ЖИТТЯ ЯК СВІЧА

Новели



 

                                                               Андрій ГРУЩАК

 

 

 

  ЖИТТЯ  ЯК  СВІЧА

                                                                

 Новели

 

ГОЛОС – ПОТУЖНИЙ,ЩИРИЙ, ПРАВДИВИЙ

 

 

Андрія Грущака знаю давно – ще із 60-х років ХХ ст. Він, як і я, був учнем Дрогобицької торговельно-кооперативної школи. Зійшлися ми зразу – характерами, духовними запитами. Пам'ятаю, тоді я придбав томик раніше забороненого Сергія Єсеніна. Своєю радістю поділився з Андрієм. Він, натомість, показав мені "Кобзаря" Тараса Шевченка, з яким рідко коли розлучався. А що "Кобзаря" у мене тоді не було, то помінялись книжками. За якийсь час я знав Шевченка майже усього напам'ять, а Андрій Грущак – багато творів Єсеніна.

Згодом наші зустрічі переросли у щиру дружбу, яка й досі триває. Ні з мене, ні з нього торгаша, звичайно, не вийшло – зачесні були... Заочно я навчався на політехніці, згодом  на фізматі педінституту – у Дрогобичі. А він – на українській філології того ж інституту. Здається, Дрогобич мале місто, але ми у ньому ні разу не зустрілися. Через 25 років наші стежки-дороги знову перетнулися. І він, і я завше тягнулись до цікавих людей – духовно багатих, самобутніх і цілеспрямованих. Либонь, через те й виробили у собі такі риси характеру, як чесність, порядність, вимогливість.

Дивно, йшли ми одною дорогою, але наші шляхи розійшлися: Андрій став журналістом, а я – вчителем. Нехай і так, але щось нас і досі єднає. Це любов до книги, до свого народу, до рідної України.

Андрій Грущак рідко, але приїжджав до мене в Карпати. Ми бродили плаями, зворами, лісами, говорили про все, що наболіло. Говорили багато, бо нікого не боялись – ні "любих друзів", ні КГБ. Та чи не найбільше йшла мова про одвічне і чисте – мистецтво, яке, як відомо, вічна загадка. Вже тоді ми писали вірші, короткі новели, нариси. Першими читачами (і редакторами, звісно) були ми самі. Дещо з того, що мали, десь друкували, а левову частку – у шухляди ховали...

Нині мій друг є автором восьми оригінальних книг та збірок: двох історико-краєзнавчих, решту – художніх. Лише цього року, крім книги "Житя як свіча", завершив роман "Знак орди" – полотно багатогранне й значуще.

Але повернуся до книги новел. Не тільки зміст, але й самі назви новел говорять самі за себе. Майже у кожній – свята наша правда, біль народу, тривога за Батьківщину. Автору болить усе, що руйнує наші устої, наші традиції, наш поступ – до кращого життя, до справжньої Незалежності.

Звичайно, новели його усі гожі, але чи не найбільше вдалися такі: "Щаслива", "Заробки", "Генерал", "Не життя – пекло", "Цуд Божий", "Серце – не камінь", "Життя як свіча", "Колгоспи", "Україна буде", "Іван Ворона", "Вмер", "Пекло", "Віддячили", "Віддав", "Сива-сива голубка", інші.

У своїх нових творах автор піднімає морально-етичні проблеми, які є актуальними і для дорослих, і для молоді. Письменник виступає проти неправди, користолюбства, егоїзму – власне, усього того, що заважає нам у житті бути порядними і щасливими.

Усі персонажі узяті з життя. У них є і певні достоїнства і недоліки. Характери повні і колоритні. У всьому відчувається Стефанівківська школа – в сюжетиці, у ліпленні образів, в ощадливості слова. Це помітили відомі письменники – Левко Різник, Євген Титикайло, Ігор Юринець та Роман Пастух.

Можу з впевненістю сказати, що Андрій Грущак має власний творчий голос, який гармонійно вплітається у багатоголосся сучасної української літератури. Цей голос – потужний, щирий, правдивий.

 

Петро КУКИЦЯК,

вчитель.

ЩАСЛИВА

 

Баба Домка на відшибі жиє – у лісі. Хата дерев'яна, але на кам'янім мурі. Хата під ґонтами, трохи на бік перекошена. З боків дзюрчать бурчаки, ззаду гора гордо зяє. Висока, наче ведмідь. Як кора, бура. Що не кажи, а бурчаки бабі у поміч: завжди воду має, є де лахи прати, чим город поливати. Чи літо, чи зима – завжди вода свіжа. Набирай і не дякуй.

Перед хатою – соняшники. Одні усе до вікон хиляться, інші – до сонця. Тут ружі, дзвіночки та айстри – синьо-жовто цвітуть. Є тут і крокіс – весь жовтий. Була тут колись і криниця-копанка. Людям спрагу, знай, тамувала. Москаль ропою і шміром залив, щоб підпалити... Мабуть, гадав, що там є повстанська криївка. Як спогад про неї, криницю, ото журавель, що завше у небо проситься. Під каміняччям, що роками сіро ґамолиться, вперті ропухи живуть. Коли дуже сонячно – рохкають, що годі витримати. Вечорами на призьбі сиві боки гріють. Має баба ще пса, Найду, – з подвір'я усе лихе відганяє. Заблудлий якийсь, тож прихистила. Іноді чийсь кіт, бува, заблукає. Наїсться, нап'ється, на пйицу, як туз, вилежиться – і вольному воля! Піде. Дикий якийсь... А ще, як баба кози тримала, їжачки прибігали. На молочко свіже. Не стало тих кіз – і їх, звісно, не стало.

Баба Домка дома сама. Як палець, сама. Колись мала хлопа, москалі на войну взяли. Де він тепер – баба не знає. Мо', у землі, а мо', десь в плену – не знати. Як рускі брали Берлін, листа написав. З тих пір ні слуху, ні духу від нього. Де не ходила, кого не питала, усі – не знаєм, не чули. Той військкомат навіть посвітку дав: пропав, ади, безвісти... Ага, ще видали квіт на десять рублів – як допомогу. Одноразову. Обіцяли ще щось додати, та, як виявилось, обіцянка – цяцянка. Мала Домка двох дітей – Марисю і Томка. Тепер їх немає. Томко – ніби у лісі. Марися з чекістом повіялась. Москалі шукали чекіста, її – не знайшли. Де тепер син – звідкіль це їй знати? Повстанців – нема, влада, хоч, може, і знає, не скаже. Отак. І де донька – баба не знає. Либонь, з втікачем десь...

Як колгосп зав'язали, її, одиноку, до села силоміць затягали: не будь, бабо, відлюдьком – іди до людей! Поживеш трохи в стодолі, а там, ади, чиясь хата звільниться: когось – на сибіри, а ти... Ні, не хочу, маю свою, – у відповідь Домка. Та й ще Кухарів Сень голові сільради якось: так і так, як Домці мою стодолу забереш, – осьо, видиш, шнурок... Повішуся! Северин Босик таки злякався: іди, Сеню, додому – стодола твоя!

Видно, сільський голова направду злякався, бо відтогди Домку уже не чіпав. Так, її не чіпав, а до колгоспу таки записав. Самовільно, аякже. Домка трохи бурчала, бурчала – й затихла. Певне, Колими злякалася. Коло себе Домка має кількох сиріток – тих, що тата-мами лишилися. Виховує. Їй дорікали, але хто, крім неї, їх виведе в люди? Може, ті гінтернати, га? Там сирітки стануть чужими – їй, собі, Україні.

Томко її був – наче сокіл. Ставний, високий, на все село красень! А що любив Україну – не знайти такого. З малих літ – уже собі ґазда. Не руки, а золото мав. Як колгосп заклали, утік. Казав, на Донбас. А насправді був ніби повстанцем, гой, десь у Карпатах.

Марися її – що маків цвіт. Така ладна. Лагідна, тиха – одна доброта. Усе, що Домка не встигне, доробить. Кіз припасе, курей нагодує, в господі попріче. У свобідну часину лише у книжках сидить. А розумна, Боже, була, а начитана – таку ще попробуй знайти! І не зачинай собі з нею. Де та Гамерика, де Апонія, де чорна Африка – геть-усе знає. В інституті училася. Як додому приїхала, до неї чекістик оден причепився. Присягався, що любить. Втекли.

...Була то неділя – за України вже. Баба Домка акурат з церкви ішла. Глип на подвір'я, а там якісь люди: дорослих аж п'ять, молодші і ще якісь діти. "Щось трапилось, га?" – подумала. Як тільки на обійстя ступила, якась ладна пані до неї в обійми. Тулить, цілує. Питає:

– Мамо, хіба не впізнали?

"Боже, та це ж Марися її!" – обняла доньку баба. В очах і радість, і сльози. А ще тихий подив.

– А то, мамо, Борис, ну, той... Пам'ятаєте? – донька киває на чоловіка.

– Ага, чекістик той, так? – Домка очі на зятя.

– Був, мамо, – Борис опустив очі.

– А оце хто, доню? Якесь обличчя знайоме...

До баби Домки підійшов ще оден пан. Високий, стрункий. Погляд теплий, скроні посрібнені.

– Мамо, ви мене теж не впізнали? Томко я – син ваш, – і міцно маму обняв. – А он та зліва пані, то моя половина, а ваша невістка. Всі решта – то ваші внуки і правнуки.

– Йой! Що ти, сину, кажеш? Усі – і мої?! – Домка радісно. – Діти, скажіть, чи не сон це? Га? Не проява якась?

– Ні, не сон, а яв. Правда то, мамо, – Марися і Томко разом гукнули.

– Ага, значить, мої – геть-усі!.. – баба Домка глянула на ще одного гостя. – А он той дідок – хто мені буде?

– А то, мамо, вам теє знати... – донька усміхнулася.

– Ай, то тьижка справа! – і придивилась до діда. – О, Боже! Та ж то чоловік... Ясю, то ти? – і до гостя усім тілом припала. – Якими світами? Кажи!

– Не повіриш, я з войска утік. Як Берлін брали. Жив трохи в Англії, решту – в Америці. Там розшукав Томка, а згодом Марисю і зятя. А тепер, як видиш, тебе...

– Знаєш, довго шукав... – у баби Домки засльозилися очі.

– За тебе боявся... Не тільки я, всі.

– Дьикую, Господи! – баба Домка усіх просить до хати. – Гоститися будем. Щоправда, стіл бідний, зате радісний. Я нині щаслива. Ще й як, Господи! Йой, яка я щаслива!..

1. 08. 2006,

Лази (Польща).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІДДЯЧИЛИ

 

– Ай, вай-вай! Ратунку, просю ратунку! – Христі Лаб'як здавалось, що все подвір'я кричало.

Христя до вікон очима: за шибкою дві постаті – у місячнім сяйві. Гейби чоловік, жінка... "Ай, вай-вай?" – жиди, значить. Що робити – Христина не знає. Впустити – біда, не впустити – біда. Що вибрати? Ні, таки впустити! – собі наказала. По Божому буде. Так.

Відсунула засув, двері відперла. До сіней, наче мішки, ввалилося двоє. Ще підлітки. Тремтять, ніби кури в негоду.

– Тітонько, погоня за нами, сховайте! – жидівка руку хапнула. Цілує.

– Погоня? Чия, діти?

– Німецька...

 – Йой, що ви кажете! Де вона, де?

– За п'ятою хатою.

На роздуми часу вже не було – тре' рятувати! Усі до стодоли побігли. Там є криївка, у засіку. Покійний Митро, царство небесне, у ній різне зерня ховав. Від закутника*.

А лиш Христя на лаву присіла, як за вікном німці. У зеленій формі, при зброї.

 – Ком гер! – у шибку постукали. Раз, вдруге.

Господиня зіщулилась: йой, що з нею буде, що? І з дітьми? Серце завмерло, ноги з місця – ні руш. Боже, хоч би оминули стодолу. Не оминуть – могила буде... Їй, дітям, жидам.

Господь Бог Христину таки милував. Фрици обмацали хату, сіни, комору – пішли.

– Слава Тобі, Господи! – полегшено зітхнула Христина. На душі радісно, мило. Дрижаки, які від страху мала, трохи лишили.

Так, втікачів заховала, а сама – в неспокої. Непевному і гнітючому. А як жиди не підуть – що тоді, га? Піти на них заявити, чи що? Ні, на це вона не піде, бо, ади, гріх матиме. Від людей, либонь, сором. Проситиме, аби обійстя її самовільно покинули. Мо', зрозуміють. Правда, і їм ризик великий, смертельний... Що робити?

Як потраву принесла, сказала:

– Що ж, страх перебули, може, ідіть! – і за серце хапнулась.

– О, вай-вай, тітонько, де ми підемо, коли сховку не маємо? Вай-вай, не женіть нас, рідна... Ми місцеві жиди – із Дрогобича, – жидівочка руки заламує. – Не женіть, тітонько, просимо, вай-вай... – і Христі руки цілує.

– Осьо срібло-злото – беріть! – жидик тьм'яне пуделко простягує: – Беріть, то всьо, вай-вай, ваше. Пан-Біг свідок, що ваше...

– Я ще, милі, подумаю. День-два... Добре? А щодо пуделка, то воно ваше. Лишіть, воно ще вам знадобиться.

А як мала віко сховку закрити, Христина мовила:

– З потравою, правда, у мене не дуже, але годуватиму. Що їстимем ми, то і ви, згода?

– Згода, кохана, згода! – радісно залебеділи жидики.

Боже, скільки Лаб'ячка страхів перебула, серця наїлася! За довгих три роки, йой! Скажеш комусь – не повірить. Два рази на день потраву носити, раз в тиждень з-під жидів нечисть виносити. Ох, і важко, небезпечно, але не це головне: жиди собі дитя скалатали... Німака воно не боїться – кричить, репетує.

Знову, як і раніше, Христя благає жидів: ідіть собі, йдіть! Жиди в один голос: а куди, тітко? У ворога пащу, так? Правда, хованці скоро вихід знайшли: задушили дитину... Тож у схованці знову тиша і спокій. Та чи надовго? Ні, не на довго – до "других совітів". Жиди, звісно, зраділи: совєти – свої! Зі схрону вилізли, червону лаху на тику – і давай зустрічати! Як великих звитяжців, як своїх визволителів. Вийшли за хвіртку, не подякувавши навіть своїй рятівниці. За тривожні роки, за небувалі страхи. Пішли – мов чужі.

Небавом прийшли. У нових мундирах, при зброї. Так, так, то вони: Хайка Кац та Хаїм Герц. Хайка старлею, що при орденах і медалях:

– Во-она на-аше дитя погубила. Голодом, знаєш... До-обре, що хоч у саду закопала... Довго просили...

– А ще вона, знаєш, наше срібло-злото заграбала... Усе! – Хаїм і собі наступав. – До-обре, що німцям нас не здала. Мабуть, трохи ще совісті мала.

– Лаб'ячка у розпачі:

– Як ви так можете? Я вас, як рідних дітей... Як... – Христина у сльози. – Отак, знай, віддячили. Дякую.

...У Христини Лаб'як жидівського срібла-злота таки не знайшли, а її перстень весільний, коралі забрали. Забрали також і її – із села. Разом з дітьми. Де вони усі нині – хто його зна? Мо', на Сибірі, а мо', у могилі...

 

17. 08. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІДДАВ

 

– Гасько, а Гасько! Чуєш мі, чи ні?! – дід Олекса кликав бабу свою. Гаська Маруна (з дому Осика), що була на подвір'ї, до хати прибігла як куля. Була під вікном, то ж добре чула галаси діда. Спитала:

– Що хочеш, Лексо? – і присіла коло хворого. – Зле ти, чи що? – далі випитувала. В очах – переляк, повно сліз, скорбота.

– Збігай до Феді з Кута, спитай-сі, коли той референдум. Але вже біжи, чуєш?! Одна нога – тутай, друга – тамка.

– Та чую, чую... – і баба побігла. Як куля.

"Так, то добре той Юхновський надумав: щоб Україні бути в законі – тре' референдум, – подумав дід Олекса. – Дасть Біг сили – я і свою "птичку" поставлю. Інакше не можна, я як-не-як, а з пашпортом. Не те, що колись, за совєтів. Хіба міщук з пашпортом був".

За якусь хвилю баба прибігла. Ще з порога гукнула:

– Казав, що гейби першого грудня, – і знову сіла на лаву. – А ще казав, ніби вибиратимуть і президента. Так, заодно.

– А хто пхає-сі в тоті президенти – хоч знаєш? – спитав хворий.

– Казав, що богато, та чільники два: Чорновіл і Кравчук. А решта так собі: причіпка до воза...

– Ага, два чолових, кажеш, – дід сп'явся на лікті. А той комуняка буде? Ну, Сімонєнко, зрадник той. Що Москві підсобляє...

– Та кажу ж, два! Основні! – баба голос підвищила.

– Ага, два кажеш. За Кравчука – ні: комуняка! За Чорновола – так! Наш чоловік. Але, знаю, на Сході Чорновіл не пройде. Ніколи! А в нас, галичан, замало йому голосів, звісно.

– Ай, нащо тобі, Лексо, того? Маєш хоробу, то боки вигрівай! – баба Гаська поправила заголовок діду.

Олекса аж підскочив на місці:

 – Що ти сказала?! Хорий, здоровий – яка ріжниця? Піду! Вибирати піду, аби-м рачки ліз, а піду. Вибори – то мені сьвито. На вибори я завше чекав. Як не піти, коли дочекався її, України? Мій тато чекав, дід, прадід, уся родина чекала, – дід говорив тихо, але натхненно. В діда очі горять, не думки – золото, весь світиться.

– Я що? Я нічо. Заспокійся, Лексо, – баба спокійно. – Як зможеш, то підеш, я не перечу.

– Ого, вона не перечить. Хто ж ти така, га? Хто ту ґосподар, хто? Не я, може? – дід далі запитував. – Басію і Корнилу скажи, щоб за мнов прийшли, чуєш? Вже біжи!

– Скажу вже, скажу, – і баба до сусідів побігла.

"Послухала, добре. Свій голос я мушу віддати – за волю, за Україну. Мушу. Правда, я хорий – то так, але що поробиш? Хороба по деревах не лазить, а, знай, по людях. Та й мені, видить Бог, вже вісімдесят й штири минуло – то кавалок дороги, еге. Життєвої, звісно, – дід Олекса ніяк не заспокоїться. – Були і колись вибори, були, але всі такі, що без вибору. За Польщі, було, так спрали хлопа, що сам на ноги не став. За Австро-Угорщини полем страшили: заберуть! Не за своїх голосуй, за чужих! За большевиків трохи йинакше було: під дулом автомата... А ще – єден кандидат. Було, ой, було..." – хворий звівся на лікоть. На один, на другий – аби в пролежнях кров розігнати. І все на бабу чекав.

День виборів таки настав. Дід Олекса наказав своїй половині нове вбранє подати, юхтові чоботи, білий кожух, шапку-вушанку. Не забув і про вихідну паличку. Басій і Корнило діда під пахи – ідуть. Рано ідуть. Аби першими бути. І будуть першими, будуть! Як колись, за молодих літ, – у полі, у лісі, на косовиці. Як за ворота вийшли, дід Олекса на своє обійстя глянув. Сумно і болісно – ніби прощався...

Обійшли одну хату, другу, третю – діду враз знесилилось. Ноги м'які, наче вата. Не іде, а несуть діда. О, вже видно           дільницю, що оно в школі. О диво: до діда раптом сила прибула! Став міцно на ноги, іде, посміхається.

– А ми, діду Лексо, хтіли зі скринькою... – хтось за столом. – Казали, що ви дуже хорі.

– Хорий? Хто хорий – я? Для України хорий, так?! Нема хороби, коли на твій голос Батьківщина чекає. Нема! Правда, не мені, видить Бог, Україну ту будувати, а вам, молодим і завзятим.

Згодом додому йшов сам – без Басія і Корнила. Коло Палія впав. Замертво впав. Удома вмерти не зміг – не судилося... Лишалось йому – перейти лише одну хату, Петра Палія. Як шкода!

Нагло вмер дід, але голос свій таки віддав. За Україну, за її волю, за президента.

24-25. 08. 2006,

Лази.

СПРАВА ЗАВЕРШЕНА

 

У залі оклик:

– Встати! Суд іде!

Суддя:

 – Оскаржений є, позивач, свідки?

– Є! Є! Є! – голоси з місця.

– То добре. Приступаєм до справи, – суддя гортає папери. Читає: – Надійшла заява від Маґди Горак: хоче забрати собі назад дівчину, Галю.

– Забрати?! – Мокрина Сива здивовано. – Вона ж її покинула, по пологах, знаєте.

Суддя:

– Пані Маґдо, то правда?

– Правда, ваша честь.

– Причина?

– Бо була-м молода, дурна, як то кажуть. Батько дитини мене покинув. То що-м мала робити, га? Ну, і батьки б...

– Ага. Ви аж тепер це згадали, так? Галі вже двадцять. Чи не запізно?

Маґда:

– А хіба знаю? Мо', ще не пізно... Я – мати. Біологічна, ага.

Суддя:

– Так, так, то правда, – біологічна... А та, що її, Галю, виховала, ким їй буде? Як бути з нею? Двадцять літ...

– Ну й що? Двох мам матиме. Я – мати, Мокрина Сива – теж мати. Порядок!

– Порядок?! – Мокрина зірвалася з місця: – Ти диви, порядок! Який? Де ж ти, зозуле, була? Двайціть літ... Де? Ні, не віддам! Не відступлю!

– Ти диви, пані яка! Я – мама, не ти! От!

– Так, ти – народила, а я – виховала. То ніц вже не значить, га? Одному Господу Богу відомо, кілько я ночей не доспала, кілько страхів перебула – не злічити. Галя мені не чужа, а рідна. Чуєш? Чоловікові – теж. Правда, Степане?

– Я теж думки такої, – Степан Сивий глянув на Галю: що вона скаже?

Галя мовчала. А що мала сказати, коли і та, і та – мама. Обидві. Хоче-не хоче, а дві мами має. Оту, що дала їй життя, і ту, що її виховала. Шкода обох.

– Галю, що скажеш на це? – суддя спитав дівчину. – Знай, не суд це вирішить, а ти сама, тільки ти. Чуєш?

Галя заплакала. Як сльози обтерла, мовила:

– На те ради не маю. Як скаже мій хлопець – най так і буде. Кажи, Славку, кажи. Прошу.

Хлопець з місця піднявся. Волосся чорне, хвилясте, очі карі, задумані. "Боже, що маю казати?" – подумав. Мовчав.

Суддя до нього:

– Суд слухає. Прошу.

Славко:

– Гадаєте, легко? Галя не знає, а я маю знати, так?

Суддя:

– Галя-бо просить, не я.

– Знаю, що просить. Галю, кажи, що маю казати? Ну!

– Що хочеш кажи, аби лишень було добре... Тобі, мені, всім.

– До-обре, кажу, – і на обох мамів глянув. – Галя – і ваша, і ваша. Донька вам обом: тій, що на світ привела, і тій, що її вибавила. У мене і в Галі скоро весілля – так що готуйтеся. Разом готуйтеся. Шкода, що у Галі батька немає, зате мене матиме... Чи не так, Галю?

– Твоя правда, Славку, – дівчина міцно обняла хлопця. Поцілувала.

Суддя:

– Нумо, всім встати! Справу завершено. Не мною, а розумом... Хлопця розумом.

26. 08. 2008,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

БУДЕ ВЕСІЛЛЯ

 

– Пора тобі, Лесю, про заміжжя подумати, – Марина Лисович радить доньці. – Як мовиться, свій хліб уже маєш. Пора.

– Що ж, як пора, то пора, мамо, – не перечила Леся. – За кого іти?

– За Петра, доню, Петра... – мати пильно на доньку глянула: чи, бува, не здивується?

– Якого Петра?

– За брата, доню, за брата... – губи матері дрібно тремтіли.

– Мамо, що з вами? Ви часом не того... не поїхали, ні?

– Ні, Лесю, я сповна розуму. Знаєш...

– Мамо, я ж хлопця маю, Богдана. Ще з інституту. Правда, він...

– Ой, чи одного можна мати було! – мати невдоволено. – Петро – тобі пара, Петро.

– Мамо, це безглуздя якесь! Маячня, знаєте.

– Не маячня, доню, реальність. Петро, щоб ти знала, не брат тобі, ні... По хаті – так, по крові – ні.

Марина замовкла. Губи затерпли. Очі пригасли. "Як ото їй, дочці, пояснити?" – у голові шукала порядок, та не знаходила.

– Мамо, та ви казали, що Петро і я – двійнята... – Леся на маму глянула. – Як воно так? Скажіть хоч тепер правду, скажіть.

І мати сказала... Тяглася нитка за ниткою – життя її. Як вчилася в технікумі, хлопця зустріла. Закохалася. По самі вуха, як кажуть. Він наче – теж. Рік зустрічалися. Обіцяв одружитися. Одна лише ніч – перша й остання – була у неї фатальною: у собі дитя носила. Авжеж, тебе, Лесю.

– А далі що було, мамо? – дівчина заломила руки

– А далі... далі... – Марина Лисович не могла говорити. Мить-другу мовчала, а згодом продовжила: – Максим, твій батько, дитино, від нас відмовився. Зізнався, що мається з іншою. Казав, що одружується. Натискав, аби я тебе, коли мала в собі, скинула... Скажи, чи могла я оце, га? Було би це не по Божому, знаєш. І гріх.

– Добре зробили, інакше мене б не було, мамо. А як щодо нього, Петра?

– Йому розкажу, добре? Мо', зрозуміє.

Тут рипнули двері. На порозі Петро:

– Готуйте весілля! Я женюсь, мамо.

Мати весело:

– Я рада за тебе! Леся файна пара тобі. Любить тебе, любить...

– Ви про що, мамо? – Петро насторожено.

– А про те, що Леся і ти – файна пара собі. Усі заздритимуть, так.

Петро очі на Лесю:

– Нич не розумію, хоч ти, сестро, мені поясни, – попросив.

– А що тут пояснювати? Мати хоче, аби ми побралися.

– Побралися?!. Брат із сестрою?..

– Та так... Най мама тобі сама ліпше розкаже, що і до чого.

Марина Лисович міцно Петра обняла. Почала згодом:

– Так, аж тепер скажу правду. Слухай. Звиняй, але я, Петре, мати не рідна тобі... Як народилася Леся, тебе твоя мати покинула. По пологах покинула. Лесю й тебе я своїм молоком годувала. Як і Леся, ти став мені рідним. Скажи, як мала тебе залишити, га? На кого? – у Марини Лисович лице – ярий віск... Заплакала.

– Боже, стільки років – і ви все мовчали?! – Петро здивовано. – Яку силу волі тре' було мати, щоб... щоб не зламатися.

– Скеля, дитино, ламається, а не людина, – Лесина мама щаслива: від тягару вже звільнилася. – Тепер, Петре, усю правду знаєш. Правда, не знаєш, хто мати.

– Дякую, мамо, що не лишили і виховали. Це – перше. Друге: готуйте весілля – одне. Для мене і Лесі. Матимете і... невістку, й зятя.

– А як буде з нею, твоєю дівчиною? – поспитала Марина.

– А ніяк! – Петро відповів. – Сніжана моя просить з весіллям ще почекати. Мабуть, вагається. До того ж, вона пані велика. З багацького роду...

– Мій Богдан теж носом крутить... – пояснила і Леся. – Каже: заскоро...

Марина Лисович весело-радісно.

– Буде весілля, авжеж! Ще й яке буде! Усі заздритимуть!

27. 08. 2006,

Лази.

ЗЛОЧИН

 

Нині Михайла Лисого розбудила "зозуля" – ота, що у дзиґарі. Дзиґару тому вже купа літ – ще за небіжки Австрії куплений. "Зозуля" прудко з віконечка вискочила, п'ять раз прокукала і заховалася. "Добре, якраз розбудила", – подумав Михайло. Йому нині тре' трави косити. Вчора косу поклепав, молоток, камінь приладнав. Якийсь обладунок у торбу візьме – і на сіножаті подасться. Гаська, половина його, ще спить. Най, не будитиме. Най поспить, бо через роботу тоту вже з ніг валиться. Ага, он на цівочку кав'ярка із молоком кислим. Візьме, а то день довгий – пити схочеться.

Так, трав уже майже немає. Сусіди оно геть покосили, а лиш його ще ростуть і, наче море, хвилями котять. Коситиме, так, бо як трава перестоїть – язик корові колотиме. Буряки цьогоріч, мабуть, не вродять – усе дощі і дощі. Кожен день, що аж грядки у воді плавають. Від дощу і що зимою занадто снігу було. Що буде? Боже, що буде?!

Михайло до порога, а у сінях військовий – високий, стрункий. Йой, то ж Адамцьо, синок рідний.

– Якими стежками-дорогами, сину? – батько міцно обняв. – Гадав, ти у Харкові ще...

– Ні, тату, я уже тутай. У Дрогобичі я, – Адам сів на лаву. – Ну, як ви тут, га? Виджу, мама ще сплять – шануєте, так? У дворі, в хаті – порядок. Тішуся, тату. Бачу, що і Михайлові, братіку рідному, нич не бракує. Спить – гарматою не розбудиш.

– Е-е, щоб порядок – то не скажу, сину. До всього руки короткі. У мами і в мене. Головне, що ми живі й здорові. Правда, бід ріжних – у міх не зібрати. Позика, податки, колгосп отой – це те, що у печінках, Адамцю, сидить. Біда, чорна біда – спасу нема! З усіх кінців вітер свище... Неволя...

– Ей, батя, не треба так! Хіба не бачиш, з ким оце справу маєш, га? Із енкаведистом, знаєш.

– Боже, а я не завважив. Форма як форма, військова, – Михайло Лисий пильно глянув на сина. – Скажи, хто тебе в тото каведе затягнув?

– Сам просився, – гордо відповів син.

– Для чого?

– Цікава служба то, тату, – Адам самовдоволено.

– Цікава? Чим? – запитав батько.

– Ворогів виявляємо! Маю, знаєш, на хліб і до хліба. Та й зарплата висока! А ще, бачиш, пристойна адьошка. Глянь, глянь: вже й медаль заробив.

– Боже, ворогів виявляти? Нині? Яких?

– Отих, що радянську владу паскудять.

– Виявляти... І тих, що у лісі, також?

– А ти, батя, як думав? Вони, ті бандити, – короста на тілі держави. Коросту, батя, нищити треба. Негайно, жорстоко – як черву!

– Ага, зрозумів. Сюди за чим ти прийшов, га? Скажи, якщо не секрет.

– Ні, секрету нема. Побачиш осьо... – і став Миколу будити. – Брате, вставай, діло є. То я, Адамцьо, братік твій рідний. До тебе діло, ага, до тебе.

– Що? Га? – Микола спросоння. – Е-е, то ти, братчику, ти?..

– А хто ж іще? Гадав, Святий Миколай, так? – шкірить зуби Адамцьо. – Збирайся. Я тобі поважну роботу знайшов. Коло себе пригрію. Матимеш хліб і до хліба. Головне: багато грошей матимеш. І на життя, і на ділові зустрічі...

– А хіба гроші – то головне, брате? – запитав хлопець.

– Гроші – як доля, Миколо. Вони – життя, брате. Ходи! Чуєш?! – Адам шарпнув за рукав брата.

Микола впирався:

– Спитаю у мами, – брат виривався.

– У мами? Мама ще сплять.

– Спитаю, що вони скажуть. Чекай! – і знов виривався.

Адамцьо брата з хати насилу витягував. І просив, і кричав:

– Дурний, нащо тобі мама? Маєш мене! Тішся із того. Ходи, бо чекають.

Батько стояв, наче вкопаний. Не знав, що має робити, як поступити. Мало того, що Адам ворогу служить, а ще й Миколу в тото осине гніздо пхає. Хіба то не злочин?! Ґосподар свою половину тормосить:

– Гасько, вставай, подивись, як наш Адамцьо варює...

– То, мамо, тато варює – не я, – Адам уже яструбом. – Він хоче, аби Микола усе життя гною тримався. Того не допущу, ніколи! Не я буду...

Михайло Лисий й собі, наче грім:

– Чого, чого – гною? А тримати зброю, то краще? Ворога зброю? – і давай виривати Миколу.

– Полєгче, папаша! – Адам відштовхнув батька, хапнувши за руку Миколу. – Ходи! Мерщій, бо чекають.

Батько Миколу за другу руку хапнув – тягне і тягне. Адам теж потягнув – батько не втримав. Енкаведист, падаючи, вдарився об гостре окуття скрині. І... забився. На смерть забився.

Через кілька день були похорони. Їх було два: енкаведисти, як "расшірітілі пространства", ховали свою людину – Адама, громада – Михайла Лисого, якого сталінські “соколи” застрелили. Першому на гробі тумбу встромили – із червоною зіркою, другому – березовий хрест.

...Так, Адамцю – ганьба! Михайлові Лисому – вічная пам'ять!

30. 08. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАРОБКИ

 

Іванко прудко поріг перескочив, хатній. Захоплено і, як завжди, радісно. Обіймив маму за шию, що на ослоні сиділа. Міцно обняв – скільки моці було.

– Може б, я, мамо, на заробки пішов, га? Он Копачів Сень і Кивацький Петро вже штири дні ходять – й нічого. Свої гроші мають.

– Що ти говориш? Які заробки? Де? – мати здивовано. – Де ходять?

– Та до Хворощі. На торфовиско, мамо. Роблять ворочку...

– Ворочку? А що то таке, сину? – мати запитують.

– Торф перевертають. Знизу наверх, аби сох, – пояснив хлопець. – Як висохне торф, то матимуть ще й штабелівку – а то теж гроші. Як на дітей, то немалі.

– Штабелівку? Щось такого не чула-м.

Аж підскочив Іванко, пояснює:

– Ну, то все кошом, кошом – торф в одну купу.

– Ага, торф докупи зібрати – тепер зрозуміло. Дитино моя, тобі тіль десять рочків оце, а тим, що назвав, уже повних дванайціть.

– То й що? Бігме, я теж так потраф'ю, як вни. От ввидите! – Іванко міцно ще раз маму обняв, щоб, мабуть, показати, яку силу має.

– До-обре, добре, пусти, бо задушиш... Тото, сину, в тата спитай – мо', ти' дозволить.

Тато лиш на поріг, а Йванко до нього:

– Татусю, дозволите? – хлопчик лицем до татових споднів припав.

– Що, синку, дозволити?

– На роботу піти. На торфовиско, тату.

– Ге, як маєш силу – іди. Не бороню. Хоч-си на майку і швіньки заробиш...

– Дьикую, татку. Я силу маю.

 Ще добре не розвиднілося, а хлопець вже на ногах. Радий-прерадий, що аж! "Завідомлю Сеня, Петра – разом пі-дем. Може, візьмуть, а як ні, то хоч дорогу покажуть", – подумав.

Хлопці йому не відмовили. Іван плящину молока в торбу, хліба кавалок – і гайда на заробки. Вже на торфовиську видали йому вили-ріжки: повертай, брате, ну! Один ряд – нічого, другий – гірше, третій – крижі болять-розпадаються. Біль такий – очі вилазять. Кладе Іванко дві-три циглинки торфу під поперек – й лежить. Так, ніби полегшало. Знову за вили, і так до полудня. Короткий обід – і знову та робота. До самого вечора. Боже, який довгий день!

Сонце навзаході – хлопці додому. Пів дороги Іванко своїми ногами іде, решту хлопці несуть... На Загомінку лишили, бо там Іванків батько свою нивку обкошував.

– Ну, Йванку, як заробки? Га? – тато спитав, посміхаючись.

– А-а! Трудна то справа!

– Що трудна?

– Та робота тота.

– Ага, ти гадав – мед...

– Ні, не мед, а свої гроші...

Батько, сміючись, до сина підсів, який на траві усе ноги вирівнював. Мовив:

– Ти, синку, вчися краще – будеш колись мати роботу. Легку і поплатну.

– А коли тото буде, тату?

– Як виростеш, сину. І як розуму наберешся.

30. 08. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

БУРЯКИ

 

– Гур-ра! Вже буряки возять! – три хлопчаки, малі і безвусі, радіють: матимуть зиск. І вони, і їхня худобина.

– Як, красти? А може, то гріх, га? – хтось з них.

– Який гріх, ми ж не крадем, а берем, своє берем...

Інший додав:

– До того ж, буряки не людські, а колгоспні.

– Ну, так, але колгосп – колективний... – втрутився у розмову третій.

– Колективний? А хто нас в той колектив запхав – знаєш?

– Напевно, люди самі просилися...

– Е ні, фіґу ти знаєш: його нам силою – страхом і кулею.

– Овва, а я і не знав.

– Тепер будеш знати.

Вантажівка рушає, а вони, школярики, скіць, скіць на кузов! Поприпадають, як миші. Лежать і буряк за буряком – мах, мах. На землю, на землю... Під гору, на скрутах зіскакують. Буряки у мішки – ото радість: корова сита буде, а вони з молочком. Ще й на молочарню є що нести. Правда, батьки трохи їх сварять, але не дуже. Головне, аби їх, хлопців, водій не впізнав, а то біди не минути: мало що оштрафують, але й ще на весь район загримлять. Можуть і зі школи вигнати.

Так було і цього разу. Іванко, Петрик, Андрійко знову в кузові. Тихо сидять, наче миші. Буряк за буряком – на землю, на землю. Та не тут то було: водій хлопців завважив. Натис на "газ" – і машина, наче зварьована, жене, аж підстрибує. Мабуть, їх участковому здасть... Що робити? У хлопців часу на роздуми не було: треба тікати! Та як? На швидкості?! Так, на швидкості, – одностайна думка у хлопців.

Іванко і Петрик, що були ззаду, зіскочили. Бубликом, бубликом – і порядок. Потовчені, правда, зате цілі, живі. А як Андрійкові бути? Він же збоку... Та вихід знайшов: руками за крайній борт взявся. Висить. О Боже, ноги його під заднє коло заносить. Що буде? Відірватись руками – без ніг залишиться. Тут якась невидима сила його хитає-розхитує. Та так, що він животом, наче м'яч, од борту відбивається. І... падає. У рів падає. Без пам'яті падає.

А коли до тями прийшов, то дуже зрадів: "Живий! А ноги, як ноги? – подумав. – Слава Богу, цілі, не ушкоджені!"

– Дякую, Господи! – Андрійко радіє, немов знову народився.

... З тих пір Андрійко більше на буряки вже не йшов. Тепер вони, буряки, йому щоночі сняться. Цукрові – оті, які возив водій Стах Калямон на стацію Добрівляни, що од села за сім кілометрів.

31. 08. 2006.

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІВАН ВОРОНА

 

– Вот тєбє документи. Ти – свабодєн, бивай! – Ісаак Бродскій тисне руку Іванові. – Да, свабодєн, вольний! Ето тєбє начальнік тюрми гаваріт. Вольний!

– Вільний, так? Невже? – Ворона не вірить. – А як...

Начальник тюрми ще раз тисне руку. Мовить:

– Да, вольний. Путі Господні нєісповєдіми, Ваня. Может, когда-то єщо встрєтімся. Ти – класний парєнь! Может...

Як за Іваном замки заклацали, він довкруж себе поглянув. Так, він уже поза зоною. Вільний він, як птах, вільний! Від волі трохи сп'янів і, водночас, отверезів: куди йому їхати? На Донбас чи додому? Так, таки додому. До матері, до рідної хати.

Що не кажи, але він, Іван, тепер вільний козак. Вільний! Правда, воля тота невесела – цілих десять років відбухав. Від дзвінка до дзвінка. А що набачився, а чого начувся і натерпівся – дідькови не бажай, а не те, що людині. Ой, було, всього було! І лісоповали були (небезпечні, морозні), і знущання (денно і нощно), і карцери (холодні, гарячі). А про знущання табірних "сук" ліпше не згадувать – аж голова пухне, аж мороз поза шкірою. Щодня доноси, розборки, свіжа кров... З самого ранку не знаєш, на яку ногу ступити, як повестися, що де сказати. Скажеш не так – "на мушку" візьмуть, скажеш інак – весь вік пам'ятатимеш. Отак, брате, отак.

Скуштував й карцер Іван – і то не один. Холодний, голодний, на голих нарах. По шию – в воді... Бувало, в ямі наглядачі собою зверху так злиють, що роба смердить, наче виходок. А прати не можна – носи! Носи, доки сеча не вивітріє. Отак, брате милий. Терпи, якщо вижити хочеш. Терпи місяцями, роками.

І терпів Іван. Як коняка, терпів.

Ой, натерпівся! А за що? А за нізащо. Взяли Йвана в Донецьку – яко брата бандіта... Виявляється, його брат, Арсентій, повстанець. Навіть він, Іван, цього не знав, а вони, москалі, знали. Не знав, а взяли. Задармо взяли. Працював хлопець на шахті – чесно, достойно, навіть грамоти має. На Дошці пошани висів – бери з нього приклад! Бач, і те, і те, і те – не допомогло. І то зрозуміло: він – "пособнік бандітов". І сам бандіт... Приїхав він, західняк, сюди людей бунтувати – проти народної влади. А таким баламутам, як він, не прощають. Таким – лише кулі, у кращому разі – ҐУЛАҐи.

"Ай, нащо це тобі, Йване? Що було – загуло. Про майбутнє подумай!" – Ворона почув чийсь невиразний голос. Оглянувся: нікого. Мабуть, сам собі так.

Справді, нащо йому те, що минуло? Тепер має волю, інший шлях. Іди ним, Іване. Іди, не здавайся.

Важко, трудно, та Іван до рідних сторін таки добрався. Ще п'ять кілометрів – і миле серцю село, своє повітр'я, рідний дзюркіт струмків, щебет пташок. Словом, усе рідне.

У своїй хаті відпічне трохи, душу очистить, серце зігріє, майбутнє осмислить. А ще... а ще якась, може, дівка пригорне. І зажиє Іван, запанує.

Ой, чи запанує?! Івана все сумніви беруть. Про що не подумає – сумніви, сумніви... Нічого, так має бути. Довгих десять років тото йому, знай, наслали. Ну, сумніви ті. Не тільки йому, але й іншим табірникам.

Іван іде, навкруги озирається. Майже усе те, що було, не змінилося. Ті ж самі хати скраю села, старенька церква, озерина. Правда, подекуди інші дерева, придорожні кущі, здається, таких не було. Подвір'я те саме – у квітах і чисте.

А он й рідна хата його. Під обдертою стріхою, з лелечим гніздом. Так, він, Іван, таку хату бачить востаннє: заробить грошей, купить дахівку, накриє. Буде як у сусідів, може, ще кращою. Знайде ґосподиню собі, дітей нажиє, мамину старість догляне. Запанує Іван, гей, запанує! Усі заздритимуть.

Правда, на ріднім обійсті побачив людей – чужих, незнайомих. Хто вони, хто? Замість додому, на цьоцине подвір'я ступив, що їм сусідила. Як до господи ввійшов, тітка Гаська до нього:

– А чи не сон це, га? Йванку, то ти, ні? – І Ворону очима обмацує.

– Я, цьоцю, я. Не впізнали?

– А як не впізнати? Батько викапаний. Та й до матері – дві краплі... Бо й були подібні собі, – тітка Гаська садовить гостя за стіл. – Я зараз, ось-ось... Ти-бо з дороги, голодний.

– Та не турбуйтеся, цьоцю. Підкріплюся вдома, мама теж, мабуть, щось смачне зрихтували.

– Мама? Нема, Йванку, твої мами, нема... Рік тому її поховали, небоже, – тітка заплакала. – Твого брата, Арсентія, енкаведисти у студню кинули – як ворога. Батька, знаєш, у "психушку" запхали. Там йому і вік вкоротили.

– Про смерть мами не чув... І ту біду, що москалі нам усім наробили, – Іван раптом заплакав.

– Я писала тобі, але, мабуть, листи не доходили, – тітка руки розклала.

– Не доходили, так. А чому в нашій хаті чужі? – Іван далі не стримував сліз.

– Вашу хату, Іване, влада продала – за одну курку... Як маму вигнали, вона трохи у мене жила.

– Продала? Кому, цьоцю?

– Прокопу Іванціву – переселенцю з Холмщини, якого поляки вигнали.

– За що вигнали?

– Я знаю... Казав: така була політика – Москви і Варшави.

– Знаю політику ту! Чув про неї, на собі відчув, – Іван встав, щоб іти.

Тітка Гаська на дверях, наче птаха. Розвела руки:

– Куди підеш, сину? Ні кола, ні двора в тебе. То куди? У мене живи. Як бачиш, місця тут вистачить. Якийсь час тут перебудеш, а там, дасть Біг, копійчину стулиш і собі якусь халабуду скапариш.

– Дякую, цьоцю. За ваше добро і чуле серце дякую.Піду собі, цьоцю, піду. Ще раз на Донбас поїду. Може, цього разу мене там не чіпатимуть.

3. 09. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

ГЕНЕРАЛ

 

– Ето штаб, да? А Алєксандра Грушку можна? – черговий по КПП* запитав.

– Можно, – відповів офіцер.

Рядовий солдат узяв слухавку. Почув:

– Олесю, то ти? Хутчій-бо сюди! На тебе тато чекає... – Євген Біленький із КПП повідомив.

Олесь не йняв віри. Тато – простий селянин, а приїхав? Із Дрогобичини, знаєш. І не фантастика, га? Селянин, що далі Самбора, Дрогобича, Комарна і Львова не був – і приїхав. Аж у Калінковичі, що в Білорусії. Боже, як дав собі ради?! В такий світ приїхати, Боже.

Зрештою, як було йому не приїхати? Має його одного-єдиного. Ще від першої жінки. З другою дітей не було. Сам не схотів: не завжди гойна сину була. Якось Олеся спитав: "Чи хочеш мати брата, сестру?" – "Ні, не хочу..." – відповів хлопець. Чому – не сказав, але батько усе зрозумів. Отак Федь і жив – із думкою, що у нього лише син. Один-однісінький.

– Олесь ріс, як на дріжджах. Високим, струнким, розумним. Чим міг, помагав. Скоріш на подвір'ї, чим в полі. Якось друга жона чоловікові дорікнула: "Може б, ти, Федьку, свому Олесеві руки випростав – до роботи усякої?" – "Ганю, з нього ґосподар не вийде – я то точно знаю. Має хіть до науки – най вчиться. То його, мабуть", – сказавши це, Федь з хати вийшов. Вийшов, аби половина його сліз не бачила. Навздогін Ганна кинула: "Най буде по-твому, та знай: з нього, хлопа, пана не буде..." – і дверима гримнула.

Ну що їй повісти? Краще мовчати. Підеш за сином – птаха на хату не сяде. Щодня, щогодини не сяде. Тому Федь мовчав. Роками мовчав.

Олесь підріс, школу скінчив. А тепер що? Що з ним робити? Руки його колгосп не піднімуть. Як буде при конях, то виздихають... Земля заросте – пирієм, будяччям, хобтою. Ким би йому, Олесеві, бути – Федь Грушка не знає. Аби був ледащо, то ні: до ріжних наук голову має.

"Тепер головне, – думав Федь, – аби його з того колгоспу якось вирвати! А як?" Голова колгоспу порадив: три тижні най на колгосп попрацює – відпустить. Так Федь і зробив – післав свого сина скиртувати солому. О, слава Богу, з колгоспу того його таки відпустили. Заніс Олесь документи до вчительського інституту. Іспити склав на "відмінно". Вчися, студенте, і знань здобувай! Дак ні: з першого курсу до войска забрали – аж в Білорусію, де оце зараз.

А тепер ото тато... То – добре. Хоч набалакаються, по сльозині пустять – від розлуки отої. Либонь, батько йому трохи України привіз – у новинах, а також в продуктах, що мама напекла-наварила. А ще тато, напевно, і про українські книжки постарався, за якими дуже заскучив.

Поселили батька в готелі – військовім. Біля бараку, де син. А що вільних місць не було, то до самих генералів. У літах і бувалих. Усе коньяки дудлять і в "дурака" грають. Від коньяку батько відмовився, а від карт – ні. Генерали цілу ніч грають, а вдень хропака давлять.

Ну, і Федь, знаєш! Генерали нервують: від Феді усе програють. Ніби бувалі, вищі школи скінчили, на штанях мають лампаси, а все програють.

– Федьо, что ето такоє? Ми генерали – програш за програшем! Как ето так? Растолкуй нам, пажалуйста, – попросив синьоокий. Добрий він чоловік, бо фіґуру з себе не ліпить.

– Хе, розтолкуй... Нелегка то справа, панове. Я, як і ви, генерал... Ви-бо – від войська, я – від карт, знаєте.

– Да-а, умний отвєт, – голоси генералів злились воєдино.– За такой ответ можна глотнуть коньячку малость. Да, дарагой Федя? – спитав синьоокий.

– Хіба тут відмовиш? Пани-генерали генерала просять, але  від карт...

3. 09. 2006,

Лази.

 

 

 

НЕ ЖИТТЯ – ПЕКЛО

 

У Сені Копача чорна година: нині доньку ховатиме. Десятилітню... Два дні тому її задушив Паліїв Федь, сусід через стінку. Перед тим, як позбавити світа дитину, поглумився над нею. Як хлоп, поглумився. А потім голову під подушку – і по дитині. Не людина той Федь, а справжній диявол! З села так тікав, що мало ніг не згубив. Аж в Добрівлянах злапали – за сім кілометрів від села. Міліцаю клявся, що не хотів задушити, а чому отак сталося – він не йме віри... Йому, люциферу, кайданки на руки – і на Бриґідки, що у Дрогобичі.

Сень та Марина – як з хреста зняті. Чорні, як вуголь. Наче квіти, зів'ялі. Плачуть-ридають не своїм голосом, усе руки ламають. І то не дивно: мали дитину – нема... Хто б міг подумати? Погубив кальвін душу дитині. Таке життя мають тепер – не позаздрить і ворог.

– Боже мій, Боже! Защо кара така? – Марина біля трумна руки ламає. – Ніби до церкви ходю, Богу молюся, а...

– Марино, не треба... – Семен втихомирює. Не від Бога злочин отой, а від ката, що гріх взяв на душу.

– Від ката, від ката! – заспокоюють люди.

– Федь, кат той, матиме кару, матиме, – Ганна Кисіль заспокоює подругу.

– Матиме, так, але що мені з того? Що, коли моєї Галюсі немає? – Марина-мати не стримує сліз.

– Може, Марино, її льос такий... – хтось додав, аби заспокоїти.

– Льос, льос... Легко сказати... До-обрий то льос, для неї, десятилітньої? – Копачка себе далі неволить.

Сень Марині шепнув:

– Перестань. Священик у хаті, не бачиш?

– Га? Що? Ага, священик, священик... – втихомирилась мати.

Панахиду відправили – пора вже до церкви. Віко у трумні надворі прибили. Знову плачі, голосіння. Батьки Галі вмлівають. Хлопці трумно на плечі – і в останню дорогу. Несуть.

Як дівчинку хоронили, заплакало небо – легеньким дощем. А потім сонце засяло – яскраво так, ніжно і молодо. У яму квіти і груддя землі – знаки прощання. Плакали всі – школа, село. Було чого плакати: квітку хоронять. Навіки хоронять.

... За якийсь час у Копачів знову біда: повертається вбивця додому. Як бути, га? Під одним дахом знов житимуть? Влада твердила, що він, вбивця, у своїй половині не житиме. І Паліїв Федь те казав: "Піду в світ за очі, аби лиш себе не соромити..." Казав, та вертається. Не зараза, га? Нічого святого у хлопа. Сім'ї не заклав, а віддав душу дияволу – й ніби нич не сталося.

– Що тепер буде? – бідкається Бенедьо Копач, брат покійної Галі. – Ми в його кімнаті зробили ремонт, лазєнку поставили. Як, як тепер бути?

– Може, було не займати сю оселю, – застеріг Тимко Баранів.

– Може, правду кажеш: було не чіпати... Але влада казала, що палія у село вже не пустить.

– Та! То така їхня сьпіванка, знаєте. – Тимко знову своєї.

– Може, тепер якісь нові приписи є, га? – Кравців Петро і собі прилип до розмови.

– Які в дідька приписи! – Бенедьо, брат Галі, з місця зірвався. – У мене дві дівчинки. Що з ними буде – знов похорони, так? Не життя – пекло, йой!

Марина, що досі мовчала, теж відізвалася:

 – І щодня вбивцю внучкам видіти – того мені вже не треба! Моє серце не витримає, ані психіка.

Олекса Петруньчин, сусід, порадив:

– Тре', збори скликати. Як село скаже – так і буде. Іншого виходу, знай, я не виджу.

– Най будуть збори, най! – інші погодилися.

– Такі, аби душогуба з села вигнати! – хтось ще кричав. – Я певен, що село своє слово скаже. Тверде, непохитне: ні тут убивці, ні! А там най влада, якщо вона наша, вирішує.

Бенедьо хапнув сокирча. Кричить-голосить:

– Якщо влада убійника того не вижене, то я, брат Галі, отою штукою йому руки-ноги відцюкаю, череп'я потрощу, клянуся! До криміналу піду, а з ним під одним дахом жити не буду. Ніколи!

7. 09. 2006,

Лази.

ПЛІТКА

 

Щоразу, як відкурликають своє журавлі, як позаламують крила світанки, Іванко, закинувши на плече вудку, ставком тішиться. Тут йому добре, що аж! Тут його світ, тут його дума, тут йому воля. Осідлавши вербу, струхлявілу, похилу, закине гачок ув глибінь – і ловися, рибко, мала і велика. Лепеха, комиші, ріще – хлопця не видно. Любить Іванко і ті нитки-хвилі, що з вітром змагаються. Павуки, чорні, зелені, з довгими лапами – теж йому не завада, що, наче дзиґа, крутяться і коло вимощують. Так, тут йому добре – слів немає. Головне, не чує команд: не бери, не руш, не можна... Тут, при ставку, він сам собі пан: що хоче, те й робить.

Іванко напружує зір: йой, що то таке? Боже, це ж плітка! Золотом сяє-блищить. Хоч би гачок не хапала! Шкода її – ще підрости має. А то... А це що таке? Йой, аби не щупак, бо кінець плітці. А таки щупак! Йой!

– Плітко, тікай! Он щупак, бачиш? – Йванко патики у воду, у воду: – Ану геть звідси, геть! Чуєш?!

Хлопець зорить на плесо: слава Богу, нікого. Ні плітки, ні щупака. На гладі – одні павуки, ніжки яких кола накручують, що губляться в березі.

Іванко усе наслухає. Рання птиця, буває, сполохає тишу, тут-там дятел своїм сокирчам зацюкає. Ба, недалечко і ліс. Він, ліс, теж собі пан: росте, набираючись сил. А то птаство у ньому – для співу. Співає отак, гейби оркестра.

Боже, вже осінь – жовто-багряна, сумна. Кружляючи, листя – на землю, на землю. Жовтогарячий килим настеляє. Щоб, мабуть, тепло було. Тоді, як сніг випаде. Он білка, що по галензях гасає, листячко струшує – жовте, брунатне, багряне. Вже його стільки, що грибів не побачиш.

Іванко, усі знають, не кепсько малює. Зиму малював, весну, літо і осінь. Намалювати б ще вітер! Та як? Кілька раз пробував – ніяк не виходить. Не матеріальний він, вітер, прозорий, його не видко. Але він є, існує, в природі існує. А раз так, то, Йванку, малюй! Легко сказати, малюй. Але як? Ага, може, по траві і по листю? Вітер галуззя хитає, траву нагинає, листя розносить – і все в одну сторону. Гой, ти диви: як оце просто! Малюй! Іванко радий-прерадий: надумав- таки!

Ой, що це таке? Гладінь враз – хвилями, хвилями. І голосно щось плюскає – раз, другий, третій. Ой, то – щупак! Хижий, лукавий. У пащі – плітка, ціла ще, жива. Золотом сяє, блищить. Собою все крутить, намагаючись якось вирватися.

Іванко з верби – плюх. Прямо у воду. Щупака – хап! Є! Є! Є! Стрибає, радіє.

Господи милий! То мамула якийсь, а не щупак: хапнув собі плітку, щоб мати поживу. Іванко пальцями на жабри натискує – плітка вислизає і падає долі. Хлопець хапає її – і в став.

– Живи собі, плітко, живи! І хижаків обминай, чуєш?! – застеріг Іванко, ховаючи щупака в торбу.

8-9. 09. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТАКІ, ЯК ВЧОРАШНІ

 

Тітка Мокрина з гостями сьогодні. Із лісу... Лиш вечір на небо – у хаті їх троє. В бандерівських строях, при зброї.

Найстарший зразу до неї:

– Стіл накривай, тітонько! Гоститися будем. Не бійтесь. Це мої други: Ясько і Данило. Як тури, хлопи – бачите? Б'ють москаля, як дурні, навіть у сні, знаєте.

– Ага, гоститись будете, – тітка Мокрина на провідника глянула. – А ти чий будеш, сину?

– Кирила Федеки. Знаєте, чули? Ну, того, що в Літині.

– Кирила... Кирила... Щось ніби чула... – тітка на столі обрус розстеляє. – А як тебе звати?

– Павлом, тітко, звати.

– Ага, Павлом, значить. То добре. Знайомі будемо – Мокрина, – і подала руку. – Я ото зараз... Осьо до комори лишень.

– Тітко, горілки не треба. Свою маємо – в москалів хапнули... – Павло моргнув приятелям. – Хліба кавалок, цибулю, часник і, якщо є, трохи сала. В три пальці – не більш.

– Сала? Звиняйте, солонини не маю, – тітка Мокрина сплеснула руками. Як ото ще Йван жив, чоловік мій, царство небесне, то солонина трохи-мало, а хати трималася.

– А де ваш Іван?

– Москалі забили. Затемна коні на Ручче водив, а як вертався... – тітка заплакала. – Як вертав – кулю спіймав. Від москалів, клятих.

– Гадали, бандерівець, так?

– Альбо я знаю? Може...

– А як його, вашого Йвана, затемна вирахували? – хтось запитав.

– А біс його знає! Видно, задуже вуздечки теленькали. Гадали, що зброя...

– Та ви що? Ой, то вже біда, велика біда, знаєте, – до розмови Ясько прилип. – Покійника, либонь, все село хоронило, так? Із священиком?

– Аж ні! Боялися. Отець Ізидор був у Дрогобичі – при арешті.

– А то за що, тітонько?

– Щоб не баламутив Богом людей, казали.

Павло, яко старший, чарки наповнював. Багатозначно на колег поглядав. До тітки:

– Хлопці, пом'янем дядька Івана. Здається, золотий чоловік був. Пухом земля і царство небесне! Гей, пиймо! І ви, тітко, пийте. За чоловіка, за нас, бандерівців.

– Я, рідні, не п'ю, ані крапельки, знаєте. Я хіба що губи намочу – за царство небесне. Пухом земля тобі, Йване! Пригублю і за вас, звісно, – тітка Мокрина заплакала.

– Та не плачне, тітонько: кажуть, чому бути, того не минути... – Павло заспокоював.

– Тітко, а як ви гадаєте: ті кляті колгоспи колись впадуть, ні? – Данило запитав удову.

– Чи впадуть, хлопці, я того не знаю, але що розваляться – знаю точно. Як чому? Бо вони від лихого. А ще силою створені.

– Напевно, і совєтів шляк трафить, – додав своє Ясько. – Жорстокі вони, йой!

Тітка Мокрина чарчину до губ. Рада, що добрих співбесідників має. Згодом:

– А трафить!.. А трафить!.. Вони, совєти тоті, це – насильство, кулі і страх. За це їм – могила! Від вас – теж могила... – тітка радіє: очі горять, посмішка в'ється.

– Хлопці, святу правду тітка говоре. Святу! – тре руки Павло: – Але нічого, ми тим москалям п'яним роги зламаємо, і то дуже скоро. Правда, що так, други?

– Зламаєм, ага, зламаєм, – Данило і Ясько ув один голос.

– А яким робом – хоч знаєте? – поцікавилась тітка.

Павло узяв розмову на себе:

– Ми на це свій спосіб маємо, – і забрязкав зброєю. Згодом подав знак на вихід: – Хлопці, ходімо! Дякуємо за гостиноньку, тітонько. А ще за відверту розмову... Бувайте!

"Так, то славні хлопці. Свої і розумні, москалям – могила", – тітка себе заспокоїла. І спокійно спати лягла.

Ранком у тітки знов гості. Енкаведисти. Серед них... і Павло, гість той вчорашній, що тітку Мокрину гостро очима колов, насміхаючись:

– О-о, бачу, зразу впізнали. Не так? – Павло задзвонив медалями.

– Звісно, впізнала, – тітка Мокрина різонула очима. – А скажи, Павле, як ти і коли таким мудрагелем став, га?

– Це, знаєте, військова тайна, тітонько. Але, бачу, просите. Скажу. Під Москвою школили, тітонько. На бандерівця школили. Тепер мені вірите, ні?

– Може, і не Павло ти? – тітка далі допитувалася, бо всім серцем відчула: їй вже, крім життя, нічого втрачати.

– З Тернополя я. Галичанин, як бачите. Віктором звуть, син офіцера, полковника.

– Ага, син офіцера, кажеш. Хоч тепер правду знаю, – похитала головою Мокрина.

 – Ні, ще не все знаєте... – Віктор і собі похитав головою. – То я, Соколов, чоловіка вашого вбив... – усміхнувшись, спитав: – Гадали, що москалі дурні, так?

– Ні, не дурні. То я – дура, знаєш. Що буде зі мною? Мо', скажеш?

– Собі дорогу вже маєш – сама вибрала... На Сибірі будеш – то точно, – перейшов на "ти" Віктор.

– На Сибірі? А за що?

– А що нас, совєтів, ненавидиш! – Віктор з притиском: – І що бандерівців часто годуєш...

– А ти їх, совєтів, любиш? Так?

– Я-а? Так, люблю.

– А за що?

– Бо я теж ті совєти...

– Твій батько-мати теж їх любить?

– Їх вже немає: бандерівці забили.

– Бандерівці? Мо', такі, як вчорашні? Як ти ?!.

– Я того не знаю. І не хочу знати. Збирайся. Вже!

12. 09. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

ДЯКУЮ, ГОСПОДИ

 

Вони повінчались у таборі. Правда, очима. При місяці. Він, вона знали, що вони – одне для одного. Дарма, що іще між дротами. Дротами холодними, колючими. Мають дві доріжки – довгі, вузькі. На них два постових. З собаками. Туди-сюди, сюди-туди – усе ходять. Під ногами – бетон, вгорі – клаптик неба, з боків – колючі дроти.

Вона його побачила перша. Спитала:

– Звідки ти? Скажеш?

– Скажу: із Волині. А ти?

– Я із Дрогобича. Чув?

– Та ти що?! Я там був. Колись, – сказав, глянувши на дівчину: гарна ж яка, наче ружа.

– Був? А коли? Де?

– Як на Бриґідках сидів.

– У криміналі? А за що?

– Бо Україні волю виборював.

– Де виборював?

– По лісах і в Карпатах, – він посміхнувся. – А тебе за що взяли? Де?

– За те, що й тебе. Прямо із церкви, – дівчина руками сплеснула: – Йой, про головне ми забули. Познайомитись. Як тебе звати?

– Іваном зовуть. А тебе?

– А мене Ганною.

В Івана і Ганни знов були зустрічі – на доріжках. На цементі і між дротами. Звісно, при псах і солдатах.

Боже, що то за диявол? Пекло то, не життя! Ти диви, що робить з людьми: винен, не винен – за ґрати. Вижити можеш – живи! Не можеш – конай! Кому яке діло. Москалю, може? Не хочеш жити – повішся... На стовпах, на дротах – йому однаково! Петлю на шию – і рай маєш... Що за держава така? Тьфу і ще раз тьфу! Іван Ганю згадав. Завтра побачення матимуть. Між дротами і при солдатах.

Правда, того завтра не стало: їх розвели – в різні сторони. Вночі розвели. Ганну – у Магадан, Івана – в Хабаровськ. Там звірини повно. І лісу. Ви, бандити, ліс любили – то маєте!

Що було далі – страшно згадати. Знущання, тортури. І праця – щоденна, тяжка і виснажлива. Робота така – куций не витримав би.

Так було довго – цілих п'ятнадцять. Років, ага. Ганна, Іван таки своє відбули – від дзвінка до дзвінка. Відтак повернулися – на Батьківщину. Вже дома ще раз зустрілися, тепер, звісно, на волі. Без дротів і солдат, що із собаками. І знов повінчалися. Не очима, а в церкві.

Ганна:

– Іванку, той рушник, що ми на ньому, мені мама вишила. А що мене арештували у церкві, то отцю Себастяну дала, сподіваючись, що він, рушник, мене дочекається.

– Як бачиш, Господь Бог милосердний: таки поміг тобі в цьому, – Іван тихо шепнув дівчині.

– Авжеш, поміг. Дякую, Господи.

Отець Себастян:

– Чада мої! Як бачите, Всевишньому було угодно, аби ви повінчалися у тій церкві, де рушник молодої.

– І... звідкіля мене забрали, всечесний отче, – додала Ганна, заплакавши.

– Ганно, ти береш собі в мужа Івана? Добровільно і назавжди?

– Так, отче. Беру.

– Іване, ти береш собі за жону Ганну? Добровільно і назавжди?

– Так, отче. Беру.

– Оголошую тебе, Ганно, і тебе, Іване, женою і мужем – щоб разом до скону... Так, молодята?

Ганна:

– Так, отче. Разом.

Іван:

– Так, отче. Навіки разом.

Іван та Ганна заплакали. То плакала радість, водночас і минуле. Страшне, потворне, що забрало їм молодість. Яке у них тепер майбутнє – достеменно не знали. Та знали інше: гірше, що мали, не буде.

13. 09. 2006,

Лази.

 

НЕДАРЕМНО

 

Марися Дубик від учора вдовиця: чоловіка похоронила, Дмитра. Як ще у трумні покійник лежав, коло нього свічки, квіти були, а вона, Марися, наче дерево. Німа і глуха. Люди сльозилися, а вона – ні. Усі марудили: не любила, напевно. Інша б, либонь, вовчицею вила, а вона, як заворожена. Ні сліз, ні тривоги. Як камінь. А нащо ті сльози, коли не любила? Говорили усяке – ти лише слухай. Не люди – людиська: брехню на душу беруть...

Надвечір сусідка прибігла, Рузя Косачка. Йой і йой, люди гутарять, таке гутарять! Ну, таке, що не мож слухати. Зразу з порога:

– Марисю, те, що сльозу не пустила, то твоя справа. Але люди... Люди таке марудять... Про тебе, про мене – аж страшно. Усе добре і зле згадують.

– Знаю, що згадують. Я теж, знай, згадую: як ото ти, мов стечена, за моїм Дмитром бігала; під вхідні двері різні вузлики клала, волосся запльонтане, ґудзи на нитках... Гадаєш, не знаю, не чула. І у криницю хрест із тростини кидала. Що, може, ні? – Марися очі на гостю.

– Так, те, що кажеш, робила, а що? І тепер би робила. Нащо мені хлопця відбила? Гадала, Дмитро буде з тобою щасливий, так?

Марися, що камінь. В очах одні зблиски. Мовчала. Але не надовго. Мовила:

– То я тобі відплатила. За мого Петра, знаєш. Нащо під серцем пригріла? Скажи, нащо?

– Бо хотіла-м, знаєш, обох мати. Навіть з Петром переспала, еге.

Марися Дубик не витримала:

– Ну і повія! Ану, геть мені з хати! – господиня за вожіль, щоб Рузю гнати, немов лиху силу. – Іди! Може, я лихо своє якось переплачу. Без тебе!

Рузя, мов лань, до дверей. І на всю хату:

– Ге, ти мене ще не знаєш! Так легко мене не позбудешся. Боже, за Дмитром хоч би була сльозинку пустила! Дак ні і ні. Напевно, вже іншого маєш, га? Признайся?

– Іншого? Про що ти, Рузю, говориш? – Марися уже спокійніше. – Покійнику, знаєш, не остигли ще кості, а я...

– А що! Таке буває, буває. Оно Гаська з Фільварка зразу по похороні мужа до коханця побігла. Так що... То нині модно, ага, – у Рузі пташине лице: співуче, колюче.

– Модно? – господиня вп'ялася очима у гостю. – Дурна, знаєш, мода. До пекла веде, до гріха, – і Марися заплакала.

– І чого плачеш? Свята?! – сусідка на тороку, що з хустки звисав, старанно вузлик в'язала... – Кинь лихом об землю, не плач. Що було – загуло. Але... Як кров молода у тобі заграє – і за гріх, і за пекло забудеш. Забудеш, хе-хе, – і вийшла Рузя з тим з хати.

Як сусідка пішла, дві ночі Марисю сон не брав. Лише за стінку заходить – Дмитра свого бачить. Блідого, нахнюпленого. "Чого тобі треба, небіжчику?" – Марися запитує. Дмитро мовчить, лиш очима світить. Щось ніби хоче сказати, але не може. Не ніч то була для Марисі, а мука. Мука – і край! Прийшов Дмитро й іншої ночі. Став у кутку і вичікує. Білий-пребілий, як сніг. Ноги тремтять, а руки – сухі патички, очі чорні, як ями. "Ти знову прийшов? Чого хочеш, питаю?" – "Не можна чи що? Я додому ото! – Дмитро відповів. – Я кривди тобі, Марисю, не зроблю, а лиш..." – "Що лиш?" – Марися розгублено. Як куріпка принишкла. – "Хочу дізнатись, чому мене не любила?" – поспитав Дмитро. – "А хіба ти не знаєш? Я ж Петра любила!" – у голосі Марисі чути приреченість. – "А я тут при чому? Його в тебе Рузя відбила, не я. А ти від Рузі – мене. Що, може, неправда?" – "Правда, Дмитре, правда. Твоя і моя правда. Жорстока, а правда".

...Сутінки – у вікна, Рузя – до Марисі. Як завжди, із порога:

– Йой, коліжанко, біда.

– Що за біда, Рузю? – господиня стривожено. – Кажи, не соромся.

– Вночі мій приходив, Петро, себто. На ліжко влігся. Такий холодний, як лід.

– Щось казав, ні? – Марися допитливо.

– Казав, що не любить...

– А кого?

– Казав, що тебе.

– Ну, знаєш! Щось таке кажеш. Мене він згадав?

– Згадав. Казав, що і ти його любила. – Рузя у гніві. Але не надовго, бо на кого гніватися? Їх-бо, чоловіків їхніх, нема. – Марисю, може, варто тепер бодай могилами помінятися, га? Хоч і по смерті буде по-їхньому... Можливо, у сни більш не приходитимуть.

– Можливо, і варто. Давай!

14. 09. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВМЕР

 

– Петре, мерщій за панотцем, бо, чую, буду вмирати... – Іван Дишло наказує старшому синові. – Мерщій-бо, чуєш?!

 – Ай, тату, щось таке кажете! Оно скоро м'ясниці – тре' внучці весілля справити, а ви...

– Ге, то було би незле, якби я того дня дочекався, – дід усе груди викашлює. Як успокоївся, додав: – Коли очі замружу, то бачу оту, що з косою... Іди!

– Добре, іду, – Петро вийшов у сіни. Вже там до дружини: – Галю, ано збігай до цьоці Марисі, повіч, що її брат надумав вмирати.

– Вмирати? Та ти що! Вони лише хорі.

– Знаю, що хорі, але, знай, помирати збираються.

Священик надвір, а Петро до нього:

– Панотче, прошу до нас – тре' батька висповідати, бо кажуть, що будуть вмирати.

– Вмирати? Так нагло? – панотець здивовано. – Коло двох неділь тому видів їх, гожі-здорові були. Щось собі на подвір'ї грабали.

– Так, не слабували. Так, грабали, тепер кажуть, що їх сила покинула – у тілі і в кістках. А ще, кажуть, як очі замружать, білу з косою видять...

– Ой, так-так, старість – не радість, – священик співчутливо. – Сходи по дяка, Петре. Він акурат тут потрібен.

– Добре, панотче, іду,

Паламар у саді трави обкошував – та так, що аж коса двиготіла. Як зобачив свого похресника, косу на криву гілляку повісив. Очима спитав: щось сталося, га?

– Вуйку Кириле, гайда до нас – священик казали. Тата тре' сповідати, бо вмиратимуть.

– Ой, лихе кажеш! Не вірю!

– Я теж не вірю, але тато в це вірять – і край.

За півгодини хата Івана Дишла повна людей. Родина, сусіди, священик і дяк. Панотець хворому:

– То що вас, рабе Божий, болить? – і тричі перехрестив недужого.

– Ай, отче духовний, усе. І тіло, і кості, і душа навіть... – дід Іван перехрестився.

– Може, то гріхи, Йване? – священик на чоло діда руку поклав.

– Альбо я знаю? Мо', і гріхи, отче. То, либонь, тоті війни боком нині мі' лізуть. І польська, і австріяцька, і руска.

– Ви і там, і там, і там воювали?

– Воював, а що?

– Та нічо, питаю, – священик спокійно. – Ой, війна та, Іване, війна... Через ненависть спустошила наші серця, братню кров отруїла, – священик глянув на діда. – З обличчя виджу, ще не мали б вмирати. Та й очі те ще не виказують. Вогню ще трохи в собі маєте, Йване.

– Ай, щоб не було, але сповідайте, отче. Не дай Боже, вмру – усі гріхи з собою візьму. Чорти пектимуть вогнем, а я того не хочу.

До хворого підійшов дяк. По очах його було видно, що буде хитрити:

– А чи маєш їх, тих гріхів, багато, Іване? – запитав Кирило.

Панотець і собі очима: багато?

– Ай, то лишень оден Господь Бог знає, – відповів дід. – Щоб аж багато, то ні, але, видать, маю. А хто їх немає? Ніби по Біблії жив, але я знаю?.. На війні, знаєте, лише у воздух стріляв. А як фірманив – усім помагав, особливо вдовицям. Правда, совєтів отих не любив. Та за що мав їх любити? За колгоспи тоті, за сибіри, за масові розстріли? Так?

Тут дяк Кирило смикнув вусом – правим, лівим. Спитав притишеним голосом:

– Ги-ги, а як, Йване, колись з дівками було – скажеш?..

– Ай! Що було – загуло, мій Кирильцю. Яка потреба тото нині згадувать? Молодість – на те й молодість, щоб любити. До кінця, до безтями. На всю кров, знаєш.

– Авжеж, на всю кров... Була й півлюбов, знаю...

– А в тебе хіба не було півлюбові? У цьому хіба лиш наша вина? А дівок?.. Ну, пригадай, – дід Іван сів на постелі.

– Так, так, що було – загуло, – священик повторив слова хворого. – В ім'я Боже починаю сповідь...

Того дня дід Іван таки не вмер. Ні другого, ані третього. Дочекався таки внучки весілля – з пишними вдовами і молодими дівчатами. “Вони – одна насолода...” – згадав. По весіллі дід вмер. Нагло, без другої сповіді.

17. 09. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОБОЄ ГРІШНІ

 

Снігу випало по самі пахи. Коли, що в плотах, наче цівки, у хмари націлені. Морозів, правда, нема, але скоро будуть – так колгоспний "брехач" заповів. Вороння – чорне, голодне – на лету падає. Снігу вже стільки, що пси з буд не виходять.

Тато мають роботи по самі вуха! Піди сніги відгорни, коли кучугури, як гори! Шуфля важка, держак короткий – попробуй! Але тато на те і тато, аби собі у всьому зарадити. Вони такі скрізь: на полі, у лісі, на колгоспній будові. Правда, будову тоту робити не люблять, бо кажуть, що вона – не на себе. Який хосен з неї, коли за день-два лише півкриски заробиш. На трудодень треба їх п'ять-штири. Подумати тільки: на оден трудодень стільки днів змарнувати!.. А татові план – триста трудоднів в рік! Лізь, бідаче, зі шкіри, а план мусиш дати. Інакше присадибу по самі вікна одріжуть. Боже, то такий визиск, наче за панщини, альбо ще гірший. Колись, повідають, три-штири дні в тиждень – на пана, тепер – всі. Отаке життя, пане-брате.

Зима – і мамі біда. З раннього ранку до ночі усе голову сушать, чим піч натопити, як ото сім'ю наситити. Не кажу вже про кури і пса. Правда, наш кіт теж не проти сісти на мамині руки. Але йому легше: як-не-як, миші зимою до тепла пхаються – лишилось зловити. Усе пхаються, так. Хоч у хаті того тепла, що під коцом. Лісу близько нема, до того ж колгоспний. Солом'яна стріха із кучі, що завалив вітер, загрівку не дасть – уся сира, перепріла. Один попіл від неї і дим. Навіть полум'я того, аби якусь страву скапарити, мало.

Мама якось татові кажуть:

– Федьку, немає як хліба спекти. Чуєш?

– У печі, Ганно, а як? – посміхаються батько.

– Тобі, бачу, смішно. Знаю, що в печі, а чим затопити? Га?

– Ой, правду мовиш: нема чим, ой, нема, – задумались батько. Згодом: – Вдосвіта встану – подумаю.

Я теж спозаранку схопився. Не спиться – і край. Усе думаю, де ото тато тих патиків наберуть? А мусять, бо тісто, що в нецках, ген перекисне. Пес того хліба не їстиме, не те, що людина.

Чую, надворі шурхіт якийсь. Мабуть, тато щось тягнуть. І справді, до сіней тато колоду ввалили. Велику, суху, ґудзувату. Лишилось одне: порубати – і в піч. Тож будемо з хлібом, з теплом.

– Ну й одоробло притяг! – мати радіють. – Звідки оно, га? – очі на батька.

– Ай, не питай. У кузні лежала – вона з-під ковадла.

– У кузні? Чиєї?

– Куцого Йвана.

– Вкрав?! – мама руками сплеснули. – Господи!

– Комсомольці тоту кузню розбили. Начиння загребли, а колоду, знаєш, лишили. Ну, я її...

– Матінко Божа! А я, дурна, гадала, що вкрав... – мати стривожено. – Добре, що помилилась, – очі у мами горять: щасливі. Їхню радість щоки і ямочки біля вуст виказують.

Радіють і батько:

– Так що, Ганю, буде тепла черінь і хліб.

Мати щасливо:

– Будуть, ага. Дякую.

Тож був хліб на столі, був. Правда, разовий, зате дуже смачний. Запахчений рум'янцем, кмином. Наступного дня мама татові знову свій клопіт:

– Хліб, Федьку, вже маєм, тре' щось до хліба.

– Що ж, як треба, то треба. Буде – і сила прибуде! – батько сокиру в мішок і геть з хати. Під вечір з мішком – великим, скровавленим. Усміхнувшись, кажуть:

– Ганно, на – маєш мнясо. Нам, видать, на всю зиму хвате.

Мама очима в мішок, а там, Боже, дик... Як живий. Рило коротке, очі булькаті – блим-блим...

– Боже, що ти намислив?! – мати раптово від мішками відскочили, немов від лихого. – То, знаєш, гріх. Воно, хоч німе, але жити хоче.

– Знаю, що хоче. Так, як ми, хоче, – батько ніж гострять – великий, мисливський. І знову до матері: – Знаєш, така вже природа: виживає сильніший. Отак. Я...

– Йой! Ти страшно говориш. Не треба...

– Треба, ще й як! – батько обняли матір. – Якби не забрав, то дика б розтягли пси, а може, й вовки. До того ж, у нього, бач, поламані ноги. Шротом їх хапануло. Як я підійшов, кабан кров'ю спливав. Очима просив: зроби щось зі мною, видиш, як мучуся... Скажи, що мав робити? Що? Лишити, най мучиться, так? Я, звісно, сокиру з-під пояса – цюк! І...

Мати далі руки заламують:

– Ти б, Федьку, про гріхи подумав, ніж...

– Гріхи?! – тато всміхаються. Мені ксьондз їх відпустить.

– А ти тому певен? – мати стривожено.

– Певен. Бо їсти, щоб жити, – не гріх.

– Йой, не кажи так! – мати перестрашено. – Видно, обоє ми грішні.

– Звісно, обоє. А ти як думала? – тато весело посміхнулися.

4. 10. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЦУД БОЖИЙ

 

Вона прокинулась – від тісноти і задухи. Тіло тремтить-горить, як в пропасниці. Зверху і знизу, чує, земля, з боків – теж. Земля холодна, мов жаба. Страх серця торкнувся: вона на цвинтарі, так? Чому, як? Наче жила, не вмирала... Єдине, що пам'ятає, як на здибанку йшла. До Романа. Все! Жодної ниточки...

Вперлась рукою об землю. З усіх сил натиснула. О Боже, повітря! Воно, рідне, воно! О, раз так – буде жити. Буде! Щоб там не було, як, але життя їй врятоване, так. Пропхала і другу руку, а на верху – тепловій, свіжість. Руками землю від себе, від себе – сонічко, йой! А ще шум листя – у високості. Від серця відлягло трохи: у лісі вона, у лісі. Слава Богу, що не на цвинтарі. Дівчину ще раз пойняла радість: так, вона житиме, житиме! На зло комусь житиме!..

Додому не йшла, а летіла. Гейби сполохана птаха. Навпростець, навпростець – через трави, весь час оглядаючись: боялася. Тої ями боялася, лісу, убивці. На серці тривога: "Що коїться вдома, що? Тітка її, мабуть, згризлась на тріску, чекаючи. Скільки часу її не було – точно не знає. Певно, недовго: жива ж!".

А ось і подвір'я. Все в квітах – горить. Вхідні двері втворені. Значить, тітка вдома. Тітка з сіней, наче куля:

– Галю, то ти?! – обнімає, цілує. – Хіба так можна, га? Гадаєш, як мені Господь Бог діток не післав, ти мені не болиш? Ні?

– Знаю: болить, цьоцю, болить, – Галя вся у сльозах. Хотіла щось пояснити, та не змогла. Сама-бо не знала, що з нею скоїлось.

Тітка далі обнімала своячку. Міцно і тепло, як рідну дитину. Сказала:

– Тобі, бачу, тре' заспокоїтись. Зваж, у ногах правди немає. Оно постіль твоя, то ляж, відпічни, – тітка на Галю глянула. – Де була, скажеш?

– У землі була, цьоцю, в землі...

– Йой, що ти говориш! У землі? Як? Що?

– Я, цьоцю, усе пригадаю, усе... Ось побачите.

– Може, мама розкаже...

– Мама? Як? – Галя здивовано. – Звідтам, де нині мама, ніхто не вертає. Вона, звісно, теж.

– Може, у сні, знаєш.

– Може... – Галя сумно відповіла.

Як Галя прокинулась, тітка до неї:

– Галю, як спалося? Щось снилося, може?

– Так, снилося, цьоцю.

– Ай! Я ж казала, казала. Мама, еге ж?

– Ні, не мама, цьоцю, а... – Галя замовкла. В очах – сум і тривога.

– Хто тоді, хто?

– Роман і Ярина.

– І то все? Так? – тітка подивовано.

– Ні, не все. А ще снилися статки... Ну, оті, що ви мені записали.

– Йой, що ти кажеш! А Роман той – хто тобі буде?

– А той хлопець, що колись заручилися. Я, він – як, ви забули?

– А Ярина – хто така?

– Його перша дівчина. Ну, Романа.

– Ага... То хтось з них тебе вбити хотів?

– Так, хотів. Хтось з них. Хто – не знаю. Може, разом.

– То може суд встановити, – тітка пригорнула дівчину.

– Ага, суд, цьоцю, кажете... суд... – Галю сльози душили.

...Суд таки встановив, що Роман її приглушив і в землю зарив. Холодну і мокру. Гадав, що, як заручений з нею, матиме право на статки, які тітка колись їй записала.

По суді Романа замкнули – на десять років.

– Та це ж цуд Божий, Галю, що вижила! – тітка Килина міцно обняла Галю.

– Авжеж, цуд Божий, цуд... – обличчя дівчини залилось слізьми.

9. 12. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

КРЕСИ

 

Ранок ще не протер очі, як Ян Красіцкій уже на порозі. Наче пацюк, тлустий, борідка шляхетна. Всівшись на канапі, мовив:

– Вєшь, я мялим, Пьотрусь, рацію, кеди мувілем, же война посунела наші креси на захуд... Памьєнташ? – поляк показує порівняльну мапу, що у підручнику історії. – О тєм дісяй по телєвізії шла жеч.

– Ага, йшла, чув, – ствердно хитнув головою Петро Теліга. – І не тільки про це, але й...

Гість аж підскочив:

– О ч-чем? Мув!

Ґосподар гостро глянув полякові в очі. Мовив:

– О-о, то буде довга розмова... Кажи краще ти.

– Я-а? – поляк подавлено. – Ну, добже. Слухай. То, что слихалим дісяй, вшистко правда. Я ото добже вємь. Теди, кеди ми вальчілі зе рускімі...

– З рускими? Якими? Хіба твоя Польща воювала із москалями?

– Кедись вальчіла. Нє ото ходзі. Нє з рускімі... Зе повстан-цамі.

– Тобто?

– Ну, зе бандітамі УПА.

– Ось воно що?! З бандитами... Виходить, ті, що собі волю виборювали, бандити? Так?

– Оні у нас наші креси забралі. І то, вєшь, нємало: треть панства нашєґо.

Петро поляка за барки хапнув, але відпустив. І мовив:

– Українці забрали, так? Не Москва?

– І украйонци, і Москва – разем.

Петро на хвилинку задумався. Потім:

– Кажеш, що третю частину Польщі забрали... Бачу, що ти, колєґо, тупий, як баран: в історії ніц не петраєш. Так знай: усе ваше нинішнє Подкарпацьє – то українські землі, давні-прадавні. Аж по Віслу, щоб знав. Згадай операцію Вісла...

– Фу, якісь бздури ти мувіш! – Красіцкій зробив кислу міну. – Операцію Вісла, мувіш? А цо то такоє?

– Так, я недаремно казав, що ти – як баран. В історії ніц не кумекаєш. Це – спланована акція Москви і Варшави.

Тут Ян Петра перервав:

– Акція, мувіш... А для чего, кеди?

– Зразу по війні, брате, по війні. Щоб етнічних українців із своїх споконвічних земель вигнати. Як куди? В Україну, в Білорусію, а також в Росію, щоб знав. А мо', і на Сибір...

– О, Матко Боска! А за цо? – поляк теж допитливо.

– Бо хотіли Україну геть навпіл поділити. Вам, москалям.

– Ах, так. А ваші бандіти і в нас, Польсце, вальчілі.

– Так, воювали. Але не бандити, а, знай, повстанці. За свій рідний край воювали і за гідне життя, абись знав.

– І цо з теґо?

– А нічо... Веліли родаки твої взяти в руки дві торби – і з хати цурік, цурік за границю. Лишились без кола, без двора, знаєш. А на їхні місця поляків наслали. Отак, як бачиш, Москва і Варшава ощасливили українців.

– А цо, ваші рускі на Волинє робілі – вєшь, нє? Муй тато бил в Армії Крайовой, повєдзял.

– А хто ту війну починав – знаєш?

– Рускі, то єсть ви, украйонци...

Петро Теліга краєчком ока на поляка глянув. Вигукнув:

– О, фіґу ти знаєш! Не ми, українці, а ви, поляче, ви! Твій одноглавий хотів усю Галичину хапнути. Не вийшло. А знаєш, чому не вийшло, знаєш?

– Нє вємь. Повєц мі, повєц.

– Бо Москва, друже, геть усієї України собі забажала. Так, так, усієї. Про це теж ніц не знаєш, не чув?

– А поцо мі то? Вємь, же ви нас убівалі...

– Ми вас убивали, а ви, поляки, нас по голівці гладили, так?

– Так, убівалі, алє ми о непоґлєґлості Польской вальчілі.

– Як, на наших, Галицьких, землях? Знай, ми, українці, боролися за незалежність України. До речі, на своїх теренах боролись. Вам що – можна, нам – ні?

– Достаточно! Бздури ти мувіш! – поляк червоний, як рак. – Нєх жиє Польска!

– Від можа до можа? – Петро вперся очима в Красіцкого.

– Так, од можа до можа!

– Най живе Україна!

– Од можа до можа? – Красіцкій єхидно.

– Ні, від Волги до Сяну! А ще тобі ось що, поляче, скажу. Най буде все так, як ото є. Що було, то було, – це вже історія. Не рушмо границь, бо досить вже крові. Вашої, нашої. У мирі живімо.

Ян криво лиш посміхнувся. Сказав:

– Нє правєдлово то, вєшь. Пан Буг вас накажет. За наші креси, за крев. Зобачиш?

– Слухай: не страш, добре? Нас вже занадто страшили. І твої кревні, і німак, і австріяк, і москаль – геть усі. Не страш, чуєш? Не ті часи нині, знаєш. Не ті!

Красіцкій надувся, як сич. Згодом видихнув:

– Єще Польска нє зґінєла!

Петро теж надувся. Крикнув:

– Ще не вмерла Україна... І не вмре ніколи!

11. 12. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕКЛО

 

Дядько Стефан, що привіз сіно, рубель відв'язав. Мати стягнула. Хвацько до рук вили хапнув – і сіно на землю, на землю. Мати усе його підбирає і навколо себе кладе. Згодом помінялись місцями. Мама на фірі, дядько на стіжку. Усе формує його, стіжок той. Що не кажи, а дядько у цьому мастак: мамину подачу весь час відбирає і ногами топче, аби сіно добре вляглося.

– Кожна жінка, Ганю, ніц не варта – без чоловіка. Правду кажу, ні? – І скоса поглядає на маму.

– Залежно, який чоловік... Якщо не лінюх, то правда, Стефане, а як...

– Знаю, твій Федь не такий. Працьовитий і добрий.

– Авжеж, працьовитий і добрий, – мама рукою сльози змахнула.– Що мені, Стефку, від того? Ось вже півроку минуло, як кляті облавці забрали. Ні одвіту-привіту від нього. Була у Меденичах, у Дрогобичі – нема. У Бориславі була, Львові, Стрию – те саме. Пропав, ні за цапову душу пропав.

Дядько Степан вили відклав. Теж сльози обтер. Каже:

– Що тепер, Ганю, будеш робити?

– Ай, не питай. Хіба знаю? Питай, не питай – всі мовчать, мов у писки води набрали.

– У Дрогобич ще раз іди. Там мали б знати, бо як-не-як область, – дядько Стефан поволі стіжок поправляє.

Мати граблями лишнє сіно стягає, подає дядькові, а він під ноги усе накладає. І топче, топче.

– Ну і влада! – дядько сердито.

– То і не дивно: яка влада – така й парада! – мати примирливо.

По якійсь хвилі дядько далі гне своєї:

– А най то шляк травить, владу тоту!

– Най москаля трафить! – поправила мати дядька Стефана.

– Обраних – теж.

Як стіжок крутками укріпили, мама до дядька:

– Прошу тя, Стефку, до хати. Чогось такого не маю, але чим хата багата – тим рада. Тож почастую. Трохи, знаєш, чемериці зі свята лишилось.

– Ні, піду вже, бо дома маю пильну роботу, – сказавши це, дядько віжки, що були при конях, поторгав. – Вйо, соколики, вйо! – і поїхав.

Як відтуркутіли колеса, мама у сльози:

– Як нам, дитино, жити без тата? Щоб встожити стіжок – і то чоловічі руки потрібні, не те що... – Мати замовкла: раптове ридання їй мову відняло.

– Мамо, не плачте, мо', тато живі. Дасть Біг, додому ще вернуть, – заспокоюю маму.

– Го-ой, дай, Боже, дай! – мама згорьовано.

Вже вечір наліг. Мати ще сіно заграбують – щоб чисто було. Я вже на призьбі сиджу. Чекаю. Раптом хтось хвірткою – рип, рип... Якийсь чоловік – на наше подвір'я. Хто-бо це, йой! Мама теж, мабуть, здивувалася, бо аж граблі з рук випустила.

– Федьку, то ти? – і незнайомцю на шию кинулась.

"Федьку... То, може, тато?" – гадаю. А може, знайомий. Зарослий якийсь, весь у лахмітті. Ближче підходжу. Так, то мій тато: карі очі – горять, волосся – смола, на ліву ногу трохи накульгує.

– Татку мій, татку! – тулюсь до батька, що мене на руки хапнув. – А що, я не казав, мамо, що тато вернеться? Не казав, га? – питаю.

– Казав, Андрійку, казав, – мати нас обох обіймають.

Уже дощ накрапає, а ми на подвір'ї. Мама не може натішитись татом. І посміхається, й плаче.

– Що ти повернувся, Федуню, то Господь Бог допоміг. Бо я за тебе молилась. Щодня і щоночі.

– Знаю: молилась, – тато заплакав. – Дякую, Ганю. Ти мене врятувала. Молитва твоя мене з пекла вернула. З більшовицького пекла.

– То правда, із пекла. Але і тут, у селі, теж пекло, щоб знав.

– Пекло, ой, пекло... – тато похапцем до хати підходив, що давно чекала на нього.

16. 12. 2006,

Лази.

 

 

 

 

СЕРЦЕ – НЕ КАМІНЬ

 

Олесь часто буває у Січеславі. Бував тут не раз – як ще зустрічався з Наталею. Буває й тепер, коли не стало її. Тут є донька, тут є могила дружини. Його тягне сюди, наче магнітом. І нема на то ради. Мусить там бути, мусить, мусить!

Коли літаком, коли потягом, а приїздить – бодай два, три рази в рік. Правда, літак зручніший: годину-півтора – і ти вже на місці. Поїзд телепає довго – рівно добу. У більшості випадків Олесь вибирає літак. Звичайно, то трохи ризиковано, але вигідно. Літаком, він, учитель, час економить – щоб більше коло трьохрічної доні побути. До того ж, директор школи усе нарікає: нема кому підміняти уроки – усі відмовляються. Зрештою, він, директор, має рацію, бо на українську мову і літературу хтось з вчителів ще погодиться, а от на німецьку... Німецьку не всі добре знають.

Цього разу, як перед тим, Олесь вибрав літак ТУ-114. Відколисав його скоро – за якусь не цілу годину. Теща зустріла радо, як при житті Наталі. Правда, тесть, що був по чарці, до своєї кімнати потюпав. Там чогось довго бурчав, немов цуценя перестрашене. Боже, чим він незадоволений? Олесь приїжджає не з пустими руками – для Олі, для нього, для всіх. Кожному – якийсь гостинець. Скромний, недорогий, але гостинець. Бо які статки у сільського вчителя – добре відомо. Усій Україні відомо. І на Заході, і на Сході, і на Півночі, і на Півдні, і в Центрі. Відомо, бо влада одна – совєцька.

– Наїдайся, Олесю, ти-бо з дороги. Голодний, – теща зятю.

– Дякую, мамо. Я ще сьогодні до Наталі піду, – Олесь встав із-за столу.

– Та ти що? Скоро темнітиме. Відложи на завтра, добре?

– Ні, мамо, таки нині піду, нині, – Олесь вийшов з хати.

Перед тим запитав:

– Чого тато отак?..

– Мабуть, гадав, що за дочкою приїхав... – відповіла теща.

Трамвай теленькався довго. Ось коксовий завод, навісний міст, "соцгородок". Ще пару зупинок – і трамвайне "кільце". Трамвай назад повернув, а Олесь на цвинтар подався. Треба йому три поклади пройти – два старих і новий. На новому спочиває Наталя.

На цвинтарі пахне травами, сухим листям і квітами. Він, Олесь, сам, наче палець. Йому тут і не страшно, і не маркітно. Він завжди, коли тут буває, спиняється перед одним пам'ятником – Янкелю Фрідману. Той жид, що не кажи, кепало мав: назвав свого внука Микитою. А ще на додаток Микиту Хрущова попросив хресним батьком бути. Перший комуніст Союзу на таку пропозицію радо пристав. З тих пір кожного року свого "похресника" дарунками тішив. І то немалими: на все життя вистачить!

А ось могила іще мудрагеля одного. Лежить посеред жінок, котрим себе замолоду усього ділив... Обидві вони, сестри, його так любили, що погодились під одним дахом жити до самої старості. Перед смертю вони веліли себе поруч коханого схоронити.

Є тут могила ще одного мудраки. Повісився на знак протесту проти школи з українською мовою навчання. Школу підпалив, а собі мотузку на шию... Москвином, кажуть, був.

А ось і могила Наталі. Чорний надгробок – це один-єдиний свідок, що вона колись жила. Портрет молодої, ще незамужньої. М'яке волосся, в очах глибока задума, леге-сенький усміх – це все, що підкреслює її сутність. характер. Внизу білі троянди і слова Олеся:

Допоки жити – нам тужити,

Твоїм іменням дорожить.

Життя, тобою не дожите,

Всім нам тривогою болить...

Ці слова повні болю, тривоги, жалю. Далі нічого. Далі лиш камінь. Камінь – на гробі, камінь – в душі. Камінь у Наталиної родини, в Олеся, у її донечки, Олі. Той камінь буде вічно із ними – аж доти, доки житиме пам'ять про неї, Наталю.

Олесь цілує пам'ятник, мовить молитву, сідає за столик. Втома його таки знемагає. Схилившись, він засинає.

– О Боже! Що зі мною? Де я? – опівночі Олесь будить цвинтарну тишу. – На цвинтарі, так? – сам у себе запитує. У страсі відповідає: так, на цвинтарі. Серед високих дерев і серед могил.

Олесь жахається. Що робити? Іти поміж гроби – занадто страшно. Чекати світанку ризиковано: серце не витримає. Має одне: до полудня іти, де чисте поле.

Олесь не йшов, а летів. Поміж трави, гроби. Гроби наступали, кричали – жах! Один страх відпускав, інший хапав. Ще трохи, трохи – і жах минеться. Все буде, наче сон. Тож уперед! Скоріше, скоріше!

На подвір'я ступив на світанку. Теща до нього:

– Олесю, де носило тебе? Ми всі отут...

– У Наталі був, мамо, – зять ніяково.

– Як, цілу ніч? – теща стривожено.

– Як бачите, цілу ніч, – відповів Олесь.

Підійшов тесть. Трохи пом'явшись, мовив:

– Я аж тепер зрозумів, чого варта Наталя у твоєму житті!

– Аж тепер?! А до цього? – Олесь наступав.

– Прости, якщо можеш. Що було, то було, але знай: серце – не камінь.

– Знаю, не камінь, не камінь... – погодився Олесь.

Зять і тесть потиснули один одному руки.

17. 12. 2006,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СИВА-СИВА ГОЛУБКА

 

                              Світлій пам'яті дружини 

                                                                         Євгена Титикайла –Вірі.

 

Надворі мжичка – сива-сива. Сира, непривітна. Вона, мжичка, скрізь: на деревах, на асфальті, у хмарах.

Раптом у шибку щось – тук, тук! Дзвінко, крилато. І знову тиша – німа, насторожена.

Петро зирк у вікно. Наліво, направо, вниз – нікого, нічого. Причулося, мабуть. А серце в неспокої:

– Галю, може, то пташка, га? Піду зобачу. А може, голубка...

Уже не мжичка, а дощ, непривітний, нудний. Петро голову в плечі, пташку шукає. Очима сюди-туди – нема.

Як до хати зайшов, дружина до нього:

– Ну що, пташину знайшов?

– Та де? Нема, Галю, нема.

– Тоді де вона, де? – ґосподиня побивається, немов за дитиною.

– Може, кіт вхопив або десь заховалася.

– О, бідна пташка! Загине, – Галя плащик на плечі – і до дверей. – Сама пошукаю.

– Де ти, пташино, де? – жінка шукає. – Мабуть, була, бо щось об вікно вдарилось.

А дощ все іде та іде – на руки, обличчя. Вже й ноги мокрі. Обійшла один кущ, другий, зігнулася: є, є! Маленька, щупленька. Голубка – сива-сива, як дим. Сидить, вся трясеться. О Боже, у неї крило перебите!

Галя голубку в долоні. Гріє, голубить. У хаті:

– Знайшла! Осьо, видиш? – І долоні розтулює. – Маленька, щупленька з перебитим крилом.

– Ти вмієш шукати, – Петро радий, весь світиться.

Дощ перестав. На гіллях голуби. Багато їх – не злічити. Бідненькі, мокренькі, їстоньки просять.

– Піду, погодую, – Петро взяв міщьи із зерном.

– Сивко моя! – Галя голубку годує, пташка не їсть, лиш голівкою крутить: мабуть, рана болить. – Їж, голубко, їж, бо вижити мусиш. Дві-три зернини, ну-у! Їстимеш – зажиє рана...

Петро:

– Ну що, їсть? – чоловік спитався, як до хати зайшов.

– Слава Богу, їсть наша сивка, їсть. Головою крутить, а їсть, – і пташку до грудей тулить, пестить, голубить.

...На гіллях – голуби. Багато їх, наче листя. Серед них і голубка. Сива-сива, як мжичка. Петро руку в кватирку:

– Ходи, сивко, ходи. Нагодую, зігрію. А як захочеш – перезимую. Ходи! До господи ходи. Ти вже тутай жила. Тоді, як ще жила твоя рятівниця, Галя. Пам'ятаєш? Ходи!

5. 01. 2005,

Борислав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖИТТЯ ЯК СВІЧА

 

– Ади, береться на вечір, а нашого Ромка нема, – дід Микола сірячину на плечі – і до дверей. – І нащо йому того хліба було, коли у нецках повно наїдків?

– Ага, пампушки, струцлі, оладки людське око радують. – Мати до мене: – Сеню, махни до комори, у перескринку є свіча, скоро зірниця.

Вже бралось на вечір. Захід все ще трохи горів, але хмари, чорні, мов сажа, його весь час затягали. Скоро сонця не стане – спати піде. Най спить, натомилось за день, най.

Мати в господі. Вечерю рихтують. На стіл. Запахущу таку і святу. Дідусь ще надворі – обходжують птицю, худобину різну. Вни – німина, але повечеряють. О, скоріше б зірниця – "дідуха" тре' заносити. Ще й "бабу" стелити – на стіл і на піл. Щоб м'яко було, тепло.

– Що ж, Йивко, пора вже й до столу, – дідусь "дідуха" вносять. Згодом "бабу" скрізь стелять.

А ось і молитва. Рука – до руки, очі – на образ. На душі легко, що аж! Так-так, легко, а серце болить: що сталося з татом? Нема... Ніколи, знай, ще так не було, аби запізнились. Тато казали: "За хлібом піду, може, якісь гості приб'ються". До міста пішли іще зранку. Зараз вечір, а їх все нема. Щось, видать, сталося. Мама куті зачерпнули, а слези – кап, кап. Дідусь пампух в руки і до вікна: мо', надійде?

Як повечеряли, дідусь та бабуся почали коляду.

Мати сумують, але підтягують. Ледь-ледь підтягують. Вни дуже сумні, як восени листя. Олюнька, сестричка моя, як і мама, слези втирає – то рукавом, то кулачком. І все            пхенькає:

– Тата хоцу... Тата...

Я обнімаю сестричку і собі плачу. Йой, замість веселитися, маємо слези. Торішній Свят-вечір був веселіший. Були в нас і гості – хлопці із лісу. Тогди тато до губ палець приставили і нам малим: "Глядіть мені, нікому! Чуєте?". – "Ні пари з уст!" – мама теж застерегли. – "Добре, нікому!" – ми повіли.

– Е, коби хоч ілюшінці* Ромка нашого не злапали... – бабуся перелякано.

– Ілюсинці? А цо то таке? – питає маленька Олюнька. Хе, таке мале, а таке допитливе.

– Ах! То такі дикі кози, що кущі обгризають... – відповідають бабуся. Жартують, звичайно, бо сестричка малюнька і куций розум ще має.

Мій дід – найкращі у світі! Вни байок купу знають: і про Івасика-Телесика, і про злу мачуху, і про козака Мамайка, і про жорстокого Івана Грозного, про інше. Бабуся теж мені до вподоби. Вни купу пісень знають. Сумних, веселих. Голос у них співучий, наче струна в скрипці. Люблю ще я нашого Бровка. Він двір стереже. Люблю й нашу Мурку. Вна миші ганяє – у хаті, в коморі. А ще мені рядно гріє... Не люблю я совітів – вни вороги наші. П'ють, гуляють, скрині розбивають, до дівчат чіпляються. Чого вни ту? Га? Хіба своєї хати, а ще землі їм замало? Правда, інколи твердять, що вни нам, темним, нове світло несуть. Хто, хто, – оті азіяти? А ще торочуть, що і волю несуть. Яку – ту московську? Оту, якої й самі не мають? Але нічо, нічо – закуриться і за ними! Закуриться! Хлопці з лісу – во козаки! Так їм дадуть, що аж в'язи покрутить. Терор голодом їм не пройде! Ніколи. Повстанці того не допустять.

Ранок. Метелиця – світу не видко. Баба Горпина, сусідка наша, у вікно гримає: пустіть і пустіть. До хати проситься. Мама сінешні двері втворили: заходьте!

– Йой, Йивко, що будеш робити? Твій Ромко у Вивозі ... Весь у крові, подрухотаний. Знай, на кавалки...

– Йой, що ти говориш?! – Мама хапнули руками волосся – рвуть, виривають. Дивлюся на них: а вни сиві. Ураз.

– Я нічо... Трумно, Йивцю, рихтуй, сани – й по нього.

Вивіз далеко, кілометрів три буде. Дідо до вуйка Дмитра, щоб коня і сани позичити. Вуйко наш добрий: позиче, бо наше горе, то і його горе. Бо родака він нам. Та й для чужих – горе. Бо їх зможуть так само... Ну, закатрупити. Батенько лежать у снігах, що при рові. Руки, ноги відрубані, пакіл у тім'ї. Без носа, вух і очей... Доокіл кров і кров – червона, згусла, наче пріла калюжа.

– Боже! За що його так кати скатували?! – мама руки ламають. – Москалю, мій Роман і мухи ніколи не скривдив! За що ти його світу позбавив, нехристе?

– Ото маєм радість!.. І життя маєм!.. На сам Свят-Вечір радість... Од москаля клятого, ординця двоглавого, – дідо рукавом слези втирають.

...Свіча довго горіла дві ночі. На третю – згасла. Як тато, згасла. Як усе життя їхнє...

7. 01. 2004,

Борислав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОЛГОСПИ

 

Від села до села котиться чутка: скоро усі з колгоспом будуть. Колгоспи тоті, кажуть, тяжкі і страшні. Як камінь на шиї.

Мати на припічку ґорсик підрублюють. А що у руках голка дрижить, нитка нерівно лягає. Мати до батька:

– Петре, скажи, як при колгоспах тотих жити будемо, га? – і на грудях очі ховають: сльозяться.

– А хіба, Олю, знаю? – батько у файку махру набивають. – Як люди, так і ми, – кресалом черкть-черкть – вогонь добувають.

Дідо Сень ще в бамбетлі: кості рівняють. На ліктях підводяться, кажуть:

– Від нього, колгоспу того, добра, чую, не буде, – і з бамбетля чорні, як земля, ноги спускають. Кілька раз кашлянувши, продовжують: – А ще з торбами будемо.

– А то чому, тату? – мати питають.

– Хо-хо... – дідо звислі вуса розгладжують. – Бо земля буде не наша.

– А чия, коли не секрет?– батько дрібно очима закліпали.

– Дідьчина! – дідо, сухі, наче тичка, до дверей похитали. Вже на порозі пояснили: – У комуни руках, в комуни, а вона, значить, чужа – підмосковська.

Запала мовчанка. Довга, гнітюча. Знадвору чути мукання Лиски, іржання Гнідого. Корова, кінь – останнє, що маємо.

– І худобину нашу теж заберуть, га? – мати заламують руки. – Я оце про коня і корову.

– Заберуть, звісно. Не тільки їх, але й нашу душу! – переконливо батько.

Мама ґорсик відклали, а самі в сльози.

– Ой, що то, людоньки, буде, що буде?! – мама плакали-голосили. – Прийде мара, чужа і потворна, аби тебе, українця, з торбами по світу пустити... На рідній землі пустити. За що, Господи, нам кара така? Хіба не християни ми, га? Не ходим до церкви? Не живем, як Бог приказав?

– Ходили. Ходитимем, але вже, може, не до своєї, – то тітка Килина з порогу. Видать, бабусю почули. Ще в сінях. Тітка, мов вареник, пухкі, співучі, як ранок. Очі великі, горять. Вогнем і ненавистю.

– О, то ти, Килино? Сідай, – мати запрошують гостю.

Тітка стоять посеред хати і очима приміряються, де б ото вигідніше вмоститися.

– Не до своєї? А до чиєї? – мати очі на тітку, що на бамбетлі присіли.

– Московської... – тітка Килина трагічно.

– Виходить, нашу церкву комуна в труну покладе? Так? – голос у матері сумний і тривожний.

– Так, як на Великій Україні... – тітка Килина. – Церкву розберуть – на ферми колгоспні, а дзвони переплавлять на кулі...

– Йой, то страше! – мати руки ламають. – Килино, скажи, що буде, як я, приміром, від колгоспу відмовлюся?

– Що буде? Сибір – ось що буде! Альбо куля буде...

– А де той Сибір, знаєш? – мати округлюють очі.

Тітка Килина поважно:

– Да-алеко, звідси не видко. Десь за Москвою, кажуть.

– Свят-свят, Маріє! – мати побожно руки склали. – Йой, що з моїм Йвасем буде?

– Най вчиться, – то тато, що до хати зайшли. – З нього, виджу, ґосподар не вийде. Любить книжки – най в них сидить. Може, колись, легший хліб матиме.

– О, най вже отой колгосп буде, аби сибірів, а ще голоду не було. – мама взяли знову голку і ґорсик рубцюють.

– Ой так, так: серп і молот – смерть і голод! – батько повторили відоме прислів'я.

– Як отой ґорсик, таке, Килино, буде і життя наше. Діряве і безпросвітне.

– Таке, як на Сході. У голоді, у холоді, у страсі і відчаї, – у тітки Килини язик розв'язався. – Чула-м, Олю, що там був голод великий. З вини, кажуть, Кагановича, Сталіна і Хрущова.

– О-о, не кажи того... Не чула-м, – мати боязко на батька глянули. – Що, Петре, скажеш?

– З голодом ми завше були... За Польщі, за Австрії, за Німеччини... – тато теж набрали охоти. – Правда, голод совєцький – то найстрашніший, либонь. Бо від диявола. Ну, отой, що у 1932-1933-х роках був на Великій Україні.

– А ти, Петре, звідки то знаєш? – мати знову запитують.

– Ба! В армії чув. Від місцевого хлопця. Ну, того, що з Миколаєва, знаєш.

– Що він ще казав?

– Казав, що голод цей штучний. Большевики 'го зробили. За оден лише тиждень півсела вимерло. Голодні навіть мертв'яків їли.

– Йой, що ти таке кажеш! Мертв'яків?! Хіба отак можна? – мати взяли голову в руки.

– Голод – що вовк: усе схрумає. А ще той, що з Москви клятої.

– Видать, дідьчий москвин нас скоро всіх на тамтой світ спровадить.

– Як будем мовчати – спровадить.

Дідо ще щось хотіли додати, але у двері загримали. Сильно, напористо. То була служба. Тлустяк татові якийсь папйир підсунув:

– На! Подпіші! – ручку між пальці втиснув.

– Що-о? Куди? – тато вдали нетямущого.

– Заяву – не що і куди!

– Заяву? Яку?

– До калхоза, – чужак відповів. – Да, да, до калхоза, дурак, – п'яний кулак завис у повітрі.

Підписувати тато, звісно, не хтіли, та мусили. Бо інакше – недоля, сибіри...

26. 12. 2003,

Лази.

 

 

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНА БУДЕ

 

Баба Парашка сидить на причілку, а очі її ув вікні. По снігах бігають. Сніг вже темніє, але подекуди ще, немов цукор, білий.

– Ото вже йде на тепло, – баба каже радо. – Як на гірці проталини, то вже на весну.

А сонце, яке щодня з-за гори котиться, її, засиджену, надвір тягне. Щоб свіжого повітря ковтнути й старі кості погріти. Але баба з хати не виходить, бо леготу того, най і весняного, трохи боїться: може протяг між ребра залізти. І тоді, знай, банки став. А ще п'явки. Воно то нічого, знайде тоті банки, п'явки знайде, а хто їй, одинокій, поставить? Хто? Якби жив-був Ілько, то вона не мала б з цим клопоту, бо на простуді її чоловік добре знався. Як лікар. Кого де протяг хапне, як морозець під ребра залізе, а чи груди хрипи візьмуть – усі зразу до нього: "Ільцю, зі мною біда – виручай!" Так, у біді її чоловік ніколи нікого, знай, не покинув: ади, птахом летів, аби хоробу прогнати. Не хімією лікував, а банками, п'явками, пчолами, кропивою, а також іншими травами. А на тих, що вже рук-ніг не чули, свою мав методу: у баньику пахучої потерухи із сіна запарить. Кине туди трохи старої вощини, розжарену каменюку – і руки-ноги над парою. Тримай. А щоб пара собі не втікала, грубим коцом болючі місця накриє. Хоч, правда, марудне то діло, зате помічне: за кілька разів до танцю, хорий, іди!

По банках, кому би не ставив, гранчак первачку вимагав. Як болючі місця ним натер, то хорий півдня потом стікав. А з ним і простуда стікала. За приходини Ілько ніколи гроші не брав: було би лиш те, що від натирання лишилося, а ще чимось загризти. Не раз, було, баба Парашка просила, жеби свій талант комусь передав – не послухав. А коли не пускала до хорого, то казав: "Парасю, а хто, як не я, скажи, слабому поможе, хто?" Почувши таке, баба не могла його втримати: "Но то іди, але, прошу, голову май! Чуєш? І не кисни в горівці. Свят-свят, Маріє, іди", – хрестила його. Ілько настанови баби одним вухом ловив, іншим випускав. Він своє діло знає, бо сам собі пан.

Ой, не мав він, Ілько, розуму, ні! Раз так, знай, нализався, що серце не витримало. Пукло...

– Хіба, скажи, Ільцю, розум ти мав, га? – і баба на знимку глянула. – Усіх ставив на ноги, а себе закопав, – баба Парашка тричі перехрестилася.

Не встигла Парашка себе заспокоїти, як сусідка, мов з'ява, уже на порозі. Залебеділа:

– Я оце з контори іду, гадаю, тебе ще провідаю, – баба Палазя на ослоні присіла.

– То й добре, бо з тиждень не виділись. А що в тій конторі робила?

– Була в голови. Просила коня, фіри, аби гній вивезти.

– І що, дав? – спитала Парашка.

– Ой, дав... Казав: "Іди, Торочилихо, геть, завтра прийдеш. І... не порожньо". А ще торочив, що має нині богато роботи – всякої-превсякої.

– Знову завтра підеш, так?

– А як не піти? Хоч знаю: то безтолку. Торік так само ходила. Коли не прийду: "Торочилихо, богато роботи..." То має збори якість, то поле чекає, то тік виглядає, а то їдуть з району якісь важні персони.

– І не дав?

– Як не дав? Дав, але за півлітри. Казав: "Знайдіть, бабо, собі фірмана, домовтеся. Як спита, чи в конторі були, кажіть, що були".

– Ну й голову маємо! Ще допотопного...

– Гадаєш, Парасю, він оден в нас такий? А згадай усіх перед ним. Хіба ліпші були? Га? Одні – пияки, злодії, лихомани. Кажуть: хочеш допомоги – себе віддай... Або доньку, якщо маєш. Звичайно, у ліжку. Ніяк, зарази, ті поклади з себе не скинуть... Ой так, так. П'явки одні. Ніяк баб, хоч мають своїх, не можуть наїстися... – баба Палазя головою скрушно хитнула. – Бачиш, скоро весна. Що будеш садити?

– Як завжди, всього потроху, але уже менше. Дітям того не треба: далеко. Ільку так само: вже 'го земля, знай, годує... Та й мені вже тих наїдків не дуже: мацьок богато не просить, бо висох. Бач, до хребта прилипає.

– Ой, правда, не просить. У мене те саме. Дітей, як знаєш, мені Бог не післав, а він, мій старий, разом з твоїм, по далеких верлах вже ходить. Може, у пеклі чи в небі – не нам тото знати.

– Може, не в пеклі, бо ніби гріхів не робили. Правда, трохи світом крутили... А хто, скажи, ним не крутив? Виживати було треба якось, ні? – баба Парашка перехрестилася. Як завжди, тричі.

– Та треба, треба... Бувало, що й пьиц не було чим напалити, аби якусь бідну паляницю спекти. Хотів, не хотів, а мій Тимуньо, царство небесне, мусів чуже патиччя шукати. Ніччю, звичайно.

– Мій, гадаєш, був ліпший? Як десь рапутє погано лежало, то підбирав. Цього холодна хата просила. І баньики, що звикли, аби в них, хоч і бідно, але щось кипіло.

– А пам'ятаєш, Парасю, як ото ми перед Різдвом підсвинка собі до спілки купили? А прийшов фінаґент... ну, як його?.. Ага, Міхаїл Єлістратов. Усе наше мнясо забрав: казав, на контингент – на наступний рік. А прийшов той, наступний рік, він знову до хати: "А де мнясо твоє"? – криком питає. – "Ви ж торік взяли його!" – "Докажи! Квитанцію маєш?"

 – Так, подібне і мені він казав. А що я поросяти не мала, мусіла рублями той клятий податок гасити. Позичила в добрих людей, а дала. А як ні, то Сибіром не обійшлося б. Й нічого, я ще живу, а він, марудій, собі голову таки зломив – у гноївці, п’янюга, втопився. Тепер, либонь, в пеклі чортам кашу варить – за кривди людські, за рабунок.

– Ой, було тих мудрагелів, було. І чужих, і своїх. Чужому горілки постав – уже свій: таки поможе. А наш... Усе горне і горне – під себе, зараза. Якби міг, світ би заграбав. Я, було, не раз думала: нащо тобі, чоловіче, того усього? Вмирати не будеш, чи що? Бери собі, коли звик, аби дупою не світив і аби соки тобі мацьок не з'їдали.

– Ет ні, йому маєтків, маєтків! І – побільше! А те, що вони, маєтки тоті, на крові і кривді заквашені, їм байдуже. Байдуже, бо свого тіла ближче сорочка... – головою похитала баба Парашка.

– Знаєш, я, хоч і попотовклася в житті, але не втьимлю: невже вни, оті хапуни, не розуміють, що з собою богато не візьмеш – хіба що штири дошки і землі трошки... – баба Палазя і собі головою крутнула.

– Та воно так, але... Але вони, жлоби, пам'ять по собі хочуть лишити – дітям, онукам, правнукам. Бачили, які, ого-го, палаци одгрохують!

– А що нечесно жили, то їм, хамуям, не болить?

– Либонь, не болить. Як свиням, що звикли чужу землю рити.

– Ти правду, Палазю, говориш. Таким нічо, знай, не болить – ні злидні людей, ні доля Вкраїни. Їм би до влади прийти, щоб ще нахапати.

– А там хоч потоп...

– Потоп, потоп...

Тут баби-подруги надвір вийшли.

– Оно потепліло уже. Можна собою, певне, і призьбу погріти, – то баба Палазя.

– Спідниці грубі, широкі – то ж можна.

Було ясно-сонячно, аж баби мліли. Легіт з полудня ледь-ледь повівав і бабів від дрімки будив. Ще й пташки цвірінькали весело, що удовиці собі аж заспівали:

А вже весна, а вже красна,

Із стріх вода капле.

Молодому козаченьку

Мандрівочка пахне...

Помандрував козаченько

У чистеє поле,

За ним іде дівчинонька:

– Вернися соколе...

– Гай-гай, роки... Де ви нині, де? – баба Парашка долонею чоло потерла.

– І якими стежками-дорогами вони повтікали? Га? Якби то знати, могли б ті літа позбирати... – і своє додала баба Палажка.

– Ой, ніколи вже нам їх, Палазю, не позбирати, ніколи. Своє ми відбули, знаєш, лишилось хіба що оно оту з косою чекати.

– Ай, чекати, чекати. А я, Парасю, ось про що думаю: кому ото свою хату маю лишити?

– Справді, ти такий клопіт маєш. Я ні: як очі затулю, мене, знай, діти зариють. Якщо, звісно, встигнуть... І хату заберуть, – баба Парашка скупу сльозу пустила. – А як ні, то хтось похоронить, бо не в пустелі ото. Мене, знаєш, йинче болить: що з Україною буде? Чи житиме?

– Нічого не буде: житиме!

– Житиме? То, мабуть, буде тоді, коли вона хапунів і брехачів позбудеться. А ще зрадників і Москви, знаєш. Бо чим далі ми від Москви, тим ближче до волі. Скажи, чому ми такі?

– Бо всі ще у минулому. Як тоті буряки: гичка – в повітрі, а корінь – в землі. Зроду-віку отак!..

– І чи довго так буде, га?

– А хіба знаю? Як патріоти владу візьмуть.

– В отих товстосумів, еге?

– Не тільки у них. А в тих, що Україну неволять. У паразитів усяких.

– Ой, коби так сталось. Коби...

– Станеться. Я серцем це чую... – баба Парашка упевнено.

– А як не станеться, що тоді? – баба Палажка з острахом?

– Україна буде, – вигукнула баба Парашка. – Хоч без українців, але буде.

– На мапі, так? Географічно?

– Може, і так...

3. 03. 2002,

Борислав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯЛИНКА

 

Іван Непийвода вельми задоволений: після "карантину", який йому його половина зняла, довірили новорічну ялинку купити: "Ось тобі, мій володарю, гривні, купи лісову красуню. Файну таку – зелену, густу, не грубу і не тонку, акурат таку, аби у підставку встромити". А що Іванові колись таке доручали не вперше, то радо погодився: так, купить!

Іван весело і велично містом іде. Йде, посміхається: як-не-як, а йому дома повірили! І то файно, бігме. Душа в чоловіка радіє, очі горять, аж співати хочеться. Повірили... Тож треба так, га?

До місця, де ялинки продають, вже рукою подати. Пройти б, може, двісті метрів – і доручення виконано. Дак ні, треба ж було йому, горепасі, свого кума зустріти, Петра Непийпиво, в котрого було інше бажання...

– Куди женеш, Йване? – спитав кум, міцно стискаючи руку.

– За ялинкою, знаєш, – гордо кинув Іван, а очима до "Калини" побіг.

– Ой, куй, свояче, поки гаряче... – Петро погляд кума зразу збагнув.

– Може б, трохи того... по два-три дека, Іване?

– Я, як знаєш, не проти, але в мене пулярис тоненький...

– Я твоїх грошей не рахую. Запрошує хто? Не я, може?  –Петро кума попід пахи: ходи!

Куми до кнайпи зайшли, аби трохи кров розігріти. Зима ж! У куточку вибрали столик, вмостились зручненько, в'ялену рибу, келюшки, карафку на стіл – і давай частуватись.

– Ну, першу, куме, за тебе! – Петро Івану щиро моргнув.

– За мене, куме, за мене, – Іван догори келюшок підніс.

– Другу – за мене, – Петро засвітився.

– А таки за тебе! – Іван підтакнув.

– Третю, брате, за нас! – Петро куму підморгнув.

– Аякже, за нас.

А коли горілки не стало, Петро наказав:

– Друга карафка – твоя!

– Я не перечу: моя. Але як до ялинки пару гривень добавиш. Гаразд?

– Тут питань, як кажуть, нема, ми ж – давні друзі. До того ж, куми.

Як келюшки наповнили, ініціативу Іван перебрав:

– А тепер вип'єм... йой, як його... та за баб.

– Кобіт, тобто. Наших, чужих, – Петро весело.

– Яка нам різниця? За всіх! – Іван аж ногою тупнув.

Куми знову випили. Першу чарку, другу.

– А третю за що будемо пити? – Іван запитав.

– Хіба за любов, може?

– А мо', за ялинку, га?

– Авжеж, за ялинку, яку ти ще не купив, – погодився Петро.

Враз кумів потягло на співи.

– Давай, куме, щось веселеньке утнем. Таке, щоб аж за серце хапало.

– Та ти що, зовсім здурів? Та ж піст! – Іван пальцем покрутив коло скроні.

– О, коли ні, то давай коляду.

– Давай коляду, – Йван "Нову радість" почав.

Коляда лилась ніжно і тепло – у два голоси. Згодом до них приєднались інші столи – крикливі, гучні. Здавалося, колядувала вже уся кнайпа. А як коляда закінчилася, Іван "віншував":

– Причащається раб Божий Іван і раб Божий Петро... – і рештки, що були у карафці, собі і Петрові на голови вилив.

– Ти, Йване, часом з глузду не з'їхав, га? Хіба так віншують? – Петро рукавом голову витер.

– А як? Як?!

– Хай мені грець! Ба хіба знаю? Крутиться тут, а слів не знаходжу, – Петро тицьнув пальцем на голову.

Та не тут то було. Прибиральниця Івана Непийводу та Петра Непийпиво браво із кнайпи виштовхувала:

– Ану геть, пияки! Геть! – і все їх грудьми, наче танк, до дверей, до дверей.

Проте два куми і на вулиці не мовчали. У два голоси затягли:

Не сам п'ю, не сам гуляю,

Не сам спатоньки лягаю.

Не сам, не сам, не сам...

Не зчулися куми, як розвели їх дороги – у різні сторони. Івана ноги, правда, не підвели: наче навчені коні, принесли додому. А коли рука клямку хапнула, Іван почув, як діти в кімнаті радісно загукали:

– Гур-ра! Наш тато йдуть, ялинку несуть!

– Та годі, діти, вже, годі. Йдуть і несуть, – Іваниха миттю у сіни.

З подиву мало не впала. Викриком:

– О Боже! Знову нализався!  Диви, темний, як ніч. А де, мамуло, ялинка, га?

– Яка ялинка?.. – Івану зараз не до ялинки, йому хочби на ногах встояти.

– Та я тобі, дурню, гроші дала, аби ялинкою Новий рік звеселити, а ти?..

– Що, ялинка? Бр-р... Ага, ялинка... Буде тобі ялинка, буде. Якщо не тепер, то в четвер, але буде. Фу, що я кажу? Як не цього року, то на другий – точно, бігме.

Іван впав на хатній поріг. Весь у снігу, наче ялинка.

 

30. 12. 1997,

Борислав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СУМНА КОЛЯДА

 

О, як то файно: завтра – Різдво, нині – Свят-вечір! Син Божий, Спаситель наш, народився, щоб нас врятувати – від гріха та люцифера.

Торік теж було свято – веселе і радісне. Я пам'ятаю його. Правда, щоб дуже, то ні. Бо був ще малий. Тепер трохи підріс. Так твердять дідусь і бабуся. Та й сам свій ріст бачу – по карбах, що на футрині дверей.

Свят-вечір уже осьо на порозі. Як жаль, що з нами ниньки татка не буде. Бабуся повіли, що вони на Бриґідках. У Дрогобичі, там, де кримінали. Його совіти забрали. Під час лихої облави. Мамусі зараз теж дома нема. Коли з хати виходили, казали, що таткові передачу несуть. Яку передачу, для чого – не знаю. Я нич в тім не розумію, бо куций розум ще маю. Так дідо ото завше кажуть, як злі на мене. Тепер їх, дідуся, як і тата, дома нема. До лісу пішли – за ялинкою. Казали, що там довго не будуть: одна нога – тамка, друга – тутка. Аж, бачу, нема. Нема і нема.

Бабуся вже пампушків напекли, різних потрав наварили, цератою стіл ладно накрили, до хати пахуче сіно внесли. Чекають. А дідуся далі нема. Та, либонь, будуть, бо нас дуже люблять. Особливо мене – самі казали. А ще б мама від тата вчасно поспіли.

– Мамо, дідусю, гей, де ви єстесь?! – вибігаю надвір. – Вертайте додому: тре' Свят-вечір зустріти! – кличу-гукаю.

Либонь, зараз сядем за стіл. Бабуся і я. Щоб повечеряти. Та ні, не сідаєм. Бабуся, виджу, нервують. У них лице сумне-невеселе, рухи непевні, а руки гейби зовсім чужі. Усе очима двері і вікна пильнують. Чекають, нервуючи.

За вікном коляда – весела і радісна:

Нова радість стала,

Яка небувала.

Над Вертепом звідза ясна

Увесь світ засіяла...

О, хто б то оце? Ні, не дідусь і не мама. То хтось із гостей, мабуть. Коляда для них радість, нам теж, але не дуже. Так, бабусі, мені, видить Бог, дуже сумно. Без дідуся і ялинки. Без тата і мами.

А сумно не тільки нам, але й багатьом. Усім, хто своїх кревних позбувся, рідних хат, ґосподарки – через Москву кляту. Де не глянеш – кров, зневага і злидні. Плачі і плачі. Як ото зараз в бабусі.

– Бабуню, не плачне! – до теплої запаски тулю обличчя. – Видно, дідусь осьо-осьо надійдуть. Най і без ялинки. Напевно, і мама повернуть. А от чи тато – не знаю. Їх совіти забрали. Оті нехристи дикі, що геть небезпечні: як десь когось чапнуть, то вже, знай, надовго. Чому вони так?

– Бо не наші вони, а чужі. Зовсім чужі... – бабуся мене ніжно по голівці гладять.

2. 01. 1995,

Борислав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

САМОГОН

 

О, хороша річ самогон! Правда, купна горілка м'якіша. Але, порадьте, де тих грошенят куцих набрати? А як чоловік до самогонки привик, то ліпше най вже з нею дружить.

Що не кажіть, а вона, та сивуха, кожен день на житлі потрібна. Ще й як! От, приміром, на якісь свята гості у хаті – давай наливай! Якийсь майстер приб'ється – теж не скупися. А от коли застільна братія до хати присуне, то, знай, вже спасу нема: і твою п'ють, і свою, і позичену.

Як сам дома живеш, то пияки липнуть до тебе, як оси до меду. Хтось з пляшкою, а хтось із закускою. П'ють, їдять, ще й тебе пригощають. Буває, що якась парочка крадькома у твоїй хаті згрішити захоче... То як, скажіть, не впустити, коли скрутоньку має. Ні він, ні вона усамітнитись дома не можуть. А коли пущу, то й мені трохи отої гримучки наділять. Правда, за то і я гріх маю...

Таки признаюсь: такої придибенції, як оця, не мав ще ніколи. Гнав самогонку я щось з місяців два, потім – та придибенція. Ні, не тому, що, як буває, міліцаї наскочуть, а тому...

Та все по порядку. Так-от, розчинив тоту, знаєте, ріднесеньку. Файно так кисла, що аж! Баньик все бухтить, горох з черств'яком, як лід в ополонці, крутиться, крутиться. А кисло-солодкий запах такий, що аж дух забиває. Ну, думаю, буде що пити тепер. Навіть задуми щодо закуски намітив. Дак ні, не так сталося, як гадалося. Як закваска та запрозорилась, так закортіло її бодай скуштувати.

Отож, як мовиться, і спожив. Пив, пив – аж в кишках затепліло. Сам і з дружками пив. А коли у баньику одна гуща зосталась, Микола Канюка, мій вірний кориш, каже: "Давай, друже, кип'яточку добавим – ще раз забродить". Я так і зробив. Кип'яточку налив, баньик віком накрив і чекаю. Через день-два брага знов зашуміла. Дивлюся – аж піна вискакує. Ні, ще не час, бо горох з черств'яком ще не дуже гуляє...

А як дні за другий тиждень вчепилися, я і Канюка глип у баньик. Ого-го, вже, мабуть, годиться: у ніс вдарив сопух такий, що аж в голові закрутилося.

– Айда, Миколо, спробуєм трохи, – потираючи руки, запросив я свого друзяку.

Отож хильнуди раз-другий й нічого: пити вже можна. А що градусів у цій чемеричині мало, то за вечір геть усю видудлили. Аж сором, знай, комусь це повісти. Ще чого доброго, скаже, що ми пияки.

Замість бражки, горох з черств'яком на дні залишився. І що було далі робити? Вилити сю погань у рів? Так я і зробив. Не встиг баньик затягти до хати, а мій Микола тут як тут – на порозі. Купну на стіл, часник, цибулю – з кишені. Ну, а кавалок хліба знайшовся. Що ж, сіли за стіл, аби усе, як годиться, спожити. І, як ведеться, випили першу чарочку, випили й другу. А коли рука дотяглась до третьої, на балкон, як шрапнель, горобців купа. Навсібіч головою махають, усе пір'я стріпують і чомусь ніжками хвацько вигулюють. Наче на танцях. А ще цвірінькають – затуляй вуха.

– Ти диви, гейби всі п'яні, – Микола голос подав.

– Не інакше, як черств'як і горох з'їли... – підкріпив я догадку Миколи.

Боже, а на балконі далі спів і спів. А ще (не причулося часом?) "шумєл камиш" співають...

– Тю! Горобці вже по-людськи горланять, – підійшов до балкону Микола. Глянув униз, а там – братія марширує. Солдатська. – Може, то знову совєти прийшли?.. Зі своїми "водками" за штири рублі, ковбасою з паперу і зі своїми, як за кріпаччини, порядками.

– Боже, упаси нас від них! Від совєтів тих клятих і від їхньої "водки"! Най ліпше вже буде самогон. Бо не чужий він, а таки свій.

Січень 1995,

Борислав.

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗОВСІМ ЧУЖА

 

Баба Марія геть чисто згризлася. Навіть сон стратила. Не їсть, не п'є, – усе невістку і сина чекає. Тиждень тому дали їй телеграму: "Виїжджаємо, мамо, чекай". І досі немає.

Два її старші сини – Славко й Петро – гожі то хлопці: щирі, потульні, при своїх статках. А от про Івана тепер, як і колись, баба таке сказати не може. Він-бо якийсь не такий, як старші брати. Ще коли в школі учився – усім докучав: вчителям, учням і навіть їй, матері. Вчителям у крісла шпильки запихав, учениць за коси тягав. Правда, за це вони, учениці, йому два пальці дверми перебили. І їй, матері, теж, було, не раз допікав. А ще в училищі викладачкам "любовні" листи посилав. А коли вже технікум мав скінчити, на якомусь "бізнесі" люто попався.

А потім був суд. І, звісно, роки неволі. Правда, недовгі – не цілих два роки. Дочасу його з-за ґрат випустили – за амністією. Згодом на Сході женився – якусь собі Свєту узяв. Писав: невістка пристойна, з поважного роду, ладна на стан.  Родом з Костроми гейби. Одну вадоньку має: до неї, матері, довгенько стежку шукає. А жаль, бо таки невістка. Про ще одну ваду Світлани син написав: не може дитя народити. Ая, то дуже кепсько, бо жінка – що дерево: має родити. На радість усім, для продовження роду.

Марію Голоту щоб це весь час непокоїло, то не дуже.             Як-не-як – вона вже бабуся: старші сини так подбали, аби внуків мала. А як направду, то вона не проти, аби ще раз їй бабцею стати. Дуже б зраділа, якби Світлана і Йванко стали батьками.

Але нічого, якось воно буде, бо, як мовиться, пан-Біг милостивий до всіх, то, може, поможе і їм. Тепер їй одне: аби син приїхав. І, звісно, невісточка. Головне, щоби їх побачити. Здоровими і щасливими. Правда, в останнім листі Іван на щось нарікав – на роботу чи жінку, але не пригадує, бо листа того читала давно.

А втім, усе нині Марії болить: зневажена мова, обкрадена ґосподарка, занепад моралі, проста непорядність людей. Ще як Лекса, її чоловік, коло неї крутився, то було їй, знай, легше – у місті при м'ясі робив. Не часто, але раз на тиждень чи два завше щось до хати приніс. Оті пиріжки з лівером, що по штири копійки, пригадує, діти страх як любили! Легені і вим'я теж всіх у скруту на силі тримали. Голова і копита – то вже, знай, були на дриглі.

Признатись, мала баба Марія ще один клопіт: Лекса її в гірському селі до якоїсь Ксені прилип... Багатої, кажуть, молодшої. Звичайно, зрада оця її спершу стривожила, але не на довго: що ж, сини вже дорослі, при своїх грошах, від неї рідко що просять. А за себе вона, знай, якось вже подбає – то чого тривожитись? Тож чоловіка не кляла, не бігала до ворожки, аби його повернути. Правда, втеча Лекси ще довго Марії душу пекла, бо як-не-як батько дітей, та й, що казати, любила. Але що мала робити, коли життя вже таке? Оно молодші за неї, зовсім молоді – і то з дітьми самі собі якось радять. Літо, зиму вовк ще не з'їв – якось воно буде. І без Лекси життя-буття перебуде.

Згадала все баба Марія – і знов, як колись, гірч у собі відчула. Ні, не через чоловіка, а, відай, із-за сина, Івана. Усім серцем боліла, аби він не пішов дорогою батька. Щоб дітей, як дасть Біг, не покинув.

... Як плямистий Сірко неспокійно загавкав, баба з хати надвір. У чому була – у ватяних бурках, в хустині в горошок, у замащеній запасці, а ще й з мокрою миткою у руці. Очима на хвіртку: йой, якась особівка! Спершу злого пса прив'язала, вже потім до хвіртки підбігла. Бачила, як її син з дверей "таксі", наче пан, вибирався.

– А я, мамо, зваж, не один, – Іван ніжно задні дверці відкрив.

– Здрастє! – блондинка зраділій Марії ледь-ледь руку стиснула. – Зовут мєня Свєта. Я – ваша нєвєстка, – головою крутнувши, десь поза свекрухою погляд втопила.

– Ти, кориш, чекай! Ми оце скоро! – Іван кинув таксисту, що бадав очима його скромне обійстя.

– Ой, чого ми оце стоїмо? Заходьте, дітки, до хати! – Марія гостей на подвір'я руками просила.

А як до господи підходили, щебетнула Світлані:

– Ти, доню, той... не дивуйся... не встигла в господі попрітати. То-бо не місто – село. Богато роботи усякої, – баба Марія не знала, де себе і руки подіти. – Йой, я така рада, така рада – якби ви знали?! Вас дочекалась таки, Боже!

– Будь обережна зі Свєтою, мамо, – у сінях шепнув син мамі на вухо. – Вона, знай, м'якої натури... До того ж – вагітна. Правда, дитина штучно зачата... Про це не писав, бо не встиг,

"Йо-йой, добра то вість. Ой добра! Світлана в тяжи вже, в тяжи, слава Богу!" – і, немов молода, метнулась до хати баба Марія.

– Ладуй, мамо, щось попоїсти, бо ми, як видиш, з дороги. Голодні, – закомандував син, всідаючись на бамбетлі. Перед тим своїй Свєті під пишну сідницю крісло підсунув.

– Я зараз, дітоньки, зараз, – баба до комори побігла.

За якусь хвилю-другу стіл був накритий. Хліб, квасне молоко, кавалець солонини, цибуля, часник, муштадра, сіль, круп'яна каша – бери, їж і не дякуй.

– О, най мені пек! Ще дещо забула. Я оце зараз, на хвильку, – куферок відкрила. – Я оте вариво, знаєте, припасла. Звиняйте, для фірмана, – і чвертку на стіл поставила. – Її, хоч і клята, а треба на житлі мати. Бо, знаєте, як ото пляшка у хаті порожня, то всі, від кого тобі щось залежить, бідну хату твою, мов жиди, оминають. Ні, я питва того вам не жалію: ви мої діти! А коли буде замало, то ще трохи розкручу...

– Сідайте вже, мамо, бо час нас не жде, – нетерпляче Іван.

– Ну, дітки мої, здоров'ячка вам, щастя великого. Головне, вам – діточок, а мені – онуків, – баба Марія радісно.

– Ну, то бивайтє! – підтримала свекруху невістка. – Фу, курча паліца, протівна какая! Да, Ваня? – гостя гидливо.

– Може, мамо, було ліпше купну, га? – Іван теж невдоволено.

– Канєшно, пакупну, – завторила чоловіку Світлана.

– Та воно так, але пенсії тої – наче кіт наплакав... Вона ж, дітки, не з буряка, а з білого цукру, бігме. Казали, солодка...

– Із сахара тоже, звіняюсь, протівна! – невістка у кашу ложку встромила.

– Світлано, чого не їсиш? Не смакує, чи що? – Марія хутко зі столу руки прибрала – порепані і, як земля, чорні.

– А я єшчо, бішь, проби нє сняла, – невістка знехотя ложку лизнула. – Да, в ресторанє, прізнаюсь, всьо намного вкуснєє.

– І в Светиної матері – теж. Страви набагато смачніші, – Іван дорікнув матері, запопадливо зиркнувши на свою половину.

Марія на докір невістки і сина лише промовчала. Їй у цю мить гейби хтось зір заслонив – чимсь мокрим і теплим. А сама, наче міх, додолу сповзала...

– Что с нєй, Ванюша? Відать, старушка шутіть ізволіла, да? – Світлана в обличчя матері горня узвару бухнула.

– Справді, що, мамо, з тобою? – Іван гаком зігнувся над мамою.

– Зі мною? Зі мною... Зі мною нічого, – спершу навколішки, а згодом на повен зріст звелася Марія.

– Та обережніше з жартами, мамо, я-бо, як вже казав, не сам тута, – тупцював на місці Іван, не знаючи, йти чи не йти.

– Ти, синку, про кого оце? Про Свєту? А що, най знає, що я, українка, для неї чужа... Зовсім чужа! Для тебе, відай, теж, – і гостро глянула на невістку.

– Ну, блін! Як ти, слухай, так можеш? Ходи! – Іван Свєту потяг до дверей.

– Так, чужа я, чужа! Зовсім чужа... Баба Марія, схрестивши руки, крізь шибку побачила, як її гості у "таксі" швидко влазили...

28. 08. 1995,

Волоща.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТАК МАЛО СТАТИСЯ

 

Не знати чому, але Петра нині чомусь дуже додому тягне. До мами. Як ніколи раніше. Те, що потяг "Херсон–Львів" йтиме близько доби, його наскрізь вивертало – сильно і боляче. Задовго! Чому так його тягне – не міг собі пояснити. Від довгої розлуки із містом, матір'ю, друзями? Чи, може...

"Від чого, від чого?" – думка мозок свердлила. – "А мара його знає!" – Петро подумки себе заспокоїв. Але ненадовго. Бо по якійсь хвилі неспокій знов у душу залазив. І, наче миша, шкрябав, шкрябав...

"От спакую валізу – і одразу на потяг", – вирішив остаточно. Як трамвай зупинився, Петро на тротуар вискочив – холодний і мокрий. Зверху – білі метелики... сніг, значить. Він підняв комір плаща, розім'яв цигарку, черкнув сірником. Теплий дим лоскотно ніздрі зігрів, хвацько у вуса забрів. Петро якусь хвилю потовкся на місці і цигарку кинув. Нервово підошвою розтер. Прискоривши хід, потягнувся до свого будинку.

– Щось трапилось, Петре? – спитала дружина, як тільки він ступив на поріг.

– Нічого особливого, люба, – відповів і миттю забіг до спіжарки.

– Та все ж?! – наполягала дружина.

– Додому їду, Іванко, – зізнався Петро, глянувши на свою половину.

– Он як! Так раптово? Ха-ха, без поцілунку?.. – зажартувала.

– Бо мушу! – коротко видавив з себе. А потім додав: – Якесь дивне передчуття маю. Мучить мене... – губами доторкнувся щоки дружини.

– Що ж, коли мучить, то їдь. Але міг би був хоч порадитись, га? Як з ким? Зі мною, любий, зі мною.

– Та ото раджуся, моє золотко, – Петро ще раз поцілував дружину. – Піди щось зрихтуй на дорогу. Але не багато, я-бо не кінь... Не буду ж я нашу працю геть переводити.

– Добре. Пакуй, Петре, валізу, – Іванка спокійно.

Петро з полиці чорну валізу стягнув. Так, її він з собою візьме. Зручна, невелика, а ще коліщатка має. " Фу, звідки той порох береться?" – сказав Петро невдоволено, витираючи сумку мокрою шматою. Потім почав пакуватися. Вовняну хустку, теплу, з кутасиками по краях, куплену п'ять-шість років тому, на саме дно поклав. М'які сірі бурки, придбані ще раніше за хустку, теж туди.

"Ай, ясна хороба! Бурки майже пропали! Диви, та підла міль так тканину побила, що аж вата вилазить", – невдоволено подумав Петро. Але враз заспокоївся: стариня його, себто мати, не пані, буде носити.

 – Котусю, валіза готова. Може, маєш презенти якісь для свекрухи своєї, га?

– Ага, маю. Ось тобі харч на дорогу. Води собі купиш! Як хочеш, візьми мамі баночку кільки, чверть кеге халви, два сирки, – усе в холодильнику. Правда, халва тота трохи тверда, зате дуже солодка, – просто клас! Може, візьми ще пачечку солі, пуделечко сірників. Пам'ятаю, у твоєї старуні колись з крамом оцим був дехвіцит. Пам'ятаєш?

Петро половині своїй післав вдячний погляд. Додав:

– Іванко, не бачила часом в'язочку шпильок? Як для чого? Мабуть, наша мама змарніла з роками – усе худне і худне. Знай, не буде ж вона кожного разу ґудзики переставляти. Можна б і шнурівки їй... Може, теж дефіцит.

На самім порозі Петро знову до дружини:

– Іванко, може, мені прихопити якусь ще плящину, га?

– Навіщо? Мамі лимонаду купиш. Можеш, дві пляшки.

– Та ні, у дорозі, знаєш, всяке буває.

Іванка вже в нервах: фіть дверці на себе від бару. Криком:

– Бери он ту, що надпита, решту не рухай! Може, хтось загостює – не буду ж я червоніти.

Петро не на жарт розгнівався. Іванку кольнув:

– Могла б завести "тачку" і мене хоч відвезти на стацію.

– Могла би, звичайно. Мій любий, ти ніби не знаєш, що бак зовсім сухий? Чому не заправив? Забув? Не біда, якось сам доберешся – транспорту досить. Різного.

...Потяг йшов повільно і нудно. Злість уже перейшла. Петро тихо сидів і, наче в човні, з боку на бік колисався.

Подумати тільки! Десять літ вдома не бути, а наче недавно. Правда, хоч раз-два в рік, але мамі писав. Листи невеликі такі – десь на півкартки. Мама стара – нащо їй, читаючи, сліпнути? За маму листи писала Орися, дочка сусідки. По-дитячому ще, високим каліграфічним почерком.

Звісно, міг би був він, Петро, не тільки мамі частіше писати, але й коли-небудь та провідати. Але як, коли в нього поважна робота, важливі наради, клопіткі прийоми, пікніки різні, а ще й соковите жіноцтво? Де ж ти той час знайдеш? Авжеж, не знайдеш. Бо життя – як в тумані: зранку до вечора – при грошах, а, отже, в розвагах. Щоправда, Йванка його спершу над ним владу мала, але ненадовго. Була переконана: моральна чистота і порядність – це для неімущих, для простачків, тобто. Головне, що він, Петро, дикі гроші додому приносить, а статків отих мають – бідному не роздай! Тому й половина Петрові не дуже корила, бо й сама, прости Господи, такою була: де могла, то собі хлопа урвала. На роботі, в готелі.

"Боже! А Святе письмо? Релігія? Мораль? – напосіли думки на Петра. – Ай, то буде вже потім – у старості, – заспокоїв себе. Тепер головне: жити – щоб жити. Класно, розкуто, красиво! Із розмахом – наче з білої кості. Господь милостивий: перед смертю усі гріхи, знай, відпустить..." – отак розмірковував Петро, тримаючи ногу на нозі. Аж раптом:

– Здрастє! – в купе увійшла незнайомка. – Присусідитись можна?

– Будь ласка, буде веселіше, – Петро раптом блиснув золотим годинником.

– Марина, – дівчина завчено подала руку.

– Петро, – пригубив пухкі пальчики. – Може, до Львова?

– Еге, до Львова. Я там студіюю.

– Я туди теж, – збрехав Петро.

– То класно, – Марина при нім роздягнулася і у спортивку влізла.

За кілька хвилин Петро вивідав, що Марина – студентка політехніки. Родом з-під Миколаєва. Дочка голови радгоспу, а тепер – поважного бізнесмена. Її мати – директор приватного ресторану, великого – на триста місць. У них шикарний особняк – з басейном і двома гаражами. Навіть є прислуга. Нещодавно звели двоповерховий офіс – зручне місце для ділових людей, для веселих зустрічей.

Повідала красуня, що економіка, яку студіює, їй не до          вподоби. Але що має робити, коли цього, блін, хочуть батьки. Але вона, як чемна дитина, їм мусить годити. Але нічого, вона, прецінь, кльово співає, бо колись музичну школу скінчила. А якщо з неї татуньо-мамуня бізнесмена не зліплять, то співачкою буде, ну, тіпа Інеш чи Ані Лорак. Ні, не простою співачкою, а зіркою. На то її предки грошики мають, а ще у цьому їй допоможе краса, молодість. Але то все ще попереду. Поки що вона молода, то й про молоде життя-буття дбає. А щодо її майбутнього, то най у старих болить голова, а не в неї. Вона-бо сама на світ не просилася. Так.

Петро слухав Маринину розповідь, а сам корив себе тим, що не запасся, як деколи, хмільними напоями. Проте не біда, у таких випадках вагон-ресторан виручає. Головне: аби гроші були, а у нього їх, як мовиться, кури не клюють. Тому русявку запросив на вечерю.

У ресторанчику, крім обслуги, був один лиш клієнт, що, куняючи, весь час хилитався: мабуть, перебрав. Купейна пара вибрала собі зручний столик – у самім куточку. І пила, і їла, і знову пила – шампанське, коньяк, лікер. І навіть пиво. Усе це розум мутило і відвагу давало.

Вже у тамбурі дружня двійця обнімалася, наче давно знайома, одне одному ніжні слівця шептала. І цілувалася. А коли надійшла ніч, Петро і Марина спати лягли...

Пізній ранок їх розбудив. Як годиться, давай снідати. Петро з надпитої пляшки, що прихопив, коньячку налив.

– Тож будьмо, голубко! – Петро келюшок підніс.

– Так, будьмо, але не так... – Марина коньяку набрала в рот і міцно припала до Петрових губ: пий!

Петро гейби воскрес – від чарівних губ дівчини і від напою. А як зарябів львівський вокзал, Марина Петра запросила додому. На каву. Петро, звісно, згодився. Виявляється, що батьки про доню шикарно подбали. То не квартира, а лялька: геть-вся в килимах, у люстрах. У холодильнику, крім м'ясних страв, була ще й ікра – чорна, червона. І різні напої. Затули очі – вибирай, не помилишся.

Тож пили каву і їли, що на очі набігло. І, звичайно, пивком запивали. Ота щира трапеза довго тривала – аж три дні. У поцілунках і в любощах.

Та все має кінець. Прощаючись, Петро своїй новій кралі візитку лишив: Петро Адамович Гордійчук, директор заводу. Не простий, а генеральний. Обіцяв їй, що якось провідає. Зараз довше бути не може, бо має ділову зустріч. На найвищому рівні. Ґудбай і окей, моя кралечко!

Електричка, наче вуж, довго повзла. Декілька разів зупинялася, пропускаючи поспішні потяги. І далі повзла. А ось і Трускавець. Звідси додому – рукою подати. Якихось три- чотири кілометри – і Борислав.

Петро попри "Калину" пішки – на скрут, де рідна хата.          З-поміж пішоходів, що траплялись йому, він нікого не знав. Одне те, що були молодими, а старші, мабуть, його вже забули. За тих десять літ, як був удома, він дуже змінився: посивів трохи, животик наїв, погладшав.

Нога за ногою – і рідне обійстя. Зиркнув на хату: Боже, хіба то його? Обдерта якась, сіра, давно не білена. Підмурівок розлазиться. Ворота, що при паркані, на одному вінклі зависли. А вся огорожа на вітрі танцює – то вліво, то вправо. Мов п'яна.

Петро – в умовлене місце. Ні, немає ключа. "Що б це могло означати?" – подумав. – "Ти лиш приїдь, – якось мама писала в листі. – Ключ на цівочку, де завше". Нема.

Не встиг Петро свою думу додумати, як тітка Килина, що поруч живе, на весь голос:

– Не стовбичте там, пане! Господиня, знаєте, у шпиталі. Акурат вчора її "скора" забрала. Кажуть, ніби вилив крові має, – і, приклавши дашком до очей руку, спитала: – А ви, паноньку, ким Одарці будете?

– Сином, тітко Килино. Петро я... Що, не впізнали?

– Хто-хто? Ага... Хороба ясна, Петро, кажеш?

– Та Петро, тітко, Петро.

– А-а-а, Петро... Колись знала такого, ага, пам'ятаю. Десять літ тому тебе бачила... Мерщій, Петре, до білих халатів – може, з їх поміччю мама жиє ще.

Почувши таке, Петро похитнувся, але ноги його втримали.

– Біжу, тітко Килино. "Може, маму застану... – подумав. А як ні, то так, певно, мало статися! Рано чи пізно, а статися, бо роки в мами, роки..."

Петро ішов – крок за кроком, не поспішаючи. До матері йшов. Живої, мертвої – одинаково. Йому одинаково...

30. 10. 1995,

Дрогобич.

ПРО СЕБЕ

 

Давно вже нема мами, нема вже і тата,  лишилась лиш стежка одна – до рідної хати. Правда, не в ній народився, а хіба що зростав.

У житті – як на ниві. Довгій, важкій. Усього було – і квітів, і хобти... Та чи не найбільше лихоліть різних – голодних, холодних. Проте якось вистояв, не зламався.

Звідки сили черпав? Либонь, од віри у Господа Бога і від землі рідної, що Батьківщиною зветься. Жив бідно і скромно, зате повнокровно. Жив болями народу і своїми болями. Не раз, було, гнули додолу (свої і чужі), та завжди, опираючись, випростовувався. Зайди кликали до себе, щоби їм служити, – ніколи не слухав! Дослуховувався до власного серця, аби не схибити. Ні у великому, ні у малому. Мав своє Щастя, та ненадовго – доньку – і мене чомусь полишило...

Педагогічна праця, журналістика, література – моє покликання. Дочитався і дописався до того, що вже вісім книг та збірників видав: “Волоща – отча земля” (2001), “Доля” (2003), “Колоски на стерні” (2005), “Над прірвою” (2006), “Історія Волощі” (2007), “Берег любові” (2007), “Золотоперий” підголосок” (2008), “Чорний плагіат” (2008). “Життя як свіча” – то дев’ята. Незабаром десята буде – “Перевесло”, книга поезій. А там – “Знак орди”, роман. Чи будуть ще книги? Так, будуть! Вони вже написані – лиш свого часу чекають. Маю вічну проблему: де грошей взяти? Де?!

Але нічого, нічого – якось воно буде. Бог добрий – допоможе! Головне, аби годочки-роки мене не дуже спішили. За потойбічну Межу, де уже – спокій. Вічний, сумний...

1.10.2008,

Борислав

 



Обновлен 17 июл 2015. Создан 16 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником