“Золотоперий” ПІДГОЛОСОК




                                                        “Золотоперий”

                                            ПІДГОЛОСОК

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дрогобич

Пόсвіт

2007

 

УДК 821.161.2

ББК 84(4укр)

     З 81

 

 

 

“Золотоперий” підголосок / Упор. А. Грущак. – Дрогобич: Пόсвіт, 2007. – 56 с.

 

 

 

 

“Золотоперий” підголосок” – збірка, у якій правдиво і чесно простежується творчий шлях ревного прислужника колишнього комуно-большевицького режиму Романа Соловчука. Заради ситого і безжурного життя він добровільно вислужувався перед нашим одвічним ворогом. Як колись перевертень Ярослав Галан…

Таких “галанівців” – безбатченків, зрадників, руйнівників – було, на жаль, чимало. Але тих, у кого існувала непохитна віра у найвищу мету – мати свою державу, було незрівнянно більше. Вони на своїх натруджених раменах і тримають нашу вистраждану Незалежність.

 

 

 

 

 

 

 

 

Упорядник, автор вступної статті Андрій Грущак

 

 

 

 

 

ISBN 978-966-2946-53-6

 

 

 

© Грущак А., Титикайло Є., Пастух Р., 2007

© Видавництво «Пόсвіт», оформлення 2007

НЕ ВСЕ КУПУЄТЬСЯ І ПРОДАЄТЬСЯ

 

Віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і

 розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся…

 Олег Ольжич

 

Либонь, кожен, хто доторкнеть-ся до цієї книжечки, зацікавиться її назвою. Чому, власне, вона така? А тому, що вона про одного із тих, хто, видряпуючись на Олімп грошів’я та слави, вірою і правдою служив сатанинській владі, сліпо наслідуючи совєцького трубадура Ярослава Галана. Виявляється, непогано служив – він один із небагатьох на Львівщині журналістів, котрий удостоївся такої ганебної честі.

Герой оцієї книжечки ще й нині не може поступитися своїми «компартійними принципами», обілюючи ворогів і перевертнів нашої нації (приклад цьому – повість «Грімниця» та «історичний» роман «Барабський міст», окремі оповідання Романа Соловчука). Статті оцього журналіста-пристосуванця у 70-80-х роках ХХ ст. були тією ідеологічною голоблею, якою немилосердно громили найперші паростки демократизму, пагони національного волевиявлення, прояви української самосвідомості (див. Додатки). «Нафтовик Борислава», «Ленінська молодь», збірники «Пост ім. Я. Галана», журнал «Людина і світ», інші друковані органи – це ті видання, де верткий проноза із Гуцулії провадив свої опусно-журналістські експерименти над тими, кому боліла рідна земля, над людьми Ідеї і Чину. Публікації хвацького борзописця знівечили не одну чесну душу, спаплюжили не одне шляхетне ім’я, загнали багатьох у глухий кут страху й зневіри. За більш жорстоких часів їх, українських патріотів, чекала б ще й інша доля – сира земля, совєцькі каземати та сибірська мерзлота.                         Р. Соловчука зовсім не хвилювало те, що в наших українських жилах тече давня кров князя Святослава Хороброго, волелюбних гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, бунтарів Устима Кармалюка, Лук’яна Кобилиці, Олекси Довбуша, світочів нашої нації Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших достойників, котрі Україні виборювали волю.

На гидке вістря «золотоперого» перевертня із Борислава часто-густо потрапляла й святая святих – Церква Господня. Затятий атеїст, у якого, як сам зізнався, вдома не було жодної ікони, свавільно воює із священнослужителями, церковною громадою, весь час гріховно поповнюючи рубрику «Світло проти темряви». Його «дітище» й інші совпартійні рубрики – «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», «Пост               ім. Ярослава Галана». У них він по-галанівськи жорстоко розвінчує            т. зв. український буржуазний націоналізм, безжально знеславлює тих, хто карався і мучився за Україну. Надягнувши українську вишиванку, цей чільник редакційного компартосередку, позичивши у сірка очі, нині зізнається, що, мовляв, йому так безсердечно лихословити казали «зверху», нині б’ється у груди, що, власне, він наприкінці 1980-х років був ініціатором створення у Бориславі Товариства української мови     ім. Тараса Шевченка. Неправда це! Ініціаторами були інші, а він, перекотиполе, перебрав згодом у них керівництво. Втім, ініціатором створення цієї громадської організації, крім патріотів, було й всемогутнє КГБ, яке добре знало, що імперія зла – СССР вже на ладан дихає. Ця ганебна спецслужба сподівалася, що комуністичні коритники збережуться бодай в «одній, окремо взятій», країні, тобто в Україні. Через Товариство вони виявляли націонал-патріотів, щоб у слушний для себе час вивезти їх у «нє столь отдальонниє мєста». Не вдалося: суспільно-політичні процеси, на щастя, не так розкрути-лися…

Замість того, щоб не рвати на грудях сорочку і покаятися,                   Р. Соловчук, для якого «підпільний обком» ще й досі діє, процес самоочищення совісті називає «самоїдством», закликаючи до єднання… Боже, з ким єднатися? З ким?! З отими, що денно і нощно продавали інтереси рідного народу? Із ватагами продажних прислужників? Чи, може, із тими, що, вихваляючи «щасливе» життя, заплющували свої янусові очі на жахливі голодомори, масові арешти та висилки? А може, із тими словоблудами, що славословили катування, брехню і фізичне знищення галичан? А може… А може, із самим сатаною? Ні, з такими нам не по дорозі. Ніколи, тов. Соловчук!

Замість того, аби прийти із «повиною» до усіх ним зневажених і упосліджених, бориславський «праведник» діє навпаки – сіє розбрат серед поважних людей, шкодить національній самоосвідомості, оббріхує чесних і відважних літераторів – у Бориславі, у Львові, в Києві. Де його сором?! Чомусь він, претендент на безжурне і сите життя, ніяк не хоче зрозуміти, що навіть у наш гендлярський час не все продається і не все купується. Не хоче збагнути, що ми, українці, господарі, а не попихачі перевертнів-приблуд.

Гай-гай, всупереч усьому, він, «золотоперий», подав документи на конкурс обласної літературної премії ім. Ірини Вільде. Замало галанівської, так?

Ці рядки написані не для того, аби знеславити порядну і чесну людину, а для того, щоб читач знав, хто такі «вовки в овечих шкурах» і хто такі прибічники «п’ятої колони», котра і сьогодні не приховує своїх злочинних намірів й мерзенних дій, спрямованих проти нашої Незалежності. А також, аби пам’ятали, що через отаких, як наш «герой», колись проводилась така страхітлива косовиця, що знищила не тисячі, а мільйони найкращих синів і дочок України, котрі лиш одного бажали – мати свою самостійну державу.

 

Андрій ГРУЩАК

30 жовтня 2007 р.,

Борислав

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Андрій ГРУЩАК,

член Львівської обласної організації НСПУ,

Об’єднання «Письменники Бойківщини»

 

Галанівське “золоте перо”

жовто-синім не стане

 

О, скільки горя наробив –

І людям, і Вкраїні!

Неслави теж собі зажив

За «співи» солов’їні…

 

Останнім часом українська література поповнилася новими книгами відомих і маловідомих авторів. До неї певним чином долучилася й книга “Барабський міст” /“Кобзар”, Львів, 2005/. Автор її – Роман Соловчук, відомий у Бориславі журналіст, редактор часопису “Нафтовик Борислава”, переможець кількох обласних газетярських конкурсів, володар, як сам зізнається у біографічній довід-ці, “Золотого пера”. Уточнюємо: галанівського “золотого пера”, про що автор книги чомусь скромно замовчує...

Про що, власне, книга? Про героїчну боротьбу українського народу за своє соціальне та національне визволення. Сюжет простий – як палиця. В основному, два брати – Іван та Павло Любимціви – виборюють Україні волю. Правда, обидва вони носії різних політичних ідеологій: перший – комуністичної, другий – націоналістичної. Ні умовляння родини, ні рідна кров їх ніяк не помирить. Чому? Бо “перед читачем постає галицьке місто нафтовиків /Борислав. – А. Г./ у середині тридцятих років двадцятого століття, коли зіткнулися різні ідеології, різні політичні сили, по-своєму відстоюючи українську ідею...” – це із анотації до “Барабського мосту”.

Так, так, українську ідею... Хіба?! Хто відстоював – комуністи? Авжеж, комуністи! – стверджує автор. Послухаймо: “Згуртувалися представники різних політичних партій – комуністи і націоналісти. Й одні, і другі виборювали волю своєму народові, хіба різними шляхами йшли до неї”, – такий “далекобійний” пасаж Р.Соловчука.

Ох, ті комуністи! Невже автор книги не знає, що вони завжди /як їхні попередники, до речі/ були провідниками чужої Україні ідеї, зокрема, промосковської? Вони, комуністи, ніколи не переймалися долею України, а лиш прагнули влади, слави, ситого “корита”...

А націоналісти? За що боролись вони? Справді, вони боролися за Україну. Вільну! Незалежну! Соборну! Колись і нині.

А тепер щодо ідейно-тематичної основи книги. Тема, сюжет – не нові, звісно. Вони досить добре розроблені у таких романах, як “Чотири шаблі” Ю.Яновського, “Віхола” Є.Куртяка. Там і там – трагедія української родини: воює брат проти брата. Один – за свої інтереси, інший – за чужі. Ну, а про які “інтереси” воюють у “Барабському мості” – окрема розмова.

Ідея твору Р.Соловчука – наскрізь хибна, антиукраїнська. Тому, що він, журналіст, “за вуха” витягує комуністичну партію Західної України, яка ніби боролася за самостійну державу. Та ні, не боролася вона за неї – зраджувала! Яскравим виразником західноукраїнського комунізму у романі Романа Соловчука є Федір Сивокіп / прообраз – Іван Сивохіп, родом із Добрівлян, член КПЗУ з 1926 р., колишній секретар Дрогобицького нафтового окружкому КПЗУ. – А. Г./. Так ось якої України собі бажав комуніст Іван Сивохіп: “Пройшло сорок два роки з того часу, як здійснилося те, про що ми мріяли, за що боролися, - возз’єднання Західної України в єдиній радянській сім’ї. Ми, колишні члени КПЗУ, щасливі, що кожний з нас вніс свою частку у справу торжества ленінської політики Комуністичної партії” /Стаття “Як боролися з іменем Леніна”, “Нафтовик Борислава”, № 114 від 22.09.1981/.

Отакої бажали собі України, товаришу письменнику, - чужої і підневільної. Правда, у “Барабському мості” Федір Сивокіп – не Каїн і не Юда, а справжнісінький ангел. Святий і непорочний. З книги: “Ще до того, як Іван /Любимців. – А. Г./ потрапив до цієї катівні /до львівських “Бриґіток”. – А. Г./, керував невидимим фронтом політв’язнів Федір Сивокіп. Згуртувалися /навколо нього. – А. Г./ представники різних партій – комуністи і націоналісти...” Бачите? Сивокіп усіх поєднав! Словом, за автором, він скрізь свій. Все йому сходить – як з гуски вода... Автору – теж!

Чому поєднав? Бо “націоналісти й комуністи говорять поміж себе й поміж люду, що дійде до крісів, дійде.” Це рядки з роману. Мабуть, і в Україні “Жовтнева” відбудеться…

Є в романі й інші відомі імена: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Броніслав Пєрацький, Григорій Коссак, Юрій Дрогобич /Котермак/, Богдан Лепкий, Іван Стебельський /у книзі – Іванко Стеблівський/, Трифон Янів, Василь Коцко /в романі – В.Котик/ та ін.

З усіма іменами автор наробив нам і собі добрячого лиха: переплутав усе, що можна було переплутати. Наробив лиха не тільки з іменами, але й з подіями і фактами, які мали місце у нашій історії. Наприклад, Б.Пєрацького вбили не у Львові, а у Варшаві, – 15 червня 1934 р. Виконавець атентату Григорій Мацейко /1913 – 1966/; Г.Коссак старшиною в ЧУГА ніколи не був, а видатним політичним діячем, полковником УСС. До того ж, був розстріляний у 1939 році, а не у 1930; В.Білас і Д.Данилишин були членами УВО, а не ОУН. УВО трансформувалася в ОУН у кінці 1934 р.; Б.Лепкий ніколи не перебував у Січових Стрільцях, а під час Першої світової війни проводив культурно-просвітницьку роботу у таборах полонених українців /м. Весляр/; Юрій Дрогобич /Котермак/ був ректором Болонського університету, а не академії, якої тоді, як такої, взагалі не було; І.Чмола був полковником СС, а не УГА; Іван Франко був не професором, а доктором... Т.Янів не народився у Бориславі (він там працював у шибі “Меланія”), а в селі Демня (збірник УСС “За волю”, Нью-Йорк, 1967 р.).

Далі. Польська “дефензива” і “поліція” – то не є одне і те ж. А герой роману Клаповський і там, і там керує! Не було “Народної школи”, а “Рідна школа”. Фортеця “Тустань” ніколи не була здобута ворогом. У Галичині ставили символічні хрести на честь знесення панщини, а не кріпаччини. Члени ОУН про свою роботу ніколи не говорили – ні вдома, ні серед знайомих. Вони навіть уникали знимкуватися. Була ж конспірація! В УСС не карабінери, а таки стрільці, вояки. Карабінери – в Італії. Клич “Гурр-раа” – не зовсім український. До міста Стрия не 30 верств, а 30 кілометрів.

А русизмів у книжці стільки – не злічити! Не кажу вже за стиль: він – наскрізь газетярський і сірий, якщо не школярський... За браком місця наведемо лиш кілька русизмів: мразь, приход / треба плебанія, парохія /, обочина / узбіччя, край, узбочина /, змиваємося / тікаємо, біжимо, даєм ходу /, зарвемо, як бідний у торбу, огріло по ребрах... А ще неовислови типу: бачив, як комар сикав; мовчи, як тото в корчи... Їх, висловів таких, немало – шкода місця. А ще паперу…

Є ще одна заковика, братове. А вона така: як зізнається автор, попередня назва роману “Барабський міст” – “Грімниця”, над яким розпочав працю ще на початку вісімдесятих років. Ох, і лукавить автор, лукавить: не роман, знайте, це був, а повість – “Грімниця”, уривки з якої було надруковано у “Нафтовику Борислава” /№ 109 – 122, вересень – жовтень 1982 р./.

Чому цю повість автор замовчує, га? Ні, ніяк не здогадаєтеся. А тому, що у “Грімниці” – повісті, і в “Барабському мості” – романі майже ті ж самі герої, але... події не ті, факти різні. Ось як “афішується” надрукована повість: “Повість “Грімниця” – це багатопланова розповідь про боротьбу бориславських пролетарів за соціальне і національне визволення, за возз’єднання у великій братерській сім’ї радянських народів. Події розгортаються в середині тридцятих років, коли в тодішній буржуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало двоборство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі старим.

В образі Гриня Турчина виведено образ робітника, котрий прагнув бути осторонь класової боротьби. Але самі життєві круговерті, соці-альна несправедливість приводить його в ряди активних борців за світлу днину. “Ця ж, власне, дійсність фетишизується і в романі “Барабський міст”. Послухайте: “Тримаймося, Гриню! Наш день прийде! – розкотився відлунням Павлів голос... Враз понад самими горами зблиснула грімниця, пролетіла над містом, десь на далекій околиці розсипала розкотистий луск. Добра ознака: урожай буде!”

Урожай? Кому і коли? Ні, про це не сказав автор. Як і не сказав про інше... Про свою повість “Грімницю”, боячись, мабуть, аби читач не порівняв її із романом. А є що порівняти, є. Приміром, у “Грімниці” немає однієї дійової особи – Павла Любимціва. У “Барабському мості” він є. Павло – український січовий стрілець, Україні волю виборює... У повісті його не було. Чому? А, либонь, тому, що у 70-х роках, коли писалася повість, Українські Січові Стрільці були ворогами... А ще, мабуть, тому, що відродженням України й не пахло тоді... То вже тепер я, Р. Соловчук, герой: пишу! Про що хочу і як хочу!..

Ще одна дрібничка... У “Грімниці” зображена палка любов пораненого українського бійця-комуніста Івана Любимціва /ну, просто як у “Прапороносцях” О.Гончара, згадайте. – А. Г./ до медсестри Маші. Любов ця – жагуча, мрія – висока: “Машо, Машо, білявко з Волги. Ти в мене єдина. На цілісінький світ”... – Іван клянеться тоді, коли в Україні на нього Юльця чекає... Що ж, най чекає, най: вона йому зараз лише спогад дитинства... тепер, “як прийдуть сили, то ще раз міцно обніму тебе... Ще не раз і не два стрінемо тихі ночі разом. Будемо шукати щасливу зірку. І співатимемо. Ти мені – російські, волжанські, а я тобі – наші, галичанські”. Хіба це не злегка завуальована дружба “старшого” і “меншого” братів? Га? Як в одного класика: “Я українець, а ти росіянка – дружба в нас…”

А ще, мліючи, Іван мріє: “Гей, як настане куца година отій смертельній круговерті, то оженюся з Машею. І поїдемо до Борислава. Там так само конче буде народна влада. Війська Будьонного вже під Львовом. До Борислава – палицею докинеш...” Іван просить, аби Маша поцілувала його, що вона й натхненно зробила. А чому б ні: просить українець, брат... мусіла цілувати, бо Україна й Росія – разом. Навіки!

Є у “Грімниці” іще один персонаж, як і Маша, цікавий... Це – Соколов Дімка... Ось рядки із “Грімниці”: “А Дімка?... – знову спробував піднестися Іван. – Де Дімка?” – питає, не допитає в Маші”. Соколов? Чому Соколов? А міг би бути й Воронцов – із згаданих вже “Прапороносців”. Міг би бути, ага: комуністи – герої, війна – вітчизняна, дружба – братерська... “Старший” брат мусить... старшим бути.

Ще є невеличка відмінність між творами Р.Соловчука – себто між романом і повістю. Це те, що у “Барабському мості” немає пісень /у “Грімниці” – є! – А.Г./ типу: “Ой у полі, у полі Там літають соколи”, “Повстаньте, гнані і голодні”, “Чуєш, сурми заграли, Час розплати настав...”. Автор, звісно, радіє співу: “Співали всі, як уміли. Плуталися, з’єднувалися воєдино українська, польська, єврейська мови”. Що ж, у “Грімниці” співають, аж луна гуде! Немає тих більшовицьких пісень, на жаль, у “Барабському мості”, натомість є інші – стрілецькі. Не дотелепалися до роману і гасла типу: “Най живе Радянський Союз і його клас робітничий!”, “Най живуть пролетарі цілого світу!”, інші. Так, не дотяглися до “Барабського мосту”, бо, мабуть, в автора-комуніста ідеологічних милиць забракло...

Як бачимо, рецензований твір дуже шкутильгає – геть на обидві ноги. Не “вилікують” його ні нові часи, ні стрілецькі та колискові пісні, ні бойківські говори, ані Пролог Франкового “Мойсея”. Та ж письменник, за визначенням покійного “батька народів” – Сталіна, - інженер людських душ! Донедавна Р.Соловчук, як журналіст, ходив у підручних “керівної і спрямовуючої”. Тепер йому би й “інженером” стати – письменницького цеху, тобто. І тим, і тим він наче вже є. Вйо! Вйо! – до Національної Спілки письменників України.

... Отже, про Соловчука –письменника ми вже дещо знаємо, та чи знаємо ми Соловчука – журналіста? Який він, який? А такий:

“Впевнено ступаємо в завтрашній день, власними руками творимо історію рідного Борислава, куємо своє щастя”. – стаття “Такі дві різні долі” /“Нафтовик Борислава”, 6.10.1979 р./; “Атеїстична робота – складна і багатогранна справа, яка не терпить ніяких зол –ні формалізму, ні примітивізму. До неї треба максимум уваги і відповідальності.” –               ст. “Подумати є над чим” /“Н.Б.”, 22.01.1980/; “ В українських буржуазних націоналістів і тепер нема нічого святого. За тридцять срібняків готові вони служити по-іудиному. І виють у рупори закордонних радіостанцій. Дуже вже вболівають за “права” людей, яких вони не встигли повісити, розстріляти, за немовлят, яких вони не встигли втопити у криниці або заморозити...” – ст. “Нехай і слід згорить ваш у вогні!” /“Н.Б.”, 26.12.1978/; “Самі верхнянці повикурювали з нір фашистських покидьків. Хто поніс заслужену кару, хто дременув через гори за кордон і тепер, через десятки літ, клянеться в любові до України, яку він терзав, мордував, різав ножем, палив вогнем”. – ст. “В союзі молота й серпа” /“Н.Б.”, 16.04.1984; “Наша влада повинна бути страшною” – так повчав вас, вампірів своїх, Бандера, і всі ви зі шкіри лізли, по-холуйськи прислужуючи гітлерівцям”. – ст. “Вампіри в... “оборонцях” /“Н.Б.”, 27.02.1986 /; “На другому поверсі досить часто збирався всілякий націоналістично-фольксдойчерівський збрід.” – ст. “Пан Іван в “оборонцях” – про Івана Стебельського / “Н.Б.”, 26.02.1981/; “У Мельника відразу ліва рука засвербіла. За прикметою визнано точно: буде свіжа копійка”. – ст. “Церковний “букет” – про о. Михайла Мельника /“Н.Б.” 28.09.1978 /; “Отак бандерівці, їм подібні відщепенці будували так звану “самостійну Україну”, а насправді хотіли б розіп’яти її, потопити в крові весь народ, якби не короткими були руки...” – ст. “Із когорти мужніх” /“Н.Б.”, 20.07.1985/.

Ой, може, вже досить... Таких статей у Романа Соловчука набереться з півсотні. Наскрізь викривальних, наступальних, по-галанівськи бойових.

Що ж, може, Р.Соловчук – Леньків, Карпінський щось схоче заперечити? Ні, не захоче! Чому? Бо, кажуть, факти – вперта річ, а ще коли вони чорним по білому написані... За діяння своє, за підлу зраду кожен мусить відповісти. І перед Господом Богом, і перед рідним народом, і перед Вічністю! До того ж галанівське, тобто антиукраїнське за духом, “Золоте перо” неспроможне перевтілитись у синьо-жовте. Ніколи!

«Мій Дрогобич»,

№ 50, 15-27 грудня 2005 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Євген Титикайло,

 член Національної Спілки

письменників України

 

Нагорода за… вислужництво

– Памфлет –

 

...Та не тішмося, панове, –

Все міняється з роками,

Й солов’ї перебудови

Стануть знов соловчуками.

 

У короткій біографічній довідці до свого роману “ Барабський міст” (“Кобзар”, Львів, 2005) його автор Р. Соловчук не поминув згадати про одну із своїх нагород – “Золоте перо журналіста”. Що ж, нагорода є нагорода, кожен має право пишатися тим, на що спромігся в житті. Інша справа – хто давав ці нагороди і за які заслуги. От саме про ці “ заслуги” і хотілося б поговорити. А щоб догодити авторові, то й жанр я обрав відповідний – памфлет. Роблю це не з любові до полум’яного памфлетиста , ім’я якого на сьогодні уже й призабулося в Україні. Просто, треба колись спробувати свої сили і в цьому жанрі. А раптом і мене нагородять – якщо не пером золотим, то бодай вдячністю за те, що був гранично чесним і справедливим.

* * *

Жив би собі чоловік на світі, копирсався б у своїх паперах, заробляючи чесною працею на хліб насущний, та й очікував того моменту, коли проведуть тебе на пенсію і скажуть оте сакраментальне: “Досить, пане Романе, потрудилися – то й відпочиньте трохи !” При такій небуденній оказії можна було б і розчулитися трохи, і сльозу скупеньку пустити, і навіть, вдарившись у груди моцно, попросити вибачення за все сподіяне, що пішло добрим людям на шкоду, а йому, себто авторові роману, на пожиток.

Отак, як перед Господом Богом на сповіді.

А вибачатися є за що, ой, є !.. Адже від того часу, як прислали його до Борислава на “укріплення партійної організації редакції”, води чимало спливло. І чистої ,і каламутної, і просто словесної – воно ж теж водиця. З тією лише різницею, що справжня водиця десь –таки та й щезла, а словесна залишилась у підшивках газети та між палітурками книг, по яких допитливі діти вивчатимуть нашу минувшину, наше з вами життя-буття.

І не тільки вивчатимуть, а будуть співставляти та дошукуватися, де правда, а де й брехня клаповуха. І натраплять там на оті сумнозвісні “Пости імені Ярослава Галана”, на те “Світло проти темряви” та ще на різну дивовижу. І захочеться їм дізнатися, хто такі карпінські, леньківи, соловчуки. Чому вони так ненавиділи народ свій,борців за волю України та їхніх духовних провідників, обзиваючи їх душогубами, сокирниками і ще бозна-якими прізвиськами ...

 І хто пояснить їм, наївним, що під цими трьома прізвищами криється одна й та сама особа – Соловчук, журналіст за фахом і навіть трішки ... письменник. Бо ж видав якийсь там роман та й до того пописував не лише памфлети у стилі свого патрона, а навіть новели, оповідання.

А що писав він з такою ненавистю до людей, то, бачите, дуже хотілося йому мати оту цяцю – галанівське “Золоте перо”. О, те перо, як і нав’язлива мрія прорватися на навчання до Вищої партійної школи (була колись така!), не одну нічку не давала йому спати.

 Перо, правда, з часом вдалося здобути, а от до ВПШ не дотягли ноги – якась мара стала на перешкоді. А був то час тяжкий... Кого червоні кати не добили по сибірах чи у власній хаті, добивали свої перевертні та вовкулаки через “Пости Ярослава Галана”, строчили як не памфлетики, то доносики, аби не сидіти без діла.

 Жанр цей Роман Іванович опанував ще в університеті. Добре опанував, що й обласні борзописці йому інколи заздрили. Та й було чого: ще, бачите, і пухом не поросло, а його вже направляють на укріплення якоїсь там партійної організації. Таку місію не кожному могли довірити, а йому, бач, довірили: не підведе. І справді, не встиг він навіть місця нагріти у Бориславі, як уже намітив собі перші жертви. Ними стали інвалід і в’язень сталінських концтаборів М. Луцький, вчительська сім’я Панівих, поважана у місті людина священик Михайло Мельник. Якщо першим двом запопадливий “галанівець” взявся інкримінувати “український буржуазний націоналізм”, то останнього він просто стероризував за справи церковні. І не тільки його, а й всю чесну громаду Тустанович.

 Дійшло до того, що в справу мусив втрутитися секретар міського комітету партії з ідеології. Він викликав Соловчука до себе в кабінет і запропонував пом’якшити тон антирелігійних публікацій.

– Ти понімаєш, Романе, полегше з отим Мельником, полегше. А то відкличуть його і пришлють більш зубастого, тоді, понімаєш, і нам буде гірше...

 Інша справа з тим, за ким тяглася шлейфом тінь “українського буржуазного націоналіста” або колишнього “бандерівця”. О, за такого ніхто в місті не наважиться заступитися – побоїться, аби не розділити з ним долю. І запопадливий “галанівець” користав з того вповні: поносив і паплюжив їх, як тільки міг і наскільки дозволяла йому буйна фантазія червоного вислужника.

 Однією з перших жертв, на кого накинув хижим оком товариш Соловчук, був житель міста М. Луцький. Хвора, надламана людина, що перейшла пекельні кола сталінських ГУЛАГів і тепер сяк-так облаштувала своє нехитре життя. І треба ж було чоловікові десь роздобути малого вовчука і приручити його.

 Довідався про це Роман Іванович і аж підскочив з радощів: кращої нагоди увійти в довір’я до колишнього повстанця годі шукати. “Напишу про цей випадок з вовком, – рішив тут же. – А сам попри це ще винюхаю щось”. Видно, тих фактів, що йому дали в “кума” , було малувато. І справді, в одному з номерів “Нафтовика Борислава” з’явилась така собі невинна замітка про дружбу людини з дикою звіриною. Чого тільки не буває в природі.

 Але це в природі, а не між людьми. Бо вже через якийсь проміжок часу читачам газети було запропоновано велику статтю-публікацію того ж таки Соловчука під назвою “Мізантроп”. Із неї здивовані бориславці довідалися страшні речі. Виходило, що оцей неговіркий статечний чоловік, який часто з паличкою прогулюється по місту, – справжній людиноненависник, кат і душогуб. Що він, будучи колись охоронцем крайового провідника “Чорнія”, тільки те й робив, що “займався вишколом… отупілого зброду, вчив убивати, вішати, палити”.

“Скільки злочинів скоїли оунівці з банди “Чорнія”, – патетично, мало що не по-галанівськи, вигукує Р.Соловчук. – Куди не повзли вони гадюччями, всюди сіяли драконові зуби”. Оті “драконові зуби”, а ще “зброд”, “гадюччя”, ”виродки” переходять з одного соловчукового матеріалу до другого і так до безконечності. І переказувати їх нема сенсу – скрізь проглядає почерк кагебістського холуя, якого добре навчили прикривати підленьку душу вишиваною сорочкою.

Ба, цією сорочкою пан Соловчук любить і тепер похизуватися. І не тільки нею, а й своїм, даруйте, демократизмом. Час від часу в газеті, яку він нині курує як редактор, під заголовком “І простіть нам провини наші” з’являється щось на зразок прилюдного каяття. Але вдумайтесь у цей заголовок: провини “наші”, а не “його”. І в самому тексті тих “провин” майже не видно. Зате є жалісне скигління про те, як то було тяжко відстоювати чистоту української мови, як він, тоді ще бідний заступник редактора і секретар партійної організації водночас, мало не щотижня, потупивши носа, вислуховував нагінки своїх партійних наставників і хлібодавців.

Чи не ці партійні нагінки давали йому сили й снаги опльовувати й оббріхувати всіх і все, що не відповідало міркам “нового життя під зорею радянської влади” ? Ось, наприклад, памфлет “Пан Іван в “оборонцях” /Н.Б. за 26. II. 1981/. Чуєте: памфлет, як у Ярослава Галана, його улюбленого патрона. А мовиться там про Івана Стебельського. Отого Стебельського з Мражниці, який, рятуючись від червоних сатрапів, опинився аж за океаном – у Сполучених Штатах Америки. Опинився не з доброї волі, хоч дуже боліла душа за рідним краєм, друзями. Пізніше пан Стебельський розповість про це у своїх книгах-спогадах. І не тільки розповість, а й повернеться живим на своє рідне Прикарпаття, стане меценатом. За його кошти буде відкрито у Бориславі першу за повоєнні роки українську гімназію, де здобуватимуть освіту діти простих трудівників, а не якісь там міфічні “куркульські” чи “попівські” синки.

Подібна метаморфоза станеться ще з одним персонажем викривальних соловчукових писань – Дмитром Куп’яком, який знайшов притулок аж у Канаді і який проявив себе там як справжній державний муж і патріот України. Сьогодні його книгу “Спогади нерозстріляного” можна знайти не в одній бібліотеці нашого міста. А як йому, на догоду бравим хлопцям з гебістського середовища, пробували інкримінувати різні “злочини”. Ось звіт того ж таки Соловчука “Катам прощення не буде”, опублікований під рубрикою “Пост імені Ярослава Галана ” в “Нафтовику Борислава” за 14 квітня 1983 року. Дозволю собі дещо зацитувати:

“Тільки презирство викликають в усіх чесних людей, а тим більше в молоді, оунівці, які під час війни і після неї скоїли тисячі й тисячі кривавих злочинів”. І далі: “Катування, вбивства, пограбування чесних радянських громадян – такий кривавий шлях оунівських бандитів ”.

Як бачите, і “злочини” вже пораховано, і виявлено, хто їх чинив, – усе до подробиць. Лише б у руки запопасти отих клятих катів та нелюдів і скомандувати: “Под стєнку!” Описуючи такі-от страхітливі сцени, автор навіть не пробує хоч сяк-так розібратися в ситуації, дошукатися правди. Тому в памфлеті про Стебельського пише: “…Побіля цього будинку/магазину Стебельського. – Авт./ щодня вели людей на смерть. Спочатку комуністів, комсомольців, активістів нового життя”. А трохи нижче: “Розстрілювали на цьому місці, де тепер виріс Палац урочистих подій” . Це писалося за десять років до розвалу Радянського Союзу. Та пройде час і виявиться, що будівля згаданого палацу “урочистих подій” стояла давно, ще при Польщі. І містилося там ніщо інше, а школа бурильників, так звана “Фанта”. За перших совєтів там була обладнана типова енкаведистська людобойня з колючою загорожею й недремними постовими. І водили сюди на смерть і муки не “комуністів, комсомольців та активістів нового життя”, а чесних українських патріотів, де їх під браву музику та гуркіт двигуна катували й розстрілювали.

Після відходу німецько – фашистських військ тут знову розмістився НКВД і далі творив свої чорні справи. Цього панові Романові чомусь не сказали послідовники “залізного Фелікса” . Тож і взявся він навздогад вимахувати пером войовничого “галанівця”, плутаючи правду з брехнею. І домахався до того, що вже у розряд “сокирників” та “душогубів” почали потрапляти зовсім невинні люди, ба навіть фронтовики, які і в очі не бачили отієї “бандерівщини”.

Так сталося, зокрема, з корінним жителем Мражниці /околиця Борислава/, фронтовиком, учасником оборони Ленінграда Є. Маличковичом. І йому, дякуючи Соловчуковій пильності та запопадливості, довелося скуштувати гіркої слави ”ворога народу” й ”оунівського душогуба” . Бігала потім його дружина по різних міськкомах та обкомах, доказуючи та переконуючи, що написане у газеті про її чоловіка – справжнісінька брехня, типовий наклеп…

Це, мушу нагадати, діялося у вісімдесятих роках минулого століття. А трапилося б таке десять – п’ятнадцять років раніше, що сталося б з цією родиною? І не лише з нею, а й з кожним, хто завдяки таким-от вислужникам-борзописцям потрапляв під пильне око НКВД? А там розмова була коротка: ворог народу, на білі ведмеді його! Чи задумувався коли – небудь над цим носій галанівського “Золотого пера” пан Соловчук?

Напевне, що ні…

Сьогодні в Романа Івановича творче свято: на книжкову поличку, поряд з творами улюбленого ним памфлетиста і плювальника та численними випусками “Посту імені Я.Галана”, до яких і він мав нагоду прикласти руку, лягла ще одна книга – історичний роман “Барабський міст”. Об’ємний, в твердих лискучих палітурках, з краєвидами старого Борислава. Це вже вам не войовнича публіцистика, а щось значно більше й вагоміше – художній витвір.

Над ним автор, як він сам зізнається, трудився довго й наполегливо. А тут, як на те, і події закрутилися колом: обіцяла жити довго стара червона імперія, а на її уламках утворилися нові, тепер уже справді незалежні держави. Довелось відмовитися від різних “грімниць”, що мали в первісному задумі прогуркотіти над Карпатами, сповіщаючи прихід “золотого вересня”.

Та залишалися ще “мужні” комуністи й комсомольці, оті, що баламутили голови неосвітенним бойкам або сиділи по тюрмах. Наперекір своїм галано-постівським переконанням, пан Соловчук і тут знайшов вихід: підсадив до них справжніх націоналістів. Чому б ні? І в тих, і в тих, мовляв, мета була одна – вільна Україна. Біда лише в тому, що йшли вони до неї різними шляхами.

Ой, неправду мовите, пане Романе. Не так воно було насправді, зовсім не так! Поки милі вашому серцю комуністи, хай навіть із середовища КПЗУ, ділили землю далекої Гренади /Згадаймо Свєтлова: “Я дом свой покинул, пошел воевать…”/, аби віддати її “крестьянам”, їхню, батьківську прийшли ділити непрохані “брати” зі Сходу. І поділили, як належить, і кров’ю людською скропили – густо-густо. Потім у своїх катівнях обладнали палаци урочистих подій, молодіжні студентські клуби, а на могилах закатованих заклали парки культури й відпочинку. На людських кістках заклали, аби ще й з мертвих познущатися.

І вам після цього відкривається губа казати про “одну мету ”?! Не лукавте хоч тепер, бо ніхто не повірить вашим заідеологізованим сентенціям та вигадкам, принесеним з учорашнього дня.

Навіть оті діти малі ! Так, так!

«Мій Дрогобич»,

№51, 22-28 грудня 2005 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Роман ПАСТУХ,

член Національної Спілки

письменників України

 

Лжеісторія на героїчних котурнах

 

Боюся я данайців, навіть

коли вони приносять дари.

Вергілій

 

Наприкінці 2005 р. редактор газети “Нафтовик Борислава” Роман Соловчук, за плечима якого є великий журналістський стаж, видав у Львівському видавництві “Кобзар” свою першу книжку. І не просто книжку, а об’ємний роман “Барабський міст” на 352 сторінки. На титулі вказано, що цей роман – історичний, отже, висвітлює певний період нашої минувшини і “заселений” історичними особами. Наскільки вдалось авторові справитися зі складною темою, порозмірковую нижче, а наразі годиться сказати принаймні найпосутніше з його творчої біографії.

Серйозною літературною творчістю, читаємо в довідці, якою відкривається книга, Р.Соловчук зайнявся на початку вісімдесятих років минулого століття. Тоді він написав роман під назвою “Грімниця”, який “пройшов усі тогочасні щаблі й мав побачити світ у видавництві “Український письменник” 1992 року. Але, як і багато тогочасних видань, роман не вийшов унаслідок “складних економічних негараздів у державі”. Лише останніми роками Роман Іванович “повернувся до літературної творчості: брав безпосередню участь у впорядкуванні і виданні літературно-мистецького збірника “Бориславський ізмарагд” (2002 рік), завершив роботу над романом “Барабський міст”.

 Вважаю за потрібне дослівно процитувати ще й анотацію до нього. Отже, “роман “Барабський міст” – ще одна спроба продовжити відому в українській літературі бориславську тематику. Перед читачем постає галицьке місто нафтовиків у середині тридцятих років двадцятого століття, коли зіткнулися різні ідеології, різні політичні сили, по-своєму відстоюючи українську ідею. Заглибившись у твір, ніби опиняєшся серед безробітних і корчмарів, поруч із борцями і провокаторами, жебраками й повіями. Місто в романі нагадує вулик. Автор не лише ретроспективно вимальовує історичне тло, а й прагне вникнути в людські душі, характери персонажів. І не все розкладає по поличках – залишає місце для роздумів і висновків самого читача”.

Власне, це заключне речення анотації й спонукало мене, як одного з тих читачів, поділитися ними. Колишні передплатники газети “Нафтовик Борислава” пригадують, як наприкінці брежнєвського “застільного” періоду на її сторінках протягом вересня-жовтня 1982 р. в ній друкувалися уривки з повісті Р.Соловчука “Грімниця”, котру він в автобіографічній довідці чомусь “перелицював” на роман. Про що вона розповідала? Про “боротьбу бориславських пролетарів за соціальне і національне визволення у великій братерській сім’ї радянських народів. Події розгортаються в середині тридцятих років, коли в тодішній буржуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало двобор-ство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі старим” (читай – комуністів з КПЗУ і “українських буржуазних націоналістів” з ОУН.–Р.П.). Головним промотором двоборства й водночас героєм повісті виступав член КПЗУ Іван Любимців. До речі, це прізвище видається не випадковим, а підкреслено символічним, аби й воно переконувало читачів, ніби членів цієї продажної партійки в Галичині любили, хоча насправді ставилися до них із презирством.

Між написанням повісті “Грімниця” та вирослим з неї романом “Барабський міст” пролягли два десятиліття. За цей час відбулися доленосні для нашого народу, Європи і навіть світу події. Розпалася найкривавіша, найжахливіша і найзлочинніша в історії людства комуно-російська “імперія зла” – СССР, а на її відламах постали незалежні самостійні держави, в тому числі Україна. Появилась довгождана можливість очима українців подивитися на власну недавню історію, аби дошукатися відповіді на крилаті слова Тараса Шевченка, “що діялось в світі, чия правда, чия кривда і чиї ми діти”.

І дійсно, після здобуття незалежності написано чимало наукових досліджень та художніх творів, у яких з позицій саме українців трактуються події нашої минувшини. Зокрема, в них не обійдено і складного періоду життя Західної України між двома світовими війнами. Прийшли до нас також діаспорні видання, раніше недоступні українським історикам і письменникам. Нема потреби вдаватися до їх переліку: кого вони цікавлять, той може вільно послуговуватися ними.

Мав таку нагоду і Р.Соловчук. Та, як видається, чи то через свою колишню зашореність, чи переобтяження журналістськими справами і брак часу, чи самовпевненість, чи з якихось інших причин, він нею майже не скористався. Бо якби скористався, то не став би вибудовувати роман на лжеісторії та ще й підносити її на героїчні котурни. Торкнусь тут не художніх якостей “Барабського мосту”, а лише головних моментів його афішованої “історичності”.

Сюжет роману побудований на абсолютно нетиповому і хибному баченні паралельної боротьби члена КПЗУ Івана Любимціва, перенесеного в “Барабський міст” з “Грімниці”, та його рідного брата, члена ОУН Павла Любимціва, “прифастриґованого” до нього автором у ході переробки повісті, за українську національну ідею. Ось яким пасажем підкреслив це автор: “Згуртувалися представники різних партій – комуністи і націоналісти. Й одні, й другі виборювали волю своєму народові, хіба різними шляхами йшли до неї. Тепер же спільний ворог (себто польська окупаційна влада.-Р.П.) спонукав політичних противників знаходити спільну мову”. Цей пасаж, нехай і стосується їх спільного перебування в тюрмі, є головною ідеєю роману “Барабський міст”. А щоб читач легше перейнявся нею, Р.Соловчук загорнув це в красивий фантик кровної спорідненості головних героїв твору, по-своєму відштовхнувшись від “Чотирьох шабель” Ю.Яновського, “Віхоли” Є.Куртяка та ще деяких творів нашого письменства.

Нині хіба запеклі вороги незалежності України, недруги з числа колишньої промосковської компартноменклатури, її кровних та ідейних нащадків і байдужих до національної ідеї українців не хочуть знати справжньої мети, до якої змагала КПЗУ. Тому доведеться нагадати їм. Вона: “марксистсько-ленінська партія, революційний авангард трудящих Західної України в їхній боротьбі за соціальне і національне визволення, возз’єднання з Радянською Україною” (Радянська енциклопедія історії України, К., 1970); “Пройшло сорок два роки з того часу, як здійснилося те, про що ми мріяли, за що боролися, – возз’єднання Західної України в єдиній радянській сім’ї” (І.Сивохіп (прототип одного з героїв роману Федора Сивокіпа.-Р.П.). Як боролися з іменем Леніна.- Газета “Нафтовик Борислава”, 22.09.1981); “КПЗУ протягом усього часу послідовно відстоювала право населення Західної України на самовизначення і возз’єднання з Радянською Україною” (Ю.Сливка. Сторінки історії КПЗУ. - Львів, Каменяр, 1989); “В авангарді революційного робітничого руху, політичну спрямованість якого визначала боротьба за владу Рад і возз’єднання з Радянською Україною, виступали нафтовики, залізничники, працівники деревообробних підприємств, будівельники Львова, Борислава, Дрогобича, Ковеля, Луцька, Стрия, Станіслава, Тернополя та інших промислових центрів” (М.Панчук. “Білі плями” героїчного літопису. - К., Політвидав, 1989); “Виступала за приєднання Західної України до УСРР” (УСЕ. - К., 1999)…

Цитувати далі? Зверну увагу й на інше. Увесь час аж до її розпуску в 1938 р. за наказом Москви КПЗУ входила на правах автономної до Комуністичної партії Польщі, своєю чергою - складової Комінтерну, керованого і годованого тією ж Москвою. Коли також нагадати, що “у 30-х роках КПЗУ налічувала понад 4 тис. членів; майже половину з них становили українці, а решту (тобто чисельну більшість.-Р.П.) – поляки та євреї” (О.Субтельний. Україна. Історія. К., Либідь, 1991), то й тут очевидна неспроможність окремих українських за переконаннями лідерів і низових діячів цієї багатонаціональної, але за суттю кишенькової партійки, кардинально впливати на тактику й стратегію всієї КПЗУ і політичну ситуацію в краї зокрема. Адже, висловлюючись образно, маленька здорова частинка майже цілком хворого організму неспроможна допомогти йому здолати загальну недугу.

То скажіть, як могла КПЗУ “боротися за волю України”, коли мусила покірно відробляти юдині срібняки, за які, до речі, продалася з власної волі, до того ж складені з плоті й крові мільйонів убитих голодоморами або до нитки пограбованих українців у колгоспах і концтаборах ГУЛАГу? Для підкріплення вірнопідданських рапортів Москві через КПП-Комінтерн вона лише вряди-годи під виглядом перманентної “класової боротьби” влаштовувала дрібні та брудні політичні акції, роздуваючи їх через свої рупори ледь не до справжньої соціалістичної революції. Свідки тієї епохи не раз згадували, як, зокрема, між бориславськими і дрогобицькими членами КПЗУ спалахували гострі чвари й конфлікти під час розподілу московських срібняків, отриманих через так званий МОПР (Мєждународную організацію помощі рєволюціонєрам), нерідко навіки розсваривши їх.

Один лише приклад цього висмоктаного Р.Соловчуком з пальця “згуртування комуністів і націоналістів”. Це якраз члени КПЗУ, найближчі друзі героя роману Івана Любимціва і навіть, можливо, він сам, затіяли у 1936 р. в Нагуєвичах у день відзначення 20-річчя з дня смерті Івана Франка криваву сутичку з членами ОУН, аби донести Сталіну, як то вони, не покладаючи рук і не шкодуючи власної крові, борються зі своїм і Москви ненависним ідейним ворогом. Тільки незначна частина членів КПЗУ могла плекати в душі й навіть наважувалась висловлювати мрії про втілення національної ідеї в реальному житті. Але тоді чому вони “пішли не в ті ворота”?

Певна річ, своїми пустими мріями вони ніяк не могли реально наблизити її тріумф. Адже коли скористатися афоризмом марксистського класика (втім, чи його?): теорія стає матеріальною силою, лише коли оволодіває масами. Позаяк більшість членів КПЗУ, як уже говорилось, становили неукраїнці, то українська національна ідея була для них чужою й навіть ворожою. Втім, якби КПЗУ ставила собі за мету торжество національної ідеї в Україні, пізніше Москва нізащо б її не реабілітувала, не відновила колишніх членів КПЗУ в КПСС-КПУ, не доплюсувала їм партстаж, відраховуючи від 1938 р., та не зрівняла в правах і, особливо, пенсіях і пільгах із “твердими” комуністами-ленінцями.

 Фактично єдиною безкомпромісною політичною силою в боротьбі за волю і незалежність України, проти всіх окупантів нашої землі в описуваний Р.Соловчуком період галицької історії була ОУН. Єдино її теорія набула матеріальної сили, бо вона послідовно, безкомпромісно й самозречено добивалась здобуття власної національної держави, завдяки чому вже тоді користувалась народною пошаною і любов’ю, а передусім – серед молоді. Як таємна організація-партія орденського типу, ОУН зробилася “найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України міжвоєнного періоду” (О.Субтельний, там же), “напередодні другої світової війни налічувала до 20 тис. чоловік. Число ж співчуваючих було набагато більшим” (О.Субтельний, там же) і котру беззастережно, всіма засобами й способами, не гребуючи таємними вбивствами її вождів, від часу її створення ще навіть на чужій території послідовно поборював Кремль кривавими довжелезними руками НКВД-МГБ-КГБ аж до кінця існування СССР. Про репресивні органи передвоєнної Польщі вже й не говоримо, бо це так само відомо. Правда про героїчну боротьбу ОУН, а пізніше в складі створеної та керованої нею УПА проти всіх окупантів, її видатну роль у наближенні й здобутті незалежності нарешті стала доступною і для наших братів на Великій Україні, де їй віддають належне, схиляються перед її подвигом усе нові маси людей.

Може видатись дивним, навіщо в цій рецензії стільки цитат, посилань на джерела і висновків з них. Та щоб неупереджений читач “історичного роману” Р.Соловчука зміг ще зриміше побачити всю ту нібито “активну боротьбу” членів КПЗУ в Бориславі та околицях, а насправді лише мишачу вовтузню, незаперечним підґрунтям якої була зрада національних інтересів українського народу Галичини і вислужницькі потуги прилучити її до підрадянської України в складі СССР. Сумнозвісним апофеозом цих потуг стали, як відомо, так звані Народні Збори Західної України в жовтні 1939 р. під лукаво-кривавою маскою НКВД, нібито обрані демократичним шляхом, тоді як у виборчих бюлетенях стояло тільки одне прізвище потрібного Москві кандидата.

Якщо підсумувати сказане, то з погляду історії “Барабський міст” не витримує критики. Дуже жаль, але авторові не вдалося настільки скрупульозно переписати свою спочатку цілком “проКаПеЗеУшну” повість, аби з неї вийшов принаймні наполовину “проОУНівський” історичний роман. Назагал у ньому така правда, як на вербі груші. Тож, мабуть, до невиходу в світ повісті “Грімниця” спричинилися не стільки тодішні “складні економічні негаразди у державі”, скільки її очевидний антиісторизм. За це автор повинен би тільки подякувати і цим “негараздам”, і колишньому “Укрпису”, а не позірно бідкатися, бо нині за неї йому було б соромно дивитися бориславцям в очі.

Як і багатьом його невдахам-попередникам, Р.Соловчукові теж не вдалося побудувати будинку на піску. З огляду на це безпідставно намагатися подати “Барабський міст” за продовження традицій Івана Франка та Стефана Коваліва у висвітленні життя нафтового Борислава їх часів, адже вони були чесними реалістами, а не відштовхувались від fictio – вигадки, нісенітниці, фальші.

Нехай це стане для Р.Соловчука серйозним уроком на майбутнє. Адже володіння художнім пером, вміло закроєний сюжет, начебто нештучні діалоги, описи старого Борислава, мальовничої природи тощо ще не означають історичної правдивості цього романного полотна. А брехливою, спотвореною історією нас отруювали занадто довго, і ми вже ситі нею по саме горло.

«Мій Дрогобич»,

№ 13, 30 березня – 5 квітня 2006 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антосько Федунців

 

Цвірінькають “горобці”, а ти, хлопе, вір…

 

Фейлетон

Ой, правдиве, куме, народне прислів’я: ”Не мала баба клопоту, то си купила пацьи…” Ну, чи не суща то правда, куме, га?

Не мав би си клопоту і редактор газети ”Нафтовик Борислава” Роман Соловчук, якби си той ”гісторичний” роман не встругнув – ”Барабський міст” називає-сі. Правда, до того його ж ”дітищами” були, кумцю, аж дві ”Грімниці”: повість та роман. Уривочки з повісті ”Грімниця” були ”напечатані” у ”кишеньковій” газетці редактора. Ну, в тому ж таки ”Нафтовику Борислава”, так, так /№№ 109-122, вересень-жовтень 1982 р./. Згодом ”Грімниця”, але вже як роман, мав вийти у 1992 році у видавництві ”Радянський письменник”. І слава Богу, що не вийшов, а то би прогримів і автор, і той роман. Не вийшов, хоч Р.Соловчук частину гонорару все-таки хапнув.

Не вийшов, бо про ”золотий вересень” – 39-го він, знаєш… Видавці, мабуть, чуби собі добре чухали, аби не пустити книгу в світ! Безбарвна книга, антинародна… І добре зробили. Гадали: може, пан Роман колись ще щось гідне напише і моцним письменником стане… Подумали, кумцю, отак, і ”Грімницю” – роман зразу – під ніж. Зарізали. Як когута, знаєш.

Дак ні, у Романа Івановича, знаєш, характер не той: ніяк не заспокоїться на досягнутому. Переробив, значить, ”Грімницю” – роман на ”Барабський міст” – теж роман. Довго переробляв: кажуть, двадцять літ старався… Тепер ”Барабський міст” не просто роман, а ще й “гісторичний”, хоч, правда, там справжньою історією і не пахне.

У тому ж таки ”Нафтовику Борислава” /№79 від 14 жовтня 2005 р./ появився уривок з нового, тепер вже ”історичного” роману ”Барабський міст” – на дві сторінки: третю і четверту. Що ж, читайте, люди добрі, читайте! Твір добротний, якщо не геніальний. Читайте! Про Борислав писав і Іван Франко, і Стефан Ковалів, пишу і я, Роман Соловчук. А як пишу – порівняйте. Може, не так пишу, але майже так. Як ті ж Франко і Ковалів. Я – класик, гей!

І порівняли люди – хто як. Одні, знаєш, куме, в писанині уздріли краплю таланту /все ж “капає” чоловік…/, інші, звиняй, куме, навсібіч плювалися… Як чому? Бо роман цей, як жид, – неправдивий, з багатьма неточностями і перекрученими фактами. А щодо стилю, мови – то вже мовчу, куме. Сам прочитай, якщо зможеш. Марудно і сіро написаний. По-школярськи, ага. Аж нудить…

Хе, питаєш, а де його, той роман, взьити? Скажу: хіба що, куме, у двох провідних журналістів – із Дрогобича. Але і від них, куме, манни не жди, бо роман не покажуть. Бо нащо їм, бідолахам, у судах лавки витирати? Споднями, ага.

Так-от, куме, “Барабський міст” таки світ ввидів. Ні, не у Львівському видавництві “Кобзар”, а у редакції таки народного часопису “Нафтовик Борислава”. Гой, добре, куме, що робота тота у Бориславі робилася: набір тексту, складання – робота дружини автора книги, коректура – дочки, а от анотація, зміст – то вже робота самого пана Романа, звісно.

Ага, забув сказати, що надрукована книженція ся на редакційному цифровому дуплікаторі “Duplo”. Із ”Кобзаря”, куме, автор роману хіба що ISBN та ББК взьив – все! Нічого більше!

Може, вже досить, куме, га? О, якщо хочеш слухати – слухай. Ось той же, куме, “Нафтовик Борислава” – № 96 за 14 грудня 2005 р. У ньому, знаєш, великий “анонс”: “Барабський міст” читають і оцінюють у Львові”. Знаю, спитаєш, а чому лиш у Львові? Не поспішай! Далі читаю: “Минулої п’ятниці у Львові, у приміщенні актової зали обласної організації Спілки письменників України, відбулася презентація історичного роману бориславця Романа Соловчука “Барабський міст…” І так далі. Наприкінці – дрібненький підпис: “власна інформація”.

Ге, прочитав я, знаєш, куме, сю “власну інформацію” /Соловчука, себто/ – і за голову взьивсі: чому ж то п. Соловчук не згадав за застіль-ну “імпрезу”, яка перед тим відбувалася у редакції рідної йому газети? Була ж вона, була – із пишною радістю, скромним самохвальством, ріжними напоями.

Куме, та зачекай трохи. Чекай. Ось читачеві, мов грім на голову, нова писанина. У тій же газеті /№98 від 21 грудня 2005 р./. І, бач, той самий заголовок “Барабський міст” читають і оцінюють у Львові”. Знову спитаєш: чому у Львові? А тому, куме, що ні у Бориславі, ні у Дрогобичі, ані у Трускавці і Стебнику “Барабського мосту” зі свічкою не знайти. Кажуть, його можна придбати на різних там підприємствах. Хочеш – маєш, із підписом автора, але за “двайцятку”. Подейкують, що навіть не показав свого роману п.Соловчук ні бібліотекам, ні книгарням, ані поважним міщанам. Лише у торбі показує. Отій, що до “кумів” ходив…

Знаєш, отакі-то справи, мій куме. А ти як гадав? Га? Ото письменник! Ото роман! До речі, із то ї ж газети дізнаємося, що всі, хто був на “імпрезі” у Львові, “Барабський міст” /ну, і автора – теж/ трохи хвалили. Хто як, але хвалили.

Оден, читаю, професор журналістики зізнається: “Я цей роман уважно передивився. Навіть прочитав декілька десятків сторінок…” Чуєш? Недочитав, значить… Мабуть, зрозумів, що щось в тому романі не те, куме, не те… Далі слухай: “… Я більше буду говорити не стільки про роман, як про Романа Соловчука. Його добре знаю. Знаю чудово, як порядного журналіста /ого, куме, ого: порядного!/. Хоча ці два слова – “журналіст” і “порядний” – не завжди стикуються.” Ой, правда це: не стикуються… А чому – знаєш? Куме, ти слухаєш, ні? Ось: “Щодо роману скажу таке: наскільки я пробіг очима… “Барабський міст”, я назвав би його соціально-побутовим романом.” Чув, куме, га? Пробіг очима… І, значить, не гісторичний він, той роман, а соціально-побутовий.

Інший професор того ж таки університету /однокурсник                          п. Р.Соловчука/ підказав романісту, що Клим Гутковський “очолив не товариство “Січ”, а власне Січових Стрільців”. Його, професора, прикінцеві слова такі: “Сподіваюся, що Роман подивує нас ще одним твором”. Чуєш, куме: подивує… Але, знай, дива – різні бувають !

А от один прозаїк і собі встругнув. Так, так, куме, таки встругнув. Ось слова його: “Я схильний бачити українського письменника більше не як майстра /мабуть, у романі “майстра” так і не побачив/, а як… громадянина, сина своєї нації, який думає, як свій народ, свою націю захистити”. Отак-то, куме, отак: захистити… І “захищав” свою націю п. Роман: коли – гострим словом на партзборах, коли – галанівським “золотим пером”. А ще міг би, може, й “сокирою”… Були ж у його памфлетах “головорізи”, “сокирники”, “бандерівське охвістя”.

І далі, куме. Слухай: “Я написав рекомендацію Р. Соловчуку у Спілку письменників України. І не покривив душею – він цього заслуговує…” – отаке-то каже прозаїк. Ну, як ти, куме, на це, га ? А я-си гадаю, що не “дотягає” роман Соловчука до Спілки – ні змістом, ні темою, ба навіть мовою. Правда, і там, він собі своїх “коришів” має!

А от один найчільніший в області журналіст Р.Соловчуку ось що проспівав: “І ось сьогодні для одного нашого “бойового штика” /чуєш, куме: “бойового штика” – як у Я.Галана/ закінчилася ера журналістська і розпочалася письменницька: віднині Р.Соловчук споживатиме хіба письменницький хліб…”

І далі той журналіст каже: “На превеликий жаль, письменником Р.Соловчук буде за сумісництвом, бо сьогодні від літературної праці на хліб не заробиш”… Отакої втнув, куме. Тепер-бо, куме, знаєш, який хліб їстиме п. Роман? Він вміє не тільки їсти, але й заробити на нього…

Ага, ще одно, куме. Порівняв один пан зі Львова “Барабський міст” із “переношеною” дитиною, яка “завше має більшу вагу, ніж інші діти.” І далі: “І ми можемо потвердити: “переношений” роман Соловчука має велику художню вартість”. Так, так, роман таки “переношений” аж на двадцять років…

Йой, куме, як у воду дивився той пан. Бо роман свій писав пан Роман понад чверть століття! Теперішній “Барабський міст” мав собі, правда, посестру – “Грімницю”, яка теж, знаєш, “переношена”…

А один львівський поет змотовилив таке: “Барабський міст” написаний у кращих традиціях нашого реалізму”. Ну, куме, він просто підтягує Р.Соловчука до І.Франка та, знаєш і до С.Коваліва, тобто до класиків. Ще й закликає новоспеченого романіста “боротися за українську душу, за українське слово”. І…боровся п.Соловчук, ой, боровся – і за слово, і душу…Майже “сокирою”… І все проти “мізантропів”, знаєш, проти українських буржуазних… І – проти Бога!..

Одна симпатична леді теж хвалить роман: “Дуже гарно виписано епоху, середовище”. А чому б ні? Мав же святу можливість Р.Соловчук той Борислав, як “галицький Вавілон”, вивчити – ну, у геніальних творах Франка і Коваліва. Далі пані поетеса робить далекосяжні висновки: “Пропоную керівництву відзначити Р.Соловчука премією… (Шевченківською часом? – А. Ф.). Ну і, само собою, Р.Соловчука треба прийняти у Спілку”. А ти, куме, як гадаєш: вартий той “Барабський міст” Спілки? Га?

Інша пані заперечила згаданому нами пану-професору: “Барабський міст” не “соціально-побутовий”, а “соціально-політичний”. Як на мене, куме, він, роман цей, і не той, і не той, тим більш не “історичний”. Він – хвора уява автора… і плутанина.

Ага, забув. Згаданий раніше мною прозаїк рекомендує “Барабський міст” передати керівництву Київської Спілки: “Зробити все для того, аби роман Р.Соловчука могли придбати на сході України. Таку книжку прочитають – і не один задумається…“Над чим, куме, задумається – хоч знаєш? Можливо, куме, над тим, що навколо керівника “невидимого фронту” політв’язнів Федора Сивокіпа “згуртувалися представники різних партій – комуністи і націоналісти. Й одні, і другі виборювали волю своєму народові. Хіба різними шляхами йшли до неї. “Ой, файна то, куме, була би історія для дітей Сходу. Далебі, файніша за “Історію України” Михайла Грушевського, наприклад.

І – на “закуску”. Тобі і собі, куме. Лише один пан про книгу Р.Соловчука сущу правду сказав: “Перше – у деяких місцях поглибити письмо, аби воно було густіше зроблено. Друге – потрібно подумати про те, що сьогодні читає молодь.” Далі: “Треба писати більш модерно, аби молодь зацікавити.” Свята правда, куме, можна б і модерно, але для того Божий талант треба мати ! Ще далі: “Ну і в епізодах про усусів, зокрема про бої на Маківці, виписати об’ємніше ті історичні події.” Боже, як “виписати”, коли Р.Соловчука ще тоді й на світі не було, до того ж, він і в боях не брав участі… Може, і в плані не був…

Ой, біда, куме, біда: Р.Соловчук у своїм романі усе грішне з праведним переплутав. І як, скажи, куме, можна ще “об’ємніше” писати, коли він, роман, і так вже занадто об’ємний – аж на 356 сторінок! Куди йому, грішному, більше? Куме, гей, ти мене слухаєш? Ні?!

Ні, немає кума – пішов. Не витримав, мабуть. Наприкінці статті “власна інформація” інформує про “складний шлях народження роману “Барабський міст”, про нові творчі задуми Р.Соловчука.

Куме, гей! Ой, нема кума, нема. Ага, про Соловчукові “нові творчі задуми”… Чи не мав часом на думці автор  другий том “Барабського мосту”? Та ні, пане Романе, одного “Барабського мосту” нам досить. Може б, “Карпатською Брамою” нову книгу назвали – як ото радить один бориславський фільозоф – ну, той, що на Карпатській Брамі жиє… Бігме, файна була би то назва, ой, файна!

Що, куме, не віриш? Йой, я й запімнув, що мій кум на Барабський міст пішов – на той самий, де колись либаки з бідаками збиралисі. Аби не мовчати…

Ади, куме, гой, де ти? Ой, нема кума, нема. Піду – пошукаю. Може, ще щось послухає…

«Брама», 22 грудня 2005 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Андрій ГРУЩАК

 

НАКЛЕПНИК,

або хто ж ти насправді, товаришу Соловчук

Світлій пам’яті Івана Стебельського

 

За всіх скажу, коли усі мовчать,

За всіх змовчу, коли усі кричать!

Борис Олійник

 

Перед нами дві публікації в одній і тій же газеті. Перша – «Пан Іван в «оборонцях» («Нафтовик Борислава», 26 лютого 1981 р.), друга – «На Срібній Землі почав будувати Вкраїну» («Нафтовик Борислава», 7 грудня 2005 р.). Автор один і той же – Роман Соловчук.

Дві статті про одну і ту ж людину – Івана Стебельського. Без сумніву, великого патріота, громадського діяча, мецената, якому судилася у житті складна доля. Але все по порядку. У першій статті автор жорстоко таврує свою жертву. Виявляється, Іван Стебельський – і поліцай, і український буржуазний націоналіст, і перевертень, і душогуб… А щоб не бути голослівним, подам витяги зі згаданої статті. Ось вони. Під час війни «Іван Стебельський у гестапівському галіфе, в начищених до блиску хромових чоботях, тільки піджак був іншого покрою, але також із німецького краму». Ого-го! Як бачимо, Р. Соловчук із І. Стебельського «ліпить» образ не те що поліцая, але й гестапівця… Інші в’їдливі авторові мазки: «На другому поверсі будинку (на вулиці Панській. – А. Г.) досить часто збирався всілякий націоналістично-фольксдойчерівський збрід…». Схоже, там був й Іван Стебельський. А як йому там не бути? Своя ж братія, своя…

Читаємо далі: «Стебельський–Вінтер розгорнув велику «оборонну» діяльність (за кордоном, звісно. – А. Г.). Членами і членкинями його комітету «оборони прав людини» стала теща, дружина, діти». Бачите, у колишньому СССР права людини ніколи не порушувалися… Ще один штрих, що характеризує «нелюдськість» І. Стебельського»: «Панові Іванові так було приємно дивитися, як убивці з райтерцугу прив’язували до кінських хвостів дітей і волоком тягли по бруківці. Ріка крові текла по дорозі…». Йой, той І. Стебельський сатана, а не людина!.. То ще й того добре, що сам автор статті дітей до хвостів не прив’язував… А що, власне, так і було – «немає сумніву»… Бо Р. Со-ловчук, що народився 1949 році, «був свідком» цього страшного злочину. З далекої Гуцулії він, пуцвєрінок, бачив, що діється у бойківському Бориславі. До речі, він, Соловчук, навіть знає, що «за доносом агента Вінтера (вигадане псевдо І. Стебельського. – А. Г.), який принюхувався, придивлявся, випитував, кому не до вподоби «новий порядок», розстрілювали комсомольців, активістів нового життя, де тепер виріс будинок Палацу урочистих подій». – Коли-коли виріс – тепер? Боже, та ж ця будівля ще за Польщі стояла! І розстрілювали енкаведисти…

Отак, пане Іване! Перепало Вам на горіхи. Ой перепало!.. Втім, Ви не один такий, бо «Не один такий пан Іван на Заході, догоджаючи своїм хлібодавцям, ллє бруд на нашу дійсність. Але нічого з того не вийде, бо «надувні качки», якими вони (колишні бандерівці-душогуби і теперішні відщепенці-дисиденти» – вислови Р. Соловчука. – А. Г.) наповнюють радіоефір, лопають, як мильні бульки, під промінням нашої великої правди». Тепер зрозуміли? Зрештою, що тут розуміти – усе як на долоні. Совєцької правди…

А тепер час перейти до іншої статті – писаної аж через 24 роки. Так, так, тим самим автором, себто Р. Соловчуком. Нагадаємо її заголовок: «На Срібній Землі почав будувати Вкраїну». Цікаво, чи і тут Іван Стебельський–Вінтер – буржуазний націоналіст, душугуб? Ні, тут Соловчуків Іван Стебельський вже зовсім інший. Він – патріот, меценат, великий українець. Чому така діаметральна переміна у мислені автора? Може, тому, що запахло американськими «зеленими», га? Бо ж не один раз пан Іван рятував і Україну, і Борислав, і навіть «Нафтовик Борислава»…

Та, як мовиться, перейдемо до діла. А ще який тепер І. Стебельсь-кий. Цілком позитивний. «Власне, із двадцять першого року, – пише автор, – й починається бориславська біографія Івана Стебельського. Він був дрогобицьким ґімназистом. Колишній полковник УГА (насправді Січових Стрільців. – А. Г.) Іван Чмола, соратник самого Євгена Коновальця, – він вплинув на юнака таки якнайбільше». Ге, будь і тут мудрий?! У памфлеті «Пан Іван в «оборонцях» чомусь про це автором не сказано. Як не сказано й про те, що Іванові Стебельському (на Батьківщині. – А. Г.) дуже забаглося відвідати ґімназію, в якій він «став національно свідомим юнаком». Бачите різницю, ні? Герой публікацій вже не націоналіст-душогуб, а національно свідомий… Крім того, ми довідуємося, що І.Стебельський і січовим стрільцем був. Дивно, чому раніше тов. Соловчук цей факт приховував? Мабуть, своїх хлібодавців боявся, чи що?

То правда, що Іван Стебельський ще й магістер економіки, Мюнхенський університет закінчив. Із слів автора, але вже другої статті, «він – один із найбільших меценатів нашого бойківського Підгір’я» – ґімназії, просвітян, культури. Як правда і те, що Івану Стебельському присвоїли високе звання «Почесний громадянин Борислава». Від себе скажу, що І. Стебельський був одним з ініціаторів й організаторів побудови пам’ятника жертвам Бабиного Яру в м. Денвері (Колорадо, США). Про це Р. Соловчук не сказав – мабуть, не знав. Наприкінці статті автор (уже єлейно) віншує: «Многая літ, Вам, пане Іване, міцного здоров’я, добра від людей і від Бога!». Дивно: Іван Стебельський з подачі Соловчука чорт і ангел – в одній особі. Чи це так можливо, га? А ще Бога згадує…

Насамкінець дозволю собі запитати: хто ж ти насправді, товаришу Соловчук? Наклепник чи правдолюб? Колись, тепер – хто? Скажи, не соромся… Скажеш, ні? А як ні, то хоч покайся. Перед Господом Богом покайся. І перед Народом своїм.

Покайся, бо пора вже. Пора!

9.12.2005 р., Борислав

«Тустань», № 56-57, 27.11-3.12 2007 р.

 

 

Андрій Грущак

 

З РОСИ І ВОДИ ТОБІ, ПОБРАТИМЕ

 

А ти до лав сміливих став би,

Щоб право вибороть своє?

Не всяка сила йде за правду,

Та правда силою стає!..

 

7 вересня 2007 року в Центральній міській бібліотеці                             м. Борислава проводився творчий вечір письменника Євгена Титикайла. З невідомих причин Андрій Грущак не зміг там виступити. Ось текст невиголошеного виступу.

Дорогий Євгене, мій вірний приятелю! Я не буду нині співати Тобі дифірамбів. Я скажу інше – те, що Тобі й мені наболіло. Пам’ятаєш, часто-густо при зустрічах ми завдавали собі одні і ті ж запитання: «Чи варто писати?», «Для кого писати?», «Кому потрібні ми і наша творчість?» Звісно, наші відповіді були різними, однак сходились в одному: так, писати – варто! Ну, хоча б на зло ворогам.

Правда, наші твори в Україні, здається, нікому вже й не потрібні, за винятком, може, Борислава і трохи Дрогобича. Їх не пропагують, їх не купують, їх не читають. Подаруєш – і то, буває, порохом припадають. Переконаний, не потрібні вони й сучасним «миско-борцям» (вислів Ліни Костенко), не потрібні тим, що куферки битком напихають чужоземною валютою, тим, хто ховає подвір’я котеджів за щільні паркани, тим, хто грішить із повіями у затемнених лімузинах, тим, кому в «кабаках» приросли крісла до сідниць і тим, хто рабує і споює націю. Словом, тим, хто допомагає ворогу нищити свій народ – перевертням, лакузам, яничарам, котрі зломились від страху за своє нікчемне існування.

Прикро, але такі є. Навіть у нашому місті. І ще одне. Прикро, дуже прикро, що про Твій 70-літній ювілей і словом не обмовилась рідна Тобі газета «Нафтовик Борислава», яку Ти відновлював, яку Ти відстоював, якій Ти віддав чимало років свого творчого життя, у якій Ти працював із сьогоднішнім Твоїм гостем, талановитим українським письменником: поетом-ліриком, поетом-борцем і поетом-сатириком – Миколою Сомом.

Так, твоя газета – і не привітала… Чому так сталося? Може, це прикра помилка? Ні, не помилка. Бо газету очолює «золотоперий» галанівець, бо вона, газета, стала кишеньковою рептилькою, у якій засів «сімейний підряд» «соловія перебудови», котрий навіть міський Барабський міст «приватизував» для назви свого антиукраїнського, антинародного, антиісторичного псевдороману.

Псевдороману? Чому? Бо хіба у 30-40-х роках ХХ ст. КПЗУ, на відміну від ОУН, виборювала Україні волю і незалежність? Вона, КПЗУ, була агентурою Москви для боротьби із власним народом і з Польщею. А потім розстріляна. Тією ж Москвою розстріляна.

Така правда, товаришу Р.Соловчук! І не треба нас, дорослих і молодь, дурити ще й другим своїм томищем «Барабського мосту», який, кажуть, як і перший, пишеться червоним атраментом…

Так, галанівці безсоромно випхали Тебе з газети на самовиживання – бути довгі роки безробітним, згодом – землекопом, комунальником, взуттєвиком. І то тоді, коли Твоя мати (царство їй небесне!) на довгі роки була розбита паралічем, коли у кожен куток Твого помешкання заглядали злидні. Тоді, коли якась, тепер Тобі відома, Л. Суничка на шпальтах того ж «Нафтовика…», роблячи з Тебе (і не один раз!..) т.зв. «тунеядця», намагалась запхати за ґрати… Від цього Тебе вберіг Господь Бог. Він і тільки Він!

 Але, як видиш, Ти все перебув, вистояв, вижив. Нині Ти – видатний український письменник: поет, прозаїк, публіцист, літературний критик. На зло своїм ворогам вижив, на зло своїм ворогам пишеш. Твої твори будуть вічно жити – аж доти, доки житиме наш стражденний народ, доки житиме наша знедолена Україна.

 Я вдячний долі, що нас звела – воєдино і творчо. Не було б Тебе, Євгене, не було б, може,й мене – як журналіста і письменника. Може, і українця не було б… Дякую!

 Тож бажаю Тобі, мій дорогий Вчителю, щастя, здоров’я, довгих років життя і, головне, нових вистраданих книг. Обнімаю і цілую Тебе. З роси і води Тобі, мій побратиме!

«Тустань», № 52-53, 13-19.11.2007 р.

 

 

Андрій Грущак

 

Де не посій – там і вродиться

 

Репліка

 

Редактор газети «Нафто-вик Борислава» пануньо Роман Соловчук має вагому причину знову потішити своє честолюбство: його лихо-вісний роман «Барабський міст» «відзначили», знаєте. Але лише згадкою… І де б ви думали? Ні, не повірите: у самім Нью-Йорку. Бігме, на конкурсі українського Фонду Воляників-Швабінських. Власне, про це повідомили дві «товсті» газети – Урядовий кур’єр (№20-21, 31.Х.2007) та «Літературна Україна» (№ 43, 8.11.2007).

Помпезно роздула цю інформацію і «сімейна рептилька», якою є нині «Нафтовик Борислава» (№ 89, 9.11.2007 р.), – гейби від імені колективу газети. Цікаво, якого колективу – отого залишкового? Як відомо, провідні журналісти від нього, Соловчука себто, наче чорт від ладану, давно порозбігалися…

Так, так, «Барабський міст» (і не публіка це, га?!) відзначено… Ого-го! Відзначено… А чому його, прецінь, не премійовано? Що, романчик той не дотягує? Так? Либонь, через свою антинародність і через антиісторичність? Певен, і не відзначили б, якби в Р.Соловчука у журі конкурсу не було своїх давніх «коришів»… До речі, журналісти з «Літературної України» навіть не відають що Р. Соловчук мешкає у місті Стефана Коваліва, а не у Львові. Може, тому, що пан Роман ще не Почесний громадянин Борислава, га?

Схоже, що члени журі твір Романа Соловчука хіба що помацали. Бо якби читали, то б, може, обома руками відхрестилися б од такої «історичної» єресі і тої омани, які несе у собі цей горезвісний роман.

Отож, має чим гордитися Р.Соловчук, має. Вимучивши своє кололітературне чтиво на редакційному цифровому дублікаті «Duplo», через якихось півроку Роман Іванович стає членом НСПУ – просто так, з першого пострілу… А тепер, бач, ще й «відзначили»… Нічого собі! Тож треба так вміти, гой! В Америці відзначили, у Києві…

Що ж, вітаю! В обидвох випадках вітаю! А як, скажіть, не вітати, коли він, тов.Соловчук, належить до таких, де не посій – там і вродиться.

Але… Але цікаво-таки, хто йому, підголоску, ревно так повсякчас помагає? За комуни, тепер. Можливо, отой «подпольний обком», що для нього, червоного, ще й досі щось значить, чи, може, оті «бдітєльниє» костоломи, кумиром яких був (і є!) «желєзний» Фелікс?

А мо’, й не вони! О, якби то знати!..

Тож хто тоді, хто?!

«Тустань», № 58-59,

4-10.12.2007 р.

 

 

 

 

 

 

Андрій ГРУЩАК

 

ПІДПИСІВ – ТРИ, АВТОР – ОДИН

Золота була епоха –

Хоч навприсядки скачи:

Кожен другий – випивоха,

Три на душу стукачі.

 

Швидко входило у моду

Слово "допит" і "жучок".

Кожен "ворогом народу"

Вмить ставав за язичок.

Микола Холодний

 

Один поважний пан з Борислава якось мене морочив, що, мовляв, Р.Леньків та    Р. Карпінський /підписи під статтями у "Нафтовику Борислава"/ – не Роман Соловчук. Довго і натхненно морочив – до хрипоти: ні, не може бути. Ні і ні!

Не може? А таки може! Ось докази. Перше – і там, і там стиль письма абсолютно Соловчуків! За чотирнадцять років спільної праці я його, Соловчука і його руку, себто почерк, бездоганно вивчив. Друге: слова-"епітети" у статтях "трьох" авторів – Р.Соловчука, Р.Леньківа, Р.Карпінського – абсолютно одинакові. Немов близнюки, – майже у кожній статті. Наприклад, ОУН, УПА, борці за волю Украї­ни – це оунівські недобитки, бандерівські сокирники, "лісовики"-недолюдки, фашистські покидьки – стаття "В союзі молота і серпа" /"Нафтовик Борислава", 16.04.1984 р,/; дивізія каїнів, тризубницке військо, панки з жовто-блакитними кокардами, легіони убивць, грабіжники, есесівсько-націоналістичні недобитки – ст. "Невідкупна жертва" /"НБ", 7.06.1980 р./; гітлерівські при­служники, мізантропи, поліцейські пташки, банди "Чорнія", бандерівські схронники, гітлерівська "п’ята колона", всілякий збрід: карні злочинці, дезертири, куркульські та попівські синки, отупілий зброд, мізерна купка бандитів, дошогуби, гадюччя, оунівські банди – ст. "Мізантроп" 31.01.1981 р./; відщепенці, оунівські недобитки, націоналістична полуда, націоналістичні упирі, вампіри, вбивці різної масті, пани-запроданці, агенти гестапо, фольксдойчери, зграя двоногих вовків, бандерівські вовкулаки, пани-яничари – ст. "Вампіри в "оборонцях" /"НБ" 27.02.1986 р./; наймані убивці, попівські вилупки, лицарі зради й ганьби, запеклі уніати, націоналісти-душогуби, бандерівські виродки, кривавий союз оунівських убивць – ст. "Пам’ять того не забуде" /"НБ", 22.03.1973 р./; наймані убивці, союз хреста, тризубця і свастики, Шептицький - ідей­ний натхненник бандерівських і мельниківських душогубів, бандерівські убивці, банди Куп’яка, криваві сліди, підла куля з куцих обтинків – ст. "Катам прощення не буде!" /"НБ", 14.04.1983 р./.

Божа церква, всечесні отці, парафіяни-християни – це гітлерівські прислужники, покровителі націоналістичних душогубів, кроти, що не люблять сонця, бандерівські виродки, кривавий союз і їх духовних покровителів – попів-уніатів – ст. "Пам’ять того не забуде" ("НБ", 22.03.1975 р.). Правда, деякі з тих пекельних "ляпів" належать "героям", про кого йде мова, але озвучені автором – Р.Соловчуком (Леньківим, Карпінським).

Либонь, досить. Таких та інших "ляпів", почерпнутих у КГБістських "Словничках", є і в інших публікаціях. І не тільки у "Нафтовику…", але й у збірниках "Пост імені Ярослава Галана", журналі "Людина і світ ", газеті "Ленінська молодь" тощо.

Ще один доказ – щодо Р.Карпінського. Виявляється, рідне село Р.Соловчука – Голосків, що на Івано-Франківщині, колись було власністю одного жорстокого пана Карпінського – ст. "Дві долі Голоскова" /зб. «Пост ім. Я. Галана" – кн.22, 1988 р./. Тов. Соловчук так і пише: "жорстокий пан". Ага, ось звідки він, лицар зради і "золотого пера" /ну, Соловчук же/ такої жорстокості до людей і України набрався!.. А може, і від рідного стрика Миколи, що був комуністом і першим головою колгоспу, га?

А ось ще один доказ: у всіх трьох підписах під статтями "прописано" літеру "Р" – тобто "Роман". Це – ім’я теперішнього редактора "Нафтовика Борислава"...

Не знаю, чи я переконав поважного пана-бориславця, але, знай, старався...

«Тустань», № 60-62.18-24.12.2007 р.

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

 

 Тут подаємо фрагменти окремих статей Романа Соловчука (він же – Р. Леньків, Р. Карпінський), опублікованих ще у совєцькі часи. Таких «творів» у запопадливого борзописця є близько п’ятдесят.

 Певен, якщо їх прочитати, то можна зробити для себе правильні висновки. Правда, читати їх можна хіба що з бромом…

Можливо, хтось захоче більш переконливих аргументів – вони на сторінках «Нафтовика Борислава» – за 1972-1988 рр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Повість «Грімниця» – це багатопланова розповідь про боротьбу бориславських пролетарів за соціальне і національне визволення, за возз'єд­нання у великій братерській сім'ї ра­дянських народів. Події розгортають­ся в середині тридцятих років, коли в тодішній буржуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало двоборство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі старим.

В образі Гриня Турчина виведено робітника, котрий прагнув бути осто­ронь класової боротьби. Але самі життєві круговерті, соціальна неспра­ведливість приводять його в ряди ак­тивних борців за світлу днину.

АВТОР

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Не відразу прийшов до тями. Поволі, як осін­ній ранковий туман, із голови пропадала незвість. Ледь розплющив важкі, очужілі повіки і тут же закрив їх. Розтулив очі вдруге, та з острахом більше відчув, аніж поба­чив доокіл чорний морок.

– Кап... Кап-кап-кап... Кап... Кап-кап-кап...

Той дивний звук рап­тово розбудив його при­туплену свідомість. Він хоче пити... Але куди ж то лихе Його занесло, бо­дай воно згинуло?

(«Нафтовик Борислава», 11.09.1982 р.)

ВЕЛІННЯ ОБОВ’ЯЗКУ

– Бійці ідеологічного фронту –

 

У першому цеху централь-ної бази виробничого обслу-говуван­ня, де виготовляють запасні частини для нафтової промисловості, ремон­тують бурове обладнання, майже щодня наприкінці обідньої перерви збираються робітни-ки. Сюди, як і в інші підрозділи, часто навідуються політінформатори, агітатори, лекто­ри. І чи не найчастіше приходить до робітників агітатор-атеїст Семен Гри­горович Швед. Його бесіди завжди слухають із цікавістю і захопленням. Ловлять уважно кожне слово агіта­тора не лише молоді, а й старші за віком. А шість ро­ків тому на його грудях засяяла Ленінська ювілейна медаль.

Про що розповідати цим людям, які з радістю збираються послухати, інколи посперечатися у пошуках істини? Про реакційну діяльність церк­ви і сектанства, про зв'язки уніатів із українськими буржуазними націо­налістами. Діяльність цих душогубів не обійшла і його сім'ю...

За буржуазно-поміщицької Поль­щі родина Григорія Шведа із села Урож належала до найбідніших. Та поважали цього розумного чоловіка односельці за прямий і відвертий ха­рактер, непокірливу вдачу.

Не любили його тільки піп та де­хто із сільських багачів.

– Чого ти, Григорію, до церкви не заходиш? – якось поцікавився панотець. – Та й дітей взагалі не посилаєш до святого місця. А стар­ший твій Семен єресь безбожницьку говорить поміж однолітків.

Григорій Швед не виправдовувався перед попом ні за себе, ані за своїх дітей. Був він чоловіком невіруючим, а що симпатизував комуніс­там – про це знали в усьому селі. Зневір'я в бога зародилося ще на австрійській війні, де з христовим іменем убивали мільйони людей. Потрапив у російський полон. На йо­го очах відбувалася революція, гро­мадянська війна. Переконався, що тільки Радянська влада може при­нести щастя таким біднякам, як він. Отож, коли повернувся в рідне село, не раз розповідав сусідам потай від стороннього вуха про життя в Радянській Росії, на звільненій від поміщиків, капіталістів Україні по той бік Збруча.

А діти йшли батьковими слідами. Семен ще змалку здружився із Во­лодимиром Пістоляком, який отри­мував від підпільників-комсомольців тоненькі брошури про комунізм, про світлу долю в Країні Рад.

Коли одного разу батько знайшов у сина таку книжечку, не сварив йо­го. Бо й сам чекав, коли зійде зоря з Сходу.

І зоря зійшла – у вересні тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого. Зуст­річав із хлібом-сіллю людей із зо­рями на будьоннівках. А син Семен разом із Володимиром Пістоляком вступили невдовзі в комсомол, ор­ганізували в Урожі комсомольський осередок.

Коли ж почалася війна, Семен пі­шов на фронт. Прийшов час – і знову селом іш­ли радянські танки, націливши жерла гармат на Захід, на Берлін...

Зводилося поміж руїнами нове життя.

Лиш коли опустилися сутінки до землі, Григорій Швед прийшов додому. Вся родина була у зборі. І син молодший, і доч­ка. А от старшого, Семена, не було – ще служив у рядах армії.

Вечеряли дружно, а збоку, біля тарілки, завжди стояла чиста ложка. Це для Семена. Так було й того ве­чора. Згадували брата і сина, який ще не повернувся із фронтових по­ходів.

Раптом у двері постукали. Не по­стукали, а вже гримнули чи то прик­ладами, чи важкими чоботами.

–  Відчиняйте, українські партизани. Маємо справу до вас...

Мусив відчинити господар, бо й так двері виламали б.

– Здоровенькі були, – вишкірив зуби старший з оунівців. – Вже повечеряли, посьорбали совіцької юшки?

– Та що з ними панькатися, – додав інший бандерівець. – Хай тепер нашої вечері попробують...

Семен Швед, одразу ж записався у винищувальний ба­тальйон, став «яструбком». Поклявся, що до того часу не випустить зброю з рук, поки хоч один оунівець стоятиме на перешкоді новому життю.

Три десятиліття минуло відтоді. Майже весь цей час трудився Семен Швед у Бориславі. Тут вступив у партію. Взагалі Семена Григоровича рік тому від­правили на заслужений відпочинок. Та не зміг всидіти вдома ветеран війни і праці. Тягне до колективу, з яким спрацювався, до молоді. Та й не тільки праця манить Семена Гри­горовича. Він відчуває себе потріб­ним людям. Чи не тому його довгий час обирали головою групи народ­ного контролю, а тепер він очолює атеїстичну раду підприємства. Часто виступають і він, і член ради Зенон Володимирович Когут перед трудів­никами з бесідами на антирелігійну тематику.

Атеїстична рада, створена на під­приємстві минулого року, значно пожвавила індивідуальну роботу з віруючими. Агітатори-атеїсти часто виступають перед робітниками. Се­мен Григорович приходить до тру­дівників цехів найчастіше. Бо так ве­лить йому обов'язок ветерана війни і праці, наставника, комуніста.

Р. ЛЕНЬКІВ

(«Нафтовик Борислава», 31.07.1976 р.)

 

 

 

ПАМ’ЯТЬ ТОГО НЕ ЗАБУДЕ

– Бійці ідеологічного фронту –

 

Лицарі зради й ганьби

За селом то з одного боку, то з другого гупали гармати. Сили були нерівні, наші з боями від­ходили на Схід.

У липні сорок першого в Доліш­ньому вже були фашисти. Першими, хто вийшов зустрічати окупантів, були піп Марчак та два його си­ни. Один – у церковній рясі, два – з жовтоблакитними пов'язками та з тризубцями.

– Нарешті дочекалися ми вас, наші визволителі, – бив поклони до землі Марчак, подаючи окупан­там хліб і сіль. О він, запеклий уніат, послідовник графа Шептицького, покаже тепер усій отій голоті, яка почала бокувати від церкви, а чомусь більше горнулася до «совєтів».

А «визволителі» швидко проявили себе. Звичайно, не без допомоги Марчаків та їм подібних. Убивали ні в чому не винних людей. Грабували, забирали у бідняків усе, що під ру­ку потрапляло.

Особливо розпиналися перед окупантами попівські синки.

Якось одного дня зігнали все се­ло до церкви. Марчак розпинався: – Брати і сестри парафіяни. Прийшов великий час – поклястися на вірність фюрерові, третьому рей­ху. Сьогодні ми будемо благослов­ляти добровольців у дивізію «СС – Галичина».

Усього п'ять чоловік із села зго­лосилося служити фашистам: два Марчаки-молодші і три куркульські синки. Цих найманих убивць, зрад­ників народу свяченою водою кропив панотець Марчак. Старшого по­півського вилупка знайшла куля, а молодший наприкінці війни дреме­нув разом із тими, кому продав честь і совість.

 

Нове життя перемогло

Того осіннього ранку тисячу дев'ятсот сорок шостого по всьому селу блискавично розій­шлася страшна звістка: бандерівці напали на хату молодої вчительки російської мови і закатували її. Не минуло й кількох днів, як оунівці вчинили ще декілька брудних справ у Долішньому та в інших селах.

Іван Полянський дав собі слово: відомстити і за вчительку, і за одно­сельчан, закатованих бандерівцями. Він став бійцем винищувального ба­тальйону.

Пройшло декілька років. І. Полян­ський після закінчення педучилища працював у тодішньому Ходорівському, а згодом у Самарському ра­йоні. На той час оунівці були зде­більшого викурені з лісових нір, але подекуди вони ще здійснювали терористичні акти.

У селі Бісковичах на Самбірщині у церкві було знайдено цілий склад зброї. Піп-уніат виявився покровите­лем націоналістів-душогубів, благос­ловляв їх чинити нові криваві спра­ви. Відома Істина: кроти зроду не люблять сонця. І церковнослужителю, і отим виродкам бандерівським однаково було не до вподоби нове життя, що з кожним днем цвіло і буйнішало. Та нове перемогло. А разом із тим вимело покидьків на закордонні задвірки...

* * *

Над столом нахилився в задумі чоловік. Так, Іван Миколайович го­тується до чергової зустрічі з людь­ми, хоче на конкретних прикладах із свого життя розповісти їм про кривавий союз оунівських убивць і їх духовних покровителів – попів-уніатів. У кожній його лекції слу­хач знайде свіжий факт, оригінальну думку. А тому робітники, перед яки­ми І. М. Полянський хоч раз висту­пав, з нетерпінням чекають чергової зустрічі з цією людиною.

Р. СОЛОВЧУК

(«Нафтовик Борислава», 22.03.1975 р.)

 

 

РОЗП’ЯТТЯ

– Новела з життя –

 

Марія з неспокоєм виглянула у вікно. І де ж вони тільки за­пропастилися, онучата її, в кого тільки такі вдалися? Вона сердилася, та в тому й близько нічого спільного зі злістю не було.

Літа вже такі, що хочеться інколи говорити самому з собою. Часом і нарікали, хоч у душі, раділа і за ді­тей, і за онуків. Залишилася після війни без чоловіка з двома дітьми. Вивчилися син і донька в інститутах. Галина – вчителює в селі. Зять – у колгоспі. Все на полі. Аг­роном такий, що на всю округу не знайдеш. А син Петро інженером. Далеко від дому, та вже звикла якось. Єдина турбота в матері – одружуватися не хоче. Вдарився в науку. Запитає було, коли невістку приведе до хати, а Петрусь відмаху­ється. Часу, мовляв, нема.

Щоправда, Галинка подарувала їй двох онуків, хлопців-близняток. До школи скоро підуть. Доглядає їх Марія, та хіба встежиш за тими ма­лими футболістами. Аж на другій вулиці, певно, ганяють м'яча.

Поставила вечерю варити. Відтак узяла відро і пішла через сад до криниці. Вже почала було відв'язу­вати відро, як тут ураз скрипнула хвіртка. З цікавістю озирнулася. І... з несподіванки випустила відро. Вда­рившись що раз об цямриння, так і полетіло воно у воду.

Стояв перед нею сірий і згорбле­ний, з довгою рудою бородою, мов привид. Той самий, що так давно, аж важко їй полічити, скільки років тому, був її чоловіком. Марія не знала, що й говорити.

Якби ж то побачила вона, як до­бирався він до її хати. Не йшов, а крався, як злодій. Тихими закутками, щоб не трапити комусь на очі.

І тепер Іван оглядався, мов би пересвідчувався, що нікого близько нема.

– Мир твоїй хаті, Маріє, – сказав якимсь поблажливим голосом, а сам дивився їй у вічі, шукаючи в її очах хоч якогось маленького добро­зичливого закутка. Та окрім здивованого переляку, не знаходив нічого.

– Запросила б до хати, – сказав, не дочекавшись її відповіді. Взяв у руки валізку і пішов до порогу. Марія – за ним, слухняно і невпевнено, ніби не вона, а він був господарем дому.

Ні, не боялася тепер його. Навіть був момент, хотіла показати йому у зворотний бік, щоб ішов, звідки при­йшов.

Та пропустила той момент, і тепер не знала, як спровадити непрохано­го гостя. Найбільше дратував її на­божний його голос, занадто вже лагідний.

–   То розповідай, Маріє, як жила і жиєш без мене? Чей, заміж вийшла? Він неприємно барабанив пальцем по столу, озираючись по хаті. – Як діти мої, Петрусь і Галин­ка. Вже повиростали, сім'ями обза­велися?..

Аж тоді Марія заговорила.

– Ти краще скажи, чого прийшов. Яка нечиста сила тебе принесла?
Скільки чорних справ по селах наших натворив, скільки невинної кро­ві і сліз сирітських пролив...

Вона не змогла договорити. Спаз­ма здушила горло.

– Не треба про це, Маріє, – Іванів єлейний голосок не знати куди й дівся. Злоба вже закипіла в ньо­му. – Що було, то минулося. Відси­дів за банду. Знайшов добрих лю­дей. На праведний божий шлях мене поставили. Між ними, братами й сес­трами, я зрозумів, що нема життя без слова божого...

– Про бога згадав, – не стерпіла Марія. – Якби він був на небі, під
такими, як ти, земля б западалася. Забув, як губив людей невинних. За­
був, як просила я тебе: не йди у банду. Не послухав – хотів легко
поживитися на людях беззбройних. І ниньки в селі проклинають тебе. А ти відмолити гріхи хочеш...

– Не виступай проти бога, жінко, – забігав очима по хаті. Шукав
якусь зачіпку, хоч не мав на те морального права. – Бачу, он ікону
зняла. Комуністкою стала, певно.

–  Комуністкою, кажеш? У партії не перебуваю та в душі з нею.
Комуністи мене на ноги поставили. Діти в люди вийшли. А ікону зняла одразу ж після того, як на власні очі побачила живе розп'яття.

Хотів огризнутися, перебити її, та Марія тепер не давала йому й слова сказати:

–  Пам'ятаю, йду вранці до колгоспу, лиш тоді, організувалися, пі­дійшла до роздоріжжя та так і обімліла. До хреста, бачу, хтось прив'язаний. Я ліпше придивилася, то побачила... Маленькі ручки прибиті цвяхами, а ноги скручені колючим дротом...

Вона несамовито поглянула на ньо­го, очі потемніли.

–  То ваших рук робота. Розп'яли на хресті невинного хлопця. Лиш за те, що тато його захотів жити без страху перед бандерівськими душогубами, такими, як ти...

Іван позадкував до дверей.

–   Забирайся геть, поки діти і внуки тебе не бачили, – вже простогнала вона, але в стогоні тому було стільки ненависті, що непроханий гість вхопив валізку і крок за кроком опинився аж за порогом.

Як прийшов, так І пішов, краду­чись. Боявся і Марії, і дітей, і онуків, боявся людей.

Р. СОЛОВЧУК

(«Нафтовик Борислава», 27.04.1978 р.)

 

 

ТРИВОЖНА МОЛОДІСТЬ

– Про тих, хто поруч –

 

Із вікон четвертого по­верху адміністратив­ного бу-динку міськкому партії Борислав – мов би на долоні.

Іван Якимович на хвильку відривається від своєї ро­боти і вдивляється в оту живописну красу, від якої й очей не відірвеш. Через хвильку знову робота. Тур­бот у заступника голови позаштатної партійної комі­сії міськкому партії І. Я. Бондарчука немало. Треба все об­думати, а в першу чергу – про прийом молодого по­повнення в партію. Пре­красна молодь вступає до лав КПРС. Глянеш на них і сам помолодієш. І чи не від того не раз повертається Іван Якимович думками до своїх молодих років, об­палених війною...

... Їх вели вузькою по­льовою дорогою. Йшли хлопці як на стра­ту. Всіх двадця­тьох уночі схопили під час облави, під дулами авто­матів доставили в полі­цейський пост, а тепер ве­ли на каторжні роботи до Німеччини.

Іван Бондарчук краєчком ока оглянувся, зустрівся з єхидним поглядом поліцая, синка розкуркуленого ко­лись сільського багатія. Той підштовхнув хлопця прикладом.

– Іди, комсомолія, – прошипів. – Дякуй богові, що до стінки ще не поставили. А там, у фатерлянді, всі твої більшовицькі ідеї з голови повибивають.

Подавив у собі знена­висть до фашистського прихвосня. А в голові молот­ком вистукували думки.

«От і напартизанився, – Майже вголос прошепотів. – Невже так безславно закін­чаться наші плани?».

Поруч із Бондарчуком ступав Йосип Волинчук, його одноліток. Дорога привела їх майже до самого лісу. Всього декілька десятків метрів треба було подолати – і воля або смерть. Вибору іншого не бу­ло. Штовхнув Іван ліктем товариша. Миттю збили з ніг поліцая і поки решта опам'яталася, вони вже бу­ли коло самого лісу.

Так почалося для вісімнадцятирічного               Івана Бондарчука і його ровесників партизанське життя в загоні імені Кірова.

Як визволили радянські війська Житомирщину, ба­гато партизанів влилося до лав діючої армії, а значна частина – в ряди міліції і органів НКВС. Вели актив­ну боротьбу з оунівськими бандами на території Тер­нопільської, Львівської, ко­лишньої Дрогобицької об­ластей.

Пригадує Іван Якимович такий випадок, що стався на території колишнього Добромильського району. Група оунівців напала на автомашину з продуктами, в якій їхали офіцер НКВС і рядовий водій. Офіцера бандерівці вбили, а водія, побивши, поволокли за собою. При­вели на допит.

Вночі, коли оунівці добряче хильнули самогону, водієві вдалося втекти. Не­подалік був райцентр, то через годину він уже був там. Вдарили тривогу. Не минуло й півгодини, як ото­чили місце, де засіли бан­дити. Почався запеклий бій. Майже всю зграю оу­нівців, поза двадцять чо­ловік, перебили, тільки де­кому вдалося втекти.

Всіляко бувало в ті ро­ки. Якось Іван Бондарчук разом із оунівцем, який прийшов із повинною, побу­вав у розташуванні ще од­нієї банди. Це відповідаль­не бойове завдання вико­нав блискуче...

Вже двадцять літ пра­цює Іван Якимович Бондар­чук у Бориславі, в міськвідділі внутрішніх справ. Уже на заслуженому від­починку, та продовжує тру­дитися інспектором по кад­рах міськвідділу. Ще рані­ше був партійним активіс­том, а тепер ветеран служ­би має ще одне відпові­дальне доручення – вже майже чотири роки він у складі позаштатної партій­ної комісії міськкому Компартії України.

А про свою тривожну молодість не раз розпові­дає юнакам і дівчатам, ді­литься спогадами про ге­роїзм свого покоління, сво­їх ровесників, що не по­вернулися з далеких бойо­вих походів, відстоявши прекрасне сьогодення.

Р. СОЛОВЧУК

(«Нафтовик Борислава», 13.07.1979 р.)

 

 

Церковний «букет»

– Із серії «тягне братія, тягне» –

 

У неділю рано збиралися парафіяни на молебень. Щонайпобожніші, – ті, що з двадцятки, – то все пнуться найближче до панотця Мельника. Та все оглядаються, та все шепчуть до нього:

– Отче Михайле, йдуть та йдуть. То вже дуже добре.

У Мельника відразу ліва долоня засвербіла. За прикметою визнано точно: буде свіжа копійка.

Ге, якби ж то лише в панотця ліва долоня свербіла. А то ж почав терти нею до ще порожньої таці заступник голови церковного комітету Ю.М. Монастирський. А він чи не найбільше озирався та й підсміхався з боку.

«Ая, думаєш, попе, що багато урвеш? Дещиця перепаде. Але ти й так добре маєш. Що хрестини чи весілля, то полови­ну «на боже», а половину – «на мені, на собі». А ми вже не такі темні, аби нас провести».

Відігнав думки лукавого, перехрестився, а відтак зно­ву вони, оті вперті дома­гання нечистої сили, віді­рвали його від молитви.

«Певно, таки Мельникові треба вділити по-божому, – думав собі далі. Як-не-як, а випхнув він всю нашу роди­ну в начальство «вельми побожних». Та й ключі від церкви довірив мені персо­нально. А то не жарт – бо скатертиною встелена до­ріжка до «золотого дна».

Не має чого скаржитися на попа і на бога Монастир­ський. Бо в церкві працює його дружина, касиром у «божому домі» є дружина його брата, член церковно­го комітету Я. В. Слюсар є сестрою дружини. Та ще              І. М. Сидорак, яка теж в комітеті – його родичка. Отак-то сформувався їхній фамільний церковний бу­кет.

Отже є всі можливості, аби добра частина гроше­нят від пастви осіла в ки­шенях побожної братії. Аби все було так, як хочеться Монастирському, вирішив він прибрати до рук ще один «пост» – заміняв го­лову ревізійної комісії. І народилася на світ божий серед прихожан нова прик­мета, якої не знайдеш у жодній літературі: «Сам собі беру, сам себе й ре­візую».

Нарешті прийшла довго­ ждана хвилина. Посипалися гроші на тацю. Монастир­ському аж легше стало. Кривився, як дзенькали мо­нети, а вже як шаруділи паперові купюри – зали­вався радістю. Після таких
грошей і помолитися можна.

За прихожанами ще й слід не застиг, а побожна братія вчинила якийсь там шум. Що за шум – один всевишній знає. Але по­дейкують в Тустановичах, що то церковна сімейка ра­зом зі своїм благодійником-панотцем ділила гроші. А ще кажуть люди, що Мо­настирський організував при церкві «бюро добрих по­слуг». Штату особливого там нема – і сам справля­ється. Але коли кому щось організувати по церковній лінії – одразу ж він тут як тут. Тільки без «позоло­ти ручку» не обходиться.

Отак і діють вельми по­божні, виманюючи в людей гроші «на боже», аби перетворити їх відтак на свої хороми і автомашини. Чи­нять так і православні, не відстають від них наставни­ки «братів» і «сестер» во Христі з общини євангель­ських християн-баптистів.

Бо не бог їм у голові ви­гаданий, не легенди біблій­ні, а справжнісінька мамо­на, яку вони інколи так лег­ко викачують від марновір­них.

Р. ЛЕНЬКІВ

(«Нафтовик Борислава», 28.09.1978 р.)

 

 

 

«НЕХАЙ І СЛІД ЗГОРИТЬ

ВАШ У ВОГНІ!»

– Український буржуазний націоналізм без маски –

 

Наближається 1979 рік. Він буде особливо пам'ятний для нас тим, що відзначимо дві знаменні дати – 325-річчя возз'єд­нання України з Росією і 40-річчя возз'єднання за­хідноукраїнських земель в єдиній Українській Радян­ській державі. Це – свято братерського єднання на­родів багатонаціональної Батьківщини і в першу чергу російського та укра­їнського.

За неповних чотири де­сятиліття Радянської влади в нашому краї пройдено шлях, століттям рівний. І дивно слухати з закор­донних підворіть завивання наших найлютіших недру­гів – українських буржу­азних націоналістів, їхню несамовиту брехню на на­ше життя, на нашу світлу днину. Шепелявими і єлей­ними голосочками ллють вони бруд в ефір з закордонних радіостанцій, хочуть засіяти чортополоше насін­ня розбрату між народами Країни Рад. І лускають зі злоби, бо цього не вдаєть­ся і ніколи не вдасться зробити. Ставку колишні сокирники з банд україн­ських буржуазних націоналістів та й деякі нинішні перебіжчики роблять на молодь. Куці в них руки, бо хай послухають, що го­ворить про них юнь сімде­сятих років, учні Бориславського медичного учи­лища.

Усний журнал «Народом прокляті навіки», спрямований проти україн­ських буржуазних націона­лістів – ворогів дружби народів СРСР, ведучий, викладач училища В. С. Дмитрієнко, відкрив сло­вами В. І. Леніна: «При єдиній дії пролетарів вели­коруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови». Ве­личаво прозвучала пісня «Україна і Росія порідни­лись назавжди».

Юнаки і дівчата в піснях І віршах славили дружбу народів Союзу РСР, Основ­ний Закон Радянської дер­жави, рідний край, що розквітнув у сузір'ї брат­ніх республік-сестер. І водночас таврували ганьбою «зрадників, які в усі часи служили гнобителям та іноземним зайдам – укра­їнських буржуазних націо­налістів. «Біснуваті вбив­ці» – таку назву мала друга сторінка усного жур­налу. Викладачі Ю. Я. Михайленко і В. С. Дмитрієн­ко розповіли учням на істо­ричних прикладах про шлях ганьби і зради, яким про­йшли і далі йдуть українсь­кі буржуазні націоналісти.

Багато злочинів скоїли оунівці під час фашистсь­кої окупації в Бориславі. У листопаді 1941 року ко­мендант так званої «укра­їнської поліції» Макар за дорученням фашистів учи­нив масовий погром насе­лення.

Загинули сотні невинних людей. У серпні-жовтні наступного року поліцаї з жовто-блакитними пов'яз­ками знову вчинили масо­вий погром і сотні бориславців відправили до фашистських катівень. То­ді ж 650 чоловік вони роз­стріляли у Броницькому лісі (Та ж то німецькі фашисти розстріляли! Так, так, у Брониці. – А.Г.).

Найбільш насиченою виступами учнів була третя сторінка журналу, яка мала назву «Нехай і слід згорить ваш у вог­ні!».

Про діяльність бандерів­ських душогубів в Івано-Франківській області роз­повів заступник директора училища з навчальної час­тини В. М. Гуменюк.

Факти, про які розповіли учні, мають один почерк. Криваві дії запроданців зводилися до терору, насильства, на­руги. В них не було нічого святого, коли вбивали ти­сячі ні в чому не винних людей. В українських буржуазних націоналістів і те­пер нема нічого святого. За тридцять срібняків готові вони служити по-іудиному. І виють у рупори закордонних радіостанцій. Дуже вже вболівають за «права» людей, яких вони не встиг­ли повісити, розстріляти, за немовлят, яких вони не встигли утопити у криниці або заморозити, за мате­рів, в яких прокляті вбив­ці не встигли відібрати чо­ловіків і дітей.

– Ганьба вам, заокеанські брехуни! – так заявив від імені своїх ровесників учень медучилища Богдан Коцевич.

Вони, оунівці, тепер бага­то базікають про свободу у вільному капіталістичному світі. Яка ж то свобода? Тільки в нашій країні Конституція дає всі права, всі гарантії для кожної людини. Це ми відчуваємо на кожному кроці, тому й прагнемо своїми ділами і помислами сприяти ще біль­шому розквітові Батьків­щини.

Така одностайна думка майбутніх медиків із Бориславського медучилища. І нехай десь там за океан­ським плотом скавулять за колективізованою земель­кою колишні куркульські синки і поповичі, за лікві­дованими фабриками і ґу­ральнями. Нехай збирають різні націоналістичні дефіляди. Та хай затям­лять собі: їх давно вже прокляв народ. І до мину­лого ніколи не буде во­роття!

Р. СОЛОВЧУК

(«Нафтовик Борислава», 26.12.1978 р.)

 

 

ПОДУМАТИ Є НАД ЧИМ

– Ідеологічній роботі – ефективність і якість –

 

Багато хто зі східничан був присутній на тому незвичайному, але тра­диційному у селищі святі – урочистому врученні шістнадцятилітнім паспортів громадянина Радянського Союзу.

За останні роки дещо предментішим стало атеїс­тичне виховання. Особливо це від­чувається після обговорен­ня постанови ЦК КПРС «Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи».

Між тим, коли конкретно зупинитися на всіх .аспек­тах атеїстичного виховання в селищі, то ця справа ще у значній мірі хибує. Знову ж таки, якщо взяти індивідуальну роботу з віруючими, то тут відчу­вається деякий вплив ідео­логічних працівників. Та не може викликати занепоко­єння, що рівень її відстає років на двадцять, або й тридцять від сьогоденних вимог. Отой примітивізм, який інколи випливає на поверхню, завдає більшої шкоди, аніж користі виховному процесові.

Дивує, але саме в та­кому плані проходило недавно розширене засідан­ня атеїстичної Ради селища. Здавалося б, східницькі атеїсти поведуть змістовну і ділову розмову, зупиняться на головних проблемах. А їх немало.

У Східниці, окрім церкви, діють єговісти, які також прагнуть збити з правиль­ного шляху окремих людей. А що і роблять у селищі, аби врятувати тих, хто, по­трапив у релігійні тенета? Досить мало. Тому з самими вірую­чими повинна переважати індивідуальна робота.

Справа ця нелегка. Атеїс­там потрібно повсякденно вчитися, знати догмати пра­вослав'я чи єговізму, добре орієнтуватися в релігійних джерелах, знати психоло­гію віруючих, вникати у всі складності.

Найбільш тривалим за ча­сом був виступ директора СШ-№ 2                      М. І. Гамули. Як­що взяти одну сторону, а саме – плюси в роботі – то тут він в основному правильно відтворив картину. А от коли справа дійшла до недоліків, про них керівник дипломатично промовчав. А хо­тілося б почути від досвід­ченого ідеологічного праців­ника глибші думки, розду­ми, як треба налагодити ді­яльність активістів атеїстич­ної роботи, що зробити, аби добитися її високої ефективності і якості.

З уст голови виконкому селищної Ради Р. М. Сви­ща немало було нарікань на адресу школи. В тому є свій резон. Партійна орга­нізація, педколектив ще багато недопрацьовують. Пригадаймо хоча б історію дворічної давності. На зимові канікули під час релі­гійних свят. окремі учні «колядували».

Зло, з яким ми зустрічалися не лише в Східниці, а й у Бориславі, має подвійний корінь. З одного боку, діти потрапляють під вплив релігійних батьків. З другого – в них відтепер зароджується потяг до дармових грошей. Отже, треба в цьому біль­ше профілактики.

Та чи можна всю вину за виховання дітей перекладати на школу? Думка ця, зрозуміло, помилкова і так само примітивна. І пра­вильно розуміла більшість учасників засідання атеїс­тичної ради, що потрібна скоординованість дій. А от як, її досягти, хто має взяти на себе більшу частину від­повідальності – промовча­ли.

Напевно, найбільше ініціа­тиви в цьому повинна про­являти атеїстична рада, що діє при виконкомі селищної Ради народних де­путатів. Очолює її дирек­тор-пансіонату «Карпати» Д. В. Бенів. У її складі – представники всіх колекти­вів.

Отже, вона покликана стати координуючою силою у виховній роботі. Та вис­туп Д. В. Беніва прозвучав досить дивно. В ньому була багато загальних нікого ні до чого не зобов'язуючих слів, та жодної пропозиції ніхто так і не почув. По суті, тієї розмови, на яку можна було розраховувати, не вийшло.

Хочеться вірити, що акти­вісти селища найближчим часом повернуться до цієї розмови. Поведуть її в такому руслі, як вимагає час. Бо атеїстична робота – складна і багатогранна справа, яка не терпить ні­яких зол – ні формалізму, ні примітивізму. До неї треба максимум уваги і відпові­дальності.

Р. соловчук

(«Нафтовик Борислава», 22.01.1980 р.)

 

 

ЩАСТЯ, ВИКУВАНЕ У БОРНІ

– Люди ленінської доби –

 

Наша розповідь – про село, багато десятиліть об'єднане спільною бо­ротьбою з пролетарями міста нафтовиків за торжество комуністичних ідей, за щасливу днину.

Наша розповідь – про потомків борців за Ленінову справу, які тепер невтомною працею втілюють у життя Іллі­чеві заповіти.

А ще – про сім'ю, що уособлює незламний і щорічно міцніючий союз Серпа і Молота.

Екскурс у минуле

На Підгір'ю села невеселі

Простяглися долом-долинами,

Мов край шляху на твердій постелі

Сплять старці, обвішані торбами.

Так писав про віками при­гноблений Прикарпатський край Іван Франко. Таким було і рідне село поета – Нагуєвичі. Біда і злидні, мов страшні примари, зда­валося, навічно оселилися в людських хатинах.

Та бідарі не корилися ли­хій долі. І не раз ставали до борні селяни пліч-о-пліч із бориславськими пролетарями.

Ішли роки. Світ потрясла і розколола на дві частини Велика Жовтнева революція. Її хвилі докотилися і до цього глухого закутку у Прикарпатті. З її великого полум'я долетіли іскри до Дрогобича і Борислава. У весняні дні тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого тут забаг­рянів прапор волі, що спо­вістив про Радянську вла­ду. І хоч ворогам вдалося подужати повсталих робіт­ників і селян, тисячі і тися­чі борців поплатилися життям, та ленінські іскри боротьби залишилися в сер­цях інших. І вже не було року, не було місяця ані днини, щоб не котилися то тут, то там могутні хвилі боротьби за Радянську владу, за возз'єднання у великій братній сім'ї наро­дів першої у світі соціаліс­тичної держави.

Одним із тих, хто всту­пив до лав борців, був Микола Франко. Не боючись кривавого фа­шистського терору, він став членом Комуністичної партії Західної України. Його, голову окружкому КПЗУ, можна було поба­чити і в довколишніх селах, і в Бориславі, і в Дрогобичі. Він був весь у вирі ре­волюційної боротьби.

А як вересень тисяча дев’ятсот тридцять дев'ятого сповістив про визволення Прикарпаття, М. Франко став борцем за утверджен­ня Радянської влади. Нагуєвичани обрали його го­ловою сільради. Якими ж то хвилюючими і щасливи­ми стали ті незабутні дні після возз'єднання. Як для батьків перше сказане сло­во дитини, перші кроки в житті.

Тільки ненадовго стало отієї радості. Тяжка біда знову валом накотилася з заходу. Війна...

... Його вели від порогу рідної хати. До Дрогобича, а там ще хтозна куди. Ог­лядався Микола на чорні дула німецьких ав­томатів, на залиті лютою злобою обличчя окупантів. Не було в нього страху за себе. Боявся за Розалію, за дітей – дочку і сина. Знав, що й їх чекає роз­права.

До цього довго чатували на нього гестапівці і їхні вірні слуги – українські буржуазні націоналісти. Хижими яструбами налітали на село, обшукували родичів, у яких переховувався. А він робив свою справу – організовував підпілля, ставши членом антифашистської групи «Сталь», що активно дія­ла в Нагуєвичах і в довко­лишніх селах.

А тієї ночі тайкома при­йшов із лісу до хворого сина. Вислідили таки його... Близько року катували фашисти мужнього радян­ського патріота Миколу Франка. Закатували його гітлерівці, так і не добившись ані сло­ва зізнання.

Р.СОЛОВЧУК

(«Нафтовик Борислава», 18.09.1980 р.)

 

 

Ціна щастя людського

– Вони порвали з релігією –

 

Цех зустрічає його щоднини рит­мічним стуком. І в тій ритміці закла­дено немало праці старшого інженера-механіка Івана Івановича Будзара.

Людина живе активним повнокров­ним життям, радіє з успіхів товари­шів по роботі, а ті, в свою чергу, розділяють завжди його радість і турботи.

Тільки іноді смуток набігає, і об­личчя Івана Івановича, завжди весе­ле й усміхнене, похмурніє. Згадує він своє дитинство, юність, які марно пропали в тенетах єговістських мра­кобісів. Не  боротися  проти фашизму закликали «свідки Єгови», а молитися і чекати «суду бо­жого».

Ой, нелегко згадувати, як його ще малолітнього заставляли молитися, поклонятися вигаданому богові.

Добрі люди допомогли хлопцеві стати на справжню стежину життя. Знає ця людина ціну щастю. Тому й болить серце Івана Івановича за долю тих, хто ще перебуває в по­лоні «опікунів», від яких він позбувся в молоді роки. Не раз проводить індивідуальні бесіди з віруючими у Східниці, в якій проживає вже трид­цять літ. Бо хоче допомогти вірую­чим   знайти   дорогу  до   істини. В цьому — сенс його життя.

Р.   КАРПІНСЬКИЙ

(«Нафтовик Борислава», 28.09.1978 р.)

із когорти мужніх

– Про це забувати не можна –

 

У повоєнні роки їх любовно називали в народі «істребками». Бу­ли то сміливі та мужні хлопці, молоді комуністи і комсомольці, кот-рі вже після Перемоги змушені були взяти до рук зброю.

Змушені, бо ще гриміли підступні постріли з-за рогу. То виповзали з лісових нір націоналіс­тичні недобитки, вбивали не лише комуністів, ком­сомольців, активістів. Мордували жінок, стариків, дітей і навіть не­мовлят. Наче вампіри, пили й ніяк не могли на­питися людської крові.

Отак бандерівці, їм подібні відщепенці буду­вали так звану «самос­тійну Україну», а на­справді хотіли б і розіп'яти її, потопити в кро­ві весь народ, якби не короткими були руки.

І ось тою силою, котра не лише перегородила кривавий шлях бандерів­ців, а й викурила їх із лісових схронів, очисти­ла рідне Прикарпаття від націоналістичної погані, стали винищувальні ба­тальйони.

Віктор Альбінович Забродський був уже «ста­риком» серед молодих. Ще у вікопомному золотому вересні прийшов до Борислава у числі воїнів-визволителів, півтора довоєнні роки пов'язав із долею міста прикарпатських нафтовиків. Пройшов війну. І от у післявоєнний час, він – на передовій в утвер­дженні нового життя. Ак­тивно висту-пав по селах колишньої Дрогобиччини як полум'яний агітатор, розвінчував підступну ді­яльність націоналістів, які все ще отруювали свідомість застраханих війною людей, затягува­ли у свої тенета нерідко молодих затурканих хлопців – шантажем, залякуванням, силоміць гнали в банду. За найменший опір, відмову – петля, удавка, стра­шні  тортури, до яких не додумувалися навіть фа­шисти.

Гітлерівська «п’ята колона» не могла ніяк змиритися з реальністю. Бандерівці, сидячи у схронах, все-таки надія­лися на черговий хрестовий похід проти Ра­дянської країни. Байдуже їм, хто був би черго­вим окупантом – лиш би повернути багацьким синкам десятки моргів, а отцям-уніатам – послушних наймитів-овечок, котрі за миску чиру гарували б від зорі до зорі на їхніх грунтах.

Оунівські яничари по­казали себе в Бориславі, як і в інших містах і селах краю, лиш прогриміли ковані чоботи гіт­лерівських окупантів. Уже тоді націоналісти створили в місті так званий «український ко­мітет», головою якого став багатій Микола Терлецький, а натхнен­никами – отці-уніати Яців та Вишатицький. Куркульський синок Ро­ман Лейбич із Мразниці став комендантом Підбузької так званої «ук­раїнської поліції».

Коли тривали розпра­ви над мирним населен­ням, під час яких у Бо­риславі було розстріляно близько 13 тисяч чоловік, по лікті замочив руки у крові оунівський кат, комендант «україн­ської поліції» Макар ро­дом із Губич.

Поліцай Мирон Муйла не менше вправлявся у вбивствах жінок і дітей, грабежах. Для цього ви­родка вишкіл на службі у гітлерівців був лише щаблем на кривавій до­розі. І після того, коли воїнство біснуватого «фюрера» дало драла аж до Берліна, як під мо­гутніми ударами Черво­ної Армії було розчав­лено фашистського дра­кона, він продовжував мордувати людей у скла­ді бандерівських боївкарів.

Хто іще належав до того зброду? Когут Ва­силь (псевдо «Голуб») – охоронник міського про­воду ОУН, Попель Ро­ман, Зарицький Дмитро (псевдо «Влодко») – бандерівський станичний, його брат Зарицький Ро­ман – бойовик СВ ок­ружного проводу ОУН. Ільківи – Орест і Бог­дан – синки багачиків, котрі ще в тридцять де­в'ятому дременули в Ні­меччину, а до Борислава повернулися в гітлерівсь­кому обозі в сорок пер­шому. Після визволення міста від коричневої чу­ми позалізали в нори, аби далі цілитися в но­вий сонячний день з ку­цого обріза чи «шмайсера», полишеного хазяями.

Чимало чорних справ накоїли упирі-тризубники. В кожному місті, в кожному селі. І в Борис­лаві також.

Саме тоді й виникли винищувальні батальони. Записався добровольцем і Василь Пилипович Євко, який  приїхав до Борислава на відбудовчі роботи. І ось йому так само до­велося не раз стикатися з бандитами у збройних сутич-ках, переконатися, що націоналізм – це той же фашизм, у найчорнішій, найжорстокішій його формі. В числі інших «істребків» проводив роз'яснювальну роботу, зокрема, щодо звернення уряду Радянської Украї­ни до тих, хто збився на манівці, аби склали зброю і ставали до мир­ної праці.

Чимало прийшло з по­винною, хоч над сім'ями нависла розправа бандерівського СБ – по крові рідної з гітлерівським гестапо.

Криваві оргії влашто­вували бандерівські вам­піри й у Східниці. Тут діяла банда Войтовича, якій активно підсоблював уніатський душпастир. І поки кращі сини Радян­ської Вітчизни - вихід­ці із селища – громили ворога в його власному лігві, перевертні чинили наругу над беззбройними людьми.

Якраз тоді й повер­нувся з фронту хлопчина з села Урича, що біля Східниці, Семен Григорович Швед. Не міг спокійно слухати, як колишні німецькі поліцаї, власовці, поповичі і куркуленки роблять чорні справи – влився в батальйон «істребків», аби під корінь винищити бандерівські недобитки.

Ще зовсім юний у ті роки східничанин Орест Дмитрович Копач тільки починав жити самостій­ним життям. Та змушений був ком­сомолець узяти у свої ще неміцні руки автомат, аби пильнувати народне добро від зазіхань під­ступних ворогів. І не раз приходилося стикатися віч-на-віч зі смертю, виходити пе­реможцем у запеклих сутичках із бандерівсь­ким збродом.

Пройшли роки, десяти­річчя. Невпізнанно змі­нився наш край, квітує в щасті й достатку кож­на доля трудівнича. І як добре, що ці юнаки не зазнали тих страшних лихоліть, живуть під мир­ним сонячним небом.

І хай там, на закордонних за­двірках, націоналістичні маніяки ллють в ефір бруд на нашу дійсність – нас не збити з прави­льного шляху, твердо заявила від імені свого покоління завтрашня мо­лода робітниця.

Р. СОЛОВЧУК

(«Нафтовик Борислава», 20.07.1985 р.)



Обновлен 17 июл 2015. Создан 17 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником