ЧИ ПРАВДУ КАЖУ




                                                 ЧИ ПРАВДУ КАЖУ
                                                           Фейлетон
Прочитав-єм, куме, єдну досит цікаву казету – «Тустань» називає-сі (№ 27, 20-26.10.2011 р.). Так-так, статтю отого кумедного фільозофа Максима Гірчиці, жи на Горішній Брамі жиє. Ну, той дотепник, знаєш?!.
Ох і файна то писанини, ох і файна, бігме Боже! Особливо се місце, де повідає-сі про єден неординарний трафунок, жи став-сі з одним знимкарем, знаєш. Ну-у, з тим – як його? – ага, Ігорем Фецяком. А так, він тепер у Дрогобичі мешкає. В палаці, хрущовці – не знаю, але знаю, мешкає.
Він, чудій, аби-сь знав, навет на якусь там свою персональну, (як високо звучить), виставку не поїхав... Та ні не до Кийова, кумцю, а до самої Польщі, жи вже нині в Європі. Що його, нетягу, так приневолило – не знаю. Фільозоф з Горішної Брами твердить, жи, може, оті дрогобицькі цілувальниці готельові не впустили. А може, рідні гори, де колись знайшов-сі, його, горепаху, у своїх чіпких обіймах , гей, кріпко тримали... Хто його зна? Можливо, і то, і то разом не впускали.
Не знаю, аге, не знаю... Але, хороба ясна, тих польських панянок шкода!.. Відай, Ігор їх, не на жарт образив! Я, кумцю, не раз там бував, тож ту їхню горонцу крев знаю – ну, панянок же, турку!
Але то таке – другорядне і, як кажи-сі нетипове. Я тобі, кумцю, розповім про єнчий прикрий трафунок, жи лучив-сі, знаєш, зі мною. Так-от, у тому далекому 2001-му годі я зладив до друку свою гісторико-краєзнавчу книженцію – «Волоща – отча земля» називає-сі (аж на 456 сторінок і понад 120 світлин встругнув! Ну, книгу тоту). Дуже і дуже хвалений з мого села аграрій Михайло Берко (до речі лемко, аби-сь знав) пообіцяв її, книгу, профінансувати. Проте не дав ні копійки, – цьому письменник Ромко Пастух свідок. Більше того, він моїй другій мамі на саме Водохрестя зробив «подарунок», передавши своїм шофером усі рахунки, які обіцяв проплатити... Добре, жи хоч рукопис, який я дав йому для ознайомлення, мені повернув...
Але то не суттєве. Суттєве то, жи треба було його, Берка, фотографію помістити – та в книгу тоту: як генератора новітніх ґосподарчих ідей та технологій на селі! Він-бо весь час при «верхах» крутивсі... Першим секретарем райкому партії був!
Та зачекай, куме, не лізь поперед батька в пекло!.. Не овва, а слухай, я ти повім... Так-от, той же Михайло, син Дмитра, царство небесне, свою фотографію мені, дрімучому зухвальцю, не дав, а післав мене (вгадай – до кого?) до свого, як мовив, кишенькового знимкаря – ну, до того ж Ігоря Фецяка, цапе! При цьому сказав, жи той Фецяк найдосконаліший в світі фотопарат має. А ще такий, жи сам геніально знимкує... Та апарат, йолупе! Слухай!
Здибав я, отже, власника найдосконалішого в світі фотоапарата (не повіриш!) у видавничій фірмі «Коло», яке мою книжку про Волощу вже складало. Підходжу, значицьця, до великого, ні, не метра, а маестра, так по казетах його величали, й кажу: «Ігоре, Берко просив мені файну його знимку дати, – та до книги, звісно. Бажано ту, де пшениця з долонь сиплеться... Маестро не на жарт розгнівав-сі – ні, хольира ясна, не на Берка, а на мене. Побагровівши, як рак, ще більше, як до того був, хапнув повні плюца воздуху, зловороже рявкнув: «А я тебе в ..... маю!..» Словом, він, собацюра, обгадив мене від ніг до голови. Себто, післав мене, кумцю, туди, звідки ноги ростуть... Во-во, як кажиш, де сходяться ноги – най йому грець! Тож треба таке – най його качка копне! Еге, і грець, і качка, куме!
Скажи: і не западлó, га?!. О-ех, при всьому чесному люду післав. Як жебрака того післав. Як того фіяру, знаєш. Я й досі не знаю – защо? Правда, до того випадку ми між собов навет вітали-сі – часом кивком голови, а часом й за руку, знаєш. Ні, ми не були моцними колєґами (куди там куцому до зайця?!), але, як-не-як, а якісь там гойні казети мантачили: він – у Дрогобичі, я – у Бориславі, жи нині вже не сміє-сі...
Бач, яке воно... ГЕ, і ФЕ, ні? Отаку, кумцю, придибенцію мав-єм – із тим пошлим знимкарем, знаєш. Ти мені віриш? Як нє, себто не віриш, то я на то свідків маю. Богато свідків!
Правда, з сих пір і я, воно, і він, воно, дещо повидавали: я дванайцять книг, а він – кілька фотоальбомів, сяк-так скомпонованих. Дивно: ми обидва гейби творчі хлопаки, але, знай, між нами (та слухай же, куме!) є солідна ріжниця: свої книги я пишу сам, а Фецякові світлини, ну знимки тоті, найдосконаліший у світі механічний апарат сам робе... Власне той, на який сам Берко, яко Фецяків клієнт, натякав...
От-така, куме, ріжниця, затям! Велика ріжниця, ні? Ти якийсь не такий нині, куме, – розсіяний і неуважний. Ні, не глобальна ріжниця, а, значицьця, звичайна – земна. Як день і ніч, знаєш.
Від сих, признаюсь, сороміцьких для мене часів ми не вітаємось – ні кивком голови, ні, кумцю, за руки... Як чому, кумцю? Він мене обгадив, не я. Крім того, ми, куме, ріжні за своїм соціяльним станом у громаді: він, Фецяк, – суперовий маестро, а я, Грущак, – якийсь там всеукраїнський журналіст і писатель; він, кумцю, при щоденних грошах, а я, кумцю, як той вічний бараба, у порожні кишені якого хіба що вітер залітає... Він кучкується із тими, що знаються на вікових ґешефтах, а я – кого злидні обсіли... Словом, ґой!.. Отака ріжниця, знаєш!
Та ти що, кумцю! Боронь Боже, я чужий гріш не рахую, маю свій – хоч і мізерний, а таки свій. Чесно і вперто зароблений. Я собі з тої ріжниці ніц і ніц не роблю, бо, як кажи-сі, знай-сі кінь з конем, а віл з волом... Від себе додам: віник віхтю не пара!.. А це я, як ніхто інший, розумію і усвідомлюю. Я ж у його Дрогобицьке «елітне» товариство не набиваю-сі, бо переконаний, жи ситий голодного ніяк не пойме. От-так, ні?
Зізнаюсь, а серце трохи болит, бо ми, як-не-як, обидва бойки! А таких, кажут, мали б гори поєднати, а ще Карпати... Не поєднали, на жаль. Отакі ми. Чи правду, куме, кажу, чи, ні?
«Брама»,
2011 р.



Создан 16 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником