Трафунки




Хто просвітлень високих не звідав,
Не вслухався у зоряні кроки,
Той не жив, а вечеряв і снідав, –
Тільки цим і заповнював роки…
Микола Руденко
2
3
Андрій Грущак
ТРАФУНКИ
Дрогобич
«Пόсвіт»
2011
4
УДК 821.161.2
ББК 84(4укр)
Г 91
Грущак А. Ф. Трафунки. – Дрогобич: Пόсвіт, 2011. – 240с.
«Трафунки» – незвична книга Андрія Грущака. Це ко-
роткі життєві оповідки. Не тільки про нього, але й про тих,
з ким йому довелося зустрічатись в житті. Ці розповіді і ве-
селі, і сумні, в чомусь і неприємні. Вони не видумані, а прав-
диві – такі, які трапляються з кожним, хто з’явився на світ.
Можливо, дещо комусь не сподобається, а хтось відчує
себе ображеним. Але що поробиш, коли той «хтось» оту
образу сам собі заслужив – через неоправдану зверхність чи
абсурдну поведінку. Автор не замовчує і про свої не завжди
слушні вчинки.
Для широкого кола читачів.
ISBN 978-966-2763-54-6 ББК 84(4укр)
Автор дякує за фінансову допомогу
Ніні та Сергієві Усатовим
(м. Павлоград на Січеславщині)
ISBN 978-966-2763-54-6
© Грущак Андрій, 2011
© Видавництво «Пόсвіт»,
оформлення, 2011
5
ПЕРЕДМОВА
Я довго думав над назвою цієї книги, яку адресую чита-
чам. Спершу назвав її придибенції, згодом – випадки, по-
тім – оказії… Однак зупинився на трафунках. Як на мене, це
слово якнайповніше підходить до нас, галичан. Воно най-
більше підкреслює нашу етнічність та географічність.
Ця книга – це, по суті, моє життя, в якому я себе
пам’ятаю. У цих коротких життєвих оповідках я намагався
бути об’єктивним і справедливим. Писав чесно і правдиво,
не оминаючи і прикрих сторін, що відбувалися не лише зі
мною. Можливо, знайдуться ті, кому окремі події і факти
будуть неприємними. Але що поробиш? Хай нарікають
на себе, що цього необачно допустилися… Знаю і те, що у
цієї книжки будуть не тільки прихильники, але й критики.
І це нормально. Значить, буде полеміка, буде осмислення
питань, що не можна оминути, які не можна віддавати на
поталу антиукраїнській кон’юнктурі.
Звичайно, мені самому теж не все у книзі подобається,
але я нічого з собою поробити не можу: такий мій світ, така
моя правда, таке моє виховання. Батько якось мені сказав:
«Якби тобі важко не було, сину, ніколи не дивись на світ крізь
рожеві окуляри… Сприймай його таким, яким ти вперше
побачив, перебуваючи в колисці і на руках матері…» А ще
заповідав бути праведним, любити свій народ і Україну.
Гадаю, через невигадані історії мої читачі схвально по-
ставляться до моєї скромної праці, яку їм віддаю. Хай ко-
жен сам собі зробить висновок: що добре, а що погане в
житті – стосовно себе і, звісно, стосовно мене. Певен, подібні
ситуації з кожним траплялися.
Може, це вже буде моя остання така розлога письмо-
ва розмова такого ґатунку із тими, для кого я працював, не
покладаючи рук, – і в освіті, і в спорті, і в журналістиці, і в
літературі.
Усе, на що я спромігся, віддаю Вам, люди, Тобі, моя Бать-
ківщино! Вірю: Україна – уже назавжди! А оце твердження,
6
що, мовляв, «раб волі боїться», переломімо на коліні своєї
єдності, на коліні своєї самосвідомості. Пам’ятаймо, що ми
– великі, що ми нащадки найпотужнішого слов’янського
роду, який дав світу цивілізацію і першу в Європі демо-
кратичну Конституцію Пилипа Орлика. Радіймо з цього і
примножуймо сили до повної Волі і Незалежності, а також
Соборності!
Так, Україна – назавжди! Бо цього хоче Господь, бо цьо-
го хоче наш знедолений, упосліджений і обкрадений на-
род. Повернімось до СЕБЕ, вірмо у СЕБЕ, долаймо РУЇНУ,
яку, упокорюючи нас, нам улаштували вороги і нерозумні
сини наші. Пам’ятаймо: ніякі соболі, золото-срібло, ніякі
посади, ніякі звання і титули не замінять нам, українцям,
Батьківщину, якою нас наділив Творець Всесвіту.
Не віддаймо нікому СЕБЕ і нашу НЕНЬКУ-УКРАЇНУ! І
на цьому стіймо! Завжди і в усьому!
Автор
12.05.2011р.
Борислав
7
ЛИШ БИ НЕ БУВ ЛІНЮХОМ
Моє народження дивне-предивне, якщо не містичне.
Про нього і мама, Ганна Андріївна, і тато, Федь Андрійович,
воліли мовчати. Люди, однак не мовчали…
Повідають, що я народився на горищі, у плетінці –
з рогожі. Зразу виникає питання: чому на горищі? Хіба
кімнати не було? Та ж була! А було так: моя мати і мій
батько – брат і сестра у третьому поколінні. Батько був на
заробітках, у село не часто навідувався. Так сталося, що
одне в одного закохалися. Та так, що не було на те ради.
В той же день, як побачились у хаті-читальні, пішли на
трави похилі… А коли згодом дізналися, що вони спо-
ріднені кров’ю, розійтися було вже запізно: мати мене в
собі носила…
Отже, народила мене мати на горищі серед зими. По-
тай від очей свого батька. У плетінці, обклавши її мохом і
сіном. Зробила з соломи затичку, аби тепліше було. І по-
крадьки щодня, наче кіт, на горище лазила: своїм молоч-
ком поїла…
Викрив криївку вуйко Бенедьо, мамин брат. Побачив-
ши, що сестра на стрих полізла – й собі туди, тихенько, як
котик. І що він побачив? А побачив те, як мати мені, дити-
ні, циці давала… Про мою «яскиню» татові, себто моєму
дідові, розповів. «Хто батько?» – лютував дід, запитуючи
в мами. Мати мовчала. А як було їй зізнатись, що батько
дитини – її трирідний брат. А як згодом мама зізналася,
пішов дід Андрій до Андрія Дудка – лихий і знервований.
«Налий, Андруху, чарку гримучки, бо не витримаю: моя си
Анка кóпила привéла – від брата, знаєш». – «Якого брата? –
запитує господар. – Та-а від Феді Кузіївої Каськи, отого, що
на Горі».
Сусід подумав-подумав і мовить: «Не гарячися, Андру-
сю. Може, то і не зле. З твого онука щось таки вийде: як не
ліниве, то роботяще. Побачиш!»
8
Налив і собі чарку, хлопи випили. Три рази пили – за
мене, за кращу долю, за Україну. Прощаючись, дідусь ска-
зав: «Ай, най буде, що буде. Може, справді з нього щось
путнє вийде. Головне, аби не був лінюхом…», – і пішов.
Додому ішов неохоче, але розчулено. Як-не-як, а донь-
ка йому онука подарувала. Дасть Біг – і весілля буде… Як в
людей, буде.
ЗРИНУЛИ СПОГАДИ
З далеких дитячих літ зринули два спогади. Перший
такий. Невисоко над головами до села Майничі летіли лі-
таки-бензовози – гуркотливі, важкі. Летять і летять – один
за одним. Мій стриєчний брат Славко Грущак Бомбілів
кричить:
– Богдане /його рідний брат/, Андрусю… війна. Мерщій
до стодоли! Залягли у плетінці, радіємо, що у надійному
сховку: тепер бомби нам не страшні!.. Славко, що був стар-
ший від мене на п’ять років, жартував, звичайно. Де мені,
малій дитині, було зрозуміти, що солом’яна плетінка – не
захист! Був певен, що цей сховок нас порятує.
Другий випадок – незвичайний, з плачем і кров’ю. Так-
от, Богдан, роком молодший за Славка, підвів мене, півто-
рарочка, до драбинки, по якій кури добирались на свої сіда-
ла, що у стайні. Брат каже:
– Залізь по драбинці до віконечка і поглянь, чи є в гніз-
дах яйця.
Я, звісно, поліз. Як був на горі, брат знизу потяг драбину
на себе. Падаючи, я розбив собі носа і добряче потовкся. І,
плачучи, додому побіг. Добре, що вдома не було батька, а
то без крику не обійшлося б. А може, тато на Богдана і не
кричав би, бо він син його рідного брата. А може… накри-
чав би на брата за ті вибрики, надумані і недолугі.
9
«ЛЬОШКА»
Щоб побавитись, діти з Кута /це топонім у Волощі/ за-
вжди збиралися на Фафлюхторовому городі. То був пустир,
який ніхто на вживав. Колись там жив жид Комфирій, ко-
трий, лаючись, кричав «фафлюхтер майне гер»… Слово ні
то німецьке, ні то жидівське. На цьому пустирі ми, діти, ба-
вилися. Ігри були різноманітними, особливо популярною
була «льошка».
Що це таке? Викопується так званий бровар – квадратна
ямка глибиною 10-12 см і чотири маленькі ямки навколо
нього. Грає п’ять чоловік. «Решка» визначає пастуха. Його
завдання загнати «льошку» у бровар. Чотири гравці не да-
ють йому це зробити, пильнуючи свої ямки. Вони пали-
цями відбивають «льошку». Пастух натомість намагається
свою паличку встромити у чиюсь ямку. А той, хто не впиль-
нував свою ямку, тепер пастушить. І так далі…
Гра захоплююча і цікава – зі сміхом і жартами.
БОСІ НОГИ
Боже, як та дитина прагла весни! Сухої, теплої, за-
пашної… Та чи не найбільше за нею скучили ноги, яким
за цілу зиму так набридли та піч і ті гумаки, що на трьох
були.
Бувало, як зійде сніг, а стежки-доріжки трохи підсо-
хнуть, для моїх ніг уже рай: босоніж кілометри міряти! До
лісу, по селі, і в неділю до церкви. Та й перші три класи
– босоніж! Правда, переростки – хлопці, дівчата – іноді ка-
льоші носили. Либонь, босоніж встидалися, адже на три-
чотири роки старшими були за нас, жовторотих… Ноги
– порепані, в колючках, у «ріпі» – мати миє, приказуючи:
«Два, три годочки – то мені морочки, а як трохи підрос-
теш – чистішим будеш». У суботу /завтра ж до церкви!/
мати ноги миє, не відмиє… Як з Храму Божого вийдеш, то
10
ноги твої знову по коліна в болоті. Бо двісті метрів попри
попівський паркан калюжа така, що ніг можна позбутися:
тягнеш – не витягнеш… Бувало, що й за штахетину вче-
пишся, а вона, клята, візьми і відірветься, а ти, мов пацьи, в
калабаню плюхнешся, або у той потічок, що майже впри-
тул до паркана прилягає.
А скільки було інших прикростей – і все через оці босі
ноги… Було, ой було!
СИРІТСЬКА ДОЛЯ
Був початок жовтня 1951-го. Я – у школі. На великій пе-
рерві цьотка Йивка, обійстя якої було поруч, гукає:
– Андрійку! Андрійку! Біжи-но, дитино, додому – твоя
мама вмирає… Як біг додому – не пам’ятаю. Пам’ятаю, що
навсібіч – листя брунатно-жовте. Горить! Ніг, звісно, під со-
бою не чую: були немов ватяні.
Зайшовши до хати, побачив, що мати лежить на печі,
але… вже нежива. Батько, сусіди стіл рихтують: на ньому
лежатиме моя найдорожча людина – ота, що життя мені
дарувала.
«Мамо, мамо, рідна моя, на кого ти мене покинула? –
плачу-голошу: – Тато – хорий, як жити будемо?!»
Чую чийсь внутрішній голос: «Не плач, дитино, якось
воно буде. Бог добрий…» Чи вчувалось оте, чи справді то
Ангел-хоронитель мене заспокоював – вічна загадка! Мож-
ливо, душа матері то була… Може.
Хоронили маму через два дні. Здається, у винаймлено-
му трумні. Бо як можна було придбати його, коли совєцькі
податки селян по світу з торбами пустили?.. Труна стояла
на фірі, я і о.Ізидор Фок були спереду. Люди йшли за фі-
рою. Важко йшли, бо їхні босі ноги, наче копита коней, усе
чмокали… Чмок-чмок – у болоті…
Уже при ямі я усвідомив, що мушу вже жити без мами,
а отже, і без свого щасливого майбутнього... Без ласки і по-
11
цілунків, які так дитині потрібні. Тато, як не є, мені, малому,
материнської уваги, звісно, не дасть. Просто це неможливо.
Після цвинтаря я, малий хлопчина, до болю відчув себе
сиротою. Майже сиротою, бо ще мав батька, з яким мушу
жити, страдаючи. Він же – каліка…
Що робити? Як жити? А так – як дехто. Подібна сиріт-
ська доля не тільки моя, але, бува, й інших. Тож з Богом,
Андрусю малий! З невідомим! І смутком! На все життя
смутком…
ЗЕРНЬИНКА
На Фафлюхтеровому городі знайшов я зерньинку – дво-
листу рослинку, що ледь-ледь з-під землі вибилась. Довгим
ножем урізав квадратик разом з землею.
На подвір’ї, де я посадив, невдовзі виросло деревце –
яблуня. Наступного року її висота досягла одного метра.
Ну, думаю, свої япка будуть! Та ба, не тут то було: сусід Івась
Копач Паліїв зламав її – так, аби нашкодити. Правда, я на
нього не гніваюся: йому три рочки – дитина ж!
Все ж яблунька далі росла, але недовго, бо кінь вершок
з’їв… Здавалось, деревцеві капут: сухе, понівечене. А ж ні:
відновилося! Вище хати виросло. І плодоносить! Яблука –
соковиті, пахучі, солодкі. Іван Черевко Мільків-Корнилів
одну відногу підпер стовбуром, суху зрізав.
Як мами Дадунички не стало, хотів я її зрізати, але Ган-
на Малик-Черевко запобігла цьому: «Ні, не роби цього.
Яблука рясні, червонобокі. Вона пам’ять тобі, Андрію. Сам
садив, ні?»
– А хто ж іще? Я, звісно… – відповів я.
Що ж, живи, яблунько, – на радість собі, мені і тим,
кому твої плоди смакують.
12
НЕ ЧОРТ, А ЗАЄЦЬ
Під милий бік просив у батька узяти з собою на косови-
цю. У Підлісся. Узяв – рано-раненько. Між рясними корча-
ми росла трава – стеблиста, зелена, сіно з якої корова радо
їсть.
Дзвенить коса – покоси один за одним долі лягають. А
мені так спати хочеться! Й не дивина, бо батько спозаранку
косу клепав. Тому й не спалось…
– Андрійку, ти чого – ги-ги – такий кислий? Долає сон,
га? – і під кущем стелить куфайку. – Проспися трохи, по-
легшає.
Прокинувся. Нуджуся. Земля і небо такі гарні – що аж!
Метелики й цвіркуни настрою додають. І так цікавить те
місце, де небо з землею сходиться. Запитую:
– Тату, он небо у землю вперлося, бачиш? Місце це як
називається?
– Обрієм, сину. А ще крайнебом.
– А то звідси далеко, ні?
– Ні, не дуже, хлопчику, он за тими кущами…
– Піду подивлюся, гаразд? – прошуся у тата.
– Я не бороню. Іди, але глибоко в ліс не заходь: там зві-
рі… Багато їх, що тих покосів.
Іду та іду. Минув один ряд кущів, минув другий, тре-
тій… Де той вже обрій? Вже й підбігаю, а тоте крайнебо
тікає, тікає… Ось скоро канал, а там – ліс.
Раптом щось з-під куща – гульк, шмиг! Наче куля…
Якесь чортеня: само сіре, лапи і довгі, й короткі, на голові
ніби роги, куций хвіст… Страх маю такий, що мало серце з
грудей не вискочить. Бігцем до тата, до тата…
Батько:
– Ну-ну, як там той обрій, косарику? Побачив? – і хитро
сміється.
– Може б, тату, побачив, якби не отой куцик… – не
можу віддихатись.
– Куцик? А як виглядає? – знову запитує.
13
Розповів, що то було якесь чортеня… Під кущем спало
– таке і таке.
Батько:
– Не чорт то був, сину, а заєць!
– Який такий заєць, коли ріжки мав?..
– Не роги то, синку, а вуха. Заячі вуха.
– Може, і вуха… Либонь, то від страху ті рогами здалися
мені…
СІРІ БУДНІ
Мені й досі сняться мої дитячі будні – сірі, голодні. Спо-
дні – латка на латці, сорочка – з тата перешита. Інколи мав
швіньки* і майку** – лише по одній парі. А ще ноги сняться
– босі, порепані, геть усі в ріпі… З нескінченною кількістю
колючок від будяччя всякого, а ще розчухані подряпини –
від жилави. Ступні ніг – що підошви: шкарубкі, тверді, наче
суха шкіра.
Голод, бувало, такий, що аж боки мацька злипаються.
З приводу цього згадується такий випадок. Трохи сумний,
непристойний. Моя друга мати сметану, сир, масло – про-
дукти від своєї корови /наша згинула від ящура/ – у скриню
ховала. Ні, не так від мене, а щоб у хаті якась копійчина сві-
тилася… Податки ж… визиск… Сталінське свавілля.
Пам’ятаю, так мені закортіло зазирнути у тоту скриню!
Бодай краєчком ока зазирнути… Надибав кусок твердого
дроту і, зігнувши кінець, відмичку зробив. Сюди-туди повер-
таю – о диво! – дужка колодки відскочила. Глянув на дно скри-
ні, а там, Боже мій, одні наїдки – смачні і омріяні. Ні, масла не
буду чіпати, а лиш сметану: на ній знаку не буде… І де мені,
халапузі, знати було, що не так станеться, як гадалося. Зачерп-
нув ложкою – ямка лишилася: сметана густою була.
Потелепав глечик – ще гірше стало: верх сметани бриж-
ками взявся. Що робити, Боже? Лишалось одне: закрити
* Швіньки – труси.
** Майка – кошуля.
14
колодку. Відмичкою сюди-туди кручу – дужку засувок не
хапає. Ой, біда мені, біда! Чиста кара буде…
І справді, біда не забарилася. Було стільки крику, що й
птаха на хату не відважилася б сісти. На день-два із дому
зникаю: у сусіди за комином, що при пьицу, переховуюсь.
Тихо, як мишка сиджу…
Еге, сметану тоту до останніх днів пам’ятатиму. Ще й як!
СОВЄЦЬКА «ДЕМОКРАТІЯ»
Іще один випадок. Цього разу у клубі, куди зігнали пе-
реважно молодих. Були, правда, й люди похилі, і діти. На
сцені – стіл довгий, червоною лахою застелений. Над голо-
вою лозунг: «Хай живе товариш Сталін!». По боках різні
плакати – про заможне життя і щасливе дитинство…
У президії геть-всі чужі. Збоку голова сільради Іван Ки-
рилишин, гості з Меденич – району. Усі в кітелі, у майже
квадратній шапці з довгим дашком. Словом, ноша – як у
вождя із Кремля. Опецькуваті, тлусті – шиї не видно, бо
рівна з плечима. На карках – брижі. Від сала. Ще і при
зброї, звичайно. Навколо клубу всіляка наволоч – стриб-
ки і солдати. Усіх натхненно пильнують. Від «лісовиків»,
мабуть.
Єфім Колбаса – перший секретар Меденицького рай-
кому партії – зачитує резолюцію загальних зборів села /
сільський голова перекладає/: так і так, усі селяни Волощі
одноголосно підтримали лінію партії та уряду про ство-
рення у селі «калхозного хазяйства…»
– Кто за то – прашу прогаласовать! – не просив, а на-
казав очільник району.
Руки, немов ватяні, були на місці. Хтось із гебістів кіль-
ка раз у стелю стрельнув. Рука за рукою автоматично над
головами зависли. Бувало, що й дві…
Не голосував лиш Йван Алілуя – пастух громадський.
Просив пояснити, що то за «калхоз» такий. То, виявля-
15
ється, колективна вигода – для громади і для кожного, зо-
крема, – пояснив голова. – Ну, як сільська толока. Від цієї
вигоди кожен матиме велику радість, а ще небувалий по-
житок.
– Це радість розкутої праці, – пояснив з зали гебіст, але
українською мовою. – Іншими словами, хто був ніким, то
стане всім…
Андрух Корба теж не пас задніх:
– Еге, було – чуже, тепер – наше, так?
Колбаса:
– Вот-вот! Віжу, ви лінію партії авось панімаєтє, да? За
ето єшчо голосуєм.
– Ну, за лінію партії, – пояснив Іван Кирилиха.
Угорі знову ліс рук – тепер вже без пострілів.
На цьому сільський сход закінчився. Нова влада голову
колгоспу обрала, але з числа місцевих. Чому? Бо на по-
чатках під кулі повстанців треба було своїх людей підста-
вити…
…Отак почалась більшовицька «демократія», яка у
сиру землю загнала тисячі, а то й мільйони тих, хто мріяв
мати свою національну державу – Вільну, Соборну і Неза-
лежну.
ГІСТЬ З НОЧІ
З далекого дитинства пам’ятаю ще один світлий і, вод-
ночас, тривожний випадок. Якось серед ночі знадвору,
спершись на загату, у вікно хтось раптом постукав – сто-
рожко і тихо. Тато і мати не на жарт стривожились. Хто б
то оце? Й чого? Мо’, гебісти чи «наші», ну, хлопці із лісу?!.
Знадвору почувся ледь тихий голос:
– Вуйку, то я, Микола…
Батькові іще раз не треба було нагадувати. Він до сіней
миттю.
– Заходь, мій повстанче…
16
Микола Стебельський Кухарів – син його рідної сестри
Катерини, але по матері. Повстанець – невисокого зросту, в
окулярах, сьлічний з лиця. Із німецьким ґвером на грудях.
Не запалюючи ліхтаря, мати напотемки столик накрила:
їж, Микольцю, бо, знаю, голодний єси. Зі скрині вийняла
свіжі кальсони, товсту полотняну сорочку. Дала, аби сво-
як обігрівся. Згодом попросила, щоби трішки здрімнув на
бамбетлі.
Ні, не послухав повстанець. Узявши клунок, який мати
йому зрихтувала, миттю з хати вислизнув. Мені, хлопчись-
ку, батько сказав:
– Запам’ятай, синку, то – твій брат стриєчний, – і тихо
заплакав. Згодом додав: Про нічного гостя нікому! Ти мене
чуєш?!.
О п’ятій годині ранку знову стукіт – тепер вже у двері.
Гучний і напористий. Були це гебісти. Зі своєю озброєною
до зубів братією. З ними були й молоді дівчата – комсомо-
лочки. Кульонською водою напахчені і добряче п’яні.
Гебісти позаглядали під ліжко, під низький стіл, мет-
нулись на стрих і до комори. Стайню теж не минули. Що
шукали – не повіли.
– Дєвкі, рєбята, пашлі! – старшόй закомандував. Усі, як
ужалені, надвір вискочили. Ще якийсь час чути було тупіт
чобіт, що понеслись до хат Миколи Рудого Данила, бать-
кового двоюрідного брата.
Мої батьки спокійно зітхнули: пронесло, слава Богу!
Тато:
– А то б нас, Ганю, сибіри чекали… А його, Миколу,
альбо сира земля, альбо страшні муки. Ну так, у вічних
мерзлотах.
P.S. Микола Стебельський героїчно загинув у Вивозі – в
полі, що між селами Грушів та Добрівляни. Не сам заги-
нув, а з Катериною Іванців «Рукодаєвою». Їх вічний спо-
чинок у Літині – в спільній могилі. Від гебістів таємно по-
ховані. Вічна їм пам’ять!
17
ЗОЛОТО
У Волощі в часи рясних дощів колись були такі баг-
нюки, що дорогами не пройти, не проїхати. Та найбіль-
шою була та частина, що прилягала до нашого подвір’я.
Бувало, корови, яких гнали на пасовисько, по самі дійки
загрузали. А ми, хлопчаки, аби у багнюці не чавкати, до
ніг дощечки прив’язували – трохи коротші за нарти. Отак
і ходили на них, наче по снігу зимою…
А що дорогами не мож було ходити, то люди собі усе
нові і нові стежки протоптували – через пустирі та чужі
городи. З’явилась така стежка і в кінці нашого городу – з
півночі. Розуміючи складність ситуації, мій батько, Федь
Андрійович, з обох сторін зробив два перелази – для зруч-
ності людям. А що дощова вода раз-у-раз завойовувала
собі безпорадні грядки, люди усе вище і вище стежку про-
топтували.
Що було бідному татові робити? Перелази ліквідува-
ти – значить, людям «кривду» зробити. Дозволити нові
стежки протоптувати – круглий рік голодними бути. Бо
цей клаптик городу був людськими ногами так стоптаний,
наче тік. Тож батько новий спосіб придумав: упродовж на-
шої огорожі рів викопати – вісім метрів довжиною і май-
же два завширшки. Земля – м’яка, піщана – не пручалася
нахабному рискалеві. Викопати, аби вода стікала.
Якось вечором, розкидаючи з купок пісок, у місячнім
сяйві щось яскраво блиснуло… Що це? «О, то, либонь, зо-
лото!..» – зворушено подумав тато. А що був добряче втом-
леним, то вирішив наступного вечора тото золото пошу-
кати.
Настав таки той роковий вечір. Та що з того: копач зо-
лота так і не знайшов! Як той пісок не розправляв, не пе-
ремішував – нема того сяйва, хоч вмри… Золотий скарб
наче корова язиком злизала. Як ще раз копнув – знову
щось яскраве йому очі засліпило. Нагнувся, а то черепок
від порцеляни. Ще з австрійських часів, мабуть. «Ото й зо-
18
лото!..» – батько зі злості заступ міцно у землю встромив.
І додому подався. Наступного дня по селі буйду пустив:
мовляв, у його піску золото завелося… Сам бачив, ага.
Через кілька день зранку встає і своїм очам не вірить:
його рів набагато ширший і глибший. А пісок так збитий,
наче на ньому дикі свині перегони мали…
– «Хе, – усміхнувся батько, – вночі якісь волоцюги зо-
лото шукали… Хто – свині, люди?!
Цей рів ще й нині навколишні води стягає. Правда, те-
пер він вузький та мілкий. Як-не-як, а він виручав: люди
більше городу не топтали, а баби літом й зимою мали де
лахи прати. Мали завдяки «золоту», яке у піску загубило-
ся…
ДОКАЗИ
Пам’ятаю той день /добре пам’ятаю!/, як ми, засмаглі і
білочубі, гралися у війну. На Фафлюхторовому городі бави-
лися. Штахетини – рушниці, коли – коні… Міщита за пле-
чима – то «вєщьмєшкі»…
Фронт зближався з різних сторін. Зчіплялися між со-
бою «німці» та «москалі».
Брязкання зброї, дикі крики: «ура!» і «форвард!»,
«огонь» й «файєр!» – оте, що кликало в бій.
– Вперед за родіну, за Сталіна! – репетували одні.
– Дранг нах Остен! – кричали інші.
– І почався бій… «Стріляли» писками: бух-бух-бабух!
Бабух, бух-бух!.. І падало воїнство… У порох, що на стежці,
падало і в зелену траву. З обох сторін падало.
З-за тину одні ахали й охали від задоволення, а інші ска-
жено кричали:
– Яка війна?! Знайшли в що бавитись!?. Німець, москаль
– обидва фашисти!.. І ті, і ті Україні – зашморг на шиї. – До
тих других і я належав…
19
Правда, один мудрагель, що був поруч мене, перекону-
вав, що москалі – то визволителі. У 1939-ому та в 1944-ому
роках. Казав, що війна 1941-1945-х була «вітчизняною»… Я,
телепень, не вгавав:
– Ось воно що? Москалі нас «визволяли»… Так само, як
німці у 1941-му. Визволяли, так? А дзуськи! Обидва вони –
займанці, бо хотіли собі Галичину упокорити! Еге, сатрапи
тоті – Сталін і Гітлер. Обидва вони, катюги, один в одного
жорстокості вчилися. І як українців з України вигнати… –
передавав, почуте від тата.
– Але… але ця війна вітчизняна! Ні? – невгавав мій опо-
нент.
– Вітчизняна? А хіба Совєцький Союз був нам, україн-
цям, вітчизною? То кремлівський горець /ну, Сталін/ тоту
війну нам нав’язав. Задля ентузіазму обіцяв по війні й кол-
госпи розпустити, а із таборів українців випустити. Моска-
лі кажуть: дивіться, он Остапа Вишню вже випустили… Ви
нам лише вірте!.. І німці, і москалі – загарбники нам, а не
визволителі!
– Маєш причину отак говорити? – не вгавав співбесід-
ник.
– А таки маю. А ті мільйони, що від обох окупантів за-
гинули – не докази, ні? А ще мільйони замучених тюрмами,
голодом – теж не докази, га? – я несамовито кричав.
– Чому тоді такий героїзм був – хоч знаєш? – не здавався
хлопець.
– Так, був. Причина проста: нацистська політика при-
мушувала нас, українців, з двох лих менше вибирати… От і
вибрали на свою голову: – А щодо совєтів, то вони, собацю-
ри, обіцяли нам незалежну Україну мати, – я кричав, мов
кип’ятком ошпарений…
...Боже, який я, бенькар, був дурний! Була б з нами
якась продажна «шістка», то НКВД-МГБ показало б мені,
шмаркачу, і батькам моїм куськіну мать: пропали б усі ні за
цапову душу!..
20
РОЗПИРАЛО ВІД ЩАСТЯ
У дитячі роки зі мною траплялися різні оказії. Одна з
них – досить повчальна.
У хаті були лиш одні ґумовці – за розміром на одну
ногу. Для мене і матері. Батько носив черевики – і літом,
й зимою.
Якось мати пішла до Корбихи пшеницю молоти,
батько – до Михайла Нечипора Басія. Політикувати. З
хлопами, звісно, інколи при чарці і без.
А була зима – замети вище за тин. Вітер свище-заві-
ває. Завірюха така, що світу Божого не видко. Лежу на
ледь-ледь теплій печі /соломою не нагрієш!../, і так кор-
тить чкурнути до стриєчного брата – Йосипа Грущака
Миколи Рудого Данила! У нього піч тепла, бо палять дро-
вами.
Кортить і кортить. Але як? Я ж босий! «Але нічого, –
думаю собі, – я миттю», – і ноги на плечі. За кілька секунд
я в Йосипа. На душі і тепло, і радісно. Погрівся, поба-
вився трохи – треба ж додому. Пора. Та як? «А як батько
вдома – що тоді, га?» – думаю. Але нема на то ради: вер-
таюся!
Вже під вікном, що у загаті, наслухаю: батько дома чи
ні? О, Боже, біда!.. Є не тільки він, але й мати. Мати – то
ще байка, а от – тато…
Втім, біди не було. Батько лиш з-під брів’я глянув на
мене, поглядом ніг доторкнувшись. Мовчав. Похитавши
головою, мовив: «Ото тобі, дурнику, кірзаки, аби-с, крі-
паче, у снігах, бува, ніг не згубив»… Мати, усміхаючись,
додала: «Це презент від Сердика Басія, що із войска вер-
нувся. Носи і не дякуй!»
Люди добрі! То треба було бачити, яким я був щасли-
вим! На все село, на увесь світ! Таким, що аж розпирало
од щастя!..
21
ПОЛАМАНА ДОЛЯ
Дивна та пам’ять: вона здатна подумки повертати тебе
у далеке дитинство, яке давно оповите туманом років. Та
пам’ять ніколи не зраджувала мене – ні вдень, ні вночі, ні
колись, ні тепер.
Ні, це не сон, а свята дійсність, яку розповім. Малим ді-
тваком спозаранку я і моя мама (батько був в’язнем дрого-
бицьких бриґіток) почули крики, що доносились з подвір’я
Юлії та Бенеді Грущаків. Це були не так крики, як матюкня
– сороміцька, московська.
А що моя мати, Ганна Андріївна, боялась вийти надвір,
то залізла на горище. Я, мале дитинча, – за нею. Мати вту-
пилась очима у віконечко, що було у причілку із заходу. На-
томість я знайшов щілинку у розсохлих дошках. І що ми по-
бачили? А побачили жахливу картину: енкаведисти, неначе
міх, волокли з хати мою стрийну, Юлію Михайлівну. Били
кулаками, штовхали кольбами гвинтівки, обзивали «своло-
тою», «бандєровскою мразью», «пособником фашізма».
Згодом кинулись до будинку за дітьми – Славком та
Богданом. Стрийна просила не чіпати їх, бо діти нічого не
винні. Правда, моїх стриєчних братів в хаті уже не було: ви-
скочили через задні вікна. Через городи вони повтікали.
Стрийну Юлю, зв’язавши руки і ноги, на віз кинули.
І повезли до Меденич. Довгий час від неї не було звістки.
Згодом надійшов лист: вона – аж у Сиктивкарі, Комі АССР.
Там вона працювала на будові – роботі, посильній хіба що
чоловікам. Богдан і Славко певний час переховувались у
вуйка Петра та вуйни Маґди Бомбільових. Як все утряслось,
там жили і ходили до школи.
А коли підросли, то поїхали до мами. Скоро їхній батько,
Бенедьо Грущак, повернувся до них. На Україну їх довго не
впускали. Правда, згодом вони таки повернулись. Поселили-
ся у Дрогобичі. Стрико і стрийна знайшли вічний спочинок
на Волощанському цвинтарі. Славко, 1935-го р.н., похований
у Дрогобичі, Богдан, 1936-го р.н., проживає у цьому ж місті.
22
Нелюдська система, яку утвердила комуно-московська
орда, поламала долю прекрасній українській сім’ї. Таких
доль – знівечених і знедолених – було тисячі!
І за що, Боже, так познущались?! Вони мали право
жити довго й щасливо. На рідній землі жити, а не десь у
сибірських мерзлотах!..
КІНА НЕ БУДЕ
Ще як слід не освоївшись, «золотовереснева» братія у Во-
лощі кіно крутила: «Максімка», Лєнін в Октябрє», «Чєлавєк с
ружйом», «Как закалялась сталь», «Адін в полє нє воїн», «Ма-
ладая гвардія», «Крейсер «Аврора», «Щорс», «Рождьонниє
революцієй», «На Зарєчной улице», «Сердце Данко», «Чапа-
єв» та іншу нечисть. Майже усі фільми революційні, мовою
«старшого брата». За окремими винятками, звичайно.
А що «лампочки Ілліча» у селі не було, то виручав мото-
рчик – перевізний і гучний. На цю кіношну дивовижу селя-
ни /діти – також!/, що такого чуда до цього не бачили, рідко,
але ходили.
Плата за вхід – лише два рублі… А що кіномеханік Іван
Летнянчин, родом із Грушова, нас, дітей, без грошей не
впускав, то ми, малі збиточники, не раз, було, йому «пля-
цок» спекли: у бачок води вливали або піску насипали, за-
вдаваючи йому, сучому синові, немало клопоту…
Зробивши збитки, у кукурудзі, що за клубом, ховалися.
Іван злий, як хольира: не буде виторгу… Що трапилось, га?
Подовгу у моторі порпався. Збагнувши нарешті причину, до
клубу вбігав, горланячи: «Всьо! Кіна нині не буде!» – «Чому?!»
– запитували люди. – «То ви своїх чортенят спитайте!»
Так, було і таке. І не раз. Ми, малі неофіти, мстились
йому не лише через те, що нас у кіно не впускав, але й за те,
що в будку під час сеансу молодих дівчат заманював, аби
наглумитись… Хоч ми були ще малі, але причину «запро-
син» уже, ади, розуміли… Тому й ганьбили його.
23
УРОК НЕНАВИСТІ
Була зима. Мороз, замети, віхола – пес з буди носа не ви-
суне. Читаю «Читанку», видану у 1941 році – іще за німців.
Раптом до світлиці вдерлись гебісти, комсомольці і кілька
уповноважених. Капітан питає:
– А гдє батя? – й очима сюди-туди бігає.
Я мовчу. А що мав відповісти, коли російської не знаю?
– Гадьониш, каму гаварю? Гдє батя, спрашіваю?!
Тут хтось зі стрибків /здається, Йван Бочків/ мені пояс-
нив, що про тата йде мова. Як мені йому, москалеві, відпові-
сти, коли батько мені ніколи ні про що не звітував?
Вася /так звали гебіста/ раптом втупив свої сліпаки у сті-
ну, що над столом. О Боже, там портрет Тараса Шевченка!
Рамка ручної роботи, обрамлена вишитим рушником, за-
маєна провоскованими квітами з паперу.
Москвин весь побагровів:
– А-а ето кто? – наче дич, скаженіє.
– То-о-о Ш-ев-че-енко, – заікаючись, знічено я. І, дур-
ний, з-під подушки «Кобзаря» вийняв. – Во! – показую. –
Його читати треба.
Вася – рудий, стеклий – з рук книгу вирвав і зі слова-
ми «Натє, натє – чітаю!» – розірвав її на частини і в відро з
водою пожбурив. Згодом ніж вийняв і портрет Шевченка
пошматував…
А що я дуже плакав, то дав мені, малюку, кілька стуса-
нів і копняків. Бив, зараза, досить професійно – по ногах,
ребрах і нирках. Бив люто і дико, що аж забув ув «Читан-
ку» заглянути. А в ній про себе, ординця, міг багато чого
прочитати. Слава Богу, що не було мами, а то б і їй пере-
пало.
– Пашлі, братци! – гидь дала команду. З порогу ще бов-
кнула: – Папаше передай, что скоро пріду. Да, за нім, отрє-
бьє бандітскоє…
Тоді я, хлопчина, чи не перше задумався: хто з нас бан-
дит? Я, він? Це був чи не перший урок моєї ненависті до
24
окупанта – нахабного і цінічного. До того, хто намагався в
нашій хаті господарити…
…Наступного дня тата таки забрали. На бриґітки, що у
Дрогобичі. Через якийсь час випустили, бо, як виявилось,
не знайшли ознак антисовєцького злочину. А може, через
каліцтво його?..
Звісно, це був рідкісний випадок, що… живим відпус-
тили. Багатьох таких у «расход» пустили…
БАСАРАБЦІ
Не полишає пам'ять трафунок, що мав місце у сороко-
вих роках. Роках холодних, голодних і невеселих.
Волоща, як й інші села, загибало – від совєцького сва-
вілля і затяжних дощів. До того ж, штучний голод село до-
бивав. Багато волощан виїжджало на Донбас і Волинь, на-
томість у село прибували чужі. Мало не щодня якась сім’я
шукала у нас порятунку. Були то чужі прохачі – у благій
одежині, худі, опухлі.
У хаті Парашки Комфирової поселилася сім’я із Баса-
рабії – Осередчуки, зокрема мати, син і донька. Роман та
Емілія ходили до сільської школи. Він вчився сяк – так, вона
була відмінницею.
Мати десь роздобула пів відра картоплі. Як лишилося
кілька недочищених картоплинок, прибігає басарабка…
Обличчя – опухле, очі – глибокі. Побачивши бульбу, аж за-
трусилася, бідолашка. Стала на порозі – й мовчить.
Мати:
– Осьо п’ять картоплин, візьми їх собі. Може, дітки твої
хоч трохи голод втамують. Більше дати не можу: сама-бо
випросила…
Бідолашна жінка схопила картоплю, а всю лупину по-
хапцем у подолок закинула.
– О, дякую, господине, – вік пам‘ятатиму! – з її запалих
очей потекли сльози.
25
Коли басарабчині діти закінчили “семирічку”, вони
село покинули. Гнат Нечипор Столярів якось повідав, що
Романа зустрічав на Закарпатті. Він – інженер, а його сестра
– вчителька.
Якось вони, бідолахи, вижили. А як, то лише їм і Госпо-
ду Богу відомо!..
ПОЛАТАЙКО
Згадав своє дитинство – безрадісне й босоноге. Ні стат-
ків, ні ноші, ні потрави. Словом, така біда, що душа кри-
чить. Не життя, а мука. На житлі лиш радість одна – корова.
А ще кури, та що мені, малому, з того? Молоко «на маши-
ну» треба нести, а яйця – до склепу, в обмін на крам, чи на
базар. У молочарні сепаратор відбере сметану, а молоко –
рідке, синє, – буває, вертають, за три копійки за літру. А як
ні, то сир оддають – кислий, із хробаками…
Батьки поклали на мене щоденний обов’язок: зранку і в
обід молоко на молочарню носити. А як нести, коли гідної
ноші не маю? Блузка, сорочка, штани – латка на латці. А
щодо взуття, то може лиш снитись… Ноги – побиті, худі
– ідучи, порох усе нагортають. Звісно, щоб, не було видко
порепин, заюшених кров’ю.
Так-от, приніс я, значицьця, на здачу оте молоко. Від-
дав і назад повертаюсь. Глянь, а навпроти дві дівчини. Ідуть,
розмовляють (в одну з них я трохи закоханий…). Ну, ду-
маю, капець мені нині. Що маю робити? Сподні в колінах у
латках – у Сірка очей позичай!
Все ж, що робити – придумав. Відходячи від молочарні,
задкую, звісно, як рак. Дівчата се завважили. Сміються. Та
так, що аж за боки хапаються. Одна з них:
– Хі-хі-хі… Дивись, он полатайко!..
– Ага, виджу, латка на латці. Краще б вже голий… Хі-хі…
Ідучи мимо, я на дівчат навіть не глянув: було соромно.
За убозтво своє, за те, що майже вже парубок… А ще оте
26
зневажливе слово «полатайко» мені гірко душу гнітило, не-
абияк неволило. Згадаю цей випадок – і досі болить. Болить
те «полатайко» і те моє далеке дитинство – босоноге й без-
радісне. Не дай, Боже, оце нашим дітям пережити!.. Роз-
кажеш – не вірять.
РАДІСТЬ ЗАРОБЛЕНОГО
Для малечі Різдво – радісне свято. Кутею і колядою.
Діти, щасливі, збуджені, ходять від хати до хати з веселою
новиною – Ісус Христос народився. Попри заборони, які ко-
муно-московські безбожники заклали, плин Різдв’яних спі-
вів спинити не можна було.
Ходив колядувати і я. Коли сам, а коли з друзями. Са-
мому, звісно, страшнувато було /«стражі порядку» зразу
могли вирахувати/, а от із друзями – одна насолода: і гро-
ші є, і не скоро впізнають. Пам’ятаю, хоч були і малі, але
навчились хитрувати: у заможних людей колядували по
кілька разів. Наприклад, відколядувавши, пропускали дві-
три партії інших колядників, згодом знову під те саме вікно,
трохи ховаючись за загату, аби нас господарі не розпізнали.
Розпізнають – біда: ніц не отримаєш!
Люди, хоч і бідні були, але колядникам були раді. Втім,
були і такі, що з хати у шибку пальцем пукали: це означало,
що колядувати не можна. Була причина така: або хтось хво-
рий, або немовля у колисці, або немає грошей.
Та чи не найщедрішими були люди зі статками. При-
міром, Андрух Нечипір Кравців, Михайло Івахів Аґентів,
Андрій Нечипор Андрусиків, Гнат Нечипор Столярів,
Франко Возняк Мацулів, Йосип Возняк Ковалів, Іван Сте-
бельський Гадамів-старший та ін. Вони на гроші не ску-
пилися – завше паперові давали, бідні – копійки, звісно.
Бувало, що й вчителі дітям щедро платили, але вечором,
щоби ніхто не побачив. Бо були у селі такі, що доносили
отій дідьчій владі.
27
О, а яка то радість – підрахунок заробленого! Була під-
мога собі і, звісно, батькам. Щастя та гордість за себе душу
твою аж до самого Неба підносили! Ой, було то, було… Є
що згадати!
«ВОРОЧКА»
О, як мені у дитинстві хотілося свої грошики мати! У
нашій хаті їх майже не було. А якщо якійсь і появлялися,
то їх податки з’їдали. Сталінські «соколи» вміли ними своїх
рабів обкладати: вмирай, але дай!..
Хлопці (нам було по 10-12 років) створили робочу бри-
гаду. Завдання нехитре: щодня, крім неділі, так звану «во-
рочку» роботи. Що це таке? І де? У Форощі (а це 5-6 км від
мого села), де торфовисько, працювати. Там торф виготов-
ляли – для опалення.
Отже, найняли нас, малих кріпаків, і давай на повну
силу використовувати. Видали вили – спеціальні, на корот-
кій ручці. Задкуєш і, посуваючись, торф’яні цеглини пере-
вертаєш. А ряди довгі – 100-120 м. За день можеш хіба що
п’ять-шість рядів полотна подужати. На одну копійку тре-
ба було 10-12 цеглин перекинути.
Найгірше було перед обідом: крижі болять, а кишки
їсти просять… Та які там наїдки? Пляшка з молоком, ку-
курудзяним корком заткана, хліба кавалок – і все! То де тій
дитині сили взяти, га? Аби відпочити, треба було під спину
дві-три цеглини класти, – отак лише спину вирівняєш… І
відпочинеш трохи.
А коли торф висохне, іншу роботу маєш – штабелів-
ку. Себто торф зносиш кошем на купу, а зверху і з боків
укладаєш цеглинки, та так, аби під час дощу вода долі
стікала.
Скінчились канікули – і знов роботи нема! За літо на-
мучилась дитина, а тих заробітків, як кіт наплакав. Якихось
10-12 рубликів – і уся радість! Правда, якусь дещицю з цього
28
треба було ще й батькам уділити, бо злидні і в їхню душу
часто залазили…
Отаке-то життя-буття було з отією «ворочкою» – хай
їй грець! Ой, було-було для школярів-невільників. Як і для
батьків їхніх, безпашпортних!..
«ЛУЧШЕ БИ НАВОЗА ДЄРЖАЛІСЬ»
Згадую своє босоноге дитинство. І не вірю, що воно було
таким убогим. Без хліба /не було з чого спекти/, без молока
/корова занепала на ящур/, без добротних споденьок,
майки, кошулі /брак грошей/, без теплого взуття /ґумовці
були/…
А було й таке: пішки 21 км – до Дрогобича і стільки ж
до Волощі. Разом 42 км за 8 годин безперервної ходьби. І в
спеку, і в негоду, зимою і літом. Ходили переважно за хлі-
бом. І ще за якоюсь дещицею.
Із безлічі отаких днів добре пам’ятаю один. Ідемо з ма-
мою, Ганною Грущак Буґовою, до Дрогобича. Трохи доро-
гою, а трохи боковим полем – там менше вибоїн. Від фіґури,
що під Рихтичами, біжу якихось сто метрів, присідаю, щоб
відпочити. Підійде мати, а я встати не можу: ноги болять.
«Ну що, вставай, хлопчику, вставай, бо вже сонце з полудня,
а нам треба хліба купити».
А ось і Перший нафтозавод. У хлібному магазині сила-
силенна людей. У черзі, звичайно, а вона, черга тота, тяг-
неться геть аж з двору. Нічого не вдієш, треба стояти. Нор-
ма: дві хлібини ув одні руки. Хочеш ще дві – знову чергу
займай.
Отже, купили ми чотири хлібини – й додому. На Ги-
рівці /присілок при Дрогобичі/ нас доганяє два міліціоне-
ри. Стріляють і репетують: «Город сам голодаєт, а ви, сука
ваша мать, хлєб в дєрьовню носітє!» – і мішок забирають.
Мати плачуть: «Що ви робите, люди? До села хліб оце не
привозять, а спекти з нічого». Глухі, не чують. Один з них:
29
«Нічаво, зато лободи много». – «І крапіви…», – додає ін-
ший.
Згодом до маминих грудей полізли… Забрали пулярис,
в якім було кілька рублів. А що ми благали віддати хліб, то
дали мені копняка – та так, що я відлетів аж на шість метрів.
Цибатий пригрозив навіть: «Валі атсудава, а то…» – і мамі під
ноги кулю пустив. Інший, тикаючи на нас, насміхається: «Ти і
ти – нє для города. Лучше би дома навоза дєржалісь, а нє…»
Що «нє» – не доказав: мабуть, кебети забракло. І справ-
ді, люди рідко ходили до міста: боялися. Тому й у селі гною
трималися…
ҐЛЯЙШТАН
Багато речей зі свого дитинства уже позабулося, але
коли-не-коли щось характерне на пам’ять найде. Може, не
дуже значне, проте цікаве.
Такою цікавинкою був один випадок. Бавлюся з дітьми
на пустирі, де паслися гуси. Іде Михайло Стебельський Га-
дамів. Глянув на мене і, сміючись, обзиває: «Андруню-пуню,
довго не паси гуси! То моя, знай, земля, чуєш?!» – «Колгосп-
на вона, не твоя», – знехотя відповідаю. – «Як колгоспна, то
і моя, Пуню. Я-бо дорослий. Чи ти, Пуню, знаєш, що таке
дівка, га? А я знаю…»
Хлопці, регочучи, й собі: Пуньо, Пуньо!! Не знаю звідки
напливло оте слово – «ґляйштан»… Вхопившись за нього,
кричу: «Якщо я, як кажеш, Пуньо, то ти – Ґляйштан! Чуєш?
Ґляйштан!»
Тут діти заскандували: Ґляйштан! Ґляйштан! Ґляйш-
тан! Михайла – наче вітром здуло. Побіг, неборака, додому,
глибоко втягнувши шию ув плечі…
З тих пір до Михайла, що був старший від мене, при-
липло те слово – Ґляйштан. З якої мови воно – не знаю. Ані
жидівське, ані німецьке, та моцно прилипло до мого нео-
бачного кривдника.
30
Так, Михайла давно вже немає, а нащадки його й по-
нині усі – Ґляйштани…
Еге, відомстив, значить. А що, мав мовчати? Був не з тих,
щоб дав собі сісти на голову!
ЖАЛЬ БУЛО СІРОГО
Я і тато – в лісі. Гриби збираємо. Як три торби наповни-
ли, додому вертаємо. Бачимо, під деревом хтось спить – у
вирві, що під корінням.
Це – заєць. Тато не розгубився. Зняв піджак і тишком-
нишком, наче кіт, до сплюхи підкрався. «Либонь, дарем-
на затія, – подумав я, – адже у куцого очі відмружені…» А
батько, запхавши руки у рукави миттю зайця накрив, зго-
дом, торкаючись землі, з піджака вузлик скрутив. Полоне-
ний, знай, пищить, верещить, ногами б’ється. Та даремно,
бо тато вузлик той шнурком скрутив.
– Пόбач, синку, як зайця треба ловити! – поучає мене. –
Будемо з м’ясом сьогодні.
Я, правда, того м’яса не їв, бо мені, малому, жаль було
сірого. Він, як і я, право на життя має.
ЗАГЛЯДАВ, ЧИ НЕМА КРОВІ
А був ще такий випадок. Якось тато узяв мене,
п’ятнадцятирічного, на косовицю. Коси гострі-гострі, добре
поклепані.
Було це у Заліссі. Трава висока, соковита. Косимо. Бать-
ко спереду, а я за ним. Він зразу три покоси кладе, я – один.
Через кілька хвилин я значно відстав – на десять-дванадцять
метрів. Батько оглянувся і голосно засміявся:
– Андрусю, видиш отамтой кущ? Ага, видиш. То піди і
відпочинь там. Не забудь собі ватованку постелити…
31
Мені цього й треба було. Бо зрозумів, що не косар я
іще… До цього діла, знаєш, сила потрібна. А де її взяти, від
чого – пісного борщу, фасолі, бульби?
Отож, лежу і дрімаю. Раптом чую писк – «пі-пі»…
Бачу, батько від несподіванки аж відскочив. «Що це таке?
Щось сталося, га?», думаю. Тим часом батько нагинається
– у його руках куріпка – без ніг… О, який жах: вона кров’ю
стікає! Виходу не було: батько куріпку добив – аби не му-
чилася.
По косовиці куріпку до торби – й додому. Смаженина
буде! Мама росіл зварить. Його я їв, але як своє тіло… Весь
час заглядав у миску, чи, бува, нема у ній крові…
ВЗЯЛО ВЕРХ КОХАННЯ
Мій дідусь, Грущак Андрій Іванович, походив з подвір’я
Рудого Данила, що на Куті. Був струнким, карооким. Вій-
ськовий вишкіл пройшов в австрійській армії. Був офіцером.
Де не був, мав авторитет і повагу. Дочка полковника, що був
українцем, у діда закохалася. Вже наче йшло до весілля.
Так от, проїхав дід до Волощі – на вурльоп. Приїхав – і
на весіллі зустрів молоду вдовицю, мою бабусю. З Маликом
/першим чоловіком/ вона мала п’ятеро дітей. Як мовиться,
баба побачила молодого офіцера – і перемогла… Залишив-
ся дід у селі, аби ґаздувати.
Не військовим став, а рільником. Гарував як чорна сіль.
Ні сну, ні спокою: на сім «рил» треба було якось нароби-
ти! Потім бабуся народила моєму дідові ще трьох хлопців
– Грущаків: Бенеді /1908р.н./, Феді /1911/ та Василя /1914/.
Перший і останній вчилися у Перемиській гімназії. Мій
батько трохи вчився: бабуся не мала можливості проплати-
ти. Чи, може, не бажала?..
Дід «не витерпів лихої долі»: на 53 році життя помер.
Був провізором у храмі Іоанна Хрестителя. Про те, що він
був при церкві, я довідався із «Хроніки Волощанської греко-
32
католицької церкви», укладеної о. Ізидором Фоком /1931р./.
За словами пароха, «вісім літ /мій дід/ служив вірно і без-
корисно»…
Брати Грущаки не нагріли собі місця у бабусиній хаті,
бо стрико Микола Малик /син від першого бабусиного чо-
ловіка/ повиганяв усіх з тріском із хати. Першим, хто пішов
між люди, був стрико Бенедьо, згодом – мій батько. Стри-
ко Василь у Миколи ласки не запобігав, бо студіював у вчи-
тельському інституті. В роки національно-визвольних зма-
гань стрико Бенедьо був станичним, за що був «трійкою»
засуджений до розстрілу. Правда, йому замінили статтю
25-ма роками тюрми /Магадан, Хабаровськ/. Батько, що був
оперований на ногу, побудував сяку-таку куяву, порався по
господарству.
Було, бабуся Катерина Малик-Грущак /1870-1957/ не раз
перепрошувала синів за негідну поведінку свого сина – Ми-
коли Малика.
… Либонь, мій дідусь не на жарт закохався у мою бабу-
сю, адже мусів годувати чужих п’ятеро дітей… А може, ба-
бусине кохання взяло верх над розсудком? Може, і так – хто
його зна?.. Хоч дехто казав, що дід розуму не мав…
ПОГАСИЛИ РАДІСТЬ
Здається, «лампочка Ілліча» засяяла у Волощі у 1955
році. Правда, до моєї хати та хати Івана Малика Корнило-
вого стовпів забракло. Але ми, школярики, не розгубилися:
дістали тоненький дріт – і давай собі тихцем оту електрику
на свій страх і риск прокладати. Верхом через городи.
Підтримав нашу затію мій брат у третьому поколінні
– Йосип Грущак Миколи Рудого Данила. Перед тим, як за-
вісити дріт, я попросив його не закидати кінець на фазу:
мовляв, я тобі гукну, що все готово.
Тягну дріт, тягну, аж тут на заваді тички із фасолею. Не
довго думаючи, я дріт у зуби і буйне квасолиння руками
33
відхиляю. Аж тут мене щось трусонуло, та так, що аж відки-
нуло на два-три метри. Підвівшись, кричу брату: «Йосипе,
ти що, здурів, га?!» – «Здається, що я почув твій голос: усе,
мов, готово!» – «Як ти почув, коли я й рота не відкривав?» –
запитую. – «Либонь, причулося», – спокійно відповів брат.
...А цього разу жарівки у наших світлицях таки горіли...
Фазу мали від прокладеного дроту, а «нулівку» – з землі.
А радості стільки було – не передати. Правда, батьки
нашу ту радість невдовзі погасили. Бо було небезпечно, а
також влада, впіймавши злодія, могла оштрафувати. На
значну суму.
І знову ми, як і до цього, світили очима… Без «лампоч-
ки Ілліча», звісно. Каганець знов увійшов в моду… Еге, ке-
росиновий.
ТАКИ ВІДПУСТИЛИ
Часто-густо згадую своє рідне село, яке довгі роки «про-
цвітало» в колгоспі. Хто тут жив, були кріпаками. Поза се-
лом ніхто із селян не міг влаштуватися на роботу – скрізь
паспорта вимагали. А звідки його візьмеш, коли рабам
його не видавали. Було зачароване коло: на роботу в місті
не візьмуть, бо не маєш прописки; не пропишуть, бо ніде
не працюєш. Таке було навіть тоді, коли якимсь побитом
хтось паспорт собі «вирвав»...
Безпаспортні були рабами безвільними і слухняними. Був
і я рабом разом з батьками-рабами. Закінчив Грушівську се-
редню школу, і постало питання: куди піти вчитися? Навіть з
атестатом зрілості з колгоспу неохоче відпускали. Випускни-
ки мусіли два-три тижні у колгоспі попрацювати. Працював
і я, раб волощанський. На скиртуванні соломи. Дали дорослі
вили, поставили у «вервечку» – і з рук в руки солому кидай. А
як було працювати, коли у сімнадцятирічного хлопчини сили
нема, а лише одні кості? А ще мацьок марша грає, злипаю-
чись стінками. Помітивши це, бригадир каже:
34
– Андрусю, видиш оту скирту, га?
– Виджу, – відповідаю.
– Так-от, там лиси собі в сіні ями повиривали. Піди і по-
спи трохи, дитино, а я тобі день запишу.
Добре, що цей бригадир ще якийсь час у своїм «сідлі»
тримався. Бо у сіні три тижні, що мав відробляти, я надій-
ний сховок мав. А під час дощу – дах над головою. У цих
ямах-вирвах було добре: мені – дньом, а лисам – вночі.
На жаль, імені бригадира не запам’ятав /Боже, коли то
було!/, але добрий то був чоловік. Хоч раб з рабів, та волі
/бодай для мене/ він не боявся…
З отого колгоспного рабства мене таки відпустили. Інак-
ше пропав би…Ні за цапову душу пропав би!
ЛЕТЮЧКИ
Тато мій був інвалідом другої групи – на ногу. Ще па-
рубком за Польщі канали копав. Були перші приморозки.
А що жалів черевиків, то босим копав…День копав, два,
три, тиждень. Не забарився і наслідок – перестудив ноги.
На одній нозі операція була неминучою. Оперував хірург із
Комарна Созанський /його брат Іван був священиком у Во-
лощі/. Лікар викинув задню кістку п’яти, чомусь залишив-
ши відкритою рану…
Батькові, як інвалідові, у селі запропонували посильну
роботу – бути сторожем сільради. Сторожував і я, заміняю-
чи тата. До дванадцятої години ночі і після. Було то як нині.
Пам’ятаю довгий дубовий стіл /мабуть, ще австріяцький/,
телефон із ручкою-рукояткою. Щоб зігрітися, часто ходив,
розглядаючи портрети «вождів сонячного завтра» – Йоси-
фа Сталіна та Андрея Андреєвича Андреєва, які добряче-
таки були обгаджені мухами.
Так-от, о 12-й годині ночі на Ковальовому городі щось
важко гупнуло – раз, вдруге. Гупнуло ще й коло клубу. Це
були пропагандистські «летючки». У зв’язці було по дві
35
пачки, які я заніс до сільради, кілька з них заховав. Біжу до
клубу, а там уже батько. Хапнув кілька пачок – і до сільради.
Я батькові доповів, що у сільраді такі уже є. Може, оті за-
ховати? Батько на це відповів: «Якщо хочеш сибірів – ховай,
прошу!»
Уже вдома я глянув на летючки! Вони були написані
двома мовами – чеською та хорватською. На них великий
малюнок-колаж: Хрущов і Булганін ледве двигають чемо-
дани «миру». За ними великий бурий ведмідь із серпом і
молотом на грудях у ланци затягає усю земну кулю. Внизу
малюнка підпис: «Хрущов і Булганін – женевський дух…»
Оце все, що я, малий школярик, зміг прочитати.
… Оті листівки я заховав на горищі за кроквою. Де вони
ділися – для мене загадка. Може, батько знайшов, а може,
миші їх стеребили…
МІЩУК
Василь Андрійович Грущак – рідний брат мого бать-
ка. Він, випускник Перемиської гімназії та двох інститутів
– вчительського та торговельного /у трьох випадках вчився
лише на «відмінно»!/, мешкав у Дрогобичі. Знайшов татові
роботу: контролера при вході на ринок. Робота – весь час
на ногах. Пильна, тяжка. Перекупщики сяк-так вхідне ще
дають, а інші на ворота, наче танк, пруть – усе, аби безко-
штовно пролізти. Було, що батька на кілька метрів од «по-
сту» відтискали.
Так, робота тяжка, виснажлива – усім не догодиш! Бо
звідки йому, татові, було тої сили взяти, аби весь день лише
на здоровій нозі триматися? До того ж, щодня 42 кілометри
долати: 21 від Волощі до Дрогобича, і стільки ж додому.
Навіть місяця не попрацював. Мати питає: чому? Від-
повідає: «А що мені з тої роботи, коли за день навіть на по-
тяг не заробиш? Та, зрештою, теж щось їсти мушу…» Втім,
стрико Василь не на жарт розгнівався на свого брата: «Федю
36
дурний! Гадаєш, мені легко було тебе влаштувати? А ще
пашпорт виробити, га? Хочеш й далі бути рабом – будь
ним!..» Батько відповів: «Дякую, брате. До рабства, як зна-
єш, мені не звикати. Волію у ріднім селі кріпаком бути, ніж
поштурховиськом в місті…»
Батько закинув свій паспорт у перескриньок. Слава
Богу, його миші не зжерли. До речі, мій батько був одним
із перших, хто, як рільник, удостоївся у селі мати паспорт, і
то завдяки стрикові.
ДОБРЕ, ЩО ТРАФИВ
5 березня 1953 року. Я, малий хлопчина, повертаюсь з
Меденич-району. А ось і село Літиня. Надумав спочити –
біля школи. «Капелюх», що був на стовпі, а точніше кол-
госпний брехач, сповістив: врізав дуба дорогий товариш
Сталін – батько усіх часів і народів…
Почувши це, дехто, що був поруч, заплакав. Боже, як
далі жити? Що з нами буде? Змокріли очі і в мене – дві
сльозинки – не більше. Чому лише дві? Бо перед очима в
мене, раба із рабів, постало безпросвітне життя – моє, моїх
батьків і мого стражденного народу. Жахлива позика, не-
посильні податки – за корову, за свиню, за курей /хоч їх і
не було/, за сад – це ті визначальні чинники, що спопеляли
душу мою, завдавали нечуваної злості, викликало у мене ге-
нетичний спротив до фальші і несправедливості, спонукало
до протесту і непокори. Словом, у мене бунтарський дух ви-
кликало.
Стою і думаю, думаю. Раптом хтось мене за плече тор-
гає – м’яко і ніжно. Оглядаюся: якийсь дядечко. У вицвілім
костюмі, проте при краватці. «Чого плачеш, дитино?» – пи-
тає. Відповідаю: «Я не плачу, а думаю…» – «Ага, про смерть
того ката думаєш…» – сказав і оглянувся. – До-обре, що
його, диявола, шляк трафив!» – погладив по голові і пішов
собі геть. – «Ага, ката України!» – прохопилося в мене.
37
… Я згодом дізнався, що цей дядько – учитель місцевої
школи. Історик, до речі. Крутиться прізвище, та не згадаю.
Давно це було!
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ЯБЛУК
Мій стрико – рідний брат мого батька, – Бенедьо Андрі-
йович, молоді свої роки зв’язав із УПА, був станичним. Це
був розумний і вишколений чоловік: навчався у Перемись-
кій гімназії. «Червона мітла» злапала його і зловісна трійка
засудила до страти. Згодом розстріл замінили на довгу і по-
вільну смерть – на 25 років каторжних робіт. Здали його ті,
хто шукав тепле місце у московськім холоднім болоті… А
таких лиходіїв немало було, на жаль.
Своє покарання відбував спершу у Магадані, а потім – у
Хабаровську. Таких, як він, невинних «людішек» із Галичи-
ни було тисячі, «визволених» «золотим вереснем – 39-го»…
Довгих п’ять років ніхто не знав, де він і що з ним тра-
пилося. Живий ще, чи, може, лежить у вічних сибірських
мерзлотах. Лежить безіменним чи з номерним знаком.
Вістка до мого тата таки дійшла. Брат Бенедьо – у Мага-
дані. Про це політв’язень сам сповістив. У дуже оригіналь-
ний спосіб: написав листа, у якому було таке: «Дорогий
Федьку, у Магадані весна. Я тут, у вічних мерзлотах, посадив
зернятко із яблука. О, яке чудо! Знаєш, зерня прийнялося…
Виросло деревце, що подарувало мені аж 25 яблук!..»
Із цих скупих і гірких рядків батько зрозумів, що його
братові вліпили 25 років каторги. Радість і смуток у бать-
ка переповнювали душу. Згодом він заспокоївся: добре, що
Бенедьо живий! А там якось буде…
…Стрико Бенедьо таки вернувся на рідну землю. Піс-
ля довгих років відсидки. Спершу жив у Сиктивкарі (Комі
АССР), де дружина його, Юлька Михайлівна, відбувала
з дітьми заслання. Зі Славком і Богданом. Згодом жили у
Дрогобичі – без прописки. У 1966 році стрико помер. Разом
38
з дружиною похований у Волощі, у селі, яке їх народило.
Пухом земля вам, мої страждальці! Царство Небесне!
То був світлий чоловік – отой стрико. Якось татові ска-
зав, що боровся не проти совіцького солдата, а проти не-
людської системи, яка скувала тіло й душу нашого народу.
ЗА ВСЕ ТРЕБА ВІДПОВІДАТИ
На схилі літ часто-густо повертаєшся у час свого дитин-
ства. Згадується веселе й сумне. Веселого було, звісно, біль-
ше, аніж сумного. Та все ж сумне було, було. Не тільки для
мене, але й для інших.
Згадаю і я сумне. Ось воно. Данило Москалів одружу-
вався. Весело витинає музика, жарти і сміх. Гості танцюють.
Ми, хлопчаки, теж на весіллі, але під хатою. Буває, що хтось
із гостей винесе нам кусник хліба, огірок, горня узвару.
Але… але цього, звісно, замало, бо не всім дітлахам діста-
ється.
А було то восени. Вже в’януть квіти, де-не-де листя жов-
тіє, сумує птаство. Я та Бенедьо Нечипор Кравців побачи-
ли, що яблуня рясно зродила. Яблука – великі, налиті, спі-
лі. Беремо кавалок якоїсь цурпалки й кидаємо ув гілляччя,
аби збити бажаний фрукт. Кинули раз-вдруге – кілька яблук
упало на землю. Збираємо. Тут з хати вискочив сам молодий
– Данило. Відірвавши від паркана довгу штахетину, з розма-
ху вдаряє мене по голові, весь час ногами копаючи. Я втратив
свідомість. За якийсь час прийшов до себе. Голова розколю-
ється, усього нудить, ноги тремтять і підкошуються.
Батько й мати перелякані: що робити? Дитина вся синя,
вмирає… Тоді «швидкої» ще не було. Пролежав я два міся-
ці в ліжку, лише з поміччю Господа Бога звівся на ноги.
Усе життя не покидала думка: як, за отих два чи три
яблука мене мало світу не позбавлено? І ніким-небудь, а
женихом? На власнім весіллі? Як так, залишити молоду і
зважитися на таке чорне діло?!.
39
Правда, ця подія /й не тільки вона!/ Данилові боком ви-
лізла: він спився, рано помер. Спіткала сумна доля і його
родину. Прикро, звичайно, але за все содіяне рано чи пізно,
а треба відповідати!..
МУДРА ПОРАДА
Я мав дуже розумного батька. Він – і весельчак, і при-
повідака, і казкар, і взагалі добрий чоловік. Бувало, малим
хлопчакам щось розповідає, добавляє своє, вставляє різні
там сміховинки, що усі, хто його слухає, від сміху аж кишки
рвуть… А як політикан – то вже на всеньке село. Часто-густо
сільські мудрагелі збиралися у наших сусідів – у Михайла
Лисого або в Корнила Малика. У Михайла бурячівку гнали,
а у Корнила стриглися, бо останній мав одну-єдину на все
село машинку, а ще був неабияким майстром цирульної
справи. Правда, іноді збиралися і в Михайла Басія – май-
стра на всі руки. І теж великого жартуна та приповідаки.
Втім, мій батько міг бути дуже обізнаним, особливо
щодо подій – політичних і громадських. Пам’ятаю, мені,
восьмикласнику, прочитав лекцію щодо партійності. Якось
казав: «Не вступай, сину, в жодну партію. Ні тепер, ні в чет-
вер… Словом, ніколи!» – «Чому, тату?» – запитую. – «А тому,
що сам собі не будеш належати. Будеш поклонятися статуту
і свому партійному вождеві. Тепер слугуватимеш кривавому
босу, згодом – політичному інтриганові, себто кар’єристу. І
взагалі: не бався в політику, бо завше програєш…»
Його слова я запам’ятав назавжди – як Господню мо-
литву. У совєцькі часи /хоч силою тягнули/ до компартії не
вступив, за часів України – теж позапартійний. Пам’ятаю,
що тато ще казав: «Знай, Україна воскресне! Їй можна до-
стойно прислужитися і поза партією».
Либонь, тому я завжди позастатутний і позапартійний.
Двадцять сім років вже батька немає. Я йому усе дякую і
дякую – за відвертість і мудру пораду.
40
НЕ Є ПИЯКОМ
Весілля у селі завжди веселе дійство. Люди святково зо-
дягнуті, збуджено радісні. Селяни, розігнувши спини від
надмірної колгоспно-кріпацької праці, веселяться, забува-
ючи про свої злигодні. Є тут, на весіллі, і співи, і жарти, і
навіть ревнощі. Буває, що є і певні трафунки.
Сталося таке нещастя й зі мною. А було так. Мій стрико
/двоюрідний брат мого батька/ Федь Грущак Каноніків же-
ниться на польці Фідашовій. Як для весілля, хата мала, тіс-
на. Після застілля хтось іде на подвір’я танцювати, а хтось
покурити. Мій батько, що був зі мною /матері не було: важ-
ко хворіла/ курив. І теж на подвір’ї. До мене підсів коваль,
налив у горня самогонки, вимагаючи, аби я склав йому
компанію. «Як я маю з вами, вуйку, пити, коли мені іще й
п’яти рочків немає?» – заперечив я. – «Пий і пий!» – була
відповідь. А що я не приставав на коваля пропозицію, то
він узяв мене за писок, стиснув, ніби за жабри рибу, і… влив
у моє горло горня палючки… Що було потім зі мною, не
пам’ятаю.
Гості засіли за стіл. Мій батько /згодом розповідав/ ки-
нувся за мною. Шукав, шукав – нема! Побіг додому – теж
нема. Хтось із гостей ногою намацав моє скоцюблене тіло.
Під столом, звісно. Тато нагнувся: так, це був я…
Після отого весілля я два місяці пролежав у ліжку. Ні-
чого не чув, нічого не бачив, абсолютно втративши нюх.
Пам’ятаю той день, коли батько дав мені новеньку куп’юру
– три рублі. Не бачачи, я її понюхав. Понюхав – і вперше
відчув запах свіжої фарби. Згодом віджмурив очі і побачив,
що не звичний папір це, а гроші…
Господь Бог мене врятував. Я виздоровів. І цей коваль,
і це весілля було страшним сном для мене. Пам’ятаю, що
батько мене завжди просив: «Ніколи горілки не пий, дити-
но!» У більшості випадків я його послухав. Учнем не пив, в
армії не пив, в інституті не пив. Правда, на Новий, 1970-й
рік випив сто грам вина. Мусів, бо до цього мене спонука-
41
ла першокурсниця Оля Баран, яка «стріляла» за мною. То
чого було не випити – бодай для сміливості?
…Отже, пияком я не був, і ним не є. Бо пам’ятаю слова
батька, а також оте містичне застереження Ангела-хорони-
теля: «Не пий, Андрію…»
САМ ЗАСЛУЖИВ
Часто-густо думками лину у своє дитинство – зокрема у
шкільні роки. Так і цього разу хочу згадати «незлим, тихим
словом» свого вчителя фізкультури та військової справи Іва-
на Миколайовича Габуду.
Був то чоловік добрий, хоч, як на мене, занадто нерво-
вий. Низький, чорнявий, на слова не скупий. «Голубонько»,
«хлопчику», «дівуленько» – то його любиме. Ніколи – «шко-
лярику»… Тоді був ще парубком. Одружився у 40-річному
віці. На вчительці, колишній своїй учениці.
Та чи не найбільша його пристрасть – закохуватися. Так,
так, у своїх учениць. У дівчат з Волощі, Грушова, Літині, Ти-
нова, інших сіл. Немало залицянь відчули на собі дві воло-
щанки: Юля Грущак та Павліна Грицик. Правда, близької
любові Іван Миколайович не вимагав. Не хотіла дружити,
то грець з нею! Насильно милим не будеш! На деякій з них,
дівчат, не проти був оженитися. Втім, може, якась за нього
і пішла би, але на заваді, мов гора, стояла вікова різниця.
Мав я, учень, з ним одну придибенцію. Ні, не заплано-
вану, а припадкову. На уроці фізкультури я піднімався на
«штанзі» – раз, вдруге, третє… Ще раз хотів оцей осоруж-
ний «турнік» подужати /власне, тоді треба було в шеренгу
ставати/. Тільки я намагався підскочити, щоб лапнути пере-
кладину, як хтось мене ззаду копнув. Не дивлячись на свого
кривдника, теж йому здачі дав – таким же робом. Копнув…
але не ззаду, а спереду… Кривдник присів… Боже, та то ж
мій вчитель – Іван Миколайович! З очей у мене сльози – кап,
кап… Прошу пробачення. Він, правда, мені здачі не дав і
42
директорові не пожалівся. Тож цього разу батьків до школи
не викликали. Іван Миколайович тоді сказав: «Не хвилюйся
Андрусику, отого копняка я сам собі заслужив…»
Ішли роки за роками. Я, як колишній вчитель і дирек-
тор школи, часто-густо зустрічався з Іваном Габудою. Він
мешкав у Дрогобичі, його очі завжди світились теплом, а
голос був тихий і лагідний. Комуна його так соціально «за-
хистила», що, будучи на пенсії, часто на пеньочку на вулиці
Бориславській яблука продавав. Зі свого саду, звісно. І мене
пригощав.
Царство Небесне, мій дорогий Вчителю!
ПОПАВ, ЯК В ДЗЮРУ
Стефанія Володимирівна Флют-Голик – моя вчителька.
З математики, у Грушівській середній школі, де я навчав-
ся. Правда, я її раніше знав – по недовгій роботі у Волощі.
Пам’ятаю, до неї залицявся вихідець зі Грушови – Іван Голик.
Завжди акуратний, стрункий, у світлому костюмі – був ета-
лоном, якого хотілося наслідувати. На Фафлюхторовому го-
роді, де ми, діти, часто бавилися, я на нього ровером наїхав.
Та повернуся до школи. Стефанія Володимирівна, як
вчитель, була прекрасна. Струнка, вродлива. Смуглява,
наче горянка. Предмет свій знала блискуче. Цього і від нас,
учнів, вимагала. Не стерся з пам’яті такий-от випадок, що
трапився, власне, зі мною. Викликала до дошки вирішувати
якусь задачку чи приклад, – достеменно не пам’ятаю.
Пам’ятаю лиш одне: пишу, пишу, натискуючи на крей-
ду, а вона мовчить. Однокласники теж мовчать. А коли я
скінчив, учителька голосно, аби всі чули, сказала: «Попав як
пальцем в дзюру…» Зізнаюсь, мене це так сколихнуло, що
враз виникло бажання втекти з уроку. Але Стефанія Воло-
димирівна, підійшовши до мене, заспокоїла: «Андрійку, то
добра робота, то я попала в дзюру, не ти, бо помилилася». І
вибачилась перед усім класом.
43
Згодом вона повернулась у рідний Дрогобич, працюва-
ла у СШ-1. Нині вона – заслужений вчитель України, гро-
мадська діячка. Рідко, але буваю у її гостинній домівці – свої
книжки дарую. Згадую оцей випадок. Правда, вона його не
пам’ятає, бо хіба можна пам’ятати когось із багатьох ти-
сяч?!.
Щастя, здоров’я, довгих років життя, моя дорога вчи-
телько! І Божої ласки – Вам, усій Вашій родині!
І ТАКЕ БУЛО
Буває, іноді згадую свої шкільні роки – й не віриться, що
таке колись могло бути. Ні підручника /один – на п’ятьох/,
ні зошита /замість – конторські книги/, ні ручки /з тростини
робили/, ані пера гідного /з гусячого п’юрка/...
Правда, колись /за Польщі іще/, казали батьки, ще й гір-
ші часи були: учні писали на чорній дошечці т.зв. рисіком
– білим. І це шкільне знаряддя вийшло з ужитку. Натомість
появились каламарі /чорнильниці /з яких, якщо були повні,
атрамент /чорнило/ виливався. Бувало, згодом свому чаду
мати не могла відмити ні рук, ні обличчя, ані ноші. Були
ще й п’юрники /пенали/ – для пер, ручки та олівців. Були
й радирки /гумки-витерачки/ – для чорнила і для олівця.
Досить часто чорнило із «дикого» бозу робили, а також із
«сердечка» /серцевини хімічного олівця/.
Так, на конторських книгах писали, а чорнило розла-
зиться-розлазиться, що тих букв ніяк не розібрати. Не було
за що найелементарніше шкільне знаряддя купити. У рід-
ному селі все причандалля носив у міщитку, яке мати із гру-
бого полотна пошила, а в середній школі – «у планшетці»
/офіцерська сумка/. Ця «планшетка» була досить вигідна.
Бо її можна було /аби вищим бути!/ на лавці під сідницю
підкласти, а зимою – з гори спуститися…
Втім, як була можливість, то батьки щось там для
школи прикупили, а як ні, то й сам собі заробляв… На
44
турніку,наприклад. Я і «сонце» крутив, і на ньому, як мавпа,
стрибав, хапаючись за руки-ноги, різні там фіглі-міглі виро-
бляв. За такі штучки міг ручку, олівець заробити, ба навіть
циркуль, що був дефіцитом. Школу у солдатських райтках і
ґумаках закінчив. Перший костюм – цайговий – батьки лиш
на випускний вечір купили...
Авжеж, усяке було. Комусь оповідаєш про це – не ві-
рить: не може цього бути! Байки, діду, розповідаєте…
«П’ЯТІРКА»
Часто-густо мені школа сниться – середня, що у Гру-
шові. Велика, одноповерхова, розміщена на відшибі. Єднає
її із селом кладка через річку Бистрицю. Це – для грушов-
ців. Для волощан – шість кілометрів ходьби в одну сторону
і стільки ж в другу. До того ж, тоді не було ні дороги, ні
гостинця, ні гідного путівця. Правда, була доріжка-полівка,
але вона впиралась у церкву, а від неї до школи було дале-
ченько. Тому ми, волощани, ходили навпростець – через сі-
ножаті, рови, оранку. Літом – нічого, а от зимою… Жодних
слідів, снігу стільки – ровів не видко. Ідеш навмання, куди
ноги ведуть. На тій стежці-протόпинах траплялися різні ви-
падки – сумні, кумедні. Про один такий розкажу. Так-от,
близько 20-00 години /а ходили в другу зміну/ ми, волоща-
ни, вертаєм додому. Надворі віхола, яку не описати! Вітер з
ніг збиває. А ще ті замети, ніч. Та що поробиш: ідеш! О, вже
світло горить, з крайньої хати. Гурра! – вже Волоща! Та що
це? Річка?!. Бистриця? Як? Чому? Звідки? А дуже просто:
назад вернулися…
Цього разу мана нас добряче поводила. Три рази назад
повертали – до Грушови. Аби не ходити по колу, вихід зна-
йшли: факел зробити – з книжок і зошитів, звісно. Попали-
ли все, що у торбах було. Таким робом додому дістались.
Теплого і ситого… Боже, а що буде завтра, що? Ні зошитів,
ні книжок. Як на уроках спитають – геть усі «двійки» одер-
45
жать. Що ж, як буде, так буде. Мудрий Швейк на можливі
труднощі завше мав відповідь: ще так не було, аби якось не
було… Якось буде!
…Стефанія Володимирівна Флюнт /учитель матема-
тики/ домашнє завдання перевіряє. Ходить попри ряди,
вимагаючи зошити. В учнів з інших сіл усе гаразд, а у во-
лощанців – просто крах. «Що сталося, га?» – питає. Як не
крути, а правду треба казати. Так і так, усі книжки і зошити
згоріли... Бо взялася мана – по дорозі додому блудили.
– Ага, розумію, – каже вчителька. – Ви, волощани, сильні
учні. Правдою і силою духа. Я нині вам ставлю по «п’ятірці»
– за чесне зізнання і за мужність.
Здається, тоді я з математики мав першу /і останню/
«п’ятірку»! Бо з математикою я не завжди був у найкращих
стосунках.
ПОЖАЛІЛИ
Пам’ятаю, нас, учнів, взяли прямо з уроків – десять чо-
ловік. Розмістили, немов дрова, на кузові вантажівки. Від-
критій і холодній. Їдемо. Вітер свище, а ми, наче цуцики,
поприсідали. Їдемо до Меденич-райцентру – в комсомол
поступати… Добровільно-примусово, звісно.
Так-от, їдемо. У Літині під горою два хлопці зіскочили.
Втекли. Здається, то були Богдан Хім’як та Ярослав Георг.
Нарешті приїхали. У вестибюлі нас зустріла секретар
Меденицького райкому комсомолу Ганна Коваль /згодом
– перший секретар Дрогобицького райкому партії/. Зу-
стрічала нас разом зі своєю «молодою» свитою – щоб було
«красочко» та величаво. Стрічали нас іще два лозунги, на-
писані на тканині кольору людської крові: «Хай живе Ко-
муністична партія СРСР!», «Комсомол – надійний резерв
партії Лєніна-Сталіна!»
У президії – чоловік з десять. Молоді, похилі. Похилі
– то комуністи. У всіх серйозний вигляд. Наче на сповіді…
46
Лиця – і радісні, і вельми зосереджені. Та й то зрозуміло:
нині Всесоюзний ордена Лєніна комсомол поповниться но-
вими членами!
Запитання ставили різні: і про батьків, і про «загнива-
ючий Запад», і про українських буржуазних націоналістів,
і про релігійність, і про відданість ідеалам радянської доби,
і чи є родичі за кордоном. Не пам’ятаю, хтось зізнався /ма-
буть, сподівався, що не приймуть/, що живе із бабусею, бо
дідусь, тато і мама там, де Макар телят не пасе… І справді,
його не прийняли, бо син «ворогів народу»… Одна воло-
щанка зізналась, що ходить до церкви. Правда, до право-
славної, бо «народна влада» греко-католицьку церкву за-
крила. Її прийняли, але при умові, що атеїсти з нею як слід
попрацюють…
Дійшла черга й до мене. Питають, чи ходжу до церкви?
Ходжу! Чи вірую в Бога? Так, вірую. Чи хочу мати середню
освіту? Звичайно, хочу! Як скінчиш школу, де маєш намір
жити – у селі чи в місті? Відповідаю: хотів би, звичайно, у міс-
ті, але я – син селянів, а вони, як відомо, пашпортів не мають…
Після моїх щирих зізнань у багатьох членів президії
очі скляними стали. Усі заметушилися: що робити? При-
ймати, ні? Після короткої наради вирішили таки прийня-
ти, але… я не маю ходити до церкви, бо вона – опіум для
народу. Маю позбутися шкідливих впливів націоналістів, а
також до глибини серця бути відданим справі Лєніна-Ста-
ліна. Я пообіцяв, а вже на вулиці ці слова виплював… Наче
щось гірке, гріховне.
Над комсомольським значком зразу учинив розправу:
шпильку кріплення відломив. А от осоружний квиток захо-
вав у скриню – на саме дно, аби батьки його не побачили…
Що я комсомолець – мовчав, наче риба.
… Мене ще й досі непокоїть: хто мене, нерозумного,
пожалів? Чи сама Ганна Миколаївна Коваль, чи, може, та
дівчина-комсомолочка, якій, здається мені, я був не байду-
жим… Втім, хто б то не був, а таки пожаліли. За що я їм
вдячний. Інакше б я ні міста, ані інституту не бачив.
47
У СТРАХА ДОВГІ НОГИ
Що страх – велика сила, я знав давно. А от що має до-
вгі ноги – не вірив… Повірив тоді, коли зі мною трапилась
дивна оказія.
Було то давно, у Дрогобичі. Був я вже тоді трохи па-
рубком. Увечері після танців проводив дівчину, з якою по-
знайомився. Жила вона на вулиці Івана Франка – далечень-
ко від центру міста.
Ідемо, про се-те розмовляємо. Недалеко од її хати бачу
незнайомих хлопців зі штахетинами, що при парканах.
Либонь, чатують на якусь жертву… «Може, вони на мене
чекають, аби відвоювати у мене «свою» дівчину?..» – ду-
маю.
– Андрію, тікай! Бачиш, у штахетах довгі цівоки!..» –
Галя перестрашено.
Опираючись, не тікаю. Але, бачу, «банда» летить про-
сто на мене, горлаючи:
– Ану, гимане, геть! Ця територія наша! А отже, і Галя
наша!.. Не віддамо! – і далі, мов дикуни, сунуть на мене.
Бачу, непереливки мені! Я розвертаюсь на 180 гра-
дусів і… лечу, куди ноги несуть. Минувши центр міста,
біжу Стрийською вулицею. Ось-ось наздоженуть. Що
робити? Їх шість, а я сам… Виручив паркан військової
частини, де ще «живе» австрійський шпіхльир. Паркан
під два метри, мурований. Як на нього видряпався, я ще
й досі дивуюся.
Але і тут, за парканом, мене біда не минула. Постовий
солдат кричить: «Стой, а то стрелять буду!» Я, як біг, так і
завис у повітрі. Стою, чекаю начальства. Порозмовлявши,
відпустили. А могло бути й гірше…
Так, аж тепер я повірив, що у страха довгі ноги!..
48
ПЕРЕД ЛИЦЕМ СМЕРТІ
Перша моя професія – завмаг продпромтоварів. Набув
я її у Дрогобицькій торгово-кооперативній школі. Правда,
вона, ця професія, мені не на довго знадобилася. Бо мене
кликало рідне слово, зокрема література.
Але то буде потім. Скінчивши торговельну школу, я
зобов’язаний був пройти тримісячну практику – у с. Ільник
Турківського району Львівської області /до речі, у ньому
народився професор Микола Ільницький/. Там моїми на-
ставниками були Стах Черчович та його половина Йовганя.
Вони зразу помітили, що з мене торгаша не буде: шукай
собі іншу роботу, хлопче, – казали. – Не послухаєш – голий,
босий будеш. У торгівлі злодіїв много.
Та ось надійшов лист із Волощі. Від тата: так і так, сину…
Ти що, запанів? Чого не приїжджаєш? Ми тут тобі сподень-
ки й сорочку купили… Ради не було: треба було їхати! Від
Ільника до Турки є кавалок дороги – близько десяти кіло-
метрів. Іду. По валі, що спиняє воду од виливу. Іду, іду…
Раптом бачу, як справа якісь хлопаки «дуріють» – у стрільбі
вправляються. Кличуть до себе. «Ні, не маю часу», – відпові-
даю. Піднявши праву ногу, аби ступити, як тут… вона, нога,
зависла. В повітрі, ага. Я мимовільно застиг у цій позі… Що
це? – не встиг я подумати, як на рівні носа куля цівкнула…
Боже, як був би опустив ногу, то ця вкрадна куля врізала-
ся б у моє 18-річне тіло. Дякую Тобі, Господи! То Твоя сильна
рука мене зупинила. Перед лицем смерті спинила… На радість
мені, на радість батькам, на радість селу, що мене виколисало.
ТАКІ УКРАЇНІ ПОТРІБНІ
Напливає на пам›ять той час, коли поступав до Дрого-
бицького педінституту ім.Івана Франка. Господь Бог післав
мені добру людину – Івана Федоровича Захарія, котрий мав
мене врятувати…
49
А було так. Склавши попередні екзамени на «відмінно»,
я дуже боявся німецької. Ні, не тому, що у ній трохи плавав,
а тому, що та мова – чужа. Могло усяке статися… Я настільки
боявся, що намагався зайти останнім. Та ось… коло мене спи-
нився чоловік – молодий, високий, симпатичний. Каже: «Не
тре’ так переживати, юначе». Відповідаю: «Боюся німецької.
Настільки боюся, що піду останнім». – «Е, дурниця… Не
марнуймо часу. Давай дещо повторимо». І повторили теми:
«Моє місто», «Рідна школа», «Погода», «Моє село» та ін. Між
нами відбулася й розмова – звичайно, німецькою. Окриле-
ний, я вже не заходив останнім. По екзамені я – щасливий,
усміхнений – у коридорі зустрів свого добродія, що чекав на
мене. «Ну як?» – спитав. – «Отримав «п’ятірку!» – видихнув я,
вдячно глянувши на свого рятівника. – «Вчися, юначе, такі, як
ти, Україні потрібні», – сказав викладач педінституту.
Ці його слова стали мені дороговказом – у житті і в на-
вчанні. До того ж, я в інституті настільки опанував німецьку
мову, що успішно викладав її у школі – у молодших і стар-
ших класах. Спасибі, Іване Федоровичу!
… Ми часто зустрічаємося. Згадуємо той час, коли по-
ступав до інституту. Нині я йому дарую свої книжки – з
любов’ю і вдячністю. Як бачимо, старе добро не завжди за-
бувається…
ЛИБОНЬ, ЗЛЯКАВСЯ
Було то у Дрогобичі. Рано-вранці я прийшов на тор-
говицю, де батько продавав малі пацьита. Довкруж по-
жвавлення, гамір і сміх. Та найбільш діймали жарти з усіх
сторін. Тут можна було довідатися про чарколюбів, хто
спадлючився, хто «шісткою» був, кого засудили. Та чи не
найбільше на язиці жиди, москалі, злодії і цигани – останні,
як мовиться, «депресивний елемент»…
Збившись, пацьита у кошику квікають, мордочками
цицьку чи корито шукають. Видно, голодні, а їх, як на зло,
50
ніхто не купує. Батько журиться: якщо пацьита не розку-
плять, то подвійні витрати будуть. За фірманку. В обидві
сторони, звісно.
Батько усе курить і курить. Та ось підходить один тип
– пузатенький, гарно зодягнутий, при краватці. Нагнув-
шись до кошика, погладив кілька поросят і каже: «Скоро
СеРеСер шляк трафить, москалі повтікають, а колгоспи
розв’яжуть…»
Наступивши мені на ногу, батько мруґнув очима: мов-
чи, як риба у воді! Я, не довго думаючи, відхилив лацкан
піджака, де був прикріплений ромбик – знак про вищу
освіту. Побачивши його, невідомця не стало. Наче вітром
здуло. Батько припустив, що то був кагебіст – мовляв, про-
вокував для протиправної розмови, щоб, може, узявши на
гачок, план виконати…
Я, правда, був іншої думки: може, це справді був україн-
ський патріот! Можливо, маючи мене за традиційно улес-
ливого, але вишколеного, галицького урядовця, злякався,
аби я його кому треба не здав…
БУВ «ОСОБІСТОМ»
11 листопада 1963р. мене, першокурсника Дрогобиць-
кого педінституту ім.Івана Франка, заграбали до совєцького
війська. Останній рік служби я був, так би мовити, «особіс-
том». Ні, не «шестьорою», а сторожем телефону – до речі,
надсекретного! Моє завдання – приймати телефонограми
із самої Москви, а ранком доповісти полковнику Шеметову
Іванові Дмитровичу.
«Особий отдєл», який він очолював, був при військовій
частині ракетників – ПВО /протіво-воздушная оборона/. Він
був проти такої роботи, але військовим вибору не було. Во-
єнщина зобов’язала його нести таку «желєзную» службу,
яку колись «учрєділ» спольщений жид Фелікс Едмундович
Дзержінскій.
51
Нічне чергування моє було досить важке і відповідаль-
не: не мож було ні на хвилину склепити повіки. Бувало, не
одну ніченьку засинав стоячи. Читав населені пункти на
мапі Совєцького Союзу, аби не здолав сон. Крім того, за
пропуск телефонограми міг загриміти на багато років за
ґрати…
Правда, були в мене і світлі дні. Іван Дмитрович тричі
на рік відряджав мене у Білгород /у «службових справах»/
за своєю старенькою мамою. Я її привозив, а через два-три
місяці відвозив. Дорога, звичайно, клопітна: де Калінковичі
/Білорусія/, а де Білгород /за Харковом/? Але нічого, давав
собі ради, хоч тій бабці було вже за вісімдесят!
Так-от, приїхав я перший раз. Заходжу в помешкання:
«Здрастє!» – вітаюся. Дивуюся: Росія – і на тобі: «доброго
дня»?.. Пояснюють: ми – українці. До того ж, з козацького
роду. Насправді прізвище Івана Дмитровича – Шеметів, а
не Шеметов. То його так нахабно москалі «переробили…»
Боже, а я думав, що він – москаль!.. Я був у нього частим
гостем у святкові дні – зокрема на Різдво і Великдень. Дома
вони /і діти!/ розмовляли виключно українською мовою.
А коли я демобілізувався, то Іван Дмитрович провів мене
разом зі своєю донечкою-дев’ятикласницею, котра в мене
була трохи закохана…
P.S. Військових частин /а було їх в мене аж дві/ свідомо
не називаю, хоч у військовому квитку вони зазначені/, бо
мене вчили совєти «бєрєчь воєнную тайну…» А ще радили
«нє виносіть сор із ізби…»
До речі, Івана Дмитровича перевели згодом у Прибал-
тію – на генеральську посаду. Маю від нього кілька листів,
але, на жаль, тодішній мешканець студентської «общаги»
/себто я/ конверти з адресою десь загубив. Тому між нами –
студентом і генералом – дружба, на жаль, припинилася. Не
запам’ятав й адреси білгородців, у господі яких часто бував.
52
БУХГАЛТЕР
Згадую службу у совєцькій армії – зокрема початко-
вий період. Це, так званий «курс молодого бойца»… А по-
іншому: «карантин».
Зі Львова завезли нас у Березу Картузьку /колишню
тюрму шляхетної Польщі/, а згодом – у Мишанку. Звідти
розподіляли по частинах.
Так-от, приїхали «покупці» – представники військових
частин, дивізіонів, аби підібрати собі контингент майбутніх
служак. Спершу вишикували солдатів – спеціалістів спец-
служб. І підбирають. На тумбочці я пишу додому листа.
Раптом чую: «Бухгалтєр нужен! Єсть бухгалтєр?» А що я
мав за плечима Дрогобицьку торогово-кооперативну шко-
лу, то відважусь… бухгалтером стати. Хоч насправді я мав
спеціальність «завмага продпромтоварів».
Що я роблю? Підібравши почерк /я непогано малюю/, у
військовому квитку поряд із «завмаг» дописую «бухгалтер»
– та так, що руку від попередньої не мож розрізнити.
Підполковник Балабуєв надзвичайно зрадів, бо бухгалте-
ра, крім мене, не було. Таким робом я попав у місто Калінко-
вичі, що на Гомельщині. Спершу працював у спецчасті – ста-
вив і знімав на «довольствіє», потім – у продслужбі. А те, що
у цій царині я нічого не тямив, завважила вільнонаймана бух-
галтерка Ліда. Між нами встановилися приятельські стосун-
ки. До речі, ми були подібні, як брат і сестра. Вона мене вчила.
Так що через кілька днів я був непоганим бухгалтером…
Однак довго там місця не нагрів. Чому? Капітан Георгій
Мороз /родом із Вінниччини/ мене переманув у свою служ-
бу – ГСМ /горюче-смазочниє матєріали/. Ото його слова,
сказані українською мовою: «Андрію, моя служба специ-
фічна, бо пов’язана із мастилами і пальним, а ще із спир-
том. Зі спиртом треба буть обережним, бо… серед офіцерів
є пияки. А з ними будь обачним. Ти мене зрозумів?» Підві-
вши мене до шафи, додав: «Ось тобі сорок папок, даю тиж-
день для ознайомлення. Вивчай!»
53
Той тиждень я сповна використав. Мені було легко, бо
рахівницею володів досконало. Непогано знався і на того-
часному «комп’ютері» – «Фелікс». Із гачками і кнопками.
А як мій начальник був відсутній /під час його відря-
дження чи відпустки/, я його завжди заступав, хоч вимага-
лось брати когось із офіцерів. «Баті» /командиру в/частини/
казав: «У мене є Грущак, йому, як бухгалтеру, ціни немає».
Звичайно, він трохи перебільшував. Правда, я його ніколи
не підвів. Де б я не працював, завжди був відповідальним –
у великому і в малому. Його дружина була вчителькою. Усі
релігійні свята святкували, часто мене додому запрошува-
ли. Згодом майора Георгія Мороза перевели у Прибалтику
на посаду полковника.
Певний час я працював військовим кореспондентом
при газеті Білоруського військового округу «Во славу Роді-
ни». Співпрацював і з газетою ПВО «Воздушний часовой».
Командир взводу росіянин Ніколай Завгороднєв перема-
нув мене в «особий отдєл» – бути черговим на телефоні.
З цієї частини я демобілізувався. Це було 25 серпня
1966р. Я знову став студентом педінституту. І знову починав
з першого курсу…
P.S. Моя неодноразова рятівниця, Ліда, відпочиваючи у
Трускавці, зі мною таки зустрілася біля пам’ятника Іванові
Франку. Зустрілася, аби назавжди розлучитися…
ВИПХАВ ІЗ КАБІНЕТУ
Мав я у совєцькій армії одну небезпечну приключку, на
яку досі не даю відповіді: як так я міг? Він – офіцер, при
зброї?
А було так. Мій шеф, капітан Мороз, був у відрядженні.
Власне був звітний період. Начальники дивізіонів, техніч-
них служб звітували про використання мастил та пально-
го – для машин та ракет «земля-повітря», а також спирту,
який потрібен був у ремонтно-профілактичних цілях.
54
Одіозний майор Мамедов подає звіт. Усе, крім спир-
ту, сходиться. Кажу, що спирту списує понад норму. Не
вірить… Пхаю йому під ніс нормативи. Патякає, що усе в
нормі. Як в нормі, коли є перебір – аж на 150 літрів? Він
кричить, наче зі скелі зірвався: «Что ти сєбє пазваляєшь,
рядовой?! Та я…» Тут я спаленів. Кинувши йому його звіт,
випалюю: «Я – на службє, таваріщ майор! Нє нравітся, жа-
луйтесь!..» А що він не вступався, то, відчинивши двері, ви-
пхав силою із кабінету: «Нє мєшайте мнє работать, таваріщ
офіцер. Ухадітє, ну! Шібко!» – і втупився у нього очима.
Мамедов знітився, наче перед високим начальником, і
тихо-мирно поплівся геть. Гадав, що буде «баті» скаржи-
тись. Ні, не скаржився. Либонь, боявся щоб я не розповів
про аферу зі спиртом, яку він мені підсовував. А може, со-
ромно було за себе. Де ж таке видано, щоб рядовий солдат
так зверхньо повівся із офіцером?!
«НЕ ВИТРИМАЛА ДУША ПОЕТА»
У гуртожитку студенти філфаку завжди шукали наго-
ди, аби над кимось поглумитися. Сталося так, що за об’єкт
насмішок обрали Євгена Михайлюка – хлопчину з глухого
села.А що він, бідака, ніяк не міг себе захистити, то мудрагелі
зі своїми бзіками прилипали до нього, як смола до кожуха.
Був такий випадок. Хлопці у гуртожиток кавун приперли –
дзвінкий такий і великий. Порізавши на куски одну полови-
ну, їдять. Їдять, а шкірки і насіння на Михайлюка кидають і
випльовують. При цьому про якусь дружбу торочать… «То
лєпта /«погана»/ дружба», – кричить Євген.
А вони їдять і далі його відходами закидають. Михай-
люк з тих нервів хапнув другу половину кавуна і з розгону
на голову Ігора Михайлишина нап’яв. І давай, наче жор-
новий камінь, швидко крутити. Та так, що м’якоть і зерня
Ігорю на плечі, вуха і шию стікають. Крутив доти, аж поки
55
з кавуна одна шкірка лишилась – наче шолом, смугаста. В
Ігора очей не видно, лише рот кисло-гидко відпльовується.
Отаке то було, пане-брате. І в одного, і в другого, «не ви-
тримала душа поета», як кажуть…
«ІДІТЬ ДО ХОЛЄРИ»
Євген Михайлюк – студент української філології Каме-
няревого вузу, що у Дрогобичі, – складає залік з німецької
мови. А що він у ній «плавав», то усяку всячину торочить.
Викладач Ганна Петрівна Ключник його весь час поправ-
ляє: і то не так, і це не так… Слів не знаєте.
Дійшла черга до газетного тексту. Власне, тоді йшла у
В’єтнамі війна, – йому треба було про ці події усно розпо-
вісти. Євген гекає, мекає – не знає, а у Ганни Петрівни тер-
пець увірвався, каже:
– Ідіть геть, ви не здали…
А студент їй:
– Я знаю…
– Ідіть геть, кому кажу?! – викладач гнівно.
Михайлюк:
– Ханой…
– Геть звідси! – «німкеня» уже підвищеним голосим.
Михйлюк:
– Хайфон!.. – і теж голосно
– Ідіть до холєри! – Ганна Петрівна вже в істериці…
Михайлюк:
– Бом-бар-дірен!.. – вигукнув приречено і, наче з пляш-
ки корок, із аудиторії вискочив.
… Через кілька день викладач залік Є.Михайлюку таки
поставила. Не тільки йому, але і Геннадію Морозу, ко-
трий з німецької теж доволі «кульгав»… Поставила, аби
відв’язатись від них. Бо обидва їй, холостячці, що у студент-
ському гуртожитку мешкала, «серенади співали», залік ви-
молюючи…
56
«СОЮЗ НЕРУШІМИЙ…»
Іще одна пригода сталася у студентському гуртожитку.
Ні, не пригода, а справжнісіньке знущання…
Ліжко Євгена Михайлюка стояло біля дверей. Переодяга-
ючись, він був зовсім голий. Якась бестія його труси на люстру
закинула… Досягаючи їх, його з кімнати у коридор випхнули, а
зсередини ручку дверей кріслом «заклинили». Не відчинити!..
І що йому, горепасі, робити? Просить-молить, а драбу-
ги до середини не впускають. Чує: знизу хтось сходами під-
німається. Голяк кулею на балкон – зовнішній, довжелез-
ний, холодний… Знову проситься – і знову… в ноги! Згодом
– до дверей, а йому велять гімн совєцького саюза співати.
Михайлюк співає: «Саюз нєрушімий республік свабод-
них…» – і тут знову внизу сходи риплять. Михайлюк – на
балкон! Через хвилину біля дверей, а йому: співати! Хло-
пець співає, починаючи з того місця, де закінчив. Йой, не
тут то було: знову хтось йде! Як завжди, балкон виручив.
За п’ятим-шостим разом закінчив той гімн. Годиться
вже й двері відчинити, а йому «Солнєчний круг, небо во-
круг» велять починати… І це співає…
За восьмим разом його до кімнати таки впустили. Бідо-
лаха, голий, роз’ятрений, миттю на Ігора Михайлишина з ку-
лаками накинувся, бо наче його командний голос впізнав…
«ТЬОТЯ ЛОШАДЬ»
Російський мовник, згодом декан філфаку Дрогобиць-
кого педінституту ім. Івана Франка – Тарасюк Ольга Мико-
лаївна – у студентів мала кличку «тьотя лошадь»… Дебела,
огрядна, десь на кіло понад сто, ледь-ледь по землі ноги тя-
гала. Одягалася абияк, як циганка.
Може, тому і таку кличку отримала, а може, що багато
справ – потрібних і не дуже – сама, як колгоспна коняка,
двигала. Особливо партійних!
57
Немало кумедних випадків з її дивацтв відбулося. Але
не про них піде мова, бо, як мовиться, усіх їх, смішних і ли-
хих, не перебрати. Та й, зрештою, нащо на те нарікати? Бо
кожен є тим, ким є. Але про одну цікаву кортить розпові-
сти.
Я тоді був завідувачем кабінету франкознавства. І викла-
дачем мови на підготовчому відділенні. Часто-густо заміняв
викладачів літератури на різних курсах – особливо тих, хто
хворів, і тих, хто був на перекваліфікації чи захисті дисерта-
ції. Бувало, професор Порхирій Яременко, доценти Адам
Войтюк, Микола Бутенко, Зенон Гузар, а також колишній
завкафедри Микола Домницький рекомендували Михай-
лові Шалаті узяти мене на кафедру. Не взяв! Хоч викладачів
бракувало /мовив, що «Грущак лінивий…»/. Не взяли і на
кафедру української мови: була проти Ганна Піскун /«з мо-
вою не дасть собі ради…»/. Життя показало: хоч «лінивий»,
а дав собі ради – і з мовою, і з літературою!.. Гадаю, не бра-
ли через мій вроджений патріотизм і моє незалежницьке
мислення. А може, з інших причин…
Сиджу ото в кабінеті й сушу собі голову над кандидат-
ською дисертацією «Творчість Наталії Забіли і проблеми
дитячої літератури» /назва умовна/. Сиджу, аж раптом две-
рі втворилися – від сильного поштовху. На порозі – Ольга
Миколаївна, наш декан. Червона – як рак, зла – як голодна
вовчиця. Уся істерично труситься, у писку повно піни. Гор-
ланить: «Нємєдлєнно убрать діван! Ка-аму ґаварю?! Нємєд-
лєнно!» – і пробує, чи, бува, не важкий. Ну, диван той.
Я спокійно кажу: «Ольго Миколаївно, цей диван не мій
особисто, а громадський. До того ж, знести донизу я сам не
подужаю. Зрештою, він мені аж ніяк не заважає. Прецінь,
я його сюди не заносив. А якщо він вам потрібен, то допо-
можіть мені його знести… Раз так, то можете його собі у
кабінеті поставити – я не проти.
Боже, декан ще більше на мене визвірилась: «Громад-
скій, громадскій… Нєт, он – обществєнний!» І треба було
мені, йолупу, бовкнути, що ці два слова-синоніми? Хоч із
58
різних мов… З тих пір «тьотя лошадь» через своїх «посто-
вих» контролювала кожен мій крок. Без її дозволу не мав я
права, вибачте, до виходка сходити. Не мали права і знайо-
мі провідати. Отак гризла мене, прогризала усі мої ребра і
нутрощі…
Наступного дня дивана не стало: либонь, вечером чи
ранком винесли. Може, і добре зробили, бо відпала під-
озра, що я під час роботи на дивані відлежуюся, чи, не дай
Боже, зі студенточками шури-мури маю…
… Від цього, що дивана не стало, «тьотя лошадь», ма-
буть, спокійно вже спала, але злюкою завше була. Отака
придибенція сталася. Хоч, може, дріб’язкова, проте для
мене принизлива і неприємна.
ЛЕКЦІЇ НЕ БУДЕ
За розкладом у нас – загальне мовознавство. Інтрига:
хто читатиме – Клавдій Олександрович Яскевич чи Мар’ян
Тимофійович Демський? Хто власне – цього не знаємо.
А ось і дзвінок – кличе на лекцію. Сидимо тихо, мов
миші. Чекаємо. Скриплять двері, на порозі Мар’ян Тимо-
фійович. Високий, стрункий, з довгим волоссям. По очах
видно, що досить розумний. Веселий, усміхнений.
– Доброго дня вам, панове студенти! – поздоровкався з
нами.
– Добрий день, – аудиторія відповідає.
Викладач став за кафедру, поперед себе руки поклав.
Змірявши нас, спудеїв, вузькими зіницями, почав:
– Так-от, милі мої. Читатиму вам цікавий предмет –
мовознавство. Загальне, добавлю: мовознавство – це наука
про… – і засміявся, згодом голосно зареготав.
Сміявся довго, аж захлинався. Що його розсмішило? –
намагаємось угадати. Хтось поруч: «Щось смішне з’їв, чи
що?» А може, сміється від того, що на двадцять п’ять сту-
дентів лиш чотири хлопці? Еге, замало весіль буде!.. Ще
59
чого доброго, дівчата оголосить війну, виборюючи собі яко-
гось жениха… А може, якесь гарненьке дівча своєю надмір-
ною увагою викладача розсмішило? Хто його зна? Буває ж,
що студентки у викладачів закохуються… А може… а може,
згадав свої студентські роки?
Молодий викладач, сміючись, від кафедри не відходить.
Згодом каже:
– Друзі мої, нині лекції не буде. Ідіть погуляйте, най я
заспокоюся…
У листопаді мене до совєцької армії покликали. Повер-
нувшись через три роки, загальне мовознавство читав вже
не Мар’ян Демський, а Клавдій Яскевич. Досить розумний,
але занадто вимогливий.
Працюючи у народному часописі «Нафтовик Борисла-
ва», я не раз, було, у бориславця М.Демського хотів вивідати
причину сміху у тому далекому 1963-му. На жаль, не встиг:
раптова хвороба забрала його у невідомі засвіти…
Шкода. Дуже шкода.
ШПАРГАЛКА
За весь період навчання я чи не найбільше боявся
старослов’янської мови. Оті «ать», «ять», діактричні знаки,
скорочені слова ніяк голови не трималися.
Та як було не боятися, коли ми її, старослов’янську, по
суті, не вчили, а лиш зазубрювали. Бувало, проф. Гаврило
Федорович Шило собі на дошці з папірця перемальовує, а
ми, гойраки, своє щось робимо. Хтось в карти грає, хтось
по-своєму дуріє – м’явкає , гавкає, а хтось і співає…Нам що:
шановний професор того і так не чує. Так завше бувало:
лекція та аудиторія – йому несумісні…Кожен робить своє!
Чому? Бо професор аудиторії не відчуває.
Хоч ми і дуріли, але іспит треба складати. Звичайно, те-
пер вже не до співу… Тягну білет. Кручу ним у різні боки
– бачу, що не дам ради. Не такі букви і текст не такий…
60
Тихо шепочу Олені Єременко: тема така і така – допомо-
жи, будь ласка! Добре, – мовить очима. Через пару хвилин
кидає паперову кульку – шпаргалку. Професор Г.Шило це
зауважив. Зривається з місця і стрімголов до мене. Стою /бо
так наказано/, а підошвою мешта кульку ховаю. Тим часом
Гаврило Федорович, немов шуліка, шпаргалку шукає. Про-
віряє руки, стіл, підлогу. Нема, що поробиш? Сідає.
«Як мені ту «кульку» підняти?» – весь час сушу голову.
Та ось порятунок: Олена голосно кашляє і кріслом шургає.
Професор очі на неї, а я тим часом шпаргалку – хап! О, те-
пер вже чуюся, немов у Бога за пазухою… Правда, перепи-
сати не встиг, а лиш папір вирівняв. Приклав клаптик до
чистого аркуша паперу і бадьоро, читаючи, відповідаю.
Видать, добре читав, бо поважний професор мені «чет-
вірку» поставив. При цьому додав: «Бачу, ви сумлінний сту-
дент!» Звичайно, це заслуга не мого розуму, а все ж таки
рятівної шпаргалки, яку моя нога від професора заховала…
НЕ ДИВАЦТВО ЦЕ
В інституті диваків було чимало – і зі сторони студентів,
і зі сторони викладачів. Нині розповім про дивацтво тепе-
рішнього Геннадія Мороза, – чудову людину і прекрасного
поета. Якось він зізнався, що вже майже півтори десятка літ
нічого не пише. Навіщо, каже, себе спалювати на костри-
щі писемності, коли твоя творчість сучасній Україні не по-
трібна? Бо хто художні твори нині читає? Особливо на До-
неччині, де він тепер проживає. Українську мову мають за
«язик низкава сорта», де національні школи скрізь закри-
вають. «Братки» схопили усе, що, де можна було схопити.
Тиснуть з усіх сторін, що навіть не писнеш. Словом, неволя
і безнадія. Донецькі орли українців за «козлів» мають. Мов-
чи і не пікай!
Геннадій подарував мені свою книгу – «Ратуша» /«Прі-
азовскій рабочий», Маріуполь, 1998 р./. Весь тираж по-
61
передньої книги /а то 300 прим./ спалив: «Ти б побачив,
яке то рясне багаття було! – із захопленням признався.
На моє запитання, навіщо так поступив, сумно відповів:
«А кому тут, на Донбасі, українська книга потрібна? Не
потрібна вона ні школам, які закривають, ні бібліотекам,
що весь час на замку, ні зросійщеному обивателю – про-
сто страх Божий!...»
До речі, його дружина – російський філолог, але як
запізнались, то ще й українське відділення закінчила.
Зараз українську викладає. А сам він, Гена, після шко-
ли на телебаченні працював – спершу у Донецьку, зго-
дом – у Маріуполі. Тепер уже поза ним. Причина звич-
на: його, ведучого популярних програм, у квітні 2011-го
зобов’язували на російську мову переходити… Відмовив-
ся, тому став непотрібним. А шкода, він міг би ще нема-
ло зробити для занедбаної і упослідженої національної
культури …Міг би, ая.
Втім, спалення власних книг, як каже Геннадій, – не
дивацтво, а вимушений протест проти того, що якесь ви-
соке ніщо, пройдисвіти і зайди новітнє рабство україн-
цям нав’язують. Небагато суворіше, аніж то було за ко-
муни!
«ДВІЙКА»
В інституті я не сприймав двох предметів – Історії КПРС
та Наукового комунізму. Нутром відчував, що події і фак-
ти брехливі і пофальшовані. Знав я вже про голодомори
та масові виселки, а також про морд у тюрмах НКВДе та
концтаборах. Заодно знав, що комунізм – це fata morgana.
Він, комунізм, – привид, якому ніколи не збутися! Забезпе-
чити всіх за потребами – то явний ідіотизм! Демократія – не
анархія, а порядок!
Наприкінці першого курсу складаю екзамени. Перший
– історія КПРС. А що викладач Михайло Кошарний був у
62
відрядженні, то його заміняв Михайло Савчин – свій хлоп,
родом із с.Вовче, що на Турківщині /до речі, він тоді був
секретарем парткому інституту/. Тема, окреслена у білеті:
ХХ з’їзд партії. Розвінчування культу особи Сталіна. Відпо-
відаю, чую – блискуче. Читаючи газету, викладач ствердно
хитає головою. Як я «відстрілявся», тов. Савчин каже: так,
так. Хо-ро-шо! Хоча, як правду сказати, за ХХ-й партз’їзд я
мав би вам поставити «п’ять» із плюсом, але… Але у вас
інший білет… Як інший? – запитую. – Осьо… – показую.
Викладач по-начальницьки випалив: я все сказав! – і, нахи-
лившись, поставив у відомості «двійку»… Криво посміхнув-
шись, віддав залікову книжку.
Чому, як? – нічого не розуміючи, сам себе запитую у ко-
ридорі. Я ж відповів, Боже! До того ж на свій білет. Чому
так поступив? Мав чиєсь замовлення, може?.. Правда, за
оту «двійку» я не дуже переживав /її можна ще виправити/,
а за стипендію, яку не одержуватиму цілий семестр. Рідної
мами не маю, батько інвалід – хто допоможе? Як, зрештою,
виживати?
Наступного дня зустрічаю Діну Рядненко – секретаря
комсомолу інституту. «Чого ніс повісив, Андрусю? – питає.
– Що, може, якийсь тобі нині вірш не вдався?»
Як оповів їй про своє горе, вона каже: «Ходімо до рек-
тора, але вже!» Ректор Анатолій Михайлович Черненко пи-
тає: «За що тобі, хлопче, «двійку» вліпили? Не знав білета
чи що?» – «Та-а, ні, знав… це про розвінчування культу осо-
би Сталіна». Примруживши очі, ректор каже: «Ага-а, про
цей партз’їзд, кажеш. Про нього навіть пастух знає. А може,
ти забагато про Сталіна намолов, га? Давай заліковку, пое-
те!» – і, бачу, ставить мені «відмінно». Наприкінці ще додав:
«Іди з Богом, юначе. До тлумаків більш не ходи складати
екзамени! Чуєш?»
Отак Діана Рядненко /царство їй небесне!/ допомогла
незаслужено упослідженому спудеєві наступній семестр не
голодувати, а спокійно вчитися і щось там творити…
63
ЧУДАКИ
Студенти Михайло Левицький та Геннадій Мороз були
неабиякими чудаками. Чудили, де тільки могли: на парах,
у гуртожитку, серед дівчат. Щодо останніх, то їм завше щас-
тило: вірші виручали… Прочитали кілька поезій напам’ять
– і слабка половина їхня.
Отримавши «стипу», їм, бачте, закортіло на матчі київ-
ського «Динамо» побути. Де Дрогодич, а де Київ – для них,
всюдисущих, не мало жодного значення. Купили хлопаки
квитки – і на літак… Спершу «кукурузником» – до Львова,
а «ІЛом» – на Київ. Ну, а як повернутись назад, коли у ки-
шенях вітер свище?.. Рештки, що мали, на каву і дівчат роз-
тринькали. Якби не столичні письменники, що летіли до
Львова, то б, може, нині були киянами…
Додому вони, романтики, таки повернулися – збудже-
ні, веселі, щасливі. Прибігли до мене: «Андрусю, дай щось
похавати. Вір, не вір, а Київ усі наші кревні хапнув…» Кажу:
«Нічого не маю, крім хіба хліба кавалок – твердого, черство-
го, що навіть кіт зуби поламає. А ще чверть цибулини, яку
таргани не догризли…»
О, то треба було бачити їхні голодні, проте щасливо-ро-
мантичні очі! Кричать ув один голос: «Най буде, давай! А
що чаю, знаєм, не маєш, то водички поп’єм – ну, отої, що в
рурі…»
… Скажіть, і не чудаки вони, га?!.
БУЛИ ЛЕГКОВАЖНИМИ
Як відомо, творчі люди по своїй натурі інколи легковаж-
ні – у малому і у великому. Мої давні друзі за часів студент-
ства Михайло Левицький та Геннадій Мороз у цьому теж не
пасли задніх. Могли задля цікавості тинятися містом, часто
пропускати лекції, зранку до вечора лежати в ліжку і… ві-
рші писати. Г.Мороз, бувало, лежить голодний, зарослий,
64
зате щасливий: у такій позі йому дуже таланило – на вірші,
звісно. М.Левицький, навпаки, поезії складав «на ногах». Так,
так, на ногах, бо де не ступав, усе собі щось мимрив під ніс.
Згодом усе це записував. Крім цього, він чудово малював.
Студентська багатотиражка «Радянський педагог», яку фор-
мували Іван Герасим’як – редактор та Євген Титикайло – від-
повідальний секретар завжди були Михайлом ілюстровані.
Було незле їм обидвом: мали славу поетів. І серед дівчат
славу мали! Бо жодна красуня перед їхньою лірикою не
могла встояти… Так, добре було їм, добре, але… Але одну
неприємну придибенцію мали: Геннадій Мороз два роки
«сидів» на третьому курсі, а Михайло Левицький державні
іспити складав аж після армії – через два роки…
В обох випадках їх «завалила» «Давиденчиха» – доцент
Нінель Дмитрівна Давиденко. З української мови їх «зава-
лила»…
І таке було із моїми друзями, а тепер відомими пись-
менниками України. Чому? Ліниві були, так? Ні, легковаж-
ними.
ТРАВИ, ДЕРЕВА, НЕБО
Михайло Левицький /до речі, і Геннадій Мороз/ мав не-
абиякий успіх у дівчат та молодиць. Бувало, підійде, два-
три слова скаже, прочитає власну поезію /про любов, звіс-
но/ – і, вважай, «жертва» його… Іноді запитую, як йому це
так вдається? Відповідає: народився таким… Підхід до жі-
ноцтва – в крові, бо, ха-ха, серед циганів родака маю…
Був такий випадок – у 1969 році. Ідемо площею ім. вє-
лікого Лєніна, про се-те розмовляємо. Раптом Михайло
заметушився. «Що тебе так схвилювало?» – запитую. При-
ятель відповідає: «А он ота жіночка, бачиш? Ну, та, що з
дитиною… – загадково усміхнувшись, продовжує: – Зараз
буде моєю…» За кілька хвилин мій друг коло незнайомки.
Рукою гладить голівку дитині, а матері ніжні слова мовить,
65
усе усміхаючись. Згодом вертає. Я запитую: «Ну, клюнула
рибка?» – «Ще й як клюнула: за годину здибанку маю…» –
«Де?» – цікавлюсь. Мовить: «Там, де трави похилі…»
І справді, на його гачок рибка таки клюнула. І не де-
небудь, а в лісопарку ім. Богдана Хмельницького. Йому,
гультяю, романтичної таємничості, бач, забагалося.
До гуртожитку Михайло аж увечері повернувся. Весе-
лий, збуджений – аж сяє. Питаю: «Ну, як «улов», рибаче?» –
«Рибка у моїй сіті повністю…» – «Либонь, симпатична, га?»
– «Ще й як симпатична!» – «І того… похвалила?» – «Казала,
що я молодець, мов на дуді грець». – «А хтось бачив, ні?» –
«Та ні, свідків там не було. Були трави, дерева і небо…
… Отого Неба він не боявся, а радше пекла. Між тим,
що йому до пекла, воно не скоро буде… Якщо буде…
З ВЕСІЛЛЯ ВТІКАВ
Михайло Левицький завжди міг щось нетипове вструг-
нути – себто будь-де якісь коники викинути. Викинув він і
на власному весіллі.
Весілля гуляли у с.Пукеничі, що на Стрийщині. Із най-
ближчих друзів були я, Віктор /Віталій/ Романюк та Василь
Сторонський. Останній сам-один вів усю пісенно-музичну
програму. Було весело – гості співали і танцювали. На те і
весілля!
Відгуляли суботу, настала неділя – час на поправини.
По церкві весільні знову зійшлися. Годину чекають, дві, а
молодого /себто М.Левицького/ нема і нема. Молода, Надя,
нервує: що сталося? Де її чоловік, Боже?!
Через якийсь час Михайло на порозі, мов з’ява. Як за-
вжди, веселий, щасливий. Жартує, наче нічого й не сталося.
– Михайле, де ти був? – запитую.
– Спав. В якійсь шопі, – відповідає.
– А хіба так можна, га? – продовжую допит… – Весілля
ж твоє, не моє…
66
– А що, може, заборониш мені з власного весілля втек-
ти, га? – ув карих очах іскорки сміху.
– Та-а… я не забороню, – знічено я.
– Але питав… Тож знай: ще такий не народився, аби
мені міг перечити. Зрозумів? Навіть моя Надя, щоб знав.
Звичайно, тоді я сказав, що «все зрозумів»… Хоч до ро-
зуміння було, ой, як далеко!.. Згодом Михайло Васильович
веселого вірша написав – про те, як з власного весілля ті-
кав…
ПОЧЕСНА МІСІЯ
Навчаючись у педінституті, я завше мав «почесну мі-
сію»: виручати студентів під час сесії. Часто бувало, що їхня
залікова книжка знаходилась у моїй кишені. А це означало:
просити викладачів поставити комусь якийсь залік чи екза-
мен. Та чи не найбільше допомагав Михайлові Левицькому,
котрий перевівся із Львівського державного університету
ім. Івана Франка – з факультету журналістики. Йому треба
було доздати щось з дванадцять предметів. Що робити? Він
же цих предметів не слухав… Мусів допомогти, оскільки
він новачок, а в мене з викладачами були гарні стосунки.
Допомагав і Мирону Березюку – здається, тричі. З ре-
штою предметів він сам собі дав раду. Він, як і М.Левицький,
перевівся із цього ж університету – і теж із журналістики.
Не раз, було, виручав і Генадія Мороза, котрий більше дбав
про власну поезію, аніж за за обов’язкові програмні пред-
мети. Допомагав й іншим, але це була поміч не дуже час-
тою і суттєвою.
Михайло Левицький з приводу моїх про нього турбот
якось сказав: «Це твоя, ха-ха-ха,Андрію, почесна місія!» Я
відповів: «Може, і так, не заперечую». Звичайно, я розумів,
що доздати таку кількість предметів одному практично
було не під силу. Тому й запрягався до спільного воза…
67
ВИКЛАДАЧА ВИРУЧИВ
70-80-ті роки ХХ ст. були надзвичайно трагічними в іс-
торії України: КГБісти мало не кожного українця мали за
«українського буржуазного /?/ націоналіста». Виявляється,
любити свою націю, себто свій народ, – злочин…
Л.Брежнєв та його кліка під корінь рубали перші паро-
стки демократизму та самоусвідомлення українців. Багато
діячів української культури були кинуті до совєцьких буце-
гарень. Вмирала мова, а отже, і нація! Вмирала наша істо-
рія, культура…
Жахливих репресій зазнала не тільки наша столиця, але
й усі міста і села, особливо на Західній Україні. Каральний
меч КГБ гуляв і в навчальних закладах, зокрема у Дрого-
бицькім педінституті ім. Івана Франка. Національно свідо-
мих викладачів переслідували, у них робили часті обшуки.
Так, то були жахливі часи! Так ось сиджу в кабінеті
Франкознавства, яким я певний час завідував. Раптом вбігає
Мар’ян Тимофійович Демський – колишній мій викладач. І
схвильованим голосом просить заховати невеличкий паку-
нок. На короткий час – просив. І миттю кабінет покинув. Як
виявилось, нишпорки і в портфелях викладачів шмонили…
У пакунку був том Лесі Українки, виданий у 30-х роках
«Укркоопспілкою» /Харків/. У ньому була заборонена по-
ема «Бояриня».
Я чув про цю поему, але такої змоги прочитати її не мав.
Не довго думаючи, я потайки цю поему переписав. Слава
Богу, до кабінету руки «желєзного» Фелікса не дотягнулися.
Через тиждень М.Демський книгу забрав, щиро дякуючи,
що я його виручив. Виявляється, шмонили не тільки його
портфель, але й бориславське помешкання…
Через якийсь час я від руки повністю переписав і по-
вість О.Солженіцина «Одін дєнь Івана Дєнісича» / ще тоді
антиукраїнського пасквіля «Как нам обустроїть Россію» у
нього ще не було/. Правда, не пам’ятаю, хто дав мені цю
повість переховати.
68
Переписані мною ці твори ще й досі в мене зберігають-
ся. Є і ті, що згодом були вже опубліковані. Вони не тільки
мені, але й іншим, додавали сили волі, мужності і твердості
духу. Додавали, бо, здається, я ще з пелюшок люто ненави-
дів промосковську орду, що віками неволила і нищила мій
знедолений люд, плюндрувала, Богом нам дану, етнічну
землю, якою є наша Мати-Україна.
ВІДЧУВАВ: НЕ БУДЕ ОСТАННІМ
Різних приключок мав я немало в інституті, особли-
во в початковому періоді своєї роботи. «Шістки», мов
реп’яхи, чіплялись до мене. Нюхали-винюхували, що я за
фрукт… Підходили з «дєльнимі» пропозиціями, з «брат-
ською» допомогою… Знаю їх всіх поіменно – і серед сту-
дентів, і серед викладачів.
Зупинюся на одному випадкові, який був досить ха-
рактерний для служби «желєзного» Фелікса. До кабінету
франкознавства, яким я опікувався, заходить Ганна Федо-
рівна Райтер – секретар деканату філфаку. І каже: «Ан-
дрійку, тебе викликає паспортний стіл – на 16-ту годи-
ну». – «Чого? – запитую. – З документами в мене повний
ажур». – «Не знаю, – відповідає. – Треба йти, аби гірше
не було…»
Зустрів молодик – високий, запахчений.
– То ви Грущак? Андрій Федерович? – запитує.
– А хто ж іще? Я, а що? – відповідаю.
Він, молодик зміряв мене від ніг до голови. Каже:
– Так-от, слідуйте за мною! – наказав, як печатку вда-
рив.
Діватися було нікуди. Іду. Він – спереді, я – за ним.
Ідемо – і жодного слова. Ось і другий поверх – адміністра-
ція міліції. Він, молодик, прямує на третій поверх. Що
то за «третій поверх» – я знав: це КГБ. Правда, я тут ще
ніколи не був.
69
Нічого не вдію – сходинка за сходинкою. На площадці
при вході залізна стіна. І двері з віконечком. Признаюсь,
трохи настрашився: запахло тюрмою… Двері раптом від-
чиняються – автоматично. Зустрічає мій знайомий – Дя-
гілєв Васілій Іванович. Бачив його у відділі кадрів, як вла-
штовувався на роботу.
– Ну как работа, тов. Грущак?
Кажу, що підходить. Микола Іванович /Домницький/
обіцяв на кафедру взяти.
– Да, ти умний парень. Можешь проффесором стать.
Канєшно, єслі захочешь… Хочешь, нєт? – запитує, по-
ленінськи хитро примружуючи очі.
– Про це зараз не думаю: мабуть, зарано ще, – відпо-
відаю.
– Нєт, нє зарано, – і пильно в очі заглянув. – Ми здєся
посовєтовалісь і рєшілі, что било би нєплохо, єслі би ти
согласілся с намі сотруднічать: в інстітутє ілі же /скажу
откровєнно/ в нашем коллєктівє. Да, да, в нашем штатє,
конєчно.
Я був неабияк збентежений. Ось воно що?! Мені про-
понують нову службу: «шісткою» бути або професійним
кагебістом… Звісно, я на це не пристав – ні на перше, ні
на друге. Казав, що з мене конспіратор нікудишній. До
того ж, характером зам’який…
Васілій Іванович клацнув вимикачем невеличкого
приймача, у якому, мабуть, був вмонтований мікрофон.
А може, то був диктофон. При виході додав:
– Подумай, парєнь! – і міцно потис руку.
Зізнають, додому летів, наче куля. Вже на вулиці я
крадькома глянув на той злощасний третій поверх – по-
верх, де не одного зламала каральна система. І добровіль-
но, і силою.
На душі було сумно й тривожно: єством відчував, що
той візит не останній…
70
НЕ ТУДИ ЗАЇХАЛИ
Стрий – звичайне галицьке місто. Провінційне і тихе.
Зізнаюсь, у ньому я себе почував, як риба в воді. Тут мої
приятелі: Віктор Романюк, Мирон Нестерчук, Любомир
Франків, Едуард Ушневич, Ярослав Михайлюк, Зеновій
Куйбіда і, звичайно, Михайло Левицький.
На важливі парубоцькі подвиги Михайло мене за-
вше до Стрия кликав. Тут майже усі дівчата й молодиці
– його... Придивляйся до них і вибирай. Вони доступні, як
зайцю капуста…
Так було й цього разу. На колійовій стації ми сіли в
автобус далекого сполучення. Їдемо безкоштовно: досить
було тримати в руках газету «Ізвєстія» чи «Правду» – і ти
свій пасажир! Їдьте, КГБістські нишпорки, їдьте, лиш мене
не чіпайте… – так думав майже кожен водій, котрий був
не чистий на руку. Тим часом ми, «нишпорки», їхали по-
важно і зручно, весь час розглядаючи пасажирів…
Отже, сіли і їдемо. А куди їдемо, того не знаємо – ні
я, ані Левицький. Одним словом, їдемо туди, куди дорога
веде… Їдемо годину, їдемо другу – кінцю-краю не видно.
Опинилися аж на Івано-Франківщині. В якомусь селі зла-
зимо. «А що тепер, га?» – думаю. Аж ось Михайло Васи-
льович, що народився у с.Пукеничах на Стрийщині, поба-
чив хату – ошатну, під бляхою. По обидві сторони алеї сад.
Михайло відхиляє хвіртку і каже: «Заходь, Андрію, отут
ти жити будеш…» – «Жартуєш? Щось не те кажеш», – від-
повідаю. А він: «Мовчи, кажу, хіба не знаєш, що мовчання
– золото…»
Як наближались до хати, на подвір’я вибігла ґосподи-
ня – уже в літах, але ще досить приваблива. Мій приятель
наче давно знайомий: «Ну, як, мамцю, живете? А де Ори-
ся?» – «Ага, Орися. Вона у сусідки, Галі. Піду покличу».
Згодом ґосподиня прийшла, але сама. А де Орися? «За-
ходьте до хати, – запрошує. – Дівчата марафет наводять,
невдовзі будуть». Прибігають дівчата. Стали на порозі,
71
дивуються: що то за хлопці? Незнайомі, чужі… Михайло
підійшов до Орисі /то треба було так вгадати!/, каже: «Ти
що, мене вже забула?» – «Може, забула…», – відповідає
спантеличено дівчина. – «Не може бути, ми ж на весіллі…
Гай-гай, ти точно забула…»
Коли, де, на чийому весіллі вони познайомились –
вона не спитала. Усі за стіл всілися і давай пригощатися.
Як мовиться, і їлося, і пилося. Михайло, крутнувши бро-
вою, мене питає: «Кого вибираєш – Галю, Орисю? Почув-
ши це, мати Орисі допетрала, що ми приблуди якісь, а не
знайомі дівчат. Хапнула вожіль і давай нас виганяти.
Виходу не було: мусіли тікати. Але куди? Холодно,
ніч, що робити? Вийшли на вулицю і чекаємо. Хміль по-
малу проходить, а холод усе наступає. Аж ось порятунок:
їде «бобик», військовий. Зупинився. Хтось запитує: «Вам
куди, хлопці?» – «До Стрия», – відповідаємо. – «До Стрия,
та то ж не близько, понад сто кілометрів…» Опинились ми
у військовій частині. Ще по дорозі Михайло признався, що
він поет. Показав газету, де були надруковані його вірші.
Начальник військової частини так роздобрів, що Левиць-
кого собі у зяті заповів. Має доньку, у Львові вчиться, він
би не проти, якби вони …побралися .
По ситій гостині Михайлів «тесть» повів нас у сауну.
В малій, але затишній кімнатці наїдків стільки: їж, пий –
скільки влізе. «Невдовзі вам, письменникам, дівчат достав-
лять – чепурненьких і гарних», – повідомив майор Деніс
Тукачов. Правда, він трохи брикливий, але не фальшивий.
Казав, що він не москаль, а пітєрец…
Справді, невдовзі прибули дівчата. О, диво: Орися і
Галя! Увійшли в сауну, а на них одяг грішної Єви. «Ан-
друсю, виходить, що вони не для нас чепурилися», – по-
сміхнувся Михайло. Я відповів: «Авжеж, а ще заміж хоті-
ли…»
Отак, їхали ми, їхали, не туди заїхали…
72
СПАСИБІ: СВІТА ПОБАЧИЛИ
Давно це було. Ще за часів моєї молодості. Початкуючий
поет Михайло Левицький загітував мене поїхати до міста
Лева. Казав , що там у нього вдосталь друзів – письменників,
котрі нікого в біді не оставлять… До того ж, у Львові гостює
Микола Вінграновський. І Левицький, і Вінграновський – як
рідні брати: творчість обидвох майже споріднена. Темою,
сюжетикою, виражальними засобами, патріотизмом.
Приїхали ми, значицьця, до столиці Галичини. Першо-
го, кого провідали, це Дмитра Герасимчука. Ладного на вро-
ду, кучерявого, дотепного на слово. Мав він однокімнатку
у напівпідвалі. За якихось півгодини завітали гості: Роман
Лубківський, Роман Качурівський, Володимир Яворівський
та Микола Вінграновський.
Як водиться, зустріч розпочали із півлітри – конячку чи
вина, достеменно не пам’ятаю. Розігріті хмелем поволокли-
ся «гуляти» містом. Зайшли в одну кнайпу, другу, третю.
Сміх, жарти, співи. Як мене та Михайла провели на заліз-
ничний вокзал, усі заспівали «При каноні стояв і фур-фур
ладував»…
На стації ще трохи гримучки добавили. А що до потяга,
який йде до Стрия, ще трохи часу було, кожен свої твори
читав. Була похвала, була і критика. Та найбільше мене гу-
дили: вчися ще хлопче!... Пам’ятаю, Левицький читав вірш
«Мамині перепілки», який згодом дав назву його першій
збірці.
Та ось зателенькав потяг. Почахкав трохи і зупинився.
Хлопаки-письменники «на ура!» запхали нас у двері. Пома-
хавши руками /мовляв, щасливої дороги!/ добірне львівське
товариство пішло собі геть. Мабуть далі гуляти…
Їдемо годину-другу. Михайло глип у клунок, а там – о
Боже! – дві пляшки «Портвейну» і хліба кавалок. «О, зажи-
єм, Андрусю, зажиєм!!» – радіє мій приятель. І ми, не довго
думаючи, першу пляшку розкоркували. П’ємо. Як плящи-
на спорожніла, поприхилялися до стінки й заснули. Вночі
73
прокинулися від холоду. Осінні плащі, що мали на собі, не
дуже гріли. Я глянув у вікно. Боже, навкруги гори. І сніг –
лапастий, іскристий.
Михайло говоре:
– Де ото ми, га? Андрію, нам тре’ виходити, чи як?
– А хіба знаю? – відповідаю.
Від людей, що були у вагоні, довідаємося, що цей потяг
«Львів – Сянки»… О Господи, що робити маєм? Виходити
чи ні?... Та як виходити, коли чужий край, сніг, холод? Їде-
мо далі. Дві-три години пересидівши у вагоні, назад повер-
таємо. У Самборі сходимо. А там до Дрогобича – рукою по-
дати. Там буде зручно і тепло, бо студгуртожиток – другий
наш дім…
Приїхали. Голодні, холодні, зате щасливі. Що не кажи,
а світу побачили! Можливо, ми б у Сянках ніколи не побу-
вали, якби не львівські письменники…
ОСОБЛИВА ПРИХИЛЬНІСТЬ
Пьотр Фьодоровіч Голуб’єв – завідувач відділом кадрів
педінституту – до мене мав особливу прихильність… І то
зрозуміло: бувало, не раз казав, що «ми – родниє братья…»
Бо, виявляється, наші батьки були Федори. Правда, я сумні-
вався в тому: хіба жид міг мати батька «Федора»?..
Був то енкаведист зі стажем. З часів війни ще. Підпол-
ковник. Туловище квадратне, хирлява голова. Лисий, з до-
вгим горбатим носом. Гляне на тебе – страх в землю зага-
няє… Він про це знав і цим гордився. Полюбляв «дєвочек»
– із числа студентів. І то тоді, коли мав другу половину – не
стару ще жидівочку. Волоссям рижу – що аж горить. На ро-
сійському викладачем працювла.
Ото якось мені каже /я тоді працював в інституті/: «Ан-
дрей Фьодоровіч, я, как отдєл кадров, рекомендую тєбє по-
вишеніє: тєпєрь ставка твоя – 85 рублєй, а нє 80-ть! Ну как,
ти согласєн?» – спитав і криво посміхнувся.
74
Звісно, що я погодився. Як-не-як, а «п’ятка» – то теж
гроші. Я ж тоді не знав, що через оту «п’ятку» з мене бух-
галтерія буде вираховувати більший податок, аніж до «по-
вишенія». Правда, П.Голуб’єв ще додав: «Можно би тєбє і
больше дєнєшек надєліть, єслі би ти согласілся…» Згодив-
ся б на що – не доказав. Звичайно, я догадався: «на КГБ ра-
ботать…»
Іншим разом викликав, щоб «уточніть документи». Хи-
труючи, примазувався до мене: мовляв, він знає, що Іван
Франко – не чистий українець, а трохи наш «ворог», бо у
його жилах тече кров німецька…
Після такого пасажу він запитав: «Ну как на счот того?..»
Я відповів, що ніяк: мовляв, не вмію секрети тримати… Він:
«А жаль, мог би проффесором стать…»
Через нього, а також через інших жидів, ба навіть через
викладачів-чухраїнців я змушений був роботу покинути, а
також науку, з якою собі був світ зав’язав…
Що покинув свою альма-матер, не шкодую. Для Укра-
їни щось трохи зробив. Маю хліб і до хліба. Маю україн-
ську душу і чисте сумління. І цього мені досить. Бо скільки
оцій людині, що є піщинкою в океані Безміру, треба? Вона,
ця людина, як у тій приказці: прийшла, пішла – і нема! Ні
більше, ні менше, бігме…
В ІНСТИТУТІ ЗУСТРІНЕМОСЬ
Попри щоденну зайнятість у нас, студентів, кохання не
тліло… Було воно, звичайно, і в мене. Молодого, красивого
і, казали, розумного. Навчаючись, я працював нештатним
кореспондентом студентської багатотиражки «Радянський
педагог». Працював без гонорару, проте не без певних ви-
год: мав право на вільне відвідування лекцій та практичних
занять. Правда, пропускав я лекції нудні, а також заполіти-
зованих викладачів. Крім того, літню сесію складав достро-
ково – це для мене теж був неабияка вигода. Чому? А тому,
75
що ціле літо я підробляв у піонерських таборах – зокрема, у
Брюховичах. Там я посадово зростав, як після дощу печери-
ця. У таборі залізничників, що мав назву «Супутник», спер-
шу був виховником 4-го загону, згодом – старшим вихов-
ником і, насамкінець, старшим піонервожатим. Атрибути
тої посади: на шиї піонерський галстук, а в руках – горн, під
подушкою будильник (щоб рано вставати і горном табір
будити)… Звісно, «старшой» грошей мав більше!
Але то таке… Головне, що я закохався. У кого б ви дума-
ли? У Ясю, студентку другого курсу української філології.
Ге, закохався – з ким не буває? Буває ще й не таке – погоджу-
юсь. Але… студентка ця – донька Костя Івановича Скрипни-
ка, викладача наукового комунізму…
Хоч як я ненавидів цей предмет, але дочка не винна, що
тато її до безтями закоханий в комуно-московське… Буває,
кохаєш – і розум втрачаєш. Бо що не кажи, а Яся – гарна ді-
вчина. Ділова, випещена, а ще й вірші складає. А заздрісни-
ків скільки було – не передати! Ти диви: якийсь там селюк,
а яку кралю вхопив! Не просту, а дочку самого викладача
інституту! Та й мати її учителька!.. Втім, були й такі, що на-
водили одвічну українську приказку: знайся кінь з конем,
а… Було ще й інше.
Наближався Новий, 1969-й рік. Яся нас – мене, Михай-
ла Левицького та Геннадія Мороза – запросила додому, аби
трохи розважитись. «Досить вам нудьгувати у тому гурто-
житку, ходіть до мене, тато і мама чекають», – сказала, по-
сміхаючись.
Ми, звісно, згодилися. А чого ні, може, хоч наприкінці
року стінки кишок не прилипатимуть…
Отже, зайшли до господи. Стіл вже накритий – напо-
ями та наїдками. Ґосподиня, Олена Антонівна, вчителька
СШ-1, та ґосподар, бачу, ніби раді гостям. Кость Іванович,
як завжди, у вишиванці, небалакучий, суворий. За п’ять
хвилин на дванадцяту «майбутній тесть» розпочав ново-
річну промову: «Шановні товариші, студенти! І ти, моя
половино! Ленінська комуністична партія та радянський
76
уряд повсякчас дбають про нас з вами. Під мудрим керів-
ництвом комуністичних вождів, зокрема товариша Леоні-
да Ілліча Брежнєва, нинішнє покоління радянських людей
буде жити при комунізмі!»
Ще щось торочив вірний ленінець, але ми, тримаючи
келихи в руках, уже його не слухали. Під удари кремлів-
ських курантів чарки, мов по команді, радісно задзвеніли.
Мати Ядвіги чоловіка за рукав сіпала, але наш викладач й
далі читав нам лекцію з наукового комунізму…
Звичайно, новорічне свято було зіпсуте. Не було співів,
не було музики. Ґена Мороз підвівся з місця і каже: «Хо-
дімо, Михайле. Андрій, якщо хоче, то хай залишається».
– «Ідемо, брате, може, дасть Біг, що і ми колись знайдемо
й собі дівчину, батьки якої будуть викладачами з науково-
го комунізму…» – М. Левицький вколов не тільки Ясиного
батька, але й мене, «майбутнього зятя…»
Як хлопці пішли, я теж з місця зірвався. Кажу: «Піду вже
я, Ясю». – «Як так «піду?» – «Піду, бо, видиш, вже пізно». –
«Ага, то, мабуть, через батька мого, так?» – «Ні, не через ньо-
го: надворі, знаю, мене Михайло і Ґена чекають», – пояснив я.
– «А я?» – тихо спитала дівчина. – «В інституті зустрінемось.
Па!» – і я за собою зачинив двері, що вели до коридору.
Чув, як Яся плакала /а може, так здалося?../, мабуть, до-
коряючи батькові-комуністу за надмірну політизацію ново-
річного вечора.
ЗАРІБКИ
За статками студентство різне було – багате і бідне. Для
бідних тої «стипи» – 22 рублі – не вистачало не те, що на
дозвілля, але й на харчі. Усіх трохи студентська їдальня
виручала, а ще офіцерська. Остання була дешевшою. Та-
рілка борщу /зупи/, шніцель чи котлета з гарніром, узвар,
чотири-п’ять кусочків хліба коштувало 25-30 копійок, 12 ко-
пійок склянка сметани. Їж – і не дякуй.
77
Позаяк, студент попоїв, а ситість не довго тримається.
Бо за якихось дві-три години шлунок знову себе нагадує… А
як йому допомогти? Хіба що стравами! На це гроші потріб-
ні. Вихід знайшовся: десь підробляти. На колійовій стації,
на продуктовому складі… З вагонів вугілля розвантажува-
ли, дошки, зі складів мішки з мукою і цукром по магазинах
розвозили. Мішки по 70 кг, важкі – спину і руки ломить.
Мусіли, а що робити?
Отак жили, працюючи. Зате мали хліб і до хліба. Бо на
одну стипендію зуби хіба що на полицю покладеш. Сло-
вом, трохи залежними були. І день-два – ситими. А ще й
дівчину можна було в кіно повести. Тими «робочими» був
я, Мирон Березюк і, здається, Роман Онищак – усі вже після
армії.
Так, без отих зарібків трудно було б вижити. Добре,
якщо батьки помагали, а як ні?.. Як виживати? Мені ніхто
не допомагав: батько – інвалід, мати – колгоспниця. Бува-
ло, привезу з дому чемодан картоплі, хлопці по кімнаті /а
було їх одинадцять!/ ножі позичають. За якоїсь півгодини
усю бульбу наче корова язиком злизала… Бувало, несеш
цю картоплю – аж тобі очі вилазять… А щоб «очі не ви-
лазили», то батько замість картоплі два-три рублі у кулак
сунув. Аби бодай було на хліб-сіль щодня, а також за що
додому приїхати.
…Так що ми, спудеї, і навчалися, і працювали. Олігар-
хів ще тоді не було, аби «ділитися» з бідними… Януковича
теж не було, щоб «почути кожного...»
МОЖЛИВО, ВПЛИНУВ
Зенон Петрович Гузар – мій викладач педінституту. Це
– світла голова і щира душа. Завжди привітний до студен-
тів, фантастично закоханий в літературу. Без перебільшен-
ня, він – людина енциклопедичних знань. Його можна було
слухати і слухати. Особливо знав інтимно-почуттєві сторо-
78
ни життя письменників, тайни їхнього життєпису. Його всі
любили і поважали. Правда, не кар’єристи-чиновники та
нишпорки. Вони до нього ставились з погордою і недові-
рою. Бувало, плили інтриги, принижуючи його гідність і
честь. Лицеміри діяли заплутано, що годі було спростува-
ти. Зенон Петрович мусів із цим миритися. А що поробиш?
Влада то їхня! Куди йому, безпартійному, з ними борикати-
ся? Навіть суди їхні, а не його. Мав проблеми й на кафедрі...
Гарні стосунки були із ним і в мене. Багато спілкувались,
радились у студентському парку, за філіжанкою кави. Я час-
то був у Трускавці – у його гостинному домі. Його половин-
ка, Ганнуся /так він її називав/, завжди була рада гостям.
Настав іспит – з української літератури ХІХ ст. Не об-
минув він мене. Традиційні методи «витягання білета» для
Зенона Петровича не існували. Садовив перед собою і ви-
значав тему. Так-от, навпроти усівшись, я подумки думав
– твердо й настирливо: «Лесю Українку, Лесю Українку…»
Враз чую: «Андрійку, творчість Лесі Українки».
О, я тут на коні! Сю тему я знав тільки на «п’ять». Так
і сталося. Через кілька хвилин З.Гузар у відомості ставить
«відмінно», кажучи: «Я так і знав, що ти сумлінний студент.
Бувай!» Щодо моєї сумлінності, то, мабуть, трохи перегнув
палку, бо я не завжди таким був.
Я пішов радий і щасливий: ще один тест на знання по-
долано. Тоді я чи не вперше переконався, що маю здатність
впливати на інших. А цього мене навчив викладач Львів-
ської політехніки Андрій /на жаль, прізвище вже призабу-
лося/.
Я після другого курсу відбував студентсько-педагогічну
практику у піонерському таборі «Супутник», а він працю-
вав старшим виховником у сусідському – «Дружбі». Він по-
казав мені кілька сеансів гіпнозу – і я робив те саме, що й
він. Я міг загіпнотизувати будь-кого: дві, три, п’ять, десять
осіб. Поодинці і разом. Мені це йшло з рук, але я з гіпнозом
вчасно покінчив. Бо знав, що то не моє діло: далеко зайду –
не зупинюся!..
79
Зізнаюсь, від дівчат відбою не було: кожна бажала побу-
ти у гіпнотичному сні, а заодно мене провірити у моїх мож-
ливостях. Навіть лікар, що переконувала мене, що її жоден
гіпноз не візьме, була підвладна мені. Дуже дивувалася, як
ото я з-під її білого халата їй светер зняв – і то на очах бага-
тьох присутніх.
Можливо, таким самим робом я вплинув на Зенона Пе-
тровича щодо творчості Лесі Українки. Можливо…
ЛЮБОВ БЕЗ ПРИСТРАСТІ
1966 рік. Ми, студенти I-го українського, у с. Стороні:
Картоплю збираємо, майже цілий місяць.
Я молодий, повний енергії, сил. А що був після армії,
то взяв і закохався… У свою однокурсницю – Славу Огоро-
дник. Закохався, що нема ради! Дівча гарне – на стан і вро-
ду. А очі… А очі – наче озерця, пірнувши в які, можна не
виплисти… Вона казала, що я їй теж не байдужий.
Роман Онищак (теж після армії) хвалить, що гарне ді-
вча: можна б і на рушник щастя повести! Від тих слів я ще
більше коханням горю…
Так, я закохався. Звичайно, про весілля тоді і не дума-
лося, але гарну дівчину мати при собі, ой, як бажалося. Що
не вечір, то поцілунки... На більше й не розраховував, хоч
п’янів од любові. А якось, аби доказати дівчині свою над-
мірну прихильність, її три-чотири рази на руках носив. На-
вколо церкви…
Від такої прихильності Слава була на сьомому небі. Від
радості і, може, моєї нерішучості… Вийшло так, як у Воло-
димира Сосюри: “Ти казала – бери мене, а я, дурний, гла-
див коліна…”
Це була любов без пристрасті. На жаль…
80
ДАВАВ НАМ РОБОТУ
У кімнаті 11-й гуртожитку педінституту /зразу за голо-
вним корпусом/ проживали студенти двох відділень – укра-
їнського та російського. Серед «росіян» був один жид – Ва-
лентин Велес. Був низького зросту, із певними фізичними
вадами. Його шикарний корсет і костурець були завше при
ньому. Під ліжком тримав важелезну валізу – звичайно, за-
мкнену. Він, Валентин, жартував, що то його банк…
Що ж, банк, то банк. Його ж, не наш… Трапилось так,
що його не було, а нам, вічно голодним, закортіло дізна-
тися, що в тій валізі. Не пам’ятаю хто /можливо Василь
Орищин/, із кусника дроту відмичку зробив. Крутив нею,
крутив, і – о диво! – замки піддалися. У валізі повно металу
– усе рублі і рублі!.. Для нас то був рай на землі: кожен, хто
був, щось собі зачерпнув. Було за що дівчат в кіно зводити і,
звісно, якихось ласощів спожити…
Пропажу Велес скоро виявив, але мовчав, наче риба. Ре-
шту, що мав, заховав у матрас, гадаючи, що тепер матиме
спокій. Втім, спокою не було – ні йому, ані нам. Адже ма-
трас потрохи давав нам, злодіям, роботу…
БІЛЬШ НЕ ПОКАЗУЙ
Ключник Ганна Петрівна у Франковому вузі викладала
німецьку мову. Завжди серйозна, елегантна, вона, проте,
була доброзичлива. Бувало, що пару проводила в парку.
Особливо на розмовні теми.
Була отака і цього разу. Розмовляли, розмовляли – аж по-
томилися. Розмова точилась між студентами і викладачем, а
також між собою. Викладач питала й мене – про моє село,
про мою юність, про мої мрії. Я, як міг, відстрілявся, відчу-
вався брак запасу слів, адже був після армії. Ганна Петрівна
усіх розпустила, а мене попросила залишитися. «Чого оце?»
– думаю. Пильно глянувши на мене, «німкеня» спитала:
81
– Андрію, а ви язика маєте?
– Маю, – відповів.
– Ану покажіть! – дуже серйозно сказала.
Хе, як показати? Я ж не хлопчак… Соромно: як-не-як, а
викладачка... Язик?.. Однак діватися не було де: язика таки
показав. Викладач каже:
– Ох, і довгий!.. – і засміялася.
Боже, як мені було соромно – краще не згадувати. Вона по-
жартувала, а я, дурень, послухав. Дак ні, вона далі запитує: там і
там, те і те – казали? Казав! Тоді і тоді – ляпали? – Ляпав… Вона:
своїм язиком, чужим? Раджу, більше не ляпати! Чи знаєте, що
у відділі кадрів Голуб’єв Пьотр Фьодоровіч знає, що у вас довгий
язик… А він – «спецчасть». Еге, від КГБе. Може відрахувати.
О, Боже праведний! Що мені, бідному, робити? Прошу у
викладачки поради. І порадила: просила підійти до Шабана
Василя Петровича, завідувача навчальною частиною інститу-
ту. Може, він цій справі якось зарадить.
Василь Петрович уже був в курсі справи. Спершу добро-
го дав прочухана, а потім порадив написати вірша про геро-
їчну партію або про Лєніна – кого хочеш. Я написав, і це мене
врятувало. Вірш називався «Віщун революції» – звісно, про
вождя світового пролетаріату. Володя Охріменко, редактор
«Радянського педагога», його надрукував. Беручи до рук моє
твориво, він нічого не спитав: видно, і він був у курсі справи…
…З тих пір свого язика я вже не показував. Нікому, навіть
Ганні Петрівні…
Ось цей вірш:
ВІЩУН РЕВОЛЮЦІЇ
«… Прокляття й нежить тим пророкам,
які віщують погибель революції…»
/З листа фронтовика/
Ти правду не сказав, пророче,
Що найпотайне –
в собі затаїв.
Мабуть, хотів для людства
ночі,
82
Бо лиш посіяв смерч і гнів…
Та світу став на поміч лицар,
Епохою породжений звитяг,
Махнув рукою громовито –
Зайнялось полум’ям життя.
А далі, далі все в озонні
Замайорів червоно стяг:
Його усміхнені долоні
Вказали світу віщий шлях.
І вже сьогодні,
в борні куті,
Всі гараздом вплелись
в вінки,
Та ночі кревні не забуті,
Бо винен ти: таїв думки…
А голос правди змив до
скону
Твоїх ворожих пальців шрам,
Пошматував законів грона
І вирік гучно:
зась панам!..
І ти не ремствуй, злопокуте,
Що на поталу світу став,
Ратай впіймав ту Беатріче,
Яку ти чільно так ховав.
І все, і все.
Ізгинь, примаро,
Бо ти у світі без доріг,
Тобі одне:
прокляття мало,
За те, що правду не вберіг!..
«Радянський педагог»
31 серпня 1967р.
P.S. Так, мені за нього нині соромно, але що поробиш:
хотів вчителем бути…
83
КУРЙОЗ
За моїх студентських років не обійшлося без одного
знакового курйозу. Мій батько, Федір Андрійович, приїхав
до Дрогобича. Забрів до інституту, в якім я навчався. За-
ступнику декана філфаку, Ярославові Радевичу-Винниць-
кому, пояснив мету свого приїзду: так і так, мій Андрусь
уже майже місяць удома не був. Щось сталося, ні? А мо’,
запанів, га?
Просив Ярослава Костянтиновича мене розшукати.
Викладач інституту мене не довго шукав, бо знав, що моя
група на парі. На перерві я пішов у парк, де тато чекав. На
обличчі у батька, бачу, злість, а костурець, як дурний, під-
стрибує у його неспокійній руці. Батько до мене:
– Андруху, ти що вже великим паном став, га? – нер-
вово спитав. – Та я на тебе, як на ту рану, дую, а ти… – і
заплакав.
– Тату, – кажу, – не запанів я, ні, просто маю науки ба-
гато. А ще… ще не маю грошей, аби додому приїжджати
частіше.
Тато брови насупив. Пом’яв цигарку в руках і каже:
– Міг би, сину, і пішки – чи ні?
– Міг би, тату, міг би… Як, було, колись у дитинстві.
Але 21 кімлометр в одну сторону – чотири години ходьби.
Зворотній шлях – стільки ж. Чи не заважко то, тату? Мені
вчитися треба, а не пішки ходити… До того ж, скоро сесію
маю.
– Я, Андрусю, нічого… я так собі… сам… Певне, рацію
маєш, але … Дадуничка /друга моя мама/ усе допікає: пан
твій Андрух… Рідну стежину забув… – тато виймає три
рублі і пхає в долоню: – На! Це тобі, сину, щоб мав на авто-
бус. Хоч моя Ганна не рідна тобі, але мама…
– Мама, тату, мама, – погоджуюсь і супроводжую бать-
ка аж на автобус, що йде до села, до якого вже маю за що
приїхати…
84
ПОМСТА
За часів свого студентства я мав лише дві «двійки», і то
незаслужено. Першу – з Історії КПРС, другу – з Наукового
комунізму. Розповім про другу. Звичайно, мені неприємно
це згадувати, але мушу – заради об’єктивності та правди.
Наближалися випускні державні іспити. На філфаці,
як правило, першим екзаменом був науковий комунізм.
Підготувався я на всі сто. Перед самим екзаменом я дві
ночі зовсім не спав – від перевтоми і нервового виснажен-
ня. Спитав би хтось, як мене звати, – не сказав би. Це –
точно. Через це вирішив перший екзамен пропустити,
почати з другого – з української мови та методики викла-
дання. Моя тимчасова слабкість мала певне підґрунтя: я,
безпартійний випускник, мав би був бути зятем викла-
дача-комуніста Костянтина Івановича Скрипника. Люди-
ни сліпо відданої ідеалам Лєніна-Сталіна… Ходив він у
вишиванці /так, мабуть, треба було!/ і в чоловічому хорі
«Бескид» співав.
Так-от, екзамен з наукового комунізму я не складав,
хоча у відомості навпроти мого імені стоїть «двійка». Як,
звідки? Не був на екзамені – і «двійка»? Через це я нервово
ще більше занепав. Настільки, що наступні екзамени вирі-
шив взагалі не здавати. Викладачі, друзі радили не робити
дурниць, а я ні і ні – заперся, як віл: не буду – і все!
Тепер мене інша думка гнітила: як я без диплому маю
батькам показатися? Скажуть: довгі студентські роки – як у
воду канули… Далі було ще гірше: недипломованого мене
ніхто на роботу не бере. Де я не потикався, вимагали ди-
плом показати. А коли в тебе його немає, то, як мовиться,
гуляй, Вася… Втім, після довгих митарств знайшлася добра
душа – аж у Самборі. Це Степан Петрович Губицький, ро-
дом із Борислава. Він направив мене у восьмирічну школу
села Звір – викладачем німецької мови, української мови та
літератури. Там я ще викладав образотворче мистецтво та
фізвиховання.
85
І слава Богу, що у Звір! Гори, ліс, звори, полонини, спі-
вуче птаство, чисте повітря – це те, що мене заспокоїло і
нерви зцілило. Я взяв себе в руки і склав державні екзамени,
але аж через півтора року… О, диво! Від такого ненависного
мені предмета,як науковий комунізм, я чомусь був звільне-
ний. Як згодом виявилось, у відомості півторарічної давнос-
ті замість «двійки» стояла «четвірка».
Я й досі не знаю, чия це рука зробила. Може, й само-
го Скрипника, аби його, мого кривдника, упродовж життя
сумління не гризло. Може, так, а може, ні – хто його зна?
Кость Іванович хоч ще живе, але, певен, не скаже…
ТАКИ СКЛАВ
Ще один спогадок засів у моїй пам’яті. Про іспит з Осно-
ви теорії літератури. Було то у першому семестрі першого
курсу. Під час підготовки до мене часто зверталися дру-
зі /я вже тоді в поетах ходив…/, щоб я їм дещо роз’яснив,
оскільки я літературу не тільки добре знав, але й жив нею.
Питання теорії мене не лякали. Знався добре на розумінні
сюжетики, композиції, пошуків тем, ощадливості слова, бо
перечитав усе, що міг: класику українську, російську, біло-
руську і польську.
Отже, питання літературознавства мене не лякали. Але
злякало інше: як настав час відповідати, я не міг проронити
жодного слова... Навіть не бекав і не мекав… Словом, мов-
чав, мов у рот води набрав. «Ритмічний лад та розміри си-
лабо – тонічних віршів», – таке питання білета. Перед цим я
це бездоганно знав, а тут…
Доцент Адам Юркович Войтюк дивиться на мене, хитає
головою, дивується: «Андрію, що сталося? Ти на практич-
них завше був, може, найуспішнішим, а тут… А ще й по-
езію пишеш… Ану, назви своє прізвище?» На жаль, його
я не міг пригадати. Адам Войтюк посміхнувся, каже: «О,
бачу, ти нині не спав. Іди поспи, завтра зустрінемось.»
86
І справді, я перед іспитом цілу ніч вчив, а зранку, зне-
рвований і голодний, пішов переконувати викладача, що не
пасу задніх… Не переконав… Що ж, вийшло як вийшло.
Виспавшись, наступного дня я таки склав іспит з теорії лі-
тератури.
І добре, що склав, а то б не бачити мені стипендії, як
очам вух…
ЗАБАГАТО УКРАЇНСТВА
Працюючи в інституті, я чи не вперше написав об’ємну
рецензію на збірку поезій Івана Малиша «На струнах днів».
Поета я знав особисто, бо багато років він винаймував по-
мешкання у мойого стрика, Василя Андрійовича Грущака,
рідного брата мого батька. Його дружина вчителювала у
с.Лішні.
Так, рецензію написати написав, а кому показати?
Може, Миколі Івановичу Домницькому? Ні, не йому, він за-
вкафедрою: розкритикує… Може, Михайлові Йосиповичу
Шалаті? І йому ні, бо він на це часу немає. А може, Миколі
Костянтиновичу Бутенку? Йому не до того, бо на Полтав-
щину виїжджає… А мо’… Ні і ні… Вирішив показати Мар-
ку Яковичу Гольбергу, викладачеві зарубіжної літератури.
Може, щось порадить, додасть…
Не дуже охоче, але доцент М.Гольберг мою писанину
прийняв. Правда, перед цим, не читаючи, натхненно вирік:
рецензію почитаю, може, там щось і є… Признаюсь, оце
його «може там щось і є» мене вбило…
Отже, віддав я йому рецензію на… рецензію – і чекаю.
Чекаю тиждень, два, три. Ось уже місяць добігає, а від ви-
кладача ні гу-гу. Марк Якович при зустрічах вдає, що мене
не помічає. Ну, думаю собі, спече мені паску: і те – не те, і
то – не так… Десь через місяць зустрічаю свого викладача-
зарубіжця й запитую:
– Марку Яковичу, що скажете? Чи не зарубали її часом?
87
– Ти про що, хлопче? – питає, – Ага-а, про рецензію,
так? Бачу, науковцем хочеш стати?!. Тут уже був один та-
кий: Штонь Гріша, дурак… Теж мені науковці!.. Їдь у Росію.
Там, кажуть, легше ним стати… Ну, науковцем, ага.
Я готовий був крізь землю провалитися, почувши таке
резюме од свого колишнього викладача. Глянувши на мене,
як на мале пиво, Марк Якович випалив:
– Може, було б і добре, якби… – і замовк. Витяг цигар-
ку, закурив. І повним від диму ротом проплямкав:
– Так, у рецензії є все, крім… Забагато українства, зна-
єш…
Я не стримався і вигукнув:
– А що, жидівства добавити?.. – розвернувся і пішов
собі геть. Згодом оце «жидівства» до-обре попсувало мою
викладацьку та наукову кар’єру… Набралося недоброзич-
ливців, як реп’яхів на хвіст собачий…
Ні, мені, не жаль за цим випадком, але мрію про ви-
кладацьку роботу я «закопав» назавжди – через необереж-
ність. А то були совєцькі часи! Звісно, до цього прилучи-
лися Марк Якович, «тьотя лошадь» /Ольга Тарасюк – декан
факультету/ та Михайло Шалата, що після М.Домницького,
став завідувачем кафедри української літератури.
Що ж, Бог їм суддя! Я вижив і щось таки зробив – для
себе і для зневаженої України. Як кажуть, даремно хліба не
їв. Зробив, що міг. Зробив і без їхньої поради й допомоги.
КОМСОРГ
На нашому курсі було три «старожили»: Мирон Бере-
зюк, що перевівся із Львівського університету, Роман Они-
щак, Андрій Грущак. Всі ми відкапарили службу у совєць-
кій армії. Мене та Романа заграбали ще з першого курсу,
на перший і повернулися. Навчатися було важко, адже три
роки військової ізоляції притупило чимало набутих у шко-
лі знань. Згодом навчання пішло, як по маслі.
88
Назріли вибори комсорга групи. Кого вибрати? Хто
найдостойніший? Зупинились на моїй кандидатурі. Цей
вибір, наче жорновий камінь, мене гнув донизу… Як бути?
Що робити? Я ж не комсомолець…Вірніше, був, та квитка
не маю: в армії спалив. Признатись – з інституту вилечу,
не признатись – тягти осоружну лямку комсомольського
ватажка. Виходу не було – погодився. А взагалі мене й не
питали: проголосували – все! Готуй, чоловіче, бойову змі-
ну славній партії Леніна-Сталіна. Я два з половиною років
«готував»… За весь час аж два чи три рази збори провів,
жодного комсомольця не притягував до будь-якої відпо-
відальності, нікому на нікого не накапав, нікого до комсо-
молу не рекомендував.
Та ось на верху задумали зробити перепровірку своїх
рядів. Треба було облікові картки уточнити. Звичайно, на
підставі комсомольського квитка. Квитка? А в мене, ком-
сорга групи, його немає. Дамоклів меч завис наді мною!
Що буде? Напевно, з інституту вилечу…Не було іншої
ради, як йти до Діни Рядненко, секретаря комсомолу ін-
ституту. Так і так, кажу, квитка в мене немає. Загубив – в
армії… «Он воно що? Ро-озумію… Порадь, що маю роби-
ти, Андрію? – запитує Діна. – А втім, вихід бачу: готуй, чо-
ловіче, документи і скликай збори. Авжеж, для передачі
своїх повноважень, – сказала і глибоко ув очі заглянула. – І
ще одне: нікому – ні слова, чуєш?» – «Згода, дякую», – я
полегшено зітхнув.
Через тиждень відбулися комсомольські збори. Свою
ненависну ношу я звалив на Олену Єременко – тендітну
і щебетливу однокурсницю. Слава Богу, позбувся я отої
осоружної посади! Слово, дане Діні, я таки додержав:
що не маю квитка – нікому не розказував. Аж тепер зга-
дав про свій затаєний «гріх». Згадав, бо не ті вже часи…
Не ті!
89
МОРЖІ
Я і мій побратим Мирон Березюк ще у студентські
роки записалися у моржі… Завжди перед сном обли-
вались водою. Вода холодна, що аж кості ломить. П’ять-
шість цеберків я лию на Мирона, стільки ж він – на мене.
Немає значення, літо це чи зима. Чулися у ній привільно,
наче моржі.
Позаяк, цим ми не обмежувались. Під вечір виходи-
ли на пляц – сніжний і морозний. Цей пляц – то спорт-
майданчик зразу ж за головним корпусом інституту. Співа
хурделиця, сніг до колін, а ми майже голі – у плавках. Роз-
кажеш комусь – не повірить.
А радості скільки було, адреналіну скільки! Боже,
ні вітру, ні снігу, ані морозу не чуємо. Бігаємо, немов
ті спуджені дики. І все в сніжки граємось. Хто йде – жа-
хається: як воно так? Така сніговиця, хуга, вітровій, а
вони, чудії, гасають, хизуючись. «Хлопці, бійтеся Бога,
що робите? Застудитесь!» – хтось гукає. – «Напевно,
життя надоїло…» – чути ще голос. «Ви що, подуріли чи
що?» – хтось додає. Проте такі застереження, ба навіть
кпини нас не лякають. Борикаючись у снігу, радіємо, не-
мов малі діти. Далі, немов куля, летимо до «пралки», що
розміщена у прибудові. І знову холод – плюскотливий,
різкий. Була б поблизу річка, був би нам рай: в ополон-
ку б стрибнули…
У кімнаті тепло і затишно. Хлопці сплять, як побиті,
а нам, завзятим спортовцям, аж парко. Відчиняємо вікна,
спимо. Інші, немов цуцики, на голови рядна натягують.
Трясуться, немов у лихоманці, – від холоду, звісно.
Нам що? Хай мерзнуть, коли не хочуть із нами, моржа-
ми, дружити…
90
КОЗАЦЬКОГО РОДУ
1963-й рік. Я – студент І-го курсу української філології
Дрогобицького педінституту ім. Івана Франка. Вступ до лі-
тературознавства читав Степан Петрович Пінчук. Ставний,
красивий, очі розумні, волоссям – шатен. Пам’ятаю, як на-
полегливо обстоював ідеали українства, національні цін-
ності, давні традиції, через що мав значні неприємності.
Провчившись півмісяця, ми, студенти, поїхали колгос-
пи «піднімати» – на Миколаївщину. Група «А» /це моя/
осіли ув с.Михайлівці, група «Б» – в іншому селі, здається,
Іванівці. Працювали в колгоспі хто де: одні на току, інші
– в полі. Додому поверталися через 1,5 місяці. На доро-
гу кожному видали запечену курку, по три кавуни, слоїк
меду і літру вина. Червоне, біле – яке хто бажав. А ще нам
справили прощальний вечір – з піснями і танцями. Співа-
ли не тільки народних пісень, але й стрілецьких. Правда,
боялися, аби нас нишпоркам не здали. Але, слава Богу,
якось обійшлося. Та чи не найбільше непокоївся наш ака-
демприкріплений доцент Петро Ханус. А були ми в такій
пошані тому, що голова колгоспу був, як і Петро Іванович,
істориком.
Додому їхали поїздом «Миколаїв–Львів». Мені випа-
ло бути у вагоні з групою «Б». Там уподобав я собі Оксану
Мельничук, племінницю письменника Юрка Мельничука,
– з-під Коломиї. До нашого купе запросили доцента Степа-
на Петровича. Красень був на всі сто: справжній козак! За-
пустив бороду, вуса. Не очі – блискавки! Гляне – спопелити
може!..
Була оказія трохи вина попити. А чого б ні, як-не-як, а
додому повертаємось – з грішми, а ще з вином… Як трохи
підпили, то заспівали. Вирізнявся голос Степана Пінчука –
словесною виразністю, м’яким баритоном. Був надміру ве-
селий. Розповідав силу-силенну різних придибенцій – про
москалів і жидів. Співали не тільки стрілецькі пісні, але й
бандерівські.
91
Згодом совєти мене до войска засватали – аж на три
роки. Повернувшись, моя група була вже на четвертому
курсі, а я знову з першого починав. На жаль, Степана Пе-
тровича в інституті вже не було: йому закидали «викрив-
лення історичних фактів» шили «український буржуазний
націоналізм» – за монографію «Слово про Ігорів похід».
ВАК, що базувався у Москві, не затвердив його докторської
дисертації з тієї ж теми. Я згодом дізнався, що викладач
працює у Житомирському педінституті. Тепер – у Києві.
Докторську дисертацію таки захистив, став членом Націо-
нальної спілки письменників України.
Нещодавно я надибав статтю С.Пінчука – «Кінець опе-
рації «Собор» / «Літературна Україна», 13.03.2011/. То треба
було бачити, як я зрадів! Так, мій викладач живий. Сто літ
Вам, натхнення у творчості!
ХАБАРНИК
Будучи студентом педінституту, я вже сякий-такий ав-
торитет мав, бо трохи у письменниках ходив… Мої ви-
кладачі – професор Порфирій Кирилович Яременко, до-
центи Адам Войтюк, Зеновій Гузар – подбали, аби мене,
успішного студента, з села «витягти»… Це було у 1972
році. Приклав до цього руку і викладач кафедри укра-
їнської літератури Микола Іванович Домницький. Та ба,
не так сталося, як гадалося: обласне Управління освіти не
відпускало. І то через одного клерка /на жаль, прізвище
забулося/. Приїду, бувало, до Львова, а він, завідувач на-
вчальною частиною, не відпускає. Згодом знову приїду, а
його все нема і нема… Врешті-решт застав його, а він на-
віть говорити зі мною не хоче. Показую йому відношен-
ня, видане інститутом, що мене забезпечать роботою, за-
яву, а клерк: сільській школі спеціалісти потрібні – і квит!
Кажу: може, і так, але, маючи схильність до наукової ро-
боти, хочу зайнятися нею. До того ж, пишу вірші, нове-
92
ли, нариси… – Ну що з того? – відповідає. – Я теж маю
схильність – і до першого, і до другого. Хіба це основне,
друже? – запитує.
Уже місяць спливає, а він, завідувач: ні і ні – сільській
школі спеціалісти потрібні! Заходжу якось до його секре-
тарки й питаю: чи є вже наказ на моє звільнення? – Так,
є, за підписом начальника Управління, але ще без печат-
ки, яка знаходиться у мого шефа. Себто у того, з яким я
ніяк паски не спечу. Секретарка мені сказала, що оцього
непідкупного пана Ростиславом зовуть. Приїхав додому
і думаю-гадаю: «Ну й твердий горішок!.. Чого вимагає?
Грошей, мабуть. Зрозумів: Ростик – хабарник!
Я знову у Львові. Купив дві пляшки коньяку і буха-
нець чорного хліба. Слава Богу застав недоріку. Зачекав
поки вийдуть клієнти, а тоді завалюю у кабінет. Довго не
думаючи, витягаю два коньяки і кладу на стіл – просто
перед його носом. Кладу й буханець хліба. Тут треба було
бачити, як Ростик метнув очима на двері, перелякався до
неможливого. Хапнув коньяки – і за стіл! І… поставив
злополучну печатку. Поставив її, кохану, на документ,
пхнув у руки, проводжаючи, наче поважного гостя, аж до
дверей. І за хліб не подякував…
Із ним, Ростиком, я таки зустрівся – в інституті. Він
був представником облвно на випускних державних екза-
менах. Мене, нетягу, зразу впізнав, гаряче тиснучи руку.
«Як справи, як дисертація?» – це були його перші слова.
Але про випадок з хабарем ні він, ні я не згадували. Зго-
дом його перевели у Міністерство освіти УРСР. Либонь,
слушно, адже він у Львові щодо хабарів добру школу
пройшов.
То був один-єдиний хабар, який я будь-де і будь-коли,
й кому-небудь давав…
93
ЗМІЦНИЛА ДУХ НЕПОКОРИ
Часи мого студентства часто-густо були непередбачува-
ними. Час від часу компартійна сокира зависала над україн-
ською культурою. Видавничі плани шматувалися, книжки
вилучалися, особливо ті, які утверджували наші національ-
ні цінності. Така доля спіткала багатьох непокірних пись-
менників, зокрема тих, хто сповідував національну ідею.
Не обійшлося без насильства над збіркою Петра Засен-
ка «Князівство трав». Послідовники «желєзного Фелікса»
збісилися: зі всіх дрогобицьких книгарень його книги вилу-
чали. Правда я, як покупець, їх, нишпорок, випередив. Ра-
но-раненько зайшов до книгарні «Каменяр» – центральної
і найповнішої. Одна продавщиця /прізвища не знаю/ суну-
ла мені в руки пакунок – дві пачки книг «Князівство трав»
П. Засенка. «Беріть – і тікайте! І-і збережіть, добре?» – очима
показала на двері. Я здивовано запитав: «Навіщо?» – «Так
треба», – відповіла. – Решту потім скажу».
Заніс я пакунок до своєї стрийни – завідувачки магази-
ном «Одяг». Михайлина /Галина/ Андріївна Кашуба-Гру-
щак була високоосвіченою і великою патріоткою. /До речі,
її першого чоловіка Володимира Кашубу енкаведисти за-
мордували у Дрогобичі у катівні, що по вулиці Стрийській/.
Як тільки КГБістська мітла відшуміла, книги я повернув
книгарні. Вони були продані, але з-під прилавка. Правда,
п’ятдесят книг я викупив власним коштом, роздав бібліо-
текам та своїм друзям: Михайлові Левицькому, Василеві
Іванишину, Петрові Кукицяку, Миронові Березюку, іншим.
Не знаю, чи орли Фелікса вилучили книги з бібліотек,
але знаю точно, що у моїх друзів, як і в мене, по примірнику
«Князівства трав» збереглося.
Книга «Князівство трав», як й інші, пробудила в мені
моє українство, додала злості, а також зміцнила дух непо-
кори. За це я вельми вдячний Петрові Петровичу, талано-
витому письменнику і вірному сину України.
94
КАНДИДАТ НАУК
Студентські роки – чудові і неповторні. Чудові – моло-
дістю, неповторні – набуттям знань. А ще, звісно, кохан-
ням… Щодень нові якісь епізоди. Цікаві і незабутні. Добре
запам’ятався один – захист Михайлом Йосиповичем Шала-
тою кандидатської дисертації. Об’єкт наукового захисту –
творчість Маркіяна Шашкевича.
Ми, студенти української філології педінституту ім.
Івана Франка, вирішили побути на захисті свого академп-
рикріпленого. Ми – це я, Дарія Різник, Леся Фасоля, Олена
Єременко, Мирон Березюк і, здається, Геннадій Мороз.
Захист відбувався у Львівському університеті. Перед за-
хистом зустріли ми свого викладача в університетській бі-
бліотеці – між стелажами. Михайло Йосипович помітно
хвилювався. Ми, студенти, його весь час заспокоювали: «Не
хвилюйтесь, усе буде гаразд». Викладач заспокоївся.
А ось і захист. М.Шалата спокійно, аргументовано ви-
кладав предмет свого наукового дослідження. У присутніх
і в нас, студентів, радісно світилися лиця. Геть-усі були за-
доволені. Далі посипались запитання – від опонентів. Тре-
ба сказати, що Михайло Йосипович блискуче відповідав.
Запитання були чисто літературознавчого плану. Та от за-
питання Мирослава Мороза – відомого Франкознавця – не
на жарт дисертанта занепокоїло: щось там не міг відпові-
сти. Виручив інший опонент, заявивши, що дисертація
М.Шалати варта ступеня доктора наук. Ще хтось докинув:
«Михайло молодий науковець і ще не одну докторську на-
пише».
Далі було ще цікавіше. Новоспеченого кандидата наук
вітають присутні, щиро тиснучи руку. Стали вервечкою й
ми. Ідемо повз Михайла Йосиповича, а він нас не бачить…
І, звісно, руки не подає… Ми мимо пройшли, мов заблудлі
овечки. Не передати, які ми були розчаровані. Собою, ви-
кладачем, усім… Собою – що поїхали, викладачем – бо од-
разу ж запанів, всім – бо для нас світ раптом звузився…
95
Принижені й голодні, ми пізно ввечері повернулися до
міста Франкової юності. Наступного дня секретар філоло-
гічного деканату Ганна Федорівна Райтер запитує: чому ми,
студенти, відмовились від гостини? – Якої? – я і Мирон Бе-
резюк запитуємо. – Отої, що після захисту. – А хто нас за-
прошував? – сказав я. – Та ж Михайло Йосипович! Сам це
казав… – відповіла секретар. Хтось з нас вирік: еге, казав пан
кожух дам, та слово його тепле…
Отаке то було. Ще раз зневажив той, за кого ми душею
і серцем переживали, тратили свої останні рублики на по-
їздку до Львова, аби згодом тиждень голодними бути …
РОЗКРИВСЯ
1968-й рік. Ще спозаранку біля кіоску черга – за журна-
лом «Вітчизна». У ньому надруковано новий роман Олеся
Гончара «Собор». Біля книгарень – теж черга. За книжкою
серії «Романи і повісті», де був опублікований той самий
твір. А ще у книгарнях – окреме видання. Ну і ну… Дивно:
три публікації – і одночасно! Щось тут не те…
Наступного дня соколи «желєзного Фелікса» «окупува-
ли» усі торгові «точки». Небагато вилучили, бо чимало ви-
дань розійшлося.
Про що той роман? Про партноменклатуру – тупу і брех-
ливу, про собори людських душ, про Україну. Так, «Собором»
комуно-брежнівська кліка буга не на жарт перестрашена: ще
можуть початися сепаратистські заворушення! Особливо се-
ред молоді та інтелігенції. Для совєтів то була б катастрофа!
Щось треба робити! Кагебістська пропагандистська машина
усе робила, аби полум’я прозріння, яке розгорялося, погаси-
ти. Було два шляхи: перший – арештувати автора «Собору»,
другий – ізолювати інтелігенцію, а як точніше – свідомого
українця. Перше відкинули, бо Олесь Терентійович – знакова
особистість. В Україні та за її межами. Лишалось друге – «при-
крутити» гайки інтелігенції. Через заборону «Собору».
96
У Каменяровому вузі, як і в інших, режим насилля,
штатні і нештатні нишпорки шпигують і за викладачами,
і за студентами. Та чи не найбільше мають роботи Пьотр
Голуб’єв – начальник відділу кадрів та Васілій Дягілєв – ін-
ститутський куратор від КГБ, вірні сталінці…
У студентів та викладачів роти на замку – мовчать. Мов-
чать, але не всі. Сумління та патріотизм переборюють страх.
Викладач історичної граматики, доцент Іван Іванович Ку-
нець мене і Мирона Березюка спитав: «Хлопці, а ви читали
новий роман Олеся Гончара? Ну, як він вам, га? Правда, що
він, «Собор», не зовсім рівний? Перша частина більш філо-
софська, а от друга, на жаль, не така. Письменник поспішав,
мабуть…»
Ми, майбутні філологи, були тої самої думки, що й наш
викладач. Правда, нас цікавило й інше: як міг Іван Івано-
вич так легко нам «розкритися»? Втратив пильність чи що?
А може, відчув, що має справу з порядними хлопцями. З
хлопцями, як і він, з села. З українського села…
НЕ ХОТІВ ПОПИХАЧЕМ БУТИ
Рипнули двері – до кабінету зайшов Михайло Йосипо-
вич Шалата, завкафедрою української літератури. Ще з по-
рога наказав:
– Завтра вам, Андрію, у головному корпусі бути – звіту-
ватимете про свою роботу.
Ні, не про викладацьку /я тоді був підмінним виклада-
чем з української літератури, а на підготовчому відділенні
мову викладав/, а основну – у кабінеті франкознавства.
– Добре, буду, – спокійно відповів я.
Те «завтра» таки наступило. Взявши звітні папери, іду
на ректорський килим… Усівся у залі. Ректор інституту
Василь Федорович Надім’янов, бачу, лихий. Михайло Йо-
сипович – теж. Першим виступає М.Шалата. Чому? Я-бо
звітую, не він… Тріпнувши головою, поправив рукою довге
97
пшеничне волосся. Потім голосом прокурора змішав мене
з болотом: і то не так, і то не так, і це не годиться. Найбільше
йому допекло, що у кабінеті Франкознавства нема стендів
із цитатами російських письменників про вплив на україн-
ську літературу…
Задля справедливості скажу, що такий стенд мали ви-
готовити ще студенти-практиканти художньо-прикладного
інституту зі Львова. Не виготовили, бо, либонь, не поділяли
задуму замовників…
Правда, мені теж слово дали. Але, що я мав сказати піс-
ля нищівної критики колишнього мого викладача, а тепер
мого начальника? Зізнатись, що не хочу поштурковиськом
бути, попихачем? Після отої прочуханки мені нічого не за-
лишалося, як написати пояснювальну записку ректору.
Дізнавшись про це, завідувач кафедрою виляскував, наче
грім, не своїм голосом:
– Що ви собі дозволяєте, га? Писати скаргу на мене, за-
вкафедрою?! Так низько падати?!, Та я вам…
Я спокійно йому відповів:
– Це не скарга, Михайле Йосиповичу, а пояснювальна…
Звиняйте, це – біль душі від приниження моєї гідності, а та-
кож відповідь на кричущу несправедливість. Еге, з вашого
боку. Чому на засіданні кафедри мене не послухали, а зразу
винесли на раду інституту? Це справедливо, га?!.
Після цього наші стежки-дороги, що, було, не раз друж-
ньо перетиналися, розійшлися. Деколи намагаюсь забути
про це. Може б, забув, та серце – не камінь: болить. Роками
болить!
НЕ СТАВ БИ ПИСЬМЕННИКОМ
Нежданно-негадано до кабінету Франкознавства, яким
я завідував, вдерлася «тьотя лошадь» – так «полюбовно»
називали студенти-українці декана філфаку педінституту
Ольгу Миколаївну Тарасюк.
98
Зайшла – і зразу в атаку:
– Андрєй Фьодоровіч, назначаю вас старшім. Да, да,
срєді студєнтов русскава отдєлєнія. В село Подбуж, там ка-
пают картошку. Второє: імєйтє чєсть отчітаться. Ви мєня
понялі? Да? Ха-ра-шо!
Згодом я дізнався, що заступник «тьоті лошаді» Кость
Іванович Скрипник занеміг на радикуліт – так йому допе-
кли студенти-русисти.
Що ж, наказ є наказ! Поїхав і я у село – крижі лікувати…
Студентів отих – аж дві групи. П’ятдесят чоловік. Шість
хлопців, а решта дівчата. Останні досить красиві і пустотли-
ві. Було, перед самою колгоспною конторою /поруч їдаль-
ня/ карти грають. Дочка викладачки інституту Н.Ратнікової
Алла на четвереньках, імітуючи стіл, а її колежанки, гиги-
каючи, браво в «дурака» ріжуть. Просиш, молиш – та де, не
допомагає…
Еге, думаю, і мене, як мого попередника, хочуть до-обре
провчити. На полі – інша біда: через кожні півгодини ді-
вчата у кущі просяться. Лише на десять хвилин… Звісно, я
відпускаю. Трактор, що тягає плуги, нудьгує. Дівчат нема
десять хвилин, двадцять, півгодини… Кличу-гукаю – дарем-
но. Бачу, з-під кущів дим валить, наче з комина. Ага, курять.
Сонце немилосердно пече, техніка простоює, обліковець та
бригадир зляться. В їхніх очах – докір і відчай.
Що робити маю? Ходжу поміж кущі і помічниць кол-
госпу, наче бусьок жаб, визбирую. Далі ще гірше: одні мені,
одруженому, кохання пропонують, інші – пащекують, від-
верто глузуючи. Одна із студенток – Л. Ковальова – сказала:
– Андрей Фьодоровіч, нє обіжайтєсь – ето слівкі нашего
курса…
Правда, я собі не дав в кашу наплювати. У студентській
багатотиражці «Радянський педагог» надрукував статтю
«Зливки» одного курсу» – про негідну поведінку «росіян».
Боже! Скільки було галасу, а нарікань – не передати! Ні, не
від студентів, а викладачів-«правдолюбів», отих, котрі тоді
своєї тіні боялись. Та чи не найбільше страху наївся Михай-
99
ло Шалата. Зустрівши мене біля ратуші /а був він не сам/,
закричав: «Йой, що ви наробили?!. Як можна було таке дру-
кувати? То поза всякі межі!..»
Так, мені ця стаття дорого коштувала: мене, правдо-
люба, «вірні ленінці» випхали з інституту. Правда, фор-
мально я написав заяву «за власним бажанням»… Згодом,
де не піткнуся – мені в роботі відмовляють. Я зрозумів:
педагогічна робота уже не для мене… Щось, хлопе, інше
шукай.
Понад рік я був без роботи. Випадково мені пощас-
тило влаштуватися інструктором-методистом Добро-
вільно-спортивного товариства «Спартак» – допоміг Ігор
Романишин, директор ДЮСШ «Медик» з велоспорту.
Гірко це усвідомити: українці «з’їли» мене, а росіянин
Віктор Перм’яков не дозволив мені «тунеядцем» бути.
Взяв на роботу! А міг у тюрму загудіти – за неробство.
Спорту я віддав понад шістнадцять років. Близько семи
очолював ДСТ «Спартак» та інші реформовані спортивні
об’єднання.
Не відаю, чи знав Михайло Йосипович, що цю «стра-
хітливу» статтю рекомендував до друку сам ректор пе-
дінституту Володимир Чорній та секретар парторганіза-
ції, доцент Василь Літовченко. Може, і знав, але, мабуть,
йому кар’єра була більш знаковою, аніж чиясь людська
доля…
Позаяк, а М.Шалата свою вину таки відчував. Бо, зу-
стрічаючись /а жили ми в сусідніх будинках/, завжди за
краватку хапався – нервово і смішно. Навіть пропонував
мені написати примітки до книги творів Юрія Федькови-
ча, яку він готував до перевидання. Звичайно, я відмовився.
Поет із Борислава Євген Титикайло нині кепкує: може,
і добре, що тебе свої і чужі з інституту «виперли», інакше не
став би письменником… Може, має рацію мій давній при-
ятель.
Але серце ще й досі болить…
100
ДЛЯ «ДОКТОРСЬКОЇ»
Доцент Марк Якович Гольдберг страшний самолюб –
світ такого не бачив! А хвалько – тре’ пошукати. Правда, у
зарубіжній літературі чувся, як риба у воді. Та чи не най-
більше полюбляв тих письменників, з якими кров’ю спо-
ріднений… Так-так, жидівською – чим і гордився. Звісно,
то було йому плюс. Прихильним був і до майбутніх вчи-
телів, але русистів. А от до студентів-українців відносився
гордовито й зневажено. Задля економії часу і росіян, і укра-
їнців зганяв докупи, себто в одну аудиторію. У ній постійно
курив – дим виїдав очі. До мене мав особливу неприязнь.
Чому? Либонь, за патріотизм і незалежне мислення. Не
знаю чому, а мене мав за дурня й лінивця… Але то, як мо-
виться, справа смаків.
Пам’ятаю, його 50-річчя відзначали в актовому залі пе-
дінституту. Були палкі промови, були подарунки – на до-
бру і незабутню пам’ять. Михайло Шалата подарував юві-
ляру портфель – світло-коричневий, добротний. Сказав:
– Це, Марку Яковичу, для докторської… Еге ж, майбут-
ньої.
– Якої-якої? – зам’явшись, запитав ювіляр.
– Ковбаси! – хтось додав.
Вибухнув сміх. Те треба було бачити, як Марк Якович
розгубився. Крутив, крутив тим портфелем, не знаючи, де
його діти. Посопівши, віддав своїй половині, разом із квіта-
ми.
Сей портфель ще довго пустував. Власник його ніяк не
міг захистити докторської дисертації. В Україні, звичайно.
Причини різні: одні казали – що іншої крові, другі – що
великий зазнайко, фальшун, ще інші – що українофоб…
Правда, яскравих українофобських звичок у нього я не за-
вважив, а от зверхність щодо українців у нього проявлялася
часто.
А справжня причина була така: Київ його дисертацію
не приймав до захисту, казали, через Григорія Штоня, ко-
101
лишнього його студента, якого він, Марк Якович, обізвав
дурнем… Дурнем? Як так? Грицько має «червоний» ди-
плом! Згодом він – аспірант, науковий працівник Інституту
літератури… Напевно, це була відплата за явну образу…
Можливо.
Либонь, у портфелі, подарованому М.Шалатою, до-
цент Марк Гольдберг ще довго носив «докторську», ковбасу
себто. Правда, докторську дисертацію він таки захистив. Та
ба, портфель для неї не знадобився. Подерся – від «доктор-
ської». Ковбаси, звісно…
ПЕРЕРОСЛО У ДРУЖБУ
Було це у 1973 році. Біля газетного кіоску, що поблизу
філфаку педінституту, зустрів я Василя Іванишина. Із ним
був молодик – стрункий, високий, елегантно зодягнений.
Густі воронячі стрички спадали на чоло. Очі – красиві, ро-
зумні, довірливі.
Василь каже: «Знайомся, Андрію. То – Ігор Юринець.
Знаєш такого, ні? Він – з Підбужа. Батько – вчитель фізики,
а мати філолог, задніпрянка». Здається, він тоді був студен-
том Дрогобицького музичного училища.
Так-от, Василь Петрович дає мені купу акуратно скла-
дених аркушів паперу. На кожному з них – вірш, надруко-
ваний на друкарській машинці. І мовить: «Прочитай, будь
ласка, він має талант. Не позичений, а власний. Перекона-
ний, з нього буде гарний поет».
І справді, прочитавши вірші Ігоря, я був приємно вра-
жений: так, цей хлопець хист має! Правда, окремі вірші
були, може, аж занадто абстрактні, зате напрочуд доскона-
лі у художньому плані. При зустрічі із Василем я хлопця
похвалив: таки має талант, майбутнє теж має! Петрович
був на сьомому небі: я ж казав, я ж казав!.. Я ще просив сво-
го приятеля передати І.Юринцю, аби він свою поезію тро-
хи «заземлив»… Прощаючись, В.Іванишин мовив: «Дякую,
102
Андрію, твоє слово для мене досить вагоме, як-не-як, а ти
творча людина: трохи поет, трохи прозаїк, трохи літератур-
ний критик», – посміхнувся і пішов собі геть, відмовившись
від кави, яку я пропонував.
…Згодом мої стежки-дороги з Ігорем тісно переплели-
ся – у газеті «Нафтовик Борислава». Він – відповідальний
секретар, я – завідувач відділу національного відродження.
Зацікавив газетою мене власне Ігор, а як точніше – влашту-
вав. За що я йому вельми вдячний. Бо вона, газета, щодня
приковувала мене до крісла, дисциплінувала, навчила ціну-
вати кожну творчу хвилину. Не було б журналістської прак-
тики, може б, за письменство не взявся…
Нині Ігор Юринець, як і я, член двох Національних спі-
лок – письменницької та журналістської.
ПЕРЕПІЛЦІ ВІД ПЕРЕПЕЛА
Михайла Левицького знаю, як визначного сміховальця
та видатного витівника. Цим рисам поет ніколи не зраджу-
вав навіть тоді, коли дарував комусь свої книжки.
А дарував їх переважно представницям слабкої статі.
Казав, що ті, кому подарував, – жертви його кохання… Тра-
пилось так, що першу свою збірку «Мамині перепілки» по-
дарував моїй сусідці – Ірині. Сім’я Ірини – поважна і досить
талановита.
Ну і що тут такого? Зустрів і подарував. То – звичне діло!
Так, можна погодитися, але…напис на книжці: «Милій пе-
репілці від перепела…»
Звичайно, Ірина вельми зраділа:як-не-як, а живий поет
їй книжку подарував! Але як отой напис чоловік сприйме?
«Милій перепілці…» – правда, це жарт! І кому цю книжку
покажеш? А ще діти…
Правда, чоловік, Хомик Євген Васильович /на той час
головний архітектор м.Дрогобича/ сприйняв усе це досить
дипломатично: «Розумію: жінка – що перепілка, чоловік
103
– що перепел…» Аякже, досить розумно сказав. Перекон-
ливо. По-філософськи віднеслась до цього й Ірина Іванівна:
«Розумна людина не подивується, а дурна не зрозуміє…»,
– сказала.
Істинна правда! А як інакше?
ОБРУЧКА
Була зима. Снігу – по коліна. Вітер благий, не колючий.
Я і Наталя /моя дружина/ пізно ввечері повертаємось додо-
му від Олі та Івана Дорожовців. Йдемо попід руки. Раптом
Наталя спіткнулася. Падаючи, махнула рукою. Обручка з
пальця злетіла. Звичайно, що в сніг!
Що робити, Боже?! Загублений перстень – погана при-
кмета: вона на розлуку… Шукаєм-шукаєм, та де там?!. Сніг!
Темно! Наробивши свіжих слідів-протóпин, додому піш-
ли. У хаті гризота. Неспокій. «Не журись, Тало, якось воно
буде, – заспокоюю. – Мо’, ще знайдемо… А як ні – що по-
робиш? Хай буде так…»
Ще світ зоря, а я на ногах. Одягаюся. Виходжу у двір.
«Поможи, Господи!» – і йду на місце пригоди. Усю ніч не
спалось: все ж – золото… Шукаю. Штахетиною, що біля
паркана валялася, сніг розгрібую, перед тим описавши
коло можливого падіння обручки.
Прогибів понад годину – нема! Втративши усяку надію,
вертаю домів. Під самим домом хтось нашіптує: «Вернися,
вернися. Знайдеш!» Послухався. Очима туди-сюди… нема.
Ну й дурень із мене! Як таку малу річ знайдеш у снігах?!.
Глянув наліво: о Боже, є, є! Обручка в чужій протопині.
Вчорашній. Не блистить, а горить!.. Золотом сяє.
«Дякую, Господи!» – і, як очманілий, біжу додому. Ото
Наталя зрадіє. Ще й як: обніме і поцілує…
104
ОРИГІНАЛ
Мирон Грицик – мій приятель. Іще зі студентських літ.
На вигляд – солідний, поважний. Носив довгий плащ і со-
лідну теку. Майже на очі насував капелюха – фетрового,
ширококрисого. Іде – земля гуде… Ну, просто тобі – про-
фесор… Студенти, крім українського факультету, із ним
віталися, низько кланяючись. На привітання «добридень»
відповідав тим же – гордо і поштиво.
До інституту поступив після армії. До цього завклубом
працював, десь на Сколівщині. А ще, кажуть, коло лісни-
цтва крутився… Ким і для чого – не знаю. Гроші його ки-
шень завжди трималися. Бувало, від чарки ніколи не від-
мовиться. Чи сам виставляє, чи чуже п’є – яка різниця? П’є.
Якось мені каже: «Андрію, знаю, що ти трохи малюєш, я
– теж. Маєм роботу – територію сільзаводу стендами заки-
нути… А ще дорожні знаки та назви сіл району треба офор-
мити. Ну як, підходить?» Звичайно, я, бідний студент, від
такої вигідної пропозиції не відмовився.
Зізнаюсь, з ним, Мироном, легко було співпрацювати.
Бо був веселий, щебетливий, та й до дівчат мав особливий
підхід. Працюючи на сільзаводі, нам якісь дівчата повсяк-
час помагали – коли присутністю, а коли й поцілунками...
Кожного дня інші.
Мирон накладав грубі мазки, а я їх поправляв – рівно і
делікатно. Словом, ювелірна робота – моя. З тих пір ми за-
приятелювали – тепло, надовго. Час від часу зустрічалися,
жваво розмовляючи. Згадували ці дні, як собі ми, спудеї, на
хліб заробляли. Бувало, що й сперечалися – у дечому. Та то
й зрозуміло: він – член партії, а я – безпартійний. Під час
розмови антагонізм завжди виникав… Я вдячний йому, що
він мене нікому не заклав – ні всюдисущим базікам, ні КГБ.
Я за натурою – довірливий і відкритий. А це в совєцькі часи
– ґрати. Авжеж, ґрати в Україні, а може, в Сибірі.
Сталося так, що згодом між нами зла кішка пробігла. Я
та Іван Корнецький /майже зять письменника Юрка Бедзи-
105
ка/ зайшли на філфак інституту. З нами доцент Лев Теодо-
рович Фалендиш. Стоїмо, розмовляємо. До нас підходить
викладач інституту. Хто б ви думали? Так, так, Мирон Івано-
вич Грицик. Бачу, Мирон погладшав, поважно поповнів. Я,
як Сень з конопель, випалив: «Мироську, скажи, але прав-
ду: хто тобі на мештах шнурівки зав’язує?..» Корнецький і
Фалендиш долили масла в вогонь: «хто? хто?» – кричать.
Боже, то треба було бачити, як Мирон, неборака, обу-
рився! Надувся, як сич, і, розвернувшись на всі сто вісімде-
сят, зайшов ув деканат.
Так, з тих пір нашій дружбі настав судний день: він за-
вше мене обминав або вдавав, що не бачить. Багато разів
я перед ним вибачався, а він – ні і ні! Не пробачив. Якось
у Корнецького /він його, Мирона, однокурсник/ запитую:
«Чому Мирон оце так?» Іван відповідає: «Либонь, запанів.
Казали, дисертацію захищатиме, а хто ми з тобою? Га? Сірі
мишки… Ти просто його ще не знаєш: він – оригінал. Він
таким завжди був». На жаль, Мирон Іванович так і не про-
стив мені тих «шнурівок»… Кілька літ тому, у Вічність одій-
шов – далеку і невідому. Як буду там і я, може, простить…
Що ж, пухом земля тобі і царство Небесне, мій незабут-
ній друже!
ЗНАЙШЛИ СЕБЕ
У своєму житті я мав оказію здобути першу професію
– завідувача магазину. Правда, ним я не став. А лиш продав-
цем хліба. У Дрогобичі. Біля нафтопереробного заводу №1.
Як правило, хліб завозили вночі. Мені, 18-річному хлоп-
цеві, не була вигідь, бо кожного тижня /власне, така була
моя кожна зміна/ я все свої гроші доплачував. Чому? А
тому, що експедитори злодіями були. Особливо капосним
був Копилов. Коли я, молодик, досипляв на прилавку, мос-
калисько перші ряди полиць хлібом позакладав, лишаючи
задні порожніми…
106
До речі, він до свого злого умислу ніколи не признавав-
ся: «Андрюшка, єрунда всьо ето! Наснілось, навєрно…» –
насміхаючись, відвертав голову. Були й інші злодюжки, але
своє «недбальство» іноді мені відшкодовували. Грішми, а то
й хлібом.
Мій напарник по зміні, Ярослав Гриньків /родом із
Бронниці/ був набагато хитрішим: нікому не довіряв. До
того ж, кожну хлібину перераховував. Отже, він завжди був
на коні, а я – під ним… А тої зарплатні – 28 рублів – на-
віть на винаймлене житло та харчі не вистачало. А ще треба
було за щось одягнутися чи дівчину в кіно зводити.
Я тоді зрозумів, що торгаша з мене не вийде. А щоб хоч
трохи ним бути, то треба було покупців обманювати. Ні, я
на таке не здатний! Тому у 1963 р. поступив у педінститут
– на українську філологію. І правильно зробив! Це справді
моє, а згодом і журналістику подолав. Можливо, це – най-
більше моє!
Ярослав Гриньків /царство небесне/ з торгівлею теж
зав’язав: політехніку закінчив. Працював начальником цеху
на нафтозаводі – коло бітуму, де, казав, здоров’я лишив…
Отже, він і я знайшли себе. Без допомоги чиєїсь. Бо так
розпорядилося нами саме життя. Знайшли те, що найбіль-
ше нам пасувало.
Пригадую, то були злиденні роки: голодні, тривожні. У
магазині – страшні черги за хлібом. Такі, що аж прилавки
перевертали, а люди під магазином ночували. Босі, обдерті,
виснажені. Штучний голод 1946-1948-х роках весь час про
себе нагадував… Жорстоко нагадував!
НЕЧИСТА СИЛА
З фізкультурою в мене завжди були дружні стосунки.
Біг, фізичні вправи, перекладина, гантелі – звичні речі. Що-
дня, крім неділі. Не гребував й футболом, волейболом, на-
стільним тенісом.
107
Не покидав я цього заняття і за часів свого вчителюван-
ня – у селі Зворі Самбірського району. Власне там, у горах,
фізкультура і спорт мені були вельми привабливі. Прекрас-
ні краєвиди, чисте повітря, пахучі трави бадьорість і сил до-
давали.
А що скрізь гори, то бігав зранку нагору – поміж ялиці.
І таким робом – додолу. Якось відбігаю, а сусідка мою гос-
подиню, де квартирую, питає:
– Пóбач, Марино, пóбач… Ото якесь одоробло, гейби
нечиста сила, гой… Схоже, чорт, видиш?
– Цур-пек тобі, Крисю. Яка нечиста? То – учитель, Ан-
дрій Федорович.
– Той, що квартирує у тебе? Він що, вже трохи поїхав?..
– баба Криська тричі перехрестилася. І пішла собі геть, аби,
не дай Боже, «нечиста сила» їй лихе не наврочила.
ЗЛОДІЯ ТАКИ «ВИРАХУВАВ»
Був теплий осінній день. Учням сьомого та восьмого кла-
сів Звірської восьмирічної школи /Самбірщина/ я запропо-
нував анкету щодо вчителів та викладання ними предметів.
Відповіді були різні. Учні в основному хвалили учите-
лів-предметків за їхню нелегку педагогічну працю. Хвали-
ли й мене: Андрій Федорович завжди усміхнений, веселий,
справедливий /я тоді викладав українську мову та літера-
туру, німецьку мову, фізвиховання та образотворче мисте-
цтво – це у денній школі; а у вечірній – українську мову і
літературу, історію/. Та чи не найбільше їм подобались чор-
ний костюм, краватка і нові черевики… Дивувало й те, що
я, пишучи щось у класному журналі, бачу кожного учня.
Хтось поворухнеться, хтось засміється – а я вже знаю. Не-
втямки їм: як ото так? Не дивиться, а видить кожного, чим
займається. І, зрештою, звідки він знає, що той чи інший
школяр не вивчив уроку? Пояснення просте: відчував інту-
їтивно – за рипінням парти, хитанням стільця, за подихом.
108
Від природи маю здатність таку: нахиливши голову, бачити
клас. Це давало мені можливість спрогнозувати подальший
перебіг подій в класі.
Висновками анкетування був задоволений, бо був у чис-
лі тих, хто пропрацював у школі 10-15 років. А мені йшов
лиш другий рік мого вчителювання.
На превеликий жаль, того дня я був і вельми розчарова-
ний, але вдома. Увійшовши до своєї кімнати /двері не мали
замка, бо горяни їх ніколи не ставлять/, я запримітив, що
щезли мої хвалені черевики та радіоприймач «VEF-201».
Останній куплений мною у Самборі на першу мою зарп-
лату.
Хто міг мої речі поцупити? Господарі – Марія Іванівна
та Іван Васильович Чіхраки – були весь час вдома. Розводять
руками: мовляв, ніхто не заходив! Казали, що, може, я їх
сам десь заховав? Як заховав, коли вони осьо тут, на тумбоч-
ці, лежали!
Наступного дня я крадія таки виявив – по очах, що
при зустрічі весь час опускав. Це був Михайло Мицак, су-
сід. Вдома краденого не було. Налякавшись, що я викличу
міліцію, зізнався, що черевики і радіоприймач заховав під
скибу свіжої оранки. Я забрав своє, вельми радіючи, що я
злодія таки «вирахував»…
НІМЕЦЬКОЇ ВЧИВСЯ
У Звірській восьмирічній школі, що на Самбірщині, я,
крім української мови, викладав ще й німецьку. Читати, пе-
рекладати тексти – одна справа, а от розмовляти – набагато
трудніше. Тут зразу дасть про себе знати проблема запасу
слів. Тому я з усіх сил натискав на вивчення слів та розмов-
ну мову. Зізнаюсь, спершу було нелегко, але пізніше досяг
того, чого вимагав: діти непогано розмовляли по-німецьки.
Досягненнями школярів зацікавився директор шко-
ли /родом із Нагуєвич/ Омелян Хруник. Кожного разу у
109
п’ятому класі відвідував мої уроки – з німецької. Спершу
мене це непокоїло: що, перевіряє? Кожний урок? Навіщо
йому це? Що ж, ходи, не ходи, а нічого не втямиш, бо, знаю,
французьку вивчав. Зрештою, що мені? Ходи на здоров’я,
ходи!.. Ходив він і наступного року – у шостий клас. Як
учень, ходив, усе щось собі нотував. І ніколи того уроку не
аналізував…
Виявляється, він відвідував уроки, аби німецьку мову
опанувати. І справді, опанував. Не гірше за якогось учня-
відмінника… Тож треба отак: директор школи – і, наче
учень, мої уроки відвідує.
… На жаль, Мілька Васильовича Хруника вже нині не-
має: дочасно пішов у засвіти, неборака: у лісі замерз… А
був фахівець прекрасний: з математики, з фізики, з хімії, і
трохи «німець»…
КОЛЯДА
Коляда – один із найяскравіших дійств Різдвяних свят.
Веселість, сміх радість – традиційні атрибути святкувань.
Село, місто – це ті місця, де чи не найбільше розпалюється
багаття святкових дійств.
Колядували і в селі Зворі – ми, вчителі, та наші учні.
Директор школи, Омелян Хруник, зачитав розпорядження
Самбірського районного відділу освіти: так і так, обов‘язки
вчителів – зашкодити школярам колядувати! Це – на пись-
мі. А поза ним: закриваймо на це очі… Більше того, самі
колядуймо! Це вже – від директора. “Штаб атеїзму” був у
клубі – ветхому і холодному. Районні “комісари” не тільки
усіх до-обряче проагітували,але й страху нагнали, пригро-
зивши звільнення з роботи.
Ну от, ми зібралися у “штабі” – приїжджі вчителі і міс-
цеві. Кожен по черзі стоїть на варті на початку села. Стоїть,
аби сповістити, що із Самбора їдуть “гончі пси”, себто пе-
ребіркова братія.
110
А що Різдво – свято, то ж святкуємо! Після чарки кутя,
пампушки і ще різна смачна дивовижна, принесена з дому
вчителями.
О, слава Богу, ніхто не їде. Тож колядуйте, діти, коля-
дуйте! І ви, вчителі… Звіряни, що попри клуб проходять,
не можуть налюбуватися від коляди. Хто б то оце? “Старші
браті” церковні, вчителі? Втім, хто б то не був, але коляда
селом ходила – весела і радісна, відважна і сонячна.
Правда, по святах якась нечиста бестія донесла райкому
партії, що у “штабі” чулася коляда. Приїхали нишпорки,
але нічого не винюхали, хоч від хати до хати ходили. Горяни
стали горою на захист учителів: дайте їм спокій! Коляду-
вали не вони та “старші браті”. Ну, з церкви. Що ж, поста-
новили колядувати, то й колядували. А що, вчителі мали
битися з ними, так? Виганяти?!
І справді, лихо нас, учителів, оминуло. Усі раділи, що не
буде нам каяття, не буде сорому перед народом, з яким ми
прадавньою кров’ю пов’язані…
БОЖЕ ПРОВИДІННЯ
Спогади часто мене переносять у часи мого вчителю-
вання.
На уроці /як діти виконували письмове завдання/ і у
вільний час складав вірші. Складав, мабуть, тому, що моя
душа була сумна і одинока… В один із таких днів «народив-
ся» вірш. Ось він:
І падав дощ. На душі – сумно,
І тихий відчай бивсь крилом,
Коли твоє трагічне трумно
Пливло у безвість за селом
Пливло воно, як знак сумління,
Як знак того, що ти була.
Тепер і ти, як те коріння,
Навіки в землю одійшла.
111
І де той сум, і радість де,
Що досить мала ти їх вволю?
Немає їх, нема й тебе, –
Лишився сум на мою долю…
Цього вірша я надіслав своїй дівчині – Наталії Гарку-
ші, що навчалася в Одеському державному політехнічному
інституті. Це був 1971 рік. Через рік ми побралися. У 1974
році, 5 січня, у нас народилася донечка, Оля. Вона, Оля, од-
на-єдина окраса в моєму житті!..
Де я тоді знав, що цей вірш буде пророчим… У 1977
році Наталі не стало… Це було Проведіння Боже, яке я тоді
не розгадав і яке й досі мені спокою не дає.
ПОЇДУ, БІГМЕ
Петро Кукицяк – притель моєї молодості. У 60-х роках
минулого століття він і я навчалися у Дрогобицькій торго-
во-кооперативній школі. Там і потоваришували.
Що нас зблизило? Література. Пам’ятаю, Петро пока-
зав мені томик Сергія Єсєніна, котрий донедавна був забо-
ронений. Обидва шукали час, аби його прочитати. Вже тоді
ми відчули надзвичайну силу російського генія. Рядки по-
ета перевернули нашу уяву щодо існуючого укладу імпер-
ського життя та занепадницької духовності…
Згодом наші шляхи розійшлися – на довгих двадцять
п’ять років! Петро опинився у Казахстані, я – у Дрогобичі.
У місті Франкової юності знову зустрілися. А було так. Зай-
шов я у пиріжкову, бачу, якийсь чоловік за столиком весе-
ло розмовляє з двома жінками. Глянув на нього раз-другий
– якесь обличчя знайоме. Як молодички пішли, підходжу
до нього й кажу: «Петро?» – «Так, Петро» – відповідає. Зно-
ву запитую: – «Кукицяк?» – «Кукицяк. Андрій Грущак?» –
«Так, Андрій», – щиро радію зустрічі.
112
П.Кукицяк навчався тоді /правда, заочно/ на фізматі, я
– на українській філології того ж самого закладу. Дивна си-
туація: ходили поруч, а не знаходились…
Згодом рідко, але я бував у Тернавці, що на Сколівщині.
Петро спершу вчителював, а згодом був сільським війтом.
Писав вірші, оповідання, фантастичні романи. Я просив
видати, а він переносив на пізніше… За знаннями йому б
доктором філософії бути! На жаль, зреалізувати себе він не
зміг.
Зла доля нас знову розвела… Його і його дружину /ка-
зашку за національністю/ нещастя постигло: Аліна осліпла,
а він без ноги зостався. Де вони зараз – не знаю. Казав Ва-
силь, його брат, що десь під Білорусією – в якомусь закладі
для незрячих. Поїду в Карпати, може, брат повість, де маю
свого друга шукати.
Поїду, бігме!
ЗАПАМ’ЯТАВ
Не покидає мене такий випадок – із приймачем і би-
ком… Стався він у с. Зворі, що на Самбірщині.
Якось після уроків узявши з собою радіоприймач
“VEF–201” (перша покупка за вчительську зарплата), ходжу
по горах. Приймач, брав не лише заради музики, але й за-
для слухання радіо “Свобода”, яке внизу глушилося.
Так ось, іду, насолоджуючись тою музикою. Бачу, між
деревами стадо пасеться корів. Іду спокійно і певно. Аж
раптом здоровенний бик, що б‘є ногами, дико на мене ки-
дається. Не довго думаючи, тікаю, а бик за мною. Ховаюсь
за одне дерево, друге – бик сюди-туди, достає… Ще трохи,
трохи – і на роги візьме…
Тут чую голос одного із пастухів:
– Гей, дурню, вимкни радіо, чуєш?! Знай бик не лю-
бить музики…
113
І дійсно, як вимкнув радіоприймача, бик зупинився.
Повітря понюхав, мирно мене очиськами зміряв і спокійно
до свого стада пішов.
Отак музика і бик мене мало світу не позбавили… Оцей
урок пастуха я довік пам’ятатиму…
НІЧНІ ГОСТІ
У 80-х роках минулого століття у Дрогобичі була мода
на дачі. Хто де міг, собі земельки наділяв… Наділив і я собі
того «самозахвату» – зразу за парком новонароджених. Там
і «палац» воздвиг – три на чотири… Зі старих дощок.
Копав земельку, сіяв-садив, прополював, а того врожаю,
як кіт наплакав! Але таки мав якесь заняття. Чисте повітря
мав і друзів. Серед них Романа Пастуха – журналіста /газ.
«Радянське слово», згодом – «Галицька зоря»/, а також Іва-
на Дорожовця – інженера-конструктора /з-д «Долотник»/.
Багато бесідували, сперечалися, згадуючи молодість і давні
часи. Майбутні роки теж мали на оці… Бувало, картоплю
пекли і, аби смакувала, інколи й винця попивали…
Було незле нам, бо на природі волю мали. Бодай тим-
часову – без небажаних свідків та тупих застережень. Здава-
лось тоді, що СеРеСеР шляк ніколи не трафить. Забувалася
комуно-московська деспотія, чисті помисли мали, душев-
ної рівноваги набиралися. Словом, училися вільними бути!
Та мали один клопіт – восени. Картоплю, цибулю, час-
ник, буряки, капусту, різноманітні рослини-приправи зло-
дії крали. Одні, щоб мали що жерти, інші – задля півлітри.
Була та варяцька ватага гірша за татаро-монголів… До того
ж, щороку ще й буди розбивали, аби начинням поживи-
тись. Бувало, дачники невідь-коли буйду впускали, що,
мовляв, господарі озброєні... Не допомагало. З дубельтівок
стріляли – і це чортів не лякало.
А щоб тої дикої поторочі позбутися, ми вирішили цілу
ніч грядки сторожити – за чергою. Випало чергувати і Саші
114
– москалеві. Лежить він, куняючи, у своїй халабуді. Чує: на
його городі якийсь шемріт. Глянув: три дривалі його карто-
плю копають…
– Хлопці, що ви тут робите?
– А що, не бачиш? Картоплю копаємо.
– Город то мій, не ваш.
– Зараз і твій не буде!.. – один із нічних гостей у руки
рискаля впхнув. – На, копай, рабе!
– Копай, а то ребра подрухаю! Ми ребра вмієм рахува-
ти, – і, взявши Сашка в коло, давай, штовхаючи, кулачили.
І що мав робити бідний москаль? Мусів копати. Напо-
внивши три торби бульбою, нічні гості зникли, навіть не
подякувавши. А бідного «рільника» по тому ще довго тіло
боліло. Ребра – теж.
Я його заспокоїв: Сашко, то іще добре, що тебе не за-
ставили тоті торби їм додому двигати…
ПОЗНАЙОМИЛИСЬ, АБИ РОЗСТАТИСЯ
Зі своєю майбутньою дружиною – Наталею Гаркушою
я познайомився цілком випадково. У студентському спор-
тивно-оздоровчому таборі «Смерічка», що в урочищі По-
мірки /біля Трускавця/.
Бачу, приїхала полуторка – ще, мабуть, з воєнних часів.
З кузова зіскочили три дівчини та два хлопці. Як виявилося,
вони – студенти політехніки. Одна з них мені зразу в око
запала… Боже, яка краса! Мила, сумирна – як янголятко!..
Подумав: якби ото з нею познайомитися?
Один хлопець хапнув у «моєї» чорнявки чемодан. Я
стрілою до нього… Ну, до чемодана, звісно. Він несе, а я за
ручку хап – зверху його руки. Кулак свій настільки стиснув,
що «помічничок» Наталі аж запищав, вирвавши руку. «О,
добре, добре, що руку забрав, мені й того треба було!» – ра-
дісно подумав я.
Занісши до адмінбудинку чемодан, питаю у студентів:
звідки вони? Кажуть, що з Одеси. Ага, із Одеси, а я – із Дро-
115
гобича, теж студент. Студіюю українську філологію, – від-
повідаю. Один одесит – смуглий, клаповухий, трохи циба-
тий – каже, що, мовляв, українська мова не перспективна…
Вона – не для кар’єри. Відповідаю: може, для тебе то так,
для мене – ні! Познайомились: Вася, Льоня /клаповухий/,
Люда, Таня, Наташа і, звичайно, Андрій.
Як мали розходитися, запитую в Наталі, чи можна з
нею трохи погуляти. Не заперечує: так! – відповідає чистою
українською мовою. – Ти що, українка? – запитую. – Так,
відповідає. Мій далекий родич – Гаркуша – був сотником за
часів Богдана Хмельницького.
Ага, думав собі, Наталя – птиця високого польоту, а
вона, виявляється, проста, як мамина ласка… Запитую, чи
той Льоня часом не її хлопець? – Ти що, він – не нашої кро-
ві… Його прізвище – Гінзберг. Клеїться...
Отак і познайомились, аби згодом відгуляти весілля. На
жаль, парою ми не довго були: страшна хвороба нас, моло-
дих, розлучила... Шкода! Познайомились, аби навіки розі-
йтись…
ЛИШИЛОСЯ ГОРЕ
Наталя – хвора. Невиліковно: рак. Така молода – 29 ро-
ків! Їй би жити і жити! Одеські лікарі /ні, не лікарі, а «дро-
воруби»!../ їй лікували печінку, не запідозрюючи страшну
хворобу – на початковій стадії. Жиди то були, – казала дру-
жина. Може, спеціально вбивали оцю красу України: гінку,
кучеряву, милу. А може, просто неуки. З дипломами – за
гроші.
А де тоді клятва Гіпократа?!. Чому така байдужість до
чужої біди? До горя рідних хворої?.. І за це жодної відпо-
відальності, почуття гріха, відчуття сорому – нічого!
А тобі, Андрусю, лишилось ще одне горе /після смер-
ті матері/: щодня страждати і наївно сподіватися на якесь
чудо… Розумом усвідомлювати, що його, чуда, не буде.
116
Щодня бачити, як біль терзає її, бідолашну, вбиває твою
половину.
Як їй, коханій, допомогти? Чим? Що лишалось мені?
Хіба що притулитись до неї, узявши руки в руки, аби бодай
якусь часточку її болю перебрати на себе. А ще щодня зно-
сити /і виносити/ з четвертого поверху. У парк, на подвір’я…
На жаль, ні я, ні лікарі не допомогли. Через рік і три
дні чудова троянда зів’яла: пішла в Засвіти… Лишила нам
– мені і трирічній Олюсі – невимовну журу. Вічний смуток і
невизначене майбутнє.
Тепер лиш могила та світлина нагадують про Неї – кра-
сиву, ніжну, бажану. Могила далеко – в Дніпродзержинську,
що на Січеславщині. Буваємо там, сумуємо. Сумуємо разом
із пам’ятником, на якому вибиті квітка, портрет і мої слова:
Допоки жити – нам тужити,
Твоїм іменням дорожить.
Життя, тобою не дожите,
Всім нам тривогою болить…
… Так-так, допоки жити – нам тужити!
ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Було це у Бориславі. По роботі ліг відпочити. Лежачи
на ліжку, зажмурив очі. Ні, я не спав. Раптом мене огортає
сяйво – приємне і тепле. Я весь у полоні сяйва отого. А задо-
волення таке, що з нічим не зрівняти! Водночас я відчув не-
бувале полегшення й силу духа. Здавалось, наче я в Небі…
На жаль, це тривало кілька секунд.
По-моєму, це Господь Бог дав мені відчути, що Він є,
і що весь час зі мною. А чи бути мені з Ним, то вже не від
Нього залежить, а, власне, від мене.
...З тих пір у мене виросли крила – до життя і до твор-
чості.
Либонь, це було мені попередження, аби відганяв від
себе злих духів, які людину схиляють до хаосу і гріха.
117
НЕ МОЖНА ПОЯСНИТИ
Буває, щось таке зі мною коїться, що пояснити не можу.
Іще з дитинства мене поетичні рядки непокоїли. Та чи не
найбільше мені допікали різноманітні птахи, тварини, лихі
сили… Наприклад, гляну на підлогу, стіну, асфальт – бачу
різну дивовижу. Виймай, Андрусю, олівець і малюй. Голо-
ви тварин – фантастичні, птахи – райські, чудовиська – не-
буденні. Убори на голові теж різні: і яскраві, і тьмяні і з срі-
бла та золота.
Бувало, дещо з видінь малював. Головне, що голови,
наче живі. На обличчях – радість, страждання, задума. Очі
– юні і погаслі. Намалюєш, дивишся на оцей витвір, а вони,
голови, хизуються, усміхаються, вітаються, низько кланяю-
чись…
Не раз, було, думаю: щось зі мною не те коїться… Не-
вже трохи «поїхав»?!. Чому так думав? Либонь, тому, що
бачу оці химери від того дня, відколи себе пам’ятаю. Мене
антипки хапають, а я не даюся: високо у небо злітаю. Часто
сідаю на дахи будинків, шпилі замків і стрілою додолу – й
нічого, витримую.
Часто, летячи, бачу знайомі і незнайомі краєвиди. Не-
знайомих – більше. Таке враження, що я вже їх десь бачив.
Бачив Африку, Азію, Сахару, вічні мерзлоти Сибіру. Ще й
інші дивогляди.
Звідкіль оце все – трудно сказати. Пояснити ще важче.
Може, то просто галюцинації? А може, справді я десь ко-
лись жив… І українцем не був… А ким тоді, ким? Людині
збагнути це не дано. То знає Всевишній!..
P.S. Раніше про цю диковину нікому не казав, бо гадав,
що засміють… А може, справді кожна людина перевтілю-
ється, народжується і знову живе, як колись?..
118
НЕ МІСТИКА ЦЕ – ПРАВДА
Ні, це не містика, а правда. Таке трапилося із моїм стри-
єчним братом Гнатом Нечипором Столяровим. Ось що він
розповів: «19 травня 2010р. мені робили операцію. Почали
о 10-й годині, а закінчили о 17-й.
Під час операції я чув небувалий шум і загадковий гур-
кіт… Потім настала мертва тиша. Бачу кришталево-осяй-
ний будинок, висотою 40-50 метрів. Біля нього різними
рядами стоять статечні люди, одягнуті у білі костюми, з
чорними стрічками. Дивлюсь на них зверху, а їх щось з 200
чоловік. Раптом вони вклякають. Тут же лунає приємний
неземний голос: «Ще не пора: у нього є місія...»
Я опинився на підлозі і кажу: «Господи, чому Ти мене
вибрав?» Оце видіння – яскраве й сумирне – зникло. Я від-
жмурив очі. Відтак побачив, що я ще на операційному сто-
лі.
Я переконаний, що то був голос Божий. І ще буду жити.
Дякую, Господи!»
КОНІ НЕ ВИННІ
Було і таке колись. Коли я у Дрогобичі керував спор-
том. Пригадую, у залі промкомбінату проходили звітно
– виборна конференція. На голову спорторганізації було
дві кандидатури – моя та Петра Журавчука, разом зі
Східниці.
Під час голосування більшість спортовців підтрима-
ли мене. Але, як мовиться, і не того бути. Отже, роблю
звітну доповідь – звісно, українською мовою. Бачу, дехто
вже носом крутить: як він, той Грущак, таке собі дозво-
ляє? То ж націоналістичні замашки!.. Треба на “общепо-
нятном” …
По доповіді, як завжди, виступи (“пренія”) – переваж-
но позитивні: і роботу видно, і очільник організації гожий.
119
Висновок: переобрати! Та ось встає якийсь Іжик (здається,
зі Стебника) – мале, худе, жовтороте. Часто затинаючись,
читає записку ( либонь, наперед заготовлену) про те, що,
мовляв, Андрій Грущак у спорті не дасть собі ради. Треба
підтримати Петра Журавчака. Крапка! Крім того, до Гру-
щака є ще одна делікатна претензія: чому його виступ та
відповіді лише українською мовою? Відповідаю: – “А якою
мав би – чужою?” У залі оплески…
До Львова посипались доноси – від шулерів – кар’єристів.
Але Бог добрий: мене обласні хлопці підтримали, зокрема
Юрій Матросов та Анатолій Хвастунов. Блєстітєлі “обще-
понятного” потерпіли фіаско. З тої пори я усю документа-
цію – внутрішню, зовнішню – перевів українською мовою.
А якою ж іще – мовою окупанта? Га?
Під час голосування усі підтримали мене. А мій опо-
нент, Журавчак, отримав аж два голоси – свій та Іжика…
Як бачимо, українська мова не винна, як не винні і коні,
які Божу справу роблять…
КІНЕЦЬ САЗІ
Не хочеться про це згадувати, але мушу. Не так для пу-
блічності, як можливого самоочищення...
По своїй натурі я добрий і співчутливий чоловік – аж
занадто. Коли керував спортом трьох міст – Дрогобича,
Трускавця, Стебника, – я працевлаштував своїх добрих зна-
йомих: Миколу Костюка – колишнього голову Трускавець-
кої міськради ДСТ «Спартак», Ярослава Мільковича – тре-
нера з велоспорту спортивної школи «Медик» та Ярославу
Кришталь – домогосподарку.
Спершу все йшло добре, але згодом мої підлеглі по-
чали брикатися: запізнювалися на роботу, байдикували,
порушували трудову дисципліну. З-поміж них знайшовся
такий, якому дуже моє керівне крісло запахло...
120
«Як так? – думав я собі. – Я вас коло себе пригрів, дав вам
посади, певний матеріальний достаток, а ви з мене цвірка
робите, га? Під ноги берете? Що-о, старе добро забувається,
так? О ні, цьому не бути. Ніколи!»
Була середа – день обласних нарад. Після наради захо-
джу до Юрія Матросова – заворгвідділом. Кажу: так і так,
Юрку, мусиш мені допомогти.
Посміхнувшись, мій начальник каже:
– Знаю, що маєш проблеми. Микола Костюк, Андрію,
на твоє місце мітить... Вже формує команду підтримки, яка
б його попирала...
– А ти звідки знаєш? – запитую.
– Нюх маю. А ще, а ще сорока на хвості принесла... – і
після певної мовчанки, запитує: – Чи бачиш вихід?
– Так, бачу: ліквідувати посади: заступника голови
/М. Костюка/, старшого інструктора /Я. Мільковича/, ін-
структора по залу /Я. Кришталь/.
Юра тут же видав наказ про ліквідацію штатних оди-
ниць, які я колись сам випросив, аби міг влаштувати, як
мені здавалось, порядних людей.
Наступного дня проводжу чергову нараду. Проаналізу-
вавши поточну роботу, зачитую наказ облради: такі і такі
посади – ліквідувати!
Боже мій, замість галасу, мертва тиша... Від несподіван-
ки, мабуть. Обличчя приречених сумирні, наче малі ягня-
та...
Хтось сказав /здається, М. Костюк/:
– Андрію Федоровичу, ми вас поважаємо...
Я:
– Знаю, знаю вашу повагу... Все, до побачення!
– Та ми...
– До-по-ба-чен-ня! – і видав трудові книжки, перед тим
заповнені.
... Отак закінчилась не дуже приємна для мене сага...
121
ГЕНЕРАЛ
Мене, вояку совєцької армії, поступок батька неабияк зди-
вував. До речі, не тільки мене, але й командира високого чину.
Приїхав, значить, до мене батько – у м.Калінковичі
/Білорусія/. Зізнаюсь, чого-чого, а цього від нього я не спо-
дівався. Де Волоща, а де Калінковичі? Приїхав… І то тоді,
коли, крім Дрогобича, Самбора, Стрия, Комарна і Львова,
він ніде більш не бував.
Зустрів я, значить, батька на КПП /контрольно-про-
пускний пункт/. Була зима, сніжна і морозна. Тато – худий,
виснажений, хіба очі горять. Теплом і радістю. Батько – у
шапці-вушанці і довгім драповім плащі. Питаю: де пальто
взяв? Відповідає: позичив. У стрика Кравця. При ньому кос-
турець – саморобний і трохи кривий.
А що в міському готелі місць не було, то єфрейтор Ана-
толій Совгіря /родом з Одещини/ поселив батька у буди-
ночку для приїжджих, що на території військової частини.
Поселив у кімнату, де жили генерали. Звісно, батько почу-
вав себе серед них ніяково: що не кажи, а генерали! Бувалі і
вишколені. Але скоро звик: коньячок, якого з роду не пив,
деколи сміливості додавав.
Усі дні генерали грали у шахи, іноді в карти. Запрошува-
ли й тата до свого гурту. Батько згоджувався. Отож грають,
грають – і генерали програють. Вони дивуються: як, вони –
генерали, і щоб програвати? І кому – якомусь хлопу з села?
Один генерал – добрий натурою, синьоокий – питає:
– Федьо! Что ето такоє: ми ґєнєрали – програш за про-
грашом? Растолкуй нам, пожалуйста.
Батько:
– Хе, розтолкуй… Нелегка то справа, панове. Я, як і ви,
теж генерал… Ви-бо від войска, я – від карт, знаєте.
– Да-а, умний атвєт, – синьоокий подав чарочку татові. – За
такой атвєт надо глотнуть коньячку малость. Да, дарагой Фєдя?
– Хіба тут відмовиш? Пани-генерали генерала про-
сять… Тож будьмо, панове, гей-гей!
122
ЗГАСЛЕ КОХАННЯ
Приїхав я на урльоп – з армії. Звичайно, мешкав тро-
хи в селі, а трохи у Дрогобичі. У стриєчного брата Славка
Грущака Бомбільового. Було мені трудно і нудно – колеги
повиїжджали, інші поженилися. Що робити? Ні дівчини,
ані друзів.
Пішов у парк культури та відпочинку. Присів на ла-
вочці. Очима бігаю по плесі озера. Пташки співають, жаби
кумкають, хмари купаються, – чим не ідилія? Мимо прохо-
дять дівчата – одна краща іншої. Було, не одна подобалась,
але як підійдеш? Відштовхне, а ще засміє…
Та ось на танцмайданчику заграла музика – з-під раді-
оли. Хлопці й дівчата танцюють. Підходжу до дівчини, аби
запросити на танець. О, чудо: іде! Танцюєм. Усі танці – лиш
наші.
Проводжаю додому. Дівча чорняве, щебетливе. Струн-
ке – як берізка. Ідучи, вже цілуємось. І я, і вона – закохані!.. З
першого погляду, як мовиться. По тому ми кілька разів зу-
стрічалися. На більше не було можливості: відпустка скін-
чилася.
У Калінковичах /Білорусія/ скучав по коханій. Одне од-
ному писали листи, присягались на вірність. Тих листів від
неї назбиралось чимало – їх і сьогодні перечитую… Та ось
повернувся до інституту, з якого мене 11 листопада1963р.
мобілізували. Із першого курсу. Хоч пізно, але мусів вчити-
ся.
Ой, як важко було! За три роки багато чого призабуло-
ся. Я – не те, що випускники шкіл: у них знання свіжі, міцні.
Довелося мені доганяти. Заприятелював з Романом Они-
щаком, котрого теж були заграбали з інституту. Обидвом
легше воза тягти... Навантаження значне, часу обмаль. А тут
Христя Бунтій у голові… Страдає, вимагає частих зустрічей.
Так, то добре, а де часу взяти? Завалиш іспити – вигонять,
заробиш «трійки» – без стипендії залишишся. Матеріально
не витягнеш: мами немає, батько інвалід, не працює. Куди
123
підеш? Ні гідної спеціальності, ані даху над головою. Хрис-
тя молода, чарівна – до шлюбу проси!.. Ні, мені ще зара-
но! Спершу диплом, а вже потім… весілля. Христя у цьому
мене не зрозуміла. Привітала навіть /мабуть, зі злості/ із 8
березня! Ну, просто як жінку… А могла б ще із днем сові-
цької армії. Я ж у ній три роки загубив… Студентських.
Між тим, не довго злилася, бо невдовзі заміж вискочи-
ла. Що ж, може, то так і треба: видать, я – не її хлопець!..
Тепер, на схилі літ, згадую цю любов – у далекому мину-
лому. Колись, аби Христю заспокоїти, присвятив їй вірша:
НЕ МУЧ СЕБЕ
Христі Бунтій
Не муч себе, що не збулося, –
Так мало статися, мабуть.
У світі так вже повелося,
Що полишає юна суть
Кохання нашого. Й розлука
Руйнує близькості мости,
Лишається довічна мука
Й любові зламані хрести…
21.03.1967р.
Дрогобич
ОТО БУЛИ ЖАРТИ
Було це у Бориславі. У спортовки Марії Фіненко був день
народження. А що Дрогобицька міськрада ДСТ «Спартак»
дружила із бориславською, то нас запросили на цю сімейну
імпрезу. Були Галина Рязанцева, Микола Костюк та Ярос-
лава Бах-Кришталь.
Почаркувавши, щебетлива дрогобицька братія звелася
на ноги, аби вже додому іти. Ішли, веселилися. Іноді, й ду-
ріли… Надворі були перші приморозки. Микола та Слава
ішли спереду, я за ними. Тут мене осінила дурна мисля: за-
лізти на дерево, щоб когось налякати…
124
Я так і зроби. Виліз на дерево і чатую на… здобич.
Коли гурма підійшла, я, наче чорт, з гілляк зіскочив. Ще
трохи був би на Любу Блонар навалився… Вона здорово
перелякалася,бо у потемках мене не дуже розгледіла.
На цьому цьвірки наші не закінчилися. Та ж Люба мому
заступнику, Костюку, каже:
– Ано, Миколо, чи перейдеш оту калабаню? Але без че-
ревиків…
Микола, що був гідний такої уваги, зняв черевики і…
у шкарпетках перейшов крижану воду. Таки доказав, що
його губа – не дура… І що він, як мужчина, вартий чиєїсь
уваги…
Згодом він доказав оту свою вартісність, бо завів собі служ-
бовий роман. Ні, не з Любою, а трохи молодшою за неї…
Ото були жарти! І радісні, і безголові.
ЧЕСНІ БАТЯРИ
У центрі Дрогобича зустрів мене давній приятель, Ар-
сен Німилович. Тиснучи руку, мовить:
– Ідем до «Берізки». Ну, до ресторану. Похаваєм щось,
трішки кров розігрієм, розважимось.
– Ходімо, – я погодився. – Правда у моїх кишенях вітер
свище…
– Дурниця, запрошую я, а не ти!
Зайшли до середини. Сіли за столик, що, немов чужий,
в куточку притулився. Взяли карафку горілки, сяку-таку за-
куску. Розкошуємо… Музика грає, жарти, співи, на душі –
рай!..
Арсентій:
– Андрію, оно в кутку столик. Бачиш? Дівчата. Ходи! Як
не відмовлять, танцюватимем.
За столиком дві дівчини – веселі, вже трохи під хмелем.
Не вагаючись, пішли танцювати. По танцях наші обрани-
ці присіли до нашого столика. Ми весело розмовляли, на
125
брудешафт пили і цілувалися. Та все, як відомо, має свій
початок й кінець. Розійшлися.
Ранком прокидаюся. Переставляю «дипломат», а він,
наче жорновий камінь, важкий. Махаю ним, а в ньому щось
брязкотить. Що це? Відкриваю, а там – о Боже! – ложки,
ножі і виделки. З ресторану, звичайно.
Телефоную приятелю:
– Арсене, я – злодій…
– Злодій? Відколи, як, брате?
– Мабуть, від учора.
Приятель каже:
– Я – в центрі. Ну, біля тумби. Покажеш, що вкрав...
Чекаю.
Зустрілись. Приятель:
– Ідемо, друже.
– Куди? – запитую.
– До ресторану. Так-так, отого, де були вчора.
– Як, із жилізом?
– Із ним, брате, із ним.
Заходимо до середини. А за нашим столом дві панянки
– вчорашні. Побачивши нас, кишки рвуть – так сміються.
Одна з них, Галя:
– Ну, що, хлопаки, нині теж при грошах, га?
– Щось вторгували? – то Ганя. – Ні?.. Та ж виделки, лож-
ки й ножі мали…
Обидві – хі-хі та хі-хі. Виявляється, вони пожартували…
Я:
– Нічого собі! Пожартували…
Арсен:
– Ага, до-обрі то жарти: так можна і з міліцією зчепи-
тися…
– А що, могли б, звичайно, – білявка весело. – Але ви
файні хлопці. Ми вас перевірить хотіли. На чесність.
Арсен закликав кельнера – власне отого, що вчора нас
обслуговував. Віддав йому 10 ножів, 10 ложок і 10 виделок –
усі з «нержавійки».
126
Кельнер:
– Дякую, хлопці й дівчата. Добре, що ви такі в мене, а
то б я місячної зарплатні не побачив, – і заодно накрив стіл,
тепер вже від себе.
Згодом ми покинули ресторан. Не самі, а з дівчатами.
Галя:
– Нам повезло, Ганю. Наші хлопці – гойні батяри…
Ганя:
– Як я їх побачила, то одразу подумала, якби ото їх на-
близити до себе…
Цього разу ми до третіх півнів бродили – парками, скве-
рами. Співали і цілувалися, немов давні знайомі. Я і Арсен,
звісно, тої ночі були щасливі – що аж!..
Домовились на рантку, але вони не прийшли. Бачили їх
з іншими хлопцями. Мабуть, більш заможними.
БАНДЕРІВЕЦЬ
1985 р. мене обрали головою Дрогобицької міськради
Добровільно – спортивного товариства “Спартак”. До мене
уся документація велася виключно російською мовою.
Я перший серед голів міських спорторганізацій Львів-
щини геть-все перевів українською. Всіляку агітацію, ро-
боти секцій – теж.. Йой, пищали у Дрогобичі, пищали в
області: Як же так? “Телячою”…мовою?!. Схоже, що він
– бандерівець, знаєте… На мене дивилися усі з острахом,
мені не довіряли, мене цуралися.
І ось я у Львові. Нараду проводить заворгвідділом Юрій
Матросов. Чесний, порядний, словом – душа-людина. По
нараді закликав мене до свого кабінету. Змірявши мене від
ніг до голови, каже:
– Андрію, скажи( але чесно!): ти – бандерівець?
– Так, бандерівець, а що? – запитую. – Хіба це погано?..
– Ні, не погано, – Юрко відповів українською мовою. – А
щось випити маєш? Вибачай, запарка така: розслабитись
треба… Каву маю.
127
– Маю, – і вийняв із торби пляшку коньяку.
Що ж, кавували і чаркували… Засиділись до пізнього
вечора.
– Боже, чим я додому поїду? – я заклопотано.
– Дурниця, завтра поїдеш. Просто від мене, себто з дому
мойого.
Вдома він признався мені, що його мати теж бандерів-
ка, бо ж галичанка… До того ж, дідо його був українським
повстанцем!..
– А батько? – я наївно спитав.
– А батько – москаль… Але знаєш, порядний москаль,
як ото я, – і, посміхнувшись, додав: – Завжди і скрізь вико-
ристовуй лиш мову Бандери! Чуєш?!.
ЗЛОДІЙ
Злодієм я ніколи не був, але ним, на жаль, зостався… І
то не зі своєї волі.
А було так. Іван Смеречак, художник драмтеатру ім.
Юрія Дрогобича /Котермака/, запросив нас у гості – мене
та Ореста Стронського, лікаря і поета. Валя, дружина Івана,
скромно стіл накрила: як-не-як, а гості! До того, трохи твор-
чі люди гейби.
Ґосподар виставав першу-другу пляшку «Вермуту». Пи-
лося помаленьку, смакуючи. Іван зразу захмелів, бо до цього
десь трохи хильнув… За якусь годину показував, як ото він
малює. Бере ватман у руки: кладе один – під низ, другий –
зверху, притискаючи склом. Перший аркуш забацькує спек-
тром різнобарвних фарб: для трави – зеленою, для води й
неба – синьою, для сонця чи місяця – жовтий колір. Скро-
пивши водою, водить, натискаючи, рукою по склі – і картина
готова! Згодом, як є потреба, дещо пензлем підправляє.
Погостював я в Івана і додому пішов. Орест залишився
наніч, бо до с.Бистриці йому не було чим дістатися. Перед
тим І.Смеречак пару нам своїх картин подарував.
128
Ранком встаю, а мій дипломат повен картин. Як так?
Іван подарував дві, а їх тепер не порахувати. Сухих, мо-
крих… Беру дипломат в руки – і до Йвана. Біля ратуші зу-
стрічаю композитора Василя Сторонського, а він: «Знаєш,
Смеречак тебе має за злодія…» – «За якого злодія?» – пере-
питую. – «Ти в нього вчора трохи картин поцупив…»
Заходжу до І.Смеречака. Він і О.Стронський за столом
собі здоров’я чемерчиною поправляють… Кажу: «Іване, ви-
бач, але мій дипломат чомусь аж тріщить од твоїх картин».
Іван на те: «Ти в мене їх вкрав!» – нервово так, з притиском.
Я: «Не може бути, я ж при пам’яті був…» Він твердить: «Ти
– злодій!»
Мене це досить розізлило: «Хай буде по-твому: я – зло-
дій!» – і до порога. Тут Орест не витримує: «Іване, своїми
очима видів, як ти свої картини в Андріїв дипломат запи-
хав… Правда, Андрій цього не помітив, бо був на балконі…
Перед тим, як ти дарував нам по дві картини, Андрій на
знак дружби стягнув з пальця «печатку», сказавши: «На,
носи на здоров’я, Іване. Ти йому свою «печатку» віддав.
Словом помінялися…»
Більше року наші шляхи не сходилися. Правда, згодом
я та І.Смеречак перепросилися. Не знаю, що Івана переко-
нало, що я – не злодій. Печатку мою він десь загубив… Його
ж я йому віддав.
«Бог з нею, тою «печаткою», аби лиш дружбу нам не за-
губити!..» – подумав тоді.
ПЕРЕДУМАВ
У 80-х роках ХХ ст. був ажіотаж щодо «захоплення» зе-
мельних ділянок. Хапонув і я собі чотири з половиною со-
тих – зразу за парком новонароджених, що у Дрогобичі.
То був пустир – болотянка і купа сітнику. Багато пра-
ці вклав, аби ця дика місцина стала полем. Садив усе, що
могло там рости: і цибулю, і часник, і бульбу, і буряки, і
129
фасолю, і помідори і всяку-таку приправу. Насадив кущів
малини, смородини, порічок. Розжився і на грушу, череш-
ню і яблуньку. Ворони горіх посадили…
А щоб мати де тримати господарчий реманент, побу-
дував собі «палац» – на 2х3 метри. Дощатий, смоляною па-
пою покритий. Мав там вікно /аби світло було/, лежак /аби
відпочити/, і, звісно, двері були /щоби входити і виходити/
– і все. Ага, ще був кран і водозлив.
Якось зустрів свого приятеля, Романа Пастуха. Кажу:
«Романе, вітай мене: я – бригадир!. Хочеш, земельки наділю.
Скажи, хочеш?» Роман замислився: чи потрібна йому та зем-
ля? Після довгих роздумувань таки пристав на мою пропози-
цію. Наступного дня я віддав йому землю, яку перед тим собі
«захопив» Петро Чабан, головний художник драмтеатру.
Роман Іванович зразу взявся до роботи. Через пару днів
його цілина полем стала. «Ого, ото робітник! – подумав я
собі. – Я щось з тиждень борикався рискалем, а він якихось
неповних два дні…» Так що і його цілина полем стала. Але
біда: іде дощ, а Роман мокне… Та й щодня рискаля чи сапу
не завжди зручно з собою носити: одне плече згодом може
нижчим стати… Просить мене, аби я його до своєї буди
впустив. Я, звісно, не проти, але тоді, як виготую йому клю-
ча від колодки.
Через якихось два-три дні даю Р.Пастуху ключ, а він
гордо, поважно каже: «Я передумав!» – «Як так передумав?
Я-бо тобі ключ замовляв». Роман ще поважніше признався,
що його до своєї буди впустив Іван Дорожовець, чоловік
моєї куми.
Я був ошелешений… Проте мене совість й досі гризе:
чому я, дурень, Пастуху десь ключа не лишав? Як ото зро-
бив Іван. З усього виходить, що я скупердяга, бо до своєї
халабуди товариша не впустив… З другого боку себе заспо-
коюю, адже Роман мене не напоумив ключа лишати.
Ця халабуда ще й досі стоїть. Оскільки живу в Борис-
лаві, її я віддав Федьові Демківу, котрий пильнує, аби вона
остаточно не розвалилася…
130
… Тих два ключі я ще й досі маю, але що мені з того,
коли Федя колодку поміняв, а нового ключа мені не дає?
Отже, виходить, що він набагато скупіший за мене: я не дав
ключа від своєї буди Р.Пастуху, а він мені – від моєї…
КОРОВИ ПАС
2001-й – рік народження моєї першої книжки «Воло-
ща – отча земля». Книжка досить об’ємна – на 456 сторінок.
Оскільки вона про моє село, то я, звісно, по п’ять примірни-
ків заніс у три крамниці. Для реалізації. Авжеж, у рідному
селі.
Якось заходжу до однієї з них – отієї, що навпроти шко-
ли, і питаю продавщицю, чи бодай одну книгу продала. А
вона каже:
– Оно, бачиш, Андрусю, три пляшки з-під горілки? Ото
три лобури вчора пропили купу грошей /бо ще й на закус-
ку треба було спорожнити кишеню/, але книжку ніхто не
купив. Правда, один мудрак /хто – не сказала. Мабуть, не хо-
тіла ворогом бути…/, гортаючи сторінки, каже: «А що той
Андрух міг таке написати, коли він зі мною корови пас?»
Він, оцей невіда, на п’ять років молодший за мене… Я від-
повів: «Виходить, що не він зі мною, а я з ним корови пас…
Здорово, ні? Я ж старший!..»
Що ж, і таке буває. Не тільки зі мною, але і з тими, хто
народився в селі, що теж, як і я, корови пасли. Пастухи, бу-
ває, у люди виходять. Як, наприклад, мій давній приятель,
визначний поет України Євген Титикайло та письменник
Роман Пастух… До речі, обидва вони теж були пастухами.
З тією різницею, що Євген пас корів на Волині, а Роман – на
Стрийщині. І нічого, а в які люди вийшли!
131
ПРОРОК
Григорій Олексійович Данилькевич в інституті викла-
дав т.зв. науковий атеїзм. Викладав бездарно і нудно. Біль-
ше стриг очима молодих дівчат, аніж улюблений предмет
пропагував. А був неабиякий ловелас! Мав середній зріст,
високу сиву чуприну, голубі очі.
Пригадую такий випадок. Поверталися ми зі Сторо-
ни. Автобусом, де наш викладач, член міського товари-
ства «Знання» – агітації та пропаганди, мав читати кол-
госпникам лекцію, як зневажати Господа Бога… Звісно,
публічної лекції не було. Одне, що люди не зібралися. А
друге – йому можновладці села ситу гостину влаштували.
А ми, група підтримки, тамуючи голод, нудьгували, доки
Г.Данилькевич готував безбожників за столом, повним різ-
номанітних напоїв та закусі.
За якусь годину появився – веселий та хмільний. А що
був під мухою, голосно жартував і співав. Звичайно, що пі-
сень не бандерівських /був 1967-й рік/, а комуно-патріотич-
них. Хтось з нас, жартуючи, розпочав «Пісню про Сталіна»
/Із-за гір та з-за високих…/, слова якої написав Максим Риль-
сикий, а музику – Левко Ревуцький. Викладач не на жарт
обурився: культ особи ж! Захищаючи товариша, я пояснив,
що ця пісня витягла Максима Тадейовича з Лук’янівської
тюрми, бо «на її крилах» він покинув похмурі ґрати… Отже,
про цей випадок мусять усі знати! Г.Данилькевич побурчав,
побурчав і притих. Обклавшись двома молодими студент-
ками – зліва, справа, весь час їх до себе горнув. У Брониць-
кому лісі ні сіло ні пало спиняє автобус. Одну дівчину тягне
до виходу. А що та опиралася, горланить: «Дівко, ходи, а то
мені… закортіло!»
Ми, хлопці, ледве дівчину від нього відбили. Боже, як
так можна? Ти ж – викладач!..
А от з екзаменом у нього, Грицька, ми мороки не мали.
Досить було дві-три пляшки коньячку і кіло печива – й іс-
пити склали, а ще так, щоб «стипу», себто стипендію, мати.
132
Як правило, Г.Данилькевич екзамени не один приймав,
а завжди з кимось на пару – із знайомим філософом. Оби-
двом їм було весело, бо коньячок кров грів, а дівчата молоді
– тож було на кого липненько задивлятися…
Про Григорія Данилькевича всілякі легенди ходили.
Одна з них – що нешлюбних дітей має, друга – наче колись
священиком був… Порвавши з церквою, став атеїзм про-
повідувати. Була то, звісно, неправда, бо християнином він
ніколи не був!
Ще один прикрий випадок з тим же атеїстом. Кожного
Велокоднього ранку він перед своїм будинком /а мешкав на
вулиці Радянській, 5/ брав до рук рискаля і… грядки, що
були навпроти, хвацько копав. Либонь, тим хотів доказати
окупаційній владі, що все-таки дармо її хліб не їсть.
Жаль, що таким він був, адже міг стати непоганим ху-
дожником. Оцю художню справу занедбав. А душу дияво-
лу таки продав!.. Перед кончиною дуже мучився.
P.S. Його ми, студенти, назвали Пророком. З чого він,
одесит, вельми пишався. Було з чого, бо до нього ще ніхто
«пророком з атеїзму» не був. Але, як на мене, був він ним за-
для кар’єри, власної кишені і ситого шлунка… А ще задля
«тьоті лошаді», котра його обожнювала...
БІЛЯК
Ще як ми були у прихильних стосунках, редактор «На-
фтовика Борислава» іноді брав мене з собою на гриби. Зі-
знаюся, у товаристві людини черствої і продажної, я не
завжди себе комфортно почував. А що згодився «грибарю-
вати», то була причина: у лісі, а ще невідомому, я зовсім не
орієнтувався, а він, Роман Іванович, знав ліс, як свої пальці.
Так-от, пішли ми до лісу. На жаль, не пам’ятаю вже на-
зви села, але було то у Карпатах – далеко від Борислава. За-
йшли ото в ліс – і гриби шукаємо. Доходився я до того, що
заблудився. Гукаю, гукаю свого шефа, та де?! Він – ні гу-гу:
133
мовчить. Тупцюю на місці, аби далеко не відходити: як по-
бачить, що мене близько немає, то, може, прийде і знайде.
Стою і гукаю. Мовчить і мовчить. Нарешті мій Соловчук
відізвався. Виявляється, мовчав, бо на неабияке грибовись-
ко натрапив… Треба їх, грибів, позбирати – звісно, у свій
кошик…
Йдемо далі схилом. Бачу, білий гриб, немов цар, ви-
глядає серед моху і трав, – близько п’яти-шести метрів. Ну,
думаю, нарешті мені Бог справжнього гриба післав. Але…
але не тут то було: мій шеф, наче стріла з тятиви, з місця зі-
рвався. І мені шлях перетнув, волаючи: «Ну руш, той біляк –
мій!.. Чуєш?!» – «Перепрошую, я першим його побачив…»
– переконую. – «Немає значення, бо той біляк точно такий,
як вчора моя дочка, Наталя, десь тут загубила…» – «Овва,
оцей росте, а вчорашній донька з кошика загубила», – кажу.
– «То тобі так здається…» – і шеф заховав гриб.
З тих пір я на гриби із Соловчуком більш не ходив. На-
віщо?!. Ходив з Євгеном Титикайлом – чудесним поетом і
моїм давнім приятелем. Іноді ходив ще із Геною Губано-
вим. Деколи сам.
ОЦЕ МОЇ СОНЕТИ
З поетом Євгеном Титикайлом приятелюю давно – по-
над сорок років. Вважаю його своїм дорогим вчителем – у
журналістиці і в красному письменстві. Закоханий у його
поезію і прозу, а також в аналітичні рецензії. Та чи не най-
більше мені імпонує його поезія – глибока за змістом, па-
тріотична за національною суттю. Знаю, подобається йому
і моя творчість, зокрема проза. Навіть до моєї книги «Доля»
статтю написав – «Вірність отчій землі», за що я йому вель-
ми вдячний.
Як тільки буваю у центрі Борислава, то неодмінно його
провідую. Є дома – добре, нема – зверху на дверях п’ять ко-
пійок встромляю. Як вернеться, то знає: Андрій був… А тих
134
копійок, зізнаюсь, бува, назбирається стільки, якщо трохи
додати, то чвертку тепленької можна придбати…
Якось о третій порі року забрів я до Євгена. Заходжу, а в
його господі дари осені: картопля, капуста, огірки, квасоля,
буряки, гарбузи, морква, інша польова дивовижа… Питаю:
– Як там сонети? Пишуться, ні?
Євген Юрійович виймає цигарку, прокручує в жовтих
прокурених пальцях і каже:
– Оце і є мої сонети… – і показує на свої овочеві набутки,
які його, бідного пенсіонера, ще якось на світі тримають…
ТАКИ ПРИЙНЯЛИ
– Пишіть, хлопці, заяву, – натискав редактор газети
«Нафтовик Борислава». Натискав мені та Іванові Шведу.
– Яку заяву? Куди? На звільнення?!. – запитуємо.
– До Національної спілки журналістів України.
– Гаразд, напишемо.
Ще цього ж дня віддали заяву. Наступного були збори,
які констатували, що нам, журналістам, давно пора бути
спілчанами. Члени Спілки дали нам рекомендації. За нами
лишилось одне – зібрати матеріали, що були уже надруко-
вані
– Так, усе в ажурі, – потиснув мені руку Іван. – Гадаю,
нам Львів не відмовить: як-не-як, обидва ми – завідувачі від-
ділів. Іван – економіки, я – національного відродження.
Та не все так сталося, як гадалося. Приїхав зі Львова
наш редактор й мовить: «Знаєте, хлопці, нічого не вийшло
– треба документи переробити, осьо…» – і показує зробле-
ні його рукою різні правки… – Але не печальтеся, все буде
гаразд, даю гарантію.
Так, гарантію можна дати, але ніколи не виконати! Так,
власне, і сталося. Скільки не просили оновити необхідні до-
кументи, Роман Соловчук мовчав, наче води в рот набрав.
Довго мовчав – аж сім років… До тих пір, доки я не вийшов
135
на пенсію, а Іван Швед /тепер редактор газети «Вільне сло-
во»/ не звільнився «за власним бажанням»…
Втім, мене таки прийняли до НСЖУ. І без Р.Соловчука
– продажної і амбітної людини, котра чверть століття не-
славила українську національну ідею, воюючи, як Галан, з
церквою та «українським буржуазним націоналізмом». А
тепер, бач, патріот, вишиванку носить…
БІЙЦЕМ БУВ
Так, я дочасно мусів покинути журналістську роботу. У
народному часописі «Нафтовик Борислава». Хоча, як відо-
мо, закон – за пенсіонерами!
Мені з приводу «втечі» багато хто дорікав: мовляв, було
не вступатись – і все! Роман Соловчук потовкся б, і сидів би
тихо, як квочка на яйцях…
Дорікав мені і мій краянин, письменник Ігор Нижник
/до речі, його Добрівляни і мою Волощу лише Грушова од-
діляє/: «Ти, Андрусю, дурницю зробив. Я б не вступився».
Те саме казав і Юрій Іванишин.
Смішні ви, хлопці! Як можна терпіти Романа Со-
ловчука – мстивого циніка. Дрімучого запроданця, а ще
недремного стража власної кишені? Він же – сексот, пе-
реконаний атеїст, очільник колишнього редакційного
партосередку. Такі не терплять розумних, чесних і безза-
хисних. Зрештою, не я один такий, що «пішов» з редакції
за «згодою сторін». Так вчинили Євген Титикайло, Тетяна
Шеремета, Богдан Британ. Богдан Драгуш, Іван Швед…
Одна Ніна Чернишова затрималася… Але завдяки рі-
шення суду.
Так само я поступив, звільняючись у 1974 році з пе-
дінституту. Шулерів неправди й брехні, пристосуванців і
кар’єристів вищого пошибу я ніколи не терпів. Не такі мене
гнули, та не зігнули!.. Тому завжди вступався. Добровільно-
примусово…
136
Проте це аж ніяк мене не зламало: по життю я завше
був бійцем – у повсякденні, в журналістиці і в літературі.
Підлим і ницим ніколи не піддамся – доки мене ще ноги
носять!..
УЧЕНИМ СТАВ
Григорій Максимович Штонь тепер поважний чоловік:
доктор філології, професор, письменник, лауреат Шевчен-
ківської премії ім. Тараса Шевченка. Живе і працює в Києві.
Має дружину Ганну /так як і він, випускницю Дрогобиць-
кого педінституту ім. Івана Франка/ і, здається, двох синів.
Навчався Григорій у Дрогобичі – на російському відді-
ленні. Бистрому, розумному, йому було замало бути заву-
чем у СШ-3. Я і Михайло Левицький його, бувало, в школі
провідували. Іноді допомагали йому: виготовляли різні там
транспаранти та лозунги, – мали для цього певні художні
дані. Крім того, Гриць був досить цікавим співбесідником,
щирим порадником.
Якось він запросив нас додому, точніше до помешкан-
ня, яке винаймував, – зразу за СШ-1. Хатина тісна, облупле-
на, без будь-яких комунальних вигод. Часто-густо він роз-
повідав нам всякі-такі придибенції, а ми, слухаючи, груші
їли. Штонь довірив нам свою мрію – стати аспірантом. Зі-
знався, що вже робив спробу поступити в аспірантуру. На
жаль, не вдалося. «В інституті літератури мені сказали, щоб
я подумав – якої літератури я хочу бути вченим? Російської
чи української? Якщо української, то…», – Григорій замовк.
Згодом спитав: «Хлопці, а чи не могли б ви чимсь мені до-
помогти?» Ми задумалися: ми, ще студенти, допомогти?
Чим? «Книжками сучасних авторів та консультаціями… Ви
ж українську знаєте краще за мене. Бо я, як-не-як, а студію-
вав російську літературу».
Звичайно, ми, студенти, погодились… бути «професо-
рами» дипломованому вчителю-русисту. Григорій Штонь
137
дуже скоро дав собі раду й без нас. Він став – таки аспіран-
том, а згодом – українським вченим. І, звісно, письменни-
ком: поетом, прозаїком, літературознавцем.
І НЕ КОМЕДІЯ, ГА?
Журналістикою я займався ще у шкільні роки. Рідко,
але друкувався у місцевих та обласних газетах, ба навіть у
самому Києві. Переважно, як вільний дописувач.
У 1974р. трапилась нагода стати професійним журна-
лістом /за плечима – українська філологія педінституту та
студії військової журналістики/ при міськрайонній газеті
«Радянське слово». До цього мене звабив завідувач відділу
промисловості Іван Степанович Тихий: так і так, – каже, –
поговорю з редактором – і, переконаний, будеш у нашому
штаті. Звичайно, я погодився. Цьому дам собі ради, бо оте
вмію. Ну, писати… Редактор, сповістив І.Тихий, пропонує
«пройти курс молодого журналіста» – себто певне випро-
бування.
Добре, я того випробування не боюся, бо трохи маю
олії у голові і повно публікацій – у цивільних та армійських
газетах, ба навіть і в журналах.
Так-от, написав я одну статтю – добре! Написав дру-
гу, третю – теж добре! Написав четверту – про Наталю
Забілу, якій виповнилося 50-ть років. Приношу рукопис
редактору. Іван Григорович Гурський, розвалившись у
м’якому фотелі трохи боком, аби приховати свій горб,
узяв в руки мої два аркуші паперу. Читає, читає – і все
язиком цьмакає: так, та-ак, – собі мимрить. Згодом під-
німає своє невисоке тіло і каже: «Вай-вай, хочеш осідлати
мою газету, га?» – «Ні, працювати в ній хочу», – відпові-
даю. – «Ні, не вийде, хлопче: у тебе слабо розвинуте почут-
тя рідної мови… Треба писати не «від дня народження»,
а «з дня народження»; не «а», а «але»; «але», а не – «про-
те»; «і», «та», а не – «й»… Усі слова і сполучники, що ти
138
вжив, – це печерні архаїзми, а нам треба…» На цьому він
замовк, бо перебив його Михайло Йосипович Абовський.
Перехиливши набік рижу голову, заступник редактора і
собі завайкав: «Да, слабо розвинуте… Почуття мови, ага.
Пасувало б іще повчитися…»
Згодом я довідався, що оце місце, котре я мав посісти,
притримується випускнику Львівського держуніверситету
ім. Івана Франка Романові Пастуху. І слава Богу, інакше б ми
ніколи не зустрілися і не заприятелювали! Втім, ми обидва
працювали у газетах: він, Пастух, – у Дрогобичі, а я, Грущак,
– у Бориславі.
Обидва стали членами Національних Спілок України
– журналістської та письменницької. Словом, порозумі-
лися… І не сварилися!.. Правда, мене довго думки мучили:
чому було зразу не відкрити завісу справжньої причини, а
не… А я, дурний, усе гадав, що не взяли, бо я, виявляється,
рідної мови добре не знаю… Треба було нею, мовою, нехту-
вати і дотримуватися казенного офіціозу, яким досконало
володіли «єрусалимські козачки» – Ваня Гурський та Міша
Абовський.
… І не комедія, га?!.
ВІЩИЙ ЗНАК
Іван Черевко Мільків, що у Волощі, розповів про одне
незвичайне видовище. У 1955 році над Волощею на висоті
25-30 метрів нісся образ Ісуса Христа. В Ісуса обличчя живе,
волосся довге, кучеряве, очі розумні, однак надміру сумні…
Йшов образ зі сторони с.Грушови попри церкву Івана Хрес-
тителя, далі – на Гору /топонім. – А.Г./, над школою, – ко-
лишнім обійстям Василя Валаґового.
На Глинці /теж топонім/ були хлопи. Верхи на конях
намагалися образ наздогнати, бо низом йшов. Але об-
раз не дався. Раптово піднявшись вгору, пішов у керунку
с.Чайковичі.
139
Цю чудесну з’яву бачило чимало моїх краян. Ще й досі
кажуть, що це був якийсь віщий знак! А який – нині годі
розгадати… Можливо, невірникам нагадати, що сила Божа
існує...
ГАДЬ І КІТ
Вчителював я у мальовничому селі Зворі. Гори, ліс, ці-
люща вода, чисте повітря – ось атрибути міцного здоров’я.
Спокій, душевна рівновага, духовне очищення – це те, що
зміцнює зболену душу...
Уроки, як правило, закінчувалися без двадцяти хвилин
третя. «Вікон» у розкладі не було, бо мав чимало предметів:
німецьку мову, українську мову та літературу, образотвор-
че мистецтво та фізичне виховання. Кожного дня з 15 до 17
години я ходив у гори. Дід Андрій, сусід мій, позичав мені
фузию, аби я міг себе від диків і вовків захистити. Ведмедів
у горах не було.
Під час моїх блукань мав різні трафунки і розповім про
один із них – як на мою думку, досить суттєвий.
Так-от, вертаюсь додому і раптом чую дивні сичання і
м’явкіт. «Що це таке?» – думаю. Підійшовши ближче, бачу,
як гадюка з котом зчепилися. Зчепилися, немов зоворожені.
Що робити? Шкода кота, бо, бачу, гадюка його ось-ось
подолає. Хапаю велику палицю і між них кидаю. Кіт роз-
вернувся і прожогом чкурнув у кущі. Натомість гадюка свої
очиська на мене вирячила. І, наче гармонь, стискається, аби
на мене скочити.
Я, звісно, тікаю... Гадюка – за мною! Перед мною рів –
глибиною у два метри. Виходу нема: мушу стрибати у ньо-
го... Опинившись внизу, раптом вистрибую. Боже, звідки
сили взялися? Від страху, мабуть.
Гадь теж у рові. Стрибає, стрибає, але вибратись не
може. Я хапаю камінь – великий, важкий – і в саму голо-
ву поцілюю. Змія всім тілом звивається, а з-під каменя ви-
140
братись не може. Кидаю каміняччя ще і ще. Бачу, гадюці
кінець...
Якусь хвилю жду. Згодом беру її на палицю і додому
приношу, аби господиня, Марія Іванівна, побачили, який я
герой! Боже, що потім було – трудно повісти. Страху і кри-
ку на ціле подвір’я було – аж позбігались сусіди.
– Дивіться, дивіться! Андрій Федорович, певно, нам усім
біду накликає...
Хтось із сусідів:
– Гадюка прийде і помститься. Гадюка, ви – кара нам,
кара!Я за гадюку – й до лісу. Пам’ятаючи, що тіло гадини
треба на дереві підвісити. Я виліз на похилу вербу і гадюку
навколо гілляки обв’язав, аби на сонці висохла.
Так, господарів я заспокоїв, але не себе. Ця гадюка довго
була перед моїми очима і не раз снилася. Через це я щільно
позатикав вікна і двері, аби, вона не помстилася, не залізла
до хати...
Отакий трафуок зі мною стався, будь він неладний!..
НАЙ БУДЕ ТАК, ЯК Є
Василя Сторонського знаю давно – понад 30 років. Він
відома у Дрогобичі /й не тільки!/ людина: композитор,
поет, виховник цілої плеяди музикантів та співаків. Завжди
веселий, доброзичливий, щирий. Радий кожної хвилі допо-
могти порадою, добрим словом, грішми. Знається з багать-
ма відомими людьми – зокрема, з Іваном Поповичем, Іго-
рем Білозіром, Іваном та Михайлом Мацялками, Ольгою
Сумською, Михайлом Хаєм, Степаном Гігою, Віктором Ге-
расимовим, Володимиром Коциловським, Ларисою Недін,
Ярославом Надуличним, Михайлом Левицьким, Віктором
Романюком, іншими.
Цікаво, що музику пише лише «в голові» – себто без
інструментів. Так само у голові складає вірші, щоб згодом
141
записати. Пише на будь-яку тему, словом – про все, що ба-
чить і що чує. При зустрічах, жартуючи, каже: «Ано покрі-
тікуй!..» Читає. Слухаю. Як щось хочу поправити, відпові-
дає: «Най буде так, як є. То – від Бога».
Може, і так, але удосконалювати завше щось треба: щоб
мало руки і ноги… Не хоче цього Василь. Що ж, най буде
так, як він того хоче. Але… але для чого тоді просити «по-
крітікувать»?.. Поправити треба навіть тоді, якщо цей вірш
від Творця нашого. Всевишній високо, то, може, щось мож-
на і не дочути… Жартую, звичайно. Він, Василь, відповідає:
«Творець коло мене і я коло Нього, – тож Його добре чую.
«Можливо, і так, адже Василь молиться до одного-єдиного
Господа Бога – і в церкві Святого Юра, і в польському кос-
телі. І добре, адже Господь Бог – один, а шляхи до Нього
– різні. Тому, мабуть, він, Василь, має рацію, що «ближче
до Бога».
… Те саме «крітікуй» каже й Оресту Стронському, ліка-
рю і поету. І так само: «Най буде так, як є…» Отака, як бачи-
мо, притичина із Василем Мироновичем. Будь спокійним,
Андрію, і не мудруй!..
КАЛІКОЮ СТАВ
Федеві Грущаку /моєму батькові/ шістнадцятий йшов –
вже майже парубок. Бувало, дівчати зачіпали, а він од них
тікав, як чорт від ладану. На гопки /танці/ чи до хати-читаль-
ні, або на посиденьки вечірні не йшов: не мав у що взутися.
«Боже, як би ото йому черевики купити?» – не раз,
було, сушив собі голову. Мама не купить, бо одне, що скупа,
а друге – діти від першого чоловіка /Малика/ собі загарба-
ють. Черевики тоті…
А як собі дати ради? Вирішив на болотах, що за селом
– як на Мости, канали копати. За якихось дві-три неділі
можна якусь копійчину собі заробити. А там… і черевики
будуть.
142
До самих приморозків копав. Вже й черевики купив, а
далі босий копав: може, ще якусь сорочину і сподні при-
дбає. Мороз вже допікав, а він, бідака, в студеній воді – по
самі коліна. Усе черевиків жалів…
Дожалівся до того, що ноги перестудив. П’ята однієї
ноги болить – спасу нема. Болить – і не стихає. Нема на то
ради: мусить операцію робити. У Комарні. Хірург – Созан-
ський, брат якого був парохом у Волощі, викинув основну
кістку п’яти, відкриту рану лишив. Ця рана роками гноїла-
ся: сукровиця тиждень-два текла, а згодом переставала. На
її місці струп вась час утворювався – твердий такий, пеку-
чий. Згодом відвалювався і… знову сукровиця скапувала. І
так все життя!
Як женився із Ганною Грущак /моєю мамою/, «дідика»
собі змайстрував. З тим костурцем так і помер, бідолаха.
…Через свою байдужість і неуважність хірурга усе жит-
тя мусів калікою бути.
ТАК, ЗАСЛУЖИВ
Надійшов час мені йти на пенсію – держслужбовця.
Оформивши документи, подав у пенсійний фонд. Маючи
місяць чергової профвідпустки, вирішив провідати своїх,
що в Польщі: дочку, зятя, внука. А щоб більше побути з
ними, я попросив ще місяць за власний рахунок, і, відповід-
но, написав заяву. Редактор «Нафтовика Борислава» дуже
зрадів моїй просьбі: добре, у фонді зарплати матимем еко-
номію.
Тих два місяці – ніби корова язиком злизала. Приїж-
джаю у Борислав. У понеділок іду на роботу. Щойно пере-
ступив поріг вхідних дверей, чую, як шеф, Роман Соловчук,
що неймовірно закоханий у власні кишені, волає:
– Гей, вурльопнику, айда сюди!
А коли я опинився у його кабінеті, накинувся на мене,
як кіт на сало:
143
– Пиши заяву – на посаду півкора! – хитро посміхається,
длубаючись пальцем у носі.
– Півкора? – дивуюся я. Я ж заввідділом… – не вгаваю я.
– Сказано – сдєлано… Пиши! – наказує начальник.
– А скільки воно, оце півкора, коштує?
– Шеф прищурив булькаті очі, пом’яв вуса, поплямкав
губами і каже:
– Скільки б не коштувало – пиши!
Я вперся, як віл: ні, не буду писати! Не буду – і все! Тоді
шеф-редактор мені розтлумачив, що моє місце вже зайняте
– Богданом Британом.
– Як так, без моєї заяви?
Шефуньо випалив:
– Ти вже соціально забезпечений!..
Ну й чортова душа! Як він міг так поступити? Я ж не
прогульник… До того ж, я ще не знав, що мені Львів затвер-
див пенсію розміром у 211 грн., а він уже знав. І не нишпор-
ка?!. Ще й яка нишпорка! Кагебістська!
Так, не по-людськи поступив Р.Соловчук: як-не-як,
я ж людина… Стаж роботи у «Нафтовику Борислава» –
п’ятнадцять років без трьох місяців, а загальний – сорок чо-
тири. Міг би був, як людина людину, спитати: як там Поль-
ща? Як доня? Як внук? А також – як здоров’я? Ат ні: пиши
заяву! Вже!
Після такої «милої» зустрічі мені тиск крові аж зашка-
лило – опинився в лікарні. А як «відлежався», прийшов на
роботу. Сів за свій робочий стіл. Тут, наче дик, увірвався
пан чи то, пак, тов. Соловчук, кричить, як зварьований: «За-
яву давай! Вже!»
Все ж заяву я дав, кажучи: «На, оте маєш, що дуже
бажаєш. Тепер спокійно можеш узяти свою доньку, На-
талю. Будеш писати сам, а її підписувати…» При цьому я
встав, подав руку своїм колегам – Іванові Шведу та Богда-
нові Британу, кажучи: «Друзі мої, я такий, якого знаєте.
Якщо колись було щось не так, то простіть». Потиснув
хлопцям руки, а йому, мурлу, руки не подав. При цьому
144
сказав, що доки він очолюватиме газету, моєї ноги у ре-
дакції не буде.
Аж через три роки поріг – знайомий і рідний – я таки
переступив. Не витримав: там мої друзі, ще й пам’ять…
Коли зайшов до кабінету, у якому про мене ще нагадує стіл,
Р. Соловчук – «золотоперий» галанівець /він же – Р.Леньків,
Р.Карпінський/ – почав мене виштовхувати з редакції. До-
помагали його половина Дарка Охаб та кохана донька На-
таля – «журналістка» з дипломом піаністки. Чого, і так
можна: батько пише статті, а доньку підписує… Ще й фо-
тоапаратом «озброїв» А що я не вступався, то міліцію ви-
кликав. Чому викликав? Бо, виявляється, моя присутність у
редакції не є бажаною…
Власне, ця неприємна для мене придибенція спричини-
ла до того, що тов. Соловчук, для котрого «подпольний об-
ком» й понині діє, став антигероєм моїх численних статей та
художніх книг, зокрема, «Долі», «Над прірвою», «Знак орди»,
«Золотоперий підголосок». У них він, як персонаж, виступає
і як Роман Соловчук, і як Ростислав Ількович Солопух.
Що ж, най буде так, бо заслужив собі чоловік. Ще й як
заслужив! Не тільки від мене, але й отих, хто чесно жив і
Україні волю виборював. А він, нишпорка і чухрай, нашим
ворогам догоджав. Служив підло й ганебно!
ПОРОЗУМІЛИСЬ – ТАКИ
Петор Сов’як – мій давній приятель. Він – педагог, істо-
рик – краєзнавець, ентузіаст багатьох поважних починань.
На старенькому ровері об’їздив майже усі села Дрогобич-
чини. Назбирав силу-силенну легенд.
Є в нього кілька легенд про Волощу – моє рідне село. Як
так: у нього є, а в мене, волощанина, нема? Чому? А дуже
просто: будучи вже дрогобичанином, я не думав, що писа-
тиму історико-етнографічну книгу “Волоща – отча земля”
(Вид-во “Відродження”, Дрогобич, 2001р., 454ст.).
145
Зустрівши Сов‘яка, питаю:
– Петре, від кого ти їх написав?
– Від якогось Грущака Федора Андрійовича. Правда,
одну.
– А де і коли?
– У меблевому магазині, в якому вуйко – Мирон Край-
чик – працює. А щодо часу – то це 3 липня 1982 року.
Я не відставав:
– Розповіч, як то було? Ну, з тим чоловіком, що легенду
тобі розповів.
– А дуже просто. Я зайшов до середини, аби провідати
вуйка. А там, бачу, якийсь незнайомець – сивий, худий, з кос-
турцем. Вуйко шепнув, що він із Волощі, рідний брат завід-
увача магазину. Ну, я і спитав його, чи знає він якусь легенду
про своє рідне село. Він і розповів – “Коритко-місто”.
– Петре, так то ж мій батько був! – я весь аж світився од
радості. – Завідувач магазину, Василь Андрійович, його рід-
ний брат, а мені стрико.
Петро зажартував:
– О, добре, що ти признався. Тепер я спокійний: твій
стрико мого вуйка ніколи з роботи не вижене…
– Звичайно, що ні. Вони порозуміються, як ото ми.
ПОДАРУНОК
Нарешті рукопис «Волоща – отча земля» готовий. Це
книга про моє рідне село, в якому я народився, в якому ви-
колисався, в якому виріс. І, мабуть, у ньому помру…
Зізнаюсь: радості не було меж! Бо писав я її недовго – з
1 лютого по 3 березня 2000 року. Правда, збирав матеріа-
ли майже рік. По музеях, по архівах, від старожилів. Багато
чого почерпнув із періодики. Тепер залишилось одне: де
взяти кошти, щоб видати? А це немалі гроші – сім з поло-
виною тисяч гривень. У редакції газети «Нафтовик Борис-
лава» згадав про свою рідну Волощу. Звернуся, – подумав
146
собі, – до голови ТзОВ «Перше травня» Михайла Берка.
Може, чимсь допоможе… А що я з ним особисто не був
знайомий, то підійшов разом із журналістом і письменни-
ком Романом Пастухом. Так і так, Михайле Дмитровичу,
про Волощу книга готова. Коли ваша ласка, поможіть. Зви-
чайно, що коштами.
– Добре, допоможу, – радо погодився голова. – Ті-ільки
принесіть три рахунки по 2,5 тисячі кожен.
А коли ми, дякуючи, відходили, додав:
– І нікого вже не шукайте,фінансові справи я сам улад-
наю. Чуєте, ні?
– Чуємо, – разом відповіли ми, прохачі.
Я так і зробив: у нікого грошей не просив. Текст майбут-
ньої книги, а також рахунки запакував у великий конверт.
Оскільки М.Берко був на роботі відсутній, то пакет залишив
його секретарці.
Чекаю. Минув тиждень, два, три – «ні атвєта, ні прівє-
та», як москалі мовлять. Їздив, їздив у його офіс, що в на-
прямку Меденич, а його все нема і нема… Чую: у кабінеті
розмова, а секретарка – нема!.. Внутрішнім чуттям зрозу-
мів, що їздити до Берка – марна справа. Розпочав я кошти
шукати… Був і там, і там, і там… Обіцяйликів сила, а от
порятувати – нема кому!
На саме Водохрестя /був 2001-й рік/ приїжджаю додо-
му. Моя друга мати, Ганна Дадуничка, дивно посміхнув-
шись, мовила:
– Андрусю, тобі шофер Берка якийсь пакунок передав.
Ось він, на!
Бачу: то – мій пакет… Навіть не розкритий. В серед-
ині було усе так, як поклав. І текст, і біографічні дані про
М.Берка, і, звісно, рахунки… Я лише вигукнув: оце допоміг!
– і сльози накотились на очі… – «Допоміг? А чим, Андрусю,
чим?» – мати спитала. «Та оцим подарунком, мамо», – по-
казав очима на пачку. – «Ага, подарунком… – посміхнулася
мати. – Знай, скупий бідного не розуміє… Тепер він «пан»,
хоч колись був «товариш»…
147
Через декілька тижнів Михайла Дмитровича не стало:
нирка відказала. Правда, лишились палац, офіс, різні при-
буткові підприємства.
А книга «Волоща – отча земля» таки вийшла. Частину
грошей допомогли зібрати люди: Микола Пінчак Парі-
їв – голова ТзОВ «Перше травня», – 1500 гривень, Володи-
мир Шумада – директор спільного італійсько-українсько-
го підприємства, – 250грн., Нестор Земан – директор СП
«Карпати-МАЗ-сервіс, – 250грн., парафіяни греко-като-
лицької церкви Святого Іоанна Хрестителя /о.Мирослав
Хом’як/ – 100грн., комірник Бенедьо Стецишин Клиців, –
250грн. Набралося разом 2350грн. Природно, в когось ви-
никає запитання: а решту – 5150грн. – де взяв? Звісно, свої
доклав. Хоч мамі про це не сказав, але вона догадувалась. А
потім було так, що довгий час не було за що і чверть хліби-
ни купити…
Ні, мене не болить, що я свої кровні потратив, а болить
інше: те, що Бенедьо Грущак Рудиків у церкві був проти,
аби зібрати тих 100 гривеників, бо, мовляв, Андрій Гру-
щак грішми свої кишені напихає… Ні, Бенедю, не напхав
я кишені, а, навпаки спорожнив. Не твої, не людей села, а
свої! Гірко мені про це згадувати, бо ми трохи у родинних
зв’язках. І не личить мене за злодія мати – стосовно книжки,
яку я вистраждав, і щодо високих прибутків…
Не бреши більше, бо то, знай, гріх. Від Бога гріх!
В ЕНЦИКЛОПЕДІЮ ПОПАВ
Здибав мане біля ратуші у Дрогобичі викладач музучи-
лища ім. Василя Барвінського, музикознавець Володимир
Грабовський і каже: «Андрію, в енциклопедії бути хочеш?»
Я подумав-подумав і погодився. Бо, скажіть, кому в ній не
хотілося б «засвітитися»?
Подав я дані про себе і знимку. Через якийсь час Влодко
знов мене зустрічає: «Знаєш, друже, я документи на тебе
148
зразу подав. Через місяць-два том на букву «Г» буде гото-
вий. У нім і я буду…»
Я подякував приятелю за приємну новину. Він, проте,
не вмовкає: «Готуй іще 130 гривень – така ціна тому». Я, звіс-
но, погодився, бо бути в енциклопедії і не мати її – не гоже.
Позичивши гроші, через якийсь час віддаю Володі, а він
– о диво! – з торби виймає новісінький том енциклопедії.
Так, є там дані і про мене. Трохи перекручені, з помилками,
але то, як мовиться, байка.
Залишилось мені В.Грабовському ще раз подякувати і
запросити на каву. Правда, від кави він відмовився, бо мав
якісь нагальні справи. Казав, що йому досить на прощання
руку потиснути… Що я й радо зробив.
Що ж, інколи випадок у чомусь тобі пособляє. А ще ві-
рні приятелі.
Таким самим робом потрапив до української енцикло-
педії і письменник Роман Пастух. Дасть Бог, що і до літери
«П» черга дійде. Обов’язково дійде!
РАЗОМ, НЕ САМ
На дачі-самохваті я викопав рів – глибиною по шию.
Рясний дощ заповнив його вщерть водою. У нім можна б
і рибок розводити!.. Ото моя донечка Оля зрадіє: «живий»
акваріум матиме…
Роман Пастух, що на ріллі поруч вправляв своє журна-
лістське перо, забрів до моєї халабуди. Ще з порога каже:
– Ну й ровище ти вигріб! Ти що, у ньому купатися бу-
деш?
– Ні, не купатися, а золоті рибки розводитиму… – заде-
рикувато відповів я. – Хочеш – купайся, я не проти.
Посміхнувшись, Роман мовить:
– Разом – то так, а не сам...
Правда, цей рів став у пригоді: городині вологу давав, а
мені – можливість руки, ноги помити.
149
ІНТРИГАН
(Бувальщина)
У пивному барі клієнти гули, немов бджоли у вулику.
Кожен з них мав щось своє: когось обняти, когось збештати,
з кимось круто перемовитися. Були й такі, що раз по раз ви-
бухали на нахабів, котрі брали пиво чи білу без черги.
Добре «забуханий», Борис Нехорошев, що, наче вівчур,
навсібіч брикався, не вгавав:
– Ще трохи, ось-ось наші прийдуть! Що-о, не вірите?!
Прийдуть, слово честі, прийдуть! – викрикував пиволюб,
махаючи скрученим в трубку журнальчиком «Комму-
нист».
– Хто оті «наші» – він не уточнював. Та всі добре знали
які: червоні… Акурат – як журнал, що у Бориса в руці.
– Фу, варят якийсь! Вже вісім років Україні, а він, тучин,
все торочить: наші і наші прийдуть… – незадоволено пару-
бійко тридцяти років. Розминаючи кулаки, з-за столу-стій-
ки виходив.
Тут його приятель, що допивав пиво, за плечі хапнув.
– Ану, Федю, сядь! Ліпше не треба… Поцвірчить, по-
журчить – і затихне.
– Е ні, Стьопо, я знаю таких: такі не замовкають, якщо
їм роги не обламати… – Федь знову поривався з-за стійки
вибратись.
Тим часом п’яний Борис собі тил готував: комусь пиво,
комусь п’ятдесят, а комусь і сто наливав… Української з
перцем.
– Хе, що він, той патріот-самостійник, знає?! – Борис
очима, посоловілими від хмільного і злості, вперся у Феді. –
Авжеж, наші прийдуть, скоро прийдуть…
Тепер Федів приятель вже не втримався:
– Ано, чужеземцю, вишийся звідси! – Степан Бориса за
барки хапнув.
– Йой, лю-удоньки добрі! – загаласував скривджений. –
Хіба можна отак?! Демократія ж…
150
– Ах, демократія, кажеш! – до Бориса ще й Федя підбіг. –
Скажи, скажи, чи мав би ти, супостате, за Сталіна чи Бреж-
нєва демократію?! – налігши на Бориса, до виходу туркав.
Схоплений в чотири руки, Борис Нєхорошев не вгавав далі:
– А ви тут, бойки, не дуже… Ось Селєзньов плюс Луж-
ков наведуть вам порядок… Не такий, як у вас, а желєзний…
Вот тє крєст, що правду кажу, – і недбало перехрестився.
Тепер вже хлопці Бориса до виходу не штовхали, а
били… Насправжки, аби пам’ятав, ще й іншим заказував
казна-що молоти…
– На тобі, покидьку, на! Аби-с знав, як свинячити тим,
серед кого живеш!..
– Стоп! Не лупіть вже його, а краще купіть ’му білет! – із
кутка хтось гукав. – Най їде заброда в Москву, до своїх – тих
червоних…
– Ще най кірзаки й куфайку з собою прихопить і суха-
рів на додачу… – хтось додав.
– Е ні, так, хлопци, ніззя! – заступився за Бориса один з
тих, що допіру з ним чаркував. – Окрайна – родіна всєм! На
то єсть закон! Парламентом прінят…
– Закон? Який ще закон?! Той, червоний?.. – Федь, наче
півень, метнувся до Борисового дружка.
– Ану забєрі руки, хахол! – Борис кинувся на виручку
другові.
– Так, так, Україна тепер моя і Толіку – родіна… – вже не
забіякам, а, здається, пивбару доказував.
– Хе! Його родіна?! – вже не на жарт занервував Федь. –
Москва – твоя родіна! Зарубай це на носі, канапе, собі! То
українець мовить тобі. Чуєш?!
– Хто? Українець? А звідки то видно? З паспорта, може?..
– вже не кричав, а знущався Борис.
– Гей, Борис, може, правду говорить: Україна хоч з пас-
портом, але за ним вже ніби українців в Україні нема… –
донісся чийсь голос.
– Виходить, за паспортом тут і росіянів нема, жидів і по-
ляків… – до першого голосу долучився ще хтось.
151
– Хуг! Може, може правда твоя! – неохоче відпустив
Федь Бориса. – Валяй, Іудо, собі, але знай: смердітимеш ще
– знов за вопшівку хапну! Ні, боронь, Боже, я ті не заб’ю, але
так тобі всиплю, що повік пам’ятатимеш!
Вже зі свого місця додав:
– На червоних, Баріс, не надійся. Вони не прийдуть. Вже
їм запізно… Капець!
Весела компанія знову пиячила. Хто – горілку цідив, а
хто – пиво. І кожен у колі своєму. Навчили!.. Борис Нєхоро-
шев мовчав. Можливо, трохи боявся, а може, запасав сили,
аби колись комусь ще нерви попсути. Правда, такі вибрики
можуть також багато біди наробити.
Мовчав у своїм колі і Федь. Бо як не крути, не верти, а
Борис – наче правду казав: і Окраїна, і Україна нині – бать-
ківщина для всіх!.. Бо, виявляється, всі ми тепер – україн-
ці, а як точніше – народ України… Правда, він, Федь, більш
не зможе мовчати, коли Борис знов агітуватиме за Україну
червону, тобто совєцьку… А отже, й імперську… Ні, не змо-
же!
ГЕНДЛЯРІ ВІД ПОЛІТИКИ
Якось зайшов я до Євгена Титикайла – видатного поета
України. Розмовляємо про українську літературу, яку «де-
мократична» влада в глухий кут загнала, про Україну, котру
«мискоборці» люто ненавидять, про гендлярів від політики.
Багато говорили щодо «народних» обранців, що балотують-
ся за закритими списками. І дійшли такого висновку: те, що
у багатьох рильце у пушку, то їх нагнути, зробити придво-
рними клоунами зовсім не важко. Головне, по-сталінськи
приструнювати! Їх і купити можна, і приневолити, і застра-
шити. Бояться правди, наче чорт церкви. Більшість із них
– заробітчани. Дбають лише за власні кишені, про славу та
вигідні посади. Гідності – нуль! У Парламенті усе купується
і продається.
152
Так, у багатьому я погодився зі своїм приятелем, бо на
владному олімпі засіли чужорідні варяги-керманичі, для
яких Україна – полігон власного збагачення. Цей полігон
здійснюють, по суті, жиди. Для жидів Україна – земля обі-
тована. Про це, власне, писав французький мандрівник
Влажей де Вігенер: «Україна – це земля обітована, яку Пан
Бог обіцяв жидівському народові… Хто хоч раз побуде на
Україні, то вже не може з нею розстатися, бо вона притягає
кожного, як магніт залізо. Українське небо всміхається і ва-
бить до себе…» Тому, як бачимо, нема порядку «на нашій
– не своїй землі»! Якби проти пройдисвітів і зайдів застосу-
вати нормальні закони – скасування недоторканості, обрати
чесних прокурорів і суддів – більшість т.зв. нардепів давно
б на нарах були, а не продукували закони під себе. Сиділи
б, бо вони – «злодії в законі»… Вони себе возвеличують, а
інших принижують. Людей кинули на самовиживання, за-
стосовують тортури своєї антиукраїнської інквізиції. Чого
тільки варта такі гендлярі, як Володимир Олійник, Пьотр
Сімонєнко, Дмітрій Табачнік, Міхаїл Чечетов, Владімір Сє-
моноженко, Нестор Шуфріч, Вадім Колісніченко, Наталья
Вітренко, Алєксандр Єфремов, Нікалай Азаров, Андрєй
Клюєв, Ганна Герман, інші.
На жаль, здобувши незалежність, ми захопилися ейфо-
рією, навіть не помітили, як попали у залежність від Росії
– в економічну, в інформаційну, у політичну, мовно-куль-
турну. У Києві, в містах Східної, Північної та Центральної
України засіли антиукраїнські сили, колишні кати… або
сини катів нашого народу. Вони й надалі сіють розбрат се-
ред нас, ненавидять нашу Незалежність, штовхають в обі-
йми північної орди. Помагають їм і доморощені гендлярі
від політики, для яких Юдина зрада – щоденна потреба. Не
бояться ні гріха, ані пекла.
Доки ця нечисть буде паразитувати над знедоленою і
упослідженою Україною, доти не буде у нас правди й волі!
Доки так буде – ні я, ні Є.Титикайло не знаємо. Але знаємо
інше: народ рано чи пізно, об’єднавшись, поставить крапку
153
цьому знущанню та беззаконню. Ні, не через вибори /їх за-
вше сфальшують!/, а через масові бунти, що назрівають.
Дай Боже, щоб обійшлося без крові! Дай Боже, аби
гендлярі від політики залишили наші етнічні землі, а їхні
душі опинились там, де собі заслужили, – у царстві рога-
того!
ТАК І НЕ ОДЕРЖАВ
Про Миколу Холодного – видатного поета, політв’язня
– я чув давно. Іще зі студентських часів. Чув про нього по
радіо «Свобода» і, зокрема, від талановитого поета – борис-
лавця Євгена Титикайла. Правда, не часто, але читав під-
пільний часопис «Скриня»/м.Львів/, де М.Холодний був
співавтором та співвидавцем.
У 2003р. ми познайомились, але, на жаль, заочно. До
своєї книжки «Доля», як епіграф, я навів його слова:
Є мова піль, озер і неба –
Та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
А України все нема…
Книгу надіслав М.Холодному в м.Остер, що на Черні-
гівщині. Зізнаюсь, я був приємно вражений, коли одержав
листа від нього. Листа досить теплого і змістовного. Пи-
сав і про себе, і про літературу. Мене схвилювали мірку-
вання щодо моєї скромної творчости. Зокрема про книгу
«Доля».
Мав я з Миколою Холодним й кілька телефонних роз-
мов. Голос темпераментний і бадьорий. Обіцяв на Новий
рік приїхати до Борислава. Не приїхав…Я та Євген Тити-
кайло на нього, Миколу, дуже чекали! Я хотів його запев-
нити, що випадок про криницю (новела «Свята вечеря»),
яку сталінські «соколи», наливши керосину, запалили, мав
місце у с.Літині на Дрогобиччині /розповів мені хворий по
палаті Василь Летнячин, 1951 року народження/.
154
З того ж листа я дізнався, що М.Холодний має пробле-
ми з серцем. Писав, що лікувався у кардіологічному санато-
рії. «Настрій, проте, оптимістичний!», – його слова.
Я надіслав йому листа і книгу «Волоща – отча земля».
Не отримав… Бандероль повернули назад. На ній був на-
пис: «Адресат умер». Жаль! Великого сина України не ста-
ло! Великого поета – теж!
ГОРІШОК
Якось серце задумало мене налякати – добряче так. Що
аж на лікарняному ліжку опинився. Правда, це перший у
житті такий трафунок: було, стисне – відпустить, стисне –
відпустить… А то так розгулялось, що весь лівий бік пекло,
наче розжареного вугілля насипано.
Я змалечку маю таку прикру звичку, що про свою лікар-
няно-фізичну несвободу нікому не сповіщав. Але, кажуть,
шила в мішку не сховаєш. Кому треба – дізнається. Хтось від
моїх найближчих друзів, а хтось через власне розслідування.
Дізнався про мій лежачий стан і колишній мій лікар-
невропатолог Володимир Солук /працював у поліклініці
м.Борислава/. Ось він на порозі палати й питає «Чи є тут
Грущак?» Хтось сказав, що є. Я його, пенсіонера, не впізнав:
вуса – як волячий хвіст, з обох сторін кінці звисають, а бо-
рода, наче у попа-московита. Бракувало хіба що ще пейсів.
Так-так, жидівських…
Ну от, зайшов тишком-нишком Володя, ніби котик. По-
тиснув руку, волоський горішок тицьнув. На, мовляв, під-
кріпися! Не можу, кажу: серце не дозволяє… Забрав горі-
шок назад. Посидів. Поговорили – про се, про те. Оповів, як
на сповіді, про біди свої – і з крісла встав. Ну, каже, тримай-
ся, не здавайся, Андрусю. Оту із косою від себе жени! Кажу:
тримаюсь, Володю. Мушу, бо жити хочу…
З порога вернувся. Горішок, що в кулаці мнув, на тум-
бочці залишив. «Може, згодом підкріпишся», – і зник. Був
155
щасливий і усміхнений: як-не-як, а свій приятельський
обов’язок виконав…
ГОСТІ
Півтори роки тому померла моя мама /друга/. Помер-
ла на 87 році. Рідної мами не стало, коли мені було майже
одинадцять років. Тата нема вже 36. Братів, сестер не було.
Отже, найближчі мої повмирали, лишилася хата. Сама,
як палець. Правда, я часом її провідую, особливо зимою –
аби обігріти. Хата дерев’яна, обкладена глиною – морозів
боїться. Потребує живої душі і обігріву.
Тому й приїжджаю. Приїду – завше дивуюся: чого
мене навідують дві живі особини – пес і кіт? Сусідські. Ду-
мав, думав – згадав… А тому, що вони були частими гостя-
ми у моєї мами, Ганни Олексіївни. Вона, одинока, любила
тваринок. Для неї коти були великі пани: на печі спали.
Пси – в буді. Завше тримала двох-трьох котів, пса. Мала
двох своїх псів – Бурка і Найду. Останній на житло сам
прибився, маленьким ще: хтось підкинув. Дала йому по-
їсти – і собача́ полюбило господиню. А заодно з подвір’я
уже не вступилося. Як мама померла, узяв його сусід –
Бенедьо Стецишин. Там Найді добре, бо має буду, їдло,
ласку. Мене впізнає: я на своїм подвір’ї, а він усе гавкає.
Ніжно і весело. Іду до нього не з порожніми руками, за-
вше щось на зуб кину. Радіє, руки лиже…Бурко здох, ще
як мама жила.
Як згадував, було у мами два коти. Як померла, з-під
хати ніде не йшли. Голодні, холодні, усе господиню чека-
ли…Добрі сусіди їм їсти носили, а згодом забрали. Мала
мама три курки. Звичайно, їх можна було б зарізати, та
навіщо? Най живуть! Хіба тобі, Андрусю, того м’яса надов-
го вистачить? Воно, живе, життю радіти мусить. А заодно
яйця несуть, а ще курчаток приведуть!
156
Курей Ганна Черевко-Малик забрала – сусідка моя. І
слава Богу! Бо я страх як не люблю бачити смерть – дерев,
квітів, тварин, птахів!
Ганна мені братова, по чоловіку, Івану. Приносить і мо-
лочка, і юшки /Іван – рибак/, і пиріжків смачненьких. При-
носить і яйця, які несуть мамині та її кури… Ганя часом
жартує: «Їж і не дякуй, Андрусю !» А Іван теж не скупий на
слово: «Слухай ту: їж, наїдайся, я осьо ще принесу. Може,
чарчину…» Обом відповідаю «Дякую, Ганю», «Дякую, бра-
те».
ТАК, І ТАКЕ БУЛО
У 2004 році мене прийняли до Національної спілки
письменників – у Львові. Майже одноголосно. Кілька голо-
сів було проти. Не знаю чому, але мою кандидатуру не під-
тримав Роман Іваничук, – про це мені сказав відповідальний
секретар Львівської обласної організації НСПУ Роман Качу-
рівський. Р.Іваничук мотивував тим, що двох книг – «Воло-
ща – отча земля», «Доля» – замало. Ще пиши, Андрію /ми
між собою знайомі/. Як на мене, аргумент не переконли-
вий, адже приймають до Спілки і без жодної книги – лише
за публікації в пресі.
Отже, надіслав я шість книг до Києва – у приймальну
комісію. Йде час, а результату нема. Може, пропали? І таке
буває… Надіслав ще раз – усе те саме. Надіслав втретє – а
віз й далі там. Набравшись злості, їду до Києва. Усе необ-
хідне заношу особисто. Разом із видатним поетом України
Миколою Сомом. У Спілці дізнаємося, що книги доходять,
а пропадають супроводжуючі документи: особиста заява,
протокол прийому, автобіографія, картка особистого облі-
ку, фотографії, рекомендації…
У Бориславі знову чекаю. Рік, два, три… Нема і нема –
ні відповіді, ні результату. Маю вже вісім книг – і далі не
приймають… І ось одна немаловажна деталь: Роман Качу-
157
рівський розповів, що здав документи для Спілки й Роман
Соловчук, мій колишній шеф по газеті «Нафтовик Борис-
лава». Коли йому Роман Качурівський сказав, шо недавно
твого Грущака прийняли, відповів: «А я такого не знаю…»
/між нами горшки вже були побиті – не з моєї вини, звісно/.
Цей випадок виявився мені аж занадто підозрілим…
Інший випадок. Киянин Микола Сом сповістив, що
Р.Соловчук та Ігор Нижник надвечір його провідали.
Р.Соловчук просив рекомендацію для вступу до Спілки. Не
дав Микола Данилович, мотивуючи тим, що мало його, Со-
ловчука, знає.
Ще одна цікавинка. Приїхав Соловчук з Києва. У ре-
дакції газети каже: «Не бачити Грущаку Спілки, як свого
носа. Певен, його ніколи не приймуть!» Звідки у нього така
упевненість? Це мене і наштовхнуло на те, що його рильце
в пушку. А то багато не треба: випити по сто грам коньячку,
закусити чоколядою – і якась дама змоделює, як треба. А
він, Соловчук, то вміє. «Парні» в «кожаних тужурках» на-
вчили, «подпольний обком», що діє, теж вчить… Тому й
супроводжуючі папери мої пропадають.
Цікаве ще інше. Його, Соловчука, прийняли у Спілку за
якихось півроку – за роман «Барабський міст» – твір антиіс-
торичний, антинародний. Крім того, у довідник «Письмен-
ники України» запхали. У біографічній довідці зазначено,
що він – автор двох книг. Яких? Виявляється, другою є аль-
манах «Бориславський ізмарагд». Як так? Та ж той альма-
нах – колективна праця видавців та співавторів! Р.Соловчук
хіба що упорядник і трохи редактор.
Так, Р.Соловчука прийняли, а чим я не вгодив? Своєю
порядністю, може, чесністю чи моєю українськістю? Але,
як мовиться, шила в мішку не сховаєш. Якось поет Мико-
ла Сом повідомив, що, виявляється, найбільше мені, крім
Соловчука, шкодив Львів. Комусь там не подобаються мої
суспільно-політичні погляди. Погляди? Які – проукраїн-
ські? Гой, а я де, не в Україні живу? Зрештою, я знаю, хто у
Львові так «пошанував» Р.Соловчука. Пошанував на шкоду
158
Грущаку. Знаю, але не скажу – просто з етичних міркувань.
Най йому це буде на совісті. Най!
Отаке, панове, було зі мною. І не тільки зі мною… Чому
так трапилось? Либонь, тому, що наша Всеукраїнська Спіл-
ка не те що в байдужих, а в неукраїнських руках!..
О, НАРЕШТІ
Нарешті збулося: у жовтні місяці 2010 року я став чле-
ном Національної спілки письменників України! Першим
про це мене сповістив секретар Спілки, народний депутат
України Михайло Косів: «Це, пан Андрій? Я вас особисто не
знаю, але вітаю з прийомом у Спілку. Крім мене, вітає ще
й Петро Засенко. Як так могло трапитися, що таку поряд-
ну людину так довго не приймали?!» Подякувавши за при-
ємну вісточку, я нагадав шановному Михайлові про те, що
ми таки знайомі… Але то вже призабулося, бо було у дале-
кому 1968 році. Він та Микола Ільницький нам, студентам,
читали короткий спецкурс з сучасної української літерату-
ри. Я, студент, часто засипав їх запитаннями. Пан Михайло
згадав… Через 42 роки згадав. Ото пам’ять!
Зрадів цьому й Дмитро Федак /себто Іван Швед – ре-
дактор часопису «Вільне слово»/. Згодом прилучився і ре-
дактор газети «Вісник Солідарності» /він же видавець та ре-
дактор «Тустані»/ Анатолій Власюк. «Літературна Україна»
помістила фотографію, біографічну і творчу довідку / від
14.10.2010/.
Не забарився мене привітати і видатний поет України
Микола Сом. Ось його слова з листа: «Дорогий Андрію!
Сердечно вітаю тебе у рядах НСПУ. До мого вітання при-
єднується Петро Засенко і моя дружина Ніна, котра каже:
«Тут /на світлині. – А.Г./ найкращий з усіх Андрій з Борис-
лава. Правда.
А чарочку від мене хай тобі піднесе бараба наш – без-
смертний Геник /Є.Титикайло. – А.Г./. Будьмо! Твій Микола
159
Сом /14.10.2010/, на Святу Покрову». М.Сом надіслав разом
з листом і вирізку з газети, бо її на Дрогобиччині практично
ніде купити. Тепер матиму свою, але перед тим, як перед-
платити, приватну поштову скриньку придбаю, а то із за-
гальної крадуть. Свої чухраї і цигани…
Тепер вже ніхто, як бувало, не дорікне, що я сам собі
письменник… Бо, як-не-як, а затверджений офіційно
і, так би мовити, на державному рівні. Правда, у цьому
«сам собі письменник» є щось і символічне, адже сам собі
редактор, сам собі коректор, сам собі художник-графік,
сам собі кошти шукаю… Та й, зрештою, «сам себе сотво-
рив», – як колись висловився мій давній приятель Мико-
ла Гарасим’як.
P.S. Львівська обласна організація НСПУ про прийом
не повідомила і не привітала. Це не тільки дивно, але й тро-
хи прикро.
УКРАЇНОЮ ЗДРУЖЕНІ
Звичайно, знайомства різні бувають: і раптові, і тимча-
сові, і довготривалі. Мотиви теж різні – задля форсу /щоб
засвітитись…/, задля вигоди /зробити кар’єру/, чисто люд-
ські /задля щирих взаємин/. Щодо двох перших, то най Гос-
подь Бог милує… А щодо третіх – завжди цьому радий.
Відбулося і в мене знайомство – із великими Українця-
ми, що проживають на Січеславщині, яку понад три століт-
тя тому окупувала північна орда, ім’я якій – Московія.
Так, познайомились. А було так. Заходжу до видавни-
цтва «Відродження», що у Дрогобичі. Бачу, симпатична і
досить принадна пара купує книжки – геть-усі патріотич-
ного змісту. Хтось сказав: «Знайомтесь, це Андрій Грущак,
письменник». Ми познайомились. Щось би їм подарувати
– зі свого, звичайно. Та що? Маю з собою одну лиш «Історію
Волощі» – посібник для учнів. Однак книга уже підписана –
другій особі. Не довго думаю: підпишу ту! Підписане хрест-
160
навхрест перекреслюю. У подружжя запитую прізвище.
Ніна та Сергій Усатови, – відповідають.
Усатови? Боже, так то москалі, може? А моя книжка (ну,
не вся) про москалів та жидів!.. Ну й влип… Що роботи?
Так, діватись нікуди: підписую. Згодом пан Сергій розповів,
що вони – українці. Обоє. Він родом із села. Усатовими його
родину москалі «охрестили»… Либонь, колись усі Усачами
були!.. Ну, слава Богу: відлягло від серця, – видихнув з по-
легшенням.
Тепер вже знаю: вони, Ніна та Сергій, не москалі, не од-
вічні гнобителі наші, а українські патріоти, які на Великій
Україні за понад триста сорок років неволі, на щастя, не пе-
ревелися. Вони – високо інтелігентна та щаслива сім’я.
Ніна та Сергій часто бувають у Трускавці. Усім серцем
і щирою душею полюбили мій край – Бойківщину. Вони
не просто відпочивають, вони, наче туристи, подорожують.
Вже майже усю Галичину об’їздили. Наша природа, наші
традиції, наші свята для них – як повітря. Свіже і неповтор-
не. Кажуть, не знали, не відали, що Галицький край такий
красивий /особливо Карпати!/, а народ такий щиросердеч-
ний. А їм там, у зрусифікованім гетто, засмічують мізки,
що, мовляв, «західняки» з рогами, вони потенційні різуни і
вбивці, з невинних жертв п’ють кров, як канібали… Зробиш
необережно крок-два – кулю отримаєш…
Сергій та Ніна повідомляють, що на їхніх теренах зро-
сійщення дійшло апогею: закриваються українські школи,
витісняється українська мова, упосліджується національна
культура, забуваються традиції, фальшується наша історія,
все українське в полоні московсько-кацапського рабства…
Жаль, що так сталося. Але нічого, жевріє надія, що
Україна ще об’єднається, стане могутньою і щасливою. Не
вірити в це – значить, у ніщо не вірити. Так, Соборна Украї-
на відбудеться! Свідченням цього віра – моя та чудової пари
із Павлограда. Дружба не москалів, а справжніх українців,
національної свідомості в яких і нам, галичанам, треба по-
вчитися.
161
Дякую Господу Богу, що в мене є такі добрі Люди –
люди з великої літери, люди теплої душі і щирого серця,
для яких Україна – найвища цінність!
Ми Україною здружені! Навіки здружені. Коли вигу-
кую: «Слава Україні!», Ніна та Сергій відповідають: «Героям
слава!»
НЕ МОЖНА ЗАБУТИ
Було то у Львові. Давно. Надворі сонячно, спечно. Чекаю
свого приятеля Тараса Гривняка, адвоката. Він – прекрасна
людина, а ще українська душа. Бувало, зустрінемось, не мо-
жемо наговоритися – про се, про те, та чи не найбільше про
політику. Про літературу – також, бо в кожного з нас вдома
велика книгозбірня – так по п’ять-шість тисяч книг.
Чекаю. Ось-ось надійде. Нарешті іде! Привіт, привіт! –
ручкаємося. А що в горлі сухо /спека ж!/, то вирішили його
трохи змочити… Пивком, звичайно. Заходим у пивницю.
Взяли два кухлі пива – й смакуємо. П’єм не поспішаючи,
бо маєм розмову… Невідь-звідки підсіло мурло – худе, за-
кустране, напідпитку вже. Витягло склянку і простягає:
«Братва, я поміраю… налєйтє чуть-чуть». – «Налити? Гм,
ми ж не знайомі», – кажу, – «Как так? Ми вєдь славянє, с
аднаво кореня вєдь». – «З єдиного? – втрутився у розмову
Тарас. – А чи знаєш, ти, тумане, що твій В.Жуковський, як і
О.Пушкін, був слугою царя?.. І що він люто ненавидів тих,
що, як ти кажеш, з єдиного кореня, себто нас, українців?
Наших національних героїв ворогами називав?» – «Да нє
может такаво бить! – озвірився москаль. – Єрунда ето, что
гаварішь! Можешь доказать, да?»
Гривняк посміхнувся. Націдив москвину трохи пива,
каже: «Прочитай, москалю, Жуковського. «Пєвєц во станє
русскіх воїнов» /1812р./. Прочитай. Ось:
Бєгі! В стид і страх сокрой
В лєсу с твоім сарматом;
162
Отчізни враг сопутнік твой,
Злодєй владікє братом…
Ну що, усьок?! Як ти думаєш, хто такий «сармат»? Е,
бачу, не усьок. Звичайно, це гетьман Іван Мазема. Він же – і
«враг», і «злодєй»… І ще одне: «Бородінська битва» /1812р./
для твого Жуковського була національно-визвольною…
Чому? Бо така воля імперії, якою керувала царська деспо-
тія. Навпаки, битва під Полтавою – священна, бо виборюва-
ла Україні волю і незалежність. Тому-то Іван Мазепа – герой
України, а не «сармат», як патякав твій поет. Він і не «зло-
дєй» і не «враг отчізни». Еге ж, він брат України, а не Росії,
щоб знав. Видать, твоєму Жуковському бракувало кількох
клепок у голові. Аби зрозуміти, що в Мазепи інша вітчизна,
якій він патріот, а не ворог. Ворог його Вітчизни – цар Пе-
тро Перший!»
«Та й Пушкін не пас задніх, – додав я. – У нього, як і в
Жуковського, Іван Мазепа – зрадник царя і Росії. Як за що?
А за те, що, виборюючи Україні волю, з вами, москалями,
воював. Тому він аж ніяк не зрадник! А от справжні зрад-
ники-донощики Іскра та Кочубей, друзі російського царя
і патріоти Північної орди, якою насправді є твоя матушка
– Рассєя».
Від слів «Північна орда» московина аж затіпало: «Рос-
сія – орда, да? І откуда ти взял?» Тарас відповів: «З вірша
Жуковського. Ось послухай»:
І ти, наш Пьотр, в толпє вождєй.
Внімайтє кліч: Полтава!
Орди прішельца – снєдь мєчєй,
І мір взиваєт: слава!
Ну що, переконав, ні? А ти кажеш, що ми – з єдиного
кореня…» – Тепер я додав: «Знай, агресор і поневолений –
не можуть бути з одного кореня. Ніколи!»
Тут шовініст заревів, наче бик: «Ми – мірная страна!
Вот тєбє крєст!» – і перехрестився. «Мірная?» – вийшов з
себе Тарас. – А оті рядки, що написав Франсуа Війон, не про
твою країну?»
163
Куда ні пойду –
Вєздє мой дом.
Чужбіна мнє –
Страна моя родная.
Ото така вона, Росія твоя, мирна… До ХХ ст. Російська
імперія збільшилась у 10 разів. Еге, за рахунок загарбниць-
ких воєн. А за останні 200 років Росія воювала 128 років /22
війни/. Що, ще доказів? Може, вже досить. Але тобі, фран-
цо, ще одне скажу: найбільшою загрозою існування Украї-
ни, її культури і державності був і є російський імперіалізм.
У Київському літописі «Врємєннік» /1093р./ зазначено:
«Наш північний сусіда Суздальщина є далеко небезпечні-
ший ворог, ніж половці».
Прохач пива не витримав: «Ми вас, молоросов, культу-
ри научілі, а ви… Словом, єрунду ґаварітє…»
Тепер не витримав і я: «Що-о ти, канапе, сказав? Слухай,
людей не сміши… Читай, приблудо, своїх – тоді знатимеш,
хто кого вчив культури. Читай академіка О.Шахматова: «Ми
должни отвєргнуть самим рєшітєльним образом мисль о
том, что Кієвщіна била в дрєвності насєлєна прєдкамі дру-
гіх народностей. Іскать в Х-ХІ вєкє у Днєпра вєлікорусов
прєдставляєтса бєсполєзним, ібо вєлікорусская народность
проісхождєнія нового. І Новгород, і Полоцк, і Ростов полу-
чілі от Кієва нє только хрістіанство, но і тот інтєллігєнтний
слой, которий бил проводніком ісполнітєльной власті». І
ще одне того ж автора: «Каждий із дрєвнєрусскіх городов
получіл часть той культури, того духовного багатства, кото-
роє успєл создать і накопіл Кієв». Ну, що на це скажеш?!»
«Пашол ти к чорту, хахол!» – москаль почервонів, як рак.
Помнувся, помнувся і чкурнув до дверей. За хвилину-другу
вернувся. Підсів і, як раніше, підставив склянку: «Браткі, на-
лєйтє чуть-чуть… Может, обіду забуду…»
Гривняк аж скипів: «Забудеш?! А я, а він… – приятель
показав очима на мене. – Як нам забути оту біду, яку завда-
ла Україні твоя московська імперія, га? До речі, майже три з
половиною століття завдавала – це що, тобі мало?!»
164
Московит вже не кричав, а тікав, як ошпарений. І добре:
за столом на одного москаля-жебрака менше буде…
КОРИСНА ПРОЦЕДУРА
Було то у Волощі – в селі моєї колиски. Тоді, коли ба-
рабував ще колгосп. Хлопи-волощани із «плотної бригади»
працювали на будові. В поті чола працювали – за «криски»,
звісно.
Під час перекуру, як годиться, плящина мала усіх трьох
зігріти… Йосип Грущак Шлапаків, що керував чарками,
спіймав муху, придавив пальцями і ззовні приклеїв до дна
чарки. І… вправно налив горілки. Михайло Черевко Буськів
почав пити. Уздрівши на дні муху, стрілою побіг у кущі, аби
оту кляту муху виблювати.
Хтось, кепкуючи, запитав: «А що, Михайле, чи смачна
тота муха?» Інший хлоп додав: «Михайло нарешті м’яса
наївся…» Михайло Черевко не витримав: «А шляк би тебе,
Шлапаче, не трафив! То такі жарти, га? Я си мало кишки
не порвав… Так, через тебе, тумане, через тебе…» – і пішов,
аби взятися до роботи. Пішов, либонь, тому, щоб ще кпинів
не чути.
І що цікаво. Михайло Черевко кілька тижнів і грама
спиртного до рот не брав. Казав, що мацьок так свій почис-
тив, що жоден лікар не зробив би такої корисної процеду-
ри, як ота муха…
БРЕХУН
Є у Волощі один цікавий тип. Як на мене, дивний-пред-
ивний, якщо не загадковий… Словом, він брехач і підбре-
хач – в одній особі. Людям намолов стільки, що купи не
тримається. Виявляється, він ветеран двох армій – совєць-
кої та УПА… Так, він був у совєцькій армії, але комісували
165
– через поранення ноги. А от щодо Повстанської Армії, то
він жодного дня у ній не був. Правда, хтось може мені до-
рікнути: чекай-чекай, але політв’язнем він був! Авжеж, був,
але не через ліс… І не через політику! У нього в шапці зна-
йшли клаптик паперу із текстом стрілецької пісні. За те до
буцегарні запроторили.
Тепер він книжки пописує – ні, не один, а у сув’язі із Ми-
хайлом Шалатою, професором Дрогобицького педуніверси-
тету ім. Івана Франка. Стільки йому набрехав, що вдумливий
читач, наче у дзеркалі, її, ту брехню, видить. Виявляється, він
і в ґімназії вчився, і зв’язковим Івана Лева-станичного був, і
з Ясеницького лісу у Волощу в розвідку ходив. І то тоді, як
«його Провід ховав…» І… в гітлерівських концтаборах пере-
бував. «Університетами для нього були окопи і криївки», –
пише М.Шалата. А ще він був «ініціатором» спорудження у
селі символічної могили борцям за волю України… Неправ-
да це, ініціаторкою була Катерина Шакалець-Возняк, береги-
ня національних традицій. Твердить той чоловік, що навіть
якесь культосвітнє училище закінчив /режисерське відділен-
ня/, а де і яке – не каже. А от те, що завклубом він у селі був, то
суща правда. Мабуть, заслужив... В окупаційної влади, звісно.
Напакостив і мені: мовляв, текст книги «Волоща – отча
земля» /«Відродження, 2001, 456ст./ – то його. Посібник для
учнів «Історія Волощі» /«Пóсвіт», 2007, 132ст./ – теж його…
Я в нього вкрав… Ну й брехач! П’ятнадцять років людям
брехав, що пише історію Волощі! Написав аж… півтори
картки. Я ж ту книгу виносив і вистраждав!
Боже, хто що не зробить – ковдру на себе тягне. Так
було з багатьма заходами, котрі будь-коли проводились у
Волощі. Так є і зараз. Ніяк чоловік від брехні не відвикне.
Тепер пора назвати ім’я отого дивного-предивного чо-
ловіка. Це – Бенедьо Іванович Грущак Рудиків. Він тривалий
час завідував сільським клубом – центром ідеологічної об-
робки молоді… Погодьтеся, такої високої честі політв’язень
сталінських концтаборів не міг собі заслужити! Він – заслу-
жив… А як, то хай буде на його совісті!
166
Либонь, до-обре владі служив, бо у Волощі і в районі на
Дошці пошани висів – при совєцьких орденах і медалях…
Не було в нього жодної відзнаки повстанця! Тепер вже їх
носить!.. А яким правом? Він-бо жодного дня повстанцем
не був! В кожній сторінці його книг стирчать вуха брехні...
В кожній!
ЗЛИЙ ЖАРТ
5 січня 2011р. я надіслав поету Геннадію Морозу, що
проживає у Маріуполі на Донеччині, бандероль зі останні-
ми своїми книгами – «Знак орди» – роман та «Перевесло»
– поезії.
10 лютого бандероль повернули. Перша моя реакція
на таку оказію була звична: чому? На конверті був напис:
«Адресат помер».
О Боже, що трапилось? Геннадій дорогий моєму сер-
цю! По-перше, він мій приятель студентських літ, по-друге,
головний свідок та старший дружба на моєму весіллі, по-
третє, прекрасний поет. Народився у Бережанах на Терно-
піллі. Силою обставин опинився у шахтарському краї.
Виявилося, що, крім напису, про який я згадав вище,
конверт був розкритий і наново затасьмований. Чому? Ли-
бонь, прочитавши анотації до книг /а вони проти москалів
та жидів/, повернули назад. Видно, батьківщина Януковича
до-обре поінформована щодо «бандерівщини»… А може,
повернули, що адресував «телячою» мовою? Хто зна, може.
Могли, зрештою, помилитися адресою…
Та якби там не було, а нащо так було зле жартувати?!.
Я був настільки схвильований «смертю», приятеля, що по-
відомив Михайла Левицького, Михайла Шалату, Віктора
Романюка та Ярослава Радевича-Винницького… А вони у
свою чергу – інших.
Але нічого: Геннадій довго житиме! Тож най знає, що
його «враг нє дрємлєт!!!». «Нє дрємлєт» він і тут, у Галичині.
167
СТО ЛІТ ПРОЖИТИ
25 жовтня – особливий день для правника Івана Снідан-
ка, мого давнього приятеля. Приятелював як був прокуро-
ром, як був суддею, приятелює й тепер, коли адвокатом.
Нині 2010-й рік. Йому виповнилося шістдесят! Багато
це чи мало? Як кому! На свої роки Іван Дмитрович, звісно,
не виглядає. Молодий на обличчі, твердий у ходьбі, повний
енергії й сил, – живи, чоловіче, ще стільки! Ну, хоч би літ
так за сто…
Була гостина – у ресторані «Берізка». Скромна, без му-
зики і кричущих зичень. Стіл накритий на 20 персон, не
більш. Зійшлося чоловік 12 – разом із ювіляром. Не було
пишних промов, захвалювань – усе скромно, якось аж дуже
по-домашньому. І це добре.
Так, нині Іван Дмитрович – адвокат, у Дрогобичі. Був
пан Ігор, його шеф. Спокійна і, видко, добра людина. Усі
щось дарували. Я особисто ювіляру подарував квітку – од-
ну-єдину. Не тому, що скупий, а тому, що Україна, яка не
в наших руках, не шанує творчих людей, тримаючи їх на
жебрацькім пайку…
Було скромно і весело. Позаяк, а на обличчі в Івана була
певна розгубленість – не всі прийшли. Просив – обіцяли…
Але зразу себе заспокоїв. Либонь, зрозумів, що тепер модно
крутитись коло високих чинів. Іван Дмитрович «не з їхнього
кола», тому й не прийшли. Не прийшли – Бог з ними! Така
їхня воля…
Крім квітки, я подарував другові ось такого вірша:
СНІДАНОК Я, ІВАН
Іван я, син Дмитра.
Вкраїна-мати народила.
Хрестили Водами Дніпра,
Аби вкраїнську мати силу.
Я кожному сьогодні брат,
І все мені сьогодні гоже.
Мені вже нині шістдесят, –
168
Тож дякую Тобі, мій Боже!
Чому Сніданок – то загадка,
Яку ще маю розгадати…
Та мучить все ж одна здогадка:
Щодня сніданок мали мати?..
Отож, бажаю Іванові Дмитровичу всіляких гараздів,
довго жити і ніколи не тужити!
МОЖЛИВО, ЗУСТРІНЕМОСЬ
28 квітня 2011р. для мене сумний день: я втратив
можливість зустрітися із Любов’ю Павлівною Вірт-
Старосольською, котра вчила мене у третьому класі Воло-
щанської н/середньої школи.
Прочитавши мою книжку «Волоща – отча земля», вона
захотіла її мати. Бо там є групова фотографія учителів шко-
ли, де є вона та її майбутній чоловік, Степан Вірт, – учитель
фізики.
Пам’ятаю її молодою – стрункою і милою. Була мало-
мовною, але прихильною. Любила школу, дітей. Здається,
згодом викладала біологію.
Сьогодні віз я їй свої книги: «Волоща – отча земля»,
«Знак орди», «Перевесло» і, для годиться, пляшку вина і
плитку чоколяди. Її сусід, Любомир Шеремета, що живе
через дорогу, мене приголомшив: «Три тижні тому Любов
Павлівну похоронили…»
Боже! Як так могло статися? Я так хотів з нею зустріти-
ся! Потішити її старість /все ж мала 80-ть років!/, хотів поті-
шити й себе /бо ж на її уроках недарма штани протирав…/,
хотів порозмовляти, згадати її молодість, згадати своє босо-
ноге дитинство. І на тобі: її, моєї вчительки, уже нема. І вже
ніколи не буде!..
Як несподівано і як жорстоко! Більше того, не було дома
і її рідної сестри Віри, з якою я не знайомий. Книги свої зали-
шив у сусіди для сестри моєї вчительки, але вже не для неї…
169
Пам’ятаю Любу і Степана. Це була достойна пара!
Правда, вчителька не довго тішилась своїм щастям: чолові-
ка чекісти загнали в могилу – через незалежницьку думку і
вільне слово.
Дізнався, що їхній син, Ігор Степанович Вірт, – профе-
сор Дрогобицького педуніверситету ім. Івана Франка. Під-
писав йому книгу «Знак орди». І дав собі слово, що колись
з ним зустрінусь. Бодай йому вилию свою зболену душу.
Гадаю, йому буде цікаво дізнатися, якою була його мати у
молодості і якою вчителькою. А була вона золотосяйною і
променем надії.
Жаль, не зустрілися. Може, ще Любов Павлівну побачу,
але вже у Засвітах. Що ж, царство Небесне і пухом земля
Вам, моя дорога вчителько!
МОЖЕ, ОЦІНИТЬ
Це було у Дрогобичі, 8 травня 2011 року. Ідучи на авто-
бусну, на вулиці Пилипа Орлика /колишня Радянська/ зу-
стрів свого викладача наукового комунізму Костя Івановича
Скрипника. Він ледве ноги пересував, навсібіч оглядаючись.
Бачу, заблудився чоловік. І справді, навіть не пам’ятав свого
будинку. Згадав лише, що живе коло нової церкви. І що ву-
лиця наче впирається у його будинок…
Я і мій внук Андріан шукаємо його вулицю. Згодом
до нас приєднався якийсь чоловік, що йшов провідати
свою маму. Хто не йде, запитуємо, чи знають оцього чо-
ловіка, себто К.Скрипника. Відповідають, що ні, не зна-
ють. Пригадав той день, як я, Михайло Левицький та
Геннадій Мороз Новий, 1989 рік відзначали у помешкан-
ні викладача. Це було тоді, коли я мав його зятем стати.
У нього була дочка Яся, студентка педінституту, з якою
я зустрічався. Правда, з цього нічого не вийшло. Ні, не з
моєї вини, а з вини її батька /себто К.І.Скрипника/ – за-
тятого комуніста.
170
Кості Івановичу нині вже 91-й пішов. Сіли очі, оглухли
вуха, повний склероз. Довівши його до будинку, я від су-
сідки пересвідчився, що викладач справді живе у будинку,
в якому я був. Слава Богу, що в домі була його внучка. З її
допомогою я ледве доволік діда на 4-й поверх.
Ще й нині тішуся, що хоч одне благородне діло для ко-
муніста зробив! Десь на днях Яся з Москви приїде. Лишив
їй свій телефон – може, при зустрічі /якщо цього захоче!/
оцінить моє благородство щодо її батька, а мого колишньо-
го викладача. Не подзвонила...
P.S. На жаль, Костя Івановича нині вже немає: випав з
балкона і розбився… Пухом земля йому!
І ЗУСТРІЛИСЯ, І РОЗЛУЧИЛИСЯ
Неділя, 8 травня 2011р. На філфаці Дрогобицького
педуніверситету ім. Івана Франка зібралися колишні ви-
пускники інституту. Не всі, звичайно, прибули. Одні вже
у сирій землі спочивають, інші з тих чи інших причин не
змогли.
Ні, це не мій курс, а випуск роком пізніше. Правда, я
теж прийшов, але з внуком Андріаном. Прийшов, бо хотів
зустрітися зі своїми приятелями: Михайлом Левицьким – з
Тернополя, Геннадієм Морозом – з Маріуполя /Донеччи-
на/. Людей зібралося понад вісімдесят відсотків – з числа
випускників. Мене упізнали і я багатьох. Та не усі упізнали-
ся. 40 років – це неабиякий шмат часу.
Була радість, були сльози. Не могли наговоритись, на-
цілуватись – студентська солідарність, як колись, ще раз
міцно проявилась. Радів зустрічі і Павло Сова – директор
ґімназії, Орест Левицький, Ярослав Кушпіт – учителі-пенсі-
онери, Олег Загорулько – працівник театру. Не було викла-
дачів педінституту: Ганни Онуфріївни Піскун, Михайла Ми-
хайловича Паночка, Нінель Дмитрівни Давиденко, Гаврила
Федоровича Шила, Мар’яна Тимофійовича Демського, По-
171
рфирія Кириловича Яременка, Зенона Петровича Гузара,
бо повмирали… Не змогли зустрітися зі своїми студентами
і Клавдій Олександрович Яскевич, Іван Іванович Кунець,
Кость Іванович Скрипник – на жаль, вже немічні. Могли зу-
стрітися Ярослав Костянтинович Радевич-Винницький, Ми-
хайло Йосипович Шалата, Іванна Михайлівна Уздиган, але
чомусь про це не подбали організатори зустрічі. А хворим
викладачам варто було би хоч квіти задля уваги занести…
А ще домовитись, аби хоч у якійсь аудиторії посидіти, як
то колись було… Але вийшло, як вийшло! Що поробиш?! І
цим тішились треба, що зібралися!
Згодом був стіл – із напоями і наїдками. Були танці і
співи – у ресторані «Добре серце». Словом, було весело. На-
прикінці сумно стало, коли прощалися. Зі сльозами на очах
прощалися, бо, може, не всі ще зустрінуться…
Попрощався і я зі своїми друзями, з якими теж, може,
не побачуся. На душі сумно і пусто /«Козака несуть і коня
ведуть…»/. Але що поробиш? Таке життя: зустрітися, аби
розлучитися… Так є у коханні, так є у сім’ї, так є і серед
друзів, на жаль.
ДИКИЙ ВИПАДОК
Згадався дикий випадок. Було то у 70-х роках ХХ ст. моїй
трирічній донечці Олі забаглося на тварин подивитися, що
у вольєрі поблизу Трускавця.
Звісно, я здійснив її бажання. Ото ми у ліску, що рос-
те уздовж шляху. Тут є косулі, дикі кабани, лисиці, олені
і навіть ведмеді. Правда, ведмеді у клітці, а усі решта – на
волі. Територія їхня огороджена високою дротяною сіткою
– звичайно, як ото господарі своє обійстя затягують.
Олечка попросила, щоб я нагодував маленьких кабан-
чиків, оскільки до сітки вони не підходили. Я погодився.
Перелізши обіч стовпа сітку, я подався до їхнього корита,
що знаходилось за 12-15 метрів од огорожі. Дроблю хліб, а
172
вони, поросятка, їдять, дають навіть себе погладити. Олень-
ка радіє – аж у долоньки плескає. Люди кричать, що то не-
безпечно, бо поблизу десь є олені та дики. А мені що, най
будуть: я – гойрак!..
О Боже! Бачу оленя, що просто на мене летить, рога-
ми мотаючи. Я – вноги! Тікаю, наче куля… Хапнувшись за
верхній дріт, що сітку підтримує, я сальдом /ногами вверх/
перескакую загорожу. Ще трохи, трохи – і мені, мабуть, був
би гаплик…
І де та сила взялася? Не інакше, як від страху. А в нього,
як відомо, ноги біжучі…
ХТО Я, ХТО?
Мене часто запитують: чого, мовляв, не береш участь у
різноманітних літературно-художніх конкурсах? Таких, як,
наприклад, «Коронація слова», ім. Івана Нечуя-Левицького,
ім. Ірини Вільде, ім. о. Михайла Зубрицького. ім. Івана Фран-
ка, ім. М.Коцюбинського, інших. І премія була б, і слава…
Ну що їм, славолюбцям, на це відповісти? Не беру – і
все! А що той конкурс дає? Хіба тоту книгу, що виграє кон-
курс, за державний кошт видадуть? Ні, не видадуть: дер-
жава не та, точніше – не наша! Чи зможу книги продати?
А хто їх нині читає?!. Еге, у рідній, здавалось би Україні…
«Ну, ім’я матимеш, – твердять. – Світу побачиш!» Не пові-
рите: не хочу ні «славного» імені, ні світу… Моє імя – народ
/як оцінить, так і буде/, а світ – це Україна. Хоч обкрадена,
хоч упосліджена, хоч знедолена, та все ж Батьківщина. Час і
тільки він – той суддя, що може об’єктивно оцінити вартість
кожної речі, ту чи іншу творчу особистість. І ніхто більше.
Кожен як вміє, хрест свій несе…
А різні там презентації, конкурси – це, по суті, «потіха»
автору – не більше. Правда, я не один такий «мудрагель»:
Іван Нечуй-Левицький, як відомо, зі своїх урочистостей уті-
кав, бо вдома його робочий стіл чекав…
А хто я проти І.Нечуя-Левицького? Хто?
173
ВЕСІЛЛЯ
(Бувальщина)
– Просили тато, просили мама і я вас прошу прийти до
нас на весілля, – молода радісно й надміру збуджено.
– Дякуємо, доню, будемо, – відповідали одні.
– Та прийдемо, як будемо живі-здорові, – обіцяли інші.
А що родичів, сусідів, і близько знайомих було нема-
ло, то Галя, немов метелик, пурхала зі своїми дружками з
подвір’я на подвір’я.
На обійсті молодої тим часом господар сушив собі го-
лову. Степан, батько Галі, поважний у селі чоловік, при
кожнім ремеслі гойний, своїм тонким оком усе планував:
де, кого, як і що розмістити? Щоб було зручно і вигідно
всім, особливо гостям.
Ось тут, у господі, будуть столи, лавки, крісла. А он там
– навпроти вікна – місце для молодих. З обох боків від них
сидітимуть старший дружба і старша дружка, молодь. Збо-
ку будинку буде місце для танців. Намислив ґазда зі смаком
замаїти ворота, а також вхід до сіней – барвінком, квітами,
стрічками.
«Так, оте останнє, – то теж дуже важливо», – міркував
собі господар, радіючи, що про головне – напої, наїдки – ра-
ніше подумав. Дасть Біг, заколить бичка, двох свиней, роз-
патрає два-три десятка гусей, курей – і, мабуть, вистачить.
Ось Василь, брат у другому коліні, вензарню зрихтує. Так
що буде не тільки варене, але й закопчене. Картопля, капус-
та, всіляка там зелень, слава Богу, вродили, а різні салати,
печиво, коровай – то вже дрібнички. Його кума, Гафійка,
файна ґаздиня, – метка у роботі, чиста до всього, кмітлива.
Її недармо хапають. І не тільки в селі, але й за його межами.
Бо вміє геть-все смачно варити, пекти, ладно столи накри-
вати, ще й стежити за порядком. До того ж, сьлічна з лиця,
весела, у всьому вертка.
А от зі старостами Степан має проблеми. Точніше, із
старостою. Правда, Федь Коваль на ту роль найліпше під-
174
ходить, але він, потіха, має фраєрську хибу: як трохи пійла
перебере, то, може, гей-би той циркач, на столах стежину
шукати… Або собою, як фуркалом, на підлозі «сонце» кру-
тити, а ще /і то найгірше!/ до першої-ліпшої молодиці при-
липнути, не зважаючи на її чоловіка, свою половину, свої
обов’язки перед гостями. Є ще, правда, іще один кандидат
на тамаду – із сусідньої Лепехівки, але він, хоч і дотепний,
меткий на язик, але при роботі повільний… Від такої оруди
гостям, звісно, буде скучно і нудно.
Еге, треба таки Федя запросити. При тім умовитись, аби
він свої фіглі-міглі дома лишив. Ага, ще одне: де взяти тяму-
щих музик? Запросити своїх із села – значить міщуків при-
низити, бо неодмінно скажуть – не кльові, провінція… Взя-
ти міських музик – село обмовить: задуже ритмічні, бистрі.
Ще й по-російськи щось можуть встругнути. А втім, якось
воно буде! Бо які б музики не були – головне, аби файно
грали, людей забавляли.
А коли Степан цей, що від дороги, паркан обходив, пе-
ревіряючи, чи всі штахетини на місці, попри обійстя фіра
протуркотіла. Правда, без фірмана… По масті коней Сте-
пан вичислив, що то рисаки Митра Вугнавого. А коли віз
трохи відкотився, Митро з полудрабків п’яну голову ви-
ткнув.
– Що, Стефку, доньці весільи рихтуєш, так? – спитав і
кунькнув головою в полудрабки.
– Рихтую, аякже, – Степан відповів.
– Роби, роби… Але затям: воно – не останнє!.. – його го-
лова у полудрабки знову впала. – Галя, знаю, чужа...
Не встигли Митрові коні на своє подвір’я завернути, як
баба Фесиха, що через три хати живе, порох ногами збивала.
– Та файного, Степанцю, весільного клопоту! Тобі, твоїй
жоні та їй, молодій, ге-ге… – босаки старої метелили так,
що здійснилась курява.
– Хе, що то за клопіт? Степан має Гальку одну. Він не
такий дурень, як я, що аж три дівки собі втеребив… – сусід
себе пожурив, але хто – ґазда не побачив, бо курява…
175
– Знаєш, ладну дівулю маєш. Проте, як на мене, не того,
Степане, тобі Галя зятя до господи бере… Ой, не того! – ін-
ший сусід боляче шмигнув і, як пес, побіг до виходка.
«Ну й люди пішли! Чого їм треба від нього? В чужому
оці тріску бачать, а в своєму колоди – ні!.. О, якби могли, то
б в ложці води утопили», – гірко подумав Степан, сів за стіл
і мало не плакав.
– Не горюй, любий, так ще не було, аби якось не було,
– ніжно доторкнулась до плеча Катруся до свого чоловіка.
Настала субота – весільний день. Гостей, як на село, зі-
бралось немало – півтори сотні. Понад сотню тутешніх, ре-
шти – із міст і сіл. У сінях, в кімнатах їм було не тісно, хоч і
не зовсім привільно.
Усе їстівне підносилось з літньої кухні, всілякі напої – із
комори. Музики були таки місцеві. Вони розсілися за сто-
лом під навісом.
Хто не йшов, музики браво шпарили марш. Кожен,
хотів, не хотів, але мусів пару гривень їм дати. Були, прав-
да, такі, що на марш не зважали, але таких було мало.
Це – або скупі, або ті, що не танцюють, або яких музика
дратує.
Та чи не найцікавішим був «викуп» молодим молодої
– на воротях. Ой сміху було, а жартів – що дехто за живіт
тримався… На ті торги зібралося півсела, старі й молоді.
Молода пара – у першій кімнаті, обличчям до гостей.
Либонь, щоб було зручно тим, хто до господи заходить і
щоб міг щось молодим побажати, ще й конверт передати.
І то не дивно. Бо такий тепер звичай. Колись було трохи
по-іншому: пляшка горілки і півґарца зерна – і май забаву,
панку, аж до ранку!..
Як гості вже захмеліли, Федь Коваль, хоч як не просив
господар, таки не втримався. Скинувши мешти, одну шкар-
петку, на стіл вистрибнув. Галасуючи «з вами п’ю і гуляю,
свої столи добре знаю…» таки на пінцях вихиляв поміж та-
рілок, ложок і виделок. До того ж, так майстерно, що жоден
фужер чи келюшок не перекинувся. Вже на підлозі, наче
176
гімнаст, на руках «сонце» крутив, ногами збиваючи тих, хто
мав цікавість до нього наблизитись.
– Ще, ще, Федуню, давай! Ще, ще – кричало братерство
від дальнього столу.
– Гляди, аби якійсь милій кобіті, як колись, було Фесьці
Бісовій, спідницю вище колін не задер!.. – вже інший хтось
з кутка мудрагелив.
– Ану пискурем, пискурем, але так, аби-с собі свого
«коника» не зламав… – чийсь несміливий голос Федя коль-
нув.
Степан стояв, як укопаний. Що сказати і як чинити – не
знав. Виручила Настя, Федина жінка, яку хтось вчасно сюди
покликав. Бо з тих пір, як її муж узяв собі за привичку свої-
ми гоцками-гопками гостей веселити, не була йому парою
на весіллі. Най ліпше йде сам, бо, як кажуть, очі не бачуть
– серце не болить…
– Ану, штукарику, геть мені звідси! Тобі, бачу, не гостей
веселити, а свиней забавляти! – Федиха дебело поволокла з
хати свого чоловіка, що їй опирався.
– Цить, капосна бабо! Мене ти облиш! – Федь вперся,
ногами в поріг. – Ади, капосна...
– Гей, молодіж, допоможіть мені мого Федька-дурка з
хати вивести! – просила Федиха хлопців, що надворі кури-
ли.
– Ха-ха… Знай, маю бабу, як пилу, я із нею пропаду! –
вже здалеку долинав Федів голос, як хлопці додому вели.
А весілля тим часом хвилювалось, як море. Бо гості без
тамади, наче човен без води.
– Гей, Стефку, давай тамаду, бо не всіх я переп’ю! – ті-
шив публіку Петро Гикавий, що перед тим із стільця впав.
Як по команді, декілька голосів заскандувало:
– Тамаду! Тамаду!
– Та не кличте, я іду! – почувся жіночий голос.
– О Боже! Ще її мені бракувало!.. – господар схопився
руками за голову, побачивши Фесиху, що, як бубніст, лож-
кою по баняку тріскала.
177
– Не просили, але йду, бо усіх я вас люблю! – стара баба,
що вчора втекла із дурдому, наближалася до сінешніх две-
рей.
Чоловіки, що перед хатою курили, собою бабі дорогу
загородили.
– Ану геть, нудна бабо! – кричали молодші.
– Не прошений – не гість! – спиняли її старші.
– Один такий тут уже був, та загув… – це про Федя Ко-
валя, якого жінка забрала додому.
– І нема – ні його, ні весілля…
Батько молодої, що стояв збоку, маючи страх, до гурту
не пхався. Мабуть, боявся, аби розлючена баба Фесиха не
викрила їхню /його і дружини/ таємницю… Якось він, його
Катруся, що осіли в оцьому селі, вечором, ідучи попри хату
баби Фесихи, мали необережність радитись щодо Галі, яку
перед тим удочерили – зразу по пологах невідомої породіллі.
Правда, то було давно – дев’ятнадцять літ тому. Може, вона
і не розчула усе, що казали тоді. А може, бабина психіка, на
яку слабує, нічого з того не пам’ятає, але… Але, як мовиться,
береженого Бог береже… Тож Степан пустився до гурту, аби
якось пом’якшити сварку, що не на жарт розгорілася.
Він узяв стару бабу попід руку, аби посадити за стіл, де
веселилися музиканти. Але баба, як слон, упиралася. Не
встиг господар отямитися, як Фесиха вирвалась.
– Е ні, до них не піду! Ти хоч хазяїн, але тобі, знай, кори-
тись не буду! Як чому? Бо не хочу! – баба Фесиха вдерлась у
сіни, а згодом – у кімнату, де були молоді.
– Гей, Фесю, ну ж бо до мене, я тебе почастую! – гукав
бабі Петро Гикавий, що з підлоги підвівся.
– Справді, налий бабі горілки, може, як вип’є, додому
шугне… – хтось Петрові гукнув.
П’яний Петро бабі келюшок підніс.
– Ні, не гоже, не смій! – Юзик, Петрів сусід, той келю-
шок із руки вирвав. – Феська і без того дурна!..
– Хто? Я – дурна? – баба зірвалася з місця з порожньою
пляшкою у руці.
178
– Ні, я казав не дурна, а – чужа! – поправив себе Юза,
либонь зрозумівши, що передав куті меду.
– А-а… Тепер, кажеш, чужа!.. – збісилась баба. – Хто
чужа, я?.. Вона, он хто – чужа! – Фесиха вушком пляшки
тицьнула на молоду…
О, цього було вже досить, аби молодий вискочив із-за
столу і, схопивши бабу за плечі, нервово з хати виволокти.
– Що, може, і я тут, Фесько, чужий?!. Гості – чужі і наше
весілля – чуже?! – не зрозумівши натяку Фесихи, майбутній
Степанів зять пер бабу до самих воріт.
– Ану, геть! Геть! – допомагали йому молоді хлопці.
– Славчику, годі! Не чіпайте її, баба вже йде! – Галя ста-
ла стіною між молодим і Фесихою.
– Йдіть, бабо, додому. З Богом ідіть! – просила Галя Фе-
сиху зі слізьми ув очах. У руки пакет, повний наїдків, впих-
нула.А коли молоді й гості засіли за стіл, хтось заспівав:
Гей, музики, файно грайте,
З серця тугу відганяйте.
А ви, гостоньки, танцюйте,
За столами не сумуйте!
Тим часом Петро Гикавий, осушивши чергову чарку,
прокуреним голосом заволав:
– Гірко! Гірко! Гірко!
Із сусідньої кімнати донісся інший спів:
– Налийте горілки, налийте вина, най-сі поцілує пара
молода!..
Поцілунку, правда, не вийшло. Батько молодої, при-
гадавши слова Митра Вугнавого та поведінку баби Феськи,
гостей перепрошував:
– Та годі вже, годі! Звиняйте дорогі гості, але сьогодні,
на жаль, весілля не відбулося. Не вдалося, як мовиться. За-
прошую усіх на наступну суботу. На інше весілля, точніше
– відкладене… Не чуже, а таки наше…
179
М’ЯСО З КОПИЦІ
Якось я приїхав до села. Бачу: батько якийсь неспокій-
ний: усе думає, якби ото кусник м’яса сину передати, бо
мати (друга), знає, до цього не додумається.
Спосіб придумав: згорток – 2-3 кіля – у стіжок засунув,
що при дорозі. А коли я пішов геть, ішов мене просаджати.
Я – до хвіртки, а він – до копиці. Струсивши сніг, згорток ви-
тяг і мені кинув («Це тобі, сину. Може, трохи поправишся»).
Я подякував і до зупинки побіг.
Вдома мати татові допит улаштувала: чого він оце до
копиці пішов? Батько відповів: «Та ж до виходка! При-
перло…»
ЗА ЩО МИ БОРОЛИСЬ, БОГДАНЕ?
Богдана Башака – поета, громадсько-політичного діяча
– знаю давно. Ще з часів нашої юності. Ми обидва тоді в по-
етах ходили. Часто друкували свої писання у місцевих та в
обласних газетах.
Та чи не найбільше зійшлися в часи стогнації СРСР.
Комуна ще трохи дихала, але валилася. До цього прикла-
ли руки й ми. Я писав різні відозви, листівки, летючки,
статті, у яких розвінчував облудно-злочинну суть комуно-
московського тоталітаризму, будив від сплячки українську
людність, закликав до непокори КГБістській диктатурі.
Друкував я в дачній буді на незареєстрованій друкарській
машинці, яку мені з Естонії привіз Гнат Нечиор Столярів.
Богдан і я ночами (хтось з нас стояв на «атасі») вивішували
агітки по Дрогобичі.
Направду, люди вистоювали у довжелезних чергах, аби
прочитати наліпки. КГБ і міліція полювали на «бандєров-
скоє отреб’є» (так нас називали), але безуспішно: ми мали
вже неабиякий досвід сухими з води виходити.
180
Богдан, я, як й інші, без страху ходили з національними
прапорами – як вперше В.Чорновіл вів колону відважних
від залізничної стації на площу біля міської ратуші, сканду-
ючи: «Радзієвського (першого секретаря міському компар-
тії) – геть! Слава Україні – Героям слава!»
Така протестна акція спонукала людей до самозахисту,
до розхитувань підвалин злочинної комуністичної партії.
Це був рух за Волю – собі та Україні. На жаль, були й такі,
котрі з-за рогу будинків та парканів виглядали і по тротуа-
рах ходили, боячись бути поміченими. Правда, вони тепер
у перших рядах патріотів, борців за Україну. Таких «геро-
їв» – на фіру вантаж!.. Заради кар’єри, посад, статків ладні
будь-кому служити, навіть і займанцю. Власне, через таких
чухраїнців наша Держава опинилась не в наших руках.
«П’ята колона» Москви тішиться від перемоги. На
найвищих постах перебуває чужорідний елемент. Замість
Української держави маєм промосковську олігархічно-фі-
нансову бандократію. Люди обкрадені, зневірені, розчаро-
вані, принижені. Доки так буде, га?!
… Так за що ми боролися, брате Богдане?!.
ЗАГУБЛЕНЕ КОХАННЯ
Приїхав я на урльоп – з армії. Мешкав трохи в селі, а
трохи у Дрогобичі, у стриєчного брата, Славка Грущака
Бомбільового. Було мені сумно і нудно – колеги повиїжджа-
ли, інші поженилися. Що робити? Ні дівчини, ані друзів.
Пішов у міський парк культури та відпочинку. Присів
на лавочці. Очима бігаю по плесі озера. Пташки співають,
жаби кумкають, хмари купаються – чим не ідилія? Мимо
проходять дівчата – одна краща іншої. Було, не одна подо-
балась, але як підійдеш? Відштовхне, а ще засміє…
Та ось на танцмайданчику заграла музика – з-під ра-
діоли. Хлопці й дівчата танцюють. Пішов і я туди. Стою,
роздивляюся. Раптом ловлю на собі ніжно-теплий погляд.
181
Підходжу до дівчини, аби запросити до танцю. О, чудо: іде!
Танцюєм. І всі танці – лиш наші!
Проводжаю додому. Дівча чорняве, щебетливе. Струн-
ке – як берізка. Ідучи, вже цілуємося. І я, і вона – закохані!..
З першого погляду, як мовиться. По тому ми ще кілька ра-
зів зустрічалися. На більше не було можливості: відпустка
скінчилася.
У Калінковичах /Білорусія/ скучав по коханій. Одне од-
ному писали листи, присягались на вірність. Тих листів від
неї назбиралось чимало – їх і сьогодні перечитую… Та ось
повернувся. До інституту. З якого мене 11 листопада 1963р.
мобілізували. Із першого курсу.
Ой, як важко було! За три роки багато чого призабу-
лося. Я – не те, що випускники шкіл. У них знання свіжі,
міцні. Довелося мені доганяти. Заприятелював з Романом
Онищаком, котрого до армії теж були забрали з інституту.
Обидвом легше було воза тягти, відмовляючись від вільно-
го часу. Навантаження значне, часу обмаль. А тут Христя у
голові… Страдає, вимагає частих зустрічей. Так, то добре, а
де часу взяти? Завалиш іспити – вигонять. За академзабор-
гованість. Заробиш «трійки» – без стипендії залишишся.
Матеріально не витягнеш: мами немає, батько інвалід, не
працює. Куди підеш? Ні гідної спеціальності, ані даху над
головою.
Христя молода, чарівна – до шлюбу веди!.. Ні, мені це
зарано. Спершу диплом, а вже потім… весілля. Христя у
цьому мене не зрозуміла. Привітала навіть /мабуть, зі зло-
сті/ із 8 березня! Ну, просто як жінку… А могла б із днем со-
віцької армії. Я ж у ній, армії тій, три роки відбухав… Сту-
дентських три роки.
Втім, не довго злилася, бо вона, Христя, невдовзі заміж
вискочила. Що ж, може, то так і треба: видать, я не її хло-
пець…
Тепер, на схилі літ, згадую цю любов – у далекому 1967р.
Згодом, аби Христю заспокоїти, присвятив їй вірша:
182
НЕ МУЧ СЕБЕ
Христі Бунтій
Не муч себе, що не збулося, –
Так мало статися, мабуть.
У світі так вже повелося,
Що полишає юна суть
Кохання нашого. Й розлука
Руйнує близькості мости,
Лишається довічна мука
Й любові зламані хрести…
21.03.1967,
Дрогобич
ТВОРЧІ ВЗАЄМИНИ
Із Миколою Сомом я особисто знайомий давно. Че-
рез поета Євгена Титикайла, котрий у 2007р. відзначав свій
70-літній ювілей.
До Борислава Микола Данилович прибув із Києва.
Йому близький не лише Євген Юркович, але й Борислав,
у якому п. Микола працював як журналіст у газеті «Нафто-
вик Борислава».
Так-от, приїхав М.Сом – високий, ставний, усміхнений.
На творчому вечері Титикайла, що відбувався ув Централь-
ній міській бібліотеці, він поділився спогадами про довго-
літню дружбу та творчу співпрацю із Є.Титикайлом. Го-
ворив і про плани на майбутнє. Переночувавши в Євгена,
ранком був гостем у моїм помешканні, по обіді ми з ним
попрощалися у Трускавці, бо потягом відбував додому.
Через якийсь час я зустрівся із Миколою Даниловичем
у Києві: заносили до НСПУ мої документи, які тричі до того
чомусь пропадали… З тих пір ми спілкуємося по телефо-
ну. Наші зв’язки вельми цінні для мене – як особисті, так і
творчі. Дай, Боже, ще довго нам бути собою!
183
МОЖЕ, НЕ БУДЕ СЕРДИТИСЬ
Ігор Нижник і я – приятелі. Давні. А ще – краяни. Він з
Добрівлян, а я з Волощі. Між нашими селами 7,5 км шляху
– через Грушів, звісно.
Я – рецензент багатьох його книг – і поезій, і прози. Пи-
сав їх задля ознайомлення читачів з новою книжкою пись-
менника.
Ігор Йосипович, знаю, був мені вдячний за мою при-
хильність до його творчості. Але… але через одну рецензію
– «Оновлюючий струмінь поезії» /«Нафтовик Борислава»
24 червня 1976р./ був на мене трохи ображений за, як йому
здалося, несправедливу критику… Мовляв, новаторські шу-
кання, формотворчі та лексико-структурні рядки інших по-
етів, зокрема Миколи Вінграновського та Петра Скунця – не
«сліпе» наслідування. Це шлях власних шукань.
А я і не казав, що то пряме запозичення! Крім того, я
писав: «Поза тим творчий почерк Ігоря Нижника поміт-
но викристалізовується, а використання скарбів народної
мови заслуговує схвалення». Чи не так?!.
Звідси, отже, висновок: щоб гніватись, причин не було.
Либонь, його «заїло» інше. Перед появою рецензії ми ра-
зом у Дрогобичі довго міську ратушу накручували… Про
се, те говорили, а про статтю, яку я приготував, я промов-
чав. Мабуть, я не догадався /забув, чи що?/ йому про це ска-
зати – не пам’ятаю, давно це було!
Про оту мою мовчанку нагадав письменник Ігор Юри-
нець: «Як так, – жалівся Ігор Нижник, – дві години спілку-
вання, а Грущак про рецензію ні гу-гу…»
Є ця рецензія у моїй новій книзі «Суголосся часу»
/«Пόсвіт», Дрогобич, 2011р/. Правда, я дещо поправив, але,
на жаль, не все, бо на лікарняному ліжку знаходився.
Певен, Ігор Йосипович тепер вже на мене не буде гні-
ватися.
184
МАНДРІВНИК
Голос у слухавці: «Андрію, ностальгія мене доконує…
– це поет Геннадій Мороз із Маріуполя, що на Донеччи-
ні. – Хочеться «додому», де України ще малий кусок за-
лишився.
Приятель студентських літ не довго думав: 22 вересня
приїхав – просто у мою Волощу. Збираючись поспіхом,
дружина спитала: «Де їдеш?» Відповів: «До матері». /«Ма-
тір» – це Галичина!/.
Поселився у господі моїх батьків. Познайомившись із
селом, забаглось йому інших мандрівок – до навколишніх
сіл та містечок. Спершу пішки ходив до с.Грушова – двічі.
Останній пройшовся «Хресною дорогою Ісуса Христа», яку
проклали жителі села (теж у Грушові).
Наступного разу закортіло піти /і теж пішки!/ аж до
Дрогобича. А це 21км. Через кілька день – знову Волоща
– Дрогобич – Волоща /туди 21км, назад – 21, разом 42км/.
Казав, що хотів повторити шлях мого дитинства… Я-бо з
мамою не раз, було, цю далеку відстань своїми босими но-
гами міряв.
Крім того, днем раніше Комарно відвідав – 16км. І теж
пішо. Повертається збуджений, бадьорий, одухотворений
– красою природи, душевною рівновагою.
Не інакше, як у свої 64 роки він, Мороз, мандрівником
став! Що ж, хай щастить тобі, дорогий друже! Як мовиться,
кораблю велике плавання!..
МАНДРІВНИК – 2
Телефонуючи Мирону Березюку, я пожартував: «Генна-
дієві Морозу наснилося, що ти у суботу примандрував до
Волощі – малої батьківщини Андрія Грущака».
Мирон Федорович – поважний чоловік – мугикнув: «Га-
разд, почув».
185
Надійшла субота – і ще один мандрівник у Волощі. Зви-
чайно, була чарка і до чарки… Правда, не закривались роти
ув Мирона та Геннадія, адже вони після закінчення Фран-
кового вузу сорок два роки не бачились! Було тих спогадів у
них – на фіру не навантажити. Згадувалися викладачі, бре-
хачі та підбрехачі, різноманітна сталінсько-брежнівська не-
чисть. Та найбільше… дівчата, котрі у своїх групах «не були
красивими» і яких на другому-третьому курсах хлопці з ін-
ших факультетів розхапали.
У неділю побратим студентських літ поїхав.
Так, відмандрував Миросько, але на колесах своєї автів-
ки.
P.S. Обіцяв ще приїхати, але не уточнив коли, бо його,
директора, школа тримає…
«ОЙ ФРАНЮ ТИ, ФРАНЮ...»
Що не кажи, а дивацькі речі творилися на студентській
стезі. Про один такий трафунок не можу змовчати.
А було так: студент другого курсу української філології
Геннадій Мороз проходив обов’язкову педагогічну практи-
ку у СШ-6 м.Борислава.
А що був дрімучим сплюхом, то свій перший урок, що
мав провести, проспав… Доки добирався з Дрогобича, то
його замінив однокурсник Орест Станович.
«Боже, що я накоїв? – не на жарт замислився студент. –
Ой, перепаде мені на горіхи, курча паліца!..»
Ні, не перепало. Мар’ян Тимофійович Демський, що
був куратором педпрактики, глибоко глянувши в очі Ген-
надія, випалив:
– Ой Франю, ти Франю!..
Головне, радіє нині поет Геннадій Мороз, що доцент
української кафедри його не здав… І за це йому велике спа-
сибі! Пухом земля йому і Царство Небесне!
186
ПРИКРИЙ ТРАФУНОК
«Ізмарагд Романа Соловчука» /бачите, як в Івана Фран-
ка: «Мій ізмарагд»!/ – афіша про творчий вечір галанівсько-
го борзописця, редактора народного часопису «Нафтовик
Борислава».
Оцінюючи антиукраїнський роман «Барабський міст»
Р.Соловчука, я звернув увагу слухачів й на дійові особи твору.
Раптом чую голос Ігоря Юринця: «Андрію, навіщо про
це? Це ж творчий вечір!» Цей голос прозвучав, як грім серед
ясного неба. Я вже не думав про Соловчукові «творіння» та
його підлу душу, на що мав наголосити, а про… І.Юринця
– друга і соратника, котрий, як виявилося, ними мені, на
жаль, ніколи не був… Й не буде!
Зізнаюсь, я вже й до того був «заряжений» тими, хто
умовляв мене не виступати. А ще ніч не спав…
Правда, я наголосив, аби Р. Соловчук видав нову книгу
нарисів – «Краяни – 2». Це ті газетні та журнальні статті, яки-
ми він ламав долі шляхетним бориславцям, де обпльовував
Господа Бога /«так званий бог» – це його вислів/, де жорстоко
зневажав українських повстанців, де розпинав Україну.
Мав намір сказати, як Р.Соловчук виживав з редакції
Євгена Титикайла, Тетяну Шеремету, Богдана Драгуша,
Богдана Британа, Ніну Чернишову й мене. Як нині цькує
Петра Магура.
Не сказав… Бо весь час думав про негідний вчинок /а
може, провокацію/ з боку І.Юринця. Крім того, я побачив
у залі прихильників «творчості» Р.Соловчука, які так хва-
лили його творіння, яке можна висувати не те що на Шев-
ченківську премію, але й на Нобелівську… А ще я зробив
висновок, що майже усі присутні або непрофесіонали, або
лицеміри. Здається, їх накриті столи лищ цікавили, що аж
гнулися од закусі і напоїв...
Зачитавши «епітети», якими достойник вечора обзивав
повстанців, Святу церкву, поливав брудом Україну, я припи-
нив свій виступ, так і не «давши бій» потенційному зраднику
187
України. А жаль, бо недолугий роман та зібрані статті – аж
ніяка не творчість Р.Соловчука, це – звичайнісіньке штуба-
цтво руки п’ятикласника. То чи була причина проводити та-
кий помпезний /із о. Петром Підлубним, міським головою
Володимиром Фірманом, гостями зі Львова Марією Людке-
вич та Володимиром Гануличем/ творчий вечір? Ні, не було!
...Так, я мав можливість «гахнути», мав! Не «гахнув!» Ка-
юся, дуже каюся!
ПУХОМ ЗЕМЛЯ І ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ
Останнім часом батько часто хворів. Великий палець на
здоровій нозі опух і почорнів. Відкрилася гнійна рана. Така,
що не мож було терпіти!
Хотів, не хотів, а мусів тато погодитись лягти у лікарню.
Стебницькі лікарі зразу: гангрена, треба ногу відрізати. По
самий пах. Не було ради: і я, і тато мусіли на те погодитись.
Біда вчепилась не хворої ноги, а здорової.
Операція тривала чотири години. Скінчили о 15-й, а
о пів на 12-ту наступного дня батька не стало… На 73-ому
році життя. Відрізану ногу я зі сторожем, завернуту в про-
стиню, у саду закопали – на «лікарняному кладовищі…» Як
батька не стало, то ногу відкопали: не буде ж вона без тіла
лежати! В чужім світі лежати…
Хоронили в селі. Як молотки при трумні мали засту-
кати, я пригадав, що нога у повітці… Узяв ногу і в трумні
притулив – там, де вона мала бути. А що тато не мав ноги,
то взуття йому забули дати. Через кілька день я і моя друга
мати на свіжій могилі його взуття прикопали. Бо як йому,
татові, на тамтому світі та без черевиків бути?!.
Помирав батько сумно, при пам’яті. Після бурхливої ніч-
ної агонії він заспокоївся. Глянув на мене: очі напрочуд ясні,
такі, якби молодим був. Очі мав гарні, карі. Ніжно глянув, а
з кутиків сльози – кап-кап… Стрепенувся – і не стало його.
Пухом земля, тобі, тату! І царство небесне!
188
ТЛУМИ
Перша моя професія – завмаг продпромтоварів. А пер-
ше «хрещення» продавця проходив у крамницях гірського
села Ільник Турківського району – малій Батьківщині пись-
менника Миколи Ільницького. Проте на повен зріст про-
давця піднявся у Дрогобичі, зокрема у хлібному магазині,
що на 1-ому нафтоперегінному заводі.
То були незабутні часи – і радісні, і сумні… Радісні, бо
молоді роки (вперше закохався у студентку Львівської по-
літехніки Оксану Федушко), бо на себе уже щось там заро-
бляв. Сумні, бо торгівля – не моє то діло було. Торгашем
бути: замість мати прибутки – завжди мав недостачу. Через
недобросовісних експедиторів. А щоб десь-колись «накру-
тити» якусь копійчину – на те я здатний не був: совість би
мучила…
У магазині щодня тлуми такі, що прилавки перекида-
ли. Гам-шум, крики, прокльони, що міг зійти з розуму…
А ще міліція за «чайові», всілякі контролери допікали. Та
чи не найбільше мене гнітило, що часто-густо помешкання
міняв – ні, не своє, а винаймлене. Ніхто не міг терпіти, що
кожної ночі мене будили (хліб вночі завозили).
Але згодом пощастило: Ганна Савелівна – комендант
гуртожитку нафтозаводу – мені «по блату» кімнату №8 ви-
ділила, у якій я вже був сам собі пан, бо була лише на одне
ліжко.
Вже тоді (як мав свій куток) я над своїм майбутнім за-
мислився. Твердо постановив собі піти вчитися! Підготовку
проходив трохи самостійно, а трохи на платних курсах при
Дрогобицькому педінституті ім. Івана Франка, який згодом
успішно закінчив.
Згодом була ще й журналістика – військова і цивільна,
проте тлуми ще й досі сняться – зі сваркою, матюкнею і не-
достачею…
Сняться і будуть снитись. Бо там десь моя молодість, там
десь моє перше кохання – соромливе, тривожне і таємниче.
189
ПЕРШЕ РЕДАГУВАННЯ
Ще навчаючись в інституті, я мав певну славу редак-
тора… Оскільки я на громадських засадах співпрацював у
студентській багатотиражці «Радянський педагог» (редак-
тор – Іван Григорович Герасим’як, відповідальний секретар
– Євген Юркович Титикайло). Мені часто довіряли дещо ре-
дагувати. Довіряли тому, що я тонко відчував слово. Бувало,
що просили переглянути свіжим оком свою писанину й ви-
кладачі, зокрема не філологи.
Приємним випадком для мене був виклик до ректора-
ту. Ректор інституту Володимир Павлович Чорній попро-
сив, аби я відвіз до обласної газети «Вільна Україна» його
статтю. При цьому просив текст переглянути, а то й попра-
вити: може, там є якійсь недоречності – морфологічні чи
синтаксичні.
Вже в автобусі на коліні я перечитав статтю (вона була
про поїздку ректора в Угорщину, зокрема в Буда-Пешт).
Знайшов я там декілька суттєвих помилок. Виправив.
Через кілька день стаття була надрукована. В.Чорній,
зауваживши мої правки, був мені вельми вдячний. Через
це я мав від нього велику прихильність.
Невдовзі його перевели у Львівський університет ім.
Івана Франка – на посаду декана історичного факультету.
Пам’ятаю, привіз я йому якійсь документи. Здається, із Ан-
дрієм Клішем. Володимир Павлович вийшов у коридор.
Побачивши нас, зразу запросив до свого кабінету. Довго
розмовляли – про Дрогобич і про навчальний заклад, який
він очолював, усім, хто намагався до нього потрапити, від-
повідав: «Почекайте, будь ласка, у мене в гостях дрогобича-
ни…» Він жалівся, що його, українця, «виїли» заздрісники з
числа «вірних друзів»… Виїли кар’єристи і зрадники – оті,
для кого власне благополуччя набагато вартісніше за рід-
ний народ, за Україну. Згадав і цей випадок зі статтею, яку я
мав честь трохи поправити. Хоча я фактично був кур’єром:
візьми – відвези – віддай…
190
З тих пір я зі своїм ректором більше не зустрічався.
Знаю, що він був чесною і порядною людиною. Може, хтось
його за такого не мав, адже, як мовиться, такий ся не наро-
див, аби усім догодив…
ОТО ДОПОМІГ
У 70-х роках я надіслав в один із часописів Києва про-
зу малої форми – образки. Гадав, що працівник редакції
Данило Клиняк їх надрукує. Та ба, не надрукував! Прислав
«дубову» відмовку: мовляв, твори безідейні і не на часі…
Порадив удосконалювати своє письмо, багато читати (ча-
сом не його твори?!.) і частіше у словники заглядати. З його
повчань виходило, що література – не моє діло! Словом, дав
мені зрозуміти, що маю чимсь іншим займатися…
Зізнаюсь, такої прикрості від нього я не очікував. Як же
так? Він – мій краянин, із села Новий Кропивник (Дрого-
биччина) – за якихось не повних п’ятдесят кілометрів від
мого села, Волощі.
Було прикро мені ще й тому, що ці образки були вже
надруковані – у місцевій та обласній газетах. Як мовиться,
апробацію пройшли – і від редакторів, і від читачів, зокре-
ма викладачів вузу, у якому я тоді працював. До того ж, я
багато чого вже понадруковував – і поезію, і прозу, і рецен-
зії, і нариси.
Так, був це для мене просто шок. Замість підтримати
(нехай і незнайомця!) свого бойка, він, бойко-горянин, мені
надовго відбив охоту до писанини… Мені здавалось тоді,
що я не здатен не лише до художньої творчості, але й до на-
писання листів, скажімо, коханій дівчині…
Пройшли роки. Я, як і він, став членом двох Національ-
них спілок України – письменницької та журналістської. На
сторінці 117 бібліографічного довідника «Сучасні письмен-
ники України» («Буква», Київ, 2011р.) вміщена інформацій-
на довідка про мене. В тому ж довіднику (ст.247) є довідка і
191
про мого «доброзичливця»… Подивившись на його похму-
ре обличчя, я зрозумів, чому він зі мною так повівся. Від тої
знимки негативною енергією відганяє. А може, він не був у
доброму настрої, га?
Отак, як бачите, він, земляк, мені допоміг… Жаль, що
Д.Кулиняк не наслідував своїх великих попередників –
Максима Рильського, Михайла Стельмаха, Володимира
Сосюри, Олеся Гончара. Вони, ці світочі нашої літератури,
молоду парость ніколи під корінь не рубали!.. Бо, мабуть,
пам’ятали народне прислів’я: «Вмирати вмирай, а жито
сій…»
На жаль, Данило Кулиняк отого «жита» не сіяв… Мені
це ще й досі болить. Втім, може він тоді керувався (як бага-
то хто!) партійним принципом – «нє пущать!..» Може, не
знаю.
МИ Б НЕ СВАРИЛИСЯ
Степан Плоский цікавий чоловік – доброзичливий і хи-
трий. Він, як мовиться, доморощений фільозоф. У редак-
ції газети «Нафтовик Борислава», де він шоферував, його,
«крутого», боявся лише редактор Роман Соловчук, у якого
була надмірна любов до торгових баз, промислових під-
приємств, звідки задарма товар вициганював. Гендлюючи
за кордоном, хвацький газетяр добряче наживався…
Так, С.Плоский був крутим на правду. Якось йому, очіль-
нику партосередку, прямо в очі сказав: «Ох і надоїли нам оті
комуністи!» А ще: «Ти привик хіба що неправду писати! Крім
того, знаю, що зачасто до «кумів» бігаєш…» Р.Соловчук на ті
вибрики свого водія мовчав, бо знав, чия киця сало з’їла… До
того ж, Степан про нього багато чого знав!
Бувало, що й мені він іноді своїми словесами допікав…
(Ні, не якимись там «об’єктивними» фантазіями). Але щоб
відповісти, я на них просто часу не мав. І щоб від мене від-
чепився, я, жартуючи, йому буркнув:
192
– Степане, якби я був редактором, то б тебе зразу звіль-
нив.
Посміхнувшись, С.Плоский на те зразу:
– Якби ти, Андрію, був на місці Соловчука, то ми б ніко-
ли не сварилися…
– Чому так думаєш, Степане?
– Бо ти, на відміну від нього, порядна і чесна людина!
СУМНА ЗВІСТКА
13 квітня 2012 р. Я – у Волощі, моїй маленькій Батьків-
щині. Раптом ранковий телефонний дзвінок – від сусіда
Євгена Титикайла Василя Любомського: «Андрію, Євген
вже два дні з хати не виходить. Щось, мабуть, трапилось.
А може, десь поїхав?» – «Я був у нього 10 числа, він ніде не
збирався їхати», – відповідаю. – «Що робити?» – запитує Ва-
силь. Кажу: викликати міліцію і представників з ЖЕКу, від
влади, когось із сусідів – і відмикати двері.
Так було зроблено. В кімнаті працював телевізор, а
Є.Титикайло лежав на підлозі без найменших ознак життя.
Два поранені голуби, які доживали віку у його хаті, голо-
вами ніжно притулилися до холодних рук… Либонь, гріли
їх, сподіваючись, що ті руки далі їх будуть годувати і пести-
ти… Були вони голодні і дуже сумні. Голуби, що були на
підвіконні знадвору, теж сумували.
… 10 числа /а це був вівторок/ я був у Є.Титикайла. По-
сиділи з півгодини у його господі. Виглядав він добре, ні
на що не жалівся. Жартував, багато цікавого розказував.
Згодом провів мене за ріг будинку. Прощаючись, якось аж
заміцно потис мені руку. Єством я відчув, що цей потиск
останній… Відійшовши п’ять-шість метрів, я оглянувся:
Титикайло поніс свої похилі плечі до хлопів, що сиділи за
столиком, аби з ними, як казав, «побазарити»… Це впер-
ше, що він не озирнувся. Такий його крок ще більше мене
збентежив:аж серце кольнуло…
193
На громадській панахиді, яку відслужив о. Микола
Пишкович на подвір’ї покійного голуби /їх було близь-
ко 3-х сотень!/, що сиділи на краю даху і підвіконнях,
по-страдницьки схилили голови. І – жодного звуку! Мов-
чали. Їх мож було зрозуміти: вони свого годувальника
втратили!..
Відспівували у церкві, що на Мразниці, а похоронили
18 квітня побіля могили його вірної дружини – Віри. Не-
далечко лежить і мати Євгена, родом із Ластівок /Турківщи-
на/.
Жартуючи, Євген Юркович часто казав, що «нас /його
й мене/ похоронить Спілка письменників…» А ще писав,
«що помре під портретом Шевченка»… Чомусь не додав,
що помре також і під портретом Івана Франка, якого май-
стерно намалював – олійними фарбами. Він міг стати ще й
великим художником!
Але то ще не все. Найтрагічніше те, що не було кому
його хоронити… Дітей він не мав, а близька та далека рідня
відмовилась. Навіть старший брат Олекса, що замешкав у
селі Ластівки, на похоронах не був… Не був він, Олекса, і
під час паралізованої матері, яку доглядав Євген понад де-
сять років, не був на її похороні, не знає, де мама лежить…
Тепер не знає, де брата могила…
Отакий-то, як бачимо, брат, а ще рідний… Не дай Боже
нікому отакого брата! На одному похороні Євген хотів з
Олексою помиритися /казав якось мені: «Як-не-як, а він мій
рідний брат. Що було, то було…»/, –подав йому руку, але
той відвернувся.
Хоронила племінниця, частково міська влада в особі
Романа Тарнавського. На громадській панахиді не було ні
міського голови Володимира Фірмана, ні його заступника
з гуманітарних питань Сергія Оленича. Не було, на жаль,
жодного представника зі Львівської обласної Спілки…
Тепер, кажуть, повигулькували, як потороча, й інші ро-
дичі Євгена… А чого ні?!. Квартира у центрі Борислава, дві
кімнати. На дурничку і поживитись можна. Хоч до цього
194
стежки до Є.Титикайла не знали, а, зустрівшись на вулиці,
відверталися… Отаке життя, пане-брате!..
«Такі дива!.. Такі метаморфози…» – це слова
Є.Титикайла. Як вони співзвучні із його і нашим часом!
НЕ СТАЛО ПОЕТА
Не стало великої Людини. Не стало великого поета. Не
стало Великого Українця. Лишилися, як сироти, його кни-
ги, недописані і невидані твори. А також його пекучий біль
– за народ, за Україну.
Він чесно ніс свій Хрест на Голготу всеукраїнської тра-
гедії і упослідженої Мови. Міг ще багато чого зробити – як
журналіст, як письменник, як художник, як громадський
діяч. Але те, що встиг, навічно залишиться у пам’яті народ-
ній, увійде в золотий фонд української, а то й вселюдської
культури.
До свого 75-ліття Євген Титикайло не дожив не повних
три місяці – 30 липня 2012р. Та й 70-річний ювілей не був
йому веселим. Пам’ятаю, як йому було прикро, коли рідна
йому газета «Нафтовик Борислава» /редактор Роман Со-
ловчук/ про нього, журналіста, й словом не обмовилась.
Ота газета, яку відновлював, яку він відстоював, якій віддав
чимало років свого натхненного творчого життя.
Справжніх друзів на похороні Євгена Титикайла було
небагато. Не було й очільників обласної Спілки письмен-
ників зі Львова. На громадській панахиді /біля будинку, де
проживав/ були й ті, хто дав початок його життєвим поне-
вірянням, виживши поета з його улюбленої роботи – робо-
ти журналіста. Один з них – Р.Соловчук, котрий, як й інші
«друзі», присідаючи, ховав зрадливі очі за чужі плечі, боя-
чись, аби ніхто не зачепив його під час панахиди.
Як міг /не фарисейство це?/ він прийти до того, кого
роками неславив, кому життєву долю спаскудив? Більше
того, він, отой КГБістський праведник, запросив кількох
195
осіб /до слова, Ігор Нижник та Юрко Іванишин відмови-
лись/ до редакції газети, аби там Є.Титикайла пом’янути.
А ще проф. М.Шалаті, що був на редакційних «поминках»,
бідкався: мовляв, він, Соловчук, ніяк не збагне, чого Євген
Юркович на нього гнівався. Він йому нічого поганого не
зробив… І не фарисейство це, га?
Що ж, пухом земля тобі, Євгене, – славний сину Украї-
ни, славний сину Галичини і Волині, славний сину Борисла-
ва! Царство Небесне, бо ти собі його заслужив – своїм укра-
їнством, своєю чесною працею, своїм стражданням, гідним
подиву подвижництвом.
Співчуття скорботи телефонограмою висловили пись-
менники з Києва – Микола Сом, Петро Засенко; з Маріу-
поля /Донеччина/ – Геннадій Мороз; зі Львова – Микола
Петренко, Михайло Косів, Левко Різник, Роман Кудлик; зі
Стрия – Віктор Романюк, Леся Павлів, Мирон Нестерчук;
зі Старого Самбора – Ольга Яворська, Іван Фідик; з Прилук
/Чернігівщина/ – Микола Турківський; директор Березен-
ської школи /Миколаївщина/ Мирон Березюк.
ПОМЕР ПОЕТ
Світлій пам’яті Є.Титикайла
Ну от і все: немає друга,
Поета теж уже нема…
Не буде перти свого плуга
В поезії, яка тепер німа.
В країні зради і покори,
Де продається все за гріш.
За ним затужать осокори
І щирі друзі, навіть вірш.
Той вірш, якому вже не бути,
Бо вже слова йому не ті…
Нелегко буде перебути
Ті дні скорботи непрості.
196
Тих днів ніколи не забути,
Допоки пам’ять ще жива.
Ну як, скажіть, це осягнути,
Що вже чужі йому слова?..
Помер поет – Поет від Бога
В якого доля непроста.
Лишилася його тривога
За Україну, що – свята!
16.04.2012р.,
Борислав.
Так, помер Поет, видатний Поет України. Вічная йому
пам’ять!
ЖАЛЬ, ЩО НЕ ДОЖИВ
Рівно сорок днів, як відійшов у Засвіти видатний поет
України – Євген Титикайло. Його не стало від серцевого на-
паду, а як точніше – від великого болю за Україну.
Ідучи повз будинок, де він мешкав, я глянув на його бал-
кон – внутрішній, засклений. Євген називав його «підпіль-
ною оранжереєю…» Бо там він і літом, і зимою вирощував
огірки, помідори, різноманітну зелень.
І що я побачив? Лимона, яким він так тішився! Пам’ятаю,
за день до смерті він показував мені молоденьких сім пло-
дів. Бувало, що й перед тим їх більше збирав. Радів ще й
тому, що деревце, яке торік було всохло, відновилося. Лис-
тя зелене, пахуче, лапасте – що аж!
Так-так, то було колись… А нині? Лимон зів’яв, листя
сухе, скручене… І то зрозуміло: хата пустує, тож нема кому
його поливати. Як жаль, що Євген не дожив до того часу, аби
новими плодами натішитись і пригостити свіжим лимон-
ним соком, який він любив додавати, як казав, до гербати.
Ото трагічний збіг: не стало Є.Титикайла – й деревця не
стало. Лиш смуток і жаль лишились.
197
ТРИ ПОБАЖАННЯ
Упорядковуючи свою книгозбірню /а книг тих понад
дев’ять тисяч!/, я натрапив на збірки поезій Романа Куд-
лика – «Більярд», Михайла Чхана – «Озонія» та Михайла
Левицького – «Мамині перепілки».
Р.Кудлик /тепер головний редактор журналу «Дзвін»/
підписав скромно: «Андрієві на добру згадку про зустріч.
На щастя, здоров’я, добро, 1968р.» А от М.Чхан /царство
Небесне і пухом земля!/ залишив запис, який мене ще й
досі хвилює: «Андрійку Грущаку, щоб минав долю тяж-
ку, щоб дихалось і тілом, і душею тільки озонним духом
волі!» /23.11.1967р./. Боже, як мужньо і як відважно! І то
тоді, коли не кожен міг би на таке відважитись! Либонь,
поет-патріот зі Січеславщини усім єством відчув мою
«заземлену» Україною душу.
М.Левицький, як завжди, своє встругнув: «Моєму
Другому заступникові /перший – Андрій Грущак/, побра-
тиму по перу /першому/ – Геннадію Морозу від майбут-
нього Президента Української Народної імперії. З впер-
тим поглядом в реалізацію нашої безсмертної ідеї…»
/27.11.1979р./. Йому, ворохобнику імперії, бач чого заба-
глося! І то тоді, коли Незалежністю ще й не пахло… Ма-
буть, душею відчував, що Україна стане державою – суве-
ренною і соборною. Для цього він згодом немало зробив,
будучи першим головою Народного руху Тернополя.
Ця книга адресована Г.Морозу, котрому я чомусь не
відіслав. Можливо, з обережності: бандеролі, як і листи,
читають… Тепер надішлю!
P.S. Такого ж змісту підписані і мені «Мамині пере-
пілки», але слово «імперія» замінено на «Державу»…
198
ГОСПОДЬ НАПОУМИВ
9 червня 2012р. Я вже понад місяць, де виколисався, де
ріс, звідки пішов у світ широкий. Село Волоща – моя ма-
ленька батьківщин. Завжди, коли мені важко на душі, їду
туди – у рідний край. Тут мені добре: нервово зміцнююсь,
набираюсь душевної рівноваги, озоном на повні груди ди-
хаю. Крім того, мені там добре думається, а ще краще пи-
шеться. В отчій хаті визріло чимало художніх творів – по-
езій, новел, літературних рецензій.
За всі роки, що прожив, такого дня, як була субота, я
не пам’ятаю. Зі сторони с.Майничі раптово насунула хмара
– чорна, ворожа… Спершу почав накрапати дощ, згодом
здійнявся сильний вітер. І почалась «молотьба» – градом за-
вбільшки у куряче яйце. На своєму шляху град зруйнував
все: дахи будинків /шіфер, дахівку/, городину, садовину, по-
льові посіви.
Було того «дива» 5 хвилин, а як точніше – без 5 хвилин
19-та година. Так, тих п’ять хвилин перекреслили радість,
втіху, надію на дари осені.
На селі – сум. Як по війні… Що робити? Як далі жити?
Минеться літо, настане осінь – що їстимемо? Хто допомо-
же? Правда, місцеві депутати склали списки про заподіяні
збитки. Списки списками, а запитання: чи допоможуть?
На моїй хаті 1300 дахівок – червоної, ще часів Австрії…
Північний схил подрухотаний вщент – понад п’ятсот дахі-
вок. 30 штук я мав із колишньої хати Миколи Грущака Ру-
дого Данила /стриєчного брата мойого батька/. А де решту
взяти?
Дякую Господу Богу і за тих тридцять! Сяк-так дах по-
латав. А те, що мав їх, Бог напоумив. Покійна мати /друга/
Дадуничка воркотіла: мовляв, навіщо тобі та дахівка? Вона
– крихка, давня…
А от і здалася! Не взяв би тоді, північний схил латами
світився б, а так хоч трохи кут, що над кімнатою, полатав,
аби на голову не капало.
199
А ще додам: град побив усіх лелек, подекуди навіть і
псів, і свійську птицю, звісно. Не кажу вже про дику птицю,
зокрема чапель. Лелек – молодих, старих – немає, а лиш по-
рожні гнізда, що, як і люди, сумують…
P.S. Влада «відшкодувала» збитки – аж на 1000 гривень.
Згодом ще трохи добавили. Знущання – й годі. Бо щоб на-
крити дах лише хати, понад 15 тисяч грн. потрібно! А ще
є стайня, хлів, шопи… Чим їх накривати, га? Схоже, влада
байдужа, не чує… Про збитки на городі, у полі – і чути не
хоче! Прийде зима – зуби на полицю, так?..
І «МИТЕЦЬ», І «МИСТЕЦЬ»
О, люди добрі! Не повірите: Василь Сторонський – ком-
позитор, поет – двірником став!.. Словом, він тепер не лише
«митець», а «мистець» /від слова «мести»/. Кажуть, «зачист-
ку» вулиці вправно робить – коли дрімучою мітлою, коли
допотопною сапкою, а коли ще й австрійських часів цізо-
риком. Другим струментом траву стинає, а третім – її ви-
дзьобує…
В.Сторонський видав вже понад десять книг – поетич-
них, пісенних. Його мелодії та пісні звучать і у Києві, і в
Львові, і в Дрогобичі – скрізь. Де живуть справжні україн-
ці. Його музикою послуговуються драмтеатри, художні ко-
лективи. Йому аплодують, його хвалять, його запрошують.
У Дрогобичі, хто не йде, кланяється, кажучи «привіт, мае-
стро!» Йому влаштовують творчі вечори, всілякі презента-
ції, аплодують – і все з оваціями.
На жаль, такої честі від «рідної» влади Дрогобича /мер
Олексій Радзієвський/ він не дочекався. Обіцяли йому, пен-
сіонеру, сяку-таку посильну роботу знайти /ну, хоча б бідну
сторожівку альбо оте при телефоні чатування/.
Ні, не знайшли. Бездуховне чиновницьке рило кпило:
«Ні, ти на таку роботу не здатен. Мітла – твоє ремесло, твоє
творче кредо…»
200
Понад рік Василь Миронович такої честі чекав. Тепер
мусить оту «поплатну» роботу робити, бо що з тої пенсії?
Вистачає хіба що на комунальні, сяке-таке їдло і… на шну-
рівки, може.
Правда, В.Сторонський з цього трагедії аж ніяк не ро-
бить: щодня о 5-й год. ранку встає, мітлу і сапку під пахву,
цізорик у кишеню – і на роботу.
Подейкують, що файно працює – як в музиці, як в лі-
тературі, прецінь. З приводу нової роботи навіть віршика
втяв. Ось він, ось:
МЕСТЕЦЬ
Я став «мистцем» на ціле місто, –
Мету дорогу й тротуари.
Вже люди ліплять з мене тісто,
А я «мітлую» свої ари…
Люба погода мені в радість,
Усе вимітую до блиску.
Хоча буває всяка «радість»:
Бува, що «булік»* б’є по пиці…
І що не ранок – я у формі.
Іду з належним реманентом…
Намочу ноги в хлороформі, –
Тоді собі я дисидентом…
*«Булік» – п’яниця, розбишака
19.04.2012р.,
Дрогобич
P.S. Отак дбає про творчих людей олігархічна влада
Януковича.
ВИНАХІДЛИВИЙ ЖИД
До приходу німців /28 липня 1941р./ у селі Волощі про-
живало 74 жиди. З-поміж них були і торгаші, і корчмарі, і
міняйли, і музиканти /переважно скрипалі/. До ріллі, яку
вони через шнапс у селян видурили, ніколи своїх рук не
прикладали, а «ґоїв» /себто українців/, як волів, запрягали.
201
Один з них – Мойша Бадіян – якось до лісу забрів – тем-
ного і у заростях. А що був сам-один, то на кінець палиці ка-
пелюха настромив. Ідучи лісом, весь час собі під ніс голосно
мугикає: «Що два, то не оден, що два, то не оден!..»
Отаким робом він, Юдин син, від себе страх відганяв. А
може, якусь несподівану кулю обдурити хотів…
Скажіть, хіба він, жид, не винахідливий, га?!
НЕ СТАЛО ЛЮДИНИ
До мого редакційного кабінету хтось постукав. О, Боже,
так то о. Григірій Поворозник – настоятель церкви Возне-
сіння Господнього. Як завжди, звично привіталися: «Слава
Ісусу Христу!» – «Навіки слава Богу!»
Про те, се розмовляємо. Та чи найбільше про духо-
вність та політику. Щодо духовності – особливо серед мо-
лоді. Я з ним погоджуюсь, що комуно-московська нечисть
перетворила громадян на безлику масу – без роду і племе-
ні, без Бога і Батьківщини. Звичайно, не всіх, а найбільш по-
датливих оцій сатанинській спокусі.
Отець поцікавився, ким і де я раніше працював. Я від-
повів, що спершу у школі.
– А в якій? – спитав священик.
– У селі Зворі Самбірського району.
– Та ви що! А хто був директором? – вів далі своєї о. По-
ворозник.
– Хруник Омелян Васильович, – знехотя відповів.
– Це ж мій брат! Правда, дворідний.
– А де він зараз? – тепер я спитав.
Отець Григорій спершу мовчав, скрушно опустивши
голову, а через хвилю відповів:
– У Засвітах вже… Два роки тому, – і розповів сумну іс-
торію.
Останнім часом Мілько (так його близькі називали)
мешкав у Нагуєвичах. Перед самим святом Андрія пішов із
202
сусідами до лісу дрова заготовляти,оскільки на малій Бать-
ківщині Івана Франка газу немає…
У лісі морозно і холодно. По роботі хлопаки на пеньку
«стіл» накрили, щоб трохи зігрітися…
Омелян Хруник на деякий час від компанії відлучив-
ся. А що йому стало зле, то присів на пеньочку. Братія ще
якийсь час побавились і весело снігами додому посунула.
Їй заманулась ще до Омелянової господи заглянути. Його
дружина Оля Гуран (до речі, моя учениця) питає:
– А де Мілько? – від остраху руки ламає.
– А що, він не вдома? – хтось поцікавився.
– Боже, як нема? Ану, гайда до лісу! – почулась команда.
На жаль, було пізно: Омелян Васильович уже був хо-
лодним…
…Не стало людини, котра весь свій талант педагога від-
дала – школі, рідній Україні. Так, безглуздо не стало…
НАТХНЕННО ПОЦІЛУВАЛА
Був місяць серпень 1970-го. Я, «пан-спортсмен», що-
ранку фіззарядку проводив із відпочиваючими. Музичний
супровід – Богдана Пиця. Я та Наталя Гаркуша /студентка
Одеської політехніки/ блукали садом, що в урочищі Помір-
ки біля Трускавця.
Наталці раптом черешень захотілося. Я виліз на дере-
во і бажані ягоди рву. Раптом чую: «Андрійку, рятуй!» – то
кликала на допомогу мене моя дівчина. Була в коротенько-
му ситцевому платтячку, в шляпках на босу ногу.
Звісно, я кинувся їй на поміч. По гілках миттю спустив-
ся на землю. Знявши сорочку, нею рій бджіл відганяв, вола-
ючи: «Тало, тікай!»
Наталя втекла, за кущ заховавшись. Та не тут то було: рій
бджіл, наче орда, на мене кинувся. Ось-ось загризуть… Що ро-
бити? Де порятунок? Мисля зразу прийшла: на землю лягти і
крутитись, крутитись, немовби колода. І собою бджоли давив,
203
що в моє тіло жалом вп’ялися. Бачу: бджоли раптом мене за-
лишили. І немов очманілі, сюди-туди, туди-сюди хаотично лі-
тають. «Що сталося з ними?» – сам себе запитую.
І справді сталося: без «матки» лишилися, яку я «героїч-
но» задушив своїм тілом. Ще кілька кругів «мирні» комахи
покружляли і… «місце бою» таки залишили.
Наталя на мені зависла, аж ноги назад відкинула. Як
ніколи до цього, натхненно поцілувала. Цей цілунок ще й
досі мені пече, хоч її вже давно на світі немає…
П’ЯТЬ ТИСЯЧ
Із мобільника голос:
– Вітаю, Андрію, – це Михайло Базар, син Миколи. За
професією – лікар, за покликанням – письменник.
– Дякую. З чим вітаєте, пане Михайле? – запитую.
– Ніби не знаєш? Із лауреатством ім.Мирона Утриска, –
спокійно мовить дозвонювач. – Гроші узяв?
– Що-що?.. Які гроші?
– Та ж п’ять тисяч гривень!
– Нічого не брав, – відповідаю.
– Як не брав? Он іншим, кажуть, дали.
– Пане Михайле, мені й копійки не дали. То не премія,
а конкурс, – розтлумачую.
– Мабуть, брешеш. Я зателефоную у Турку і перевірю, –
письменник уже з притиском.
Через пару день знову телефон:
– Чого скриваєш? Ти – молодець, маєш за що наступну
книгу видати. Зізнаюсь, я тобі щиро заздрю. Маєш за що…
не те, що я… Мушу свої книги, як та перекупка, продавати…
І що було мені йому, поважному чоловікові, відповісти?
Зажартував:
– Шановний Михайле Миколайовичу, інформація,
якою володієте, недостовірна. Як чому? Бо я отримав не
п’ять тисяч, а цілих п’ятнадцять.
204
– О Боже, то ж скарб! – радісний вигук на другому кінці
дроту… – То, може, поділишся, га?
– А чому б ні? Поділюся, звісно. Вам віддам п’ять. Мені
їх не жалко, і так даром дісталися…
Через якийсь час зустрів я пана Михайла біля кіноте-
атру. Бачу, книги свої продає. Ввидівши мене, вельми зра-
дів: очі горять! А ноги весело тупцюють. Руки туди-сюди
ходять…
– Ну що, привіз? – запитує. – Як що? Оті «мої» п’ять ти-
сяч? Якщо ні, то я по них до Волощі /мого села/ сам приїду.
Хоч сьогодні, приїду. Двадцять кілометрів – то недалечко…
Кажу:
– Та чого поспішати, пане Михайле? Я привезу, але ін-
шим разом.
Бачу, прозаїк спохмурнів. Глянув на мене раз, вдруге.
Либонь, мав мене за скупого. Я тут не втримався: сміюсь, аж
кишки рву. Він – теж, але вже краєчком вуст:
– Ти що, мене надурив, га? – знічено запитує.
– Я-а? Ви самі себе надурили! Я ж правду казав, що гро-
шей не дали.
– Ну і ну… – тепер реготав мій літературний побратим.
– Гадав, що поділишся…
– Гадав, гадав… – вимовив я. – Якби були дали, то б по-
ділився, бігме.
Ми тоді ще довго сміялися. Та так, що аж покупці нас
обступили, оглядаючи його книги, які пан Михайло на тор-
ги виніс… А чи щось тоді вторгував – не знаю.
«ТО ВАШЕ ЖИТТЯ»
Ну, оце я в лікарні – у наркологічному відділенні. Вже
двадцять днів. Дні довгі, а ночі теж не короткі. Що робити?
Лікуватись і, звичайно, читати й писати… Те й роблю.
Ті, хто провідує, різне радять: одні – лежати, як колода,
й не рухатись, інші – читати і писати, ще інші – легкими
205
напоями кров розігріти… Два приятелі: поет Орест Строн-
ський /він же лікар/ та композитор Василь Сторонський
теж радять… Словом, читати і писати.
«А чи можна, га?» – буває, сам себе запитую. Надумав
спитати у лікаря. Роман Вікторович Шнайдер /золота лю-
дина!/ каже: «Так, читати і писати – можна. А як інакше? То
вже ваше таке життя. Ви тим уже мусите жити!»
Ну, нарешті: відлягло від серця! Значить, я можу і чита-
ти, і писати, а отже, і жити! Боже, а більш нічого мені й не
треба!
«ФЕРТІК»
Зразу по війні Іосіф Сталін свою «Красную Армію»
укріпляв. Ті, що призвались в останні роки війни, необхід-
ний термін дослужували, а новобранці на військовий облік
ставились.
Теліпаючись від села до села на полуторках, червоні
комісари нові списки «защітніков родіни» уточнювали. За-
йшли до одного господаря і питають:
– Батя, как звать синовей?
– Іван, Ромко, Стах і… фертік.
– С какаво года ані? – питає миршавий службіст. – Да,
рождєнія, дурак!
– Ну, Іван – з 1931-го, Ромко – з 1932-го, Стах – з 1933-го,
– відповів батько трьох синів.
Чужинець на якусь мить замислився. Згодом, наче дик,
рявкнув:
– А Фертік?..
– Шо-шо… – не розібрав господар.
– Фертік с какого-то года, а?
– Фертік? Фертік – німецьке слово, що означає «усе»,
«готово»…
– Ну да, а я-то, дурак, думал, что ти хатєл аднаво сина
спрятать…
206
«ЧУХРАЇНЦІ ЗАЧУХАНІ»
Якось всюдисущий «мандрівник» Геннадій Мороз, що
тимчасово замешкав у моїй батьківській хаті, пішки /а то
21км/ аж до Дрогобича забрів. А щоб згадати студентські
безжурні часи, усі вулиці та завулки пообходив. Був у го-
ловному корпусі педінституту, але, казав, до середини його
не впустили… З цього «великого» горя /як, було, у студент-
ські часи/ він, нетяга, купив собі пляшку «Вермуту». Сів си
на лавку, що перед міською ратушею, і з «горла» хмільний
трунок споживає.
Аж раптом бачить трьох чолов’яг, що з міської Ратуші
щойно вийшли, – щасливі, вдоволені, у лискучих костюмах.
А що хміль легко Гену чіпнув, вирішив познущатись над
ними. «Ну й чухраїнці зачухані!» – під ніс собі промугикав.
Надумав їх трохи провчити…
Підходить до них і одному киває пальцем, кажучи:
«Пане, вибачте, нам треба терміново поговорити». Віді-
йшли у сторону, невідомець зверхньо: «Поговорити? Про
що, паночку?» Геннадій відповідає: «Мені доручили вам пе-
редати, що вас мають арештувати…»
– Боже, як він налякався! – сміючись, розповідає мій
приятель. – Ладен був крізь землю провалитись. Весь затру-
сився, чоло зморкло, очі зів’яли…Либонь, тої ночі заснути
не зміг. З перестраху, звісно.
А коли я сказав, що вони троє могли йому до-обре вси-
пати, Мороз переможно вирік:
– А дзуськи! Видно, чула киця чиє сало з’їла…
– Правду говориш! На злодію шапка горить… – відказав
я, дякуючи за не дуже приємний для злодія випадок.
207
ЧАС РОЗЛУКИ НАСТАВ…
20 листопада 2012-го – день розлуки із талановитим по-
етом із Маріуполя Геннадієм Морозом.
Ну от, зібрався поет. По світлиці сюди-туди походжає,
бачу, очі сльозяться. Важко йому розставатися із Волощею,
яку за два місяці не менше за мене освоїв…
Нарешті зібралися. Геннадій Аркадійович цілує ліжко,
відро, криницю. Цілує двері – як-не-як, а вони йому вірно
і чесно служили. Хаті залишив куплені ним рукомийник,
відро, коритце, чайник, пухове покривало, заголовок, на-
плічник, рушники та теплі валянки. Каже: «Це тобі і хаті
подяка за теплий прийом і дах над головою…»
Запитую: «Чого нині їдеш? Квиток на 21-ше маєш…»
Відповідає: «У Трускавці в готелі останню ніч перебуду. За-
одно помиюся там – у дорогу».
Біля каплички довго чекали. А що маршрутки не
було, то вирішили пішки на початок села – той, що зі
сторони Львова. І справді, скоро «тачка» над’їхала. Про-
щаємось зі слізьми і поцілунком. Мовлю: «Може, то вже
востаннє, Гено?.. А він: «Може… Та ні, не востаннє. Я ще
до Матері /Галичину мав на увазі/ приїду колись. Кріпись
і не здавайся».
Маршрутку очима провів аж за Грушову – село сусіднє.
Вернувся додому. Сумно і порожньо – на душі і в хаті. Та
й то зрозуміло: «осиротив» нас приятель. Студентських літ
приятель, а це щось та значить!
Згодом дзвінок – із Трускавця. Так і так, я у готелі –
у двомісному. Покупався, тепер при телевізорі. Шкода,
що тебе тут немає. Ще б побазарили, щось нове прига-
дали…
«А чи дорога хата?» – запитую. – «Сто сорок гривеників
за добу…» – поет відповідає. – Скажи, а що мав робити? Я
ж у далеку дорогу зібрався – аж на цілу добу… Маю чистим
бути…»
208
Що правда, то правда: на добу, а ще чистим. Подумав:
оце миття – дороге задоволення. Зрештою, поети усі такі:
матеріальне, гроші їх не цікавлять!
… Бачу, Геннадій, мій приятель, з роками не змінився:
колись із Михайлом Левицьким до Кийова на футбол літа-
ком літав, тепер до Трускавця, аби лиш помитися…
«Що ж, який є, таким буде!» – зробив я собі ще один
висновок. Тепер вже не про обидвох приятелів, а про одно-
го – Геннадія.
“ГУСАК”
Досить багатим господарем у Волощі вважався і Шим-
ко Бадіян. Йому належали поля, сіножаті, одна лава лісу і
шинок – у селі і Дрогобичі. Мав він, бувало, з селянами до-
сить кумедні трафунки. Наводжу декілька.
Якось Гринь Стецишин Клиців злапав буська і пізно
ввечері зайшов до Шимкової господи. Привітавшись з гос-
подарем, питає його:
– Чи маєш, Шимцю, горілку?
– Ти не маєш, я маю, а що? – зраділо шинкар глянув на
односельця.
– Ось, бачиш... – Гринь з-під пахви показав голову бусь-
ка. – Це – гусак. Виміняй на горілку! – сказавши це, селянин
ще міцніше притис до себе пірнасту птицю.
– О-о, нем проблем! – вигукнув жид і звелів Гриню впус-
тити «гусака» в хлів до гусей.
Рано-вранці наступного дня прибіг Шимко до Клиця.
– О, вай-вай, що ти мені вчора приніс? – захекано за-
питав жид.
– Як що? Та-а... гусака! – відбріхувався селянин.
– Та то, вай-вай... як його? – бусьок, – іновірець переко-
нував Гриня.
– Не знаю, Шимцю, не знаю... Може, то хтось його до
твої стайні підкинув, а може, гуси у гості собі його запро-
209
сили... – сказав господар і залишив жида, бо мав якусь не-
відкладну роботу.
Нічого не залишалося Шимкові, як випустити пірнато-
го на волю і ще раз вайкнути:
– Лети собі, буську, додому, мені, вай-вай, гусей і курей
не полош!
Сказавши це, Шимко ще довго відпроваджував погля-
дом свого «гусака»...
“ПОЛОВА”
Ще один смішний випадок стався із тим же Шимком.
Закрався якось до жидової стодоли Юза Габриш Шумилів
і, набравши два мішки вівса, хотів їх перекинути через пар-
кан. Не встиг узяти мішок за «гичку», як дорогу злодію пе-
регородив господар.
– Ану, хлопе, висип! – не на жарт Шимко закричав.
– Йой, пане, тобі шкода... полови?! – скривившись, від-
бріхувався Шумило.
– Висип, кажу, а то ті, поляче, кримінал не мине!
Що мав злодій робити? Висипав овес та й пішов собі
геть. Наступного ранку хтось переказав Шимкові, що Шу-
мило задумав втопити жида...
Не на жарт злякавшись, Шимко передав кимось, аби
Юза Габриш прийшов до нього. Коли той був на оборі,
жид, відчинивши стодолу, сказав:
– Та бери вже, Юзю, тоту «полову» свою, та не два, а
штири мішки...
Що ж, Юзі не треба було ще раз повторювати: набрав
чотири мішки вівса, а потім каже:
– А таки правду я вчора казав, що то, Шимцю, полова...
– Ой, вай-вай, злодію, правда!.. – і, пильно глянувши на
селянина, додав: – Як не буде твоя, ґою, правда, то ти мі,
чого доброго, у верету загорнеш і втопиш...
210
САВЕЛІЙ БРІКМАН*
Якось війт Габриш, що мешкав на Задах, вибравши у
Луці-ґміні для Савелія з батькового «конта» пенсію, каже:
– Я пану зробив вигоду! – і віддав гроші.
Перерахувавши банкноти, Брікман злостиво зажарту-
вав:
– А я за тоту вигоду можу пана солтиса до цюпи запер-
ти!.. – власне за це, що Габриш лише на один день запізнив-
ся із пенсією.
Інший цікавий випадок. Савелій Брікман мав дзвін-
сигнатівку. Поляки, що на Задах будували собі нову каплич-
ку, хотіли у панича той дзвін забрати. А щоб його налякати,
взяли із собою жандарма. Вже в хаті спитали:
– Чи пан ма сигнатувку?
– Так, мам! А цо?
– Ми хцеми зобачиць! – наполягав жандарм.
– Тераз панам покажу! – заліз Брікман на горище і, по-
містивши між ногами сигнатівку, давай довго дзвонити...
При цьому ще й загукав:
– То як, пшеконалося панство?!.
– Пшеконалося, пшеконалося! – відізвалося кілька ра-
дісних голосів. Тут шандар бистро піднімався по драбині,
аби ту сигнатівку забрати.
– Не позволям пану! – і Брікман з усієї сили відштов-
хнув від себе драбину, яка впала на сіни, а страж порядку
добре потовкся...
Полякам, що підбурювали шандаря ще раз лізти на го-
рище, панич гукнув:
– Сигнатувку нє дам, бо она єст меґо дзядка, ойца, а рув-
нож і моя!
Жителі села Савелія, звісно, завжди поважали – за го-
стрий розум, розсудливість, бажання допомогти. До нього
не раз, бувало, волощанці приходили на політику, на по-
раду, прочитати якусь книжку чи газету, а то й просто по-
пліткувати.
* Савелій Брікман – син Франца Брікмана, власника дібр у Волощі.
211
Під час Другої світової війни якось Юза Габриш Шуми-
лів запитав у Савелія:
– Паничу, йде війна... То хто, скажіть, тоту війну виграє?
І тут отримав блискавичну відповідь:
– Виграє маса, а програє раса...
– А чому?
– Що-чому?
– Програє...
– Через жертви невинних...
ВІЙТ
У Волощі війтували й українці. Один з таких війтів не
завжди був справедливим до корінних мешканців села.
Старожили пам’ятають такий випадок. У селі досить бідно
жила Марія Тершак Борисиха, чоловік якої, Борис, не вер-
нувся з австрійської війни. Тож на руки господині щодня
чекало семеро діточок: чотири хлопчики і три дівчинки,
їхні роти, звісно, щодня їсти просили.
Під час чергової візитації /перевірки/ жандарми разом з
війтом-українцем забрели на Борисишине подвір’я, шука-
ли-шукали зерно і не знайшли. Як мали вже йти, мов Сень
з конопель, підскочив землячок-війт:
– А я то зерно таки знайду! – і за стодолу побіг.
Там він знайшов зерна два мішки, що були позакладані
бульб’янкою та стеблами кукурудзи.
– Ба-ач, а ти, Марисю, казала – нема! – переможно війт
глянув на господиню, а також жандармів.
– Йой, паночку, а чим я буду годувати дітей? – простя-
гла руки до війта згорьована жінка. – Трохи згодом я свою
долю ще здам...
– Може, лишимо, га? – спитав якийсь шандар у війта.
– То зерно уже не її, а нашого жонду! – крикнувши війт,
дав команду забирати мішки.
– Пане війте, пожалійте маленьких дітей! – плакала-го-
лосила жінка.
212
– Іди проч, я їх, дітей твоїх, на сьвіт не спровадив! – і від-
штовхнув молодицю.
– Пане війте, дев’яносто дев’ять шляків вас мине, а со-
тий – то ваш! – сказала в сльозах Марія Тершачка.
Кажуть, вона, як в воду дивилась: війтів рід враз зане-
пав, а згодом господарство його кропивою і хроном навік
заросло...
ВИТІВКИ ГАЛЯВИ
Комуно-московська влада, що у Волощі закладала кол-
госпи, не мала проблем із Андрієм Грущаком Галявою, бо
йому, сільському злидарю, нічого було втрачати... Правда,
він завше був охочим на всілякі там вигадки. Наведу кілька
прикладів.
Якась жінка, що кимарила в автобусі, раптом спитала:
– А де ми є? Хтось відповів:
– У Рихтичах.
Андрій Галява, що теж їхав до Дрогобича, поправляє:
– Як у Рихтичах, коли в автобусі...
Інший цікавий випадок. Пригнав Андрій Грущак коро-
ву до Меденич – на здачу. Його питають:
– А скільки корові років?
– Десять, – бреше прибулець.
– Е ні, їй вже тринадцять. По зубах бачу...
– То що, виходить, я корову з Волощі до Меденич цілих
три роки гнав?!. – жартує Галява.
Такі «шутки» Андрій Іванович і в часи своєї молодості
міг встругнути... Якось після вечірки він запропонував сво-
єму сусіду Йосафату Лановому завтра піти на ярмарок до
Дрогобича. Добре – приятель згодився.
Окрилені вечірнім коханням, хлопці міцно заснули.
Десь о першій годині ночі Андрій Грущак стукає у віконну
шибку:
– Сафатцю, пора вже, вставай!
213
Потерши пекучі очі, Йосафат скоро одягся, торбу на
плечі, бакун і кресало в кишеню – і гайда надвір. Як минули
«холерну» фіґуру, Андрусь Галява раптом згадав, що дома
гроші забув...
– Сафате, ти іди-йди, а я ті догоню!
Лановий так і зробив. Іде, оглядається – Андруся нема.
Дійшов вже до Грушови – далі нема, дійшов до Добрівлян –
те саме... Присів коло Рихтицької фігури, щоб перепочити,
– не видно Галяви... А що у Дрогобичі було ще зовсім темно,
запитав в когось, котра година. П’ята – йому відповіли.
Вже дома знервований Йосафат свою злість на Грущаку
таки зігнав:
– Ах, ти – Плюто Галявова, собі спати ліг, а мене, сучий
сину, до міста відправив!..
Про ще один трафунок згадаю. Їхали якось у кабіні ван-
тажівки до Дрогобича Іван Павлюх Бочків і той же Андрій
Галява. Водій, аби якось «вколоти» Андрія Грущака, каже:
– Андруху, дивись, яка спереді галява... Не підкажеш,
якби її переїхати?
– Ге, хіба би, Йване, бочку постелити...
ЗАКОХАВСЯ
Цікавим витівником у Волощі був і Михайло Нечипор
Басіїв, що оженився на своїй мачусі, від якої його батько був
старший щось на понад двадцять літ.
Ще молодим хлопцем із Оленою-мачухою на сіножатях
стіжок стожив. Він сіно подавав, вона наверху відбирала,
розкладаючи. Глянув парубок вгору, другий – і закохався...
А що батько незабаром помер, то Михайло із Оленою двоє
дітей нажили – Ганну та Сергія. Останній у Волощі дах і ку-
поли православної церкви бляхою покривав.
214
«ПОМІЧНА» ПАЛИЧКА
Під час вчителювання Михайла Івановича Війті-
ва траплялися різні трафунки. Якось, звільнивши нас,
«штубачків»-першокласників від уроку, попросив дров на-
рубати і поскладати їх на горищі навколо комина, аби су-
шилися. Пригадую, було нас п’ять чи шість чоловік. Коли
ми закінчували свою роботу, Михайло Куцмида Репчиків
на горищі раптом закричав: «Айно, хлопаки, сюди! Диви –
які наїдки!» – показав рукою на довгі «шлейфи» ковбас, що
на бантах «докопчувались»...
Сказавши це, Михайло зняв довжелезну ковбасу, роз-
ломив і дав кожному по кусочку.
– Хрумкайте, братове, хрумкайте і памьитайте моє
щире серце...
І ми їли, аж за вухами лящало... Проте Куцмида на цьо-
му не заспокоївся: знявши ще кілька ковбас, намотав навко-
ло себе, а зверху одягнув блюзку. А коли «помічнички» за-
йшли до класу, Михайло Іванович їх спитав:
– А що, мої соколята, усю роботу зробили? Як так, то
щиро дякую!
– Зробили! Зробили! – хором відповіли ми.
Відсунувши класний журнал, наш вчитель нюх-нюх но-
сом, другий, третій...
– Е ні, щось тут, бачу, не те... Дуже щось смаленим пах-
не... – собі під ніс пробубонів вчитель. А згодом скоманду-
вав: – Ану, мої помічнички, гайда до мене! – і за «помічну»
паличку взявся...
Підходить, обнюхує – одного, другого... А далі – до Реп-
чика: нюх-нюх – і дав палиці трохи роботи... Спереду, ззаду,
з боків, приговорюючи:
– Оце тобі, мавпо, за «поміч» твою і ковбаси, які ти в
мене, гаспиде, поцупив!
А було ще таке. Викликає він якось учня (здається, Ан-
дрія Березу) до себе і, давши йому скручений в трубку па-
пір, посилає до печі за вогнем, щоб файку прикурити. Що
215
ж, наказ є наказ: побіг «штубачок», запалив папір і прибіг
до професора. А що папір при горінні розкрутився, то спа-
лахнув, але так, що Михайлові Івановичу трохи носа обпік...
І знов та «виховна» палиця мала роботу...
Ще один випадок. Якось наближався обід. Директор
школи, тобто Михайло Іванович, посилає когось із учнів,
аби його дружина, Анеля, приготувала щось перекусити
їхній доньці, Ярославі Михайлівні, яка працювала в іншім
приміщенні школи, коло церкви.
Узяв, значить, учень пакунок і йде. А тоді попри річку і
паркан священика годі було перейти – таке болото! Подо-
лавши трохи багна, післанець зупинився: щось з того па-
куночка так смачно пахне, що аж в голові паморочиться...
«Ано розгорни!» – хлопець сам собі закомандував. Розгор-
нув, а там два кавалки хліба – білого, з маслом і ковбасою.
Не втримався учень, усе з’їв, а газетну обгортку в багні
притоптав. А як до класу вернувся, то радісно відрапорту-
вав:
– Пане професоре, Ярослава Михайлівна геть-все смач-
но з’їли, а вам і пані Анелі дуже дьикували...
Правда, наступній день для учня не був такий радісний,
як вчорашній: «помічна» палиця вчителя нагадала йому
про заподіяну ним кривду, а ще на додачу малий брехун
два уроки в куті відстояв. До речі, такі «виховні палиці»
мали й інші вчителі.
ВЧИТЕЛЬ
Люди села пам’ятають ще одного вчителя – Петра Не-
чипора Брочкового. Правда, вчителював він у с. Снітинці,
що на Дрогобиччині. Йому, що мав Перемиську матуру,
поляки роботи не давали, а совіти, хоч мав диплом педа-
гога, праці незабаром позбавили... За світлий розум, неза-
лежне мислення, національну свідомість.
216
До дружини, що народилась в Америці, батьки котрої
походили із Типова, не впустили, позбавивши його будь-
яких засобів для існування. Маючи неабиякі здібності, бун-
тівливу натуру (справедливу, звичайно), вчитель у підро-
сійській Україні став «пропащею силою»... Усім тутешня
влада пояснювала, що, мовляв, у Брочка «криша поєха-
ла»... Ні, він не блудив розумом, а, не маючи можливості
себе в чомусь вигідно проявити, оковитої вчепився...
Правда, не довго він у неї «за панібрата» був, бо, трохи
хильнувши, у Дрогобичі, мило-любо собі із Леніним і Ста-
ліним розмовляв (був такий пам’ятник перед ратушею,
від полудня. – А.Г.). Розповідав їм – хто такі українці і хто
московити, росіяни цебто. Переконував їх, що вони «від-
ламки» давнього українського дерева, а не навпаки, що
історія Росії розпочинається від дня заснування Москви.
Щось інше він каменюкам розказував. Як бачимо, дивно
поводився тоді Петро Нечипор, ніби вони, оті кати його
народу, а ще неросійської крові, могли зрозуміти його,
щирого українця...
Прощаючись із «вождями мірового пролєтаріата», він з
однієї кишені «чекушку» вийняв, з другої – «стакан граньо-
ний». І, цокнувшись із їхніми холодними чолами, горілку в
обличчя їм вихлюпнув...
– То ви мене таким пияком зробили... Ви! – гірко видих-
нув і пам’ятнику кулаками помахав.
Трохи помовчавши, знов закричав:
– Ану геть мені з України! Геть, гади паршиві! Затямте:
вас тут так не люблять, як я! – і щоб його слова вагу мали,
спустив раптом штани і їм зад наставив...
Правда, ця «мирна» розмова із діячами комуно-мос-
конського окупаційного режиму Петрові Брочку дорого
коштувала – десять років більшовицького криміналу. Від-
сидівши, він знову пильно впав в око нишпоркам КГБ, а зго-
дом ними був отруєний у Моршині.
217
ГІРКА ДОЛЯ
Гіркою була для «гамериканів» чужа земля. Виснаж-
лива праця, незнання мови, ностальгія за рідним краєм не
довго тримали наших краян у чужих світах. Багато з них
повернулися до рідної оселі. Хто з грішми, а хто і без. При-
міром, Андрій Сидорик їхав бідним, бідним і повернувся.
Трапився з ним в Америці прикрий випадок. Заприятелю-
вав він у Чікаго з якимось емігрантом. Разом, як мовиться,
їли і пили – такі друзі були! Та ось одного разу новий зна-
йомий волощанину каже:
– Та годі тобі, Андрусю, так тьижко робити!
– А що мі порадиш? – спитав Сидорик.
– Треба владу чужу якось провчити...
– А як? – запитав.
Оком не кліпнувши, приятель виклав свій план. Звелів
він Андрію з банку зароблені долари вибрати. І ними ... нові
робити.
Зробив так Сидорик, як велів приятель. Тут Андріїв
порадник дістав із течки чималеньку купку білого паперу.
Обклавши його зверху і знизу через одне доларами, порта-
тивним шрубстаком затиснув. Потім урочисто повідомив:
– Через тиждень-два увесь чистий папір доларами ста-
не...
За кілька днів Андріїв знайомий сказав, що на день-два
відлучиться, бо має залагодити якусь нагальну справу. Си-
дорик нудився, бо час виготовлення доларів минув, а власни-
ка шрубстака все ще немає. Як розвів «лапи» шрубстака,то
побачив все той же папір і лише дві стодоларові коп’юри
– зверху і знизу...
– О, шляк би ті, злодію, трафив! – зі сльозами в очах ви-
гукнув Сидорик.
Отак, як бачимо, доробився в цій Америці один із «від-
важних» села. Якби не односельці, то б, може, ніколи не по-
бачив рідної хати.
218
«АГРАРІЙ» КОЛБАСА
Нова влада зігнала усю Волощу на поле, що біля поль-
ського цвинтаря. Накинувши кінську упряж на Грущак
Ганну Лаврентівну та Лева Бенедя Івановича, «талановитий
аграрій» товариш Колбаса підганяв їх батогом, гейби волів,
аби добре боронували... Люди, що бачили це знущання,
лиш кулаки в кишенях стискали, адже «червоні» карабіне-
ри за вияв протесту могли не одного «ученіка» передового
методу господарювання в інший світ відправити. Отак по-
ганяючи людей, високий районний начальник ще й вигуку-
вав: «А я вас, подлая тварь, научу, как Москву і родіну-мать
надо любіть! К тому же, ваша бандеровская мразь всех вас
повєсіт – за то, что колхоз поднімаєтє...»
Знущанням цього дурисвіта не було меж. Якось ковалю
Стаху Куспісю доручено було скласти сіялку, якої він ніко-
ли не бачив. Складаючи, Стах побачив товариша Колбасу,
який, наче мара, раптом з’явився.
– Почему так медлєнно?! – районний начальник спитав.
– Як повільно? Вчуся складати...
– Ах ти сволоч такая! – вихопив у фірмана бич і бив, бив,
аж доки з голови і обличчя Куспіся кров не пішла...
Правда, прогнози Колбаси не здійснилися, бо вояки
УПА розуміли, що це – підступні наміри чужинців-безбож-
ників, аби покарати місцевих селян руками своїх... Були в
селі ще й інші показові заходи «впливу на маси», але вони
загальновідомі, бо проводилися не лише у Волощі, але і в
інших галицьких селах.
«ВРЕДІТЄЛЬ»
Вдосталь було коней і в колгоспі, правда, до цього ві-
дібраних у «розкуркулених» господарів. Перша велика кол-
госпна конюшня знаходилася у просторій стайні Івана Сте-
бельського Гадамового. Правда, недовго, бо вночі 1949 року
219
зайнялась вогнем. Хто підпалив – невідомо. Тодішня влада
вину приписала конюхові Андрію Грущаку Гамбросовому,
мовляв, зайнялася від надвірної лампи, як він на стриху спав.
Згоріло тоді сімдесят коней. За це бідний Андрух попла-
тився кількома роками неволі. Правда, у селі ходили чутки,
що конюшню запалили нишпорки НКВД, аби звинуватити
«українських буржуазних націоналістів» і «вредітєлєй кол-
хозного двіженія»... Все ж, «палій» Грущак з тюрми таки
вийшов, але з надломленим здоров’ям – психічно хворим,
після чого він вже не довго на цьому світі ряст топтав.
КОЛГОСП У ВОЛОЩІ
Новий колгосп у Волощі був організований у 1948 році.
Якщо, скажімо, якийсь господар відмовлявся підписати за-
яву, то цю функцію дозволялося виконати його половині.
Глава сім’ї міг податися на промисли, а жінка, що завше
тримала три кути хати, мусіла працювати в колгоспі.
А щоб достроково виконати постанову партії та радян-
ського уряду щодо створення колгоспу, перший секретар
Меденицького райкому партії товариш Ю. Колбаса роз-
квартирував у Волощі цілий гарнізон головорізів-енкаве-
дистів. Найбільше їх замешкало на обійсті Михайла Лева
Худого. Були тут навіть два танки, багато кулеметів, іншої
машинґверної зброї. Розквартировані військові загони очо-
лював лейтенант Ілюшін, а стрібків – жид Зінкевич. Всім їм
вірнопіддано допомагали місцеві владолюбці, зокрема ро-
дина Матвійових.
Злапаних під час чергової облави селян цілодобово три-
мали у сільраді і клубі, вмовляючи записатися до колгоспу.
Їх били, лякали каторгою, страшили цівкою зброї... Стражі
«нового порядку» подовгу змушували Онуфрія Нечипора
Лаврикового, аби він погодився стати ініціатором створення
у селі колгоспу. Однак ні жорстоке побиття, ні погроза фі-
зичної розправи, ані перспектива висилки до Сибіру – ніщо
220
не зламало господаря. Відпускаючи додому, порадили йому
«добре подумати» і завтра самому зголоситися до колгоспу.
Відпустивши Онуфрія, кати зразу з тією ж пропозиці-
єю причепилися і до Олександра Малика, син якого, Федір,
був інвалідом. І він, як і його попередник, заяви не підпису-
вав. А коли так, то Олександра сталінці так били, що при-
кладами гвинтівки ребра подрухотали, а з лисої голови,
розбитої револьвером, кров, наче з фонтана, долі стікала...
А щоб кров свого прапора якось відмити, то бузувіри свою
жертву, наче лантух, до криниці Йосипа Возняка Ковальо-
вого по землі волочили. А як відвезли до рідної хати, нака-
зали сину Малика, аби той завтра ранком заяву в сільраду
від батька приніс.
І ЖОДНОГО КАЯТТЯ
Кажуть, що журналісти – це люди вільної професії. І це
дійсно так: вимучив статтю, здав до набору – і гуляй, Вася...
Правда, у редакції газети «Нафтовик Борислава» ми таких
привілеїв не мали: наш грізний шеф для журналістів книгу
виходу на роботу завів... Відповідальним за неї на свого за-
ступник Богдана Пирога поклав. Втім, ми не дурні: у відсут-
ності стража книги ми вихід і прихід на роботу аж на цілий
місять наперед заповняли.
Все ж, чого гріха таїти, іноді нам, грішним, хотілося
й буйну душу розвесилити – кавою, пивом, а може, і... Та
воно так, а защо, коли у кишенях вітер свище?..
Якось подумали-подумали – і вихід знайшли, як нагаль-
ній справі зарадити. Ну, швидку копійку якось розкрути-
ти... Власне тоді (а це1995-й рік) редакційний колектив теле-
фонний довідник змантачив – 4000 примірників. За гроші
доброчинців, звісно.
Третина накладу розійшлася, а решта, мов та сирітка, у
кутку кабінету начальника до стіни тулиться. Бачимо, що у
тов. Романа Соловчука кишені щодня, наче коров’яче вим’я,
221
набухають, а в нас, журналістів, кишені ті до стегон прили-
пають... З того виторгу, який редактор «кришує», мало що
у редакційну касу попадає. Ба й навіщо? Адже грошики,
призначені на видання, не редакційні!
Порадившись, ми, друбуги, на хитрість пішли: як тільки
Р. Соловчук покине свій кабінет, я стрілою туди – і дві-три
книги потайки винесу. Ігор Юринець тим часом на «атасі»
стоїть, доки Р. Соловчук зі своєю половиною, що у сусіднім
кабінеті, мирну бесіду має. Приятель до-обре пильнував,
щоб, бува, шеф нас не залапав...
Здаємо, отже, поцуплені довіднички у книжкову крам-
ницю «Промінь» (там у нас «свої люди» були...) – і фрай!
Маєм за що кавусю попити і ще щось до неї... Та чи найчас-
тіше у парку пивком смакували.
Так кілька раз було. Правда, іноді нас сумління мучи-
ло: мо’, так не годяще, га?.. На те завжди виправдовування
знаходили: він, Соловчук, кращий за нас, так? Він, глитай,
багатіє, а ми що – гірші за нього? Він, де може, краде (оно
в Києві-граді хату купує!), а ми, злидарі, кінці з кінцями не
можем звести. Йому, францу, гроші мож мати, а нам – ні?!
Позаяк, а він, зґнира, помітив, що довіднички, діставши
ноги, потроху від нього тікають. Тому заховав їх у шафу, але
вже під ключ.
Згадав про це – і жодного каяття! Перед ким каятись – сус-
вітнім злодієм? Тим Соловчуком, га? Певен, Господь Бог ба-
чив тоді, хто з нас більший злодій – Соловчук чи, може, ми...
ЖЕБРАК
Їду ото із села – і що я у Дрогобичі бачу?!. Прозаїк Ми-
хайло Базар при дорозі стоїть і, виставивши наперед руку,
милостиню просить…
“Ото дописався, – думаю. – Книг не купують, а він ін-
ший спосіб знайшов, аби грошиків на видання наступної
книги нашкребти…”
222
Через кілька день зустрічаю письменника-продавця і
питаю:
– Пане Михайле, що то за комедія: ви вже жебракує-
те? І не встидно, га?
– Не розумію… – відповідає.
А те і те – на свої очі бачив. Із простягнутою рукою вас
бачив, не годиться так – ви ж лікар…
Посміхнувшись, мій приятель відповів:
– Дурний! То я рукою, яку виставив перед собою, про-
бував, чи дощ часом не падає… Книги на стільниці – тож
розумієш…
… Михайло Миколайович, звісно, мене переконав, що
він не жебрак, хоча… Хоча і жебрак! Бо хіба при теперіш-
ній бандократії письменники – не жебраки?!. Навіть Ганна
Герман-Стеців (ота, з Колодруб, що біля Комарна) пропо-
нує Спілку письменників закрити. Може, тому, що не є її
членом, га?
НАВІКИ ЗДРУЖИЛА
Лежу у Дрогобицькій Лікарні – в очному відділенні. Су-
сід по палаті Мар’ян Пігут комусь телефонує:
– Андрійович, як справи?
Питаю:
– Ви Гнатові дзвоните?
Відповідає:
– Так, Нечипору – із Волощі.
То треба так інтуативно відчути, що сусід телефонує мо-
єму трирідному братові.
Виявляється, що я знав Мар’янового брата (царство не-
бесне!), з яким Гнат ходив до школи.
Отак лікарня нас здружила. Навіки здружила!
223
НЕ СУДИЛОСЬ
Як завжди, сиджу на кухні – над кандидатською дисер-
тацією “Творчість Наталі Забіли і проблеми дитячої літера-
тури” (назва умовна).
Пишу свою оту дивовижу, аж раптом чиїсь руки очі
мені закривають. Від несподіванки у мене мало серце не ви-
скочило. Чую:
– Та не лякайся! Це ж я, Тала твоя, – і ніжно щокою при-
тулилася.
І справді, була це Наталя Грущак із патріотичного роду
Гаркуш.
– Як ото ти? Двері ж на защіпку зачинені... – кажу.
– Хе, на защіпку… На яку там защіпку? Забудько – от
хто ти!
– Вибач, гадав…
– Гадав, гадав… Добре, що тебе якась чужа кобіта не
вхÓпила…
– Я тебе лиш кохаю!
– Знаю, що любиш, знаю, – Тала підійшла і, обнявши,
ніжно поцілувала. – Прости мені, любий, що перешко-
джаю. Я так хочу, аби ти захистився! – сказавши це, запла-
кала.…
Захиститись не судилось, на жаль. Через оте КГБ кля-
те (відмовився “шісткою” бути!...), через ворогів-воріжень-
ків (а хто їх немає), через Михайла Шалату та Марка Голь-
дберга: змусили звільнитися (як так? Я ж їхній студент!).
А так чекала свята моєї перемоги Наталя, котра невдо-
взі у Вічність одійшла... Але нічого: не став науковцем, зате
письменником став! І то, кажуть, не зле.
МО’, НАПИШУ
Якось я зателефонував Романові Пастуху: так і так, дру-
же, я свого “Сірка” таки домучив… А він подивовано:
– Повість про Івана Сірка написав, так?
224
– Ні, – кажу, – не про кошового отамана Війська Запо-
різького, а, знай, про пса Сірка…
– О, бачу, ти більше цінуєш псів, аніж людей! – Пастух
жартома.
– Йой, коли так, то тепер мушу ще й повістину утну-
ти… Про Івана Сірка, звісно, – жартуючи, кажу йому.
… А втім, хто його зна? Мо’, й напишу, бо, як мовиться,
ніхто не знає, що тебе завтра чекає… Боже, то треба було
мені йому телефонувати? Ще один клопіт собі нашукав…
І ВІДВАЖНИЙ, І ПОЛІТИЧНИЙ
“Не спалося... А ніч, як море...” – згадались якось слова
Великого поета України. І справді, у Різдв’яну ніч далекого
1957 року мені не спалося.
Чому? Одне те, що народження Сина Божого мене,
хлопчину, невимовною радістю оповило; друге – розбурха-
ні хаотичні думки-слова у рими просилися (із ними, дум-
ками, я завжди мав мороку). Під ранок вірш народився –
може, не зовсім досконалий, але відважний. Ось він:
***
Убий раба в собі, убий,
Щоб більш тобі рабом не бути.
Будь ворохобний, наче Стрий*
Як хочеш рабство перебути.
Варшави рабство і Москви,
Що нас неволило віками.
Іди лише завжди на ви**,
Бо непокори дух із нами.
Якщо впадеш на полі брані,
То славу матимеш в віках.
Як повсякчас будеш в тумані,
Ідеї й Чину буде крах!..
* Стрий – річка в Галичині.
** Вислів кн. Ігоря (“Іду на ви!”)
225
Так, вірш і відважний, і політичний. Де мені, малому
неофіту, було знати тоді, що за нього я і вся моя родина мо-
гла в Сибір загриміти?!.
Того вірша я знайшов після смерчу, який пройшовся
Волощею восени 2012 року. Знайшов у ватянці, якою батько
діру заткав, аби чужі коти на стрих не залазили.
“Б’Ю ЧОЛОМ – МИКОЛА СОМ”
Микола Данилович Сом – не тільки талановитий поет,
але й неперевершений сміхотворець. Його епітафії та при-
дебенції влучні й на часі. А от книзі “Придибенції” – ціни
не має! У ній усе актуальне і правдиве. Цього усього він і
мені бажає. Се видно з листівки, якою він мене привітав із
Новим, 2010-м роком та Різдвом Христовим. Ось цей текст:
“Дорогий Андрій! Прочитав твій “поетичний щоден-
ник” (книгу поезій “Перевесло”. – А.Г.). Там є цікаві знахід-
ки – особливо у дитячих віршах. Ти міг би написати гарну
казку для дітей (перечитай казки В. Симоненка). Але ви-
кинь зі своєї пам’яті продажних (колись великих) павлич-
ків, драчів, мовчанів, лубківських і т.д.
Читай із поетів російських – С. Єсєніна. Спробуй напи-
сати декілька епітафій, щоб я не почувався в цьому жанрі
сиротою...
Є. Титикайлу – фізкульт-привіт!
Б’ю чолом – Микола Сом!”
Отаку літературну настанову я отримав од Поета з “Со-
мової вулиці” села Требухів (Київщина), котрий ще у жах-
ливі комуно-московські часи посмів отаке заявити:
Стійте, гаї ви березові!
Я похвалюся людьми.
Славою вшир підперезані,
Тут проживають Соми, –
де заперечується чужинецька попса “Берьози русскіє, бу-
рьози” (у нас є свої берези – всеукраїнські!), натомість сла-
226
вославляться українці, що “славою підперезані”, не тільки
із “Сомової вулиці...”
Так зміг сказати лише Поет-українець, Поет-патріот,
Поет-літописець! Той, що із шеренги “хлопців веселих й
нахмурених”, проти яких, будучи підлітком, він “лиш Со-
меня...”
СУДНИЙ ДЕНЬ
17 лютого 2013 р. – судний день. Для мене і Гната Не-
чипора Столярового. Я втратив брата, а він – життя. Пішов,
неборака, у Вічність, звідкіль вже не повертаються...
За два дні до його смерті я розмовляв телефоном, він
мав надію на виздоровлення, а нині він там, де штири до-
шки і землі трошки...
Ще у лікарні, як я перший раз провідував, казав, що у
господі його, яка у Волощі, домашнього бальзамчику по-
смакуємо... На жаль, не судилося нам там зустрітися.
За кілька днів до «виписки» (най дома вмирає!..) Гнат
тихим голосом мені сказав: «Я вже готовий... Вчора свяще-
ник був, висповідав...» Був готовий у далеку дорогу, себто.
Либонь, тоді вже він, небога, відчував, що його вік не до-
вгий. Дякував Богу за тих три роки, що він прожив по над-
звичайно складній операції. Казав, що страху не мав, бо на ту
слабість померли дідуньо і мама. Тому й був готовий до неї...
Шкода, звичайно, що пішов у Засвіти – швидко, невчас-
но. Але що поробиш, коли закон такий: рано чи пізно усі
там будемо! І багач, і бідний. Помирати – це одна правда.
Для всіх. Не відкупишся!
P.S. Доки житиму, йому, Гнату, вдячний буду за порта-
тивну машинку «Еріка», яку він, рискуючи, привіз із Естонії.
Машинка ця знадобилася мені під час творчої роботи і,
головне, під час Всеукраїнського зриву 1989-1991-х років. На
ній не одна листівка була надрукована, прокламація, заява,
агітка.
227
Без остраху була надрукована, бо про неї в КГБ не зна-
ли, оскільки вона не була зареєстрована. Звісно, це була та-
ємниця – моя, Гната.
СПРАВДІ, «ЧЕРВОНИЙ»
Був 1972 рік. Однокурсники факультету журналістики
Львівського університету Ніна Чернишова, Степан Кость,
Роман Соловчук прибули до міста Бойківського підгір’я – у
газету «Нафтовик Борислава».
Р. Соловчук зразу отримав (за вказівкою «зверху», зви-
чайно) посаду заступника редактора Єзерського Адама Ми-
хайловича, через кілька день очолив партосередок редакції.
Він, як завжди, не міг терпіти (тоді, тепер!) розумніших за
себе – зокрема Євгена Титикайла, Ярослава Дзіндзя, Тетяну
Шеремету, Богдана Британа, Ніну Чернишову, Петра Магу-
ра, інших.
Його нелюбов у Бориславі чи не вперше проявилася до
володаря «червоного» диплому Степана Костя (тепер про-
фесора університету). Якось під час сварки, надувшись, наче
ропуха, Р. Соловчук рявкнув:
– У тебе, гнидо, «червоний» диплом, зате синя пика...
– А в тебе, вишкрібку? – спитав Степан.
– У мене синій диплом, зате червона пика, – задоволено
відповів Соловчук.
Справді, Р. Соловчук мав рацію: у нього пика таки «чер-
вона...» Бо вже тоді він, КГБістський виродок, злигався із
«червоними» – совєцькими окупантами, себто. Він, затятий
атеїст, їм вірою-правдою служив, жорстоко зневажаючи
Господа Бога («...так званий бог», – це його слова), обпльо-
вував українських повстанців, чесних людей та Україну.
Що ж, такого зрадника і запроданця породила і вико-
лисала Гуцульщина (зокрема с. Голосків з-під Коломиї),
котрий заради ситого «корита», посади ладен був укотре
розіп’яти Україну на Голготі всенаціональної трагедії...
228
Так, продавав і зраджував – Всевишнього, себе і Украї-
ну! А втім, най Господь Бог йому суддею буде!..
ОСТАННІЙ КРОК ДО ВІЧНОСТІ
9 лютого 2013 року – похорон відомого мовознавця Дро-
гобицького педуніверситету ім. Івана Франка Івана Кунця.
Викладав старослов’янську (після проф. Гаврила Шила) та
історичну граматику. Блискучий знавець свого предмету!
Самозречений, можна сказати.
На панахиді нас, випускників 1970-го року, було лише
двоє: я та Мирон Березюк, що директорує у Миколаївсько-
му районі на Львівщині.
Були вінки та живі квіти. Було горе і сльози... Виступа-
ли колишні студенти (тепер професори!) Василь Винниць-
кий та Михайло Шалата, а також його товариші по роботі.
Не було його щирих побратимів – Мар’яна Демського та
Михайла Паночка, котрі, мабуть, уже в Безмірі чекають на
нього.
У скорботі були діти Івана Івановича – Ярослав (док-
тор технічних наук), та Наталя (вчителька). Розділяли їхню
втрату доктор філології Петро Іванишин, професор Ярос-
лав Радевич-Винницький, доценти Богдан Добрянський та
Богдан Пристай, інші поважні дрогобиччани.
Цей день був останнім кроком І. Кунця до Вічності.
Правда, він завжди житиме у наших серцях і в тих підруч-
никах та методичних розробках, які він лишив студентам
філологічних факультетів вишів України.
Іван Іванович був надзвичайно розумним, чесним і щи-
рим порадником. Не був, як дехто, кар’єристом та при-
стусуванцем. У жахливі тоталітарні часи не боявся сказати
правду, кому довіряв. Виховав цілу плеяду шанувальників
рідної мови, національної культури, свідомих українців.
Пухом земля Вам, наш дорогий вчителю. І Царство Не-
бесне!
229
ПОДАРУНОК
Сьогодні вівторок, 5 березня 2013 р. Десь біля 12-ї годи-
ни мене до себе покликав мобільник: так і так, – чую голос
приятеля Генадія Мороза, – я вислав тобі, нетязі, свою пор-
тативну машинку. За кілька день отримаєш – у Дрогобичі.
Назвеш отакі номери – і все, машинка твоя!
“Навіщо ти це зробив? Вона що, тобі, поету, вже не по-
трібна?” – запитую. Відповідає: “Я пишу на комп’ютері! Ві-
діслав тобі, аби ти свою “Eriku”, як дурний ступу, туди-сю-
ди-туди не шургав, себто з Борислава до Волощі і навпаки.
Все, бувай!”
Ну й чоловік! Без подарунків обійтись ніяк не може:
то якусь книженцію вишле, то телефонний рахунок попо-
внить а то, бач, друкарську машинку (просто так – з бухти-
барахти!) – еге, подарує. І не яку-небудь, а чеського виробу.
Словом, усе, що може, від себе... відпихає.
І що я маю з тим Морозом робити? Соромлю, відньи-
куюсь, серджусь – не допомагає! Усе з нього, як з гуся вода...
Каже, що понад усе любить ближньому приємнісь робити.
ПАСТУХОВА ЛАВИЦЯ
Під час чергової купелі в щоденній дрогобицькій мар-
ноті марнот я знову зустрівся з давнім другом і колегою на
журналістській, письменницькій та краєзнавчій нивах Ро-
маном Пастухом. Поділився з ним подробицями і трудно-
щами просування через видавничо-поліграфічний млин
своєї наступної книги. А що, запитав, цікавого коло тебе? У
відповідь він оповів свіжий трафунок з його письменниць-
кого життя.
Ось що сталося з ним у Рихтицькій середній школі в
руслі відзначення 199-ї річниці від дня народження Тараса
Шевченка. Трафунок дуже повчальний і сам напросився до-
повнити ним мою «трафункову» антологію. Отож як один
230
із літописців славного дрогобицького хору «Бескид», Роман
Іванович без вагань пристав на пропозицію взяти участь у
концерті для вчителів та учнів цієї школи з декламуванням
власних віршів на шевченківську тему. Мовляв, нині такий
час, що не менше від звичного пропагування творчості Ве-
ликого Кобзаря вкрай потрібно проектувати її на тривож-
не сьогодення. Адже на тлі масового збайдужіння та роз-
чарування народу після Помаранчевої революції цілковито
розперезалися безкарні цинічні антиукраїнські, україно-
фобські сили «від Києва до Лубен», «від Києва до Хорола» і
вусібіч до кордонів нашої держави, котрі серйозно загрожу-
ють існуванню Тарасового слова на рідній землі, самій неза-
лежності України. Чого лише вартий одіозний міністр осві-
ти і науки Дмитро Табачник з його якоюсь патологічною
манією пошуку все нових способів потоптатися по всьому
українському! То кому ще, як не сущим письменникам, за
безсмертним прикладом Тараса Шевченка здійснювати це
проектування власним живим словом?
Недовга дорога до Рихтичів з масою ям раз попри раз ціл-
ком нагадувала фронтову. Автобус то безжалісно кидало на
боки, то він загрозливо провалювався колесами вниз, то знову
виринав, аби за хвильку продовжити нерівний змаг із кричу-
щою безгосподарністю. Нарешті бескидяни на чолі з керівни-
ком хору Василем Найчуком таки дістались до школи і по-
спішили на сцену, позаяк актова зала вже була переповнена і
гуділа, немов бджолиний вулик. Багато учнів сиділи на стіль-
цях по двоє. Педагоги звично розташувались попід стінами і в
кінці зали. Так було краще тримати її під контролем.
Сивочолий письменник з Дрогобича сподівався на віль-
ний стілець у першому ряду, де організатори подібних зу-
стрічей зазвичай залишають принаймні кілька порожніх
місць для шановних гостей. Пройшовши наперед, він, од-
нак, не знайшов його і вирішив постояти хвильку на виду у
всіх. Ану ж бо котрийсь із учнів продемонструє вихованість
і запропонує свій стілець? Але де там! Вони його вперто «не
бачили»! Як «не бачили» незручної ситуації з гостем учи-
231
телі! Тоді він пройшов залу в зворотньому напрямку і під
вікном протилежної стіни притулився на краєчку низень-
кої спортивної лавиці. Школярі не обсіли цього місця лише
тому, що з нього погано проглядалася сцена.
Дириґент змахнув руками, і залою урочисто розлила-
ся знаменита пісня «Заповіт» на слова Тараса Шевченка.
Віддавна слухачі, ким би вони не були, навіть чужинцями,
слухають її стоячи, чим демонструють повагу і пієтет до на-
шого національного пророка і всього українського народу.
Однак у цій школі… Роман Іванович здивовано окинув зо-
ром сидячу публіку і сам мусив голосно нагадати: «Коли ви-
конується «Заповіт», треба встати!» Аж тоді зала нехотячи
відірвалась від стільців.
Невдовзі ведучий концерту Богдан Добрянський оголо-
сив: «Зараз член Національних Спілок письменників, жур-
налістів і краєзнавців України Роман Пастух прочитає вірш
зі своєї Шевченкіани»! З-поміж багатьох творів автор зупи-
нив вибір на «Майдані Кобзаревого слова». Після короткого
виступу й оплесків він зайняв своє місце на тій же лавиці,
ледь потіснивши хлопчаків поруч. Виявилось, що одна уче-
ниця, яка спиралась на підвіконник, встигла покласти на
порожнє місце брудні чобітки.
Нарешті концерт закінчився, і «Бескид» виконав дер-
жавний славень. До сцени підійшла директорка школи
Галина Андрійчик і подякувала хористам за нагоду ще раз
насолодитися їхнім патріотичним співом. Що ж до пись-
менника на лавиці, то для нього не знайшлося ні доброго,
ні поганого слова. Жодного! Ніби його тут не було і не про-
лунало його палке поетичне слово…
Хтось може сказати: приміська Рихтицька школа пере-
сичена зустрічами з цікавими людьми, у тому числі пись-
менниками. Але ж це зовсім не так! То що з нами робиться?
Яких батьків ми діти? Чому ми так оглухли, що не бачимо
і не чуємо нікого, крім свого егоїстичного «я»? Ні, ми таки
серйозно хворі на заразне безкультур’я та оглухле спожива-
цтво. Ой же хворі…
232
ЩЕ ОДНА ВТРАТА
Не стало ще одної великої людини – Сома Миколи Да-
ниловича. Не стало видатного Поета, безстрашного Укра-
їнця.
За три дні до смерті я розмовляв з ним. Голос бадьорий,
проте сумний... Жалівся на здоров’я – своє і дружини Ніни.
Ділився планами на майбутнє – зокрема організацією всі-
ляких там національних урочистостей: днів народження
відомих світочів української культури, національних свят
нашої державності.
Так, я втратив старшого друга і побратима, котрий, бу-
дучи великим українцем, горів патріотичними починання-
ми.
Пухом земля і царство Небесне Вам, Миколо Данило-
вичу. І вічная пам’ять!



Обновлен 17 июл 2015. Создан 30 мая 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником