ЗНАК ОРДИ

Роман



                                                     Андрій  Грущак 

                                                                 

                                  ЗНАК ОРДИ

                                                            Роман

                                             (Скорочений варіант) 

                                                                                    

Дрогобич

«По́світ»

2009

УДК 821.161.2-1

ББК 84(4укр)

Г 91

 

Г 91

Грущак А. Ф. Знак орди. – Дрогобич: По́світ, 2009. – 156 с.

 

 

«Знак орди» – новий роман галицького письменника                     Андрія Грущака. Це – правдива розповідь про національно-визвольну боротьбу вояків УПА, котрі, виборюючи Україні волю, віддавали найцінніше, що мали, – життя. Хоч їхня героїчна боротьба не увінчалася успіхом, проте вони, лицарі Ідеї та Чину, будуть вічно жити в пам’яті народу, в нашій історії.

Автор вводить нас у вир напружених і драматичних подій, які довелося пережити українцям на своїй, Богом даній, землі під час ординської навали сусідньої держави, ім’я якій – Росія.

Для широкого кола читачів.

 

ISBN 978-966-2248-23-4

ББК 84(4укр)

 

 

 

 

Художнє оформлення автора

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ISBN 978-966-2248-23-4

© Грущак Андрій, 2009

© Видавництво «По́світ»,

оформлення, 2009

РОЗДІЛ І.

ОРЛОВІ З КУРКОЮ НЕ ЛІТАТИ

 

 

1

Весна цьогоріч рання. Як ніколи до цього. Ще у лютому потепліло. З верховин зійшов сніг – за одну ніч. У долах теж та́ловини – латка при латці. Така рань вже була – за часів Австро-Угорщини. Повідають, цісар Франц-Йосиф о такій порі любив наодинці зі своїм посполитим народом побути. Надягав полотняну сорочку, потріскану бурку, повстяні ґачі, дерев’яні штиблети, палицю-сукуватку – і в дорогу. На розвідини, значить.

Мандрував коли як: і на возі, і пішки, і навіть на ровері. Де не був, з людьми зустрічався. На полі, на ярмарку, ба навіть у шинку… Скрізь цісаря мали за свого, звичного. Було то, либонь, небезпечно, зате демократично. Монарх бачив старців на кожному кроці – обдертих, зацуганих, на обличчі, як порхавка, зіжмаканих. І сліпих бачив, і покалічених – війною, негодою. Скрізь були фіглярі, що, наче рої бджіл, від села до села тинялися. Бувало, цісар бідному люду покрадьки гроші лишав, аби злиднів бодай на один-два дні позбулися.

Чому, власне, між люди йшов? Хотів краще свою країну спізнати, а ще, певне, своїм служивим не довіряв. За якийсь час знав, як хто живе, про що думає, як його монархію підтримує. А що, кажуть, цісар був до українців більш-менш прихильним, видавав справедливі закони – для всіх однакові і без великого примусу. Правда, австріяки, поляки і, звісно, мадяри були часто вищі за українців – у громаді, в ґосподарці, при уряді. І то зрозуміло, адже народ цей – державний! А ще влада та – їхня! А хто українець? Хто? Вічний раб, безправний слуга, що, буває, й своєї тіні боїться. Занадто слухняний якийсь, хатокрайній…

Чого таким став? Га? Либонь, і сам достеменно не знає. А колись, як відомо, був могутнім – гей, гей! Бувало, Москвою трусив, Варшавою і, кажуть, Стамбулом… Собою пів-Європи ото заслонив – од татарви клятої. Московію – теж. А що має нині від цього, що? А нічого: вічний страх, постійну невизначеність, люті злидні, спаскуджену мову. Доки так буде? Видать, аж доти, доки себе не обудить, з рабських колін не зведеться, не позбудеться вічного страху.

«Що з нами сталося, Боже? Ми народ чи отара?» – Петро Кукицяк нервово ногою тупнув, навсібіч оглядаючись. Зі злості тупнув. Поблизу нікого. Лише пес коло нього. Блудить очима, виляє хвостом, лиже ніжно руки. Лащиться. «Ой, так, тішся, Бровку, тішся – на те твоя воля… – подумав господар. – У тебе більше свободи, аніж у нас, рабів тих безправних».

Петра й далі беруть невеселі думки – про село, про свій рід, про Україну. Чого ж воно так, га? Село вигибає, народ у неволі, мова – каліка, а Україна – суцільна руїна…Чого і чому так, га? А, мабуть, тому, що Україна – рай на землі, що забагато ворогів має і що бракує нам єдності. Може, нам, українцям, на пастора бідно? Дак ні! Мали могутніх князів – на сході, на заході, у центрі самому. Мали Хмеля, Полуботка, Мазепу… Чогось нам таки бракувало – злості, відваги. І почуття власної гідності, мабуть. А ще ота заздрість нас усе губить: як здохне в мене корова, у сусіда – най дві здохне. Ну й довіра тота нас повсякчас губить: володар най буде чужий, аби був справедливий. Хто, хто справедливий?! Король, цар, цісар? Справедливий… Не смішись, чоловіче! Сто шкур з тебе зніме – і той, і тамтой, інший. А як упиратися будеш – у сиру землю загонить. Кулею, голодом, тортурами. Як в оті вікопомні роки «неврожайні»… При Лєніні, Сталіні. А ще при Хрущові та Кагановичі.

Господи, то ж треба таке! Богдан-батько Варшаву голіруч брав – і не взяв, хоч перед тим мав значні перемоги: під Жовтими Водами, під Корсунем і під Пилявцями. Правда, немало тоді козаків полягло. Ой, немало! Але що поробиш: деревину рубаєш – тріски летять. На війні без жертв не буває. Війна-бо на те і війна, щоб вбивати.

Так, не взяв… Чому? Ще одна наша загадка. Може, тому, що Варшаві більше, ніж Москві, довіряв, га? А може, що у жилах роду його не завжди текла кров українська? Хто його зна… Петро Кукицяк шукав відповіді, та не знаходив. А чого тоді гетьман добровільно піддався Москві? Хіба-бо не бачив, що москвин лише здалеку добрий. Погрітись у хаті – замало йому. За стіл проситься: давай, браток, наливай! А як захмеліє, то й на стіл вискочить. Чоботищами так викалатує, що все довкруж погаратає – миски, тарелі, наїдки. Москвину що: хоч уроди, але пригощай! Він у будь-якій хаті господар! Аякже. З другої сторони, Хмельницького мож′ якось зрозуміти: як злі пси, Україну вороги обсіли – з усіх сторін, що навіть не дихнеш. До того ж, цар Олексій Україні ріку достатку обіцяв: з медом-вином і кісілевими берегами. Казав: одна віра буде, козацькі вольності будуть, права пошановані будуть…

«Ой так, так. Казав пан: кожух дам, та слово його тепле. Москаль здавна такий: на Святій Євангелії присягає, а чорта за пазухою носить. Ой, носить, носить!.. – Кукицяк знову ногою тупнув, що аж стопа заболіла. Очі завзяттям горять, а волосся – усе дибом, дибом. Від страху і злості. – Жаль, Хмель боровся з Польщею, а Москву вибрав. Немов засліпило… Е ні, ще не все втрачено. Ми ще на коня сядем – і, хлопе, до бою! Гей-гей!»

Незчувся Петро, як підійшла Анеля Микитівна, його вірна дружина. Склавши навхрест перед грудьми руки, мовила:

– Доки ти, Петре, будеш усіх мучити? Себе, мене, дітей наших? Іди вже до хати – діти батька чекають. Хочуть тебе і нині зблизька побачити, твоє мудре слово почути. Не тільки у школі, але і вдома, – половина Петра попід руки: ходи! Ага, мало-м не забула: чула-м, Петре, що дідьча влада в селі знову собі колгосп закладає. Кажуть, що на тому тижні у клубі збори будуть. Що буде з дітьми? Нашими, звісно. Що буде, йой?! Кажи, не мовчи.

– Ай, що буде, те й буде. Діти най вчаться, а ми – працюватимем. В школі чи десь…

– Так, у школі, якщо влада дозволить.

– Авжеж, як дозволить.

 

2

Батьки – до оселі, а діти – до них. Тарас і Богдан Петра за шию обняли – міцно так, аж пальці тріщать; маленька Олеся мамин подолок схопила. Усе чолом до колін, і, як завжди, на руки проситься.

– О, моя квіточко! – Анеля однією рукою тулить дитя до грудей, другою голівоньку гладить. – Я ж, діти, казала, що разом із татом прийдемо. Казала чи ні?

– Казали, казали, казали! – три голоси, мов дзвіночки.

Петро Кукицяк і собі голосно:

– Ну, і мудра природа! Ади, хлопці – до батька, а донька – до матері. Не диво це, га? Чому ото так?

– Бо хлопці, Адамичу, господарити мають, а дівчата, знай, куховарити… – Анеля ледь посміхнулася. – А як по правді, на дівчину, що колись ґаздинею стане, випадає більший обов’язок, ніж на господаря – три кути хати тримати.

– Атож, тримати, тримати. Але, бува, що й чотири, - посміхнувся Петро.

Як діти з рук позлазили, Петро та Анеля, щасливі та радісні, обнялися. Як завжди, цілунком свою вірність скріпили. Так було замолоду, так є і нині, так буде завжди. Отой цілунок, пригадують, їх вперше наблизив, а очі, теплі, глибокі, їх заручили. Тоді він, хлопець, і вона, дівчина, знали: вони – одне для одного! На все життя створені! Любов’ю і Богом.

Правда, давно це було, як іще вчилися. Він, Петро, у княжому місті Лева студіював історію, а вона, Анеля, – філологію. Українську, звичайно.

Хоча у дитинстві ходили різними дорогами, а, як запізнались, на одну ступили, що життям називається, а також коханням…

Перед тим кожне із них жило своїм життям, звісно, - невідомим і таємничим. Вона – на Волині, він – на Львівщині. Обоє у селі жили – глухім і зневаженім. На сухій бульбі жили і кислій капусті, на пісному борщі, ґрисом підбитім. У часи недороду – природного, штучного – кропива, лобода і кора, щоб не вмерти, силу давали. Горня молока, хліба кавалок була велика розкіш дитині. А ще різні свята їх підгодовували – батьки стягались з останнього, аби свята гідно відбути. З року в рік – з останнього. Та й зустрічались вони, як роки пісними були. Пісними, прецінь, були і їхні будні, особливо студентські. Хоч сутужно жили, у голоді, в холоді, проте щасливі були. Молода кров грала – у жилах, в мізках і в помислах. Весілля скромно справляли. Він і вона, а ще кілька приятелів – все! Шлюбу у церкві не брали: боялись! Ще можуть з вузу вилетіти… Авжеж, було і таке. І досить часто. Так нова влада веліла – та, що у 1939-ім прийшла. Було, ще не затихла радість зустрічей, як влада тота свої вовчі зуби показала: кого в сиру землю, а кого й на далекі сибіри. Здирства, облави, арешти – новий почерк її. Щоночі, щодня. Аж страшно згадати, подумати. Гадав галицький люд, що, як Польща ото розпадеться, матиме волю. Ага, натомість «куськіну мать» має, нечуваний визиск і ґрати, а ще вічні мерзлоти. Диявола варварство має, ще й яке! Правда, свою мову мають – на кухні, у школі і на базарі. А ще спіткала й така оказія: хто був Григорів став Грігорьєв, хто Данилів – Данілов, а хто Кіндратів – Кондратьєв. Все це у паспорті, звісно. Було, просиш-молиш блуд виправити – даремно: жони військових місцевої мови не знали. Зате добре знали російську. Їм її було досить, а що? Держава – одна, совєцька. А ще люди вічний страх мали – за себе, за родину свою, за рідну землю. Страх той – денно і нощно. Щотижня, щомісяця і щороку. То – правда! Так-так. Бо правду решетом не скриєш.

– Боже, Боже, яка вона, безталанна! – Петро Кукицяк скрушно похитав головою. Не відчув навіть, що прохопився вголос.

– Хто, Петре, хто? – Анеля Микитівна чоловікові тепло ув очі заглянула.

– Та ж Україна, знай, Україна… – господар у вікно глянув: нікого. – Скільки вона, бідолашна, вже того страху наїлася! Колись і тепер. Виходить, наш дім не твердиня тепер, а двір захожий… Насильством його легше забрати.

– Це тому, Петре, що маєм в душі занизькі пороги… Треба, не треба, – зачасто ворога вдома приймаємо. Пригощаємо хлібом-сіллю, вітаємо сліпою довірою, – господиня задумалась. Згодом: – Але … Але ще не все, мабуть, втрачене, Петре. Підростуть діточки наші – і всі тоті біди відтиснуть. Колишні, теперішні. Бо ще, вірю, не зовсім звівся козацький народ.

– Відтиснуть, відкинуть! – Кукицяк войовниче. – Але їм, молодим, наших дідів кров потрібна. Кров гаряча, у боях гартована. Потрібні й руки тверді, ясні помисли. А ще…

– Ади, то буде нелегко зробити. Москалі – не ляхи, – Петра перебила Анеля. – Як камінь не кинь, а в москаля влучиш, – стільки їх тут. Одна морока із ним. Приміром…

– Ой, москалі, москалі – хоч повішся на гіллі… – Петро кинув цигарку у піч і вийшов надвір, аби упевнитись, чи під хатою, бува, нема нишпорки. «Ні, нікого немає» – зрадів Петро.

– Москалі, москалі, та не ті. Колишні, повідають, соболями і золотом сипали, купуючи зрадників. Давили на психіку: ану, єднайтесь, хахли, ми віри одної. Ой, чи одної?.. Теперішніх розмова коротка: кулю – в потилицю. Крапка! Правду хтось сказав: «Ходить, люди, всяка шваль, де не глянеш – там москаль!» – Анеля вийшла чоловіка шукати, бо останнім часом боялась за нього. Буває, деколи він загарячу кров має… Як на перелазі мужа побачила, вголос промовила:

– Аж тепер нам, Петре, хана… – і оглянулась. – От, от…

– А дежбо! Може, хана, може ні, – побачимо. Бог добрий.

 

3

Ще спозаранку у Кукицяків шиби задзвеніли. То могутньо кулак у вікно стукав. Северин Мамля ще з порога:

– Ввечері у сільраді бути! – голова весело. – Ні, не Микитівні, а вам, Петре Адамовичу.

– Гм… Чого аж під вечір? Мені і дня вистачить, – вчитель раптово.

– Вєчер, дєнь, какая разніца? – шкіряний плащ, що був із Северком, і своє слово вставив.

– Да, різниці ніякої, – підтвердив Мамля думку свого хлібодавця – оперуповноваженого. – Мир дому сьому і живущим в ньом! – Северко лукаво.

Незабаром гості пішли, зоставивши страх. Страх безвинного ягняти перед оскаленим вовком…

– Господи, який жах! Усе наказують, не питаючи згоди. Як у войску! – Петро Адамович легко вилаявся. – Той зрадник, Мамля, у нашій хаті поводить себе, наче вдома.

– Атож, не чекаючи згоди зайти, – підтримала господиня свого чоловіка. – А ще той Северко…

– Северко? – перепитав чоловік. – Він ламаного гроша не вартує. Він – зрадник плюгавий, що зраду тоту ніяк із серця не вичавить. І суспільний виродок – світ такого не видів! Боже, оті мискоборці ніяк не збагнуть простої істини: знайся кінь з конем, а віл з…

– … волом, – закінчила народу мудрість Анеля. – Такі, Петре, наче ведмеді: зачувши мед, у чужу пасіку лізуть. Ой, бідні ми, бідні, а наша Україна ще бідніша. Їм, зрадникам, що? За ними влада, закон, Москва клята.

– Закон… Ще й який! Такий, що ми, українці, маємось так, як голий в кропиві, безвільні, придавлені. Жаль, що нас і лихо не навчить із солониною коржі їсти.

– Ой, не навчить, не навчить, – додала господиня. – Якась кара нам, кара. Теперішня, давня. Мабуть, за гріхи наші. Відбились ми, Петре, від Бога, своїх святинь не шануємо, у ворожу пащу, мов страус у пісок, весь час голову пхаємо. Пхаємо, ніби не видимо, як ворог варварить, людські долі ламає, фіґури розвалює, церкви закриває, стайні розбирає, а з нас, громадян, три шкури здирає. А ми мовчимо, мов ті вівці. Мовчимо, наче не бачимо, що північна орда нам чинить: замість садів і дворів, руїну лишає. Де не глянь – голод, холод, рабство, зневіра. Тапер ми, як пси бездомні, за кусник черств’яка ладні завойовнику кірзаки лизати. Підлість і зраду культивуємо.

– Ай, не тре′ так казати! Не всі такі, знаєш, – махнув рукою Петро Кукицяк. – Головне, аби свої мухи нас не кусали. З чужими якось собі ми порадимо. У ліси підемо, гей у Карпати, а не будем покусані. Не голіруч підемо, а зі зброєю. Не залишим свій край на наругу ворогу. Україна має бути окремо, Росія – окремо, ая. Правда, Москва має велику потугу, могуть. Але нічого, певен, нас Європа підтримає, Америка, бойовий дух громади.

– Ой, чижбо підтримає!.. Вже раз підтримали, ая… Уряд Грушевського, наприклад. Підтримали так, що нам, українцям, й понині гикається. Мабуть, ми ні розуму, ані хоробрості ніяк не наберемось – ніколи!

– Анелю, ти вчителька, то хіба так можна? Нива потребує засіву, а вже потім врожаю, – у Петра засвітилися очі – вогнем і завзяттям. – Пам’ятаймо про це. Засіваймо ріллю, сходи будуть. Будуть, бігме.

– Та ж сіємо, сіємо. Століттями сіємо, а де тоті сходи? Де? Ворог шаліє, з усіх сторін наступає, немилосердно кусає. Доки так буде, га?

– Аж доти, доки не станем народом – гордим і незалежним. Без печерного страху і царської ласки. А ще як вмиратимемо так, як найкращі із предків наших.

– А чи, Петре, не пізно вже, га? Дивись, як у Карпатах дерева тріщать. То їх ворог рубає. Без дозволу, так. Деревина тота нам ярма – на шию, колоди – на ноги. А ще на хрести, на яких нас вороги назавжди розіпнуть… І не буде цвіту в садах, не буде співу в гаях, а буде вічний біль. За тим, що не змогли свій, колись лицарський, край вборонити.

Анеля мовила зі сльозами в очах:

– Боже, світ тьмариться, а серце вискакує, що аж. Усе догори ногами пішло, все тріщить, наче громи серед хмар. От піди зрозумій: де добро, а де зло? Боже, із тим занедбаним народом юшки ніяк не звариш! Схоже, нема кому порятувати честь України… А шкода! Ой, шкода!

– Шкода, не шкода, а варити треба… Вода під камінь сама не затече. Москалю, що не кажи, а довіряти не можна, бо з ним жарти кепські. Як не по його – морд, куля… Хоче – спалить, хоче – пограбує. З ним дружити то можна, але не з кожним.

– Твоя правда, Петре. З москалем дружи, а камінь з собою носи, – підсумувала розмову Анеля.

– Святу правду кажеш, бо, як мовиться, орлові з куркою не літати.

– Еге ж, не літати, – Петро Кукицяк пересохлі губи стиснув, очима до неба побіг, туди, де багрянів небозвід. Як кров, багрянів. Йому враз стало геть не по собі, наче його придавила гора. Важка, небезпечна.

«Що з нами, Боже? – гірко подумав учитель. – Для українців потрібні не тільки сало, гопак і писанки, але й боротьба. Нещадна боротьба проти загарбників, боротьба за свої землі. Так, краще бути левом на один день, аніж ягням на все життя… І за ніяких обставин не піддаватися вишколеним людоловам, чужинецькій брехні та насильству».

 

 

4

Палахкотить небо. Яскрава куля росте і росте, замаяна полум’ям. То тут, то там мечуться зблиски. Густі промені, наче мечі, крають хмари. Сонце то появляється, то зникає. Геть все у заграві. Внизу – низькі полонини і високі гори. Як і небо, горять. Враз ні з того, ні з сього – хмари. Темні, холодні. Сунуть, крутять, страх як валують!

«Це вже на бурю, – подумав Петро Кукицяк. – Що йому робити, га? Іти до тої сільради чи ні? – запитував себе, вагаючись. – Ні, таки треба йти. Йти. Хоч, правда, вже запізнився, але… ліпше пізно, ніж ніколи. З тою владою жарти кепські. Візьмуть примусом або гірше – кулею… Так не раз вже було – з мільйонами. Може бути і з ним. Бо хто він для них, ординців отих? Лиш – «гражданін», не людина, черв’як… Кірзаком наступлять, розітруть – і нема! Ні тебе, ні імені, ні проблеми».

– Анелю, що мені робити, га? Іти до того Северка чи ні? – Петро запитав. Просто так, для годиться.

– А йти, йти. З тим бовдуром не жартують. Візьме і пірве – аж на Сибірі опинишся. Йди!

Кукицяк встав із ослону. Важко і неохоче. Зачерпнув горня води, спрагло випив. Ще щось хотів сказати, але передумав. Лиш рукою махнув:

– Іду до тебе, Іроде, йду… – і почвалав, наче приречений.

У сільраді ще вікна світилися. Бачив Петро, як металися тіні – сюди-туди, мов зварйовані. Що ближче підходив, голоси почув. Мамлі, чужі. Говір короткий, наче постріли. З усього видно було, що йде нарада. Про що вона, то він, Петро, ще дізнається. Кукицяк спинився нараз: зайти, ні? Ні, треба зайти, бо буде лихо: совєти жартів не люблять. Їм, москалям, завжди хочеться меду у спасівку і обов’язково печеного. І що то за народ такий, Боже? На місці не всидить… Не оре, не сіє, а споживає. Землі свої занехаяв, а чужі загарбав. Йой!

– Ну, скажи, Льоню, чи я не казав, що учитель прийде? Га? – загалакав Северин Мамля, глянувши на Петра, як тільки ступив на поріг. – Казав же, ні?

– Казал, сука, казал… Ти – как пророк, – сміючись, майор голову сільради по плечу поплескав.

Тут було ще кілька осіб – чужих і своїх. Були тут й дівчата – чужі. Комсомолки, напевно. Показавши місце, де б мав Петро сісти, Льоня почав бесіду:

– А тєпєрь, таваріщі, знакоміться будєм. Харашо? Да? – оперуповноважений доторкнувся до портупеї, на якій була кобура і польова сумка.

– Да-а… Мєня зовут – Льоня, фамілія – Фельдман. Русскій я, родом із Пітєра, сука. Оні – тоже русскіє. Орлов Вася і Нєвзоров Ваня. Запомніл, да? – Фельдман Петрові в очі гостро глянув. Погляд холодний, колючий. – Дєло такоє, таваріщі: государству, сука, помощь нужна, – зайом тоєсть. Дєньгі єму по горло нужни: разрушенную економіку восстанавлівать надо. Понялі?

– Ага, понялі, – Северин за всіх відповів.

– Так вот, таваріщі. Сегодня ночью і в каждую ночь в гості пайдьом – от ізби до ізби. Понялі? Да?

– Да, понялі, – голова сільради, як Сень з конопель, знову обізвався.

– Чекайте. А як я? – мовив вчитель. – Дньом я працюю. Моє завдання – дітей вчити, а не…

– Нічаво, єслі надо – замєну найдьом. Нам то, хе-хе, нє сложно, – оперуповноважений задоволено посміхнувся. Мабуть, від свого красномовства. – Таваріщі, сбор в двадцять чєтире ноль-ноль, сука. Да, здеся, в сєльсовєтє. А тєпєрь по домам. Точка. А патом – вперьод. За родіну, за Сталіна, суку, за каммунізм! – Льоня на Петра глянув. – Ах да, учітєль пусть на малость останєтся. Дєло єсть. Точка. Досвіданія.

Петро Адамович сидів ні живий ні мертвий. «Що йому, ворогу, від нього треба? Вірної служби чи когось шпигувати? Бути донощиком, мабуть», – гірко подумав. Ще хвилю-другу – дізнається.

Льоня розпорядився охорону – цурік! Тобто надвір. А що стрибки мнулися, на них накричав:

– Ви что, сукіни сини, команди нє слишітє? Да?! – і рвучко двері втворив. – Ано, прочь! Како нужно будєт – позову, звєсно. Всєх позову.

Стрибки миттю із хати – мов пси від порожньої миски. Щезли, не мигнувши й оком. І то зрозуміло: вірнопіддані! Як хлібодавець кричить, то він і не брат, і не сват.

– А тєпєрь, Пьотр, за дєло. Оно, дєло тоє, так сказать, політічєскоє. – А що Петро помітно зблід, потішив вчителя: – Нєт, нєт, дарагой, нє повєсят. Главноє, чтоб ти, учітєль, мнє на руку пашол, – оперуповноважений вийняв револьвер. Бавлячись, витягав і заганяв в магазин патрони, – видно було, що або лякає Петра, або сам страх має. Страх? Від кого? Від Петра чи, може, від стрибків? І серед них, стрибків, різне буває: як не москаля, то себе застрілить. А ще стрибок – інформатор тим, що в лісі. Усяке буває.

– Так-от, учітєль. Надо так, чтоби і волк бил сит, і кози цели. Ти мєня, сука, понял, да? – Фельдман вийняв плескату баклажку і пригубив. – Да-а, похарашєло малость. Можєт, і ти потянєш, а?

– Я ж не п’ю, пане начальнику.

– Ти что, шутіть, сука, ізволіл? Какой я тєбє пан? Пани – в Варшавє, а ми, русскіє, таваріщі. Ужо і гаспод у нас нєт, прєждє билі, да, – за царя, тоєсть. Зові мєня Льоня, харош? – оперуповноважений знову до баклажки приклався. – Как відішь, здєся, тоєсть в вашій дєрьовнє, я нинчє старшόй. Хачу – унічтожу, а хачу – помілую. Помні об етом, учітєль! Да, учітєля нам, сука, позарєз нинче нужни. Оні, как-нікак, а глаза-уші нашей власті. Почєму? А патаму, что с дєтьмі работают. А дєті, как звєсно, наше будущєє, Москви будущєє. І Кієва – тоже. Пьотр, ти мєня слишіш, нет? – Льоня знову гримучки ковтнув. – На, браток, потяні малость, лішь чуть-чуть.

– Леоніде Самойловичу, я ж вам казав, що непитущий я, не-пи-ту-щий!

– Да, било такоє: казал. Так-от… Карочє, ти нам, Пєтя, падходишь: образован, красів, авторітєтєн. Авторітєтєн в сєлє, канєшно. У нас – тоже. Тєбє надо поступіть в партію. Как друг, совєтую. Я, Льоня, совєтую. Да, да, в нашу партію – Лєніна-Сталіна партію. А колі так, діректором школи поставім. Как відішь, тєбє всє карти в рукі. Дєйствуй! На размишлєніє даю трі дня, а может, четирє. Понял? А када одкажешься, то…

Кукицяку – наче ніж у серце. Ступити у партію?.. В яку-таку партію? Нахабства, розбою, насильства? Ні, це не для нього, він собі давно партію має. Україна та її народ підневільний – ось його партія! Віднині, довіку. Ну і зараза той Льоня: і страшить, і наказує, кольира. Показує лезо і просить – як бараби на мості: скачи в пропасть, а то – каюк тобі, швах!

– До-обре, я подумаю… – скрушно сказав учитель

– Да, такаво право імєєшь. Согласно констітуції імеєшь. Сталінской констітуції. Ти свабодєн, іді! – Льоня Петра провів до дверей.

Ідучи, Петро світу не бачив. Усе троїлось в очах, мінилося небо, хиталися зорі. Ноги важкі, немов в діда старого. Скоріше б додому, а там… Спитає її, Анелю. Як вона скаже – так буде.

– Ой москалі, москалі, з вами біди лиш одні… – радів і, водночас, сумував вчитель історії, повертаючись додому.

Він усе поспішав, бо о дванадцятій збір – рейд за позикою. Буде там Льоня, буде насильство. І розбій буде – несусвітній, із кров’ю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ.

ХИТРОЩІВ У СУСІДА НЕ ПОЗИЧАТИ

 

1

До Підгірців, гірського села, йшло троє. Високі, стрункі, мов ті соколи. Крадькома ішли – ріллею, потічками, перелісками, раз у раз оглядаючись. Були обережні. Мабуть, тому основні стежки, дороги минали. Безпечніше. Правда, тут є вовки, та все ж не вороги…

– Славку, скільки ще гόнів? Багато? – спитав один із подорожніх. Сам стрункий, красивий і на гріш не куплений…

– Ні, небагато. Лише півгодини, Богдане, – відповів тутешній хлопець на прізвище Скиба. Глянеш на нього – гора хлопець. Погляд – орла, хода – пружини. Зразу видно: горянин.       

– Нічого собі! Небагато, кажеш… – одізвався здивовано інший юнак, Дмитро Лобода. – Ха-ха, за той час можна і гору пересунути.

Скиба додав:

– І Москву теж… Поодаль од нашого краю. Себто неньки-України нашої.

– О ні, її, Москву, не так просто відсунути. Вона, проклятуща, на наших карках твердо сидить. Але можна, коли дуже волі захочеш, – Богдан Воробей рукою, наче шаблею, повітря рубнув.

– Чому захочеш? Ми її, волі, завжди хочемо, відтоді, як її втратили. Через чвари і зраду. Через розбрат і ворожнечу.

– Авжеж, через чвари і зраду. Через них, проклятущих, ми й Київську Русь втратили, Козацьку державу, Українську Народну Республіку.

– І … тепер Україну, – хтось додав.

– А скажіть мені, хлопці, чи мали ми її втратити, га? – поспитав Лобода.

– Знаєш, Дмитре, то не для нас запитання, – вирівнював розмову Славко Скиба.

– А до кого тоді? До батьків, може? Знаєш, вчинки батьків завжди на голови дітей падають. А ще б’ють… Як громи, б’ють. Так б’ють, що, бува, волі боїшся… – Дмитро не здавався.

– Як батьки не зуміли, то ми щось мусим змінити, – втрутився у розмову Богдан Воробей.

– Для того й зібрались. Ходім! Швидше ходім! – Славко показав на вікно, що вже засвітилось. – Не тратьмо і пильності. Я, ти і ти – п’ятдесят метрів один від одного. Згода?

– Згода, наш Сусаніне, згода, – два голоси весело.

– Ходімо!

Хлопці йшли попри цвинтар. Сумний і тривожний. Фіґури, хрести, хоч-не-хоч, а лякали. А ще ті дрімучі дерева – у душу залазили. І нащо садити їх стільки? За ними й гробів не видно.

На густих кронах, що торкалися хмар, чорне гайвороння сиділо. Либонь, тут ночувати збирається. Треба тихо іти, щоб їх не сполошити. Бо розкрякають так, що все лихе сюди позбігається. Особливо стрибки оті люті, що в собі серця не мають. Їм, тим коршунам, що? Для них, шарамиг, теперішня влада якраз: хороша, бо дає гроша…

Хлопці раптом спинилася. Запах такий, що їм аж дух забиває, дурманить.

– Боже! Запах який!.. – Дмитро Лобода вигукнув, забувши про небезпеку.

– Душа мліє, – додав Богдан Воробей. – Славку, ти один знаєш, що то за запахи. Скажи, просимо.

– Ой, хлопці, то довго казати, а мало слухати. Але…але слухайте, коли так бажаєте. Перший запах – то від медунки, ондечки вона. Бачите? Та, що червоно-голубими очима нас зустрічає. Другий – від темно-синіх дзвіночків, що росу п’ють, не нап’ються. Третій – пивняк, що жовто дорогу показує. Четвертий – від кервані, що, як полум’я, горить, не згорає. П’ятий…

Дмитрові Лободі увірвався терпець:

– Може, ти, Славку, нам усі трави назвеш?

– Назву, якщо треба. Назву, я-бо природи дитя, знаю. Але не те я, хлопці, скажу. Скажу інше. Всі ці могили – то люди, котрі в своїм часі жили. Родилися, росли, кохали, дітей нажили, Україну любили. Знаю, скажете: нічого тут дивного. Погоджуюсь. Бо з попелу повстали, у попіл вернулися… Їм що, своє віджили – і край. Добре жили, зле – не їм вже судити. Жили серед буйної природи, якою і ми, їхні нащадки, тепер тішимось. Оно, чуєте, голуби туркочуть. Вони, хоч і дикі, а таки волю мають. А ми її маємо, га? Де вона, де?!

– Нас наша воля ще, Славку, шукає, – два голоси, наче великодні тріщатка, враз закалатали.

– А чи знайде? Як гадаєте? – Славко на рамена хлопцям руки поклав.

– Знайде, якщо дуже захочемо, – то Богдан Воробей.

– А захочемо дуже, – вторив йому Лобода.

Славко підсумував розмову:

– Бачу, хлопці, що ви життєвою суєтою не дуже переймаєтесь. То, мабуть, добре, бо мислите про велике і вічне. Хитрощів, як і розуму, вам, братове, виджу, у сусіда не позичати.

– Як і тобі, прецінь, – хтось із хлопців.

– Добре, добре. Нас чекає праця. І то велика: Україні самостійність виборювати!

– Твоя правда, Славку, виборювати. Проте слід пам’ятати, що для утвердження держави має бути дві основні сили – церква і армія, – додав Воробей.

– Богдане, святу правду кажеш: так, церква і армія, – підтримав товариша Лобода, відмірюючи своїх п’ятдесят метрів, як перед тим домовились.

 

2

– Мир дому вашому! – переступивши поріг, Славко Скиба поздоровався зі вчителем.

– І всім, хто у ньому живе! – додав Дмитро Лобода.

Петро Кукицяк був трохи розгублений. Що за причина, що оці легені тут? У нього на чолі зморшки: значить, думає. Господар у вікно глянув – темно. Лише одна смуга, як стрічка, виднокруг крає.

– Із яких сторін, хлопці? – учитель спитав юнаків. Як потис руки, на Славка очима: – Чекай, чекай, а тебе, юначе, я звідкілясь знаю. Виджу, гарячого серця хлопець, холодної крові. Вгадав? Чий будеш? Ага… Антонія Скиби, може?

– Так, вгадали, Петре Адамовичу, – відповів Славко. – Ви ж мій учитель.

– Цікаво… – на обличчі вчителя посмішка. – А ті два – хто будуть?

– Мої приятелі, студенти. Знайомтесь: Богдан Воробей та Дмитро Лобода.

Петро Адамович пильно на Богдана глянув. Спитав:

– Воробей? А чому Воробей, коли у нас і горобців повно? – і вмить засміявся. Тепло, по-дружньому.

Богдан, наче дівчина, засоромився. Відтак пояснив:

– Так, мій рід – горобці… Тато й мама – також. А я… Мені таку метрику видали.

– Чижбо? Хто її видав? І де? – тепер питався Дмитро.

– А дежби! Якась тьотя з бюро. Мабуть, нашої мови не знала.

Тепер Славко шпильку пустив:

– Ха-ха, добре, що не вірлом став. Двоглавим…

– І одноглавим… – додав Лобода.

Сміхи громом котились – від ослону до дверей і навпаки. Хоч не до сміху тепер, не до сміху.

Як сміхи вляглися, господар спитав:

– Чого, хлопці, бажаєте? – і чекав відповіді.

Славко Скиба перемнув ноги, які з лавки звисали. Затерпли. З обличчя видно було: потрібні слова шукає.

– Не знаю, як ото вам повісти, – і у вікно глянув. – Задумали ми одне діло, пане вчителю. Досить поважне, але небезпечне. Хочемо вашої ради.

– Ради? Якої? Кажи. Як зможу – поможу. Кажи! – вчитель уже натискав. Ще й так, ніби у школі. І то зрозуміло: перед ним учень. Нехай і колишній, а все-таки учень.

– Задумали ми, Петре Адамовичу, підпільну групу створити. Поки що нас осьо троє. Є ще одна дівчина. Ви її не знаєте. То – Зося. Поки що Зося. Ні, перед вами секретів не маємо: Волотко вона, студентка. Пхається ще один тип – Ростислав Солопух, але відсіч дістав, бо, кажуть, у собі жидівську кров носить. Як чому? Бо, повідають, його мати якийсь час у жидів служила. То й оден жид…

Кукицяк нараз спохмурнів. Затягся цигаркою і тихо почав:

– Він, той Ростислав, знає ваші наміри?              

Славко:

– Ні, ми йому, потворі, не казали. Певні, зрадить, продасть.

– То добре. А чим я вам маю служити? Особистою участю, чи, може…

– Добрим словом, порадою, – відповів Славко.

Вчитель знову закурив. Після кількох затяжок заговорив:

– Ой, небезпечне діло задумали, хлопці. Для вас і для мене.

– Але ми – у неволі! – Скиба з місця зірвався. – Доки так, га?

– Доки?! Доки?! – зринули два голоси.

Петро Адамович недокурок викинув. Нервово, умить. Поморщив чоло, заговорив:

– Ну і задачку ви завдали вчителю. Як її розв’язати маю, га? Ну, підкажіть.

– Ми й самі не знаємо – розв’язки такої, а хочемо знати.

– Хотіти замало, хлопці. Треба на своїм твердо стояти. Як криця, стояти. Як явір, як дуб, – наперекір вітру, негоді.

На виднокрузі появилася смуга – ясно-червона. Як ружа, горить. Наверху – небо, глибоке, далеке; внизу – земля. Темна, сира.

– Фу, тобі чорт! І задачку маю, – вчитель знов стривожено. – Так, так. Але ви, знаю, на мій вислід чекаєте. Так?

Петро Кукицяк по хаті ходив. Усе про щось думав, думав… Згодом знову обізвався:

– Друзі мої, а гасла вже маєте? – і на юнаків глянув. Безвусих іще, а вже, знай, завзятих. – Без них, гасел, не можна.

– Гасла? Які? –перепитав його учень.

– Ідеї, політичні вимоги, завдання. А ще псевдо потрібне: наприклад, «Збуй», «Діброва», «Копиця»… – уточнив учитель.

– Ви нам у цьому допоможете, згода? – хтось запитав.

– Так, згода. Але, друзі мої, то буде нелегко зробити, особливо мені.

– А то чому, Петре Адамовичу? – запитав Славко.

– А тому, хлопці, що я, крім вашої, маю вже іншу пропозицію.

– А яку? Яку?

– А таку, що мене влада хоче директором школи поставити. Наперекір мені, звісно. Так, нашої школи. Правда, при одній умові – як вступлю у партію. У партію комуністів. Що маю робити, га? Порадьте.

Хлопці довго мовчали, роздумуючи. Були, звісно, цим занепокоєні. Порушив мовчанку Скиба:

– Може, то й добре: прикриття матимем. Ваше прикриття, Петре Адамовичу.

Дмитро Лобода і свій голос подав:

– Пане вчителю! А ви вже погодилися, так? Ну, з тою партією…

– Ну і наївні ви, хлопці. А хто згоди питає? «Дан пріказ ідті на Запад... Єсть!» Кришка! Погодишся, якщо хочеш бодай черствий хліб мати, а не вбивчу кулю. До того ж, ще хата, родина…

– Ми розуміємо. Так із деякими стрибками, котрі відмовлялись служити, було, – то знову Славко. – Робіть, як знаєте, Петре Адамовичу. Може, когось знайдемо іншого…

– Ба нащо іншого? Він, той інший, вже перед вами. Допоможу вам, хлопці, то мій обов’язок. Дякую за довіру. Не підведу, знаєте. Допоможу. Цього не тільки ви бажаєте, але й уся Україна.

– Ну, тоді з Богом, наш вчителю!

– З Богом і Україною, хлопці! Так?

– Еге ж, і з Україною.

Хлопці пішли, Кукицяк зостався. Анеля Микитівна міцно спала. «Пора і мені спати, пора», – сам собі наказав учитель.

Однак не спалося. Лежав і думав. Про владу, про хлопців, про рідну землю. У ньому фонтаном злість бухала. На дику владу, на сумну долю, на північну орду, котра батьківський край закапарила. А чи надовго, га? Чи ж ми, українці, не варті ліпшої долі? Радісної, а не злої, як мачуха?

Він, учитель, ладен був вірлом у небо злетіти, щоб бодай звідтам усіх захистити. Ладен кричати – може, хоч зверху його почують і зрозуміють. Інколи його брала зневіра: ті, що у лісі – армія без держави, де зброю брати? Звідкись надходила відповідь: самим здобувати – власними силами.

Думка, як хвиля хвилю, одна одну штовхала, викручуючи. Одна пропадала, інша до голови пхалася. Згадав свого батька, братів, що на чужій війні свої голови склали. Маму згадав, свої морґи землі, гнідого, одного-єдиного, що на оранці шлеї рвав, так старався. Ґрунт для батька, Адама Івановича, був стихія його. Щодня поле обходив, доглядав, як малу дитину, леліяв, тішився. Важко, тяжко приходилось, але сім’я, що не кажи, мала хліб і до хліба. Ще й вистачало податки сплатити. А тепер… що буде тепер? Кажуть, скоро колгосп закладатимуть. Гострі плуги заберуть, баских коней, людські руки… Дехто з селян вважає, що до цього не скоро дійде. Ой, чи не дійде?! Ніде не дінемось.

Дійде, і то скоро. Дуже скоро. Правда, у нього, вчителя, нічого не візьмуть, а в людей… У нього хіба що роботу, і, може, душу…

Кукицяк, як і раніше, не спав. Не йде сон на очі – і край! Лежав і думав: у низьке вікно заглядав місяць. Сяйво його на шибках зависло, кидаючи срібні латки на ліжко, де спала його половина, на стіл, що в кольоровій цареті, на рублений мисник, на образи, що у маминих рушниках, на кут суфіту, де, як казала бабця, жив давній мольфар.

– Так, пора вже спати, – наказав собі вчитель, бо рано-вранці на нього школа чекає, а ще Северкова морда, червона, пропита, якій в окупанта ціни немає. – Що ж, як пора, то пора, – Петро Кукицяк натяг коц на голову, аби скоріше заснути.

 

3

Ранній промінь – яскравий і ніжний – хату будив. Анеля перша очі віджмурила. Ліниво потяглась на ліжку – раз, вдруге. А тоді давай чоловіка будити:

– Вставай, Петрусю, вставай, надворі, бач, поранок ясний.

– Так скоро? – Чоловік раптом схопився.

– Щось, може, снилося, так?

– Може, і снилося, – відповів, пригадуючи вчорашню розмову із хлопцями. – З чого ото взяла?

– З чого? Бо, як Сень з конопель, схопився. Так, ніби тебе пасом вперіщили… То який отой сон, га? Скажеш, ні? – дружина чоловіка трохи на кпини брала.

Петро бачив в її очах дві сині блискавки, а також глузи, тому не мовчав:

– Сам не знаю, чи то сон, чи наяву? – мовив. – Скоріше всього, одне і друге – разом. – Кукицяк умивався. Як-небудь, похапцем. – Скажу так: вчора у нашій господі гості були.

– Гості? Хто, як, коли?

– Ну, як ти спала.

– Ага, як я спала. Ну і ну… Повіч, що хотіли? – Анеля Микитівна чоловікові в очі заглянула. Пильно і з острахом. – З ним і Северко був, так?

– Ні, то не ті гості – свої… Три хлопці, один – колишній наш учень.

– Хе, хто б це міг бути? – господиня грайливо.

– Ну, той… Як його? Ага, Славко Скиба. Пригадуєш?

– Авжеж, пригадую. То був люкс учень. Мав все «відмінно». Здається, у Львівській політехніці вчиться.

– Я його про те не питав, – Кукицяк похитав головою. – Не я їм, вони, хлопці, мені іспит поставили.

– Який? Скажи, коли не секрет.

Петро Адамович довго у вічко черевика шнурівку встромляв. Пальцями дзьобок крутив, крутив, а він, окаянний, ніяк не залазив у дірку.

– Тю! Не сліпий, не глухий, а не слухає… Бачу, шнурівки, як і Северко, не підвладні мені.

– Не гарячися, коханий! – дружина взяла шнурівку у свої руки – порядок! – Ага, який-такий іспит, ну?

– А такий, щоб окупантів з України вигнати! – Петро зозла кинув. – Всіх, до одного. Най нам не смердять…

– А конкретніше можна? – Анеля обіймила чоловіка за шию. Поцілувала.

– Ходи, по дорозі решта скажу, – Кукицяк доторкнувся дверної клямки.

Ранок був, як завжди, прохолодний і тихий. Сонце – велике, червоне – очі і шиби хат сліпить. Неначе мовить: як себе, так і мене, любіть! Вітерець-легіт несе свої дивні пахощі. Пахощі землі рідної. Єдиної і неповторної – на цілім світі! Ліси буяють поранковою млою, світу показуючи свої усміхнені лиця. Ні шелесту у них, ані дикого крику. Лише спів пташок, що, радіючи сонцю, свої голоси пробують. Співають. Ох, і гарно ж як, гей! Було так до нас, буде й по нас. Усе, що народилось, вмирає, а природа, як земля, вічна. Чому? Вона-бо від Бога. Маєш все, що потрібно, лише не гріши. Петро Кукицяк промугикав свій давній вірш:

 

«І буде день, – сказав Господь, –

І буде все, аби вам жити,

Себе у дітях повторити,

І я пішлю вам свою плоть…»

І були ми – від плоті плоть –

На всі часи, на всі віки,

Та ми погрузли у гріхи.

«І що за люди? – то Господь, –

Ото мій Син, ідіть за Ним,

Бо він – то Я, аби ви знали», –

А ми Його взяли й розп’яли,

Не заперечив навіть Рим…

… І буде суд – страшний, як доля,

І буде Бог знов поміж нас,

Та не поможе Його глас,

Бо кожен вволив собі волю…

– Хто написав? Ти?

– Так, я, але досить давно, – признався вчитель.

– Бачу, він про Господа Бога, Творця нашого, і про гріхи наші.

Авжеж, і про гріхи, Анелю, про гріхи. Усі ми на цій землі грішні – ще від Адама і Єви, як знаєш.

– Так, але… – вчителька замовкла.

– Що – але, Микитівно?

– Але гріх цей можна відмити…

– Можна, еге. Якби не робить інших.

– То ж не робімо!

– А як? Може, ти знаєш? Знаєш?

– Знаєш, знаєш… Скажу, якщо хочеш, – Анеля усміхнулася. – Ні, не скажу, бо того точно не знаю. Я про інший скажу. Ну, гріх же. Він такий: гріх не мати своєї держави! Як гадаєш, га?

– Але ж ми її мали.

– Ну, що з того, що мали? Мали, та занедбали. Ні, не ми з тобою, а предки наші. Чванливі, зрадливі і нерозумні.

Тут Петро Кукицяк повернув розмову в інше русло, – про те, що його питала Анеля вдома – про нічних гостей:

– Ага, мало-м не забув. Вчорашні гості, щоб знала, помочі захотіли. Знаєш, якої? – почухав потилицю вчитель.

– Якої?

– Надумала молодь собі групу створити. Підпільну, звичайно. Хочуть від мене поради-розради. Цілу ніч я майже не спав, усе думав над тим, думав.

– І що, надумав?

– Я знаю… Піти їм, молодим, на руку – з однієї сторони добре, з другої – зле.

– Чому?

– Хіба то так просто? Підпілля оте – проти москалів, прецінь. А ще той Фельдман, як знаєш, морочить голову: вступай у його партію. Квит! У противному разі не життя нам буде, а содом-гоморр. Отак!

– То що маєм робити? – вчителька з острахом.

– Я і сам не знаю, Анелю, – Петро зажурено.

Перед самою школою Анеля мужу:

– Вихід один: мусиш, коханий, на два фронти діяти. Негласно групу очолити і… комуністом стати. Іншого не дано. Он Богдан Бульба, що відмовився стрибком стати, що з ним зробили? Угробили, нелюди.

– Так, то нелегко: і відмовити, і комуністом стати.

– Що поробиш, рідний. Ми тут, на землі, «аки птиці небесні єстьмо». Тобто прийшли на світ добро робити. А «Господня путь – не блудлива…» Роби висновок, любий.

– Тю! Нелегкий то висновок… – Петро Адамович вхопив ручку дверей школи. Вже у коридорі мруґнув своїй половині: добре, подумаю.

 

4

Хлопці і вчитель – у лісі. Ні, не в громадському, а в скьинджому: тут злих очей менше. Цього разу тут і Зося Волотко. Усі – збуджені і щасливі. Знали, перед ними висока місія: відкрити людям очі, хто такі зайди і чого вони хочуть. Мають чинити так, аби вороги ноги на плечі – і геть у Московію. І нам, українцям, теж геть, але від Москви клятої. На віки-вічні – геть! Геть! Геть! Геть! – молода кров грала; геть, геть, геть! – кричав ліс, який теж не хотів бути потятий ворогом.

– Ще кілька хвилин – і вчитель буде з нами, – потвердив Славко Скиба.

– А як не буде? – засумнівалася Зося Волотко.

– Та ж обіцяв! – непевно і Славко. – Хіба би щось…

– Пугу, пугу!.. – у кущах голос.

– Йой, та то ж він, Петро Адамович, – засвітився радістю Славко.

– Здорові були, хлопці! – вчитель з-за кущів вийшов. –            А-а, бачу, нашого полку прибуло… – глянув на дівчину. Сказав: – Будьмо знайомі: Петро Адамович, вчитель.

– Зося Волотко, родом із Щирця, що піді Львовом, студентка.

Учитель тепло глянув на Зосю – рідкісної краси дівчина. Обличчя відкрите, очі – озерця, сині, глибокі, ніс, як у Монни Лізи, голос – дзвіночки. А що струнка – годі таку десь знайти. Зразу зрозумів, що вона патріотка України і завжди стоятиме в її обороні.

Усі – на мураві, пахкій і м’якій. Листя шелестить-мерехтить, вітровієм підбите. Поруч чути голос горлиці. Мабуть, дітей на сімейну раду скликає. Тут, там постукує дятел – своє сокирча пробує. Боже, тут гарно – що край! Здається, то одне-єдине місце, де немає неволі, ворога і наруги. Але то лиш так здається. У природи свої закони, особливо серед звірів. Виживає сильніший. Так, серед них теж правди немає, любові…

– Що ж, за справу, братове, – Кукицяк тихо. – Нас нині мало, певен – буде більше. Хочу вас попередити: важку ношу берете на себе. Непосильну ношу. Але кому, як не вам, Україну виборювати? Ви – молоді, і вам у ній жити. У державі своїй, не чужій. Мусите пам’ятати, що обов’язок перед знедоленим народом – найсильніший аргумент доцільності життя нашого.

Учитель цигарку скрутив, закурив. Кілька раз па́кнув і викинув. Продовжив:

– Так-от, вам у ній, Україні, жити. Бо ніхто України нам не зробить. Пам’ятаймо, якщо з наших дідів лій лили, то з нас шкіру здеруть… Починайте з малого: наприклад, листівками і закликами від сплячки села будити. Може, гірку, але правду треба казати. Правду про себе, про ворога. Головне – безперервний спротив владі чинити, а також зривати каральну акцію проти повстанців. Крім того, треба збирати розвідувальну інформацію про матеріальні й духовні ресурси ворога, його плани. А ще… А ще лісу допомагати – харчами, ношею, поповненням. І… «штафети» передавати – із рук в руки. Повстанці чекають. Правду кажучи, місія ця вкрай складна, небезпечна. Але хтось її мусить робити. Як не тепер, то коли? Як не ви, то хто? Робимо так, як колись, знаєте, козаки робили. Вони покидали отчі пороги, родину і йшли світ за очі, наперед знаючи, що, може, комусь з них китайкою у степу очі накриють. Вони, як і ми, Москви не любили. За кровавий розбій, за нечуване хамство, за підлу наругу. Не любили, що без дозволу хату – твердиню нашу – собі забирали. Вже ми стільки від них, московитів отих, брехні і страху наїлися, що не повіримо жодному їхньому слову. Їх, харцизяк, давно лихий попутав, тому неправду сіють, страх і роздор.

– А ще роблять так: побачив жінку – ручищами хап! Обніме – кості тріщать, такі ведмеді… – Дмитро Лобода кулаки затиснув. Від злості.

– Чекайте, є серед них і порядні, – припав до розмови Дмитро Воробей.

– Ого-го! Є, звісно, але їх мало, – Славко обвів усіх поглядом. – Це, мабуть, ті, що москалями самі поробилися. Справжній москаль – то орда, брате, щоб знав. Жорстока і ненаситна. Йому півсвіту замало. Своє занехає, чуже забере. Уже заграбав Прибалтику, Бялорусь, Україну. Ще й на інші країни, зокрема Польщу, знай, зуби гострить. Загарбник – і тим усе сказано.

– Так, москалю – «шірака страна радная»… – долучилася до розмови і Зося.

– А ще для нього найвищий ідеал – не працювати, а нищити, впитися, руйнувати все – просто для розваги, – докинув Дмитро Воробей.

– О-о! – вчитель од задоволення аж очі замружив: які, диви, патріоти! Згодом додав: – Не вида́в Гриць ногавиць, а Вкраїна москаля… Не про нутро його треба нам думати, а як його, москаля, з нашого краю випхнути. Негідник він – і все. Негідник, чуєте? Негідник!

Петро Адамович підборіддя погладив. На хвилю задумався, почав:

– Ще одне. Нам, як ніколи, обережність потрібна. Конспірація, тобто. Жодних записок, жодних прізвищ, жодних імен, а лише псевдо. Для кожного. Контактний зв'язок – тільки пароль. Ви мене зрозуміли?

– Звичайно, що так, – Зося од захоплення аж очі приплющила, слухала – уважно і зосереджено.

Вчитель продовжував:

– Тепер головне: треба підпільного розуму набратися, а хоробрість, повірте, сама вже прийде. Її підштовхне злість і неволя. А ще нестримна воля до перемоги. Отак! Наше завдання: розбудити всіх, хто спить, допомогти тим, хто брехнею ошуканий. Не біймося смерті. Кажуть, той, кому призначено довго жити, передчасно вмерти не може.

– Розумно мовите, вчителю, – хтось відізвався.

– Розумно? Може, і так. Бо, як мовиться, старе вино від молодого сильніше. Ну як, підете зі мною?

– Куди пастор, туди й стадо, вчителю, – відізвався Славко, відчуваючи гордість за свого наставника. – Підемо, бо розуміємо, що нам, молодим, крім сала, гопака і писанок, ще й боротьба потрібна – за Україну, за її волю.

– Підемо, підемо, підемо!!! – ствердні голоси по поляні.

Петро Адамович глянув на свої кулаки, які мимохіть стискалися. Заговорив:

– Головне: щоб нам не бути слабими істотами, без характеру й волі. Наша боротьба має бути, так би мовити, охоронною грамотою громадських прав українців, що прагнуть свободи. Ага, забув ще про одне. Пам’ятаймо, за всіх обставин – на волі, в бою – нам завжди треба чесними бути. І перед Батьківщиною, і перед народом, і, звичайно, перед собою. Ми мусимо навчитися жити із тінню смерті своєї… Ви мене зрозуміли?

– Звичайно. За волю розбійник не стане, – то знову Зося.

– Тіні забутих предків мають нас завше до волі будити, – додав Дмитро Лобода.

На вольовому обличчі учителя щаслива посмішка: має вдячних учнів. Зразу видно, що кров наших предків не пролита марно. Скрутив знову цигарку, прим’яв пучками, але не припалював. Продовжив:

– Ой, і заговорили ви мене, мої ворожбити… Ага, про суттєве забув – за псевдо. Славко, яку хочеш кличку?

– «Лісовий» .

– Добре. А ти, Дмитре? «Гайовий», може?

– Дякую, най буде так. «Лісовий», «Гайовий» – годиться.

– А Богдан що скаже?

– А хіба знаю? Як є ліс, як є гай, то «Зозуля» може?

– Ага, «Зозуляк», тобто. Ну й дає, чуєте? – Кукицяк радісно. – Мені псевдо Зося знайде, а я – їй. Добре, дівчино?

– Добре, «Батьку», – дівчина радо.

– Добре, «Донечко», – вчитель усміхнувся з такої затії. – Най буде так, погоджуюсь. Демократично це. Ще одне моє застереження: хочу, аби ваші почуття не були вищими за конспірацію. На сьогодні все. Наступна зустріч отут, на цій же галявині. О тій самій порі, що й нині. Дату повідомите. Добре?

– Добре, «Батьку», добре, – то Зося Волотко.

Кукицяк спохватився:

– Ой, ще одне я забув! Величатимемось – «Січ». Ну, група наша. Згода?

– Згода! Згода! Згода! – стелилось галявиною.

– Згода, згода, згода! – відлуння лісом пливло.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ.

АХ, ТИНДИ-РИНДИ,

ЗАХОТІЛОСЬ КУРЦІ БИНДИ

 

1

Збирачі податків – уповноважені, енкаведисти, стрибки, місцева влада, учителі – брали в облогу хати, немов важний стратегічний об’єкт, з усіх сторін. Брали уночі, коли люди спали. «Два – налєво, два – направо, остальниє – впєрьод! На окруженіє! Да, да, да!» – лунала команда.

Так було завжди, так було і цього разу. Хату Комфирової Парашки з усіх боків оточили. Ще й вікна і двері на «мушку» взяли. Кольбою в двері – і в хаті. Вася Орлов першим до господи вскочив. Зразу до ліжка підбіг.

– Нєбось, муж удрал! – крикнув, стягаючи з господині благенький коцик. – Пред займом удрал, панімаєшь. Нічаво, контру найдьом – кожу содрьом! Панімаєшь…

– Та в мене мужа нема… – відповіла мирно Парашка, похапцем одягаючись.

– Что-о?! – визвірився енкаведист, брязкаючи зброєю. – Нєбось, вжо в лєсу? Да? – запитував, наче не чув пояснення.

Парашка стояла ні жива, ні мертва. Не дасть їй опер жодного слова вимовити – усе зброєю клацає і язиком ляпає.

– Вона, товариш Орлов, правду говоре, – захистив Парашку Северин Мамля. – Якщо по правді, вона і не наша…

– Нє наша? Как ето понять? – Вася недовірливо глянув на голову сільради.

Мамля на знав, як хлібодавцю оце розтлумачити. Екав, гекав, нарешті почав:

– Правду сказати, вона і не в своїй хаті.

– А чья тада? Ну, хата, – енкаведист лагідніше.

– Ну, як то сказати… У жидівській вона, – і спідлоба на Льоню Фельдмана глянув. – Її мати, Каська Вовк в Іцка була покоївкою. По-сільському Комфирового. Ну, тобто в місцевого єврея. Там і…

– Да, тєпєрь, понял, – опустив очі Орлов. І до Парашки: – А отчєство ти імєєшь?

– Каськівна я, – Парашка сльози змахнула, що на віях бриніли.

– Как, как?! – крикнув Льоня Фельдман. – Каськівна, Каськівна… – перекривляв господиню.

– А те, що маму Парашки було Каською звати, тобто Катериною… А що вона батька не мала, то записали Каськівна, – пояснив Петро Кукицяк.

Фельдман похитав головою:

– Да, тєпєрь панімаю, сука. Маладєц, Петя! Ах да, ти, Петя, помнішь наш разгавор, помнішь? – нагадав розмову, яка недавно відбулася між ними.

Кукицяк ствердно повіками кліпнув: так, пам’ятаю.

– Хватіт! Пайдьом ужо, Вася, – Фельдман команду подав. – Єсть, сука, іниє двори. Государству Парашка, канєшно, поможет. Да, хазяюшка?

– Позику дам, та не скоро. У мене, як бачите, голісінькі стіни. А ота куча, що ондечки збоку, мертва… Себто без поголів’я вона. І без птиці. Звиняйте, спершу мушу виходок поставити, бо усе – проти вітру…

«Ах, захотілось коту сала… – не сказав, а подумав Северин Мамля. – Добре, що Льоня і Вася не второпали, що Парашка плете, а то б…»

Льоня на місці підскочив, волаючи:

– Да-а, рукі так чешуться! Так би єй, суке, врєзать! – мабуть, щось таки зрозумів. – Нічаво, пайдьом, таваріщі. Найдьом, гдє развлєчься. Она вшівая…

Податкова братія ступила на обійстя Тершаків. Хата нова, під цинковою бляхою. Над дверми напис: «Нєх бендзє похвальоне Єзус Хрістус!». Льоня Фельдман луп-луп очима, спитав:

– Что здєсь напісано?

– То-о… напис по-польськи, – пояснив Ясько Макогін, стрибок.

– «Слава Ісусу Христу!» – допоміг Яську вчитель.

Ще з порога Фельдман до Броника Тершака:

– Ти что, сука, вєрующій? Вєрішь в Іісуса? Да?

– А що, не можна? Я – римо-католик. Як і мої батьки, прецінь, – поляк наступив на мозоль оперуповноваженому.

– Да уж… Как можна так? Релігія – опіум для народа… Нє слихал, сука, нет?

– Для вас, може, й опіум, але не для мене, – Броніслав зам’явся. – Ти – здрайца! – вихопилось у нього.

Була би біда, та виручив учитель:

– Броньку, товариш Фельдман правду говоре. Бо, як мовиться, кому що, а курці просо… – дав зрозуміти поляку, що не поділяє Льонці погляди.

– Что он сказал? – Фельдман Яська спитав, показуючи очима на Петра Адамовича.

– Що ви маєте рацію, бо релігія – то як курці просо: з’їла – нема…

– Да, харашо сказал: кура, просо – нєту, – Фельдман задоволено.

Орлов, що прагнув подвигів, начальнику нетерпляче:

– Льоня, за дєло давай! Слишішь, да?

– Да, слишу. Канєшно, слишу, – відповів Фельдман.

– І я слишу, – озвався Ваня Нєвзоров, не відриваючи очей від Ярини, дочки Тершаків.

– Ти чаво, Ваня? Я здєся старшόй! – Фельдман здивовано і, як кіт на сало, свої похітні очі-бульки на дівчину.

Це помітив учитель. «Ого! Тинди-ринди, захотілось курці бинди», – не сказав, а подумав. І непомітно Льоні дулю скрутив.

 

2

– Ой, що то за наволоч! – Петро Кукицяк ще з порога.

– Ти про кого, Петре? – Анеля Микитівна з тривогою у голосі.

– Та-а про москаля клятого… Виявляється, він не тільки владу збагачує, але й себе, п’янюга. Тьфу на нього, тьфу! – Вчитель ногою тупнув. – Лізе, зараза, не тільки в хату, але й у куферки людські, у скрині, за образи, у ліжник – усе сховку шукає. Рабівник – та й годі! Капосник! Його, загарбника, право – застосування військової сили. А ще мовить, що він визволитель, що нам об’єднав Україну…

– Аби його так кольки єднали! – не втрималася і господиня. – А ще що робив, га?

– Ай, не питай ліпше. Наших жінок і дівчат хижим оком промацує, щоб згодом проти їх волі з ними побавитись… От у Броника і Ядвіги, сам видів, Ваня Нєвзоров Ярину очима усе поїдав.

– Ну і що? – Анеля здивовано. – Сліпаки має, най тішиться. Ярина – красуня!

– Просив, щоб я їх спарував…

– Як? Москаля і полячку? Я вже в літах – і то б москалю гарбуза подала. Бігме, подала б. Ти диви! Хоч красень він, а нахаба який!

– Правду говориш: красень, нахаба. Так було здавна, так і тепер. Він, франца, такий: і сам не гам, і нікому не дам… – Петро Адамович спересердя кулаками об стіл: трах, трах! – Москвин – то смола: піткне – не відчепиться. Весь світ проти нього. Як чому? А тому, що він – усім ворог. На кожного, хто не є, вуздечку готує: ану, гайта-віська, бйо, младший брате!

– Святу правду мовиш. Москва хотіла і Польщу в ходаки взути, – визвірилась Анеля Микитівна.

– Хотіла, аякже. Тому-то поляки і єднались з Іваном Виговським, аби москалів вигнати. Правда, Варшава теж нам не кума: ласий кусок собі України відтяла.

– Відтяла, ага. Що поробиш? А от, якби козаки Виговського Москву були взяли, то б Варшава Україну навіки у спокої зоставила.

– Може б, зоставила… – непевно похитав головою Петро Кукицяк. – Був час, що татари також з козаками одну руку тримали.

– Хто, татари? – Анеля здивовано. – Вони з давніх-давен на нас нападали. На Київ, Варшаву. Їм було одне на умі: зібрати ясир – і додому. А полонянок гарненьких – у гареми свої і щоб служкою бути.

– Ой правду говориш. Як історик, маю право підтвердити, – Кукицяк на хвилю задумався. – Знаєш, були ще й такі, яких за зрадників мали. Бо, знай, занадто Москві довіряли. Часто-густо патякали: «Як Христос один, так і цар один має бути» – для росіян і українців, тобто. Такі гірше ворога рідний край руйнували.

– Хто такі? Хто? – Анеля підняла очі на чоловіка.

– Дейнеки… Ну, козаки такі. Оті, що, наче тхір хвіст, за Москвою тягнули. Де не були – одна руїна зосталась. Їм не боліло, що чинять кривду рідному краю, свому народу. Їм що? Аби жерти-пити і капшуки набити. У них за душею ні честі, ні совісті. Шуліки московські – ось вони хто!

Ну, і хамули́ окаянні! – Анеля голосно.

– Так, хамули́, – Кукицяк підтвердив. Щось таке було і за Польщі. Нападали, вбивали і зраджували. Колоборанти і шляхта. Варшава до нас своїх старшин насилала, намісників. А ті з українцями не дуже чванились: відбирали родючі землі, двори громили, на палі саджали…

В Анелі раптом материнська кров заграла. Холодно:

– Повіч, а козаки кращі були? Лише горшки били, так?

– Ні, не завжди кращі. Але вони, як знаєш, свій край боронили, свою Україну.

– Що правда, то правда: боронили, – згодилася вчителька.

– Але, Анелю, то вже історія. Не треба все то ворушити.

– Ой так, так, було всяке у нашій історії – солодке, гірке. Простий поляк не винен, то все шляхта пихата… – далі боронилась Анеля.

– Німці теж собі «шляхтича» мали – Гітлера.

– Що тим хочеш сказати? – спитала Анеля.

– А те, що на усіх німців (мо′, не заслужено) вина впала. За розбій і людські кривди. Точніше – за злочини перед людством.

– А на москалів – ні? – учителька зраділа, що Петра за язик вхопила. – Оця дич ще більше лиха накоїла. Мільйони згноїла.

– Москва теж колись відповість. За злочини, які заподіяла Україні. За Батурин, за Крути, за Биківню, за голодомори. – Кукицяк кинув погляд на свою половину. – Втім, нам поляки більш близькі, ніж московити. Ментальністю, культурою, укладом життя. До того ж ми європейці, а не якісь там язіяти…

– Авжеж, більш наближені. Тому я і ти нині – разом… – Анеля щасливо глянула на чоловіка.

– Так, українець і напівполька – разом! – Кукицяк дружину обняв.

3

А ніч – як море. Не спиться – і край. Чому? Хіба він, Петро Адамович, знає? Мо′, занадто думає? Ті думки, наче каміння, на голову тиснуть. Вчитель у пам’яті перебіг усе, що останнім часом коїлось. У школі і поза нею. Серед вчителів – одні заздрісники. Їм що: аби лише було добре, а там най і трава не росте. Хай їм чорт! Свят-свят, Сусе Христе! Їм, хамула́м, аби калитку набити, а те, що Україна вмирає, байдуже. Деякі з них за ту лишню годину ладні тобі горло перегризти… Такі гірше за ворога. Собаки! На тебе донести, як два пальці… Правда, не всі такі, але є. Директор школи, Мирон Іванович, все ж не такий. Може, зарізкий, зате справедливий. Не терпить фальші і підлабузництва. Кар’єристів – тим більше. Як правдолюб, не любить начальства. Воно його – теж. Може, тому йому заміну шукає. Вже наче знайшло, але… але Льоня Фельдман вперся, як віл: він, Петро Кукицяк, має директором бути. Либонь, хоче при собі нишпорку мати. Най сподівається, най! Матиме, як рак йому свисне!

Петро Адамович ледь звівся на ноги. Кості тріщать, наче висхлі колеса у возі; очі печуть, як від піску; у голові гуде, немов в казані. Добре, що хоч світлий розум має. Розум свій, український.

– Діждешся, ага. Як кобила здохне, – вголос подумав учитель. – Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та, Льоню. Не та! – і почав одягатися – алярмом, бо вже пізно. Анеля нині до школи не поспішає, бо у розкладі уроків два «вікна» має.

Петро на поріг – директор назустріч. Правда, руку потис якось мляво, нещиро. Просив до кабінету зайти.

– Чув я-м, Адамичу, що мене підсідаєш… Кажуть, у люди себе вибиваєш: хочеш директором стати. То правда? Кажи! Буду не проти. Розуму, енергії тобі – хоч відбавляй, відваги – не позичати. Давай!

– То бздури, Мироне Івановичу. Хто б міг тобі отаке наплести? Северин, може?

– А чесно? Що ж, як чесно, то чесно: він! Казав, наче ти з Льонею твердо куку тримаєш – за владою тягнеш.

– Ні, мій колего, знай, до нього руки мої закороткі. Любити оте, що не любиться – не в моїм характері. Ти мене знаєш: камінь сам зрушу, а ворога не покличу. Зі школи піду – без чиєїсь принуки.

– Я так і знав, друже, – директор щасливо засяяв.

Мабуть, згадав, як з Петром разом училися, як, було, в одну дівчину закохалися. Як на однім ліжку спали, як одну миску зупи (і таке було) на двох ділили. Ой, давно то було – звідси не видно. Бувало, і радісно їм було, і сумно, є що згадати. Але… Роки, роки – мов ті коні на мості. Коней нема, а міст зостався…

Так, смішно нині подумати: Мирон і Петро колись через одну дівчину мало не побилися. Однак помирилися. А що Поліна Кручак (де вона нині?) потайки обидвох за носа водила, тому заодно відійшли од неї – раз і на завше. Навіть тоді собі клятву дали: помагати один одному – у біді і в горі. Принаймні так досі було. Петро Адамович переконаний, що так воно й надалі буде. А з приводу зради Поліни ось що їй написав: «А спогад щемний, мов лелека зранений, неволив пам'ять згірклої печалі. Мовчало фото, поглядом обрамлене, лиш біль душі і стіни не мовчали… Втекла од себе, що ж, не доганятиму, – до снів твоїх загублена дорога. Прийшла журба до хати на оглядини, та знаю: завітала ненадовго, бо вірю, що за буднями, неділями знайду оту, що клятви не зречеться, лиш будеш ти тепер навпіл поділена, в два кольори пофарбувавши серце…» Отаке їй, дволикій, встругнув.

Мирон Пристай теж у минуле заглянув. Згадав шкільні та студентські роки, перше кохання, високі райдужні мрії. Щось з того вдалося здійснити, а щось залишилось задачею, яка ще й досі розв’язки чекає. Декотрі друзі його застерігали: «Тримай язик за зубами, не бався в політику, а то націоналізм ще пришиють. Як дратва латку, пришиють». – «Най пришивають! Прецінь, націоналізм – то гордість, мій брате. За себе, за Україну. А що, може, легше хатокрайнім бути? Так? Маєм вже досить отих… холуїв неотесаних. Своїх і чужих. Досить!» О, якби розмова тота до «кума» дійшла, то б Мирон Пристай і диплому ніколи не бачив, а сам опинився б, де Макар телят не пасе…

Петро усе думав, думав. Отямився, як директор до плеча доторкнувся.

– Може, друже, по чарчині, га? Було вчора начальство одне, трохи лишилось.

– Ай! Мироне, ти ж знаєш, що я не п’ю.

– Ми лише трошки – чуть-чуть. Вона іноді, друже, стреси знімає. До того ж, ти нині, здається, у розкладі два «вікна» маєш. Вивітриться… Ай, я забув, що уроків взагалі не маєш.

– А ще кров гріє, – усміхнувшись, Петро Кукицяк узяв чарку до рук. Вперше, за півроку, може. – Що ж, будьмо!

– Будьмо, гей!

– Будьмо!

Як «на коня» випили, директор засмучено:

– Петре, біда! Україна в неволі. Глянь: руїна одна. Руїна… Ще більше, аніж до того. Ну, як при Польщі. Що робити, га? Знаєш?

– О, ніби сам не знаєш. – Петро глянув на приятеля. – Я, правда, тут одне діло затіяв… Вірніше, не я, а студенти. Хочеш – разом будемо. То-о як?

– Як візьмеш, то будемо. Еге?

– Візьму! – Петро Кукицяк з місця зірвався, згадавши, що його у сільраді Мамля чекає.

 

4

Надворі занеслось на дощ. Кудлаті хмари, наче вівці степом, усе небом бродять. То зберуться докупи, то відштовхуються. І, як здичілі, знову за барки хапаються. І де тої сили взяли?

Нараз загриміло. Петро Адамович ліг миттю на стіл – великий, дубовий, іще австріяцький. Навзнак ліг. Собою круть-верть, наче на воді човен. Нічний сторож сміється, кишки рве. А ще сміхословить:

– Ви що, вчителю, дитинство занюхали? – Макар Теліга зачепив Петра.

– Так треба – на щастя, – буркнув учитель.

– На щастя? А де воно, щастя тото, га? Може, вчитель знає?

– Знаю, як треба. Воно, знаєте, не для всіх однакове. Один має занадто його, інший й не нюхав. А втім…

– І в політиці, так? – перервав сторож. – Я щодо нас, безталанних.

«Ого, тут щось не те, – подумав Петро Кукицяк. – Нюх, чую, має… Не дамся, о ні!» Відповів:

– Я, ви – безталанні? – запитав учитель.

– Я не про те, пане вчителю, – сторож у коридор виглянув: нікого. – Я про Україну кажу.

– Ось воно що! Вона завше такою була: за Польщі, за Австрії, за… – обережно вчитель.

– Ой так, була, була – бодай би їх грім забив!

– Кого, Макаре Кириловичу?

– А! Усіх разом. Ворогів наших, – сторож пильно подивився учителю в очі. – Ви, видать, теж безталанні, ні?

– А хіба знаю?

– Знаєте, Петре Адамовичу, ще й як знаєте. Бо в Україні вродилися. Я теж безталанний, бо українець.

Петро Кукицяк широко очі відкрив. Сторож – і так глибоко думає? Хто він насправді? Знає, прибулець якийсь. Ще за Польщі, мов жебрак, до села прибився. Колись ніби Січовим стрільцем був… До бідної дівки пристав – Парашки Онуки. Вони, правда, дітей не мають, але мирно живуть – дай так, Боже, кожному. Якось Парашка зізналась, що з Волощини він, Макар її. Щось там накоїв, що мусив втікати. Ніби з політикою зв’язано. Гейби людей бунтував. Спершу його не хотіла: чужий! А як чисту українську мову почула, то прийняла. Без пашпорта. Пашпорти селу не потрібні. Селянин-бо – кріпак, раб вічний. Спершу карала себе, потім нічого: привикла. Живуть. Непогано живуть.

Петро Кукицяк уже трохи довірливіше:

– Признайтесь, Кириличу: навіщо вам розмова тота, га? – вчитель очі примружив.

– А! Розмова – полова, якщо вітер віє, – усміхнувся старий. – То все, пане вчителю, зводиться до одного: комусь мушу душу відкрити. Як гадаєте, га?

– Так, мусите. Як не тепер, то в четвер, але мусите, – учитель підтримав старого.

– Так-от, знаєте… Я, я вам інше повім. Я маю, як вимагає Северко, стежити за вами. Йому це наче наказав Фельдман.

– Ну і що, на «приціл» взяли? – учитель всміхнувся.

– А не подавляться, ні?! Позаяк, хочу, аби ви знали, що мене легко підкупити, але… задля України. Продамся!.. – сторож на прощання руку подав. – Піду повечеряю, а ви, Петре Адамовичу, трохи посторожуйте тут, прошу. Вже мали тут бути Северко і Льоня – нема. Случилось щось, може.

«А дійсно, нема. Чого тоді було на восьму годину мені, як… – подумав Петро Адамович. – Напевно, аби від нього щось сторож винюхав».

На порозі – Льоня Фельдман. Неначе танк, суне. Пузо вперед, а ножища все колом. Лізе, мов бугай недорізаний. Наліво, направо, хитається. П’яний.

– Ну, і дєньок, сукє! Я нинчє троіх укротіл, а дєньгі… Дєньги родінє, сукє…

– Товариш майор! Ви про позику, так?

– Нєт, про дєньок, сука. Ровно – про тело, зайом, сука…

– Назбирали багато? – спитав Кукицяк.

– На сєводня хватит. А баба, ай баба какая…

– Ви, мо′, про Ярину? Тершачку оту, так?

– Іменно так. Правда, сука, тєлітса, но ми єйо упокорім. Ми ето, сука, умєєм. Правда, я нє адін, єшчо Вася Нєвзоров…

– Влюбився, так?

– Да, да, іменно! – Льоня нервово.

– А якщо вам обом гарбуза піднесе – що тоді, га? – вчитель зіщулив зіниці, ледь посміхаючись.

– А что ето значіт: арбуза поднєсє? – Фельдман витріщив баньки.

– А те, що Ярина відмовить. Вам, Нєвзорову.

– Ето нє моя боль, а єво, суку. – Фельдман показав рукою на Мамлю, що на порозі, мов з’ява.

А що Северин на місці стояв, криком до нього:

– Ано с глаз, сука! Позову, када надо.

Як Мамля щез, опер мовив:

– Ну-ка, Пьотр, ти решеніє прінял? Про партію, суку...

– Дайте ще часу. Подумаю.

– Думай, браток, думай! – Льоня пильно в очі заглянув. – Два-трі дня даю, думай! Ах да, скоро вакансія в школє – діректора. Ти, сука, ґотов? – оперуповноважений вийняв з кишені баклажку: – На, прігубі малость.

– Я колись вже казав, що не п’ю. Хіба ви забули?

– Ах, нєпітущій… Нічаво: нє умєєшь – научім, нє хочешь – заставім! – старшόй знов за баклажку. П’є, захлинається. Потім: – Ух, еті хахлушкі! Сука, жізнь отдам, а…

Тут відчиилися двері. На порозі – активісти, стрибки. З ними – Мамля. По очах видно – усі напідпитку. Северко хитнувся – раз, вдруге. Сказав:

– Товариш майор, нас збори чекають.

– Сбори? Какіє сбори, каво?

– Ну, собраніє, значить. Ви що, забули?

– Нєт, нє забил, сука, – опер повернув голову до Петра Адамовича: – І ти – с намі! Учітєль, сука…

– Не можу: мені завтра до школи, діти чекають. Підготуватися треба.

– Ах да, дєті… Дєті – наше будущеє. Совєцкой родіни будущеє. Іді! Да, будєшь діректором, сука… Будєшь! То я, Льоня, сказал!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ IV.  

А ПО ТІЙ РОЗМОВІ БУДЬТЕ ЗДОРОВІ

 

1

Неділя. Полудень. Лісова галявина. «Січ» у повному складі. Так, склад той самий, але, сповістив Петро Адамович, ще хтось до їхнього полку прибуде. А хто – не казав. Поки що – тайна. Учитель зосібна привітався за руку. Почав:

– Маєм місяць попереду, друзі. Що головне – знаєте. Отож, головне: на Перше травня жовто-блакитний стяг вивісити. Де, хто – уточнимо пізніше. Друге: повстанцям треба потраву доставити, ношу. Та не сушіть собі голову – люди допоможуть. Як до цього, прецінь. Це – програма-мінімум. Якщо по-максимуму, то необхідно ще й зброю та амуніцію роздобути – для повстанців. Де її взяти – мене не питайте. Сховків багато. Старші люди їх знають. Покажуть. Правда, зброя німецька, а ще австріяцька: карабіни і кулі «дум-дум».

Петро Адамович раптом замовк. У гущаку – тріск. Головою туди: йой, та ж то дика коза. Витягла вуха, оченятами кліпає, мордочку до людей тягне. Голодна чи що?

– Ну, ходи, кізко, кось-кось… – учитель руку наставив. Заманює. Ні, не підійшла. Собою крутнула і в кущах щезла. Туди, де більше їй волі – отої, якої так українцям бракує.

– Так, коза волю має. А тепер мене послухайте. Ви уже знаєте, що Льоня Фельдман майже щодня на мене натискує, аби я партійцем став. Звісно, червоним. А ще посаду дає – директора школи. Те ж про це знаєте. Підкажіть, що маю робити, га? Ви – студенти, свіжі голови маєте. Порадьте.

– А як не порадити? Порадимо, порадимо! – голоси задзвеніли.

– Ну, кажіть: тре′ мені йти у ту партію, ні? – вчитель похмуро.

Взяла слово Зося Волотко:

– Для конспірації, може, і треба, а так… – її пухкі губи ледь-ледь затремтіли. – Хоча небезпечно.

– А хіба маєте вихід, Петре Адамовичу? Ні, не маєте, – переконував Славко Скиба свого вчителя. – Не послухаєте – розчавлять, як черву. Може, варто послухати. До того ж, ми «дах» матимем.

– Гаразд, а що скажуть повстанці? Мене, ади, зрозуміють? – Кукицяк пошкрябав потилицю.

– Певне, зрозуміють. Ви ж, врешті-решт, з нами, а не з ними, червоними, – переконував Дмитро Лобода.

– Зрештою, повстанців поінформуєм, що то децизія спільна – і ваша, і наша. Гаразд? – Славко вів далі своєї.

– Гаразд, але я ще подумаю, – сказав учитель. – А як бути з директорством, га? Він, Мирон Іванович, ще, слава Богу, працює. Правда, Фельдман казав, що «його пєсєнка спєта» .

– Буде вакансія, так? – перервав учителя Славко. – Порожнє місце, як відомо, пустим не буває. Візьмуть іншого, як не вас. Свого візьмуть, гниду. Так що, може, відважтесь, просимо. – Скиба очима в усіх згоди просив. – Заради загальної справи – просимо, заради ідеї…

– Ідеї? Якої, друзі мої? –учитель удав, що не знає якої.

– Нашої! Нашої! Нашої! – голоси дзвіночком – могутньо і молодо.

– Нашої – то, мабуть, української, так? – учитель замислився, потім почав: – Я, як історик, ідею ту знаю. До-обре знаю. Аж болить! Болить не тільки мені, вам, але й тим, кому Україна – ненька рідна. Еге, боліла колись, болить і тепер. За неї, кохану, мільйони голів у сиру землю поклали. В Україні і поза нею. Наші голови, рідні. Козацькі кургани – то свідки. А ще безіменних їх скільки, мій Боже! Могил отих наших.

– Прийде час – і вони будуть уявлені, Петре Адамовичу. Будуть, бігме, – Славко Скиба ногою тупнув. – Будуть, бо шила в мішку не сховаєш.

Учитель витяг цигарку, нервово у руках крутить. Мовить:

– Я знову до ідеї, друзі мої. Ідея – це Україна наша. І тим усе, мабуть, сказано.

– І наша воля, воля, – хтось додав.

– І-і… Вона – наша трагічна історія, – ще почулось.

– Так, так, то усе разом – ідея, друзі. За це варто і вмерти. Чи не так? – у вчителя засвітилися очі.

– Варто! варто! варто! – голосів ціла жменя.

– Так, варто, – зрадів Кукицяк. – Третього нам не дано: або життя, або смерть! Маєм за себе постояти, аби вони, вороги, нас, мов поліно, не ламали надвоє. І щоб нашого Бога не крали. Має бути так: вони, вороги, мають Бога і ми маємо Бога. Для кожного – свій. Бо що то, друзі, виходить: ніби в Києві і у Львові вже свого Бога нема, а лиш у Москві?

– Ні, так бути немає, – Зося Волотко теж прилучилась до бесіди. – Я впевнена, Україна колись вільною стане. Без чиєїсь помочі – Москви чи Варшави. Матиме державу свою – вільну і незалежну. Матиме й свою церкву, панотців, а не попів бородатих. Бо що ті попи? Одні зрадники і відступники, знаєте. Вони кожної хвилі ладні Москві свою душу продати.

– Ой, дав би Бог, дав би… – учитель скрушно. – Та шкодить нам в цьому орел двоголовий. Бог війни московитів нам, українцям, синів волі катує. Боїться, аби, чого доброго, рабу воля навіть у сні не приснилася. Боїться Москва нас, ой боїться… Бо розуміє, що воля Україні – це програма життя нашого. Наша воля – розпад Росії...

Петро Адамович уже вкотре закурив. Пакне раз-два – і цигарку під ноги. Топче, топче, неначе злу гадину. Злий. Розгладив чоло і знову слово за словом:

– Мав Хвильовий рацію, мав… Гасло його «Геть від Москви!» – і тепер на часі. Гасло тото мільйони підтримали. На жаль, згодом він свої погляди щодо нього трохи змінив, і не в нашу сторону. Під впливом Грушевського, мабуть. Останній хотів автономії України, але (о Боже) у… складі Росії. А хіба таке можна, га? Що скажете?

Зося:

– Ні, таке неможливе! Бо москалю не мож вірити. Він, коли треба, немов вуж, шкіру з себе скидає, а як свого доб’ється, сокиру на нашого брата виймає. Москаль – страшна година! Нам не треба чужих катів, ми й своїх маємо… Хап, лап – кінець сьвіта. Москва – вісь зла, що приносить рабство й неволю. Для неї одна політика: освоєння чужих територій.

Богдан:

– І що тому москалеві від нас треба? Маєш собі землю свою, які не є, закони маєш, водку святу і хліб-сіль на закуску – сиди і не рипайся. Дак ні, Москві ще б «третім Римом» стати… А хрін тобі в зуби! Їж і давися!

Дмитро Лобода і собі не мовчав:

– Боже, якісь франци, а не люди. Скільки себе пам’ятають – усе у війнах, в походах, як орда ненаситна. Все убивають, грабують – ні гріха, ані совісті. Ніяк від імперського дурмана не звільняться. Замість покаятися за злочини, молитись, аби Господь Бог післав оздоровлення народу його, він воює, воює.

Вчитель:

– Правду, Дмитре говориш: воює. У жилах москвина ординська кров грає – татаро-монголів, а ще давніх хозарів та угро-фінів… Усе століттями воює. З нами, з сусідами нашими і з власним народом. Про це ось і мій вірш. Слухайте:

Умом Росію не збагнути,

Як не збагнути її суть,

Де все населення – рекрути,

А постріл кулі – то могуть…

Сибір, Кавказ і Україна –

Кровавий відгомін орди.

Не розвій націй, а руїна

І гріх довічної ганьби!

– Петре Адамовичу! Не знав, що ви, мій вчитель, – поет! – Славко з захопленням. Підбіг до Петра Адамовича, потис міцно руку.

– Ая, мав бути колись. За інших обставин, може, – мовив учитель.

Славко:

– А яких?

Вчитель:

– Інших. Які – не буду уточнювати: самі знаєте. Що знаєте – я в цьому впевнений.

 

2

Ніч. Славко і Зося усе наслухають. Нікого. Надворі тихо – мак сій. Хіба що то тут, то там собак голоси. Коли-не-коли кажан зашумить – над самими головами. Хлопцеві й дівчині боязко. Але треба йти. Треба. Завтра Перше травня – свято трудящих. Треба владі помогти – най святкує! Ідуть. Оглядаються. Наче нікого. Лише пси гавкають.

– Ну і дурні! – хлопець докірливо.

– Хто, Славку? – Зося тихо.

– Ади, ми і ті пси, окаянні.

– Ми? А то чому?

– Пси – що гавкають, а ми – що їм щось на зуби не взяли.

– А ти заспокійся, Славку. Я про це подумала. Ще вдома.

– Та ти що? Знай, і мовчала! – Славко зрадів.

Кілька хат перейшли. Зупинилися. Навколо оглянулись: нікого. Добре, ага. Тиша така, як і раніше: мак сій. Якби хтось йшов, то б чулися кроки, напевно. Славко виліз на грушку, з гілляки – на дах клубу. До древка, де червоно-синій стяг маяв, свій причепив – жовто-блакитний. Як мав уже злазити, усміхнувся: у селі, виходить, дві влади …

Та не тут то було! Власне о цій порі почулися кроки. Дрібні і важкі. Хтось наближався. Славко за комин сховався. Зося теж кроки чує. Трясеться, наче в пропасниці. Раптом її обігнав незнайомець. Голова кругла, як м’яч, очі булькаті, губи плямисті, мов ґума.

Незнайомець весело:

– Ну і ну. Не гадав і не думав, що так пізно дівку зустріну. Чужу і… красиву.

– Чужу? – Зося Волотко насторожено.

– Бо-м раніше тут такої не видів.

– Я вас теж ніби не бачила, хоч… – Зося уважно придивляється.

– Що – хоч? – запитав прибулець.

– Наче обличчя знайоме… – відповіла ввічливо.

– О! Облич немало однакових, – відповів незнайомець. Підійшов ближче. – Будьмо знайомі: Ростислав – моє ім’я, батько – Ілько, – і руку подав. Шорстку і липку.

– А чий ви будете? – спитала дівчина.

– Чий? Кажу, що батька, – Ростислав усміхнувся. – А ще матері.

– Пишетесь – як, звідки? Ну, родом…

– Ну і ну! Це до протоколу, може? Так, вишенько-черешенько? – прибулець насмішкувато. – Родинне прізвище – Солопух. Волоскове – село рідне, Станіславської області. А як точніше, то поблизу Коломиї село. Тепер усе ясно, файна дівчино? Виджу, буде незлий протокол.

Дівчина враз зрозуміла: Солопух уміє ніс за вітром тримати. Ще й як! Посміхнувшись, мовила:

– Ні, протоколу не буде. Бо не слідча я, а поки що студентка. Так, вгадали, юридичного. «Дивиться на тебе – і наче душу тобі вивертає…» – подумала про незнайомця.

– Значить, з протоколами справу все-таки матимете, – Ростик тріумфуючи.

– Авжеж, буду, але не з тими, що «куми» складають… – Зося вколола хлопця.

– Кумів?.. Хе, без кумів у родині не обійтися… – відповів Ростик, закинувши гордо круглу голову. – А вас як звати, дівчино? – Солопух хапнув руку. Руки липкі, очі колючі, губи, мов ґума.

– А нащо вам? Іще закохаєтесь, – Зося насмішкувато.

– Я вже закохався… – Ростик намагався обняти дівчину. – Чи вас це розгнівало, так?

– Анітрохи, – Зося вирвала руку, немов від прокаженого. «Боже святий, причепився, як смола до кожуха», – подумала. І побігла. Навмання, де очі гляділи.

Кілька хат оббігши, з-за кущів виглянула: ні, напасника не видно. Пішов. А куди пішов – її вже це не цікавило. Цікавило інше: як на даху себе почував Славко? Мабуть, добре страху наївся.

Славко почував себе славно, адже свою справу зробив! На – «відмінно!» Правда, на даху лежав ні живий, ні мертвий. Навіть очі зажмурив, аби себе не видати. По голосі впізнав Ростика, що, мов пес, завжди йому у приятелі набивається.

Зося Волотко – на шиї у Славка. З радості. Радіє, аж очі зажмурила. Живий! Не помічений! Пронесло, Боже! Побігли разом – поміж хати, палісадом. Згодом:

– Славку, ти чув розмову? – і щиро в очі заглянула. А що хлопець мовчав, спитала: – Чув? Кажи, чув?

– Ой, ще й як чув! І його голос впізнав.

– Впізнав? Кого?

– Та Ростика. Він колись заходив у наш гуртожиток. Забула?

– Забула… – щиро зізналась дівчина. – Хоча пика його когось мені нагадує, але кого – не можу втямити. Що то за тип? Хто?

– О, то тип незвичайний, – кисло посміхнувся Славко. ­– На журналіста вчиться, пронира. Словом, прихвостень. Донощик. У літгурток проліз, паскуда. Хоче письменником стати. Маститим…

– На кого доносить?

– На всіх, кого «куму» треба: на студентів, викладачів, таких, як і він, прихвоснів, – хлопець з відрази аж сплюнув. – Уяви собі: поїхало воно, бидло, додому. На Різдво, здається. Приїхало назад надуте, пихате. Не само приїхало, а… з слоїком. Із трилітровим. Ну, з самогонкою. А ще з якимись потравами. Славко замовк.

– Кажи, слухаю. Уважно слухаю. – Зося плеча хлопця торкнулася. – Ну!

– Так-от. Оте мурло, знаєш, закликало кількох своїх знайомих – з університету, медичного і політехніки. Сіли хлопці, випили і, як завжди, на співи потягло. Солопух, як організатор вечірки, пісні починає. Знай, усе стрілецьких, кольира. Навмисне, щоб знала.

– Навмисне? – дівчина здивовано.

– А так, навмисне. Бо усім, хто з ним, хрунем, був, за кілька день показали на двері: цурік! Себто відчислили, – Славко кілька раз хитнув головою. – Отака, як бачиш, петрушка.

– Слава Богу, що тебе тоді не було! – Зося на хлопця накинулась. Обіймала, тулилася і цілувала.

– Ти чого, Зосю? Так сходу, при зорях?.. – зажартував Скиба.

– Бо я так хочу, еге, – дівчина взяла Славка під руку. – Ходи! Не дай Боже, спіймають.

Перед власним обійстям Славко спинився. Сказав:

– Ні, до мене ми не підемо. Ходімо краще до цьотки. Звісно, твоєї. Чую: Ростик уже, мабуть, в мене. Якось в нас уже був. У селі, признався, навіть собі коханку знайшов. Реп’ях реп’яхом: не просиш – чіпляється.

– Ая, як смола, чіпляється, – додала Зося. – Як ото перед тим до мене. Ходімо. В разі чогось, цьотка підтвердить, що ми були в неї…

 

3

Росистий ранок холодом босі ноги коле – пастухам, ґаздам і їхнім дітям, що гусей пасуть. Прохолода за серце чіпляє-щемить. І, як гостряк, у душу залазить.

У селі тривога: якийсь відчайдух прапор вивісив – жовто-блакитний. На клубі вивісив, ото відвага! Ой, що то буде? Що буде? Хто? Що? Люди руки ламають. Буде біда, буде! На все село – біда! Від колиски до трумна – біда! Боже… Певне, прибуде чергова залога – уся, до зубів озброєна. Почнуться облави, арешти – йой! Винних, не винних – усіх під арешт! Так вже було, ой, було. Не раз і не два – голові тісно. З першого дня було, як червоні прийшли. Хоч би відчайдуха отого не знайшли. Вбережи його, Господи! Вбережи, бо йому буде каюк, а також родині його. Хоч, правду сказати, великий то подвиг. Великий. Він, подвиг той, не вперше: було так за Австрії, Польщі, а тепер, бач, і за… Він, подвиг, не вмре, не загине. Як і Україна, житиме вічно. У пам’яті нащадків, в історії.

– Кажуть, що України нема… Є Україна, є! – Макар Теліга долоні тре: радіє. – Дивись – майорить, гой!

Комфирова Парашка теж тут. Дивується:

– Хто б міг подумати, га? Хто? Село все на шпєґах сидить – і на тобі: прапор! Народний… Боже! – зітхає, оглядаючись.

Северко Мамля нервує: Що буде? Що? Мабуть, з посади турнуть, посадять. Напевне, посадять. Як стеклий пес, кидається – сюди-туди, сюди-туди. Хто б міг подумати, хто? Ніби пильнує, стрибків купа, а, бач, прорвало… Як греблю, прорвало. Хто, що, яким робом? Мамля сушить голову – аж мозок кипить. А відповіді не знаходить. Геть-усіх перебрав, непевних до влади. Не відає. Гай-гай, було тихо в селі: маленький вітер війне – то чує. Зліва, справа, збоку – чує. А ту… А ту якась кара Божа! Не второпає, ні. Біда, дідьку, біда! Замкнуть, з посади вигонять. Що робити, га? До іншої роботи у нього руки криві. Так, криві у колишнього злодія.

Прапор зняли, а люди стоять, не розходяться. Ну, і дав хтось по зубах тим совєтам! Ох і дав! Дідьчій владі дав, Северку. Мамля ще довго, знай, ригатиме. Так тобі, гидото, треба! Наше не пильнуєш – чуже…

Тут і два легені: Славко Скиба і Ростик Солопух. На крики прибігли, на лемент. Солопух зразу:

– Ну й дають, Славку. Ну й дають… – і, наче хорт, навсібіч поглядом. Зосю шукав. Не знаходив. – То – її робота! – вигукнув.

– Кого, Ростику? Знаєш? – нервував Славко.

– Її, псякрев, її… – Солопух почіхав потилицю. Додав: – Ну, дівчини. Як до тебе вчора я йшов, зазнайомились.

– Ну і що? Бачив, як вона той прапор чіпляла? – Славко спитав.

– Ні, вона, видать, на атасі стояла.

Скиба поблід: донесе, кому слід. Ну і нюхло, знаєш. Зразу донесе. Як дізнається.

Солопух раптом:

– Знай, мене це мало цікавить. Я-бо у селі лише гість, – і пильно глянув на Славка. – Навіть якщо і ти вивісив – мене не цікавить.

– А може, то ти? – відсік Ростика Славко. – Чув дзвін, та не знаєш, де він?..

– Я-а? За кого ти мене маєш? – відбивався Ростик.

– За приятеля, звісно, – Славко спокійно. «Від біди подальше», – подумав.

– Здорові були, хлопці! – то була Зося. І зразу до Славка: – О, я вчора цього пана бачила. Правда, Ростиславе? Ага, на цьому ж самому місці, що зараз. Довго не була в цьотки, тож трохи блудила…

– Шкода, що мене не було. Був би-м ти показав дорогу – не тільки до цьотки, але й до себе… – Славко зажартував. – І сама знайшла? Чи хтось… Може, Ростислав провів, ні? А міг би…

– Я хотів би, ага, але я села ще добре не знаю.

– Зосину цьотку усі знають – вона варилиха. Притім знаменита. Зосю, скажи, що то правда.

– Я знаю? Але люди так кажуть. А коли так, то, либонь, правда.

До них підійшли парубки: Дмитро Лобода та Богдан Воробей. Лобода глянув на Солопуха, спитав:

– А ти, Ростику, що тут робиш?

– Те, що і ти… – Солопух крізь зуби. – Ти що, тут господар?!

– Ні, не господар і не гість: родину тут маю.

– Пхе! Мо′, і та дівка, хе-хе, рідня тобі? – Солопух з посмішкою, очима показавши на Зосю.

Лобода підійшов впритул:

– Тобі, гнидо, мало роботи у Львові, га? – і хапнув Ростислава за вопшивку. – Крутишся тут, як лайно в ополонці.

– Йой, що ти робиш?! Впусти, а то…

– А що, тỳмане, що? – підскочив Богдан Воробей. – Донесеш, гидото, що прапор – то наша робота, так?

– Як треба – донесу. Що мі′, хлопе, зробиш?

– Я-а? Нічого тобі не зроблю, ні. Але знай: як здохнеш, тебе, зраднику, й рідна земля не прийме. Лише пекло…

– Пекло, пекло!.. – вихопилось у Зосі.

Солопух і червонів, і білів. А як трохи оговтався, мовив:

– Пробачте, простіть… Я не хотів так сказати. То язик – мені ворог.

– Ворог?! – скипів Дмитро Лобода. – І тим, що по Різдві споював, – ворог?

– Гой, не розумію, про що ти говориш.

– Овва! Він не розуміє… Я нагадаю, гаразд? Хто стрілецькі пісні починав – може, не ти? Мого брата за це, Василя Лободу, з медичного вигнали, інших – з політехніки. Через тебе, падлюко. Доніс! Як, вже забув?!

– Так, про це чув, але… – зніяковів Ростик.

– Що, чув грім, та не знаєш, де він? Забирайся, Юдо, геть, іди! – Дмитро штовхав непрошеного гостя у плечі. – Іди! У Львові на тебе твої хлібодавці чекають, іди! Вони такі ж лециміри, як ти. Без роду-племені лицеміри.

– Ану, геть, гнидо, геть! – Солопуху навздогін й Славко кричав. – Забудь дорогу сюди! Я і твоїй коханці скажу, що ти за гнида…

Солопух уже того, мабуть, не чув, бо йшов проти вітру. Ноги, куці і тлусті, волік, наче гирі.

 

4

У Підгірцях облава. І денно і нощно. Село у кільці – птах не втече. Спершу за школу взялися: товаришу Пристай, шукай! Серед учнів шукай! Й за вчителів моцно візьмися: вони медом не мазані! Може, хтось з них… Ну, той прапор повісив. Льоня Фельдман з Петром Адамовичем мав особливу розмову: хочеш хліб і до хліба – шукай! Гадаю, про партію уже вирішив, так? Як, ще не вирішив? Єрунда, самі вирішим – без згоди твоєї. Буде так: на квиток – й будь здоров! Тішся ним і на нас, хлібодавців, працюй. Ти мене зрозумів, ні?

«Ну і паскуда той Льоня!» – вчитель подумав. – Не просить, а сокиру показує… Так, як усі, що при «кориті». А чого дивуватись? Вся їхня влада така – цинічна, жорстока, кровава. Їй в пащу руку не пхай – зразу відкусить. Кулі, ґрати, сибіри – право її, влади отої. Сталінське право. Як і вся конституція їхня.

Учитель на річці: рибу ловить. Вода тече тихо, спокійно. До всього їй байдуже. Тече, бо мусить текти. Так завше було, так і нині. Хвилі – сині і жовті. Синява – від неба, жовтизна – від сонця. А зе́лені стільки, що аж! Аж в очах рябить. Який гарний світ, Боже!

Таке і життя наше. Тече і тече – аж до старості. До сорока літ – перед тобою гора, на яку тобі йти. Як сорок мине – сходиш з гори. Додолу, додолу – до старості. Ще батько, подумав Петро, якось сказав: «Життя – то таке: в одні двері ввійшов, в інші вийшов». Все! Але… Але жити треба. Чесно, красиво, достойно. А хіба то так легко? Влада варює, хлоп своєї тіні боїться, де не піткнешся, Москва вуха має…

З кущів, наче з’ява, Льоня. Скочив, немов окропом ошпарений:

– Ти сматрі! Іщу, суку, іщу, а он на рибалке, панімаєшь, – рукою за вудку. – Ето прєступлєніє, панімаєшь. Ти должен найті. Ну, етаво, что флаґ… Только ти сможешь… Ти – ідєологіческій фронт. Может, сука, забил?!.

– Ні, не забув, товаришу майор, – Петро Кукицяк холодно Льоні. – Як маю шукати, коли нині у школі вихідний?

– Да, вєрно: вихадной, – Льоня побагровів, наче лист восени. – Ну і что с етаво? То для дєтєй вихадной. Пьос – і то нюх імєєт, не то, что учітєль. Падйом! – закомандував, рукою торкнувшись кобури.

– Зачекайте, най рибу заберу:

– Ну хрєн с нєй, етой рибой! В магазінє єйо достаточно – сальоной, капчьоной, всякой.

Не встигли кілька кроків зробити, як їм назустріч Мирон Пристай, директор школи. Ще здалека гукнув:

– Петре Адамовичу, у селі біда!

– Біда? Що за біда? – учитель удавано.

– Якийсь драб вночі прапор вивісив. І знаєте де? На самім клубі. Кажуть, що діти…

Кукицяк очима у директора вперся: мовляв, розумію. Згодом розгнівано:

– То якась, певне, провокація! Діти і прапор? Дурниця!

– Дурніца?! – лице Льоні налилося кров’ю. – Да, да, провокація ето! Провокація, сука. Протів совєцкой власти провокація, – майор вчепився за слово, мовлене вчителем.

Фельдман, угамовуючи злість, кілька раз вистрілив. Як заспокоївся, знову запатякав:

– Нічаво, сука! Найдьом! Как піть дать, найдьом! Тоди, как собаку, повєсім!

Учитель з директором перезирнулися: що не кажи, а біда. Біда, як дізнається. Студентам і їм, звісно. Москаль не дрімає, скрізь донощиків має. Правда, один тип світом нудить. Ходить, шукає і за вітром ніс наставляє. Так само ретельно, як Льоня. Це – Солопух.

– Ви, сукі, ету сволочь іщітє – я трєбую! Када будєт звесно, мне донєсті! Понялі? – відходячи, Фельдман далі кричав: – Я ім, сука, пакажу, как надо нашу родіну-мать, суку, любіть! Разорю! Застрєлю! Повєшу!

Льоня Фельдман ще щось кричав, але вчителі його маячню вже не слухали. Усе думали, як біду відвернути – від студентів і тих, хто зробив напис: «Сталін-сралін…»

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ V.

ДОБРІ ПИРОГИ, ТА ПОЇЛИ ВОРОГИ

 

1

Облава вже місяць триває. Солдатня зла, до зубів озброєна. Пильнує так, що й птах не втече. Ходить від хати до хати – усе криївки шукає. Піками, немов свині, подвір’я геть зрила, усі засіки перелопатила, кожне горище перетрусила – нема! Ні «бандітов», ані криївок. «Нєту, сука, нєту», – кричав-невгавав Льоня. А що «бандітов» не знайшли, то за невинних взялися. За прапор той чи за щось інше – один Господь знає.

Акція морду над людьми триває. Федька Палія з Лепехівки у криниці втопили – за сина, що дременув з червоної армії. Перед тим так його спрали, що Гаська, половина його, від атаки серця Богу душу віддала. Стодолу і стайню на колгосп розібрали, хату і шопу спалили – словом, усе з вітром пустили. Не подвір’я тепер, а справжнє пожариско. Глянеш – здригнешся, на очі сльози находять. Гірко так, йой! А ще молоду пару, Казіка і Польку, що на Попівщині, до дерева прив’язали – колючим дротом, гади. Обклали хмизом і… запалили. Не стало ще однієї польської родини, що у селі з давних-давен проживала. Десять дівчат (як маків цвіт!) на Донбас вислали – кацапам молоду кров оновити… Сорок сімей – найкращих господарів у далекі сибіри заслали. Хто в чім стояв, голих і босих, брали. Пощо і защо – не казали. «Родінє, хахли, ваші рукі нужни!» – насміхався Вася Орлов. – «Да, нужни, сука, нужни!» – вторив йому Фельдман. Гасьці Гаврилик казав: «Чаво плачешь, сука? Там много мняса, почіщє воздух і, главноє, там Украіни нєту…» – блаженствував, тамуючи сміх. А про тих, хто переховувався, розпорядився: «Найті і расстрелять!..»

Опери ще одне звірство скоїли: Федя Воніхрового, пастуха громадського, на Болотци живим у сиру землю зарили. «П’явка людська!» – казали. Перед тим жертві рискаля пхнули: ано, копай, сука! Згодом по ногах кулями, кулями… Федько кричав і, як лантух, по шкарпі в яму зсунувся. Земля, як закинули, ще деякий час рухалася. З підземелля чувся і крик – далекий, приглушений.

Під вечір Льоня Фельдман скликав нараду: для «подведєнія ітогов». Банда зібралась у клубі, були тут і прихвосні. Хоч «прапороносця» так і не виявили, проте усміх від вуха до вуха:

– Ха-ра-ша работа! ­– Льоня Фельдман, піднявши тлустий зад, покрутив револьвером, мовив: – Да-а, хараша штучка, – поцілував зброю. – Да-а, поймаю – убью, сука. Как щенка, сука, прістрєлю. Что єшчо, а?.. Ах да, зачітай пріказ, Вася.

Орлов встав з-за столу. З кишені вийняв у четверо складений листок паперу, читає:

«Я, Фельдман Лєонід Самойловіч, куратор Подгорцев, за ратниє і боєвиє заслуґі наґраждаю ґрамотами слєдующіх таваріщєй: Васілія Орлова (оплески), Сєвєріна Мамлю (оплески), Наума Фінкеля (оплески), Кірілла Нєвзгоду (оплески), рядових, страршін і сєбя, канєшно (оплески). Фельдман, оперуповноважений».

Льоня весь світиться. Мовить:

– Спасібо. Ха-ра-шо поработалі, таваріщі. Подаркі патом – за сталом. В девятнадцать ноль-ноль всєм бить в ізбе Кірілла Нєвзгоди. Ви, сукі, мєня понялі? Да, понялі?

– Понялі! Понялі! Понялі! – ствердні голоси, мов злі мухи, в повітрі літали.

– Ха-ра-шо! – блаженно погладив живіт Льоня. – На сєводня подвіґов хватіт. Атбой, значіт. Ах да… помнітє: кровь унічтоженних намі бандітов с зємльой смєшать, а тєла сожжечь, ха-ха, на удобрєніє…

На небі збиралися хмари. Одна одну усе доганяли. Клубочились і навзаєм борикалися: ану, хто сильніший?                     З-поміж них час від часу займалася блискавка, наче ламана стрічка. Грім ще далеко, та відлуння вже близько.

Фельдман підтюпцем – до хати Невзгоди. Розпорядження дати: буде забава – тож треба завчасно подбати. Купної горілки не треба, Кирило самогонку крутить. Вона, що не кажи, а міцніша: понад сімдесят градусів має. Правда, по ній деколи голова розривається, але нічого: її, голову, заспокоїти можна – іншою чаркою. Себто похміллям. І так весь час – від ранку до вечора: випивка – похмілля – випивка. Кажуть, легшає.

«Аґа, – міркує Льоня, – єшчо дєвкі нужни». Правда, з ними проблем немає: самі приходять. А як ні, то їх силою… Спробуй не прийти – на цілий взвод кинуть: «Веселіться, солдатики!» Про закуску Льоня ніколи не думав, бо кожна хата чимось багата… А ще крамниця поряд: неси, Томку Кривий, а потім, як можеш, викручуйся. А як недостачу матимеш, то, звичайно, посадимо! Скільки років тобі суд настружить – не Фельдману знати. Усе залежить від розміру вкраденого…

Оперуповноважений прискорив хід: мабуть, боявся змокнути. А ще грім той ого-го розкричався. До дідька лисого, може ще його вбити.

– Скореє братци мої! Ну, сука, і поработалі. Маладци, робята, маладци. І мнє, сука, спасібо – ето моя тоже заслуга, – похвалив всіх і себе Льоня. – Родіна, сука, нас нє забудєт. Нікагда, вєрьтє мнє, нікагда, братци! – запевнив «сталінських соколів», що, наче поплавки, весь час хиталися.

 

2

Обійстя Тершаків. Навпроти Северин Мамля та Ваня Нєвзоров. Тут спозарана. Долами стелиться мряка – синя, холодна. Прокидаються трави і квіти. Тремтять, вітром підбиті. Сорока дереться-голосить. Це знак, що гості будуть. Земля, яка щойно прокинулась, зітхає, наче людина. І роси, ніби коралі, все струшує.

Ядвіга од вікна очей не відводить. Боже, хто оце йде? Все очі примружує: ага, та то влада. І чоловікові:

– Броньку, вставай. Ади, влада до нас. Ажень, буде нам пекло.

– Ай! Яке пекло? Що ще візьмуть? Хіба голий і босий має чогось ще боятися?

– Має, має, – Ядвіга під ліжко футерко сховала. Кожух най висить: як сито, міллю поточений – не візьмуть. І знов до чоловіка: – Бронику, сокиру сховай, бо не дай Біг, заберуть.

– Ай, таке мовиш! Сокиру їсти не будуть.

Ядвіга стривожено:

– Чує серце моє: не з добром йдуть. Може, їх не впустити, га? Що скажеш?

– Що, не впустити? То так поможе, як мертвому кадило. Знають, що ми вдома.

– Ой, знають, дияволи, – Ядвіга погодилась.

Броніслав надвір вискочив. Босий і в ґацях. Гадав, як ввидять убозтво його, то підуть собі. Ага, фіґу з маком! Зайти ще більше охоти набрали. Ти диви, Мамля, москаль – за панібрата собі, окаянні.

– А чи дзєнь добри, панє ґосподажу? – Северко глумливо.

– Як добри, то добри – я нєвєм, – відказав Броник. І далі: – Будь ласка, до хати.

– Ми з миром прийшли. Товариш Нєвзоров має діло до вас, – Северко всміхнувся.

– Діло? А яке, якщо можна… Кажіть.

– Ай, яке є – таке є, але про це – у господі. При чарці.

Господар брови підніс:

– При-и чарці? У нас горілки немає. Ми бідні, де її взяти?

– Северко Нєвзорову:

– Може, виручим, га?

– Да, прєдседатєль. А что дєлать? Виручім, – і Мамлі підморгнув. Уже в хаті: – Браток, нє тяні.

Северко пляшку на стіл. Купну, еге. І тюльку сріблисту – слюнька тече. І до Ядвіги:

– Накривай стіл, Ясю! – і мруґнув оком. Так само, як замолоду – коли залицявся. Правда, дістав гарбуза від Ядвіги.

Ядвіга миткою стіл витерла. З куферка царету витягла. Розпростерла. Тримаючи шмату, спитала:

– А що, якесь свято нині? Ваше чи наше?

– Ні, радянське… – голова посміхнувся. – А яке – потім скажу. Добре?

– Добре. Сідаймо, – господар ще два крісла приставив.

Северин Мамля чарки наповнив – по самі вінця. Зразу видно було, що з тим ділом не вперше йому. Вигукнув:

– Ну, будьмо! – і трубкою губи скрутив.

– Будьмо! – відповів Броник.

– Щоб жилося і пилося, а як треба, то збулося, – заспівав звично Северко.

– Да, чтоб жілося і пілося, – вторив йому Ваня Нєвзоров.

Як випили другу чарку, Северин, яко староста, почав:

– Маю пильне діло до вас. Оцьому хлопцю (показав на енкаведиста) в око впала Ярина. – Побачивши здивовані очі господарів, додав: – Правда, на неї око накинув ще й Льоня Фельдман. Так що вибирайте: Ваня чи Льоня? Гадаю, Ваня кращий за Льоню. Бо, як-не-як, свій…

– Свій? – Ядвіга здивовано. – Як то розуміти, га?

– Ха! А так, як розумієте, – Северко на енкаведиста глянув: – Поясни, Ваня.         

Нєвзоров спитав:

– А Ярина ще спить?

«Ти диви, по-українськи вміє…» – Броник здивовано.

– Ні, ще з навчання не приїхала – пояснила Ядвіга.

– Вона, знаєш, студентка, – Мамля докинув.

Господиня аж руками сплеснула:

– Товаришу Іване, звідки ви нашу мову знаєте? Нєвзоров – і мову…

– Бо знаю. Українську і польську. Мої батьки на Донбасі жили. Тато – українець, а мама – полька. У НКВДе з войска потрапив. Не вірите?

– Що ви? Трохи віримо… – Ядвіга з печі голубці витягла. Ще парували, – і спідлоба на енкаведиста глянула: – Виходить, ви українець, але…

– Що – але? – спитав Нєвзоров.

– А те, що фамілія не наша…

– А! То довго казати. Але, скажу, коли вас це цікавить. Справжнє моє прізвище Небозір, а не Нєвзоров. Так мене у Макіївці записали, бо така команда була – прізвища поправляти… На російський лад, звичайно.

– О, Матко Боска! А хіба так можна? – полячка замахала руками. – При Польщі, здається, такого не могло бути.

– Ні, не було, – втрутився у розмову Броник. – А як і було, то дуже рідко. Хіба що як сам українець хотів дуже шляхетним стати.

Як мали відходити, Северко спитав:

– То як, віддасте за Івана свою дівицю-куницю?

– А то, вже не нам вирішувати. Як скаже Ярина – так і буде.

 

3

Наступного дня у Тершаків знову гість. Тепер вже один – Ваня Нєвзоров. Зайшов до оселі, на лаві всівся. Мовчить, гейби йому мову відняло.

– Могли б привітатися, ні? – Ярина невдоволено.

– Я знаю… Щось, видать, перемкнуло, – Ваня легко відбився. – Як тебе побачив, перемкнуло…

– Овва! Так я повірю! – дівчина кинула бистрий погляд на гостя.

Нєвзоров очі на Ярину. Погляд теплий, м’який.

– Не віриш? Вчора ми…

Дівчина спалахнула, як полум’я, невдоволено:

– Знаю, знаю, батьки казали, але…

– Що – але?

– А те, що вола і коня спарувати не можна.

– Так, не можна. Але… але я маю велику прихильність до тебе. То що? Одне твоє слово…

– Чекай, лиш до мене? – Ярина насмішкувато.

– І до твоїх батьків – теж.

– Ну, і що ж? Ага, пообіцяли, значить? Як пацьи на базарі продати… Вгадала, так?

– А що, хіба тобі вже казали?

– Ні, не казали. Догадуюсь, – дівчина брови стягнула. – Виявляється, ти ще й українець. Не так?

– Так, українець. А що? – спитав.

– А нічό. Мо′, українець, але не наш.

– А чий же тоді, чий? – Ваня здивовано.

– Чий?! Хочеш знати, так? – дівчина губи надула. – Московський, отак!

– Московський? Чому? Я ж свій. Від діда-прадіда, знаєш. Тато мій з козаків, прецінь.

Ярина, мов буря:

– Ага, з козаків, кажеш. Чого тоді ворогу служиш? – спитала так, наче палець відрізала.

Ваня теж не пас задніх:

– Ворогу? Якому, чийому? Вони, росіяни, і ми, українці, – одної віри народ. Один Бог, одна Матір Божа у нас…

– Ага, ось воно що? Тому Москва Україні хоче вуздечку неволі накинути. Так? Кось-кось, до нас, конику, кось… не пищи і не пікай! – Наріканню Ярини не було меж. Слова кидала, немов вихор листя. Нєвзоров стояв, наче пень. Стояв і кліпав очима.

– Щось таке мовиш, що ніяк не втямлю. Простіше кажи. Розумієш?

– А ти розумієш? – дівчина руки в боки, стоїть, що не зрушиш. – Що розуміти? А те, що Україна, як і Росія, має мати державу. Свою, незалежну. Таке її право. Може, ні?

– Ми ж її маємо…

– Та ти що, здурів? Яку-таку державу ми маєм? Вотчину маємо, чужу, а ще підмосковську, щоб знав.

– Так, ми у складі Росії – це так. Ще від Хмельницького, може. У Переяславі…

Ярині того й треба було. Нєвзорові просто з моста:

– В якім Переяславі? Ради там, кажуть, взагалі не було. А якщо щось і було, то не те, що тепер повідають. Скажи, де ті папери, де? Що батько Хмель підписав? Немає їх, нема. Є, правда, якісь московські статті російською мовою – геть пофальшовані, – Ярина на мить задумалася: – Так, є, а де оригінали? Зокрема, українські… Де? Де? Де ті давні права українського народу, що Москва обіцяла зберегти? Де?

– Ну, про це я не чув, – енкаведист здивовано.

– Колись ще почуєш, якщо дуже захочеш. І… як остаточно совість не згубиш.

– Совість? Вона в мене є.

– Якби мав, то б не служив ворогу. Було вже таких, як ти, немало на тілі України – яничарів, зрадників. Це ті, що давно козацьку честь загубили і віру у державу свою. Так, так, абись знав. Пам’ятай: Росія завжди прагнула (і прагне!) бути істиною в останній інстанції. До того ж, вона – країна з непередбачуваним минулим. Може, не так?

– Не знаю… Може, і так, – не перечив Нєвзоров. – В Україні, знаєш, дві правди. На Сході і Заході…

– Добре, що хоч це розумієш. Та Київ – один! Як уся Україна – одна! – дівчина на хлопця глянула.

– З тобою мені усе зрозуміло: Україну, себе. Як і мій дід розумів, за що життям поплатився. Так, так, не дивуйся. Ще у вісімнадцятім році загинув. Бійцем Української Народної Республіки був.

– А ти звідки то знаєш? – уже лагідніше спитала Ярина.

– Тато казав, а ще сімейні фотографії маю. Дід у строях військових. Звісно, вкраїнських.

Енкаведист замовк. Сльозину змахнув. Згодом:

– Ну як: переконав, ні?

– Я знаю…

Ярина вагалася: вірити чи ні? На вигляд Іван хлопець славний, а що у душі в нього – Святий Бог знає. Не залізеш у душу, не вивідаєш. А втім, може, він випадково із ворогом – затягли, задобрили. Усе може бути, ая. Той з Гуляй-Поля… ну, Нестор Махно, теж різним бував: то білим, то червоним, а то й нашим. Може, Нєвзоров справді не Ваня, а таки Іван? А ще – українець?

Нєвзоров помітив дівочі сумніви щодо нього. Сказав:

– Яринко, якщо хочеш, я службу покину. Поберемося і заживемо десь у тихім куточку. У Карпатах, наприклад. А може, й десь поодаль…

– Поберемось? Цікаво! Я ще студентка – не знаєш? Це – перше. Друге: ніби вороги ми собі. Ти – москаль, я, хоч і полька, але українка. А ще та війна із власним народом. Тут, там, скрізь. Тебе не хвилює?

Іван аж підскочив від несподіванки. Гадав, що переконав дівчину – ну, щодо себе.

– Яринко, я, як і ти, тепер… теж українець. Казав же тобі.

– Ну так, казав, казав. Так, так… добрі пироги, та поїли вороги. Оті вороги, що нас поневолити хочуть.

– А ми чинитимем спротив. Гаразд?

– Не знаю. Може, гаразд, – по якійсь хвилі Ярина продовжила: – У житті треба ще й таке пам’ятати: мусимо Батьківщиною і правдою жити.

– Авжеж, Батьківщиною і правдою, – погодився Іван

 

4

До Покрови далеко, а вже перший сніг. Либонь, зима буде рання. Сніжна. А то геть зле – для хлопців, що в лісі, і для підпільної групи.

Петро Кукицяк голову сушить: як бути? Йому, підпіллю, повстанцям? З компартією тою проблеми: Фельдман усе натискає, а навіть погрожує, а повстанські сліди сніги не ховають – біда, чиста біда! А ще Льоні підмога прибула – десь голів з десять. Із Абрамом Ґільманом на чолі. Правда, є і полегшення: Ваня Нєвзоров уже ніби свій хлопець. Мо′, помагатиме… Коли зброєю, а коли інформацією – то уже добре. Правда, це не його, Івана, особиста заслуга, а, звісно, Ярини. Видать, краса дівчини верх узяла. Та й Іван красень – що аж. Високий, плечистий, а хитрий, наче лисиця. Глянеш на нього – не помилишся: степовик він, козак. Дай боже, щоб вже нашим був, а не… А що нині з ними, москалями, – не страшно. Буває, що й там є незлі люди – свої і зарадні. Готові на все, аби Батьківщину не зрадити. Такі є і в партії. Правда, їх мало, але вони є.

– Є, є, є! – Петро почув ствердний голос. Йой, та ж то… директор школи. Слава Богу, що він, а не хтось інший.        

Мирон Іванович усміхнувся. Докірливо:

– Петре, вголос не мож думати! Як ворог зачує – амба тобі.

– То, мабуть, від перевтоми. Ночами не сплю, усе думаю, думаю, як мені з тої біди вийти.

– З біди? Та якої? – директор школи поклав учителю на плече руку.

– З тим Льонею біда і його клятою партією: вступай і вступай – усе натискає. Вчепився, собака, немов п’яний плота: сьогодні, завтра вирішуй! А коли ні, то… А що – не говоре.

– Як на мене, маєш вступити. Хлопці із лісу це знають: так треба, казали. Наша людина там, у партії, буде…

– А хіба так я зможу? Маю душу одну. Одне серце маю. Одну Батьківщину. Не Янус…

Директор школи брови насупив. Пучками пальців на чолі зморшки розгладив. Мовив:

– Іван Сусанін (до речі, українець) обіцяв ворогам показати дорогу, а в пропасть завів. Будь Сусаніним, Петре, якщо страх переможеш.

Мирон Пристай знов торкнувся плеча друга: тримайся! Намовляв:

– Бачиш, ворог лютує. Москаль хи-итра бестія: українця проти українця нацьковує. Щоб легше заколот учинити. До того ж, чужими руками. А ви, хахли, як когутики, бийтеся, а ми скористаємо. Вони розуміють, що свій гірше ворога. Ну, ті, що влади бажають. Зруйнують усе, що ними не збудовано.

– Мироне, ти правду говориш. Так було за Виговського, так було за Мазепи. Наші до ворога на службу підуть, а свій край зруйнують. За тепло грішному тілу і за потраву для шлунка – підуть. Боже мій, як вони, оті мискоборці, могли довіряти царю, котрий руйнував все, що із Україною пов’язане? Фу, нелюд поганий…

– Ото ж то і є, – перебив Петра Адамовича директор школи. – Через отой розбрат, через отих московських посадників (переважно жидів) ми, українці, держави не маємо. Втім, гадаєш, то лиш москвин винен? Він? Ні, не зовсім, а більше ми, українці, винні. Боже, ніби не бачим, що диявол на нашу землю зійшов. Жаль, немов засліпило… То ж треба нам такими бути, аби і себе, і давні традиції, і свою історію забувати. Ми, як народ, совість і честь загубили.

– Загубили, ой загубили – то так. Але не всі, звісно, – вчитель і собі мовив. – Нам би, знаєш, у поляків повчитися: «я єстем полякєм – од можа до можа…» – і тим усе сказано. Кілька разів Польща розпадалася, але вони, поляки, молодці: себе захистили. Хоч і під Москвою, та державу мають. Зі своїм військом, своєю мовою, своїми кордонами. А ми? Що маємо ми? Розбрат, злидні, суцільну руїну. І… зраду, зраду.

– Авжеж, руїну, брате, руїну – теперішню, давню. А знаєш чому? А тому, що моя хата скраю, нічого не знаю… Я хоч Йван, але пан… Посади добув – рідне забув! Якого роду-приплоду соромлюся. Правда ото: не дай з хлопа пана! Який жах! Самі з собою воюємо. Себе ж поїдаємо…

– Тому і самі себе звоювали… – учитель брови нахмурив. – Не боїмось Бога, ані сорому. Так, немало таких є – нерозважних, злих і продажних. У таких клич диявола: чим гірше, тим краще. Най в когось трава не росте, аби лише їм було комфортно і сито. А нам треба так: Україні – українською бути! Без фарисеїв, зрадників і лицемірів. Чужих і особливо своїх.

– Так, ти, Петре, маєш рацію, – згодився директор. Хвильового гасло: «Геть від Москви!» – знов актуальне, як за часів Михайла Грушевського. Ага, забув ще сказати, що Тершак Ярина долучається до нашої групи. Бойова дівчина, хоч по крові полька. Що на це скажеш?

– Треба прийняти. Вона, хоч і полька, але патріотка. Наша патріотка.

– Авжеж, наша.

 

РОЗДІЛ VІ.

МОСКАЛЕВІ ПРОЩАТИ –

НІЧОГО НЕ МАТИ

 

1

Зима цьогоріч сувора – з високими снігами і тріскучими морозами. Повстанці – в Карпатах. Сидять у сховках, наче лиси. Із них вийти права не мають: сліди від чобіт за вовка вищі. Найгірше, коли вітру немає. Бува, виручає гілляка, яка сліди замітає. Але то ще байка. Сяк-так лиху зарадиш. А як з потравою бути? Харчові запаси, що не день, зменшуються. Правда, дещо люди приносять, але як їх узяти, коли сліди на снігу – вість ворогу. Але що поробиш, коли зима не здається. Може, Господь Бог скоро відлигу пішле. Може. Тоді усі запанують…

Федь Коляда – «Хоробрий» усе голову сушить. Бо тут він найстарший. Головне, якось би зиму перебути, а там – вольному воля… Козак. Високі стебла, густі трави, химовороть лісу – куля змилитись може, не втрафить. Так, планів багато, можливостей мало. Москалів тих наїхало стільки – лічидла не вистачить. У теплі вони, а ще й до зубів озброєні. За ними військова потуга, а ще тоті зрадники… Підпирачі клапоухі. Ну, хоч би той Мамля. Колись без сподень ходило, а нині, бач, цабе велике. Ой, прийде коза до воза, Северцю, прийде. Іще тобі не «ме», а «фе» скаже. Прийде, ой прийде! Боже, а ще той Невзгода… З Мамлею одну скрипку грає, аби хоч кусник влади здобути. За неї, владу тоту, Батьківщину зрадить. Зрадить, не оглянувшись навіть. А то і не дивно, бо яке їхало, таке здибало. Обидва вони, проклятущі, одним миром мазані. Совєтським миром, ага. Нендзи із нендз, а важних начальників стружать із себе. Нічого, прийде вітер й на вас – з крісел поздуває, як листя із дерева. Відчуєте вітер, якщо куля повстанська вам, зрадникам, вік не вкоротить. Бо не може так бути, аби свій своїх мордував. Не може. Так-так, не може – і край! Є ж правда на світі, є – як Бог, що на небі, як ми, що під Ним. Прийде коза до воза, прийде. Пес ото не такий гойрак, а, бува, коцюри боїться. Прийде, супостати, прийде!

Слава Богу, що один камінь з голови зсунувся: Крися, діти – Роман, Миколка, Олеся – в надійному місці. Аж у Харкові знайшли прихисток. Місце безпечне, надійне. Правда, за ними, бува, не раз душа рветься, але що поробиш, коли Україна вмирає…

Коляда оглянувся: хлопці-повстанці вже сплять. Але ворога бачать… У сні бачать. Ото соколи, гей! Їм їсти не дай, а покажи волю – зброю хапають. Не одного вже вполювали. Вполюють і Льоню – жида пейсатого. До нього ще не дійшла черга. Так, не дійшла, ні, а таки дійде, кате! Побачиш. Сини волі це вміють робити. Ще й як вміють – най лиш весна-літо покличе.

– Вже зоріє, а ти, Федю, не спиш. Чого? Щось неволить? – то Семен Середа, заступник його, командира.

– Ай! Хіба тут заснеш? Он снігів намело – і криміналу не треба. Де не підеш – вража куля догонить.

– Догонить, ая, догонить, – Семен на лежаку потягнувся. – Ще тиждень-два – і весна нам, може, руки розв’яже. Візьмем свої кріси – і на ворога, на ворога… Свого, чужого – однаково. Отак пане-брате.

– Та воно, друже, так, але вороги – не пироги, усіх не здолаєш.

– Усіх, може, ні, але… Але так їм треба дати, аби решта мала охоту тікати. У Московію, кляту. Бо досить нам отих кривавих сторінок у нашій історії. Досить!

– Ой, досить, досить. Україні мир і злагода потрібні, а ще єдність.

– І щоб вільній бути, – додав командир.

Обидва повстанці поклалися спати. Їм снилась війна. Не на життя, а на смерть. Війна всенародна, козацька. Он полки козацькі – на конях і пішо. Батько Хмель на Москву булавою показує: «Там, москалики, ваша земля! Видите? Оріть, сійте, множтеся, своєї хати тримайтесь – як інші люде, як всенький світ. Ов, це означає, що батько Хмель знову свої землі стягає – усе докупи, докупи. Здається, його уже ніщо не страшить – ні загребуща Москва, ні зловісна Варшава, ані клятий Стамбул. Усі будуть потяті, а державу він, Хмель, таки збудує. Із центром у Києві. Правда, буде стрілянина, різанина буде. А ще море крові буде – своєї, чужої… Так, буде все, бо куля – сліпа, без розуму. Він, Богдан, ще раз Україну підніме – за рідний край, за волю святую. Бо скільки мож′ ще тому москалеві терпіти? Усі умови перемовин порушив. Таємно військові залоги формує. Московитами наші землі заселює. Українців за рабів має. А ще твердить, кольира, що Україна не має власного народу, бо, мовляв, «Україна то окраїна, а українці – «молодші брати росіян»; Україна не має власної історії, бо «Київська Русь – то Росія»; Україна не має власної мови, бо «українська мова – то зіпсована поляками російська». Гей, чи не досить?! Чи не забагато нам цього, га? Годі терпіти! Годі! Вперед, козацтво! Вперед! До повної перемоги, гей-гей! – гетьман Богдан булавою махає. – Геть москалів! Геть від Москви, геть! – ще й навідмаш мужньо шаблюкою крутить. – До бою, гей, гей!

«Най жиє батько Богдан і воля святая!» – то волає Семен Середа.

«З попелу сам повстав, з попелу Хмель й Русь підніме. До бою, до бою!» – Федь Коляда командує.

«О, дав би то Господь!» – хтось з козаків.

«Ой, дав би, дав би!» – ще інший голос.

«Чи вже не запізно? Га?» – засумнівався хтось.

Пізній ранок усіх розбудив. Спали чи ні – однаково: вставай! Час не чекає: вишкіл потрібний. Бодай теоретично, але вишкіл.

Семен протер очі, питає:

– Командире, мені козаки снились…

– А мені Хмель, – відповів Федь Коляда.

– Скажи, а що той сон означати має? – Середа невгавав.

– А хіба знаю? – провідник замислився. – А може, те, що ми, сини волі, як колись Богдан, маєм на вістрі меча собі волю вернути? Га, що скажеш?

– Не тільки собі, але й усій Україні, – додав бадьоро Семен.

Федь Коляда:

– То велика місія, знаєш. Нам місія.

Семен Середа:

– Велика, велика! – і підморгнув своїм побратимам, що вже із лежанок зводились.

 

2

Намело снігу за ніч – що аж! Божого світу не видно. Сніг – гейби копички. Тільки, що білі. Між дерев вітер-пустун у хованки бавиться. Слава Богу, що так воно є: усі протόпини, що в снігу, поховає. І ранок як ранок – нич особливого. Та й надворі, слава Богу, спокійно. «Аби лиш вже на весну повернуло, тоді…» – подумав Федь Коляда. Що тоді – не додумав, бо вартові знак подали: до них хтось наближається. Небагато їх – двоє. У ґумаках, невисокого зросту. Юнаки, мабуть. За плечима в’язанка дров, у руках торби і гілляччя. Хто вони і чого?

Час від часу зупиняються, навсібіч оглядаючись. Чути «пугу-пугу» – окрик, мов птиця. «Пугу-пугу» – ще й відлуння. Одночасне, розкотисте.

Семен Сорока стиха:

– Значить, свої! – радісно.

– А мо′, і чужі. Усе може бути… – то Федь Коляда. – Іди, друже, в сторожку, дізнайся: хто і пощо вони?

– Он туди, хлопці, худчій! – покликав Сорока.

У сторожці темно і сиро. На столі свічка. На поді коновка з водою, черпак. Під стінкою віник, заступ, автомат і два карабіни – совєтські. Трофейні.

– Яка нужда, хлопці? Звідки ви, га? – поспитав Сорока.

– Ай, що не скажем – сумне, невеселе. Із Добрині ми, показав хлопець пальцем керунок – он там, за горою. – Зізнався, що його Миколкою звуть, а пишеться Петрів. – У нашім селі, знаєте, церкву знесли – дощенту, тобто до самої основи. Казали, що церква та – не для науки…

– На її місці школа буде – десятирічка, гейби, – додав другий хлопчина, Павло Крокіс, і розплакався. Розтерши пальцями сльози, продовжив: – Святі книги, фами, ікони спалили, злото-срібло забрали, а дерево під сільраду і школу завезли – для палива. Більше того, голова Мамля (сільрада однабо) із дощок, що від церкви, нужник поставив. На дверях почепив образ святого, знаєте… Скажіть, не блюзнірство це, га? Не святота́тство?

– Так, і блюзнірство і святота́тство, – погодився Сорока. – Його Господь Бог за це покарає.

Сороку хлопці перебили:

– Оті клумки вам – з хлібом і салом. Набирайтеся сил! Ми ще малі, то хоч тим вам поможемо. А коли виростем, – до вас, повстанців, пристанемо. Як візьмете, звичайно.

Хлопці розповіли про страшні речі. Речі, у які важко повірити. Он у Мельниківцях, сусіднім селі, двадцятьом чоловікам наказали ополонку вирубати – хрестом… І над нею стати. Забабакали постріли – і все у потилицю. Тіла в ополонку падали – під лід. Як защо? Казали: «А пощо мають дармо наш, совєцький, хліб їсти? Дикий народ це, бандьори…»

Інший випадок. Діда Охріма, ну, того… як його?.. Тимка Коваля з Лозів… взяли до району. І знаєте, що з ним зробили, не чули? Ні, ви не чули. На будові, наче стовпець, по пояс у фундамент замурували. Ще й насміхалися: «Діду, ти – собака, наші терени пильнуй… тобто сторожем будь».

– То якісь нехристи, Боже! – лють бухтіла в тілі Семена, що аж губи сіпались. – Впаде на них кара Господня, впаде! Боже, катма-чого не вигадує ворог.

– Ади, у дядька Тимка жінку, Горпину, у студню кинули – аби вона, груба, нового «бандіта» не народила… – Миколка рукавом очі обтер.

– Божевільні якісь, – Семен Сорока знову губи стиснув, що весь час сіпалися. – Нелюди і кати предковічні! – кричав.

– А от в Семигорах, – вів далі Павло Крокіс, – розказують ще гірше було. Зігнали у погріб п’ять хлопців і одну дівчинку. Потім водою залили – по самі пахи. Зверху два автомати наставили. «Ану вилєзай, сволочь, – прістрелім!» – кричали. Правда, ніхто не вилазив: боялися.

– Прокляття! Нехай лиха хороба ворогів любить! А далі, що далі? – Семен Середа кулаки затиснув.

– Раз по раз у погріб стріляли. Боже, а криків, а зойків – не було ради.

– Господи, у власній крові десятирічних дітей потопили, зарази… – Семен ледь проказав. Видно було, що у його душі геть все обірвалося.

Павлик далі продовжив:

– Потім… – хлопець заплакав. – Потім ще кілька гранат кинули. Згодом погріб той із землею зрівняли. Робіть щось з лукавими! Для того й прийшли, знаєте.

– Зробимо, хлопці, ая, зробимо… – потвердив Семен. – Кара Господня і кара народна їх не мине. Ні, не мине. Чи не так, командире?

– Як тільки сніг щезне, – озвався Федь Коляда, що перед тим зайшов до сторожки. – Зробимо, бо, як кажуть, прощати – нічого мати. Ми їм ще відплатим. Орді тій лукавій – за кров і наругу, за муки і смерть.

– Відплатимо! Відплатимо! Відплатимо! – усі кричали.

Мовчав лише Федь Коляда. З усього видно було, що його за горло спазми хапали.

 

3

Бралося на весну – з легким тепловієм, із зеленими шабельками трав. Птахи, немов зачаровані, усе голоси пробують – від першої зорі аж до перших півнів. Слухай, чоловіче, насолоджуйся, чуєш?!.

У такі часи людям часто-густо дивні сни сняться. Дітям – кольорові, дорослим – весільні та героїчні. Снився сон і провіднику. Довго снився – цілу ніч. Якийсь чолов’яга, круглолиций, з тлустою волячою шиєю, усе йому допікав: «Чи то правда, що ти – убивця Ватутіна?» На що Федь Коляда відповів: «Ні, не я. Його, гада, інші укоськали…» – «Гада? Чому?» – запитав тлустошиїй. – «А тому, що він кат українського народу. Що, не віриш? Сумніваєшся, так? Скажи, а хто гнав на вірну смерть тисячі й тисячі беззбройних українців на штурм правого Дніпра восени 1943 року? Може, не він? Питаю, не він? То був його подарунок Сталіну-кату до 26-ої річниці захоплення влади у Петербурзі. «Помста Дніпра» – це операція УПА, що була йому, Ватутіну, карою Божою і карою народною».

Опонент Коляди спаленів: «Неправда це! Ватутін, як сльоза, чистий, герой!» Федь Коляда: «Схоже, він друг України, так? Скажи, так? О, бачу, не знаєш. Хіба то не він, твій Ватутін, у 20-ті роки ліквідовував так звані «куркульські банди» на Луганщині та Полтавщині? Не він, ні? Згадай, зрештою, рік 1937-й… Хіба не Ватутін завзято викорінював              т. зв. українських буржуазних націоналістів? Отаким, як бачиш, Ватутін був «героєм» і «другом» України. Що, і цього, примаро, не знаєш? Не чув?!.»

Вася Хлистов (так звали примару) іще не здавався: «Це все хворого на голову маячня – я ще раз наголошую. А твоя УПА – визволителька, так?» – «Авжеж, визволителька! – стверджував Коляда. – Вона боролася зі всіма, хто поневолював Україну». – «А хіба УПА не воювала на стороні німців? Ну, проти радянських військ, ні?» – опонент знову натискав. – «Це божевілля!» – нервово вигукнув Федь Коляда. – «Божевілля?! Може, Роман Шухевич не офіцер армії Гітлера, ні? А ще «Нахтіґаль…» – невгавав привид. – «То така правда, як ти бандерівець… То, мабуть, твій Сталін був його, Гітлера, офіцером, бо у 1939 році з ним пакт про ненапад уклав. Так, так, – про ненапад і поділ Європи. До того ж пакт таємний… Відомий, як пакт Ріббінтропа-Молотова. А щодо «Нахтіґаль» – то брудна провокація Німеччини. Навпаки, українські бійці у 1942 році влились у загони УПА і воювали з німцями».

Хлистов лиш руками розвів: мовляв, що ти, лобуре, мовиш? Перекрививши лице, москалик випалив: «В історії це десь зафіксовано, га? Ну, про бої УПА із фашистами…» – Вася Хлистов потирав руки: ага, схоже, моя таки взяла! Федь Коляда поспитав: «Ти хочеш прикладів, так? Ось вони, ось: 7 лютого 1943р. сотня Івана Перегійника відбила у німців місто Володимирець; 5 жовтня 1943р. повстанський курінь напав на місто Козин на Рівненщині: знищено німецький гарнізон, із тюрми звільнено сотні в’язнів; 20 березня 1943р. відділ УПА у Луцьку з німецького табору звільнив 40 полонених; 2-4 квітня 1943р. українські повстанці оволоділи містом Горохів, що на Волині, а вночі з 3 на 4 квітня цього ж року відділ УПА розбив німецький каральний табір на Горохівщині, звільнивши сотні полонених, – Федь Коляда переможно глянув ув очі напаснику. – А ще… а ще 15 грудня 1943р. загін УПА «Помста Полісся» поблизу села Кортеліси ліквідував німецького генерала Віктора Люце – соратника Гітлера. І це не докази?! Далі, 21 серпня 1943р. відділ УПА, до складу якого входили грузини, узбеки і росіяни, над річкою Іквою, що на Рівненщині, повністю знищив німецький каральний загін. У травні цього ж року українські повстанці під стягом Степана Бандери вибили німців з лісистих теренів Волині». А що, Колки – районове місто – не стало столицею Колківської республіки у фашистському тилу? Столицею Повстанської республіки! Що, треба іще доказів?»

Вася Хлистов почухав потилицю: може, так і було – не знаю… Коляда собою хитав – наліво, направо, наче в колисці. Хитав, хитав, і прокинувся. «Хуг, якась чортівня, Боже, наснилася!» – вголос подумав.

– Чортівня? А яка, командире? – спитав Іван Горицвіт.

– Ай, багато казати, а мало слухати, – відповів Коляда неохоче. – Якась у сні примара пристала до мене.

– Що хотіла, га?

Командир вуса погладив, кліпнувши очима, мовив:

– Якесь одоробло червоне твердить, що, мовляв, українські повстанці воювали на стороні німців.

– Фі! Усе було навпаки! – Іван Горицвіт і собі загорівся. – Ніби не знає, що ковпаківці упівцям у друзі набивалися… Бувало, що проти німців разом воювали…

– Я ж кажу йому, дурневі, що то червоні партизани разом із німцями УПА поборювали. Не вірить, зараза.

Семен Середа, що досі мовчав, скрушно головою хитнув:

– То правда, ая. Україну нищили і коричневі, і червоні. Обидва – фашисти!

Іван Горицвіт додав:

– Так, червоні фашисти, як і коричневі, Україну не визволяли, а, навпаки, поневолювали. Будь вони прокляті!

Федь Коляда спаленів:

– Я ж казав тому баламутові… ну, Васі Хлистову, що УПА добре зробила, пустивши кулю у совєцького злочинця Ватутіна і ката Волині Віктора Люце. Бо заслужили.

– Так, добре зробила: собакам – собача смерть! – докинув Семен Середа.

– Добре, ой, добре! – притакнули інші повстанці.

 

4      

Хочеш, не хочеш, а все йде, все минає. Словом, ідуть переміни – у людей і в природі. Сніги сповзли в доли, верхи і полонини позеленіли. Вода – дзюркотлива, прозора, – хоч руки-ноги ломить, а сил додає. А того співу пташиного – жити хочеться! Весняний легіт тепло розсіває – в повітрі, на полонини, на села і на присілки.

Переміни і в лісі: криївки у травах безпечні, кущі непрозорі, пожитків хоч і мало, але вижити можна. Приносять усі, хто з Україною в серці. Дорослі і діти приносять. Правда, ворогів стільки – усіх не побити. Усе варварять: арештовують, розстрілюють, на сибіри вивозять. Усе торочать: «Ми партія класса, ідущєво на завоєваніє міра». Міра? Якого, чийого? Московського, мабуть. Правду, ой, правду казав про москалів Маяковський:

Знань у росіянина – не глибока товщ.

Тим, хто поруч, пошани мало.

Знають лише український борщ

І ще знають українське сало, –

А з культури знань в них замало…

Він, «трибун революції», червону наволоч ту теж розкусив, особливо тих, хто точив ніж на українську мову. Та й той Хаїм Ґольдман (Лєнін) не дуже-то й москалів любив: «На Россію мнє наплєвать, ібо я большевік. Россія – ґовно!..» Отаке зізнався Павусу вождь «мірового пролєтаріата». Не любив Хаїм москаля, не любив й малороса…

Тепер зрозуміло, чому таке «щасливе» життя маємо: арешти, виселки, морд, катування, фізичне знищення. То такий знак орди, ментальність її: загарбуючи, знеславлювати і нищити. І все в ім’я «русской ідєї». Хіба не так? Ось слова Петра Першого: «Ми прінадлєжім к тєм, которіє как би нє входят составной частью, а существуют лішь для того, чтоби преподавать вєлікій урок міру». Що це, порядок, а може, це – хаос? Так, хаос! У ньому, до речі, був переконаний і П. Чаадаєв: «Хаос – підоснова російського буття. І не тільки хаос, а й відсутність усвідомлення минулого, дух загального рабства. Моральна байдужість. Відсутність щирої віри».

Боже, до кого ми, українці, прив’язані? Віками прив’язані! Силоміць! Чому ми прив’язані до колісниці імперського народу? Невже ми й надалі маємо мавпувати «старшого брата»? Чому не вибудуємо собі власну долю згідно свого менталітету? Врешті-решт знайдім себе серед прогресивного людства! Хто, хто полічить оті біди, яких зазнав наш нарід? Хто і коли?!. Зазнав і від Стамбула, і від Варшави, і від Москви, інших – тих, хто хотів, аби Україна була суціль страдницькою і вкрай виснаженою.

Федь Коляда мучився думками. І все переконувався, що хаос, руїна, розбій – постійні складові російської ментальності. І хіба це не трагедія північої орди, котра хоче бачити себе в ролі і благодійника, і місіонера? «Бродячая Русь» – себто Московія, – що у розвиткові була набагато нижчою, аніж туземець, нещадно вбивала, колола багнетами – геть-усіх, хто себе захищав. І не тільки це! До приходу москалів галичани не знали ні матірні, ні пияцтва, ані розпусти… Так зване «Русскоє право» – це кулі й багнети. Це нещасний визиск всупереч статтям законів. «Бродячая Русь», що давно відірвалася од своєї власної землі, з давних-давен звикла до блукань, ніяк не може на постій стати, бо носиться з манікальною ідеєю – «освободіть народи всєго міра»… Отже, виходить: менталітет північно-східного сусіда – агресивний, психологія – загарбницька, душа – войовнича. Росія постійно організовує війни на захоплення чужих територій. І що найгірше: окупанту допомагають плюндрувати свої землі доморощені перевертні, лакузи, яничари, зломлені страхом за своє нікчемне існування. Цьому, що москвин повсякчас думає про захоплення чужих територій, яскравим прикладом є поведінка Ваньки Каїна – розбійника, котрий і в тюрмі страждає: «Мнє сахарная – сладкая єства, братци, на ум нє йдьот. Мнє Московскоє сільноє царство, братци, с ума нє йдьот». Отакі, як бачимо, душевні пориви турбують російського розбійника і хайла.

І ще одне. Росія (до 1721р. Московія) за своєю природою – мілітарна орда, заснована розбишакою Іваном Калитою, зятем і лакизою хана Ізбека, живе з того, що награбує з мирних сусідів, які мали з нею спільні кордони. Й не тільки!..

– Боже! Доки цей дикий народ, ім’я якому москвин, рабуватиме Україну? Доки? – Коляда вголос подумав.

– Аж доти, доки ми, українці, йому помагатимем… – командир почув голос.

Коляда підняв голову: перед ним Семен Сорока.

– Справді, доки? Ні, не ми, а ті, яким щоночі сита миска сниться.

– Ой, сниться, сниться, – Семен ствердно. – Ще й як сниться! Особливо влада тота, промосковська.

– Так, їм головне, влада, – підтакнув командир. – А те, що Росія – гроза Україні, їм байдуже. Росії що? «Сіла єсть – ума нє надо!» Московський цар, якось зізнався: «Росія – держава не торговельна і не землеробська, а військова, й бути їй грозою світу».

– Ой, грозою, шляк би її, орду, трафив, грозою! – Сорока присів на пеньок, що був поруч. – Через неї, кляту, і ходим у темряві…

Федь Коляда ще додав:

– І не лише через неї. І не тому, що нема світла, а тому, що ми на все закриваємо очі.

– Нічого, прийде час і ми совєтам дамо по зубах. Ой дамо!

– Ага, повибиваємо. Бо для нас Бог і Україна – понад усе.

– Авжеж, понадусе, – одізвався Федь Коляда. – Повторюю: москалю прощати – нічого не мати. Тому ми тут, у лісі, брате…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ VII.  

ЗА МОСКАЛЕМ Й ЧОРТ З РИСКАЛЕМ

 

1

Здається, ніч не віщувала біди. Надворі сумирно і зоряно, проте на душі неспокійно. Данило Нечай усе наслухає. Йой, що це? Якісь кроки чи що? Данило знехотя коцик відкинув. До вікна підійшов: Боже, їх, солдат, тьма! Озброєні, хитаються: п’яні. «Буде мі′ нині капу́рис!» – гірко подумав. Чого ото їм, зайдам, треба! Недавно жону поховав, по кутах – злидні. За батьків так було, з діда-прадіда. Гаську його ще вбили поляки – просто так, бо українка… Йому лишила дітей – хлопця і дві дівчинки. Дмитрику десятий ішов, Наді і Вірі – п’ятий. Були близнята.

Непрошені гості до сіней зайшли. Галопом, напористо. Льоня Фельдман заскрипів п’яним голосом:

– Нєчай? Ха-ха, а почєму нє кофє? Пусть… Нєчай, а завтра пайдьошь, сука, в армію, будєшь мости восстанавлівать.

Данило здивовано:

– У мене ж троє дітей. Маленьких іще, бачите?

– Тода, сука, женісь – і нємєдлєнно! – Льоня писок скривив. – Женісь! Надо на каво-то оставить дєтєй.

Господар далі опирався:

– А хіба мачуха їм рідну маму замінить? – Данило сльози обтер. – Ще й сорока днів не пройшло, як…

– Какая, сука, разніца?! – Фельдман підсунув аркуш паперу. – На, распішісь, что ми тєбя предупреділі. – А що Нечай далі плакав, додав: – Нє плачь, Москва, сука, сльозам нє вєріт. Понял?

А що Данилові нелегко було знайти собі половину, то дітей у дитячий притулок забрали – аж на Донбас. Через кілька днів Фельдман знов у Даниловій хаті. Потираючи руки, наказує:

– Завтра вєщі на плєчі – і со мной!

Данило Нечай молитовно склав руки:

– За що мені кара така, милий Боже? – і мусів збиратися, бо хіба має вибір?

І пішов нещасний Данило до войска, навіть не попрощавшись з дітьми. Та як було йому попрощатись, коли він, неборака, навіть адреси дитбудинку не знає.

Через якийсь час у село прийшла страшна звістка: Данила Нечая – нема. Що сталося – ніхто достеменно не знає. Ганка Дідула, сестра Данила, до сільради пішла. Голова – влада, то, може, знає. Мамля якраз у район якісь звернення диктував:

– Так… так. Отже, десять сімей уже вивезли, на черзі – ще двадцять! Ага, зрозумів: кого вивезти? Ні, про це вже потім… – голова сільради замовк. Підняв очі на сестру Данила: – Чого тобі, Ганко? – спитав, ніби не догадувався.

– Я-а… – Ганка Дідула очима шукала стільця.

– Ти що, слаба, Ганко? – Мамля крісло підсунув. – Сядь, відпочинь, а то ще впадеш.

– Я, ото, знаєш, Северине, не з доброї волі прийшла. Може, ти чув, ні? Що мого брата, Данила, якась кара спіткала: амінь йому, кажуть. Але як – може, ти знаєш?

– Знаю, аякже, – ніс у Северка губи торкнувся. – Розповів Фельдман.

– Що казав, що? – різкий біль Ганку за горло стиснув. – Скажи, прошу.

Голова поважно за стіл усівся. З кишені вийняв цигарку. Черкнув сірником – і димом затягся. Згодом заговорив:

– Ей, то багато говорити, а мало слухати. Нема твого брата – і точка! Хіба, як скажу, його воскрешу, га? – Ганка виділа, як у Северка лють наростала.

Лють, мабуть, не на неї, а на Данила, що так «безславно» себе погубив. А тепер, бач, село його, Северка, у всьому винить: мовляв, він, як голова сільради, не заступився за нього, дітей. І що Ганці його дітей не віддав… А що він мав зробити, що? У нього, Северка, тільки влади отої, що ключі від сільради – не більше!

Ганка дивилась на нього, невинного… Вона добре знала, що це була помста, бо її брат, Данило, був проти, аби вона собі з ним світ зав’язала.

– То скажеш, Северку, чи ні? – спитала крізь зуби, підводячись з крісла.

– Аякже, скажу, – Мамля лукаво. – Так, скажу, але те, що Фельдман повів. О, бачу, ти б мене з’їла без солі. Так-от, Данила – куля догнала… Як додому тікав. Праведна куля, щоб знала. Дезертирові – куля…

– Господи, Данило, мабуть, на Донбас тікав, аби дітей розшукати, – Ганка залилась слізьми.

– Яка різниця тепер? Від того мені ні жарко, ні холодно, – сільрадівець ногою двері штовхнув: це означало, що скінчилась їхня розмова. А коли Ганка за поріг вийшла, додав: – Ганко, іншим разом мені на «ти» не звертайся – я-бо тобі не пастух.

– Добре, пане начальнику, – бідна жінка не йшла, а бігла. Додому бігла.

 

2

Згодом у селі стався ще один випадок – трагічний, небажаний. Миколу Ступку мобілізували до армії. На проводах Льоня Фельдман йому кинув:

– Сматрі, Нікалаша… Душою і тєлам служі! Родіна-мать тєбя, суку, нє забудєт. Ти, сука, мєня понял, нєт?

– Хто не забуде, хто – Україна, Росія? – Парашка, половина Миколи, глумливо:

– Рассєя, сука, канєшно, Рассєя…– Фельдман з грінчака сьорбнув.

– А Україна як, га? – крізь зуби спитала Парашка.

– Ти сматрі, чаво захатєла?! Развє єсть Украіна? Спрашіваю: єсть?! – очі у Льоні колючі, наче цівочки. – Україна – окраїна ето. Тєрріторія, тоєсть… Всє ми – россіянє, укра-йонци, бєлоруси – вмєстє істєклі от драгоценного Кієва, «откуда русская земля стала єсть», – Льоня навів слова літописця Нестора. – Нєт, сука, України, нєт!

– Чом нема? – не здавалась Парашка. – Це – наша земля, споконвіку наша. Та й конституція ваша твердить, що…

– Ах, да… Конституція… Да, по конституціі, сука, Україна єсть, канєшно, єсть! – оперуповноважений вишкірив зуби. – По Сталіну єсть… – і знову хильнув оковитої.

Миколу таки забрали до війска. А чого не забрати? Діти з мамою будуть. Спершу Микола став «табірником», що був розміщений в одному селі. Табір оточений вартовими з собаками. До нього, від нього, – нікого! Сиди і не пікай. Парашка хотіла лише чоловікові клунок передати…

А ось і табір. Бідна жінка постояла трохи: підходити, ні? «Ні, що буде, то буде, – піду!» – гордо головою махнула. Але… її не впустили. Просила-молила – даремно. Не можна – і квит! Микола, що її запримітив, вартовому:

– Впусти, братіку… Хоч на два слова впусти.

– Нє паложено! – солдафон строго.

– Тоді сам піду! – набравши охоти, рушив Микола.

– Стой! Стрєлять буду! – солдат зняв автомат із плеча.

– Я ж йому пакуночок передам – отаке шмаття ріжне, харчі… – благала здаля згорьована жінка.

– Нєльзя! Я сказал! Тєбє нє понятно?!

Микола Ступка лиш рукою махнув. На якусь мить зупинився. Подумав, подумав – і ступив на дорогу. До жінки.

Тут автомат заспівав. Нагло, раптово. Микола, наче лантух, звалився на землю – на очах дружини. Полилася кров – червона, невинна. Кров совєцького бранця.

Бідна вдова несамовито кричала:

– Фашисте, що ти зробив?! Ти ж забив людину… – і зомліла.

Кат відповів:

– Унічтожіл на законних основаніях, впрочєм… К тому же, я єво прєдупрєждал, нет?

Хтось із табірників:

– Хіба то по-людськи, га?!

Вартовий заскімлив, як звір:

– Как ти сказал? Вперся очима у співчутливого.

– Не по-людськи то, знаєш. Людина ж… – знов табірник.

– Да, харашо ти сказал: нє по-людскі. Вихаді – і ко мнє! Сволочь, бє-гом! Ето я, Коля Вєтров, пріказиваю.

Як підійшов хлопець, блідий, перестрашений, убивця спитав:

– Как твайо фамілія?

– Ну, Іван Бабій… А що?

– Нічаво! Ти свабодєн… – і рукою по плечі поплескав. – Да, свабодєн, слишішь, нет? Ну да, дамой, канєшно… Бє-гом!

Бабій зрадів, як дитина. Не гадав, не думав – дома буде. Може, в убивці людина проснулася, га? Хто його зна? Може…

Іван свій клунок сусіду віддав, а сам дорогу минув. Уже стежкою йшов, що бігла між травами. Враз окрик почув:

– Ей ти – дізертір! Стой, а то стрєлять буду!

Хлопець спинився, проте було уже пізно: автоматна черга його наскрізь прошила. Встиг лише крикнути:

– Кат!..

Очі в енкаведиста скляні, злі. Втупився ними у натовп:

– Кто следующій? Дамой-то… – кат посміхнувся. – То я, Коля Вєтров, спрашіваю… Кто? Ну-у-у!..

Усі, хто тут був, мовчали. З переляку, звичайно. Не мовчали хіба що собаки, що постріли чули. Чого їм боятися? Вони-бо не люди…

 

3

Северину Мамлі і не спалося, і не лежалося. Вставав, лягав, матюкався. Не допомогли снотворні піґулки і самогонка. Усе той Федь Дідула перед очима. Тож треба отак – від армії відмовитись. Бувало, не раз схиляв на свою сторону. Казав йому: «Федю, то треба. Іди служити», – ще й він, Северин, показав йому ґрати на пальцях. Не допомогло. Каже: «Ні, ніколи! В армії зайд служити не буду. Крапка!» – «Тоді, ха-ха, йди у бандери. Комусь мусиш служити…» – «І туди не піду: маю трохи ногу коротшу, не знаєш? Через це буду на місці крутитись. А там, у лісі, досконалість потрібна, моцний фізичний стан, витримка». – «Фе, таке говориш! І не боїшся, ні?» – «Ні, не боюся. Знаєш чому? Бо, на відміну від тебе, за Україну боюся».

Що мав він, Северин, йому відповісти? А нічого. Лиш: «Ти диви, який норовистий!» – Мамля язика облизав, що сухим став. «Якби ти, Федю, мені не стриєчний брат, то я б з тобою не так говорив…» – подумав Северко.

Далі сталося лихо: Федя Дідулу заарештували. Кинули в льох, де було двадцять застрелених тіл – отих, що відмовлялися від служби в совєцькій армії. Тіла вже розкладалися, і він, бранець, був один-єдиний серед трупів. Щось з тиждень тримали. Від похльобки відмовився, казав: «Ліпше смерть, ніж неволя!» – «Смерть? Ха-ра-шо! – дзенькнув зубами енкаведист. – Я ісполню твайо желаніє. Молісь!» – і в живіт Феді багнет устромив. Кілька раз ним покрутив. Нещасний не кричав і не плакав, а лиш простогнав: «Візьми мене, Господи, візьми… Смерть окупанту!» – і замовк. Навіки замовк.

«Так йому треба! – подумки Северко себе заспокоював. – Треба ж таким розумником бути… А те, де буде Федь – в небі чи пеклі, – йому не пече. Все ж не про нього, Северина, мова».

З голови Мамлі не йшов ще один випадок. Був ранок – тихий і мирний. На своєму подвір’ї Іван Кандиба побачив енкаведиста. У важкій касці і плащ-накидці. Штовхнувши двері, увійшов до господи. За хвилю-другу вивів господаря – молодого, напівголого. При цьому кричав: «Я тєбє покажу, твою мать! Виляєшь от армії, да?» – Ваня Бобров (так звали ворога) тицьнув Івана кольбою, показуючи розтелепану полутарку. У ній вже новобранці сиділи. Що мав робити? Йшов Іван до машини, мов спутаний кінь, весь час озираючись. За ним бігла дружина і два синочки. Ламаючи руки, Марина кричала:

– Іване, хоч з дітьми попрощайся, чуєш?!

Серце Кандиби на куски рвалося. Він часто спинявся, та кольба його до полуторки пхала. «Кат, не людина, не можна навіть з дітьми попрощатися», – Іван гірко подумав. Пройшов кілька кроків, спинився.

– Ні, не піду! Дозволь з дітьми попрощатися, – попросив Боброва Іван. Замість дозволу, кілька ударів у спину отримав – кулаком, кольбою. Енкаведист верещав:

– Вперьод! Каму ґаварю, а?! – й далі товк молодого господаря.

– Ні, не піду, кате! – Кандиба на місці стояв, наче вкопаний.

– Ка-ате?! – озвірів Ваня. – Ти-и сматрі, я, Бобров, – кат?! – і дуло автомата на Кандибу наставив.

Прогримів постріл… Такий, що Кандибі світ заступив – червоною кров’ю і чорним рядном. Іван, мов сніп, на землю упав. Тіло билось в конвульсіях, а вуста тихо шептали: «Остапе, Тарасе – діти мої…» – і затих. Навіки затих.

На Марину, що до чоловіка бігла, Бобров автомат наставив, який, мов дурний, зататакав. Ще кілька кроків – і Марина упала. Без ознак життя впала. Бідненькі діти, плачучи, пригорнулись до мами, з якої на їхні марні лиця гаряча кров бухала. Кров невинна, кров українська.

Видать, ворогу крові цієї було замало. Знову застрочив автомат. До крові матері ще й кров дітей додалася… І теж кров невинна, і теж українська.

– Боже, хіба отак можна? – Северко Мамля аж скрикнув, оглядаючись, чи, бува, ніхто не почув. Оговтавшись трохи, іще мовив. – Може, так треба… Бо волом, кажуть, зайця не доженеш.

– Авжеж, не доженеш… – хтось повторив слова сільського очільника влади. Северин оглянувся: нікого. Просто здалося…

«Так, не доженеш, якщо сили не рівні», – подумав Мамля зовсім перестрашено. Ще раз на тіла глянув і пішов геть з місця злочину. Залишилися люди – сумні і настрашені. Відчувалося, вони розуміють, що совєти – це єдиний бездушний організм, що здатен лише йти вперед на виконання бездушних наказів. І просуватися у заданім напрямку. І більш нічого за душею у тої худоби немає.

 

4

Северину Мамлі знову біда: у селі за одну ніч могила виросла – висока, символічна. Із березовим хрестом і терновим вінком на ньому. Тож треба так, га?! Колись прапор, нині могила… Чи не забагато як на одне село?! І як на нього, голову сільради?!.

Більше того, біля неї, могили, людей тьма-тьмуща! І підгірцяни, і міщуки і люди з навколишніх сіл. Просто, як на празник зійшлися. Ой, біда йому, біда! Якщо з прапором тим сяк-так обійшлося, то тепер, мабуть, хана йому, ой, хана…

Дикий народ, знаєш! Либонь, не розуміє, що батогом обуха не перебити. Ну, дурний він якийсь: у землю ляже, а не поступиться. Дикий – і тим усе сказано. Про нього, народ цей, Пантелеймон Куліш якось так писав: «Народе без пуття, без честі, і поваги, Без правди у завітах предків диких, Ти, що постав з безумної одваги, Гірких п’яниць та розбишак великих!» А як по правді, він, українець, не мав права так писати: ми ж не такі. Ми – не московці… Правда, він, Куліш, все-таки вірив, що український народ здатен об’єднатися: «Хоч кинуто чужим на поталу, Роздерто нас безбожно на шматки, Ми вернемось к єдності началу, Не пратимем природі навпаки». І – об’єднався. У братній союз об’єднався. Ну, але то таке…

Тепер Мамлю одне лиш боліло: що буде з ним, що? Напевно, Льоня арештує його, а може, дорікне у співпраці з бунтівниками. Все ж, щоб там не було, але він, як очільник влади, буде боронити себе усіма доступними методами. Він знає, добре знає, на кого усю вину зіпхнути! Ну, на тих, хто до радянської влади вороже ставиться. Дивно, а таких чимало! Так, усі вони біля могили засвітяться… Так що йому, Северку, усі карти в руки! Головне, не схибити.

І справді, біля могили була сила-силенна людей. Вони щільним кільцем оточили могилу, оберігаючи її від можливого знищення. Усі шуміли, наче весною бджоли у вулику. Кому не лінь, душу свою виливали. Нарікали на Льоню, на Мамлю, на гірку долю і на дідьчу владу. Говорили, бо, може, вперше мали можливість таку – до-обре виговоритись. Оно котел у паротязі – і то пару випустити мусить, а то, як-не-як, люди. Мають чимало проблем, по самі вуха мають. То чи можуть мовчати, коли така нагода випала? Ні, не можуть. Є момент – не упустити б його! Еге, не упустити б!..

Начальства в селі – районного, обласного – не порахувати. І тих «сталінських соколів» – тьма-тьмуща. При зброї, з собаками. Льоня, як завше, у формі – тісній, зім’ятій. На погонах – дві зірки. Великі. Злий, наче пес. Доторкнувшись кобури, почав:

– Віжу, гражданє бунт ученілі, – глянувши на секретаря райкому партії, продовжив: – Нічаво, с етім ми скоро, сука, пакончім! А от магіла… для чєго ана, сука? Может, для гєроєв совецкой власті, а?

– Ні, вона символічна… Як згадка про тих, хто від поляків загинув… – кілька раз кашлянувши, переконував дід Тимко.

– Аґа, от поляков… Харашо… – Льоня полегшено зітхнув. – А чаво тада сооруділі сєчас, а нє, сука, прі панской Польше? Скажі, сука, чаво?!

Тимко Топчаній відповів зразу:

– Як знаєте, при Польщі не було демократії, як тепер… за Росії.

– Ну, да-а… Понял, дємократія… – ґебіст, звузивши зіниці очей, натовп хижо оглянув. Продовжував: – Может, єшчо ктось что-то імєєт? Гаварітє, в нас дємократія. Карочє, гаварітє, гаварітє.

І люди заговорили. Правда, не всі, а найвідважніші. Говорили разом, як на базарі. Говорили, кричали, та нічого не мож′ було розібрати. Та ось наперед вийшов Іван Козак. Поклонився громаді, поклонився начальству, почав:

– Я хочу знати таке: чому у Дрогобичі, Львові української мови не чути, лише російську? У всіх установах, звичайно.

Ганна Коваль, перший секретар райкому, пояснила:

– Це тому, що російська мова – мова міжнаціонального спілкування.

Дід невгавав:

– Ага, спілкування… А чому не українська?..

Цього разу йому відповів Льоня Фельдман:

– Патаму, что русскій, сука, – і, трохи подумавши, додав: – А развє єсть украінскій язик? Спрашіваю, єсть? Нєт, нєту. Єсть, сука, нарєчіє. І то в дєрьовнє… К статі, общерусскій язик гораздо понятнєє! Да, как такаво, українского язика «нє било, нєт і бить нє может!» Об етом, сука, єшчо в ХІХ столєтії гаваріл міністр внутрєнних дєл Россії Пьотр Валуєв. Да, да, зять князя В’яземського. Русскаво князя, сука.

– Ага, аж тепер розумію, – Іван Козак похитав головою. – Мабуть, через це наша мова Росією була заборонена. Мало того, її витіснили з усіх сфер ужитку. На ній не можна було нічого друкувати, крім хіба що деяких релігійних книг, які, до речі, мало хто з українців читав. А чи знаєте ви, товаришу Фельдмане, що Микола Костомарів намовляв Валуєва відмінити цей злочинний циркуляр? Ага, не знаєте? Так-от, Костомарів, як письменник і вчений, захищав рідну мову, кажучи: «Нєт такого постановлєнія, котороє би лішіло возможності нєвінною по мислям кнігу явіться в пєчаті єдінствєнно потому, что она напісана на том ілі іном язикє ілі наречіі», – переконував український патріот міністра. На жаль, шовініст Валуєв його не послухав.

Льоню аж перекосило. Бовкнув:

– Да, аб етом я нє слихал. А ти, дєда, скажі, аткуда ти такой умнік узялся, а?

Петро Зозуля випередив діда:

– Наш дід грамотій, бо ґімназію скінчив. У Перемишлі, прецінь.

– Да-а, очєнь грамотний… Очєнь… Нє за много лі?..

– Ще запитання є? – спитала Ганна Коваль.

– Є, є, є! – піднялось кілька рук.

Першим слово узяв Антін Перебендя:

– Так, то правда, що ви, росіяни, як самі кажете, нам Галичину визволили… Але хотів би знати: від кого? Від поляків чи українців?..

Тут Льоня надувся, як сич:

– Понятно, что от поляков. Ви тєпєрь – сувєрєнноє государство. Канєшно, в составє Россії.

Антін не міг зупинитися:

– Дозвольте ще одне питаннячко. Добре? Еге, коротко. А чи можна нам, українцям, вийти зі складу російського СеРеСеР? Ну, при потребі… Скажіть, можна?

«Ну і вапросікі, панімаєшь», – опер подумав. Протерши кулаком очі, випалив: – Нєт, нєльзя! – заперечив.

– А то чому, прошу пана? Згідно конституції товариша Сталіна – можна! – невгавав Перебендя.

Припертий до стінки, Фельдман здався:

– Да, можно, канєшно, но… нє желатєльно.

– Овва! А то чому? – наполягав селянин.

– А па-та-му! Точка! – Льоня вороже.

Щоб одійти від «слизької» теми, секретар райкому сказала:

– Товариші, прошу питати по суті: піднімайте питання соціальні, а не політичні. Гаразд? Про вас влада, подбає. Ну, хто ще щось хоче…

Захотів Дмитро Парубій:

– А ще, а ще… Ну, послухайте, прошу. Чому… А чому в книжках анотації спершу подано російською, а вже потім… Ну, українською мовою?

Тут «сталінський сокіл», як Сень з конопель, вибухнув:

– Разгаворчікі! Хватіт, сука, вапросов! Мнє ітак всьо, сука, панятно! – і тричі вистрілив.

То був знак, що можна розганяти натовп. А що люди не розходились, застрочили автомати. Усі, хто тут був, як снопи, падали. На рідну землю падали. А тих, хто тікав, доганяли злі кулі.

Так, то була людобойня! Лемент, крики, стогони – не передати. А крові… Її було стільки, що, наче струмки, дзюркотіла. У землю входила і до потока стікала…

… Спершу тіла убієнних зім’яли гусеницями трактора, а потім на громадське окописко вивезли – туди, де мертвих тварин закопують. А от символічну могилу рівно з землею зрівняли. Разом з людською кров’ю зрівняли…

– Да, ето вам за маґілу, сволочі! – репетував Льоня. – І за то, что родіну-мать, суку, прєдалі! Да, да, за маґілу, казли, і прєдатєльство, падли!

– Еге ж, за могилу, коли ви такі… ду́рні… – повторив Мамля, радіючи, що біда його і цього разу минула.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ VIII.

БУТИ ГРОМУ ВЕЛИКОМУ

 

1

На небі – хмари. Чорні, розгнівані. Власне такі, як загарбники. Якщо у хмар бажання – спраглу землю вологою напоїти, то у загарбників – кров’ю. А ще невидимий терор посіяти. Скрізь, де кірзак ступає… терор той.

На галявині ті, хто ладен за Україну вмерти. Це – свідома молодь, що створила підпільну групу. Натхненниками її вчителі: Петро Кукицяк та Мирослав Пристай. Її, групи, основне завдання – загальмувати процеси совєтизації України. Ця свідома молодь пристане колись до УПА, отої бойової сили, завданням якої – зірвати сталінський план заселення Галичини московськими зайдами.

Першим виступив Петро Кукицяк:

– Дорогі мої! Нас іще мало. Але ми не одні. Із нами народ – і це головне. Головне нині – єдність. Єдність і ще раз єдність. Єдність українців у боротьбі з нашим одвічним ворогом – Москвою. Наша земля вгинається під вагою ворожого чобота. Окупаційний режим впаковує у Галичину все нові і нові з’єднання НКВДе, цілі девізії. Ідуть жорстокі бої – не на життя, а на смерть. Завдяки героїчному спротиву наш повстанський рух не стихає. Наш нині обов’язок – допомогти бійцям УПА. Розвідданими, створенням нових підпільних груп, контрдиверсійними заходами.

Учитель замовк. Витяг цигарку, пом’яв-пом’яв і викинув. Слово узяв Мирон Пристай:

– Товариство, вам буде нелегко, особливо без нас. У нас завдання інше: готувати підпільні загони, які б проводили саботаж. Так-так, саботаж – у місті, в селі. Ми мусимо це робити. Це відповідь на масові депортації наших людей. Катівні НКВДе, що існують на наших теренах, не встигають «переробляти» свої жертви. Внутрішні війська, які тут розміщені, складаються в основному з шовіністів і по-імперськи настроєних росіян. Для них Український Рух Опору, завдяки большевицькій пропаганді, «зборище бандитів», «гітлерівських найманців», «вороги українського народу»… Посилюється терор і проти населення краю, яке повстанців підтримує. Тепер, щоб знали, УПА переходить до нової тактики – тактики засідок і блискавичних нападів. Найефективніші засоби боротьби нині – саботажні акції, які проводить УПА. І це головне.

Промовця перервав Ярослав Скиба:

– Виходить, отже, що підірвати себе гранатою, затулити собою кулемет, наприклад, – це звичний подвиг, так?

– Так, подвиг. Треба холоднокровно віддати своє життя заради спільної справи, заради ідеї. Нашої, української ідеї. А ще пам’ятати: Батьківщина – не тільки територія, а сума подвигів і звершень. Через своє небо, через свою землю, через свою мову ми навіки-вічні прив’язані до рідної землі, до нашої співучої мови. Маємо усвідомлювати, що у сильнішого завжди є спокуса скористатися добром і працею слабшого. Ніколи не спокушаймо його, сильнішого, своєю слабкістю, бо зразу будемо переможені. Пробачати своєму кривдникові – це зрозуміти власну слабкість. Звичайно, будь-яка кара – то справа закону. На жаль, у нас поки що законів немає, бо ми, українці, не маєм своєї держави. – Обличчя у директора школи – серйозне, натхненне: – І ще пам’ятайте: горе тій нації, що чекає кращих часів, а не береться за зброю, не бореться за свою долю. І горе тому народу, якого рабство може принизити. Такий народ приречений на одне: бути рабом! Борімося – поборимо! Це – Шевченка наказ….

– Так-от, – знову розпочав Петро Кукицяк, – всі ми повинні заманіфестувати, що не визнаємо окупаційної влади, продовжуємо свою боротьбу. Справді, ми маємо значну перевагу – ідейну, моральну. Ця перевага – визвольна боротьба за націю, за Україну. Пильнуймо, аби не притупилися національно-християнські цінності, щоб не занепала віра в остаточне визволення. Смерть окупанту!

– Смерть! Смерть! Смерть! – над головою лунала відвага, завзяття, молодечий запал. Лунали як клятва і як приречення. Перед Господом Богом, перед українським народом, перед історією.

Петро Адамович далі продовжував:

– Ще одне: пишіть, друзі, заяву – в ОУН. Приймемо.

– Як, ви уже там? – спитав Славко Скиба.

– Давно. Підпільно. Я і директор. Як чому? А тому, що УПА бореться і проти СССР, і проти німецької «нової Європи». Обидва вони – окупанти! Чому? Бо червоний, коричневий фашизм – собі рідні брати!..

Петро Кукицяк витяг цигарку і, як перед тим, викинув. Мовив:

– Будемо прощатися, друзі. У мене та в Мирослава Івановича тепер інша місія: у Сприні повстанців вишколювати. Правда, робота важка, але почесна. Звичайно, ми не одні там будемо – нам допомагатимуть досвідчені командири. Це – Федь Коляда та Семен Сорока.

Глянувши на усіх теплим, прощальним поглядом, мовив: – То ще не все, побратими. Вам треба собі обрати лідера. Ну, кого ви бажаєте?

– Славка! Славка! Славка! – усі в один голос.

Вчитель:

– А ти як, Славку, даєш згоду чи ні?

Скиба звівся на ноги. Спершу глянув на небо, потім на друзів, мовив:

– Що ж, така воля громади. Я, звісно, проти неї не піду. Згода.

Петро Кукицяк натхненно і радісно прирік:

– Прирікаю вас у визвольній боротьбі віддати усі свої сили і, як треба, життя. Точно і совісно сповняйте клятву підпільника, виконуйте усі накази й доручення власного серця. Помагай їм, Господи.

– Порятуємо честь України! – додав Мирон Іванович.

– Порятуємо, бо мусимо зло виставити за двері власного серця, – додала Зося Волотко.

 

2

Зосина тітка – на присьбі. Не стара ще, але геть зроблена. Обличчя – кора, така порепана. До сонця руки, жилясті, зіжмакані, підставляє. Поруч неї костур – тонкий, сучковатий. Він завжди з нею. На вулиці собак відганяти, вдома курей полошити. Своїх не має, чужих.

Тітка вже трохи глуха. Буває, хтось клямку поторгає – не чує. Ніби їй щось вуха позакладало. Правда, кроки поштаря завжди чує – ще здалеку. Кидається з хати – як куля. Навіть без костура. До свого гостя: «Даниле, щось маєш для мене?» – питає, а очі, сірі, вицвілі, так і лізуть у торбу. А як нічого немає, то сумно: «Ой, Кметю мій, Кметю…» – і знову на присьбу сідає. Як ото перед тим, на сонці твар гріє. Руки і ноги – також.

Їй би так довго сидіти, аби лише сонце. Буває, що в одній кошулі сидить – старі кості гріє… І все чекає, чекає. Кого? Сина, дочку – їх не мала. Чоловіка її, Федора Кметя, другі совєти на фронт забрали. З тих пір ні слуху ні духу від нього – десь пропав, неборака. Де ниньки він – у кого спитати?

Одна надія у неї на старість – то Зося Волотко, дочка сестри, Олени. Правда, зараз у Щирці вони, але нею не гребують: якогось рижу привезуть, маргарини, круп різних, якусь там хлібину. На свята солонини, оливи – так що біду якось пхати можна. Зося тепер зачастила. Чому воно так? Хіба їй то знати? Може, це Олени бажання, а мо′, що хлопця тут має? Хто його зна? Хтось їй, Одарці, казав, що ніби Славка…

Ой, знов оті кури! Не її, а сусідські. Мала свої, але тхір подушив. Паркан їм – не паркан, хоч крила їм добрі сусіди обтяли. Ну, щоб не літали. Та нич їм, проклятим, не шкодить. Ото скік, скік – як скажені. У її город, звісно.

Тітка кричить:

– Ауш, кляті, абис-те всі виздихали! Замало вам свого городу, га? Кажіть, то вам я, Одарка Кметь, говоре. Чуєте мі′, ні? Ану геть, капосні, геть! – тітка і цього разу з патиком у руці. Курей виганяє.

Кури у повітря здіймаються, крильми лопотять, мов скажені. Гоп, гоп на паркан – і немає. І далі кричать, сокорять, мов зварйовані. «Ге-ге, відай, перелякані. І її, і палиці злякалися», – Одарка радіє.

Чує тітка – хтось хвіртку поторгав: рип, рип – заспівала… До чола руку приклала.

– Йой, та ж то Зося! – мимохіть гукнула. – Заходь, дитино, заходь. Чекаю, довго чекаю.

А коли поздоровались, тітка Одарка Зосі:

– Як там мама, здорова, га? – і сльози у рукав ховає. – Давно не виділа, йой!

– Дякувати Богу, здорові, але…

– Що «але», дитино моя?..

– Тата забрали… На якусь будову, казали.

– А чи надовго? – тітка Одарка на грудях руки схрестила.

– Я того, цьоцю, не знаю. Мама теж того не знають. Чекають листа, може, тато напишуть.

– Ой, Коби-то так. Головне, аби здоровим вернувся, – тітка рукавом очі втирає. – Дасть Біг, поверне.

У Зосі на очах теж сльози.

– А я, цьоцю, до вас на трохи оце. Приймете, ні?

– То, доню, щось скоїлось, так? – тітка кинула бистрий погляд на свою сестриницю. Зіниць не видно, бо очі у тітки – шнурочки. – Ге, я-бо не проти, але як бути з тою наукою? Звідси до Львова далеко.

– А я, цьоцю, вурльоп взяла – академкою зветься, – Зося обняла тітку. – На оден рік тільки…

– Ага, вурльоп, кажеш, – тітка Одарка полегшено. – Що ж, академка, так академка. Живи, не бороню. І твоїй мамі легше буде, і мені. Який не є, але город маю. Все щось та вродить – для мене, для тебе. Живи!

– Дякую, цьоцю.

Тітка Одарка щаслива, вдоволена: помічницю матиме. І знову:

– Слухай, хочу спитати: той Славко, ну, Скиба, теж академку матиме? Він, кажуть, твій хлопець. То правда?

– Він так, як і я… – Зося, стрельнувши очима, замовкла.

– Я питала про Славка. Він вдома надовго? То як? – тітка настирливо.

– А то вже як вийде, цьоцю.

– Ой, правда, як вийде. З моїм чоловіком, а твоїм вуйком, теж так було: малися спершу – на віддалі, а потім – разом. Але нема вже його, ой, нема. Напевно, угробили москалі. Правда, не тільки його, а мільойни, – у тітки покотилися сльози з очей. – Бачила-м колись таке, що страшно нині повісти. Оно у Биківцях, сусіднім селі, у школі був справжній концтабір. Будинок обгороджений колючим дротом, зі всіх сторін собаки. Великі і злі. Мабуть, вівчарки. Ще й невеличкі мотори тарахкали. Денно і нощно тарахкали. Много людей екзекуціям піддавали: за нижню щелепу, за ребро на гак вішали, як колись козаків шляхта. Навіть на палю настромлювали. А ще зі шкіри нещасних живі паси дерли. Молодиць і дівчат костоломи московські – під себе, під себе… А от у Степана Мотовила дітям язики вухналями до стола прибивали, аби…

– Йой, цьоцю, що ви говорите?.. – Зося Волотко руками очі закрила.

Тітка Орися далі провадила:

– А от у Лужку, що на Висипах, ще страшніше було: чоловіків, що войска не хтіли, поставили над ямою, що від ропи. Усіх вишикували і… десяткували. Себто кожного десятого розстріляли. Згодом звучала команда: «Сомкнісь!» – і п’ятерили, далі троїли… Останнього те ж, франци, убили і, як попередніх, в яму штовхнули. А потім… потім у яму соляри налили і підпалили.

– Ой, цьоцю, не треба… Я вже не можу, мовчіть! – дівчина вуху заткала. –Хіба не кати, га?! Скажіть: не кати?!.

– Та ж кати, доню, кати. Ще й які! – тітка Одарка палицю в руки, кричить: – Все ж і їм кара буде, кара… За душі невинні, за кров українську. Ой буде! А киш, капосні, киш! – і вибігла з хати, аби прогнати курей, що часник вигрібають.

 

3

– Гаразд, Славку. Цього разу у тітки збираємось, – погодилась Зося Волотко. По хвилі застережливо: – Аби лиш Солопух нас не винюхав. А в нього, паскуди, нюх ого-го, сам знаєш.

– Ні, його, гниди, цього разу не буде, хоч все може бути. Він, як котяра, нюх має – до жінок гойних, дармової випивки, смачної миски, – Скиба обняв дівчину. – Ну, на добраніч!

– На добраніч, коханий… – дівчина Славка у щоку цмокнула. – Бувай, ранком зустрінемось.

– Бувай! – хлопець потис Зосі руку.

… Ще не розвиднілось, як група зібралась у тітки Одарки. Господиня, обтерши об фартух руки, усіх обнімала, приговорюючи: – Так, діточки мої, так… А що «так» – не казала.

Як усі повсідались, Славко почав:

– Друзі мої! Москва нещадно варварить – усіх тих, хто був у німецькім полоні, хто перебував під окупацією, на сибіри вивозить. Людей хапають несподівано, навіть вночі. Для боротьби із повстанцями додаткові каральні загони стягають. А ще репетує, зараза, що Україна – це «іскусствєнноє образованіє…» Виявляється, Україна для Росії – «сфера привілейованих інтересів».

Скиба замовк. Синя злість очей його усіх схвилювала. Кулаки рук раз у раз стискалися. Видно було: нервував хлопець. Опанувавши злість, продовжив:

– Скажіть, чи не забагато це, га? Це означає, що Москва штовхає компартійні сили активізувати свої злочинні дії. Звичайно, що проти українських повстанців. Скажімо, опинився, не дай Боже, бандерівець чи той же чекіст, переодягнений у повстанську форму, на твоїм подвір’ї, – п’ять років неволі. Дав їм щось попоїсти – десять років виправно-трудових таборів. І так далі…

– А що чекає тих, хто має упереджене ставлення до влади? – хтось запитав.

– А! Таким інший присуд: двадцять п’ять років каторги або й розстріл. Атож, для тих, хто хоч трохи співчуває повстанцям, або був поєднаний з антисталінським рухом, – лише куля. Крім того, пам’ятаймо, Москва створює диверсійно-бойові групи, які під виглядом УПА чинитимуть розбій над мирним населенням. А потім енкаведе трубітиме, що це, мовляв, робота повстанців!.. Ось звідки імперський синдром. Крім того, москаль каже, що – «Россія заканчіваєтся там, гдє заканчіваєтся русскій язик». Зрозуміло?

– Ну й дає, знаєте! – до розмови припала й Зося Волотко. – Моя тітка страшні речі знає… Розкажіть, цьоцю.

– Я що, я розкажу, коли хочете, – тітка Одарка глибокі зморшки розгладила. – Ото слухайте, діти. Кілько днями тому у Лепехівці інвалід війни, Дмитро Чорнобай, бойкотував вибори. І коли до нього прийшов агітатор зі скринькою, мовив:

– Вибори – моє право, а не обов’язок. Право своє я сповна використаю: голосувати не буду!

– Так, то ваше право, – агітатор пішов собі геть. Через кілька день у Дмитра гість – Вася Абрамов, офіцер НКВДе.

З самого ранку прибіг. Кричить-репетує:

– Ано, сучаро, вставай! – офіцер стягував інваліда з постелі. В одній білизні стягнув і поволік до саней.

А коли Чорнобай руками кіл плота хапнув, вранішній гість кольбою автомата його оглушив і на сани звалив. Прив’язавши за ногу інваліда до драбини, садист ушкварив коней батогом. Коні, знаєте, з місця рвонули, наче здичілі. Та так, що одноногий Дмитро з-за полудрабків випав. І обрубком ноги борознив мерзлу землю щось з півкілометра.

– А далі що? Що далі? – підганяв тітку Богдан Воробей.

– Що далі, що? – Славко питав.

Тітка Одарка заплакала. Видно було, що і в неї від хвилювання тіло розламується. Згодом продовжила:

– Від нестримного болю Дмитро втратив свідомість.

– Ну й сволоч він, той сталініст! – не втерпів Воробей. – Тітко, що далі було?

– А нічого… через кілька день похорон був. Пишний, бо ж ветеран…

– Його не судили, ні?

– Кого? Вірного пса Сталіна? Таких, знаєте, не судять, таких нагороджують – за злочини, знаєте, – тітка Одарка знову заплакала. – Судять лиш тих, хто відстоює свою національну гордість і гідність.

Кожен, хто отут був, плакав – серцем, душею. Над своєю гіркою долею плакав, нещасною долею рідного краю. Славко Скиба з місця зірвався. Затиснувши кулаки, вигукнув:

– Ні, не матиме окупант спокійне життя! Не матиме! Ніколи!

– Ніколи, ніколи, ніколи!!! – кричали усі.

– Не дамо себе ошукати! Не дамо себе розсварити! Розтерзати – теж не дамо! – вигукував Славко. – Не дамо! Досить! Час назрів – за свої національні права, до боротьби із московським загарбником. Правда, форми і методи тепер інші, як були досі. Інші, але вони є.

Усі підпільники переконалися у власній правоті, бо знали, що сила духу завжди вища, ніж сила зброї.

 

4

День зводиться з колін. Повітря – синє, сухе, прозоре. У низах димка – сіра, холодна. Гамірне птаство то тут, то там свої голоси пробує – гонорово, потужно. На стерні – полукіпки. Світлогарячі, пахучі. Три хлопці, дівчина – молоді, красиві – ідуть тихо і обережно, наче розвідники. Час від часу їх зупиняє непевний шелест – листя, трави. Вони наслухають: нема нікого. То лише вітер. Далі ідуть – до своїх. Крок один, другий, третій – і знову шелест. Що це? Хто? Вітер? Трава?

Славко подає знак: на землю! А сам, наче пластун, підкрадається. Розгорнув очерет: яке щастя! Свої, повтанці.

– Гайда, друзі, за мною! Он – наші, наші! Повстанці!

В усіх лиця світилися радістю – не було меж. Петро Кукицяк з кожним здоровився, зосібна. Зосю Волотко поцілував – у щоку. Мирон Іванович теж усіх привітав:

– Здорові були, хлопці, дівчата! – На слові «дівчата» натиснув, ніби їх було кілька. Крім вчителів, тут було ще п’ять повстанців – худих, виснажених. В усіх під очима темні підкови – мабуть, від недосипання. Животи, здається, до хребта поприлипали. Від недоїдання…

– Оце, друзі, наші статки: обдерта ноша, зношена зброя, неголені лиця. А ще сумні оті гори і небо, – Петро Адамович верхи рукою повів. – А трохи далі і житло маєм, криївку. Одну на всіх. Темну, сиру, зате бажану. Зайдемо!

У схроні скромненько: високий кльоцик – то стіл, п’ять кльоциків – аби сідати, а ще ліжник – один для всіх. Ні, не з дошок, а з соснини і моху. Три коци – і все. У кутку кілька мішків – з пожитками. Повітря сперте, несвіже. Вхід замаскований, а ще над урвищем.

Усі, хто був, присіли. На кльоци і ліжник. Петро Кукицяк, що був тут за старшого, спитав:

– Що вас сюди привело – радість, біда?

– І те, і не те, – відповів Славко. – Перше, наказ ваш ми виконали. Достойно. Конюшні, що на обійсті Гадама, порожні: колгоспні коні вночі повтікали… Де вони зараз – владі зі свічкою не знайти. У п’яного Северка Мамлі пістолет поцупили. Осьо він, візьміть – знадобиться. А от патронів… Мальований Міст, що у Лози веде, ми підірвали. Шукають «бандитів». Маєм ще трохи роботи, але то вже на потім – нехай усе трохи вляжеться.

Славко Скиба замовк, про щось роздумував. Згодом продовжив.

– Петре Адамовичу, інша біда…

– Яка? Кажи, худчіше. Може, якась від нас допомога потрібна? Ми тепер у лісі, при зброї.

– Поки що не потрібна. Біда ось яка: із навколишніх сіл дівчат забрали – колишніх німецьких бранок.

– І що?! – нервував командир боївки.

– Чекайте, зараз… – Славко обтер рукавом очі. – Так-от, звезли їх у Брочків ліс і… розстріляли. Усіх до одної – душ з п’ятдесят. У рівчаку зарили, немов звірину. Перед тим з них познущалися – собою, звісно. Накривали їх, як хотіли. Гуртом…

– Розстріляли? А защо? – нервував Петро Кукицяк.

– Ніби вони… слабують – ну, венерично. Правда, накриваючи їх, кричали: «Шлюхі нємецкіє. Ми вам покажем!..» – А як познущалися, кацапи, як завжди, своєї правили: «В овраг іх, у землю святую!.. »

– Боже, яке фарисейство! – гукнув Мирон Іванович. – Якби дівчата-бранки були заражені, то хіба б вони, кальвіни, їх ґвалтували? Так, недаремно сказано: «Рассєя – орда! Нахабна, кривава, тупа».

– І ще одне, – Ярослав Скиба розпочав: – До нас в’яжеться один тип. Журналіст у майбутньому, Ростислав Солопух. Спершу, проноза, у друзі мені набивався, тепер усе носом, носом. Винюхує… Приїздить у село потаємно, аби щось вивідати. Боюсь, аби про нас щось не винюхав.

– Конспірація, друзі, конспірація – і цим усе сказано, – Петро Кукицяк замислився. Ага, то ще не все, рідні мої. Москва Україні нову аферу придумала: ґебісти у нашій формі злочини чинять. Кажуть, що злочини – то все наша робота… Скажіть, не зараза, га?

– Що ви кажете! Хіба народ їм повірить? – здивувалася Зося Волотко.

– Як хто. Люди всякі бувають, – відповів учитель. – Кого брехнею одурять, кого приневолять, а кого й Сибіром застрашать. Як кого, знаєте. Друзі мої! Перед нами нині два основні завдання: не допустити зросійщення нас, українців, – це перше. Друге: чинити спротив колгоспам. Активно, напористо. А ще – зберегти лицарський дух. У нас, повстанців, і в усього нашого народу. Пам’ятаймо ще й таке: боротьба наша – національно-визвольна, тому й всенародна, головний мотор якої – Організація Українських Націоналістів. А наша збройна сила – Українська Повстанська Армія. І цим треба гордитися. Нам іще важко, але ми переможемо. Не нині, завтра, а таки переможемо. Про нас знатимуть і пам’ятатимуть. Повірте мені.

У Петра Адамовича очі горіли завзяттям, неспокоєм. Усміхнувшись, продовжив:

– Ворог, здається, не завжди впевнений у своїй силі. Тому, мабуть, починає ще більше скаженіти, але най знає, що розбій, терор і брехня ніколи не є ознакою сили, а ознакою слабкості, ба навіть приреченості. Так, якщо маємо таких синів і дочок, як ви, Україна не пропаде. Пропадуть вороги. Слава Україні!

– Героям слава! – розляглись голоси.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІХ.

СВОГО БОГА МАЛИ, АЛЕ СКАСУВАЛИ

 

1

Надворі – серпень. Сумний і тривожний. Ярина Тершак в степу – поодаль од людських очей. Обняла берізку – високу, гінку – і тривожно до неба очі звела. Гірко мовила:

– Господи, доки маю в собі хрест той носити? Для кого? Для чого? У мені кров – польська, а душа – українська. Як мені себе поділити? Серед двох протиріч – отих, що навпіл роздирають? І українці, й поляки, на жаль, не завжди були приятелями. Були й ворогами… Чому так сталося, чому? Хіба ми не слов’яни, га? Хіба не болить серце, що у наших сусідів на першому місці – загарбницькі війни? Ні, не спокій і мир, а таки війни. Москви і Варшави, котрі в ім’я своїх держав здирали з України усе, що могли. Своїми руками і руками українців-зрадників. Згадати б оту Київську Русь, часи Богдана Хмельницького, УНР, ЗУНР, Першу і Другу світові війни…

Чого тільки не зазнала українська земля! І які тільки пол-чища її не топтали? І половці, і печеніги, і авари, і поляки, і австріяки, і мадяри, і чехи, і румуни, і німці, й інші племена і народи. А тепер, бач, знов москалі. Доки так буде, га? Доки?! Хто ми – великий народ чи бездуховна отара? Ми, як барани, потребуємо чабана із бичем і злючого сторожового пса, так? Хіба у наших жилах – інстинкт отари? Чому не відмовимося від привички коритися, не повстанемо так, як, було, великий народ повставав, не скинемо рабство? Ярина Тершак й надалі берізку міцно до себе тулила, яка, як і вона, весь час тремтіла.

Цілі століття – стогін, розбої, насильство. За переділ світу, за владу, за статки. А що від того простому народу, що? Злидні, сльози, поневіряння. І не де-небудь, а на своїй рідній землі. Прийде оден окупант – вовк в овечій шкурі; прийде інший – теж вовк; прийде ще інший – те ж саме. Вовки, вовки, вовки… У кожного з них – хижацьке лице, впертість осла, манікальна зневага до нас, українців.

То добре, дуже добре, що українці нарешті об’єдналися – в ОУН і УПА. ОУН-УПА – це та провідна сила, котра здатна повести маси, об’єднати націю. Та чи вистачить сил, хисту і єдності? Чи буде снаги, об’єднавшись, визволити Україну? Ярина і тут відповіді не знаходила.

Чому об’єднатися? Бо це необхідно – і національно, і духовно. Авжеж, то добре. Непокоїть інше: чи у вирішальний момент історії маємо достойних провідників? Тих, що здатні повести за собою народні маси, місія яких – здобути свою незалежну державу? Маємо, тепер маємо! Та чи надовго?! Щоб не вийшло так, як завжди: мали перемогу, та не змогли скористатися нею. А ще, щоб після перемоги розруха не відбулася…

Боже, скільки голодоморів пережила наша земля! І в 1923-1924-х роках, у 1931-1933-х. А тепер, бач, ще й третій – повоєнний. І в нас, Галичині. І в степовій Україні, де підпільна мережа ОУН незначна, де бійців УПА мало. І як нам, галичанам, не допомогти наддніпрянцям? Поможемо, звісно, поможемо! Від свого рота віднімем, а поможемо. Лиш би не зашкодили «заградотряди», що на границі, мов шуліки, шастають. Вони, та наволоч, не впускає до нас голодуючих, передач не приймає. І нас до них не впускає.

Ярина Тершак сіла посеред кульбаб, загубившись у них. Серед жовтизни була світлою і доброю – від волосся і щирого серця. Вона, полячка і українка, плакала. Згадала ґімназійні роки, письменників згадала, зокрема Богдана Лепкого, якого не раз бачила. Був він гінкий, красивий, весь час зосереджений. Іноді посміхався. Казав: «Ні, я не помру… Буду жити зі своїм народом…»

– Так, будете жити, Богдане Сильвестровичу, як Шевченко, як Франко і як Леся! – вигукнула юна Тершачка. Тої миті невідь-звідки узявся вірш. Не чужий, а її власний. Про Богдана Лепкого:

Стояв над Віслою і плакав –

На серці бралися дощі.

Своєю мовою балакав,

Хоч не було тут ні душі.

Слова летіли на Вкраїну,

Якою змалечку хворів.

Не в Україну, а в руїну –

В святиню власних ворогів…

Думки кипіли, як Везувій,

На схилах сивого Дніпра.

Слова просились, наче з мумій,

На вістря серця і пера.

– Боже! Звідки оце? З неба, так? – Ярина звела очі до неба. – Дякую, Господи!

Так, більше б таких письменників! Може, наш нарід скоріше б від сплячки прокинувся, узявся за рало – своє, не чуже. Правда, перед тим треба гідну волю мати. Вона, звісно, сама до нас не прийде – її тре′ виборювати. А щоб так сталося, провідників тре′ нам мати – достойних і мудрих. І це ще не все. Головне – треба, щоб люди не були байдужими, а активними. До своєї долі активними. До визволення активними. Ми будем аж тоді вільними, коли виженем окупанта. Нам, українцям, совєцькі гасла – чужі; наші гасла – нашої, української правди. Авжеж, своєї, а не орди, знак якої – поневолення України. Бо що вона, та північна орда, нам принесла? Розруху і голод, сльози і кров, сибіри і рабство – оту дику неволю.

Так, надія – на нас, на нас самих. І більш нікого. Ми – то ОУН, ми – то УПА. Головне, аби ворог не переміг нас, не підірвав авторитет УПА. Бо ж відомо, що НКВДе заслало у наші ліси свої спецгрупи. Під нашими національними символами заслало. Виступаючи під виглядом повстанців, чинять нелюдські злочини.

Отак роздумуючи, дівчина-полячка, дівчина-українка вирішила піти у ліси. До повстанців. Разом з Іваном Невзоровим.

 

2

Дерева, де не були, співали – птахами і вітровієм. Ніжно і весело. Порох, теплий, м’який, рахував дівочі кроки. Багато вже їх, кроків отих, але буде більше… Але тоді, коли Ярина Івана Невзорова побачить. Він уже в Чоновинах. У заростях ріща, осоки, ліщини. Там Іван на неї, Ярину, чекає. Домовились.

Дівчина вдячна йому за щиру співпрацю – з нею і лісом. Повстанці Невзорову теж довіряють: молодець, свій хлопець! Не мали б його, не було б, може, і їх. Якщо не всіх, то декого. Йому за це дякують. Про «зачістки», що мали відбутися, Іван попередив. А коли так, то плани зайд були зірвані. І хитрістю, і героїзмом. Льоня Фельдман і Вася Орлов злі, мов пантери: повстанці мають аґента… Але хто тоді, хто?! Пообіцяли покарати кожного десятого жителя села, якщо не дізнаються.

– Боже! Хто їм це скаже? Про це знає лиш вона, зв’язкова, – і більш ніхто! Ну і Невзоров, звичайно.

Густо натомлене сонцем, лопотіло листя. На вітрі і в заростях. То тут, то там між деревами раз у раз пробігали просвіти, залиті пекучим сонцем. Наввипередки птахи співали: одні – радісно, інші – сумно. Ярині легко і радісно, бо у любистку скупана. Власне, так, як у дитинстві. Бувало, мати вже цебрика виймає, а вона, бовтаючи ніжками і руками, до води проситься. Вода свіжа, пахуча, наче любисток, про який мати подбала.

А ось і дуби – гінкі, зелені. За ними Іван. Ось він, ось… онде, бачить його. Між дубчаками білі-біла плямка його вишиванки – подарунок від неї. Його радісний погляд – на неї, кохану. Вони, наче вперше зустрівшись, пильно дивляться одне на одного. Їхні погляди – теплі і лагідні. І то зрозуміло, адже закохані. Тепер Ярині та Івану одна дорога – до лісу… Іван хоч східняк, але наш хлопець, бо українець.

Іван Невзоров – герой, котрий поклявся собі нести людям велику правду – правду національного визволення. Цим Ярина надзвичай гордиться. Бо то заслуга її. Її чистий розум, любляче серце, жагуча краса зробили своє: Україні українця повернули. Повернули до правди, до своїх витоків, до свого народу.

– Ай, то – ти?! – скрикнула дівчина, опинившись в обіймах хлопця.

Довго по цьому одне одному дивилися в очі. Так, ніби бачились вперше. Вона – у сірі і теплі, він – у карі і лагідні. Невзоров мовив:

– Чую, щось дивно пахне. Любисток, може?

– Він, Іване, він. Ранком у ньому купалася. Пахну, так? Для тебе, коханий, для тебе.

– Для мене, так? Дякую, – Невзоров обіймив дівчину, поцілував. Ярина не перечила: привикла.

Для них обох небо не тільки поближчало, але й пом’якшало. Повітря чисте, із запахом. Пахло корою й бруньками. Цей запах п’янив і збуджував. Хлопець щасливо глянув на дівчину, спитав:

– Ярино, чи вийдеш за мене? Але чесно…

– Хе, ти ще питаєш?! – стрельнула очима. – Боже, він ще питає? Невіда…

Іван пригорнув Ярину – міцно-міцно. Раптом дівчини гарячий подих відчув, два горбки тремтких грудей, солодкі вуста, що горіли… Він цілував, цілував – палко і ніжно. Цілував так, немовби вперше.

Ярині ноги підкошувалися. Впершись маленькими кулачками у хлопця, гарячий порив стримувала. Ледве мовила:

– Не треба, прошу…

Іван Невзоров, розпашілий, червоний, до тями прийшов – відскочив від дівчини. Раптово, хоч неохоче. Йому забракло слів, лиш:

– Пробач мені, люба. Я-а, я…

– І ти пробач, любий, – зашалілась Ярина. – Ми тепер не для того, як знаєш. На нас ліс чекає – сирий, небезпечний. Ліс повстанський.

– І… Україна, – додав хлопець.

Ярина пригорнулася до ліщини, що тривожно гойднулася. Не хотіла, а поманила хлопця до себе. Припала до вуст і цілувала, цілувала…

– Решту – на потім…на потім. Добре? – спитала.

– Добре, – Іван відчув, що знов хмеліє. Відскочив. «Так буде краще», – подумав.

У дівчини сильно забилося серце: до її хмільного причалу приплило кохання – неповторне і бажане. Їм обом – хлопцеві, дівчині – млосно стало. Обоє вони любистком пахли. Листям і хвоєю. І, звісно, квітами, що так дурманять!.. Ще й лісом – отим, що має ось їхнім стати. Де немає батьків, де немає свідків, де немає дідьчої влади.

Ярина раптом зів’яла. Стала безвольною. Десь тота її міць щезла. Впала в обійми хлопця – і на землю, в духмяні трави… Ні, не сама, а з ним, коханим. А згодом плакала – нестримно, караюче. По тому сказала:

– Не гадала, не думала, а…

– То не ми, природа винна… Вона своє взяла… – винувато Іван Невзоров.

– Авжеж, природа, природа… – Ярина далі плакала. Трохи оговтавшись, продовжила: – Іванку, як буде у нас син – то українець, а як донька – то полька. Ні, що я кажу? Українка буде… Добре?

– Як скажеш, кохана.

 

3

Ліси на схилах суціль зелені. Ранок, холодний, сивий, тремтить – повітрям, мрякою. Подекуди верхи сліпучо-білі, як крейда. Між хмар’ям блакить, неначе латки. Легеням легко і свіжо. Гарно як: гей, жити хочеться!

У Підгірцях облава. І денно, і нощно. Усе шукають. Кого? О, якби то знати! Енкаведисти та їх підголоски – наче злі дики. П’ють, варварять, молодиць і дівчат неславлять – спасу нема. Кого шукають – не кажуть. Немов шакали, селом шастають – від хати до хати. Либонь, повстанців шукають.

Не минуло лихо й оселю Тершаків. Вдерлися поночі. Без дозволу. А який-такий дозвіл? Кольбою в двері – і маєш дозвіл! А ти, господарю, господине, ні гу-гу, мовчи! Таке їхнє, ворогів, право: вбивати, неволити, знущатися. Твоє діло – мовчати, якщо хочеш вижити.

Усіх на ноги підняли. Вася Орлов кричить-репетує:

– Гдє она, сука?!. – і револьвером крутить. Перед очима.

– Сука? Вона, знаєте, в буді… – вдає нерозумного Броник.

– Дочь твоя – сука, бандєровка, мразь! – Орлов револьвером погрожує. – Гдє она, гдє? Прістрєлю!

– Вона у Львові, студентка ж… – лагідно мати Ярини.

– Нє врі! Она гдє-то здєся. Знаєм… Нам Ростік… – Вася раптом замовк: зрозумів, що проговорився. – Разискать! – капітан дав команду. – Усьо здєся разрушім, – і з баклажки хильнув. – Как піть дать, найдьом єйо, суку!

Приплівся і Фельдман – з солдатами, піками. Скоса глянув на господаря, спитав в Орлова:

– Ну как, Вася, нашлі єйо, суку? – і на долівку мокроту вихаркав. Як в кучі, свинота.

– Нєт, пака нєт, – Орлов козирнув начальнику.

– Нічаво. Найдьом, найдьом! – Льоня вперся очима в господаря. Усівшись за стіл, наказав. – Подкрєпіться надо, таваріщі. Хазяюшка, давай налівай! І чтоб закусь била, слишішь?!

– Та де її, закусі тої, взяти? Самі бачите: голі стіни. Маю хіба що трохи бобу, фасолі – і все. А ще зварити це треба… Ага, маю ще ріпу – ту, що корова не з’їла. Молочко є, хліба нема. Одне, що не завезли, друге – нема защо купити.

Льоня Фельдман непохитний:

– Он, віжу, кура в дворє. Орлов, порєші єйо, жіво! – наказав офіцеру. І до Ядвіги Тершак: – Ти что, сука, за водку забила? Я сказал: давай налівай – нет?!

– Ні, не забула, мій пане, – господиня до комори побігла. – Осьо пляшечка – берегла на свято.

– Харош, матушка! – Фельдман покрутив пляшку в руці. – Ха-ра-ша, чорт вазьмі! Тя-жо-ла… Садісь, Вася. А ви, остальниє, дєвчонку іщітє. Жіво! Найдьотє – почот, а нет – хана! Слишітє?! – пригрозив начальник.

Доки начальство пиячило. Іван Невзоров непомітно щез – через задні двері. Він знав: Ярина в священика, бо там безпечніше.

Іван не йшов, а притьмом біг, усе озираючись. Біг у формі, при зброї. По дорозі побачив Северка. Фу, чорт, невже догадається? Як втямить, що тоді, що?

Побачивши військового, їмосць мало не зомліла: «Кінець!» – подумала. Та скоро оговталась: немає злого, аби не вийшло на добре, – заспокоїла серце, що, мов злапана птаха, тремтіло. Вийшла надвір, спитала:

– То-о ви? Прийшли? Для чого? – Ганні Василівні ніби хтось у душу гарячих огарків сипнув. Її пойняв страх, що аж зуби заценькали.

– Я-а – по Ярину. Там… у її хаті… небезпека! Де вона, чуєте?! – Іван не питав, а вимагав.

– Не скажу! Пощо вам? Нащо? – їмосць іще не здавалася.

– Це її порятунок, – натискав Іван.

– Порятунок? – їмосць до стодоли побігла. – Ярино, там Іван, ти де?

Ярина з плетінки вилізла. Солому відсунула, що у засіці. Геть вся у соломі, сумна, невесела. Намагалась до Львова втекти, та на потяг не встигла. Знала, що на неї чекає арешт. Тому й сховалася. Невзоров Ярину за руку: ходи! Як куди? До лісу, звичайно.

Тим часом у Тершаків пиятика. Хмільна, зі співами і матюкнею. Перед веде Льоня. Командує:

– Робята, к столу! Жіво! – Тепер свою пляшку виставив. Літрову. – Пєйтє, таваріщі. А ету суку найдьом, как піть дать, найдьом! Патом, а тєпєрь…

Так, то була пиятика – весела, хмільна, з матюками. Пили і розважалися. Фельдман Матері Божій, що на образі, ножем очі повиколював. Вася Орлов Ісусові шию перерізав… А от на Ангела-хоронителя плювали усі. Довго плювали. І то не дивно, адже вони – ординці, сатани слуги.

«Йой, що то за варвари! Гірші татарів…» – Тершачка подумала.

Згадав Фельдман і про господарів:

– Гдє ваша дочь? В паслєдній раз спрашіваю! – у майора кров’ю налилися очі. – Гдє?! – і револьвер витяг.

– Казала-м, що не знаю, повірте. До Львова збиралася. Може, у Львові…

– Ми справді не знаємо, – боронив жінку Броник.

– Да, ти, она – врьошь! Канєшно, врьошь! – вклавши револьвер у кобуру, Льоня наказав: – Орлов, ввєді Дружка!

З Ядвіги та Броника одяг зірвали. Почулась команда старшόго:

– Дружок, взять!

Тіла нещасних спершу неприродно здригнулися, потім напружились – до захисту. Звірина пащеку відкрила. Піднебіння чорне, лихе. Зуби довгі, мов ра́фи. Кілька стрибків – і перша жертва вже долі. Ще кілька – і друга. Зуби впиналися в тіло, видираючи клапті. Хапали й інші ділянки – і рвали, рвали… З пащеки Дружка кров скапувала. Цюркотіла кров і з невинних людей, котрим згасав світ… Світ прекрасний, світ жорстокий. Згасав через катів, окаянних.

Перед тим, як подвір’я покинути, червона банда співала: «Я другой такой страни нє знаю, где так вольно дишет чєлавєк…»

І хата, і тіла – в диму, в полум’ї… То мерзотники свої злочини ховали.

 

4

У Підгірцях чутка. Зла, наче мачуха: Ярину Тершак та Івана Невзорова арештовано. На цвинтарі. Боже, якихось сто метрів – і воля! Там – хащі і ліс. Не вийшло: була засідка. Хтось, схоже, доніс. Але хто, хто? Невже Мамля? А хто ж інший? То лише він, сучий син, видів, як Невзоров біг до священика. Напевно, що він, собацюра, заклав. У людей зараз одне на гадці: що з ними буде? Тепер усі знали: Іван – наш хлопець. Патріот, українець. Знайшов-таки в собі сили – Україні служити. Знайшов, аби собі наказати: досить! Либонь, зрозумів, що щасливе життя – не арешти, не виселки і не катування. Все це фізичне знищення України, як географічної одиниці, як прадавнього етносу, як носія культури.

Так, знайшов сили у собі, знайшов. Бо збагнув, що орда з Півночі набагато жорстокіша за справжню орду, татарську. Татарська орда теж добра франца, але прийшла і пішла, а совєцька прийшла, аби залишитися. Як довго – ніхто достеменно не знає. Либонь, аж доти, доки сама не розсиплеться… Так, держава її неодмінно розсиплеться, бо все, що на брехні, страсі, насильстві, не вистоїть. Ніколи не вистоїть! Шкода лише, що замало ще провідників маємо, які б підняли маси у важливі моменти нашої історії. Мало ще й отих хоробрих, в яких би можна спитати: «А ти до лав сміливих став би, щоб право вибороть своє?»  Й почути у відповідь: «Не всяка сила йде за правду, та правда силою стає!..»

Авжеж, правда – сила, але українська. Проти москалів сила. Бо хто вони нам? Чужий народ – і тільки! І не з одного ми кореня, прецінь. І ніякі ми не брати – старші, молодші. А важно те, що століттями Москва нас гнобить; важно і те, що на своїй рідній землі ми – меншовартні, знедолені, закайданені. Чи довго так буде, га? Доки, поки Росії терпіти? Доки? Хіба це не трагедія Росії, котра бачить себе в ролі і благодійника, і місіонера. І то тоді, коли їх, росіян, не тільки бояться, але й встидаються ними. Ота Росія, котра була на незмірно нижчому щаблі культурного розвитку, аніж осілий туземець… Тоді чому російський солдат на користь Росії виступає лише із рушницею у руці? Чому, зрештою, складовими російської ментальності – хаос, руїна, розбій?! Дивно, навіть прості росіяни свою войовничість хвалять: мовляв, «одно освоєніє Сібірі чєго стоіт?!»

«Освоєніє», так? А може, загарбання?! Усі загарбницькі війни, які проводила Москва, то, виявляється, «подвіґ в пользу Россії». Так, може, і «подвіґ», але за чий же рахунок? Є одна відповідь: за рахунок інших народів, та найбільше сусідів, зокрема України.

Мій Господи, чому так? Чому? Чому для московитів усі – вороги? І мертві, й живі, і ненароджені, підкорені й непідкорені – вороги… Чому? Чому боротьба наша за свою волю проти загарбників не визнається справедливою? А ті, що її, боротьбу, провадять, є «диким народом»? Невже вони не мають права на свій захист, на свою державу, на мирне співіснування? Не мають, так?      

Отакої! Виходить, отже, ті, що не дають себе завоювати, як каже москаль, «люті дикуни». У них віднімають волю, історію, батьківщину. Вони мають мовчати, не мають права боронитися навіть. Духовно, фізично. Їх зневажають, знищують, а вони мають мовчати. Наче воли, мовчати… Треба у них ще й батьківщину відняти!.. Отака, як бачимо, самосвідомість орди. Так-так, отої – з Півночі. Така «самосвідомість» її – хитка, ворожа, якщо не абсурдна.

Хочеться іще таке запитати. Так, у тієї ж орди. Звідки в Росії право таке, аби загарбані землі називати своїми? Може, через варварство, кулі? Хіба нам, українцям, споконвічна наша земля не є рідною? Ну і подвійна в москаля логіка! Ото справедливість, ото правда! Така «правда» була і в Петра Першого, і в Катерини Другої, і в сліпого Суворова, і в рахітика Сталіна – «усєх побєждать!..» Таких «вірних слуг родіни» було чимало в Московії. Навіть Ф. Достоєвський у тім зізнається: «Я, как і Пушкін, слуга царя…»

Що ж, якщо такі демократи зізнаються в любові до матушкі-Рассєі, то чого тоді дивуватись п’яному москвину, особливо тому, що «матом нє ругаєтся, а на ньом разґаваріваєт?..»

А хіба зневага Москви лише до України? Ні, не тільки.                О. Пушкін, якого дехто вважає еталоном сумління, встругнув оду «Клєвєтнікам Россії», у якій різко засудив повстанців, котрі боролися за суверенну Польщу. Хіба не дивно, коли той же Пушкін, як придворний співець, вважав, що існування непідлеглої Польщі суперечить інтересам Росії? Іншими словами, він захищає царя і його військо, яке потопило в крові польське повстання. А от гетьман України Іван Мазепа (у того ж Пушкіна – поема «Полтава») – «ворог вітчизни», «злодій», «боговідступник»… До речі, поет, що мав неросійську кров, ніяк не міг збагнути, що батьківщина І. Мазепи – Україна, а не Росія, ворогами якої є кат Петро Перший та повія Катерина Друга, що Запорізьку Січ доконали. А ось слова ще одного мудрагеля – Луначарського: «Ми мусимо знати, як ненавидіти, бо лише такою ціною ми зможемо завоювати світ…» Це – страхітливий знак орди, про який віками нагадує Москва та її рядові «миротворці».

А ще ота мова… Так, так, в Україні. Голота твердить, що, мовляв, в Україні має бути одна мова – російська. А один тип додумався ще до такого: «Адін язик – два народа; два язика – адін народ…» Один? Так, один… Звичайно, російський! Отакої гнуть «старшобратчики». То треба до такого догадатися, що той, хто виборював Україні волю, є їй ворогом. А хто її підло зраджує, то патріот… Патріот? Для кого – України? Ні, для Росії. Через таку мерзенну політику, гетьман Іван Мазепа, що бажав визволити Україну з-під московського рабства, – зрадник. А от Іван Брюховецький, що віддав Україну царю і його воєводам, – герой… Нічого собі герой! Правда, згодом, зрозумівши облудність свого вчинку, Брюховецький таки зірвав із Москвою, піднявши проти неї повстання. Та було вже запізно: розлючені козаки вбили його – через зраду вбили.

А чи мали ми, українці, свого Бога? Так, мали, але його скасували – через чужу, звісно, церкву. Рука її довга – із Москви тягнеться.

… Так, Село кипіло думками – різними. Та найбільше переймалося долею двох відважних – Ярини Тершак та Івана Невзорова. Що з ними буде, що?!

 

РОЗДІЛ Х.

БУДЕМО МАТИ,

ЩО ПОСЕРЕД ХАТИ ОРАТИ

 

1

Боже, у Підгірцях така косовиця, яку світ не бачив! Коса ота – большевицька. Косить наліво, косить направо – спасу нема. Косить без розбору. Косять усі, кому заманеться. А защо? За те, аби ми, українці, наче воли у шлеї, не брикалися, щоб воля нам навіть у сні не снилася. Ворог хоче, аби ми, підневільні, думали про поразку, а не про перемогу, бо це означає – запрограмувати себе на неуспіх.

Та кривда, яка б не була, буде викрита правдою, бо, як мовиться, шила у мішку не сховаєш. Особливо підлу Москви жорстокість.

У хату Петруньки Бульби, чоловіка якої совєти півроку тому у могилу загнали, вдерлись вночі. Льоня Фельдман п’яним голосом:

– Может, скажешь, чьйо дітя, а?! – і у колиску заглянув.

– Та ж моє, – відповіла тихо Петрунька.

– Как твайо? У тєбя мужа нєт…

– Та ж був. Ви його вбили.

– Врьошь! Я знаю, чьйо оно. Ето – бандьоровскій гадьониш!..

– Звиняйте, мій чоловік у лісі не був… – спокійно господиня відповіла.

– Нє врі! Льоня шутіть нє любіт! – енкаведист від люті весь затрясся. – Орлов, ввєсті Дружка, винять рєбьонка…

Як команда була виконана, Фельдман знову до Петруньки:

– Ах ти, дрянь бандєровская! Будєшь гаваріть, нєт? Чей рєбьонок?! – і губами до баклажки припав. П’є.

«А щоб ти здох!» – подумала молода матір. У душі Льоню кляла і далі мовчала.

– Ат каво же? – як і пес, гарчав Фельдман.

– Я ж сказала: від чоловіка.

Вівчур хижо гарчав на Петруньку і на дитя, яке на долівці лежало. Голе-голіське… Дитя плакало і сукало ніжками.

– І тєпєрь, сука, будєшь молчать, да? – шаленів Льоня Фельдман.

Бідна мати далі мовчала… Кусала пальці й мовчала…

– Нє-ет, ти нє мать! – верещав командир опергрупи. – Нє слишу команди, Орлов!

– Дружок, взять! – Вася Орлов відпустив пса.

Пес, наче вовк, хижо здавив тільце дитини. Хапнув за шию, шматуючи уліво, вправо. Бризнула кров – гаряча, невинна. Тварина ще деякий час переминала у зубах мертве тіло дитини.

Нещасна мати враз стала білою. Підкосилися ноги. Упала. Бідолашна жінка зомліла. Згодом отямилась.

Фельдман, зло посміхаючись, наказав:

– Орлов, отдай ребьонка матєрі. Пажалуйста… – і до Петруньки: – Зарой, сука, сваєво виплодка, – і, ковтнувши з «горла», далі поучав: – Запомні: ето ти убіла єво. Собствєнного рєбьонка убіла! Да, ти, ти, ти!!!

– Да, ти і нікто другой! – докинув Вася Орлов.

Нещасна мати дитину замотала в ряднину – і з хати. Гнала, як куля, не оглядаючись. Чула: її супроводжують автоматники. «Може, застрілять», – подумала. Проте страху немала.

Раптом автомати застукали – довго, протяжно. У Петруньки защеміло серце, забилося. Закривши долонею очі, на місці завмерла, дитину до грудей притискаючи. «Де та куля, де?» – і свого кінця чекала.

– Візьми мене, Господи, як дитинку мою… Прошу, візьми. Най разом хоронять… – просила нещасна. Просила, аби звільнитись від мук, які краяли її зболену душу та знекровлене серце.

Вигукнувши це, Петрунька ще раз зомліла. Вже згодом почула, що хтось кличе її – здалека, немов з підземелля. Віджмурила очі: йой, та ж то Петро Кукицяк, вчитель. Біля нього бійці – дівчата, хлопці. Що було далі – не чула, не бачила, бо знов знепритомніла. За якийсь час до тями прийшла. Чомусь вже була іншою, як до того. Дивилася в одне місце і все сміялась, сміялась…

– Ха-ха-ха! Я маю дитину, там вона, там… – і на своє лоно показувала. Щипала його і гладила. – Там воно, там. Скоріше, дитинко, скоріше – хочу мамою стати… Скоріше! Скоріше виходь!..

Петро Адамович перезирнувся із «Хоробрим» – Федем Колядою. Підійшов і Мирон Іванович. Петро Кукицяк гірко почав:

– Бач, до чого довели бідну жінку. До божевілля, Боже! – і далі не міг говорити.

Так, це було божевілля. Божевілля… Прикро, але факт: за гріхи окупанта, пейсатого окупанта-нелюда…

– Авжеж, будемо мати, що посеред хати орати… – важко глянув на нещасну матір Петро Адамович.

– Орати, так? Не ралом, а зброєю. Чи не так, браття? – спитав Семен Сорока, заступник Феді Коляди.

– Зброєю! Зброєю! Зброєю! – згодились повстанці.

– Будемо їх, ворогів, без коси косити!.. – ще хтось додав, але його вже, мабуть, не чули. Попри велике горе не чули.

 

2

Петруня Бульба стала жертвою, але не останньою. Коса червоних бандитів завше була гострою. Серед білого дня і під покровим ночі. Косили вдень – енкаведисти, вночі – теж енкаведисти, але під виглядом повстанців. Убивали не тільки українців, але й поляків. Поляків особливо жорстоко вбивали, наче бандерівці. Чому? А щоб посіяти ворожнечу між сусідніми народами, в яких колись теж були непрості стосунки.

Власне, така біда спіткала й бездітну сім’ю Возняків. Лихо невідь-звідки звалилося. Не вдень, а вночі. Хтось постукав у шибку. Дужо, настирливо.

Адам Броніславович встав і легко, неначе кіт, підійшов до вікна. «Хто це, хто?» – подумав. Крізь фіранку побачив «своїх» - повстанців. Вийшов надвір, щоб запросити до хати.

Чолов’яга, товстий, зарослий, заспокоїв господаря:

– Ні-ні, ми не гоститись прийшли, а порадитись… Он скільки нас, а їсти, знай, нічого… – І показав на вояків. – Може, чимсь нам допоможете, га? Ну, хоч би чим-небудь.

Поляк глянув на хлопців-«бандерівців»… – сказав:

– Чого потребуєте? Хоча хата не дуже багата, але вам допомогти рада. Хлопці, що вам ще порадити маю?

– Е-е, порада проста, корову віддайте. Знаєте, ліс, голод… А він, голод, – не тітка.

– Ого-го, чи не задуже бажаєте, хлопці? – боронився Адам. – Корова – то тільки й того, що маємо. А ще треба совєтам молоко здавати.

– Хлопці, та схаменіться! – благала Аґнєшка Возняк. – Як оце так?! Молочко нас, бідних, на світі тримає.

– Вам це, що ми просимо, нє нравітса, так? – хтось із «повстанців». Його перебив інший.

– А ви скупа, тьотю, – корову на шнурок – і з стайні.

– Йой, людоньки, що ви робите, йой! Годувальницю нашу… – зняла лемент полячка.

– Та чого хвилюватися, тьотю? Вам осьо – справочка, завірена тризубом… Совєтів накопаєм, державу збудуєм – свою, українську. То і корову дістанете, і винагороду. Звичайно, як справочку не загубите.

І правда, «винагороду» Возняки таки отримали – на повну котушку: конфіскацію усього, що мали, і десять років неволі – за допомогу бандерівцям… Аж на Колимі Аґнєшка стала мудрішою: догадалась, що це енкаведисти були. «Звідки у тебе така впевненість?» – Адам якось запитав. Відповідь була короткою: «Із трьох слів: «нравітса», «тьотю», «справочка». Українці таких слів не знають».

Ще одну польську сім’ю погубили «тризубці-душогуби»… Вони, «повстанці», в парадній ноші, на кашкетах – маленькі тризубці… Ні, як звично, не бляшані, а заводського штампу. Із жовто-блакитними емальовими прапорцями. Бандерівці таких розкішних позначок не мали.

Вархолів у хаті закрили, а ще й інших людей. І як Людвіська та Януш не просилися – не допомогло. Цвяхи – у двері, підпалили: горіть! Бачите, то їхня, повстанців, робота…

А коли люди, котрих «повстанці» зігнали для постраху, кинулись своїх рятувати, закричали: «Ложісь! На зємлю ложісь!» – аж тоді всі збагнули, хто ті кати. У кожного, хто тут був, не було сумніву, що то – москалі, бо інакше б казали «лягай!»

Іще один випадок. Якось районовий командир виділив «повстанцям» провідника, Івана Сокиру, щоб, бува, хлопці у горах не заблудилися. Іван виявився кмітливим і мудрим – підозріле зразу помітив. А як почув два слова «товаришу лєйтєнант» – кинувся у кущі, мовивши: «Е-е, то ви, москалі кляті… Суки!» – і зник. Гукали, шукали – даремно. Мов крізь землю, провалився Іван

Звичайно, не всі знали, що це така «тиха» тактика: забирати живність, грабувати, стріляти і спалювати – і все це від імені УПА. Сталін, як і його кліка, добре знав, що народ не визнає ката за брата. Тому й вдавався до хитрощів. Кат добре знав: талант – у роботі, а трутень – у гульбищах. Тому був і талантом, і трутнем – водночас!..

А йому, завойовнику, що? Привик до злочинів – ще у 1923-1924рр., у 1931-1933рр., під час масових розстрілів 1939-1941рр. Привик і тепер. Позаяк, а 5 грудня 1931р. підірвали ж храм Христа Спасителя, що був символом Росії, то чому б не підірвати віру простих галичан у свою армію? Привикнуть хохли, до всього привикнуть!

Ще, правда, у Галичині залишилось невирішеним мовне питання… Але і то ненадовго! Рік, два – і буде по ньому. Яким чином? А дуже просто: російська мова стане мовою міжнаціонального спілкування, а українська – мовою для хатнього вжитку… Вирішиться, звісно, й національне питання. Але це буде вже потім – як перемелять УПА.

 

3

Село гуде, наче вулик: сьогодні страта Ярини Тершак та Івана Невзорова – на Лисій Горі. Йой, страх Божий, защо? За те, що Україну собі за Батьківщину мають? Так то ж право, як кожного народу, прецінь. Про страту ще вчора повідомив Северко Мамля. Від кого чув – не казав, бо це, мовляв, військова таємниця. Так, Невзорова стратять за «зраду»… А от Ярину – защо? Мо′, за любов до Івана – палку і натхненну? До Івана – тепер уже нашого. Правда, дехто казав, що Ярина у собі вже носить. Звісно, від нього, Невзорова. Повідали й таке, що Іван та Ярина потайки шлюб узяли.

Боже, що буде, що буде?! – бідкалися люди, – і босими ногами теплий порох м’яли. А буде те, що ворог задумав: повісять… Ярину, Івана – повісять… Направду повісять. Нашу правду і віру повісять. І… молодість.

Люди йшли тихо і смирно, наче на страту. Гейби на свою власну. На похилих плечах несли тягар – важкий, незносний. У кожного – страх за Україну, за приречених. Їм би, Івану та Ярині, ще жити і жити, а не… Втім, що не кажи, а Невзоров таки молодець: не посіпакою став, а таки українцем. Свідомим, безстрашним і праведним. Ярина – теж йому пара. Вона, хоч і полька, але Київ любить – як поляки Варшаву.

Господи! Що та Москва та її посіпаки роблять з народом! Їм на умі один лише задум – диявольський. Аби побільше українців знищити – голодом, стрілом, холодним Сибіром. А що, їм так вигідно… Чим менше нас, українців, буде, тим більше москалів прибуде. У порожні хати, у свій уряд, у застрашені душі. Як хроби, на чуже залазять, нікого не питаючи навіть. Так, імператорський молох своє діло до-обре знає...

Для них, ворогів, загарбання чужих земель – це «прєкрасная вєщь, ето любовь к отчізнє, істина…» Господи Боже, це якесь божевілля! Чужі землі для них – «отєчество», «вєщь», «істіна»! Як ницо, як підло, Боже! Що це таке? Не що інше, як «безодня» російського менталітету, як насмішка над народом, якого окупували, котрий прагне волі – волі рідного прапора, а не багнетів.

Чому так, чому? Кожен, хто себе поважає, спитає. І не знаходить відповіді, крім тих, що у лісі… А ще крім тих, хто знає трохи історію. Бо хіба не Іван Грозний, бабій і вбивця, казав, що «русскіє моі всє вори»?.. Он звідки роги стирчать! Злодії вони, злодії, авантюристи, злочинці – оті москалики кляті. Прикро, як прикро, що їм, ворогам, допомагають наші мотлохи – гречкосії та галушкоїди. Оті, яким батьківщину зрадити, як два пальці… В догоду кого? Антипка, так?

На Лисій Горі шалено круки каркали – аж їм дзьоби синіли. Проганяли їх люди, кричали на них – даремно, немов до гілляк приросли. Мабуть, жертви чекали. Їм що, вони не вбивають…

Враз ні з сього, ні з того хмари взялися – чорні, клубчасті. Одні летять, інші на місці стоять. Беруться за барки – змагаються. Штовханина така, що неба не видно. Раптом і блискавка. Жовтою стрічкою морок розпанахала. Вдарив грім, раз, вдруге – і побіг собі далі. Щоб, може, ще комусь страху нагнати.

Зося Волотко тітці на вухо:

– Грім той, цьоцю, на лихо: Ярину Тершак та Івана Невзорова нині таки стратять.

– Напевно, стратять, – відповіла Одарка Сидорик. – У руках хунти, знай, топорище… Замашне і криваве.

– Авжеж, топорище, – Зося пригнічено.

Загарчала машина. Спершу здалеку, згодом зблизька. Була це полуторка. Кузов – маленький, борти – низькі. Під сам дуб під’їхала – власне, туди, де звисав шнур…

Льоня Фельдман квапливо:

- Апустіть борт! Паскарей, слишітє?! Задній, да, задній!

Іван та Ярина на кузові. Закинули їм зашморг на шиї – один на двох. «Пусть, сукі, кохаютса…», – посміхнувся Льоня. Витяг клаптик паперу, читає:

– Яріна Тершак, Ваня Нєвзоров – ізмєннікі. І Рассєї врагі. Імєнєм рєволюціі…

– Неправда це! Вони – патріоти, герої! – почувся окрик Парашки, онуки Теліги.

Коля Вєтров пістолет вийняв, у Парашку цілився, вистрілив – просто у серце. Вигукнув:

– Ми вєдь такіє! Ми наш, ми вам новий мір пастроїм! Да, вам, хахли, пастроїм. Вот! – і посміхнувся. Посмішка – від вуха до вуха.

Тої миті заревів Льоня:

– Вася, рушай! Та бистрєє, чорт вазьмі! Слишішь?! А то бандьори…

Машина рушила – раптово, вистрибом. Іван та Ярина повисли… То вже були тіла без душі і благих помислів. Без життя і правди своєї – української правди. Кати, потішаючись, у повітря стріляли. «Ха-ра-ша работа!» – тішились, немов чорти в пеклі. Мамля теж серед них – свій же, виплодок…

Еге, тішились… Та, знай, недовго. Бо невідь-звідки з’явились повстанці. Колі Вєтрову перша куля – у руку, друга – у підборіддя. Упав, замертво впав. Вася Орлов і Льоня Фельдман дременули в кущі. Вдогонку їм кулі – даремно. Втекли, зарази. Северин Мамля втекти не встиг. Зловили.

– Кару зраднику, кару! – голосила товпа. – Хай знає, як…

– На гілляку його, комуняку! – ще хтось кричав.

– Кулю йому, кулю! – голосила якась молодиця.

Мамлю таки повісили – на тій гілляці, що перед тим молоду пару. І добре зробили: собаці – собача смерть!

Обтираючи сльози, Петро Кукицяк сказав:

– Даруйте нам, люди, що запізнилися, не встигли… Ярино, Іване, ви теж нам простіть!.. – учитель скрушно опустив голову. Заглянув ув очі присутнім, продовжив: – Люди, повірте, нам нелегко разом зібратись: розкидані ми – це перше. Друге: ворожих гарнізонів багато – мало не в кожнім селі. Тож простіть, прошу.

Усі, хто був, «Отче наш» і «Богородице Діво» змовили. На шворці усе ще Мамля хитався – руками, ногами махав. Мертвий.

– Так, собаці – собача смерть! – Петро Кукицяк закурив. – Так буде з кожним, хто служитиме ворогу. З кожним!

 

4

– Ой, будемо мати, що посеред хати орати… – по-філософськи розпочала розмову Зося Волотко.

– Не розумію… – кинув поглядом Славко Скиба.

– А що тут розуміти? – дівчина здивовано. – Це те, що влада скоро обдере нас, як липку. У небезпеці усі наші потуги. І тих, що у лісі. Орда весь час шаленіє: і вдень, і вночі – спасу нема. У хаті, надворі – скрізь! А ще ті емведівсько-емгебістські терористичні групи, що під виглядом бандерівців орудують. Мордують, вбивають, цілі села спалюють – один жах!

– Не будь песимісткою, Зосю, – озвався Дмитро Лобода. – Не впадай у зневіру. Бери приклад з нашої Лесі…

– Contra spem spero, так? – дівчина серйозно.

– Так, «Без надії, а таки сподіватись!..» – відповів Дмитро. – Знай, іншого нам не дано. Тепер так: або пан, або пропав… Робім висновок.

– А те, що ми досі робили – замало, так? – Волотко не здавалася.

– Може, й замало, – втрутився у розмову Богдан Воробей, що досі мовчав. – Нам більшого треба. Правда, Славку?

Славко брови нахмурив. Кілька раз кашлянув. Почав:

– А чи я знаю? Ми зробили те, що змогли. Листівки, заклики були? Так, були. Диверсії всякі? Теж були. Головне, що повстанці ситі були і зі зброєю – це теж наша заслуга. Правда, не все нам вдалося, то так. Та що поробиш? Як кажуть, обухом батога не перебити. Воюєм з дияволом…

– Ая, правду кажеш: не перебити, – погодилася Зося. – Усе було б добре, якби не ота гнида… Ну-у, Солопух той, зрадник паршивий. Упевнена, на нас вже накапав…

– Так, то підла бестія! Продажна, безбожна. Скрізь без мила залізе, холєра… – Славко набік сплюнув.

– Не даремно нам у приятелі набивався, – не втримався від розмови і Богдан Воробей. – Він, франца, нюх має, наче кіт на сало.

– Ай, має, має: навчили «куми» його, прихвосня.

Не втерпів і Дмитро Лобода:

– Він, Ростик, може подумати, що ми йому, нечестивцю, війну оголосимо. Ні, не війна це буде, товаришу Солопух, а кодекс честі. Честі, якої в тебе немає. Зрештою, ніколи й не було. Бо мерзотник!

– Не було, звісно, не було, – підтримала Лободу Зося. – Я ще тоді його зрозуміла, як ти, Славку, прапор вивішував. А ще воно, бридке і капосне, лізло в обійми, а носом в усі боки крутило. Винюхувало… Тому й гарбуза від мене отримало. Фе, яке гидливе!.. Пекло йому, пекло!

– А ще, певне, від влади собі орден заслужить, бо воно батька-матір може продати, аби ворогу догодити. Воно, як Юда, й Христа продасть, щоб вигоду мати. Не людина воно – диявол якийсь. Тьху! – Славко знову сплюнув.

– Славку, та заспокійся. Бур’ян бур’яном – не треба і сіяти… – зробив висновок про Солопуха Дмитро Лобода.

Розмова раптом обірвалася: на галявині появились повстанці – худі і виснажені. Серед них – Петро Кукицяк. Був і Мирон Пристай. Петро Адамович зрадів зустрічі. Спершу спитав про батьків, місцевих повстанців, чи їх, бува, не заарештували. Потім похвалив підпільників за добру роботу.

Зося Волотко вдячно глянула на вчителів. Ковтнувши повітря, занепокоєно мовила:

– Петре Адамовичу, що маєм робити? Під «ковпаком» ми. Здається, нас заклав Солопух. Може, до вас нам податися, га? Приймете?

– Це лише твоя така думка, так? – Кукицяк запитав.

– Ні, нас усіх. Правда, хлопці?

Хлопці ствердно закивали головами: так, усіх.

– Можна б, звичайно, й до нас. Але що з наукою? Ну, з навчанням вашим?

– Навчання не вовк, у ліс не втече. До того ж, ми всі академки продовжили.

Почало накрапати. Краплі – як сльози. Видно було: бралось на дощ – густий, затяжний. Усі, хто був, заховались в криївці. Сирій і тісній. Нічого, крім кльоца-стола і чотирьох кльоциків, що правили за табуретки, тут не було. Правда, ще хмиз на долівці лежав – для нічлігу та відпочинку. У кутку грубка стояла – трофейна, німецька. Вхід до криївки був замаскований – мохом, гілляччям.

Сірник заяскрів – свіча запалала. Петро Адамович:

– Ото – наша хата. Не хата, а прихисток. Зараз – нічого, а от зимою… Сніг – ворог нам, а ще щодня голод за горло хапає. Що ж, будьте як вдома. Сідайте, хто де місце знайде.

Усі, правда, стояли. Так було зручніше. Учителі важко сіли на кльоци. Петро Кукицяк першим узяв слово:

– Друзі мої! Нас чекає біда… Москалі нині – пани. На наших землях пани. А ми, українці, – раби. Одне право маєм: пасти свиней, до того ж, чужих… А як не пасти, то служити ворогу. То ще не все. Червонозіркової банди наїхало стільки, що кожен кущ під прицілом. Як далі жити – не знаю, не відаю. Хіба що Ідея і Чин нас ще на силі тримають. Як довго – ніхто це не знає. Усіх нас, як зайців, вбивають, глумлячись. Від того мають значну насолоду. Та й то не дивно, адже                   А. Ейдук, член колегії ВЧК, казав: «Немає більшої радості й більшої музики, як хрускіт костей, що ламаються, і життів…» Тепер зрозуміло – звідки жорстокість така!..

Петро Адамович глянув на Мирона Пристая:

– Мироне, друже, а ти що скажеш?

– Боже, а ще той большевицький наказ, аби руки вгору… Тобто здаватися, себто покаятися… Ну і гебра бандитська – отой Сталін-сралін!... Зараз у нас критична межа: вижити або вмерти… Провідники ліс покидають. Хто – за кордон, а хто – вглиб Карпат. А ті, що ще залишились, ходять у темряві… І не тому, що нема світла, а тому, що нема командирів, відповідної зброї. А ще й через підлу зраду.

– Друзі мої! Як бачите, тут небезпечно, – розлився голос Петра Адамовича. – Ми вже у літах – нам одинаково, а вам… Ви молоді, вам жити треба. Моя вам рада така: на Донбас тікайте або деінде, щоб арешту уникнути. Може, все якось перемелеться. Додому повернете. Птиці – і ті додому дорогу знають. Ви ж люди! Хоч молоді, а збідовані. Тікайте!

Зося Волотко сльози змахнулиа, що очі заслали. Мовила:

– Може, ще не все втрачено. Ми ще поборемось, Петре Адамовичу. Чи не так, хлопці?

– Поборемось, поборемось, поборемось!!! – молоді голоси задзвеніли.

– І що б там не було, а Україна зведеться з колін. Повстане! – підсумував розмову колишній директор школи.

– Повстане! Повстане! Повстане! – знову молоді голоси. Гучні, заповзяті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ХІ.

БІДА НЕ ПО ДЕРЕВАХ ХОДИТЬ

 

1

Біда… ой, біда! Вона не по деревах ходить, а по людях. На жаль. Настигла біда і підпільну групу: її з поїзда, що прямував до Сталіно, знято. Усіх, окрім Зосі Волотко, у тюрму кинули, що у Дрогобичі. У ту, де перші совєти у 1941-ому році тисячі в’язнів закатували. Перед самою втечею.

Будівля тюрми – висока і сіра. У кілька поверхів. Скрізь – від низу до верху – ґрати, ґрати, ґрати… У підвалі тісні камери, над ними слідчі кімнати, на останньому поверсі – житло для катів. Будівля – похмура, зловісна. В’язні у камерах – сирих і холодних. Усі на ногах: немає де сісти. Сплять на підлозі, впритул. «Санвузол» у кутку: миска з водою, «параша». Сморід такий, що ніс затикай. Повітря сперте, сухе, дух забиває, а піт, терпкий, вологий, усе очі ріже. Будь мудрий, вижий отут! А ще поночі ті кляті мотори. Гудуть і гудуть: постріли глушать.

Богдан, Славко, Дмитро – теж у камері. Слава Богу, що разом: можуть хоч душу розрадити. Де Зося Волотко – їм невідомо. На час арешту була в іншім купе.

Що з ними буде? Що буде? Либонь, те, що з мільйонами... Як жаль, вони ще молоді, мали б багато чого ще зробити – для волі, для себе, для України.

Що не ніч – і камера порожніє. На дві-три особи. Забираючи в’язнів, посіпаки їх назад не вертають. Їхні місця заповнюють інші. Страх і безвихідь спустошують душу. Часта втрата людей – це зневіра на порятунок. Матінко Божа, що з ними буде? Нещасні, голодні, застрашені розв’язку шукають – і не знаходять. Сподіватись на чудо, далебі, вже марно: совєти – собаки, за вовків гірші. Кати психологію до-обре вивчили: усіх – на голодний пайок, у нелюдські житлові умови. Власне, тим підривають у в’язнів їхню моральну стійкість і духовну відпорність. Такі люди не в силі протестувати, здатні здатися, якщо не на милість Господа Бога, та на ласку ката. Буває, кат ласку має, але для тих, що зламалися або зрадили. Що буде потім, зрадники не знають: за них подумає влада, дияволом мічена…

Матінко Божа! За що такі кривди-наруги галицькому люду?! Від Москви клятої. Майже уся молодь пішла у ліси, щоб перемогти або загинути. Іншого у них – молодих і дужих – просто немає. Ось цьому приклад: у Сапелівці кати-енкаведисти змусили селян викопати «братську» могилу. Зігнали посельців, аби побачили їхню, тобто московську, «революціонную совєсть». Чоловік п’ятдесят поставили над краєм могили. Літні люди, діти стоять: чекають…

У юрмищі катів пожвавлення, дотепи, лайка. Матюкня на «том язикє, на каком разгаварівал Лєнін». Совєти розгублені. Чому? Бо на обличчях приречених не страх, а виклик. Як грім з ясного неба, оклик: «Помремо, а вам, катам, служити не будемо!» Згодом злинула пісня «А ми тую червону калину…»

Застрочив кулемет – усі в яму попадали. Над ямою вже інша партія – чоловік сорок. І ті своєї: «Так, і ми помрем, але вам, катам, пощади не буде. Від повстанців не буде!» Знову команда: «Агонь!» – люди, як сніпки, в яму падають. Звідтіль крики, стогони, харкання кров’ю. О диво: з ями вискакує один в’язень – тікає. Солдати його на «приціл», аби кулями наздогнати. Люди стіною, під самі дула, грудьми. Кричать: «Україні – слава! Слава! Слава!» Утікач у відповідь: «Героям – слава!» Люди знову: «Слава! Слава! Слава!» Енкаведисти людей відштовхують. Люди, проте, не здаються, кричать: «Не можна стріляти! Він вже – з «тамтого світу»… Вбивали ж! Не дамо!»

Зататахкали кулемети – люди падають, падають. Як сніпки, падають. Усіх, хто тут був, було знищено. А потім… а потім пригнали трактор – і давай, наче силос, гусеницями трамбувати… Скрізь м'ясо, кості, череп’я і річище крові. І не варвари, га?!.

Боже, невинні люди померли! Померли, аби українська ідея, яку у своїм серці носили, жила! Так, люди померли, аби жила нація, аби воскресла уся Україна.

Край сколихнула й інша трагедія у Старій Солі. Як у Сапелівці, зігнали людей, учителів, викладачів, професорів. Були і студенти. Усіх над соляною вирвою вишукували. В обличчя націлили автомати. Стріли за стрілом – і люди у шахту все падали, падали… На саме дно падали. Були вбиті, були і поранені. Якийсь нещасний на шкарпі спинився, немилосердно кричав. Правда, не довго кричав, бо кулі його враз упокорили.

Про ці злочини хлопцям оповів новачок, Яким Головчак. Богдан, Славко, Дмитро ще не знають, коли їхній смертний час надійде… Але знають, що надійде. Неодмінно надійде, бо московські злочинці тільки те вміють, що убивати. А ще воювати – щодня і щоночі, завжди! А наш народ знає інше: краще героїчна боротьба на рідній землі, аніж бути у наймах в чужинців. Бо предківська земля віддається тільки з життям!..

 

2

 

Ранок рано прокинувся – од променів. Теплих, яскравих. Сонце струсонуло головою, що аж хмари злякалися. Воно, наче обруч, дерев торкнулося, що обплетені сірою димкою. Ліси теж прокинулись – од повіву надмірного вітру. Чубами хитають, співають – птахами, шелестом. Співають так гарно – лише слухай. Хмари, м’які, клубчасті, за обрій тікають.

Ранковий спів – м’який, веселий – Петра Адамовича розбудив. Помившись, командир змовив молитву. «Господи! Що нинішній день нам віщує?» – подумав. Крихітні дверці відсунув, в обличчя вдарило повітря – сире і свіже. Боже, яка тут краса! Вітровій, шелест лісу, спів пташок – жити хочеться! Творити, діяти, радіти життю. Але як, коли ворог повстанцям по п’ятах вже ходить?! Патріотів вбиває, на сибіри вивозить, повстанські стежки-дороги псами винюхує. Наїхало їх, ворогів, стільки, що спасу нема. Майже у кожнім селі залоги внутрішніх військ. Скрізь винищувальні батальйони, стрибки. У ворога завдання одне – повстанський рух зупинити. Силою зброї, обманом, підкупом, насильством. «Це, може, остання фаза боротьби нашої…» – гірко подумав Петро Кукицяк. Допомоги – дійової, посильної – не чекай. Ні від кого. Європа мовчить, люди застрашені, ліси ув облозі. А ту ще та зловісна «амністія»: покайся – життя подаруємо! Подаруєте? А дзуськи! Хоробрих – під ружжо, а тру́сів – у сексоти! Винюхуй, вишукуй – своїх…

А ще тої зброї, ой, як бракує! Німецька ще є, але де взяти до неї набої? Правда, дещо нова тактика виручає: хапнути кілька москалів – і, як викуп, є зброя, набої. Досі амуніцією ще підпільна група допомагала, а тепер…

Петро Кукицяк сидить на пеньку. Такому, як і він, засушеному… Поночі уклав вірш, тепер записує.

Трава я, трава,

                   маленька трава.

Ой, скільки мене не косили!

Косили чужі,

                   косили свої –

Немає вже сили…

Росту я, росту.

                   Лише підросту –

Знову косовиця…

Ой, косять свої,

                   косять чужі,

Немов команицю.*

Трава я, трава.

                   маленька трава.

Навіщо косити?

Коли підросту –

                   сіном буду.

Даремно просити!..

Зашурхотіла трава. Кукицяк оглянувся: немов з’ява, Мирон Іванович. Командир зшиток сховав. Пристай це помітив. Спитав:

– Що, Петре, на лірику потягло, га? – і очі примружив. Очі – теплі, розумні.

– Та-а, знаєш… На душі якось важко, Мироську. Тут, там, скрізь.

– Авжеж, важко. І мені, знай, нелегко, брате, нелегко, – вірний приятель брови нахмурив. – Он рідні москалики нас з наших лісів виганяють… А ще з нас, західняків, із східняками лобами зіштовхують, аби брат на брата руку підняв. Отака тактика в них, катів кремлівських.

– О, цього не буде! Їм це не вдасться зробити! – вигукнув Петро Кукицяк.

– Чого, Петре?

– Нас посварити.

– Чому? – Мирон Пристай благально спитав.

– А тому, що у галичан і наддніпрянців є і гірке, і славне минуле. Головне: аби його, минуле оте, не забути…

– Ая, маєш рацію, друже: щоби не забути… – ствердив Мирон. За якусь хвилю продовжив: – Але як цього дійти, коли Москва нищить усе, що з Україною пов’язане?

– Знай, і в мене на це нема відповіді. Вона, Москва, бісовиця ота, й себе нищить, але… але і рятує. Ще у 1850 р. Герцен писав: «Россія била спасєна путьом установлєнія самодєржавной власті одного ліца. Россія – самая нєсчастная, самая порабощьонная із стран зємного шара. Москва спасла Россію, задушів всьо, что било свободно в русской жізні…» А ти, Мироську, дивуєшся.

– Ні, я не дивуюся, друже, я констатую, – Пристай спокійно. – До речі, її, Росію, і Лєнін врятував – шляхом агресії щодо сусідніх народів. То не держава – прокляття якесь! Вона – від диявола… У ній людина – піщинка в пустелі.

– О, правду мовиш: прокляття і від диявола, – підтримав товариша Кукицяк. – Кольира якась. Нормально сама не жиє, іншим не дає. Росія, брате, не знає інших форм державного існування, як залишитися імперією. Вона, окаянна, за народ не вважає тих, що її населяють. Українці для неї – хохли, дикуни, малороси. А ще – бусурмани, туземці, невірні, погани… Росії потрібні лише маячні ідеї «третьєго Рима», «русского дна» та «інтєрєссов Россії» – і більш нічого! Імперія – і край! Про це, власне, говорять і «разбойнічьї пєсні». Ось як горланять: «Будєм піть ваше віно, ласкать вашіх жон, ґрабіть богачєй».

– Власне так, як у «Комуністичному маніфесті». Як по-лєнінськи: «Ґрабь наґраблєнноє…» Втеча у монастир, у казакі, в шайку розбійників – то єдиний засіб здобути свободу в Росії. І що дивно, москвин поштиво називає розбійників «шалунамі» і «вольніцей»…

– А ще, знаєш, розбійнику відводиться благородна роль, що усі симпатії звернені до нього, розбійника, а не до його жертви, – доповнив свого друга Петро Кукицяк.

– Ого-го! – вигукнув Мирон Пристай. – Здається, ще Достоєвський казав, що російський народ наділений ментальністю «безодні». Ще під час ленінського жовтневого перевороту москвин зірвався у духовну безодню. І це справді так: ні Бога, ні церкви, ані гріха, лиш… чорт рогатий.

Приятеля перервав учитель:

– Власне, це потвердив й Ільїн, російський мислитель: «Революція характерна зривом в духовную пропасть, релігіозним оскуднєнієм, патріотічєскім і нравствєнним помраченієм русской народной душі».

– Та ти що, так казав? Я не чув…Хіба і нас таке чекає, га?

– Авжеж, чекає… Пропасть духовна, пропасть фізична, – згодився учитель. – Без майбутнього і свободи волі!..

– Скажи, і не каналія ця Росія, га?! – запитально вигукнув колишній директор.

– Каналія, звісно, розбійниця… Про загарбницьку суть Москви ще Петро Перший казав: «Прірода проізвєла Россію только одну: она супєрніци нє імєєт!»

– Ну і франца, той кровавий Петро!

– Ще й яка франца – кат! Кат України… Як і Катерина Друга, до речі.

 

3

Скрипнув замок – раз, вдруге. До камери увійшов конвоїр. Як лантух, повний, голомозий. Очі вузькі, злі. Засукав рукави, руки вбоки. І, мов скажений, заверещав:

– Вихаді строіться! Нє-ет, только… тройка: Славка Скіба, Дмітрій Лобода і Богдан Воробєй. Баста!

– Куди оце нас? – запитав Славко.

– На свабоду, робята, на свабоду… – солдат криво посміхнувся. – Нє віновни ви, нє віновни. За-а мной!

Хлопці злегка зітхнули: може, справді скоро воля їм світить. Душею – додому, а серцем – у сумніви… Хлопців довго коридором водили – сюди-туди, туди-сюди. Водили подвір’ям і сходами. Проте сходами чи не найбільше. Перший поверх, другий, третій; третій, другий, перший… Знову – коридор, подвір’я, сходи. І поверхи, звісно. Хлопці, що спершу втішались надією на порятунок, тепер насторожені: еге, щось тут не те. Ой, не те.

Служивий завів їх у темну кімнату. Напевне, у слідчу. А мо′, в людобойню… Перше, що побачили юнаки, на сірих стінах густі збризки крові – червоні і свіжі. Віконце мале, заґратоване. Залізна лава на трьох-чотирьох, не більш. Були тут й дерев’яні кийки, молотки, щипці-кусачки, паколи. У кутку – глибока цеберка, зверху – кран, унизу – зливник. А під стіною – колода з сокирою… Хлопці збагнули, що це катівня.

Зі скрипом втворилися двері – важкі, залізні. На порозі – дебелий товстяк, капітан. Під очима підкови, вуса як два хробачки. Рівні, наче в Гітлера.

– Діма, спасібо! Ти свабодєн, – капітан наказав конвоїру вийти.

Офіцер кітель скинув, засукав рукави. Наказав в’язням сісти на лаві – обличчям до стінки. Кроками міряв кімнату – за спиною у хлопців. «Імєнєм закона, імєнєм закона…» – бурмотів собі під носом. Кілька раз кашлянув, почав:

– Ну что, братва, нє ожідалі, да? – і далі мовчки ходив. Кілька раз бивцем себе по халяві поплескав. – Да-а, віжу, что нє ожідалі, – і далі по халяві виляскував. – Свабоди хатітє, да?!

Слідчий обійшов лаву і став перед хлопцяти. Щурячими очима глянув на першого, другого, третього. Одійшов до стінки, почав:

– А тепер, хлопаки, я буду по-вашому говорити, тобто по-українськи. Вас це шокує, так? – і на в’язнів звів свої скляні очі. – Так-от, свій я хлопака, свій, українець, тобто. З-під Коломиї я, знаєте. Як і ви, колись москалів ненавидів… Але, зізнаюсь, не довго. Як-не-як, а в школу післали, мамі в колгоспі роботу дали, а батька у батальйон відрядили. Авжеж, ти вгадав, хлопче, – в «істребітєльний», – слідчий глянув на Славка. – Ага, я й забув. Либонь, познайомитись треба… – Капітан підійшов до навісної шафки. Вправно, як злодій, відчинив дверці. Вийняв плящину і до «горла» губами припав. – Не ділюся з вами напоєм, бо важливу справу ще маєте. Так що даруйте. Хміль вам, хе-хе, не на руку…

Слідчий рукою губи обтер і далі продовжував:

– Звати мене Міша, а прізвище – Макогін. Як звати вас – не питаю: усі ваші справи досконало вивчив. Знаю про вас все, як про свої пальці. Та-ак, у велику халепу вляпались, хлопці. У велику, знаєте. Забаглося політики, так? На вигляд, бачу, ще молоді, пристойні. Либонь, і розумні, бо інакше б студентами не були. То й коню понятно, що розумні, – слідчий знову горілки хильнув. – Вляпались, ой вляпались! Але… але … Так-от, ще маєте шанс з того багна вилізти. Маєте! Але то має бути ваше бажання, чуєте? Ваше. Колективне, зосібне – немає значення.

– Що треба для цього? – спитав Дмитро Лобода.

– А нічого! Лиш покаятись… – Макогін звузив очі. – Як в чім? В антинародній діяльності.

– Антинародній? Як так, ми ж самі – той народ… – боронив усіх Богдан Воробей.

– Ми не винні! – допомагав йому Славко.

– Не винні, так? – капітан знову звузив очі. – Дімка, ну-ка ввєді сведєтєля! Шібко!

В’язні очам не вірять: на порозі Ростик.

– Ось він, сторожовий пес влади! – вихопилось у Скиби.

Солопух стояв і посміхався – самовпевнено і нахабно.

– Як, як ти сказав?! – накинувся Міша. – Сторожовий пес… влади… Зізнаюсь, не думав-гадав, що так себе видаш. О, тепер мені легше буде… А ви, решта, теж думки такої, як цей? – слідчий показав очима на Славка.

Хлопці головою хитнули: так! Солопух, посміхаючись, дрібно закліпав. Очі – булькаті, круглі, злодійкуваті. Зразу видно, що він – лицар ганьби і зради! Послушний наймит, котрий за миску чиру ладен гарувати від зорі до зорі, слугуючи владі. Червоній, звичайно. Яничар, розминаючи ноги, мовив:

– А що, я нічо… Втім, то був мій вимушений крок, аби вас врятувати… від помилок. Непевних і згубних. Але…

– Але ви ще маєте, хлопці, шанс врятуватися, – доповнив Ростика слідчий.

– Врятуватися? Так? А яким чином? – поцікавився Славко.

– Відданістю народній владі, – відказав Макогін.

– А як? – далі цікавився в’язень.

– Батьківщині служити!

– Україні, так? – хитрував хлопець.

– Так, і Україні, і Москві – заодно… – пояснив слідчий.

4

Співкамерники були подивовані: до того, знай, із допитів сюди ніхто не вертався, а ці, диви, повернулися. Аж дивно. Повернулися, та чи надовго?

Ні, не на довго – лише на одну ніч. Бо зранку за ними прийшли. І знову ті ж коридори, поверхи, сходи і те ж подвір’я. І… людобойня. Як і вчора, підпільників посадовили на лаву, зідерши з них одяг. Правда, тут, крім Макогона, був ще один тип. Худий, наче віник. Очі – свердла, губи – шнурочки, усе жовнами плямкає. А руки… а руки роботи чекають. Зразу видно, що кат. Махровий, послушний.

Макогін знову своєї:

– Ну що, хлопці, може, надумали, га? На те цілу ніч мали… – і бивцем себе по халяві, по халяві. – Надумали, ні?

А що хлопці мовчали, наказав:

– Стєпанов, за дєло!

Стєпанов воду на в’язнів із цебрика – бух… Вода – мокра, холодна – душу виймає. Хлопці далі мовчать.

– Мабуть, вам ще мало купелі, так? Серьожа, єшчо, ну! – закомандував капітан. А сам злий, як пантера.

– Как єшчо, то єшчо – води хватіт! – і душогуб знову в’язнів водою. Вода крижана – кості ломить.

Макогін підійшов до Славка, спитав:

– Ну, як купіль, га? Годиться? І бивцем його по плечах, по плечах. – Треба тобі, ха-ха, трохи кров розігріти…

Підійшов і до Дмитра Лободи:

– Ти теж будеш мовчати, га?! – і теж бивцем плечі гріє…

Не минула лиха година й Богдана Воробея: спина його уся в крові і синцях.

Макогін – наче буря:

– Будьте ви прокляті! Будете ще довго мовчати, га?! – і на кожного арештанта хижо глянув. Хапнув револьвер і рукояткою по зубах, по зубах…– Загаварітє сєйчас, вашу мать! Сволочі! – слідчий перейшов на мову чужинця. – Вибірайтє: ібо ми, ібо маґіла…

А що хлопці далі мовчали, наказав Стєпанову діяти:

– Давай жошче, Сєрьожа! На помощь!

Прибігло двоє. Славка на холодну долівку звалили. Налягли на нього. Кусачками палець – хрусь... Відтяли. Так само ж учинили з Дмитром і Богданом. Обрубки зав’язали ганчіркою: любуйтесь!..

– Ну що, гόйраки, болить, ні? – енкаведист звузив очі. – Як ні, то повторимо… Да, Серьожа? Да, Льова? Да, Ісаак?

– Да, павторім. Єшчо сладчє будєт… – відповів Льова.

Хлопці весь час трусилися – від болю і холоду. І, звичайно, від страху. Ніхто-бо не знав, що ще червоний диявол придумає. Підійшов Макогін, сказав:

– Якщо чесно, то мені вас, хлопці, жаль. Як українцеві українців жаль… Дивно, такі молоді, а вже життя вам набридло. Вимагаю від вас лиш одного: співпраці – і ви порятовані. Чуєте, ні?

– Чого, чого?.. Співпраці?! – не стримався Славко Скиба.

– З ворогом, так? – в один голос Богдан Воробей та Дмитро Лобода.

Міша Макогін по слідчій забігав – сюди-туди, нервово. Видно було: злість гамував. Витяг цигарку, запалив. Згодом крикнув:

– Ну й сволочі! Врагі, фашісти! Мамедов, ко мнє! – оклик такий, немов до собаки.

Притьмом прибіг темношкірий. Тлустий, наче кабан, жвавий, вузькі очі блищать похіттю і ненавистю.

– Чаво?.. Чьо прікажетє? Носи, уші отрєзать, да? – руки в ката аж трусяться: роботи прагнуть…

– Сначала уші, Акім. По адному в каждего. Может, аднім ухом услишат мєня… – енкаведист з «горла» бухнув. Подав пляшку Акіму: – Потяні, браток. Трудная работа… Очень трудная.

Спорожнивши пляшку, Мамедов узяв тесака в руку – і до в’язнів. На допомогу йому додаткову охорону викликали. Нещасних на підлогу звалили. Акім рубонув тесаком, – і вух нема!.. В усіх хлопців нема… Кров, що з ран стікала, гусла на тілі – страх Божий! Тож треба так: мучать гірше за Каїна. Каїн Авеля вбив, брата свого, – і прощай, болю. А тут? Ну, і дияволи! Най би вже ліпше зовсім побили, ніж отак мучити.

Що ще їм кати придумають – хлопці не знають. Юнаки силу ще мають, та чи надовго? Ще й зневіра, як зла мачуха, підкрадається. Перед очима у них ті ж Макогін, кат Мамедов, їхні прихвосні. А ще, мов тінь, Солопух – капосник…

– Ну что ж, робята, вам далєй – маґіла! За всьо, братішкі, атвєчать надо: за флаґ, за діверсії, за ружжо для повстанцев, за нелюбов к родінє. Да, совєцкой родінє. Мая совєсть чіста. Відіт Ґасподь, я всьо дєлал, чтоби вас спасті. Нє захатєлі… Что ж, то ваш вибор! Нє угоділі власті, народу – пора атвєчать. По закону, совєцкой власті закону. Стєпанов, Мамєдов, остальниє – ко мнє!

Прибігла братва, наче голодні хорти. По колу пляшка пішла. Одна, друга, третя…

– Да-а, харашо, – поплескав Макогін пузо. – А тєпєрь… Імєнєм реворюції – казніть! Рукі, ногі – в мешок, псам на кармьошку… Остальноє – в калодєц. Ви понялі?! Ах да, нє забудьте за ізвєсть. Да, нєгашений. За мазут – тоже. Понялі, сукі, понялі?

– Слишім і панімаєм, таваріщ начальнік! – кати, мов вороняччя, кричали. В’язали в’язнів і... за роботу бралися.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ХІІ.

ЗА ДУРНОЮ ГОЛОВОЮ

І НОГАМ НЕМА СПОКОЮ

 

1

У райцентрі важлива нарада – семінар на тему: «Про стан політико-масової роботи серед населення і стан боротьби з українсько-німецькими націоналістами». На ній присутні: секретар райкому партії, начальники відділів МГБ та МВД, голови сільських рад, командири винищувальних загонів, активісти та комсомольці.

Головує Коваль Ганна Петрівна – секретар райкому партії. Стіл президії – червоний. Є квіти і прапор. Над головою висить розлогий напис: «Хай живе радянська влада!» Зверху – портрет Сталіна.

Ганна Коваль:

– Товариші! Перед нами досить важливе завдання – продовжити реалізацію «Звернення уряду» до населення західних областей України, яке допоможе нам викрити і знешкодити бандерівців-душогубів, що ще нишпорять по лісах і схронах. Доповідаю, що партійна організація району провела значну масово-політичну роботу серед населення. Нами додатково створено 33 агітколективи, в яких є 263 агітатори. Проведено 67 бесід з охопленням 700 чоловік. Пам’ятаймо: «Звернення уряду» весь час згуртовує селян навколо нашої рідної партії. Воно допоможе нам викрити усіх бандитів. Як бачите, наслідки непогані, але поряд із масовою роботою, вочевидь, треба, аби відповідні органи вели і безпощадну збройну боротьбу. Ну, з оунівським підпіллям, звичайно.

А тепер щодо боротьби з ворогом. Лише за останній місяць нами вбито 150 бандерівців, арештовано 81, виявлено тих, які переховувались, – 540. І тих, що ухилялися від мобілізації до совєцької армії, – 602 чоловіки. Поруч з цим, ми провели ряд успішних виселень бандитських родин – понад 300 господарств. Звісно, робота значна і вагома – серцю співати хочеться. – Коваль мило посміхнулася. – А тепер ваші звіти, товариші, – із тих сіл, де ще час від часу появляються бандити. З вами розмовлятиме начальник районного МГБе, підполковник Лєонід Фельдман. Прошу.

Фельдман крутнув тлустим гузном, донизу кітель стягнув, уперед випхнув груди. Кілька разів кліпнув очима. Впершись на лікті, на трибуні завис. Мовив:

– Таваріщі! Сдєлано очєнь много, спасібо. Но для полного парядка нам єшчо далєко, канєшно. Заявлєніє правітєльства єсть – дєйствуйтє! Всєх мало-мальскіх націоналістов нужно арестовать, каво нада – судіть, лучше – повєсіть, остальних – вислать! Кароче, ячейкі бандітов – унічтожіть! Вот тада, сука, будєм знать, что всьо будєт в полном парядкє. Главноє, насєлєніє будєт знать: за аднаво солдата сотню вазьмьом. Точка! Звіняють, в горле, сука, сухо… – ґебіст ковтнув зі склянки води. – Даліє, таваріщі. Нада, чтоби нас, тоєсть нашей мєсті, боялісь, а нє іх, націоналістов. Нікаково ім хрістіянского отношенія, то єсть, сука, мілосердія. Убют нашего, а ми хатім, сука, чтоби мір солнцем согрєть… Нє-ет, сука, нєт! Так нє должно бить! Ви, ми – вооружонная сіла, і нада, чтоби нас, желєзних, вас врагі боялісь, а друзья уважалі. Канєшно, я панімаю ету ліберальность так: єслі враг с повінной, єґо ви разоружітє, – у вас рука нє дрогнєт. А вот найті врага у вас, сукі, енєргії нє хватаєт. Ілі умєнія… Ето майо – общеє достояніє. Помнітє, сукі! А тєпєрь по делу, таваріщі. Коломієц, как дєла в увєрєнном тєбє сєлє?

– У нас замордовано і повішено 10 чоловік – із числа партійно-радянського і сільгосп активу. Нами вбито 88 бандитів, 44 затримано і вислано на Сибір до 100 осіб.

Візьму останню операцію: нашим кавалерійським ескадроном в районі села Лани було забито 5 бандитів, 3 взяті живими. Звичайно, операція була б більш успішною, якби ми мали більше агентів. І ще одна незручність: наші машини – в село, а бандити – у ліс… Значить, їх, українсько-німецьких націоналістів, хтось попередив. Отака петрушка, товаришу підполковнику.

Льоня Фельдман:

– Всє, сука, знают, что лошадь бєгаєть бистрєє челавєка… Так может, в отдєлєнії єсть шпіон, каторий прєдупреждаєт бандітов, что намєчається опєрація. Дєлай вивод, Пьотр! Да, с тєбя хватіт, точка, – новоспечений підполковник почіхав потилицю. – Да-а, ну і дєла. Далєє кто? Ах, да, Протасов. Слушаю, Єфім Дмітріч.

– За полтара мєсяца в нас било 21 проявлєнія врагов, котороє заключається в том, что билі нападєнія на сєло, на партійний і сельськой актів. 10 челавєк нашево совецкого актіва билі убіти. Убіто і предсєдатєля сєльсовєта. Із лічного состава бандітамі убіто 5 чєлавєк.

В результатє операцій провєдєно 15 засад. Убіто 6 бандітов, арєстовано 8, ізъято 9 вінтовок, 3 автомата, 5 пістолєтов. Висєлєно 35 сємєй, общім колічіством 97 чєлавєк.

Протасова перебив Фельдман:

– Да, тяжело вам, сочуствую. А воінскіє часті вам помагают? – червонопогонник голосно висякав носа – просто в долоні.

– Нє всєгда. Больше помагают дєрьовнє Суходолу – там єсть… спиртзавод. С бандітамі дєрутса только бойци істребітєльного батальона і моіх 7 человек.            

– Да, плохо, что воінская часть нє помагаєт. Єслі командір часті такой сукін син, то єво нада под суд! Он, відімо, трус. Ето надо расследовать. Поручу прокурору. Далєє…

Льоню перервала Ганна Коваль:

– На сьогодні вистачить, товариші. Завтра продовжим. Нагадую: початок о 10.00.

 

2

Як і вчора, Льоня Фельдман отримує звіт від своїх підлеглих. Запитує:

– Тєпєрь твоя, сука, очерєдь тов. Федорчук?

– Ага, добре. Так-от, у селі проведено велику роботу: діє агітаційний семінар, організовано два агітколективи, у яких 12 агітаторів. Щодня для населення проводимо роз’яснювальну роботу – про згубність націоналізму та про сонячне завтра радянської влади.

– Ну, а бандіти, сука, пріходят с повінной? – засопів Фельдман.

– Один лише випадок, решта – у лісі…

– Хренові у тєбя, сука, дєла, Федорчук, хренові… Ви что, сука, боїтєсь с квартири вийті, да? – Фельдману зле: хитається.

– Не в цьому справа, товаришу підполковнику. На жаль, і серед нас є потенційні зрадники. Вже виявили одного з них – бійця винищувального загону. На допиті зізнався, що група бандитів дала йому завдання – збирати відомості про нас.

Тут Фельдман аж підскочив:

– Под суд, єво, суку, под суд! Судіть і повєсіть! Нє-ет, нє судіть, сразу повєсіть! Повєсіть за ізмєну родіни, а то он, відімо, бандітов больше боітса, чем нас, сук.

– Ведеться слідство, і він, звичайно, буде повішений. Через день-два, клянуся.

– Канєшно, нужно повєсіть! І нємєдлєнно!.. Ну, а Воронюк что скажет? – опер потилицю чіхає. Це означає, що справи не дуже блискучі.

– На моїм участку стався прикрий випадок: голова сільради Лобич наче творив на сторону бандерівців. Ми поставили другого голову, який пробув лише п’ять днів. З’явились бандити і вбили його. На другий день вбили і Лобича, якого ми відновили в правах. Його забили, як ненадійного…

– О чом то гаваріт?

– Мабуть, про те, що вони, бандити, теж чистять ряди. Свої, звичайно.

– Поймалі каво-нібуть? Нєт?

– Двох бандитів. Ведеться слідство.

– На кой чорт каму нужно такоє слєдствіє?! Арєстовать, сука, повєсіть, сука, вислать, сука!

– Товаришу підполковнику, мої підопічні, хоч і мають недоліки, але проводять певну роботу.

– Надо всєх разискать! Арєстовать, а нє ждать тех, каториє самі прідут реґістріроваться. І тєх, і тєх – расстрєлять! Іначє я тєбє обявлю виговор – за бєздєйствіє. Ти мєня понял? Ні аднаво проявлєнія молодушія нє должно бить! Сєло взять в желєзниє клєщі, ізучіть обстановку і 5-7 чєлавєк, сука, расстрєлять! Скажі, как крестьяне могут относітся к вам с уваженієм, када ви, сукі, нє охраняєтє безопастность народа?.. Вам всєм свінєй пасті, і то смірних, а то вас разорвут.

– А може, побільше виселяти, га? – Федорчук підлабузливо.

– Накой чорт висєлєніє?!. Здєся желєзнодорожниє вагони нужни. І ето значітєльно дорого. Расстрєлять – і точка! Кто слєдующій? – Льоня Фельдман уперся очима в папір. – Аґа, Костя Жура. Давай викладивай, ну!

– Ми перестроїли свою роботу у світлі постанов Оргбюро ЦК ВКП (б) і ЦК КПУ(б). Проведено значну роботу із сільською інтелігенцією. Але, на жаль, бандитів на село нападає стільки, що ми самі не можемо з ними впоратись. Часто-густо бувають бої – із великими втратами. З обох сторін, звісно.

– Харашо. Кажется, ви адін хутор сожглі… – Льоня переможно ув очі секретарю райкома заглянув.

– Так, було таке, – поблажливо посміхнувся доповідач. – Сорок душ згоріло. Ще й як горіло! Швидко, видовищно!..

– А за что, насмєлююсь спросіть?

– За допомогу бандитам. Ну, табак їм давали…

– Ха-ра-шо. Помні: МГБе, сука, должно бить для нашіх людей покровітєлями, а для бандітов – грозой. Ти, сука, понял мєня, нєт?

– Так, зрозумів, товаришу підполковнику.

Ганна Коваль оголосила перерву – лише на одну годину. Усі розійшлися – хто-куди. Стрибки Кость Жура і Петро Федорчук залишилися. Жура коло скроні покрутив пальцем:

– І чого той Фельдман на нас так заповзявся?! Чи не тому, що ми українці, га?

– А біс його знає! – вдповів Федорчук. Може, тому, що він – високий начальник? А, може, щоб догодити Аннушці?..

– Хе, легко сказати: нападай, убивай, підставляй свою голову… А сам чого він, Льоня, аж в район втік, га?

– Так, у район втік, льирва собача. Де війська немало і зброї, – Федорчук спересердя аж плюнув.

– Видать, він, жид, кепало має: свою голову – у пісок, а наші – під кулі…

– Він, сатана, мабуть, гадає, що люди такі вже дурні – своїх продаватимуть.

– Як продавати, коли їхні сини і дочки з нами воюють? До того ж, бандерівці своїх аґентів скрізь мають. Геть-усе про нас знають. До речі, Вася Нєвзоров був добре зробив, що до лісу махнув.

– Добре? Але ж його вже повісили…

– Ну і що, але українцем зостався.

Федорчук:

– Ми справді дурні! Як кури, дурні. За посади ворогу продалися. Сором…

Жура:

– Що ж, за дурною головою і ногам нема спокою…

 

3

Перерва скінчилася. Льоня Фельдман заглянув у список, мовив:

– Слєдующій – Ваня Єрофеєв. Как там в тебя, а?

– Ми напалі на банду в колічєcтве 16 чєлавєк. 3 унічтожілі, остальниє удралі. Кажетса, главарь банди Пугач ранєн. Бандіти отбілі семьї, что планіровалось вивєзті в Сібірь, і скрилісь в лєсу. Следующего дня ми сожглі дома тєх, кто удрал с бандітамі. Нашлі 5 схронов в колодце, где могло находіться 30 чєлавєк. Колодци залілі бєнзіном і подожглі. Навєрноє, бандіти сгорєлі.

Фельдман зробив кислу міну:

– «Напалі…», «удралі…», «навєрно…» Плохо і нєплохо работаєтє! Пачєму, сука, удралі? То, что бандіти сємьї отбілі, – ето плохо! Найті бандітов і растрєлять! Впрочем, совєтую улудшіть работу. Ви нє сумєлі організовать шірокую сеть сексотов – тех, что власть любят, тоєсть вислужніков.

Далі звітував Іван Задоя:

– Постанови партії та уряду ми виконуємо успішно. У селі маємо 5 агентів, котрі нас своєчасно сповіщають про бандитів. З повинною з’явилось 5 чоловік. Ми їм роздали текст «Звернення уряду» і післали по інших селах, аби розповіли, як ми їм «простили»… Усі вони агітують бандитів здатися.

На жаль, зі зброєю ніхто з них не приходив. Либонь, десь ховають. І ще одне цікаве повідомлення: у багатьох дворах є нори – були при німцях, зараз є. Якось ми зайшли в одну хату, а в норі два бандити. Їх повбивали, а хату зірвали гранатами. Я особисто робив доповідь лісорубам та лісникам. Тема: «Українсько-німецькі націоналісти – найлютіші вороги українського народу». Лісники і лісоруби, здається, усе зрозуміли, бо пообіцяли з нами співпрацювати.

– А пачєму «здається», а нє «точно», а? – Фельдман криво посміхнувся.

Тої миті до трибуни підбіг миршавий чоловічок, лейтенант Гмиря. Кліпнув очицями – раз, вдруге. Почав:

– Так, так, це я, Павло Гмиря, – уточнив себе Фельдману. – Так-от … У селі моя група знайшла підпільну друкарню, підпільний німецький радіоапарат, підпільних два бунта паперу, бандерівські листівки і антисовєцьку літературу. Все це ми спалили і знищили.

– Тада, сука, маладєц! Паша, харашо, сука, здєлал. Так держать! – Фельдман похвалив Гмирю. – Слєдующій… кто? Ах да, Вася Воробйов. Викладивай, что там у тєбя?

Вася Воробйов:

– Я і вєсь партійно-совєцкій актів переключілісь на борьбу с украинско-нємєцкими націоналістами, тоєсть с бандітами. Какось ми получілі разведданниє, что в сєло ночью явілся ізвестний руководітєль банди – «Шелест», а с нім трі чєлавєка. Поймалі іх і повєсілі. Бандіти билі вооружени автоматами, шестью ґранатами і по пістолєту каждий.

– Мо-лод-ци! – Фельдман усміхався і потирав руки. – Ха-ра-ша, сука, работа! Ха-ра-ша! Єсть єшчо что-то, Вася, сука, сказать? Викладивай!

– Звіняюсь, таваріщ подполковнік. Счітаю, что ми совєршенно нєправільно подходим к нємецко-украінским націоналістам…

– Звіні, Вася. Нє нємєцко-украінским, а, нааборот, украінско-нємєцким… – поправив енкаведиста Льоня.

– Да, да, нааборот. Ми бєрьом іх в плєн. А пачєму? Нє справєдліво то! Бандіт убіваєт, а ми с нім ліберальнічаєм, берьом в плєн… І єшчо одно: тех, кто с повінной к нам являється, тоже нє надо в плєн… У маґілу сразу!

– Свєтлая ґалава у тєбя, Вася! Да, арестовать, сука, повєсіть, сука, вислать, сука. Рапортуй далєє, Вася.

– Да, да, ми іх убіваєм – і тєх, і тєх. Можна єшчо? Спасібо. Должен сказать, что у бандітов очєнь развита женская організація, так називаємая «жіноча сітка». У нас в КПЗе очєнь мало женщін. Мало, к сожелєнію, мало… Главная іх сіла – в сігналізації, в снабженії і т. д. Правда, бандітов-женщін ми очень часто арєстовуєм. С німі надо больше заніматься, ха-ха, – і так, і етак…

– Істіну глаголішь. Да, да, заніматься – і дньом, сука, і ночью, сука… Ха-ха, заніматься… – Фельдман похітливо глянув на секретаря райкому партії. Глянув так, що Ганна Коваль аж зашарілася.

Наступним рапортував Анатолій Кузьмук.

– Населення села «Звернення уряду» про амністію знає, але слід сказати, що ОУН-УПА вміло проводять контрроботу. По-перше, знімають розвішені нами «Звернення уряду». Ось цікавий випадок: одна вчителька, родом з Полтави, з селянами проводила роз’яснювальну роботу. Були там і члени УПА. Вона їм висловила сумнів щодо незалежної держави. Адже в них, галичан, нема нічого гарного, нема й промисловості…Бандити її вислухали, наче погодилися з нею, і тут же порадили, аби вона більше не проводила такої агітації. А ще…

Кузьмука перебила Ганна Коваль, перенісши нараду на наступний день.

 

4

І третього дня, як і раніше, рапортували Фельдману, і, звісно, секретарю райкому. Фельдман часто зсуває брови, хохоче. І весь час скиглить «покончіть с націоналістамі!» – і при тому вимагає захистити від «бандітов» сільських мешканців району. А «невдячних» селян, котрі «бандітам» давали прихисток та їжу, слід рішуче, цілими хуторами виселяти до Сибіру. А тих «бандітов», які з’являються, аби захистити селян від «компетентних органів», необхідно нещадно знищувати. Тих, хто уникнув помсти, рекомендується зголоситися добровільно – нічого страшного їм не буде…

Звітував Ігор Гірняк:

– У селі проведена операція нашими сусідами, тобто солдатами військової частини. Це було п’ять днів тому. Забили 4 громадян. Чому забили – невідомо. Про це мені повідомив голова сільради.

Льоня Фельдман спитав:

– І что ви после етаво сдєлалі?

Гірняк:

– Проводимо розслідування.

Фельдман:

– А єслі організовать расслєдованіє о вашей бєздєятєльності? Бандіти прішлі вооружьонниє, угрожалі актівістам сєла, чтоби убілі людей, а ви, сукі, нічево нє предпрінялі.

Гірняк:

– Це було не так, товаришу підполковнику. Питання ставиться, щоб ми вели боротьбу, а які засоби і сили є у нашім селі?

Фельдман:

– Сколько у вас істрєбітєлєй? Да, да, бойцов, чорт вазьмі!

– Чоловік сорок.

Фельдман:

– І ви счітаєтє мало?!

Гірняк:

– Бажано ще стільки міліціонерів…

Льоня Фльдман:

– У нас полагаєтса, чтоби ні аднаво бандіта в странє нєбило. Ви імєєтє 40 чєлавєк. К вам прішлі два бандіта, убілі людей. Ви что, сукі, ждьоте, что вам дівізію прішлют?! Архі-плохо работаєтє, таваріщ Гірняк. Просто – пазор! Ігорьок, сука, запомні: нам такіє бойци, сука, нужни, каториє умєют бороться за совєцкую власть. Усьок?

– Усьок, товаришу підполковнику, – енкаведист опустив голову, злегка схлипуючи.

Фельман далі не міг заспокоїтись:

– Ти сматрі: бандіти в сєлє… І правільно дєлают. Что же оні – дуракі? Оні ідут туда, гдє іх нє бьют. Оні к вам ідут одкармліваться, лєчіться. Вєдь ви ґоспіталь завєлі. Канєшно, с войскамі лєгчє, тада спать лєчь можно. Правда, бандіти тоже сволочі: ти ім свабоду, а оні тєбє – нож в спіну. Кто слєдующій?

До трибуни кулею прибіг Пьотр Грищенко:

– Вокруг сєла много лєсов, таваріщ подполковнік. І, єстєствєнно, бандформированій много. Мєсяц тому іх било около ста чєлавек. Коє-каво ми унічтожилі, остальниє разбєжалісь. Сєйчас бандітов нємного. С лесов заходять редко, і то на нєсколько часов.

 

Фельдман:

– Подкорміться заходять, да?

Грищенко:

– К сожалєнію, у нас нашчот пєрєдвіженія очень плохо. Получім данниє, пака ето оформім, сюда-туда, пака прієдєм на мєсто – банди ужо нєт.

Тут Фельдман з місця зірвався, наче окропом ошпарений:

– Вот-вот… Ето і ґаваріт, что «за дурною головою і ногам нема спокою…» – навів завчену примовку.

Грищенко виправдовувався:

– Ми пєшком ходім, ібо полуторка наша в ремонтє.

Фельдман:

– Бандіти тоже нє на машинах. На іную машіну нє рас-счітивайтє – нє дадім! Нужно доганать бандітов за счьот, ха-ха, увєлічєнія скорості вокруг своєй осі… Может бить, оні, сукі, нарошно подсилают вам своїх людей і дают данниє: бандіти, мол, туда пошлі, а оні сідят і чай пьют.

Далі звітувала Валентина Кияшко, голова сільради села Вишняки:

– У нас організовано клуб, є книги, але їх мало. Більшість – згоріли… Треба нових, радянських – особливо воєних. Крутять фільми, добре, що російською мовою, – скоріше її засвоять. Недоліком є і те, що у нас дуже поганий зв'язок із районом. Через це газети приходять лише чотири рази на місяць.

Льоня Фельдман насмішкувато:

– Во врємєна Єкатєріни почта работала лучше, а машин тода, сука, нє било. Так дальше нєльзя! Болтаєм, болтаєм, а воз, сука, і нинє там. Ґазет нє чітаєм, связі нє імєєм – куда то годітся? Что, бєз мєня нєльзя рішіть етот вапрос? Что ето за сельсовєт безрукій такой, что нє в состоянії даже організовать своєвременно доставку почти?!

Льоня Фельдман повідомив, що вже тих рапортів вистачить – ситий ними по горло. Усі погано працюють – і все! Крапка! Не забув ще додати:

– Да, да, бандітов арєстовать, расстрєлять, повєсіть! На етом конєц, таваріщі. За работу, соколи Сталіна! Будьте бдітєльни, соколи Дзержінского! За дємократію! За соціалізм! Ура!

Заключне слово взяла Ганна Коваль:

– Товариші! Усі ми маєм відповідати як за хліб, гроші, ліс, так і за політичний настрій населення, за справу ліквідації оунівських банд. У цьому ми відчуваємо повсякденну допомогу ЦК КПУ (б), ЦК ВКП (б) і особливо глави уряду УРСР і, водночас, першого секретаря ЦК КПУ (б) товариша Микити Сергійовича Хрущова. Маємо посильну допомогу і від першого секретаря Львівського обкому компартії товариша Івана Самойловича Грушецького.

Ми одержали також нову розгорнуту програму дій у рішеннях ЦК ВКП (б) та ЦК КПУ (б). Озброївшись цими документами, ми виконаємо завдання партійних і компетентних органів – повністю ліквідуємо оунівців і вплив українсько-німецьких націоналістів на народні маси. Закликаю мобілізувати усі наші сили на боротьбу з бандерівцями. Ми зобов’язані вжити заходів, аби банди націоналістів були ліквідовані до кінця цього року. Наше головне завдання нині – завдання партії та уряду виконати. Усіх неугодних арештувати, повісити, вислати! На цьому дозвольте роботу наради-семінару завершити. За роботу, товариші! За роботу в ім’я нас, в ім’я радянських людей, в ім’я нашого сонячного завтра. Хай живе і процвітає радянська Україна! Хай живе товариш Сталін! Ура, товариші!

– Ура! Ура! Ура! – гриміла президія. Гримів і Льоня Фельдман, зловісний дзержинець, кат України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ХІІІ.

В КОЖНІЙ ХАТІ – ІНШИЙ БОРЩ

 

1

Ой, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну,

                                    гей-гей, розвеселимо!..

Пісня, що з вуст зірвалася, лягла на доли і верхи, на бори і потічки. Здавалось, неба сягала. Не пісня – душа народу. Його біль і завзяття. Біль – за Україну, завзяття – за волю.

Марширують наші добровольці у кривавий тан,

Визволяти наших українців з московських кайдан.

А ми наших братів-українців визволимо,

А ми нашу славну Україну,

                                            гей-гей, розвеселимо!..

Пісня із вуст зривалася, але, здавалося, не було вже у ній того запалу, що колись. Якийсь щемний смуток огортав душу повстанців, завзяття неволив…

Чому? Що це таке?! Брак героїзму? Результат виснаженої боротьби – у холоді, в голоді? Чи, може, усвідомлення того, що рано чи пізно окупант остаточно поглине Галичину, оцю останню твердиню українських вольностей? Авжеж, може так статися, бо маємо Армію без держави…

Як так, Господи? Один окупант гірший за другого. Була Польща – неволя; була Австро-Угорщина – неволя; була Німеччина – неволя…Є Росія – і теж неволя! Усе – неволя, неволя, неволя!!! А де ж Україна, де? Сама собою – де?! Немає… Чому?!.            

Хіба ми Хмельницького не мали? Хіба ми не мали Мазепи? Хіба не мали ми Орлика? Хіба не мали Петлюри? Шевченка у нас не було, Франка, Лесі Українки? Не маєм Тараса Бульби-Боровця, Степана Бандери? Були! Маєм! Є! Та чогось все-таки нам бракує… Так, бракує, але чого? Чого?!.

Єдності, може? Звитяги? Лицарства? Злості? А може, історичної пам’яті нам бракує, га? А це тому, що спершу про себе думаєм, а потім – про Україну…

То ж чого тоді дивуватись, що не маєм держави? Зато маєм руїну… Руїна ота, як відомо, сумна доба державного самогубства. На жаль, оцей процес – процес самовбивства й нині продовжується. Це – наша велика трагедія. Бо ми, українці, завше втрачали шанс створити свою державу. Так було давно, так є і сьогодні. Була остання надія – на УПА, і та з кожним днем згасає…

У крайового провідника думки ходять колом. Голова розривається. Усе у ній переплуталось, що не даси ради. Усе серце болить – за Україну, за її долю.

Добре, що хоч Анеля і діти в надійному місці.

– Про що думаєш, Петре? Як завжди, вірші складаєш?

– Ні, не складаю. Тепер не до них, знаєш… А як колись і потягне, то лише для того, аби виставити злість за двері свойого серця.

– Тоді про що думаєш, га? – не відставав приятель.

– Про тебе, про себе, про родину, про Україну.

– Ну-ну, і що надумав?

– А нічого, брате.

– А все-таки про щось голова болить? – запитав Мирон Іванович.

– Про Україну-руїну, сумну долю самогубства нашого. Йдуть роки, століття, а Україна усе не в наших руках. Чому? Може, ти скажеш?

Пристай задумався. Щось треба таки відповісти, але що? Нарешті мовив:

– Це, Петре, від того, що не вмієм як слід розпоряджатися своєю свободою – колись, тепер. Частина нинішнього покоління українців занадто легко зрікається залишків своєї свободи. Добровільне обмеження своїх громадських та культурних прав призведе до трагедії, до цілковитого занепаду. За прикладами далеко ходити не треба. Київська Русь через що попрощалася зі свободою? Передусім, через міжусобні війни та чвари. А Запорізька Січ через що? Через часту зраду і сліпу довіру царю, Олексію Михайловичу. А Українська Народна Республіка – чому занепала? Через романтичну віру її вождів – Грушевського, Винниченка, Єфремова. А також через сліпу віру у федеративне «братство народів» Росії; через знекровлення Української Армії. А ще… а ще через зайшлий, непримиренний до України, чужорідний елемент.

Мирон Іванович на хвильку замовк: гостра судома горло стискала. Згодом продовжив:

– У Руїні не лише ми винні. Їй сприяла Росія, зокрема, кат України цар Петро Перший та повія Катерина Друга. Україну, як знаєш, доконала остання своїм «Маніфестом к малоросійському народу» (1764р.), яким було позбавлено Кирила Розумовського звання останнього гетьмана України. Натомість в Україну прислали графа Петра Румянцева, завданням якого було – аби Україна, Білорусь і Прибалтія «слєдовалі нєпріклонним курсом» – курсом імперським, в дусі Росії.

– Так, Мироне, твої висновки правильні, але все це про минуле. Скажи, як нині нам жити? Куди іти, чого сподіватися? Бачиш, ворог нахабніє, варварить. Вдень і вночі – спасу нема. Не питаю – що буде з нами, питаю – що буде з нашим рухом? З повстанським рухом?

– Ге, питаєш, що буде? Поразка – от що буде… Гірко це усвідомлювати, але така правда, друже. Приречені ми, Петре, приречені… На поразку приречені. Важко, однак, із цим змиритися, але мусимо, друже, жити із тінню своєї смерті…

– Я теж думки такої, совєтів – тьма, зброї – гори, а лжебандерівців – хмари. Не бракує нам і своїх зрадників… І все це – на нашу повстанську голову! Ні ми, ні хтось інший перед Москвою не встоїть. Перед її варварством, перед її злочинами, перед ординською жорстокістю.

– Атож, перед варварством, злочинами, ордою, – підтримав командира його заступник. – А як, скажи, не варварити, коли Європа сліпа і, як повія, байдужа. Хіба не бачить, що москаль виробляє? Не ліпша й Америка. Вона, пані, багат-ства стягає, а тим часом Москва свої «вольності» насаджує.

– Не насаджує, а вже насадила, – поправив колегу Петро Кукицяк.

– Ага, твоя правда: насадила, ще й як! Аж жити не хочеться...

– Але прийде час, що і її, Росію, шляк трафить. Прийде, ой прийде!

– То правда: прийде! Буде Росія ще в межах московського царства. Бігме буде!

– Може, і буде, але не скоро. Тоді як України може не стати… – мовив учитель, витираючи сльози, що на очі просилися.

 

2

Обидва командири – в землянці. Усе думають – про свою долю, про долю визвольних змагань, про долю України.

Петро Кукицяк зачерпнув кухлем води, випив. Почав:

– Ворог, Мироне, усе робить, аби повстанський рух зупинити. «Найті лідєра і унічтожіть!» – таке гасло Льоні Фельдмана. Партійні єзуїти та їх служба безпеки діють у трьох напрямках: перший – повністю знищити повстанський рух; другий – ліквідувати лідерів і керівників національно-визвольних змагань в еміграції. Ліквідувати за допомогою своїх терористів-агентів, засланих за кордон – і не де-небудь, а в середовищі української еміграції; третій – виманюють з-за кордону лідерів ОУН-УПА всілякими обіцянками. А ті, хто повірить брехливій пропаганді, будуть знищені.

Мирон Пристай на це відповів:

– З першим планом у Москви все гаразд: трохи часу – і ми, повстанці, припинемо боротьбу… За другим планом уже ліквідовано Симона Петлюру аґентом НКВДе Шварцбартом. Так само позбавив світу Євгена Коновальця агент НКВДе у Роттердамі. За третім – колись заманили Михайла Грушевського до «совєцького раю» і помогли вмерти…

– Так, то правда, – втрутився у розмову Кукицяк. – Заманювали ще й Володимира Винниченка, Юрія Тютюнника, інших провідників Української Народної Армії. Лише один із них врятувався від наглої смерті – Винниченко. Відчувши небезпеку, утік за кордон. Дивно, що Михайло Грушевський повірив більшовицькій пропаганді. Хіба він не знав…

– Знав, усе знав, – перебив співрозмовця Пристай. – Чомусь плекав надію, що його, як ученого, визнають на Батьківщині й оберуть головою Української Академії Наук.

– І визнали… смертю. Лікуючи простуду, Грушевському під час ін’єкцій ввели отруту, яка його у трумно поклала.

– Вони, каральні органи, призвели до самогубства і Миколу Скрипника, який, як нарком освіти України, боровся за українізацію. А може, він сам і не застрелився? Напевне, прибрали і письменника Миколу Куліша, мотивуючи, що руки на себе наклав…

         – А з якою помпою хоронили Михайла Грушевського – ти хоч знаєш? Так-от… – командир витяг цигарку. – Так-от, перед Косіором, секретарем ЦК компартії України, та українським урядом, який очолював Постишев, постало питання: як ховати вченого? Спершу хотіли потайки, побоюючись заворушень голодного люду, котрий ще не забув першого Президента УНР. Правда, пішли іншим шляхом: створили урядову комісію. Прах ученого виставили в конференц-залі Академії, обклавши покійника квітами.

– Та ти що?! Так помпезно? – здивувався колишній директор школи. – Не повірю…

– Повіриш, повіриш… – Кукицяк посміхнувся. – До речі, на кожному кроці була показна ця помпезність. Біля труни стояла почесна варта: партійні боси, академіки, наукові працівники, комсомольці. Люду нагнали стільки, що гарматою не розженеш.

– Ото, як цікаво! Виходить, ховали як національного героя, так?

– Ні, як ученого. Слухай, далі іще цікавіше: у куток, де сиділа дружина вченого, сестра, брат з дружиною, ніхто не підходив. Жодного разу.

Мирон Іванович знов перервав колишнього вчителя:

– Ге-ей!.. І ніхто їм не висловив співчуття?!.

– Та де! Їх обминали, як прокажених… Кожен боявся необережне слово сказати, за яке потім міг би поплатитися. Життям чи кар’єрою.

– Схоже, що совєцька влада з цієї печальної події видобула для себе політичну вигоду.

– Ще й яку! Доказала, що вона – «найгуманніша», бо вміє помилки прощати. Колишні, теперішні…

Мирон Іванович далі говорив:

– Тож треба так: труну Грушевського везти по вмираючій від голоду Україні… Хіба то не злочин? Га?

– Ще й який злочин! Але що поробиш? У кожній хаті – інший борщ… Не врятував академіка і лист до голови Раднаркому СССР В. Молотова. Ось його, цього листа, прикінцеві рядки: «Бути в очах націоналістів мучеником за українство від радянської влади і уряду за все те, що мною зроблено для українського визвольного руху, не тільки образливо, але й безглуздо, та й самому уряду, гадаю, невигідно…»

– Либонь, тому його і відправила Москва у Кисловодськ на «лікування»… – підсумував розмову колишній директор школи.

– Либонь, тому, – погодився провідник Петро Кукицяк.

 

3

Щойно народився ранок, а Фельдман у Підгірцях. Із ним енкаведисти. Їх сила-силенна. Причина приїзду – невідома. Люди різне мізкують: одні – святкувати перемогу над українськими патріотами; інші – знайти лідерів, що десь переховуються; ще інші – депортувати сім’ї, котрі запідозрені у підтримці бандерівців.

І перші, і другі, і треті в чомусь мали рацію, бо такі щоденні турботи совєцької влади. Проте головний план ворога – знайти лідерів, аби їх знищити! Льоню Фельдмана, передовсім, цікавлять провідники Петро Кукицяк та Мирон Пристай. Не буде їх – у селах спокій настане. Без голови, як відомо, риба мертва…

У клубі людей – вируюче море. Їх стільки, що ніде сірнику впасти. Тіснява така, що можна зомліти. Піднімається огрядне тіло Фельдмана. Обличчя одутле, наче буряк, червоне. Мовить:

– Таваріщі крєстьянє! Нє удівляйтєсь, что я, сука, нинче нємношенько нє таво… На вєсєлє, тоєсть… Нє знаю, как вам, а для мєня нинче празднік, малость. Ну, почті покончілі с бандітамі. Многіх унічтожилі, тєх, что сдаліся, тоже унічтожилі… – Льоня головою тріпнув. – Должен сказать, что і тє, і тє – сволочі! Ані, сукі, хатєлі совєцкую власть разваліть. А фіґу вам, вот! – і завчено три пальці докупи стягнув. – Наше дєло правоє, ми побєдім! Да, таваріщі?

– Побєдім, побєдім, побєдім!!! – кричали п’яні гебісти, що, наче тюремна братва, коло стін терлися.

Фельдман далі продовжував:

– Побєдім, сука, побєдім. Как піть дать, побєдім. Что далєє? Ах, да… Другоє, і то главноє, таваріщі: нада нємєдленно найті лідєров і … расстрєлять! Как каво, сука? Етіх, как іх… Ну, Пьотра Кукіцяка і Мірона Прістая. Плохо, очєнь плохо, что, сукі, удралі. Как куда? За граніцу, навєрноє. Кажісь, в Польшу ту драную… Нічаво, скоро і там іх найдьом. Сука, найдьом. Рука Москви, сука, как в Ґоспода Бога, длінная… Сцапаєм іх, іних, і Бандьору, сука, єшчо сцапаньом. Вот увідітє, сукі, увідітє! Всьо перемєлім – на юшку і квас… – Льоня зі склянки води сьорбнув. – Сєчас, сука, нам, бдітєльним органам, сукам, должно бить одно на уме: найті лідєров – і унічтожіть! Точка! Ви мєня понялі, сукі, нє-ет?!

– Понялі, таваріщ подполковнік. Найті і расстрелять.

– Нє-ет, нє просто расстрелять, а длітєльно мучіть – на устрашеніє тєм, кто іх, бандітов, поддєрживал, – Фельдман револьвер перед собою поклав. – Нашеє оружіє – бандітам маґіла! Нє так лі, братішькі?

– Маґіла! Маґіла! Маґіла! – кричала п’яна братва.

Головний емгебіст вдячно глянув на своїх підопічних. Продовжив:

– На поімку Кукіцяка і Прістая всем фронтом, сука, ідьом. Завтра ідьом. В етом святом дєлє нам воінская часть поможет. А то дополнітєльно – п’ятсот штиков… І то нє всьо, друзья мої. Єшчо дєсять істрєбітєльних отрядов із десяті сьол нам в помощь. Да, ето будєт здорово! Поймаєм бандітов, поймаєм, братва, поймаєм, – радісно потер руки підполковник. – А патом, сука, повєсім. Сначала кожу содрьом. І повєсім…

– Канєшно, повєсім! – додав Абрам Ґільман. – А іхніє рожі – на палі. Для устрашенія.

– А як не знайдете, тоді що? – запитав Льоню Бісів Андрух, колгоспний конюх.

– Тада дєрьовні Подгорцев нє станєт – пламєнєм в воздух рваньот.

– Да, да, пламєнєм рваньот – підтвердив Абрам, улесливо заглядаючи начальнику в очі.

У залі зчинився шум, що весь час наростав. Чи то від страху за рідне село, чи то від злості. Молодий хлопець, Василь Найда, що був посередині, кілька разів вистрілив. Цілився у Фельдмана, а влучив у Васю Орлова. Льоня хапнув револьвер – і в нападника. Кулі кілька разів прошили тіло хлопця, а ще двох дівчат, що були поруч.

Люди до дверей – лавиною, лавиною… Льоня, як недорізаний бик, заволав:

– На мєстє, сукі, стоять! Каму гаварю, сволочі! Собраніє єшчо нє закончєно! Трєтьє, о чьом хачу вам, сукі, сказать, – ето то, что 15 сємєй із Подгорцев пріказано вислать, с іних сьол – тоже. Да, в оддальонниє мєста, канєшно. Прєждє всево тех, кто бандітов подкармлівал. Правда, спіскі єшчо уточняюся… Да, да, в сельсовєтє, сукі.

Іван Касперко, новий голова сільради, руку підняв. Як отримав дозвіл, мовив:

– Товаришу підполковнику, дозвольте родичам тіла своїх похоронити.

– Ні в какую! Он, она, оно – врагі народа. Бандіти! Самі зароєм! А нєт, овчаркам отдадім – оні, сука, нє должни голодать… Ти меня понял, нєт?

– Поняв, товаришу Фельдман, – знітився голова сільради.

– А может, іним бандітам м’яско ето, ха-ха, падбросіть, а? Канєшно, варьоноє… – хтось із енкаведистів докинув.

– Да, атлічная мисль! Я аб етом падумаю… – Льоня дав команду розходитись.

 

4

Гори прокинулись рано. Пташиним співом, свіжим поранком, шелестом листя. У високості збиралися хмари – вайлуваті і чорні. Чав від часу небом котилось далеке відлуння. З усього видно було: бути негоді.

Тут, на низах, вранішнє сонце у сплесках ріки – неспокійної і дзюркотливої. То тут, то там у небі з’являються яструби: мабуть, жертву шукають. Рано чи пізно, але знайдуть, бо вижити мусять. Коли-не-коли на дереві цюкає дятел – суху кору розбиває.

Гори теж неспокійні: солдат МВД і МГБ стільки, що ними потік мож′ загатити. Усі при зброї, з гончими псами. Їм лиш одне на думці: знайти лідерів – і знищити! Вони мають завдання – очистити Карпати-гори від націонал-душогубів. Так, доблесні воїни повинні припинити «злочини», які творять націоналісти… Радянська влада великодушно пробачить тим, хто самовільно здасться, хто зрозуміє облудність подальшої боротьби. Людям влада поверне не декларовану, а справжню волю, радість розкутої праці – без експлуатації людини людиною… А тим, хто цього не розуміє, – тюрма, зашморг, кулі, сибіри.

Бійці ідеологічного фронту з огидою і обуренням згадуватимуть, як фашистам сіяти смерть допомагали українські буржуазні націоналісти, зокрема учні Донцова, Грушевського, головорізи Степана Бандери, Романа Шухевича… Селяни по-справжньому заживуть вільним, заможним життям. Усі будуть рівні серед рівних… Як Москва, як Росія

А поки що треба бандитів знайти: крайових провідників Петра Кукицяка та Мирона Пристая. Спіймати живими – така воля начальства!

А як, скажіть, їх знайти, коли гора гору заступає? Коли дзюркотливі потоки і співи птахів людські кроки ховають? Коли непролазні хащі бандитам на руку? Ой, нелегко знайти, нелегко. Була би зима, то не було б, звісно, проблем: глибокі протόпини вели б до сховищ бандитів. А так…

– Нічаво, найдьом іх, сука, найдьом. Как піть дать, найдьом!.. – Льоня Фельдман потішає до зубів озброєну братію. – Нє может бить, чтоб нє нашлі: слєд овчаркі вазьмут. Вазьмут, мать моя сука, вазьмут!

Солдати шастають, мов шуліки – туди, сюди. Між скелями, в щілинах, поміж кущами. Собаки тупими носами усе винюхують, винюхують. А ось на чиюсь могилу натрапили. Мабуть, повстанця. Фельдман і тут вірний свому ремеслу: могилу розрити, тіла облити бензином і підпалити…

А гори тим часом і плакали, і сміялися – водночас. І дощем, і сонцем. Пташині співи затихли, лиш гайвороння зловіщо кричало: кра, кра… – буде пожива; кра, кра… – здобич буде!

Вася Абрамов очі до хмар, перестрашено:

– Кра-кра… Тє крукі, Льоня, нє містіка, а? Тє тучі, дальній гром – нє западня, нєт? Может, сучара, погібнєм…

Його перебив Наум Фінкель:

– Льоня, браток, нє знал би ти, какая сєчас тоска у мєня. – Да, по родінє тоска – і по Біробіджанє, і по Ізраелю…

– Сознаюсь, у мєня по ніх тоже тоска. Кровная. На ґенєтічєском уровнє тоска, – відповів Фельдман. – Нічаво, дружок, нє подєлаєшь, пакуда нужно Москву, суку, покрепчє у ка-льоних щіпцах держать. Фелікса Едмундовіча щіпцах…

Темні гори ще темнішими стали – від хмар, що заволокли небо. Тут, там – блискавка, що гаряче рвалася, і знову, наче шнурки, докупи в’язалася. Небом бродили громи – гучні, розкотисті. Вони то котились між хмарами, то об землю гупали, наче спілі яблука. Вже дерева горять, наче ватра. Боже, видовище – страшно подумати. Просто – кара Божа.

– Вай-вай, амба нам, амба! – хтось, тікаючи, приречено скімлив.

Фельдман зір напружив: «О Господі! Так ето Абрам Ґільман?!», – револьвер вийняв і вистрілив – прямо в боягузове серце.

– Так, сука, будєт с каждим, кто трус! Слишітє, нєт?! – гнівно вигукнув. – Помнітє: ми – салдати, Дзержінськоґо, Москви, отєчєства нешого. Єжелі так – честь імєйтє!

Зі страху злочинці почали стріляти. – Стрілів відлуння краяло душі – німі і спустошені. Боже, скільки вони, енкаведисти, нині страху наїлися! То, либонь, не тільки небо стріляє, але й бандерівці… По них стріляють… Амба їм, амба!

Фельдман, наче загнаний вовк, репетує:

– Нє стрелять! Жівиє нужни!

Пси нюх добрий мали: криївку знайшли… Петро Кукицяк та Мирон Пристай до себе гранати прив’язують, у кишені і черевики порох насипають…

Мирон Пристай:

– Настав час, Петре, до бою іти, – і боляче усміхнувся.

Петро Кукицяк:

– Настав, брате, настав. Що робити? Треба вмерти. Як Федь Коляда і Семен Сорока, вмерти. Як тисячі інших… За Україну вмерти. Вмерти, друже, не страшно: усі вмирають. Страшно живими здатися…

– Тоді помремо, як воїни! – відповів Мирон Пристай.

– Власне, як воїни, – повторив слова друга Петро Кукицяк. – Ідемо, Мироне. Най нас хапають… Мерщій!

Блискавки далі хмари запалювали – одна за одною, наче солому. Громи теж мали роботу – і небо, і землю страшно кололи… Раз за разом рвались гранати – повстанські. Уся земля – ув осколках, у жовто-синьому полум’ї. Вереск і крики, наче круки, гори обсіли. Куряви стільки, що нічого не видко. Рвані тіла – повстанців і ворогів – клаптями у небо злітали. Їх на лету яструби та круки хапали… Земля, мох, різне паліччя, скручене листя, здіймаючись, тут, там, немов страшний вихор, навсібіч немилосердно крутилися. Часті вибухи, курява, дим, стогін, матюкня страх наганяли. Страх безвиході, страх зневіри, страх неминучої смерті… Пролунав й панічний крик: “Льоня, хана нам, хана!.. Слишішь, нєт?” Більше криків не було чути. Було видно лише морок і кровавий стовп, що до неба здіймався, а також кроваве місиво, що весь час розповзалося…

Хтось з горян раптом спитав:

– Господи мій! Що це таке? Якийсь знак, може? У повітрі оно, на землі, бачиш?

Інший хтось відповів:

– Так, бачу. Це – знак орди, брате. Цього разу московської…

 

Жовтень-грудень 2007, січень 2008

Борислав, Лази (Польща)



* Команиця – конюшина



Обновлен 17 июл 2015. Создан 16 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником