ГАЛАНІВСЬКЕ «ЗОЛОТЕ ПЕРО» СИНЬО-ЖОВТИМ НЕ СТАНЕ




                                         ГАЛАНІВСЬКЕ «ЗОЛОТЕ ПЕРО»
                            СИНЬО-ЖОВТИМ НЕ СТАНЕ
Останнім часом укра­їнська література поповнилася новими книгами відомих і маловідомих авторів. До неї певним чином долучилася й книга «Ба­рабський міст» («Кобзар», Львів, 2005»).
Автор її – Роман Соловчук, відомий у Борис­лаві, сумної слави, журналіст, редактор часопису «Нафтовик Борисла­ва», переможець кількох обла­сних газетярських конкурсів, володар, як сам зізнається у біографічній довідці, «Золото­го пера». Уточнюємо: галанівського «золотого пера», про що автор книги чомусь скром­но замовчує… Соромно, чи що?!.
Про що, власне, книга? Про героїчну боротьбу українсько­го народу за своє соціальне та національне визволення. Сю­жет простий – як палиця. В ос­новному, два брати – Іван та Павло Любимціви – виборюють Україні волю. Правда, обидва вони носії різних політичних ідеологій: перший – комуністи­чної, другий – націоналістич­ної. Ні умовляння родини, ні рідна кров їх ніяк не помирить. Чому? Бо «перед читачем по­стає галицьке місто нафтовиків (Борислав. – А.Г.) у середині тридцятих років двадцятого століття, коли зіткнулися різні ідеології, різні політичні сили, по-своєму відстоюючи україн­ську ідею...» – це із анотації до «Барабського мосту».
Так-так, українську ідею... Хіба?! Хто відстоював – кому­ністи? Авжеж, комуністи! – стверджує автор. Послухаймо: «Згуртувалися представники рі­зних політичних партій – кому­ністи і націоналісти. Й одні, і другі виборювали волю своєму народові, хіба різними шляха­ми йшли до неї», – такий «далекобійний» пасаж Р.Соловчука. Несподіваний та обхідний...
Ох, ті комуністи! Невже ав­тор книги не знає, що вони зав­жди (як і їх попередники, до речі) були провідниками чужої Україні ідеї, зокрема промосковської? Вони, комуністи, ні­коли не переймалися долею України, а лиш прагнули влади, слави, ситого «корита»... А націоналісти? За що боро­лись вони? Справді, вони боро­лися за Україну. Вільну! Неза­лежну! Соборну! Колись і нині. А тепер щодо ідейно-тема­тичної основи книги. Тема, сюжет – не нові, звісно. Вони досить добре розроблені у та­ких романах, як «Чотири шаблі» Ю.Яновського, «Віхола» Є.Куртяка, у творах Є.Маланюка. Там і там – трагедія укра­їнської родини: воює брат про­ти брата. Один – за свої інте­реси, інший – за чужі. Ну, а про які «інтереси» воюють у «Барабському мості» – окрема розмо­ва. Посутня.
Ідея твору Р.Соловчука – наскрізь хибна, антиукраїнська. Тому, що він, журналіст, «за вуха» витягує комуністичну пар­тію Західної України, яка ніби боролася за самостійну держа­ву. Та ні, не боролася вона за неї – зраджувала! Яскравим ви­разником західноукраїнського комунізму у романі Романа Соловчука є Федір Сивокіп (про­образ – Іван Сивохіп, родом із Добрівлян, член КПЗУ з 1926р., колишній секретар Дрогобиць­кого нафтового окружкому КПЗУ. – А.Г.). Так ось якої собі бажав України комуніст Іван Сивохіп: «Прой­шло сорок два роки з того часу, як здійснилося те, про що ми мріяли, за що боролися, – воз­з’єднання Західної України в єдиній радянській сім’ї. Ми, колишні члени КПЗУ, щасливі, що кожний з нас вніс свою ча­стку у справу торжества ленін­ської політики Комуністичної партії.» (Стаття «Як боролися з Іменем Леніна», «Нафтовик Бо­рислава», №114 від 22.09.1981).
Отакої бажали собі комуністи України, товаришу письменнику, – чужої і підневільної. Правда, у «Барабському мості Федір Сивокіп – не Каїн і не Юда, а спра­вжнісінький ангел… Святий і непорочний. З книги: «Ще до того, як Іван (Любимців. – А.Г.) потрапив до цієї катівні (до львівських «Бриґіток». – А.Г.), керував невидимим фронтом політв’язнів Федір Сивокіп. Згуртувалися (навколо нього. – А.Г.) представники різних партій – комуністи і націоналісти...» Бачите? Сивокіп усіх поєднав! Словом, за автором, він скрізь свій. І в ворогів, і в патріотів...
Чому поєднав? Бо «націона­лісти й комуністи говорять по­між себе й поміж люду, що дій­де до крісів, дійде». Це рядки з роману. Еге, переконливо, зна­чить...
Є в романі й інші відомі імена: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Броніслав Пєрацький, Григорій Коссак, Юрій Дрогобич (Котермак), Богдан Лепкий, Іван Стебельський (у книзі – Іванко Стеблівський), Трифон Янів, Василь Коцко (в романі – В.Котик) та ін.
З усіма іменами автор наро­бив нам і собі добрячого лиха: переплутав усе, що можна було переплутати. Наробив лиха не тільки з іменами, але й з подія­ми і фактами, які були в нашій історії. Наприклад, Б. Пєрацького вбили не у Львові, а у Вар­шаві 15 червня 1934р. Викона­вець атентату Григорій Мацейко; Г.Коссак старшиною в ЧУГА ніколи не був, а видат­ним політичним діячем, отама­ном УСС. До того ж, був роз­стріляний у 1939році, а не у 1930; В.Білас і Д.Данилишин були членами УВО, а не ОУН. УВО трансформувалася в ОУН у кінці 1934р.; Б.Лепкий ніколи не перебував у Січових Стріль­цях, а під час Першої світової війни проводив культурно-просвітницьку роботу у таборах полонених українців (м. Весляр); Ю.Дрогобич (Котермак) був ректором Болонського університету, а не академії, якої тоді, як такої, взагалі не було; І.Чмола був полковником СС, а не УГА; Іван Франко був не професором, а доктором... Т.Янів не народився у Борис­лаві (він там працював в шибі «Меланія»), а в селі Демня (збі­рник УСС «За волю», Нью-Йорк, 1967р.).
Далі. Не було «Народної школи», а «Рідна школа». Фортеця «Тустань» ні­коли не була здобута ворогом. У Галичині ставили символічні хрести на честь знесення пан­щини, а не кріпаччини. Члени ОУН про свою роботу ніколи не говорили – ні вдома, ні се­ред знайомих. Вони навіть не часто знимкувалися: була ж конспірація! В УСС не карабі­нери, а таки стрільці, вояки. Карабінери – в Італії. Річка Тисмениця не пишеться із «ь». До міста Стрия не 30 верств, а 30 кілометрів.
А русизмів у книжці стільки – не злічити! Не кажу ото вже за стиль: він – наскрізь газетярський і сірий, суто учнівський. За браком місця наведемо лиш кілька русизмів: мразь, приход (треба плебанія, парохія), обочина (узбіччя, край, узбочина), змиваємося (тікаємо, біжимо, даєм ходу), зарвемо, як бідний у торбу, огріло по ребрах... А ще «неовислови» типу: бачив, як комар сикав; мовчи, як тото в корчи... Їх, висловів таких, немало – шкода місця!
Є ще одна заковика, брато­ве. А вона така: як зізнається автор, попередня назва рома­ну «Барабський міст» – «Грім­ниця», над яким розпочато пра­цю ще на початку вісімдесятих років. Ох, і лукавить автор, лукавить: не роман, знаєте, це був, а повість «Грімниця», уривки з якої було надрукова­но у «Нафтовику Борислава» (№ 109 – 122, вересень – жов­тень 1982р.).
Чому цю повість автор за­мовчує, га? Ні, ніяк не здога­даєтеся! А тому, що у «Грім­ниці» – повісті, і в «Барабському мості» – романі майже ті ж самі герої, але... події не ті, фактики різні. Ось як «афішуєть­ся» автором надрукована повість: «По­вість «Грімниця» – це багато­планова розповідь про боро­тьбу бориславських пролетарів за соціальне і національне ви­зволення, за возз’єднання у великій братерській сім’ї ра­дянських народів. Події роз­гортаються в середині тридця­тих років, коли в тодішній буржуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало двоборство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі старим.
В образі Гриня Турчина ви­ведено образ робітника, кот­рий прагнув бути осторонь класової боротьби. Але самі життєві круговерті, соціальна несправедливість приводить його в ряди активних борців за світлу днину». Ця ж, вла­сне, дійсність фетишизується і в романі «Барабський міст». Послухайте: «Тримаймося, Гриню! Наш день прийде! – розкотився відлунням Павлів голос... Враз понад самими горами зблиснула грімниця, пролетіла над містом, десь на далекій околиці розсипала розкотистий луск. Добра озна­ка: урожай буде!»
Урожай? Кому і коли? Ні, про це не сказав автор. Як і не сказав про інше… Про свою повість «Грімницю», боячись, мабуть, аби читач не порівняв її із романом. А є що порівня­ти, є! Приміром, у «Грімниці» немає однієї дійової особи – Павла Любимціва. У «Барабському мості» він є. Павло – український січовий стрілець, Україні волю виборює... У по­вісті його не було. Чому? А, либонь, тому, що у 70-х роках, коли писалася повість, Українські Січові Стрільці були ворогами... А ще, мабуть, тому, що відродженням Укра­їни й не пахло тоді...
Ще одна дрібничка... У «Грі­мниці» зображена палка любов пораненого українського бійця-комуніста Івана Любимціва (ну, просто як у «Прапороносцях» О.Гончара, згадайте. – А.Г.) до медсестри Маші. Любов ця – жагуча, мрія – висока: «Машо, Машо, білявко з Волги. Ти в мене єдина. На цілісінький світ...» – Іван клянеться тоді, коли в Україні на нього Юльця чекає... Що ж, най чекає, най: вона йому зараз не пара, лише спогад дитинства... тепер, «як при­йдуть сили, то ще раз міцно обніму тебе... Ще не раз і не два стрінемо тихі ночі разом. Будемо шукати щасливу зірку. І співатимемо. Ти мені – ро­сійські, волжанські, а я тобі – наші, галичанські». Хіба це не злегка завуальована дружба «старшого» і «меншого» братів? Га?
А ще, мліючи, Іван мріє: «Гей, як настане куца година отій смертельній круговерті, то оженюся з Машею. І поїдемо до Борислава. Там так само ко­нче буде народна влада. Війсь­ка Будьонного вже під Львовом. До Борислава – палицею доки­неш...» Іван просить, аби Маша його поцілувала, що вона й на­тхненно зробила. А чому ні: просить українець, брат... мусіла цілувати, бо Україна й Ро­сія – разом. Навіки!..
Є у «Грімниці» іще один пе­рсонаж, як і Маша, цікавий… Це – Соколов Дімка… Ось ряд­ки із «Грімниці»: «А Дімка?... – знову спробував піднестися Іван. – Де Дімка?» – питає, не допитає в Маші. Соколов? Чому Соколов? А міг би бути й Воронцов – із згаданих вже «Прапо­роносців». Міг би бути, ага: комуністи – герої, війна – вітчизняна ж, дружба – братерська...
Ще є невеличка відмінність між творами Р.Соловчука – себто між романом і повістю. Це те, що у «Барабському мості» немає пісень (у «Грім­ниці» – є!) типу: «Ой у полі, у полі Там літають соко­ли», «Повстаньте, гнані і голо­дні», «Чуєш, сурми заграли, Час розплати настав...» Автор, звісно, радіє співу: «Співали всі, як уміли. Плуталися, з’єд­нувалися воєдино українська, польська, єврейська мови». Що ж, у «Грімниці» співають аж луна гуде! Немає тих більшо­вицьких пісень у «Барабському мості», натомість є інші – стрілецькі. Не дотелепалися до роману і гасла з «Грімниці» на кшталт: «Най живе Радянський Союз і його клас робітничий!», «Най жи­вуть пролетарі цілого світу!», інші. Так, не дотяглися до «Барабського мосту», бо, мабуть, в автора ідеологічних милиць у новітні часи забракло...
Як бачимо, рецензований твір дуже шкутильгає – геть на обидві ноги. Не «вилікують» його ні нові часи, ні стрілецькі та колискові пісні, ні бойківські говори, ані Пролог Франково­го «Мойсея». Та ж письменник, за визначенням покійного «ба­тька народів» – Сталіна, – інже­нер людських душ! Донедавна Р.Соловчук, як журналіст, хо­див у підручних «керівної і спрямовуючої». Тепер йому би й «інженером» стати – письмен­ницького цеху, тобто. І тим, і тим він наче вже є. Вйо! Вйо! – до Національної Спілки письменників України. Що ж, і то можна: книжка-бо є. Пора, товаришу Романе, пора!.. Слугував одній владі, слугуватимеш й іншій!.. Ти оте вмієш!
...Отже, про Соловчука-письменника ми вже дещо зна­ємо, та чи знаємо ми Соловчука – журналіста? Який він, який? А такий:
«Впевнено ступаємо в завт­рашній день, власними руками творимо історію рідного Борислава, куємо своє щастя» – стаття «Такі дві різні долі» («Нафтовик Борислава», 06. 10. 1979р.); «Атеїстична робота – складна і багатогранна справа, яка не терпить ніяких зол – ні формалізму, ні примітивізму. До неї треба максимум уваги і відповідальності» – ст. «Поду­мати є над чим» («Н.Б.», 22.01.1980); «В українських бу­ржуазних націоналістів і тепер нема нічого святого. За три­дцять срібняків готові вони слу­жити по-іудиному. І виють у рупори закордонних радіоста­нцій. Дуже вже вболівають за «права» людей, яких вони не встигли повісити, розстріляти, за немовлят, яких вони не всти­гли втопити у криниці або за­морозити...» – ст. «Нехай і слід згорить ваш у вогні!» («Н.Б.», 26.12.1978); «Самі верхнянці повикурювали з нір фашистсь­ких покидьків. Хто поніс заслу­жену кару, хто дременув через гори за кордон і тепер, через десятки літ, клянеться в любові до України, яку він тер­зав, мордував, різав ножем, палив вогнем» – ст. «В союзі молота й серпа» («Н.Б.» 16.04.1984); «Наша влада пови­нна бути страшною» – так по­вчав вас, вампірів своїх, Бандера, і всі ви зі шкіри лізли, по-холуйськи прислужуючи гітле­рівцям» – ст. «Вампіри в... «обо­ронцях» («Н.Б.» 27.02.1986); «На другому поверсі досить часто збирався всілякий націоналістично-фольксдойчерівський збрід» – ст. «Пан Іван в «оборонцях» – про Івана Стебельського («Н.Б.» 26.02.1981); «У Мельника відразу ліва рука засвербіла. За прикметою визнано точно: буде свіжа копійка» – ст. «Церковний «букет» – про о. Михайла Мельника («Н.Б.» 28.09.1978 ); «Отак бан­дерівці, їм подібні відщепенці будували так звану «самостійну Україну», а насправді хотіли б розіп’яти її, потопити в крові весь народ, якби не короткими були руки...» – ст. «Із когорти мужніх» («Н.Б.» 20.07.1985).
Ой, може, вже досить... Та­ких статей Романа Соловчука набереться з півсотні. Наскрізь викривальних, наступальних, по-галанівськи бойових. Україні – зрадливих, українцям – ворожих!
Що ж, може, Р.Соловчук-Леньків-Карпінський щось схоче заперечи­ти? Ні, не захоче! Чому? Бо, кажуть, факти – вперта річ, а ще коли вони чорним по біло­му написані... За діяння своє, за зраду кожен мусить відпові­сти. І перед Господом Богом, і перед рідним народом, і перед Вічністю! До того ж, галанівське, тобто антиукраїнське за ду­хом, «Золоте перо» неспромо­жне перевтілитись у синьо-жо­вте. Ніколи!
«Мій Дрогобич»,
№50, 15-27 грудня 2005р.
«Золотоперий підголосок»,
«Пόсвіт», Дрогобич, 2007р.



Создан 16 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником