МОМЕНТ ІСТИНИ… ДЛЯ КОГО – СОЛОВЧУКА?




 

МОМЕНТ ІСТИНИ… ДЛЯ КОГО – СОЛОВЧУКА?

Роман Соловчук знайшов нову нагоду потішити своє самолюбство. “Краяни” – нова книжка запопадливого журналіста-галанівця. Цього разу – нариси.
Видрукована вона на цифровому дублікаторі “Duplo”, який, по суті, є власністю Бориславської міської ради. Цю чужу власність одіозний редактор народного часопису “Нафтовик Борислава” давно експлуатує у власних меркантильних цілях, створивши під себе підпільне книжкове видавництво. Від видавничої діяльності грошики течуть і течуть…
Що не кажіть, а Р.Соловчук кебету, наче лихвар, має: книги (а їх уже близько тридцяти!) видає від імені видавничої фірми “Відродження”, що у Дрогобичі. Від такої співпраці поважна фірма у грошовому вимірі має хіба що одні нулі… Бачите, усе зроблено так, що, як мовиться, комар й носа не підточить… Ага, навчили його, навчили… Були такі, не тільки свої, але й чужі!
Про що ця книжка? З анотації до неї дізнаємося таке: “… Роман Соловчук подає на суд читача своєрідні літературні портрети відомих людей Борислава і бойківського (“бойківського” – чому з малої букви?) Підгір’я, які по-різному засвітили зорю свого таланту, краян і краянок непересічної долі”.
Хто ці незвичайні люди? Звісно, поважні і знані! У Бориславі й поза ним. Це – Іван Гнатюк, Ірина Сеник, подружжя Стефанія Костецька – “Квітка” та Павло Левко – “Гора”, Ігор Нижник, доктор богословія отець Роман Василів, Ярослав Струс, Зенон Антонішак, Лев Пеленичка, Михайло Гамула, Григорій Піцюра, Ярослав Мацьків, Остап Шидловський, Іван Піраник. Попри них згадуються ще й інші достойники Бойківського краю. Немає, на жаль, інших імен, котрі теж досить потужно прислужилися Україні. Немає, звісно, бо назвати автор не відважився…
Є в книзі й публіцистика, яка, як і нариси, друкувалась раніше у міській газеті, якою був колись “Нафтовик Борислава”. У згаданій анотації зазначено, що “вони (нариси і публіцистика – А.Г.) стануть у пригоді всім, кого цікавить історія і сучасність рідного краю”.
Зверніть увагу на тезу – “сучасність рідного краю”… Рідного краю – чийого? Соловчукового? Сучасність – якого періоду? Радянського чи, може, українського? Далебі, й з цим автор-упорядник сяк-так дав собі раду: повишкрябував лише ті свої публікації, які є, так би мовити, даниною теперішнього часу.
А де інші публікації – власне, оті нариси, де бравий галанівець тотально знущався над українськими патріотами, хто тілом і душею не сприймав комуно-московського режиму? Де вони, де? Чому “поборник” правди і справедливості не підселив до своїх “Краян”?
Відтак, знаємо – чому… Бо не хотів нам (і собі!) нагадати оті свої – рідненькі галанівські “золотопері” заслуги, не раз ламаючи долі таких патріотів України, як отець М.Мельник, М.Луцький, вчительська сім’я Панівих, Іван Стебельський (перша публікація – “Пан Іван в “оборонцях”, “Нафтовик Борислава” за 26.02.1982 р.), Є.Маличкович та багатьох інших. Не хотів, аби у пам’яті людей не відновились отакі-от “епітети”: “драконові зуби”, “націоналісти-душогуби”, “бандерівські схронники”, “дивізія каїнів”, “гітлерівська п’ята колона”, “бандерівські посіпаки”, “отупілий зброд”, “гітлерівські прислужники”, “відщепенці”, “кривавий союз оунівських убивць”, “наймані убивці”, “союз хреста, тризубця і свастики”, “мельниківські душогуби”, “банди Куп’яка”, “підла куля з куцих обтинків”, “вампіри в “оборонцях”, “пани-яничари”, “агенти гестапо”, “зграя двоногих вовків”, “бандерівські виродки”, якими ще замолоду Соловчук будував “Вавилонську вежу”, аби з її висоти здобути собі оце диявольське “золоте перо” імені Я.Галана.
А скільки доль, а скільки здоров’я, ба навіть життів спаскудив він невинним людям – про це Р.Соловчук як “вірний ленінець” у 70-80-х роках не думав. Йому, кар’єристові, тоді було лиш одне на умі: досягти найвищої журналістської слави! А якою ціною – він не думав. Бо знав, що усі тили – громадські й політичні – йому, вислужникові, забезпечені. “Кумами” і партійними босами забезпечені. Був певен, що завше матиме хліб і до хліба, а “совєтизація” України – то вже назавжди! Чувся, як риба у воді, адже він – Р.Соловчук, Р.Карпінський, Р.Леньків – родом, як сам зізнався, із “сімейної парторганізації”, що отаборилась у с.Голоскові Коломийського району на Івано-Франківщині. Про те, що назрівали неминучі суспільно-політичні зміни, рідні “куми” не завше ділились зі “своїми” невеселою інформацією, що СеРеСеР, який на ладан вже дихає, неодмінно шляк трафить, а на уламках нелюдської імперії відновить свою Державність зросійщена Україна.
А тепер повернімося до книги, зокрема до розділу публіцистики – “І простіть нам провини наші”… Сентенцію публіцистичних виступів Р.Соловчука досить об’ємно висвітлив видатний поет України, бориславець Євген Титикайло: “Під заголовком “І простіть нам провини наші” з’являється щось на зразок прилюдного каяття. Але вдумайтесь: провини “наші”, а не “його” (Соловчука – А.Г.). І в самому тексті теж “провин” майже не видно” (ст. “Нагорода за вислужництво” – “Мій Дрогобич”, № 51 від 22.12.2005).
І справді, в останньому розділі книги Роман Соловчук просторікує: “… це спроба переосмислити головні віхи життя (чиї?! – А.Г.). Адже мало не в кожного з нас настає м о м е н т і с т и н и, коли пора б оглянутися на прожите і пережите, спробувати пропустити їх через “сито” свого сумління…”. І далі: “Чужі долі й нас (не його ж! – А.Г.) обпікали, декому і “крильця” ламали”. Трохи нижче читаємо: “Покладімо руку на серце: не раз і не два нам (і знову – не йому! – А.Г.) доводилося грішити проти істини”. Так, доводилося грішити, але не йому, Соловчуку, а, з’ясовується, “іншим журналістам, письменникам, учителям, навіть людям негуманітарних професій”. Що спонукає по-соловчуківськи “спокутувати будь-яку провину”? “Це – ставати кращим, благороднішим, добрішим, робити користь ближньому, громаді, суспільству. Ось що таке каяття і спокута”, - резюмує автор. Ой, і наробив він, Соловчук, “користі”!.. Людині, громаді, суспільству…
Виникає ще й таке запитання: чи таким “благородним” і “добрим” став він, пенсіонер, пенсія якого становить понад чотири тисячі і сто гривень? І чи покаявся перед народом, якого впродовж багатьох років терзав, розпинав на Голготі всеукраїнської трагедії разом зі своїми червоними хлібодавцями? Ні, не покаявся, бо в його наскрізь грішному тілі, прикритім генетично нашою вишиванкою, ще й досі сидить зловіщий демон вседозволеності, продажності й зазнайства.
Видать, Ярославові Мацьківу (героєві нарису) справді близькі слова, озвучені автором книги: “Мені направду не соромно за прожиті роки…”. Дозволимо й собі запитати, але тепер у самого Соловчука: “А тобі, товаришу Романе, теж не соромно за прожиті роки? За ті кривди, які ти, наче Юда, чинив своїм жертвам?”. Скажи, не соромся, Господь Бог і народ правду люблять. Може, простять…
Насамкінець кілька порад автору книги “Краяни”: а) варто вже видати другий том нарисів – отих, якими ти обпльовував порядних людей і по-варварськи ламав їхню християнську і життєву долю; б) у бібліографічній довідці наступної книги ще раз потішся своїм “патріотизмом”, бо, як-не-як, був головою Товариства української мови ім.Т.Шевченка, делегатом Першого (установчого) з’їзду цього ж Товариства в Києві у січні 1989 року, декілька років був … членом РУХу як суспільно-політичного об’єднання. Либонь, не з власної ініціативи був … Кажуть, таким, як ти, повеліли…
… А тепер порада й автору цієї статті: дати собі слово, що наступна Соловчукова книжка, тепер уже новел, теж буде належним чином оцінена – стосовно змістової частини, художньої досконалості та видавничої доцільності.
Буде оцінено, буде, адже, як пише автор книги “Краяни”, настав “момент істини”… Справді настав? Для кого? Для Соловчука, може? Ні, лише не для нього!

Андрій ГРУЩАК,
член Національної спілки журналістів України



Создан 12 мая 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником