Сірко




“Гори наші – то Карпати.
Мова наша – солов’їна.
Батьківщина, треба знати, –
То є наша Україна!”
(Автор)
2
3
4
УДК 821.161.2
ББК 84(4укр)
Г 91
Грущак А.Ф. Сірко: повість. – Дрогобич: Пóсвіт,
2013. – 64 с.
“Сірко” – нова книга письменника Бойківського
Підгір’я Андрія Грущака. За рахунком – чотирнадцята.
Це – повість для дітей та юнацтва.
Сюжет традиційний: про дружбу і ненависть, під-
ступність і зраду. Петрик, Сірко-пес та Сіроманець-
вовк – основні персонажі твору. Є й інші дійові особи
– люди, птахи і звірі. Петрик та його мати – уособлення
добра та милосердя, щирості й любові.
Книга вчить дітей (і дорослих!) бути чесними, спра-
ведливими, любити батьків і свою Батьківщину, ім’я
якій – Україна.
Для широкого кола читачів.
ISBN 978-966-2763-62-1 ББК 84(4укр)
Передмова Петра Кукицяка
Художнє оформлення автора
ISBN 978-966-2763-62-1
© Грущак А., 2013
© Видавництво “Пóсвіт”
оформлення, 2013
5
ВАГОМИЙ НАБУТОК
Зізнаюсь, творчість Андрія Грущака (до речі, мого
давнього приятеля) не раз була моїм щирим зацікав-
ленням. Переважно писав про його поезію та прозу. А
от до творів для дітей руки якось не доходили… Чому?
Бо все осягнути, що видав “на-гора” письменник і жур-
наліст, не просто. Жанровий діапазон його творчості
надто широкий. Це – і оповідання, і новели, і повісті, і
романи, і історико-етнографічні нариси, і літературно-
критичні статті, і життєві оповідки, і журналістська
публіцистика, яким, здається, ціни немає.
Це, так би мовити, у загальному… А тепер щодо
конкретики – повісті “Сірко”, себто. Дійсно, вона мене
трохи заскочила – своєю мовою, сюжетикою, знанням
дитячої психології. Звичайно, сюжет казковий. Прав-
да, до неї й автора спершу мав певні зауваження: у
літературі таке вже було! Пес, вовк, лисиця, заєць,
лось, птах – казкові герої. Може, не варто було їх ви-
користовувати… Але, прочитавши рукопис повісті, пе-
реконався, що сюжет – не пряме запозичення, а вдале
“перелицювання” традиційних мотивів, до яких час-
то звертаються письменники. А що воно так, може-
мо переконатися на таких-от прикладах. Казка Івана
Франка“Фарбований Лис” написана з використанням
спільних народних мотивів, Євген Грибінка теж цим
не гребував, а от Степан Руданський вдало запозичує
народний гумор, в’їдливі анекдоти та відомі оповідки.
Не цуралася чужих мотивів і Леся Українка.
Повість“Сірко”… Про що вона? Про взаємну друж-
бу собаки Сірка і хлопчика Петрика, Сірка і Сіроман-
ця, про нелегку звірину долю, про не завжди виваже-
ні людські стосунки, про теплоту люблячих сердець. І,
звичайно, про любов до рідної землі. Тут є і певна жор-
стокість, яка в природі існує. Існує вона не лише се-
6
ред звірів, але й серед людей, на жаль. Особливо тепер,
коли крадії, захопивши владу, жирують, а чесні люди
бідують. Сюжет розрахований на доступне сприйнят-
тя дитиною подій та явищ, з якими вона стикається.
Цікава фабула повісті – проста за формою, багата
за змістом. Милозвучна і мова, яка своїм звучанням
здобула світову славу. Такий мовний підхід письмен-
ника є зрозумілим, адже “у рідній мові чується голос
предків, у ній відлунюють перегорнені сторінки свого
народу” (Борис Антоненко-Давидович).
У своїх творах автор не женеться навзагороди за
мовною оригінальністю. Він пише так, як говорить
його народ – той, серед якого він народився і виріс.
Бойківські гóвори (як декому видається) не псують
твір, а, навпаки, підносять його! Бо мова та вистраж-
дана народом впродовж всієї його історії. І то зрозумі-
ло, адже лексика таких говірок відбита і в мові худож-
ніх творів галицьких письменників, зокрема І. Франка,
А. Чайковського, М. Шашкевича, інших.
Ця повість повчальна – філософією життя, чисто-
тою людських стосунків, повагою до природи. Втім,
вона легка до сприйняття – як дітьми, так і дорослими.
Переконаний, повість “Сірко” буде вагомим набутком
нашої дитячої літератури.
Петро КУКИЦЯК,
педагог
7
Розділ перший .
ВТЕЧА СІРКА
Настала осінь – раптова, холодна, іноді дощова.
Прудкий вітер дерев учепився. Повіє – листок за лист-
ком, мов по команді, приречено й сумно падає, падає.
На втомлену землю, на пожухлі трави, на знекровлені
квіти. Сад-палісад листям палає, наче багаття. Листя
бронзово-брунатне, червоне, жовтогаряче. Його уже
стільки – граблі і тачку шукай! І на грядки висипай:
добрий урожай буде.
Сірко – сірий, гладкий – з буди сонно повітря по-
нюхав. Нюхнув зліва, нюхнув справа, поперед себе.
“Так, то добре: приморозки ще далеко…” – подумав.
Піднявши голову з лап, мугикнув: “Либонь, пора вже.
Пора!” Що пес мав на увазі – не сказав. Головне: саме
час йому, пора…
– Піду собі, – мляво бовкнув. Згодом: – А чи варта,
га? – замислився.
– Варта, ой варта! – причулось йому. Оглянувся
– нікого нема. Мабуть, так здалося. “Може, то почут-
тя сумніву, га?” – скрушно подумав.
– А може, то голос Бровка – отого,
що йому завжди заздрив: мовляв,
у нього, Сірка, і миска повна, і
страва гаряча і, бува, костомаха
знайдеться… Та й буда – ніби
палац… Висока, пофарбова-
на, добре утеплена.
– Ну його, того Бров-
ка! Певне, заздрість ду-
шить!.. – галаснув Сірко,
зиркнувши вбік сусід-
нього двору. – Хіба
моя вина, що ти,
Бровку, бідуєш?..
8
Хто сказав оте “варта,” Сірко не знає. Не знає, бо
глупа ніч: нічого не видко. То таки внутрішній голос…
Таємний, чужий…
Вівчур лапою підсунув нашийник до морди. Зуба-
ми хрусь-хрусь – і вольному воля! Воля? Яка, де? Не
йому знати. Воля! Відтепер піде собі туди, куди схоче.
Матиме друзів і, може, якусь пóдругу. Правда, тепер
вже, як деякі, безхатченком буде. Проте серед віль-
них. Вільних!
Повернувши до буди голову, Сірко став на задні
лапи, вклонився їй, яка довгі роки була йому прихист-
ком – від вітру, морозу, дощу. Де спав, з якої, було,
часто зорі лічив. Бувало, що поночі й сови його часто
будили: гар-р-р-р – сови ноги на плечі: нема! А було,
що й місяць, який з буди пітьму виганяв, теж не да-
вав йому спати. А ще ті, закохані: хлопець і дівчина на
якімсь перелазі. “Так, податись на чужину – не дуже
приємно, – подумав вівчур, але що поробиш, коли ста-
рість – не радість… ” Господар його, хоч зрідка, але
писком крутить: лає його, вже не ту їжу дає, а помиї
якісь. І все дорікає, що, мовляв, старий вже, недужий.
Ба навіть більше – знущається з нього: ти, каже, вже
й мишу не годен злякати. І голос не той, сторож нія-
кий. Он сусідський Бровко (правда, він набагато мо-
лодший) так голосно гавка, що аж на іншім кінці села
чути. А ти хвостом хіба що можеш махати. І то в одну
сторону. Може, у мене тобі не подобається, га? Ска-
жи – не триматиму, молодого собі заведу. Ще одного.
Те, що завів, цуценя, бачу, – браве, веселе, гаркітливе.
Чорняве, на довгих лапах.
Еге, заведу ще одне…
Так, він, Сірко, тут
вже чужий! Зовсім чу-
жий… А отже, і непотріб-
ний… Йому, цуценятку, і
догляд ліпший, і їжа те-
9
пліша, і ласкаве слово. А
йому? А йому, Сірку, що?
Що йому? А нічого! Хочеш
– мордуйся, а ні – то іди
на всі чотири сторони…
“Так, краще сам вступлю-
ся, аніж хазяїн має мене
прогнати”, – подумав пес.
Сірко лапою сльози обтер. “Ото віддяка тобі! – уже
сумно. – Хіба я не був молодим, дужим? Не пильнував
двір? Усе життя віддав тобі – і силу, і молодість. А те-
пер: лише спить, пильність втратив… Щомісяця хіба
що два-три рази з ланца спускає, і то тоді, коли на
полювання йде.
Як був уже за воротами, Сірко тяжко-сумно гля-
нув на рідне подвір’я, на якому майже усе своє життя
звікував. Заплакав і, похнюпивши голову, пішов собі
геть. Очима, повними смутку, ще раз оглянув обійстя
господаря,прощально гавкнув сусіднім псам, котрі
з ним, бувало, не раз, змагаючись, вечорами голоси
пробували… Похнюпивши голову, опустив хвіст між
ноги і поволікся назустріч невідомому і новим ви-
пробуванням. Горобці, що сиділи на гілці клена, сум-
но цвірінькали, наче прощаючись. Від їхнього співу
йому, Сірку, навернулися сльози...
А коли був за селом, раптом спинився. Власне, був
досвіток. Бачив поле, бачив трави. Трави – пожухлі,
покручені. Видів, як з дерев листя раз-у-раз тихо па-
дало. Прощальним поглядом на село позирнув. Може,
востаннє… “Боже, що я надумав – скоро зима?! Що
буде зі мною? Ні їжі, ні прихистку – біда! А ще як за-
слабну, що буде, що?– пес думками мучив себе. – Хіба
я призвичаєний до труднощів, до випробовувань?”
Але він, Сірко, твердо стояв на своєму: поверта-
тись запізно. Одне те, що господар не простить йому
втечі, треба ж було по-людськи одійти, попередивши;
10
друге – а як вернеться, то сусідські пси його матимуть
за боягуза: непрактичний якийсь, волі злякався… Ні,
він сюди не поверне. Ніколи!
Та чи не найбільше боявсь утікач вовків – отих
сіроманців дрімучих. Вони, ті дикуни, не одного коня
світу позбавили, козу загризли, пса, що надривно гав-
кав. Було, що й вівцю господаря собі на зуб поклали.
Між тими ялівцями, що кронням неба сягають, а цуп-
ким коріння на місці землю тримають. Слава Богу,
він тоді на ланці був. А якби на пасовиську – що тоді,
га? Що?!. Звісно, могила…
Звичайно,Сірко не мав би страху од вовків, якби
його часто у ліс відпускали. Можливо, спільну мову із
ними знайшов би, а так… Ні, не боявся б їх, бо – ві-
вчур він! А це значить багато чого. Головне: він і вов-
ки – крові одної.
11
Розділ другий .
РОЗПАЧ ПЕТРИКА
Петрик прокинувся рано. Почистив зуби, помив-
ся. Як завжди, змовив молитву. Поснідав. Згадав за
Сірка: о, він, бідолаха, теж, мабуть, голодний. Налив у
миску борщу, поклав кісточок жменьку і надвір вий-
шов.
– О Господи, буда порожня! – наробив крику: – Тату,
а тату, хтось Сірка вкрав! Ви мене чуєте?! Вкрав… – і
заплакав.
Господар, що на бамбетлі боки вилежував, миттю
благий коцик відкинув. Опустив ноги у бурки – товсті,
ватяні, теплі. Сонно хитнувши собою, на подвір’я ви-
скочив.
– Як, хто, коли вкрав? – спитав, а в душі трохи зра-
дів: – Ай, старий вже той пес, сліпий і глухий, молодого
маю. Може, і добре, що Сірка вкрали, еге… – поглянув
синові в очі, повні тривоги
і сліз.
– Як добре? Що ви таке,
тату, говорите? – ридав хло-
пець. – Сірко без нас пропа-
де! Він привик до ланца, до
буди, до нас, а так… Пропа-
де він, небога. Чуєте, ні?
Обличчя батька налило-
ся кров’ю – бурою і холод-
ною. Мнучи у руці наший-
ник, мовив:
– Не горюй, синку. Може,
то й добре, що песько десь
повіявся. Глухий він уже,
сліпий. До того ж, гавкати
розучився. Даремно хліб пе-
реводить…
12
– Старий, кажете, так? А що, хіба молодим він не
був, ні? Свою силу не нам віддав, га? Молодечий за-
пал, ні? Ні, не гоже так, тату, не по-людськи то, знаєте.
Петрик, наче куля, за ворота вискочив.
– Піду, пошукаю! – гукнув, і, як вітер, путівцем гай-
нув.
– Не палися, синочку. Чекай! Разом пошукаємо, –
батько вже примирливо.
Петрик, не спиняючись, біг і ронив думки, повних
болю і смутку: “Так, нащо нам, тату, Сірко? Він-бо ста-
рий вже. До того, ж сліпий і глухий. Гавкати розучив-
ся… Вже він – непотріб… ” – доносилось з вулиці.
– Аякже, сліпий і глухий, – сказавши це, Петриків
батько нервово сінешніми дверми грюкнув. У господі
своїй половині сказав: – Щось треба, Ганю, робити…
Наш Петрик наче з глузду з’їхав: подався в світи Сірка
шукати. Не дитя Боже, а…
– Йой, що ти кажеш?! Ану, негайно за ним! Негай-
но, Іване!
Мати та батько вибігли за село. Очима наліво, на-
право – хлопця немає. Тут, як назло, посіявся дощ.
Мокрі краплі, падаючи з високості, різнотрав’я пацьо-
рять. Оті краплі ноги холодять, бо босоніж бігли. На
щастя, дощ був сліпим. Незабаром з-за хмар усміхну-
лося сонце. Яскравими піками навсібіч хмару розсуну-
ло. Подув низький вітер – теплий, сухий. Батьки бігли
прямо до лісу, що синьо на крайнебі синів. У лісових
хащах раптом щось хряснуло. Оглянулись: Боже, тож
дик! Вирячивши очі, рилом, втягуючи повітря, дрібно
хрюкав.
– Матінко Божа, він нас порішить! – мати Петрика
не на жарт злякалася. Злякався і батько. І чого я, дур-
ний, з собою фузію не прихопив? Хапнувши дружину
за руку, давай навтіки. Як трохи відбігли, спинилися.
– Хіба можна отак? Петрик у лісі, а я… – господар
сам собі дорікнув.
13
Петриків батько вийняв цізорик – дорогий, ще ав-
стрійський. І знову до кабана йшли… Правда, могли
його обійти, але… Але за сина боялися: дик міг на ньо-
го напасти. Тихо і боязко йшли. Ану, розізлиться – що
тоді, га? І на них, не дай, Боже, кинеться! Правда, го-
стрий ніж ґазді трохи відваги давав, бо він своє діло
зробить…
Дик був ще на місці. Кумедно з болота вибравшись,
міцно на ноги став – ні туди, ні сюди. Стояв, наче вко-
паний. Раптом став головою трясти, дрібно ніжками
бити: мабуть, хотів їх, людей, налякати. Згодом зник у
кущах. Либонь, сам напудився…
І як сина не кликали, і як не гукали – даремно: не
відзивався. “Де він тепер?” – батьки сушать голову. Ліс
шелестить, птиці співають – нич не почуєш, хоч би й
озвався. Гóри! Кликнеш – відлуння таке, що аж з чоти-
рьох сторін стелиться. Біда, чиста біда – та й годі!
– Ганю, Петрика нашого тут, мабуть, нема. Може,
вже вдома. Ходімо.
– Та то так, але… – мати відповіла. – А може, він
там, де наш Сірко, га? Гукаймо Сірка.
– Як їх знайдемо, то, може, обох заберемо додому,
– розм’як батько Петрика.
– Авжеж, заберемо. Поможи нам у тім, Господи! І
ти, Матінко Божа!..
Що ж, гукали, гукали – нема! Ні Петрика, ані Сірка.
Так, додому пора…
14
Розділ третій .
БУРКО СУМНИЙ-НЕВЕСЕЛИЙ
Ранок був сумним-невеселим і для молодого пса
– Бурка. “І чого він, Сірко, мене не будив нині?” – по-
думав, глянувши до суміжної буди. “Гав-гав, Сірко,
гав!” – кликав він свого старшого друга-наставника.
Він був дуже подивований, коли його побратим
не зреагував на його гавкіт. Виліз з буди, ланцюг по-
тягнув дротом аж до Сіркової хатки. “Овва, буда по-
рожня! – Бурко гірко подумав. – Невже старий той
дивак втік? Тиждень-два тому казав, що незабаром
десь-кудись повіється…” Йому враз стало жаль Сір-
ка. Себе – теж. Як-не-як, а він йому, малому, майже
батька заміняв:вчив гавкати, вчив їсти, вчив чемним
бути. Бувало, що й смаковинку якусь від свого рота
відняв, а йому дав: їж, поправляйся! А коли він, Бур-
ко, відмовлявся, казав: “Ти ще малий… Їж – і не дя-
куй!” І малюк їв і не завжди дякував. Було й таке, що
Сірко просить-просить, а він, Бурко, відмовляється.
Для годиться,звичайно. А тут вже й не просить… О,
тоді він, облизуючись, картав себе:таке смачне і… не
пропонує. Бо Сірко сам з’їв… “Дурень я, дурень!” – не-
волив себе.
“Ну, як мені тепер
жити без нього, га? – жу-
рився молодий пес. – Від
мами відняли, тата не
знаю… Сірко був мені і
за батька, і за братани-
ча був. А що тепер маю,
кого?” – опустивши хвіст,
Бурко зажурено до буди
подибав.
Вона, буда та, хоч і
нова, але його не дуже
15
радує. Без Сірка вона сумна і тривожна. Старий ві-
вчур був досить мудрий – часто ділився досвідом,
порадами. А що різних трафунків знав (сумних,
кумедних) – не передати. Бувало, що й при місяці
всяку всячину розповідав: і як з хазяїном на лови
ходив – на зайців, диків і навіть косуль; і як з води
вправно диких качок витягав; і як з поля диків про-
ганяв. Так, усяке було – стільки, що у міх не зібрати.
Та чи не найбільше повчальних історій розповідав.
От, приміром, таке. Якось з Іваном Петровичем,
господарем своїм, на зайців полювали. А що їх на
полі не було, то до лісу забрели. Ідуть та ідуть, аж
раптом господар – бо-о-бух! – і в глибокій ямі опи-
нився. Яма понад два метри, для вовків приготов-
лена. “Ратунку, ратунку!” – хлібодавець волає. Що
робити – Сірко не знає. З ями голос долинув: “Гілля-
ку пристав! Чуєш?!” Сіркові два рази не треба було
повторювати – зразу на пошуки кинувся. Довго не
шукав:губителі природи стовбур дуба обчімхали і
вкрали, а гілляки лишили. “От і добре: є вихід!” –
зрадів Бурко. Узяв щонайгрубішу гілляку і до ями
притяг. Товстим кінцем вглиб опустив. Попри край
ями, господар по гілляці таки виліз.
О, дома радості не було меж! Хазяїн усім розпо-
відав, якого гойного рятівника має! Не пес – золото!
З тих пір Сірку і миска повніша, і їжа смачніша, і
ошийник не дуже гризе.
Сірко Бровка й інших премудрощів вчив – життє-
вих, повчальних. Наприклад, як переконати свого гос-
подаря, що він, пес, пильний сторож. Як тільки хтось
з господи вийде – гавкати! Надривно і довго. Навіть
без потреби гавкати. І ще інших хитрощів вчив…
“От і гарного сторожа маю! – не раз, було, хвалив-
ся господині. – Бачу, мій охоронець даром хліба не
їсть. Цу-цу, мій хоронителю, цу-цу”, – і кусочки білого
хліба до рота кидає. А ти його, песику, справно хапай
16
і ковтай. Господар задоволений, бо, кажуть: як їсть,
так і робе…
Так, бракує йому, собачаці, Сірка. Ой, як бракує!
Та що поробиш, коли все йде, все минає… Колись він,
як і Сірко, зістаріється. Може, як і він, десь-кудись
подасться. У далеке і невідоме. Може…
Струсивши сльози, Бурко ще раз поволікся до
буди – хоча затишної, та сумної. А як влігся, знову за-
банував. І час від часу вив – голосом вовків. Мабуть,
поклик крові і йому дав знати, що його, як і Сірка,
генетичне коріння – вовчаче…
17
Розділ четвертий .
ПЕТРИК В ШУКАННЯХ
Петрику враз стало страшно. Ліс спохмурнів, за-
тягся чорною пеленою. Щоразу ставало сиро і холодно.
Крім того, всілякі потворні химери, що бовваніли між
деревами, йому в душу страху наганяли. Їхні бридкі го-
лови, ручиська-покручі, криві пружинисті лапи, огнен-
ні очиська – все це наближалося до хлопця, аж так, що
душа в п’ятки втікала. “Свят-свят, Маріє… Вбережи,
схорони… Боже, забери ці чудовиська!” – просив по-
думки Петрик. Буває, заплющить очі – потвори зника-
ють, розплющить – знову появляються. Фу-у, аж мороз
поза шкірою!..
І що йому, бідному, робити? Як діяти? Він – заблу-
дився! Коли і де не гукне, той гук з усіх сторін повер-
тається. Ага, відлуння тоте. “Як знайти порятунок?”
– хлопець сушить голову. Якби поруч Сірко був, то б
йому не так було страшно, а так… А так сядь і плач –
ніхто не поможе. Що робити, Господи? Був би день, то
б по моху, що на північній корі дерев, напрям додому
знайшов. А то глупа ніч: вибери очі – темінь така…
Ліс споночів ще більше. Вже й шелесту листя не
чути, ні співу птахів, ані галасу невгамовних ропух –
усе геть заснуло. Петрик ніяк не може себе заспокоїти.
Головне:де б йому ніч перебути? Де? На землі – страш-
но: дич всяка лазить, гадь різна; бути всю ніч на ногах
– не витримає, бо таки сон зламає. Може, в ямі якійсь,
що під корінням, ніч переждати, га? На вербі чи на
стіжку, може? Може … Та як їх знайти, коли темно?
“Ага, – зрадів хлопець. – То добре, що я з собою
мотузок прихопив, аби до нього, як знайду Сірка, міг
прип’яти”. На щастя, Петрик вербу таки надибав – ко-
рячкувату, широку, з “головою”, неначе ківш. Став на
зруб однією ногою, другою – і вже над землею. Знову
на зруб, на зруб – і ще вище. Знову трохи – і “голова”
18
у полоні його, себто під ним. Зосталось одне:лишні гіл-
ки обламати, щоб вигідно умоститися. А ще, наче кущ
до пакола, себе навколо гілляк обв’язати. Попід пахви,
звичайно. Щоб не впав, як засне.
Хлопець, молячись, дякував Господу Богу за при-
хисток, за допомогу. Так, він міг і на копичці ранку
діждатись,яку перед тим тута знайшов, але вона за-
низька, щоб бути безпечно йому. Міг би, еге…
Натомившись за день, Петрик заснув, немов сон-
дрімота. Йому снився сон: Сірко знайшов собі друга
– вовка-сіроманця. Вони зразу мирно зійшлися – по
крові і за характером. Поклялися,як зіницю ока, один
одного вберігати – від небажаних куль і поганих лю-
дей. Навіть Сірко йому, Петрикові, мовив: “Не журись,
мій приятелю, мені тут, на волі, не зле. Значно ліпше,
ніж на ланці бути. Та й татко твій уже не дорікне, що,
мовляв, я вже сліпий і глухий… Бог добрий, хлопчино,
вік свій якось я дотягну. Так-так, отут, на волі, разом
із вовком… – Сірко навіть заплакав, згодом, продо-
вжив: – Іди, Петрику, додому тепер, чуєш? Іди і не шу-
кай мене. Бо себе намарно зведеш… Я-бо в безпечному
сховку, у надійних руках”.
Сонце уже ранок будило. Жовтогарячі заграви кра-
ячили небо. Гілля дерев, наче мечі, цівки проштрику-
вали. Заграви – розбурхані, наче копиці, пакували ва-
лізи. Аби за обрій втекти…
Петрик дуже втомився, бо більше години брів ле-
пехою і шуварами. Крім того, чагарі тут такі, що чорт
ногу зламає. Хлопчина пробирався крізь хащі і все про
Сірка думав: “Де ти, бідна собачко? Озовися! Будеш
жити, як в пана… Повір. Батько тебе більш не карати-
ме. Певен, що одна ніч без мене його ума-розуму на-
вчить… А коли ні, то підемо в світ за очі – разом, бігме.
Най тоді знає, як тебе, нашого друга, йому не люби-
ти… Та й мама моя, було, не раз татові дорікала – за
його дику гординю і тупу впертість”.
19
Хлопець згадав, як мати казала: “Ну, що з того, що
Сірко вже старий? А хіба ти молодий, га? Колишню
енергію маєш, розум, думки? Так?” Тато відповідав:
“Та то, Ганю, так, але я людина, а він пес, знаєш… А
то – велика різниця!” Правда, мати тоді не здавала-
ся: “Справді, різниця є, але пригадай, яким він раніше
був – слабким, не відданим? Бувало, що навіть чужа
курка на наше обійстя не могла потикнутися, не те, що
злодій”. Батько, ховаючи очі,правив своєї: “Дай мені
спокій! Най собі десь свій вік пес доживає. Коли йому
так заманулося”. Отакий тато – впертий, непоступли-
вий. Може, що старіється, га?
Навіть стидно комусь це повісти. По дорозі раз у
раз за кущі заглядав. Може, Сірко десь там лежить,
знемагає. Від холоду і голоду. Петрик усе кликав його,
аби він його голос почув. Нема Сірка. Нема – ніби в
землю провалився… Йому жаль стало пса: він, як-не-
як, а член сім’ї їхньої, як каже мама. “Сірко, ти жити-
меш з нами! Знай, житимеш, бігме Боже!” – кричав у
розпачі втомлений хлопець.
Петрику було страшно і моторошно, але найбільше
йому допікало те, що надворі моква, холод, вітрюга.
Він не йшов, а біг додому. Сумний і подавлений. На
очах – сльози. Пекучі, гарячі. Боже, стільки гін перемі-
ряти – і Сірка не знайти!.. Не справедливо це, ні!
20
Розділ п’ятий .
ТУЖБА МУРЧИКА
Кіт Мурчик теж за Сірком банує. Їх обох, позбавив-
ши матері, принесли нове житло обживати. Песику
– холодну буду, а котику – утеплену хату. Правда, на
подвір’ї вони завжди були разом. Бавилися, іноді з од-
ної миски їли, на вулицю на мандри ходили. Словом,
як брати жили.
Бувало, що й крижі на сонечку вигрівали. Вляг-
шись кільцем, вони “вісімку” зображували. Пес вчив
Мурку гавкати, а кіт Сірка м’явкати… Хто не йде, ди-
вується: ну і ну, дають небожата! Інші: просто цирк на
дроті! А розумні які?! Кмітливі?! Сказано: молодо-зеле-
но… Отже,того подиву, а сміху – не передати.
Кілька разів вони на лови ходили – без хазяїна,
звісно. Трава коротка, пожухла – тут, там нори. Зви-
чайно, що мишачі. Оберуть собі “об’єкт”, значить, – й
чатують. Пес в одну дірку гавка, а кіт другу пильнує.
Бува,злякана миша од гавку отого з другої дірки ви-
скакує, а кіт її – х-хап! – і між лапи: ага, попалась, ко-
хана!.. А як налапають з десяток їх, зносять докупи
– і давай їсти! Смачні – за вуха не відірвеш. Дома їм
вечерю подали, а вони, знай, носами крутять. Бо не
голодні.
Було ще й таке. На дорозі, що попри обійстя вела,
Сірко раптом почув,як якийсь кіт просив порятунку.
Глянув – та ж то їхній Мурчик! А що не був на ланці,
стрілою за ворота виско-
чив. Завивши не своїм
голосом,на чужих псів
кинувся. Шерсть на-
стовбурчена, очі гнівом
горять, а лапи землю
гребуть – ось-ось псам
тим капут! Побачивши,
21
що їм непереливки, чужаки навтіки кинулись, вола-
ючи: “Скотяра ти, а не пес! Справжнісінька скотяра,
ага, морда! Чекай-чекай ми ти покажем!..” – і щезли.
Отак і врятував Сірко свого шерстяного побрати-
ма, а що його пси скотярою обізвали, то йому байдуже.
Головне, що Мурчика врятував і що його пси злякали-
ся… Кіт, звісно, був вдячний Сіркові за це – казав, що
вік пам’ятатиме. З тих пір так глибоко подружилися,
що навіть їжею ділилися: іноді пес молоко пив, а кіт
кісточки гриз.
А тепер? Що тепер буде? Сірка нема – ти, котику,
геть зсиротів! Не буде з ким й словом перекинутись
– і дньом, і ніччю. Ні розради тобі, ані поради, коте.
Але, але якось воно буде. Може, Сірко ще поверне. Так,
якось буде. Бо, як кажуть, усе в Божих руках. А мов-
лять ще: так ще не було, аби якось не було… Тож живи
і надійся, котику-братику: може, вернеться Сірко. Мо-
лись і надійся! А як не поверне, то якось й сам жити-
меш, бо світ не без добрих людей. Головне, аби його,
Мурчика, зір і нюх, як в Сірка, не підвів – то якось
дасть собі раду. Та ще й Петрик йому – добра підмога.
Не дасть покинутим бути. Підтримає і допоможе, бо
милосердна душа в хлопця. Добра і благородна.
22
Розділ шостий .
СІРКО В ПОШУКАХ ЇЖІ
Сірку захотілося їсти. “Але що їсти, що?” – бідо-
лашний бідкається. На це відповіді не знаходив, бо
до самостійного життя він не привик. Що не кажи, а
господар, який би там не був, а сяк-так годував. Коли
повну миску, коли пів, але, знай, сила прибувала.
Правда,іноді погодувати забув… Ну і що, з ким таке
не буває? Он ті пси, яких смітники годують, бува, аж
пухнуть з голоду. Люди теж пухли, кажуть… Колись:
за комуни! Й не раз!.. Навіть геноцид був...
Поза тим , він, Сірко, мав і ласку в господі. Осо-
бливо тоді, коли молодим був. Було йому тоді, зви-
чайно, добре,бо мав таки волю – без ланца і принуки.
Куди забаглося, гасав з такими, як він, бавився. Те-
пер, як постарівся, став уже не таким – буркотливим,
нудним. А ще оте собача, яке хазяїн приніс, попервах
усе йому докучало: без потреби гавкало,боляче кусало,
дряпало і, головне, у його миску весь час морду пхало.
Через те, мабуть, не злюбив його трохи. А може, тому,
що надмірну любов господаря до нього помітив… Але
нічого, скоро Бурко підросте, помудріє. А як ні, то
він, Сірко, роги йому обламає…
Сірко відганяв думки, що, мов колючки, весь
час йому докучали. Йому їсти хочеться – і край! А
голод – не жарти. Ходить-бродить, а щось гідне зна-
йти не може. Раптом по-
бачив зайця, що спав під
кущем. “О, це мені поря-
тунок!” – пес з радощів
аж підскочив. Але що то
таке: у зайця очі віджму-
рені?.. Мабуть, не спить.
Але тим недовго сушив
собі голову, бо згадав, що
23
куцохвості не завжди очі
заплющують.
Сірко підійшов ближ-
че. Підбирався обережно і
тихо, немовби лихач по ка-
наті. Дбав, щоби листя, що
уже землю вкрило, не заше-
лестіло, аби якась гіллячка
не тріснула. Підійшов на якихось два-три метри. За-
дніми ногами заперся об землю, та так, щоб якомога
прудкіше стрибнути. Рот весь у піні, голова туманіє.
Одне лиш на думці: аби того зайця йому собою накри-
ти! У Сірка спина, що пружина, ще мить – і стрибне.
Але що це? Заєць – р-раз – і на ноги, лише псу куцим
хвостом помахав. “Ну, заєць, ну куций! Ти ще попа-
дешся мені!” – з досади вигукнув пес.
“О, падоньку мій, тож треба так, га?! – Сірко спан-
теличено. Бачити – і не спіймати! І що мені, бідно-
му, робити тепер? Де порятунок? Як вихід знайти?”
І далі бреде – серед трав і кущів. Аж ось галявина –
суха і безлиста. Мацьок весь час пече (соки виділя-
ються), а ноги, немов ватяні, не завжди слухаються.
Обезсилився зовсім Сірко, в голові паморочиться, очі
тьм’яніють. “Все це, певно, від голоду ”, – пес подумки
сумно.
Он хто не голодний! Це – білка. Сидить на ліщині
й горіхи зриває. Либонь, на зиму запаси робить. “Ну,
хоча б одного горішка скинула!” – гірко подумав пес.
Поодаль лелеку побачив. Гордого, на довгих ніж-
ках. На нього теж не розживешся: розпустить крила і
в небо шугне – не досягнути...
Кілька невеличких кущів побачив. Потягся до
них. То малина була. Ягоди дрібні, зате стиглі. Прав-
да, їх не багато, але, може, Сірко ними хоч трохи го-
лод втамує. Підходить. Один кущ нудотно смердить,
другий, третій. А ще якоюсь дивною терпкістю від-
24
ганяє. “Ні, їсти не буду,
бо то, може, не справжня
малина, а трутка якась…”
– Сірко, підібгавши хвос-
та, кущі ці покинув. По-
ведінка його зрозуміла:
отруїтись боїться. Це –
перше. Друге – він-бо до
миски привик,яку йому
підносили. З борщем чи
зупою – йому було байду-
же. Головне, аби шлунок
порожнім не був, а він не
голодним.
Сірко на трохи при-
ліг. Він задрімав, та не на
довго: усе голод йому докучав. Встав – і знову в ман-
дри. Тепер вже на поле, на суголовок.
25
Розділ сьомий .
ПОВЕРНЕННЯ ПЕТРИКА
Петрик таки повернувся додому. Батьки – до ньо-
го! Обнімають, цілують. Дуже раді, що він – живий і
неушкоджений.
– Знав би ти, синку, як ми за тебе переживали!
Адже у лісі вовки, дикі свині, густі зарості. До того ж,
усяка мана ходить… Закрутить, заблудить – дороги не
знайти, – щиро зізналась, плачучи, мама. – Слава Богу,
вовків ми не зустрічали, а от дика… Їх там, у лісі, ба-
гато, мабуть.
– Так, дика ми справді зустріли, – обізвався бать-
ко, – у калабані барахкався. З болота усе очима косив
– навкруги і на нас. І дивно-предивно хрюкав. Спершу
було таке враження, що на нас кинеться… На щастя,
нас не чіпав. Похрюкав-похрюкав і пішов собі з ми-
ром. Позаяк, а я ніж мав, але що йому, дику, той ніж,
коли вістря коротке? Не проткнути і шкіру, бо тверда і
пругка, – не вгавав батько.
– Так, то правда, синку, – підтвердила мати, – твер-
да і пругка, шкіра тота.
– І як, Сірка не знайшли? – насупившись, хлопець
невтішно.
– Ні, як і ти, – одказав тато. – Зізнаюсь, ми більше
тобою переймалися, аніж псом…
Петрик не на жарт розсердився:
– Тобою, тобою… А хто у тім винен, не ви, тату? На-
віщо було так не по-людськи з Сірком поступати? Жив
би собі з нами – і горя б не знали. Був би порядок – без
страхів і тривог. Сірко – майже ровесник мені, а ви…
– хлопець заплакав.
Мати пригорнула сина міцно до себе. Цілувала,
пестила:
– Не горюй, моє сонечко, чує серце моє, що твій
песик знайдеться. От побачиш!
26
Батько, як до багаття дров, нових слів підкинув:
– Не горюй… не горюй… А як не знайдеться – що
тоді, га? То хоч самому лізь до буди, чи що? – господар
нервово. – Ух!.. Нема: баба з воза – коням легше… Най
би був від нас не тікав. Прецінь, я його не виганяв, сам
пішов.
Ці слова батька Петрика ще більше обурили:
– Тату, як ви так можете? Ви душі моєї не знаєте!..
Хіба ви дитиною колись не були, га? Собак, котів не
любили? Сірко мені рідний, як ото ви, мама, щоб зна-
ли… Він мені друг – щирий і вірний. Хіба ви забули, як
він, Сірко, мене знайшов, коли я колись серед чужих
хат заблудився? Забули?! А в лісі – серед шуварів...
– Хе! Ото порадував: нас до собак і котів прирів-
няв… – сказав господар, аби щось сказати.
– Тьху ти! Іване, перестань! – заступилась за сина
мати. – Петрусь має рацію: треба було до Сірка більш-
менш по-людськи ставитись. Син і пес (хай це незвич-
но) – одне ціле: разом росли, разом бавилися, кожному
дню раділи. А ти…
– А що я? – перебив батько. – Гадаєш, я Петрику
ворог? Так? Що сталось, то сталось, що тепер? Свари-
тися, так?
– Що тепер? – повторив хлопець татові слова. – Те-
пер те, що Сірка досі нема, і те, що ми його маєм зна-
йти! От і все, таточку! Інакше я сам ще раз шукатиму.
Серед вовків і диків шукатиму. Може, хоч вони мені
допоможуть!
Батько розм’як:
– Та заспокійся, хлопчику. Пошукаєм, разом пошу-
каєм, бігме.
– Авжеж, пошукаємо, дитино, – мати ніжно до сина
притулилася. – Наш Сірко мудрий: почує твій голос –
одізветься. Я впевнена в цьому.
– До-обре, хай буде по-вашому, – Петрик уже весе-
ліше. – Пошукаємо.
27
Розділ восьмий .
ПРИХИСТОК
Уже вечоріло. Сонце сховалося, лиш зрідка заграви
тут-там світились. І то не на довго, бо низький обрій їх
весь час ховав. А ще сонячні піки небо кололи... Сір-
ко відчув вільготне повітря, що облягло пустир. Тут,
у полі, йому, знай, небезпечно – од мисливців, звісно.
Гляди і підстрелять, гадаючи, що то вовк. Сірко знай-
шов вихід – до лісу піти. Там, мабуть, матиме спокій і
прихисток. Там заглибин немало,листя і моху.
Так, матиме спокій і прихисток, але… чує Сірко,
як кишки марша грають. Чим би йому підкріпитись
– не знає. “Боженьку, де та пожива, де? – пес сушить
голову. – Миші – хитрющі, мурахи – кусючі. Якось ніч
перебуду, а ранок покаже, що й як”.
Сірко вухо почухав, міркуючи, до якого лісу піти
– молодого, старого? Побрів таки до давнього: у ньо-
му затишніше. Він той ліс добре знає. Бувало, у нім
не раз на господаря зайців з-під кущів виганяв. Був
у ньому й тоді, коли Петрик із батьком гриби збирали,
різнотрав’я всіляке на ліки. “Вочевидь, там спокійне
і тихе місце”, – подумав пес і, немов рись, дав ногам
ходу.
А ось вже і ліс – густий, насторожений, з безліччю
кущів і сухого паліччя, яке під лапами весь час трі-
щить. Бувало, що й по морді б’є. Минувши сосняки,
Сірко біля дубів спинився. От, була би тут яма якась чи
вирва під коренем, то мав би він прихисток.
Враз побачив пес темну заглибину – під старим ду-
бом. Підійшов ближче: так і є – вирва. Не вагаючись,
опустився в неї. Боже, тут рай! Не гірше, ніж в буді. Є
трохи листя, сіна і моху. Із гілок є і лежак. Сіркові так
радісно стало – що аж! Миттю згадав колискову, яку
колись мати співала: “Цить, дитинко, не плач – принесе
киця калач. Уже на мостику, несе калач на хвостику…”
28
Пес вирішив тут заночувати. Вигідно влягшись,
Сірко зразу заснув. Невдовзі прокинувся. Почув, як
зверху хтось яму обнюхував. “Хто б то міг бути? Невже
вовк? – пса дрижаки взяли: – Невже йому буде моги-
ла?! Боже, який він дурний, який дурний, що рідне
обійстя покинув! Треба ж було дома сидіти й не рипа-
тись. А він… Ну, що з того, що господар деколи носом
крутить? Порутив би ще трохи і … заспокоївся б. Було
би йому, Сірку, як у тій приказці: і вовк ситий, і кози
цілі. А так…”
Вовк понюхав повітря, об траву і коріння морду
обтер. І опустився в яму. У потемках спитав:
– А хто, хто у моїй хатці?
– Я, Сірко, вовчику-братчику, – пес перестрашено.
– Як, як? Сірко, кажеш? – досить мирно поспитав
вовк. – Ну, коли так, то давай знайомитись. Правда,
тут темно, але один одного запізнаємо. Я – Сіроманець,
– і потиснув псові лапу. Сірко вдячно відповів на його
потиск.
Пес розповів,з яких ото він країв, як вірою і прав-
дою служив своєму хазяїну. Віддавав йому серце і
душу, однак господар не ви-
явив до нього такої прихиль-
ності. Так, вірою і правдою
служив – і на тобі: і сліпий, і
глухий, до всього не гожий…
Отака, як бачиш, подяка! На
все нарікає, не їжу, а помиї
дає, лагідного слова не скаже.
Ніби він колись не був моло-
дим, до всього гожим. Словом,
ні поваги тобі, ні уваги – нічо-
го! Тож нерви здали – пішов
світ за очі. Та нічого, якось
воно буде. Бо мусить бути, еге.
Пес і серед звірів своїм буде.
29
Тим більше, що кров вовчу має – від первісних предків
своїх.
– Авжеж, якось буде, буде, – Сіроманець підтримав
свого нового приятеля. І, поклавши морду на лапи,
весь час позіхаючи, додав: – Я, знай, тобі не твій гос-
подар, то ж зі свого сховку виганяти не буду. Місця тут
вистачить – для мене й для тебе. Якось помістимось.
– Дякую, пане, – Сірко настільки зрадів, що аж про-
слезився. Згодом промовив: – Сіроманцю, будь мені
братом, еге?
– Буду! Досі ми були напів брати – по крові ли-
шень, а тепер – на всі сто, – вовк тицьнув лапою лапу
Сірка – на знак згоди. – Ага, ще одне: не називай мене
паном, бо хіба вовки коли-небудь такими були? Ну,
панами ж...
Пес відповів:
– Та то я так – з привички, адже свого господаря я
паном завжди називав… Він-бо людина! Ще раз дякую
тобі, брате.
30
Розділ дев’ятий .
ЧУЖИЙ ВОВК
Сіроманець не міг звестися на ноги: він занеду-
жав. Сірко не на жарт зажурився. Одне, що шкода
вовка, а друге – без нього ой нелегко прийдеться:
що буде їсти? “Так, без вовка йому, знай, буде до-
сить трудно”, – гірко подумав. Сіроманець добре знає
вдачу лисиць і зайців, їхні ходи-переходи… Але що
поробиш? Мабуть, така вже доля його – вовкові те-
пер помагати. Допоміг він йому, поможе і він, – така
братня солідарність. Обидва вони дружбою здружені.
Клялись бути навіки разом! Доки ноги носять...
Сірко виліз зі схрону. На пеньку всівся, лапою за
вухом пошкрябав: куди йти? Куди податись? “Піду на
поле, може, там мишей наловлю…” – вирішив.
А ось вже і поле – широке, розлоге, як море. Прав-
да, земля ще не зóрана. Скрізь, де не глянь, діри. Хов-
рашині, мишачі. Багато їх – не полічити! Сірко ходить
і ходить, навсібіч крутячи головою. Чує – миша пік-
нула. Бачить, в траві їх аж дві – либонь, пара. “Ну, а
як їх вполювати?” – пес сушить голову. Він до них, а
вони – шусть! – в дірку. Так драпанули, що навкруги
аж пилом війнуло.
“Нічого… Я, Сірко, теж не ликом шитий: дістану!
Начувайтесь мені, драбуги малі, – і лапами дірку усе
розгрібає. – Ще трохи, ось-ось – і м’ясо моє!..”
Та де: нема! “Либонь, з іншої дірки вискочили, –
пес гірко подумав. Побачив знов їх. За ними, а вони,
кляті, в іншу дірку вскочили Знову розгріб і знов те
саме: нема! Знов мене миші в дурні пошили!.. – пес
аж крикнув зі злості. – Ага, тепер знаю: я он ту дірку
зарию, а ту, що від мене, розгрібатиму. Фіґу від мене
втечете!” – потер лапи Сірко.
Так, таким робом, як затіяв, він мишей таки пе-
рехитрив – обох злапав. Зразу їх з’їв, бо вже не мав
31
сили ноги тягати. І знову за
своє взявся. Може б, злапав
ще, та лелека цьому завадив.
І що йому, бідоласі, робити?
Він хоч трішки собі за дра-
бину закинув, а як Сіроман-
цеві бути? Бути голодним,
так? Йой, йому встидно за
себе. Вовк його порятував,
а він… Він лиш про себе по-
дбав. Невдячний який! Хоч
би одну мишу був вовку лишив…
“Ні, тут мені нема що робити, – подумав Сірко. –
Піду до лісу. Може, там якусь птицю вполюю”. За дея-
кий час пес був вже у лісі. І знову невдача: на деревах
не чути птиць, а лиш шурхіт вітру. “Треба щось внизу
пошукати”, – подумав приречено.
Сірко йшов обережно, як котик, до шорохів при-
слухаючись, що подекуди озивалися. Он там, при
стовбурі, дятел своїм сокирчам цюкає. Де-не-де жаби
квакають. Більш нічого не чути.
Іде Сірко далі. Й знов невезіння: рій диких бджіл
на нього накинувся. Була би хана йому, як би він
вчасно не втік. Правда, покусів має чимало. “Нічого,
здоровшим буду,” – не впадав пес у розпач. Сірко тер-
ся шерстю об стовбур, аби зуд не брав.
Щось раптом свиснуло. Він задер голову. На гілці
– синиця! Її свист йому трохи сподобався.
“От, якби нижче сіла – ото б засвистіла! Голосно й
ніжно… Звичайно, у моїй пащі!” – подумав.
Раптом щось важке очерет розгорнуло. Боже, то ж
вовк! Чужий… Що робити? Тікати запізно, а його, мо-
лодого, він, старий, не подужає. Залишилось чекати:
що з тої зустрічі буде? Як його, Сірка, вб’є, то най так
і буде. Вже досить намучився. Тої муки на двох-трьох
вистачить… Годі! Але жити таки хочеться!
32
Тут вовк зупинився – великий, страшний. Стояв і
лапищами гріб землю – та так, ніби злості набирався.
Ось-ось стрибне – і по ньому! У вовка морда – стра-
шидло, зуби – кілки, очиська – вогонь. “Боже, мені тут
кінець! – пес перелякано. По якійсь хвилі приречено
вирік: – Що ж, як не тепер, то в четвер – двічі не вми-
рати…”
Ні, вовк не чіпав бідолаху. Підійшов ближче і, об-
нюхавши Сірка, на вухо шепнув:
– Бачу, маєш проблеми, мій блудче. Чи не так?
– Авжеж, маю, братику, маю. Від свого господаря
втік, а тепер, бачиш, світами блукаю. Як чому? Бо ха-
зяїн усе нарікав на мене: мовляв, старий вже, глухий,
сліпий і без нюху…
Вовк, співчуваючи, похитав головою:
– Ой так-так, друже: старість – не радість. І в нас,
і в людей...
– Ой правду ти, вовчику-братчику, кажеш, – по-
годився Сірко.
Перегодя вовк-незнайомець спитав:
– Виджу, що щось неволить тебе. Скажи, не крий-
ся. Як зможу, тобі допоможу.
– Та-а… то діло, знаєш, приватне, – відповів пес
неохоче. – Мій приятель захворів. Теж, як і ти, вовк.
Сіроманцем звуть. Щось мушу йому, бідаку, вполюва-
ти. Інакше помре з голоду.
– Гм… Річ поважна. Та не мороч собі голову,
брате. Ходімо! Я знаю
місця, де зайців си-
ла-силенна. Щось та
вполюємо. Так що не
горюй: буде свято і на
твоїй вулиці.
І справді, під розло-
гим кущем спав заєць.
Вовк стрілою на нього
33
– та так, що куцохвостий не встиг з місця зірватися.
Міцні вовчі зуби вп’ялися у заячу шию. Вовк хижо по-
товк зайцем об землю і переможно вирік:
– А тепер неси свому приятелю, нехай поправ-
ляється. Можеш іти, але пам’ятай, що ти ще одного
друга маєш. Чуєш?! Дасть Біг, ми ще зустрінемось.
Бувай! – і вовк у кущах зник. Раптово, як і появився.
34
Розділ десятий .
СІРКОВІ СНИ
Сірку цілу ніч сни снилися. Про життя-буття – і
радісне, і сумне. Спершу снились йому рідні обереги:
подвір’я, толока, поле, ліс. І те озеро, де він час від часу
рибу ловив, – тоді, коли ланцюга ще не знав. Правда,
бачив, як мати його, той ланцюг, сюди-туди сувала.
Тоді він, нерозумний, думав, що так їй і треба. Було
йому навіть смішно, еге.
Батька, правда, Сірко не знав. Бувало, що якийсь
пес-вівчур не раз його на вулицю кликав, але він, ма-
люк, до нього не йшов. Боявся: а що, як отой псюга йому
кривду зробить?! Тому, підібгавши хвіст, до мами тікав.
Мама його голубила і язиком із шерсті всілякі там ко-
лючки вибирала. А ще покрадьки на пса, що на вулиці,
дивно-ніжно дивилася. Іноді у Сірка закрадалася думка,
що той пес – батько його! Бо він не один раз до їхнього
обійстя навідувався. Але мале цуценя собі твердо поста-
новило: не іти до нього! Хоч би матері і свояком був…
Згодом йому снилась неволя, до якої причетні і гос-
подар, і ланцюг, і нашийник. Становище, в якому опи-
нився, його усього постійно непокоїло, та чи не най-
більше – серце і душу. Як так, я маю ноги, щоб бігати,
очі, щоб бачити, нюх, аби нюхати – і… ланцюг? Мені
бігати,щоб птахів, звірят та мишей ловити; бачити,
аби якусь здобич господарю з кущів витягати; нюха-
ти, щоб від вовків чи диків вборонитися. Ну і що? А
нічого, натомість маєш ланц і кусок дроту. Бігай собі
на здоров’я! Від буди – до стайні і навпаки. Може, і до
воріт, коли треба. Ага, сиди тихо тепер – і не пікай!
Тішся, псюго, і радій кожному дню!
Правда, у його житті були світлі і радісні дні. Пе-
реважно тоді, коли він і хазяїн на полювання ходили.
Душа була переповнена волею, а серце – вдячністю.
Звичайно, що господарю. Зазвичай, тої радості було
35
не дуже:якихось два-три рази в місяць. Може, і того
не було б, якби він не вмів підстрелених качок з озер
досягати, чи, скажімо, зайців винюхувати.
Сіркові снився і Петрик. Снився, коли зростав. Був
то ніжний хлопчик – милосердний, співчутливий до
всього. Бувало, й сам не з’їсть, а йому, ласунчику, щось
смачне дасть: коли цукерку, коли й ковбаски кавалок, а
іноді навіть плиточку чоколяди. Деколи потайки сиру й
сметани приносив – так, аби батьки не бачили. Так, від
свого рота відірве, а його почастує. Ади, і таке було, було!
Наснився Сірку й Сіроманець, який, що не кажи,
а його весь час рятує від негоди, голоду і небезпеки.
Як-не-як, а йому тепер на голову не капає: який не є,
але сховок має. Тут, у лігві, має відпочинок і спокій. А
ще вовк йому побратим – порядний і чесний. Як треба,
завжди виручить.
Так, сон є сон… Усе може снитись. Згадав Сірко,
як йому, малому, сни дивні снилися – і веселі, і страш-
ні, і навіть кольорові. Правда, він ними не дуже пере-
ймався, бо ще пам’ятав слова матері: “Куди ніч – туди
й сон…”
Запав у душу йому й прикінцевий сон. Він, Сірко, і
Сіроманець позбавлені щоденних турбот, особливо тих
марних пошуків, аби свої ненаситні шлунки задобри-
ти. Ніби їх обох батьки Петрика забрали до себе. Тепер
їм невольничі ланцюги загрожують. Але це і від них
немало залежить: мусять чемними бути! У всьому – у
поведінці, на вулиці, з людьми. Що ж, поживуть – по-
бачать. Передбачити наперед не завжди вдається.
Про цей сон Сірко розповів Сіроманцю. Посміхнув-
шись, вовк покрутив мордою: мовляв, це нереально!
Тю-у! Щоб я та ланці був?!. Але, але все може бути. Він,
як і пес, на звичаях людей теж добре знається, бо, як-
не-як, а зростав між ними… Коли ще малим був.
– Словом, Бог нам у поміч! – вигукнув Сіроманець.
– Еге, тобі і мені в поміч! – радісно додав Сірко.
36
Розділ одинадцятий .
МИСЛИВЦІ У ПАСТЦІ
Сіроманець надумав провчити свої ворогів – мис-
ливців. Та як? Вони небезпечні, адже при зброї. Як
мовиться, рушниці стріляють, а кулі вбивають…
Вовк:
– Еге, ми, брате, теж не ликом шиті. Їхню вдачу,
ади, знаємо: у погоні за здобиччю вони, проклятущі,
пильність втрачають. Біжать на край світу – у прірву.
Пес:
– Справді, вони іноді такими бувають. Я з ним не
раз був на ловах, тож знаю, що, біжучи стрімголов,
про небезпеку не думають. Звісно, нам це на руку.
Сіроманець звівся на задні лапи і довкруж себе го-
ловою повів, чи, бува, нема небезпеки. Згодом уваж-
но повітря понюхав. По тому:
– Тут, брате, багацько потайних ям, аби нас, звірів,
туди заманити. – У Сіроманця раптом засвітилися очі.
– О, я придумав! Хтось із мисливців попаде в оті ями.
Попаде, бо ж недарма кажуть: не копай комусь яму, бо
сам попадеш в неї. От потіха буде! Що на це скажеш, га?
– А! То трудна справа! Хіба їх у них заженеш! –
Сірко відповів.
Вовк почухав потилицю:
– Знай, вихід є. Зробимо так: спіймаємо лося. Ми
– з обох сторін бігтимем, а лось – посередині. Зверну-
ти вбік він побоїться, аби нам не зрадити. Як знаєш,
в страха очі великі. Бігтиме і бігтиме, а ми – за ним,
але, як я вже казав, збоку.
– І що, гадаєш, лось в ями не попаде, ні?
– Ні, він дуже прудкий: перестрибуватиме. А як
попаде, то це йому біда, а не нам, – байдуже відповів
вовк.
– То, знай, несправедливо, – заперечив Сірко, – це
ж мокре діло, себто вбивство, вовчику, братику.
37
Пильно глянувши в очі Сірку, Сіроманець задово-
лено посміхнувся. А що Сірко спохмурнів, додав:
– Не переживай! Лось надто обережна тваринка.
Якщо передніми ніжками м’яке місце відчує, то, на-
прижившись, стрибне далеко від ями.
– Та ти що, не жартуєш? – пес вже цікаво.
– Ні, не жартую. Адже в лося швидкість шалена,
стрибок п’ять-шість метрів завдовжки. Геть-усе, що
таїть небезпеку, він спритно перестрибує.
– До-обре, переконав ти мене, – Сірко вже без ост-
раху.
– Гаразд, ходімо. Мисливці, мабуть, чекають. На
нас, само собою.
Отже, тепер Сірко і Сіроманець на лови ідуть…
Спершу – на лося, а там – на мисливців. Не довго хо-
дили – неподалік лось траву попасав. Тихенько під-
кравшись, Сіроманець гукнув:
– Не бійся нас, лосе! Ми з миром до тебе. Хочемо,
аби ти нам зробив одну послугу. Добре?
– А яку, вовче? – лось з острахом і недовірою.
Вовк на хвилю замовк. Погравши очима, відпо-
вів:
– А таку: ти тікатимеш од мисливців поміж кущів,
але все прямо і прямо. Ми бігцем збоку. Застерігаємо:
не думай тікати! Спіймаємо – життя порішим! Ти зро-
зумів, ні?
– Еге, зрозумів, – лось знічено. Він зразу збагнув,
що та гра небезпечна, бо з ямами, а ще з кулями. В
обох випадках небезпечна…
Лосю, правда, кортіло у вовка спитати, чи він ча-
сом не порушить клятви – його не вбити. Але переду-
мав: хіба цим щось можна змінити? Вихід один: роби-
ти, що йому кажуть. Чесно робити.
Так-от, трійця вийшла на луг, що весь у кущах і
травах. Правда, невесело їм, хоч співають пташки і
гріє сонце. Усе може бути… Здається, дощу нині не
38
буде: оно хмари на обрії, мов слони, повлягалися. Від-
почивають. Гейби так їм і треба: лежати.
Раптом затійна братія двох мисливців угледіла.
При повному споряджені: у плямистих костюмах, з
рушницями. З облич видно, що сповнені нині щось
вполювати… “А дзуськи! – усміхнувсь Сіроманець. –
Скоріше ми вас уполюємо, гади!..”
Розмістились так, як велів вовк: лось – посередині,
Сіроманець й Сірко – по боках. Від лося на віддалі
п’ять-шість метрів. Лось, звівшись на задні ноги, на
весь зріст витягся. Зробив це для того, аби мисливці
його угледіли.
Власне, так сталося, як гадалося. Дядьки, поба-
чивши здобич, за лосем кинулись. А що втікач усе по-
між кущів, поміж кущів,
то стріли мисливців цілі не
досягали. Згодом постріли
припинилися. Напевне,
пульованці економлять
патрони. Все ж мисливці
бігли і бігли, аби до лося
хоч трохи наблизитись. Та
марно: лось не такий дур-
ний – не дасть собі в кашу
наплювати. Бігли і через
якусь мить в яму попада-
ли, яку днями на вовків
самі ж приготували.
Ага, попалися! Крикам
“рятуйте!” не було меж.
Звіролови лаялись, кри-
чали, стогнали. Натомість
вовк та пес щиро дякува-
ли лосеві за рятівну послу-
гу. Сіроманець (а він був
у лісі за старшого) запев-
39
нив, що своїх лосів вовки ніколи вже не чіпатимуть.
Бо в лісі і без них поживи немало. Сказавши це, ві-
вчур свого бранця відпустив.
Сірко і Сіроманець підійшли до ями. Хе, яма – будь
здоров: хоч слона лови! Глянули, а на дні дві особини
– знервовані і налякані. І все: рятуйте і рятуйте!
Сіроманець:
– Ау-у! Ну що, гицлі, приємно в ямі, га? Певне, ви
її викопали, ні? Навіщо ви оцю пастку зробили? Щоб
лисиць і вовків упокорити, так? І лосів, еге? Життя
нас позбавити?! Боже, життя нам без вас, катів, не-
має… Ненаситні які! За окупанта гірші...
– Не ми цю яму копали, ні! – долинув знизу голос.
– Ха! Так я вам повірю! – вовк не здавався.
– Не ми!.. Не ми!.. – Кричать, як у рот кладуть.
– Не ми… не ми… Яка різниця? – Сіроманець далі
знущався. – Сказано: не копай комусь яму, бо сам
упадеш в неї. Що, і таке не чули, ні?
– Та чули, вовчику-братчику, але… Справді, копа-
ли не ми, – почувсь з ями страдницький голос. – По-
рятуйте нас, просимо: вік не полюватимем!
Вовк набурмосився:
– Ага, порятунку вам захотілося… Скажіть, а нас
– вовків, лосів, лисиць – ви б порятували, га? Чесно
скажіть!
– Бігме Боже, порятували б, порятували!.. – чулося
два голоси, що воєдино, мов дзвони, злилися.
Сіроманець до Сірка нахилився: що робити? Пові-
рити їм, ні? Сірко схвально: повірити. Може, аж те-
пер розумнішими стануть!
– Так-от, – сказав Сіроманець. – По-перше, на верх
стрільбу викиньте! Друге: позбудьтесь гордині, на яку
ви хворієте… По-третє, дайте обітницю, що звірів, ко-
трим, як і вам, дорогі життя й воля, не будете вбива-
ти. А ще: повідомте усіх мисливців про мир між нами.
І що їх така сама доля чекатиме, як вас. Згода?
40
– Згода! Згода! – з ями гуки такі, що, здавалося,
аж хмар сягали.
Як мисливці себе розброїли, Сіроманець велів
Сірку знайти дебелу гілляку – товсту і довгу. А собі –
зброю сховати. Як все полагодили, опустили гілляку в
яму. До мисливців вовк застосував ще одну хитрість:
патрони віддати! Наприкінці сказав:
Що ж, прощавайте, наші бранці, і не грішіть біль-
ше – ні кулею, ні душею. Чуєте?!. А ще пам’ятайте, що
віднині у наших серцях має любов та милосердя горі-
ти… Як багаття горіти: полум’ям, полум’ям!
Сірко, Сіроманець (і лось, звичайно) були вельми
щасливими: вони своїх ворогів таки добряче провчи-
ли. Тож пам’ятатимуть! Ще й іншим розкажуть...
41
Розділ дванадцятий .
СІРКО У НЕБЕЗПЕЦІ
Сірко раптом на ведмедя натрапив. Мишко як
Мишко: бурий, здоровий. Ввидівши, що пес не на
жарт злякався, тихо-мирно заговорив:
– Ти, песе, не бійся мене. Зла тобі я не зроблю.
Нас, ведмедів, більше вовки непокоять: своїм виттям
спати нам не дають, нашу звірину займають. Буває,
живе зхавають, а ми лиш облизуємося… Ба навіть
більше, через них, клятих, і ми інколи страдаємо, – від
отих мисливців жорстоких. Буває, що й куля, призна-
чена їм, нас косить. А ще й ви, собаки, наш слід їм
винюхуєте… Неправда кажу, га?
Сірко знітився, наче приречений. З переляку
його всього лихоманило: щось не те скаже – ведмідь
його розірве. На шматки розірве. Сумирно йому від-
повів:
– Так, добродію, винюхують. Але не я, знайте. Бо
скільки не був у лісі, ніколи вас, таких мирних і лагід-
них, я не бачив. Ото – вперше. Не бачив, крім зайців,
лисиць, диків, вовків і лосів, звісно. Мушу сказати,
що лисиця хитра бестія! Так тебе обмахлює, що й не
зчуєшся, як обдуреним
будеш, – торочить Сірко
небилиці, сподіваючись,
що ведмедеві мізки за-
туманить.
– Авжеж, хитра, хи-
тра… – промугикав вед-
мідь. – Ба навіть під-
ступна!
Сірко далі торочив,
вигадуючи байку:
– Розкажу вам одну
таку притичину, вуйку.
42
Якось лисиця молодого сільського півня зустріла, що
на окраїні села крила пробував. Пролетить трохи – і
сяде, пролетить – і сяде. Той півень так захопився ле-
том, що аж на кущі залетів. Сюди-туди глянув, а по-
руч – лисиця… Рижа, хвостата. Очі – хитрющі, писок
– масненький.
Не сходячи з місця, лисиця півнику: мовляв, слаба
і недужа. Щось, мабуть, з горлом сталося: болить і бо-
лить!.. Напевно, там якась кістка застрягла. Її треба
витягти…
Півень, що втратив пильність, послухав підступ-
ну лисицю. Коли наблизився, а вона його – хап! – і
за шию… Хрусь-хрусь – і нема голови!.. Правда, без-
головий півень згарячу знісся високо в небо. І як не
шукала лисиця, як не винюхувала – так і не знайшла
туловища. Либонь, на гіллячці десь зачепилося.
Ведмідь розповів Сіркові свою байку: як лукава
лисиця дятла обхитрила. У неї щось в горлі застря-
гло… У дятла дзьоб довгий – то ж витягне. Тільки-но
дятел дзьоб у пащеку, як лисиця хапнула його і за-
душила. Отака лисиця та! – радів ведмідь, що Сірко
його так уважно вислухав. Давно, бідолаха, такого
уважного слухача він не мав! Можливо, й не матиме...
Сірко трохи заспокоївся. Проте не дуже, бо від зві-
ра-велета можна усього чекати! Ведмідь подав ніжно
лапу собаці – на знак їхньої дружби. Потім сказав:
– Якщо не маєш де жити, то можеш і в моїм лігві
замешкати. Помістимось. Часом тебе не обмежую.
На це пес:
– Ваша пропозиція, пане, гідна уваги, дякую.
Але… – Сірко глянув, чи ведмідь часом не сердиться.
– Але є одне діло: делікатне. Ви зимою весь час спа-
ти будете, а я буду вам заважати? Інші ведмеді мене
можуть вбити… А ще й вовки, як довідаються, що я,
вівчур, з вами запанібрата, не простять мені дружби
такої… Від них, хижаків, лиха не минути, бігме.
43
Мишко трохи набурмосився. Помахав головою:
– То що, відмовляєшся? Я тобі дружбу, житло,
а ти… Втім, може, ти маєш рацію, але… Але знай,
що мені це не дуже подобається. Виходить, не до-
віряєш мені, так? Що ж, валандай, але на очі мені
більше не попадайся! Я іноді небезпечним буваю.
Якщо бути чесним, мені не до вподоби, що ти з вов-
ком злигався…
Сірко:
– Дякую, вуйку. Доброту вашу повік не забуду! – і,
наче вітер, до лісу гайнув.
“І чого це він так?..” – подумав, коли був далеко.
44
Розділ тринадцятий .
СІРОМАНЕЦЬ – ПОЕТ
Цієї ночі вовк і пес довго не спали: сон не брав –
хоч убий! Кожен своє повідав – бувале й тривожне.
Особливо балакучим був вовк. Виявляється, він, як і
Сірко, добре на людях знається, бо теж у селі виріс. Як
так – у селі? А тому, що його батьків повбивали мис-
ливці. Його один пожалів і додому взяв. А от брата й
сестричку інші драбуги до зоопарку віддали. Де вони
зараз – він, вовк, не відає. Можливо, у ньому, а може,
в іншому – де йому знати? Не раз, було, ходив-бродив
навколо зоопарку, кликав-гукав, але братик і сестрич-
ка, на жаль, не одізвались. Гадав тоді, що впізнають
його – по голосу і по запаху. Ні, не впізнали. Що ж, не
судилося, значить.
– А чого втік? Ну, від господаря, коли він, певне,
був добрим до тебе? Бачиш, додому забрав, а не до зо-
опарку віддав… – Сірко поцікавився.
– Знаєш, важко то пояснити… – Сіроманець сльози
обтер. Лизнув одну сльозу, що скотилася, другу і далі
пояснив: – Я тобі інше скажу. У нас, вовків, як і в псів,
до речі, є велике прагнення волі. На генетичному рівні
прагнення. Без ланца тобі і без миски. Наше кредо:
живи – як умієш, рятуйся – як можеш! А те гуляй-поле
– найважливіше для нас, вовків, воно – основа основ.
Так, ми – хижаки. За своєю природою, звісно. Вбива-
ти, здобуваючи здобич, – це спосіб нашого існування.
Але… але, скажи, хіба ми одні такі, га? А ведмідь, а
рись, а лев, а… люди – хіба не такі? Ще, видать, гірші…
Ті люди – фальшиві, зрадливі, продажні.
Сіроманець облизав губи, що пересохли. Ще раз
лизнув і далі вів річ:
– Я тобі, брате, ось що скажу: без волі наша доля –
ніяка! Сумна і гірка. Прецінь, у людей так само буває.
Візьмім, для прикладу, українців. Скільки їх полягло
45
на полі брані – не злічити. За свої і чужі інтереси… По-
лягли, собі волю виборюючи. На шляху їхнього посту-
пу завжди хтось стоїть: то займанці, то зрадники, то
манкурти, то яничари. У свої лапища жорстоко їх орли
хапають – одно- і двоглаві…
– Двоглаві, так? Оті, що на людей полюють і чужі
землі? – запитав Сірко.
– Атож, брате, вони. Оті загребущі, щоб знав.
– Вони що, завжди так воюють?
– Еге, відколи себе пам’ятають… Про них я навіть
вірш написав. Ось він, послухай:
А серце, мов камінь,
Стиснулось в кулак:
Орда, наче Каїн,
Смерть сіє, як мак.
Наліво, направо
Повзе, як хробак.
Рабує, знай, браво –
Віками отак!..
– О, як здорово! Ніколи би не подумав, що мої со-
бачі сліди перетнуться із слідами поета-вовка, – Сірко
на мить задумався: – Орда, орда… Хто вона?
– Як, ти не знаєш? – Сіроманець здивовано. – Це
ті, що своє занедбали, а чуже забрали. Це ті, з Півночі.
– З Півночі?
– Авжеж, вони, брате. Московити кляті…
Пес задоволено:
– Ага, аж тепер розумію… Може, ще щось прочита-
єш, га? Ну, хоч би про нас.
– Із задоволенням, – вовк погодився.
Хоч ти пес, але й вовк,
Бо крові одної.
Буде з тебе таки толк –
Зміцнишся в двобої.
Хоч нелегко нам, бува, –
Мусим виживати…
46
Життя, друже, тятива,
Маєм про це знати.
Для нас воля – наче рай, –
Мусим воювати.
Виживає сильний, знай,
А слабким – конати…
Сірко не на жарт загорівся:
– Може, ще щось? Ну, прочитаєш?..
– Та ні, іншим разом, – Сіроманець звинувся кала-
чиком, щоб трохи поспати.
Сон-дрімота (отой, що “ходить коло плота…”) їх
таки зламав. Вони спали довго – майже до полудня.
Може б, ще спали, але їм страшно захотілося їсти. На
ходу, як манджали, вовк нового вірша склав:
Який тут спокій! Тиша!
У житі коник сюркотить.
І небо жайвора колише,
І вітер з полем гомонить…
– Це тобі на закуску, брате… – Сіроманець Сірку.
– Ти-бо просив, щоб я ще щось прочитав. Ну й я про-
читав, а ти послухав… А тепер поспішаймо, брате, бо,
чую, стінки кишок злипаються…
47
Розділ чотирнадцятий .
ГОЛОД – НЕ МАТИ: НЕ НАГОДУЄ
Усміхнувшись сонцю, що високо в небі, пес і вовк
з лісу вийшли. Вийшли, аби якусь здобич собі роздобу-
ти. Та як її, оту здобич, знайдеш, коли скрізь повно лю-
дей. Хтось поле обходить, хтось грядки копає, а хтось
корів попасає.
Побігли на луг – поодаль від ока людського. Поде-
куди там ростуть ялівець, терен, шипшина, приземні
кущі – при потребі від мисливців й заховатись можна.
Так, голод – не мати: не нагодує… Біда: мацьок
геть-чисто про себе нагадує… Порожній! Сіроманець
й Сірко бредуть собі далі, часто за кущі ховаючись, за
трави високі. Мовчать, немов у рот води набрали. Го-
лод їх скрізь, як мана, водить. Вже їм, бач, не до ві-
ршів, не до політики…
Раптом – ж-жух!.. Біда: Сіроманець – у ямі-пастці.
В глибокій і темній. Вовк репетує:
– Караул! Ра-атунку! – крики такі, ніби сто вовків
в отій ямі.
Сірко – переляканий, горем прибитий – у яму за-
глянув. Бідний вовк лапами хапався за виступи стін-
ки. Але даремно: земля з-під кігтів виривалася, і він
падав. Знову хапався і знову долі падав. Тепер вовк
істерично:
– О, горе мені, горе! Порятуй мене, братчику. Чуєш?
– Порятую, еге, – Сірко відповів, трагічну скорчив-
ши міну.
– А як? – Вовк запитав.
– Як із мисливцями: пошукаю велику гілляку. Зна-
йду – опущу товстим кінцем в яму. Може, ти по ній
вилізеш. Гаразд? – при цьому ще додав: – Хутко шука-
тиму, бо сюди можуть мисливці прийти… Яке тоді моє
життя без тебе?
– Гаразд, песику-братику, – вовк веселіше.
48
Хег, та де тоту гілляку знайдеш, коли ліс молодий,
зелений? Сірко ходить-ходить – і не знаходить. Він вже
сам не свій. Злиться, бо не вірить, що вовка порятує. О
Боже! Гілляка – осьо-сьо, яку буря зламала. Вона груба
і довга. “Дякую, Господи!” – Сірко подумки: щасливий!
Гілляку – в яму, власне так, як йому колись радив
господар. Сіроманець сторожко забрався на середину
гілляки. А що вона весь час вигиналася, то попросив,
аби Сірко подав йому лапу. Пес тягне, тягне і, мабуть,
не дасть ради: сили бракує. Та де її взяти, коли він
голодний?.. Запершись ногами, ще раз попробував і –
гур-ра! – вдалося! Таки витяг він вовка.
– Дякую, брате, що виручив. Гадав, що яма тота –
могила мені… Бачу, що ти – справжній приятель! Ще
раз тобі дякую. Вік не забуду!
Сіроманцю, Сірку й далі непереливки: кишки себе
нагадують. Печуть, як вогонь. Вони знову в пошуках.
– О, нарешті! – вигукнув Сіроманець.
– Що – нарешті? – Сірку не зрозуміло.
– А те, що маєм поживу. Оно – бачиш? – купина.
Це – мурашник. Мерщій до нього.
Мурашник купинястий, ще свіжий. Вовк радить:
– Ото опусти морду, висолоп язика і не рухай ним.
За кілька хвилин цілу пригорщу мурахів матимеш.
Твоє діло – ковтати, смакуючи…
Сірко так і зробив. Чекає, чекає… Почувши віль-
гість й тепло, мурахи язик весь обсіли. Пес їх ковтав і
ковтав. Либонь, уже досить. Так ні, йому їх ще забагло-
ся. Цього разу мурашня була вже мудрішою: язик пса
так покусала, що спух, як халява…
Ой, і сміху було! Вовк:
– А це, песику, тому, що скупий! Було й мені якусь
щіпочку здобичі з язика натрусити, а ти… – і зовсім
серйозно: – Тепер і мене, знай, невдача чекатиме: му-
рахи не дурні, і мій язик покусають. Ні, не буду їх ру-
хати.
49
Голод їх й надалі неволить. Сірко та Сіроманець далі
йдуть – перелісками і виярками, тростиною і лепехою.
Бачать: на поляні лосі пасуться. Молоді і старі. Красиві
такі – хоч знимкуй! І на виставку подавай.
У чотириногих приятелів аж піна пішла з рота. По-
думали: о, коби хоч одного впіймати! Молодого, краще.
Їм його на якийсь час вистачить. І вони, немов пласту-
ни, підкрадаються все ближче і ближче. Повзуть серед
трав та горбків. Лишилось метрів щось з десять.
Ну і ну! Лосі стали у коло, головою назовні, наста-
вивши роги. Певно, небезпеку відчули. Вони, ловці, за-
були таки за обіцянку: не чіпати лосів...
– Нічого, були й не такі мудрагелі, – задерикувато
вовк хмикнув, давши команду: – Ну, давай, брате! Іде-
мо в атаку: Ти – зліва, я – справа. Ага, ще забув: за
горло хапаєм!
Побратими усе ближче підходять. А лосі тим часом
голови опустили – до землі майже. Вовк кинувся пер-
шим. Та замість вп’ястися в шию, він на рогах опи-
нився, які старий лось вправно підставив. Лось голо-
вою махнув, та так, що вовк, наче м’яч, догори полетів.
Якби ото не Сірко, що йому спину підставив, то добря-
че б об землю потовкся. А лосі тим часом геть дремену-
ли. Лиш вітер зостався...
Невдача постигла їх ще один раз. Закортіло їм мале
лошатко від кобили-мами відняти. Але не тут то було:
кобила лошатко своє собою накрила, а кінь, що був по-
руч, так Сіроманця копитами вгрів, що йому, бідоласі,
аж в очах потемніло. Із землі довший час звестися не міг.
Якби ото не Сірко, то, мабуть, додому ніг не дотяг би.
Вже у лігві вовк простогнав:
– Ой, ой... Вийшло, як у тій приказці: не мала баба
клопоту – купила си порося... Тепер начувайсь, дурню!..
– Авжеж, не мала. А як точніше: на не своє ніколи
не посягай!.. – Сірко зробив висновок. І ліг, аби відпо-
чити.
50
Розділ п’ятнадцятий .
СІРКОВІ БІДА
Сірка теж не минула біда. Будучи на ловах, він став
здобиччю бурого ведмедя – того самого, що колись від-
пустив. Мишко хапнув його у свої цупкі лапища і три-
має, тримає…
Так тисне, що аж дихати важко. І як пес не про-
сить, як не молить – бурмило не відпускає. І то не те, і
те не се… Йому, каже, страшно їсти хочеться!
– Ага-а, попався, не хотів дружити зі мною…
Вовк, що був поруч, теж просив Сірка відпустити.
Та де там! Буркотливий ведмідь і його не послухав. А
що Сіроманець дуже просив, товстяк розм’як трохи.
А щоб Сірко був помилуваний, треба було дві умови
виконати: перша – якусь йому пісню заспівати – ве-
селу і нову; друга – меду десь роздобути, бо йому, бач,
страшно поласувати ним хочеться!
Вовку нічого не лишилось, як на умови ведмедя
пристати. Але як співати, коли він пісень гідних не
знає? Хіба самому щось видумати? Що ж, довелось
йому щось на ходу мугикати.
– Ага, співатиму. Слухай, Мишко:
А Мишко наш молодець, –
З’їв би навіть сто яєць,
Але меду захотів, –
Пошукаю, щоб здобрів…
Меду, знаєш, я знайду,
А як ні, то пропаду:
Без Сірка мені не жити,
Мушу Вуйку догодити!
Бурмило від несподі-
ванки аж на свої криві
лапища встав, передні-
ми плескає, щось під ніс
бурмоче (чи часом слів
51
не повторює?), мружить очі від задоволення. Сірко
тим часом хвалить пісню, хвалить… І то, аби тлусту
химеру (ведмедя, себто) всеціло задобрити. Ведмідь,
щасливий, розманіжений, ще раз попросив заспівати.
А що вовк не пам’ятав слів, то пообіцяв цю пісню ще
раз виконати, але тоді, коли меду дістане.
Ведмідь погодився. Пробурчав:
– Та йди вже, іди! – наказав. – Не вздумай втекти,
бо Сірко у моїх руках… Пам’ятай про це, чуєш?!
Вовкові, правда, хотілось у ведмедя спитати, чи не
порушить він клятви – Сірка не вбивати? Але переду-
мав: хіба цим щось можна змінити? Вихід один – роби-
ти те, що тобі кажуть.
Так, тепер і вовк має проблему: де і як того меду
роздобути? Можна б і в селі ( там пасік немало), але
там скрізь люди! Не вийде. Ну, хіба що в Заліссі. Там,
пам’ятає, у дуплах старих верб поселилися бджоли.
Правда, і там небезпечно: покусають! Навіть до смер-
ті…
Позаяк, а в Сіроманця виходу не було: клятву, дану
косолапому, він мусить виконати! А як інакше, коли
життя Сірка в небезпеці?!.
А ось і це місце, де собі бджоли-втікачі замешкали.
Вовк ніжно-тихо підходить. Тепер головне: не дуже їх
зворохобити і не дати себе покусати. “ Та чи так воно
буде?!” – засумнівався Сіроманець.
Верба – корячкувата, порепана. Є в ній тупі зви-
вини. Від грому, що колись вдарив. То добре, є мож-
ливість залізти. Вчепившись за кору лапами, вовк до
дупла добрався. Хотів лапу запхати, але там бджоли:
гудуть і гудуть. Між тим, він, вовк, не дурний дати
себе покусати. Кебету він, знаєте, має: виламав кус-
ник гілляки і давай нею бджіл виганяти, заховавшись
за стовбур. А коли бджоли ті повтікали, правою лапою
вощини виймав. Одну, другу, третю – досить! – собі
закомандував. Правда, йому трохи стало жаль бджіл.
52
Вони-бо Божі створіння, а він,
хижак, так підло з ними повівся.
Правда, стало не так жаль їх, як
ту “матку”, яку, здається, він за-
душив… Але що поробиш: вина не
тільки його, але й ведмедя!.. Вовк
нанизав вощини на гілку – і що-
мить до Мишка.
Звичайно, ведмідь дуже зрадів:
– О, бачу, ти слово вмієш тримати! А як меду поїв
(пса і вовка теж пригощав), звелів ще раз пісню йому
заспівати.
– Добре, ось слухай:
А Мишко наш дуралець,
З’їв би навіть сто сердець.
Він-бо меду захотів.
Пошукаю, щоб зіпрів…
Меду, знаєш, роздобуду,
А як ні, то не я буду…
А щоб нам спокійно жити,
Мусим Вуйка обдурити!
Мишко, що захмелів од меду, трохи задрімав, –
тому не відчув, що вовк, ризикуючи, отою піснею на-
сміхався з нього. Він радісно вигукнув:
– Забирай, хе-хе, свого приятеля! – і помахав на про-
щання лапою. – Ну, з Богом, мої братове! Пам’ятайте,
що ведмеді теж благородні! Як деякі люди...
Як відійшли, Сірко Сіроманцю:
– Ну, слава Богу, нас пронесло: спекались вуйця…
Я вдячний тобі, брате. Та й, якщо бути чесним, ведме-
дю теж дякую, адже він мене відпустив.
– Сказано: світ не без добрих людей… – зробив ви-
сновок вовк.
53
Розділ шістнадцятий .
МАРНІ МАНДРИ
Сіроманцю й Сірку від голоду не спиться і не ле-
житься. Їм вже плакати хочеться… Так, свої шлунки
вони мусять якось задобрити? Та як? Тепер вовк подав
нову ідею – до села навідатись. На роздибенди, звіс-
но. Аби голод утамувати… Можливо, там на заблудну
овечку розживуться чи галасливого півня?
Сірко, правда, проти:
– Як так, вовчику? Так не годиться, бо гріх! Зре-
штою, в Біблії ясно написано: не кради, не убий!
– Гріх? Який такий гріх?! Прецінь, оці заповіді для
людей, а не для нас, неосвічених. Ми, звірі, маєм свій
закон: виживає той, хто сильніший! І то нормально, а
як же інакше?
– Та то ніби так, але… – пес знітився.
– А що – але? – поспитав вовк.
– А те, що у селі мене, пса, усі знають…
– Хе, знають… Хіба, крім твого, сіл інших немає, га?
Підем у Загрудці. Там множество птиці, кролів і овець.
Я, знай, не проти і на якусь індичку розжитися…
– А! Говорили-балакали, а як сіли – заплакали, –
Сірко по-філософськи. “Синиця в небі, а він, вовк, ра-
діє…” – подумав.
– Зрозумій, брате: якби ми, вовки, лиш балакали,
то б нас на світі вже давно не було! Ми діємо! Навіть
в екстремальних ситуаціях діємо, – переконував Сірка
Сіроманець. – Ми з дикого світу, знаєш...
Після таких-от перепалок вони подались до Загруд-
ців. То недалечко: якихось два-три кілометри. Так що
в дорогу, каналіє!..
Звичайно, їм трохи страшно: як-не-як, споночіло
уже, у селі повно псів та мисливців. Любої миті можуть
не те, що прогнати, але й загризти, прострелити… А
щоб собі трохи відваги додати, по дорозі пес і кіт коло-
мийки складали:
54
Вовк:
Ой, іду я у Загрудці, лапами тріпочу,
Хоч і страшно, але мушу: дуже їсти хочу.
Пес:
А з тобою мені легко, ти – мені хороший,
Ми не йшли би до Загрудців, якби мали гроші…
Вовк:
Якби гроші були в мене – не було б мороки,
Тишком-нишком ідем, брате, щоб не чулись кроки…
Пес:
Твоя правда, Сіроманцю, не тре’ поспішати, –
Як почують нас мисливці, будемо тікати…
І, наче змовились, разом заспівали:
Ой ви, люди-небораки, не гнівайтесь – просим.
Ми злиденні. Із собою завжди голод носим!
Може б, іще якось вони мудрували, але осьо край
села вже окреслився. Тепер би їм розвідати, де б мож-
на було ото поживитися. Село незнайоме, чуже. Вирі-
шили он до тої хати піти, що над озериною. Там кум-
кають жаби: нічого чути не буде. Но тільки на подвір’я
ступили, як собака загавкав. Дві, три, чотири – сусід-
ські вже. Що робити? Битися з ними не будеш. Певне,
інше обійстя треба шукати. Так і зробили. Але тут така
ж сама історія, як і попередня: пси знову голоси про-
бують! Усі злі, хижі, сполохані – вже півсела гавкає. І
що найстрашніше: тут, там вікна світлом спалахують –
раптово і ясно. А там, диви, й люди вискакують. Хтось
з рогачем, хто з колóм, а хто із рушницею. О Боже, уже
стріляють! Шроти, як дурні, цівкають, свищуть.
– Ну, от лиха година!.. Ні, нема на то ради: треба
втікати! – чути в пітьмі голос Сірка.
– Так, то єдине, що нам залишилося, брате! – вовк
погодився.
Тікають. Через поле, степ, толоку, чагарі і тер-
ня колюче. А що вони добряче страху наїлися, то так
драпанули, що, не замочивши лап, аж два широченні
55
канали миттю переплигнули. А там і висип високий в
страсі оминули.
– Ну, вража сило, ти нас знову у дурні пошила! – у
розпачі Сіроманець.
– Аякже, пошила, пошила… – Сірко невдоволено,
та трохи радісно, бо таки втекли, не зробивши кривди.
По дорозі Сірко весь час бідкався, що йому, Сіро-
манцю, він обузою буде. І що з голоду обидва вони по-
вмирають. Сіроманець його заспокоїв:
– Не журись, друже, я не дам тобі в лісі пропасти.
Як-не-як, а силу ще маю. Якщо десь щось влабудаю,
то й тобі якась дещиця перепаде. Клянусь, порівну. З
голоду, знай, не помремо. Повір мені: правду кажу, їй
богу. Я ж таки вовк! Не розмазня, знаєш...
Почувши це, пес повеселішав трохи. І засміявся.
Його посмішка розтягнулась від вуха до вуха. Вона – з
радощів. Чекав гіршого, а друга знайшов. От що вовча
кров значить! Вовк її, його кров, зразу відчув.
Відпочивши трохи, вовк та вівчур пішли в степ:
там, каже вовк, куріпок багато. Правда, недалечко
село. До якого близько підходить не варто: можна від
куль життя тут лишити. Бо поблизу села мисливці ве-
штаються – багато їх, капосних!..
Сіроманець радів, що того разу йому обійшлося:
ніхто не стріляв в нього. Набрали кілька куріпок, а ще
більше яєць. Правда,Сірко сумував, повісивши ніс. Очі –
слабі, нюх – нікудишній, реакція – нуль. Що далі робити,
він не знав. Не знав і вовк, що з псом робити. Водити з
собою – таки небезпечно. Був би сам, то не так вже й по-
мітно, а з псом… Однак нічого не вдієш: бути сам на сам
Сірко вже не зможе: він до буди і миски привик. Та й до
волі не звик, бідолаха. Але нічого – привикне. Йому у тім
він допоможе. Він – вовк! Голодні не будуть. Недаремно
кажуть: вовка ноги годують… Тож і Сірка годуватимуть.
А може, іще у нього, пса, вовчий інстинкт прокинеться.
Обом їм вправніше буде. Але то, як хтось казав: поживе-
мо – побачимо. На удачу і бог добрий, кажуть.
56
Розділ сімнадцятий .
ЩАСЛИВЕ ПОВЕРНЕННЯ
А що батько з пошуками зволікав, то Петрик знову
бунтує: Сірко і Сірко… Йдем шукати його! Не хочете
– сам піду, знаєте. Ще раз піду. Якщо зі мною щось
станеться, не моя буде вина. Буде на вашій це сові-
сті!.. Мати пропозицію сина зразу підтримала: треба
шукати Сірка.
А от батько вперся, як віл:
– Уже ж шукали, ні? Не знайти нам його: видно,
вже сіроманці у лісі роздерли. Як бачите, декілька днів
вже пройшло – хіба того не досить?..
Петрик знов на своєму:
– Ні, він живе! Живе, живе! Може, ви, таточку, й
хочете, аби Сірка не стало, але не я і не мама, щоб
знали, – хлопець заплакав, кулачки стискаючи. – Так,
не хочете йти – сам піду. Гадаю, мама мені у пошу-
ках Сірка допоможуть. Так що вам, таточку, вольному
воля!.. Мамцю, ходімо!
Почувши це, господар здався. Із тайника фузію ви-
тяг, зі скрині – патрони, ще й з комори довгу мотузку.
А на поміч собі ще двох сусідів узяв – бувалих мислив-
ців. Напевно, заради безпеки. Бо в лісі вовки, дики, ба
навіть ведмеді – усе може бути…
Шукачі перейшли поле – у злаках і зóране. Де не зо-
рили – немає Сірка. Оно луг – в чагарях і кущах. Зеле-
ний, безкраїй. Можливо, тут десь на нього натраплять.
Ходять, ходять. Ні, і там даремно шукають: нема і
нема. “Може, до лісу піти? – подумав Петриків батько.
– Але, мабуть, даремно, бо у густих заростях й дрімучій
гущавині нелегко буде когось чи щось угледіти”, – по-
шуковця брав сумнів.
У підліссі шукачі Сірка здибали ще двох мисливців
– при повному озброєні та обладунках. Вони спереча-
лися: хто першим вовка підстрелить?
57
– Я – першим! Ні, я – першим! – лунали окрики.
Петрик злякано батькові:
– Тату, вони можуть й Сірка забити, гадаючи, що
то вовк…
– Авжеж, можуть, синку. Що робити? – батько про-
сить поради…
Петрик радіє: виходить, батько долею Сірка теж
переймається. Каже:
– Треба їх попередити, щоби вони не вбивали жод-
ної дичі, поки ми шукаєм Сірка. Поговоріть з ними,
таточку. Добре?
– Ну, й розумний ти в мене, синку! Добра порада,
я б, може, хе-хе, до цього і не додумався… – батько
жартівливо.
Батько таки сина послухав, за що Петрик був йому
вельми вдячний. “Еге, доля Сірка батькові все ж не
байдужа…” – зрадів хлопчина.
Що ж, шукачі ходять-бродять – немає Сірка, як і до
того. Петрик у розпачі: невже не знайдуть? Може, вов-
ки його з’їли, як твердить батько? Та ні, не може бути
цьому! Не може! Мати сина заспокоює: чує моє серце,
що нашого Сірка здибаєм. Неодмінно здибаєм!
Сусідам-мисливцям непереливки: зайців тута купа,
але стріляти не можна: щоб Сірка не злякати. Куріпок
– теж доста. І знов – не стріляти… “От горе нам, горе!..”
– бідкалися.
І далі шукають, шукають… Шукають – аж на душі
сіро. То тут, то там чують голоси, схожі на голос Сір-
ка. І справді, то пес знак подавав. З-за кущів він
упізнав Петрика та батьків його. Але що це? З ним
ідуть ще й сусіди – при зброї… Бувало, що й колись із
ними у нього не завжди дружні стосунки складали-
ся. То патиком у нього, Сірка, навмисне шпурляли,
то (он той, грузький, як колода), було, його прозивав
– слова ті лайливі й сороміцькі були. За що так зну-
щався – Сірко ще й досі не знає. Інший сусід-витів-
58
ник у нього з рушниці цілився, усе під ноги стріляв…
Лякав, видно.
Сірко й Сіроманець обрали таку тактику: слід у
слід за шукачами ходити. Ходити тихо, як котик, – ні
гуку, ні шелесту. Як необережні будуть – викриють їх.
Петрик тим часом не на жарт зажурився: невже не
знайдуть? Може, Сірка вовки таки порішили?.. – як і
раніше, подумав.
Ні, він таки впевнений, що його улюбленця зна-
йдуть все-таки. Та й мати усе: знайдуть, обов’язково
знайдуть!
– Сір-ко! Сірко-о-о! – хлопець гукає щосили. – Песи-
ку, озвися, ми з миром до тебе, повір! Сір-ко-о-о!
І що бідному Сірку робити? Обізветься – знову ланц
(а отже, волю і Сіроманця втратить), не обізветься –
позбудеться Петрика… Будь мудрим тепер! Вибирай…
Правда, йому жаль хлопця, адже він завжди був опора
йому – у горі і в радості, у будні і в свята. Коли не обі-
зветься – несправедливо буде, не по-людськи.
Порадившись з Сіроманцем, що був поруч, вирі-
шив озватись-таки.
– Агов, Петрику, а-агов!.. Я тут, ось у тім боці, – пес
вправно розгорнув лапами кущ і висунув голову, по-
вну надії й тривоги. І вийшов назустріч.
Хлопець стрілою до пса. Обнімає, цілує, наче лю-
дину. Так до себе горнув, що в бідного пса ледве ребра
витримували. Узявши на руки, так крутився з Сірком,
наче фуркало. І до Сірка:
– Я тебе,рідний, нікому вже не віддам! Ніколи! Хо-
дімо додому. Я утеплив твою буду, нову миску при-
дбав, широкий нашийник…
Сірку стало ніяково, бо не знав, що робити: йти до-
дому чи лишитися в лісі? Проте вагався недовго, бо ви-
дів, що хазяїн теж йому, блудьку, виявляє гостинність:
забудь, що було, вертайся! Прошу тебе...
Сірко, кивнувши головою на знак згоди, сказав:
59
– Так, згода, але… Але я тут
не сам: ще ото побратима маю.
Як хто? Зараз ввидите. Сіро-
манцю, ну ж бо сюди! – зако-
мандував.
Вовк був заскочений: ли-
бонь, не чекав честі такої… “Він
що, й мене хоче з собою узяти?”
– приємно подумав.
Втім, господар не на жарт стривожився:
– Як, ти, Петрику, хочеш ще й вовка взяти?!
– А ви як, тату, думали? Звісно, узяти! Обидва ми
думки такої – я і наш Сірко.
Почувши це, один сусід зробив кислу міну:
– Іване, не роби цього, чуєш! Вовк – дикий, лихий,
нам спасу не дасть: перегризе нашу птицю, а сільські
пси і коти геть повтікають.
Інший сусід теж підлив масла в вогонь:
– І-і жодна птаха на хату не сяде… Буськи, напри-
клад. І сови злякаються… Зваж і на це, Йване.
Петриків тато знов завагався:
– Що ж, слушні поради. Синку, сусіди рацію ма-
ють: вовка візьмем – біди не минути… Подумай.
Хлопця як щось кольнуло:
– Овва! Татку, дурниці усе це! Ви, як і сусіди, не те
кажете. Вовк цей, як і Сірко, мирний і добрий, повір-
те. Інакше б Сірко не дружив з ним.
– Мирний? Не гнівайся, але я в ті байки не повірю,
– хтось із сусідів. – Вовки нещирі, жорстокі.
Мати Петрика, що досі мовчала, в наступ пішла:
– Побійтеся Бога! Перестаньте базікати, ви!.. Не
буде вовка, не буде й Сірка – отака правда. Треба й
про те подумати. Чуєте?!
Сірко, здригнувшись, і собі голос подав:
– Він, Сіроманець, друг мені, знаєте, я йому – теж.
Не берете його, то і я (хай вибачить Петрик) з вами не
60
буду. Боже, встидно вас слухати! Мій вовк не жорсто-
кий, а таки мирний, повірте. Не жорстокий, бо колись,
як і я, серед людей виріс… І кури будуть цілі, і гуси.
Пси і коти не тікатимуть... І буськи, і сови з нами бу-
дуть!..
Обличчя у хлопця налилося кров’ю:
– А я ще додам: не буде їх, Сіроманця й Сірка, не
буде й мене, таточку. Піду собі в світ за очі. Гадаю, до-
брі люди знайдуться, аби мене, сироту, прихистити, як
буде на то моя воля. А може, й серед вовків житиму...
Враз тиша настала – на галявині і серед людей.
Листя не шелестить, птахи не співають, цвіркуни не
сюрчать. Усі мовчать, мов заворожені. Петриків бать-
ко сусідів таки не послухав. Його вердикт: Сірка та
Сіроманця додому забрати! Негайно! На обійсті, казав,
місця їм вистачить.
– Гур-ра! – Петрик радісно у долоньки заплескав. –
Хай живуть і горя не знають. От-так!
Оте щасливе “гу-ур-ра!” рознеслось над долами й
горами, над річками і плаями, над усім сущим... На –
втіху Петрикові, Сірку й Сіроманцю, еге!
10-11.05.2012 р.,



Обновлен 17 июл 2015. Создан 30 мая 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником