НЕ ВСЕ КУПУЄТЬСЯ І ПРОДАЄТЬСЯ




                                          НЕ ВСЕ КУПУЄТЬСЯ І ПРОДАЄТЬСЯ
Віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і
 розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся…
 Олег Ольжич
Либонь, кожен, хто доторкнеться до цієї книжечки, зацікавиться її назвою. Чому, власне, вона така? А тому, що вона про одного із тих, хто, видряпуючись на Олімп грошів’я та слави, вірою і правдою служив сатанинській владі, сліпо наслідуючи совєцького трубадура Ярослава Галана. Виявляється, непогано служив – він один із небагатьох на Львівщині журналістів, котрий удостоївся такої ганебної честі, як володар «Золотого значка» ім. Я. Галана...
Герой оцієї книжечки ще й нині не може поступитися своїми «компартійними принципами», обілюючи ворогів і перевертнів нашої нації (приклад цьому – повість «Грімниця» та «історичний» роман «Барабський міст», окремі оповідання Романа Соловчука). Статті оцього журналіста-пристосуванця у 70-80-х роках ХХ ст. були тією ідеологічною голоблею, якою немилосердно громили найперші паростки демократизму, пагони національного волевиявлення, прояви української самосвідомості. «Нафтовик Борислава», «Ленінська молодь», збірники «Пост ім. Я. Галана», журнал «Людина і світ», інші друковані органи – це ті видання, де верткий проноза із Гуцулії провадив свої опусно-журналістські експерименти над тими, кому боліла рідна земля, над людьми Ідеї і Чину. Публікації хвацького борзописця знівечили не одну чесну душу, спаплюжили не одне шляхетне ім’я, загнали багатьох у глухий кут страху й зневіри. За більш жорстоких часів їх, українських патріотів, чекала б ще й інша доля – сира земля, совєцькі каземати та сибірські мерзлоти. Р. Соловчука зовсім не хвилювало те, що в наших українських жилах тече давня кров князя Святослава Хороброго, волелюбних гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, бунтарів Устима Кармалюка, Лук’яна Кобилиці, Олекси Довбуша, світочів нашої нації Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших достойників, котрі Україні виборювали волю.
На гидке вістря «золотоперого» перевертня із Борислава часто-густо потрапляла й святая святих – Церква Господня. Затятий атеїст, у якого, як сам зізнався, вдома не було жодної ікони, свавільно воює із священнослужителями, церковною громадою, весь час гріховно поповнюючи рубрику «Світло проти темряви». Його «дітище» й інші совпартійні рубрики – «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», «Пост ім. Ярослава Галана». У них він по-галанівськи жорстоко розвінчує т. зв. український буржуазний націоналізм, безжально знеславлює тих, хто карався і мучився за Україну. Надягнувши українську вишиванку, аби ввійти у довіру, цей очільник редакційного компартосередку, позичивши у Сірка очі, нині зізнається, що, мовляв, йому так безсердечно лихословити казали «зверху», нині б’ється у груди, що, власне, він наприкінці 1980-х років був ініціатором створення у Бориславі Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Неправда це! Ініціаторами були інші, а він, перекотиполе, перебрав згодом у них керівництво. Втім, ініціатором створення цієї громадської організації, крім патріотів, було й всемогутнє КГБ, яке добре знало, що імперія зла – СССР вже на ладан дихає. Ця ганебна спецслужба сподівалася, що комуністичні коритники збережуться бодай в «одній, окремо взятій», країні, тобто в Україні. Через Товариство вони виявляли націонал-патріотів, щоб у слушний для себе час вивезти їх у «нє столь отдальонниє мєста». Не вдалося: суспільно-політичні процеси, на щастя, не так розкрутилися…
Замість того, щоб не рвати на грудях сорочку і покаятися, Р. Соловчук, для якого «підпільний обком» ще й досі діє, процес самоочищення совісті називає «самоїдством», закликаючи до єднання… Боже, з ким єднатися? З ким?! З отими, що денно і нощно продавали інтереси рідного народу? Із ватагами продажних прислужників? Чи, може, із тими, що, вихваляючи «щасливе» життя, заплющували свої янусові очі на жахливі голодомори, масові арешти та висилки? А може, із тими словоблудами, що славословили катування, брехню і фізичне знищення галичан? А може… А може, із самим сатаною? Ні, з такими нам не по дорозі. Ніколи, тов. Соловчук! Донесіть «кумові»: не боюся!
Замість того, аби прийти із «повинною» до усіх ним зневажених і упосліджених, компартійний «праведник» діє навпаки – сіє розбрат серед поважних людей, шкодить національній самоосвідомості, оббріхує чесних і відважних літераторів – у Бориславі, у Львові, в Києві. Де його сором?! Чомусь він, претендент на безжурне і сите життя, ніяк не хоче зрозуміти, що навіть у наш гендлярський час не все продається і не все купується. Не хоче збагнути, що ми, українці, господарі, а не попихачі перевертнів-приблуд.
Гай-гай, всупереч усьому, він, «золотоперий», подав документи на конкурс обласної літературної премії ім. Ірини Вільде. Замало галанівської, так?
Ці рядки написані не для того, аби знеславити порядну і чесну людину, а для того, щоб читач знав, хто такі «вовки в овечих шкурах» і хто такі прибічники «п’ятої колони», котра і сьогодні не приховує своїх злочинних намірів й мерзенних дій, спрямованих проти нашої Незалежності. А також, аби пам’ятали, що через отаких, як наш «герой», Роман Соловчук, колись проводилась така страхітлива косовиця, що знищила не тисячі, а мільйони найкращих синів і дочок України, котрі лиш одного бажали – мати свою самостійну державу.
«Золотоперий підголосок»,
«Посвіт», Дрогобич, 2007 р.



Создан 16 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником