Волоща

Волоща



МОЄ СЕЛО
Немало сіл на Україні, Лише одне із них - моє: Волоща - серця Батьківщина, Моє коріння вікове.
Тут рідне слово мовив вперше, Що згодом "мама" написав... Село зціляло моє серце, Щоб українцем я зростав!
Бувало, що скитався світом, Але села я не забув,- Воно мені - неначе літо, Яке я змалечку відчув.
Тут все моє: і небо, й зорі, Старенька церква, ясени, Поля, родючі, неозорі, І лісу смуток восени.
Тут все було: і вірність, й зрада, Тугий сувій моїх думок, І перший гріх, і перша знада Моїх достоїнств й помилок...
Тут жив, любив - усе завчасу, І я Волощею горджусь: Як дочекаюсь свого часу – Навік спочити повернусь!
19.09.1998 р. с. Волоща
 
 4
 
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
 
Дорогі діти! Цю книжку я написав спеціально для вас, моїх односельчан. Правда, при написанні її мене досить суттєво виручала моя колишня педагогічна діяльність - у школі, в педінституті та в училищі. Я виконав обіцянку, дану колись вчителям села Волощі, – написати загальний шкільний підручник з історії села. Про що ця книжка? Про мою і вашу малу батьківщину - Волощу. Писав я її з великою любов'ю до вас, мої любі друзі, до рідного села, до нашої України. Так, так, з великою любов'ю... Бо кого тоді у житті любити, як не село, в якому вперше побачив світ Божий, як не людей, серед яких жив, як не Батьківщину, якою треба завжди дорожити. На жаль, нині молодь Волощі мало що знає про справжню історію отчого краю. Багато чого не відає про це й середнє, тобто моє, покоління. Небагато відомостей знають про давноминулі часи і мешканці навколишніх сіл. До того ж з кожним відходом старших людей в інший світ у селі забуваються історичні події і факти, які впродовж століть мали тут місце. Все це, власне, і спонукало мене, чиє родове дерево зросло у Волощі, задокументувати на письмі все те, що знаю, чув і прочитав про рідне село, яке дало мені щастя тут народитись, жити і працювати для України і для власного народу. Тож читайте її, книгу, вивчайте і пишайтеся своїм селом, краянами, батьками, набутком предків, котрі жили у набагато складніших умовах, ніж ми нині. Сподіваюся, що серед вас колись знайдуться такі, які доповнять мою скромну історико-краєзнавчу працю, напишуть чимало нових сторінок історії рідної нам Волощі. А для того вам, учням, треба не тільки успішно вчитися, але й цікавитись своїм давнім минулим. Пам’ятайте: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього - таке гасло кожного українця, який себе поважає, котрий пам'ятає якого він роду. Так що в дорогу, мої співвітчизники! За знаннями, у пошуки за одкровеннями. З роси і води вам, дорогі мої діти! З Богом вас і з Україною! Автор 07.05.2007 р. м. Борислав
 
 
 
 
 
 5
ЛІТОПИС ДЛЯ УЧНІВ
 
Ім’я Андрія Грущака давно відоме в Бойківському краї. Як письменник, він формувався через поезію, прозу, літературну критику. Краєзнавство – нова галузь у його творчій біографії. Шість років тому видав чималу за обсягом історикоетнографічну працю – «Волоща – отча земля». Книга ця зразу привернула увагу його односельчан, отримала схвальну оцінку науковців та краєзнавців. Здавалося, про своє рідне село він уже все сказав. Аж ні! Виявляється, має стільки напрацьованого матеріалу, що можна б іще один том написати. Так, він таки написав нову книгу, але цього разу посібник для учнів – «Історія Волощі». Про що ця книжка? Звісно, про Волощу. Зокрема, про час заснування села, про походження назви, про матеріальну та духовну культуру. Правда, книжка ця трохи відмінна од попередньої. Бо писана для школярів різного віку. Це, по суті, загальний літопис для учнів. Завдання, яке постало перед автором, було, звісно, не легке. Головне, про що і як писати? З подачею значної кількості подій та фактів чи незначної? З цим А. Грущак успішно впорався! Обрав перший шлях, а там… най вчитель відбирає те, що конче потрібне учням його класу. Та й учень, читаючи, зорієнтується у тому, що йому найбільш необхідне. Переконаний, такий підхід заставить його, учня, творчо мислити, а також засвоїти певний обсяг знань. Цікаво, що розділи книги мають ті ж самі назви, що і в попередній. Правда, вони значно оновлені, а деякі події і факти «перенесені» з книги «Волоща – отча земля». Я повністю погоджуюся із журналістом, письменником Ігорем Юринцем, котрий у вступнім слові до першої книги писав: «Автор не тільки наводить історичні факти, але при тім окреслює і узагальнює найбільш цікаві культурологічні моменти усього нашого бойківського краю». Подібне сказав і письменник Роман Пастух – після виходу попередньої книжки. Від себе додам таке: Андрій Грущак ще, мабуть, не усвідомлює, як він неоціненно прислужився рідному селу і рідній школі. Ці обидві книги будуть довго жити, особливо в селі, де він на
 6
 
родився і виріс. Книги читаються легко, захоплююче, надовго запам’ятовуються, а весь обсяг дає чітку, повнокровну картину села – від найдавніших часів аж до наших днів. Деякі описи подані емоційно та експресивно, з точним чи опосередкованим викладом подій та фактів. І головне: автору вдалося досягти органічного поєднання досконалості та чіткої ідейнопатріотичної спрямованості. Книга А. Грущака сприяє поглибленому вивченню рідного краю, підсумовує часові та життєві віхи нелегкої української історії. Достатня увага присвячена й висвітленню теми нашої духовності – церкви, освіти, просвіти. Живе відчуття життя та людини у багатьох світлинах зігріті щирим авторським почуттям. Вони, світлини, досить повно розкривають творчий задум автора книги. До того ж, індивідуальні особливості образної мови та авторського світовідчуття вдало проявляються у смішних чи комічних оповідках, слушно вплетених у канву тексту. Без перебільшення зазначу, що нова книга Андрія Грущака стане в пригоді не лише учням, вчителям, але й тим, хто залюблений у рідний край. Вона чи не перша «педагогічна» історикокраєзнавча праця у нашому регіоні. Так що честь і хвала автору – за його невтомну та корисну працю! Петро СОВ’ЯК,  історик, краєзнавець,               Заслужений вчитель України. 17.06.2007,  Старе Село.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 7
КОРОТКА ДОВІДКА
 
ВОЛОЩА - село, центр сільської Ради Дрогобицького району Львівської області. Розташоване у межиріччі Бистриці і Дністра, за 21 км від Дрогобича і 7,5 км від залізничної стації Добрівляни. Навколо села розміщені такі населені пункти: з півдня - Грушів, Дорожів, Биків; з півночі -  усолів, Погірці, Мости, Монастирець,  ершаків; зі сходу - Зади,  инів, Літиня. Найближчі міста -Дрогобич,  тебник,  рускавець,  трий, Борислав,  амбір, Городок, Комарно, Львів. На території села знаходиться центральна садиба  овариства з обмеженою відповідальністю "Перше  равня". Загальна площа території сільради становить 3923 га, сільськогосподарських угідь - 2581 га, в т.ч. орної землі - 767 га, сіножатей, пасовиськ 175 га, водного фонду - 10 га. Населення - 1,8 тис. чоловік.  з них, що працюють у  з  , - 360 осіб, яким належать земельні ділянки - присадибні та особистого господарювання -67 га. Мають землю і церковні громади.  снують три форми власності: державна, колективна і приватна. Ліс у міжгосподарському віданні. Роздержавлення і приватизація колгоспу "Перше  равня" відбулося у 1995 р. У  олощі є школа, Будинок "Просвіти", книгозбірня, пошта, медпункт, сільськогосподарська техніка та допоміжні промисли. Є такі вулиці: Дрогобицька, Перше травня,  вана Франка, Горішня, Зелена, Нова,  иха. Голова сільради - Федір Нечипор, голова  з   "Перше  равня" - Микола Пінчак. Є два священики: о. Мирослав Хом’як - УГКЦ та о.  вятослав Маличкович - УПЦ. Директор школи -  рест Луцик.
 
 
 8
 
 
Карта-схема Дрогобицького району
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 9
 
Потік, що омиває гору Говду, на якій колись стояла  оборонна фортеця. Осінь 1999 р. 
Розділ перший
 
ЧАС РІКОЮ ПЛИВЕ...
 
 олоща - село на Дрогобиччині, яке має давню та славну         історію. У ньому жили наші далекі предки, у ньому живемо і ми.  ак було колись, так буде й надалі. Либонь, кожен, хто тут народився, ставить перед собою такі-от запитання : "Коли виникло село?", "Хто його заснував?" і "Звідки взялася назва " олоща"? Щодо першого запитання є кілька версій (думок, поглядів).  фіційна:  олощу засновано у другій половині Х V ст. (Джерело: " сторія міст і сіл УР Р - Львівська обл., Київ,1968 р.). Перші жителі села - переселенці з  олощини (землі сучасної Молдови та Румунії. - А.Г.).За іншими даними, село виникло ще у XII ст., а то й раніше. Наприклад, старожили села розповідають, що на хорах колишнього костелу були такі-от написи: "І2І6 рік - час  нападу  татар  та нового заснування поселення",  "1415  та 
 10
 
 
Перша сторінка «Хроніки греко-католицької парохії Волощі»,  укладеної о. Ізидором Фоком.
 
 
 
 
 
 11
 
Фрагмент із шематизму, що видавав Мокрянський деканат.
 
 
 12
 
1624 рр. - часи чергового спустошення села татарами". До речі, старші люди згадують, що власне ці дати називали колись вчителі школи Дмитро Мосур, Михайло  ійтів, отець  оанн  озанський та ксьондз  гнацій  ерлецький. Звідси, отже, виходить, що село існувало ще до 1216 р. У цьому переконаний відомий дослідник Прикарпаття, дрогобичанин Ярослав  льховий.У статті "Нова версія походження  олощі" ("Галицька зоря", 28 жовтня 1998 р., м. Дрогобич) він, зокрема, пише, що "час заснування села набагато давніший, аніж подають офіційні джерела".   обґрунтовує.  ак вважав і парох  олощі о.  зидор Фок: "Початки парохії (Волощанської. -А.Г.) сягають староукраїнських часів" ("Хроніка греко-католицької парохії  олощі" - Перемиські епархіальні відомості, 1931р. ч. III; оригінал - у церкві, копія - у Львівському центральному державному історичному архіві). Друге запитання: хто заснував  олощу?  ище ми наводили офіційне пояснення: переселенці з  олощини. Знову звернемося до "Хроніки..." о.  зидора Фока. Ним власноручно написано таке: "Назва (села. -А.Г.) походить чи не від слова "волох", які, схоже, колись замешкували сю оселю". Є ще одна версія. Згідно давніх переказів, село заснував якийсь Петрило  олох - командувач військ влоських, котрий служив при дворі Данила Галицького, якому князь за лицарські заслуги віддав у вічне користування землі, що лежать між Дністром і Бистрицею. Можливо, Петрило  олох, заклавши поселення, і назвав його  олощею - в честь свого імені. Згодом Петрило загинув.  важають, що він похоронений на Попівщині. На цьому місці було поставлено капличку, а згодом костел. У костелі, повідають, був такий напис: "Під склепінням оцього Божого Храму спочиває ґосподар і воєвода військ влоських та італійських Петрило Волох - засновник Волощі".
 13
Крім того, село могли заснувати італійці, котрих поляки й понині називаюсь "влохами". 3 давніх-давен відомо, що в Галичині стояли колись форпости (залоги) римських легіонерів. А що військовими були італійці -"влохи", то і село могло отримати назву від них. Польський історик  вятослав Ленартовіч у своїй праці "Костел парафіяльний... у  олощі"(Краків, 1998 р.) зазначав: "Назва Волоща вперше з'явилася 1425 року - у зв'язку із наданням села у власність Янові Менжинові". Підтверджують цю дату й деякі шематизми (довідники).  Звідки взялася назва " олоща"? Це третє запитання. Цієї проблеми я вже частково торкався. Згаданий мною Я.  льховий вважає, що назва села походить від давньоруського слова "волога", "волог".   ідомий історик-краєзнавець зі Львова  асиль Лаба пише, що "походження назви села (Волощі -А.Г.) можна виводити і від давньослов’янського імені Волостибор або Влостко, які засвічені у польських документах. Саме таким чином пояснює і М.Худаш походження назв Волостич та Волостків" (М.Худаш. "Українські карпатські і прикарпатські назви навколишніх пунктів", Київ, 1995 р.).  Певне світло на цю проблему проливає і праця польського вченого  .Макарського - "Назви місцевої давньої землі Перемиської", Люблін, 1999 р. Зі сторінки 307 можна довідатися таке : і  олоща, і Коритків (місто - А.Г.) перетерпіло ряд фонетикоморфолопчних змін. У різні часи воно мало неодинаковий писемний вигляд: у 1442 році – WLOSZCZ -  лошч; у 1443 р. - WLOSSCZ -  лоссч; у 1445 р.- WLOSZCZE -  лошче; у 1494 р. - WLOSZCZ,  лошч; у 1515 р. - WLOSCZA -  лосча (із суфіксом -а ); у 1532 р.-W LOSCZ -  олосч (у першому складі є вже голосна –а); у 1774 р. – WOLOSZCZA - олошча (теперішня назва і по-польськи, і по-українськи). У 1651р. можна зустріти і такий запис: WOLOŠČA. Можливо, констатує  . Макарський, форма
 14
 
 олоща походить від слова WOLOCH –  олох, WOLOSZCZYZNA –  олощизна, WOLOSKI –  олоскі... Ще одна версія побутує в селі. Назва села походить від давнього княжого роду - олощанських.  ласне, таке прізвище зустрічається у документах давніх часів. Наприклад, у Галичині при дворі князя Ярослава, сина  олодимира, служив якийсь  олощанський. Можливо, хтось із цього роду і заснував давньоруське поселення, яким є нині  олоща. Як на мене, найближче підійшов до розгадки походження назви села видатний мовознавець, поліглот, автор багатьох цікавих книг і статей з української топоніміки Костянтин  ищенко (нар. у 1941 р.). З посиланням на численні історичні джерела, авторитетні праці вчених минулого і сучасних, а також на власні дослідження українських топонімів іншомовного походження, яких налічується десятки тисяч, він висунув і обґрунтував версію про пов’язаність назви  олоща, інших назв з основою  олош-/ олох з іменем перського царя  алахша ( ологеза). Незаперечним підтвердженням версії служить назва найближчого села З( )ади, низки інших однокореневих топонімів імовірно від назви заратустріанського свята  адех (за сто днів до Ноурузу), а також топонімічний контекст того ж походження і часу:  зимина,  адковичі, Дрогобич, Мокряни,  ороблевичі,  амбір, Гаї, Майничі, Мединичі і т. д., навіть прізвище Котермак дрогобицького вченого Юрія Дрогобича (можливо, від Котор – назви бухти і порту).  Запитаєте, при чому тут перси, по-нинішньому іранці?  тавши мусульманами, араби у V    ст. почали потужну релігійну експансію.  они розгромили персів-заратустріанців, священною книгою яких була Авеста, з метою нав’язати їм іслам, розв’язали тривалі війни з іудейським Хозарським каганатом. Перси рятувалися масовою втечею на Кавказ і далі на північ. Аналогічно рятувалися від арабів і народи Північного Кавказу.  решті-решт
 15
різноплемінні заратустріанці зі збірною назвою ґабри дійшли через землі нинішньої України аж до Швеції. А що це розтяглося на довгі десятиліття, то на своєму шляху вони осідали, створювали поселення, жили, господарювали, поступово асимільовувалися з місцевим населенням, то й залишили після себе численні назви. Про це йдеться в книзі К.  ищенка «Халіфат і сівера» (Київ, Аквілон-Плюс, 2011, 496 с.). Щоб глибше розкрити тему, потрібно писати окрему велику статтю. Львівський дослідник  .Михальчишин твердить, що в урочищі Говда знайдені сліди давнього поселення XIII ст. ам колись був оборонний замок, оточений водою, що надходила з річки Бистриці, найважливіший рукав якої повертав з боку села Дорожова.  пливова "Газета  амбірська"(1905, ч.28- 29) писала, що "колись на цій притоці стояло три млини. Навколо Волощі знаходились гірські луки, з яких сіно вивозили тільки взимку, коли мокляки добре замерзли. Вони ніколи не пересихали, возом крізь них годі було проїхати". Польський вчений М.Горн у своїй книзі " Наслідки економічні набігів татарських з років 1605-1633-х на Русь Червону" ( роцлав, 1964 р.) пише, що "у 1621 р. татари повністю знищили село Волощу. Були спалені млин та корчма. На 4-х ланах залишилося тільки 3 загородники". Нас цікавить ще одне: чи справді  олоща була містом?  ідповідь однозначна: так, була! Це підтверджують легенди,а також численні шематизми. Місто мало назву Коритко або Коритків.  з "Хроніки"... о.  . Фока довідуємося, що фундатором польської парохії  олощі у 1703 р. був Франц Коритко.  ласне, того року на дубі, що на Попівщині, на свято Чесного Хреста з’явився святий Антоній. На цьому місці було збудовано польський костел. Про це йде мова і в шематизмі на 1900 р. Праця польського історика-краєзнавця  таніслава Ленартовіча "Костел парафіяльний у  олощі" - це чи не єдиний документ, що проли
 16
 
ває світло на проблему містечка Коритко. З цього документу довідуємося, що з 1589 р.  олоща належала двом власникам -  таніславу  олосецькому та  таніславу Коритку.  дин з роду Коритків (імовірно, Франц?-А.Г.) отримав від короля Польщі Міхала Корибута  ишневецького привілей на заснування на волощанських ґрунтах міста родини Коритків. Цей привілей був підтверджений королем Польщі Яном III  обєцьким 14 лютого 1691 р. До речі, прах Коритка, як і прах Петрила  олоха, був захоронений у місцевому костелі. У цьому ж документі зазначено також, що до початку ХV    ст. у містечку відбувалися щотижневі торги, а на горі Говда був побудований замок Коритків.А саме місто оточували вали, сліди яких були помічені ще у XIX ст. Факт реального існування міста підтверджують й броварня, цегельня, знаряддя виробництва заліза, які знаходили у селі. На жаль, містечко занепало, а назва призабулася. Це сталося після смерті Франца Коритка. Про те, що село було містом, підтверджують шематизми, які видавали духівники.   польські, і українські. У 1761 р. усі дібра села відійшли старості Йозефові Бєльському. Близько 1800 р. усі маєтки Майнич, Мостів, Монастирця,  ершаківа і  олощі майже за безцінь скупила Анна  лінська, першим чоловіком якої був Францішек Забєржовський, другим - барон Францішек Брікман. Після смерті Ф. Брікмана, що був бездітним,  олощу перейняв його брат  ільгельм. А згодом його син, Францішек, продав село жиду-коршмарю Йоську Діяманштайну.  ой жид, власне, і знищив замок Коритків. У 1906 р. село було куплене  таніславом  еменськимЛевицьким, котрий розпарцелював частину села, а решту у 1913 р. продав адвокатові зі Львова жиду Натанові Лєванштайнові. Перед Другою світовою війною чимало земель належало високопатріотичному українцю пану Петру Ліщинському, що походив з міста Комарна.   ще одне.  ажливі відомості про  олощу подає і " ловник географічний королівства Польського та інших
 17
країв  лов’янських"( аршава,1893). З нього довідуємося про села навколо  олощі, про Бистрицю та Дністер, про кількість орної землі і пасовиськ.  ам зазначено також, що у 1819 р. було 315 хат, 1266 греко-католиків, 457 римо-католиків, Підтверджується і те, що римо-католицьку парафію у 1703 р. заснував Францішек Коритко. До парафії належали села Грушова, Майничі, Монастирець, Мости,  винуша і  ершаків. Грекокатолицька парафія належала до Мокрянського деканату. До греко-католицької парафії належало і село Майничі. У  олощі, зазначено там, є церква та однокласова школа, а на цвинтарі дерев’яна каплиця. Є каса позичкова з ґмінним капіталом 2107 золотих ринських. У Жовкві, дня 14 лютого 1691 р., Ян III підтвердив привілей короля Міхала про заснування на ґрунтах села містечка Коритків. Про  олощу знаходимо у цьому ж словнику, але в іншому томі.  ам, зокрема, зазначено: "Волоща, село, повіт Самбірський. 1469 р. суддя зі Львова оприлюднив подання короля Польщі Владислава Ягелли на село Волощу разом з іншими: коршма, два береги Дністра, монастир Барче, озера, територія з багнами, поля, рівнини, гаї, ліси".   пис села подав Площинський у своїй праці "Літературний словник Матуци" (1870 р.). Згідно усних розповідей містечко мало назву Коритко, а не Коритків, як зазначено в інших польських документах. Гора Говда, на якій були замок і сторожова вежа, що омивалася водами, і які оточували насипні вали, - це теж вагоме підтвердження існування міста. Це, власне, і підтверджують дві легенди, які подаю повністю (див. дотаток). Як бачимо, легенди зміцнюють думку про те, що село, правдоподібно, отримало назву від етнічної групи людей - "влохів", що колись-давно переселилися на місце, де тепер  олоща.
 
 
 
 
 18
 
 
Замок на горі Говді, зруйновиний дідичем села Йоськом Діямантштайном. Відтворено за оповідями. Рис. автора, 2.06.2001 р.
Розділ другий
 
ГЕЙ, ВИДНО СЕЛО!
 
 ело  олоща - маленька цятка на географічній мапі України.  оно, як і багато інших сіл, має свої давні географічні назви, так звані топоніми (від грецьких слів topos - місце, onoma/onyma - ім’я, назва). Багате на географічні назви і село  олоща. Це - назви частин села, полів, сіножатей, лісосмуг, толоки.  олоща, як географічна одиниця, має свої локальні географічні назви.
 19
Північна частина села називається Горою - через те, що знаходиться вище рівнини. На захід від Попівщини знаходиться гора Говда, на якій, згідно переказів, за часів Галицького князівства височіла оборонна вежа зі сторожовою вишкою. Дерев’яні калатала - говди - сповіщали людей про напади татар.  ільська верхівка ховалася у земному переході, який був проритий від замку до польського цвинтаря.   хідна сторона села має назву Заріка, започаткована ще тоді, коли північно-східну частину села відрізав один із рукавів сучасної річки Бистриці, яку, як повідають, мешканці села Грушови "вкрали" у волощан. Забрали річку в досить оригінальний спосіб: перед тим, як Бистриця мала наводнитися від надмірних дощів, вночі загатили потік, що вів до  олощі, в результаті чого вода ринула малим рукавом попід Грушовою у сторону села Літині. Частина села з півдня і заходу називається Кутом. Крайню частину Кута називають ще Кубанею. Кубаня – і толока, на якій пасеться худоба.Західна смуга села і прилегле до неї поле зветься Ґільницею або Дільницею - мабуть, через те, що ця земля, розчищена від лісу, була поділена громадою на певні ділянки - дільниці. Центр села мав подвійну назву -  ередина або Пастівник (либонь, від "пасти"). На захід від нього, за садибою Добрянських, зберігся давній топонім - Болотце. А ще Болотце називають  тарою Цегольною - колись там виробляти цеглу. Перед Попівщиною, за Ковальовим обійстям на захід є Бровар.  ут колись виготовляли пиво. На сході села, від теперішнього Будинку "Просвіта" є Лепехівка - від слова "лепеха".  Цікаві назви полів. Деякі з них пояснити нині годі від давності.  з західної сторони, понад лісом, поля мають такі назви: Магілок, Долини, Рогачка.  станні два топоніми не потребують пояснення, а от щодо Магілок - треба подумати. Може, від того, що поле знаходилося за старим цвинтарем за могилами, чи, може, від слова "гілки", адже там колись був дрімучий ліс. Частину
 20
 
поля, окресленого вище нами, називають ще За  кописком - там хоронили свійських тварин. Зразу ж за Ґільницею є поле Горби - від горбків. Поблизу поле, як і частина села, називається Загумінком. Поле, зліва від гостинця, що веде на Майничі, називається Нивками, а справа - Задорожками. На Нивках колись було кілька жидівських хат, обійстя яких із основною дорогою з'єднував польовий тракт, що дістав назву Жидівська Дорога. За каналом, що за 260 - 300 метрів від лісу, зберігся ще один топонім - Підгариско. Мабуть, від спалення лісів, які готували під поле. На сході від села теж є поля - обіч дороги, що сполучає  олощу із Задами. Поля тут носять назви здебільшого від їхніх власників: Шимкове, Андрусика, Ліщинського Петра, інших. 3а півтора кілометра від села був колись Попелів фільварок, що належав Яську Бадецькому, згодом - родині Попелів. У 1951 році Петро Попіль був розкуркулений, а фільварок бульдозером стерли з лиця землі.   іножаті та пасовиська теж мали цікаві топоніми. За Кубанею, на заході, сіножаті мають назву Загрудці -від "груддя". Неподалік од Загрудців була Косьцьива - від слів "коса", "косити". Далі була Заплава, Зимник, Ксьинджий Грудець. А те місце, де струга відділяла Кубань від Косьцьиви, називали Застругою. Кажуть, що давно Перервою називали толоку зі сходу. Багате на трави було Ручче або Чорна Земля, що міститься зразу за українським цвинтарем. Чому називалось Ручче? Бо звідси вручну на ношах виносили копиці сіна. Зразу за Попівщинею на північ розмішені Лози - сіножаті, густо зарослі лозою. У цьому районі був ще Мальований Місток, що впирався перпендикуляром у дорогу, що сполучає два села -  олощу і Мости. З півночі навпроти польського цвинтаря лежать сіножаті  ільшина - від зарослів вільх. Багата на топоніми територія зі сходу.  біч дороги, що йде до села Задів, поля теж мали свої назви. З півночі, де
 21
тепер колективні споруди, був фільварок Петра Ліщинського. Родина ця була надзвичайно порядною і національно свідомою.  ин Петра - Богдан (1913 - 1969) був одружений на дочці священика Миколи  ванусіва - Надії, котра рано померла (1912 - 1946). Богдан вчителював у с. Медвежа. Його брат Ярослав (1925 - 1997) проживав в Австралії, був музикантом і співаком.  льга, Ганна та Юля Ліщинські постійно брали участь у патріотичних починаннях, які проводилися у  олощі. Юлія Ліщинська-Фур проживає у с. Залужанах. На схід від фільварку простяглися Нивки - невеличкі земельні наділи. Ще далі, коло польського цвинтаря, поля називались  тояльці або  тоянці.  ут колись була сторожова вишка. Навпроти фільварку через дорогу поля належали Петру Попелю. Перед розлогою грушею, якій вже понад двісті літ, поля мали назву Розпутьє - від того, що дорога мала два розгалуження (путі). Перше вело на Зади, друге - на сіножаті.  сі поля за грушкою мали назву Нивки на Задах. Праворуч від цього гостинця, землі теж мали свої назви: Задорожки на Задах - аж до Попелівського фільварку. За доріжкою, що була паралельною дорозі, що веде на Зади, поля носили назву Подільниці - громадський уряд поділив землю селянам. За фільварком, як і перед лісом, з заходу села, поля називалися Корчинок  хідний.  ам були ліси і їх викорчували. Ця територія, що лежить від Корчинку  хідного до с. инова, звалася Долинами.  епер там толока.  рохи далі на південний схід на мапі 1856 р. знаходимо ще один топонім - За Гумнем. А землі на схід звалися За Фіґурою.  чевидно, колись там стояла фіґура.  ід гостринця справа, що стелиться до с. Мости, розміщені толока та сіножаті. Правда, колись попри дорогу простягалися латки орних земель шириною 120 - 150 м.  ід того, кому вони належали, поля мали такі назви: Шимкове, Ксьиндже, Коляси, Кудли, Дідичів - братів Михайла та Петра Нечипорів. До самого Дністра тягнулися сіножаті Петра  ершака,  лі
 22
 
пого  таха та Юзи Габриша Кубантонового (Червоного). На північ од колишньої електровні були сіножаті під назвою  ільшина. За  ільшиною близько кілометра тягнеться Пусте Болото - аж до Шинкаревої кінети (рову).  сушувальний рів вирив поляк із Задів Юза Габриш Шинкар. Неподалік протікала ще інша кінета - Андрусикова. Ще далі на схід сіножаті отримали назву Ловиська - очевидно, тут ловили косуль чи диків. Найвіддаленіша територія від села зветься Грудом - від слова "груддя". Поблизу є Козакова  труга - тут знайдено козачі та татарські рештки. Певно, тут була битва.  рохи далі є Чоновини - плавали човнами. Правда, у пізніші часи ці сіножаті дістали іншу назву - Апонія. Між Козачею  тругою і Чоновинами є Помьирки - либонь,від слова "поміряти". У цьому ж районі є ще один топонім - За Копанками. Мабуть, що копали рови. Зліва від дороги, крім згаданих вже Лоз, є  идолинок, що іменується іще Жолоб. Ліс теж мав свої назви: Громадський (Майницький,  олощанський), Ксьнджий. Ліс ділився неглибокими рівчаками - лавами.  ому й була Перша Лава, Друга,  ретя і т.д. Між лісами різних власників було невеличке поле - Клин. Недалеко від Клину були Криві Лози.  ід лісу на північ, майже під самими Майничами, є ще одне поле - Попова Гора. На ньому височів дерев’яний хрест. На толоці випасали корів, кіз, коней та свиней.  дна половина села - Кут, Ґільниця, Болотце, Заріка - випасала худобу на полудневій стороні - на Кубані та побіч дороги, що веде до Грушови та Дорожова.  олока, що розляглась аж до  инова, зветься  игоном. Решта частина села худобу і коні випасала на Груді, а також на Руччі і Попельових Лозах. Комуно-російський волюнтаризм занапастив наші землі, а відтак і їхні географічні назви. Якби вони існували, то б завше нагадували нам про самобутню ідентичність та мудрість наших далеких предків.
 
 
 23
 
Типова хата. Марії Пінчак Феді Воніхрового. Кінець 1970-х років.
Розділ третій
 
ДОБРЕ ТОМУ, ХТО В СВОЄМУ ДОМУ
 
 
 олоща - звичайне село, яке увібрало у себе основні форми традиційних поселень. Ми не знаєм нині перших забудовників села. Певно, якісь захожі. Хто, звідки - невідомо. Йшов час, поселення вигідно видозмінювалося - новими будівлями, дворами, садами, городами.  ериторія  олощі розташована між двома річками - Бистрицею та Дністром. Давні садиби лежали, як правило, уздовж річок та основних потоків, а також гостинців. Хати старалися будувати поодаль водоймів, аби в разі повеней двори не затоплювалися. У двох випадках - недалеко річки і основних доріг поселення були дворядні. При виникненні нової вулиці, паралельно до основної, помешкання могли бути однорядні, а також - дворядні. У будинку, як правило, розміщувалося житло та додаткові господарчі приміщення: комора, стайня, шопа - усе
 24
 
 
Автор в гостях у матері. Волоща. 16 грудня 1999 р.
під спільним дахом, покритим соломою чи лепехою. Хати будували "вікнами до сонця", себто до полудня. До хати прилягали подвір’я, сад, город.  іни у хатах, як і стодоли, мали навскрізні двері - "для протягу" під час провіювання зерна. Двори обгороджувалися плотами, парканами чи шалюнками, а в ближчі до нас часи - частоколом чи дротяною сіткою.  У давні часи – ХVII - ХVIII ст. - у селі переважали будинки двокамерні (хата + сіни) і трикамерні (хата + сіни + хата або комора).  же на початку XIX ст. у  олощі використовують чотирикамерний тип забудови: хата + сіни + хата + комора. З середини XX ст. дахи хат покривали дахівкою, бляхою, а пізніше - шифером.  акі дахи вимагали, аби крокви мали міцні підпорки - "стільці". Екстер’єр - зовнішній вигляд - житлових будинків колись був досить скромним: стіни побілені вапном, вікна і двері фарбувалися на темно.  переду хати була приспа, тобто поздовжнє глиняне підвищення - "аби вода не затікала" і щоб "трава не росла".
 25
 ікна мали форму прямокутника, з двома-трьома шибками. Найчастіше вікно мало хрестоподібну форму: дві високі шибки - внизу і дві низенькі (квадратні) - зверху.  тавнів у селі ніколи не було.  ноді перед вхідними дверима ставили ґанки, згодом просторі веранди - "щоб не дощило" і "не забігав вітер".  нтер’єр - внутрішня сторона хати - мало чим відрізнявся від інтер'єру осель інших сіл. Як скрізь, під стелею був сволок - поздовжні або поперечні балки, на які клали настил, переважно з дошок чи горбилів. Долівка змащена глиною.   крім підлоги, всі стіни, стеля білилися, за винятком курної хати, яка завжди мала натуральний вигляд. Дитяча колиска, як правило, підвішувалася до платви або сволока. Під сволоком могла бути жердка (вішалка) для одягу.  ака ж сама жердка могла бути коло печі - для сушки, у коморі і сінях. Піч була глиняною, великою - на чверть хати. У ній пекли хліб, готували страви, нею гріли приміщення. Згодом піч будували з цегли, що прилягала до двох стін приміщення. Комин кріпився двома способами - стовпами - підпирачками або грубим дротом, прикріпленим до стелі.  Були у  олощі і т.зв. курні хати.  тіни і стеля таких помешкань покривалися сажею, з яких два-три рази на рік зшкрібали кіптяву, або мили. Були в селі і напівкурні хати, комин виходив до сіней або на горище. Курні і напівкурні хати були малими. У них часто-густо під час суворих зим могли тримати теля чи порося.  війська птиця, як правило, зиму перебувала у сінях, хіба що кури - на бантах, поблизу комина. На ліжник стелили сіно чи солому, іноді лісовий мох. За посуд були горщики і глечики.  оду носили відром або коновкою. Предметом для сидіння служили лавки, бамбетлі, крісла, стільці і табурети. На подвір’ї були ще й господарчі будівлі: стодоли, стайні, кучі, конюшні, шопи, комори, обороги, пивниці. У шопах зберігалося всіляке господарче начиння: вози, сани, коліщата, борони тощо. У сто
 26
 
долах, окрім току, було два засторонки (засіки), в які складали снопи, солому, сіно. Крім того, був і стрих - для зберігання сіна чи соломи. Мало чи не на кожному подвір’ї височів оборіг.  ін служив для зберігання сіна, соломи або збіжжя перед обмолотом.  снувала ще й пивниця - яма, що обкладалася дошками і накривалася покрівлею.  она мала двері, сходи і "люфт". Бідні селяни пивниць не мали, їх заміняла зовнішня яма, що звалася кіпцем.  юди клали бульбу, буряки, ріпу і обкладали землею.  нколи додавали кілька гілок дикого бзу - "щоб миші не гризли". "Люфт" теж необхідний атрибут кіпця - "аби дихало".   ірний страж садиби - собака, що мешкав у буді. Мишей та щурів відлякували коти та їжаки, лапали - лапки. Комуноросійська влада будувала господарські будівлі -корівники та конюшні, звані фермами. Були у селі досвідчені майстри будівельної справи. Колись - Михайло  вахів Аґентів, Федь Павлюх Кавйиків,  ван Нечипор Бабій, тепер - Андрій Павлюх Брочків та ін. Була у колгоспі ім.Молотова будівельно-ремонтна бригада. Керівник - Михайло Аґент. У селі побудовані колгоспна контора і сільська Рада - під одним дахом, двоповерхова школа, дитячий садок, Будинок культури, костьол, млин, православна церква, пекарня, конюшні, корівники, криті токи, кошари, а також будинки для промислів та працівників соціальної cфери.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 27
Розділ четвертий
 
НАМ РАЗОМ ЖИТИ І ДРУЖИТИ
 
У  олощі, як скрізь, проживали інші народності.  днак зрозуміло, що корінним населенням тут були українці. Населення села, як правило, зростало. Крім хіба що під час воєн та голодних років. Це легко простежити, переглянувши існуючі шематизми.  сь дані з одного: у 1847 р. у  олощі нараховувалось 1401 чоловік, у 1860 р. - 1248, у 1870 р.- 1286, 1888 р,- 1419, у 1909 р.- 2040, 1913 р. - 2056. Деякий спад населення пояснюється еміграцією, війнами, а також пошестями. Згідно перепису, який проводився 9 грудня 1931 р., у селі було 397 хат, на Задах - 61; відповідно чоловіків - 962/184; жінок -995/176; греко-католиків - 1625 /90, римо-католиків - 286 /266; юдеїв(жидів) -45/4. Другою чисельною етнічною групою були поляки. Звідки вони появилися і коли? Можливо, вперше осіли під час першої польської колонізації українських земель, що розпочалася після розпаду Галицько- олинського князівства (Х   ст.).  ласне цей час називав колишній війт  олощі Франко Якубович  озняк Мацулів. За його словами, першими польськими переселенцями були біднота і дрібна шляхта з-під Кракова, з Перемисьчини, також з інших теренів Польщі - зокрема з Шльонська, Ґурного, Дольного,  полє. Колонізація земель Галичини інтенсивно відбувалася за часів Австро-Угорщини. Цьому сприяли реформи Марії- ерези і Йосифа II, починаючи з 1772 р. У цей період галицькі села "освоювали" і жиди. Переселення поляків, як відомо, було викликане багатьма чинниками, передовсім політикою Речі Посполитої на насильницьку колонізацію українських земель. Друга причина - наявність в Галичині відносних господарчо-побутових свобод. Були, правда, випадки насильницького переселення у Галичину польського етносу. Полякам обіцяли
 28
 
тут вільні землі, свободу дій, всілякі пільги. Приплив польського населення в Україну сповільнився у 30-40-х роках XX ст.  оді відбувається зворотній процес - відтік поляків до Польщі. Якщо, скажімо, у 1930 р. (шематизм на 1934р.) у  олощі проживало 555 поляків, то на початку 40-х р., згідно даних польської парафії, їх було значно менше - на 87 чоловік. Це, в основному, сталося з причин т.зв.  перації  ісла, головною метою якої було - цілковите приєднання до Польщі одвічних українських земель Закерзоння (Холмщини, Підляшшя, Посяяння, Лемківщини).   рамках цієї ганебної операції з квітня по серпень 1947 р. багато тисяч "польських" українців було переселено в Україну, в т.ч. у  олощу. Натомість на відібрані в українців землі виїжджали поляки. Розлетілись колишні волощанці по всій Польщі.  а чи не найбільше їх осіло в  полє, Перемишлі, Дольному, Шльонську, Ґурному, Кракові,  роцлаві - місцях своїх давніх предків. До речі, деякі з них приїжджали у  олощу у 1991 р. - на посвячення нового костела. Це - Казимир  тупницький - із Катовіце,  офія Калямон та Марія Бадецька - із  роцлава, Франко Риґіль Шинкарів та Юза Риґіль Ґрембасів. У  олощі поселилися такі родини, вигнані з Польщі: Дмитро Куцмида Репчик з сім’єю, Катерина та Прокіп  ванціви, родини Грицаків і Луцівих. Правда, кілька пересильних родин вибралося з  олощі і замешкали в інших населених пунктах Дрогобиччини. Поблизу  олощі, за 2,5-3 км, розміщене село Зади, 80 відсотків населення якого становили поляки. Назва походить, мабуть, від того, що поселення знаходилось "позаду", або що тут росли сади... Мали тут у руках добрий фах два брати - Юрко та Ясько Бадецькі, місцеві малярі. На Задах мешкали і українці. Польські шляхтичі часто провокували бійки, провадили антиукраїнські акції, зривали проведення українцями національних та релігійних свят, культурних забав.  тім, поляків можна якось зрозуміти, адже вони відстою
 29
вали свої національні інтереси, хоч і на загарбаних територіях. Нам, українцям, у них би цьому повчитися! Жиди теж жили у  олощі.  своєння українських земель жидами досить активно посилилося після Люблінської Унії            (1569 р.).  же тоді їх у Галичині було понад 75 тисяч. Значно зросла їх кількість за Австро-Угорської імперії. Жидів і нині в Україні не бракує. Згідно перепису 1989 р. їх - 486 тисяч осіб. Усі Галицькі міста і села були заселені жидами. Були вони тут посередниками, орендарями, шинкарями, власниками полів, сіножатей, лісів. За шематизмом на 1910 р. у  олощі проживало 71 жидів, двадцятьма років пізніше - 60, а всього було їх, як твердять старожили, 74 особи. Жиди у  олощі появились десь наприкінці ХV   - на початку ХV    ст. До речі, у шематизмі на 1900 р. зазначено, що власником села був жид Йоське Діямантштайн. Звідки жиди прибули - точно невідомо.  коріше з навколишніх міст, зокрема з Дрогобича. Щоб позбутися надмірного впливу жидівської людності на економіку Польщі, король  тефан Баторій (1533-1586 рр.) видав декрет, за яким жидам заборонялося перебувати у містах, крім хіба що ярмаркових днів. Можливо, тому жиди розбрелися по селах Дрогобиччини. Проте найбільший приплив жидівських родин спостерігається під час заснування міста Коритків. Першими родинами, що осіли у  олощі, були Блюменберги, Блюменкронци, Блюменкраузи, Герци та Бадіяни. Жидівські садиби були розкидані по всьому селі: у центрі, на Лепехівці, на Куті, на Попівщині, на Горі. Були серед жидівської громади першокласні майстри. Наприклад, без скрипаля  цка Кельмана мало де обходилося весілля, а Биркова Хайка і Лайзор були високопрофесійними кравцями. Муцьо, як неперевершений спортсмен, часто захищав честь села та ґміни на різноманітних змаганнях. Найбільш заможним жидом вважався Йоське Діямантштайн.  ін був власником  о
 30
 
лощі, Майнич і Задів. Йому належало 2419 морґів землі, що давало щорічно чистого прибутку 2360 золотих і 19 крейцарів.  Франц Брікман, що видавав себе за австріяка, теж належав до жидівської людності. Наприклад, брати Альберт та Артур Брікмани, що мешкали на Майничах, мали 1339 морґів, а річний дохід становив 794 золотих і 18 крейцарів. Багатим був і Шимко Бадіян. Йому належали поля, сіножаті, одна лава лісу і кілька шинків - у селі і в Дрогобичі. Мав він у селі кумедні трафунки. Якось Гринь  тецииин Клиців злапав буська і пізно ввечері зайшов до Шимкової господи.Привітавшись, питає господаря: -Чи маєш, Шимцю, горівку? - и не маєш, я маю, а що? - зраділо глянув шинкар на односельця. -  сь бачиш... - Гринь з-під пахи показав голову буська. - Це - гусак.  иміняй на горівку! - і ще міцніше притис до себе благородну птицю. -0-о, нем проблем! - вигукнув жид і звелів Гриню "гусака" впустити в хлів до гусей. Рано-вранці наступного дня прибіг Шимко до Клиця. -  , вайвай, що ти мені вчора приніс? -захекано поспитав жид. - Як що?  а-а... гусака! - відбріхувався селянин. - а то, вай-вай, як його... бусьок, - іновірець переконував. -Не знаю, Шимцю, не знаю... Може, то хтось його до твої стайні підсадив, а може, гуси у гості його собі запросили... - сказав господар і залишив жида, бо мав якусь невідкладну роботу. Нічого не залишалося Шимкові, як випустити пірнатого на волю і ще раз вайкнути: -Лети собі, буську, додому, мені, вай-вай, гусей і курей не полош.  казавши це, Шимко ще довго відпроваджував поглядом свого "гусака".  Ще один випадок. Закрався якось до жидової стодоли Юза Габриш Шумилів і, набравши два мішки вівса, хотів їх перекинути через паркан. Не встиг мішок взяти за "гичку", як дорогу злодію перегородив господар. - Ану, хлопе, висип! - не на жарт закричав Шимко. - Йой, пане, тобі шкода... полови? - скривившись, відбріхувався Шумило. -  исип, кажу, бо ті, поляче, кримінал не мине! Що мав злодій робити?  исипав овес та й пішов
 31
 
Франко Возняк – останній війт Волощі (до 1939 р.).
собі геть. Наступного ранку хтось переказав жиду, що Шумило задумав його втопити... Не на жарт злякавшись, Шимко передав кимось, аби Юза Габриш прийшов до нього. Коли той прийшов, жид, відчинивши стодолу, сказав: -  а бери вже, Юзю, тоту "полову" свою, та не два, а чотири мішки... Що ж, Юзі не треба було ще раз повторювати: набрав чотири мішки вівса, а потім каже: - А таки правду я вчора казав, що то, Шимцю, полова... -  й, вай-вай, злодію, правда!.. - і, пильно глянувши на селянина, додав: - Як не буде твоя, шляхто, правда, то ти мі, чого доброго, у верету загорнеш і втопиш... Позаяк, а німецька окупація України була трагедією для жидівства.  осени 1944 р. у  олощі не було вже жодної жидівської родини. А втім, Майко Бадіян, що чудом урятувався від неминучої смерті, з  зраїлю ще довго нагадував про себе: у 50-х роках він просив голову сільради Юзу Габриша Кубантонового, аби той надіслав йому документ про маєтки його предків.  одішній секретар сільради Петро Нечипор Анєльчин зажартував: "Видно, не зле було жиду в селі, коли він навіть у землі обітованій про сільські статки свої пам’ятає..."  Росіяни, як правило, у селі не прижилися. Зрештою, нічого тут дивного, адже їхню надмірну войовничість, ординську загребущість, а надто пияцтво та матюкню, ніхто, звісно, у селі не міг би стерпіти. Живе у селі один білорус,  асиль Шапорда, - зять Герасима  тупницького Завугликового. Чесний, працьовитий, порядний, словом - вже свій. Його мати, Юлія Макарівна, що часто навідує сина, усім серцем полюбила Україну, якось навіть сказала: "Україна - що Бяларусь: такі ладні і файні абоє..."
 32
 
 
Отакі ми, волощанці, – які ще є і яких вже немає… Сидять (зліва направо): Катерина Степ’як, Бенедьо Грущак, Ганна Грущак; стоять: Василь Шакалець, Василь Лев, Йосиф Грущак, Бенедьо Стецишин (Голова НРУ), Федь Нечипір,                             Василь Павлюх, Василь Пінчак.
Розділ п’ятий
 
ГРОМАДА – ЦЕ РАДА
 
 радиційні форми громадського побуту тісно пов’язані з територіальною общиною - громадою, єдиним об'єднавчим чинником жителів кожної місцевості. Громада, як об’єднання людей, виникло дуже давно - ще за часів патріархальщини.  сновною ознакою громади становила сім’я, на чолі якої стояв господар(батько).Роль жінки (матері) була обмежена до мінімуму - займатися хатньо-побутовими та господарчими справами. Навіть на початку XIX ст. жінка не могла брати участь у виборах громадського начальства, окрім хіба що тих жінок, котрі не мали чоловіків - покинуті, вдови, завитки. Не мала такого права й молодь, через що вона створювала свою молодшу громаду. У
 33
ХV  -ХV   ст. на Західній Україні сільська громада занепадає. Це викликано розвитком фільваркового господарства. АвстроУгорські реформи 1848 р. повністю зруйнували економічний базис сільських громад. Правда, на селі ще довго функціонувало т.зв. звичаєве право, норми якого часто-густо протистояли праву, запровадженому державою. Згодом норми звичаєвого права були витіснені державними Законодавчими актами.  собливо безправним був селянин за часів панщини. Згідно тодішніх законів та бажань власників дібр села мешканці  олощі зобов’язані були працювати на пана спершу 2-3 дні, а згодом - п’ять. Ці дні були позначені важкою виснажливою працею. Наприклад, жінка-жнець мала нажати за день 30 снопів, чотири снопи були її.  луга, що жив у пана, окрім того, що харчувався, за рік міг заробити 100-120 золотих, за які можна було купити хіба що одну корову чи дві-три кози. Правда, слуга мусів одягатися вже сам. собливо бездушними щодо українців були панивласники Юзеф Бєльський (поч. ХVII ст..), Йоське Діямантштайн (XVIII ст.) та  еменський-Левицький (поч. Х Х ст.). Гордували простими людьми спадкові родини Брікманів та Діямантштайнів.   перші, і другі тримали село у неуцтві, захищали свої права, поляків, а не українців. Йоське Діямантштайн весь час воював із українською школою та парафією. Родина Брікманових, зокрема Ксаверій-Францішек та його дружина Анна-Марія, брат  ільгельм, зі шкіри лізли, аби свій рід увічнити. Наприклад, у 1812 р. Брікмани провели ремонт костелу, біля якого вибудували нову дзвіницю, якій дали назву святої Анни. Хоч Брікмани, що мешкали у Монастирці, і не любили українців, зате полюбили місцевість  олощі. Анна Брікман, яку скосила холера, була похована на польському цвинтарі, де 1832 р. на її гробі було вимуровано каплицю. Не минула зла доля і бездітного Францішека Брікмана, який невдовзі, як і його половина, віддав Богу душу.   також від холери. Францішек та Анна хотіли
 34
 
себе увічнити і на портретах, які вони передали костелу і які з приходом більшовиків були заховані в одному із музеїв Перемишля.  проба віднайти їх - не дали успіху. Були часті випадки, коли пани посилали сільських хлопців на довготривалу військову службу, а їх дівчата тим часом сивіли в дівках, не дочекавшись своїх коханих.  собливо бідували слуги і служниці, яких у селі було немало. На службі були переважно у пана та в жидів - за їжу, за дах над головою. Були у селі і пастухи - панські і громадські. Усе своє свідоме життя пропастушив  ван Нечипор  уду- уду, Алілуя. Був то чоловік невисокого зросту, лисий, неговіркий, проте надміру рухливий. А що не мав дітей, то ніщо, крім толоки, його не цікавило.  те нелегке пастушшя, зі спекою, колючим дощем і вітрами, жорстоко відгукнулося у долі Андрія Ланового Клюцка: залишився він, небога, без двох ніг на старість... А ту особівку, якою, бувало, його зять виручав, якийсь нелюд украв, залишивши бідаку на довгі роки сумувати на своєму інвалідському візочку. А що Францішек Брікман не мав дітей, то після його смерті  олоща перейшла до рук його брата  ільгельма, а згодом - до його сина Францішека, котрий продав село корінному жиду Йоське Діямантштайну.  ри сини Брікмана -  еодор, Казік та Ксаверій (по-місцевому  авелій), коли їм померла мама, перебралися жити до  олощі. Були то великі логіни, пияки і картярі. Наймолодший з них, Ксаверій, учився разом із  ваном Франком у Дрогобицькій ґімназії, де нагуєвичанин досить демократично вплинув на формування світогляду панича. Бувало, в часи самотності і розпуки  авелій часто повторював: " й,  ване,  ване, чого я, дурний, тебе не послухав?! "Що мав на увазі панич - трудно нині догадатися, але, повідають, що Брікман мав неабиякі літературні та організаторські здібності. Жителі села  авелія поважали - за гострий розум, розсудливість, бажання допомогти.
 35
 
Війт села Франко Возняк Мацулів із дружиною Йивкою Малик Кузьової Каськи. 1970-ті роки.
Бувало, волощанці приходили до нього "на політику", позичити якусь книжку, газету, а то ж просто погутарити. Під час Другої світової війни Юза Габриш Шумилів запитав у  авелія: -Паничу, йде війна... То хто, скажіть, тоту війну виграє?  ідповідь була блискавичною: -Виграє маса, а програє раса... - Гм, а чому? - Що - чому? -Ну, програє... - Через жертви невинних. Дожив  авелій до глибокої старості. Загинув трагічно: від попелу з його файки загорілась подушка, і він задушився. Громада мала значний авторитет у селян.  она розв'язувала суперечки між сусідами, при поділі сім'ї, призначала опіку сиротам та одиноким людям, погоджувала питання будівництва чи ремонту громадських будівель: школи, церкви, крамниці, хатичитальні, шпихліра тощо. На чолі громади стояв війт, який вибирався на сільському сході.  ін мав двох-трьох помічників - т.зв. присяжних.  ійтами у селі були і поляки, і українці - кого обрали.  еред них -  ван Лев Худого, Микола Риґіль, Юза Габриш Шинкар, Петро Чаповський, Франко  озняк Мацула. Досить спра-ведливим був війт Франко  озняк (19021991).  дружив-шись на українці - Йивці Малик Кузійової Каськи, він не робив різниці між поляками та українцями, за що мав завше пошану. У розпорядженні волощанської громади були поле, сіножаті, ліс, толока, водойми, і, звісно, шпіхльир. Громада стежила за станом доріг, мостів, кладок, готувала та вела судові справи тощо. А сам війт
 36
 
 
Федір Нечипор –  сільський голова. 2006 р.
дбав про громадський порядок і спокій. Поруч із територіальнообщинним село послуговувалося ще й т. зв. народним, або звичаєвим, правом - тобто сукупністю неофіційних норм та засад, що регулювали стосунки і поведінку людей у суспільстві. Нормами звичаєвого права були: позбавлення членства громадян за негідну поведінку, виконання вироку всією громадою, полагодження спірних питань, наприклад, за землю, надання позички "під заставу", купівля-продаж "по свідомості" і таке інше. У  олощі, як і в інших селах, досить виразно поширені були релікти єдності громадян - у побуті і в господарській діяльності.  аким звичаєм була т. зв. толока - спільне використання найрізноманітніших робіт: оранки, сівби, збирання врожаю, сінокосу, будівництва житла, обмолоту, чистки капусти, кукурудзи, інше. У  олощі відома була ще одна форма взаємодопомоги - відробітки.  ідробляли за чергою: день - в однієї господині, день - в другої, третьої...  ідробляли з різних причин - за оранку, за боронування, за фіру, за коней, за надання позички, інше. Значний вплив на свідомість селян мало радіо.  оно було трьох видів "тихе" - детекторне і зі слухавками, "голосне" - на батерейки і "капелюшне" - дротяне. Живий голос ефіру можна було почути в Андрія Нечипора Андрусика, Франка  озняка Мацули,  таха  озняка Паньовського, Бенеді Нечипора Кухтикового, когось з вчителів. Більшовицька влада ціну радіоетеру знала: він був найкращою формою агітації і пропаганди їхніх "демократичних" ідей та комуноросійського способу життя.
 37
 
Протокол складений головою громади с. Волоща. 17 липня 1895 р.
 
 
 
 
 
 38
 
 
Підтвердження Волощанської громади щодо прав  та зобов’язань землевласників.
 
 
 
 39
Коршма, як я вже згадував, теж була місцем зустрічей селян, особливо чарколюбів. Шинки у  олощі знаходились зразу за обійстям Берези та поблизу хати жидівки Айзички (тепер - трансформаторна підстанція, зі сходу села).  иручала чарколюбів совєцька влада. Їх весь час споювала.  ільська крамниця, якою довгі роки завідував  омаш Копач Кривий, перетворилася у справжнє застілля - тут випивали стрибки, енкаведисти, сільське начальство. З приходом більшовиків усі демократичні форми управління, засновані на суспільному та звичаєвому праві, були грубо розтоптані - беззаконням чиновників та свавіллям нехристіватеїстів. У нової влади була одна законність - безбожна брехня і грубе насильство. Замість традиційних форм управління, більшовики запровадили нову форму - сільські Ради. Першим головою сільради був колишній "сельробівець"  ван Малик. Згодом сільраду очолив  ван Грущак Латків, Михайло Роменський, Юза Габриш Червоний,  ван Копач Кирилиха,  офія Нечипор Матвійова, Федь Шакалець Ганущин, Ярослав Грущак Яремків, Ганна Грущак Маркова,  ван Нечипор Брочків, нині - Федір Нечипор. До влади належали і секретарі сільради. Яскравою особистість серед них був Петро Нечипор Анєльчин - розумний, чесний, порядний. На жаль, усі традиційні форми громадського самоврядування знищила Москва.   перші, і другі совіти, запровадивши нелюдську форму правління, принесли нашому народові смерть, неволю, злидні і сибірські поневіряння.  днак брязкання зброєю, страх і брехня не завжди упокорювали патріотів села, які повставали проти комуно-російських окупантів, боролися за  амостійну і  оборну Україну.
 
 
 
 
 40
 
 
Голова ТзОВ «Перше травня» Микола Іванович Пінчак із внуком Миколкою. Грудень 2000 р. Світлив автор.
Розділ шостий
 
ЯК БУДЕШ ҐАЗДУВАТИ – ТАК  БУДЕШ МАТИ
 
Культура українського народу, зокрема селян, - багатогранне явище, унікальне і неповторне, котре ще як слід не досліджене.  ажливим елементом культури, як відомі, є житло, землеробська техніка, народна ноша.  радиційні форми життя, господарської діяльності, народної ноші збереглися і у  олощі. Правда, із плином часу вони теж змінили свою першооснову і самобутність.  сторично так склалося, що сільське господарство, зокрема землеробство, було основним заняттям селян. Як важливий засіб для існування відіграло також і тваринництво. Крім цього, люди шукали й інші засоби для прожиття - полювання, рибальство, бджільництво, садівництво, інше. Збирали цілющі трави та ягоди.   пошані були і традиційні ремесла та промисли: ткацтво, ковальство, шевство, столярка, бондарство, кошикарство та ін. Ремесла і промисли особливо розвивались тоді, коли село набуло ознак містечка - Коритка. Проте землеробство було найголовнішим заняттям, яке, в свою чергу, поділяється на такі три різновиди: хліборобство, городництво та садівництво. Протягом довгих віків
 41
 
Волощанці і працюють, і танцюють…
волощанці вирощували жито (озиме і яре), пшеницю, овес, ячмінь, кукурудзу, горох; з городніх культур - бульбу, капусту, цвітловий буряк, моркву, петрушку, ріпу і цибулю, часник, мак; із трав’яних - кріп, каницю (конюшину), льон та коноплі. За часів комуно-російської окупації вирощували ще й цукрові та кормові буряки, коксогиз, чумизу, люпин, ріпак, помідори.  з фруктових дерев висаджували яблуні, груші, сливи, вишні, черешні, волоські горіхи; серед кущових - смородину, позички, яґрис (агрус), калину, горобину, малину, суниці. У  олощі було мало орних земель. Нові площі під посіви поповнювалися за рахунок вирубки лісів.  товбури дерев йшли на потреби будівництва, а пні та гілляччя - на попіл.  бробіток землі давно вівся двома способами. Перший - зерно засівали у попіл, який мотикою чи якимсь гострим предметом перемішували із землею. Другий - землю перекопували ралом (кін. ХV    ст.), плугами, лемешем (поч. XIX ст.). Рало було досить легким у користуванні. У селі використовували тільки однозубні рала,
 42
 
 
Бульбу вже посадили – можна і поговорити. На фото (зліва направо): Микола Пінчак – заступник голови колгоспу, Андрій Бадецький, Бенедьо Нечипір та Стах Пінчак. 1975 р.
які мали дишель довжиною 3-3,5 м. На задньому кінці знизу забивався ральник, зверху держак (чепіги). Дерев’яний плуг, як і залізний, складався з двох частин: робочої частини та передка - тяглової частини. Передок мав вісь, на яку набивалась "подушка" (брусок дерева, на ньому два колеса). Борона служила для розпушування ґрунту: перед сівбою - скородіння, а після - волочіння. Борона складалася з двохчотирьох дерев’яних брусків та двох-чотирьох поперечок на перехрестях, в які знизу вбивались дерев’яні або залізні кілкизубці. У давнину засів волочили гілляками, здебільшого з терну чи дикої груші. Найбідніші селяни землю перекопували дерев’яним рискалем, який у середині XIX ст. був витіснений металевим. Картопля, як і хліб, - основний продукт харчування. Її садили двома способами: "за плугом" і "за лопатою". Картоплю висаджували кількох сортів: "жовту", "синявку", "мандибурку", "га
 43
мериканку".  епер ще —"голландку", "санто", "романс", "фреско" та ін.  сновним знаряддям збирання врожаю були серп і коса. У совєцькі часи - жатки, комбайни. Зжате серпом збіжжя в’язали у сніпки, які складали у полукіпки - 30 снопів, або в копи - 60 снопів. Накладали один сніп "гузом" до верху, який міцно обв’язувався круткою або перевеслом. Звезені з поля снопи скидали у стодоли, зокрема, в засіки, в шопи чи в оборіг. Зерно мололи на жорнах і в млині.  аких млинів у  олощі було чотири: коло  оприча, біля Добрянських, на Говді і побіля Мальованого Містка. Була в селі і олійниця - у Гната Нечипора  толярового. "Били олію" із зерен льону, конопель, ріпаку, соняшнику. У селі була і броварня з виготовлення пива. Правдоподібно, містилась вона на захід від Ковальового обійстя. Був у  олощі і громадський шпіхльир (комора), де зберігалося збіжжя, інші дари поля. Був побудований у XIX ст., знаходився на тому місці,де тепер обійстя Бенеді Лева Лозинського.  акі зернові культури, як коноплі і льон, використовувалися ще у технічних цілях - на полотно і клоччя. Зерно з проса - "сімля" було непоганим лікувальним засобом для знеболювання та очищення шлунку.  варинництво теж було в пошанівку. Розводили корів, коней, волів, свиней, кіз, різноманітну свійську птицю. Коні, воли були тягловою силою. Їх заганяли у стайні, в конюшні. Перша колгоспна конюшня була у стайні  вана  тебельського Гадамового, яка у 1949 р. згоріла. Загинуло близько 70 коней. 1951 р. приніс селу страшне лихо - епідемію ящура, від якої загинула половина худоби. Пасік у селі було мало. Їх мали священики, вчителі, а також заможні селяни. Найбільшу пасіку мав  ван Лев Худого - понад 50 "пнів".  ідомо також, що у селі був добре налагоджений промисел із переробки болотяної руди, на яку багаті мочари Ручча. Ще до початку Другої світової війни у селі знаходили
 44
 
посудини - горна, у яких, нагріваючи руду, отримували залізо - крицю. Мало село і своїх ковалів: 3ахарка Литвинка,Юзу  озняка Ковальового,  вана Грущака,  таха Куспіся, Федя Грущака Каноніка, інших. Кузні знаходились коло Захарка, навпроти польського костела, коло Каноніка, перед Попівщиною, на колгоспнім дворі. Поширеним видом трудової діяльності було ткацтво, зокрема, виготовлення полотна.  оно було двох видів: грубе і тонке.  кацький верстат мала чи не кожна сьома хата. Шефство - теж було поширене. Необхідне взуття селяни "годили" (замовляли) в Комарні - у Зозуляка, Качмарського, Гідими, Загірного. Непоганим шевцем був й Андрій Руменський - із Задів. Були майстри і у  олощі:  сип Литвиненко Пупець, Микола Рудого Данила та ін. Найбільшими землевласниками у селі були:  таніслав  олосецький, Франц Коритко,  таніслав Бєкерський, Йосиф Бєльський, Анна  ллінська, Францішек Брікман, Йоське Діямантштайн,  таніслав Левицький. Деякі уявлення про  олощу дає фасія—документ з 1789 р. У селі було 111 господарств.  еляни мали неодинакову кількість землі і виконували різноманітні повинності. 73 господарі мали робочу худобу і відробляли тяглу панщину (один господар - 208 днів в рік; 51 - по 156 днів; 15 - по 104 дні; 5 - по 78 днів; один - 52 дні). Була ще т. зв. піша панщина. Її відробляли відповідно: один господар - 156 днів; 1З - по 104 дні; 1 - 118 днів; 6 - 52 днів в рік. Згідно цісарського патенту панщина селянам була зменшена. У 1939 р. "сельробівці" -  ван Грущак,  ван Малик та Данило Харкавців - намагалися створити колгосп. Зрозуміло, їх "визволителі" винагородили: першому і другому дістався портфель голови сільради, третьому - портфель голови колгоспу, який був створений у 1941 р. "Другі совіти" попередній колгосп не
 45
 
Святкова ноша. На світлині           Катерина Возняк-Ковальова із доньками Софією та Євою.
 
Буденна ноша. Батько з сином, Андрієм.  Кінець 1950-х років.  Світлина Ярослава Грущака Бомбільового.
відновлювали, а створили новий.  чолити його змусили Андрія  ерлецького Борисиху – колишнього голову земельної управи. Грушовець  олодимир  ванішів, що одружився у  олощі, мав посаду колгоспного "магазіньира", тобто комірника. Бригадиром будівельної бригади був Михайло  вахів Аґентів, згодом - Юза Габриш. Другим головою колгоспу селяни "обрали"  аню Черкашина - марнотратника і пияка. Далі колгосп очолили:  ван  арабарів,  асиль  едринський,  олодимир Дерпак, Михайло Берко.  станній разом зі своїм заступником, Миколою Пінчаком, колгосп підняли на ноги.  еликої шкоди господарству села завдавали повені і виливи рік Бистриці та Дністра.  а чи не найбільше лихо бу-ло у 1941 році.  оди було стільки, що весь Кут був затоплений, вода середини вікон сягала. Поширеною стравою у селі були: борщ, зупа, вареники, капустняк, клюцки (галушки), лога
 46
 
 
Молодіжна сучасна мода – дочка автора. 2006 р.
за, кисилиця, каша, свіже чи парене молоко, хліб, тертяники. М'ясні страви не були частим гостем, а лиш на Різдво та  еликдень.  олонину солили, вензили, топили. З м’яса готували ще дриглі (холодець), котлети і книдлі (шницлі). Для пошиття одягу служило полотно - домоткане та фабричне.  з саморобного шили верхній одяг, а з купного - сорочки. Для робочої ноші використовувалось конопляне, а для вихідної - лляне. Чоловіки носили сорочки, ногавиці і кафтани; із головних уборів - капелюхи, кашкети, кучми.  зувалися у чоботи, черевики, мешти, а за комуни - у кірзові та гумові чоботи. Ближче наших днів - у валянки та бурки. Жінки носили набагато складніший одяг: вільного покрою сорочки, широкі зі складками (фалдами) спідниці, фартух, ґорсики (корсети), запаски.  канина - шалянова, кашемір, самітка. Зимою носили футра.  зували черевички - з довгими халявками. Колір взуття - коричневий або червоний, для старших жінок міг бути і чорний. Жінки та дівчата голови запинали хустинами - простими і шаляновими. Зимою обігрівали куртки, футра, шерстяні хустки, сердаки, цегейки, згодом куфайки. У 50-ті роки входили у моду т. зв. вітрівки - і для дівчат, і для хлопців. Це коротенькі курточки - з однорідної або комбінованої тканини, із двома замками. Матеріалом для пошиття служили шерсть, шевіот, ловсан, сатин, струкс. Народ одягався скромно, не так, як зараз.
 
 
 47
 
Титульна сторінка картотеки із обліку земельних ділянок у Дідича Йоське Діяманштайна. Знаходиться у львівському історичному архіві.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 48
 
 
Порядкове число господаря Михайла Грущака у картотеці із обліку земельних ділянок у Волощі.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 49
 
Церква Івана Хрестителя. Збудована у 1899 році стараннями                 о. І. Дрималика та громади села. Осінь 1999 р. 
Розділ сьомий
 
У НЕДІЛЮ, ПОРАНЕНЬКО  УСІ ДЗВОНИ ДЗВОНЯТЬ
 
 ідомо, що кожна епоха залишає нам своїх свідків, які переносять нас у той час, коли жили наші предки. Ці свідки - пам’ятки старовини: фортеці, замки, палаци, будівлі, культові споруди, книги, ікони, письмена, старожитниці тощо.  акою історично пам’яткою у  олощі є церква, зведена у 1899 р., що носить ім’я  вана Хрестителя (Предтечі) - сина Захарія та Єлизавети, який мав велику ласку від Господа - охрестити в Йордані - річці  ина Божого  суса Христа. Згадана церква не була єдиною у цьому краї. До сільської парафії впродовж кількох століть належала й дочірня церква села Майничі на ймення Покрови  вятої Богородиці, яку побудовано у 1881 р. Крім них, у 1703 р. був побудований костел  вятого Антонія. Була колись в селі і синагога, в якій відправляли свої духовні портреби жиди.
 50
 
 
Священик-виходець з села – Кузьма Малик Кузьової Каськи,  їмость Марія з сім’єю.
 учасна церква у  олощі побудована у 1899 р. на місці старої церкви, що була розібрана, а розпочато у 1897 р. На престолі попередньої церкви був напис: "Року 1786 та церков побудована". Її, як описує о.  ван Дрималик, закуплено у  амборі 1778 р., перевезено на двохстах фірах і збудовано на на місці попередньої церкви, що згоріла. Була то церква дерев’яна, хрестоподібна, але дуже затісна.  тець  . Дрималик приклав немало зусиль, аби волощанська громада мала нову, себто теперішню церкву. Будівничий з с. Лужок  тефан Лебіщак у 1891 р. розробив кошторис реставрації старої церкви.  днак жителі села, зокрема церковний комітет, який очолював Михайло  вахів, забажали собі більш простору церкву.  нженер із Дрогобича Єльонек за 60 зол. рин. розробив план нової церкви. З цією метою було скликано т. зв. конкурсну розправу, у якій взяли участь о. декан Юліан Чайковський, о.  вітельський, відпоручники Євстахій Удяк та  тепан Гудима із с. Майничі, а також дідич  олощі Йоське Діямантштайн. Люди, звісно, новій церкві раділи. Хоч
 51
 
Печатки Волощанської Церкви Святого Івана Хрестителя: з часів Івана Созанського, комуно-московської влади і Незалежної України.
було сотужно, але пожертви на будівництво церкви таки були зібрані. Розпочато будівництво у 1897 р., а не 1 березня 1894 р., як планувалося. Не було грошей. Проте знайшлись добрі люди. Це -  тефан Чаповський та Адам  тебельський.  они допомогли грішми і матеріалом. Будівничим був  асиль Коваль - із Брониці.  снови нової церкви було поблагословлено 1 червня 1897 р. Майже всі волощанці добровільно склали пожертви на будівництво церкви. Правда, були й такі, що на це не пристали. Наприклад, сусід о. Дрималика  енько Черевко та дідич Йоське Діяматштайн. Під час збору коштів останній бунтував людей, аби відмовлялися від пожертви, бо й сам не хотів дати грошей на нову церкву.
Наприкінці 1899 р. село дочекалося нової церкви. У візантійському стилі, з трьома куполами. 20 грудня 1899 р. нову церкву поблагословив тодішній декан, о. Ю.Чайковський.  коностас виготовлено у 1904 р. На жаль, у багатьох шематизмах роком завершення нової церкви називається 1897-й. Насправді цього року, 1-го червня, було поблагословлено основи майбутньої церкви, а збудовано її у 1899 р. (о.  зидор Фок, "Хроніка..."). Біля церкви є оригінальна дзвіниця - із зрубного і гарно оздобленого дерева. Емігранти  олощі, що перебували на заробітках в Америці, за 705 доларів і 50 центів купили дзвони, яким дали
 52
 
 
Новий костел. Посвячено 13 червня 1995 р.
назву  ван, Петро і Павло. До парафії  олощі належав і сусідній населений пункт - Майничі, яке мало свою богослужебну каплицю. Її, як і церкву у  олощі,було збудовано за часів о.  вана Дрималика. У 1874 р. була велика пожежа, яка не обминула каплички. У ній згорів лише дах. Парох  олощі о. Дрималик порадив майничанам побудувати невеличку церкву. 15 червня 1879 р. основи нової церкви було поблагословлено, будівництво завершилося у 1881 р. 18 травня 1882 р. церква була поблагословлена.
Першим парохом  олощі був о.Михайло Кульчицький. Хто був до нього - не відомо.  з книги усопших дізнаємося, що о. Кульчицький спочив у Бозі 28 лютого 1795 р. Причину смерті вказав ксьондз Матей  ішньовський: нервово-психічне виснаження. По смерті о. Кульчицького парафією завідували два священики:  ван Лещинський - від 9.04.1795р. по 26.05.1798 р. та  асиль Хомінський - від 9.06 по 15.07.1802 р. Наступним парохом був Михайло Яновський - з 1802 р. Помер 17 листопада 1851 р., проживши 79 літ. За часів о. Яновського у селі було 189 хат, на Майничах - 42, відповідно 915 осіб - у  олощі, 282 особи - на Майничах і Задах. З 1 травня 1852 р. парафію  олощі обійняв о.  ван Дрималик (1823 - 1904 рр.). Крім церкви, о. Дрима
 53
 
Православна церква.  Зведена у 1998 році. 
лик постійно цікавився громадськими справами.  ін неодноразово обирався головою місцевої шкільної Ради, був громадським касиром, а також делегатом повітової Ради. У вересні 1901 р. о. Дрималик розпочав будівництво нового будинку для священиків, проте не встиг з причини слабого здоров’я. Завершив будівництво його наступник о.  ван  озанський.  станню  лужбу Божу о.  .Дрималик відправив на самий Йордан, у 1904 р., перестудившись на річці, помер. Четвертим парохом села був о.  ван  озанський (1858 - 1930 рр.). Похований, як і о.  .Дрималик, на сільському цвинтарі. Деякий час парафією завідували о. Григорій Ковч та о.  ван Криса, зять о.  озанського. тець  зидор Фок (1897 -1961 рр.) - п’ятий парох  олощі.  исвячений 1927 р. У  олощі прийняв парохіяльну присягу 10 грудня 1930 р. За його часів пожвавила свою роботу "Просвіта", різноманітні гуртки, бібліотека. Маючи свою велику книгозбірню, подбав і за громадську. Мав помічника                о. Мирослава Мишчишина - з 1938р. по 1942 р. Помер о. Фок 21 травня 1961. Похоронений на українському цвинтарі. Далі парафії слугували о. Йосип Дмитрик, Юрій Єлишевський,  асиль Бурмило, Зеновій Майкут, Йосип  иговський,  тефан Герасим,  ван Гаваньо.  еперішній парох о. Мирослав Хом’як у селі з 13 грудня 1992 р. Народився 1960 р. у с. Лішня. Закінчив Львівську духовну семінарію  вятого Духа та  нститут вищої культури релігійної при Люблінському католицькому університеті.  олощанська католицька парафія заснована у 1703 р. На польській парафії працювали: Казимір Бурдовіч (1703 -
 54
 
1708рр.), Матій-Йозеф  ішньовський (з 1756 р.),  тефан Яворський (1800-1819 рр.),  гнацій  ерлецький (1870-ті р.),  ван Кісілевич, Людвіг Кудла,  олодимир  ерешкович, Франц Пасяк (помер 17.08.1933р.), Ян Коляса - до 1944 р. Згідно перепису, який проводився 9 грудня 1931 р., римо-католицька парафія нараховувала 553 особи: 287 - у  олощі, 266 - на Задах. Є у селі два цвинтарі - український та польський. На польському зберігся родинний гріб панів Брікманів. Каплички були і в самому селі: одна - де мешкає родина Березів, її перенесено на цвинтар; друга - при дорозі на Мости, розібрали більшовики. При в’їзді у село з полудня є нова капличка, яка носить ім’я св. Михаїла. У селі та полях було чимало фіґур. На Попівщині є давня фіґура, побудована на відзначення 10-ї річниці знесення панщини у Галичині. На ній є такий напис: "Свобода надана Року 1848 дня 15 мая на тую пам’ятку поставила громада 1858”. Завжди помітною була фіґура справа при в’їзді у село зі сторони Карпат.  ут знайшли вічний спочинок 121 мешканець села, яких скосила холера у 1873 р. Фіґуру розібрали, а могилу зрівняли з землею. Комуністи, звісно. Мушу згадати і про ще одну Божу  вятиню - українську православну церкву св. Михаїла, зведену у 1993 р. Церква кам’яна, одношоломова, із мурованою дзвіницею. Будівничими були  ван Павлюх,  ніхро Нечипор Коників, інші. Дах і куполи покрили бляхою  ергій Нечипор Басій зі своїм сином Михайлом. А що  ергій Басіїв раптово помер, то його син завершував покриття із  тахом Паращуком з села  усоліва.  вящеником у цій церкві є бориславець  вятослав Маличкович. Є у селі ще одна релігійна громада -  відки Єгови. Що ж, є - то є!  реба лише, аби єговісти пам’ятали, що християнська релігія ніколи не була фальшивою, бо її проповідували учні та соратники  суса Христа.  о їй ніколи не буде кінця!
 
 55
 
Парох Волощі о. Ізидор Фок з дружиною Іванною Миколаївною Фок-Іванусів та сином Любомиром.  Перемишль, 1930-ті роки.
 
 
 
На подвір’ї діти о. Ізидора Фока (зліва направо): Ярослав – другий та Любомир – третій. Волоща, 1932 р.
 
Святослав Маличкович –  священик УПЦ.  2007 р.
 
Під час розмови, о. Мирослав Хом’як та автор книги.  Осінь 1999 р.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 56
 
Розділ восьмий
 
ЗНАННЯ МАТИМЕШ – ТРУДНОЩІ  ДОЛАТИМЕШ
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Здобуття знань - одна із важливих форм людської діяльності. Знання формують особистість, полегшують працю, впливають на морально-етичні риси характеру. У цьому велика заслуга школи. Постає запитання: хто і коли заснував школу у  олощі?  очних даних про заснування першої школи у  олощі мені знайти не пощастило.  днак відомо, що у селі була заснована парохіяльна школа, т. зв. "дяківка". До неї люди навчали своїх дітей приватно. У себе вдома або у винаймленій хаті. Навчання могло проводитися й індивідуально - з одним-двома учнями.  ака форма навчання практикувалася до 1646 р. Платили вчителеві помісячно: 5 флоринів від кожного учня і щоденний обід - за чергою. Учнів було небагато - 7-9.  з "Літопису Бойківщини" ( амбір, 93 р.) дізнаємося, що у 1636 р. у "дяківці" нарахо
 
Одне з приміщень школи (на Ганіщинім городі).  Будівлю знесено у 1984 р.
 57
 
Михайло Іванович Війтів – вчитель-класовод,  директор школи.
вувалося 17 дітей, яких навчав родак  олощі  нуфрій Чайка. Його річна платня становила 64 флорини. А із статті  вана Филипчака "З історії шкільництва на Західній Бойківщині" (" Літопис Бойківщини",  амбір,           1931 р.) довідуємося, що 1864 р. у селі організовано першу тривіальну (державну) школу. До речі, Ксаверій Брікман чинив перешкоди національній освіті.  ін розпускав серед селян чутки, що, мовляв, "грамотного селянина заберуть до війська, всі ксьондзами бути не зможуть, а для громади буде тягар великий". Йоське Діямантштайн теж переконував селян, що їхні "чада принесуть господарці більший хосен, як не тратитимуть дорогоцінний час на навчання".  акі "аргументи" людських п’явок робили свою брудну справу: селяни навіть до "дяківки" не посилали дітей, бо були переконані, що "сільська господарка грамоти не потребує". З цієї причини у 1632 р.дяк  нуфрій навчав лише п’ятеро дітей-хлопчиків. Дівчата, як бачимо, грамоти не потребували... "Дяківка" знаходилася у звичайній сільській хаті - низькій та під стріхою. Чия це була хата - нині дізнатися важко. Можливо,що й  .Чайки, який розумів, що "село, як і вся Україна, зможе тоді за себе постояти, коли наш народ буде грамотний, знатиме свою і чужу історію", - із розповіді вчителя Дмитра Мосура. У 1672 р. Австро-Угорщина розпорядилася, аби в кожному селі була обов'язкова початкова школа.  світа поліпшилась, коли у  олощу прибув вчитель  емен Констанкевич.  ін у 1667 р. залучив до школи 54 учнів - дівчаток і хлопчиків. Згідно шематизму Перемиської ґімназії в 1880 р. у  олощі навчалося 200
 58
 
 
Дмитро Мосур – директор Волощанської школи.  1930-ті роки.
дітей. На Задах тоді ще школи не було. А шематизм з’єднаних парафій Перемиської,  амбірської і  яноцької (1913 р.) фіксує, що у селі функціонує двокласова школа, яку відвідує 240 дітей. На Майничі тоді була однокласова школа. У 1910 р. у  олощанській двокласовій школі навчалося 220 дітей. Мова викладання - українська.  же тоді мали свою школу й Зади. Школа однокласова, мова викладання - польська. У школі навчалися і жидівські діти: Абрам Блюменкрауз, Хаїм Герц, Лейба Герц, Рахель Дрехслєр, Мойша Бадіян, Хайка Герц, Фрида Блюменкрауз, Ельза Град та ін. Ще за Польщі українська школа "розрослася" до семи класів, яку совєцький окупаційний режим перетворив на т. зв. семирічку. Школа знаходилась у трьох місцях: на теперішньому подвір’ї Добрянських, коло церкви - на Ганіщиному городі, згодом - у хаті  асиля Лева  алаґового, якого совєти вивезли на  ибір. Місцезнаходження польської школи - будинок колишньої сільради на Попівщині.З 1 січня 1903 р. у  олощі вчителював Дмитро Мосур (1881 р.н.), згодом - директор школи. Був він високоосвічений, щирий українець. Марія Мосур - його дружина, полька.  акож вчителювала. Учитель Михайло  ванович  ійтів походив з хати Юльки Павлюх Бочкової. За австрійських часів закінчив  амбірську вчительську семіна-рію. Як вчитель, був суворий, зате справедливий. Завдячуючи йому, я навчився читати, писати та рахувати. У час національно-визвольної боротьби М.  ійтів був прихильним до повстанців. У його господі не раз перебував  емен Довбняк-" ойнаровський". Михайло  ванович був одружений на Ангеліні Кундис, що походи
 59
 
Стефанія Флюнт-Голик – вчителька математики.
ла із с.Крукеничі. Було у них троє дітей:  ван, Ярослава та  іра.  ван Михайлович проживає нині в Англії, Ярослава Михайлівна вчителювала у селі,  іра Михайлівна очолювала плановий відділ Дрогобицького змішторгу. За часів панської Польщі в українській школі викладались такі предмети: рахунки, рідна мова, польська мова, читання - у початкових класах; історія, природа, географія, українська мова та література - у старших.  За непослух вчителі карали: "на пацу" - ударяли лінійкою по долоні, "в кут стоячи і на коліна", "в кут на коліна і руки догори", "за вухо"... Учні, що не виконали домашнього завдання або "дуріли" у класі, лишалися "по уроках". Заможні селяни посилали своїх дітей до ґімназій, які знаходились у Перемишлі, Дрогобичі,  трию,  амборі та Луці. У Дрогобичі "матуру" (середню освіту) здобували Ксаверій Брікман,  ван Нечипор Шільвестрів, Любомир Фок; у Перемишлі - Кузьма Малик,  асиль Грущак, Ярослав Ліщинський, Михайло  идорик, Петро Нечипор Брочків,  ван  ійтів. У перші роки комуно-російської окупації в Дрогобицькому механічному технікумі навчалися Ровлик Нечипор Амбросів, Федь Нечипор Дідичів, Ярослав Фок та ін.  "Золотий вересень" – 39-го вніс певні зміни у навчальновиховний процес. З 1944 р. у  олощі було запроваджено неповно-середню освіту, т. зв. семерічку. Були заведені й нові предмети. У третьому класі учні вивчали "окупаційну" мову - російську, а з п’ятого - другу "окупаційну", німецьку. З 1945 по 1949 рр. директором школи був Михайло  ійтів.  ередню освіту волощанці здобували у сусідніх селах: спершу - у Дорожові, згодом - у Грушові
 60
 
 
Василь Андрійович Грущак – вчитель Волощанської школи. 1941 р.
( таре  ело). До 1956 р. навчання у середній школі було платним. Грушівську середню школу закінчило багато волощанців, в т. ч. і автор цих рядків. Багато з них, здобувши вищу освіту, стали вчителями, викладачами училищ, технікумів, вузів, керівниками підприємств, установ, вченими, інженерами, лікарями.  ут варто додати, що директором Грушівськоі середньої школи був учитель фізики  мелян Йосипович Бєган, німецьку мову викладала  тефанія  лександрівна Лев, чоловік якої, Амброзій, був із  олощі, теж вчитель. Фізику викладав ще грушовець  лег Петрович  тевчак, математику - дрогобичанка  тефанія  олодимирівна Флюнт-Голик, хімію - Дарія  лесандрівна Яців, історію - росіянка Клара  асилівна  олкова, фізкультуру та військову справу -  ван Миколайович Габуда, музику і співи - Михайло Йосипович Беньковський.За часів "перших руских" (1939- 1941рр.) у селі вчителювали  асиль Андрійович Грущак, а також його дружина Галина, зразу ж по війні у школі працювали:  ійтів Михайло  ванович - класовод і директор, Добрянський  тепан Григорович - директор, Фок  ванна Миколаївна, Кульчицька  льга Григорівна,  ірт  тепан Йосипович,  таросольська- ірт Любов Павлівна, Минко  льга Федорівна, Редько-Задоя Катерина Федорівна - директор, Флюнт  тепанія  олодимирівна,  ахарова Марія Якимівна,  ійтів Ярослава Михайлівна, Кіт Ярослав  ванович, Ліщинська-Кіт Лідія Богданівна, Румак Марія Миколаївна, Минко  ван Федорович, Юліан Бачинський та інші.  епер у школі працюють такі вчителі:  рест Михайлович Луцик - директор школи, Надія  ванівна Прокопів - заступник
 61
 
Орест Луцик – директор Волощанської освітньої школи. 2007 р.
 
Степан Добрянський – колишній директор школи.
 
Ярослава Добрянська-Війтів – вчителька
директора, вчителі-вихідці з  олощі- тебельська  льга Андріївна, Нечипор  офія Данилівна, Калямон  лександра Богданівна, Прит  ксана Броніславівна,  тупницька Леся Михайлівна,  вахів Ганна  сипівна, Нечипор  ксана  ванівна, Качмар Любов Михайлівна, Качмар Богдан Миколайович,  ех  льга Бенедиктівна,  тецишин Ми-кола Дмитрович. А також вчителі, що доїжджають на роботу - Гаврилич Мирослава Мар’янівна, Цицик  ксана  олодимирівна,  обків  ален-тина Гнатівна, Галушка Марія Данилівна, Камінський  лег Богданович. Колектив кваліфікований: 12 вчителів мають вищу кваліфікаційну категорію, 10-звання ” тарший вчитель”, 1-звання “ читель-методист”.
 62
 
 
Приміщення школи на Попівщині. Розібрано у 1986 р.
У листопаді 2006 року школа пройшла атестацію і отримала ліцензію на освітню діяльність. Роботу всіх напрямків перевіряла кваліфікована комісія у складі працівників Дрогобицького райвно, обласного відділу освіти, громадськості села. Робота школи оцінена достатнім рівнем. Презентована директорам всіх шкіл Дрогобицького району у лютому 2007 року, а також директорам Городоцького району у травні 2007 року.  же після атестації школа отримала сучасний комп’ютерний класс (1+4), лазернний принтер, сканер, найсучасніші комп’ютери. Звичайно, недостатньо за останні роки поповнювались наочними посібниками шкільні кабінети. Бракує лабораторного обладнання у кабінетах фізики, хімії.  ід  вятого Миколая за кошти місцевого господарства у 2006 році школа отримала апаратуру “Караоке”. У школі здорова конкуренція.  чителі шукають і впроваджують у практику роботи сучасні ефективні методики і технології. Недаремно вже два роки школа займає перші місця у рейтингу основних шкіл району. Учні постійні призери районних предметних олімпіад, спортивних змагань, оглядівконкурсів “ урми звитяги” та “Калиновий цвіт”.  же 2 роки учні 2-8 класів беруть участь у  сеукраїнському інтерактивному природничому конкурсі “Колосок”. Учні школи отримали сертифікати “Золотий колосок” і “ рібні колоски”. Діти здобуватимуть ґрунтовні знання, виростатимуть патріотами України, утверджуватимуть заповітні принципи демократії, свободи і незалежності.   якби не казилися наші недруги, якби не старався північний сусід поставити нас на коліна - їм це не вдасться, бо "і буде день, і буде мати, і будуть люде не землі... " ( . Г. Шевченко).
 63
 
Вчителі та учні (зліва направо): лежать – Михайло Нечипор Анєльчин та Ярослав Грущак Бомбілів; 1-й ряд (вчителі) – Ярослава Війтів, Катерина Редько (дир. школи), Степан Добрянський, Іванна Фок, Ольга Минко, Марія Сахарова; 2-й ряд (учні) – Марія Лев, Юлія Нечипор Матвійова, Катерина Стебельська Кухарова, Леся Стебельська, Христя Нечипор Денисова, Розалія Івахів Костуньова; останній ряд – Ярослав Грущак Яремків,Франко Возняк та Микола Баран.
 
Знимка на пам’ять (зліва направо): сидять – Марія Мосур, Іванна Іванусів-Фок, Любомир Фок, Ангелина Кундис-Війтів, Ярослав Фок; стоять – Михайло Війтів, невідомий, о. Микола Іванусів, о. Ізидор Фок, Дмитро Мосур, Надія Іванусів.  1930-ті роки.
 
 
Вчителі: Амброзій Лев (крайній справа) та його дружина Стефанія Лев (друга зліва).  1940-ві роки.
 
 64
 
 
Будинок «Просвіти». Посвячений 2 жовтня 1932 р. Знесений у 1960 р.
Розділ дев'ятий
 
БЕЗ ПРОСВІТИ – ТЕМНІ  БАТЬКИ Й ДІТИ
 
 ажливу роль у духовному відродженні нашого народу відігравали культурні, освітні, господарчі товариства та кооперативи, зокрема, "Просвіта", "Рідна школа", " окіл", "Пласт", " амопоміч", " ільський господар", "Хліборобський вишкіл молоді" та ін. Завданням галицької "Просвіти", що виникла у Львові 1868 р., було - консулідувати українські патріотичні сили у боротьбі з експансією Польщі, яка проникала у суспільнокультурне життя українців. Це товариство сприяло виданню україномовної продукції (книг, часописів, газет, агіток), а також заснування бібліотек, читалень при Народних домах. Учасники просвітницьких організацій влаштовували українознавчі лекції, благодійні концерти, виступи художньої самодіяльності.  соблива роль відводилась самодіяльним драмтеатрам, проведенню національних та релігійних свят, фестин тощо. Ще задовго до Першої світової війни у  олощі було засновано першу хату-читальню Русько-Галицького товариства ім. Ми
 65
 
Просвітянський сільський хор. На передньому плані – художній керівник Сердик Черево, 1938 р.
хайла Качковського. Читальня знаходилась на Горі - у хаті  лександра Малика. Людям села пропонувалася москвофільська література, завданням якої було нав’язати громадськості думку, що лише Росія може врятувати від цілковитого занепаду українську культуру і що тільки з Москвою нам бути навіки разом... Прогресивні люди села скоро зрозуміли облудність товариства Качковського, тому розпочали підготовку до створення дійсно народної "Просвіти". Перша спроба зорганізувати нову просвітню організацію у селі припадає на 1911 рік. Грекокатолицький парох с. Ріпчиці о. Михайло Бачинський прибув до  олощі, аби допомогти у проведенні установчих зборів. Прибув не сам, а зі своїми прибічниками.  одішній парох села о.  ван  озанський, будучи москвофілом, закликав своїх однодумців прогнати непрошених гостей. При цьому він кричав: "Ану, бийте того драба! То ще тільки й того добра, як хлоп не буде вміти читати газету чи книгу..."  ірні заклику свого поводиря, місцеві москвофіли та поляки таки прогнали сусідів. За ними гналися з колами аж до самих Задів. За другим заходом о. Бачинському таки вдалося організувати просвітницьке товариство
 66
 
у  олощі. Це було у 30-х роках минулого століття. До створення досить активно приклалися о.  зидор Фок, дяк  ергій Черевко,  ван Нечипор Шільвестрів,  асиль Лев  алаґів, о.  асилевський, Борис Нечипір Ґовґанів,  ван Нечипор Бабіїв, пан  тах Ліщинський,  ван Нечипор Федиків, Андрій Грущак Буґів, Микола Грущак Рудого Данила,  асиль Нечипор Брочків, вчитель Дмитро Мосур та ін. Першим головою "Просвіти" було обрано  вана Нечипора Шільвестрового, згодом - о. Фока, о.  асилевського,  ергія Черевка,  вана Нечипора Бабія,  вана Нечипора Федеку, Андрія Грущака Кузійової Каськи, інших.  вана Нечипора Шільвестрового та Петра Нечипора Брочка за активну просвітницьку діяльність поляки кинули за ґрати у Березу Картузьку.  ічові стрільці  ван Грущак, Михайло Кивацький, Петро Нечипор,  тах Ліщинський та багато інших односельців відроджували роботу "Просвіти". За хату-читальню служило помешкання Петра Чаповського та  таха Ліщинського. Йшов час, у сільській хаті просвітянам було затісно. Усі мріяли про будівництво власного будинку "Просвіти".  а де взяти кошти? За цю нелегку справу взялися брати Михайло та Петро Дідичі, січові стрільці, інші свідомі українці. Датки на будівництво люди радо давали, бо патріотичне гасло "3 нами Бог і "Просвіта" село щиро зустріло. Наприклад, подружжя  озняків - поляк  ван Мацула та українка Юлія Чаповська - внесли у громадську касу 60 золотих, чим дуже був обурений  тах  озняк, рідний брат  вана. Прибігши до брата, спитав: "Нащо ти, Яне, тим "кабаням" такі гроші віддав?"  ван спокійно йому відповів: "На добру і шляхетну справу". Його дружина, Юля, шваґрові "здачі" дала: "Дітей у нас немає, то й ніхто на нас плакати не буде".  вою посильну долю внесли колядники, крамниця, молочарня, кооператив " амопоміч" і, звісно, церква. На зібрані кошти було закуплено дерево, бляху, цеглу, інші будматеріали.   розпочалось будівництво. Новозбудований Будинок "Просвіти" було освячено 2 жовтня
 67
 
Сільський хор. Посередині – керівник Сердик Черевко, 1936 р.
1932 р. У ньому розміщувались: крамниця, кімната-читальня, молочарня. За часів польської та німецької окупацій читальнею завідували  ван Нечипор Шільвестрів,  лько Кивацький, Федір Нечипор  рофимів та Федір Нечипор Гнатків (останні два загинули від рук НК Д).  овєцька окупаційна влада Будинок "Просвіти" перетворила на клуб, а книгозбірню - на бібліотеку. Завідувала нею Юлія Копач Кирилишина. На сцені Народного дому місцеві драмгуртківці ставили п’єси, зокрема, "За двома зайцями", "Назар  тодоля", "Дай серцю волю - заведе в неволю", "Невільник", "Москаль - чарівник", "Жидівка Аза-вихристка", "Наталка Полтавка", інсценіровки - "Катерина", "Гапочка", " офія Галєчко", "Галина  тепанівна", " уйко з Гамерики" та ін. Керівником драмгуртка був Петро Нечипор Брочків. Петро Нечипор Анєльчин грав майже усі комедійні ролі.  ергій Черевко, що закінчив у  амборі спеціальні курси хористів, був довголітнім режисером театру. 
У 1938 р. у селі відзначали 950-ліття хрещення України-Руси. Був серпень. День - лагідний і ясний. Після  лужби Божої процесія у п’ять рядів рушила до Дому "Просвіти".  станній панич
 68
 
із роду Брікманів,  авелій, побачивши такий здвиг людей, підбіг ближче до гостинця і вигукнув: "Так, єст Україна! Нєх жиє Україна!" Попереду колони, що була прикрашена церковними фамами та національними прапорами, йшли о.  зидор Фок, дяк  ергій Черевко, церковний хор, а також чільні керівники сільської громади, гості. З ґанку Дому "Просвіти" звучали палкі промови. На цьому святі були письменник, голова  амбірської філії  овариства "Бойківщина"  ван Филипчак, окружний посол до польського  ейму Григорій  ершаковець.  бидва оратори закликали людей до єдності, любові і злагоди. "Настав час рішучих дій!" - такими словами закінчив свій виступ посол. Польському жандармові, що був на святі, такі полум’яні промови українців не сподобалися.  ін, вихопивши зброю, тупав ногами і весь час кричав: "Мільчаць! Я вас, стерво, вшисткіх замкну до цюпи!" Хтось із ворохобників відповів жандармові: "Та я мам в дупе твою цюпу!" Жандарм хотів був арештувати Григорія  ершаковця, але люди, розступившись, зробили йому довгий коридор, аби він пішов собі геть. Що жандарм і зробив.  вято закінчилося виступами різноманітних хорів.  собливо з великим захопленням був сприйнятий високопрофесійний хор "Боян" із Дрогобича. Немало шкоди завдавали "Просвіті" не тільки "москвофіли", але й "сельробівці" - оці сліпі поборники комуно-соціалістичних ідей. Чекаючи свого часу, вони постійно зраджували інтереси рідного народу. Кілька з них, заблудлих і обдурених, згодом зрозуміли усю облудність "червоної" пропаганди, але вже було пізно: московські окупанти підставили їхні голови в 1939-1940 та 1947 - 1948 рр. – під час колективізації. Чимало з них віддали своє життя через відданість ворогу та сліпу нерозважність.Підпавши під вплив московської пропаганди, місцеві "червоні" заважали пробудженню нації, усім тим заходам, які запроваджували патріоти села. Приміром, на другий день  еликодніх
 69
 
Катерина Шакалець-Возняк Ковальова – активна учасниця духовного та національного відродження, ініціатор насипання та облаштування символічної могили «Борцям за волю України». 2001 р.
свят 1932 р. "сельробівці"  ван та Деонізій Малики роздавали дітям листівки з комуністичною пропагандою, а вночі на 1-ше травня вивісили на вербі червоний прапор, за що були заарешовані польською владою. Звичайно, їхні дії отримували рішучу відсіч. Наприклад, на зборах кооперативу " амопо-міч", що відбулися 10 травня під головуванням о.  зидора Фока та відпоручника " оюзу" Зариць-кого з Дрогобича, членства кооперативу були позбавлені "сельробівці"  ван Малик та Харлампій Литвинко, а на їх місце обрано тутешніх господарів  асиля Бокала та  вана Грущака. Значну виховну роботу проводило й  овариство "Рідна школа",головами якого були Петро  ершак та о.  зидор Фок. " ільського господаря" очолював Михайло Кивацький, а згодом Михайло Чаповський.  снував ще кружок " ишкіл хліборобської молоді". Його роботу координували Мирослав Кундич - з Дрогобича та Магдалина Миколайська - з Унятич. Михайло Чаповський вів гурток вишивання. Знаючими вишивальниками були: Федь Нечипор  рохимів, Гнат Нечипор Федиків, Гаврило  ершак Баранів і, звичайно, керівник гуртка. Багато було і вишивальниць серед дівчат та жінок. Значна виховна функція лягала й на сільський хор під орудою талановитого музики і дирегента  ердика Черевка, а також Михайла Чаповського Паньківа. Певний слід у вихованні підростаючої молоді села лишило  овариство "Найсвятіше серце  суса", створене 3 травня 1931 р. о.
 70
 
 
 
Бібліотеку заснував  о. Ізидор Фок.
 .Фоком. Парох мав намір закласти при церкві ще одне товариство "Доброї смерти". Кухнею патріотичного виховання був також дитячий садок. За Польщі він знаходився при хаті-читальні.  ихователем працювала українка-патріотка Домініка Бугера, родом із Грушови. Завдячуючи їй, багато сільських хлопців та дівчат у часи німецько-російського лихоліття прилучалися до Українського Руху  пору. Якийсь час дитсадок знаходився у господі Луки Грущака. Його відвідувало понад 30 дітей.  ельми цікаво в селі проходили релігійні та національні свята.  собливо масово проводились фестини. У  олощі їх пам’ятають ще й досі.  они відбувалися у саді Андрія Грущака Буґи, на Болотци і коло церкви. Були тут торговці, циркачі, фіглярі та фокусники. Задушевні пісні, темпераментні танці, коломийки, декламації, щирий сміх - все це сповнювало молоді серця радістю та гордістю за свій талановитий народ, за рідну Україну.  а настала нова епоха - совєцька.  трашна та жорстока. З приводу нових "визволителів" у селі говорили так: "Перші москалі кращі за других, бо прийшли і пішли, а другі прийшли, щоб залишитися..."  ак, "другі совіти" принесли селу не тільки неволю, але й нову культуру - чужу і безбожну. Усі попередні освітні заклади, "Просвіту", інші товариства було цілковито знищено. Чому? Бо вороги добре розуміли, що національна освіта, культура та громадські об'єднання - це ті кути духов-ності, котрі здатні зберегти давні традиції, сприяти розвитку української свідомості та патріотизму.
 71
 ловом, усе, що було позначене українською ідеєю та національним змістом, зазнало краху - через насильство і заборону. Нову бібліотеку окупаційна влада укомплектувала суціль російськомовною класикою, низькопробним агітаційнопропагандистським непотрібом, воєнно-мілітаристською літературою. У клубі демонстрували лише російськомовні кінофільми та облудні журнали. Фільми "крутили"  ван Летнянчин Макогін зі Грушови,  тефа Гриник та ін.  днак ні голодомори, ні масові арешти, ні розстріли, ні концтабори, ні переслідування за віру, ні цькування - ніщо не зупинило переможного поступу нашого народу до  олі і Незалежності. " мперія зла" таки впала! 24 серпня 1991 р. прийняттям  ерховною Радою Акта Незалежності України наша земля стала окремою державою. Народне волевиявлення 1 грудня цього ж року підтвердило це. Українська держава знову дала право "Просвіті" жити і розвиватися.  соружну вивіску "клуб" замінено на "Народний дім "Просвіта". На жаль, нині не завжди тут урочисто і гамірно.  ідродити колишню славу "Просвіти" можуть молоді сили, наша натхненна праця, вогонь сердець, відданість українській справі.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 72
 
 
Учасники драмгуртка, котрі в 1942 р. у Дрогобичі зайняли 1-ше місце за постановку п’єси М. Старицького «За двома зайцями». Зліва направо: перший ряд – Софія Удяк, Андрій Шакалець Форисів, Ганна Дудич; другий ряд – Антін Кивацький, Катерина Павлюх, Єва Чаповська, Марія Стебельська, Федь Нечипор (худ. керівник), Ганна Нечипор, Катерина Лев, Федь Нечипор; третій ряд – Петро Нечипор, Петро Чайка, Гнат Тершак, Бенедьо Нечипор, Федь Нечипор, Михайло Чаповський, Олекса Пінчак Мурків; на задньому плані – фірмани: Василь Нечипор, Іван Тершак та Олекса Пінчак Марків. 1942 р.
 
Символічна могила «Борцям за волю України». Волоща, 9 вересня 1990 р.
 
 73
 
Хата «ворогів народу» – Бенедикта та Юлії Грущаків. У 1960-х роках розібрав переселенець Юстин Іванців. Рисунок автора.
Розділ десятий
 
ЧОРНА ХМАРА НАСТУПАЄ...
 
 
 
 ійни, як відомо, завжди були способом розв'язання суперечностей - етнічних, територіальних, соціально-політичних.  ійни бувають локальні (місцеві) і світові, справедливі і несправедливі, тобто вітчизняні і загарбницькі.   силу суспільнополітичних обставин наш народ змушений був воювати за чужі інтереси, а часом - поміж собою. Будь-які спроби етнічних українців захистити свої національні права нещадно придушувались Польщею, Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною. 
 
 74
 
 
Андрій Грущак Рудого Данила – вояка австрійської армій  (мій дід).
Пролилася українська кров і під час Першої світової війни. На безглузду бойню були мобілізовані і волощанці - зокрема, Микола Малик, Михайло Лев Худого, Мартин Куспісь,  асиль Грущак  идорайків, Микола Грущак Рудого Данила та ін.  оювали волощанці і в Армії Української Народної Республіки (УНР) та у  ічових  трільцях. Це – Грущак  ван Данилович, Грущак Микола  ванович,  итрикуш Максим, Шакалець Микола Пахомович, Шакалець  асиль  еменович, Грущак Федір Бенедиктович, Кивацький Михайло  ванович, Лев Микола Худого, Копач  асиль Дмитрович, Лев Бенедикт Петрович, Лев  емен  асильович, Нечипір  ван  авчин, Пінчак Павло Миколайович,  ершак Петро, Чаповський Петро  тефанович,  вахів Андрій, Малик Михайло, інші. 1941 рік приніс Галичині нову окупацію - німецьку.  же 2 липня німці ринули у село зі сторони Майнич, частина з них подалися на Мости і Зади. Дехто з селян появі німців радів, це ті, що вже відчули на собі комунофашистське свавілля, а інші зустрічали їх з певним неспокоєм. Як перші, так і другі не могли тоді знати, що таке німецький "новий порядок"... Зразу ж по приході німців у  олощі було відновлене  овариство " іч", яке очолив  ван Лев Зговди.  таршинами були Бенедьо Грущак Буґів,  ван Нечипір Шільвестрів та  ван Грущак. У лісах і Карпатах хлопці села проходили вишкіл української партизанки. Повстанці мали намір боротися проти німців. Згодом — проти совєтів. Лінія фронту проходила і через  олощу.
 75
 
Вояка австрійської армії – Олекса Тершак Дадуників.
На польському цвинтарі руками волощанців були викопані т. зв. дикунки (окопи), біля Михайла Процка німці розмістили канони, іншу далекобійну військову техніку. Німецьке начальство було розквартировано в  вана  тебель-ського Гадамового та Дмитра Павлюха Фідаша, рядові солдати - в інших господарів. Перед втечею німці замінували усі містки і кладки.   ійна 1941-1945 рр. страшним лихом обернулася і для жителів  олощі. У ній взяло участь 189 чоловік. Половина з них склали голови за чужі інтереси далеко від України. Їхні імена можна знайти на стелі, що у  олощі, та у "Книзі пам’яті України" (Львівська обл.). Крім "гарячої" війни, комуноросійські окупанти вели й безкровну війну: штучний голодомор 1946 - 1947рр., ув’язнення українців у концтабори, масові виселки у місця вічних мерзлот. Це злочини не лише проти народів колишнього  овєцького  оюзу, але і проти усього людства! Заарештовані волощанці пережили страшне пекло комуно-московських концтаборів - отих нещасних було понад 60 осіб (читай кн. А.Грущак, " олоща - отча земля").
 76
 
Є, правда, ще одна  ітчизняна війна - національновизвольна.  ійна українського народу, яка виборювала Україні  вободу і Незалежність. А це - свята справа нашого народу, коріння якого сягає ще доісторичних часів. Звичайно, український народ, як й інші народи світу, має свою легенду - легенду боротьби за утвердження своїх національних ідеалів. Легендами нашої нації у XX ст. були такі визначні військові формування:  ічові  трільці, Українська Галицька Армія (УГА), Дивізія "Галичина" та Українська Повстанська Армія (УПА). Український Рух  пору боронив свої етнічні землі од жорстоких загарбників.  віяні славою героїзму і волощанці. Ще триста років тому три моцні сільські парубки у пошуках правди подалися до легендарного ватажка опришківського руху  лекси Довбуша.  ими відважними були Грущак, Нечипор та Чайка.  На жаль, їхні імена, як і подальша їхня доля, загубилися в часі... Українці постійно боролися за свої національні права. Наприклад, у 1848 р. після революційної "весни народів" у Галичині волощанці зібрали 98 підписів під петицією до австрійського парламенту з проханням поділити Галицький край на дві частини - польську та українську.  акі петиції висилали усі села Галичини, однак парламент їх не розглядав. Чому? Не бажали поляки!  Як відомо, з 1923 по 1939 рр. Галичина знову опинилася під польсько-шляхетним гнітом. Нечуваний визиск, який влаштовувала українцям нова окупаційна влада, змушував кращих синів і дочок братися за самоосвіту та самооборону. Люди повставали проти фальсифікації виборів, заборон відзначати свої релігійні та національні свята. Яскравим прикладом спротиву польській владі були неодноразові висипання символічних могил в честь полеглих героїв.  ака могила була висипана в ніч на 30 серпня 1932 р. - на майдані коло церкви. Налякана польська влада цю могилу розкинула. Проте не довго поляки тішилися своєю "пе
 77
 
Автор - рядовий совєцької армії. Калінковичі, 1965 р.
ремогою", бо вже 1 листопада знову там могила появилася - набагато вища та ширша. Ще спозаранку коло неї парох  олощі о.  зидор Фок відправив панахиду за полеглими, а також виголосив натхненну промову. У 1938 р., на самі Зелені свята, у селі виросла ще одна могила - біля хати  вана Нечопора Федикового.  иросла за одну ніч і з високим березовим хрестом посередині. Було тут силасиленна людей - своїх і чужих. Прибули й жандарми.   як не старалися стражі порядку розігнати натовп - їм це не вдалося. Більше того, з-поміж юрби якийсь меткий хлопчисько на очах високого жонду накинув на хрест вінок терновий, а сам, мов стріла, кинувся у стовпище людей.  им "юнаком" була перебрана молода дівчина - Марися  ершак Дреликова. З приходом "перших совітів" у вересні 1939 р. і німецьких окупантів у липні 1941 р. кращі сини та дочки  олощі повсякчас гартували свою волю до боротьби. Згодом вони прийняли клятву на вірність Українській Повстанській Армії. Хто вони? 0сь ці лицарі  деї і Чину: Лев  ван Бенедиктович Зговди ( 9 6- 953 рр.), Шакалець  ван Миколайович Форисів (1928-1948), Шакалець Андрій Миколайович Форисів (1926-1945),  тебельський Микола  асильович Кухарів (1921-1947), Нечипор Микола  еменович Ґовґанів (1923-1944), Грущак Андрій Йосипович Шлапаків (1913-1944), Нечипор Федь Гнатович Федиків (1916-1944), Гриник  ван  лексійович Марків (1945),  ершак Гнат Петрович Лозинський (1922-1945), Кивацький Антін  ванович (1919-1945), Нечипор Михайло  ванович Курочка (1916-1944),  тебельський  идір
 78
 
Петрович (1913-1946), Копач Марія  нуфріївна (1900-1945), Нечипор  ван Григорович (1928-1945), Нечипор Федір  рофимович (1916-1946),  тебельський Адам  ванович (1905 - 1948), Нечипор Бенедикт  ванович (1925-1950), Нечипор  асиль  ванович (1902-1948), Копач Йосип Бенедиктович (1905-1952), Баран Федір  ванович (1893-1948), Пінчак Йосип Миколайович (19041953), Нечипор Федь  ванович (1920-1948), Фок Любомир  зидорович (1924-1945),  ійтів  ван Михайлович (1928 р.н.), Шакалець  асиль Миколайович (1932-1999),  ершак Андрій Федорович (1920 р.н.), брати Федір та Мирон Леви, Чайка Богдан Андрійович (1928 р.н.). Боронили свій край й  ван Лев Худого (1923 р.н.) та Андрій Лев (1923 р.н.) - вояки Української дивізії "Галичина".   українському Русі  пору значну роль відігравали і дівчата-зв'язкові. Ними були: Грущак  офія Андріївна (1926 р.н.), Нечипор Магда Петрівна (1924),  ершак  офія Федорівна (1927), Нечипор  офія  ванівна (1924), Копач- теп’як Катерина Петрівна (1925), Копач Марія  асилівна (1921), Копач Марія  нуфрівна (1900), Чайка Марія Андріївна (1931), інші.  Згадавши справжніх Героїв, було б несправедливо не згадати й інших "героїв", тих, що, утверджуючи совєцьку владу, допомагали ворогу перетворювати українців у рабів - мовчазних і безправних. Називаю "героїв" чужих: енкаведист ст. л-нт  люшін - начальник Грушівського гарнізону, офіцери -  толяров, Поляков, Коршаков,  ундуков (у 1948 р. був головою колгоспу), Артемов - слідчий НК Д, Алєксандров, слідчий Борис  кибенко, Ярчук, інші. Були у селі й такі, котрі повірили комуно-російській пропаганді, допомагали окупанту утверджувати нелюдську владу. Це - т. зв. стрибки (від слова "істреблять" - знищувати). Я свідомо не називаю прізвищ місцевих стрибків, бо вважаю, що вони не варті бути в історії навіть з негативної сторони.  нше - ще живуть їхні нащадки, котрим, можливо, буде соромно за них...
 79
Крім своїх, стрибкували й чужі: Андрій Романчук, Михайло Гапоченко, "Кривосракий", "Фіґура" - начальник стрибків, Микола Глодан ("Циган"), якісь Геньо і  тасьо... Командиром взводу був білоруський жид Зінкевич. Його замінив "Чорний". Є у селі патріотична пісня - про місцевого повстанця, Миколу  тебельського Кухарового. Хто її автор - невідомо. Можливо, хтось із односельців чи бойових друзів. Правда, один охочий до надмірної слави твердить, що він - автор пісні. Але не вірю, бо всі його вірші - на рівні третьокласника. Жителі села Літині переконують, що склала пісню якась товаришка по Дрогобицькій ґімназії Катерини Яцків-"Рукодаєвої".  сь ця пісня:
 
УКРАЇНО Україно, Україно, Я тебе ся не діждав. Перемучившись три роки, За Грушовов вбитий став... Коли-м вийшов із Волощі, Жаль і смуток полонив: В чорній хмарі згасло сонце,- Може, тому, щоб не жив. Як почувся стріл із поля, - Він ураз мене ранив. Хоч лишали мене сили, Москалів трьох положив, Ще граната залишилась, Сам себе я нею вбив. Побратими зажурились: Кухар вже життя скінчив... Вишліть вістку до Сибіру, Знайдіть батька - Василя, Нехай чує, нехай знає -
 80
 
Єго сина вже нема. Пошліть вістку по Вкраїні- Там десь є моя сестра, Нехай чує, нехай знає - Її брата вже нема. Вишліть вістку до Волощі - Там є донечка сумна... Нехай чує, нехай знає - Могила в Літині моя.
 
Прикро, звичайно, до болю прикро, що в Україні, формально вільній і незалежній, вояки УПА, що ціною життя і власною кров’ю захищали свою Батьківщину, як слід не поціновані.  Але нічого, ще трохи, трохи – і цю прикру несправедливість буде усунено, а гасло " лава Україні!" - "Героям слава!" запанує у наших серцях.  се ж, усім ворогам, що хотіли нас, українців, упокорити, це не вдалося. Прорахувалася зухвала орда Муравйова, ідучи у 1918 р. на Київ, співаючи "Е-ех, яблочко, яблочко красное, Что Украінє конєц, - дело ясное..."  ак, прорахувалася, бо Україна як держава - відбулася! Пам’ять про наших національних героїв буде вічною! Їхні імена золотими літерами будуть вписані у нашій героїчній історії, у письменах, на стелах братських та символічних могил.  аку символічну Могилу у 1990 р. висипано у  олощі. Посвячував її тодішній парох грекокатолицької церкви о.  ван Гаваньо. Національний прапор підносили Михайло Берко, Бенедьо  тецишин Клиців, інші патріоти села.  ніціатор і безпосередня учасниця спорудження Могили "Борцям за волю України" та впорядкування Майдану Героїв - Катерина Шакалець Форисьова-Ковальова, Микола Пінчак Паріїв, Бенедьо  тецишин Клиців.  епер кожного року на Майдані Героїв сходяться односельці, аби спом’янути тих, хто віддав за Україну найдорожче - життя.  ак є і так буде аж доти, доки ми,
 81
 
«Вороги народу» (зліва направо): Ярослав, його дружина Ганна Лев, Бенедикт Грущак Андрія Рудого Данила (станичний УПА), Юлія Грущак-Івахів Бомбільова та Богдан. Різдво у Сиктивкарі, 7 січня 1961 р.
українці, будемо жити на своїй, не чужій землі, доки житиме у нас Україна!
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 82
 
 
«Нова радість стала!». Сільський вертеп. Волоща, 1962 р.
Розділ одинадцятий
 
БЕЗ СВЯТ ЖИТТЯ НЕ БУВАЄ
 
Наш народ відзначає немало свят, проте Різдво та  еликдень - найвизначніші.  вята бувають релігійні та національні. Кожне з них - радісне, хвилююче, довгоочікуване. Різдво - свято зимового циклу. Його святкують у честь народження  суса Христа.  лово "Різдво" по-різному пояснюють. Колись наші предки це слово вимовляли як "ріство" -від кореня - рост. Дехто з мовознавців дотримується іншої думки: мовляв, воно походить від слова "на-роди-ся".  а якби там не було, але Різдво увібрало у себе дохристиянські та християнські народні обряди, дотримуючись яких, можна захистити себе від злих сил, домогтися здоров’я, мати родинний достаток.  вята  ечеря колись складалася із дванадцяти обов’язкових страв: куті, оселедця, душенини, вареників, пшоняної каші, голубців, борщу, грибів, капустняка, квашених огірків, полівки і, звичайно, пампушків. Перед тим, як сісти до столу, усі члени сім’ї мали дочекатися першої зірниці.
 83
Згодом мовили " тче наш" та "Богородице Діво". Господар вітав усіх такими словами: "Христос ся рождає!" Йому відповідали: "Славіте Його!" По тому усі всідалися за стіл, на якому навколо урочої свічки лежали запахущі страви. Пахощі були такими, що діти мало не мліли...  они з приводу цього приповідали: "Вже я, Боже, зголоднів, дай, аби сі я наїв" або "Ми вже, Боже, зголодніли, абисмо сі вже наїли". До цього могли добавляти таке: "Наїмось - не будем спати, бо ще тре колядувати". До  ечері діти на запахущому сіні бавилися: одні - "бекали", інші - "мекали", ще інші - "квокали"... Заховавшись під стіл, хтось з дітлахів мудрував:
 
Квок-скок під дашок, Дайте мі пиріжок (пампушок), Я би його з’їв, Щем сі не наїв...
 
Хтось інше повідав: А я - "бе", а ти - "ме", Обоє ледащо: Ти хочеш вже спати, Я питаю - нащо?
 
Наслідуючи соловейка, ще хтось повчав:
 
Тьох-тьох!, Ми - удвох (утрьох). Тре колядувати, Би не сумувати.
 
По цих словах діти прилучалися до старших і колядували. Найпоширеніші колядки у селі - "Бог предвічний", "Нова радість
 84
 
стала", "Небо і земля", " еселая нам новина", " о  ифлиємі нині новина" та ін. У совєцькі часи популярною була коляда "  сорок шостім році". Рано-раненько люди та діти поспішають до церкви. Усі у святочній ноші, радісні та щасливі. По дорозі з усіма вітаються: "Христос ся рождає!", їм відповідають: "Славіте Його!" Значний інтерес, зокрема в дітей, викликають "Царі" - театралізований вертеп із шопкою та рухливою звіздою. Персонажі "царів" такі: Ангел, три Царі,  род, його два  оїни, два-три Пастухи, Чорт,  мерть, Циган із Циганкою, Жид з Жидівкою. Кожен з дійових осіб виголошує слова, прославляючи народження  суса Христа. Кожна хата рада ще одним колядникам - т. зв.  таршим братам. Це - дорослі. Зібрані від коляди гроші йшли на різні потреби: для церкви, на "Просвіту", на школу, на допомогу одиноким і немічним. Цікаві за своїм характером і віншування - пародійні, жартівливі, дотепні.  сь кілька з них:
 
Я маленький пастушок, По коліна кожушок, Як Ісус сі народив - Я горівку з медом пив...
 
Або:
 
Віншую вам, пане господарю, Сі сьвита спровадити, Інших дочекати, Рік-по-рік служити, А по смерти в небі Корону держати!
 
 85
Бажаним святом є і Новий рік, що припадає на 14 січня. Набравши в міщита якогось зерна, хлопці йдуть віншувати - від хати до хати.  же на порозі з руки сіють зерно і приговорюють:
 
Сію, сію, посіваю, Щастя, радості бажаю Цього року і завжди, Щоб не малис-те біди Повну торбу мали щісьці І у домі, і у мисці. Дайте мі п’ятачок, Бо не зроблю з хати крок!
 
Дякуючи, господар мовить:
 
Я вас виглядав І навіть чекав... Все від вас є гоже, Помагай вам, Боже.
 
Господиня теж озивалася:
 
Годі ото віншувати, Я запрошую до хати. Наші столи, хоч і бідні, Але гості ви нам гідні.
 
 
По цьому малі посівальники наставляли міщита, у які вдячні господарі вкладали свої "дари": пляцки, калачики, цукерки, фрукти, монети. Якщо "дари" дітям сподобались, то господарям "многая літа" співали:
 86
 
 
Наш господар най жиє, Дай му, Боже, здоров’є (Най горівку добре п’є), Многая, многая літа. Господиня най жиє, Кути хати тримає. (Господаря шанує), Многая, многая літа.
 
По Новім старім році надходили ще одне радісне свято - Щедрий  ечір ( одосвяття).  ечір напередодні Йордану у селі називають ще Другим  вят-вечером. Приготування такі ж самі, як і до Різдва.  телять "діда", "бабу", готують стільки ж страв. Несучи до хати сіно, господар каже: "О дай, Боже, що нам гоже. Ці свята провести, інших дочекати". Господиня відповідає: "Дай, Боже, що гоже". Перед вечерою господиня свяченою водою скроплювала усі кути хати, сіни, комору, стайню, на дверях ставила крейдою хрестики - "аби нечиста сила обминала..." У кого був сад, то стовбури обвивали паревеслами - "щоб хроби не залазили".  б дерево ложками ударяли - "на добрий і щедрий урожай". Після  вятої Літургії на річці воду освячували. Правда, колись о.  зидор Фок освячувати воду у річці заборононив, бо "люди там лахи прали..." Йордан - останнє свято різдвяноноворічного циклу. Надходить весна, усе в природі пробуджується. Господарі снять полями, молодь - коханням, худібка - пашею, коні - свободою, птаство - гніздами, бджоли - запашним цвітом.  ловом, йде "весна -запашна, щоб було і літечко, і зелене житочко..." Запусти - останній обряд свят зимового циклу.  они припадають на третю неділю лютого.  ласне з цього свята і розпочинається Передвеликодній піст. 
 87
 ажливим святом у селі вважають і Благовіщення  вятої Богородиці. У цей день не можна працювати, бо навіть птиця гніздечка не в’є. Зозуля, що вила гніздо, тепер покарана - змушена свої яйця у чуже гніздо підкидати... На Благовіщення  ам  севишній благословить усе, що починає рости і цвісти. "Ряст топтати" - означає жити. Либонь, тому у селі побутують такі-от дитячі примовки:
 
Тупу, тупу ряст, Щоб піти у ріст. Дай, Боже, дождати, Щоб іще топтати... Тупу сон-траву - Радію: живу! Тупу первоцьвіт, Який гарний сьвіт!
 
До свят весняного циклу належить  еликдень - найбільше свято.  еликоднім святам передувала Шутна неділя. Її ще називали Квітною. У церкві посвячують "шутку" - вербові гілочки. Нею ударяють зустрічних людей, приговорюючи: "Шутка б’є, шутка б’є, віднині за тиждень буде Великдень". Або: "Не я б’ю, шутка б’є, віднині за тиждень буде Великдень."  станні два дні тижня - Живний Четвер та  трастна П'ятниця - були особливими. У четвер люди ревно молилися, прощали образи, сповідалися, з церкви додому йшли із запаленими свічками. П’ятниця - найбільший день  еликоднього посту. Постять доти, поки не сходять до Плащаниці. Плащаницю установлюють в церкві. До речі, у соборі італійського міста  урина зберігається велике полотно - довжиною 4,3 м, шириною 1,1 м. На його жовтувато-білому фоні є розпливчаті плями коричневого кольору - це обриси  суса Христа: форма обличчя, борода і волосся. Це -  уринська Плащаниця. 
 88
 
 ипікання паски - дуже відповідальний обряд. Їх печуть з петльованої (білої) муки. Замішуючи тісто, господиня промовляє: "Зійди, паско, гожа, ладна будь - як рожа, пахка - наче зілля, пухка - немов пір’я". У четвер випікають ще т. зв. живники - невеличкі кукурудзяні хлібці, якими обдаровують родину та гостей.  свячення пасок - радісний ритуал. Несуть паски до церкви дорослі і діти, кожен зі своїм кошиком.Кошики накриті вишитим рушничком із написом "Христос  оскрес!" Після освячення пасок люди поспішають додому.  дне - що на них чекають, друге - "аби щасливо минав рік". Крихти з  еликоднього столу висівають у землю. З них виростає маруна - дрібонька рослинка з біленькими квіточками... У кого вона зросте, той цілий рік не слабуватиме! Цікаве іще одне заняття - приготування писанок та крашанок.  ідомі такі види розпису: воскова, шпилькова, шкробанка або дряпанка. За допомогою писанок та крашанок дівчата у Зливаний Понеділок "відкуплялися" у хлопців від води... На  еликдень безперестану дзвонили дзвони, а діти весь час "стріляли" - на стрільбах.  они ще мали "калатала " ("тріщадла"). Люди три дні святкують.  тільки ж днів тривають коло церкви забави. Цікаво проходить рухлива гра "Ми голубку ізловили". При цьому співають:
 
Ми голубку (голуба) Ізловили І до клітки Посадили. Ти, голубко (голубе), Чого тужиш? Вибирай си, Кого любиш!
 89
Нині до згаданих слів додають ще й такі:
 
Злетів голуб В сині хмари, Він пішов Шукати пари. Голуб - чорний, Я - білява, Поберемось - Буде пара.
 
Або:
 
... Голуб - білий, Я - чорнява (русява), Поберемось - Буде пара.
 
Цікаво проходять ігри " ію - вію вінок", "Мруженка", інші. Біля церкви лунають пісні " ам, за школов, корито", " есно наша, весно", "На широкім Дунаю", "А вже весна, а вже красна" та багато інших. Забавлялася молодь і під час ігор - зокрема, "Дупак" - "Кіт і Мишка", "Заєць", " боріг" тощо.  ретій день  еликодніх свят - поминальний. У церкві і на цвинтарі. Цікаво проходили й іменні свята: 13 грудня - Андрія Первозванного, 19 грудня - Миколая Угодника. Під час свята Андрія є чимало пісень - передусім жартівливих. Наприклад:
 
Андрію, Андрію, Тобі просо сію, Тобою волочу, Бо сі віддати хочу.
 90
 
 
Андрію, Андрію, Я льону насію, Дай ми лише знати, Чи прийдеш збирати?
 
Дівчата, бувало, прядуть і співають:
 
Ой, пряди сі,куделечко, Прядисі, прядисі, Бо ті буде підпрядати Андрія Марисі...
 
Або:
 
Ой, прядисі, ниточко, Тоненько, тоненько, Кого я си покохала - Знає лиш серденько...
 
На свято Андрія кожна дівчина свою долю вгадувала по плоті.  оркаючись колів, говорила: "Вдівець чи молодець?" Що випало на останній кіл, те й мала - або хлопця, або вдівця...  тарші жінки теж "пустували". Доки дівчата були надворі, вони під миску, перекинуту догори дном, клали чіпець, ляльку, вінець, перстень і коралі. Піднесе дівчина миску - річ визначає їй долю: чіпець - заміж вийде, лялька - завиткою стане, вінець - за дружку буде, перстень - скоро заручини, а коралі -довго дівуватиме.  ноді дівчата проводили гру задля сміху. Підвісять паляницю і підскакують, щоб вкусити... Хто вкусить - заміж вийде. А ще нитками перепиняли дорогу. Якщо нитку розірве хлопець, то дівчина весілля справить. А як дівчина, то у дівках сидітиме.
 91
Бувало, що дві дівчини взувають одну і ту ж пару взуття: одна - на ліву ногу, друга - на праву.  бнявшись, ідуть до порога. Чия нога першою буде за порогом - та заміж вийде. Часом до сволока чи стінки прикріплюють свічник із запаленою свічкою.  іск скапує у миску з водою, а дівчина промовляє:
 
Прийди, прийди - Я чекаю Твоєї (тої) весни, Бо кохаю... Не прийдеш - змарнію, Прийдеш - звеселію, Тебе залоскочу, Бо заміж хочу.
 
Довго пам'яталися свята Миколая Угодника.  вятий Миколай вгощав дітвору ласощами: колачиками, бамбонами, горіхами, фруктами, іншим. Діти чекали свого Миколая Чудотворця із нетерпінням. А коли його довго не було, то гукали:
 
Святий Миколаю, На тебе чекаю... Мене не минай, Колачика дай!
 
Або:
 
Святий Миколаю, А я тебе знаю.. Вже рік виглядаю, Приходь - я чекаю.
 
 92
 
 
Сільський вертеп. Сценічний варіант. 1990-ті роки.
А діти, котрі мали за собою якийсь "грішок", обіцяли виправитись:
 
Святий Миколаю, Тобі присягаю: Як буду грішити - Будеш мене бити...
 
 вяту раділи не лише діти, але й дорослі. Люди гостилися, прощали одне одному образи, віддавали борги. Борги віддавали, бо "Або на Миколи, або ніколи..." - побутує приказка.  ловом, веселилися.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 93
 
Свідоцтво оповідей, яке необхідно було мати  перед одруженням від священика.
 
 
 
 
 
 
 
 
 94
 
 
Документ – дозвіл пана Брікмана на одруження Параски Нечипор.  Жовтень 1845 р.
 
 
 
 
 95
 
Священик Йосип Дмитрик вінчає Єву Шакалець та Михайла Дерка.
Розділ дванадцятий
 
НАЙКРАЩА СПІЛКА – ЧОЛОВІК  І ЖІНКА
 
 
У житті кожного народу важливе значення мають звичаї та обряди, а особливо весільні.  они - важливий складник народної культури.У них, наче у люстерку, відбилися світоглядні риси характеру нашого народу, їхня мораль, чесноти, устремління, поетизація краю, а то й артистичні нахили.  радиційне весілля відображає суспільні та родинні відносини людей на різному відтинку їхньої історії. Розрізняють три цикли весільних обрядів: передвесільний, власне весільний і повесільний. Кожен з них - важливий чинник одруження, яке з’єднує між собою не тільки молоду пару, але й їхню родину. Двоє молодих людей, що постановили собі поєднати свою життєву долю, освячують
 96
 
своє кохання  вятою  айною подружжя, яка має берегти їх на нелегких стежках співіснування.  З незапам'ятних часів до нас дійшли такі атрибути весілля, як сватання, заручини і саме весілля. Молода пара, що вирішила одружитися, просить батьків, аби їх посватали. Найчастіше побиралися з одного села. Правда, були випадки, коли побиралися і з інших.  оді проводились т. зв. обзорини (оглядини). Родичі молодят йшли на обійстя своїх майбутніх сватів, аби оглянути їхні статки.  о добре, коли було що показати, а як не було - тоді що?  оді бідні господарі хитрували: у сусідів позичали корів, коней, свиней, збіжжя - все це видавалося за своє... Церемонію сватання, як правило, розпочинали свати -два сільські дядьки. Перед тим, як йти до батьків дівчини, брали буханець хліба, щіпочку солі і, звичайно, плящину горілки.  дучи, співали:
 
Нумо, нумо до дівоньки, Нап’ємося горівоньки. Горівонька солоденька, Як дівчина молоденька...
 
У хаті віталися: " лава  сусу Христу!" Клали на стіл хлібсіль. Батько молодої запитував: - Хто ви і звідки? Може, пульованці якісь, а може, козаки - не жебраки?..  тарости відповідали: - Не чужі ми і не свої, віднині вже - ваші... Як йшли по дорозі, трапилась нам куниця (або лисиця) - красна дівиця. Бігла-бігла і на ваше подвір’я забігла. А як правду сказати - забігла до хати. По тому конець, рихтуйте вінець, віддайте куницю (лисицю), а хлопцю - дівицю.  ож хочемо знати, чи зможете віддати? Ми радимо вам, бо хлопець є сам. - Годі! - батько мовить. Запитує у дочки, що стоїть коло печі і колупає її, - це означає, що роботяща вона і дає згоду.  оді батько "гнівно" на неї: -Годі, доню, колупати, неси рушники (хустки) до хати, щоб старостів
 97
 
Сільське весілля. Молоді – Василь Лев Ганіщин та Ольга Возняк Солтисова. 12 червня 1948 р.
пов’язати.  таростів перев’язують через плече, а хлопцеві — рукав. "Угоду" запивають могоричем.  першу п’ють закохані, але з одної посудини, - "щоб мирно жили". Як мали відходити, старости раптом "згадали", що і свою горілку мають.   знову щастя молодим запивають! Далі були заручини, які влаштовувались по сватанні. Знову є рушники та пригостини.  тарости бажають молодим щастя, легкої долі, гараздів.
Цим заручини закінчуються. Молодим треба пройти певне випробування - дочекатися дозволу священика. Колись батьки молодих замовляли т. зв. церковну оповідь. Її священик виголошував тричі. При цьому він запитував у людей, чи не має хтось застережень щодо молодої пари. Як щось таке було, то отець шлюбу не давав або відкладав на невизначений час. Правда, перед другою оповіддю на заручених чекало ще одне випробовування - катехізація, тобто іспит на знання " тче наш", "Богородице Діво", " ірую". Подаю документ давніх часів - " відоцтво оповіді": "На підставі якого підписаний засвідчує, що Іванові Лепкому з Мостів під № 1 мілітарним проживаючому, наро
 98
 
дженому дня 13 януарія тисяча вісімсот чотирнадцятого (року) від батька Лучки Лепкового, селянина з Мостів і матері Марїї, народженої від батька Теодора Малика, приступаючого до супружжя з Параскевією, донькою Якима Нечипорового, селянина з Волощі і від матері Катерини, народженої від батька Яцкова Копача, - дано три оповіді в присутности народа на Службі Божій, від оголошення якої не поступила жодна перешкода щодо проведення весілля. Той же молодий Святу Сповідь відбув, Святе Причастя прийняв та екзамен склав. Дав у Монастирці, дня 2 грудня 1845, К. Приходник Івановський." Є печатка Монастирецької парафії. На цьому документі є такий запис: "Сього акта зоставляю в доказ потомкам - які то гіркі часи ми перебули. Волоша, дня 2 липня 1852 р. Ів. Дрималик, руський приходник". Крім того, молода пара мала мати дозвіл на одруження і від пана. Подаю такий документ - від 2 липня 1852 р., завізований Брікманом. Перед шлюбом молода йде "під вінець". Їй розплітають косу - як правило, рідний або двоюрідний брат. Перед тим дружки співають:
 
А де тота дівка, Що хоче до вінка? Най си вже сідає, Косу розплітає.
 
Мати плаче, а дружби співають:
 
Ой подайте гребінець - Десь там на полиці, Най розчешу тоту косу Своїй посестриці.
 
Далі йдуть співи-пережарти, наприклад:
 99
 
Не одне я япко їла, Та й на землю верла, Не одного я любила, А тепер поверла...
 
А хто хоче - най волоче, Я буду орати, А хто хоче - найсі женит, Я буду чекати...
 
Дівчата жартують, звертаючись до хлопців:
 
Як не схоче ті миленька, Що будеш робити? Чи не підеш в озеречко, Аби сі втопити?..
 
Хлопці дівчатам "здачу" дають:
 
Як не схоче - її справа, Най літа волоче, У Грушові чи Тинові Якась мене схоче.
 
Надходить мить благословення. Молоді тричі кланяються батькам,кажучи: "Просимо у вас, тату, у вас, мамо, благословення". Батьки відповідають: "Най вас Бог благословить, діти, - на весілля, на щастя, на здоров’я, на діточок, на фаний дорібок". Аж після того молода ходить селом,просячи на весілля. Говорить: "Просили тато, просили мама, абис-те на весілля прийш
 100
 
ли." Молодій відповідають: "Прийдемо, аякже, прийдемо, дякуємо!" У день весілля на молодого чекає т. зв. рогачка ("брама") - гурма парубків, що перепиняють дорогу. За молоду вимагають "викуп" - питво та закуску.  оргуються.  иставили їм бажане - і торги закінчилися, молода пара одне одному кланяється, обнімається і цілується. Молода прикріплює судженому букет, а він їй дарує квіти. Букет - символ щасливого подружнього життя, квіти - на вірність в коханні.  зявшись за руки, молоді тричі обходять стіл - "Бог  ройцю любить". Згодом сідають на подушки. Мати молодої дочці і майбутньому зятеві рушником обвиває шиї - на довічну вірність. Просить поцілуватися.  тароста відчитує молитву, а молоді тричі кланяються - на усі сторони. Молодій співають:
 
Поклонисі ти, (Ярино), Знизька і знизька, Буде твоя родинонька Зблизька і зблизька.
 
Як виходять з хати, молодій знову співають:
 
Вибирайсі ти, (Ярино), Вибирай, вибирай І на тото подвір’ячко Ані сі не взирай.
 
У церкві молоді беруть шлюб на рушничку щастя. Як вони вклякнуть, якась дружка закидає суконку молодої на ноги молодого - "щоб їх ніхто не розлучив".  же дома мати наливає молодим горілки. Пригубивши, молодята виливають позад себе. Мати ще наповнює келихи - і знове те саме. За третім разом, пригубивши, молоді розбивають келих на дрібні скалки - бо "де дріб
 101
 
Молода пара: Ярослав Грущак Бомбілів та Ганна Лев.  1960-ті роки.
но б’ється, там у щасті живеться". Потім сідають до столу і веселяться.  півають "серйозні" та жартівливі пісні. Подаю кілька:
 
У Грушові дівки хорі, На Задах недужі, У Волощі процвітають, Як макові ружі.
 
У Волощі я віддамсі, Не в чужому краї,- Буду жити, не тужити, Як пташка у гаї.
 
Оженюся у Волощі, А не в Добрівлянах, Буду файно отут жити, Ніби я у панах...
 
Не йди,дівко (Ганю), в другі села, Там будеш чужою. Лиш в Волощі твоє щастя,- Будеш не з журбою...
 
Поляки теж співають своєї:
 
Як пшишедлем до косьцьола, Став си на прогу. Одна клєнчи меж дружкамі, Модлеся Богу...
 
У Волощі єст родзіна, Жонка бендзє тутай,
 102
 
Жице бендзє, як каліна, І пєнкна, як рута...
 
Під вечір гості вибираються до молодої. Знову веселяться і співають.  тароста та старостиха починають:
 
А ви, гості, пийте, І нас не питайте. Пийте, пийте все - Господар несе!..
 
Гості :
 
Пити не просіте, А тільки несіте: Ми прийши до хати - Пити і сьпівати.
 
Цікаво проходить т.зв. перепій.  ут багато жартів, поздоровлень і побажань. Приміром, такі: "Перепиваю просо, щоб не було босо", "Перепиваю кварту гречки, би жили без суперечки", "Перепиваю гроші, би не водились воші", "Перепиваю калину, абис - те мали дитину", "Перепиваю овес, щоб не кусав пес", "Перепиваю ячмінь, аби молодий був моцний, як кінь", "Перепиваю мужа, аби жінка цвіла, як ружа" та ін. Під час перепою молода роздаровує весільні подарунки. При цьому співає:
 
Ой дай, Боже, здоровенько Тій свекрусі моїй, Що мі мужа годувала - До сподоби мої.
 
 103
 векруха відспівує невістці:
 
Ой дякую, невістонько, За тоту данину, Колись я ти заколишу Маленьку дитину...
 
Згодом молода "танцює вельон". Це її останній дівочий танець, який вона... передає іншим дівчатам, аби і вони невдовзі "танцювали вельон", але на своєму весіллі. Наприкінці молода підкидає вельон догори. Котра дівчина першою спіймає його - заміж вийде. Дружки заплітають молодій дві коси, завиваючи "кружком". Це означає, що відтепер дівчина - молодиця і невістка.  Мало село і своїх музикантів: скрипалів - Феді Малика  лександрового,  цка Кельмана, Юзу Лева Борикового, Яська  озняка Касперка, Андрія Нечипора Коцюміну; бубністів - Антона Шиха Горбатого, Петра Лева  ліпого, Гриня Риґіля Карольчиного, інших. На весіллі завжди був бажаним Михайло Дудич Люжбітової Ганни. Запрошували його, бо мав забавний характер, знав жартівливі пісні, робив різні "фіглі-міглі", а ще різні "цирки"...   кінчилося весілля. Далі надходить новий цикл - повесільний.  реба було працювати, народжувати дітей, опікуватися старістю батьків. Через місяць після весілля відбувається останній ритуал - т. зв. "колачини". Молодий господар пригощав гостей кругленькими хлібцями - колачиками. Гості "запивають" молоду сім’ю - на файне здоров’я, на гойні пожитки, на довічну любов.
 
 
 
 104
 
 
Запис у книзі одружень парохом Волощі о. Михайлом Яновським, 1835 р.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 105
 
Фрагмент запису у книзі одружень парохом Волощі  о. Іваном Дрималиком, 28 січня 1862 р.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 106
 
Додатки
 
ЛЕГЕНДИ
 
КОРИТКО-МІСТО
 
Діялоcь це тоді, коли наші річки були повноводними,а Бистрицею і Дністром можна було доплисти мало не до самих Карпатських гір. Акурат тоді, із княжого городу Галич вверх по Дністрі, за наказом князя-повелителя, плив якийсь Кориткобоярин, на рахунку якого було чимало добродійств. Проте він найбільше уславився тим, що досить добре знався на виготовленні човнів та корчаг, схожих на велике корито, яке служило для плавання на воді. Можливо, тому його, боярина, й Коритком назвали...Йому, отже, князь дав завдання - знайти таке місце, де б була річка і ліс на будівництво човнів, де б був спокій і затишок.  аке місце і невдовзі було знайдене - недалечко від гори Говда, яку омивав один із рукавів річки Бистриці.  коро тут закипіла робота, повстала велика майстерня - човнярня, у якій виготовляли різні судна: корита, струги, скути, чоновини та лодії.  а майстерня скликала до себе чимало майстрів і ремісників, в результаті чого постало містечко на ймення Коритко.  же довго по тому на цьому місці господарив боярський рід Коритків. Було то містечко невеличке, зате затишне і охайне.  точене зі всіх боків болотами і дрімучими лісами, воно мало чим було помітне нападникам. На горі Говда за наказом Данила Галицького були побудовані оборонна фортеця і строжова вежа, а зі сходу і півдня - додаткові сторожові вишки. З них міщани спостерігали, чи, бува, не набігають татари. Були у місті торги, дерев’яні тротуари, цегельня, млин і горни, в яких із болотної руди за допомогою вогню видобували залізо. При місті був також
 107
присілок, де жили челядь та слуги, що обслуговували городян. Була і капличка. Після нашестя татар з міста нічого не залишилося - усе було пограбоване, лежало в руїнах. Повідають, що на місці Коритка виникло нове поселення - теперішня  олоща...  очно коли виникло село – не відомо. Як не відомо й те, хто його  олощею назвав. А те, що тут робили човни і плавали, то правда, бо є у селі сіножаті, що Чоновинами звуться. Є і струги, ну, довгі такі водяні рівчаки, що, певне, походять від слова "струги" - човни такі вистругані... (Записав Петро Сов’як від Грущака Федора Андрійовича, 1911 р.н. - мого батька.-А.Г.).
 
 
ВОЛОЩА - СЕЛО
 
Після зруйнування міста Коритка ханом Батиєм деякі жителі цього населеного пункту повтікали, згодом повернулися назад.   в місцині, оточеній густими лісами та непрохідними болотами, заснувати нове поселення. Лівий берег Бистриці, що мав водний рукав аж до самої гори Говда, був болотистий - аж так, що під час повеней перетворювався на суцільну водяну гладь. Болота були густо покриті очеретом, шуваром та лепехою, а в менш заболочених місцях ще й порослі лозою, вербиною, сухостоєм та ріщам.  аке місце серед сухостою та боліт називається ще "хворощем" або "волощем"... Може, це і дало назву селу.  Потім, повідали, на то місце нібито прибилися якісь купціволохи.  ут вони поселилися і в честь своєї далекої батьківщини -  олощини село назвали  олощею. Зі сторони річки Бистриці село було майже відрізане від Божого світу.  ут були такі болота, що годі було добратися до правого берега річки, який був значно вищий.  ільки взимку під час сильних морозів налагоджувалося сполучення і можна було попасти на торговицю у
 108
 
Дрогобичі, щоб продати якусь омастину і купити собі сьирки, сьвічку, солі, ропи і ще чогось. Для того, щоби було постійне сполучення із Грушовов, Дорожовом, Добрівлянами і Дрогобичем, волощанці, грушівці через Бистрицю проложили місток, дерев’яний, але міцний. Жителі  олощі через болота прокладали собі дорогу, яка була виложена грубезними дубовими кльоцами, що називалисі мостовинами. Знаєте, такий дуб морений.  имочені в масній руді, мостовини не гнили, а дорога була дуже практичною і незамітною для чужого ока... Правда, бувало, що на цій дорозі не могли розминутися одночасно два вози, і тому були спеціальні правила користування: у понеділок, вівторок та у четвер валки возів їхали із  олощі, а в інші дні - до  олощі. Довго і файно служив волощанам сей шлях, через що татари село не раз, було, обминали.  а ось в якіймсь часі вони дорогу тоту таки пронюхали, вдерлися до села і геть-все спалили.  після тота довга дорога в скорому часі занепала. А деякі люди  олощі, рятуючись від загибелі, поселилися у Грушові, Дорожові, в інших місцях. Про тото свідчать прізвища, яких дуже багато у  олощі. (3аписав Петро Сов’як від мешканця Грушови Гната Спанчака, 1925 р.н. Літо 1986 р.).
 
 
"ВОЛОЩА" - ЧОМУ?
 
Ще у XIII ст. на теренах сучасної  талії проживало немало українців, зокрема, дівчат-полонянок... Українські красуні у своїх піснях та бесідах не раз, бувало, виливали свій смуток за рідним краєм, за своєю родиною.  умні мотиви пісень, виразність староукраїнської мови краяли серце навколишнім людям, зокрема, італійцям. Милозвучність української мови дівчатукраїнок на диво була схожа на італійську, а про темперамент
 109
танцю, артистизм забав - то годі казати! Як мовиться, усе крапелька - в крапельку.   ак трапилось, що якийсь волох-італієць, досягши парубоцького віку, не на жарт закохався в українську красунюслужницю, яку звали Яриною.  талієць, на ймення Альдо, теж Ярині сподобався.  исокий, ставний, русявий, він здавався їй чимсь схожим на українця. Крім цього, Альдо (аж дивно!) знав немало українських слів. Казав, що навчився їх від своєї прабабусі, котра походила з далекої  кіфії - вільного краю вільних посельців. Прабабця повідала, що її купив у  тамбулі якийсь італійський вельможа і, не встоявши перед вродою українкискіфині, одружився із нею.  ін же, прародич Альдо, прожив з полонянкою довге і щасливе життя.  она народила йому чимало дітей, котрі, будучи високоосвіченими, посіли високі громадські та державні пости в тогочасній італійській державі.  Якось, дуже заскучивши за отчим краєм своїх предків, Ярина вмовила свого коханого бодай на якусь часину провідати її  ітцівщину, що десь лежить у межиріччі Бистриці та Дністра. Альдо, звісно, їй не перечив. Мабуть, розуміючи, що такі відвідини додадуть Ярині сили і душевної рівноваги, допоможуть їй побороти у собі внутрішню ностальгію. Насилу добравшись з якимись купцями, вони побачили, що замість села - одне попелище та смердюче погариско. Крім дрімучих лісів,болотної комашні, галасливого птаства - нікого і нічого нема. З-перед вікон, де була хата, палахкотіли троянди, де-не-де цвіли крокіс та чорнобривці, а зі сторони колишнього причілка густо цвів кущик калини. Нікого з поселян не було видно. Можливо, повтікали в ліси чи, може, нападники їх у неволю забрали..." - гірко подумала Ярина. - Боже! Не татари то часом так над селом познущалися? - дівчина вигукнула у розпачі, розпластавшись на землі, мов птаха підбита. Заплакав-затужив й італієць, ніжно співчуваючи своїй згорьованій дівчині. - Яринко, не плач, кохання моє! Бо
 110
 
своїм смутком серце не вилікуєш... Либонь, то такий тобі уже карб, родині і односельцям твоїм. - Радиш не плакати, так? А що маю робити - радіти?! - спитала, обливаючись слізьми, Ярина. - Не знаю, не знаю... - розгубився Альдо. - 0, тепер ти не знаєш, не знаєш... - дівчина далі плакала.  ті слова Ярини важко ранили Альдове серце. "Хіба я тут винен?" - не сказав, а подумав хлопець, пригорнувши до себе дівчину.  ої миті Ярина попросила його якийсь час тута пожити: може, ще повернуться батьки, брати, сестри, а як ні, то якісь люди скажуть, що отут скоїлось. -  о як, поживем трохи тут, га? - дівчина спитала у хлопця. - Як скажеш, кохана, - погодився Альдо.  Переночувавши в уцілілому палісаді, прибульці залишили попелище і подалися шукати будь-яке поселення. Йшли день - нема, йшли другий - нікого, нічого... Аж на третій день побачили невеликий хутір - сім хат. Підходять ближче - нікого не видно, в середині - пусто. А де люди, де? Бачать: ген аж під горбами люди. На городі пораються. Підійшовши ближче, Ярина: - Дай вам, Боже, шісьці! - по-давньому обізвалася. - Дьикуємо.   вам, Боже, помагай! - відповіли незнайомці.  Зав’язалась розмова - сумна і тривожна. Люди повіли, що недавно ото напали татари, села спалили, одних побили, інших забрали в неволю. Ярина твердо для себе вирішила: зостатися тут, може, хтось з родини таки верне додому... Звели собі тимчасову хатку-мазанку. Завели корівку, якесь порося, всіляку там птицю. Шлюб взяли у віддаленій церкві, присяглися коханням на вірність собі і Господу Богу. Народилось у них трійко дітей: дочка і два синочки. Згодом ще двоє, добавилось - дівчинки. Повиростали усі, обзавелися вже своїми сім’ями, дружно-мирно живуть. Правда, тривалий час ностальгія Альда гнала додому, згодом привик, бо дружина отут, діти, є чисте небо, ліс, чорнозем, щедрі і милі люди. 
 111
 ело, що весь час розвивалося, вимагало назви якоїсь. Якої? Нової?  тарої? Чому нової? Ярина стару пам’ятала, хотілось їй назву оновити. А як? Придумала: дати назву від імені народу, до якого Альдо належав, від "влохів" - "волохів"...  ело так і назвали -  олощею.  праведливо, бігме! (Записав автор від свого діда - Грущака Андрія Буґового).
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 112
 
 
Мапа із зазначенням окремих сіл Дрогобиччини.
 
 
 

 
 113
Іван Гриник – «Сірий»  (1925-1945) – вояка УПА, підрайонний ОУН 1941 р.
 
Семен Довбняк  – «Войнаровський» (1920-1949) – крайовий провідник Меденичі-Дрогобич.
 
 
Антін Кивацький– «Олесь», (1921-1945), член ОУН-УПА.
 
 
Іван Лев – «Нестор», «Марко» (1916-1953), член ОУН-УПА,  станичний.
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 114
 
 
Ізидор Стебельський – «Кудияр» (1916-1946) – член крайового проводу, керівник охорони УГВР.
 
Андрій Тершак «Шугай»  (1920-1999) – керівник чоти ОУН-юнацтва.
 
Марія Дреботюк-Тершак – «Ксеня» (1923-2003) – розвідниця УПА, на рушнику щастя з Андрієм Тершаком – «Шугаєм».
 
Гнатко Тершак – «Грізний» (19221945) – член ОУН-УПА. 1944 р.
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 115
 
Федір Нечипір Трохимів –  «Голуб» (1916-1946) –  станичний УПА у Волощі.
 
Бенедикт Нечипір – «Бір» (1927-1950) – вояка УПА, боївка Івана Лева.
 
Федір Нечипір Гнатків (19161944) – голова «Просвіти», член ОУН-УПА.
 
Андрій Шакалець – «Летун» (1926-1945) – член ОУН-УПА.
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 116
 
 
Андрій Паньків (сидить) – зв’язківець ОУН-УПА і політкаторжани Іван Стебельський, Василь Павлюх та Іван Спанчак. 
 
Іван Стебельський Юстинів та Іван Шакалець Форисів.
 
Члени УПА: Микола Нечипір – «Дубок» – зліва та Микола Стебельський – «Кудлатий».
 
 
Провідники УПА: Іван Лев (справа) та Семен Довбняк – «Войнаровський».
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 117
 
Іван Нечипір Ґовґанів  з дітьми – член ОУН, політв’язень.
 
Федір Лев – член ОУН-УПА, комендант української поліції  в Бориславі.
 
Андрій Тершак – «Шугай» – член УПА, політв’язень Воркути.
 
Іван Лев – член ОУН,  станичний, голова Спілки політв’язнів на Буковині.
 
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 118
 
 
Мирон Лев – член ОУН, політв’язень німецьких концтаборів. Емігрував до Австралії.
 
Марія Бадецька – посильна Івана Лева, учасниця хору «Нескорені».
 
 
Осип Грущак (1931-2001) – Член сільської самооборони ОУН-УПА, політв’язень.
 
 
Андрій Лев (1923-2000) – «стрибок», тайний інформатор УПА, політв’язень Воркути.
 
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 119
 
Василь Лев Ганіщин –член товариства «Січ», політв’язень совєцьких концтаборів.
 
 
Іван Лев (1925 р.н.) – член ОУНУПА, станичний.
 
 
Іван Нечипір Сильвестрів (1910 р.н.) – голова «Просвіти», політв’язень «Берези Картузької» та совєцьких  концтаборів.
 
Андрій Нечипір Гнатків (1905-1981) – політв’язень: 25 років концтаборів – за «зраду батьківщині».
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 12 0
 
Бенедикт Лев (1917-2005) – зв’язковий  «Нестора», член братства ОУН-УПА.
 
Михайло Нечипір (1930 р.н.) – розвідник боївки Івана Лева, учасник Норильського повстання.
 
Онуфрій Нечипор Лаврентів (1930-1998) – голова «Просвіти», політв’язень.
 
Параска Нечипір (1918 р.н.) – член ОУН, голова товариства «Союз українок», політв’язень.
 
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 121
 
 
Федір Нечипор (1931-2000) – розвідник УПА, член повтання у Норильську-Воркуті.
 
Данило Пінчак Коваликів (1925 р.н.) – член ОУН, учасник повстання у Воркуті.
 
Василь Пінчак (1928-2001) – розвідник УПА, політв’язень.
 
Василь Павлюх (1929-2005) – зв’язковий УПА, політв’язень Воркути.
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 122
 
 
Катерина Спеп’як-Копач  (1925-2002) – зв’язкова УПА, політв’язень Мордовських таборів.
 
 
Іван Стебельський (1928-1980) – розвідник УПА, політв’язень.
 
Бенедьо Грущак (1908-1966) – станичний УПА.
 
Ярослав Фок (1928 р.н.) – член ОУН з 1944 р., учасник повстання у Норильську.
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 
 

 
 123
 
Богдан Чайка (1928 р.н.) – член УПА, розвідник боївки Івана Лева, політв’язень Колими.
 
Марія Чайка (1931 р.н.) – зв’язкова, політв’язень Мордовських таборів.
 
Василь Шакалець Форисів (1932 р.н.) – розвідник УПА, політв’язень концтаборів.
 
Іван Сильвестрович Нечипір – голова «Просвіти» та Іван  Семенович Нечипор. 1940 р.
 
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 
 
 

 
 124
 
 
Брати Ярослав та Богдан Грущаки – малі політв’язні Воркути.
 
 
Катерина Яцків – «Рукодаєва» – розвідниця УПА-Літиня. Загинула 1947 р. у Вивозі  (за Грошовом).
 
Спецпоселенці (зліва направо): Юлія Івахів-Грущак Бомбільова, син Богдан, Бенедикт Грущак Кузійової Каськи, станичний ОУН-УПА, син Ярослав та його дружина Ганна Лев. Сиктивкар. 1956 р.
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 
 

 
 125
 
Станичний УПА Федь Нечипор вітає учасників боїв під Бродами Гната Тершака – «Грізного», Миколу Ничипора та інших. Ясенівський ліс. 1944 р.
 
Як живеш УПА?  Станичний Іван Лев Зговди.  Ліс, 24.09.1946 р.
 
 
Андрій Шакалець та станична молодіжної сітки ОУН-юнацтво Катерина Скобик.
І з к о г о р т и н е с к о р е н и х
 
 

 
 126
 
Карта Волощі із зазначенням навколишніх сіл.
 

 
 127
   1899 рік виготовлення.
 
 
 128
 
ПРО АВТОРА
 
Побачив світ Божий у с. Волощі на Дрогобиччині, там же виколисався. Рано лишився без матері. Скінчив Грушівську середню школу, Дрогобицьку торгово-кооперативну школу, українську філологію Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка та студії військової журналістики (Мінськ).  Вчителював у селах Зворі та Долішньому Лужку (Львівщина). Деякий час працював у вузі, в якому навчався, а також у ПТУ-54. Короткий час був директором Стебницької СШ № 7, шістнадцять років пропрацював у добровільно-спортивних товариствах профспілок міста Дрогобича, понад шість років очолював їх. У молодому віці пережив сімейну трагедію: померла дружина, залишивши трирічну донечку, для якої був і батьком, і матір’ю. З 1990 року – завідувач відділів національного відродження, правового виховання народного часопису «Нафтовик Борислава». Автор кількох тисяч статей, нарисів, репортажів, низки прозових творів, поезій, пісень. Був співзасновником та співавтором трьох номерів підпільного альманаху «Тустань» (1989-1990рр.). Видав чотирнадцять книг та збірників: «Волоща – отча земля» – історико-етнографічний нарис (2001р.), «Доля» – новели, повість (2003р.), «Колоски на стерні» – новели (2005р.), «Над прірвою» – роман (2007р.), «Берег любові» – пісні з нотами (2007р.), «Історія Волощі» – шкільний посібник (2007р.), «Золотоперий підголосок» – у співавторстві (2008р.), «Чорний плагіат» – літературно-критичне видання (2008р.), «Життя як свіча» – новели (2008р.), «Знак орди» – роман (2009р.), «Перевесло» – поезії (2010р.), «Суголосся часу» – критика та публіцистика (2011р.), «Трафунки» – життєві оповідки (2011 р.), «Сірко» – повість для дітей. Член Національних спілок України – письменницької та журналістської, член Всеукраїнського Об’єднання «Письменники Бойківщини». Учасник Першого і Другого світового Конгресу бойків (2005р., 2010р.), лауреат і тричі дипломант літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска (2005р., 2008р., 2009р., 2012р.), лауреат літературного фольклорноетнографічного конкурсу «Бойківський світ» ім. о. Михайла Зубрицького, дипломант Всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу ім. Володимира Дроцика (2013р.), лауреат літературно-мистецької премії Благодійного фонду Віктора Романюка (2013р.). Нагороджений багатьма Почесними дипломами – як літератор і як громадський діяч. Занесений у книгу «Золотий фонд Бойківщини» (2008р.). Співавтор багатьох літературно-мистецьких збірників, антологій та альманахів, редактор численних книг поезій та монографій. Автор близько сотні літературно-критичних рецензій та багатьох мистецьких оглядів.
 129
У ВОЛОЩУ – ЯК НА ПРОЩУ
 
Згадалися крилаті поетичні рядки великого сина дрогобицької землі: "...Той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить". Вони якнайточніше говорять про автора Андрія Грущака і його історикокраєзнавчу книгу "Історія Волощі" – посібник для учнів. Хто такий автор? Журналіст, публіцист, краєзнавець, прозаїк, поет і художник-графік - в одній особі. Можна сказати про нього й інакше: щирий патріот своєї малої батьківщини - села Волощі, "що у Франковій стороні", і великої Батьківщини - України, який немало причинився до її відродження та здобуття незалежності в зоряні роки, починаючи від кінця 1980-х. А тепер - про його "дивнії перли", себто про книжку. Якщо хтось вважає, нібито "Волоща" цікава тільки її родакам і жителям, той помиляється. Видання настільки жваво написане, пересипане стількома фактами, історіями, легендами, бувальщинами, випадками і т.ін., що захоплює читача, неначе водокрут, і не відпускає його увагу до останньої сторінки. Тут можна знайти все: дослідження з локальної топоніміки села, починаючи від походження його назви (найімовірніше від назви волохів, або предків сучасного населення Румунії, які нібито дали початок селу), історії розвитку, традиційних занять волощанців, духовного й культурного життя тощо аж до звичаїв, традицій, побуту, що вже поступово відходять у минуле. Всю цю інформацію подано на тлі галицької та загальноукраїнської історії від давнини до наших днів, завдяки чому створюється колорит панорамності, всеохопності і типовості описуваного для інших населених пунктів краю. Грущакова "Історія Волощі" "населена" ще й кількома сотнями людей, які або народилися в селі, або мешкали чи мешкають, або бували в ньому і залишили певний слід у його минувшині, або відіграли свою роль в описуваних автором подіях як у селі, так і в регіоні і ще дальше. Тому вона є ще й своєрідним симбіозом багатьох поколінь волощанців і галичан у широкому значенні слова, а отже, цікавіша й цінніша для читачів. Поринемо на кілька хвилин у це захоплююче чтиво. Згідно з легендами та переказами, скрупульозно досліджує автор, на місці нинішньої Волощі у сиву давнину знаходилось містечко Коритко, є і документальні докази. У селі побутує передання, нібито його заснував "господар" Петрило Волох, командир військового загону чи навіть волоського війська, який служив при дворі князя Данила Галицького, за що князь надав йому в довічне користування землі між річками Дністром і Бистрицею.
 130
 
Від імені цього командира-волоха гейби утворилась назва Волоща. На факт волоської колонізації Прикарпаття і Карпат у Х-ХІІ ст. вказують сучасні дослідники, на яких посилається А.Грущак. Далі він веде читача лабіринтами наступної історії села і краю, в якій було всього: і драматичного, і трагічного, але так мало світлого, оптимістичного й радісного. Воно й не дивно: наші багаті землі дуже приваблювали захланних сусідів-загарбників. Одні з них окуповували наші землі довше, інші коротше, та однаково всі вони залишили на них свої колоніальні карби. Волощанці й галичани ніколи не корилися забродам, піднімались на боротьбу і віддавали життя "за свій рідний край, за стрілецький звичай", ''йшли у бій за свою перемогу". Тих поколінь, як пише автор книжки, перейшло через кін минулих століть десятки, та пам'ять і документи зберегли для нащадків лише окремі прізвища. Через відсутність власної держави місцеве населення мусило працювати на панщині, пізніше дуже потерпало від малоземелля, визискування чужоземних поневолювачів і їх п'явок-лихварів, однак зуміло зберегти свою національну ідентичність, плекало національну свідомість і неповторну духовність, а через неї - нові когорти борців за волю. Найповніше вдалося А.Грущакові відтворити боротьбу народу за державність у XX ст., а ще точніше, в 30-50-х рр., бо сам пам'ятає трошки ці події і на час написання книжки ще жило чимало учасників та свідків героїчного змагу ОУН-УПА, від яких він устиг записати спогади. Підкріплені численними архівними документами, найстаріші з яких походять із XVII ст., церковними шематизмами, довідковими та енциклопедичними виданнями, публікаціями в періодиці, метричними книгами шлюбів і похоронів, словниками тощо, ці частини й розділи "Історії Волощі", яких є аж дванадцять, читаються ще з більшою увагою і користю, несуть у собі могутній заряд патріотизму, любові до свого краю і народу, виховують молоде покоління на славних традиціях попередників. Такі б книги кожному нашому селу, місту, школі - і можна бути цілком певним: справжня історія невдовзі виховає, викує, немов у горнилі, нашу соборну націю. Тоді ніякі чужоземні зайди не зможуть більше ніколи накинути нам на шию ненависне ярмо. Бо вільна думка, вільне слово, вільна пісня породжують тільки вільну людину!
 
Роман ПАСТУХ,  журналіст, член Національної  спілки письменників України



Создан 01 июн 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником