ДОЛЯ

ДОЛЯ



ВІРНІСТЬ О ТЧІЙ ЗЕМЛІ
Є мова піль, озер і неба – та ходить мова та німа. Є українців більш, ніж треба, А України все нема... Микола Холодний
Андрій Грущак не належить до тих галасливих «патріотів», які, зробивши щось на копійчину, готові кричати про це мало що не на всіх перехрестях, вдаючи із себе новітніх героїв. Він скромно робить те, що належало б робити кожному українцеві, якщо це українство у нього не показне, не вдаване, а йде від душі, від серця. Так, тихо й непомітно трудився він над дослідженням історії рідного села Волощі, сумлінно поєднуючи працю журналіста з працею науковця-дослідника. В результаті цього з’явилася досить таки об’ємна (бо аж на 450 сторінок) книга під назвою «Волоща – отча земля». Кажу «з’явилася», бо звідки пересічному читачеві знати, скільки праці, нервів і часу вкладено автором у це видання. А ще ж були «ходіння по муках», себто візити до ділових людей, аби по копійчині зібрати певну суму для оплати праці видавців та на поліграфічні витрати. На щастя, знайшлися добрі люди, які вміють цінити вартість друкованого слова, вони й посприяли виходові книжки у світ. Правда, він і свою кишеню добре-таки спорожнив... Ну, а які статки у нинішнього пересічного українця – це кожен знає! Сьогодні Грущакову монографію про Волощу читають не лише його краяни – нею починають цікавитися і за рубежем, там, де є українська діаспора. А тим часом А. Грущака захопила нова ідея: зібрати докупи написане ним у різні роки і видати окремою книжкою. Писати ж він починав ще будучи студентом Франкового вузу – здебільшого новели, короткі оповідання, нариси. Писав так, як бачилося йому життя чи диктувала реальна дійсність, – щось там для друку, а решту, як то стало звичним казати, до шухляди. Бо куди поткнешся із своєю правдою, коли вона не прикрашена, не прилизана, не притягнена за вушка до від
6
повідної норми, що звалася на той час соціалістичним реалізмом? Свою нову книжку автор назвав просто й безпретензійно – «Доля». Декому ця назва може видатися надто буденною і не оригінальною. Та це лише на перший погляд. Бо коли вчитаєшся в кожну новелу, в кожен рядок цієї книжки – скрізь проглядаються долі людські: одні – світлі і радісні, інші – темні й заплутані, як лісові путівці. Авторові не було потреби вигадувати своїх героїв – з ними він зустрічався в житті, чув про них від своїх односельців, мав змогу спостерігати за ними, аби реально оцінити їхні вчинки, їх поведінку. Тонкий психолог та добрий оповідач, Андрій Грущак уміє заінтригувати читача, спонукати його до роздумів, до самоаналізу. Кожна новела у нього по-своєму цікава і неповторна, а його персонажі – живі й колоритні. Письменник Левко Різник про творчість автора книги сказав, зокрема, так: «Добре враження залишають новели Андрія Грущака. Незважаючи на потужний духовний тиск на авторів Карпатського краю творів Василя Стефаника чи Марка Черемшини, Андрій Грущак зумів уникнути тиску цього силового поля, хоч і барви краю зберіг, шукає самобутню стежину в прозі – і це йому вдається» (Бориславський ізмарагд, Дрогобич, ВФ «Відродження», 2002). Отже, дебют Андрія Грущака як новеліста, можна сказати, відбувся. Може, трохи й запізно, та винен у цьому не автор, а ті обставини, що склалися навколо нього. Мене ж тішить те, що свою вірність отчій землі він щоразу підкріплює конкретними справами, глибоко розуміючи тісний зв’язок між ідеєю та чином. А цього якраз і бракує нині багатьом нашим краянам. Євген ТИТИКАЙЛО, член Національної спілки письменників України. 17.08.2003 р., м. Борислав
7
НОВЕЛИ
8
КОШИКАР ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Як не мав Тимко найби пісного щастя за молодих літ, то на старість – і поготів. Було йому завсігди, як тому псові: більше поміж хатами, ніж вдома... Інші, диви, побралися, зліпили господу, свиней-корів порозводили, дітей нажили, а він, неборака, й донині так – парубком. Кажуть, що мав там якусь – у виселку. Та так, весілля не вийшло. Чому – один Бог знає... Хотіли зятя багатого, мабуть. «Бідака з бідак!» – не одна, було, дівка казала, на яку Тимко накидав оком. Його хата – низька, мовчазна, вітрами причесана – бокує. Наче гніздо ластів’яче, притулена до села. Поки ще молодим був – давав собі раду, порядкував сяк-так. Та коли очі сивіти стали, а плечі, од жорен гейби, додолу гнулись, не міг уже бідака пантрувати усього, знемічнів зовсім. Казали про нього: голий – як стовп при дорозі. Дві курки отих, що за тиждень одне яйце несли, вже давно поздихали – від голоду, мабуть. А Бурко його (аж важко повірити!) полюбив ланцюг другого господаря. Мурка – і та у мандри пішла... Та й в хаті ладу не видно. Хіба дивина? Адже й вона, звісно, моцних рук потребує. Ще світ-зоря – Тимко човгав уже по оборі. На хвильку-другу біля воріт зупинявся, важко спираючись на вориння, у глибокій задумі дивився на виповнений загравою обрій. Відтак вертався до хати, сідав на стілець і, лозиною обклавшись, коші плів. І так щодня було в нього. Отак і жив з них, тих кошів. Деколи, правда, їх комусь дарував, а ще ними, бувало, комусь і позичку давню гасив... Уряд та заздри на оці мали оте його ремесло, але лиха година, слава Богу, хату стороною обходила. Мав, правда, кілька загонів, садочок і беріг потоку. Та землю тоту за несплату податків влада по саму призьбу одрізала, а плодовиті дерева гейби уже сам вирубав... Лишилося диччя усяке – для химовороті, мабуть. А беріг його щораз у потік сповзав і сповзав: вода підмивала. Як руки зважніли і мав обідати, Тимко чув, як у Тихих Лозах зливно цівкали кулі. То голосно, то віддалено – і все цебенили...
9
– Ади, каро людська, вже-с знов нас спіткала, – кректав старий кошикар, скидаючи до сіней своє причандалля нехитре. Звагом, нога за ногою, тягнув моріжком, що вів у Тихі Лози. Що ближче підходив, то, ніби з туману, юрба виринала. У розпачі, ламаючи руки, товпились жінки, діти. Неподалік, обличчям до неба, лежали знайомі: Лекса Голодний, його половина – Анеля, двійко дітей та Каська з-над Озерини, а на гіллі троє висіло – чоловіки. – Оті – то повстанці! До села йшли, а їх – із засідки... – Денис Боровий, що пониж Тимка живе, догори очі підвів. – А ті – зв’язковими були, – показав долі. – А діти?.. Діти – не винні! Їх ото через тих, що у лісі, а мо’, що українці вони... Старий кошикар аж затрясся од болю. Ніж виймав і різав, різав... Здригалися одна за одною шворки, метляючись, як вітром підбиті; тіла, мов важкі гирі, додолу – гуп-гуп... Страшно і глухо. – Нумо, Денисе, – Тимко рискаль брав до рук. – Що, за християнським звичаєм? – дід Денис очима синьо заблискав. – За ним, брате, за ним, – кошикар копав яму. Дяк Сенько, що з-за кущів вийшов, панахиду відправив. Як китайкою могилу замаяли і «вічную пам’ять» співали – плакали всі, голосили: «За що їх отак... скатували? Що рідну землю свою боронили? Від московців проклятих, катів?» ... Коли сонце – велике, червоне – востаннє догоряло на змервленім обрії, по діда прийшли. Бундючні, підпилі, у кітелях і гімнастерках. По хаті все шастали, розмітуючи пруття, яке заготовив Тимко. Ручищами у перескринок, в постіль і за образи – усе сховку шукали. Навіть пляшки з нафтою нюхали... Трощачи кошики, біснувато кричали: не слова, одну матюкню – московську... Згодом Тимка надвір вивели. Із двома кошами на шиї – напевно, для посміху. Кольбою – в плечі, револьвером – в потилицю. – Ану, вперьод, сволочь! – і по ногах, по ногах. Шпіцами кирзаків, цівкою, цівкою... – К своїм, твою мать... Дєніс Боровой, соколік твой ясний, ги-ги, ужо там... Привели Тимка до могили, яку недавно сам насипав. Наказали спинитись коло тіла Дениса, руки якого – окремо.
10
голова – теж... Трохи далі лежав і Сенько – обличчям донизу, із паколом в тім’ї. – На, свінья... Рой! – Тимку до рук рискаля пхнули. Як в ямі показались кроваві тіла, гримнув постріл. Раптово, з різким запахом пороху. Тіло Тимка сповзло, як талий сніг, у свіжу могилу. – Льоша, єщо одін врєжь! То єсть контрольний, – скомандувала куртка-шкірянка. – На, бандіт, подихай! – масні губи скорчив Альоша. – Да-а, черві нам скажут спасібо, – добавив іще сірий плащ. Тої миті сталося несподіване: розірвало магазин карабіна. У вбивці витекли очі... – Ой, ой, ой!.. – сліпий хитався над ямою. – Твої глаза, Льоша, мєлочь в сравнєнії с нашей освободітєльной місієй, – командир опергрупи штовхнув його в яму. – Мєлочь, мєлочь! – плямкали чужинців вуста. Тепер усі в яму стріляли. Кілька куль прошило й тіло Альоші... Коли умовкло стрілів відлуння, земля дивно запахла. Чи то розтертою брунькою верболозу, а чи терпкою кислицею – того вже не розпізнавав старий кошикар. Не бачив, що вбивця його, мов мішок, лежав поруч, як господа його пойнялася вогнем, як крадькома з-за фіранок ззирались сусіди, коли постріли чули. Не бачив уже того Тимко, бо його очі, зледеніло-журні, зсивілі, з відблисками кошів у зіницях, одного просили: помсти... Помсти катам! 25.04.1968 р., Волоща – Дрогобич
11
НА  МИКОЛАЯ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ У господі – тиша: шкрябнула б миша, то, може, почув би. Під сволоком сяйво в лямпі тремтить, наче світлячок у темряві. З рамки, що на покутті, ось-ось має зійти Святий Миколай, щоб дарунок мені десь розкрутити. Він такий файний і статний. І весь в позолоті. Аж сяє. Мені чомусь так неспокійно сьогодні – що край! Вчора тітка Гаська казали: «Твого тата, дитино, совіти на Бриґідки* забрали». – «За що?» – питаю. Кажуть: «Не знаю. Дасть Біг, додому ще верне». А ще мені мама вчора казали, що ниньки пішки підуть аж до Дрогобича – до мого тата, А як мали вже йти, то ще ми повіли: «Та ти не бануй: святий Миколай дарунком тебе не обділить». О, чого й досі Святий Миколай з покуття не сходить? Напевне, чекає на маму, яка обіцяла скоро прийти. На ще теплій печі нас двоє: я і моя киця. Мабуть, собі хвостик і лапоньки гріє. Так їй тут добре, що аж муркоче. Як я їй пальцем махну, вона його лапкою – хап! У шкіру, наче цівочки, кігті втикає. Але то мене не болить, бо та Мурка – наша. Вже пізно-таки, а матері все ще немає. Де вони забарились так довго? Було би не зле, якби не мали нині багато роботи. Завтра-бо свято – ніхто за маму тоту хатню роботу не зробить. Може, їй допоміг би, але в хаті я сам, тож з печі не злажу – боюся. Міркую: та одна курка, що мама тримають, нині не здохне. Напевне, щось за день собі нашукала, то й спить. Шкода Сірка: він на ланци... ... На небі вже ранок сонцем зацвів, а я ще трохи кимарю. На лежаку, бачу, мами нема. Моя добра кицуня мені гріє ноги і душу Святий Миколай тривожно мовчить. – Агей, Федуню, двері втвори! – не мама, а тітка Гаська знадвору гукають. – Чого це ви, цьоцю, так нині рано? – напівсонно питаю.
 
* Бриґідки – тюрма у Дрогобичі.
12
– Тобі дарунок наш Миколай передав. Ось – скибка хлібини, калачик і горня молока. Най буде тобі хоч такий від нього гостинець. Їж, хлопчику, їж... – А чому то приніс ваш Миколай, а не мій? – питаю. – Бо твій Миколай боявся надвір виходити з хати... – А то чому, цьоцю? – Бо в селі «червона» облава лютує. Вона й твою маму, бідако, вчора схопила. Їхня служба казала, що її, як і тата, ген до Сибіру, може, повезуть... Через кілька неділь мати додому таки повернулись. Мого тата і тітку, яку теж на Сибір забрали, нам вже не вернули. Мама завше казали, що кожен рік, акурат перед Миколаєм, їй сняться хрести. їх завжди – два. Такі куці і чорні. І дуже сумні – як людське горе... 15.12. 1980 р., Волоща
13
ПОД АРУНОК ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Доньці Олі
– Нумо, діти, до праці! – від вправних рук Катерини Петрівни на білому аркуші м’яко стелились милі дітям слова. Голови школяриків прилипли до такого ж, як у вчительки, листка паперу. То тут, то там скрипіли олівці, цмокали язички, уліво-направо перехилялися заклопотані лиця. Діти писали й малювали. Подарунок для мами. На восьме березня, оте чуже свято... Робота кипіла завзято і весело. Грушка (таку кличку мала дівчинка) всі сині букви знизу жовтим підводила... Просто так, аби ладно було... – Йой, Грушко, ти що? – гостро кольнула ліктем подругу Томащучка. – Чого ти, Наталю? – Не смій! – А то чому? – Бо так негоже... – Ет, щось таке мелеш! – Не я, інші мололи – і чужі, і свої... – Як, навіть свої? – Авжеж, усяке було. Знай, за тоті кольори – жовті та сині – маминій мамі, що вишивала ними Шевченка, аж у Сибірі комуна роботу знайшла... Будувати бараки... – О, так далеко? – А ти як думала?! Підійшла Катерина Петрівна – аби неувагу дівчат погасити. Очі на Олин папір – і заніміла: Боже, які кольори!.. Ні, ученицю вона не сварила, а лиш правицею Грушці погладила голову. Ніжно і тихо. – Файна дитина! – похвалила і пішла собі геть. Урок добігав до кінця. Ще трохи, трохи – й дзвінок. Буде перерва, а заодно – радість і сміх. – А тепер, діти, давайте ваше малювання-писання оте хором читати! – сказала учителька.
14
– «ЗІ СВЯТОМ ВЕСНИ ТЕБЕ, МАМО!» – діти загули, мов джмелі. Голоси – натхненні, очі – веселі. За свій подарунок – мамі. На мамине свято. Ураз з-посеред радісних голосів вирвався схлип. То плакала Грушка – нестримно і голосно. – Олю, не треба... Ти ж татка ще маєш!.. – тепер Наталка уже. – Та знаю: не треба... Оля затихла. Її папір був майже весь мокрий – від сліз... Олівець, куций і жовтий, що в пальчиках чогось нервував, домальовував у написі-привітанні останнє слово кольору неба – «ТАТКУ»... 5.03.1986 р., Волоща
15
СИНИ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ 1 Зрану-порану молочарка оповіла селу новину: до хорої Корбихи сини прибувають. Зразу всі три. Отой середущий, Левко, ще вчора приїхав. Від холодних снігів, кажуть. Виділи ’го на стациї, як в автобус пхався, що до Літині йде. Там живе його брат – старший, Микита. Ще замолоду в прийми пішов. На фермі робить. Його жона вчена – на фельдшерському пункті за лікарку. Наймолодший, Стефан, в академії вчиться. Люди макітрять: як ото Корбиха їх буде приймати? Може, і видіти не захоче, говорити не стане. Так, так, має за що: натовклася в житті, згибіла геть-чисто, згризлась на тріску, заки їм ради дала, до пуття довела. Скільки треба було тих колосків назбирати, ночей недоспати, різних страхів перебути, аби голодними і голими-босими не були. А що мала від того, що?! Як витяглись трохи, звелися на ноги, розбрелися світами, то вже й рідну світлицю забули... Ще той старший, Микита, що у районі, невідь-коли на якесь свято мамі з’являвся. Радше під осінь (синова й онуки доріг не шукали: далеко...). На хвилю присяде, розрадить стариню, яблук, груш напакує, часнику й цибулі прихопить, картоплею сітку напхає (половина його, хоч не з міста, та землею рук не забрудить), слово-два кине – і вже по параді: нема і тіні від гостя. А її Левко, отой, що на Півночі, за десять років лиш два-три рази додому прибився – по телеграмі. За наймолодшого, Стефка, негоже й казати: загирився в науках... Буває, дерево за тин пересадиш – і то віттям, наче стончками, на подвір’я спливає: до хати проситься. А то таки люди, світе мій ясний, сини твої рідні... Гай-гай, кому це повіш, кому ся поскаржиш? Коли вже й сусіди не ті, що колись. Ой, не ті... Бувало, сірників, солі, нафти позичать, січки наріжуть, чобіт у скруту дадуть. Тепер же, он-но, як позашальовуються тими парканами високими, повтупляються у телевізори сині, повмикають магнітофони скрипучі (де їм до хорів?), кричи не кричи –
16
небагато озветься, проси не проси – ніякої помочі. Немов з крайньої хати, чужі... З наймолодшим сином Корбиха клопотів наче й не мала. Добра дитина була: слухняна, потульна, помічна в усьому. Головне, до книжок не треба було заганяти – сам собі раду давав. Любила його з-поміж дітей чи не найбільше. Може, й не так, бо в матері діти усі однакові. Але ті, перші, скоро дорослими стали, до власних осель потягнулись. А Стефко знайшовся вже пізно, у сорок п’ятім. Її Климко, бувши при войску в совітів, на часину-другу до хати забіг (стороною села їхня частина проходила). Людоньки добрі! – не знала, де ’го подіти, як цілувати! Тертяників з бульби вмить напекла, по́ливки з сухослив наварила, чвертку міцної десь розкрутила, сінник пахким сіном напхала... І ожила хата, звеселіла! А як відцикали ходики якусь там часину – їй білого світу не стало: попрощалася за селом зі своїм Климунцем бідна Марина. І то вже (чи знала?) навіки! Може, десь, не на нашому полі, голову склав – ні одвіту-привіту з тих пір. Склав за чужі інтереси... А може, мерзлота Колими його кості навічно укрила? Казав-бо якось при чарці в сільмазі Копачів Федь, що в п’ятдесятих на лісоповалі його наче видів... Бо дезертиром був. Чи так воно, ні – іди, перевір, коли по ГУЛАГах отих стільки люду запропастилося... Заки чоловік ще при хаті крутився, то жилось їй трохи тепліше: як-не-як, а якусь копійчину чинну завше госпо́ді приніс, біди хатні ділив, самоту відганяв. Роботу неперебійну мав: у кузні в поміч ковалю був. Йшли люди до нього. Зі своїм кожен: одному треба мотику, другому – вили, іншому – рашпіль добротний чи ще щось таке. А що сім’ї ділились, то й хати, як гриби, одна попри одну тулились. А як виросла хата, то й щось на подвір’я просилось: господарське начиння, стайня худібці, дровітня, а чи криниця. Відай, криниця немало робіт йому додавала: журавля встановити, піддашшя стягнути, стовпи бляшшям обкути, до коловорота корбу змайстрити. Хто б не просив – легко чи важко, – ніколи відмовити звички не мав. Проте, чи не найбільше людям корби робив (мабуть, через це й Корбою
17
нарекли). Правда, за роботу оту грошей люди не густо платили (самі-бо не мали), та все-таки щось за день накапало. Гріш до гроша – копійка росла, мало-помалу нужду відганяла, дневі раду давала... Без Климунця, йой, намоталась Марина по людях – своїх і чужих: комусь поміч ту мусила відробити, а в когось і на свіжу копійчину розжитися. Не раз, було, ніченьки не доспить, стравоньки не доїсть. Вже трохи пізніше, як варилихою стала, легше було. Люди з охотою брали її: смачні страви варила, ладно весільні столи накривала. Ще й колгоспній нормі лад мусила дати – аж руки гуділи! Ая, усюди встигала, бо мусила так: чотири маленькі роти їсти просили, з дня на день хата свята чекала. Правда, Янька, доня її, помагала їй, як могла: страву доварювала, у хаті прятала, козу припасала, молодших за себе братів пантрувала. Працьовита була, гойна у всьому. Одну лиш хибоньку мала: хорувала тьижко – на грудну жабу. Так і лишилась небога без пари. Бо хто, скажіть, хотів би собі таку за бабу взяти, хворобливу та бідну? Мала, правда, кілька знайомих, та й то лише так – весілля не вийшло, бо, зачувши у дівки хрипи в грудях, ноги самі туркали двері... Померла бідачка в одну із субот глибокої осені, так і не дочекавшись свого материнського щастя...
2 Ще присмерк ранку руку не подав, як старий Тимко уже свою Лиску на толоку гнав. Високий, худий, він ледве ноги волік. Не людина, а знак запитальний... Хоч лицем ще не дуже потертий, а очі зведе – завзяття горить, проте сумну долю його ніяк не сховати: одразу видно, що біди його до-обре товкли!.. Як з ліскою Корбихи Тимко порівнявся – з вікон світлом сипнуло, аж в очах закололо. Ходу сповільнив, серце пурх-пурх, мов перепел, по жилах тепло розтеклось. Не стямився навіть, як ноги самі на подвір’я Марини понесли. Спинився на мить, трохи подумав: «Ні, провідаю потім», – поплескав Лиску свою й дорогою далі потовкся, збиваючи порох.
18
До Марини Тимко довго серцем болів (гожа дівка була!), навіть батькам її в зяті набивався, але не взяли: поля, хати не мав. Жив між чужими, як будяк на вигоні: хоч без потреби, та все ж хтось стопою пригне... Та й сусідський Климко вже тоді Марину поглядом стриг, а чужих парубків усе відкоськував. По війні, як за Корбою слід загубився, Марина не проти була би вийти за нього. Проте брати – не брав, бо серце давній біль ще носило, а зболену душу гордість давила. Та й Марина непевно себе почувала при ньому. Чи той Тимків біль серце їй краяв, чи нерішучість їй руки в’язала, а чи, може, незгода батька-неньки їй душу гнітила – хто його зна? Замолоду йому-бо відмовили... А все ж, коли раз весілля робила, таки в Тимка Сулими допомоги просила: дров наколоти, столи позбивати, накриття для танців зладнати та ще й нашої, старовинної, заспівати. Трудився тоді, як родич найближчий, в усьому раду давав. А вона, Марина, жодного разу на нього й очей не звела, наче його не було. Коли сонце – велике, червоне – за причілок Корнилишиної хати чіплялось, ступив Сулима на обійстя Марини. Хоч, може, душею чував, що не гоже, та ноги самі в хату просилися. Себе перемігши, сінешні двері турнув. Як темінь сіней всього облягла, Тимко загукав: – Марино, гов, чи дома єстесь?! Натомість лиш стогін почув. Не втерпів-таки, до хати забрів. Стара Корбиха тулилася на лежаку, в шаляновій хустині, у блузі в горошок. Стогоном стогін гонила, очима сумно по хаті водила. А поруч неї, на табуреті, чипіла стара Семениха. Суха – як щіпка, довга – мов кочерга. Раз у раз лахою з слабої мухи зганяла. Очима дивно торкнулась Тимка, аж його наче струмом шмигнуло. Було тої миті йому якось не з руки. Ніколи до того, знай, не тикавсь сюди, теперки, диви, та приплівся. Був би Марині він хоч рідня чи сусіда поблизький? А то собі так – ні сіло, ні впало... «Може, і справді незручно було появлятись сюди? – в ту ж мить друга думка тоту, першу, гасила: – То й що,
19
що не зручно? Може, востаннє бачу її. Коли все життя, як лис, бокував, то хоч попрощаюсь тепер, а то, стрівшись десь там, ніяково буде – перед нею і Богом...» Стара Семениха щось шелеснула під ніс і ще раз, тепер уже впівока, глипнула на Тимка. Проте той погляд її його вже не проймав. Хоч знав, добре знав, що колись його вподобала собі. Батьки її навіть їм прибудову при хаті зліпили, добрий наділ у полі відбили, гостей на весілля серед села перебрали. Дак, знай, не схотів бідний наймит від багатших за себе ласку прийняти. Та очі його, видать, не могли не добачить, що їхня Мокрина на язичок добре лихою була, не того, так того при місяці міцно до себе тулила... До того ж з ним, тоді ще молодим, сповненим сил, гожим на вроду, не порадились навіть – самі усе порішили. А що він, жебрак вам якийсь, нероба, пияк, що милості вашій зрадіє? Ну, що з того, як в самого ні кола, ні двора? Аби вдатні руки були і душа чиста, твердий розум міцно діло тримав, потроху щось можна нажити, поволі злидні прогнати.
3 Раз попри раз хатні двері рипіли: то сходилися односельці – далекі і близькі. Несміло всідалися на бамбетлі, що давно до музею просився, скорботне мовчання котилося їхніми лицями, аж очі сльозились. Хоч як не важко жилося Марині, зате відходилося легко. Лежала собі, як покута: щоки низько запали, чолом зболені хвилі котились, а очі, чисті і тихі, чеканням світились. Що коїлося в баби в душі тої миті – нікому ніколи не взнати. Ні синам, ні селу, ані світу. А чутка про те, що Марина вмирає, щораз більше збирала людей з усього села: з Кута і Гори, Лепехівки та Ґільниці. Сходчани поникло плечі несли, головами сумно вітались. Декого з них, легких на слово, до балачок хилило: – Диви-но, як хмар, людей нанесло, а їх все ще немає, синів... – Ага, то, видать, Каська Завуличка винна: запізно, напевно, телеграму пустила.
20
– Говори-говори, файні то діти, що телеграф питають, як ото стежку до мами шукати... – Теперки що діти, що птахи – одно: хукай не хукай на них – хосен маєш один. Бо як зросту трохи візьмуть, наготу в моду вберуть, у світ за очі летять, з рідним гніздом не простившись. – Так воно, так, проте, слава Богу, не всі. А ті Маринині блудні сини хоч би на погріб мами поспіли... – Та цитьте, баби, он людині геть зле, а ви, – хтось пробував був тоту ріку просторік загатити. Тимко Сулима тих балачок, можливо, не чув. Невеселі думки йому душу гнітили. Ще вчора-сьогодні бодай у думках міг до Марини прийти на розмову, а завтра, напевно, фертик по всьому. Кожна думка Тимкові давні сили будила, спогад теплила, дні гортались йому, наче стрічка в кіно: ось Марина уся – усміхнено-молода, тепла хвиля коси спливає з тремткого плеча, гінкий стан оперезаний золотистою крайкою, а очі її, несмілі і тихі, горять, наче мак. Із сухих дідових вуст, що здригнулись, мов нерв, зірвались раптом слова: – Рідна моя... Ті слова, наче грім, сколихнули усіх, зняли шемріт такий, як у вулику навесні. Проте Марина, напевно, вже того не чула: їй у цю мить, може, востаннє плакати захотілось, але та, остання, сльоза більш не текла, бо сльоза вже ота – сухою була... – Сини мої... – лиш зболений відчай забився крилом, крізь здавлені губи насилу прорвавшись, а очі її, тривожні і ясні, де дверей, вікон побігли, навічно застигши, як скло. 10-14.12.1990 р., Волоща – Дрогобич
21
ВТРАТА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ – Йой, Гасько, Марино, Стефане! Нині Ганки Лозихи не стало! -то стара Бараниха сусідів скликала. – Чуєте мі, людоньки гойні, гей! – теплий порох ногами збивала, совою до чужих шибок тулилася. Вже вдома тихо повіла: – Федько втрату поніс, втрату... На свіжу ріллю чорним лоскуттям раз у раз круки зліталися. Сторожко головами крутили: безпеки шукали. Перевальцем сюди-туди походжали, то тут, то там живність клювали, згодом вдоволено об пір’я дзьоби чистили. Федь-удівець на порозі – весь біль. Обличчям блідий, похмурий, мов день в непогоду. Однією рукою тримався за дідик*, другою – за чорно-сиве волосся. Його очі тепер – непорушні вуглини. Вуста щось говорили, та слів не мож було розібрати. Василько – його надія на старість, – що, ніби вихор, до хати влетів («.. .Бідна дитино, гайда додому, твоя мамця вмирає...» – то тітка Йивка шкільному подвір’ю гукала), до тата тулився і кулачком витирав очі... ... Посеред ночі Ганну собаки збудили. Либонь, не одну лиш її. Попелів хутір той гавкіт, мабуть, зачепив. Якусь ще часину могла би Ганна здрімнути, проте сон більше не брав. Подумки щось собі планувала. А тих планів у неї щодня – як навесні пташиного співу. Василько спав на печі, як святий: щасливо і тихо. А хіба так! Бо що тій дитині ще треба? Затишок хати, горня молока, хліба кавалок, сни кольорові – то все багатство його. Ще його доля, знай, у теплих руках тата і мами. О Боже! Як добре, що вчора облавці не здибали сина. А могло статися гірше: як ото Вірку Садоху, що заховалася у стодолі в плетінці, один опер, курчий він син, проштрикнув щупом, що аж зойк сколихнув хмари, аж бризнула крівця... Свят-свят, Маріє: завіщо?! Чим та Віруня, ще зовсім дитина, завинила тій владі? Нею нове життя починалось, що мало цвісти, як крокіс весною. Син спав міцно і тихо. Так, жилося теперки Лозисі не дуже потульно: одна біда іншу до хати водила... Вже третій місяць, * Дідик – палиця, закручена угорі.
22
мов свіча, скапує, як облавці її Федька на Бриґідки забрали. Була б хоч поважна причина, а то – вскочили в хату, схарапудили спокій, чоловіку, не дозволивши попрощатися навіть, на двері вказали. Причину вже звідала потім: за брата – Бенедя. Кілька разів, мов причинна, до тюрми прилипала, молила для Федя передачу прийняти, але п’яна служба своє діло знала: – Пусть подихаєт, бандіт, твою мать! – і зла кольба гнала її геть на дорогу. З тих пір не мала Ганна спокою – ні вдень, ні вночі. Її мозок усе розв’язку шукав: чим той Бенедьо, брат чоловіка, отак завинив? Невже хіба тим, що не зламався, як інші, не став совітам служити? Що до рук карабіна не брав, ключів од сільради на пальці не вішав і в активісти не пнувся? Що ж, то-бо воля Бенедя, а не її чоловіка. Бо щодо нього, тут ясно, як день: її Федь з багатством не знався, мав на обійсті землі кілька моргів, ще й на Задах два куцих загони. На коня й воза копійки не склав: податки не давали дихнути. А про політику мав думку давно: не бавитись нею, бо рано чи пізно владі програє... Либонь, через це усіх влад боявся. Коли чоловіка краяли ґрати, Ганну догадки гнітили: чия то кривда, що, наче терня, душу їй ранить? Чи, бува, не Кирило Базіка на її щастя зашморг накинув? З чиєїсь намови, підлої пімсти чи, може, вищим урядником бути бажає – мара його зна. Можливо, і так, бо колись, Бог тому свідок, упадав коло неї. Правда, з тих пір ого-го води утекло – аж на душі скупо і сіро. А було то, як на Шевченкові свята у хаті-читальні пісень наших співала, на Різдво чи Великдень якесь дійство тримала. За непослух отой ще тоді Кирило грозився її з торбами по світу пустити. Еге ж, могло таке бути, бо від паскуди усього можна чекати. Бувало, не раз звіром гарчить на людей: – На Сибір вас, ворогів, запакую, на білі ведмеді! – ще й раз попри раз кулі до хмар посилає: собі – для відваги, а людям-на пострах. Так, було таке: служака! Село, що й казати, боялося нечестивця: умів лиходій чорними бідами, гейби дротами, скрутити людину. А з тим карабіном носився, як відьма з мітлою: і кольбі, і кулі завше роботу давав...
23
А коли, не дай Боже, когось в жертву обрав (як ото Антона Сороку, що ще за поляків око-в-око паршивцеві свідчив, що не з одної комори, було, собі хліб випікав), то той вже, небога, ніколи в житті рідним повітрям не дихав: у землі чи в тайзі навічно «прописку» знайшов... Й нічого, совість паскуду не гризла: хмільний кухлик завжди порядок у душі наводив... Нічну тишу собаки знову порушили – вівчарки тепер, прибулі. Сердито, зловісно, тривожно. Ганну у сінях холод пробирав до кісток – аж дрижаки брали. «Що то за веремія така?» – шибнула думка. Підлізла драбиною на горище. Погляд сполоханим зайцем крізь причілкове віконце по заметах побіг. Гриви буйних коней (чи не Шільвестрові часом?), наче отава, метлялись при санях. Петро Кушнерук щораз більше намотував ліци на руку. Либонь, второпав, що то не ті коні, котрих умить приневолити можна... – Тпру, гаспиди! – приструнював стрибок непокірну тварину, – ще трохи, хороші. І буде вам воля – довга дорога... В Юльчинїй хаті такий гармидер, як на великім базарі. Крикам, зойкам, матюкні, здавалося, кінця-краю не буде. З сінешних дверей раптом скотилося тіло, розпростершись хрестом на снігу. – Поднімайсь, каму говорю, бандєровка, мразь! – копняки кирзака страшно пройшлися по Юльчинім тілі. – Да не так єй, браток, а смотрі, етак! – кута кольба взялася масувати лежачої бік. – Красівая птічка, смотрі... – «голодний» солдат торкнувся високих грудей. – За що мі катуєте?.. – ледь звелась на коліна згорьована Юлька. – Чим я вам не вгодила? – Молчать, твою мать! – від залізних ручищ у неї враз у вухах застріляло. – Поднімайсь, каму говорю, подлая тварь! – А що, може, тій нендзі руки скрутити, а писок лахом заткати? – вивалюючи Юльку на сани, помагав галіфе Ясько Цокота. – Давай ще й тих виплодків з нею прихопим! – і, наче пес, за синами до хати шмигнув, не питаючи навіть згоди в старшо́го.
24
– Побійся Господа, Яську! – перегородив Цокоті дорогу Попелів Сень. – Май розум, то ж діти... Куди їх на Сибір? – Што он сказал? – затряс автоматом між ними шкіряний плащ і навідмаш зацідив Семенові в зуби. – Да бросьтє ви, капітан! Нє надо, ведь оні – люді, – заступився за місцевих молодий офіцер. – Оставте дєтєй... – Што-о?! – вперся злим поглядом у лейтенанта командир опергрупи. – Да-а, нєдостаточно, віжу, наша власть і тебя воспітала... Нєт уж, оні все – злєйшіє наші врагі, запомні, младшой! – і вмить автоматна черга прошила вранішнє небо – для страху і як знак, що треба рушати. – Вйо, вйо! – дві вдавини-змійки побігли по снігу все далі й далі... В невідоме побігли ... Йшли дні за днями, як жебраки із торбами. Ганна раптом почула, як кінь під вікном об каміняччя чистить підкови. За хвильку-другу на порозі появивсь односелець. – Ти чом, ледащице, нині не в полі? – гримнув на Ганну з порога Лобода-бригадир. – Що-о, мимо ланки кримінал заробляєш? – Чого, Ільцю коханий, так мі говориш? – відвела захустинену голову від подушки Лозиха. -Душа-голова мі, службо, болить, от бігме Боже, – три зведені пальці чоло їй хрестили. – Так-так, знову душа-голова, кажеш, – скрутив п’явкою губи Ілько. -1 вчора, і нині, і завтра – усе душа-голова?! Гляди, я ти скоро, знай, полікую ту голову-душу, їй-богу! Під самий вечір, лиш чоловік ступив на поріг, Лозиха у сльози: – Ілько мі, Федуню, тюрму обіцяв. – Як так тюрму? Верзеш щось таке... Скоріш кульпарківку* ще раз... О, ні-ні! – схаменувся нараз. – Він страшить тебе, моя ти небого, – Федь кинув палицю в кут, а сам, ніби вкопаний, нервово стояв посеред хати. «Фу, знову на неї, бідачку, находить... Знай, то відтоді, як совіти Юльку вивозили...» – Е ні, неспроста він, Федуню, отак, – схрестила руки собі молодиця. – Хочуть мі, рідний, я чую, знову білі халати
* Кульпарківка – психолікарня у Львові.
25
бити– в’язати, на мус колоти... Ось-ось йдуть, уже б’ють... Рятуй, Христе– Боже!.. – Ну й життя мені нині, шляк би то трафив! Інші живуть, горя не знають, а ти? О ні, най він ще раз зачне, я ’му, ільчачому падлі, вуздечку зрихтую – тіснішу, аніж конині! – на розгойданий стіл упали з розгону два кулаки. – Чого ’му від нас іще треба? Ти-бо, всі знають, слабуєш. Не так? – Певно, що так. Але ніц ми ’му, Федуню, не зробим, за ним влада стоїть. Він і сам – уся влада, московська, – одвела очі на мить від Ісуса втихомирена Ганна. – Правда твоя, – в переплеті вікна Федір вперше побачив свій хрест, котрий мав ще довго нести... 1991 р., Волоща
26
НО ВА РАДІСТЬ СТАЛА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Акурат перед Свят-вечором зустрілися два брати-непосиди: Мороз – із півночі, Вітер – зі сходу. Поручкалися, обнялися, поцілувалися. – Куди оце, Морозе, мандруєш? – запитав Вітер. – Та іду ген до отого села, що Волощею зветься, аби за час свят трохи гривень заколядувати. – Ох, і я без них, отих гривеників, маю мороку, – мовив Вітер. – Якщо ти не проти, я піду з тобою. Як не кажи, а два голоси – не один... Та й веселіше нам буде, зручніше. Гаразд? – Гаразд, ходімо! Йдуть-бредуть вони. Полями, гаями, лісами, річками, стругами та озерцями. Ідуть та ідуть. І коляду голосами несуть:
Нова радість стала, Яка небувала: Над Вертепом звізда ясна На весь світ засіяла...
Аж раптом Мороз і Вітер, що наближалися до села, почули ту ж саму коляду. З протилежних сторін – з півдня та заходу:
Де Христос родився, З Діви воплатився, Як чоловік, пеленами Убого повився...
– Слухай, хто це міг би бути? – не на жарт стривожився Мороз. -Ай справді – хто? – забідкався Вітер. – Та це – ми, ваші посестри! Що-о, не впізнали? – весело виглянули із замет Віхола, Хурделиця та Завія. – Ха-ха! Ха-ха! Ха– ха! – сипнули в очі своїм холодним братам жменю сніжних пацьорків.
27
– Хуг, і налякали ж! – ледь перевів подих Мороз. – Ге, думав-гадав: заробіткам нашим кінець?! – зацокотів Вітер. Ото, попід руки узявшись, веселі витівники ще голосніше заколядували:
Пастушки з ягнятком Перед тим Дитятком На колінця припадають, Царя-Бога вихваляють.
А коли мали вже звертати з дороги до першої хати, що оно на краю села, непрошеним гостям-холодіям дорогу перегородили якісь дивні персони. У дорогих строях, із дзвіночком, зі скринькою-вертепом, із звіздою над головами. Стали вони, мов гать, посеред вулиці і давай далі колядувати:
Ангели співають «Слава» восклицають І на небі, і на земли Мир проповідають.
Почувши коляду, Мороз, Вітер, Віхола, Хурделиця та Завія теж заколядували:
І ми теж співаймо, Христа прославляймо, Із Марії рожденого Смиренно благаймо...
Тут веселі вертепники холодними очима зміряли незнайомців із країни Холоду. І не на жарт закричали: – Ану, гетьте ви – холодні вісники зими! – голосили одні. – Знаємо вас! Бо не раз вже, бувало, дітлахам нашим великої шкоди завдали: одним носа і вуха морозили, другим – лиця, немовби шилом, штрикали, іншим – у пальці запарі заганяли, а ще інших з теплих хат на двір не пускали, – твердила решта.
28
– О, ми вас впізнали! Ви – холодні володарі Півночі. – Може, не так? Знаєм, що так... Тоді геть із Волощі, геть з України! – Геть, геть, геть!!! – кричало, здавалось, уже всеньке село. Що ж, хоч і перелякалися зайди, але, знай, не дуже. Бо Вітер щосили до будинку побіг – до вікон, дверей. Розлючений, здавалось, хотів його перекинути. І як він, лиходій, не старався, даремно! До хати його не впустили – ні вікна, ні двері. Мороз, що снігами поскрипував, теж стрілою до вікон, але вони його теж знати не хтіли. Трохи сплакнувши, шибки завізерунились так, що Мороз та Вітер нічого у хаті не могли угледіти. Три посестри – Віхола, Хурделиця і Завія на поріг і загату зозла снігу сипнули. І все – намарно: сніг враз розтанув – від тепла, що в шпаринах і в сіні. Коли віроломці мали на інше подвір’я ступити, зненацька на них накинулись – Чорт, Смерть, Жид і Жидівка, Циган і Циганка. І знову, як перед тим, на них покрикували. Чорт: – Розчавлю кулаками! Заколю рогами! Розмалюю хвостом, наче батогом! Затовчу копитами – будете всі битими!.. Смерть: – Ось, диви, косу піднесу – усіх вас, капосних, потну! Не будете жити і нас холодити! Жид: – Вай-вай-вай, ото знай: коляда і ггивеник – не вам, а нам, смачну кугочку я з’їм сам, ще й жидівочці дам... Жидівка: – Ану геть з догоги, бо я, Гифка, і мій Сгуль йдемо на поклін до Бога-Єгови!.. Циган: – Геть мені з села, бо то моя коляда! Нумо, діти, всі сюди – віншувати поможи... Вас чекає коляда, гривень торба немала. Пампушки і кутя, ще й Циганка молода. Циганка: – Гей, дорослі, всі сюди, дай вам Боже, поможи! Я, циганка, погадаю – усім долю відгадаю. Ваша хата – не моя, кладіть в руку п’ятака...
29
Тут ще накинулись Ірод, його Воїни-охоронці та Янгол. Ірод у правиці міцно стиснув спис, Вояки – мечі, а Янгол, змахнувши крильми, вознісся на замету зледенілого снігу, наказуючи слугам холодної зими піти туди, звідки щойно прийшли. Що мали робити непрошені гості? Мусили скоритися. Позлилися, позлилися – та й пішли собі геть на всі чотири сторони. Зігнувшись як дід, Мороз поплентався поміж заметами, щоби бодай там злість вгамувати. Вітер, наче стріла, гайнув до лісу, аби там, коло дерев, спинитися, на часину-дві прилягти і відпочити. Віхола, Хурделиця та Завія поволоклись, мов поторочі, геть, щоб і собі злість зігнати на інших селах, що різними стравами і пампушками радісно коляду зустрічають. Тим часом у Волощі, звідкіль щойно втекли холоди-лиходії, від хати до хати ходить вертеп, сповіщаючи світ про народження Ісуса Христа – Сина Божого, що зійшов із небес, аби визволити нас, людей, від смерті і сатани. ...Так завжди було, є і буде: люди колядуватимуть та щедруватимуть, прославлятимуть Господа Бога – Спасителя нашого, Пречисту Діву Марію, діяння Святих і нашу Апостольську Церкву, а діточки дбатимуть про тата, маму, дідуся та бабусю, поважатимуть сестричку і братика, старших за себе, усіх чесних і добрих людей, палко любитимуть Вітчизну-матір.
Ой Ти, царю, царю, Небесний Владарю, Даруй літа щасливії Нашій славній Україні
Так, Нова Радість стала – від дня народження Ісуса Христа, Сина Божого. Так є нині. Так буде завжди. Допоки світу сього, доки ми і діти наші будемо жити у ньому, на нашій, не чужій землі... Січень 1993 р. Волоща-Борислав
30
ВІРНІСТЬ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ – То, може, йдемо, коханий? – А що, вже мусимо йти? – Он, диви, хмари бунтують. Оця тиша і грім – то, мабуть, на дощ. А оте вороння, що в кущах постихало, то вже на бурю. Хмари, наче курчатка, тулилися одна до одної. Враз брались за барки, хвацько чубилися, навсібіч розбігаючись. Відтак знову мирно сходилися – як хвиля до хвилі. А потім знову билися... Гнівне небо грім ще не дуже колов – либонь, десь силу докупи збирав. Вогненні ножі, хоч подекуди краяли небо, але воно ще слізьми не спливало. – Глянь, скоро вже дощ, – Надя рукою хмарину торкнула. – О, таке кажеш! Зрештою, що нам до нього? На нашій фазенді нам буде незле. В хатинці – і тепло, і сухо. – Та воно так, але зваж – мені треба, Івасю, вже йти: моя мати слабує. – Надю, зажди! – вуста припали до вуст. Потім обоє, мовби човни, врізнобіч розійшлись: Надя – ліворуч, Іван – праворуч. Крапля до краплі – і дощ. Хмара до хмари – вже буря. У небі – вогні, виляск такий, що аж за душу хапає... Йти додому – не йти? Вже й сорочка до хребта прилипає. Ага, он будова чиясь, то, може, сховатись? А що, моя хатинка – чужа? Скок, мах – і знову на дачі. – На-адіє, агов! – голос вирвався з серця, мов птаха на волю. Проте навіжений вітер цей голос гасив. І вдруге, і втретє. У будиночку сухо і тепло, немов у світлиці. А надворі – гострий вереск і злива, на серці – неспокій: за неї, кохану... Того світу отут – що у вікні. Невеличкому і трохи сумному. Сполошено двері – рип-рип... То, може, вона? Очі на двері – та де! Немає. То – вітер... – Наді-іє! – голос знов до віконця. Ще раз і ще.
31
Проте даремно гукати – не чує... Бігме, нерозважна якась: хіба можна отак – у негоду таку? Буря мало-помалу вщухала. А серце – в тривозі: Надя вже вдома чи ні? Либонь, ще треба чекати, може, вернеться... Серце знову тривожно забилось: чому, було, не затримав її? Хіба ж не видів – гроза? Ну, що з того, що видів? Просилась додому, то й що мав робити? – Надю, ти дома? – вже телефоном. Спитав, ніби не чув її голосу. – Дома. А що? – А того... Знай, караю себе. – За віщо? – Що тебе не стримав тоді. – О, знав би ти, любий, як то страшно було. Дощ лив, як з відра, до кісток всю шмагав, а громи (навіть нелегко згадати) страшенно хмари місили. Я голову в плечі – і давай поміж зблиски. Слава Богу, ціла. А ще... Моя хата без тебе – що пустка: ні тепла, ні добра – аж болить! – Нам буря ота, певне, від Бога, еге? – Проба на вірність, чи що? – Так, проба на вірність.. . Липень, 1993 р., Дрогобич
32
НЕ ЗАЛИШАЙТЕ НАС, ТАТКУ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ – Татку, не залишайте нас, просимо. Я і Славчик вас любимо. Наша мама вас теж любить. Дуже-дуже! – розвела ручки, наче крила, у дверях дванадцятирічна Галинка. Її восьмилітній братик кулачками сльози втирав і весь час гукав: «Татку, татку!..» Петро, батько дітей, був невблаганним: – Не вас покидаю, її! – нервово на Марію тицьнув пальцем і далі пакував речі. – В усьому винна вона, ваша мама. Отак! Для прання, прятання в хаті, приготування страв, на доглядання за вами – у неї на те часу ніколи немає. Їй аби щодень цигарки, кава, кольорові лосьони, всілякі парфуми, хмільне – і більш нічого! Трудитись не хоче, по базарах «крутитися» – теж, заграниць не шанує. Дома ото хіба що сідницю висиджує, наче на пенсії вже. Все звалила на мене, на вашого татка дурного... Ті слова, наче голка, господиню шпигнули. Зірвавшись з канапи, вона, ніби лавина, стала поперед чоловіка: – Ти диви, як співає! Що, я лише винна, не ти? Згадав би ліпше, як з роботи чекала тебе, годинами від вікна не відходила, як не раз вечерю підігрівала, аби ти, Петре, тепле поїв, як дітей з дитсадка сама забирала... Як... А тим часом ти ввалювався в хату опівночі, зранку або через день... Що, неправду кажу? – Марія очі втупила у чоловіка. – То було дуже давно і неправда, отак! – Петро взяв сумку у руки і мерщій до дверей. Та вийти з хати скоро не зміг: Галинка оповила татові шию, Славко, як реп’ях, прилип до колін: – Татку, татку, не йдіть! – діти просили. Марія, що знову всілася на канапі, цього разу вже не схопилася. Навіщо? Була переконана: він ще вернеться... Так не раз вже було. А коли увиділа, що діти батька міцно в обіймах тримають, чоловіка словами чіпнула: – Може б, ти, Петре, і справді не йшов, дітям спокій буде, а тобі, як той казав, вольному воля... – Ні, коли воля, то не колись, а тепер! – кинув дружині і вибіг надвір.
33
Діти прожогом – за батьком, але він, мов мара, десь вже пропав. – Най іде, най! Чужа хата його, знаю, не дуже зігріє! Прийде час – додому вернеться! – кричала Марія – не то дітям, не то сусідам. – Чуєш? Йди, але пам’ятай: дітей маєш! ... Йшли дні за днями. Не один тиждень минув, не один місяць. Петро, як на зло, додому не повертався. Марія вся у тривозі: пішов, невже назавше пішов? Ні його, ні грошей, ані запасів на харч – то як далі жити? Вже й до подруг нема з чим ходити, та й часу нема. До себе просити – також. Та й діти їй, матері, допікають: «Ти винна, що тата з нами нема! Більше б хати трималася, поважала його, то б, може, нас не лишив». Правда, таке, пам’ятає, з ним і до того не раз вже було. Але щоб не вертався додому – ніколи! «А може, якусь молодичку собі десь набадав – хто його знає. Світ тепер непевний, авжеж! – сушила голову Марія. – О, як дізнаюсь – очі видеру! Їй і йому». Рік до кінця добігає, а про Петра – ні слуху, ні духу. Одні кажуть: бачили його у Перемишлі на базарі, інші – у Підмосков’ї комусь дачі будує, ще інші – у Тернополі в якомусь кооперативі працює. А от Іван, що з Петром у війську служив, їй по секрету признався: у Стрию він тепер. Бо там його видів, але не підходив – бо на потяг спішив, що до Івано-Франківська іде. Хе, то все балачки. А от де він насправді – Марія не знає. Вона вже й документи на розлучення приготовила, але іще не заносить, чекає... Ні, не задля себе чекає, а задля дітей... Хоч знає, що її і без нього розлучать, та що їй із цього? На дітей аліментів ніяк не отримає, бо, звісно, не знає, чи він десь працює, де живе? Не подає, бо ще має надію: може, вернеться... Здається, вона все би простила йому, аби лиш до рідної хати вернувся, своїх дітей виховував. Правда, їм уже буде легше: як-не-як, обіцяють роботу, так що і вона якось на дватри кути хати, ще й на хліб заробить. З нею Петрові, коли поверне, ліпше буде: подружки її десь пощезали, курити – не курить, а про пиття оте – то й говорити вже годі! Одне, що змоги все те купити не мала, а друге – навіщо? Так, тепер
34
Марія багато чого собі, як колись, не дозволить! Бо фертик тому усьому. Ще й донька, син, ой, як їй допікали: така і сяка, мамо, тримайся! Марія тому й тримається хати: крім як до церкви і склепу – до нікого не йде. Правда, деколи по неділях рідне село ще навідує – до матері в гості. І то, знай, аби сумки такою-сякою їствою напхати. Бо ж мама, хоч і в літах, дає собі раду. Корову тримає, пацюка, гуси і кури, молоко є, сметана, масло і сир – чого їй, старій, треба? Та й на присадибній ділянці кожного року щось вродить. Зумій, Маріє, лиш у потрібний момент десь там рукою-ногою штуркнути, собою роботу попхати-підперти – і маєш зарібок. Не чужий, а свій. Бо мамин – як свій. Мама нічого, дочці, знай, не жаліє, бо ж своя. Ну, що з того, що вона, Марія, додому рідко приїздить, зате як заявиться, то для матері – справжнісіньке свято: з лиця вся весела, і хата її не сумна. Та й із сусідами є про що погомоніти, ага. А коли, не дай Біг, хтось через доньку їй, бува, й дорікне, то Ярина знає, як відповісти має: «Ні, що ви, вона в мене файна, просто її в місті діти тримають, та й зять... А місто, знаєте, – не село, там – як його? – критерії інші. Через те ми, старі, молодих зрозуміти не годні». Як тільки Марія переступила поріг, Славко весело їй тицьнув у руки якийсь папірець. Марія очима на нього – грошовий переказ. На доволі велику суму. Від Петра, батька дітей. І там, на звороті, був напис: «Всіх вас здоровлю! Із Новим роком і Різдвом Христовим! Цілую. Ваш тато, Петро». Як Марія прочитала оце, їй опустилися руки. Р-раз на канапу –не сіла, а впала. Закалатало серце, в очах потемніло. Від несподіванки, мабуть. Ще до Нового року і свят щось з місяць, а він уже вітає. Чому поспішність така? – Марія в тривозі: чи щось трапилось з ним, а чи, може, кудись виїжджає? То, либонь, добре, що з розлученням зачекала. Бо то, мабуть, був би для неї вже крах, а так, можливо, Петро ще додому вернеться. Як і те, що тих подруг своїх, вертихвісток, вона вже лишилася, куріння і... чарки. Бо як Петрусь її додому вернеться, то сусіди і діти про її переміну на краще йому неодмінно розкажуть. Може, і Петро вже не той, за якого його колись мала. Після отої розлуки, напевно, одне
35
одного будуть тепер шанувати. Бо, що не кажіть, а немало разом прожили. Та й діти – свої, не чужі... І вона, як-не-як, не з заліза. Як жінка, сумує і любить. Марія нині з роботи рано прийшла. У хаті геть ладно попрятала, різних страв наварила, вбрала ялинку. Лишилось дітей і себе покупати, а потім сісти до столу, аби Новий рік зустріти, старий провести. Старий рік, хоч і сумним був для неї, а таки її. А що новий принесе – того ніхто достаменно не знає. Вона – й поготів. Тепер головне: аби діти були здоровими і ніколи самотніми, як вона, не чулися. Ось Марія і діти сіли за стіл. Очі – на телевізор. Чекають. Незабаром Київ усю Україну вітати буде. Із новоріччям. Як лиш Президент на екран, у футрину постукали. Рипнули двері – на порозі Іван і Петро. Перший з тортом у руці, другий – із шампанським. – Сієм, сієм, посіваєм, щастя-радощів бажаєм! – полилося-потекло новорічне привітання. Діти на радощах в крик: Наш татко, татко!». Марія схопилася з місця: не сон це?! Підійшла до прибульців і якнайтепліше привіталася. Тут же запросила до столу: – Прошу! Чим хата багата, – заклопотано додала. Щасливо і радісно. Вже і чарки догори піднесли. За роки. Старий і Новий. За здоров’я усіх, за Україну! А як новорічний «вогник» почався, Іван від столу крісло відсунув: – Ну, то бувайте, я вже пішов. Ви тут... разом святкуйте! – вийшов з-за столу і на голову наклав шапку. – Ти, Іване, чого? Посидь ще трохи із нами! – попросила Марія. – Ні, я мушу вже йти. Мене – теж дома чекають. Дружина і діти. А що запізнився – я поясню. Зрозуміють! 10.01.1995 р., Волоща – Дрогобич
36
КР УТІЙКИ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ – Альо! Галю, то ти? – Я, звичайно, а що? – Маю з тобою щось, розумієш, обмізкувати. Як, телефоном? Ні, вибач, то розмова віч-на-віч... По сих словах Іра повісила слухавку. У чайник води налила, на плиту поставила. Дві філіжанки і ложки рушником протерла, цукорницю і келюшки із мисника вийняла. Ще не встигла вода закипіти, як Галя до хати ввійшла: – Привіт! – О, ти так скоро? Привіт! Жінки обнялися, туль-туль до лиця. Засіли за стіл і давай кавувати. А що кава гаряча, то коньячку трохи долили. Пилося тепер залюбки, обом якийсь час мовчалося. А коли в молодичок голови ледь захмеліли, господиня, весело підморгнувши подружці, почала: – Галюню, є одна ідейка у мене. Дмитро мій зараз в Тюмені, хата–до послуг... – О, я розумію. А діти? – Тих проблем уже нема: обоє в селі, коло мами. А зараз по суті. Знаєш, два кориші тут. Правда, жонаті, але при повній кишені. Ти сама розумієш, їх двоє, я – одна... Так що давай, виручай! – Я не проти, звичайно, але... – Але – що? – Я ж без роботи. Мені, вибач, бабки потрібні. – Дурна! Мені їх, гадаєш, не треба? З цим не буде проблем: то кадри надійні. А коли поскупляться, то наші пальці, гадаю, кишені знайдуть. Зберемося завтра, еге? Субота, неділя – саме якраз. – Як так – то давай! При цьому шептухи ще раз спожили і коньячку, й кави. А коли розходитися мали, одна одну в щоку – цмок. – Зателефоную якось, – з порога Галя усмішку післала. Той день незабаром настав. У п’ятницю крутійки добре поплавали у «лазєнці», цілу ніч на бігудях спали. Дещо до столу скапарили. Ще й по плящині з тайників повиймали.
37
Правда, то як на раз – звісно, замало. Але нічого, напарники – шпаровиті: теж торби мають. Їм-бо не вперше, еге. О дванадцятій годині бабники були на порозі. Трохи веселі, мабуть, підпилі. – Ча́о,чувихи! – Гена підвів до молодиць свого колегу Івана. – Іра і Галя, – господиня радо знайомила. Як запізнались, Гена розкрив дипломат. Дві пляшки – на стіл: «Распутін», «Шампанське», пачку «Президента», чоколядку та запальничку. Іван і своє виставив. – Ну, за знайомство, дівчата! – Геннадій чарку підняв. – То ж, родинонько, будьмо! – Іра щасливо з усіма цокнулась. – Ви, хлопці, оце хавайте, бо ще нам сп’янієте. – І справді, ви нам тверезі потрібні! – Галя своє додала. – Гей, будьмо! Як ото колись козаки говорили, – тепер Іван закомандував. Наливали і пили. Не раз і не два. – А тепер, наші панєнки, пора би до танцю, – подав ідею Геннадій. – Ай справді, пора! – Іра відсунула крісло. – Я, гостоньки, зараз: магнітофон – лиш зі спальні… Чужі голоси з платівки дуже рипіли. – Ні, не те, щось легеньке таке, – свою подругу Галя просила. І полилась музика, як тихі дзвіночки. Рука у руці, щока при щоці, тіло при тілі – все в ритмі і ритмі. Ну, просто рай! І жодних проблем: ні мужів, ні дітей. А лиш щемний час, їхній час, млоскіт сердець... А як платівка до кінця добігала, господиня знову до столу покликала: – Гайда, батяри, бо пляшка і закусь скучають! Засіли і знову спожили. А коли наступну чарку піднесли, Іван тихим тенором затягнув:
Ой, у полі дві тополі Одна одну перехитує... А в козака дві дівчиноньки, Одна одну перепитує...
38
Геннадій, що мав гарний бас, йому помагав. Молодиці тим часом на кухні димові кільця пускали. – А вони, ка́дри, знаєш, нічого, – Іра задом крутнула. – Авжеж, чуваки класні, – погодилася Галя. – І пити уміють, співати. Веселі і дуже шляхетні... – То так, але дуже повільні якісь. – То ти, Гено, котру собі береш? – оселедця лизнувши, Іван друга спитав. – А то, брате, як вийде. У таких випадках – панни вибирають, не ми. По тій мові знову наповнили чарки. – Гей, солодята, до нас! – молодички голос почули. – Та йдемо, принци, ідем! – долинув із кухні голос Ірини. Тут знову келюшки – дзень-дзень. Закуска – до рота, і пішла робота. – Наїлись, то й заспівати можна, – тепер вже Геннадій ідею подав. – А може, не треба: сусіди почують, донесуть ще Дмитрові, – трохи перечила Іра. – Ми лише трохи, впівголоса, – запевняла Галя. – Іван най ось заспівує, а ви, мої кралечки, тягніте зі мною, – у повітрі пальцями луснув Геннадій. «При каноні стояв і фурт-фурт ладував...» – розпочав давню пісню Іван. – «І фурт-фурт, і фурт-фурт ладував...» – вторили йому іще три голоси. А як дійшли до слів «Вже ту владу оно шляк трафив давно...» – перейшли на пісню москвина: «Шумєл камиш, дєрєв’я ґнулісь, А ночька тьомная била...» А потім співали ще інші пісні – чемні і сороміцькі. Не тихо вже, голосно. Та так, що аж стіни дудніли, аж сусіди надвір повискакували. Поспівали – і знову до столу, за чарки. – Дівки, нумо до танцю, – Геннадій з-посеред кімнати. – До танцю, до танцю! – кинувся до нього Іван, але, похитнувшись, упав на канапу. Спершись на лікоть, додав: – Я оце, чуваки, спати тут буду... – А з ким, коли не секрет? – Галя спитала.
39
– Хоч з двома, я не проти. Але то, як той казав, Геннадій вирішує. Бо він у тій господі був першим, не я, – сказав і захріп. – Хе, він вже затерп, – Геннадій дві талії руками охопив. – Танцюєм, красуні, гей, до упаду! – Так, танцюємо, але як моржі, – Іра із себе халатик скинула. Галина – те саме. Обидві – у плавках-мережках, таких же нагрудниках. – Йой, Галю, так направду зручніше... Геннадію, ти що – не моржував ще ніколи? Коли ні, то давай, я тобі допоможу, – Ірина із гостя сорочку стягнула. – А сподні, гадаю, зможеш вже сам... – Та зможу, аякже! – Геннадій ремінь розщіпав. – Ти диви, як Антей! Ірина Гену обняла. – А я вам – чужа? – Галя до плечей Гени тісно тулилась. А потім усі разом туди-сюди коливалися. Танцювали і пили, пили й танцювали. Весело і хтиво. Влад і не в лад. А як мали вже спати йти, молодички між собою засперечалися: хто першим буде у Гени? – «Я!» – «А то чому, Іро? Я!» – одна одній нервово кричали. Проте, щоб молодиць якось помирити, Геннадій узяв слово: – Тебе я, Іро, вже знаю, зараз хочу її, –вказівним пальцем на Галю тицьнув. – Ах, так! То геть мені з хати! Обоє! Бі-гом! – й широко двері втворила. – Ти, попелюшко, іще пожалієш! – Геннадій Галі плащ подавав, зі столу пляшку горілки в кишеню. – 3 тобою, Іване, завтра зустрінемось. Так що обом вам – адью і о’кей! Іра присіла до столу. Голові важко – на руки схилила. Сльозу, як чужу, з обличчя змахнула. Холодний келюшок до губ притулила. «Ти що, Ірко, дурка? – свій чи не свій голос почула. – Не соромно навіть: ти ж мати, дружина! Дмитро – батько дітей! Не чужих, а твоїх. І він, либонь, тобі не чужий, не такий, як оті рагулі хтиві. Вони, ті бики, своє озьмуть і щезнуть, як тоті чумаки. То ж бійся гріха і май, бабо, розум і честь». Пальці Ірини ще раз до пляшки, але якась сила той норов згасила.
40
– Ні, не буду – і квит! – господиня собі наказала. Коньяк – в зливник, цигарки – у смітницю. Рішуче і твердо. – А ти, кобеляко, додому іди! Тебе хата і діти чекають! – нервово трусила Іра Івана. – A-а, ходи, кицю, до мене! – Іван спросоння господині халат зачіпав. Тонкий і лискучий. А халат той чомусь відпливав усе далі і далі. Як Іван на собі холодну воду відчув, на ноги схопився. – Ти, Іро, що – вже поїхала? Ану, халамиднице, відійди, я встаю. Прецінь, сама ж запросила... – Так, запросила! Але тобі того більше не буде. Як і тим, що недавно пішли... Наступного дня Галя до Ірини забігла. Побалакати чи, може, кави попити. Ще з дверей, як та кицька, писнула: – Ти на мене оце, Іро, не гнівайся. Тобі на заваді з тим Геною я не стану... – Ти, дурненька, чого? Хіба той бевзь – мені чоловік? – Признаюсь, у ту ніч Гена мені мужом не був. Одне – не було де і коли. А друге – мене совість стримала... Тут Іра запросила Галю до столу: – Дурниця все те. Давай покавуємо ліпше. – Може, до кави трохи добавим того?.. – А того вже нема. Я, як та вар’ятка, зі злості коньяк – у зливник. – То, може, закурим? – Цигарки – в смітнику! – Гадаєш, добре вчинила?.. – Я з наю?.. 1.03.1995 р. Борислав
41
ДОНЬКА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Телеграма була лаконічною: «Дорогий тату за все дякую прощай Твоя Леся». Іван Вухналь знову торкнувся гострих, як лезо, рядків. Ще раз і ще. Читаючи, не міг утямити, що зрештою сталося? До того, як відбував на заробітки, гейби все було гаразд. Донька день-у-день ходила до школи, блискуче вчилася, покірною мамі була, допомагала їй, чим могла, словом – щаслива була. Правда, невідь-коли зривалася трохи, нарікала на крутий норов матері, на її не завжди слушні та справедливі команди. Так, щодо дочки, то це, звісно, нормально: дівчина у стані становлення, формується як особистість, до того ж перебуває ще у перехідному віці. А те, що його Гелена інколи може щось не так устругнути – він знає добре. За роки, що з нею в парі прожив, ой, скільки вибриків Гелени зазнав! «Зроби те, ні, оте, лиши те, роби інше (і все те за хвилину!). Де оце був, що робив, чому запізнився? Кого зустрів, не зустрів, з ким говорив і з ким сварився?» Але нічого, він, Іван, до цього вже звик. Навчився вже навіть Геленині вибрики не помічати, а наростаючу хвилю протесту у собі гасити. Не звітував їй ніколи, а все переконував – твердо, наполегливо, а іноді й підвищеним голосом. На дружину це трохи впливало: раптом стихала, заспокоювалася, веселіла. Були в нього із нею й інші казуси, але що кому до них, коли вони свої, себто його. Повідай ті біди комусь, жалійся – не зрозуміють, ще й злими язиками такого наплетуть, що вік не забудеш! Тому й терпить. Терпить, бо, либонь, любить Гелену. Правда, іноді така поведінка її, буває, не може його стримати, але такою Гелена вже є: меткою до праці, легкою на слово, у коханні палкою, запальною в поведінці. Авжеж, так в нього, Івана, мусить вже бути. Та все ж, шматою у дружини він ніколи не був, покойовою собачкою – теж. А щодо того, як мовиться, тримається чіпко за її, Гелени, спідницю, то не один так, що одружений, робить. А те, що Гелена його, мовляв, має за ширму, то все це дурниця,
42
точніше – балачки. Бо – після і до одруження – за нею нічого такого не помічав. Вона була доступна йому і тільки йому! «Негайно додому, додому!» – Вухналь себе гнав. Врешті-решт він мусить дізнатися, що, власне, трапилось з Лесею. Відомо, з донькою у нього були найщиріші стосунки, по-батьківському чисті і теплі. Через якусь добу Іван уже в своєму підгірському місті. Провінційному, зате давньому і охайному. Ще триста метрів бруківки – і рідна домівка. Ось скверик в обрамленні зелені, садочок. Іван глин на вікно – темно. Сім приступків догори – перший поверх, вісімнадцять – другий, ще стільки ж – третій. Ключик в замок – і вже в помешканні, рідному і дуже бажаному. Іван звично увімкнув світло, зайшов до покою, що був сповнений пахким димом та випаром алкоголю. Посеред столу – дві пляшки: «Українське шампанське» і заграничний коньяк, по краях – два келюшки і стільки ж фужерів, а коло них, мов черепки, подроблені шоколадки. Хотів-не-хотів, а погляд господаря на канапу упав – на зім’яту подушку й строкату краватку, що, наче вуж, звисала додолу. Прибулець стояв, ніби вкопаний. Ступити вперед чи назад, на боки – сил не було. В його очах враз потемніло, щось мозок кольнуло – як голкою... «О, сталося те, чого не чекав...» – господар гірко подумав, затягнувшись цигаркою, котру з губ не виймав. Ні, не тому, що курець він запеклий, а скоріше тому, що мав зараз на це досить поважну причину: гадав, що полегшає. Вже дзиґар вицокав одинадцяту, а її, Гелени, нема. Вже вибамкало і дванадцяту – двері німі. У душі – порожнеча, на серці – щем. Ні, він не шукав причин – колишніх, теперішніх – поступкові Гелени, він її приходу чекав, нестримно і боляче. Рівно о першій рипнули двері. На порозі – Гелена, мов з’ява. Щаслива, розхристана, надміру збуджена. Її мрійні очі, веселі, хмільні, спіткнулися раптом об постать чоловіка, мовчазного і, наче кіл, нерухомого. – О, лю-убий, ти вже вернувся! Я-акого дорога була? Чи є заробітки, дарунки? – Гелена, наче кицька, до чоловіка.
43
Іван, мов укопаний, на місці стояв – ні голосу, ні радості не подав. А коли Геленині руки, мов крила у птахи, злетіли над ним для обіймів, він її руки від себе одвів, стиснувши зап’ястя, наче в лещатах: – О, ні, тепер вже цього не треба! – Фі-і, ти чого так, котусю? – кокетливо посміхаючись, Гелена Іванові пильно в очі заглянула. Іван ще якийсь час їй міцно руки стискав, відтак відпустив. Бо – для чого? Як мовиться, суду і так зрозуміло. А потім, відсунувши крісло від столу, присів: – Тут все, бачу, готове... Давай наливай! – кивком голови Іван покликав дружину до столу. – Із задоволеням! За що будемо нині, мій володарю, пити? – Звісно, за нього, – Іван Вухналь з кишені чужу краватку вийняв. Келюшок у руці господині ледь-ледь затремтів. Мабуть, від того, що хміль Гелену раптом покинув. – Зна-аєш, тут... Ну, як тобі пояснити? Знайомі... – Не треба! Давай радше вип’єм! – Іван перед собою келюшок підняв. – О, як так, то давай! То за що будемо пити? Ах, так... За твоє, Иванку, щасливе повернення! – Гелена келюшком цокнулася. – І твоє, моя королево... – Може, налити шампана? – господиня кокетливо підморгнула свому обранцю. – Як завше, давай! – Бери чоколядку. – Беру... – А, може, щось поїсти подати? – Дякую, ситий, – Іван встав з-за столу і поплівся на кухню, аби подиміти чи, може, щось подумати. А коли повернувся, Гелена, мов пава, на канапі лежала. Млісно собою круть-верть, розставивши руки: свою власність в обійми просила. Проте рідний муж до неї не йшов, а на край канапи присів. Він довго мовчав, відвівши набік опечалений погляд.
44
– Чого так, Петровичу? – Гелена ніжно торкнулася руки чоловіка. – А того! – нервово кинув Іван і, важко зітхнувши, додав: – Гелено, що сталося з Лесею? – Як, ти вже усе знаєш? – здивувалася господиня. – Знаю, а що? – Звиняй, але звідки? Іван ще раз рукою в кишеню. – Ось на, прочитай... Побачивши телеграму, Гелена почервоніла, як рак. З обличчя, налитого кров’ю, видно було, що вона готова себе боронити – наче тигриця. – Ось воно що. Тепер розумію, звідки комедія, – Іванова половина ображено до килимка повернулася. – Комедія? Моя чи твоя? Ліпше скажи , чому наша Леся покинула нас? – Іван вимовив тихо, аби вгамувати Геленину агресивність, що, наче буря, кожної хвилі у ній наростала. – Скажу, а чого ж? – повернувшись до чоловіка, господиня манірно заламала малий палець лівої руки. – По-перше, твоя Леська – важка дитина, зі своєрідними примхами і непередбаченими кониками. По-друге, вона не завжди обов’язкова і надто повільна. По-третє, Леська вперта, як віл, і невдячна, як кіт... – Та цить! Не треба отак, – Іван трохи скипів. – Кажи не все зразу, кажи головне. – Головне, головне... А те, що мені такої капосної дівки не треба. То – факт, не скриваю. – Не треба? Чому? – Бо вона – не моя, не твоя, а – державна! І знай: її хата – «казьонка», одяг, харчі – теж. Так, так, не дивуйся, – Гелена зі злості натягла коцик на голову. – Та годі! Навіщо, скажи, брала тоді її з дитбудинку? – То – здуру, мабуть. Чому? Бо була молода. До того ж хотіла тобі якось догодити... – Тепер хочеш свободи? – Іван м’яв цигарку. – Повіч ще одне: ти про все Лесі призналась? – Аякже, я їй чесно повіла, що коли ми брали її, то збрехали, що я – її мати, а ти – батько.
45
Іван схопився за серце і раптом зблід, наче крейда. – О, Боже! Як, як ти могла?! То – дуже жорстоко і ницо... Знай, то більше, ніж зрада. Твоя нинішня зрада. Гелена миттю з канапи стрибнула: – Йой, бережи своє серце, коханий, пробач... Я лише... я... А втім, навіщо Леся тобі, коли мене маєш? – Тебе? Тебе вже не маю! – Іван Вухналь хапнув плащ і побрів до дверей. – Від сьогодні не маю... Гелена стала перед ним на коліна і, наче ошпарена, зайойкала: – Йой, ти – куди? Йой, отак просто... Йой, серед ночі... – Так-так, просто і серед ночі... – Що ж, іди, йди, коли хочеш... Іди, але знай: відходиш назавше! Іди... на зламану голову! – Бувай, Гелено Арнольдівно, а також прощай! – Іван боком обійшов свою половину. – Знай, іду шукати доньку, не Леську, а Лесю. Не твою, не державну, а таки свою... 1997 р. Волоща
46
БАНД ЕРОЛЬ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Був далекий 1968-й рік. Три гойні мрійники – студенти української філології Франкового вузу, що у Дрогобичі, забрели якось до книжкової крамниці «Каменяр». Забрели, аби себе молодим дівчатам-продавчиням показати, якісь новинки літератури пооглядати, а може, щось і придбати. Були тими «забродами» Михайло Левицький, Геннадій Мороз (згодом відомі поети) та автор цих рядків. Зізнаюсь, перед цим, отримавши мізерну студентську «стипу», розпили на трьох півлітрівку «Портвейну» – за рубель, дві копійки. Веселі, щасливі, хоч не дуже ситі, роздивлялись по книгарні. Кинули очима на одну полицю, на другу – і біля куточка поезії зупинилися. Михайло і я бачимо, як Геннадій Мороз узяв до рук якусь книжку, погортав, погортав – і регоче-регоче... Та так, що аж продавці з усіх відділів до нас позбігалися. Розпитують в Гени, чого йому так весело. А що Гена через свій регіт нічого путнього не міг пояснити, то продавці й собі ги-ги-ги. Я і Михайло теж у реготі усім помагали. Та ось відводить нас Геннадій набік і пошепки каже: – Мої братове, ідея є! – Яка? – запитую. – Дуже дотепна, – наш друг відповів. – Дотепна? ідея? – Михайло Левицький дивується. – Авжеж, вона... Це мовивши, Мороз із книжки порох здуває, об долоню нею два-три рази вдаряє і її сюди-туди обертає. І далі сміється. Загадково і щиро. А коли книгу купив, став серйозним, як віл. – Гайда, хлопаки, зі мною. Бо на мою «ідею» пошта чекає... На пошті Гена на стіл поклав аркуш паперу і ручку: – А тепер давайте позмагаємось, хто з нас найбільший поет, чи, може, прозаїк, – Мороз хитро глянув на нас, своїх друзів. – Ти що, турецькому султанові нового листа надумав писати? – хтось з нас спитав у свого приятеля. – Ні, не чужому султанові, а нашому – Титикайлу...
47
– Як, секретареві інститутської газети? – Власне, йому, – відповів Геннадій. Після короткої наради мізки трьох ворохобників не на жарт запрацювали. Тексту листа нині докладно не пам’ятаю, а лиш зміст: мовляв, Євгене Юрійовичу, знаю Вас із публікацій, з розповідей відомих мені літераторів в Україні і поза нею. Ви – талановитий національний поет, журналіст-публіцист і перекладач. Хотів би з Вами ближче познайомитися. Але я, звиняйте, далеко – в Ізраїлі. Я – той і той. Теж поет. Надсилаю Вам свою книжку, буду вельми щасливий, як ви її перекладете. Гараздів Вам у творчості, щастячка і здоров’я – Ваш побратим по перу... У відділі відправки бандеролей попросили ми книгу від «друга» Євгена Юрійовича обгорнути цупким папером. Після написання адреси вмовляли одну вродливку завірити поштовими штемпелями – «заграничними». Звичайно, латинськими буквами. Спершу симпатична дівчина не погоджувалася бути співучасницею нашої веселої затії, але дізнавшись, що Михайло Левицький «закінчив Мюнхенську школу контррозвідки» (він з усіма так жартував. – Автор), то, збагнувши суть нашого жарту, утрясла все, як цього вимагав, на її думку, міжнародний поштовоправовий етикет. Отже, надіслали ми Євгенові Титикайлу цю бандероль і, звісно, чекаємо результату, точніше – його реакції. Мало не щодня крутимося біля нього в редакції студентської газети – то з одного, то з іншого боку розмову починаємо, а він, Євген Юрійович, не реагує. Аж ось одного дня іду я через інститутський парк і зустрічаю його – задуманого і зосередженого. А що сміх мене розбирає, то час від часу в сторону, наче лошак, голову відвертаю. Ну, поздоровкались ми, про те-се розмовляємо. А як мали прощатися, запитую, що останнім часом Євген Юрійович цікаве читав чи, може, придбав. Стенув плечима мій старший товариш і каже: – Ти знаєш, якийсь тип з Ізраїлю мені книженцію на 250 сторінок надіслав. Файно ми підписав, листа в додачу нашкріб, просить, аби я її переклав. І що я, бідний, маю робити?
48
– Можливо, є сенс йому не відмовити, – навмисно підтримую розмову. Євген Титикайло довго жовтими прокуреними пальцями цигарку м’яв. Після двох-трьох затяжок трагічно мовив: – Ну, як, повіч, маю перекласти, коли я, українець, жидівської мови не знаю? – Можливо, заради україно-жидівської дружби варто вивчити мову Мойсея, – знущаюся над своїм чесним і добрим приятелем. – Можливо, кажеш, можливо, – Євген Юрійович махнув рукою і пішов собі геть, не оглядаючись. ... Я й досі не знаю, чи збереглася у Євгена Титикайла, мого приятеля і першого мого вчителя-журналіста, оця заповітна книга його жидівського «друга», що мала його зробити знаменитим навіть в Ізраїлі. Не знаю, чи знає талановитий поет України, хто автори отої химерної затії з «шанувальником» його творчості із землі обітованої. Не відаю, чи бодай один вірш із надісланої нами йому книги був ним,бориславцем, перекладений. Спитаю про це в Євгена Юрійовича у якийсь день його народження. Обов’язково спитаю, бігме! 1.08.1998 р. Борислав
49
ЩАС ЛИВІ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ В Андрія Коцюби руки дуднять – і вдень, і вночі. Від роботи усякої. А її, тої роботи, стільки, що й до гробової дошки не переробиш. Зробив те, зробив друге – усе мало і мало. Здається, життя того не вистачить, аби її, роботу цю, поконати. Не встиг Андрій і цигарку розпахкати, як господиня його до хати кличе: – Айно сюди, муже! – Як си, Андрусю, гадаєш? Може б, нам якісь переміни зробити? Ну, в покої меблі місцями хоча б переставити, га? А в спальні – ліжка розвести? То як си міркуєш? Кажи! – Ет! Усе комбінуєш ти, бабо. Навіщо? – господар помацав кишені і почовгав до дверей, щоб надворі плюца димом погріти. – Знаєш, задуже звично якось, застояне все. – Йивка своє. – Та вже тридцять літ нич в світлиці не рухалось, то, знаєш, трохи нервує. Завтра ото приб’ються свати, а тут... – і теж за поріг вийшла. Коцюба далі не слухав, бо, наче хорт, побіг ще до якоїсь роботи: блудну траву серпом хапнути, попіньку* із парканів позривати, сухе гілляччя тичкою з дерев позбивати. Позамітати стежки і головне – деревця та криницю вапном побілити. Та мало чого вдома треба зробити? Роботи отої – як у жнива: рук не зібрати. Спати – хоч не лягай. «І що за жону собі взяв? – Андрій нервово димові кільця пускає. – Усе, що не зробиш – їй так і не так. А що до вподоби – не каже. Так завжди – з року в рік. Правда, замолоду Йивка була трохи м’якшою: усміхалася щиро, тулилася ніжно, цілуватися, пам’ятає, любила. А нині, з роками, – просто жилізо якесь. Така, ніби куций її підкусив: усе трудові наряди дає, аби не спочити. Не інакше, що, як ланковою була, від бригадира тої команди навчилася. Якби ще могла, то б і зі сну витягла – до роботи якоїсь. Я тобі що – кінь чи людина? Маєш силу – тягни, не бороню!»
* Попінька – трава-повивка.
50
Правда, і по весіллю Йивка ту лагідь свою не завжди мала: усе Петра собі згадувала. І навіть колола, що він, Андрій, наче кіт, між ними пробіг. «Он Петрусь був не такий, як ото ти. Не такий, ні». – Йивка махала руками, ніби чоловік наступав. – «То було си вийти за нього, такого! – образу тамуючи, Андрій відрубав. – Зрештою, я шнурком до себе тебе не прив’язував. Сама все уклала. Забула, еге? І тепер силоміць не тримаю: вольному воля – цурік!» – «А як будеш жити без мене – подумав?» – «Так, як до тебе! Дійшло?» – «А діти що скажуть – не знаєш?» – «Мене зрозуміють». – «А мене?» – «То ти в них спитай!» На дітях сварка завше згасала. Така гиркотня часто була в їхньому домі, але в кого її не буває? Хіба – у святих. Життя – на то і життя, аби, хоч і під одним дахом, але трохи в різному світі пожити. Невеселі думки і Йивку в хаті мучили. Могла ж вона і до Петра повернутися, Просив-бо з Донбасу: чекаю – приїдь. Ота дурна сварка колись не повинна була вбити їхнє кохання. Але що нині казати: молодими були, то й дурними, еге. Кожне сліпо на себе коцик тягло. А тут, як назло, до її перелазу Андрій стежку топтав. Сталося: поцілунки розум і волю забрали. Чи могла ж вона Петрові про це бодай натякнути? Не могла – тому і мовчала. Та й Андрій, як-не-як, і на вроду не бідний, і працьовитий, і потульний. Кожна дівка за нього мала б за щастя вийти заміж! Чи не так? А що деколи він, Андрусь, її, Йивки, забаганки гальмує, то всі хлопи, що себе поважають, так роблять. Він і вони, як бути справедливим, рацію мають, бо в жінки довге волосся, а розум – куций. Тому, мабуть, такі всі хлопи: бабів слухають, а роблять по-своєму. Може, і насправді в оселі не треба нич рухати? З тою думкою Йивка до Андрія пішла. Либонь, щоб сказати, що він має рацію. – Що, знову прийшла, аби в мою голову свої нові плани, мов кілля, вбивати? – Прийшла-м ти, Андрусю, повісти, що ти рацію маєш: не треба нич рухати. Як було замолоду, най далі так буде. Гаразд? Це ж наша пам’ять, як-не-як...
51
– Та як собі знаєш! – махнув рукою Андрій і потовкся до якоїсь роботи. Коли сонце зійшло, Йивка до стайні побігла – корову погодувати і пійла дати. Перед тим, як сісти на стільчик, Лисуні, щоби не брикалась, бурячиння підкинула. – Їж, рятувальнице, їж. Не скупись – молочка причини, – і сюди-туди дійки тягала, обережно так, щоби молочко у відро цялало. Стільчик скрипить-рипить, бо часом задавнений. Його Андрусь, як ще молодим був, змайстрував, аби їй, Йивці, ноги не мліли. Той стілець їй про нього довго нагадував. Як його ті, що при владі, за ґрати запхали, хоч не був винен. Вони, собацюри, тото вміли робити: нажерли-напили у склепі, а ти, Андруху дурний, ламай собі голову, щоб розтрати не було. Коли колгоспники в полі рвуть руки, їх із крамниці і буком не вигонеш. Щодня: «Давай наливай, наш Андрію, а ми, яко влада, усе питво-їдло спишем». Списали, ага: кінці – у воду, а його на п’ять років до цюпи. Аби пам’ятав, що він у держави боржник. Звичайно, Андрій міг би тих пацюків не поїти, але за роботу тримався: діти ж маленькі! Чомусь їм, брехачам, вірив, що його в біді не залишать. Вже згодом допетрав: змова ото, аби його посадити. Винен Ванька Задоя, що його Йивку не раз, було, п’яний займав. А що вона його стороною обходила, то знайшов спосіб, аби сім’ю надломити, Та минулося все, а він, худобина, од тої горілки завис на колі, що в паркані, – так нализався. Йивка пушку з молоком – у студню, щоб свіжим було. Подбала і про іншу живність: курям бульби з ґрисом нам’яла, пса, аби злості задуже не мав, з ланцюга відщепила, у котячу мищину свіжого молочка налила. Як до хати йшла, перед вхідним порогом спинилася. Ще раз очима подвір’я зміряла. Так, ніби порядок. А в хаті? Стіл, звісно, ламатись не буде, але й нестачі не буде. Андрусь про напої і воду подбав. А ще прикупив самогонки. Ні, не для сватів, звісно, а тим, кому немає різниці, що пити. Може, і такі до хати приб’ються. Вже тих пияків розвелося – аж страшно. І в місті, і в селі, і серед начальства. А ще, повідають, такі є, що коляться. І нікому то чомусь не болить
52
– ні тих, хто їх, хворих, сплодив, ані тих, що, немов циган світом, владою крутять. Ні, вона, Йивка, нікого не вчить, як треба жити. Кожен собі пан: як си постелиш, так і виспишся. Їй, знай, теж нелегко було: діти часто хворіли, чоловіка ґрати неволили, злидні, мов миші, щодня до хати залазили. Але мусила себе, мов коня у вуздечці, міцно тримати. Мусила, бо, крім своїх рук, інших не мала. Коли сонце чверть кола зробило, до обори Коцюбів авто причахкало. Не дуже модне, але досить пристійне. Із дверей вийшло четверо: молодих – двоє і двоє літніх. Як відщепили ворота – усі заспівали:
Нумо, браття, до дівоньки, Нап’ємося горівоньки. Горівонька солоденька, Як дівчина молоденька...
Як Коцюби надвір вийшли, до них красна дівиця, наче лисиця: – А ми, мамо і тату, від звичних правил трохи відійдем. Батьки мого Сергія теж не будуть довго в нашій хаті лисицю-дівицю шукати. Вона–перед вами! А Сергій, – дочка кивнула на хлопця, – це той стрілець-молодець, на якого ви, знаю, чекали. – Хочу я знати, чи можете Олесю віддати. Буду її шанувати, а за вас дбати! – Сергій поклонився новій родині. – Я би вас просила, бо-м ’го полюбила. На цьому конець, готуйте вінець, – Олеся теж батькам поклонилася. – Прийшли ми до вас у щасливий час, зайшли ми до хати, щоб весілля мати! – батьки молодого теж поклонилися. – Довго не тягніть, чи згода – кажіть. – Та згода, Олесю беріть, до вінця ведіть. Най кожен сідає, бо стіл вже чекає. Весілля Сергія й Олесі гуляли у Львові. Йивці свати дуже сподобалися. Скромні, прості, з усього видно, що працьовиті. Помешкання звикле: стіни золотом не блищать, а статки очі не колють. Але й біди з хати не гонять. Їм, Олесі батькам, свати, звісно, приємні і гожі. Видно, що і вони
53
батькам Сергія – такі ж самі. Батьки – як батьки: між собою у всьому зарадять, головне – аби згода між їхніми дітьми панувала. Правда, Йивку ніби щось непокоїть. Але що – того не знає, не відає. Може те, що сват якось дивно на неї позиркує? Була б молода, то б якось зрозуміла, а так... Та-а, чого не буває! Мабуть, просто так, – зробила висновок мати Олесі. А коли по вінці усі до хати зайшли, Йивці немов веселіше стало. А де спів, жарти і сміх – думкам місця немає. Тим більше тепер, коли доньку віддаєш! Як музики своєї втяли, батько Сергія Йивку до танцю повів. А як танцював, то ніжно до себе горнув. «Власне, так, як Петро, коли зустрічалися...» – про себе Лесина мати подумала. – То я, Йивцю, я... Хіба не впізнала? – Петро свасі в очі заглянув. Йой, Йивці світ закрутився, що мало не впала. Якби не міцні руки Петра, то б сорому не минути. Слава Богу, що він... Все ж виручив. Йивка уся паленіла, кров молоточками в скроні, груди тремтять... Вони танцювали – ще, ще. Йивка все згадувала, як вони, дурні, під кленом прощалися. Не знали – чи надовго? Вийшло: назавше! Причина – що вона, Йивка, Андрію Коцюбі, мовляв, ніжно всміхалася. І що він, Петро, через нього, отого Андрія, весь час до танцю не міг її взяти. Тоді не знав ще Петро, що то були Йивчині хитрощі: аби ревнував. Так його, Петра, ревнощі взяли – аж на Донбас записався. Кілька літ не писав – ні батькам, ні до неї, щоб не було адреси. До Львова перебрався недавно. Правда, Галина, дружина його, що була галичанкою, просилась додому раніше. Петро відмовляв. Рубав у шахті вугілля, дім будував. А там Сергійко узявся, донька Оля, то де їм тепер до рідних порогів? Одна аварія в шахті йому, Петрові, мало життя не забрала. Рубці на обличчі і вм’ятини – тому свідки. Коли ще в лікарні лежав, навіть Галина його не завжди впізнавала – такий потовчений був. І потім, як з роботи додому приходив, Галина довго приглядалася: чоловік, ні? Правда, по голосу та одягу впізнавала. Отаке було там.
54
– Шкода, Петрусю, так шкода, – тепер Йивка у танці міцно тулилась, – Що шкода, Йивцю, що? – Що ми своє щастя, мов глечик, розбили... І що тепер, бач, не впізнала. – Йивці сльози на очі набігли. – Та вже, як кажуть, поїзд поїхав. Тішмося, що знову ми разом – через дітей наших. І за то маєм дякувать Богу. Не так? – Так, Йивцю, так, – Петро більше не міг говорити: горло спазми стискали. – Пробач... – А ще знай, Петрусю, я нині дуже щаслива! І ти – теж, мабуть. Що ми на весіллі. Як на нашім весіллі, еге ж? – На нашім, на нашім... Дітей-бо женимо... 10.05.2000 р. Борислав – Дрогобич
55
ПОХ МІЛЛЯ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Іванові Лопаті нині не спалося – важка голова ще опівночі розбудила. Болить, гейби у ній чорти кашу варять. На душі кепсько, аж світ крутиться. Ніщо не помагає йому – ні мокрий рушник, ні шипучка, ані молоко з студні. – Най болить, як дурна! – Іванові ноги, що, як дриглі, дриготять, на підлогу сповзають. – Ні, пити нині не буду! Похмелятися – теж, – бив себе в груди ґосподар. – Жити – щоб пити? Навіщо? Ой, скільки йому біди наробило оте кляте пиття: на роботі, в родині і серед людей. Бувало, що й натовкли добре – за п’яний язик і вперту натуру. А ще такою страму собі наробив, що довго не міг показатись на люди. Було ще... – Тут Іванове каяття обірвалося: хтось двері поторгав. Василь Рискаль ще з порога спитав: – То як тобі, Йване? Голова не болить? – Йой, не кажи. І болить, і тріщить, – знічено відповів приятель. А що, маєш на то якусь раду? – Та маю. Воно знаєш як: похмелитися треба! – Василь із кишені плящину – на стіл… Іван кисло носом повів: фе, мерзо́та яка!.. – Слухай, я ото слово си дав: новий день нею, клятою, не починати. – Ха! Слово… – сусід хитро почухав потилицю. – А ми, Йвасю, лиш трохи, чуть-чуть. Хіба – на похмілля. – Похмілля? А що, похмілля не нова пиятика? – Лопата вже не дуже косився на пляшку. – Ні, як на мене, дурного, похмілля – аби голова не боліла, – Василь підморгнув. – Не думай, що похмілля заради нового похмілля. А якщо навіть і так, то нас т-таке не с-стосусться. Чи не так? – Може, так, може, ні – лисий дідько знає! – Іван ще раз глянув на пляшку. – То що, наливати, чи як? – Василь закрутку у пальцях стиснув. – А! Було не було, наливай, коли вже так хочеш. – Овва, таки розколов! Василь аж зітхнув. – Ну, як мовиться, будьмо! – Їхні чарки весело дзвякнули.
56
– Ну, то за тебе! – За нас, друже! Як трохи свої мізки заломили, за диспут взялися. Василь, чия голова, наче гиря, на груди спадала, мудрував: – Йвасю, на носі вже вибори... До Верховної Ради, аби-с знав, він зробив павзу. – Скажи, за кого голосувати будемо? Іван, що похилився, як сніп, на диван, відповів. – За кого? А мара його знає – за кого. Може, за Кучму, чи що? – Ні, не за нього, він – президент, хоч не наш… – То за Плюща, може? – наполягав гість. – Та ні, президентом бути – йому забагато! – Іван головою затряс. – Можна б за якісь партії ще, але не знаю, які вони і чиї. – Ну, є якісь «пчілки», «яблуко», «есдеки» з нуликом, «БЮТ», «За єду».. – Давай за «єду», хоч ситими будемо, га? – дійшов істини Йван. – Отих, що Україну ще не доїли? Ні, може, за партію Сімонєнка? Він – свій, кажуть, хлопець, нам соціальний захист рихтує, – вів своєї Рискаль. – Що-о, за ту заразу червону? Він так Україну любить, наче жид сало. – Але, за неї, комуни, олігархів не буде, – не здавався Василь. – Як так не буде, коли Сімоненко – теж олігарх! Свій і московський. – То давай за Вітренко. Може, грошви нам, брате, навіє? – Ге, я ще не здурів, аби за відьму оту, з Конотопа, свій голос віддати. За неї най Марченко голосує. Він її охоронець… – То, може, за «Нашу Вкраїну», що Ющенко в ній? – Так, за неї давай: вона – ніби наша! Іван, що лежав на канапі, до столу підсів. І знову шкло дзенькало. А коли пива їм закортіло – до буфету пішли. Не встигли добре губи змочити, як якесь миршаве прилипло до них. – І мені, землячкі, півка націдіть, – і кухоль піднесло. – Бо горло сухе – деренчить, курча мать...
57
– Може, поділимось, га? Свій, бачу, козак, – Василь мовив Лопаті. – Ділити не трудно: було б лише що! – Іван надлив у кухоль пива причепі. – На, братику, пий. Тепер вже три їх пило. Пиво, горілку і знову пиво. А коли Іван заспівав «Пити чи не пити...», «землячок» своєї затяг – «Шумєл камиш, деревья гнулісь». – Тю на тебе, якої почав! Якоїсь чужої... – Что, вашєй хотєл, да? – Льоня (так звали прилипу) дулю скрутив. – А чого б ні, ти ж в Україні живеш! Хіба ні? – хтось із-за сусіднього столика. – Та я, біш, окраїну вашу, хотітє знать, маю – вот гдє! – Льоня долонею по задниці ляпнув. – Що ти сказав?! Ти, що тута живеш, про нашу землю отак? – хтось від сусіднього столика узяв чужинця за комір. – А, а патаму, что ви, із окраїн, нє хатітє на майом родном язикє разґаварівать! – Бо тут наша земля, не твоя! – Іван підскочив до Льоні. – Нас, українців, тута п’ятдесять мільйонів! Було би ще більше, якби в Україні не було таких, як ото ти... – Нас, правда, мєньше, но за намі Москва! – чужак не здавався. – Так, Москва за тобою, ординцю, за нами – вже Київ! – І Кієв нє твой. Кієв – наш, вєдь он – мать городов русскіх... – Яких-таких, йолопе, руських?! – тепер вже Василь трохи забрикав. – Ну, как? Русскіх – і точка. Е-е, ти, московче, своєї історії, бачу, не знаєш! – резюмував тепер вже Василь. – Як ти, орле двоглавий, мудрак отакий, то скажи: чому і коли себе Московитія назвала Росією? – це вже хтось збоку докинув. – Как когда? Она всеґда такой і била: Россія, Русь, русічі... – А чому? – Па-та-му... – Е ні, фіґу ти знаєш! – Василь святкував перемогу. Тепер Іван прилип до розмови:
58
– Затям, нахабо, затям: то Петро Перший, твій цар, а нам кат, після Полтавської битви Московїї дав ім’я Росія. І щоб ти, осле, знав, так йому Феофан Прокопович, якого купили твої кревняки, нарадив. – А я ти повім, що Україна – то Русь, а не Московія, тобто Росія, – Василь далі повчав «старшого брата». – Україна як назва виникла ще в XI столітті, а Росія – після 1709 року. Так що роби висновок, баранюго! – Рискаль потирав задоволено руки. – Так пішет ваша історія, наша – другоє, – Льоня не думав здаватися. – Ти сматрі, оні єшчо і куражатся мнє... Да я с вамі, пянчуґамі, і разґаварівать нє хачу! – тут москвин до іншого столу побіг. – Е ні, отут, філософе, маєш стовпіти! – Іван Льоню, мов міх, до стола приволік. – Ти ліпше, ординцю, ось що скажи: хто нас такими, як ти, п’яницями поробив? А що Льоня мовчав, то Іван ще додав: – Отакі, як ти сам, а ще – твоя п’яна Москва, вовк би тя зжер... – Молчать, вашу мать! Я с вамі, хохламі, рядом в сортірє нє сяду! – мов індюк, набираючи злості, сичав москальчук. – Ти диви, який пан! Ще донедавна жони вождів твоїх у нічних сорочках до театрів ходили. Що, і цього, приблудо, не знаєш? Може, хоч це, завойовнику, знаєш, як баби ваші у ноцниках борщі вам варили? – Как, я – завойовнік?! – білів-синів Льоня. – Не «как», а «чому» А тому, що вся історія отєчєства твого – завойовницькі війни. Криваві, страшні і нахабні. І цього не чув? – Ну, давай, давай, я – паслушаю, – Івана підганяв росіянин. – Так-от, щоб ти, козле, знав, у XIII столітті твоїй Московії належало лише 216 тисяч квадратних метрів угідь, а в XX – вже 23 мільйони, себто у 106 разів більше. А чому– допетрав? Льоня, почувши це, трохи розгубився: – Да, я етоґо єшчо ніґдє нє чітал.... Скажі, а какім образом? – Какім? Наскоком твоєї орди, себто війнами. Не віриш? Затям: Рассєя твоя із 525 років 329 перебувала у війнах, а це
59
дві третіх історії вашої. Ну що, чмо, усьок? Вона, твоя немита Росія, воювала із 26 державами і регіонами Європи. Що, і це, агресоре, невідомо тобі? – То всьо – че-пу-ха! Мой народ нє такой. Он мірний, прастой... – Не такий? Ось слова твого царя Миколи Першого: «Россія – ґосударство нє торґовоє і нє землєдєльческоє, а воєнноє. І прізваніє єго – бить грозою свєта». Що він, твій народ, власне такий, навіть Пушкін підтвердив: «Всьо русскому мєчу подвластно!» Може, тобі, займанцю, ще якийсь приклад навести? – Да іді ти к чьорту, хахол – Льоня визвірився на Івана. – Я-а – к чорту, не ти? Знай, ми таких безмізких кацапів, як ти, силою тут не тримаємо. Вибір ще маєш: білет, чемодан і... вокзал! – Іван порадив чужинцю. – Ану, полєгче, раґуль, а то я на вас Дзюґанова, бішь, нашлю! – Льоня у дверях пригрозив. – Що-о, Дзюганова? Ми і своїх дзюганових маємо. Як його? Ага, Пьотра Сімонєнка. Червоного, як і ти, Україні чужого, – Василь притьмом до дверей, аби зачинити. – Ну, мудакі! – Льоня зробив висновок, але вже надворі – як тікав. А коли у буфеті славень почув «Ще не вмерла Україна», голосно загорланив: «Нічєво, ми падаждьом!..» – і далі тікав. Наступного дня голови в Рискаля і Лопати знову боліли. І щоб похмелитися, друзяки знову до кнайпи зайшли. Очима сюди-туди: немає москвина. Петро Кочерга, який вчора теж під’юджував Льоню, повів, що бачив його на вокзалі – з квитком у руці та чемоданом. Він зізнався, що до своїх їде – в Московію. Тимчасово, назавше – того не сказав. – Що ж, пухом дорога йому! – Іван побажав. – І вольному – воля! – додав своє і Василь. Келюшки знову дзенькнули. – А тепер – за похмілля давай, братіку мій, – Василь підморгнув приятелю. – Добре, але вже – востаннє! – Іван ще раз буфет очима обвів: ні, Льоні нема, а так йому хочеться ще щось сказати… 10.05.2001 р., Дрогобич – Борислав
60
ПЕТ ИЦІЯ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Щойно сонце на захід – до хати Петра Брочкового люди потоком. Чого мали прийти – не казав, але дуже просив. Як із церкви виходили. – Слава Йсу! – на порозі віталися. – Слава навіки! – відповідали їм. – Доброго здоров’ячка вам! – І вам бажаєм його! – З Богом, господарю, і вас, господине! – І вам Божої ласки, милі мої... Хто не заходив, то кланявся, хтось ручкався – і всі тихо на лави всідалися. Як приходьків потік зупинився, Петро попросив уважно його вислухати, щоб, може, чимось потім доповнити: – Люди мої, маю до вас пильну справу. Гей, ви там, слухайте! – Брочко лівий кут заспокоював. – Так-от, на носі вже вибори. Знову комуняки, як до корита свині, свої брудні рила пхатимуть. Як ото в Білорусі, Молдові. Як будемо сліпими, то вони знову, мов та вода поміж пальці, затечуть до парламенту. А щоб цього не сталося, мусим воду оцю якось загатити. Що скажете, га? З перших рядів гомоніли: – Правду, ой правду ти, Петре, говориш! А що маєм робити? – Добре то діло, але яким робом? – загула середина. – То скажи, як тих брехів позбутися? – хтось од вікна. – О, з ними не так легко буде, бо вони, гицлі, школу Маркса пройшли, звідника школу, – філософію хтось розводив. – І Леніна, Сталіна, Хобти, – Таньчин Іван попередника свого доповнив. Брочко знову людей заспокоював: – Вгамуйтесь, люди, дайте і мені щось сказати. Цього разу ми мусим їм, словоблудам, роги зламати! Але, знайте, мирно так – без каміння, кайла і жиліза. Ти що, Федуню, не всидиш? – Петро до сусіда. – Так що нам треба зробити? Колективну заяву до Центрвиборчкому написати. Так і так, голово, громада села проти, аби ті, що Україну пруть до нового Союзу, були у парламенті.
61
Знаєм, то важко зробити, але вихід є: їх, держимордів, не реєструвати. З них уже досить: наїлись – і крапка. – О, свята правда! Розумно! Правильно! – з усіх боків загукали. – Петре, мудру голову маєш! Ой, мудру! – Ґердавків Стах аж підскакував. – Усіх комуняк, як суддів футбольних, – на мило. Гиги... – насміхався Коваликів Федь, що був напідпитку. – І тих червоних баронів, що нас, як овець, стригли! – гримів Василь Копач. – Такого, як Петро, чесного і тямущого, нам би у парламенті мати, ага! Він – рахівник, копійку народну беріг би, щоб жадні олігархи не вкрали. – То як, люди добрі, заяву писатимем, ні? – Брочків Петро знову громаду спитав. – Як не писати? Писати, писати! – люди ногами вже гупали. Від їхнього тупоту павутина під суфітом рвалася. Петро аж тепер її, кляту, уздрів. Проте не знімав, бо над чистим папером ручкою довго крутив, аби розігріти. Потім її між пальці узяв. Писав і читав: «Високоповажний пане Рябець! Громада Волощі, що налічує 1800 душ, 640 дворів (жилих, нежилих – разом), звертається до Вас і тих, хто з Вами, з одним-єдиним проханням: не реєструйте тих баламутів червоних – ані списки партійні, ані їх самих. Бо ті сімонєнки, вітренки, гмирі, чижі, чаґодєєви, моісєєнки – зміїного дерева виплід. Вони вже нажерлись! А такі, як відомо, голодного не розуміють. А як дуже брикатимуть, то ви їм так і скажіть: «На вас, комуняк, другий Нюрнберг ще чекає – за злочини перед людством! А які – самі знаєте!» Гадаємо, ви це їм скажете, бо – із Карпат, наш ніби легінь». – Напиши, Петре, що партії, за яку Сімонєнко вчепився, мов вош кожуха, Україні не треба! Бо, як лайно в ополонці, крутиться-вертиться, а толку ніякого: один лише сморід, – радив Семйон Дристало, їздовий. – І моє допиши! – Шлапаків Федь, що в Магадані десять років відбухав, теж загукав. – Най нашу земельку комуна ота до колгоспу більше не пхає, бо не лише вили, сокири, але й скоростріли на собі пізнають, які ще по схронах лежать.
62
– Тим сімонєнкам-губенкам як не в Нюрнбергу, то ще в Гаазькому суді бути, – донісся голос від печі. – Та годі вже, годі! Я і тото допишу, – Петро заспокоював хату. – Зазнач іще, Петре, най комуна тота із трибуни балакає державною мовою! – звідкілясь почув голова зборів. – І щоб той Київ по «брехачу» і телевізору московських пісень не крутив! Хіба мало своїх, га? – баба Кирилиха теж за словом до кишені не лізла. Касперків Андрух, що доброї півгодини важив повітря в долоні, теж ґвалтував Брочка: – Я, Петре, знаю: усе, що люди додали, ти файно уложиш, але допиши і від мене. Нехай той Рябець Сан Сандричу передасть, що то він, Мороз, баран з баранів, а не ми, чесні люди. – І ще нехай передасть, що червоні – ніякі не державотворці, а мискоборці. Так Ліна Костенко їх називає. І де їхні гідність, і честь? Брочко не все розібрав, бо у вухах стріляло. Тепер він мовчав, а люди його далі кусали: – Не забудь, Петре, у петиції нашій дату і місце поставити, аби знали потомки, як ми, волощанці, у рідній державі свої права боронили. Колись – кров’ю, тепер – словом... – Ага, не знати, чи тоту петицію нашу прийме пан Рябець? – Корбів Сень морочив людей. – Коли українець – прийме! – Петро відповів, але вже змученим голосом. – А як не прийме, ха-ха-ха, то ми і на нього петиценцію втнемо. Ха-ха... – І на олігархів, отих жирних котів... Нехай наші гроші, що вкрали, в Україні тримають, а не за кордоном, – з-під вікна кричав Ганущин Олекса. – А ще нехай жлоби пам’ятають, що і ми, бідаки, маємо право на білий хліб та чесний зарібок. – Може, Кучмі напишемо, га? – Кивацький Ілько червонів. – Най він, чортів син, знає, яку Україну має нам будув ати! Брочко тих слів не почув, бо, наче злодій, тікав з власної хати. Мусив тікати. 10.12.2001 р. Борислав
63
НЕ САМА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ – Хуг! Ну й хуртеча ниньки, просто – погибель! – баба Христя рясно руками об поли футерка вдаряє, аби з пальців колючі зашпори вигнати. – Так шаліє навкруг, що й Божого світу не видко, – притьмом до сіней вскочила і щільно двері заперла. Фу, що не день, шарґа така, що деколи з хати й носа не висунеш. А оті пташки, холодні, голодні, до вікон, мов кури на бантах, раз попри раз туляться. Так, давно не було такої зими! Баба Христя нині майже все, що собі спланувала, уже зрихтувала: дванадцять страв, пампушки, узвар. Правда, дриглі нині мусять бути без оцту, але не біда – вона соку з цитрини надушить. А сік, знай, своє діло вже зробить. Головне: аби кутя їй вдалася. Вона-бо із маком, медом, з горіхами. Еге, кутю її сини люблять, донька – пампушки. Так їдять – аж вухам лоскотно… – Ага, щоб ще чогось не забути, – Христя очима збадала стіл. А що всі страви на місці, думкою за ґосподарку вчепилася. Три курки отих, що завше у стайні тримає, кілька днів тому взяла до сіней, щоб яйця ще трохи несли і щоб, бува, не замерзли. Когута свого недавно світу позбавила, бо задуже, бач, курми верховодив: їхні яйця в гнізді розбивав... Лисуню свою, хоч як любила її, ще восени загирила. Бо ходити за нею – бігме, сил вже нема: оті сімдесят літ її, зроблену і не раз горем биту, так до землиці пригнули, що, крім своїх ніг, ніц вже не бачить. А молока чи сметани, як дуже захоче, десь прикупить – у селі чи в Дрогобичі, однаково. Бровкові і Мурці теж оселею поступилася: хай хоч такі живі душі має при собі. А що, мусила так: воно, хоч німина, але у сніги вижити мусить! Є в баби Христі два їжаки. Де вони зараз – того не знає. Може, з подвір’я відбилися, а може, у стайні, в стодолі! І там, і там потерухи багато, тож хай собі хоч тепло мають. Їй і сіна не шкода для них: голодних писків у стайні немає. Правда, торік тоті дві колючки гніздо у труні звили, яку баба собі на смерть заготовила. Було, перед тим, як зима на відлигу
64
піде, її їжачки аж до порога свої шпички несуть, щоб отут і погрітися трохи, і молочка похлебтати, і свіжих яблук на голки собі наколоти. Останню роботу вони досить дивно робили: звившись у кулачок, колючками на яблуко – крутькруть, наче м’ячик. І так ото вправно, що любо дивитися. Та, може, хтось має її, бабу, за дивачку якусь – то най собі має! Хіба то погано, що вона усе живе любить? Дай, Боже, усім такої любові. А як направду, то хто їх, німих і безпомічних, захистить нині, коли не вона? Кажуть, що є така партія, «зеленою» зветься. Якщо десь і є, то вона так їх захистить, що не одно з тих животин у книжку Гіннеса занесуть. То ж сама вона мусить усім помагати: при зимі солонинки синичкам на гілочку настромити, зернини якоїсь горобцям підсипати, а крикливому гайворонню бульби з ґрисом намнути. А що, най їдять-виживають! А те, що її дехто в зубах носить – байдуже, вона у своїй хаті собі господиня: що хоче, те й робить, ага. Може, не так? А коли комусь не дуже оце до вподоби, то най подвір’я своє стереже, не її. З собою якось розбереться… Отож і нині мала баба Христя немало роботи, бо ж свято Господнє. Прийде хто чи ні, а святе Різдво треба гідно відбути. Так здавна у неї було, так буде і нині. Бо така вже традиція наша, християнська, еге. А чи буде сама, з дітьми, чи з сусідами – то вже як вийде. Колись-бо інакше було. Бувало, Демйонцьо її, царство небесне, перед святами на себе немало робіт накладав: сніги розметати, стежки промести, води наносити, дров наколоти, худібку, оту рятувальницю їхню, як слід пообходити, ще й «дідуха», «бабу» до господи, як традиція велить, позаносити. Чоловік, пам’ятає, ще мак любив терти. Бувало, візьме між коліна макітру і все макогоном – тирли і тирли... І раз-по-раз біле мливо собі на язик накладає, чи, бува, зубам між маком не тісно. А щоб мак розтирався, то небіжчик, бувало, цукру час від часу досипав. Ще любив при святковому столі свічку запалювати і молитви разом з усіма починати. Ой, нема вже його, бідаки, нема... Десять рочків, наче поточків, спливло, як в інший світ перебрався. Не зі своєї вини, звісно. У серпневу ніч 1986-го телефон закалатав:
65
так і так, знай, Демйоне, завтра тобі у Дрогобичі бути! Наша автоколона нову бригаду готує: у Києві якусь тимчасову роботу знайшли. Ради на то не було: мусив він, водій, їхати, аби сім’я його босою й голодною не була. Де чоловік був цілий місяць, про це Христя звістки не мала. А коли повернувся, то сумно признався: у Чорнобилі був, де вдень і вночі якийсь реактор гасив. Якби був не їхав, то ще, видать, в сиру землю не скоро зліг би. Бо мав здоров’я, як віл, і всю роботу, яку знаходив собі, до ладу робив. До того ж ніколи, крім свят, із чаркою не родичався. Тому й козаком добре тримався. Так, без нього, Демйонця, Христя чулася дуже самотньо: Ярина її у Чернігові й надалі чомусь тоті свої науки гризе, а Василь та Іван, близнюки її любі, свої власні дороги, слава Богу, знайшли. Правда, далеко від неї – аж у Києві. А їй, що не кажіть, самій довелося дома гибіти. Зі своїми болячками і, як у циганів, нестатками, які, наче злі бджоли, з усіх сторін кусають. Ой, як не було важко Христині, але якось виживала. Власне як – то лиш її пальцям та Богу відомо. Виживала, аякже, бо думка її гріла: ти не одна така у тім світі. Он по війні вдови з дрібними дітьми собі якось ради давали. Хоч, бувало, за роботу їхню їм у колгоспі лиш «криски» писали, а як до оплати доходило, то міщє із зерном, пророслим і прілим, під пахою вміщалося. З того хліба, бувало, хіба що коники ліпиш – такий він глевкий і пісний. А ще не раз Христя думала: кожна людина, либонь, свій хрест у житті має. Легкий чи тяжкий – то не завше від неї залежить. Хоч, правда, деколи буває й не так. Бувало, що сусіди і діти не раз Христині казали, аби сама не була. Бо на старість тих штири кути, що у хаті, легше з кимось тримати. Зрештою, на її «Зінґері» можна, хоч і бідну, але копійчину якусь накрутити – все ж не гола пенсія. А він, хлоп, якби такий був, най би на подвір’ї і в стайні крутився – усе легше було б. Але в неї, Христини, поради оті чомусь голови не трималися: усе думала, як ото до заміжжя нового її Демйон з тамтого світу поставиться? Та й самій їй якось не з руки, бо вже у літах, то й не до любощів зараз. Он, диви, моло
66
дих скільки, самотніх, а ти матимеш право когось цілувати. Так і лишилась, як палець, сама. А все ж, як поправді, коли стала вдовою, приволікся був справний один з чужого села. Як ноги свої до її хати затяг, то сказав: – Хату свою я заповів внуку. Тепер, бачу, зможу оце і в твоїй свій вік дотягти... З твоєю допомогою, звісно. А коли всівся до столу, додав: – Давай наливай, як ото модно нині казати. – О, вибачай, чоловічку, ти, мабуть, хатою помилився, – баба Христя словами, наче ножем, різонула приходька, давши йому зрозуміти, що не такого робітничка бажає собі. Після оцього, пригадує, ще один до неї не проти був би пристати. Казав, що з Дрогобича він. Але з ним, як і з першим, спілки не вийшло. Бо казав, що ми, українці, не здатні по-слов’янському жити. Він, що в Москві народився, знає, як треба Україну нам будувати. А що вона, баба Христя, дала йому зрозуміти, що кожен народ у своїй хаті є пан, то, як рак, червоніючи, випалив: «На тєбя і всєх малоросов, віжу, єшчо Сталіна надо!» – «Іди собі геть, ти – куськіна мать, бо як тобі дам!» – баба Христя колотівку вхопила. Після того випадку ще хтось поріг оббивав, але, крім гарбуза, нічого від неї не міг домогтися! Надворі усе мете і мете. Вже снігу отого – у піввікна, аж вишні по гілля у землю вгрузають. А той вітер, колючий і злий, аж під дахівку залазить – усе норовить її скинути. О, якби Дмитро, сусід її, не поправив причілки, хоч і за пляшку гримучки, то б, може, не один ряд додолу посипався. Баба Христя тихо-мирно на лаві сидить, склавши на подолку свої спрацювані руки, а очі її крізь вікно у заметах протопин шукають. «Приїдуть діти чи ні?» – усе їй мозок думка свердлить. Якби не хуртеча тота, то, може, гостилися б нині. Бо ж сини писали якось, що скоро собі особівки придбають. То чого ж тоді не приїздять? Невже бензину їм шкода? Правда, кажуть, що він, той бензин, тепер дорогий. А може, жилізо шанують... Не встигла баба свої думи додумати, як у вікно хтось – стук-стук. Христина аж надвір вибігла.
67
– А-а, то ти, Рузю? Заходь! – баба впустила повз себе сусідку до хати. – Я ото, Христе, за тобою прийшла. Мислю собі: най хоч нині від нас самота іде геть! – сказала гостя, на лаві всідаючись. – Ба! Нині, Рузю, не можу, бо маю надію, що хтось із дітей ще на Святу вечерю прибуде. – Справді, ти, слава Богу, таку надію ще маєш, Я такої надії, на жаль, вже не маю, бо мій син, якого собі народила, від мене, як знаєш, далеко – в якомусь Афгані ще за комуни голову склав. За чужі інтереси, ага. А невістка моя, Оксана, по сині ще раз заміж вийшла, – сказавши це, баба Рузя заплакала. – Я, знаєш, нічого, може, Оксана і добре зробила, бо як їй самій із сином, а моїм внуком, було в світі жити? Не поталанило бабі Рузі і з чоловіком. Її Петрусь, як похоронку про сина отримав, отої сивухи вчепився, яка, окаянна, скоро його у могилу загнала. А коли баба Рузя трохи слізьми заспокоїла душу, то знову мовила: – То що, Христе, будемо робити? Оно, глянь, давно Божа зірниця на небі. Ще трохи-трохи – і колядники до шиб припадатимуть. – Сідаєм до столу, отут повечеряєм! – обізвалася ґосподиня. – Сісти, Христино, то можна, але я теж до Свят-вечора готувалася. – Знаю, що готувалася. Завтра по церкві, Рузю, будемо в тебе гоститися, – заспокоїла Христя свою давню подругу. Того вечора дві баби і плакали, і колядували, усе згадуючи свою молодість і тих, з ким пліч-о-пліч свої літа волочили. І диких москалів споминали. А коли Рузя пішла, бабу Христю знов думки мучили. О, таке, щоб діти на кутю не приїхали – де ж це таке видано? Ну, коли ще вчилися, не мали за що додому добратися – що вдієш? А тепер? Тепер ніби дипломи вже мають, якусь там роботу – а нема і нема. Чому? На оце «чому» баба відповіді не знаходила. Не могла б у цьому їй допомогти, мабуть, і баба Рузя. Правда, не ніч, а ранок їй, змученій, пояснив –
68
телеграмою: сини її, щоб якось сім’ю втримати, на якийсь час з Україною попрощалися – аж в Гіспанії опинилися. А донька її (яка радість!) знову мамою стала. – Ні, я таки не сама... Не сама! – раділа і плакала водночас баба Христина. Плакала, бо синочки її, ой, як далеко від неї; раділа бо до її давнього роду ще одна жива істота добавилась. Правда, бабу й тепер трохи злість брала: яку-таку державу Президент будує, що з неї люди, як миші із шафи, тікають? І кому, як не українцям, він тоту Україну будує? А втім – то нічого, нічого, що надворі, як і вчора, зла віхола. Най собі, най! Зате на серці як тепло, агей! Тут баба Христя до баби Рузі побігла, аби з нею вже до Божого храму піти, а потім – обідати в неї, а при коляді свою самотність забути. Ще вчора Рузя просила, Бог тому свідок, еге. 1-2.01 2002 р., Борислав
69
КОЛО СКИ НА СТЕРНІ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Сутінки – у кутки, а Славко – в бамбетель. У ньому трохи затісно, зате приємно. Бо тут м’яко і пахко – від соломи та моху. Ось-ось зажмурить одне око, друге – й засне. Вже ото наче за стінку заходить. О, він би, напевно, заснув, якби не оте мамине порання. Він, малий, знає: як посуда своє відкалатає – ненька іншу роботу знайдуть. У них завжди так виходить, якби ото сто рук мали. Порядок – то вічна їхня турбота. Правда, за безлад його ніколи не б’ють, лише трохи пожурять. Перед сном руки-ноги помиють, білу сорочку накинуть, «Отче наш» і «Богородицю» змовлять – і собі у ліжник. Ще інколи, як не змучені, хатні кути замітають, усе до порога. «Чортів виганяю», – жартують. Як мама не встигнуть, то він, Славко, сміття те ранком на гній висипле. Бо ж – помічник мамі, господарик маленький, ги-ги. Мав Славко, правда, сестричку, старшу за себе, але світ цей покинула: через сухоти, бо пісне їла. Сон маму скоро зламав: нагарувалися, значить, за день, тож сплять. Славко гадав, що теж зразу засне, та де там! Очі розплющить – блиск місяця до нього зайчиком, зайчиком: скік. Як зажмурить–якісь чорні птахи у хмарах літають. А ще, буває, куций кумедно під самим суфітом гицає. Правда, безрогий якийсь, з куцим хвостиком. Либонь, молодий ще, еге. Гех, що й казати: хіба він засне, коли цікавість йому сон забирає? Йому дуже допитно, що в тих баньиках, що он там на припічку? Так із них смачно пахне, що аж душа мліє. Хлопець встає, тихо-тихо, мов киця. О, боронь Боже, якесь відро на поді зачепити. Знімає одну накривку, другу – тепер він уже знає, що ніздрі лоскоче. То – борщ з лободи. Він пісний і рідкий, як вода. А йому б пляцків, пухких і солодких, – аж слинка тече. Ні, мати йому їх не боронять, але де тої муки взяти? Славчик глянув на неньку: спить моцно, щасливо. «Ви, мамо, спіть собі, спіть, завтра будете мати з чого муки намолоти», – подумав. Правда, цей день, що надійде, Славка не тішить, бо він при жорнівці – не помічник мамі: ручки болять, що аж в ліктях хрустить. Хлопець, обминаючи відра, стільці, навпомацки з хати вискакує.
70
Йой, надворі так темно, що хоч око вибери! Але то так, мабуть, спочатку – із хати як вийдеш. Іти чи ні? – хлопець вагається. Йти! – хтось наче підштовхує. Сон і так не бере, то що має робити? Ага, а як сторож наскочить – що тоді, га? Він, крім палиці, ще й фузію має – із сіллю. О ні, не мудруй, не наскочить, іди! – чийсь голос погнав хлопця в поле. Хвала Богу, місяць у хованки бавиться: то темно – як у погребі, то ясно – хоч голки збирай. Славко потічком, потічком – аж до вільшини, що, мов копиця, присіла. А далі стежкою-змійкою в поле, що ще свіжою соломою пахне. Славкові холодно трохи, еге. Рання роса порепані ноги студить, а мокра трава голі литки батожить. Але то нічого, скоріше б пшеничка. А там, знай, треба ніжнесенько так, бо стерня тоненьке, ніби шпильки, ніженьки коле. Але Славко знає, як йому стерня те перехитрити: при самій землиці ніжками човг–човг, наче косою... І чого мати йому тоті колосочки боронять збирати? Все одно пропадуть у тім глупім колгоспі. Та й, зрештою, він не всі колоски позбирає, бо темно навкруги, ніч. А може, то гріх – з поля додому? Гріх? Чекай, а не гріх, що мама його на колгосп дармо працюють – за ’’криски” якісь? І що влада усе, що люди надбають, потім процвиндрить? Він їх, живих, не зрізає: на стерні лежать – нічиї... Хлопець далі іде. Завзято і тихо. Ось колоски вже росою блищать – тож збирай, не чекай! Та щось холодне на ногу – скік! Бр-р, що це таке? Фу, то ропуха у Славка тепло забирає. Хлопець ногою тріп-тріп – і жаби немає. Славко знає, що ропуха не вкусить, але як цівкою цвиркне – біда: бородавки шкіру латають. А тих колосків – на воза не візьмеш! Досить, либонь, усіх не зібрати. Дорогу додому Славко і потемки знає: у поле з мамою усі стежки відміряв. Він, правда, втомився, бо навпочіпки колоски ті збирав – має дві торби. Додому йшов гордо, упевнено, проте трохи боязко. Боявся, аби за шкіру солі не вхопив. Може, скоріше йшов би, якби торби йому рук не в’язали. Але нічого, ось вже доріжка, а там трохи сили – і рідна домівка. Скоріше, скоріше! Мо’, мама ще сплять. Боронь Боже, аби вже збудились: тоді йому біди не минути. Віником
71
так ззіпають, що він, Славко, сидьма не сяде. Хіба ото правда, що колосок рік цюпи коштує? Можливо, можливо... Та його, либонь, не посадять – маленький, еге. Зате мамі страму на все село! А ще в школі, наче злодія, піонервожата за вухо на кожну лінійку тягатиме. Де знати їй, що він захотів пляцків. Що ближче Славко додому підходить, – усе дужче і дужче тополі та липи у місячнім сяйві горять. Так горять, аж Славчик співає. Хлопець човг-човг– усе ближче і ближче. Йой, щось вгорі: пі-пі – аж душа в п ’яти... Гей, та то дикі чайки ніч проганяють. А в садку, що в сивому мареві, хлопця хтось – хап! За латану обшивку. – Йой! – серце донизу... – A-а, то ти, Славчику? – Панько Куриляк кулак розтулив. – Хуг, і налякали ж мене, дядьку. – А що в хлопця від страху руки дрижали, торби дав сусіду. – Додому з собою візьміть, а як вродиться день, мамі віддайте, але... ніби від себе. – Від мене? – дивується дядько. – Ну і ну, таке ще мале, а вже таке хитре... – Хитре? Так? А скажіть, дядьку, через кого таким я став? – Славко посміхнувся. – Через вас, дядьку, через вас, бо не раз бачив, як ви хитрували. Правда, мама казали, що ви, хоч і добрий, але трохи – скупий, бо лісник. – Хіба я скупий, коли кілька разів мамі твоїй хмизу давав, дровеняк? А ще коли хочу батька тобі замінити... – Знаю, мама казали... Але про те мене не питайте, а маму! Як мама вас прийме, я проти не буду, бо ви мого татка не загнали в могилу... Панько торби погуцав-погуцав і рушив додому. Славко дядька спитав: – То ви, дядечку, за колоски – нікому, бігме? – А хіба можу? Тоті колоски – в мене, не в тебе... – І мамі не скажете, ні? – Мамі? А чого, мамі скажу. Що ти прихильний до мене, – і дядько Панько торби поволік, аби вдома ще порадіти. 3.01.2002 р., Волоща – Борислав
72
В ГОСТЯХ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ У ріднім селі Славко буває раз на місяць. Міг би, звичайно, бути частіше, та все у тім місті, мов шрубстак, робота тримає. Хоч хісна з неї – як кіт наплакав, а ходить до неї, бо мусить: якось у житті кінці треба в’язати. Трохи він, трохи Мирося – важко, але поперед себе біду якось пхають. Тривожаться, правда, аби, не дай Боже, не було гірше. Скільки ото без роботи вже ходить, світами манджає... – Може б, ти, Славку, завтра додому поїхав? Вже скоро місяць, як з мамою бачився. Змарудилось їй, напевне, а може, має якусь невідкладну роботу, – Мирося мовила до чоловіка, як спати вкладалася. – Як, без тебе? – Славко очима закліпав. – Так, цього разу без мене. Кожна жінка, як знаєш, хатня рабиня: зранку, в обід і навіть під вечір – робота, робота... Через кухню оту не завжди є час у люстерко заглянути. То як – поїдеш? – А що я мамі скажу, як за тебе спитає? – Правду скажи: роботи багато в невістки... Коли Славко із ліскою порівнявся, при буді, як звично, пес люто загавкав. На нього, либонь. Забув, та ж бачить рідко його. Мати, що на оборі мела, віник з рук випустила. Руку дашком-дашком – до очей і гукає: – Цить, Бурку, цить, он, диви, хто приїхав! То – Славцьо наш, Славцьо. – І, мов птаха крила, руки розставила. – Я знала, що будеш! – і, як у дитинстві, обняла сина. Пес вже не гавкав, а хвостом лиш вихляв. – Знали? А звідки, мамо? – Сорока сказала. А як по правді – серцем відчула. Ти що, нині сам? – Сам, мамо, сам. – Мо’, сину, щось сталося, га? – заглядаючи пильно в очі, мати ногою курей відганяла, що дзьобали тапці. – Кажи правду, сину, я тебе зрозумію... – Та ви не бентежтеся, мамо, просто Мирося нині вихідний має, а роботи багато.
73
– A-а, зрозуміла. А мені вже гадалося, що невісточка загорділа. Та присядь-сядь, відпічни трохи, я зараз, – і до брайтури мерщій. Не встиг Славко плаща зняти, як мати знову до нього: – Осьо кислячок, пиріжки теплі, узвар – все оте, що ти любиш, їж, Славчику, їж, – припрошувала, як ото у дитинстві. – Я ж перекусив, мамо, Мирося зрання заставила. – Ой, не кажи: купне не таке, як домашнє, своє. А коли попоїв, Славко спитав: – Чи маєте, мамо, роботу якусь? Ну, звісно, для мене... – А коли її, сину, нема? Ну, якщо маєш охоту, гній зі стайні викинь, корівці буряків посічи, бо я рук вже не чую. А ще трохи січки наріж – на запас, та корову на толоку виженеш. – Ну, оце загадали, а казали, що роботи нема. Ви, мамо, артистка, бігме. – Та хіба то робота? Дрібота всяка. Гожіша попереду: сіно робити, бульбу копати, дров нарубати. Корова поволеньки дибала, весь час оглядаючись. Раптом, наче від оводів, до озерини побігла – питоньки захотіла. А як напилася вдосталь, то сторчма, як дурна, собою метнула, сизу росу ногами збиваючи. – Вона, Славку, сама вже далі посуне, – то Федь Колотило, товариш по школі. – О, давненько з тобою не виділись. У місті живеш, кажуть, вчений уже, – підморгнув приятель. – Ну-ну, покажи, як виглядає значок науки твоєї? – і власноруч лацкан Ставкового піджака перекинув. – А я його, Федю, і не думав носити. – Може, тому, що там серп і молот? Як, я вгадав? – колов друг дитинства. – Так, трохи вгадав, та не зовсім. У шухляду поклав, аби не згубити: все ж пам’ять. – Та ти, Славку, не сердься, я просто так. А як по правді казати, то я тобі заздрю, але по-доброму, знаєш... Як Славко завертав до свого обійстя, Федь раптом спитав: – Ти, Славку, надовго оце?
74
– Та-а на день-два, мабуть. – О, тоді запрошую в гості. Живу, де була стара хата Панька. Пам’ятаєш? То приходь, я чекаю! Поробивши все на оборі, Славко обід смакував – теплий борщ із квасолею, хліб подовий, узвар у горнятку – усе свіже, живне. Як душу смуток чіпнув, сказав мамі, що, либонь, трохи селом пройдеться, а ще, може, до Колотила зайде, бо просив на толоці. – Як собі хочеш? Іди: роботи ж немає, – мати запаску цирувала. До обори Федя квандрас часу – не більше. Туди ж польова стежка веде, що полинами і порохом пахне. Славко підходив до воріт з острахом: високі, з плаского заліза, мальовані; від хати теж страх чомусь брав: не хата – палац, з білої цегли. Муровані стайня, стодола, два гаражі. А як на обійстя ступив – пес, наче ведмідь, до нього гар-гар... Не було б ланцюга, то, мабуть, роздер би. З хати вийшла Федиха і велетня-пса до буди загнала. – Заходь, Славку, заходь! – Марина сінешні двері втворила. – Федь ото зараз буде, з хвилі на хвилю. До склепу побіг. Чекати довелося не довго. – Я ото серцем чував, що прийдеш, – Федь ще раз руку подав. – Ти ж просив. Так, живе Федь помітно: будинок на два поверхи, шість кімнат, нові меблі-стінки, канапи зі шкіри, два фотельні крісла, три телевізори, холодильник, морозильня, піаніно, книги... Вікна і двері ряхтять вишивками. І в кучі ціле багатство: пацюки рохкають, у кутку пацятонька туляться, а в стайні – три корови, теличка і навіть бугай. За хатою кубляться кури, ґелґотять гуси, качки крякають. Не видно лиш індиків ще. – Знаєш, тота ґосподарка моцних рук потребує, – Славко почав. – А ти як думав? Тут не місто тобі: вісім годин якось відкапарив – і вже собі пан: їж галушки і пивко попивай... Тут, якщо хочеш, треба голову мати, йолки-мотал
75
ки. І в будень, і в свято, – Федь кашлянув, – Мені пощастило: жону маю гойну, у хаті, при ділі. Словом, робоча – як кінь! – Так, ти, Федю, виджу, справжній господар. Умієш копійку робити... – Та-а воно так, якщо не лінивий, абись знав. Та я, може, не знаєш, комірником у колгоспі був довший час. А в ньому, як відомо, комори багаті... Дещо псується – списати можна... – Й не тільки комори, – у Славка мимохіть вихопилось. – Так, у селі всього знайдеш, як покрутишся трохи. Тепер я, Славку, «баранку» крутю. Воно діло теж, скажу, дохідне. – Так, але не таке, як комора. Ще, може, в депутати, Федю, підеш? Таке ніби чув... – Та то – дурного балачки! Мені, Славку, і без депутатства, знаєш, ніхто подвір’я не бадає: звідки, що ти привіз і коли? Як мовиться – сам собі пан-ґосподар. – Я, хлопці, зараз, до літньої кухні лиш збігаю, – заклопотано господиня. Федь, наче кіт, оглянувшись, знову своє заспівав: – Знаєш, ги-ги, мені зараз, Славцю, незле: ґосподарку, як бачиш, маю потужну, малу техніку, дружиноньку вірну, бляха– муха, коханку, ги-ги... – Коханку? – А що? То, знаєш, модно нині, прецінь, ги-ги... Вона в мене, ой, лялюня – коханка тота. Агрономівську практику в нас проходила. Так я її – хап, значицьця, у руки, як на вудку карасика. Тепер, аби лише трохи каси – навіки моя. А я їх, грошенят, нагромадив, як листя, ги-ги... Федь гонорово на стіл плящину поставив: – Для такого гостя, як ти, у склепі купив. Її оприходуєм, а як треба, то й ще виставлю. Я гроші, як чув, умію робити, дарма, що тільки шість класів скінчив. Марина, як відро на коромислі, захиталася, несучи на таці закуску. Вона, загодована, бочком ледве у двері пролізла. – Нам, Марино, тебе ще бракує. Сідай, квіткою будь, – Федь крісло підсунув.
76
Випили першу, випили другу, а як Федь третю чарку наповнював, то в нього руки дрібно трусилися. – Вона мені, знаєш, деколи – мед, ги-ги, – господар келюшка торкнувся. – П’ю, скільки можу і яку хочу, і, як видиш, нічого: жи-ву! Но, будьмо! – Перепрошую, Федю, я не п’ю більше, – Славко встав із-за столу. – Ще давай «на коня», – наполягав Федь. – Піду своїми, – зажартував Славко. – Що-о, уже мною гордуєш? Так? Що ж, вольному воля, просити не буду! Цурік! А що зайшов, то красно ти дякую, – Федь покосився на Славка і чарку в рот перекинув. – Но, то бувайте: і ти, Федю, і ти, ґосподине. Вдячний за все! – Славко вийшов надвір, за ним – Федь. – Я тобі, брате, не винен, що горілки не п’єш... Грошенят, мабуть, бракує. Що ж, вченим бути хотів, курча-паліца, ги-ги. На прощання я тобі, Славку, ось що скажу: ліпше був би ти гною тримався, ги-ги, – Федь, зло посміхнувшись, до вхідних дверей похитав. Тим часом надворі почало накрапати. Блискавки навсібіч краяли небо, а грому виляски були такі, що все живе поховалося. Тої зливи Славко чомусь не боявся. А, що буде, те буде, два рази не вмирати. Його серце одним лиш боліло: чого ото Федь так зачерствів? Маєтки зіпсули, гординя? А може, оця пиятика? Коли до хати зайшов, мати руками лиш сплеснула: – О Боже, рубця сухого на тобі, сину, нема! – і рушником, як у дитинстві, голову витирала. – Он на жердці костюм твій, спортивний. Забув? – мати стягала зі Славка сорочку, що, немов целофана, прилипла до тіла. -Я ото, мамо, напевно, під вечір додому поїду, – син сумно заглянув у вицвілі мамині очі. “ Йой, та чого раптом отак? – старенька забідкалася. – Щось, видно, з Федем не вийшло – скажи... Втім, ти до мене приїхав, не так? – її руки, худі і спрацьовані, під запаскою сховок шукали. – До вас, мамо, до вас, – Славка, як і його матір, сльози душили.
77
Вже по вечері мати глянула тепло на сина: – Я ото, сину, не можу... як його?., ага, нотаріуша злапати... Коли не приїду в Дрогобич – нема і нема. Може б, хоч ти його до хати привіз, га? – Привезти – привезу, але навіщо? – Та-а, знаєш, не дай Біг чого, з переписом хати клопотів буде... – Йой, мамо, ви сто років живіть! – Славко міцно стареньку обняв. – Та знаю, сину, що маю ще жити. Але на все воля Божа. А ще мислю собі: якщо в тебе щось у тому місті не вийде, то зміг би і тут, вдома, пожити. – Ні, мамо, вже мені пізно отут ґаздувати. Як знаєте, я навіть коси не вмію, як треба, тримати. Ще батько, пам’ятаєте, не раз, бувало, казав: «Із нашого Славка ґосподар не вийде. Любить науки – най вчиться. То, може, його...» ...На самий Йордан, як Славко приїхав, мама повіла: – Знаєш, Федь Колотило помер... Дохтор казав, що від горілки згорів. Пухом земля... – Виходить, багато він пив... – Пити то пив, але, кажуть, через коханку, що його кинула... Так воно, ні – таке люди гуторять, – мати глянула пильно на сина. – Ти теж не пий, сину, і, головне, коханки не май. – Та що ви, мамо! Мене і Миросю Бог поєднав – через шлюб, який ми у церкві взяли. Недавно, ага. – То й слава Богу! Живіть собі, як Господь повелів, – і, трохи подумавши, додала, – Більше у мене сам не гостюй, бо село скаже: роз лучений ти, – мати вивела сина за хвіртку, дивлячись, як Славчик її глибоким снігом до гостинця чалапає. 2.02.2002 р., Борислав
78
НОВА ХАТА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Гринь Савуляк нову хату будує. Простору, високу, із білої цегли. Тиждень тому дах вигнав – крокви і лати. Тепер бляхою обкладає. А щоб не ржавіла – то пофарбує. Хто йде – милується нею: ого-го вимахав! Іван Лобода, сусіда, Гриню трохи заздрить: так, втнути – то втнув, а де, трясця йому, матер’ялу узяв? Не інакше – накрав. Але це в очі Гриню, звісно, не каже, а комусь із своїх. Але, як то часто буває, дехто з «своїх» десь при нагоді візьме та й зрадить Івана. Гринь, звісно, знає про це, але, як німий, мовчить: чекає нагоди, аби його, Йвана, до-обре чимось вколоти: «Лежиш горіпуза і статків чекаєш? Гадаєш, годяще само в руки прийде?..» Він, Гринь, не дурний: де можна – поцупить! А що, може, не можна? Га? Воно, як той казав, і так нічиє. Він ще за Брежнєва таким хитромудрим став. А чому б ні? Верхи під себе гребуть, а низам що – зась? Тому й підбирав – геть все, що погано лежало. Наскладував всякої всячини стільки, що не лише хату поставити можне – палац! І добре робив: тепер собі пан! Власне, він так і зробить: викінчить хату, потім – за стайню візьметься, стодолу, а там, диви, і гараж скомбінує. Може, колись пригодиться. Літня кухня уже своє життя має: комин, мов кадило, димить, а пахкі страви аж людей і корів зупиняють. – Так, то добре, – мне Савуляк руки. – Най знають, що вода без рискаля не хоче текти. Він, Гринь, той рискаль мав – «баранку», яку, знай, не тільки вдень, але й вночі вправно крутив. Вантажка зі згоди голови на його подвір’ї завше стояла. Що не кажи, а вона завжди при потребі під рукою була – йому чи начальству, однаково. Особливо вночі, коли село спить. Та попри гаразди Гринь має біду: мати, якій вже вісім десятків, про нову хату і чути не хоче, старої тримається, як вош кожуха... – У ній я, сину, зростала, у ній хочу і вмерти! – сказала якось.
79
– У новій, мамо, вам буде не згірш, аніж тут! – переконував Савуляк. – Захочете – вкупі житимем, а ні – віддам другий поверх. – Не хочу – і край! Ні першого, ні другого, ні третього... Знай, мені і в старій хаті гараздно. Вона хоч маленька, але веселенька. У ній я свій вік звікувала, тебе колисала, на самоті, як тата не стало, різні біди латала. – Тепер, мамо, як бачите, у нас бід вже немає, – Гринь правив своєї. – Що-о, кажеш, немає? А хіба те, що мене, стару, з хати женеш, – не біда, Гриню? – мати пильно синові в очі заглянула. – Отож собі знай: стара хата при мені і батьку посвячена. Вона вже, значицьця, свята. А раз так, то зрадити її я не можу, повір! То нічо, що вікна у ній майже присьби сягають, що двері, мов стіжок, перехнябились, а сволок від диму ото закурів. Головне, що вона є – давня і рідна. Мені потрібна ще піч, аби свіжого хліба спекти і щоб крижі погріти, як якась нежить між ребра залізе. А ще тут – образи в рушниках з діда-прадіда свій вік доживають. Негоже їх переносити. – Та то, мамо, не хата, а пустка, – Гринь нервував. – До того ж затісна, немов бочка, і низька, як печериця... – Е ні, стара хата – не пустка! Бо в ній, крім людей, ще й праведні духи живуть: домовик – вартовий миру, порядку, за іконами – давній мольфар, що град і грозу відганяє, а також чугайстри і мавки, що дітей присипляють... Не кажу вже, скільки разів оці стіни колядок-пісень чули. Були тут, в оцій хаті, зазвичай, і радість, і смуток, бо, зрештою, з усього цього все життя наше. Та й ти у ній народився… – Усе то ваші фантазії, мамо! Ще трохи, трохи – і нові вікна сонцями засяють, під високими стінами – шафи і шафи. З кришталями, телевізором, книгами... Не хата – рай, ось побачите. – А Шевченко, «Біблія», «Історія України», сину, в ній будуть? – Хе, ви знов за своє, мамо, – Гринь бровою сіпнув. – Як схочете, будуть, навіть Миколай Чудотворець. Але, як на мене, не це головне нині...
80
– А що, скажи, сину? – А те: аби були гроші і харчі хороші. Не вловили?– Гринь спаленів і до нової хати побіг. Як нова хата засяяла вікнами, молоді Савуляки знов маму вмовляли. Ні і ні – не годилась стара, а там і зовсім затялася: – Як ви, діти, того не хочете, то я свій вік доживатиму у Ганни Завулички. Гадаю, вона, самотня, мені не відмовить. – Мамо, а що люди скажуть – ви подумали? – не на жарт перепудився Гринь. – А, най говорять, що хочуть! А ти селу поясни, сину, що я, твоя мати, звикла у мазанці жити – з надломленим суфітом, з порепаною призьбою, з облупаним припічком, але з теплими спогадами. – Х-ех, як зле, що батька немає! – Гринь заклопотано. – Він би, я знаю, згодився по-новому жити. Він мав іншу закваску, ніж ви… – Ого-го... Чи згодився б – не знаю, але я, сину, ні-коли! Хтозна, може, і він, покійник, старе житло б не покинув. Бо то однаково, що дітей кинути... А щодо закваски, то твої видумки, сину. 5.02.2002 р., Волоща – Борислав
81
НЕ  ОДНОГО КОХАЄ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Тарас натиснув «ґудзик» – за дверима дзвінок. Важко клацнув замок – відчинилися двері. – Ти-и? – вродлива жінка впала ніжно в обійми. Тулилась волоссям, обличчям, губами, а з очей сльози – кап, кап... Він теж просльозився. Може – що скучив за нею, а може – від радості, що оце, як колись, поруч. – Не стояти ж нам на порозі. Тарасе, заходь! – господиня вела до покою. – Ось тобі крісло, присядь, – а сама вітром на кухню. Вже звідтам: – Ти, мабуть, голодний. Я зараз, гаразд? – Не дуже, – Тарас гепнувся в крісло, м’яке і широке. За кілька хвилин стіл був накритий: півпляшки вина, кілька кілець ковбаси, сир і цукерки. – Тарасику, може, трохи того? Міцнішого, га? – господиня мигцем до спіжарки. Вернулася хутко. Із коньяком у карафці – неповній... Вправно в келюшки налила. – За твоє повернення, так? – жінка грайливо очі примружила. – Най так, – Тарас губами келюшка торкнувся. – Чого так мало, котусю? – Алкогольну залежність вже маю... – Ну і пам’ять у тебе! Дурний, я так жартувала, – жінка до колишнього мужа тулилася. – Я знаю... Як повечеряли – на спацер пішли. Уже попід руку. Щасливі, веселі, як у студентські часи. Ходили щебетливими парками, тісними завулками, темними скверами. Тарас руку – на плече, Галя – за пояс. Часто вони зупинялися: жінчині босоніжки вверх поривалися... – А ти, Тарасе, наче повищав, правда? – коло самих губ Галя спитала. – То, мабуть, від того, що ти вже відвикла... Їм обом було добре – весело, радісно. У цьому місті колись вони вчилися. Тарас був не проти, щоб побратися. Галя зізналася:
82
у неї є хлопець. На вроду – так собі, зате – на гроші не бідний. Запропонував руку і серце. «А ти все мовчала... Чого?» – «Зрозумій, він завше у рейсах, а ти – коло мене». Як Тарас ішов геть, Галя мовила: «Ти лиш не гнівайся, що з-поміж вас двох його, Василя, вибрала. Дівчина – наче дерево: хто першим посадить – перші плоди зніме. Не будеш гніватись, ні?» Згодом у Галі було весілля. Гучне й багате. А там народився первісток, Толик. Правда, сім’ї у неї не вийшло, бо, як зізнався Василь, колись бідна Галя модною панею стала. А ще колежанки, яких має доста, ним, шофером, їй очі кололи. Йшов час – і їхні долі знову зійшлися, але тепер вже – Тараса і Галі. Якийсь час разом жили, але недовго. Трохи відвикли, а головне – Галя себе занадто любила. Роботяща, правда, була, але горда пані. Як міську ратушу кілька раз «накрутили», Галя очима заграла: – Може, в «Старий Дрогобич» заглянемо? – і до Тараса притулилася. – Навіщо питаєш? Як хочеш – давай! Вирішуєш ти, а не я. – Тарас молодичку за руку і до ресторану повів. – Там класно, побачиш! – Галя Тараса в щоку – цмок... То був нічний ресторан. Невеличкий, зате затишний. З різьбленими столами і такими ж лавами в стилі «аля-люкс». Усе не наше –чуже... Зі сторін – кабінки для двох, чотирьох. На світло і темно – як собі схочеш. У кожній кабінці дзеркало – з тилу, боків. Як свіжа пара зайшла, загримів марш. Немов на весіллі. – А ти гроші маєш? – Галя за руку партнера сіпнула. – На сьогодні нам вистачить! – Тарас трубачу «п’ятірку» у руку, а той навіть на купюру не глянув, а лиш – на Галю. Не встигли прибульці добре місце насісти, як музиканти ушкварили:
Наша Галя най жиє, Ресторан не минає... Многая літа, Многая літа!
83
– З чого оце раптом тебе? – Тарас запитав. – Зна-аєш, я тут недавно свої уродини справляла. – Свої, а чужі? А на сцені далі пісня кричала:
Наша Галя най жие, Не одного кохає... Трохи нас – Повсякчас...
Тут Галя Тараса за руку – хап: – Знаєш. Ідем геть звідси! – і потягла за собою. – Чого-бо так швидко? – Бо я того хочу! Знущаються тут... Над містом зависло густе хмаровиння, із блисками місяця. Бралось на дощ. Галя раптом заплакала. Як сльози обтерла, спитала: – Що будем робити? Йдемо до мене, до тебе? – До мене? Галю, я ж в іншому місті. Далеко... – Йой, я забула... До мене тоді! В оселі спокійно і затишно. Килими, модні меблі, новий телевізор, годинник – все очі радує. Жіночі руки видно у всьому: блищить! Три квітки у вазі – аж сяють. Не встиг гість крісло нагріти, ж хтось вхідними дверима – рип-рип. Якийсь чоловік із-за футрини голову висунув. Миттю сховав і попід вікна – шмиг-шмиг... – А то що за гість? – Тарас запитав. – A-а, та то... знаєш... Не-е дивуйся, один мій знайомий, – Галя слова підбирала. – То – Юра. Відтоді, як ти від мене пішов, він, чого не попрошу, мені не відмовить. Він трохи сусід, трохи знайомий... – То чого ж він тікав? – Бо тебе в лице знає, – господиня одвела очі. І – мовчанка. Надокучлива, довга, як дощ. Галя – до шафи. Ось одна сукня, друга, третя... В одну ніжно влізла...
84
– Ну, як я – красива? – а тоді капелюшки на себе: синій, зелений, бордовий. – Скажи, мені і вони до лиця, так? – слова господині залазили в душу Тараса. – Так, до лиця! І красива, – Тарас плаща надягав. – Ти-и куди? – Галя собою поріг заслонила. – Додому поїду... – Не дурій! Ти нікуди не підеш! Надворі – ніч, додому – далеко. Не так? – Наче так. Галя ліжко стелила. Один коц собі, другий – гостю. Заголовки – теж різні. Щойно лягли, телефон... «Брати слухавку, ні?» – Галя вагалася. Таки взяла. – Альо? Хто, що, куди? А, то ви, Іване Петровичу? Як? Нині? Ні! Що? Так, ні... – Галя слова, як лупину, стругала. – Знаєте... – І кинула слухавку. Телефоном знову закалатало. – Так, я... Давайте вже, знаєте, завтра, Іване Петро... Завтра все вирішимо. Нині – запізно, вже сплю... Маю гостей: колежанка приїхала, – Галя знову поклала слухавку. Тарасу пояснила: – Він має мені балкон утеплити... – Як, уночі? Якийсь Педро? Ха-ха, іспанець? Галя мовчала, слів не знаходила. За якусь мить телефон, як дурний, знов. Галя все не підходила. – Та візьми! Може, щось дуже важливе... Галя взяла і лише слухала. Враз спалахнула: – Ні, нині не мож... Михайле, повір... ніч... – За хвилю до Тараса: -Ну й дурна ніч! Може, Тарасе, постелити в іншім покої? Через той телефон не виспишся тут, а тобі на роботу. – Мабуть, маєш рацію... – Тарас одягався. Галю уже він ні про що не питав: зрозуміло без суду... – Іду вже я, Галю. Бувай! – І пішов до дверей. – Як іду? Я постелила... – Бачу. Спи, на добраніч! – Ти-и не здурів? Чим поїдеш? – Пішки піду.
85
Тарас вийшов надвір. Як до хвіртки доходив, навпроти – хлоп’яга, десь під сто кіля. А коли порівнявся, то відвернувся. «Іде, бачу, не балкон, а диван утеплити», – усміхнувся Тарас, позираючи на маленькі сонця, які в пітних шибках уже новий день зачинали. 7.02.2002 р., Дрогобич – Борислав
86
ЯК Х ЛОП З ХЛОПОМ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Петро Недоля спати ліг рано – як у дитинстві. Ще кури щось собі там порпають, а він – на горище. Він завше отак, коли літо надходить, – колись і тепер. Тут, у селі, йому рай! Сумирний і тихий. Ще хлопцем любив, як під дахівкою – ранок. З повівом вітру, росяною прохолодою. Бувало, ніби ще спить, а все чує: цокання кінських ніг, коров’яче мукання, псів, що між собою голосами змагаються, і як когут своїх курей будить. А ще цікаво йому, коли сонячна пряжа крізь щілинки в дахівці, наче струни, звисає. «О, очі вже не печуть, то, мабуть, виспався», – Петро з лежанки драбину ногами намацує. – Та ти, сину, поспав би ще, га? – то мати, що коло плити, мов перепілонька, крутиться. – Та ні, я вже, мамо, виспався, – Петро до господи заходить. І, як у дитинстві, молитву голосить. – Ти нині мусиш їхати, сину? – мати на столі обрус розправляє: сніданок скоро. – Та мушу, мамо, мушу, завтра ж уроки, – Петро натщесерце свіже яйце випиває. Як учителем став, завжди оте робить: яйце, вірить, помагає на горло. Галька, мати Петра, склавши на запасці руки, не зводить очей з одинака. Здається, недавно осьо в куцих штанцях бігав, гуски боявся, а нині, бач, який вигнав: руки розставить – півхати займе, головою стелі сягає. Не Прісрів Петрусь він тепер, а пан-вчитель, у чужі голови науки вкладає... От дав би Господь йому гойну дружину, то їй легше було б у могилу лягти. Ой, дай, Боже, дай! А то тепер, диви, самі вертихвістки. Поживе рік-два, наче кіт з псом, а там, диви, світ іншому крутить. Їм що? Баба і дід, буває, онучат бавлять, невістка гуляє – то з одним, то з другим, а чоловік її з горя усе по буфетах – своє горе топить. Через день якісь свята видумують, усяку розпусту... Страх Божий! – Тпр-у-у! – на подвір’ї батько гнідого приструнює. Як поріг перейшов, то спитав: – А ти, Галько, Петрові в дорогу все зладила? – Наче усе, а що? – мати в торби заглядає, аби чогось не забути.
87
– Когута, може, зарізати, га? Ну, як собі мислиш? – батько питає. – Чого, когута можна, але я, Дорку, квочку допіро надумала посадити. – Та хіба сусідів когут – не козак? Як пшеничку зачує – через паркан лише мах... Усі яйця в курей порахує, міняти не треба. Батько півня в руки, сокиру – і до ковбиці. Цюк, цюк – когут кров’ю стікає. Мати в окріп: хлюп-хлюп і пір’я скубе. Лишається головне: уважно жовч витяти, бо, як трохи схибиш, й пес того м’яса їсти не буде. – Дорога неблизька, то їж, сину, їж, – мати когута до сумки вкладає. Із сином тихо прощалася, хоч і не без сліз, правда. А як Кубаню минули, Петро на село глянув. Йому враз стало самотньо і сумно – до сліз. Отут вперше небо побачив, виколисався, тут він і виріс, а тепер, бач, уже гість. Він кожного разу, коли буває в селі, бачить цю саму дорогу, хати і дерева. Ту ж радість і смуток. Правда, хати дещо зношені, чимось доточені – огорожею, парканами, різними прибудовами. У хвилини такі Петру завжди напливають дорогі серцю рядки:
Милий мені рідний край, Я його не кину, Тут родився, тут я виріс, Тут я і загину...
Петро купається в спогадах, а віз усе торохтить, торохтить... По камінню і тверді. А ноги його, що звисають з полудрабка, уліво, вправо – хить-хить, торкаючись сивого пороху. Батько батогом до коня – махає і цвьохкає. Легко так, аби не боліло: кінь все-таки свій. Завжди виручає. – Вйо, конячко, вйо! Хутчіш, бо ще маєм іншу роботу... – Ще якусь хвильку – і Добрівляни, тату, – дався чути Петро. – Так, Петре, так, ще трохи – і колійова стация, сину. – Дорко Недоля сидить на передку і все коня підганяє. Петро, що посеред фіри, хіба батькову спину бачить. А ще капелюха – у лої, пом’ятого, що до правого плеча косо
88
бочить. Петро глянув на батькові плечі і запечалився: «Ой, недужі вони вже, недужі. Похилені, і свита, наче міх, порожніє... Та й руки не так хвацько, як колись, бичину тримають. Так, старіє батько, старіє». Не зчулися навіть, як Грушів минули. А як доторохкотіли до низу, Добрівляни побачили. Обидва, замість радіти, засумували чомусь. Мабуть, що розстануться. На якийсь час – довгий, короткий?.. – Коли ще, Петре, приїдеш? – повернув батько голову. – Коли – ще не знаю, але, знаю, приїду. – Еге, приїжджай, сину, коли ще маєш до кого... У батьків вік короткий. –  Ви чого, тату? – Ай, ти щось до мене? Чого? Я-а, я нічого... Але знай: роки вже не ті, пане-брате, як мовиться. І маму, й мене до землі гнуть, – сльоза, що скотилась з щоки, впала на батьків рукав. – Може, не треба про це: і мама, і ви, тату, ще не дуже старі. – Ет, старі – не старі, але зроблені, сину. Роки -– не воля, слабість – не радість, щоб знав! Буває, як крижі скує, а ноги як скрутить – спасу нема, все живе від тебе тікає... – Та ви тримайтеся, тату. І маму пильнуйте. Обоє на силах мені щоб були! Дасть Бог, на Різдво ще приїду. Може, не сам... – Не сам? А з ким, сину? – батько очі примружив. Не очі – шнурочки… – Та є одна вчителька, Оленою звуть. – Ага, Оленою, кажеш. Звідки вона? – З Миколаєва, тату. – З того далекого? – Вгадали: із нього. – А не чужа, Петре? – Та ні, українка, – І балака по-нашому? – Як ото ми з вами. – Ага, то вже добре! – батько замовк, згодом продовжив: – Чи любитесь, сину?
89
– Каже, що любить... – А ти? – Я теж її, тату. – Ну-ну... Дивись мені, хлопче. Як обрав собі вже, то інших спідниць не чіпай! Зрозумів? – Я такий, як і ви, тату. Ви з мамою – душа в душу, я так само з Оленою буду. По якійсь хвилі батько знову озвався: – Про нашу розмову Олені ніц не кажи. Бо я гутарю з тобою, як хлоп з хлопом. Ти чув? – Та чув, тату. Під косогором старий Недоля ліцами коня прип’яв до драбини, нехай травичку пощипує, поки на колію сина посадить, що до Самбора йде. Так, що не кажи, а нелегко йому, старому, прощатись з Петром. Але ніц не порадиш, бо життя вже таке: діти – що птиці: скоріше в світи, рідше – додому. Буває, маєш їх десять, а сам у господі вік доживаєш. Петро – у гомінкому вагоні, набитому людом. Батько знадвору рукою махає, рукавом очі втирає. Либонь, думає про той час, коли він, його син, не сам додому приїде. Казав же ото, що невісточку він, батько, побачить. Хоче її і Галька побачити – якось призналась, ага... Петро крізь вікно батькові думи-мрії відчув: – Буде невісточка вам, буде! А ще й онуки, Бог добрий, в додачу, – Петро рукою махав, а сльози самі на очі просилися. «Так, то не від’їзд, а печаль...» – гірко подумав, од вікна одвертаючись. Дорко Недоля ні руки, ані сліз сина не бачив, – далеко було. Від драбини коня відв’язував, який теж сумовито услід електричці головою махав, що котилася рівниною усе далі і далі. 11.02.2002 р., Борислав
90
ПОВСТАНСЬКА КРОВ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Полковник карного загону енкаведе Геннадій Філатов, рудий, товстозадий, з вузькими колючими очима, наказав капітана Коляду розшукати – негайно! Довго не довелося шукати: через кілька хвилин підлеглий був уже при ньому. – Дєло єсть, Ваня, – командир довго у пальцях цигарку крутив. – Под вєчер – кха-кха – зачістка: у Крівих Чоновинах бандітскій сбор намєчаєтся. Там будєт одна потаскушка – «Лілея». Всех можно – на пораженіє, єйо – нєт: жівая сучка нужна! Ти там – за главного. Понял? Кха-кха... – Так точно, товаріщ полковнік! – Дєйствуй! – Філатов повний гранчак до рота підніс. – Ну, за удачу! – і залпом усе вихилив. – Можно ідті? – Іван стукнув обцасами. – Да! – полковник повільно димові кільця пускав і разпо-раз спиртне дудлив. «Чого оце раптом мене, не Єршова? – подумки спитав себе капітан. – Гріша Єршов – його друг, та й чином він старший, майор, – далі сушив собі голову молодий офіцер. – Може, що я місцевий, чи що? Напевно, що так, адже не раз, було, його вихваляв, що, мовляв, ніхто так не знає тутешню місцевість, як він. Бо на Задах народився, у Дрогобичі в ґімназії вчився, а далі, уже за совітів, артилерійське училище закінчив. Вручаючи згодом диплом, начальник училища Вадим Огнєвой йому, відміннику, побажав: «Впєрєді, Ваня, подвіг твой ратний! Дєлом служі. Відать, родіна-мать тєбя не забудєт: наґради получіш – от самого Сталіна, может. В Кремлє... Так что – дерзай!» Що ж, Коляда мусив старатися. Така вже професія в нього, військового. Сам її вибрав, еге. По півроку служби раптом війна почалася. Трохи в тилу він крутився, а згодом на передову кинути. «Зарабативай орден, хахол!» – єхидно заскімлив Вася Хлистов, залишаючись у тилу. На фронті Коляду тричі поранено, брав Берлін, Прагу. У Німеччині з Ільком Кирпою, своїм односельцем, відбилися од своїх. День-два блукали – свою частину шукали. Ілько навіть ра
91
див: «Може, Іване, драла дамо, га?» – «Я знаю... А куди?»– Коляда запитав. – «Не знаю і сам... За паркан, може?» – Іван наче вже погодився, а потім цофнувся: «Ти, Ільцю, як собі хочеш, я – ні! Ризиковано трохи...» – до тих слів ще хотів щось додати, але Ілько раптом десь щез, лише його автомат і гельма в пилюці валялися. Головою крутнувши – уліво-направо, Іван знаряддя вбивства і захисту ногою у рів копнув. Деякий час стояв, немов заворожений – ні туди, ні сюди. «Так, напевно, дурницю зробив, що не послухав Ілька. А була ж нагода, йолки-моталки, а ти?!» «Ге-ех, що буде, те буде! – Іван виструнчився, нога – до ноги. – Двом смертям не бувати!» – сказав і пішов совіцьку комендатуру шукати. А що німецькою перфекгно володів, то не довго шукав. А там – зразу на телефон: так і так, тут є ваш лейтенант Коляда, морочить нас, що від колони відбився. Не встиг Іван закурити, як за ним полуторка прикотила. «Паскарєй, дараґой, а то в полку на тєбя бумага вжо єсть: то лі дезертір ти, то лі пропавшій бєзвєсті...» – повідомив смуглявий шофер. А що правду казав, то Івану повірили. Та все ж Вася Віхров – із «заградотряда», йому в очі кричав: «Врьош, лейтенант! Єщьо такой случай – пуля в твой лоб. Понял ти, нєт?» По війні Коляду у свої краї кинули – нову владу встановлювати. Це робить йому буде легко, бо тутешній... ...Облавники вже на чатах – у Кривих Чоновинах. Лежать, мов мішки, між кущами. Тихо вже. Ніч. Лише клятий одуд, що десь у вільшині, ніяк сонячний день забути не може: весь час озивається, немов спересердя. Ще й повний місяць, наче човен, з шуварів-хмар щораз вибирається. Усе собою – хить-хить... Ось-ось, здається, на землю впаде, немов п’яний. Енкаведисти завмерли. Чекають. Капітан чомусь неспокійний. А чого – й сам не знає. У скронях кров – бух-бух, аж серце поколює. На інструктажі Філатов казав, що «Лілея» – медсестра у бандитів. Давно вже на неї полюють – запарились... А вона, мов з’ява якась, туди-сюди – і нема! І як не шукають – намарно. Ото прикмети її: очі карі, м’який голос, довга коса – «кружком» чи розпущена, сама ж – як лозина, струнка, груди
92
високі, шия шляхетна. Якась безтілесна, собою майже – сивий вітер... Щезає... Хто вона, хто? Іван Коляда блудить в здогадах. Хоч схожа, дуже схожа на одну дівчину, Лесю. І там, і там потріскує хмиз. Іван прислухається: наче далеко! Так, коло нього – і зліва, і справа–порядок: ні звуку, ні шелесту. А душа все-таки боїться-хвилюється. Ще трохи, трохи – і він подасть знак: три ракети. Знає: зав’яжеться бій. Як не раз вже було. А там хто кого – невідомо. Війна ж. Із «бандітами», як мовить Філатов. Капітану раптом жаль себе стало: зможе загинути нині. Чому і за віщо? І тих, що у лісі, йому теж наче жаль: вони на життя, як і він, право мають. За своє, звісно, воюють. Хто винен, хто? Вони, ми, я? Не Москва часом?!. Іван не встиг ракету пустити – зчинилася колотнеча. Не на життя, а на смерть. З штиками і пострілами. Ну, кого тут ловити, в кого стріляти? Пітьма, метушня. Кущі, трава, дерева – довга лавина. Суцільна і чорна. Рука за ракетницю – нема! Мабуть, у круговерті оцій загубив. – Рєбята, впєрьод! – Іван дух своїм піднімав. Трохи не крикнув: «...за родіну, Сталіна!» – як на фронті колись. Капітан поривався вперед. А куди – в ніч? Крізь штахеття дерев, верболози? Куди – собі на погибель? І кого бити – чужих чи своїх? Не встиг Коляда з думками зібратися, як щось холодне і гостре у плече йому – гах! Почорніло в очах, поплив тихо світ. Крок-два – Іван впав. Як і куди – вже того не бачив, не чув. На світанні голос почув, чистий і лагідний: – Ну що, капітане, прокинулись вже? – Про-о-кинувся? А ґдє я, ґдє? – Поранений розплющив очі: перед ним – дівчина. Різьблений ніс, карі, аж до чорноти, розложисті очі і коса – довга, розпущена, як хвиля, тремтка і м’яка. – Не «ґдє», а «де», Йване, «де», – посміхнулася незнайомка, тримаючи у руках йод і бинти. – Може, перев’язочку зробимо, га? Офіцер нервував. Намагався звестися – не зміг. Вже потім спитав: – А де решта, де? – і потроху до себе приходив.
93
– Яка така решта? – нагнулася над ним дівчина. – Та наших же, наших... – Не наших, а руских, – дівчина офіцера поправила. – Так, скільки було вас – не знаю. П’ять осьо – у траві, а решта, либонь, драпанула, забувши присягу. – А я... Чому я от-тут, дівчино? З вами? Живий... – Може, догадаєшся, ні? – Е-е... – Бідненький, то я тебе, дурника свого, впізнала. Отут, між кущами, де п’ятеро. – Та ж темно було... Ой болить... темно.... болить!.. – Мені, Лесі, не було темно. – Лесі? «Лілеї?» – Так, Лесі, а також «Лілеї». Що, такої, може, не знаєш, не чув? – дівчина капітану до чола рушник притулила. Холодний і мокрий. – Виходить, ти життя мені врятувала, чи так? -Як си вважаєш! – Леся розтирала скроні Іванові. – Лесю, звідки ти знала, що я отут, з ними? – капітан ніжно доторкнувсь до руки дівчини. – Звідки? Нізвідки! Знала – і все! – і так, як колись, тонесенько засміялася. – Я чула, що з ними ти. А де – того не знала. Вже згодом село загуділо, що служиш в отого... як його?.. у Філатова. Пияка й душогуба. – Ага, то село, кажеш? Твоє чи моє? – Твоє, химеро, твоє. Йой, знову кровавиш, перев’язочку треба, – і вправно свою роботу робила. – Як, і там своїх маєте? – капітан далі в дівочу душу залазив. – А кому, скажи, ми, що повстали, волю виборюєм, Йване? Кому?! – Україні, напевно... – Так, Україні! А ти? – дівчина пильно глянула в очі. – Мовчиш? Мовчи, може, зробиш висновок, блудьку. Дні за днями тікали, як стовпи від вагонів, – усе далі і далі. До капітана сила верталась. Знаходився він, бачив, в криївці, а де конкретно – не знав, бо Криві Чоновини – довгі, широкі. Хто б не заходив до схрону, його не чіпав. Одна
94
лише Леся при ньому, мов сестра-жалібниця. А коли став на силі, наверх вивела. – Боже, це ж – Груд! – Коляда скрикнув, затуляючи долонею очі. – Он Дністер тихоплинний, близькі села – Мости, Тершаків, Сусолів, Погірці... – Так, це наші терени, блудний мій сину. – Блудний? – офіцер здивовано глянув на дівчину. – Ти ще дивуєшся, так? Краще скажи, кому ти служиш, Іване? Москві? Ворогу нашому? – Так вже якось сталося, Лесю. Чому – либонь, догадаєшся... – Що, що ми колись посварилися, може? – Та-а, трохи – те, трохи – інше... – Трохи інше? Що воно, капітане? – А те, що Стефко Кривий рускій владі доніс, що мій батько, Оникій, на Маківці воював з москалями, а я – його син. Бігме, правду кажу, – Іван кулаком бився у груди. – Знаєш, якби я був не згодився червоним служити, то б усю родину мою як не куля, то сибіри згноїли б. Може, не так? Тепер мені віриш? – Не знаю, чи вірити, Йване. Може так, а може, ні... На повалений стовбур, де Іван і Леся сиділи, теплий вітерець набігав. Буйні трави верхів’ям, як хвиля при хвилі, пливли – усе далі і далі, до обрію. На душі Іванові трохи полегшало. Він несподівано мовив: – Знаєш, мене трохи дивує, що ти отут, в лісі. Ти – наче полька... – По матері – так, – Леся брови стягнула. – А взагалі я – українка. Тут народилась, живу. Скажи, а ти, Йвасю, хто? Може, москаль? – Ні, я – теж українець! А що? – А нічого! – дівчину сльози душили. А як оговталась, знову: – Але, Йванку, знай: де б ти не був і з ким би не був, а свою Україну, що рідну неньку, треба любити! Не тільки душею і серцем, але, коли треба, й ціною життя! Зрозумів? – ті слова Лесі знову горло зсудомили. – Я її теж люблю, Лесю, як і тебе, прецінь... От побачиш! – Іван, обнявши дівчину, ніжно поцілував. Так, як колись, коли вчились в гімназії.
95
Гай-гай, де ті часи? Їх, мов листки восени, не позбирати вже їм. А була пара – Іван і Леся – усі заздрили. Любилися тоді, як голуб з голубкою. Може б, так і далі було, якби не одна прикрість: уже по гімназії Леся до нього кілька разів не вийшла на здибанку Він, що жив на Задах, не знав, що вона слабувала. Ґовґанів Федь, зустрівши Івана, набрехав йому, що, мовляв, Леся з одним франтом заїжджим у хихоньки-хахоньки грається. Не знав тоді Коляда, що отой Федь давно проситься в Лесине серце. Тому, як зустрілися – посварилися. В Івановім серці гнів бушував. Від гніву отого у чужий світ покотився. А Лесі Федь передав: дременув десь Іван, казав, що вона – не пара йому. А ще – він вчитися має. Як почула це дівчина, то й спалахнула: «Йой, хіба мій світ на тобі зійшовся! Он скільки упадає за мною – лиш оком моргни...» Час, наче віск, утікав, а дівчина спокою не мала: сохла і мандрила. Не раз, було, її серце розривалося: «О Боже, як вона, Леся, того Йванка любила! Як землю коріння – не менше!» Отаке-от у них вийпшо: був щастя горнець – і розбився... Як шкода, а могли ж жити. Гарно і в злагоді. Та правда, кажуть, ходить по колу: зійшлися тепер, то, може, назавше... Хлопець і дівчина милувалися одне одним, як в перші вечори їхні. Зоряні, довгі і теплі, війною іще не обпалені. Його добрі очі, сині та чисті, з її очима зустрілися. М’яко так, ніби злилися... Здається, на довге життя, а як треба – на муки і смерть... Правда, Лесю і далі думки мучили: – А ще, Йванку, скажи... Ти при совітах ніколи не думав, що в тебе із ними не було іншого вибору, як ходити між життям й смертю? До того ж, за чужі інтереси, – і, трохи подумавши, додала: – Що, на твою думку, важливішим було: вмерти із честю, чи, може, без неї, себто з ганьбою? – Так, моя люба, про перше я знав, про друге, зізнаюсь, чомусь тоді я не думав. Тепер... тепер все буде інакше: з тобою подумаю... Вже перед тим, як мали до схрону заходити, Леся до хлопця, як листя до крони, миттю припала. І раптом відскочила. А потім знову припала і мовила:
96
– Йванку, знай, оту ніжність свою, що до тебе я маю, себе не віддала ще нікому, – і дівчина, мов циганка, очима заграла. – То кого тепер боронитимеш: їх, ту орду загребущу, чи Україну та її волю? – Їх? Тепер – ні! Україну та її волю! І тебе, звісно, – хлопець цілував порепані губи дівочі. У схроні вони заспівали давню, як світ, пісню – про дівчину й хлопця, котрі палко любилися і розлучилися, але знову зійшлися, щоб жити в любові і щасті – тепер вже навічно. Співали і плакали – від кохання, що їх знову знайшло, не минуло. Тої ночі зв’язкові не прийшли, а чому – невідомо. А ранком сталося лихо: до люфту криївки поривалась собака – нестримно і люто. Господар її, лікар-ветеринар, що жив у Волощі, селі Лесинім, гадаючи, що це нора лиса, в продух з фузії бахнув. – Йой! – Іван схопився за ногу, що кров’ю заюшилась. Підповз до потайного виходу і згарячу цілив в людину – на смерть... Хотів ще в собаку – не вийшло: втекла. Через чверть години собака на Груд чужих привела – до свого господаря, що вже був листям прикритий. Правда, у схованці нікого уже не було. Іван та Леся тікали – шуварами, піском, поміж високі кущі. Понад Дністром-річкою. Клята собака слід їхній занюхала. Їх, молодят, ось-ось доженуть. Стрибки, енкаведисти, уповноважені – чоловік сорок. Свого коханого, що стікав кров’ю, Леся на собі несла. Куди – того не знала, але несла, бо наш вже Іван, коханий. Раптом Іван попросив: – Лесю, рятуйся, біжи! – А ти? – Мене – доконай... Там... там вороги! Мучити будуть, живого... Хочу вмерти від тебе, повстанки... – А хіба я, Йванку, так зможу? – Леся зброї торкнулася. Неохоче, із острахом. – В голові – віхола... Сльози. – Зможеш! Ти ж лісовичка – «Лілея»... А ще й клятву давала... Хіба ні? – Не зможу! – Леся до хлопця припала.
97
– Зможеш! Ти чуєш?! Я – прошу... Леся цілилась в хлопця, у своє перше й останнє кохання. Палець – на спуск, крикнула: – Прощай, кохання моє... – За Україну! – Іван похилився на кущ, тріпотів, наче лист, а потім сповз на пісок. Пролунав ще один постріл. – ...і за її волю! – докінчила дівчина і хрест-навхрест на свого коханого впала. З підборіддя її цівкою кров бухала. Кров українська, повстанська... 14-15.02.2002 р., Волоща – Борислав
98
МАТ И МАРІЯ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ У листі було кілька рядків: «Мої дорогі, приїжджайте. Через два тижні річниця смерті вашого батька. Містом ходить ще літо. Черешні поспіли. Кажуть, гриби уже є. Помешкання – наше! З нетерпінням чекаю – ваша любляча мати...» – Нарешті! – різко, як непотріб якийсь, Зоя Іванівна (так на роботі її величали, хоч їй було лише двадцять два) кинула клаптик паперу на стіл, всілася на канапі, підігнувши, наче туркиня, ноги під себе. Потираючи руки, вона додала: – Еге, я ж казала, Петрусю, що наша візьме! Та що я кажу? Не наша – моя... Петра, правда, з роботи ще не було, але господиня відчувала, що ось-ось надійде. І справді, Петро тут як тут! Як завжди, бистрий, веселий, з кульками в руках. – Маєш, що дуже просила, – кульки передав і, наче котик, підбіг до дружини: цмок, цмок – у щоку. – Та-а відчепися! Знаю, що любиш, – господиня до столу підбігла, аби дорогого папірчика чоловікові показати. – Ну, як? – запитала, коли Петро рядки очима пробіг. – Виходить – гаразд! – чоловік похукав на лист. – А як же інакше? Не гай часу – в дорогу! – закомандувала Зоя. – Що, як завжди, сам? – Е ні, тепер вже не сам. З невісткою, знай, і дружиною! – Зоя міцно обняла Петра. – Так що рихтуймось, коханий. ... За якийсь кілометр-два до кінцевої стациї Петро свою половину будив: – Уже скоро Дрогобич. Серденько, вставай! Прошу... – Та добре-добре, я вже... – Зоя вперше, наче бравий вояка, команду свого чоловіка сповнила. Потяг ще трохи погуркав і став. На пероні – люди і мати Петра, наче куріпка, збоку стоїть. Очима за вагони чіпляється, рукою пластмасовий бутель із «юпі» ніжно тулить до себе. Уже на пероні тихо сказала: – Діти, нате попийте, ви-бо з дороги...
99
– Йой, мамо, не тут! – Петро заперечливо головою повів, навсібіч оглядаючись. Зоя тільки невдоволено фиркнула: – Фу, соромно як... І примітивно... Пити? Тут, на пероні? Ще на порозі невістка спитала свекруху: – А як, мамо, з тими... ну, документами? – Квартири? Про них, дочко, потім, еге ж? А тепер, діти, давайте поснідаєм. Згода? – і мати Марія на кухню побігла. – Зою, може, не варто так зразу, га? – Петро тихо-тихо, аби кухня не чула, дружині. – А то, Петрику, мої вже проблеми. – Зоя стріпнула волоссям, що з плеча сповзало, мов льон. – Головне-пообіцяємо все, аби до нас їхала. Квартиру можна продати, а її, маму твою, до себе візьмем. Хай живе – місця вистачить. А як не зможе, то ще, знай, дім престарілих нас виручить... Як доїдали, мати невістку спитала: – Ти про що, доню, питала оце? A-а, про квартиру... З нею – порядок. – Виходить, усі документи готові, – очі невістки – вогнем: – А коли так, то її можна б продати... – О-ех, продати, оце можна, а далі що? – мати пильно на гостей глянула. – А ми вас, мамо, саму у біді не зоставим! Чи не так, Зою? – Петро перевів погляд із матері на дружину. – Авжеж, авжеж, мамо. Вас візьмемо до себе, у Київ. А як захочете – окремо будете, десь під столицею... А цих, знаєте, трьох кімнат, погодьтеся, вам забагато: нема чим комунальні платити, ні вам, ані нам. – Згодом невісточка іще додала: – Правда, ми могли б цю квартиру розміняти на дві, але вам, мамо, і в однокімнатці буде нелегко: на вас, вибачайте, давить вже старість. Наш Київ, як знаєте, досить далеко від вас. – Тож годитесь, мамо? Правда, райського життя ми вам не обіцяємо, але їсти-пити не бракуватиме, буде де спати. До того ж, Зоя діло говорить. Подумайте файно, ага... – Але нині ще думайте, поки ми тут! – уточнила невістка.
100
Старенька важко, мов міх, опустилась на крісло. Руки, худі і порепані, на тремтливі коліна поклала. – Я подумаю, дітки, подумаю... – і, заглянувши в очі невістки, спитала: – Я-a... трохи тут, Зою, дещо не втямила: що означає «жити окремо» і «під столицею»? За Зою Петро відповів: – Та то, мамо, простіше простого: якщо в нас не сподобається, то під Києвом є такий гарний будинок – для похилих, ага. Там вам буде незле: як-не-як, дах таки є, певна обслуга, хороші умови... – Та й ми вас будемо навідувать – раз на два місяці, – додала Зоя. – Більше, звиняйте, не зможем: робота... Мати Марія голову на груди ще нижче схилила. Тремтить, мов у пропасниці – вся горить! – О, ні, опікунчики мої, я звідси ніде не поїду. Ні в Київ, ані під Київ... Поживу я отут, поки мене оці ноги ще носять. Тут вся родина моя – одійшла і жива. Тут моє всеньке життя, мої радощі й горе, мій біль і тривоги. А ви, птахи мої, зачекайте ще трохи... Мій вік, видить Бог, вже не довгий, я оце трохи, ось-ось... Живіть собі тихо і мирно, але, звиняйте, без мене. Я квартири цеї з собою в могилу не візьму, бігме! Штири дошки і землі трошки – мені буде досить... Мати Марія на грудях сумно руки схрестила. А з очей сльози – кап-кап... Літо, 1996 р. Волоща
101
НОВ ИНА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Спозаранку село страшна новина розбудила: Ілько Бурда у потоці втопився. Під самим мостом, бідака... Утопленика першим помітив Іван Качмарів, коли з толоки коней гнав. Коні його, як мали на мостовини ступати, ніздрями раптом зафоркали, ногами забили і стали – ні туди, ні сюди. І бив їх Качмар, і кляв, і полошив – не помогло, ані руш! На місці стояли, мов укопані. Зліз із гнідої Іван, тягне-тягне на себе – даремно. Не йдуть, хоч убий! Усе головами мотають, мордами храпають, на дибки спинаються, ще й хвостами, мов дурні, крутять. А що міст поруччя не має, Качмара думка сіпнула: як ото їх розвернути? Коні – не віз, що можна, упершись у дишло, дозаду попхати. Ні, він, Іван, іншої ради не знає, як ото попереду коней бути. – Цоф, цоф, коники, цоф! – Іван вхопив вуздечки – й дозаду, дозаду. – Ну, буланику, ну, і ти, гнідовице. Ну-у! І що не придумував він, і як не просив – затяті, не цофають. Іванові раптом нова думка шибнула: коней на мості лишити, а самому до тилу піти і кликати, кликати – може, розвернуться. А там – попід міст, де не глибоко. Кось – кось... Так Качмар і зробив. Коні лишив – і все кликав: – Іга-га-а, коники, і-га-га!.. – Іван уже наче й сам коником став. – До мене, ано, до мене, ком-ком... Тут сталося чудо: гніда вуха назад повернула, попряла – попряла, згодом – і голову, ніздрями повітря понюхала. Раз і ще раз. А як господаря увиділа, то розвернулася. А що була завуздечена на пару з буланим, то і його потягла, мов мішок, за собою. – Кось-кось, файненькі, кось... – Іван радісно коней за вуздечки – й до себе. Аж дивно йому: вони йшли з ним спокійно і тихо, немов заворожені. Кліпали часто очима, в куфайку дмухали і руки лизали. Мабуть, щасливі – бо разом. З беріжка до потоку коні рівно спускалися. А коли у воду ступили, знову схарапудились – аж бризки Івана всього змочили. Згодом спокійно ішли, але голови до моста повертали. Качмар теж туди очима повів: йой, під мостом, на
102
камені, Ілько Бурда. Обличчям до неба. Очі – сірі-сірі, мов ранок. Протез-«куля» теж там – при камені, а милиця – за кущ зачепилася. Капелюха, що ховав Бурді лисину, не було: у тихі заплави понесло. Поривчастий вітер до потопленика сіро-зелені брижі зганяв. Раз попри раз. «І чого, оце він, той Бурда? – Качмара думка мучила: – Трафунково це, чи, може, свідомо? Мабуть, втомився життям, а може, щось інше?» – Іван перевів коні і додому потяг. Село, звісно, по-різному сприйняло сумну звістку: одні із співчуттям до покійного, інші – із болем, були і такі, що гигикали... Чому така роздвоєність, га? Бо таким Ілько був: як камінь – твердий, як вітер – пустий. Тої м’якості в нього, мов шкіри на тварі, – так тонко було. Правда, до армії люди його за черствого чи відлюдька не мали. До роботи, якою б вона не була, моцно тягнувся – як віл. Де б не служив, усю господарку тримав. Спав він у стайні, як кінь, – у жолобі чи в соломі. Бувало, людських очей сторонився. Бо встидався: знайдухом був. Мав Ілько маму, але, правда, з нею не жив – у цьоці Килини. Мати його з одним тлустим циганом у світи поманджала. А як мав школу скінчити, прибилась, мов з’ява. Стоптана вся, у синцях, з надломленим носом, з руками, що весь час тремтять. «Я вернулася, сину. Хочу з тобою вже жити», – і мокрі очі – додолу, додолу... – «Ой, щось нове... – Ілько в незнайомку вперся очима. – Виходить, ви, бабо, мати мені, так?» – «Мама, аякже, синочку». – «А де, скажіть, ви до цього були, га?» – їхні очі злилися. – «Ет, де була, там була, тепер, бачиш, з тобою. Помилуй м’я, змилосердься – я ж твоя мати!» – Ілько лиш забурився: «Так, як народила – була, як лишила – то ні! Тепер – мур між нами...» – «Виходить, женеш мене, Ільцю, так?» – «Жену не жену – то таке... А де жити будете – подумали?» – «Та-а, може, цьоця позволить». – «Позволить? А де наша хата? Згайнували з тим бамбурою– циганом». – «Може, все-таки дозволить?» – мати Ілька за соломинку хапалась. – «То собі, мамо, з братовою погодьте, а не зі мною. Отак!» – сльози обтерши, Ілько у поле кіньми погейкав.
103
Тітка Килина досить холодно стріла Марину: «Чужа моя хата тобі! Мала-с свою. Де вона, де? Ага, кажеш: нема... Як нема, то махай до цигана свого – най ти нову поставить! Махай!» – «Я лиш на трохи, чуть-чуть...» – Марина скривилась. – «А де тя притулю, скажи? В кімнатині отій і без тебе тісно... Тут – Петро, я, діти, твій Ілля. Тісно, як пискурам в мисці, еге. Хіба що у шопі живи», – подала їсти приблуді. Марина до шопи таки не пішла. Довго про неї, блудницю, люди не чули: пропала – нема... Весною Касьирів Сень приніс новину: мати Ілька в стирті замерзла – отам під Задами. Пан-отець не хотів хоронити, а що люди просили, то гріб запечатав. При гробі сказав: «Що не кажіть, а шкода покійниці: народилась, щоб жити... Мала Бога у серці і життя своє мала... Господа – зрадила, життя – закапарила. Ще й долю Ільку, сину своєму, навік збаламутила... Гріхів наробила... Однак, порятуй її, Господи! Пухом земля!» Як Ілько свої школи скінчив, цьоця випхала в найми. Мусила, бо і свої писки ложок просили. Слава Богу, Ілько свою силу вже має – най си сам тепер життя утрясає. Вона, цьоця, що могла, то зробила, аби її небіж мав дах, ношу, хліб і трохи до хліба. Тепер його час настав – іди, не спіткнися... Живи! Правда, і в наймах Ілько мед не лизав. Багатій, в якого служив, був крутенької вдачі: було за що чи ні, а свого наймита словами, гірше од ціпа, щодня молотив: «Ге, як до роботи – немає охоти, а як до миски -– лиш п’ят зблиски...» Правда, Ілько в того Яся Круцьонка не нагрів місця, бо той і вночі гонив до роботи. Мав Ілько ще одного господаря – Станіслава Пшеп’юрка– тлустого, наче кабан. І той, як і Ясько, всі соки пив з наймита. Усім розкукурікав, що таке ледащо можна хіба що в цирку побачити. Тому мусив Ілько в чужих селах служити. А коли в сорок першім війна загриміла, забрали совіти Ілька свою родіну-мать боронити. Як Бурда в Чехії опинився, – забаглось драпанути. Волів чортові в зуби залізти, аби лиш Москві «молодшим братом» не бути. Хоч як не тікав – полями, лісами, водою, за ворога його чужі
104
таки мали. На околиці Златої Праги спитали Ілька: «Чого ти, окупанте, прийшов?» – «Прийшов? Не сам же: мене червоні есесери прислали». – «Ага, кажеш, сери-сери...» – «Вони, знай, вони!» – «Так-от, більше тебе до нас не пришлють!» – Ілька звалили на землю, і ногу сокирою – цюк... Що з ним далі було, солдат вже не чув. До тями прийшов, пам’ятає, у схроні – вологім і темнім. Якась дівчина, на ймення Маржена, йому, Ільку, отой оцупок лікувала. А як до ноги «кулю» прип’яли, наказали: «Бері, маскаль, костєля і ать-ять в свою матушку-Русь...» Не встиг Ілько свої біди дома повісти, як сірі шинелі за ним: «Етак, дєзєртір, бєрі вєщі – і с намі!» – «Куди мені, каліці, із вами? Без ноги я, не бачите...» – «Нічаво, за такімі, как ти, комсомольская стройка соскучілась». Везли у товарному, без світла, води. В Заураллі, наче гній, висипали. Тепер він мав дах, роботу – в тюрязі. Шагом марш, влєво, вправо, ать-ять, твою мать – так щодня. Там Ілько на кранівника вивчився. Пару разів з краном падав, але мав ласку у Бога – живим залишився. А як Сталіна дідько вхопив, попав каторжник під амністію. Перед калікою тепер – нова проблема: вагонитись місяцями додому чи, може, у вічних мерзлотах свій вік докапарити? Потягся додому: там рідні стіни – поможуть... Правда, своїх стін не має, але цьотка Килина писала, аби приїжджав. Вуйко Петро прийме його, як рідного, бо один їхній син пропав на війні. Як навіть вернеться, для нього, Ілька, куточок знайдеться, до того ж вони прибудову заклали. Дорога додому неблизька: три тижні світами. На полутарці, потягом, фірою. Як до цьотки зайшов, назустріч Василь, братик стриєчний. Глянув Ілько, а в нього рукави заременені. «Аж тепер ми, Ільцю, горя-недолі зазнаємо. І ти, і я – як птаха без крил», – заплакав Василь, повідаючи, що з ним сталося. В одному з боїв трусонуло його, що аж спам’ятався у госпіталі. А там руки – під ніж! Наслідок – бачиш. Спершу нічого, а через тиждень-два Ілько у хаті, де виріс, чужим себе чув. Постало питання: що далі з собою робити? Жити тут, ні? Бачив вихід один: у прийми піти!
105
До старої чи бідної– однаково, аби свій дах мати. Та хто його, кривака, схоче? Хоч ладний собою, але краса – не здоров’я. Кожного разу, як ранок сонце викочував, Ілька думки, наче черва, точили: до кого піти, аби жити? Полька з Кута його не захоче: ні кола, ні двора в нього, казала; Петрунька із Лозів, як їй Ілька радили, відпекалась: «Хіба він на «кулі» отій ґосподарку підніме?» А от Пріська Чаповська, що на Горі, ще ліпше встругнула: «Я вже одного нахлібника маю – у буді». І Варка Валаґова – з-за ріки -– фе-е, як повіла: «Одної ноги Ількові замало, щоб у спинку моцно запертися – на ліжку, ги-ги...». «Немає варунку, усім не до нього», – гірко подумав Ілько. Нараяли Стефку Канюкову взяти. Вона, хоч і старша за нього, з дитиною, та свою хату має, жилаві руки, а сама – як огонь. Її муж, Бенедикт, ще до війни стайню накрив. Лишилося мало: корові ясла скапарити, поросяті куточок, а пернатим, що яйця несуть, якийсь прихисток змайструвати та виходок поставити. Він, Ілько, алярмом це зробить, бо то йому, каліці, не кльоци цапіною котити. А що Стефка має дитину – нічого: буде кому їхню, якщо Бог пішле, бавити. А як Настя, донька її, виросте – свої пороги шукатиме. Може, до молодого піде, а як ні, то він прибудову до хати сяку-таку приладить. Аби лиш дома згода була! А вона, як відомо, будує, а не руйнує. Та, зрештою, як би там не було, але все втрясеться якось: ще так не було, аби якось не було... Таки рішився Ілько до Стефки йти. На «кулі» і на нозі собою хитав – моріжком, моріжком. Хі-іть, хі-іть – «куля» скрипіла. «Та вмовкни, заразо!» – спинився нараз, щоб ремені на нозі затіснити. – «Треба було ту «кулю» тлущем змастити», – Бурда подумав і далі собою хитав. Як до хати захитькав, Стефка аж на лежака впала: – Йой, чого тобі, Ільцю, від мене? – очі – тернини: колючі, сполошені. – У прийми прийшов! Згода? – Бурда тихо-мирно на лавку присів. Не знала вдова, де руки подіти. Вся твар кров’ям налилася, а очі долі сховку шукали.
106
– Ільцю, я ж маю дитину... – Знаю, що маєш! Батьком їй буду! – Ілько чвертку на стіл, консерву, кільце ліверної... – О, якщо так, я не проти, – Стефка квашанки в миску, теплої зупи, часнику, цибулину. – А за хліб, Ільцю, вже мені вибач: у склепі нема, але я зараз, ось-ось пляцків зрихтую. – Та ти заспокійся. Я пляцків не хочу– хочу тебе. Назавжди! – Ілько келюшки наповнив – чотири. – То що, за наше щастя вип’ємо, так? – За наше, Ільцю, за наше... – Стефка помолодшала, відваги набрала. – А тих два нащо налив? – Один – твому Бенедю, царство небесне, другий – твоїй– моїй донечці, знаєш... – О, так-так... Красно дякую. Якби не та клята війна, то б, може... – Вдова раптом замовкла, знітилась. – Що, що «може»? – пересмикнуло Ілька. – А те, що ми би, як оце зараз, не пили... – А-а-а... То дай, Боже, здоров’я! І щастя сімейного! – На літа! – випила молодиця. Тут Стефка Ількові впала в обійми – губи до губ. Вся тремтить, палає, горить... – Ільцю, до сільради підемо, чи церкви? – в очі заглянула. – Нащо питаєш? Ми – християни! – Ілько суджену міцно обняв, цілував, цілував... Як з хати виходив, Стефці сказав: «А Галюні своїй, квіточці ясній, повіч, що вона не без батька...» – Скажу, аякже, скажу, якщо ти так хочеш. – Молодиця аж за ворота Ілька провела. – Ти там дорогою легше, бо слизько... Через місяць гостина була. На весілля ніяк не стяглися: комора одна і та порожня. І мати, і донька тішилися з того: господаря дочекалися. Ілько теж засвітився: нарешті свої кути має! Та й половина його нічого собі: пишна та гожа і, головне, до всяких трудів вдатна. А що трохи вища за нього, то не біда: ліжко рівняє. Словом, з такою, як Стефка, жити він зможе. Та й Галинка її до нього досить прихильна: ще під час розписки татом назвала. А це, звісно, щось
107
значить, еге. Правда, Ільку не сподобалося, що жона не погодилась на його прізвище перейти: «Най хоч у цьому буду з донькою...» – казала. Хе, хіба то так важно? – Ілько себе запитав. Що ж, коли вже так хоче, то най їй так буде! Він не боронить. А час, мов вода, плив, плив... З буднями, святами, знову буднями. Було б у Бурди, може, незле, якби не задуже горілки вчепився. На то, твердив, має причину: енкаведе розкопало, що з фронту тікав. Аби то забули – село їм пильнуй! Один опер навіть шепнув: «Ти – пролєтарій, а коль так – значіт, наш! Как ти – усьок?» – Так, Ілько зрозумів: треба дідьчій владі очима й вухами бути. Ні, таким він не стане, хай посадять його, альбо вб’ють! А що пив – у хаті буря... Щодень хмари згущалися. Як жоні це повісти, коли не веліли, розписку навіть взяли. Згодом Стефці таки признався, та було запізно: сім’я розпадалася. А один випадок, як на те, остаточно призвів до розриву. Було так: Ілько, як напився, на стрих спати поліз. Ніколи в господі перед тим, знай, не курив, а тут, як на зло, цигарки у кишені. Закурив і заснув. І сіно, і хата спалахнули, як віхоть. Якби не Дристалів Федь, то, мабуть, він би вже Божого світу не видів: з полум’я витяг. Стефка тоді Галинку за руку – і в світи. А де – довго не знав. Згодом дізнався: у Харкові десь, коло брата. У листі вибачався, просився до них: бігме, мовляв, пити зав’яже, усе буде добре. «Маєш ще стайню – живи, не бороню!» – таке від Стефки отримав. У стайні і жив. А що мацьок докучав, то корову зарізав, свиню загирив – на податки та якусь одежину. Правда, кури йому ще деякий час спокій будили, але й їх голод забрав. Кіт печі теж довго не грів – нагло втік. І пес, як ґаздині не стало, світами поплентався. Бачили з таким, як він, без ланца, по стругах рибу ловив. В Ілька вже нічого нема: ні січкарні, ні тачки, навіть студні – усе за горілку згирив. А як мороз вдарить – Ілько, наче бомж, у плетінці з соломою. Їсть – що принесуть. Люди в селі добрі: жаліють Ілька. Свій, як-не-як, він, людина. Крім того, москалям нишпоркою відмовився бути. А на то треба було мужність
108
мати! Знали: тягали Ілька, та даремно: «Не буду, не можу». Лишили: пияк! Хоч самі пияками були. Ого-го, ще й якими! Як Стефка забралась, Ілько дуже змінився: змарнів, наче хорт, зім’ятий якийсь, колючий, що той будяк. При потічку колишеться, йде і співає:
Сам п’ю, сам гуляю, Сам си стелю, сам лягаю, Сам, сам, сам...
Іде Ілько і мах-мах милицею, ще й кричить: – Ага, хотіли, щоб псом вам служив? Не вийшло, хихи. Хіба таких, що люблять Москву, вам замало? Я Києва хочу, не вас, проклятущих! Йой, ніхто його так не коле, як діти. – Ану, вуйку, розповічте, як ото ви у Чехії костурцем, ги-ги, фриців прали? – чиєсь ластів’я йому допікало. – І як чешка вашу п’яну ніжку, ха-ха, собі на пам’ять лишила... – Чи правда це, що Сталін, як здох, вас з тюрми випер? – І чому від вас, дядьку, тітка Стефка кудись дременула? Мо’, пташка, хи-хи, замало літала? А ще якесь каченя: – А ви си, дідуню, і в стайні ще закуріть... І всі – хі-хі та ха-ха. Щодня, кожен час. Ілько, щоб не впасти, твердо «кулю» – у землю, кричить: – Киш-киш, кури дурні! Про все то тата-маму спитайте. Чому, що і як? – А що дітлашня пустувала, то милицю вгору: – Мовчи, бо як дам! – А як дасть – не казав. Загалом Ілько трохи блудив. Про що би його не питали, таке наторочить, що й циган не втне. Ні ладу тобі, ані глузду. Він знову сяде за ґрати, вже чешку посватав і москалям він роги зламає. Плете, що до Варшави поїде, аби Москву взяти. Нога в нього росте і матня досить низько. Не Ілько він – султан, камрад, прошепан... Меле – як ріже... І що з Хрущовим до школи ходив, а з Брежнєвим одну дівку ділили... Му-му, ку-ку-рі-ку, кві-кві... В Ілька біла гарячка – тому баранів...
109
А як гарячка лишала, Бурда плакав-ридав: – Ота Стефка – теж штучка: лишила, пішла... Хто я без неї? Хто? Стовпчик гнилий, ось я хто! Але нічого, свою стежку знайду – досить скоро... Знайду, ой знайду! Не в оселі, а десь там – далеко-далеко... Що-о, гадаєш, живу? Ні, я вже не швець, а мрець... Ти чуєш, чи ні? Мре-ець! – і зозла «кулею» каміняччя штуркає. Ще вчора Ілька надвечір бачили – на березі тріпотів, мов опудало. Цибато, розхристано. Милицею хмари чіпав і кричав, що до Бога піде... Йому лиш одному гріхи понесе. Може, простить? Він-бо бадиллям зростав... Як до мосту дотуркував, то знов заспівав:
Водичко-сестричко моя І ти, мостику-братіку любий...
На мості, бачив Калямонів Федь, Бурда протез відщепив, і, кленучи, шпурнув під міст, марудячи: «Ловися рибко, велика й мала»... Що з ним далі було – Федь того не видів. Бо Ілько – морок, злився з найближчим стовпцем. Бачили це зорі та місяць... Та чи розкажуть вони? ...А ніч до ранку таємницю сховала. На завжди, мабуть. 23-24.02.2002 р., Борислав
110
ПОВІНЬ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Олександра Іванівна (так скоро її величатимуть) Вітряне побачила – село, де працюватиме. Диплом – у кишені, спрямування – також. Лишилось одне: допитатись до школи, директорові показатися. Молода дівчина мне мураву, каміняччя розхитує, пилюку обходить. Повітря чисте, прозоре – аж голова крутиться. Тут завжди так, бо – гори! Була в них і раніше, а так надовго – уперше. Якось на скелі Довбуша, що в Бубнищах, їздила. Здається, ще на другому курсі. І то все бігом, бігом – екскурсовод квапила. Мала мати один піший похід на Парашку – гору у Карпатах, але не вийшло: заслабла. Хоч зі Львова до гір рукою подати, та все було ніяк – весь час навчання те у місті тримало. А нині вона, Саня, у горах! Роботу тут сама вибрала. А могла ж, як інші, до якогось міста примазатись. Але не хотіла, бо вважає, що самостійне життя має з найнижчих щаблів починатися. Їй, звісно, до труднощів не звикати, бо в селі народилася. Правда, звідси далеко – на Черкащині. Так що й тут звикне, еге ж... Чим ближче дівчина підходила до села, все дужче і дужче серце калатало: якась непевна тривога мучила. Усе думала, як її люди приймуть? Учителі? Директор? Може, байдуже, вороже? Вона – не з тутешніх, східнячка. Тут, кажуть, усі східняки – з півночі, півдня і центру. Про майбутнє їй зараз не думалось. Якось воно буде. Бо все, як не раз мовила бабця, у Божих руках! Йшла швидко, але перед довжелезною кладкою зупинилася. Кладка вузька, ще й над прірвою. Ступиш на неї, а вона хить– хить. З одною лише линвою на висоті пліч. Може, є десь місток? Але де, де? Того не знає: чужа. Не було б валізки, то б, може, річку скоро минула, наче та ластівка. Хоче – не хоче, йти мусить. Посеред кладки навіщось вниз глянула. Не треба було, та щось спокусило. Йой, там вода– справжня повінь: хвилі так б’ють, аж береги рвуть, мутна вода очеретяні цурпалля крутить-розфітькує, несе оберемки сіна, коріняччя рогози і бугили розмиває. Словом, дичіє ріка. Не зчулася дівчина, як їй світ закрутився: ось-ось упаде. Була б, може, впала,
111
якби не та линва. Спинила. Олександра біди таки не минула: валізка, що у повітрі коло зробила, з руки вирвалась. О Боже, там – документи, книги, конспекти, всяка ноша, взуття... – А-а-а-а... Гей, хто чує, ря-атуйте! – дівчина кликала на допомогу. Андрій Куцмида з гачка якраз рибину знімав. На беріжку, що заріс осокою і лозиною. Почувши крик, притьмом до кладки. Перевів дівчину на другий берег, сам у річку – як був, у спортивці. Вода холодна, стрімка – кості ломить. Хлопець з усіх сил стихію боров. Хвильові нурти його, наче тріску, гнали і гнали. Андрій валізку таки наздогнав, коли та за кущ зачепилася. Змучений, але щасливий до кладки побіг. Правда, невигідь все ж мав: кошуля холодна, до тіла прилипла. – Ось, дівчино, ваше багатство! – сказав, не зводячи з незнайомки очей. Опечаленої і, мов русалка, красивої. – Дякую красно, – дівчина полізла у сумочку. – Багато не маю, я... – Ви про що, дівчино? – Андрій вродливку спитав. – Та ви... ви врятували мене...Валізку... – Що-о, насміхаєтесь, так? – хлопець відхилив її руку. – Може, краще валізу посушимо, га? – Ай справді! Вона – мокра. Андрій назбирав сухого патиччя, трохи моху, травки. І п’яти хвилин не минуло, як коло них вогонь гоготів, жарини потріскували. Боже, яке то щастя, що у валізі не дуже мокро: звологло кілька конспектів, книг, дещо з одягу. Що воно так, то заслуга її, Олександри: пакуючи, усе целофаною обгорнула. Андрій конспекти, книги сушив, дівчина – ношу. – Ви б ліпше себе посушили! – доторкнувшись до хлопця, незнайомка сказала. – На вас рубця сухого немає! Що, сушимо? – То, звісно, можна, та як? Я... – Ось мій халат, а я патичків назбираю, – і дівчина – в гущаву. Правда, і там, як і при кладці, очей з Андрія не зводила: чомусь зацікавив її. З-за галуззя очима – до нього, до нього. Ставний, засмаглий, гінкий – справжній легінь! Руки-ноги
112
– тугі, здоров’ям налиті. Словом, богатир хлопець! Ще й лагідний, Гляне – гориш, а біжить – замилуєшся. Як Олександра вернулася, викрутила спортивку хлопця і ніжно (аж самій було дивно) переминала над полум’ям. – Ще трішки – сухою буде! – сказала по хвилі. – То що, познайомимось може? – Ой, справді... Андрій! – і руку подав. – Я – Олександра! – полум’я карих очей обпекло хлопця. – Коли не секрет, що оцю ладну панєнку до села привело? – гарячим поглядом хлопець дівчину опалив. – Ай! Секрету нема: дітей ваших вчитиму! А ви що тут робите? – Я з цього села, теж учитель. Недавно з армії вийшов, – Андрій вийняв цигарку, клацнув запальничкою. – Уже вчителюєте? – Ще ні, але буду. А де – не знаю. Райвно визначить. Коли все обсохло, Андрій ніс валізку, Олександра – за ним. Слід у слід, крок за кроком – стежкою, попри верболіз, плакун-траву навіщось зриваючи. Губи тремтять, руки горять – молода, звісно. Як гілка чи ружа: хитається, тріпотить... Ідуть вони, йдуть. Раптом хлопець падає: нога посковзнулася на траві. Дівчина, піднімаючи хлопця, над ним – лице до лиця... Обоє очима зустрілися. В скронях – гуп-гуп молоточки від хвилювання. Незчулася навіть, як губи до губ потягнулися... Андрій за рибу забув, Олександра – про школу. Потайно тут якось, щасливо... Цього разу, як йшли, за руки трималися. Упевнено йшли, наче знайомі давно. Правда, обоє трохи тремтіли. Від зустрічі, може, чи тому, що осьось розлучатися мають. – Ой, Боженьку мій! – Олександра спинилася. – Андрію, може, ти знаєш, хто на квартиру візьме? – Та-ак, то діло поважне, – відповів хлопець. А через хвилю додав: – Дурниця, директор поможе. – Ой, я забула... Навпроти крайньої хати, що потопала в садку, Андрій раптом спинився. Підійшов близько до дівчини і сказав:
113
– Олександре, до школи ще кусень дороги, верхами, плаями, потічком. Що нам робити? Мо’, відпочинемо, га? – А ти б що порадив? – їхні очі знову зустрілися. У погляді її, його – повінь. Але не така, як під кладкою, а пекучо-радісна і щаслива. Андрій відщіпнув хвіртку. Кури, що кублилися в поросі, пурх-пурх – і за стайню. Із буди – двірняк: заспаний ще, хвостом замотав. Не встиг хлопець Бурка припнути, як мати з дверей: – Ой, леле! – долоню дашком до чола. – Ого, бачу, торба порожня, – і примружила очі: – А то хто, сину? – незнайомку метким поглядом бадала. – Нова вчителька, мамо. Якщо схоче, буде в нас жити. – Андрій дівчині мруґнув. Хитро так, ніжно. – Хто-о? Вчителька, кажеш? – мати Андрія пучками пальців дівочу сукню погладила. – Та-ак, вчителька, мамо, а може, невістка... Якщо, хихи, приймете. – Иой! – зашарілася дівчина. – Я, сину, не проти. Виджу, файне дівча – серцем це чую. Я не бороню, ага. Най жиє, місця в нас вистачає. Але, але глядіть мені, обоє глядіть, аби вас і мене село в зубах не носило. – Не переймайтесь цим, мамо. Краще весілля готуйте. Чи не так, Сандро? – Як скажеш, Андрійку... Хлопець і дівчина очима зустрілися. У них знову – повінь. Бурхлива – я к річка, солодка – як мрія. Вона долею зветься, а також любов’ю... 10.03.2002 р., Борислав
114
ЗЕМЛЮ ДІЛИТИМУТЬ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Село радісно лихоманило: колгоспам – капут! Земельки, хто схоче, наріжуть. У Добрівлянах ото паї вже отримали. На Мостах, у Білині землю вернули – ту, що з діда-прадіда мали. Те буде і в нас. Так що точи, хлопе, серпи і коси. Правда, чи буде її кому взяти? Знані господарі – у гробах, а ті, що на силі, у далеких світах – В Гіспанії, Італії, Канаді... Колись від колгоспів тікали, тікають й тепер – від злиднів. Кучмівських... Правда, декому і за комуни сподобно жилося: і ставки, і млинки, і бички, і м’які подушки мали. Наспів час, коли хліборобу грішми платили, не ’’крисками”... Крали усі, хто мав голову, і в руках засоби: коні, круглу «баранку», трактора – бери і тягни, скільки влізе! Міх не зав’яжеш – інший бери. Та найбільш жирували оті, що при владі, і ті, що ту владу робили: стрибки, уповноважені, слимаки. Вони, пацюки, благами давляться й нині. Що землю ділитимуть, Петро Шпрайців у кузні почув – від Дмитра Цяпала, а той – у Дрогобичі. В районі казали: колгоспи – то гальма. І шнурок на шию. Тепер зовсім по-іншому буде: збирай, хлопе, сили, як маєш, докупи – ґосподарити будеш! Так– так, силу можна зібрати, а до чого прикласти – хто скаже? Ні возів, ні плугів, ні тяглосили – нічого. Себе, як коня, запрягай і тягни, тягни – най тріскає шкіра. Правда, можна трактор купити, або й самому скапарити сяке-таке тягло, а де гроші взяти? Візьмеш у банку – проценти задушать. Як ратиці муху – навіть не пікнеш. А ще можеш до криміналу вгодити, мов злодій, еге. Шпрайців Петро біг додому, як куля. Пороги спинили. І круглі очі дружини. – Гасько, ти чула? Землю ділитимуть, землю... Готуйся, небого, силу ще маєш... Ґосподарити будем! – Петре, йой, не мороч: де ту силу взяти? Трохи Заполяр’я забрало, а решту – колгоспи. Та й кості, знаєш, не ті: ади, тріскають, як пісок, сипляться... – Нічого, нічого. Авось, Тимко наш нам силу позичить. Хлопець – гора, збуй!
115
– Баякже. Але ци схоче? – Петриха зажурено. На розмову тоту син, наче з’ява, до хати. – Ти, Тимку, нічого не чув? Ні? Колгоспи вже впали, – батько до сина. – Я з мамов, ги–ги, очима свої гектари помацав, лишилось тобі. То, знай, нам порятунок, ади. – Беріть, я – не хочу! – Тимко аж поблід. – Бери, кажу, бо то – розказ! Від мене, від долі, би-с знав... – А чим оброблятимем, батечку, чим? – син, як баран, упирався. . – Г-хе, дурний, не чим, а ким, сину, – в батька хитрий усміх. – Тоді ким, батьку, ким? – Отими, кого злидні душать, утямив? – Тату, хіба то не гріх чужі руки неволити? – Гріх? Гріх – нічо не робити, в чужий рот заглядати. На щастя, ще є такі люде, що свою ґосподарку – від себе... Такі будуть з нами, бо мацьки мають, ги-ги. Чьо, неправду кажу? Петро, посміхаючись, руки потер. Кусник хліба хапнув, ябко – і на збори, які скликав Михайло Прісрів, голова. «Там, – на бігу кинув, – і наш колгосп вже розпустять...» Справді, голова-аграрій таки розповів, що до чого: – Колгосп наш захирів – фактично нема. Хто за це, щоб його розпустити? Ось документ із району – так і записано: розпустити. А ще кожному наділи дати. Звичайно, хто їх захоче. Хотіли усі, хто був на зборах. Кільком селянам – лише їхню землю верни! Серед них був і Петро Шпрайців. – Я теж тоту хочу – з діда-прадіда. Два гектари – у Ґільниці, три – під Задами, п’ять – на Стояльцях, і ту, де мій дід ліс насадив. – А міхур ти, Петре, не трісне? – вщипнув Андрій Шлапаків, бідак з бідаків. – І рук не покрутить? – вколов Мілько Береза – пияк– пролетарій. – Вам, що звикли на ющці сидіти, може, і трісне, покрутить. На своїй оборі я маю себе, половину, сина, невістку – не знали? Як бачиш, один з другим, і рук, і міхурів не бракує, авось. – Невістку? Таже вна двір твій покинула! – хтось кинув.
116
– Нічо, як про землю почує – на поріг ляже, аби-сте всі знали! – Петро Шпрайців далі себе захищав. – Вона, Андруху, не така, як Текля твоя, що, знай, свої злидні пильнує. Андрій Шлапаків ще чимось хотів допекти Шпрайца, але його перебили. – Годі глаголить! – Войтків Антон встав з крісла. – Може, ми, люди, собі новий колгосп заложимо, га? Не такий, що вже мали, а – йинчий? – Мудра порада! Легше нам буде, ніж – в різні руки, – голова погодився. Копачів Сень, що біля дверей нервував, вигукнув: – Ні, єден ми вже мали! Новий – той самий. Не так? – Ні, трохи не той. Він – об’єднанням фермерів зветься, – пояснив голова. – Так, це добра ідея, а де техніку взьити? – хтось від вікна. – В колгоспі – півтора трактора, дохла сівалка і... дві згадані фіри. Інше начиння давно розтягли. А потрібні ще коні, спорядження ріжне. – Що ж, ми і ці ґудзи розв’яжем, – Прісра запевнив, – в складку підем, позичку візьмем. – Розв’яжем? А хто нам, Михайле, ґудзів тих нав’язав, може, ти скажеш? – хтось дістав голову. – Ти диви, він, Прісра, і зараз командує? – Береза в атаку. – І в фермерстві теж першим бути хочеш? – А чого б ні? Практику має, накрав, – хтось із юрби. – Ану, геть його, геть! – ГІетрунельчин Петро рукою махав. – На мило! Ганьба! – збори кричали. – Геть? Я – піду, коли хочете, але знайте: землю ділитиму я, бо ще голова. Бодай у районі. – О! Цього не буде! Хіба через мій труп! – розмахував кулаками Ясько Федуньків. – Землю поділить громада! І сіять – без тебе, збирати – також! Ти краще, Прісро, подумай, ци тобі щось наділять? Якщо навіть дадуть, то там, де твій предок мав присадибу – на пісках і мочарах. – А коли, хи-хи, схочем, то й город твій по самі вікна обріжем, ха-ха, що навіть стежки не матимеш і до хати мусиш лиш комином, комином, – це знову Береза.
117
– Ага, і тим, що дідьчій хунті служили, теж попід вікна, – то Зговди Пріська кричала. – Ой, кури ви, кури, – голова збори покинув. – Ти диви, когутик який! Іще, бач, хороходить, бамбура. – Іди, йди – ніхто не тримає. Може, знайдеш ще дурніших курей? Ади, пішов своїх псів відпинати, аби ми не зазирнули до комори його, – кпинили люди. Нема голови – усі сирітками стали. Що робити тепер, га? Ніхто не відав, не знав. Тут, наче Сень з конопель, Петро Шпрайців знову: – Чого заникли, хлопи? Хіба Михайла нам нема ким замінити? Он скільки гідних ґосподарів! Це– Стефш Андрусик, Попадин Сень, Чаповський Василь, мо’,я, коли хочете, в ґосподарці щось тямлю! – Петро, обвівши поглядом залу, поправив себе: – Ще й, як тямите, дай волю – гори розвернете. Чи не так? – Може, і так, але... – чийсь слабкий голос пішов по рядах. – Не чути? Що там – але? – Петро бойовіше. – А те, що ти теж – добра штучка! Гадаєш, забули? – аж підскочив Андрій Шлапаків. – Був час, до-обре кревці попив! Точніше, пращури твої. – Хіба з тебе пили? – З мене – ні: під стіл ще ходив. З мого тата і діда. З інших  – також. – І з моїх! Моїх! Моїх! – громом у залі. – Не я пив, а мої предки, як ще панами були. Правда, ми гріх свій відмили – у сибірських мерзлотах. Стефко Андрусик Петра від трибуни собою відсунув. Чуба пригладив, кілька разів кашлянув і почав: – Може, не треба так, людоньки, га? Він, Петро, усі знають, своє вже відсидів – за тата, за діда. А ту керівну жилку хлоп має – її не відняти. Він і там, в Заполяр’ї, начальником був. Кажуть, незлим. А як його порад не бажаєте, то це воля ваша. А тепер знову за справу! – Андрусик пильним оком громаду обвів. – Хто хоче землі – підніми руку! Петре, записуй. – Я, я, я!!! – рук – цілий ліс! – А ти, Ільку, скільки береш? – Гектарів зо п’ять. Може, і більше. Я ще, прецінь, Теклю спитаю, вона обліковець у мене, ая.
118
– Ха-ха-ха! Ти диви, він у Теклі спитає... Хіба її мозок більший за твій, га? – дід Тимко хихотів. – Не мозок – волосся! – червоний, як рак, поправив Мілько Береза. – Мені земельки не треба: я й так проживу, як пархай. – А може, ти, Ільцю, спідницю носиш вже, га? Як так, то признайся – будеш рахунковим у нас, – тепер мудрував Федь Сидорайків. Як сміхи вляглись, ще додав: – А чим оброблятимеш, Ільку? – Жоною! Твоєю! Ти поняв? – Ілько дав Федеві здачі. І знову – сміхи. Сміялися доти, поки Андрусик не поплескав у долоні. Навально, дзвінко. – Отже, нема ради: землю візьмемо! Тепер головне: як кажете, чим обробляти? Осібних коней – десять пальців, техніки – зеро... Каса – порожня, то де порятунок? Може, справді ті ферми, га? Якихось дві, три – щоб докупи... Закладемо їх, ні? Що скажете, люди? – Най буде, як си замислиш! – дід Тимко про себе знов нагадав. – Головне, аби тоті ферми податки не з’їли. – Во! Дід рацію має: податківці – то рекет, державний, – хтось від вікна. – А ми тут для чого? Підемо на Київ, як треба. Сокири ще маєм! Я – палицю, – то Іван Алілуя, колишній пастух. – І вили! – хтось Алілуєву думку продовжив. – А ще... ха-ха-ха... рогачі австріяцькі, ляцькі коси, Довбуша кріси... – І гельми німецькі, майне-футер, ги-ги,–донісся чийсь сміх. – Підемо, як треба, а що? Он шахтарі своє давно вборонили, ми що – гірші за них? – запевнив Андрусик. – Не гірші! Не гірші! Не гірші! – голосів, як колосся. – Гоп-стоп, крикуни! – до трибуни підскочив Федь Шлапаків. – Хлопи, на Київ ще рано: не наша земля, бо ще не ділили... – Поділять, поділять, поділять!!! – тепер усе подвір’я кричало, щ о аж пси загарчали, у буди ховаючись. 21.05.2002 р., Борислав
119
СПОКУТА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Химин Андрусь, синьоокий, вусатий, нервово із сіней вистрибнув. Як перелаз перескочив, спинився. «О, бідо моя ясна, що маю робити?» – себе запитав. За перелазом хапнувся направо, наліво – і знову став. – «Мабуть, піду до Шумили, може, там, серед хлопів, хоч душу відведу...» А як до хати ввійшов, де хмільним язики мили, хлопи очі – на Химу. Здивовано, бо давно не приходив. – Андруху, щось сталося, га? – то Сень Петрунельчин у саму душу залазив. – Ай справді, щось таки скоїлось, так? – обізвався ґосподар, Петро. – А сталося, скоїлось... Ти б ліпше, Сеню, свою біду пантрував, не мою. Своїй я вже якось зараджу. А ти, Петре, давай наливай! – Шумилу ще раз не просити: буль-буль у горня – із слоїка. – Я не жалую, пий собі, пий – втопи своє горе, якщо таке маєш. – Петро вусом крутнув. – А все ж щось... Ні? – А най то шляк трафить! Моя Ганка собі дитину знайшла, – Андрусь капелюхом об землю – бабух! Слова, наче стріл, усіх приглушили: Химова донька, спокійна і хатня, – і на тобі: дитину привела. Ото си тихоня, хи-хи... – А хто знайдуха батько – хоч знаєш? – тепер Андрія кольнув Буґів Василь, сусід через пліт. Хима смикнувся, але, правда, змовчав. Одне – не хотів собі далі настрій псувати, а друге – із тим Василем і без того має купу гризот: через когута, що, виявляється, заголосно піє, що Бровко йому сни укорочує і що сороки лиш його курчата хапають. А ще Павліна його – писклива, суха – довго його, Андруха, по селі на язиці носить. Ніби дрібнички, але сусіди одні одних обходять. Ані добридень, ні насерматері – наче німі. Так-так, усього було, не згадувати б краще. Правда, був час, що собі задля миру навіть руки подали. Назавше, – казали. Та де там! Як Буґу совіти з хати заграбали, Павліна лисицею до Андруся. Коли тепленького молочка принесе, коли нафти позичити, а то ґумаки полатати... Андрусь зразу нічого – годив. А як су
120
сідка до шопи тягла, мов од лихої, відскочив: «Ти ж мужа ще маєш! Не так?» – «Та маю, за ґратами він... Казали, до Сибіру пішлють». – «Та ще не послали. Чекай!» – «Що з таким пнем, як ти, говорити!» – Василина спідницею гордо – наліво-направо. Лисиця... Іще разок приставала Павліна: «Ти, Андрусю, баби не маєш, то б мене шанував...» – «Казав же, що є чоловік в тебе...» – «А хіба він зі мною?» – «Колись, може, буде...» – «Як зістаріюеь, так?» – «Е ні, такі, як ти, на те не старіють...» – «А ти справді пень! Ні, пень з пнів...» – і знову спідничина на литках Павліни зафітькала. Василя таки додому вернули. Половина його – за шию, за шию: «Отак, Василечку мій, як забрали тебе, Андрух, сусідик рідненький, мене, бабу твою, переймав, на шури-мури вмовляв. Він, зґнира, мабуть, гадав, що я, як та курка, присяду. А що то чиста правда, то най тобі Паліїв Сень скаже, котрий мене не раз, було, боронив...» «Ні, не я буду, коли тому фраєру куцому мізки не вправлю!» – поклявся Василь. Йшов час, а нагоди такої, аби перейти Химу, він не знаходив. Та камінь за пазухою Буґа завше носив. Часто чутками, кпинами поза́очі – най Андруха болить! І нині, бач, нагоду знайшов – Химі душу приперчити. Хима випив ще одну чарку і встав. Перед відходом Василя впік: ”Я тобі, сусіде, ось що скажу: пильнуй свою бабу! Від Сенька Палія... Чув?” – кілька разів кахикнув і додому побрів. Перед призьбою зупинився: заходити чи ні? Все ж, чує, нагачений... А як крик роженця почув, до світлиці шугнув, як ошпарений. – А то, Ганю, хто, хто його батько? Скажеш чи ні? Не скажеш – тебе тут нема! Його – теж! Вибирай: хата чи світ. А він, знаєш, глибокий, широкий. Ідіть! – сп’янілий Андрусь ще довго Ганну марудив, але так, щоб сусіди не чули. Час тік – з дня на день. На вулиці, в хаті – ні миру, ні злагоди. Навіть сорока, і та не мовчала: все никала-дерлася, наче дурна. Хима такий, як дощ в непогоду. Коли злості набере – до Шумили зникає. А як від нього поверне – птах на хату не сяде: такий файрак знімає. Усе – на себе, на доньку,
121
на внука. Трохи рацію має, бо де б він не був – у селі, чужому, своєму, на ярмарку – з нього кпини і кпини. Ото вгепалась Ганна: копила привела. На сором – собі, йому, на потіху – чужим, язикатим. Навіть не видів, ж донька в тяжи була. А тепер ще і про батька онуки мовчить. Та скажи, дідьча мать, може, від серця відляже. Я – прошу! Ні, води в рот набрала – наче корона спаде. А як було Ганні зізнатись, коли звідник її – Федь із Гори, брат троюрідний. Хоч хромий, але красень – дівки литки витирають. Смуглявий, стрункий, погляд карих очей–не чіпай: обпечуть. Ой, не одна дівка, було, за ним ніченьку стратила! Ганну, правда, один сокіл з Задів вподобав. Навіть хотів сватів засилати. Та не так йому сталося, як гадалося: Федь, що в світах пропадав, по танцях Ганну повів у Заплави – на трави похилі... Ні вона, ані він тоді ще не знали, що їхні родини – один корінь єднає. А коли взнали, пізно було: любов запалала. А що Ганна груба, ноша – ґорсик, спідниця, футро – від очей справно ховала. Таємницю її малий брат вистежив: сестра – на горище, він – за нею. Бенедько щаблями, щаблями – як мишка тихенько. А коли Ганка в плетінці дитя годувала, хлопець з гори колобком, колобком – аж до батька: ’’Татку, наша Ганя на стриху домовику циці дає”. – «Циці? Домовику? – і собі по драбині. – О, горе мені, горе!» – із цими словами Андрусь, як мішок, сповз щаблями у сіни. Вибіг надвір – і погнав до ІІІумили–перший раз у цім році. А час собі плив і плив – місяць за місяцем. Ганна-завитка лише при вікні – мудрагелів боялася. Федь ще до себе не брав – хату викінчував. Хима його гнав з подвір’я, як пса. Андрусько малий ріс нехрещеним, бо церква шлюб не давала. Правда, їх отець Ізидор таки повінчав і охрестив їхнього сина. Аж з Ватікану дозвіл чекали. І ось вони разом у новій оселі. Ліжко, столик і лавка – у хаті, куферок – в коморі. Це їхні набутки. Усе начиння – на варцабі, що у вікнах, а ноші тієї – що на собі. Існуй і тішся життям. Тих п’ять куцих загонів, що, мов пальці, купи тримались, зачахли – від сльоти. Голодний рік чи врожайний – свиням не дай! Тому в кучі – ні соломи, ні рохкання. Бідося така, що аж синьо в очах. Правда, кеьинджий ліс іноді виручав: патиччям на пліт, галуззям
122
– щоб страву скапарити. Та пліт не довго подвір’я ховав: як за вуха мороз – зразу у піч. Аби не скоцюбнути. А як сніги – на доли, у воду, Федь знову до лісу, щоби новий пліт городити. До лісу він все – поночі, поночі, аж очі страхом бралися. Ганна і Федь жили і невідь-як свої біди тягли. Нові і давні. У тривозі – від влади, в холоді, голоді. Андрійко ріс, радіючи світу. Корівка – як хорт, та молочком трохи капала. Для хати і молочарні було. Як не хліб, то ще бурячина печена троїм силу давала. Бульбу – і ту писки просили. Еге, що б не було – їж, не питай: череву гірше не стане. Молоде що б не їло, а рости мусить. Так на ноги Андрусько ставав. Та сталося лихо: занедужала мати. Раптово і тяжко. Головні болі такі, що деколи блудить. Вихід один: операцію треба! Далеко – у Львові. Федь не годився, та іншого вибору, каже дохтор, немає. Як в операційну Ганну везли, Федя щось підкусило: «Не треба, не дам!» Чого оце раптом? Бо волосся у Ганни «на нуль» зістрижене. А ще благання її: «Забери мене звідси, Федуню!» Це, може, найбільше його серце кольнуло. «Ні, не дам Ганнин череп колоти, а комусь на мізках її науку робити!» – подумавши так, Федь свою половину з візка і – в палату. А там кілька хвилин і – на вушицю. «Що буде, те буде. На все воля Божа!» – чоловік дружину під руку і миттю на потяг. Півроку пробігло – і Ганни не стало: згоріла, як свічка. Лишила, небога, усе: коханого мужа, сина, рідну хату і все, що при ній. А також свій сором і гріх – той давній, родинний. Пішла в небуття – в далеке і вічне. До Бога пішла, під врата Петра, собі на покуту... Якийсь час Федь сам лямку тягнув – гірку й нелегку. У голоді, в холоді. Згодом вженився. Жона – працьовита і добра. Головне – Андрійчика любить. Якось по молитві Федь слізно мовив: – Святий Боже, більш не карай мою Ганну. Можливо, сором той наш я ще спокутую, а як ні, то, може, Андрійко, як виросте, його в Тебе відмолить... А як сам не зможе, то поможи йому, Господи! 25.05.2002 р., Волоща – Борислав
123
МУРЛО ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Семен Брунька повертався додому. Настрій – чудовий, надій – повен міх, душа – вис оких мрій та почувань. У голові – купа нових ідей та проектів. Минуло вже літо, а з ним – і відпустка. Основна, додаткова. Веселий, засмаглий, психічно врівноважений, вертався він із чужини. До України, до улюбленої праці. Правда, не завжди безпечної, але тої, яку сам собі вибрав. З-поміж тих, які, мов зла мачуха, самі горнулись до нього. Ось завтра зайде до редакції, з усіма привітається: кому руку потисне, комусь головою кивне, а когось, може, обніме. Правда, до редактора у нього інший підхід: він–нетиповий. Бо, як-не-як, а субординація таки має бути. Він, шеф, ніби добряк (тепло руку потисне, з чарки бухне, молодицю у щоку цмокне – як трохи під газом або половина відсутня), його зрозуміє. А потім Сень сяде за стіл, щоб подумати, про що і як писати, де і які теми узяти? Нічого, так буде недовго: за кілька днів тем тих – мов серпом нажне. Цікавих, веселих, серйозних – усяких! Пиши, Сеню, пиши – лиш би стіл не рипів і чорнил не забракло. А там, як щось гідне «спече», теплий потиск руки, подяка, захоплені очі. І, головне, – гроші. Надбавка: за добру роботу. А ще – гонорар. Ніч. Семен спить. Неспокійно, тривожно. Тю, ним сон- буревій крутить-вертить, наче вихор сміттям. Сень – не людина, баран... А тут ще тебе, барана, ґосподар за роги і – в прірву. Йой, як він, круторогий, донизу летів, то страшно бекав-кричав: «За що мене так, я-бо не винен!» – «Ху, і сон мав. Чого б оце раптом?» – Семен спустив ноги з канапи і довго тер заспані очі. Сніданок з’їдав, немов власне тіло. А думка все коло сну вертиться – страшного й жорстокого. Що він віщує йому: добре, зле? Як вийшов надвір, радів тихому ранку, сонцю, квітам, птахам. То горлиця десь затуркоче, то дятел зацюкає, немов топірцем, а то й перепілонька із-під ніг піпікне – усі, гей, радіють, живуть! Семен не йшов, а летів на роботу. Ось уже перший поверх, другий... Табличка: «Народний часопис «Червона кип’ячка». Ще й поріг не минув, як шеф з кабінету:
124
– Вурльопник, ай-но до мене! – скомандував і очі в папери. Правда, Брунька хотів спершу до друзів, але що поробиш: шеф кличуть, а то вже – обов’язок! Не подавши навіть руки, редактор звелів збоку присісти, і, не зводячи очі, здалеку заїхав: – Розмова тут є... – Ростислав Ількович губами вуса пом’яв. – Зна-аєш, нас – забагато: треба когось скоротити, перестановочку провести... Штати набухли... Пиши, дружище, заяву, – на півставки кора, а твій відділ очолить Богдан Русик, він вже працює у нас. Йому потрібна теж пенсія. – Солопух весь час цьмакав вуса. – Як, вже? – Брунька очі на шефа. – Він, знаю, молодший за мене. – Роки – вороги, брате, нас скоро старіють. – Редактор засяяв від вдалого порівняння. – Знаю, твоя пенсія – пільгова. Ти, як-не-як, уже соціально захищений. – Чим? Тими двома сотнями? – А хоч би й ними! Тобі що – мало? – шеф сказав так, як би його жаба давила. – Ага, захищений, кажете. А ви, пане редакторе, разом з дружиною маєте близько тисячі – і все плачете, плачете: мало... – Не рахуй чужі гроші! – Солопух аж підскочив у кріслі. – Та-ак, мудра порада, – не здавався заввідділу – А хіба ти мої у пенсійному фонді не порахував? – перейшов на ти Брунька. – Аякже, про суму взнавав і чи затвердили. Я-бо начальник, я мусив! – Та досить вже – з тою пенсією. – Сень себе заспокоював. – Я, знаєш, не наполягаю на своїй посаді, але дай деньдва подумати, аби звикнути. – До-обре, маєш півдня, ніч – думай-звикай, а завтра заяву. На півкора. Ти–зрозумів? Крапка! – редактор на ноги – знак, що треба вже йти. Семен Брунька не йшов, а ще трохи вмагався: – Кореспондентська ставка яка? – Немала: сто гривень!
125
– І ти хочеш, щоб я за п’ятдесят гривень тобі газету тягнув? – Семен, як корок із пляшки, геть з кабінету. На порозі почув: – Шукай собі більше – не проти! «Ось і маєш свій сон: ти – баран, за роги тебе – й в прірву...» – журналіст гірко подумав. У Бруньки вночі напад за нападом – тиск крові такий, аж зашкалює. Серце тук-тук – мало не вискочить. Якби не медслужба, то, мабуть, уже й ряст не топтав би. Трохи лічниця, трохи хатній режим – курс лікування минув. Хворий до завполіклініки, аби лікарняний закрити. Василь Богданович аж живіт рве. Семен наліво, направо, на себе зирк: ніби нічого – порядок у всьому. Лікар зручно сів у крісло, закурив, згодом мовив: – Тут вчора, знаєш, сиділо мурло! – рукою показав на ліжник. – Мурло? Яке і чиє? – Скажу – не повіриш! Твій шеф. Чого приходив – не запитуй, краще на календар, почитай... Семен мружить очі, читає: «1) Історію хвороби С. Бруньки – під особливий контроль! 2) Він – сачок, якого світ ще не видів. А ще – бездара, плаксій. 3) Продовжити лікарняний – в ніякому разі: здоровий!» – Йой, він що, вже поїхав? Бридке і гидке – не кажу: підле... – Е, братику, то ще – квіточки, – Василь Богданович посміхнувся. – Він і Сову-невропатолога відчитав – за те, що дав тобі лікарняний, і Марині із експертизи додому телефонував: не можна продовжити – край! – Ну і землячка маєте, – Семен аж зітхнув. – Що він мені землячок – знаю, і що таке «ге» – теж давно знаю. Ще як він замом редактора був і парторгом – водночас. Настав понеділок. Брунька, як завжди, через парк. Іде на роботу. Не встиг у кабінеті й крісла нагріти, як шеф стрілою, мов з’ява: – Заяву – на стіл! Маєш? – і простягнув руку, щоб взяти. – Заяву? Яку? – запитав Семен, мудруючи. – Ту – на звільнення, аби тебе зі штату вивести... – Добре, напишу... Але, знаю, що на іншій посаді, якщо захворію, мені лікарняне не виплатять.
126
– Не треба хворіти! – Солопух став у начальницьку позу. – Ага, не треба... – Семен і собі заперсь, як віл. – Тоді заяви не дам – сам переводь. Ти ж керівник – таке право маєш... – Тоді розрахую – із тріском! – Мене, пенсіонера? За що? – За прогули, сачок. – Їх в мене немає, начальнику. – Будуть, коли схочу! Я – вмію шукати... – Знаю, навчили оті із спецслужб. У Львові ще і в Бориславі... Добрі були навчителі, бодай за ними завіяло! – захрипів голос в Семена. – Я все знаю, все... І не тільки я, знають люди... Солопух побілів, наче смерть. Губи щось плям-плям – слів не чути. Стоїть – хоч бий: не бороне. Брунька теж, наче статуя, – взяло за живе. Тоді руку – в шухляду: – На, маєш, чого так хотів, – і заяву на стіл: за взаємною згодою... – Пальцем губи розтер, аби не тремтіли. – Як бачиш, місце звільнилося. Можеш тепер доньку взяти, свата-брата. Варка, половина твоя, – уже тут... Хай живе фірма Солопух і К°. Я – нічого. Я піду собі... З Богом піду! Процвітай!.. Про небо забув, а пекло... Брунька ноги порухав: нічого, ще слухаються. З-за столу підвівся. – Знаєш, мені в трудовій печатки не треба, ані наказу: щоб з тріском... Ага, чуть не забув: дорогу до лікарів пам’ятай. Ану ж бо іще «сачки» в тебе знайдуться, на лікарняне їм закортить, а ти їм – зась: здоровий, плаксій... – Хо, так усі начальники роблять, хто себе, знай, поважає, – вирік хазяїн. – Так, лиш себе... – Семен до колег підійшов. – Що ж, бувайте, друзі мої! Дякую вам за службу і дружбу. Яким був, таким був, але нікого, Бог свідок, не зрадив. А якщо колись десь щось не так, то про бачте! – і двом колегам – Богдану, Івану – руку подав, мурлу – ні! Вже з порога востаннє на свій стіл глянув і пішов, щоб сюди, де сімейка керує, більш не приходити... 16.08.2002 р., Борислав
127
ГЕНЕРАЛ АРМІЇ ГЕНЕРАЛА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Та прийде знахабнілий москаль Ідо нас, як зруйнує Чечню... Дмитро Павличко.
Баба Марта нині з листом – Буськів Михайло, поштар, їй привіз. Він, усі знають, до Грушови і назад, по селі ровером – рип та рип; ноги довгі – по землі тягне. Здалеку глянеш – без нього, ровера. В колах – повітря, а рами немає: накриті споднищами, мов веретою. Баба в руку подачу взяла і заплакала: не вірила, що коперта від сина. Три роки відмучилась, як він, Петрик її, повіявсь в Ічкерію – чужину, когось партизанити вчити. «Не їдь туди, сину! Там – кулі, московські...» – баба просила, а він: «Нині Ічкерія, мамо, завтра – Вкраїна... Я – їду! Москаль – то орда, я то добре знаю. Даруйте, а мушу так, мамо...»– узяв і поїхав. Правда, пісну її не лишив: «зелені» – у руку, так що має хліб і до хліба. Петрусь її – офіцер, в Афгані служив. Казав, що він, як і Москва, душманів ума-розуму вчив. Коли кулями, а коли власною кров’ю, ага. Правда, проти волі своєї. Так, казав, треба Кремлю, аби брату-афганцю братню руку подати. Він не один таким був – у складі обмеженого інтерконтингенту. А там, мамцю, так: як не ти, то тебе. Комусь треба у землю лягти: війна ж! Так що і стріляв, і вбивав, мамо... Я – генерал, мусів!.. І тепер, пише, знову воює. Знаєте, з ким? З отими, що його в Афган посилали. Пише: як орда твердо стане на ноги, знов попре в Україну – як Потьомкін, Валуєв зі своїм циркуляром, Муравйов клятий. Ая, наше минуле – гіркий тому приклад. Лише розпад Росії – нам порятунок. Чеченці, пише, Москву до себе в гості не просять – приходить, зараза, сама, як господар. «Кавказ – ето Рассєя, твою мать... Ісконна наша земля, єщо, может, от Ноя...», і «всьо русскому мєчу подвластно», – то їхній Пушкін. Тому треба усе до ноги знищити, а те, що ще дахом накрите, – в повітря! Куди не глянь, – села, гори димлять від бомб федералів. Ні хат, ні дерев, ані скель – саме каміняччя, руїни. Камінь гострий, дрібний – руки-ноги
128
дірявить. Десь там, серед скель, Масхадов* – кровний ворог Росії. Для чеченців він – як Довбуш для нас, українців. Герой! Жаль, що Джохара** немає. Він би, напевно, на дупу Москву посадив – хай мочиться. «Йой, яке пекло! Як там – в Афгані... – Баба хреститься. – Нащо тобі того, Петрусю?» І далі читає. Сам Путін, перший в Росії, кричав: «Всєх вас, бандітов, в сортірє будем мочіть...» і вся Росія – рать войовнича – також: «Что вам, тєрорісти, єщо надо от нас, рядових, ґраждан Москви?» – «Не брехні, волі!» – то ічкерці. – «Ах, волі... Якої? Республіку маєте. Скоро дамо вам і волю, ой дамо». І – дають: ні землі, ані неба, ні життя – все в димах., стрілах, і трупи, трупи – на свіжі могили... Люди зникають, немов хрущі по весні. Особливо чоловіки-від десяти років... Словом, лишились жінки, діти. Як сновиди вони – зганьблені і згорьовані. Геть усі сині... Генерал Трощев ще репетує: « У вас – не буде держави, не буде героїв! Маєте нас, братів старших, – хіба вам замало, жлоби?» Так, ми ще повоюєм з тим клятим Кавказом, і Україною – теж, твою-вашу мать! Ми переможем – з нами Потьомкін, Суворов, Севастополь, Санкт-Петербург і Москва – ґорода русской слави! Тузла, Крим – уже наші. Буде Київ і Львів... Так, воювати ми вмієм – століттями, як себе пам’ятаєм, всіх татарили... Ми – мужні вої, ми – орли двоглаві, ми – русичі... Від Русі Києва, кіммерійців та Ольвії... Так, багато ми звоювали земельок усяких – од Нової Землі до Чорного моря, від Курил – до Європи... Шосту частку світу чоботили, ні? Правда, у 1991 році сересере наш, як міхур, пукнув – через трьох мотовил: Шушкевича-вченого, бухарика Єльцина та Кравчука-лиса... Але нічого, як світовий тероризм переможем – в океані Індійськім кирзаки ще помиєм... Від крові і ворожого бруду. Так, себе ми покажем: Чеченії-новим геноцидом, Білорусі – новим союзом, а хохлам – прозорими границями, спільною економікою, єдиною валютою... А ще їм крани закрутим – лиш спіть, довіряйте... Тоді натягніть шаровари, вишиванки свої – і давай, младший брате, гопки-копки аж до Москви! Буде вам ще
* Масхадов – легітимний президент Ічкерії. ** Джохар Дудаєв – перший президент Ічкерії.
129
новий Переяслав, Батурин, Крути, нова Биківня... А як схочете у Європу, то разом із нами – як коні, на пару... Хохли! Тепер, Петро пише, головне в «третьоримлян», себто москалів, у Чечні усе до ноги вибити – старе і мале, щоб ні плоду-приплоду навік не було! У запасі ще сталінське «таїнство», кажуть, мають: за одну ніч – за Урал або в сиру землю. Най закарбує, зволоч: усе, що не робим, – то внутрішня справа Росії. Правда, і нам, федералам, по дупах дають... Ой дають! Вбивають, мордують – війні кінця-краю не видно. Тих гробів уже стільки, що скоро Росію накриють. Що не вигадуй, а тут, у Чечні, нові бандити ростуть, світової потуги. Мабуть, ще з колиски себе героями мають. Путін гадав, що в «сортірах замочить» – не вийде!. Немов саранчі їх – ну, не дамо ради. Теракти, смерть нас, федералів, – щохвилі, щодня. І вони, терористи, і ми, ґаспода, сотнями – у сиру землю лягаєм. Могили, могили... Усе надоїло! Ні Путін, ні генерали, ні ФСБ* не знають, коли брудній різні цій кінець. Не знає Париж, Вашингтон і Берлін. Не знають солдатики, що, мов покоси, на землю лягають, не знають батьки, чиї соколята генералів своєю кров’ю годують. Та ви, мамо, не дуже журіться: прийде час – додому поверну. Чи живий, чи в труні, але, знайте, вернуся! Як герой Ічкерії, як герой України! Я б’юся, як тур, бо не хочу, аби двоглав знов наші землі неволив, а мільйонами нас – у братні могили та у сибіри. Не хочу, аби окупант нашу кров із вражих чобіт у Дніпрі мив. Баба Марта ридала, але далі читала. Не дай, Боже, станеться так, що мене безвість поглине, то не дуже, мамо, бануйте за мною: я і з Безмежжя вас і Україну, як нині чеченців, любитиму! Росію, немиту і п’яну, я не люблю! Вона, знай, своїх має героїв. Най її люблять! Вкінці дрібний почерк: «До зустрічі, мамо! Ваш Петро – генерал України і генерал армії генерала Масхадова. Гори, май, 2002 рік». – Свят-свят, Маріє... – то баба Марта, – Бережи, Господи, мого сина від усього злого: Москви, полону і кулі, – вона, українка, молилась і водночас плакала... 26.08.2002 р., Борислав
* ФСБ – Федеральна служба безпеки Росії.
130
У РОКУ НЕ БУДЕ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ У селі тихо. Зоряно. Ніч. Лиш де-не-де сонно брешуть собаки. З холоду, мабуть. Білі пушинки, наче метелики, падають, падають. Коли зніметься вітер – замет нанесе. По самі вікна і двері – з хати не вийдеш... Так було вже не раз. Так, цього року рання зима. Ще до Покрови усе забіліло. Дерева в фаті, а хати – мов скриньки, під білий килим позалазили. І мовчать, як зажурені. Лиш сірий дим їх виказує: ще живі! Людьми, що в них мешкають. У комині вітер вовком виє і виє – тупо і глухо. Мороз на вікна натискує, аж шиби потріскують. Василь Непокора при лямпі нурцює – вперто, натхненно. Завтра у нього урок – відкритий, а отже, нелегкий. Буде начальство всіх рангів. Будуть, знає, донощики, слизняки. Свої і чужі. Їм головне – аби урок був насичений. Цитатами Лєніна, Брежнєва, матеріалами останнього з’їзду. А те, що рідна мова (а отже, і нація) вимирає, їм байдуже. До того черстві вони, бо ласі на статки, ордени і посади. Їм Батьківщину продати чи рідного батька закласти – немов недокурок розтерти. Холодно, тупо, жорстоко. Що завтрашній день принесе – вчитель не знає. Може, хвалитимуть, а може, огудять. Та так, що аж весь район завирує. Таке не раз вже було, аж мозок кололо. І те – не так, і се – не так. А як – не казали. Либонь, самі того не знали або не хотіли: боялись. Казали: урок нікудишній – на усі школи району. Чому? Бо не в дусі партійності. Отак розпинали! Нізащо, жорстоко. Його, інших. У хаті холодно – брр-р. Голова усе падає, падає – важко втримати: Непокора куняє. За стелажем, здається, миша гуляє – про себе нагадує. Був би хоч кіт, то прогнав би. Кота вчитель немає, бо він, кіт, молочко любить. Правда, Марія Іванівна, де він за льокатора, корову тримає, але церкання того – в півглечика. Не вистарчає собі, молочарні. А студінь усе наступає – аж руки-ноги дубіють. Василь з-за столу встає, плечі розпрямлює. Ого, кості наче зрослися: тріщать, як у старого. Він у куточок стає, побожно руки складає. До «Мадонни», що на цівочку. Він, учитель, молиться – як у дитинстві. Потому лягає. Головою мне довго подушку
131
– не спиться. Усе думає, думає. Про Україну, батьків, урок, а також про них – дружину і сина. Від Галі немає листа, десь понад місяць. Далеко вона – аж у Києві. Вже по весіллі Галя його не раз, було, мучила: «Васько, лишися села, їдь разом зі мною у Київ». – «Нічого не вийде: мене, бунтаря, до Києва не пішлють – я то добре знаю...» – «Пішлють, я до парткому піду...» – «Я-ак, до парткому? Щоб так низько падати? До того ж, ти не партійна...» – «Гадаю, мене там зрозуміють...» – «Ні, цього не треба! Молю...» – «То як собі знаєш! – Галя гримасу скорчила. – Україна, Васильку, щоб ти знав, не в селі, а в столиці! Я-бо киянка, добре це знаю. І ще одне: особистістю ти тут, у селі, ніколи не станеш: принизять, затюкають...» – «О ні, даремно ти так. Усе, що ти кажеш, то блеф, міщанство – не більш. – Василь спохмурнів. – У селі, знай, теж живуть люди, принципові, розумні. Головне: себе покажи, не дай на голову сісти». – «Ой, сядуть, ще й як! І свої, і чужі – оті, що при владі. Не віриш?» – «Що ж, коли так, то їдь собі в Київ, як зі мною не можеш! Я згодом приїду, але як чекатимеш... А поки буду отут – життя хоч побачу. Зблизька, як мовиться. З низів, кажуть, столицю легше розгледіти». – «Ет, село селом, бачу. Тю-тю – я поїхала...» На цьому вони розійшлися. Василь подався на Самбірщину, а Галя – до Києва. «А що лишився, то добре: стареньких батьків хоч догляну!» – Василь сльозину змахнув. Звір, село у горах, зустріло його не дуже приємно: бездоріжжям, вітрами, дощем. Зате йому гори раділи – співали, цвіли... І школа старенька, церковця раділи. Очима бадали й люди… З цікавості, звісно. Десь аж під ранок учитель заснув. Невинно і тихо, ніби в дитинстві. Йому снився сон – дивний, тривожний. З завіс двері зіскочили – від поштовху. До хати втелепалось п’ятеро. П’яно, нахабно. «Ану вставай, контра!» – «Хто ви такі і чого?..» – Василь одягався. – «О, ти ще, лотре, питаєш? Ми – влада, червона, а ти хто, черв’яче? Не знаєш? Не чув? Може, сказати? Націоналіст ти, а ще буржуазний, ворог народу – ось ти хто! Тепер уже знаєш?! Наступлю – розчавлю, як черву, як контру, – п’яний перегар дмухав в обличчя. – Що, може, ні? Знай, так не з одним вже було. Буде з тобою! Як у тридцять
132
сьомім...» – «Ти що, далі не віриш? – то інший вже голос, гучний і єхидний. – На тобі, на!» – тричі цявкнули кулі. Василь впав на долівку. Над ним хилиталося сонце, якесь занадто незвичне: жовто-блакитне, в крові. І плакало двоє – Галя й Тарасик. По тому вчитель збудився. Наспіх одягнувся. Ковтнув холодного чаю, рукою за течку – і гайда до школи. Село іще спить. Мирно і тихо – як малі діти. То тут, то там кудкудакають кури – мабуть, когуту на догоду. Корови ревуть і ревуть – занудились в стайні. Вже й горобці – страх, як стріхи полошать. Василь хотів би летіти, не може: без крил. – Та ну тебе! – учитель із замету повстяки витягає. – Ну й лихий сніг – ніби не знає, що мене в школі діти чекають? І відкритий урок, вовк би ’го з’їв... Темно іще, а школа вже вікнами світить – в учительській. І тихо дим стелиться – на дахівку, на сніг, на село. Вадим Янович з-за столу руку подав – якось холодно, мляво. Кілька разів кашлянув і мову почав: – О, дуже рано, Василю... – Маю відкритий урок. Ви забули? – Та ні, не забув, але... Але вибач, колего, того уроку нині не буде, – директор школи під столом очі ховав… – Як то – не буде? Чому? Я ж готовий! – учитель ледьледь затремтів. – Хе, питаєш – чому? – Вадим Янович поліз до шухляди. – На, наказ прочитай! Учора в районі вручили, уже по нараді. Непокору звільнили за непокору начальству, за... протиправні дії, несумісні із високим званням радянського педагога, а ще – за аморальну поведінку. – Аморальну? Яку-у?! – не здавався учитель. – Ви там були, то скажіть. – Я-а не хотів би, але, бачу, просиш. Так-от, на нараді Ситенчиха, Ярина Степанівна, секретар з ідеології, натякала, що ти, мовляв, щороку сповідатися ходиш, що релігійні свята вшановуєш і що таємно охрестив сина. А ще (то інспектор Любко Ліщина сказав) – ніби до учениць залицяєшся... – Так-так... Помисли, бачу, високі, а справи – глибокі. Навіть не копавши – усе розкопають. Насліпо, будь-як... Як в КаГеБе!
133
Нічим не можу зарадити, друже! – А що, ваш партквиток, авторитет – їм не вага? – Василя щось підкусило. – Вибач, я теж їсти хочу, – керівник школи на прощання руку подав. А що Василь Непокора додому не йшов, то додав: – Може, поїдь у міністерство, там, кажуть, теж можна знайти порядну людину, якщо маєш касу, звичайно, – вклав під пахву журнал і пішов на урок, що почався. Василь ні туди, ні сюди – на місці стояв, як укопаний. «Е ні, я то так не залишу! Я докажу, що і тут, у Галичині, діють закони – такі ж самі, як у Києві. А як, прецінь, нічого з того не вийде, то переберусь до столиці – там давно на мене чекають – дружина і син. Тих три обов’язкових роки я вже відробив, так що дулю вам в рило!» – не сказав, а подумав учитель. «Та-ак, аж тепер переберусь, бачу, до Києва, туди, де, може, більше Вкраїни, ніж тут, як ото Галя казала», – подумав Василь і зачинив двері учительської, тепер вже востаннє. …Київ зустрів Непокору не дуже привітно: сірою мжичкою, дзенькотом і нерідною мовою. На лиці Галі – жодної радості ані схвалення. Виявляється, їй теж тут «паску спекли»: «вовчий білет» видали. І все через нього, її Василя, так у кагебе твердили. До столиці із Самбора, опер казав, якась депеша прийшла – і все про нього, ворога... Директорка Галі від злості аж пінилась: «Була на Дзержинці, – самі викликали. Через тебе, звичайно. «Не вчительку, а бандерівку маєш!» – кричали. Так що, шановна, шукай собі деінде роботу». Галя просила-молила її – як в стінку горохом. І плакала навіть. Даремно. «Москва сльозам не вірить!» – сказала. Трудову книжку на стіл кинула. – Так, бачу, і тут, у столиці, України немає. – Галя схопилась за свого чоловіка, що тремтів, немов сухий лист у негоду. – Нема? Ти ж казала, що є, – дорікнув дружині Василь. – Та-а, казала, казала... Я, знай, аж тепер зрозуміла: нема!.. – Галя тихо так, тихо, аби, крім чоловіка і сина, її слів ніхто не почув. Бо розіпнуть, або як черву роздушать... Затюкають! 6.12.1972 р. -14.09.2002 р., Звір – Борислав
134
«ІСПАНКА» ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Телефон спозаранку хатню тишу будив. Петро Парубчак слухавку взяв. Голос дружини: – Альо! То ти, Петре? Ти? Це я, Галина твоя. Що-о, слабо чуєш? То – я... я, Галина! Ти мене чуєш? Приїжджаю, стрічай! – і голос замовк. – Андрійку, Оксанко, вставайте! Мамуся додому вже їде, додому, – очима світив Парубчак. Син зразу схопився, тер оченята, що трохи пекли, радісно вигукнув: – Наша мама вже їде! – і давай сестричку будити. Оксанка, що вже проснулася, й собі загукала: – Мама! Мама... їде вже, їде... Петро, як завжди, на кухні крутився. Треба ж жоні показати, що діточки їхні їсти не хочуть. «Ото стегенце відварю, супчику – з юшки, млинців напечу, а як діти захочуть, то й наліпим вареників. Як Галина приїде, їх із льодовні – в окріп, їж і не дякуй...» Не встиг Парубчак це подумати, як голуб’ята його налетіли. Оксанка взялася за тісто, Андрійко – картопельку друцає. Легко і звично: привикли... – Тату, вареники – теж за нами! Згода? – голос Оксанки. – Як завжди, згода. – Парубчак світиться. – Ліпити маленькі? То правда, що наша мама лише такі любить? – то Андрійко. – Такі любить, такі, – замість батька – Оксанка. Петро в цю хвилину щось своє думав: «Чи дуже Галина змінилася? Як-не-як, а півтора року – термін поважний. Вона, мабуть, – втома одна: жиляки-ноги, руки-рубці... Сказано ж – чужина! Так, вони її радо зустрінуть, зачекались ото. Скучає й вона. Навіть писала, що ностальгія за ними весь час її мучить...» На стації повно людей. І то зрозуміло: кожен свою нужду має: хтось – з потягу, а хтось – на нього. З дому – додому. Світ многолюдний, широкий. Петро з дітьми на пероні. Чекають. Димок – з-поміж пальців Петра, вітер вуса пощипує, а очі, добрі і лагідні, все колійку пильнують. Очі дітей – там, де й батькові: на колії. Ось трохи ще – і змій-поїзд зачахкає.
135
Нарешті гудок – голосний і протяжний. Кілька хвилин – потяг вже тут. У дверях– Галина. Гладенька, повненька, ніби щойно з курорту. Торби всі – на землю, мах-мах... Накидала їх стільки, що наймай, Петре, маршрутку. Торби ті вдома ділила: – Отих три – для Оксанки, оці – то Андрійкові, а ота – то моя... – А таткові? Таткові? – діти в один голос кричали. – Таткові? Йому – два блоки цигарок, мешти, сорочка, краватка, а ще запальничка. Ага, і шнурівки, як не забула їх взяти. Вареники смакували Галині: такі, ніби сама наліпила. Попоївши, спитала: – Чи є вода, Петре? Є! – дуже добре! Тоді напусти. Дорога, знаєш, неблизька: втомилася. Мені відсвіжитися треба. По купелі спати лягли. Петро на дружини плече, що вже засинала, руку поклав. – Що? Га? Облиш-я з дороги... Спи, прошу, спи... Ранком нанесло сусідів, ж ос до варення. І кожен з своїм. Ну, як тобі, Галинко, там? Чи щось заробила? І чи цікава країна? Погода – ж у нас? Мого Івана часом не бачила? Ярина, подруга дівування, Галині на вухо шепнула: «Анащоттот... ну-у, знаєш, хлопів...» – «А! Того цвіту – ж по всьому світу, хи-хи...» – Галина очима навколо себе. А люди ідуть та ідуть – зранку до вечора, наче до кіна. – Галино, не знаю, як ти, але я вже від тих балачок стомився, – то голос Петра з кухні, де дітям смажив яєшню. – О, був би ти, любий, в Іспанії, не те б заспівав. Там – темперамент, вогонь, всі – без комплексів, знай. – Галина при дзеркалі. – Дивись, скільки їх маю, – суконки все пробує. – Вони – просто клас! І я в них – теж клас, ось побачиш! – Ти б ото краще на кухню пішла! – Петро трохи різко. – На кухню? На ту, допотопну? Петрусю, від неї, знай, алергію вже маю, до неї привикнути треба. – Галина іншу вже сукню натягувала. – Вона, кухня, там, в Іспанії, – просто рай: механічно усе, не цяп-хляп... – Що ж, сотвори і тут собі рай! Хто ти боронить? Чую, немалу практику маєш. – Парубчак пішов у під’їзд за дітьми.
136
Галина за ним. – Так-так, практику маю! Маю і гроші, але не на триньки-риньки: нову хату вам треба. Петро чіпнув половину: – Чому – «вам»? А тобі? -1 мені, дурненький, мені. – Жона улесливо – в очі. Галина місяць вже нудиться. Її, видить Петро, немов підмінили: чужа і холодна. Не тільки до нього, а й до дітей. На кухні, буває, задуже начинням гримає, з рук миски зіскакують, здається, все телефону пильнує. Дітей, звісно, це теж непокоїть: чи мама, бува, не заслабла? Все її бісить, нервує, болить... При нагоді Петро Галині своє «фе» виказав, а вона, мов пантера, до нього: – Лахи і капці вже маєте, хату – куплю! Якої біди ще вам треба? Зозулиного молока, може? – Та ні, не зозулю, а ґаздиню я потребую. Наші діти – маму... – О-о, тепер розумію, звідки сніг на голову. Вибач, так жити, як раніше, я вже не зможу. Бігме! – До Іспанії ти могла, тепер – ні? – Петро кинув тарілку об землю. – Може, візьмеш мене із собою, щоб і я там осягнув твоєї науки. – А дітей з ким лишимо, га? Не подумав? – Хіба з мамою, може? – Парубчак дружину кольнув, бо його теща не завжди внуками тішилась. Галина знову: – Поїду сама! Мені там не звикати, тобі – тут... – Поїдеш? Ти що, гадаєш, я два життя маю? – Як собі знаєш! – Галина, мов лисиця, крутонула собою. Улесливо, хтиво... За тиждень Галина поїхала. Були проводи. І прощання – з сім’єю, батьками, сусідами. Обнімаючи, сусідка Ярина Галині своєї: «Намацаєш місце – приїду. І щоб мужик, як Антей, хи-хи, був...» – «Свого Федя на кого залишиш? На вдовиць?» – «То мене не хвилює. Хочу іспанця, ласки, вогню...» – «Дивно це чути...» – «Дивно? А ти Петру вірна? Гадаєш, дурна? Виджу по тобі, що ти і там не скучаєш...»
137
Через місяць дзвінок: – Ну, як ви там, Петре, без мене? Що? Га? Як ото я? Та нічого! Мені тут, знаєш, незле: дах маю, тепле сонце, роботу. А її, роботу оцю, – знаю. Навчили. І мова мені – без проблем. Буду ще трохи. Тепер няньчу діда. Що-о? Ага, скільки років? Дідусь вже в літах, але ще нічого, еге... До того ж обіцяє маєтки, що має, мені записати, Як бачиш, я буду багата. І ви – коло мене... Чекайте! Альо, що ще питаєш? Ага, про мову, вкраїнську... Ні, її не забуду: українок тут дуже багато, є фацет один – з Коломиї... Ти мене чуєш, ні? Петре, Петре... Не чути – ні тебе, ані рідного краю... Далеко! Петро чув, але не хотів говорити. Тепер про себе він думав, про дітей – як житимуть далі. По році, як Галина хату покинула, Петро додому прийшов трохи веселий. Прийшов, та не сам. На порозі сказав: – Славо, оце – наші діти. – І до дітей: – Тітка Славка – нова ваша мати... – Мати? – здивувався Андрійко. – А як наша мама? – спитала Оксанка. – Мама? Вона вже – іспанка... Мама діда має, а ще когось – з Коломиї... – Петро Парубчак молодичку за руку – і до господи. Слава не дуже впиралася, бо розуміла: в Петра – дрібні діти... 12.12.2002 р., Борислав
138
КУФАЙКА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Неділя. Свята і тиха. Батько зодягнений, та до церкви не йде. Мав намір, але, каже, що не може. Ще звечора щось лихе в крижах засіло: і болить, і скрипить. І щоб до когось з сусідів піти – теж не легко йому. Ото чипить на лавці і нудиться. Очима усе за путівцем зирить. І все думає, думає, що прийде на голову. Ой, клопотів у нього, жаліється, що аж мізки висихають. Та чи не найбільше допікають йому оті кляті податки, які не одного вже ґазду з торбами пустили. А щороку їх, податків отих, – аж розум мутніє. Куча свині не бачила, а м’ясо давай! Скажи, а де його взяти? Ку-пи-ти! – отак влада гицлює. Корівка худа, наче віник, молочка – лиш півпушки, а «базочні» – мусиш! Як ні, то корову на здачу, а ти із сім’єю синій... Кури здихають, а яйця здавати неси. За мило, сірку чи нафту – в сільмаг. А ще секерації різні, позички – хоч здихай. Ходять-циганять, наче орда. Мовиш: нема – лотри не вірять. «Достанеш, мать твою, у тех, что нас убівают – бандітов!» – і головою – об стінку, об стінку, аж кровавиця бухає. Голова опухла, болить, аж розривається. Торік так спрали Білінського Стаха, що через тиждень душа тіло покинула. Зовсім задармо людину вгробили, бо горілка катам розум забрала. А потім брехали: Стах із колгоспної яблуні впав... Та ніхто їм, сучим синам, не повірив. Бо – правду не збрешеш! Ох, і бояться в селі отих нелюдів: усі з шкіри лізуть, а податки платять. Себе усього викручують, аби в сирій землі не лежати, чи в Сибірі сивіти. Тепер той люципер новим допікає – здирством за сад. Позаяк люди йому теж фіґу показують: дерево все – під сокиру. І то без розбору: фруктове, древнє – однаково. Шкода саду, звичайно, та що поробиш, коли диявол вар’ює. Сумно і нудно в селі. Де колись були садки, тепер пеньки, як страшидла, стирчать, хати, що, бувало, цвітом пишалися, мов човни серед хвиль, самотні, сумні. Навіть хрущам немає де сісти, аби день перебути. І буськам, крім кількох стріх, нема де гнізда звити. Здеріть ще податки з щурів, що помиї пильнують, та з кертиць, які подвір’я горбкують. Буде повний ажур – у царстві диявола!
139
Раптом батькові думи заникли: то пастух Іван Вуду-вуду ліскою рипнув. – Здорово, Федуню! – гість дріботів короткими ніжками. – A-а, то ти, Йване? Заходь, нині першим будеш, – батько долонею заслонив сонце, що очі сліпило. Як руку сусіду потис, ще додав: – Худібка, бачу, нині на паші без тебе... Вгадав? – Так, ниньки Олена моя мені, вуду-вуду, вурльоп дала, – засвітився Іван. – Зранку палицю – хап, каже: «Мушу битню тоту перевірити: корів пасеш ти, чи – вона?» – То як си міркуєш: вона перевірить? – батько пирснув сміхом. – Смішний... Як ноги Олена, вуду-вуду, добре наломить, то виясняти, кольира, не схоче. – Е, не кажи так! Файну жону маєш, вона жаліє тебе. – Як Єва Адама... Іван Вуду-вуду на колоді вмостився. Лисиною блищить, руками гладить коліна – латки закриває. Зиркнув батько на Йвана – і так йому жаль його стало. – Ти ото, чуєш, посидь, я – лиш за хвилю. Через кілька хвилин повернувся: – На тобі, Йвасю, ті райтки... То мого Андруся, що з войська вернувся. Гімнастерку ще спробуй – мо’, підійде. А ота ременяка – на тих корівок, що задуже брикатимуть. – Йой, нащо ти все то, Федуню? Хіба це тобі, вуду-вуду, заважає? – Якось обійдуся: корів – не пасу. – А за якусь мить батько знов до Івана: – Слухай, маю куфайку. Може, візьмеш? Скоро зима – тепло ти буде. – Куфайку? Йой, біжу вже, Федуню, – Вуду-вуду пожитки під пахву – і хода. Не йшов, а летів, неборака, навіть не припер ліску. «І що того Йвана отак підкусило? Полетів, наче куля...» – батько мозок сушив. Причину того алярму згодом рознюхав: куфайчину свою, коли снідав, у їдальні забув. Сень Паліїв розповів: прибіг Вуду-вуду до «Світанку» – пітний, наче кінь, сполошений, немов заєць. З порога до крісла – стрілою...
140
– О Боже, висить! – вигукнув зраділо пастух, та так, що аж усіх мух наполошив. Куфайку на себе, як сідло на коня. Столи засміялись, ага. А Клиців Олекса з Вуду-вуду лаха дер: – Що, бляха-муха, тобі нині, Йване? A-а, куфаєчки шкода, хи-хи... Най би висіла! Кому потрібна така – латка на латці? А ще з лоєм!.. – Не кому, вуду-вуду, а – мені! – пастух на те. І пішов собі геть, поважно, мов індик, тримаючи на полі руку. – Фу, мотовило якесь, а не хлоп! – Олекса покрутив пальцем собі коло скроні. – До землі хилить, а як дитина... ...Не стало Олени – половини Івана. Самотність і шлунок Івана знову з хати виштовхують. Пастух два-три рази на день тулиться у їдальні – і завжди сам. У куточку, у тій куфайчині. А як Олена Івана до себе забрала, то Павло, шваґер його, що за стінкою мешкав, куфайку тоту розпоров на онучі. О, Матінко Божа, у ній цілий скарб: шість тисяч рублів! – Йой, то ціла машина! – зрадів брат Олени, сторожко оглядаючись, чи, бува, ніхто не почув, не побачив... 20.12.2002 р., Волоща-Борислав
141
ДО НОС ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Так, як не верти, не крути, а літа своє, знай, беруть. Ще вчора, здається, юнаком був, а нині, бач, уже пенсійного віку. Жив, не жив, а роки – немов язиком корова злизала. Таке, звісно, всіх чекає: багатий чи бідний – однаково. Та й та, що з косою, одна на всіх! То – одна правда на світі. Не втечеш, не відкупишся... Що ж, пора і тобі, чоловіче, на заслужений відпочинок. Пора... Правда, він, Артем Заозерський, ще при силі, то ж міг би, звичайно, ще покрутитися трохи. Як редактор газети, він на рядках руку добре набив, та й потрібного досвіду, звісно, не позичати йому. Сам набував, а ще – помагали. Комуністи, як. партизанив, і свої, і польські. Власне про це просить його половина: – Може б, ти, Артемцю, покапарив ще трохи, га? Силу-бо маєш, керівний досвід – теж, та й у міськкомі партії – свій. Заслужений, одним словом... – Я знаю? – Артем Михайлович очима вперся в люстерко. – Хе, бачу, не зовсім ще дід. Ще попрацюю, якщо мій заступник, а він же парторг, пристане на це. – Мислю, пристане! Бо йому що? Плечі чужі – не свої: за чужими все ж легше. – А гроші? За окладом їх більше у мене. А він гроші любить. – Ах, гроші... Я певна, що дві-три десятки йому, твому заму, погоди не зроблять. Не так? – Може, і так, а може, і ні – хто його зна? Він, якщо правду сказати, при мені окріп, зате навчився до-обре гребсти. Усе – під себе, до себе, без страху і совісті. – Артемцю, не треба, бо хто без гріха нині? Хіба той, що у гробі... – Заозерська показує білі зуби: гі, гі, гі – сміється. – То правда, ми теж не святі, кицю. – Артем дружину обняв. Шістдесят років редактора відзначали гідно. Із розмахом. У редакції газети і на поляні за містом. Братії було достатньо: журналісти з різних міст, партійні достойники. Було й високе начальство. Пили, гуляли – аж світом крутило.
142
Пий, наливай, знову пий – як коняка. Головне, аби більше влізло і щоб занадто не брикав. Гостилися кілька днів – доки сили були! Та й то зрозуміло, адже вшанувати шефа газети, хоча не дуже впливової, зате ідеологічно витриманої, велике щастя для кожного, хто мав честь тут бути. Особливо для тих, що з ідеологічного фронту. Хто на Москву молиться... А коли ювілей закінчився, попер редактор газети до Мефодія Войка, секретаря міськкому партії, що відав ідеологією: – Мефодію Михайловичу, скажи, ти не проти, аби я ще попрацював трохи? Як-не-як, роботу я знаю. 1 сили духу, як той казав, вистачає. У питаннях партії і держави, знаю, одної ми думки. То як? Але, друже, чесно! Секретар з ідеології встав із-за столу і, наче Коба*, походив поза спиною свого партійного побратима. Відтак поклав на плече руку і, наче хрущ, загудів: – Я, власне, про це хотів побалакать з тобою. Хоч знаю: заміну вже маєш – достойну і чесну, з нашої партії. Одним словом, нашу людину, давно перевірену. – Господар кабінету кілька разів кашлянув. – Та от, не знаю, друже, чи погодиться на це обком партії, панімаєш. – Гадаю, погодиться. Вас добре там знають. І мене – по ділах ратних – у Крукеничах, Городку... Іще до редакторства мого. – Гаразд, Михалич, працюй, я поїду до Львова, може, якось цю оборудку проверну. – І, подумавши щось, секретар додав: – А втім, може так статися, що мене не послухають. Бо, зрештою, яка їм різниця – ти, він? Одного дерева ягода – скажуть. Та ти не хвилюйся, іди! На все, панімаєш, воля партії, значить... Ростислав Солопух, заступник редактора, ще з самого ранку пильнував двері шефового кабінету. «І де він, отой старий бевзь? Хіба не пора вже крісло звільняти?» – і нюхнюх носом: нікого! І знову очі – на двері. Довгенько чекав, та дочекався таки! Артем Михайлович, як завжди, серйозний і зібраний, сам покликав його до кабінету: – Дай, друже, руку потисну. Знаєш, чого викликав, ні? Догадайся! – заступник відчув теплу хвилю, що тілом про
* Коба – кличка Сталіна.
143
бігла. – Ти – знаючий журналіст, не такий собі, а заслужений, кажуть, галанівський талант маєш. До-обре на пульсі часу руку тримаєш! Буду відвертим, ти – заміна мені, звісно, достойна, але... Але, я б хотів оце попрацювати ще трохи. На своїй посаді, звичайно. Ну, якийсь місяць чи два. Надоїсть, то піду. Сам піду. За крісло редактора я вже не дуже тримаюся. Воно, по суті, твоє. Про це казав міський секретар. Та й у Львові так думають. То як, Ільковичу, згода? – Якщо такої думки Львів, то питань, звісно, немає, Артеме Михайловичу. Згода! – претендент на посаду опустив голову, кисло скрутивши свої масні губи. – Дякую, друже! – Заозерський потиснув руку свого заступника. – Зачекай-но хвилинку, нашу угоду треба скріпити, еге? – і до шафи поліз, де, про всяк випадок, було те, що завше кров гріє. Як пляшечка спорожніла, редактор обняв помічничка свого: – Я так і знав, що ти – наш, компартійний. З батька-матері, як то кажуть. Через це і парторгом бути тобі доручили. Що погодився – дякую щиро, вік не забуду. – І я дякую. У родині моїй всі партійні. Сімейна, можна сказати, парторганізація. – Солопух похвалився. Наступного дня обком партії мав собі гостя. Ростислав Ількович стояв на порозі і, хвилюючись, довго задом крутив, вибираючи, де б ото вигідно всістися. – A-а, то ти, Ростиславе? Сідай, гостем будеш,-високий начальник подав пухку руку. – Ну-ну, кажи, з якої нагоди? – і очі в папери. – Та-а, як то повісти? Ось тут... все сказано! – і подав аркуш паперу, дрібно відстуканий на машинці. – Так, вивільнюсь – подивлюся. Все? То бувай! Роботи багато! – і кинув аркуш на купу паперу. Претендент на редактора ще не йшов. Він нервово порпався у портфелі. Три коньяки в руки, «Дрогобицької» кілька кілець – усе це на стіл, а сам задком-задком, мов рак, з кабінету, ховаючи долі свої булькаті очі. – А оце – не обов’язково, мій друже! – голос начальника спинив Ростислава, що був на порозі.
144
– Та то... знаєте, пригодиться... Може, треба буде когось пригостити. – Масивні двері миттю заслонили приходька. Через день телефон ідеолога міста до себе покликав. З обкому партії голос. Так і так, Мефодію, Артема – на пенсію! Вистачить! Чому? А тому, що твій Заозерський, як член партії, ненадійний: зламав дисципліну. Так, громадську і партійну. Не знаєш, не чув? А гріб, де його син, піп запечатав – теж, мабуть, не чув? І що хрест устромив твій Артем – теж тобі невідомо? Тепер зрозумів? – Зрозумів! – Мефодій Михайлович теребив пальцями стіл. – Якщо не секрет, хто доніс вам про це? – Хто? Його зам, звісно! – тут слухавка часто запікала. Пополудні Артем Михайлович своєму заступникові ключі від кабінету кинув – нервово, із злістю: – На, маєш, чого домагався! Гадаю, що справишся: доноси вмієш писати і гостро носа за вітром тримати... Так що і далі воюй з церквою і рідним народом... У тебе це, бачу, добре виходить! Навчили, А вже на порозі докинув: – Такі, як ти, вишиванку даремно не носять – від часу до часу... – Я-a нічого... А що? – Солопух відбивався. – Знаю тебе: заради вигоди і чортові зазирнеш в зуби... «Ну і ну, а ще ото, він, мудак, у ВПШ* перся, галанець зачуханий!..» – уже на виході Заозерський подумав і тричі сплюнув. Потираючи руки, новий шеф у редакторське крісло вгегіався. Усміх від  вуха до вуха, очі колючі, як свердла, ніс – у коридор, кінчики вусів ніжно губи голублять. У руці – свіжа книженція «Пост ім. Гадана», на лацкані піджака значок – галанівське «Золоте перо». Перо продажного борзописця. І перо несусвітнього зрадника!.. 22.01.2003 р., Борислав
* ВПШ – Вища партійна школа.
145
ГРОШІ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Весілля було у розпалі: музиканти грали, гості співали і танцювали, а молодята, наче голубки, на «гірко» одне одному із губ смагу спивали. Бубон, кларнет, скрипка – і плакали, і сміялися. Мелодія йшла поміж люди, слалася верхом і низом – аж луна відбивалася. Спосеред музик голос Федя Олександрового: м’яке суголосся, міцний тенор. Вплітався він квіткою у голоси друзів:
А я собі гоп та гоп, Файний волосецький хлоп. Як на ноги наступлю – Означає, що люблю...
Дівчата, танцюючи, хлопцям «здачі» давали:
Аби файно танцювати, Мусиш мене, хлопче, брати. Як не встигнеш мене взяти – Будеш потім сумувати.
Музики знову своєї:
Він не буде сумувати, Візьме дівку танцювати. Скачи, хлопче, гоп-гопак, Покаж дівці, що мастак!
Столи аж ламалися від наїдків та напоїв. Тож пий, їж, аби було лише куди класти. Кожен гурт – тяг своєї. Старші, приміром, такої:
У Грушові дівки хорі, На Задах недужі, У Волощі процвітають, Як макові ружі...
146
Дівчата:
У Волощі я віддамсі, Не в чужому краї – Буду жити, не тужити. Як пташка у гаї.
Хлопці:
Оженюся у Волощі, А не в Добрівлянах, Буду файно отут жити, Ніби я у панах... Я на Мости не подамсі Там дівки, як вода, Я в Волощі оженюся – Тут дівоцька врода/
Тепер всі гуртом:
Не йди, дівко, в другі села, Там будеш чужою, Лиш в Волощі твоє щастя – Будеш не з журбою...
Поляки своєї тягли:
Як пшишедлем до косьцьола, Сталем си на прогу, Єдна клєнчи меж дружкамі, Модлєся юж Богу.
Грехів Ясьо пританцьовує:
У Волощі єст родзіна, Жонка бендзє тутай, Жицє бендзє, як каліна, І пєнькне, як ружа...
147
Федь з Кута теж танцював. З чужими жінками – своя занедужала... Андрусь, його син, за столом нудився. Правда, недовго, бо до нього підсів Прісрів Петро, сільський коваль: – Скучаєш, дитино, га? – налив у два горнятка самогону. – Нічого, як замакітриш мізки – весело, ха-ха, стане, – і тикав горня п’ятирічному хлопцеві. – Ні, ні! Не хоцу!.. – Андрійко відвертав голову. – Ага... Ні? То видно буде, – Коваль між коліна Андрійка і натис на вилиці, наче на риб’ячі зябра. А тоді з горнятка – у рот, усе, до о статку. При цьому приспівував: «Пити чи не пити – все ж умреш...» Батько хлопчини, що за стіл всівся, озирнувся довкола – нема Андруся. Ще раз повів очима по хаті – нема. Отож і не шукав більше. «Мало де міг побігти дітвак...» – подумав. Під столом вирівняв ноги: йой, щось тверде... Глянув – а то синочок його. Скоцюрблений весь, скручений, холодний, як лід. Андрійка на руки – й додому! В теплу хатину, у м’яку постіль. Викликав фельдшера. Лежить Андрусь, наче мертвий. – Що сталося, Боже? – Федь біля ікони руки ламає. – Порятуй його, прошу... – І Ти, Пречиста Маріє, – то мати – Ганна. Еге, шило з мішка таки вилізло: Кивацька Марина згодом Федьові писнула: «То Прісрів Петро отруїв сина – сама виділа, так...» – і розповіла, як все було. Три місяці хлопець з ліжка не злазив. Як м’яч, скручений, нічого не бачить, не чує. Запаху навіть. На світі тримала, мабуть, ласка від Бога. «Всевишній, Пречиста, порятуйте Андрійка! Він ще малий – лиш жити почав...» – плакала-голосила мати. Ганна і Федь згризлись на тріску. Самі – наче тіні, знесилені, мовчазні. Не бачили просвітку – ні тепер, ні в майбутньому. Та сталося чудо. До хати зайшов якось Буськів Михайло – поштар: старі гроші на нові міняти. Федь і собі виміняв – аж троячку. Довго м’яв в пальцях – цупка, наче папірок, ще й свіжою фарбою пахне. Потім очима на постіль: о диво, синочок рученьки тягне. Ніздрі напружує, губами щось мимрить – не чути...
148
Банкнота – в Андрійка. Шелесь, шелесь пальчиками – і до носа. Нюх-нюх і закашляв: – Татку, то шо? – питає. – Гроші то, сину! Три рублі... – Не бачу... Йой, Федь аж підскочив, радіє! – Житиме хлопчик наш, житиме! – плакав-кричав водночас. Федь під покуттям до образків руки: – Дякую, Боже, за ласку Твою, що ми наслав поштаря. Якби не Ти і ті гроші, не знаю, що з Андрійком було б. А ковалю тому прости, Господи, бо, може, не відав, що коїв, – і замовк Федь: спазми горло здавили. Згодом додав: – Най святиться ім’я Твоє, Боже! Сьогодні і повсякчас! Амінь. – Най святиться, мій Господи, – то була мати Андрійка. Ганна, як і Федь, Всевишньому  дякувала. В неї очі теж – мокрі, зате радісні і щасливі. 23. 01. 2003 р., Борислав
149
БІДА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Василь Кашуба іде-хитається: у буфеті трохи хильнув. До того, правда, довго чарки не нюхав, а нині, бач, не знає чого, потягло. Чи то, що від хати, мов пес з ланцюга, вирвався, чи, може, колеги до лихого під’юдили – не могла утямити важка голова, що розколювалась. «Що ж, потягло, то потягло! Не щодень я отак...» – заспокоїв душу свою. Василь йде – і дорога йде. А стане – те саме робить вона. А як хитається – хитаються разом. Невтямки йому й те, чого оце обіч вітер з гіллям хороводить. Навіть він, молодик, з-за хмар, наче мара, два срібні лиця йому наставляє. Не інакше, знущається. Від злості Василь – рукою до хмар. Йому так хочеться до твари дістати. Дак ні, рука закоротка. Стрибай, не стрибай, а він, місяць, далеко, а ти, Василю, отут, на землі, – подумав Кашуба і далі собою дорогу хитає. І місяць за ним: хить собі, хить... Спинився. Постояв ще трохи, місячну пряжу рукою хапнув, далі бреде. Куди–того не знає. Може, просто так, аби собі журу задурити. А коли хату Ілька Рогози запримітив, до хвіртки крутнув: «Зайти, ні?» – у собі чийсь голос почув. – «А чому не зайти? Звісно, зайти!» – ще один голос. Так, Ілько, напевно, зрадіє, бо давненько не бачились. Бувало, із ним, коли молодими були, найліпшим дівчатам голови харапудили, а деяких навіть відбивали від суджених, аби ні собі, ні тобі. На якусь дівку закладалися навіть: з тобою піде, чи зі мною, як музики заграють. Іноді свого вони таки досягали – серйозно чи бзіками. Так, власне, було і з Марисею. Марися була, наче ружа, – п’янка і гінка. Не хотіла Ілька, бо Кашубу обрала собі. Йой, скільки років спливло, а той вечір медовий повік не забудеш! Місяць хмарами плив, наче човен. Липовий цвіт, що пломенів жовто, усіх все дурманив. А ще дикий хміль – памороччю, від якої, було, молоді пари до третіх півнів стежки додому шукали. Того вечора співала і плакала музика. Марися Богуцька, бачив Василь, на нього чекала: очима просила. Василь зробив перший крок, та Корнилова Пріся собою спинила:
150
– Василю, не весь вечір тобі сумувати, – і потягла хлопця до танцю. Танцювала, холера, на славу: ніжно і плавно, як дзиґа. А як танець ущух, озирнувся Василь: Марисі немає... І де не шукав, кого не питав – щезла, нема. Хотів ще десь шукати (може, додому піти?), коли за рукав його – хап! То була та-таки Корнилиха: – Може, проведеш, Василю? Боюся... Ні, не провів, осібно ішов. Так само, як оце нині. Дерева тоді йому теж хороводили. І два місяці бачив. Свого й Марисі. Хоч тоді, бігме, і краплі не пив. То кохання п’янило. Наступний вечір теж дурманом пах, хмільно-липовим. Як вчора, сміялась і плакала музика. І знову дівчат голоси – веселі і радісні. Може, Марися і нині очима зачепить? Та її не було – ані тут, ані вдома. Того вечора, Василь теж нудьгував, але до нього прилипла вже інша – Рузя Воніхрова. Очі – озерця, глибокі і сині: пірнеш – не випливеш; пухкі кутики губ – ваблять-тремтять; низько опущений виріз блузки – усе до себе манить: притулись і ти, Васильку, в Едемі... Василь від Едему відмовився. Він, наче долю, Марисю чекав. Хоч коломийки і гопки світом крутили, хлопець собі сумував. Так із болем у серці додому пішов. Через якийсь час Марися таки вийшла на люди. Як і раніше, звабна і чиста, немов рання квітка. Василь мав узяти до танцю, та Ілько Рогоза собою її заслонив. З тих пір не відходив від неї – танець у танець. Як танці скінчилися, Марися до Василя раптом підбігла: – Може, зі мною тобі по дорозі? – дівчина кокетливо примружила очі. Тепер ще й губи просили... – Без «можу» – не можна? – поспитав хлопець. – Можна... Ходімо! – Марися Василя попід руку. Їх обох вела ніч – зоряна, тиха. Стричі* глухо кричали, а вони – рука в руку. Так довго ішли, щасливі, близькі. Коло воріт Марися спитала: – Васько, ти завше такий? – Який, Марисю, який?
* Стричі – птахи.
151
– Дурний! Ха-ха-ха, ха-ха-ха! – дівчина до хати побігла. Вже на порозі гукнула: – Я кохаю тебе! Дурня такого, ти – чуєш?! Йой, Василеві аж світ закрутився. Мабуть, від щастя. Здалося, падає в прірву, чорно-білу, німотну... Вже пада, летить... Та хлопець не впав: чиїсь легкі руки його підхопили. Поцілунки, п’янкі і солодкі, до тями привели. Василь відмружив очі: то була Марися... А місяць в захмар’ї – наче човен у хвилях. Пливе і пливе... Цілісіньку ніч, ніби у вічність... Цвіт липи, дурман. – Он, диви, треті півні голоси пробують, – тулячись, Марися хлопця собою п’янила. – Іди вже, Васильку, пора... Як відштовхнулась, побігла. Хлопець – за нею. Догнав. Сплівшись руками, в м’які трави попадали – щасливі і збуджені. Йой, знов та липа і хміль – немов морська хвиля. На неї, на нього. Дурманить-п’янить, що аж розум затьмарює. – Марисю, я скоро до войска. Не хочу. Я хочу, аби ти, любко, моєю була. І ждала-чекала. Ти чуєш – чекала?! – парубок дівчині руки розвів і, розпашілий, цілував, цілував. Волосся, гарячі вуста, горбочки грудей... – Не треба, Васильку... Пусти! Чуєш? Я прошу... – Я тільки... я, – хлопець налягав каменем. – Я молю тебе, чуєш? Не тре... – і дівчина вмовкла. Василь до тями прийшов не відразу. Марися, здригаючись, плакала. Із нею, здавалось, весь світ сумував. Спустошений і порожній. Чужий уже, не її... – Вибач, кохана, я не хотів... Я-a... сталося... до войска, – ще щось хотів сказати Василь, але дівчина його вже не слухала, бо у дверях, як мавка, розтанула, які довго на неї тої ночі чекали. Відтоді Марися до хлопця не вийшла, хоч знала: любить... Як Василь Ільків поріг перейшов, ґосподар не так, аби дуже, але гостю зрадів. Бо він, гість, довго волочився світами. Що і як в тих світах – може, повість. – Зачекай, я попелом поріг посиплю – довго не видів. Заходь, брате, заходь, гостем будеш. – Ілько міцно руку потис, як в літа молоді. – Йой, стільки зим – літ-уже не злічити!
152
– Ніби так: не злічити. – Василь теж потиснув руку. Бачив Василь: оселя Ілька порожня, як тік. Ліжко, лавка і стіл. Посуд, ложки, виделки – у нецках. Правда, стіл вже накритий: пляшка вишнівки, оселедець в тарелі, кілька скибок хліба, цибулина і сіль. «Ой п’є Ілько, п’є...» – подумав Василь. – Ти що, Ільцю, святкуєш? – спитав гість. – Ні, не святкую. Біді цицьки даю. – Рогоза кивнув головою на пляшку. – Щось сталося, га? – А хіба ти не знаєш, не чув? – ґосподар, хитаючись, важко сперся на стіл. – Он село все гуде, як бджоли весною: Марися мене... залишила. Де зараз вона – мені невідомо. Як роса на осонні, пропала. – Як колись і мене? Ну, уникала, – Василь почухав потилицю. – Уникала? А скажи: хто в тому винен – не ти? – Ілько хитро очі примружив. – Нащо силою брав? Ну, кажи... – Щоб з тобою, як я мав служити, собі світ не в’язала... – І що, помогло? – Ілько чарки наливав. – А я тобі, Ваську, ось що скажу: вона, хоч зі мною жила, а тебе, лотре, любила. Не раз, було, в сні кликала. І навіть в обіймах мене Василем називала. – Ага... То, кажеш, любила... – Василь чарочку висушив. – Вона тебе, бевзя, далі ще любить. – Любить? А чого тоді вийшла за тебе? – Одну причину вже знаєш – казав. Інша: боялась, що по войську не візьмеш. – Ну-ну... А тебе чого тепера отак, га? – Я ж казав, що тобою жила. І що, знаєш, з тою, як бачиш, злигався, – Ілько перевів погляд на пляшку. – А в тебе як з отим щастям? Гаразд? – тепер Ілько запитав. – У мене? Собі щодо цього я теж паски не спік. Як видиш, до отчої хати сам повернувся, тата-мами нема, стовпи розповзуться, як занедбати.
153
Василь пляшку – з кишені виставив. Прозору – аж грає. Наліпка – козак із шаблюкою. А як кров свою знов розігріли, гість здалека почав: – Ільцю, ти вибач, я-бо не знав, що в тебе... біда. Львів хоч і близько, але для вістки з села – задалеко. Якби не хата, де від учора прилип, то б, може, я тут, у тебе, ніколи не був би. – Ой, правду говориш: не був би, не був, – Ілько віник хапнув, щоб кота, який обнюхував стіл, відігнати. – Най, не чіпай, як-не-як, а маєш щось живе коло себе, – не так, як ото я, бідолаха... – Ага, ти аж тепер по розум прийшов! – Ілько кинув віник у кут. – Не треба було, пане-брате, свою красу усім дарувати – одній... – Я хотів, але ти в мене Марисю забрав. – То назад забери, не бороню. Все одно, знаю, мені з нею разом хліба не їсти. Якби ще хоч нас спільні діти в’язали... – Ілько пляшки торкнувся. – Давай іще по одній. – В’язали? – Василь протверезів. – А що, Юля... хіба не твоя? Ну, дівчинка... – По пашпорті – так, а по крові... – Чия? – гість Ілька очима свердлив. – Хе, ти ще питаєш? Твоя, дурню, твоя! – Ільцю, ти правду говориш? – Василь звівся на ноги. – Та правду, бігме! – Рогоза кулаком в груди. Як ще трохи хильнули, Василь знову своєї: – Ага, то не твоя, кажеш, – друг тепер злегка заїжджав. – То, може, віддаси Марисю мені? – Можеш мене не питати, – Ілько байдуже рукою махнув. – Та не знаю, чи піде за мене? – Про це її запитай! Звичайно, якщо її розшукаєш. – Ілько встав з-за столу і, змахнувши с льозу, що очі затьмила, до ліжка пошургав, де вже дрімав кіт... 29.01.2003 р., Борислав
154
ЩУПАК ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Іванко зажмурив очі – сльозяться. Віджмурює – якісь сліпучки залазять. Від сонця – великого, жовтого. Воно, сонце, мов розжарена куля, усе котиться, котиться вгору – аж до хмар. Верхів’ями верболозів, густих шуварів, сутінками. Хлопчик сидить на купині, м’якій, з сітнику. Вся увага його – на воді, де поплавок кособочить. По воді ледь-ледь розходяться кола – то павуки поверхнею бродять. І тремтить очерет – легенько так, немов павутина. Іванко, мов киця мишку, воду пильнує. Шуварі, шелюга, дике ріща гладь трохи ховають – сіру і тиху. Бр-р, терпко як! Але не надовго: скоро поранок, сонце, теплінь. Враз, баче хлопець, сонця не стало – то хмари, кучеряві, меткі, його обняли. З обіймів отих, мабуть, не вирветься. Водичка руда, вся в лататті, а під берегом – плющить і плющить. Іванко сидить тихо-тихо. Сидить, прислухається, чи, бува, рибка з гачком не зчепилася. – Ловися, рибко, мала і велика! – Іванко обережно так вудку – аби воду не сколихнути. – Боженьку мій, щоб злапалась, еге, – дитя тричі хреститься. Гей, рибко, ловися, бо мама чекають, а також сестричка. Вони, як і він, голодують. Як оті басарабці, що до села недавно прибились. Казали, стодолу і хлів на колгосп рознесли, а їхні комори до зернини вимели – на якийсь контингент клятий... А люди, мов кури, падали, падали – знесилені, мертві, а їх штабелями – у яму, без труни і відправи. Дехто, казали, побрів до кордонів, аби врятуватися. Та нич з того не вийшло, бо їх, наче козуль, зливні кулі назад повертали. «Дєржісь сельсовєта, твою-вашу мать!» – кричали. П’яно, вороже. І тут, у селі, теж живеться не краще. Сільська влада податками душить. У кожного – в малого, старого – животи, наче дошки, пісну воду гонять. І що не день, прохачів тих, чужих, – просто рій! Усе село, знай, собою жалоблять. Торбами, слізьми – аж болить. Ідуть-бредуть, немов поторочі, як ті, що з Кальварії... Жаль їх, звичайно, та чим допоможеш, коли і в самих кишки марша грають... Правда, троє таких,
155
торботрусів, у селі таки залишилося – Осередчуками зовуть. У Комфировій хаті живуть. Олена і Ромко ходять до школи. Голодні чи ситі – щодень, а тітонька Мотря, матінка їхня, по наймах. І то лиш тоді, коли хтось для неї має роботу. Тітка – без чоловіка: «заґрадні» кулі скосили, коли траву-лободу вибирав на колгоспівськім полі. Мотрині діти, мама казали, у голові клепоньки мають: Олена оно вміє вірші складати, а її брат, Ромчик, детекторні радія робить. Вірші Олени – комусь до альбомів, собі, а тото радіо – тому, хто захоче. Приробітки, звісно, малі, але один раз на тиждень мацьки голод не чують... Він, Йванко, і Зоня, сестричка, мамі морока: писки мають глибокі-широкі, а до роботи – котята... Їхнього батька, Миколу, що, кажуть, політики бавився, совіти просто з ліжка забрали. І де він тепер – нема і не чути. Може, в Мордовії десь чи в Інті... Мама не кажуть. Недавно мати у місті були. Далеко ходили – аж, казали, в Дрогобич. Мов ті буряки, ноги червоні, в порізах – отак собі лихотрав’ям оббили, аж підошви в крові. Повідають, на Польмін* ходили – за хлібом. Як розкрутили копійку, до черги прилипли – за часом в три дні. Той, хто мав силу, по головах, головах – і до ляди, а слабкий умлівав: тиснява така. Йой, Боже!.. Мати казали, що, бувало, навіть на смерть затовкали. Вони черги тримались, бо як порожнім додому – там він і сестричка голодні, як миші. Мама, казали, два рази в чергу ставали – за штири хлібини. Тлумились в ній, як сови по дуплах. Та що мали з того, коли два міліцаї, ади, мішок з хлібом хапнули? «Ано, вон с города, шльоня! Развє в колхозє тєбє каласков мало?» – кричали і кулаками у плечі. Немало, звичайно, але колоски ті тобі і в цюпі згадають. Прийшли,бачив, мама з міста білі, як смерть, Ні живі, ані мертві. Без теплої хустки, футерка, коралів – на хліб продали. «Дайте хлібця, мамусю!» – він і сестричка з-за комина. Мати у сльози: «Нема хліба, ціпоньки! Ось булка лише. Між циці сховала...» – мати у розпачі.
* Польмін – нафтарня у Дрогобичі.
156
Раптом сонця не стало – мов розтануло в хмарах. Вітер такий, якби мішок розв’язався. Б’є і гуде – по лиці, по воді, здається, у душу залазить. Держачина дрижить, з рук вислизає. «Йой, аби лише дощу не було! – Іванко жилаво вудку тримає. – Ловися, рибко, тепер хоч маленька, мала...» – у хлопця сльози бринять – від чекання. Раптом щось хляп-хлюсь. Над водою, у хвилях. Ще раз і ще. «Невже то рибина?» – Іванко держака хап – догори, догори. Хуг, і тяжке... Йой, щось траву, мов ціпом, молотить... – Ага, то – щупак! Набухлий такий, мов праник, ще й з хвостом, диви, у пащеці. Як хлопець зябри щуки стиснув, караска – на землю, блищить-тріпотить, наче позлітка. Ого, ще жива! – Тікай і шануй себе, рибко! – хлопець караску плюх у воду. – Мій щупак тобі уже не хижак, але, пам’ятай, ще є інші. Іванко додому не йшов, а, здається, летів. Душа так і співає. Очі горять – не згасити: щупака має... Знову взявся дощ – холодний, їдкий. Сорочка, як не крутись, до хребта пристає, а мокра трава – по ногах, по ногах. Ні честі тобі, ані сорому. – Ну й дурна! Гадаєш, болить?! – Іванко, мов зайчик, скіць-скіць – до села. Щасливий – як пташка в польоті, весь світиться. Ага, є чому: в торбині щупак – на смачну юшку, яку мати зварять, аби хоч один день в тижні їхня оселя не чулась голодною... 7.02.2003 р., Борислав
157
ВІЙНА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Над нашим подвір’ям летять бомбовози – гудуть і гудуть. Важко і страшно. Михайло Басій, наш сусід, мому татові: – То, видать, вже на війну, Федю. – Війну-у? А хто з нами воює? – батько питає. – Гітлер проти Сталіна, може... – Польське радіо, що в Мацули, навпаки, інше шептало: москаль окаянний хотів першим напасти... – Ти диви? – Тому німак, може, Москві по дупі дає, – вирік Басій, хапнув сокиру і пішов до колоди. Цюкав, цюкав і нервово сопів, промовляючи: – Обидва, скажу, вони ду́рні, що отак зразу – за кулі. – І що нас, рабів, не питають, – батько брови насупив. – Їм що? І ті, і ті – завойовники, лише про то думають, як би Україні – найтіснішу вуздечку. Москві – комуну утвердити, фатерлянду – новий порядок. Обидвом – даремно, якою ціною. Брехнею чи кров’ю, ага. – Умгу, так завше було – з нами і ворогами... За Польщі, австріяків-мадярів, знов Польщі і перших руских... Усі кацапини файні – влади хочуть, а наших людей, як ту худобину, на бойню – за чужі інтереси. – За чужі, еге, за чужі... Через якийсь час Михайло Басій знову із-за плоту: – То що, Федю, будем робити? Може, до лісу гайнем, га? – До лісу? До лісу – то можна, та я, бідачисько, на ногу накульгую. Ти – теж міг би йти, але купу літ маєш. А ліс потребує крові молодої, завзяття. А ще Героями бути!.. – А й справді, я про це не подумав. Шкода, що ми... ні, наші пальці до цинґлів короткі. – Нічого, Михайле, Батьківщині і дома можна служити – правдою, вірою, теплим помислом. Хвилина-друга, батько знову: – А ти ми, Михайле, повіч: за що ті держави воюють? – Федю, про те вже ми не раз говорили. Забув? – Басій витяг міхур з бакуном і папірки. – Я скажу, коли просиш. За
158
нас із тобою, за Україну – рабиню свою. Вороги до цього привикли – ще з часів Мудрого... Рабство утверджували нам і половці, і Батий, і Варшава, і Відень, і, найстрашніше, Москва, – сусід встав із стільця, пильно оглядаючись, чи, бува, нема шп’єґа... Шп’єґа не чути, а лиш кудкудакання курки і шурхіт горобців попід стріхою: собі кубла гніздять. – Ага, за нас кажеш, за Україну. – Батько хапнув костурець – і до дядька. Переліз перелаз, приземлився на ковбицю. Рукою розім’яв серце, почав: – А що, їм, завойовникам, своєї землі мало, чи що? – Я знаю? Кажуть, своя – іще пряжа, чужа – вже полотно, – по-філософському одказав дядько. – Їм би, Федуню, наше тісто до свого – хлібина розбухне. – А не подавляться, ні? – батько вхопив палицю, помахав, наче бичиною. – Я чую, сусіди, війну... Бігме, вже запахло, – Корнило Малик і собі голос подав, ще з-за плоту. – Та тю тобі! А ти відки знаєш? – Басій подав руку, щоб Корнило пліт переліз. – По радіо чув, – прибулець всміхнувся. Басій глянув на тата: – Ну, скажи: він не бреше, га? В живі очі бреше! – дядько Михайло круто сіпнувся, що аж колоду звалив. – Певне, що бреше. Ой бреше, – батько підтримав. – Так, ви вгадали – брешу, – дядько Корнило хитро очима повів: – А коли чесно, то я, як той шпійон, вас підслухав – не більше, не менше, щоб знали. – Ага, хоч признався, ади. А то я, Корнелю, хотів тобі в ногавиці кропиви напхати, – Басій колоду поправив. Хлопи закурили. Як плюца нагріли, знову за своє: – А ти як си, Корнелю, гадаєш: хто тоту війну виграє? – тепер батько почав. – Хто, хто? А той, в кого більше м’яса. – Виходить, Москва? – батько очима дядьків збадав. – Ага, ти вгадав. Москаль, як війні бути, облавами нас – до полчищ своїх... Хоре, низьке – м’ясом буде... Бере, не питає.
159
Дядько Басій, що розтирав ногу, і собі запитав: – А котрих забракують, – що з ними? – Усіх – під приціл. Навіть тих, що у тюрмах, ади. – О, Боже! А їх то за що? – батько сплеснув руками. – Аби пам’ятали їхні онуки, що совітів треба любити. – Зрадою Батьківщини, чи як? – Басій засопів. – А ти як гадав? – дядько Корнило м’яв самокрутку. – А що з німаком буде, Корнильцю? – Басій далі мучив сусіда. – З ним дуже просто: німцю – капут! Але перед тим він, фатерлянд, багато бід нам наструже: голодних, в крові, з гумусом, – Корнило і собі закурив. – Ага, капут кажеш, – батько зітхнув. – А чому так, Корнелю? – Бо німак – не москаль, менш, кажуть, нахабний. – Святу правду кажеш! – дядько Михайло і тато – разом, наче змовились. Сонце навзахід, батько – до хати. А літаки гудуть і гудуть: усе бомби возять... – Ти вже назовсім, Федуню? – мати вечерою стіл накриває. – Федю, боюся: гудуть і гудуть – аж у вухах стріляє. – То вже війна, Ганю,–тато на лавку тяжко сідає. – Йой, війна, кажеш... А мо’, наше село обмине? – Може, і обмине, а хлопів забере. На м’ясо гарматне. За чужі інтереси. – І тебе, Федуню, заберуть? – мама батьку руки на плечі. – Мене? Гадаю, залишать: я-бо к аліка... – А може, застрелять?.. – мати уся у сльозах. – Може... 8.02.2003 р., Борислав
160
ЮВІЛЕЙ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Надворі темно, а він, Артем Михайлович, уже на ногах. Не спалося нині – і край! Чи не тому, що звечора трохи бухнув, чи, може, що ниньки день особливий, – не знає. Що не кажи, а п’ять років газеті – то вже ювілей. Хочеш, не хочеш, а стіл накривай – братії вистачить! Своєї, чужої – усякої. Так що не скупися, редакторе: шукай трохи каси і – глухе місце. Щоб зручно було. І поодаль від лихих очей... – Ти, Овсіївно, вже, бачу, святкуєш, – Артем Заозерський до покою дружини притопав. – Ще ранок надворі, а ти... – Ой, не жартуй! Ось маєш штани, сорочки – вибирай! – Анеля модним жилізком ще щось прасувала. – Краватку котру, Артемцю, підв’яжеш – ту, ту чи оту? – Та ти не питай: смаки мої знаєш, – чоловік свою половину обняв. У щоку – цмок, цмок... – То я говорю... – Ну, перестань, часу немає, – Анеля з чоловікових обіймів неохоче звільнилась. – Ще ото сніданок зрихтую – і за роботи свої, а їх стільки – на воза не влізуть. Два треба... – Та ти не хвилюйся, були ще важніші – робили! – Артем пішов до лазєнки вмиватися. На роботі було, як завжди: і тихо, і гамірно. І не дивно: оперативки, наради, штани, суперечки, «темники», люди – і все це потребує часу, уваги. А ще більше цензури – і внутрішньої, і партійної. З нею – будь здоров: привітайся! Не схочеш, не зможеш – з’їдять, викрутять. І свої, і чужі – оті, з органів, специ... – A-а, заходь, заходь, Ільковичу – редактор запросив свого заступника, що на порозі, наче жебрак, тупцював. – Мені передали, що викликаєте, так? – Ростислав Ількович якнайближче підсів до редактора. – Може, двері приперти, ні? – Нині, мабуть, не треба. – Артем Михайлович підписував якісь папери до банку. – Що нині за день – тобі не говорю: сам знаєш. Так-от, працюєм до першої – і край! Стіл, як завжди, накриваємо тут, у редакції, – то для усіх,
161
– редактор почухав потилицю. – А тим, вибраним, що з білої кості, тихо шепни: до Кропивника їдемо. Збагнув? Про міських – сам вже подбаю. Обласні – вже у дорозі. Ага, тут ще авансові звіти – липа, звичайно, але інакше не можна. Знайди час, щоб заповнити, – шеф підморгнув. – Трохи тобі, трохи мені – на дрібненькі витрати, які іноді нас виручають. – Ви такі добрі, дякую! – Ростислав, мов бравий вояка, крутонув до дверей – і до виходу. Не людина, а Юда... У редакції святкували коротко – не довше години. Дехто із запрошених не прийшов, а ті, що прибули, скоро геть подалися: купу справ мають – на роботі, вдома. Борис Вареник, як дурний, не дав нікому ні слова сказати: шумів-бубонів, аж доки його не затягли до іншого кабінету, щоб поспав трохи. Зеник Тиркало теж був недовго: пішов у свій кабінет, бо мав якусь пильну роботу. Перед тим, як з-за столу виходити, теплесенька братія «Многая літа», гей, заспівала:
А газета най жиє, Дай їй, Боже, здоров’є, Многая літа, Многая літа...
– Йой, та ви що? – Ростислава Ільковича аж пересмикнуло. – Товариство, Бога – не можна, Бог – тьма... – А! Світло, тьма – яка різниця? З пісні, як мовиться, слова не викинеш! – Іван Оринець чорним вусом повів. – Ну, досить вже, друзі, пора. – Артем Михайлович взяв ключі, щоб вхідні двері замкнути. Старий Кропивник зустрів гостей доволі привітно: теплим сонцем, цілющим повітрям, дзвінким птаством, а також заспокійливим шумом смерек та ялин. А ось і знайома поляна – зелена-зелена, як після дощу. Поблизу звалене дерево – робота вітру чи, може, злої руки. Стовбур засох, а життя, проте, не спинилось: гілляччя до сонця – зелене... Росте! А тиша, Боже, яка, спокій – ну, рай тобі, рай! Радіє душа, жити аж хочеться!
162
– Ось тут, братове, приземлимось, – Артем Михайлович торкнувся руки водія, Стефка Плескатого. Редакційний «двигун» (так водія нарекли позаочі) засигналив. То – знак, що треба глушити мотори і пляшки відкорковувати. – Ну, як ти на це, тамадо? – редактор спитав у свого заступника. – Гадаю, що тут, – схвалив шефів намір Ростислав Солопух. – Видать, однодумці ми, так? – А як же інакше? Разом працюєм, – розім’явшися трохи, Ростислав Ількович загудів: – Якщо все по правді, тепер вже не знаю: на Бойківщині я, чи в Гоцулії? Проте мені однаково: і тут, і там гори-звори, стежки-полонини, ялівці-смереки. А тут ще – річка, піонертабір, дівки, словом – рай, серцю край! – Ти диви: ого заспівав, – мовив Тиркало – відповідальний секретар газети, оглядаючись, чи, бува, не почули. Артем Михайлович підійшов до Мефодія Войка – ідеолога міста. – Так, мій зам вміє співати... У газеті, тут, поза нею... – І до-обре! Співай, чоловіче, співай, тебе того вчили, – ідеолог поплескав заступника. – І батько, і партія – вчили. – І вишиванку носити, – то Зеник Тиркало. Солопух ще не пив, а вже став у позу: – Носи й ти! Хто тобі боронить? Якщо її маєш... – О, вже знов зчепилися, ніби когутики, – редактор соромив. – Ростиславе, ти у нас, як завжди, тамада. Тож давай – наливай! Гості чекають! Пора! Як чарка три кола оббігла, редактор, на правах ґосподаря, розпочав: – «Червона кип’ячка», себто наша газета, щоб ви знали, має своє вагоме обличчя – партійне і громадянське. Її люблять, читають. – Цікаві у ній рубрики: «Світло – проти темряви», «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!» – курує наш Ростислав. «У Гриня Кип’ячки – круті балачки» – то дітище товариша Тиркала. Непогано працюють відділи листів, торгівлі, промисловості. А партійне життя – то це, знаєте, моя сфера. Газета чудова, і в тому заслуга всього
163
колективу, – Артем Михайлович блаженно потягся. – Ага, ледь не забув. Головне: свого Галана маємо... Він – перед вами: Ростислав Ількович. За публіцистику йому галанівське «Золоте перо» дали, – оратор підморгнув галанівцю. – І правильно втнули: його публіцистика – високої проби! Як золото! – А ще він, знаю, з памфлетами у «Пості імені Гадана» виступає, – то секретар з ідеології. – Вони – гостросюжетні, правдиві і викривальні – проти церковного мракобісся, буржуазного націоналізму, різних мастей зрадників та імперіалістичних прислужників, – тут Войко підвищив голос: – Ось, панімаєш, недавно одного попика Ростик так «почесав», що якби не покаявся, то, може, був би вже там, де Макар телят не пасе... Правда, галанівцю? Не соромся, скажи. Це – похвально! «Золотоперий» вдячно глянув на свого партійного боса. Щось подумав, подумав – й собі: – У творчій коморі, коли хочете, маю ще матеріал на одне стерво: Івана Сапельського – відщепенця і різуна. Маю й на іншу сволоту. Не схибить рука – напишу! Слово комуніста! – І проти Бога маєш міцні кавалки? Скажи, не мовчи! – Тиркало знов у чужий город лізе. – Фе! Ти, Зеню, знов за своє... Хочеш, мабуть, редактором бути? – Солопух хапнув торбу і мерщій за кущі. Згодом:
А я собі файний хлоп – І гоцул, і бойко, Як си уп ’ю – собі гоп, Аж зліта ковбойка! Гоп-гоп-гоп – Файний собі хлоп!
Співав-танцював вірний галанівець – у вишитій сорочці, в трусах і в шкарпетках. – Ну й дає! Я ж казав: Ростислав – не хлопак, а козак! – редактор газети плескав у долоні. – Браво! Ще! Ще! – чулися звідусіль голоси.
164
«Гоп-топ-гоп – отакий він хлоп. Співи, танці – наче здуру, жінка біє, як коцюру...» – промугикав собі під носом Тиркало. Послинивши чуба, Ростислав далі усіх звеселяв:
Я гоцулик, а ви бойки, Давай танцювати, У Совєцькому Союзі Файно проживати...
– Ще, ще, ще! – голоси набирали сили, аж галуззя хитало сь. Схвильований такою увагою, тамада потяг у танок ще трьоД ювілянтів. Хапнувшись за руки, усі літали, немов хрущі, у повітрі. Зігрітий горілкою і похвалою, Ростик далі наспівував:
Нехай знають «сіроманці» – Пером буду брати, А як треба – в вишиванці В Москві танцювати...
Як натомив ноги, тамада присів до багаття, де смажилися шашлики – щедрий дар м’ясокомбінату. І там затягнув:
Йшли стрільці до бою, Поставали в ряд...
– Тц-с-с, – Ростислава за рукав потягла однокашниця, Неоніла Ігорівна, і, нахилившись, на вухо шепнула: – Тієї, знаєш, нині не треба: не той випадок... Але заступника понесло. Отож, щоб ніхто не сумнівався, що він, Солопух, – гроза мракобісся і темряви, почав кпити собі із святая-святих:
Алілуя, хтів би знати, Чи десятку можна дати? Можу дати і двадцятку, Якщо візьмеш таку взятку...
165
Затиснувши кінчик вуса зубами, він далі святотатству
вав:
Алілуя, алілуя... Маєш бабу – Треба...
– Збуя, – докінчив Бенедьо Драб – кур’єр редакції. – Ви що, зовсім здуріли? Поруч жінки... – Ну й що? Нехай знають, нехай чують, що в нас сили ще нуртують... Словом, мужики ми, ха-ха... – Солопух ще щось бурмотів. Антонія Сапунова, керівника одного підприємства, аж нудило від витівок тамади: – Слушай, потолочь, может, єщо кто-то голос імєєт, нєт? – насів на заступника редактора. – Що-о? Тобі, вискочці, все дозволено, мені – ні? – тамада знову став у звичну позу. – Позволєно, нє позволєно – нє твоє дело! Ти – понял? Я тєбє, дараґой, вот что скажу: я ужо вєздє побивал, а такого, как ти, что нє тонєт, єщо нє відал! Вот тєбє крєст – хочеш верь, хочеш нєт... Ти, как в того Шевченко: нє только родіну, но і родную мать продать сможешь... Ростислав Солопух накинувся на кривдника – з кулаками. Була б чубанина, якби не розвів їх головний ідеолог міста: – Ви що, подуріли? Хочете партквитків, мабуть, позбутися? – Я – ні! Я – з сімейної парторганізації, може, – захищався заступник редактора. – С какой-такой сємєйной? – Сапунов просив уточнити. – Махни в моє село, поспитай, – Солопух наступав. – У моїй хаті ні ікон, ні Шевченка, ані «Біблії» не побачиш, лише портрети вождів... – Что, і мать твоя... член, может? – Так, і мама – член, – збрехав Ростислав. Забава скінчилася. Творча компанія «Многая літа» знову затягла, тепер вже Артему Михайловичу:
166
А редактор най жиє, Оковиту добре п’є, Многая літа, Многая літа...
Тут ні сіло, ні впало, Солопух скочив на ноги і, підтягнувши штани, що з круглого пуза сповзали, гарикнув: – Ви що, козаки, за мене забули? Га, що?! – Ні, тебе не забули. Ти ж опора нашого партосередку. Та й чекає газета, яка нас – то я говорю – все ж годує, – заспокоював Заозерський. – І я думки такої... – тамада зацвів посмішкою. Редактор дав команду мотори заводити. 9.02.2003 р., Борислав
167
РУСКІ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Кругленька, пухкенька полячка зайшла до господи: – Дзінь добри! – і, мов метелик, на канапі присіла. – Пшепрашам ті, Ольхо, рускіх дзісяй нє бендзє? – спитала молоду господиню. – Аґнєшко, скільки, скажи, я буду тебе поправляти, що приїжджають не рускі, а українці? Розумієш, ні? Ук-ра-їн-ці! – Украйонци? А матка мі мувіла, же рускі... – А що каже твій тато? – Тата? Я нєвєм... Єще не питалам, – розвела руки дівчина. – А ти попитай, не соромся, – молода мати годувала п’ятилітнього сина. Аґнєшка тим часом розглядала журнал «Малятко», який батько О лі привіз з України. Догори ногами і так – все крутила-вертіла. – Пєнкне образкі тутай, вєшь, Ольхо... – Не Ольха я, а Ольга, якщо хочеш знати! – молодиця поправила гостю. – Прецінь, була колись Ольга-княгиня в Руському панстві. Не чула? – Ні, нє слихалам: гісторія польска о тим нє піше, – щиросердно призналася гостя. – О, хоч тут правду кажеш! – Ольга хлопчину вдягає. – Ану, дзєцко, шибче, на полько пуйдземи. Там коґут, кури і квяткі. – Мамо, Аґнєшка теж пуйде з намі? – Пуйде, пуйде... Прибула встала з канапи: – Юж пуйдем собі, Ольго... – Посидь ще, Аґнєшко. Я тя не гоню, – мати сина за руку, тягне надвір. – Я пшийде пузнєй, – усміхнулось дівча і побігло додому. По обіді знову Аґнєшка прийшла – у нєбєскій суконці, у косах – стрічка біло-червона. – Оля, ти мувіла – паньство... Чи ви, украйонци, мялі кедись паньство?
168
– Мали, звичайно. А що? – А то, же Україна – окраїна, – так учи Москва, то єст, по– нашему, креси. – О, то велика дурниця: коли Київ столицею Русі був, то Москва йому навіть не снилася. – А наше паньство юж било? – Було, звісно, було. – Од можа до можа? – Ні, як пів-України. – Без Львова, Станіславова, Тернополя? – Без них, кохана, без них та інших теренів Ґаліції. І Закерзоння – також! – Ольга назвала українські землі у теперішній Польщі. – Ольго, бздури ти мувіш. Зобач: тутай Жеч Посполіта, Ґаліція – наша! – дівча якусь мапу тицьнуло. – То не та мапа, Аґнєшко. Україна має свою, старовинну, – Ольга оглянулась, чи, бува, когось поблизу нема. – А як правду сказати, то з теперішньої Польщі ви і половини не мали. – Полови? – Так, і полови, і половини. Без Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемковини, а також земель Білорусі, Німеччини і Литви. – Ольга зазирнула гостро в очі Аґнєшці. – Теперішня Польска – то зговір... Москалів, твоєї Варшави, Європи – у сергші 1945 року. Тепер розумієш? – А Волинь? Ваші мордовалі полякув там... нє? – панянка вперто Ойчизну свою захищала. – А те, що поляки нас, українців, до ноги вирізали – не чула? І що на палі садовили – не знаєш? І що король Польщі наших кобзарів нищив, боячись їх більше, ніж козаків? – українка тепер ще очима наступала на польку. – Атепер щодо Волині. То була, знаєш, війна, а на ній не все – як за миру. Армія ваша, Крайова, собі України бажала, а УПА, знаєш, її захищала. Свої терени, не ваші! Та війна, українсько– польська, – то вже історія. А вона, історія та, в України і Польщі – різна. Тепер краще мир, ніж війна! Навіть словесна. – Мир? Цо то – покуй? Ага... А чему теди на цвинтажу ве Львове німа табліци польскім орльонтам? – Аґнєшка теж не здавалася.
169
– Ти краще спитай свого жонду. Чи ваші орлята героїчно загинули за визволення Польщі? – Для чєґо? Я вємь, же оні – богатежи! – Богатежи? На наших, себто українських, теренах? – трохи подумавши, Ольга ще додала: – Не, то – наші креси, не ваші, псякрев. Така єст правда, Аґнєшко. – Пуйдем, спитам в ойца. Може, правду он вє? Із Ґаліції он, там уродзони. – З Ґаліції, кажеш? Значить,він – українець! Сова – прізвище наше, вкраїнське – типове. – То дзядек муй крві вашей. – А ти? Ти ж його внучка, теж кров – українська. – Нє, я теґо не хце... Ви, оні – кабане, гнуй, бидло. – І-і, здрайко, рускі? – Так, рувнєж і рускі, Ольхо, рускі. – Тендітна панянка незадов олено пирхнула, аж Мурка збудилася... 10.02. 003 р., Борислав
170
КУЛАКИ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ А дощ січе і січе. Щодня – зранку до вечора. Півсела у воді, решта – у димці. Сіро-сизій. Січе і січе, що аж моторошно. Хати, мов скриньки, у воді – десь вже по вікна, а десь ще по призьбу. В ровах і ярках вода дико крутить, вирує. Тато і мама усе в ґумаках – на подвір’ї і в хаті, ми, малі, – на печі. Тут трохи тепліше: мама черінь соломою гріють. – Морока якась: не погода – потоп, як за Ноя. – Мама залазять на припічок, закидаючи ноги. Руки під запаску: гріють... У сорок першім, кажуть, була така сама непогідь. Повінь така, що вода вікнами бігла. Було, на Куті пливли телята, свині і коні. Пливли і пливли – і всі мертві. А що сіна, соломи, патиччя усякого – то цуд Божий! Ади, півроку збирали. – Мамцю, я їстоньки хоцу, – то пхикає Ромчик. – Знаю, синочку, знаю, що хочеш, – мама гладить голівку. – І я голодую, мамусю. – То Оленьки голос, моєї сестрички. – І ти, знаю, голодна, дитино... Я, Славчик, – старший, мовчу. Я знаю, що злидні, як миші, нашу хату обсіли – геть з усіх боків. Мовчу, бо в скрині, як в коморі і шопі, порожньо, пусто – віником, віником... – Ой, хіба відпічнеш, коли кров твою п’ють... – Мати злазять із припічка. – Осьо, любі мої, лободи нарихтую, трохи лику натру, то вас нагодую... – Йой, від цього їства зивотик болить, – цівкає тихо сестричка. – І мене, мамцю... – я хничу. – Тихонько, мої... – Мати схиляється над колискою. – Оно і Андрійко їстоньки хоче. Мовчить... – Він сце маленький, – Олюнька знову собі. – Великий, малий – усі їсти хочуть! – мати знову заспокоюють. – Осьо за хвилю-другу батько прийде, мо’, у Дрогобичі щось-десь розкрутить. Булок, хліба – однаково. Що б не було, то рот візьме. Чекайте!
171
А дощ січе і січе. По деревах, по шибах, по стінах – все цівками. Аж у куті мокро: вода кап-кап собі, кап. У миску, що вже співає: ців, ців... Жваво і весело, немов на озерці. Я теж тата чекаю. Либонь, скоро з’являться. Кишки всі залипли – порожні. Та маму не мучу, бо все, що мама на запас зладили, на податки пішло. І позику всяку. А що, було – не дати? Не даси – товчуть, б’ють до крові... Що заховаєш – знайдуть: Сибіру тоді не минути. А вода у кутку хлюпотить, цебенить – тепер вже на піл, бо миска заповна. Цівкою. – Мамо, ма... – Оленька далі цвірінькає. – Цить, мами немає. Лободиці шукає, – то знову я. Ой, хтось іде. Може, то тато? Мама? – А най їх шляк трафить! – батько у сінях. – Ай, не клени! Ти про кого? – мати питають. – Ніби не знаєш. Про міліцаїв, тих псів... – Батько на лавку сідають. Ціть-сіть – ґумак об ґумак. Стягують. – Забрали, холери, той хліб, що я на Польміні в чергах вимучив. Просив і молив: «Діти голодні». – «Какой наше дєло?» – усі цвенькали. А один, товстозадий: «І город наш ґолодаєт! Ти не слихал? – і кольбою в плечі. – Шуруй, дараґой, у дєрьовню свою, к гною...» – Боженьку мій, що нам робити? Діти, Михасю, вже пухнуть... Чекали-чекали, мабуть, заснули. – Їстоньки, їсти! – ми з печі. – То їжте мене! – батько ніж подають. – Нате, ріжте, беріть... На клапті, куски... – і рукав’я засукують. – Михайле, ти що, вже здурів? Хіба так годують? Вони іще діти... Не чужі – наші. На світ не просились. Забув? – Ай, правду ти мовиш, – батько потилицю чухають. – Може, корову зарізати, га? – і сльозину змахнули. – Як, годувальницю нашу? – сльози у мами – течуть і течуть. – Так, зарізати можна, що далі? Що?! – Місяць-два перебудемо, а там – воля Божа... – Батько глянув на Пречисту з Малятком. – Іншого виходу, знаєш, не виджу: і так заберуть, як не в колгосп, то на податки. – Роби, як собі знаєш! Ти тута ґазда, не я. А корівоньки шкода, діточок – теж. Вони, подивися, вже сині. Без неї, ко
172
рівоньки, худнути стануть. Свята Маріє, най буде, що буде... – Мама полізли в ліжник. Батько – по хаті. До порога, від нього. Все сердились: – Як тлустяк кольбою гнав, то кричав: «Матай, хахол, в дєрьовню свою – там твоя пропіска!» Прописка – яка? У безпашпортних кріпаків? Тих волів?.. Що на тебе, кате, працюють?! – Та годі вже, годі, – то маги до батька. – Залазь, воле-кріпаче, під ковдру – завтра коровицю тре’ різати... Ранком батько до стайні, а там – троє. Чужих і непроханих. Кажуть, від влади. Веселі, хмільні. Один з них – без шиї, пацюк – корові мотузяку на роги. І тягне, тягне... – Побійтеся Бога! Що робите? Вона в мене – одна. Годувальниця наша! Маю чвірко дітей, одне – у колисці... – Какая нам разніца? Адна, двє, трі – всьо равно кулакі... – Кулаки? Вони, подивись, на руках, ті кулаки. От тільки сили в них катма! – Батько – буряк... Весь червоний. – На руках, на руках! – кричали ординці, виводячи нашу корівку зі стайні, в якої, як у всіх нас, сльози блищали... 16.02.2003 р., Волоща – Борислав
173
ЧОРТ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ – Семйоне, гей, де ти єстесь? – то баба Мокрина свою половину гукає. – Ано до хати – пироги стинуть! – і голову з-за одвірка. – Йой, зі стодоли отої на ланци не витягнеш, мов наймит, чужий... Дід Семйон бабу чув, але вдав, що не чує. «Ні, більш не гукатиму – все ’дно не посдуха – норовистим став, як кінь незаїжджений. А як і послухає, то зробить, як хоче, – таку має, певно, натуру дурну. Ні Бог, ані чорт – ніхто не поможе: словом, віз – без коня. А я тобі насерматері: не хочеш – не треба! Не йди, най: як кишки залипнуть – сам, ге-ге, прибіжиш», – баба окуляри на очі – якісь обривки читає. Так, дід бабу чує, та не йде. Бо пощо? Ні, то не баба – січкарня якась: ріже і мне... Він, дід, має вже досить – нарядів, команд, аж у вухах стріляє. Ні, най ще раз покличе – піде. «Овва, не кличе стара, всердилась, може... – Семйон вийшов з стодоли. Хвилю-другу стоїть непорушно, як стовп. Стоїть, все чекає. – Дурна, сам піду, можеш не кликати», – і поволік ноги. Двері втворив, очі – на припічок. Там – Мокрина. Окуляри на носі. Читає чи спить? Дід човг-човг до жони. Фі, клята спить. Не кликав, а рукою поштуркав: – Ну і спиш ти, совино! І стрілом не збудиш. Пироги готові вже, га? – Он – на припічку. Їж, би ті розперло... – Баба знов очі зажмурює. – Вни холодні, як жаба... – Семен пиріг у руках мне. – А що, я тя не кликала? Чого не послухав? Хочеш теплих – сядь на них, грій... – Мокрина зло фиркнула. До-обре, зимних поїм, не каміння, – дід Семйон між ясна пироги закидав, мов снопи. А коли попоїв, пузо поплескав. І – знову надвір. Покректав-покректав, присів, впершись об стовпчик від ґанку. Захріп. Йому снився чорт – жвавий і дужий. Ріжки червоні, хвіст – наче бич, копита – телячі... Полум’я – з рота, у руках – зашморг. Мне і сміється. Очима, як шльоня, до себе: «Хоць, Семйончику, хоць. Послушником будеш – усі багатства твої. Ну, іди, йди». – «Мені від тебе не тре’ ніц – маю своє: бабу, хату і те, що у стайні...»
174
Семйон не зчувся, як чорт йому шнурисько на шию – до себе, до себе... «О, тепер ти вже мій – навіки, повік!» – «Відпусти! Йой, болить... Вже душиш...» – тут дід розбудився. – Слава Йсу! – Іван Тарабарів штуркає діда. – A-а, то ти, сусіде! Я – спав... Сідай, хоч тужно не буде, – Семйон приляпував долонею місце, де мав сісти сусід. – Чогось давно, Семйонцю, у церкві не виджу. З пан-отцем посварився, чи що? – Іван очі примружив. – У церкві? А що, в ній, тій церкві? Може, їсти дають? Га? – Дають, але їжа – духовна. Там – небесний канал. І -Господь Бог. – Бог? – Семйон погладив неголену бороду – Бог...Бог – добра не дає, хіба зло. Читай «Біблію»: все карає, карає, аби-с знав. Як мої мами не стало, я сім місяців мав. Хто мене няньчив? Господь Бог, а чи цьоця – не скажеш? І коли підростав – хто мене взував, одягав? Знову Бог? І як у ФЗО* вчився – знову він? Досить, набрид... – Йой, так, Семйоне, не можна, то ж гріх, святотатство... – Най гріх має мама, не я, Пощо мене в грісі вродила? Може, то скажеш? Я віру собі таки маю: зізнаюсь, п’ятидесятником став. Таких знаєш, ні? Правда, я і їм не дуже то вірю, але... Але вони, знай, допомогу дають – на тіло і в шлунок. «Йой, здичів той Семйон! – Іван Тарабарів димом затягся. – Усе, що йому, ледащу, в руки не йде, – вина Бога... То ж – гріх, гріх. Може, смертельний...» – і недопалок з губ чвиркнув. – Еге, он воно що? Допомогу дають... – Іван зачепив діда. – Мабуть, Україну так любиш, як Бога? Семйон глянув з-під лоба: – Знай, так само її... А за що її, Йване, любите? За голод, хороби, торби? Я в гробу видів таку Україну! Вона мені – і не кум, і не сват... Сусід знову закурив. Покрутив-пом’яв у пальцях цигарку – й під ноги. – Чекай, я тебе не пойму, Семйоне. Ти, здається, в УПА воював.
* ФЗО – фабрічно-заводскоє обученіє (рос.)
175
– Воював! Гадав, у лісі щось перепаде, дадуть... Во! – дід Семйон дулю скрутив. – Брав Берлін, був у полоні... – Не дали?.. – Тарабара очі примружив. – Дали, знаєш, ой, дали: десять років неволі за ... той ліс. Півтора якось відкалатав, а там амністія, знаєш... – Та-ак, мало калатав... – А ти що думав: я – дурний, га? Я – легко в довір’я... свій, ага. Я, коли хочеш, криївки, як десять пальців своїх, – усі знав... Ага, йой... що я? – дід Семйон руками за очі хапнувся. – Що «йой», Семйонцю? – Тарабара усе наступав. – Я хвилю, чекай... – Дід Семйон кулак – в кошик. А як витяг, шепнув: – Ходи до стодоли, – у рукав пляшку засунув. – Ну, кілька дека, Іване. За гріхи і літа наші! – Семйон із плетінки гранчак витягнув. – Гріхів я не маю, мій друже: вчора на сповіді був, – Іван поклав хрест на себе. – Що ж, за мої тогди, за мої... Тільки ти, що-м розкис, не кажи вже нікому, еге? – дід до дна випив. – Грішний я, Йване, ой грішний... Прецінь, то мама мене, як казав, у грісі народила. А ото про Берлін і полон – я так, здуру... – Дід сльозину пустив. – Тільки ти, я прошу, оце про гріхи – ані слова! Прошу тя, Йване... Я тобі лиш зізнався, Богу – боюся... – Ґосподар третю чарку підніс. – Я ото, брате, сей світ скоро покину: жив, не жив – лиш бур’ян... на мені наросте. Мо’, згадаєш колись, як разом пасли корів, я тоді, ще, здається, людиною був... – Згадаю, Семйоне, згадаю. – І перше, і друге, – Іван Тарабарів пішов, не подавши руки. «Так, він – чорт, не людина...» – зробив висновок гість. – Семйонцю, вечеря готова! Ходи, бо остине, як перед тим пироги... – Баба Мокрина тепер аж надвір вийшла. – Ходи, чуєш?! Дід Семйон з ковбиці встав, але йти вже не міг – чомусь ноги не слухали. «Йой, що це таке: вже та  – із косою?» – оглянувся: так і є, вона невсипуща, вона, – біла, страшна. Глянув наперід – там чорт! Йде, танцює і кличе до себе. Чорт не чужий, а його, той самий, що на ґанку приснився... 17.02.2003 р., Борислав
176
СВАРКА ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ – Ого, уже зґнира скрипить-цокотить, мов січкарня, – Кузіїв Федь злазить із печі. – Навіть франца не дасть і кості відлежати. – Ти про кого, Федуню? – половина питає. – Ніби, Ганю, не знаєш... Про нього, Какуця клапатого. – Та лишися його: він уже такий – не переробиш... – Ет, дурне мелеш, – Федь ноги у черевики, лейбик на плечі, шапку в жменю і – гайда надвір. Не встиг від дверей і кілька кроків зробити, як з чужого подвір’я прокльони, мов град: – Знов твоя шпйонка, шляк би ї трафив, мій город скоренила. Знов... Чуєш?! – Микита Какуців від злості аж піниться. – А що я маю зробити, коли вона, курка, крилоньки має? – Федь відповів. – То ї припни! А як ні, то ї кров зальиє! Крила обітну, а саму посічу на капусту... Так-так, аби-с знав, – Какуцьо кулаками махає. – Ого! Ти б ліпше, Микито, їй під хвіст хухнув. Може, ти яйко знесе... – Кузій, зігнувшись, наставив дупу сусіду. – Я тебе хухну, що здохнеш, кольиро! – Какуцьо наскакує. – Ти мені во зробиш! – Федь дулю скрутив. – Зроблю, ай, зроблю! – Микита вили хапнув. – Микитцю, спинися! Хіба то я винен, що моя курка у твого когута, ха-ха-ха, залюбилася? – Федь рискаль взяв до рук. – Я ’го заріжу! – Какуцьо собою крутнув. – А я – свою курку, виходить... – Федь посміхнувся і кинув рискаль. До оселі пішов. Наступного ранку сусіди знову зчепилися. Какуцьо, мов ошпарений, у самих кальсонах на обору вибіг: – Твої, Федьку, буськи задуже дзьобами клацають – ні вдень, ні вночі спасу нема! – Микита знов вили до рук. – А твої свині кричать, мов тиждень не їли... – Федь Кузіїв ухопив рискаль, що лежав на землі.
177
– Не їли? А ти звідки то знаєш, коли не годуєш? – Ті! Якби годував, то б, певне, мовчали! – Федь все натискує на сусіда. – A-а, он воно що... Так знай, завтра вже тих буськів не буде. І гнізда – теж: я дерево зітну, під сам корінь, еге. – То тни, як хочеш тюрми! – і Федь сусіду показав пальцями ґрати. – За ясен? – здивувався Микита. – А ти як думав? То, як-не-як, власність. Моя, не твоя. За нею – влада, закон. – Ти диви, фільозоф який! – Какуцьо файку бакуном набиває. – Такий, як і ти. Зрозумів? – Федь і собі цигарку скрутив. Не встигли сусіди димом злість заспокоїти, як язики знову, як шаблі: – А я ти, Федуню, роги зламаю, от ввидиш! – Какуцьо кулаками бився у груди. – А фігу ми зробиш! – Федь виставив руку, мов ґвер. – Ага, фіґу кажеш, – Микита скривився мов середа на п’ятницю. – Хіба, скажи, твій вуйко у... лісі не був? – Був, як твій стрик – за бугром... – На останнє слово Федь натиснув. – Ага, то ти, хаме, такий: як у тебе здохла корова, то в мене має вже – дві... – Ні, не дві, а три, мабуть. Тої миті Ганна вибігла з хати: – Йой, людоньки добрі, чи ви подуріли вже, га? – Федева половина билася руками об запаску. – Кажуть, краще мир, аніж сварка. Бога побійтеся! – Бога? Чийого? Його? – Какуцьо аж пінився з люті. – А хоч би і мого... – то Федь. – Ти диви! Я свого собі маю. – Та ж Бог – один, для усіх... – Ганна поблідла. – У церкві, може, і так, не перечу, – Какуцьо нервово із плоту попіньку зривав, що на його бік зависала. – Так, краще мир, аніж сварка... – Федиха знов за мирову. – Ми-ирр?! – Каська Какуцьова вибігла з шопи. – Який в франца мир, коли падалиці з грушки твоєї нам загони паску
178
дять? – сусідка, мов качка, хить-хить – аж до плота. Розтягла рота, гуде: – Цей город мій, а не твій, мамахуро! Чоловіка мого і наших дітей. Чуєш?! – Ганна наступала з-за плеча чоловіка: – Ціп-ціп, айно сюди, я ти зараз покажу, де раки зимують... – Федиха хапнула слоїк, що висів на колику. Каська кілька лопухів перед собою, як щит, виставила: – Ти ми «фе» зробиш! Фе, фе, ой так! – Ні, ти не людина – чума! – Ганна слоїком вергла, який долетів до межі і розбився. – Ага, від чуми чую! Ще раз кажу: цей город – мій. Чуєш? Ніхто і ніщо не має права сюди: ні курка, ні грушка, ані вража попінька. Ти чуєш?!  – Какуциха раптом до шопи метнулась і з неї – з горшком у руці. – Ага, зараз будеш ти, квако, в мене руда, як та глина! – половина Микити різко рукою крутнула. Горшок, відірвавшись від вуха, прямо в кіл бухнув. – Я тобі покажу! Подряпаю, натовчу... На тобі, на! – і вушком все тикала, тикала... Микита Касьчину руку хапнув: – Ти, бачу, як і та, божевільна... – Узяв свою половину за поперек і за шопу потяг. По дорозі кричав: – І ти, Федьку, знай: як казала моя, не будеш мати ні курки, ні грушки, ані попіньки... – Замкни си писок, пердюху. Не квакай! – Федь теж воював. Какуцьо замовк. З-під його ніг через лопухи курка дико летіла. До паркану, де Федь і Ганна стояли. – Тю-тю, рябенька, тю-тю... – Ганна курці подолок наставила. – Як ще раз, шпйонко, підеш до Какуців, тобі баньика,ги-ги, не минути. Ти чула? Ні?! – Просверли їй вуха – почує, – донісся Какуцихи голос. Тим часом Какуцьо поміж лопухи, лопухи – наче кіт: – О Боже! Тут ціле гніздо. І яйця – щось з копу... – Він впав у лопухи і збирає, збирає. У капелюх – скособочений і, як сито, дірявий. А як позбирав, гайда до хати. Радіє – долоні тре. – Може, тепер, Касько, сварки не  буде, га? 2.03.2003 р., Борислав
179
У ТЕМНІЙ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Вже пізня година. Місячно. Ніч. Тарас додому іде – від стрийни Люльки, що хвора. Дуже-дуже: на рак... Нема ради!.. На душі прикро і сумно – що аж болить. Боже, за що її так? Хіба їй мало пекла, що мала в Сибірі? Від тих клятих совітів... Стрика Бенедя «трійка» – до розстрілу. Її, стрийну, на фіру, а там в товарняк. Везуть і везуть – не дні, тижні. В чужину, до білих ведмедів... Хотіли дітей – повтікали. Як миші, хто-де... Йой, що там, в чужині, перебула – бодай не казати! І каторгу, і приниження, і п’яну наругу. Щодня, щогодини, завжди – від тупорил, псів-вартових, табірних «сук»... Падаєш з ніг – норму давай! Від безсилля – на землю, як міх. Копняки... По ребрах, обличчю, всім тілі. Ні, не людина ти – бальон копаний... Повільна в ходьбі (сил вже нема: голодна...) – кольбою в плечі. Вперьод і вперьод: «Здєсь не курорт: норму, сука, давай! За сєбя і отребья свойо, то єсть дєтєй...» Слава Богу, кат здох – у Кремлі. Були такі, що плакали, вона – ні: диявол! Проклинала його – за гірку долю свою, чоловіка і України. За що їм, галичанам, кара така? Що – українці? Що незрадливі, свідомі? Та то їхнє право – як тих американів, французів і самих москалів. Най їх кров... Що, їм усім можна мати державу, нам – ні? Віками, тепер? Що мати тоді? Вічне рабство і смерть – нам, внукам, правнукам, усім поколінням? Стрика Бенедя, слава Богу, ворожа куля минула: кару смерті – на двадцять п’ять! На повну катушку дали. Так-так, щоб хахол пам’ятав нову владу, родіну-мать, Кремль п’ятисяйвий, Лєніна, Сталіна – своїх нових вождєй. Стрик Бенедьо до своїх таки повернувся – до стрийни Юлі, Богданчика, Славка – дітей. У Сиктивкар! А через роки – в Україну. Разом! Жили в чужій хаті. Чужа – не своя, їхню пропили. Були без роботи, прописки. Стрик раптово помер: Хабаровськ, Магадан, Сиктивкар – доконали!
180
Тепер ото стрийна його... Рак – то кінець... Амба! Додому Тарас, а його – хап попід руки. То – менти: лейтенант, старшина і сержант – напрасовані, при зброї, веселі. – Ану, з нами, рагуль, у дільницю, – мордатий сержант щосили тягнув до міліції. – Я ж додому ото... Що треба? Я – п’яний?.. – Тарас, як міг, опирався. Та не довго: кийок опір зламав. Як коня бич... – Йдемо, там взнаєш, мудак! Майор Зарізяк, червоний, хмільний, на нього, Тараса, протокол тягне: – Еге, таки нализався. Скажи, з ким пив? Як сам, то відпустим... – майор масненько. – Ви що, я не пив. Нюхайте, на! – Тарас, офіцеру хухнув в обличчя. Той відвернувся – різко, гидливо. Тоді з-за спини я-ак гахне ребром правиці, як закричить: – Ось тобі доказ! Зізнайся! Ще хочеш, ні? Хо... худобино. – Прошу експертизу! – Тарас рятувався, як міг. – Ага, експертизу тобі! Ось тобі, ось... – Майор надмухав у трубку: вся синя. – Маєш, експертиза – твоя... Зрозумів? – Я жалітися буду! – Тарас далі ще захищався, – У Львів, Київ, на Європу вийду – таке право маю... Людини... – Ах, право людини... Яке? Чиє? Ага, заграничне... На тобі, на! – майор, наче кат, бив, бив – криваками, кулачиськами, бивнем. – Затягніть у шизо. Там теж матиме право, не менше, як тут, – і ще раз копнув, аби пам’ятав, сучий син... В шизо – як в шизо. Темно, холодно, сиро і – нари. Вольному воля: гуляй! Хоч кричи, не кричи, злися і плач – не почують. Ні дома, ні в ратуші. Тобі одне дозволяють: воювати, але з собою. Вибирай, арештанте, що тобі краще підходить. Вибирай, сизокрилий орле, бувай! І рот – на замок... Пхе, і чого тут кричати-буянити: дах таки маєш, труси низом гріють, простирадло – мокре. Нари – твої. Радій, людино, царюй...
181
– Ага, право людини згадав, – то вже у шизо. – І руки Тараса в шпаринку дверей – шкіра облазить... – Ось твоє, стерво, право! Потім – темна кімната, без вікон. Пустили по колу: лупи, бий – скільки влізе. Нирки, печінка – дрібниця: на хворобу все спишуть, А ще йому «ластівку»: руки назад і догори. Тарасе, повись трохи – заспокоїшся. Повір, не схочеш ні прав, ні свободи, ні України, ні її Незалежності... ...У спальні телефон зателенькав. Андрій глип на дзигарок: вже друга... Пізно! «Хто б так пізно оце?» – і слухавку взяв. – Альо. Хто, що? – спросоння нічого не міг розібрати. – То – Тарас! Виручай – у міліції я. Просили провідати... – Ага, зрозумів... Скоро буду! – Андрій одягався. Андрія зустріли ніби прихильно. Тараса, казали, п’яним знайшли і побитого – уже, знаєте, коченів. Якби не ми, то... – Я розумію, так-так, – ніяковіє Андрій. – Але, хлопці, завтра Новий рік – зрозумійте. У нього – жінка, діти... Аж троє! Зрозу... – Ми розумієм, ага, – майор м’яко мовить. – Нехай платить штраф, а як ні, тоді – ви... Гадаю, віддасть. Він – друг... Виручайте. – А ще пляшку і добру закуску, – старшина і своїх п’ять копійок. – Бажано коньяк і «Дрогобицьку». – Добре, гаразд, – Андрій на порозі. Пішов. Ну й діла. Куди податись-піти? Крамниці зачинені. Хіба в ресторан. На жаль, і там двері заперті. Просив-молив – виручили. – Айда, козаче, зі мною! Бачу, терпеливий ти, як-не-як, – видить Андрій: Тарас лише у трусах, весь у синцях, труситься. – Я зараз – лиш речі принесу, – сержант у «каптьорку». – А тепер, хлопці, за дружбу, покой! – майор чарки налив. – За дружбу, за дружбу! – волали стражі порядку. – І щоб голодухи не мав і битим, Тарасе, не був, – фельдшер побажав арештанту. – Ні вдома, на вулиці, ні... Словом, ніде.
182
Сержант, як «трутки» добавив, теж собі заспівав: – Тapace, наша міліція тебе береже... Андрія – також... Уже надворі Тарас глянув на вивіску: «Україна... УМВС у Львівській області», вгорі – Тризуб, при вході – прапор: жовто– блакитний... Наш, не чужий! – Ходи, чого зупинився? – Андрій Тараса за рукав. – Андрію, скажи: хіба та міліція – наша? – Така, як і вся влада... Ходи! Тарас опирався – не йшов: – Андрію, в мене гроші були, цигарки і годинник... – Ага, чую, – Андрій усміхнувся, – Були – загули... Скоріше ходи, аби ще нас у темну не завернули. І тебе, і мене... 7.04.2003 р., Дрогобич – Борислав
183
ДІД  ІВАН ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Дід Іван – колоритна фіґура в селі. Високий – як сонях, міцний – мов струна, волосся – гейби молоко біле. У свої сімдесят п’ять плечі несе, як молодик. Легко, рівно, красиво. Ніс трохи орлиний, а очі – волошки, сині такі. Глянеш на нього – подивуєшся його досконалості. Видно, він і природа – одне. Ну, одне ціле... Весна лиш до хати, дід Іван – на подвір’я. Сяде на кльоцик – і ноги не терпнуть. Чого так висиджує – ніхто того не знає. Може, млосну лінь, що за зиму набігла, з себе витискує, чи, може, кості, аби не скрипіли, на сонечку гріє. А коли хтось звичне дідові «Слава Йсу!» скаже, він відповість «Навіки слава!» Відповість, навіть на проходька не гляне. Навіщо? Він і так з голосу усіх впізнає. Мале, старе – однаково. Як хтось діда приємним зачепить, він коло себе зупинить, щоб про се-те побалакати. І на того, що його колючим словом щипне, дід Іван теж спосіб має: так йому викаже, що аж п’яти затерпнуть... Що аж тікає... Буває, половина його, що набагато молодша за нього, кличе до хати – не йде: «Ще трохи, Рузю, посидю. Тут я – як у храмі...» Ніхто так не цінить той кльоцик, як дід Куманій. На ньому згадує він, як колись літа доганяв, аби скоріше дорослому бути, як на вечірках дівчат, мов околоти, до себе горнув, щоб цілувати. Споминав, як Грицька, брата його, п’яні морди на кіл, що у плоті, мов гарбуз, настромили, потішаючись, як він, живий мученик, кров’ю стікає. Кричала голота: «Пусть сволочь знаєт, как нас, освободітєлєй, нє любіть!.. Нє хочешь – заставім! Нє сможєш – прістрєлім!» – отак зміцнювала свою «визвольну місію» північна орда. Гай-гай, скільки літ вже пройшло, як згадати. Сумних і веселих, трагічних і радісних. Та з-поміж усіх сумні та трагічні переважають чомусь. Власне, ті, як чужинці у нашій господі хотіли ґаздою бути. А що їхні плани горяни часто ламали, то приблуди їм за це всякі звірства чинили. Бувало, шляхта-мазури задуже брикливих – у мішки, у мішки, аби в Бистриці-річці рибнота мала поживу. І, наче худобу, – у Березу Картузьку, щоб гнили. П’яний москаль таке виробляв –
184
навіть диявол сам не потрафить. Німак, ого, теж Україні допік: людей нищив, дівчат гвалтував, чорнозем у Фатерлянд свій все вагонив. А скільки мо́лоді вивіз – зжалься, Боже! Айн, цвай, драй, футер-мутер, його мать! Звірства чинили не тільки чужі, а й свої. Бо не міг московит-зайда знати, хто «куркуль» у селі, а хто патріот щирий. Не знав він також, хто у лісах чи в Карпатах Україні волю виборює. Були, згадує дід, кілька таких, що ворогу блудно служили. Один з них від горілки «згорів», інший – у скирті замерз, ще інший – на шнурку при гілляці крутився. Було, ой було – кінець сьвіта! Одна розрада у діда – то Рузя. Йой, що він без неї робив би на світі? Що не кажи, а жінчині руки – спадок у хаті: і попрятає, і нагодує, і обпере, і ще, як не змучена, ласкою заколише. А що ще йому, Йванові, треба? Не біда, що Рузя йому роками у доні годиться. Головне, вона його любить – і все! Бувало, як він на поляні засне, Рузя, гадаючи, що він в якоїсь коханки, у селі таку халамиду ушкварить, що не одна удовиця мусить нові двері вставляти. Так вона щастя своє, знай, боронила. Були, що казали: дурка – не більш, що ревнує. Дурка? Ніби не знають, що ревність ота – то ознака любові... Іван Куманій як з фронту прийшов, Рузю собі легко узяв – просто з весілля. Коли молода вийшла за клуню (переказали прийти), хапнув, наче ляльку, на руки і – на мотоцикл, аж гай зашумів. У лісі питає: «Чого оце, Рузю, мене не чекала?» – «Та-а... знаєш, усе могло бути...» – «Я ж тобі клявся: повернусь – навік твоїм буду. Забула?» – «Та то, мій Іванку, не я той блуд собі зачєла – то ґосподарі, де служу, Петра-нелюба мені нашукали. Казали: «Йвана, Рузю, може не стати, бо там, знаєш, кулі, а твоїх рук, ая, нам замало. Петрові якраз підійдуть. Як не хочеш Петра, то мусиш собі інше місце знайти. Ото вибирай: або Йвана з фронту чекати, або з Петром шлюбитись...» Потім Рузя плакала – голосно і надривно. Їй поплив світ. Не зчулася навіть, як впала в обійми Івана – палкі і гарячі. Іван цілував, цілував... Камінь – з серця. Як мали вже йти, Рузя фату на прим’яту траву шпурила... «І добре зробила: тепер ти, Рузю, моя! Навіки моя!..»
185
– Іван Куманій святкував перемогу. Над глитаями, Рузею, Петром і над собою... Рузя до хати вернулась опівночі. Гостей уже не було, лиш хмільні музики щось сумне грали. А ще Петро на перелазі чипів, мов курча на бантині. Він плакав-ридав... З перепою чи нервів? Молоду як побачив, гірко зітхнув: «Рузю, не Іван часом наше весілля спинив?» – «Наше? Не наше весілля, Петрусю, було, а моїх ґосподарів... Їм були твої руки потрібні, щоб знав». – «То що, між нами, виходить, вже фертик?» – «Вибач, я Івана люблю...» – на прощання Рузя Петрові хотіла ще щось сказати, але Йван підійшов і її додому повів. Мокрина, Іванова мати, зразу – в штики: сорому, сину, на все село наробив! Побійся хоч Бога: молода – чужа, а тут, вдома, – невістка... Скажи, як таке розумом можна сприйняти? Та Іван свою думку твердо тримав: «То, мамо, справа моя, не села. Головне: Рузя любить мене, я її – теж». Що мала робити? Змирилась Мокрина, еге. До того ж Рузя, як до хати зайшла, перебрала на себе найтяжчу роботу. Що ж, най жиє, най... Покрекчуть, мов сороки, в селі – перестануть. А як отець шлюбу не дасть, у цивільному будуть. Головне – аби Рузя, Іван своїх сердець не спалили. А там, може, скоро внучата підуть – живи, бабо, собі, приспівуй і за старість не думай. Був би, напевно, і Гриць, батько Івана, щасливим. Та що зробиш, коли кодло червоне його пустило в «расход»... Під час облави. Йшли дні за днями. Рузя зі свекрухою у колгоспі свої сили лишали, а Іван собі заробок знайшов: у Самборі на базарі продавав людям бльочки – за місце торгівлі. А що то, казав, не його, то в рідні гори вернувся. Докоряли, звісно, йому: і мама, і люди – файну роботу лишив. А він: «Людина – наче коріння: свою землю має...» Тож і жив у селі, де вперше світу явився. Тут хоч можна природі служити і, знай, за її законами жити. На пилорамі робив, але недовго. Бо колода йому зі ступні пляцок зробила. Відтогди з тим колгоспом – розлучення. Тепер лише з горами знався – лісами, полонинами, зворами. Звідси, казав, від гріха далі, а ближче до Бога.
186
Птахи гори будять, Іван на круті схили ноги несе: весною і літом – за зіллям цілющим, восени – за грибами, терном, калиною. Звісно, мав з того хосен: і перше, і друге, і решту у заготовчі збиральні здавав. Тож зарібки мав немалі. За два-три сезони мож було і «Москвича» мати. Правда, на одному ще ділі він знався: як і де мед шукати. А що своїх бджіл не мав, то дикі рої в дуплах тривожив. А чужих, що з вуликів повтікали, збирав в целофану – і до Самбора, Борині: продавав... Копійка була – і дещо додому! Хоч заробітки тоті не дуже хати трималися, проте хатні біди латали. Його Рузя, щоб корівчина ситою малася, завжди у мішку з поля різної хобти пригуцала. А ще з лободи, бувало, борщі і котлети готовила. Корівоньку Рузя свою шанувала: є молочко в хаті, сметана і сир. Правда, молока того мусила врвати на молочарню, аби влада, як напасть, хату поночі не будила. Пацьита чомусь не велися. Куплять маленьке, а воно – мордою крутить. Не їсть і не п’є – здихає. І що за причина? Молоко не таке, чи потеруха, що стелять, – навіть ветринар цього не знає. А як по правді – пацьиті все треба купити: буряки в горах не родять, а на хліб, муку, ґрис – комора забідна. На жаль, Рузі і Йвану доля дітей не післала. Може, що кров у неї погана, чи Йван не такий, або кара якась – хто знайде причину? Ні Іван, ані Рузя до дохторів не ходили: боялись, що в хаті миру не буде. Чекали все чуда, що аж посивіли. Правда, вони не одні отакі. І тим себе тішили. Інколи Рузю смуток гнітив: хто їй очі закриє, як ота з косою прийде? Іван щодо цього мав свою фільозофію: «Дурна, як не родина, то чужі землею накриють...» Дід Куманій рідну землю дуже любив: на мапі міг геть усі області показати. А про потічки-звори, поляни, ліси в своїх горах – його не питай: як з книжки читає. І в політиці він пан між панами: на купочки все розкладе, пояснить все до слова і діла. Мав свою думку і про Україну: вона вільною стане, а «червоних» шляк трафить... Бо не наші вони, від диявола! Україну-неньку буде довго, як човен, хитати – і зліва, і справа.. Буде ще й так, що українці торби в руки – і в світи: кращу долю шукати. Ще казав, що патріотів
187
скрізь – купа, а героїв – лиш кілька... Дід Іван вірив, що Україна ще свого Провідника матиме, а з ним – світле майбутнє. Він просив усіх пильними бути, бо північна орда знов схоче нас своїм коцом накрити... Нам, українцям, понад усе треба Батьківщину любити, не оглядатись назад і сльози за минулим не лити. Весь час працювати, бо віра і праця нам – воля, достаток! Україну мало любити, у неї вірити треба. Не будемо ж ми у могилу лягати... Бувало, дід Іван часто повторював, що Україна без нього якось проживе, та чи проживе він без неї? Він передбачив кончину свою – це станеться 24 серпня 1991 року, точно коли – не казав. Якраз буде воля. Воля! Так, власне, і сталося. За тиждень до осені дід Іван ранесенько встав і свою половину збудив: – Рузю, кури, когут уже двері ламають... Хто їх лагодити буде? – А ти, Йване, для чого – для виставки, може? – Я – знаю. – Фі, якісь бздури, Йване, белебиш! – баба Рузя на бік повернулася. Ще квандрас до п’ятої, міг би поспати. – Ну, як собі знаєш! – дід Іван налив води в виварку, аби підігріти. Купатися буде. Як баба Рузя проснулась, то її чоловік – як австрійський цізорик: стрункий і парадний. Навіть вишиванку, яку у свята носив, надягнув. – Тю, Йвасю, на тебе! Ти що – до церкви зібрався? – Хіба нині неділя? Піду на поляну свою, там звично посидю. Може, хоч нині всю Україну побачу. А також – Самбір, Дрогобич і Львів. Не кажу вже про Київ – від нас він далеко. У чужих руках, знаю... – Дід Іван, хоч і не біг, а засапався. – Знай, Рузю, як сонце буде з полудня, то вийди по мене. Я маю тобі щось важне сказати… – Як, тутка не можеш? – Ні, тут не можу. Тут, на низах, – мала Україна, на поляні – велика... Її тобі й покажу! – дід Іван костурця в руки і поштуркав у гори. А коли ворота минув, низько обійстю вклонився. Бачила Рузя, як хустинку з кишені витягував. Плакав, либонь.
188
…Уже сонце за полудень – нема діда Івана. Вже й друга година, третя – далі нема. А що бабі Рузі у горах маркітно одній, побігла за братом. – Ходи зі мною, Андрію. Мій Йван удурів: казав, що на поляні має мені щось важне повісти. Ходи, будеш за свідка... Ідуть вони – брат і сестра – ярами, долами, хащами. Ідуть та ідуть – потомилися. Аж ось і поляна. Андрій ще здалеку: – Шваґре, агій! Віроломців стрічай! Бач, не ти – до нас, ми – до тебе! Як ото до Магомета – гора... Дід Іван на пеньку – ані руш! Тихо-тихо сидить, голова – молоко біле. Щасливо сидить, впершись в відногу... В його синіх очах – небо синє. Небо рідних Карпат і вічне небо Вкраїни. Тої Вкраїни, яку любив понад власне життя!.. 5.10.2003 р., Звір – Борислав
189
ХРАМ ОЧ ИСТИТЬ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Ростислав Ількович був напідпитку. З кимось бухнув – за гроші, звісно. Чужі, як завжди. Іде-хилигається. Вліво хитнеться – усе йому вправо летить, як вправо – то вліво. А коли стане – усе ціпеніє. Стоїть, наче гать. «Йой, що то буде? Що буде? – у редактора «Червоної кип’ячки» мізки аж дубіють. – Знов битимеш, га? – перед очима вона, його половина: огрядна, руки – чіпкі, очі – колючі. – Б’єш вдома, б’єш на роботі, може, хоч цього разу простиш, ні?» Ростислав йде і хитається... Ну, бухнув трохи, не за свої ж, значить. Тобі що, жалко чужих, га? Іде і далі хитається. «Коли піду у Вищу партійну школу – пити не буду, бігме...» – дав собі слово. – Фу, це якась чортівня? – газетяр сам себе мучить. – Чортівня? Гадаю, що ні, – почув звідкись голос. – А ти вріж і їй! Ти – хлоп, ні? Може, шмата? Ну-ну! Редактор оглянувся: йой, та то – чорт! Танцює, як дурняк, шкірить зуби, переднім копитцем киває: до себе зове. – Хойці, хойці, блудний мій сину. Не бійся, я – твій... Солопух хотів вже іти, але хтось його – хап! Йой, аж душа в п’яти... Глянув: дідусь... Волосся – молоко біле, ніс – рівний, статура – Мамайко-козак, а голос – погода, такий лагідний: – Слава Йсу! – привітався. – Хе, якщо вже так хочете, то – слава навіки! – редактор підозріло до незнайомця. – А ви чий будете? Мій чи його? – показав на антипка. – Твій, сину, твій, – дідусь в очі глянув. – Але то тоді, коли сам цього захочеш. Свій вибір сам робиш – без мене, моєї принуки. Ага? – То з чого пічнемо, дідулю? – Ростислав Ількович трохи насмішкувато. Дідусь: – Із каяття, сину. Перед усіма, кого зрадив, кому долю спаскудив. Це – перше. Друге: через – покуту! Перед самим
190
Господом. Третє – тобі треба ще відірватися. Так, так, від нього, – невідомий на антипка очима. – Негайно! Біс: – Не слухай його! Слухай мене. Всі тут багатства – мої! Влада, слава, деякі душі. Дам славу й тобі – за галанівську більшу. Як не є, а крісло вже маєш, мене. «Зелених» добавлю – служи! – куций ближче і ближче. Дідусь долоню наставив – лихий раптом відстав. Редактор: – Дідуню, чого він... за мною? Знаєте, ні? – головою направо– наліво: нема подорожнього. – Неправедно жив, сину. Чинив зло, насміхався, занадто любив парсуну свою, – згори голос почув. – Кому, кому зло чинив? – Сам знаєш... Людям, Батьківщині і Небу. Тепер, бач, його маєш. – Зло... А яке? – Солопух у простір кричав. – Не мучте, скажіть – щоб, як у люстерку... На мапі... – Повторюю, всім: і Богу, і людям, і Україні, і навіть собі, – старець знову коло нього. – Гай-гай, сам згадай, кого юдив... – Згадати? Згадати можна, та пам’ять коротка: зістарився вже, – грішник кусав жваво вуса. – А я нагадаю. Гаразд? Перше: Господа розпинав? Розпинав! Своїм світлом-тьмою, перед владою сатани гнувся? Гнувся! Сам-бо хвалився: образи з хати повикидав, бо – сімейна парторганізація, значить... Та й щодо гонорарів, доплат – не чиста рука! Ще й відрядні клепав... На інших доносив! – Звиняйте, мені так казали... Отут – у міськкомі партії, в КГБ*, у Львові, як вчився. – Чого тоді слухав? Портфеля хотів, так? – Його я йому дав! – потираючи руки, куцак аж пританцьовував. – Редакторський... – По-друге, у житті що вибирав – добро, зло, правду, брехню? – Ой, було всяке, ага. Як життя, різне, таке – мов хвиля по хвилі, – редактора на лірику потягло.
* КГБ – Комітет ґосударствєнной безопасності (рос.).
191
– І «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» – твоє дітище, ні? – вів далі дідусь. – Та-а моє, моє, слава чорту, – Солопух очі ховав. – Але, пане-брате, не з власної волі я так: тиснули, тому й писав. Було таке відчуття, як удавка на шиї, еге, – редактор витискав сльози. – А вишиванку носити – не здавалось удавкою? І то, може, повеліли твої хлібодавці? Так? Ні? – Тато так веліли, аби, знаєте, було довір’я до мене, – Солопух далі скімлив. – Ага, довір’я, кажеш... – Дідусь очі в очі. – А оті збори в редакції? Згадай, ну! Забув? – А котрі, прошу пана? – Ростислав Ількович довго чоло тер. – Хоч би ті... як їх?.. загальноредакційні, де ти безпартійного Зеня Тиркала, як Пилат, розпинав. Пригадав? Солопух: – Йой, не згадаю... Дідусь: – Що ж, я нагадаю: «Він, себто секретар Тиркало, не любить редактора, бо – білорус, а Мітю, бо – русак», – дідуньо замовк, а потім продовжив: – Це ж тоді ти зробив донос на свого колегу, що той покпив зі вчинку Матросова. За те, чолов’яго, можна було не тільки вік голодному бути, але й загриміти за ґрати, навіть в дурдом. А провокаційні поштівки – чия робота? Не твоя, може? Згадай! – Йой, нащо згадувать давнє! Не той я тепер, – плакав-ридав колишній парторг. – Не треба... – Треба, ще й як! У Біблії сказано: з лукавими – по їх лукавству... То добре іще, що по трупах не йшов: напевно, не встиг... А міг би!.. – От, лиха година мені: жінка лупцює, у редакції – усі проти мене, де не глянь, то злодій, пияк... Ніхто грошей не дає, зневажає... Що тепер маю робити? Хіба ж я винен, що тиснули, казали... – Казали? А якби ґвера дали: на, стріляй – в батька-матір... Стріляв би? А коли б казали – головою у студню, послухав би, ні?
192
– Йой, хто, хто мені тепер допоможе? – редактор соломинку шукав. Шукав – не було... – Хто? Може, Сапельський Іван? Він, хоч, за твоїми словами, «зрадник», «безбатченко», а долари має. То – викупить. Давав вже не раз – у кишеню. А може, отець Михась Мельникович – отой, що в Америці нині. Обох ти їх, небоже, як Христа Юда, не раз розпинав, то, може, віддячать... А мо’, інші – ти знаєш! – Розпинати їх я не хотів: мені так казали, тиснули... – Хе-хе, то я так хотів, – рогань мель-мель хвостом, танці-танці... Копитцем – до себе, до себе... Кликав. – Йой, Боже мій, Боже! – Солопух грішну голову у долоні. – Що маю робити, молю вас, скажіть? – До церкви ходити! Сповідатися часто! Бо там – каяття, правда, причастя... – Я ж ходжу до неї. Отої, де отець Святого Богословія доктор... Він же декан. Знаєте? – А хіба Богословіє є несвятим? То, знай, богозневага... – То я підказав, – знову нечистий. Сміється, гопцює. – Ага, то він так казав. – Солопух оглянувсь – там чорт. – Він, звісно, він! Бо хто, крім нього? – дідусь сумно помахав головою. – Ще тобі, блуде, ось що скажу: більше не капай своїм тим романом (у повістині накапав...). То проти бандерівців капав, тепер – за. То – серед гуцулів, тепер – серед бойків. Частину гонорару взяв – і сиди тихо. А Батярський міст без тебе опишуть і оспівають. Мовчи, бо досить вже дьогтю... – Та я роман той перероблю, еге... Ще раз і ще... – Переробиш? А тих тридцять років, що капав у ньому кожному на догоду, замало? Шкода, чоловіче, чорнил, пожалій сиву голову. Варто вже тобі, небоже, й про душу подумати, сумління очистити, а не в бойківські словники заглядати. Солопух: – Йой, як я маю з того кола пекельного вийти? Що мушу вчинити, аби стати, нарешті, Людиною? Прошу, не мовчіть... Дідусь:
193
– Слухай мене, а не того арідника, – показав на пекелю. – Ще раз кажу: – Іди, піщинко мала, до Храму, до Божого Храму. Колінькуй, молися і кайся! Бо карма твоя – ґудз на ґудзі. Грошей не жалій (ти їх, знаю, вмієш робити!) – молебні найми. За себе, дружину, родину – теперішню і колишню... А ще Україну проси: може, простить, блудного сина простить. Ну, іди-іди, засвіти свічу в своїм серці... Свічу каяття і любові! – Тут старця не стало. – Не слухай його, я тут найстарший! Хойці, Юдо, хойці – чекаю, – чорт ніжно свого бранця кликав. – До тебе? Вже ні! і так купу гріхів маю: відмолити треба, – сказав колишній член сімейної парторганізації і, замість додому, побрів до редакції. Щоб там протверезіти. ...А чи Солопух відмолить гріхи – залежить від нього самого. І тільки! 8.08.2003 р., Борислав
194
195
ДОЛЯ повіть в новелах
196
1. БУТИ ВЕСІЛЛЮ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Було надвечір’я. Тихе і лагідне. Небо чисте, немов позамітане, прозоре – дзвенить! Лише на взаході де-не-де хмари збираються – мов верета, подерті. То обнімуться, то,мов кози, на дибки стають, а то й борикаються: б’ються за сонце. А воно, непокірне, їм весь час не дається, з-поміж їхніх лапищ усе вислизає і промінням, наче цівки дощу, донизу стікає. Хапай, обнімай – даремно: ніяк не затулиш. Хмарки бешкетують, як повінь, нуртують – усе хвилями, золотом, диблячись, немов сполошені коні. До студентського табору «Москвич» підкотив. Погурчав– погурчав, кволо зачахкав і вмовк. Із авто – троє: хлопець, дві дівчини. Одна – висока, мов жердка, блондинка, друга – середнього зросту, круглолиця–як сонях, гінка, що лозина. Очі – каро-зелені, глибокі, носик – кирпатий, лице – в темних накрапах. Коса із плеча – змійкою, змійкою. Пишна, туга. Дівчина усміхнена вся і весела, а що вродлива, то як намальована. Олесь як побачив її – занімів. З місця – ні кроку, немов заворожений. Було так кілька хвилин. Нараз себе переміг Усміхнувся. – Допомогти, може? – І рукою до валізи потягся. Та було вже запізно: ручку хапнув інший хлопець, приїжджий. Моргнувши Олесеві, він з ношею до адміністративного будинку поцугав. Із ним – та, висока. – Дякую, але бачите... – красуня за своїми пішла. – Хто вони, ці придиби? – Олесь спитав у Ступака Івана. – Та-а якісь москалі. З Одеської політехніки – по документах бачу, – відповів студент-адміністратор. – Москалі – кажеш? – перепитав колегу Олесь. Одна з них, чув, красно по-українськи балакає. – Пожартував оце я, – Іван засміявся. – Тепер ми, як знаєш, усі – москалі: в одній державі живемо. Чужій... – Так воно, так, – Олесь пішов собі геть. Наступного дня, перед самим обідом, одесити верталися з лісу – з грибочками на тоненьких гілках, з квітами. Олесь із Михайлом Щурком, своїм приятелем, до них підійшов.
197
– З файним «уловом» вас, людоньки... Коли знайомитись будемо? – то Олесь. – Не коли, зараз! Я – Льоня, – і простягнув руку. – Люда. – Наташа... – Оце – я, Олесь, а то – Михайло, наш табірний музикант, теж студент. Правда, Льоня, коли руки тиснув, на місцевих хлопців, видно було, покосився. А як молода трійця мала вже йти, вродливці Олесь на плече ніжно руку поклав: – То як, Наталі, на грибочки можна до вас? – спитав, усміхаючись. – Овва, отак зразу? – дівчина зашарілася трохи, а згодом: – Приходьте, грибів не жалію. Усім вистарчить Олесь був на сьомому небі! Від щастя розцвів, як бузок: синьо-синьо – очима... Він весь час, чув це, наливався силою – могутньою і щасливою. Зрадів – аж світ закрутився. Що це – кохання? З першого погляду? – Олеся таки повело якусь мить, але встояв. На небо – зірниця, Олесь – поміж домики. Михайла з собою не взяв: боявся, аби красуню не вхопив. Могло таке бути, могло: молоде – що весною гілля: притулиш – зростеться. Ранком другу сказав: «Знаєш, вона як богиня! Вона – моя доля.» – «Чую, буде весілля, бігме...» – вирік Михайло. – Ну як? Грибочки смачні? – Наталя, повівши бровами, Олеся спитала. – А ти як гадаєш? – хлопець торкнувся руки дівчини. – Не знаю... – Смачні, дуже-дуже. А хто їх готував? Ти чи, може, Людмила? – Ні, не ми, а наш Льоня, – тепер уже Люда. «Ото похвалив...» – подумав Олесь. Потім усі грали в карти – в козирну. Умова така: хто скільки програє, стільки разів ранком під їдальнею має «дуріти»: бекати, мекати і, як пацятко, кувікати. Залежить, що собі вибереш. Вродливка, хоч Олесь помагав, найбільше програла. Правда, зранку не захотіла «дуріти», проте мусила. Люда
198
так само, як і Наталя, у шкіру тварини залазила. Нічого не вдієш: умова така! Звісно, смішили себе й хлопці: вони, мов барани, бекали. А потім в Олеся, Наталі були довгі дні – щасливі і радісні. З лісом, скелями Довбуша, з річкою і з розмовами. Були в них і ночі – наодинці, при місяці. Їм хотілося так, аби табірне життя не скінчилося, а з ним літо-літечко. Їхнє перше і, либонь, не останнє. Олесь нудився, нервував, як Наталі не бачив і як до неї Льоня підходив. Вона його якось заспокоїла: – Та ти не хвилюйся: він – не нашої крові, гендляр з діда-прадіда, – дівчина очима пограла. – Я – степовичка, із Січеслава, а ще пишусь – Наливайко. Може, це тобі щось говорить? – Говорить, аякже, таке ж саме прізвище мав керівник народного повстання в Україні, – Олесь на хвилю замовк, згодом додав: – Бачу, до тебе ще й Михайло, мій друг, часто підходить... – Дурненький! З-поміж вас я тебе лиш до свого серця впустила, – Наталя обняла хлопця, поцілувала. Від поцілунку і слів на Олеся хлинула повінь – повінь почуттів і любові, довіри і впевненості. Йому знов світ закрутився. Мабуть, впав би, якби Наталя не втримала. Так, у них – в Олеся і Наталі – були вечори, хмільні, як дурман, на зорях і квітах  настояні. М’які, з поцілунками. В один із таких, що був останнім у таборі, Олесь у Наталині очі заглянув. У них – повно кохання. Жагучого, щирого. Не очі – заручини. Наталя – не дівчина, а богиня. А коли їхні губи міцно злилися, Олесь зрозумів: бути весіллю! Коли – ще не знав, але знав, що йому бути! 2.02.2002 р., Дрогобич – Борислав
199
2. «ГІРКО» ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Весілля гуляли у Славка – брата Олеся. Гостей було мало: мама Олеся (батько не міг: інвалід...), Славко і Ганна– братова, Геннадій Мороз – свідок Олеся, студент, Таня Габуда – студентка, свідок Наталі, сусіди, знайомі. Усього – душ двадцять. Батьки молодої телеграму дали: «Бажаємо щастя Бути не зможемо далеченько». Пробігши рядки телеграми, Наталя – у сусідню кімнату. Там плакала. «Чого оце б раптом?» – Олесь занепокоївся. – Може, що з дівоцтвом прощається? А може, з приводу телеграми?» – і до молодої пішов. – Олесю, як це розуміти? Скажи, хіба тих сімсот кілометрів – то так вже далеко. Є поїзд, літак... А ще й «Жигулі» своє мають... – Наталю сльози душили. – Це ж не просто забава, це ж наше весілля... – Та заспокійся, кохана, не треба! – Олесь свою суджену пригорнув. – Знаєш, нам, молодим, дорога ця близька, а для них, батьків твоїх, мабуть, задалека. – Ні, на батьків я жалю не маю, але ж сестри... – Наталя знову заплакала. – Маю їх трійко, то хоч би одна з них приїхала. Молоді вінчалися у Палаці щастя. До церкви не йшли – боялися: студенти ж. Був місяць лютий, високосний. На небі – ані хмарини, тепло і сонячно, немовби влітку, Наталя у фаті – радісна і щаслива. То ж треба так: у Січеславі коріння, а весілля – в Дрогобичі. Не диво? Та й чоловік в Наталі нічого: з лиця – іди, оглядайся, не п’є, не курить. Голову має – до наук різних. Як житиме далі – Наталка не знала: їйбо, ще півтора року учитися, а там... Хто його зна, куди на роботу пішлють? Правда, буде старатися, щоб до чоловіка, еге. Він, Олесь, у липні – учитель-філолог. І те, як вона, не знає, де працюватиме. Якось-бо казав, що кагебе готує йому, націоналісту, «вовчий білет»... Добре, що хоч з інституту не витурили. Добрі люди трапились: відстояли! Правда, були і такі, що в прірву штовхали. На щастя, не впав... Так, упасти – не впав, – Олесь згадував, – але в душу все ж плюнули – та так, що й досі гидко за них, рідненьких, серед яких своїм наче був. Хто вони, хто? Свої, не чужі (за
200
чужих йому байдуже!) – оті, що тебе вчили! Правди і честі, ідеї і чину. Вчили того, чого, мабуть, у собі ніколи не мали. Проте їх, зрадливих і підлих, не карай, Господи, вони вже собі свою дорогу знайшли – між небом і пеклом, криваву, Юдину... Так, малолюдне весілля, зате веселе. Співали і танцювали, жартували, сміялися. Старостиха:
Поклонисі ти, Наталю, Знизька і знизька, – Буде тобі родинонька Зблизька і зблизька. Поклонисі ти, Наталю, Ще раз і ще раз, – Буде твоя родинонька Зараз і зараз...
Староста:
А ви, гості, пийте, Мене не питайте, Пийте, гості, все, – Староста несе...
Гості:
Пити не просіте, А тільки несіте: Ми ж прийшли до хати – Пити і сьпівати.
Старостиха:
Будьмо всі у тості, Милі наші гості. Прийшли не мовчати – Весілля справляти:
201
Весело сьпівати, Дітей величати, Що женяться нині При усій родині..
Наталя знову у кімнату – поплакати... За нею – мати Олеся. – Не плач, моя рибонько, ти тут не сама – Олеся, знай, маєш, мене, нову родину, – і пригорнула невістку, як рідну дитину. – А батьки, сестри твої згодом приїдуть, побачиш! При кінці весілля молодій заспівали:
Вибирайсі, ти, Наталю, Вибирай, вибирай І на тото подвір’ячко Ані сі не взирай...
Про молодого теж не забули:
За поріг, зятечку, за, поріг, Не забудь дьикувать за пиріг... Не той пиріг, що-с повів, А той, що-с не їв... Бо той пиріг маковий – Буде тобі лакомий...
Олесь, дружби:
Та іду я, іду за поріг – На м ‘якенький оборіг. Коли пиріг отой з ’їм, Все одно вам не повім! Мій пиріг теж маковий, Буде жоні лакомий...
По весіллі гості – додому, господиня – у спальню: чисту постіль стелити. Наталя братову перепрошує: – Ми, Ганю, місце вже маємо – у готелі.
202
– Та що ти? Цього не буде! Хіба вам наша хата чужа? – Не чужа, звісно. Але... там буде зручніше, – Олесь братову переконував. – Ми, студенти, вже звиклі – до гуртожитків, ти́сняви, – то Наталя. – Може, справді, Ганю, їм там буде незле. Ти забула? Самі колись вчилися, – брат Ярослав переконував. Готель, звісно, не рідна оселя, але студентам, що не тутешні, був бажаним. У кімнаті, тісній і холодній, народилося щастя – сімейне і Боже. Долею дане. Яким воно буде в майбутньому – ні Олесь, ні Наталя того не знали. Знали лише, що воно буде! Як у людей, може. Тепер головне, що вони разом. Віднині – навіки! А це одне із покликань сім’ї: жити в мирі, усім насолоджуватись і свій рід продовжити. Задля цього варто жити і працювати. Так було завжди – з віку-правіку. Так було з усіма, так буде і з ними! 5.02.2002 р., Борислав
203
3. СОНЕЧКО ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Народження дитини – завжди свято. Очікуване, радісне. Перше дитя – то їх, батьків, власна доля. Своєї долі чекала і Наталя. Олесь – теж, звісно. А в народженні дитини – щасливу долю не тільки свою, але й українського роду. Наталя Олесю звірила свою радість: «Мусиш, коханий, скоро нові сукні купляти – ширші, цупкіші». Олесь дуже зрадів: «Трудно із цим, але нема на то ради: куплю!» Наталя якось його руку притулила до лона: – Послухай, воно вже живеньке. – Дитя брикалось, наче рибка у сітях. Наталя: – Цікаво: хлопчик чи дівчинка? Олесь: – Хто б не був, але – наше, – і Талю цілував, цілував. Ні він, ні вона тоді ще не знали, що дитина – не тільки щастя, але й обов’язок. Перед Богом,собою, родиною і Батьківщиною. Наталя, правда, до того трохи готова була: курси молодих породіль проходила. Олесь, навпаки, про дещо дізнався із книг, яких накупили. Аякже, книги мусили мати, бо готувалися стати батьками. Але... але молодята чогось все-таки не знали. Тайну життя, яку Господь Бог усім посилає, аби в мирі і злагоді жити! Не знали, бо Біблії не читали. Одне, що не було де взяти, а друге: за неї – карали! Надійшов радісний день: Наталя матір’ю стала. Клопіткою і дуже щасливою. З вікна, що у будинку пологів, Наталя Олесеві записочку кинула: дівчинку маєш! Вага – 2,5 кг, зріст – 41 см. Олесь прочитав і заплакав. Від безмежного щастя. Батько він, гей! – Я – батько! Чуєте, ні? Батько я, батько! – Теплі почуття Олеся, мов хвиля, накрили: «Маю для кого я жити!» Усі, хто тут був, йому заздрили (по-доброму, звісно). Друзі – теж: щасливий! Має хату, дружину, дитину – ого! Олесь і Наталя вже мали квартиру – двокімнатку, на четвертому поверсі. Без меблів ще, холодильника, з голими стінами. Але вона – все-таки своя, омріяна.
204
Дитяче ліжко стояло у кухні, неподалік від плити. Там тепло і затишно. Як купали, малятко кричало, ніжками воду бовть-бовть, навсібіч очима, очима. Потім дитя сповивали – по самісінькі пахви. Тісно: нога до ноги, щоб рівні були. Як-не-як, дівчинка. Роженицю Олею нарекли. Хрестили в помешканні. Правда, в чужім – із священиком. У церкві чи вдома боялися: дорожили роботою, батьками, а також дипломами. Боялись, бо стіни теж вуха мали – за тої комуни. Та й сусіди декотрі: в очі – ягнятко, а поза очі – вовк сірий... Йшов місяць за місяцем, як осінь по літі. Олюнька росла, набираючись сил. Вже, бач, свої ніженьки пробує: від мами бігом-бігом – до ялинки, а там тато – хап і дитя втримав... Щоб ходити самій, доні сил бракувало, тому за меблі хапалася, на стінку спираючись. Якось, було, з кухні до Олеся прибігла. Папери – зі столу, ніжками – туп-туп, руками махає, щебече: – Та-атку, мама ложку валить... – Моє сонечко ясне! Мама не «валить», а «варить»! Не ложку, а – кашку. – Олесь, сміючись, хапнув дитину на руки, пестить-голубить. І, як коник, ігагає – з Олюнею на плечах. Олесь та Наталя радіють: у їхній господі поселилося щастя, яке Сонечком звуть. Маленьке, крихкеньке іще, а як гріє! Боже... Олесь щодня, крім неділі, на роботу свою – в інституті, Наталя – у хаті, з маленькою квіткою. А як прийде – тоді коло доні, Наталя – на кухні, у ванні: робота тримає. Правда, Олесь їй помагає – у всьому. Словом, життя – як вода: тече і тече. Бо текти мусить! Чи весело, сумно – тече. Наталка якось навіть заплакала. Олесь: – Ти чого, кохання моє? Наталя: – Зваж, любий, тепер я тебе, як колись, так не кохатиму... Олесь: – Знаю, кохана. Між нами – дитина, – і дружину обняв. – Може, колись ще менше любитимеш: як Оленька матиме кого бавити...
205
Наталя: – Я знаю... – і щасливо заплакала. Оля заслабла – на бронхи. Їй потрібен був інший клімат. Теплий, сухий. Такий – в Січеславі. Туди доню відвезли: так Наталчина мати веліла. Через півроку занедужала і Наталя. Страшно і непоправно. Чи кара якась, випадковість – ні Олесь, ані Наталя не знали. Знали вони, що Господь не карає. Бо кожна людина має свій шлях. Яким їй іти – то справа вже вибору. Він – також від долі... 10.02.2002 р. Борислав
206
4. НЕБУТТЯ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Голубченко, лікар-хірург, сходив сходами. Високими, зчовганими. Непевно сходив, стомлено. Білий халат подекуди заплямлений свіжою кров’ю. Руки його, дужі, костисті, ледь-ледь дрижали. Коли підійшов, мовив Олесю: – Е-ех, дуже зле, брате! Рак у Наталі. Через місяць-два – похорони... – І перед тим, як зайти до ординаторської, ще додав: – Ти тільки їй не кажи, що за хвороба. Бо – згорить... зразу. Олеся враз світ придавив – навально, мов камінь. У голові – загуло-зашуміло, а в очах – кола. Багато їх, ой, багато! Що було ще – Олесь вже не чув. Спам’ятався – в саду. Молодому і чистому. Тримався за стовбур і плакав-ридав, як маленька дитина. Білі халати його заспокоювали: ви ж не один у своїм горі. Така ваша доля! А її – не минути. Беріть себе в руки, бо маєте донечку, а попереду – багато роботи. Медики ще щось казали, та їхні слова – повз Олесеві вуха... Перед очима Наталка: на лікарняному возику. Хоч зболена, але, як ружа, рум’яна. Очі великі, усміхнені, а кутики губ дрібно тремтять. Це, мабуть, єдине, що Наталю виказує: боїться... Як візок із ним порівнявся, Наталочка заспокоює: «Ти дивися мені! Тримайся, я скоро... Бувай!» Операція тривала декілька годин. Діагноз: ендометріоз, а виявили – рак... Метастазоване усе тіло, крім печінки. Олесь часто вмлівав, йому хотілось одного – плакати, плакати... Як тоді, коли батька до тюрми брали, за брата – «ворога народу». Наталя до тями довго не приходила. Медсестра Олеся весь час заспокоювала: «Та ви не хвилюйтесь – усе буде добре... Дружина прокинеться – от побачите!» Тих слів Олесь майже не чув. Його всі думки – із Наталею, весь позір – на обличчі її. Кругловидому, із накрапами. Бачить: на очах – вії тремтять. Ніс тонкий, трохи кирпатий. Волосся – каштанове, кучеряве. Вся наче аж світиться – із середини. Так, Наталка прокинеться, але без здоров’я... Навіки! Про це лиш Наталка не знатиме... Їй не скажуть – ні лікарі, ні Олесь, ані хворі. В онкологію Наталку (Олесь просив) не передали, аби там не зачахла. Олеся ще одне непокоїло:
207
слати в Січеслав телеграму чи ні? Наталка просила: «Про операцію батькам ні гу-гу, поправлюсь – напишу». Боялась за свою маму, що хвора на серце... Наталя до тями прийшла через півгодини. Спершу очима сюди-туди – по палаті. Усміхнулася – зболено, тихо: – Бачу, жива, – і поглядом – на Олеся. Радісним, теплим. – Тобі жити і жити, – Олесь підбадьорив, ковтаючи сльози. Сили Наталі верталися – кожного дня. Поволі, як тепло по зимі. Лице – спіла вишня, руки – довгі, худі. Халат – як на цівочку. Олесь таки відбив телеграму: «Приїжджайте Біда». Тато і мама побули три дні – і поїхали. Казали: «Слава Богу, жива. Вдома роботи усякої...» Були капельниці, хімікотерапія. Наталя уже на ногах. Робота, колеги, друзі – але коротко. Здоров’я її різко погіршилось. Очі – глибокі, рухи непевні. Олесь сюди, туди – усю Україну об’їздив: може, хтось знає, поможе... Давали мазі, краплі, наливки, трави, рецепти. Грошей не жалів, сподіваючись чуда. Йшов час – Наталя сохла і сохла. Як сосна, що їй коріння підрізали. Раптом їй забаглося додому – у Січеслав: там-бо доня її, сестри, батьки – їй там легше буде... Бо – отчий край... Поїхали разом. На вокзалі Наталю проводжали подруги, друзі. Вони, як і Олесь, знали, що Наталя Дрогобича вже не побачить... Вона, небога, цього не знала. Так, вона – степовичка, козацького роду, сильна натурою – то видужає. Вірила в це – кожного дня, кожної миті. Олесь, коли б міг, усі її болі на себе узяв би, аби лиш її вирвати з пазурів смерті. Це ж казав і її батько. Мати Наталі про рак дізналася лише в Січеславі. У Дрогобичі чоловік їй не казав: за її серце боявся. Олесь у Дрогобичі, звісно, теж ризикував: як дружина помре, чи простить йому теща, сестри, родина? А ще власне сумління – завсігди мучитиме. Він таки мучився: для чого дозволив Наталі додому поїхати? А що мав робити, коли така її воля? Їй Ангел приснився: ставний, красивий, з крильми, весь сяє... То був її Хоронитель! І чувся їй голос: «Скрізь добре, Наталю, а дома найкраще – рушай! Там твоє дитятко, батьки, сестри, там
208
рідне небо... То ж – з Богом!» І Наталя поїхала – під рідне небо, під сонце, де вперше побачила світ Божий, де росла, де мала померти... ...Прощалася з світом Наталя в лікарні. Ще звечора хворі палату покинули, бо знали: вмиратиме... Олесь усю ніч – із Наталею. Приліг, та не спав. Йому так хотілося з нею, дружиною, свій вік звікувати! Щасливо, у злагоді – як голуб з голубкою. Думав й про Олю: хто її, малу, без матері захистить, нагодує, до себе пригорне? Вона така ще маленька, наче ціпонька, безпомічна – пташенятко... Без крил. Так, він усе зробить, аби доня кривди не мала, щоб була щасливою. Усьому зарадить, бо і сам без мами зостався. Одне Олеся гнітило: як Оля себе в житті поведе? Чи його розумітиме? Так, йому буде трудно, але він все робитиме, аби донечці татом-мамою стати. Але чи зможе? На це відповіді не знаходив. Та й не міг знайти! Одне лише знав: без Олі йому життя – не життя... Вона буде коло нього – заповнить нестачу Наталі, в оселі, мов метелик, літатиме. Олесю, живи: маєш для кого! Наталя двічі вмирала. Перший раз – на руках Олеся. Перед тим, як землю покинути, тихо шепнула: «Ой, темно, Олесю, так темно... Фіранки відслони... повітря, мало повітря... Ні-ні, заслони! Йой, світло! Багато... Разюче, колюче... – Наталя поривалася встати, але не могла. – Олесю, он вузлик, вузлик... Прошу, розв’яжи...» – то були її останні слова. Позбігалися люди. Перепитують, плачуть. Лікар: «Фізична смерть вже настала...» Олесь викликав тещу. Вона навзрид плакала, побивалася. О, невже чудо? Ураз Наталине серце забилося, нагрілася вся, підняла вії... З куточків очей – сльози, сльози... По лиці, на подушку. Наталя щось хотіла сказати, але не змогла: у неї лише губи дрібно тремтіли... Дві-три хвилини – і очі Наталі, колись ясні, великі, згасли навіки... Душа одійшла, а тіло зосталось. А також чоловік, доня її, родина уся – тут, на землі. Колись – такі близькі, а нині-далекі... «Що то, знов доля?» – подумав Олесь і заплакав. 20.02.2002 р., Борислав
209
5. ВИБІР ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ – Ану, геть звідси! Геть, щоб і ноги не було, чуєш? – Петро Наливайко виганяв зятя. – Не забереш її – чуєш? Внучці тут – рідна оселя! Ти-и зрозумів? – зі злості тесть Олесеву торбу – за браму. – Тату, я не на зовсім Олю беру... Я лише місто, де народилась, їй покажу, квартиру, в якій мешкала... Крім вас, вона ще одних має – бабусю та дідуся. Вони теж хочуть внучку побачити. – Нічого, вони зачекають! А, Олі там нема що робити! Дрогобич – то лихомань, чужий край. Як і Львів той – бандитський, як гори – з пістолями, – тесть кров’ю налився. – Олечка – сирота, і тому в Січеславі до школи ходитиме. Знай, у ту саму, де вчилася Таля... Олесь не здавався: – Сирота? А хіба я вашій внучці не батько? – Був колись, був... Тоді, як Таля жила. – А чому так? Я вашу доньку на тамтой світ не спровадив... – Не знаю, свідком не був... Кажуть, Наталі там, у вас, поробили... Може, навіть з твоєї рідні. А може, місто таке: дике, курне... – Курне? Ви ж були – і не бачили? – Олесь стенув плечима. – Та воно у стократ чистіше за ваше. Із нафтою, правда, але без радіації хімічних викидів... – О, хіба ти в Москві, що її, радіацію, бачиш? – Петро Наливайко підняв кулаки. – Їдь собі геть! – і танком на зятя. – І забудь, що маєш доньку! Чуєш? А ще пам’ятай, що тебе тут ніхто не чекає! Зрозумів, ні?! П’ятилітня дівчинка, що в балці метеликом пурхала, на подвір’я прибігла. А коли дід Олеся за браму виштовхував, голосно закричала: – Татку, татку! Олесь чув доньчин голос, та саму вже не бачив, бо важкий засув високу браму замкнув. Зять, мов жебрак, кілька разів на подвір’я просився – даремно: там, на дворищі, людських голосів уже не було, а собачий лиш гавкіт. «Мабуть, в літній кухні, – подумав Олесь, – йому кісточки миють...» – Він постояв ще трохи й пішов. А куди – й сам не знав.
210
Він, як Наталя жила, тут завжди бажаним був. Як рідного сина приймали. А тепер? Що за причина? – Олесь сушив голову. – Може, що з Нелею, сестрою Наталі, він не зійшовся? Вона, як Наталі не стало, була ніби не проти, але.,. Але все упиралось в квартиру, яку, в разі згоди, треба було міняти на Січеслав. А це для Олеся було понад силу: він, що в сирім Прикарпатті знайшовся, спеки і півроку не міг би знести. Не бажала цього колись і Наталя: «Мені не зле коло гір: люди тут добрі, чисте повітря, краса! – мамі писала. – У бойківськім краю я свою долю знайшла! А ще, знай, тут України більше, ніж в нас... різні традиції, своя мова...» Правда, були у Наталі хвилини, що всією душею до степу тягнулася, до своєї домівки. Він, Олесь, її розумів: вона, як верба, – мусить корінням своє відболіти... Тому кожного літа у її батьків гостювали. Наталя помагає мамі, бабусі, а Олесь тестю: робить усе, що під руки потрапить. Тож хліб даремно не їв, як тепер ото дорікають. До того ж, він і Наталя між собою жили у мирі і злагоді, як Бог повелів. Олесь знову під браму вернувся. Сів на колоду і далі здогадками мучився. А може, то бабуся Наталі – причина? Було, не раз їй шептала: «Тікай з того краю, від бандьорів отих... Там, кажуть, навіть забити можуть...» А може, Оленьку не дають, боячись, що він її буде кривдити... Кривдити? Вона ж його доня! Він теж ріс без мами. А такі, як відомо, кривди не роблять. Надходив вже ранок. Сивий, росяний, із прохолодою. Очі в Олеся печуть, мов хто солі насипав, дрижаки – по всім тілі. Промерз, аж зубами ценькоче. У голові гуде, немов в казані. За довгу ніч він надумав: викрасти Олю... З тим і пішов – до Віктора, стриєчного брата Наталі, Брів-йшов балкою, весь час оглядаючись, ніби хтось його тут зможе впізнати. Сива стежка, що ще туманом бралася, вела його до «черьомушків». Олесь поспішав, бо йому конче треба порадитися, що йому, бідному, далі робити? Вони з Віктором наче приятелі, то, може, чимось поможе... Віктора не було вдома, а лиш Вікторія – дружина його. Затію Олеся зразу схвалила: – Зробимо так: я піду на подвір’я, Олі шепну, що ти в балці, – виклала свій план молодиця. – Донька зійде в балку, а ти її якось замороч – і до мене! Тоді й повезеш...
211
Проте сталось неждане, негадане: зранку Петро Наливайко зятя шукав – того внучка бажала. І сусіди, що зятя прогнав, йому очі кололи. Як у балці Олеся знайшов, тесть до нього лисицею: – Вибач, то – усе нерви... Знаєш, передова, фронт, робота. – Ветеран війни, праці орденами подзенькував. – Не тиняйся отут, додому ходи! – і для примирення руку подав. Оля, як батька побачила, одразу – на руки. І, шию обнявши, плакала-голосила. А потім усім твердо мовила: – Я хочу в Дрогобич! Це – рідне місто моє, бо там народилась, жила... – Оленько, так, але там вже мами нема, – прабабуся солодко заспівала. – А що, то татка вина? – Оля відрізала, наче доросла. – Не його, але, знаєш, родина його... ну, цей... рак їй накликала, – стара жінка мокрий рушник до чола тицяла, сподіваючись, що цим правнучку зворушить. – То правда, Олечко, правда... Якби мама Таля з нами була, то б жила! – хтось із тіток капав дитині на голову. Після цих слів Оля ще більш по-дорослому: – Татку, збираймось додому! Я-a іду з тобою! – рука доні Олеся міцно-міцно заруку вхопила. І тягнула, тягнула – до високої брами. У Наливайків іншого вибору вже не було, як підкоритися волі дівчинки. На пероні, гамірному людьми, Олі кричали: – Ти, Оленько, довго там, у Дрогобичі, не затримуйся! Чуєш? Погостюй, погостюй – і додому! Пам’ятай: малі песики тут, кавуни, балка, кролята... Хтось ще додав: – Мед, пасіка,річка, пісок, сонце, машина! Правда, Олесь тоді знав: Оля їде надовго! Не знала того його доця: гадала, що лише у відпустку. Так, Олесь вже це знав, проте одного не знав: що чекає його у майбутньому? Не тільки його, але й Оленьку – долю свою... 6.02.2002 p. Борислав
212
6. ЯКОСЬ ВОНО БУДЕ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Йшов час і роки – одним плином. Оля росла, набираючись сил – фізичних, духовних. Вродою – мама, м’якістю – тато. Ніжна і романтична. Правда, обоє вони – Олесь і Наталя – були такими: красивими і романтичними. Тож природа і про їхню доню подбала. Так завше буває: крона – з коріння... Оля мужніла в садочку і в школі, а потім – диплом заробляла, аби легший хліб мати. Було Олесю, звісно, нелегко – без господині. Не солодко й Олі жилося – без матері, її ласки і пильного ока. Як дівча підростало, Олесю ставало все важче і важче. Були дні, що сил не знаходив – ні фізичних, ані моральних. Підростаючи, Оля завчасно хотіла дорослою бути. Часто, бувало, сама в хаті нудилася, тому тікала до подруг. Тато з роботи: кличе, шукає – нема і нема... «Може, щось сталося?» – думає. Всіх подруг обдзвонить, лікарні. Обійде парки, пустирі. Ввечері приблуда його поцілує, пригорне. Серце в Олеся тік-тік – і обм’якне... «У кіні була!» – зізнається донька, вибачаючись. – «Та ж телефон є, може, ні?» – тато запитує. – «Ой, я забула...» – хитрує. Олесеві з дівчинкою досить важко було – як підростала. Інколи, було, норовилася, не слухала, вважаючи, що вже самостійна. Звичайно, Олесь, як міг, руйнував необдумані вчинки доньки, гамував нерозумні потуги. Через це між ними іноді перепалка була. Правда, сварка, як буря, скоро спадала – сонце знову світило. Не раз, було, докоряла йому, чому сам, не приведе матері. Був час, що привів був одну, але їхню хату гріла недовго. Мати їй дорікала: чужу дитину пильнуєш, свою – мені залишила... Прийшла ще одна, але із нею, як з попередньою, дружби не вийшло, бо задуже себе шанувала... Можливо, шукати не вмів? А може, причина, що Олесь засильно Наталю любив? То нічого, що нині не з нею. Прийде час – буде... Був випадок, коли Оля батькові дорікнула: «Навіщо, скажи, брав мене з Січеслава?» – «Хотів тебе з дрімучої кіптяви витягти, а ще – аби українкою стала». – «І як, стану?» – «Не знаю. Це і від тебе, доню, залежить!» Так, Олесь здався
213
на милість Господню. І на свою долю. Так день попри день свою ношу тягнув – у будень і в свято. Виросла Оля – вербиця-дівиця. Весілля би скоро, та нужда всі кути хати обсіла. Влада така, що лиш собі пліт городить. Не воля і розум, а брехня і злодійство – з міст-сіл аж до столиці. Ший, Україно, торби – і манджай у світи. Ти в тому – знавець, чумаками навчена... Отож, українці – в світи. І Оля – із ними: кращої долі шукати. Довго-важко шукала, а таки знайшла: «Тату, весілля роби – матимеш зятя...» То був грім з ясного неба. Весілля? Де – у Дрогобичі, в чужині? Весілля таки відбулося – не в Україні, звичайно. А через рік – внука, тату, йди бавити... Маленьке, щупленьке – колисоньку любить. «Колишися, колисонько, новенька, новенька, аби спало, не плакало дитятко маленьке...» Дідусь колисав і співав... Як колись Олі. Він, дідусь, гордий з онука – росте, мов на дріжджах, вже слова вимовляє. Олесь, правда, не «дідусь», а «дзядек», най чує, най знає. Та нічого: він мову ту знає, а коли щось не так скаже, то дочка, або внук його, знай, поправлять. Та й зять мову його розуміє-шанує: коріння батьків українське... Як земля тепла набирає, Олесь – у дорогу. До свого онука. Приїде: роботи багато – лише розпічни... Робить усе, що до рук проситься. Працюється легко: помічничка має... Оля йому рада, прихвалює: «У тата, як в коня: одна сила лишає, інша знов прибуває...» Оля: – Татку, я тривожусь за тебе... Ти ж вдома сам... Олесь: – Сам? А хіба я вас вже не маю? – Маєш, але ми – далеко. – Нічого, приїду. – А може, вдома якусь бабцю маєш? Привези, твій-бо внучок чекає. – Бабці ще Бог не післав. Може, пішле, – Олесь відбивається. – То перебирайся до нас! Ми усі просимо. – Е ні, доню, ні! Я в Україні свій вік дотягатиму, – Олесеві сльози на очі. – Тобі сюди, в Польщу, все ж легше було:
214
роки молоді, а ще дівчина. А воно, знаєш, дівчатам простіше, бо вони, як верба: де посадиш – там і приймуться. – Татку, повторюю: ти-бо самотній. – Та то... нічого, доню, нічого... Самотність комусь, може, пекло, а комусь – рай... – Але, бачу, літа... – До землі тиснуть?.. – дід Олесь онуку голівоньку гладить, що на колінах вмостився. – Я ще, агій, не вмираю... Посвічуся ще перед вами. А коли з косою прийде, то хтось у рідну землю зариє... На поверхні ніхто не лежить – Татку! Не треба... – Оля зі сльозами в очах. П’ятилітній онук, що на колінах у діда, немов джмелик, крутиться, собі теж: – Дзядек, ти – цо? – мацюпонький ще, та щось вже розуміє. Оля: – Тату... Олесь: – Доню, якщо навіть помру, то ти недалеко. Машину зять має, гадаю, на похорон встигнете, – і обтер очі. – Головне, аби було кому вам сповістити. Все ж, галицький люд добрий: він і в цьому зарадить. Оля: – Тату! Олесь: – Кожен, доню, свою долю має. Може, моя – отака... 8.02.2002 р., Борислав
215
7.  ПОЇДУ, ПОЇДУ ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ Олесь вертався додому – з краю далекого. Вертався не сам – з думками, роками. Своїми, чужими. А їх, тих думок, було, як і років, – аж до землі гнуть. Каменем, каменем... Було, ой, було всяке: і радісне, і сумне, і навіть тривожне. Набачився стільки, що вже не згадати. Перед від’їздом Оля, доня його, каже: – Може б ти, татку, до моєї мами поїхав, га? Ну, щоб попрощатися, – і заплакала, – Бачу, роки гнуть тебе, гнуть... – Поїду, еге. – В Олеся теж сльози. – Поїду, щоби бодай одну галицьку квітку покласти на могилу мами твоєї, моєї дружини. Все сниться мені: мабуть, чекає... Олесь сльози обтер. І далі: – Якщо, доню, вернуся, то добре, а ні – теж добре: разом будем із мамою... В козацькому краї, під одним небом – небом Вкраїни. Тепер вже навічно, еге. Оля: – Мусиш поїхати, таточку: таку долю маєш... Олесь: – Авжеж, таку долю, ой долю... Свою, не чужу, яку не обійти, не об’їхати. Ти теж – моя доля. – Олесь плечі розправив. – Поїду, поїду... 12.06.2003 р., Борислав
216
8. СОН ¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯ А стежина сіра-сіра, м’яка, наче порох. Плететься-веде до могили. На пам’ятній плиті – чорній, із мармуру, – що серед багатьох, Наталі портрет, білі троянди і напис рідною мовою (слова чоловіка):
Допоки жити – нам тужити, Твоїм найменням дорожить, Життя, тобою не дожите, Всім нам скорботою болить...
Там, біля могили, Олесь. На лавці. Перед столиком – сам робив. Сидить і думає. Про що? Про життя-буття – із Наталею, з О лею... Про Творця, Україну, батьків і Вічність. Сидить і думає... Про свою долю... ... Це був лише сон. Так, сон. Поки що... 15.07.2003 р., Закерзоння (Польща)
217
Післямова Три  істини є... Перша – це Господь Бог. Друга – то Батьківщина. Третя – Народ. Вони – три Долі наші. Для нас, землян, що тут, на Землі, відробляєм свою життєву програму. Господь Бог дав нам не тільки життя, але й щасливу здатність – спілкуватися. Словами, що вплетені в речення. Словами – чому? Бо Слово – Сам Господь! Всесильний і милосердний. Він нас створив, любить, веде – до життя вічного і благодаті. Так, Господь любить нас, інакше не створив би на подобу Свою. Тож дякуймо Богу – за щастя народитися, за життя, за нашу мову. Молімось і каймося – за гріхи. Свої, чужі, нашого роду. Бо то – наш обоє ’язок. Перед собою, нашими предками, Спасителем. Без нас їх, гріхів, нам ніхто не відмолить... Так, Україна – теж наша доля. Ми в ній народилися, живемо, тут маємо вмерти... Вона – Батьківщина, як батько і мати. А Батьківщина – що Храм Божий: і любить нас, і очищає. Без нас вона – паче самотня верба, обшарпана злою негодою. Любов до Батьківщини – природня потреба. Не так зовнішня, як внутрішня. Народ – теж наша доля. Сумна, радісна, загадкова. Як безкрила птаха, що прагне злету, – такий мій народ... Знедолений, окрадений, зневірений. Пам’ятаймо: людина не тільки взірець природи, але і її руйнівник. Я – теж той народ. Бо належу до нього. Ділом, словом і – кров ’ю... Український народ має Пророка – Тараса Шевченка. Він, Кобзар, не тільки Пророк і Рятівник нації, але й наше Безсмертя і Вартовий волі. А коли так, то народ наш – незнищенний і вічний! Маєм, звичайно, й інших достойників, світочів нації. їх в нас багато– в Україні і поза нею. Маєм і зрадників... Зраджують все: Господа Бога, Вітчизну, батька-матір, нас і, буває, самих себе... Зрадник, який би не був, – завойовник, але набагато підступніший. Він, правда, теж знемагає – від думки, що вже непотрібний.
218
Звичайно, жити серед людей і Людиною бути – нелегко, бо то, кажуть, солодка мрія і гірка реальність... Хрест, що несу, це і Хрест мого народу. Яз ним – у горі і в радості, при святі і в буднях. Тому і творю “ як можу. Бо творчість – постійний пошук прописних істин. А ще – потреба душі. Яка вона, моя творчість, скажуть вже інші. І доброзичливці, і вороги, і, може, заздрісники. Книга оця –як вода: текла, відтекла... До людей, у сучасне, в майбутнє... Так, у моїй «Долі» – три долі: Бог, Батьківщина, Народ. І – добре! Я маю душу одну, а мушу віддати Тобі, Господи, тобі, Батьківщино, і вам, українці. Усім – порівну. Боже, дай мені сили й снаги – праведно жити і легко вмерти. Боже, якщо я і оступився колись, то прости. Може, не відав я, що робив... Батьківщино моя, підтримуй мене, щоб не впав. Аби прямо ішов, не манівцями, нехатокрайньо... Народе мій, прости блудному синові, якщо колись таким був... Повір: без тебе я себе не уявляю. Любімо Творця – всім серцем своїм, усією душею, всіма помислами. Будуймо свою Україну! Всією громадою і щодня. І не лише для теперішніх поколінь, але й майбутніх. Народе мій, не даймо себе ошукати – з ворогами не раз вже були. Тримаймося рідної хати, аби в ній чужі не жили. Слава Україні! Героям Слава! З Богом вас, люди! Комусь кажу – до побачення, а комусь – прощай... Тож іду до вас, люди. З книгою йду. Приймете, ні? Автор 15.06.2003 р. Борислав
219
Про автора
Побачив світ Божий у с.Волощі на Дрог обиччині, там же виколисався. Рано лишився без матері. Скінчив Грушівську середню школу, українську філологію Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка та студії військової журналістики. Вчителював у селах Зворі та Долішньому Лужку (Львівщина). Деякий час працював у вузі, в якому навчався, а також у ПТУ-54, Був директором Стебницької СІП № 7, шістнадцять років пропрацював у добровільно– спортивних товариствах профспілок міста Дрогобича, понад шість років очолював їх. У молодому віці пережив сімейну трагедію: померла дружина, залишивши трирічну донечку, для якої був і батьком, і матір’ю. З 1990 року – завідувач відділів національного відродження, правового виховання народного часопису «Нафтовик Борислава». Автор кількох сотень статей, нарисів, репортажів, інтерв’ю, низки прозових творів, поезій, пісень, рецензій, мистецьких оглядів. Був співзасновником та співавтором трьох номерів підпільного альманаху «Тустань» (1989-1990 рр.). Видав історико-краєзнавчу книгу «Волоща – отча земля» (2001 р.). Романтик, оптиміст, завжди позапартійний, з-поміж товариства і самотності вибирає друге. Виховав доньку Олю, має внука Адріана



Создан 26 мая 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником