Соловчук Роман. Прощення не буде




 

 

 

 

 

Над Карпатами небо звисло, Поміж гір – плескіт-шум води. Незаслужено декабристом Заслали мене сюди...

Р. Соловчук

м. Борислав, 1972 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“Нема нічого таємного,

щоб не стало явним.”

(Єв. Марка, 4,22,

Луки, 8,17)

“Старий злочин має довгу тінь.” (Англійське прислів’я)

 

Роман Соловчук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Статті

Повість

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Грімнище

«Карпатська Брама»

2014

 

УДК 821.161.2-92

ББК 84(4укр)6-4

 

 

 

 

 

Соловчук Р. Прощення не буде: статті, повість. – Грімнище: «Карпат-

ська Брама», 2014. – 124 с.

 

«Прощення не буде» – нова книжка журналіста Романа Соловчука це статті і повість, які були надруковані у міській газеті «Нафтовик Бо- рислава», в інших виданнях. Вони – відгомін минулого в іменах, подіях і фактах.

Книга адресована тим, хто цікавиться історією рідного краю. ISBN 971-842-1937-43-0

 

 

 

 

 

 

Післямова Є. Титикайла, Р. Пастуха, А. Грущака

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ISBN 971-842-1937-43-0


© Соловчук Р., 2014

© «Карпатська Брама»,

оформлення, 2014

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ – СТАТТІ

 

 

 

ПАМ’ЯТЬ ТОГО НЕ ЗАБУДЕ

– Бійці ідеологічного фронту –

 

Іванові Миколайовичу Полянському не вперше доводиться ви- ступати з лекціями на атеїстичну тематику. За плечима у нього, вчи- теля історії восьмої середньої школи, двадцятип’ятилітній педаго- гічний стаж. І майже стільки ж він виступає з бесідами, лекціями, в яких розвінчує релігійний світогляд. Коли побувати на його лекці- ях, справді можна заслухатися, настільки багаті вони конкретними фактами з життя нашого міста, області. Недарма Івана Миколайо- вича вважають одним із найактивніших лекторів міської організа- ції товариства «Знання».

Часто виступає І. М. Полянський на промислових підприєм- ствах. Та кожен раз хвилюється, бо ж на нього чекають люди, хо- чуть почути від нього щось свіже, цікаве. Багатьма запитаннями, наприклад, засипали його, коли він виступав нещодавно перед ро- бітниками екстракційного заводу рудоуправління.

А, власне, багатьом цікаво було б дізнатися, як саме став Іван Миколайович лектором-атеїстом. Дозволимо собі одну нескром- ність: підслухаємо, його думки, а в них віднайдемо найцікавіші, спогади зі сторінок життя.

 

Малий безбожник

Іванко стояв біля порогу, втупивши очі в землю. Через плечі переки-

нута полотняна торбина з книжками ніби тягнула його до землі.

– Тату, я вже більше не піду до школи. Вигнали... – сказав він, схлип-

нувши.

Батько його, Микола Полянський, як стояв серед хати, так і застиг,

мов укопаним.

– Як… – вигнали? – вимовив він ледь чутно. – Та я ж усе для вас і наймитую, і гибію коло чужої землі, коло свого півморга, лиш би ви рос- ли грамотними, не гіршими від отих багачиків. Ото є така мені дяка?!

У руці його з’явився ремінь.

– Татку, не бийте!

І він не вдарив. Слухав, як Іванко розповідав:

А було це так. На уроках «закону божого» піп Марчак кожного разу

 

заставляв дітей спочатку говорити «отче наш», а наприкінці – «бого-

родицю». Ото Іванко під бубоніння своїх ровесників виводив і своєї:

«Богородице, діво, на плоті сиділо, як я кинув палицю – воно полетіло». Думав – панотець не почує. Та він і мав якийсь винятковий слух. І по спині, по голові дев’ятирічного хлопця застрибала здоровенна трости- нова палиця.

– То ти знову богохульничаєш, голодранцю нещасний! – верещав він.

– Геть мені зі школи, щоб духу твого тут не було!

Так і не вдалося Іванові Полянському закінчити за Польщі три класи. Хоч із усіх предметів мав відмінні оцінки, та через неповагу до «закону божого» двері школи для нього були зачинені.

А батько втішав сина:

– Нічого, Іванку, вони тут довго не протримаються. Побачиш, ще во-

сени ти підеш до школи.

І справді, не минуло й трьох місяців, як над селом зійшло вересневе сонце нового життя.

 

Лицарі зради й ганьби

За СЕЛОМ то з одного боку, то з другого гупали гармати. Сили були нерівні, наші з боями відходили на Схід.

У липні сорок першого в Долішньому вже були фашисти. Першими, хто вийшов зустрічати окупантів, були піп Марчак та два його сини. Один – у церковній рясі, два – з жовтоблакитними пов’язками та з три- зубцями.

– Нарешті дочекалися ми вас, наші визволителі, бив поклони до зем- лі Марчак, подаючи окупантам хліб і сіль… О він, запеклий уніат, по- слідовник графа Шептицького, покаже тепер усій отій голоті, яка почала бокувати від церкви, а чомусь більше горнулася до «совєтів».

А «визволителі» швидко проявили себе. Звичайно, не без допомоги Марчаків та їм подібних. Убивали ні в чому не винних людей. Грабува- ли, забирали у бідняків усе, що під руку потрапляло, гнали молодь на каторгу в Німеччину.

Особливо розпиналися перед окупантами попівські синки. До ві- йни в селі працював учителем єврей. Любили його як брата і дорослі, й малі. Та Марчакам цей вчитель не сподобався ще тоді, коли навчав дітей простих трудівників любити свій народ, бути активними будівниками нового життя. Однієї ночі гітлерівські прислужники і вчинили над ним криваву розправу...

Якось одного дня зігнали все село до церкви... Марчак розпи-

нався:

 

– Брати і сестри парафіяни. Прийшов великий час – поклястися на вірність фюрерові, третьому рейху. Сьогодні ми будемо благословляв ти добровольців у дивізію «СС – Галичина».

Усього п’ять чоловік із села зголосилося служити фашистам: два Марчаки-молодші і три – куркульські синки. Цих найманих убивць, зрадників народу свяченою водою кропив панотець Марчак. Старшого попівського вилупка знайшла куля, а молодший наприкінці війни дреме- нув разом із тими, кому продав честь і совість.

 

Нове життя перемогло

Того осіннього ранку тисячу дев›ятсот сорок шостого по всьому селу блискавично розійшлася страшна звістка: бандерівці напали на хату мо- лодої вчительки російської мови і закатували її. Не минуло й кількох днів, як оунівці вчинили ще декілька брудних справ у Долішньому та в інших селах.

Іван Полянський дав собі слово: відомстити і за вчительку, і за од- носельчан, закатованих бандерівцями. Він став бійцем винищувального батальйону.

Пройшло декілька років. І. Полянський після закінчення педучи- лища працював у тодішньому Ходорівському, а згодом у Самарському районі. На той час оунівці були здебільшого викурені з лісових нір, але подекуди вони ще здійснювали терористичні акти.

У селі Бісковичах на Самбірщині у церкві було знайдено цілий склад зброї. Піп-уніат виявився покровителем націоналістів-душогубів, бла- гословляв їх чинити нові криваві справи. Відома істина: кроти зроду не люблять сонця. І церковнослужителю, і отим виродкам бандерівським однаково було не до вподоби нове життя, що з кожним днем цвіло і буй- нішало. Та нове перемогло. А разом із тим вимело покидьків на закор- донні задвірки...

 

* * *

Над столом нахилився в задумі чоловік. Так, Іван Миколайович го- тується до чергової зустрічі з людьми, хоче на конкретних прикладах із свого життя розповісти їм про кривавий союз оунівських убивць і їх духовних покровителів – попів-уніатів. У кожній його лекції слухач знайде свіжий факт, оригінальну думку. А тому робітники, перед якими І. М. Полянський хоч раз виступав, з нетерпінням чекають чергової зу- стрічі з цією людиною.

«Нафтовик Борислава»

22 березня 1975 р.

 

ВЕЛІННЯ ОБОВ’ЯЗКУ

– Бійці ідеологічного фронту –

 

У першому цеху центральної бази виробничого обслуговування, де виготовляють запасні частини для нафтової промисловості, ремонтують бурове обладнання, майже щодня наприкінці обідньої перерви збирають- ся робітники. Сюди, як і в інші підрозділи, часто навідуються політінфор- матори, агітатори, лектори. І чи не найчастіше приходить до робітників агітатор-атеїст Семен Григорович Швед. Його бесіди завжди слухають із цікавістю і захопленням. Ловлять уважно кожне слово агітатора не лише молоді, а й старші за віком. Бо знають: багато пережила ця людина і в війну, й у післявоєнні роки. За фронтові походи – нагороди на грудях у ве- терана. Орден Вітчизняної війни другого ступеня, багато медалей. Тепер Семен Григорович, який багато років працює контролером відділу техніч- ного контролю підприємства, теж отримує подяки за сумлінну працю. А шість років тому на його грудях засяяла Ленінська ювілейна медаль.

Про що розповідати цим людям, які з радістю збираються послухати, інколи посперечатися у пошуках істини? Про реакційну діяльність церк- ви і сектанства, про зв’язки уніатів із українськими буржуазними націона- лістами. Діяльність цих душогубів не обійшла і його сім’ю...

...Біля пам’ятного обеліска скорботно нахилився літнього віку чоловік. Вчитувався у викарбувані літери, що кричали до нього іменами полеглих за світлу долю прикарпатського краю, і невигойна рана вже вкотре заще- міла у душі. Там викарбувані імена і рідних Семена Григоровича Шведа

– батька, брата, сестри. Вони загинули тоді, коли над усією Європою вже давно дарувало синяву чисте і мирне небо.

За буржуазно-поміщицької Польщі родина Григорія Шведа із села Урож належала до найбідніших. Та поважали цього розумного чоловіка односельці за прямий і відвертий характер, непокірливу вдачу.

Не любили його тільки піп та дехто із сільських багачів.

– Чого ти, Григорію, до церкви не заходиш? – якось поцікавився пано- тець. – Та й дітей взагалі не посилаєш до святого місця. А старший твій Семен єресь безбожницьку говорить поміж однолітків.

Григорій Швед не виправдовувався перед попом ні за себе, ані за сво-

їх дітей. Був він чоловіком невіруючим, а що симпатизував комуністам

– про це знали в усьому селі. Зневір’я в бога зародилося ще на австрій- ській війні, де з христовим іменем убивали мільйони людей. Потрапив у російський полон. На його очах відбувалася революція, громадянська ві- йна. Переконався, що тільки Радянська влада може принести щастя таким біднякам, як він. Отож, коли повернувся в рідне село, не раз розповідав

 

сусідам потай від стороннього вуха про життя в Радянській Росії, на звіль-

неній від поміщиків, капіталістів Україні по той бік Збруча.

А діти йшли батьковими слідами. Семен ще змалку здружився із Во- лодимиром Пістоляком, який отримував від підпільників-комсомольців тоненькі брошури про комунізм, про світлу долю в Країні Рад.

Коли одного разу батько знайшов у сина таку книжечку, не сварив його. Бо й сам чекав, коли зійде зоря з Сходу.

І зоря зійшла – у вересні тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого. Зустрі- чав із хлібом-сіллю людей із зорями на будьоннівках. А син Семен разом із Володимиром Пістоляком вступили невдовзі в комсомол, організували в Урожі комсомольський осередок.

Коли ж почалася війна, Семен пішов на фронт. А Пістоляка окупанти схопили в перші дні окупації, разом із націоналістами вчинили над ним криваву розправу. Десятки урожців убили тоді фашисти та їх прислуж- ники.

Прийшов час – і знову селом ішли радянські танки, націливши жерла гармат на Захід, на Берлін...

Мелодійно дзвеніло пшеничне колосся, віщуючи добрий урожай, за- пашний хліб із визволеної від фашистів землі. Рівно лягали перші покоси. Урозький селянин Григорій Швед міцно стискував у руках косу. У нього чомусь пшениця достигла найшвидше, бо ще ніхто не виходив на поле збирати хліб. Люди були зайняті іншими турботами. З усіх кінців села долітало дружнє постукування сокир. На місці спалених хат виростали новенькі. Це зводилося поміж руїнами нове життя.

Лиш коли опустилися сутінки до землі, прийшов додому. Вся родина була у зборі. І син молодший, і дочка. А от старшого, Семена, не було – ще служив у рядах армії.

Вечеряли дружно, а збоку, біля тарілки, завжди стояла чиста ложка. Це для Семена. Так було й того вечора. Згадували брата і сина, який ще не повернувся із фронтових походів.

Раптом у двері постукали. Не постукали, а вже гримнули чи то при-

кладами, чи важкими чоботами.

– Відчиняйте, українські партизани. Маємо справу до вас...

Мусив відчинити господар, бо й так двері виламали б.

– Здоровенькі були, – вишкірив зуби старший з оунівців. – Вже пове-

черяли, посьорбали совіцької юшки?

– Та що з ними панькатися, – додав інший бандерівець. – Хай тепер нашої вечері попробують...

Він хотів ще щось сказати, та наймолодший Шведів син кинувся до вікна. Довга автоматна черга – і він повис на підвіконні.

 

Григорій ураз метнувся до сина, та і його щось сильно вдарило в гру- ди, і він, падаючи, увіп’явся руками за горло одному з оунівців. Він уже не бачив і не чув, як убили дочку, як у нього, мертвого, переляканий бан- дерівець випустив ще цілий магазин патронів...

Про все це дізнався Семен Швед від односельців, як повернувся до- дому. Пройшов війну від першого до останнього дня – жодного разу не заплакав. А тепер сліз не вистачило. Руки стискувалися в кулаки, коли переживав трагедію своєї родини, сотні трагедій інших сімей.

Одразу ж записався у винищувальний батальйон, став «яструбком». Поклявся, що до того часу не випустить зброю з рук, поки хоч один оуні- вець стоятиме на перешкоді новому життю.

Три десятиліття минуло відтоді. Майже весь цей час трудився Семен Швед у Бориславі. Тут вступив у партію. Довгий час уже працює на колиш- ньому ремонтно-механічному заводі, а тепер центральній базі виробничого обслуговування. Взагалі Семена Григоровича рік тому відправили на заслу- жений відпочинок. Та не зміг всидіти вдома ветеран війни і праці. Тягне до колективу, з яким спрацювався, до молоді. Та й не тільки праця манить Семе- на Григоровича. Він відчуває себе потрібним людям. Чи не тому його довгий час обирали головою групи народного контролю, а тепер він очолює атеїс- тичну раду підприємства. Часто виступають і він, і член ради Зенон Воло- димирович Когут перед трудівниками з бесідами на антирелігійну тематику.

– До зустрічей з віруючими я готуюся ретельно, – ділиться думками Семен Григорович. – Адже кожен раз вони хочуть почути від тебе щось нове, переконливе. Тому й не пропустив ще жодного номера журналу

«Людина і світ», читаю й іншу літературу з атеїстичної тематики.

Атеїстична рада, створена на підприємстві минулого року, значно по- жвавила індивідуальну роботу з віруючими. Агітатори-атеїсти часто ви- ступають перед робітниками. Семен Григорович приходить до трудівни- ків цехів найчастіше. Бо так велить йому обов’язок ветерана війни і праці, наставника, комуніста.

«Нафтовик Борислава»

31 липня 1976 р.

 

 

 

ПАМ’ЯТЬ НЕ ПРОЩАЄ

– Пост імені Ярослава Галана –

 

Як і під час кожного масового заходу, цього дня клуб шахтарів озоке- ритового рудоуправління був переповнений. Тільки не було посмішок на обличчях людей, що зібралися в цьому залі. Суворі погляди, в очах у кого

 

смуток, у кого біль, а в серці – жива рана, яка ніколи не загоїться безслідно.

Отой рубець пам’яті передається від покоління до покоління.

На тематичний вечір «Цьому нема забуття» зібралися і люди похилого віку, і представники середнього покоління, дитинство яких проходило під грозовими хмарами війни, і молодь, яка порівняно недавно поповнила ряди робітничого класу

З лекцією про ворожу суть українського буржуазного націоналізму ви- ступив викладач Дрогобицького педагогічного інституту Микола Архипо- вич Сибіль.

– Радянські люди, сказав він, – сповнені бажанням гідно зустріти шіст- десятилітній ювілей Великого Жовтня. Кожного з нас радують успіхи, роз- квіт нашої Вітчизни під зорею Радянської влади. І чим більше радіємо ми, тим більше скаженіють наші ідейні вороги, які вже не раз замахувалися на наше щастя, виборене у пам’ятному Жовтні тисяча дев’ятсот сімнадцятого.

Буржуазна пропаганда завжди й у всьому спиралася на вигадки і фальш,

лиш би очорнити наш лад, наші здобутки, перспективи.

Активними трубадурами в лігві антикомунізму були і є українські бур- жуазні націоналісти, які вірою і правдою служать тим, хто й нині готовий розв’язати нову світову війну, принести горе і страждання мільйонам людей.

Лектор докладно зупинився на історії виникнення українського буржу- азного націоналізму, розповів про його реакційну антинародну діяльність ще до революції, коли в жорстоких класових битвах кувалася перемога Ве- ликого Жовтня.

Ганебну роль зіграли націоналісти після Великої Жовтневої соціаліс- тичної революції, продаючи Україну німецьким, польським, румунським окупантам.

Та особливо багато злочинів вчинили люті вороги українського народу під час і після Великої Вітчизняної війни. Бандерівці, бульбівці, мельників- ці, попівські синки з дивізій СС «Галичина» і «Нахтігаль» чинили жорстокі розправи над мирним населенням, на їх совісті сотні тисяч безневинно за- мордованих людей.

Пам’ять нічого не прощає. Вона суворо карає тих, хто посягнув на щастя свого народу. Із гнівом розповідали очевидці про те, що довелося пережити у воєнні і післявоєнні роки на Прикарпатті, коли ночами випо- взали з нір бандерівські душогуби, мов павуки, вишукували нові і нові жертви.

– І нині пам’ятаю отой осінній вечір тисяча дев’ятсот сорок четвертого,

– з болем розповідав робітник рудоуправління Іван Євстахович Шандрів- ський. – Тато якраз повернулися з роботи і поралися на подвір’ї, а мама готували вечерю.

 

Несподівано люто загарчав пес. До хати підійшли незнайомі люди. Ми з мамою вибігли надвір. Сумніву не було – бандерівці.

– Більшовицький агітатор, – вишкірився один із них до батька. – Ось і зустрілися. Маємо одну досить приємненьку розмову

– А ви чого витріщилися, – гаркнув уже другий на маму і на мене. – Ану,

марш до хати!

Нас двох замкнули, а тата повели невідомо куди. Тільки через два дні його знайшли у лісі, побитого, порізаного ножами.

За що ж убили його песиголовці? Чи не за те, що він, колишній бідняк із Підбужа, у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому став справжнім господа- рем, брав активну участь в утвердженні нового життя, у сороковому одним із перших у селі подав заяву до колгоспу

Коли прийшли фашисти, за доносом націоналістів батька довго розшу- кували, та він зумів переховатися. Робили на хату нальоти й бандерівці, але він встигав зникати. Якось налетіли оунівці вночі і, не заставши тата, за- брали всю його одежу.

На закордонних задвірках, можливо, й тиняється хтось із убивців мого батька. Сичить люто в мікрофони ворожих радіостанцій на наше світле сьо- годення, в яке він і сотні подібних йому стріляли з обрізів.

А для моєї сім’ї Радянська влада зробила багато, Маємо гарну квартиру, живемо в достатку. Пам’ятаю, мій тато не раз говорив, що хоче вчитися, йому не судилося. Та за нього вчаться мої діти, а його внуки. Син навчаєть- ся в політехнічному інституті, дочка – у Львівському університеті.

Так живуть сім’ї колишніх бідняків по всьому Прикарпатті.

– У мою сім’ю оунівці також принесли трагедію – убили брата Михайла,– розповів на вечорі озокеритник Теодозій Ількович Бадецький. – Ще в 1939 році пішов він служити в Радянську Армію. Там і застала його війна. Тисячі кілометрів фронтових доріг подолав він, дійшовши до самого Берліна.

А коли відгриміли останні бої, повернувся додому, повний бажання жити радісно і щасливо, виношуючи світлі мрії.

Якось запросили брата на весілля в сусіднє село Попелі. Так і прийшов туди, як із фронту у військовій формі, з орденами і медалями.

І не відав, що за ним віддавна пильнували ті, хто всю війну відсидівся в лісі і волів краще грабувати людей, служити гітлерівським окупантам, аніж воювати проти них.

Того вечора вони підкралися і забрали Михайла з собою просто з весіл-

ля. Міцно скрутили руки і повели до лісу По дорозі люто били і знущалися.

Аж через чотири місяці знайшли Михайла. Він лежав у глибокій ямі зі зв’язаними руками. Бандити випалили йому очі, вибили зуби, поламали ребра.

 

Немало кривавих злочинів учинили оунівські душогуби, тисячі неви- нних жертв залишили вони по містах і селах задля так званої «самостійної» України, для панів і підпанків.

Тільки Радянська влада дала нам щастя і волю, право на працю, освіту,

відпочинок, впевненість у завтрашньому дні.

Страшно було навіть слухати розповідь робітника рудоуправління Станіслава Михайловича Бориславського. У нього фашисти вбили матір, п’ятьох рідних, братів, сестру, двох двоюрідних сестер і двоюрідних братів, дядька. Усе це сталося за дві ночі.

Коли убивали маму, в руках у неї була п’ятирічна донечка. Бандерів-

ський садист спочатку ударив ножем маму, а потім – дівчинку.

Брата Мар’яна, якому було десять років, били прикладами доти, поки він на їхніх очах не помер.

П’ятнадцятирічному братові Григорію катюги завдали 22 ножові рани.

Помер того ж таки дня.

– Я знаю тих, хто убивав мою родину, й нині проклинаю їх та їм по- дібних, хоч могили багатьох убивць вже давно заросли чортополохом, – з гнівом говорив С. М. Бориславський. – Це куркульські і попівські синки з Попелів В. Костишин, Є. Терляк, В. Лабанич, які спочатку служили в ди- візії СС «Галичина», а після її розгрому полізли у бандерівські схрони, аби потім гаддям виповзати вночі, убивати ні в чому не винних людей.

Презирство і прокляття – ось який одностайний вирок трубадурам українського буржуазного націоналізму винесли учасники вечора.

На тематичному вечорі виступили також секретар міськкому партії Г. М. Бойко, секретар первинної парторганізації рудоуправління Д. А. Хоми- шин, комсомольський ватажок цього ж колективу Вячеслав Самарій. Вони розповіли пре розквіт міста за роки Радянської влади, трудові успіхи озо- керитників у здійсненні накреслень XXV з’їзду КПРС.

Наприкінці учасники тематичного вечора подивилися документальний фільм «З тих пір, як пам’ятає історія».

«Нафтовик Борислава»

26 березня 1977 р.

 

 

 

КОЛИ ПЕРЕТИНАЛИСЯ МАТЕРИКИ

 

Людські долі... Скільки і як глибоко можуть розповісти вони про життя різних поколінь нашого народу, якими незвичайними були вони декілька десятиліть тому в нас, на Прикарпатті, коли ще панували сва- воля і безправ’я, коли в нашому місті вулицями у відчаї і безнадії тиня-

 

лися тисячі безробітних, як милостиню, випрошуючи роботу, коли під віянням ідей Ве-ликого Жовтня не на життя, а на смерть кипіла запекла боротьба між працею і капіталом.

Ця боротьба породила кращих людей, мужніх, самовідданих, які за-

для щастя робітничого готові були йти на самопожертву.

Таким був і Микола Михайлович Продеус, ім’я якого добре відоме в нашому місті. Адже цій людині, яка була одним із найактивніших ко- муністів, смерть не раз заглядала у вічі. І в польських катівнях, і в Іспа- нії, коли М. Продеус у складі інтернаціонального загону воював проти франкістів, і в роки Великої Вітчизняної війни, коли вірний боєць партії пройшов тисячі кілометрів фронтових доріг...

Його нині нема серед нас. Але є і вічно буде пам’ять про рідного сина

Борислава, комуніста, революціонера, патріота.

А ще – автобіографічна повість Миколи Продеуса «Коли перетина- ються материки», видана в 1965 році «Каменярем». Про цю книгу ми й хочемо розповісти, детальніше, разом із героями цієї оповіді побувати в Бориславі двадцятих–тридцятих років.

Нелегкі випробування випали на долю М. М. Продеуса. Дев’ятнадцять літ минуло йому, бориславському гірникові-озокеритнику, як вступив він до лав Комуністичної партії Західної України.

Рано пізнав нужду і голод, безправ’я і наругу, як і сотні, тисячі його ровесників. Можливо, це спонукало хлопця більш відкритими очима дивитися на світ

Не так уже й безслідно пройшли для нього найми, гірка доля ро- бітника озокеритової шахти, коли по-рабськи треба було працювати на капіталіста.

«Тачки, тачки, тачки. Одна за одною. Вони рвуть руки, висмоктують з тіла сили. Груди забиває важке повітря: дихати нічим. По чолу течуть гарячі патьоки, пробираються десь за комір...

І знову тачки. Вилізаю драбиною з ствола, мало не падаю. Так три дні...».

Здавалося молодому робітникові тоді, що впаде духом. Та коли бачив поруч сильних і вольових людей, які зовсім не безпорадними вигляда- ли перед грізним власником копалень Фібертом – і сам відчув приплив якоїсь незвіданої сили.

Серцем і душею сприйняв тоді Микола ідеї колишнього богунця, комуніста Петра Торбяка, людини, яка відкрила перед ним новий світ – світ боротьби за щастя народне.

Перше доручення підпільного осередка. Із хвилюванням тримав лис-

тівки, а серце так шалено калатало, що здавалося: от-от, вискочить із

 

грудей. Обережно, щоб не натрапити на поліцейських, розклеїв малень-

кі білі чотирикутники, які несли віщу правду робітникам.

Не спали тієї ночі ні комісар поліції Хлаповський, ані вахмістр Не- вядомський. Та й чи одна ж то безсонна ніч буде у вірних лакеїв буржу- азного ладу.

Бо листівки сміливці розклеювали не лише в робітничих кварталах,

а й... на дверях поліцейських казарм і комендатури.

Правда, після цього Миколі Продеусу довелося вперше перенести поліцейські тортури.

«Я ніби прокинувся від довгого і глибокого сну. Але чого не вдома? Чотири стіни, ребристе віконце. Це та сама камера. Мокрі стіни, холод- ний цемент. Чого так пече обличчя? Провів рукою по ньому. Щось засо- хло. Кров. І волосся злиплося».

Продеуса били люто і несамовито, вимагали видати тих, хто послав його на завдання. Та він мовчав. Так і не добившись нічого, вахмістр Не- вядомський наказав випустити Миколу. Бракувало доказів. Та й кортіло поліцейським стражам постежити за хлопцем...

Першотравень... Його чи не щороку широко відзначали бориславські пролетарі. Робітниче свято перетворювалося у політичну маніфестецію. Над колонами демонстрантів займалися полум’ям прапори. Так було й тоді, у тисяча дев’ятсот двадцять третьому..

«Група гірників з третьої шахти строєм крокує першою до брами. За ними рушила решта робітників. Над головами залопотіли знамена, з’явилися транспаранти і гасла...».

Ні поліцейські, ні зрадник інтересів робітничого класу керівник профспілки пепеесівець Ясько Галюх не в силі спинити наплив тисяч людей.

«На трибуну піднявся Петро Торбяк. Його розчервоніле обличчя зо-

всім молоде, енергійне. Чорні очі сяють мужністю.

– Товариші, друзі! Люди сіл і міст! – Петро подався вперед, збудже- ний, поривчастий, його чорний чуб вихриться на легкому вітерці. – Ни- нішнє свято – це заклик до нашої свободи. Її ми маємо здобути самі. Допомоги чекати ні від кого...».

Співали робітники «Червоний прапор», а верховоди поліції, пепее- сівці та інші прислужники кусали губи від безсилля перед тією грізною, стіною.

А вночі багатьох ініціаторів робітничого виступу було арештовано. Торбяка, Париляка, Гайдука, Продеуса. Поліцейські катували довго і старанно. Кожного окремо. Та й на цей раз Хлаповський і Невядомський не добилися нічого...

 

День у день боротьба наростала. Доведені до відчаю робітники го- тові були на все. Страшні картини злиднів і безробіття наштовхували кожного задуматися над подальшою своєю долею, долею своїх дітей.

«На вулицях міст, у темних пліснявих норах кам’яниць, на перехрес-

тях болотистих шляхів, у селах і випраних вітром солом’яних хатинах

– всюди несеться розпачливий крик: праці і хліба! Це міські і сільські безробітні ридають: праці і хліба. Бо морить їх голод, бо не можуть ди- витися, як з дня на день чахнуть їх діти, як нидять матері».

Бориславські шахтарі, ріпники боролися. І керівною силою кожного масового виступу, душею тисяч людей були комуністи. Їхні ряди зрос- тали рік у рік. Того ж таки літа тисяча дев’ятсот двадцять третього всту- пив до партійних лав і Микола Продеус.

День шостого листопада 1923 року – дата в історії нашого міста, про яку пам’ятають і пам’ятатимуть внуки і правнуки. Саме в цей день навпроти теперішнього Палацу культури нафтовиків було розстріляно робітничу демонстрацію, її активний учасник – Микола Продеус – від- творює оту картину, сповнену героїзмом і драматизмом.

«Борислав знову у пурпуровій фаті. Осінній поривчастий вітер рве червоні полотнища, та вони випрямляються, стають, як струни. І ці струни співають на вітрі жовтневу мелодію:

– Наш прапор плине понад трони... Мелодія осені, що віщує нове пробудження.

Мелодія, для якої ці вулички стають тісними, Бо їй треба широкого простору, бо їй єднатися з іншими.

– Хай живе свобода! Хай живе дружба з Радянською Росією!».

Розстріл переджовтневої демонстрації бориславських нафтовиків і озокеритників викликав великий резонанс по всій колишній Галичині.

Тисячі людей взяли участь у похоронах полеглих побратимів. При- йшли поклонитися жертвам свавілля і відомі діячі підпільних осередків КПЗУ Василь Коцко і Кузьма Пелехатий. Гнів кипів у душі кожного. По- руч зі скорботою і суворістю народжувалися на обличчях упевненість у собі, надія в завтрашній день, що принесе з собою нове життя, волю. Та щоб цього добитися, треба боротися, ще тісніше гуртувати ряди робіт- ничі. Це розумів кожен.

Січень 1924 року. Один із похмурих ранків розніс по всьому світу трагічну звістку: помер вождь партії комуністів і першої у світі робіт- ничо-селянської держави Володимир Ілліч Ленін.

Докотилася вона й до Борислава.

«Того дня від комуніста до комуніста – слова: «Бути всім по обіді на зборах».

 

Торбяк стоїть засмучений. Обличчя – біла стіна. По ньому скотилася сльоза.

– Товариші, вчора в Горках помер великий вождь пролетаріату...».

Не вірилося Петрові, що Ілліча не стало, бо зустрічався він із вождем у листопадові дні 1917-го в Смольному

Вирішили одностайно: в день похорону Володимира Ілліча на десять хвилин зупинити роботу, передати свою скорботу заводськими гудками. Хай знають пани і підпанки, що й у місті прикарпатських нафтовиків є тисячі про-довжувачів ленінської справи, які готові боротися за торже- ство його ідеалів у цьому знедоленому краю.

«Десять хвилин траурна мелодія п’ятдесяти гудків не змовкала над

Бориславом. У десяти-хвилинній тиші місто. Як країна, як світ.

– Наші серця не прощаються з тобою, Іллічу!

Хай смуток напружить нерви і мозок, насталить волю».

Читаючи автобіографічну повість М. Продеуса, мимоволі відкриваєш перед собою нові картини з життя міста нафтовиків за буржуазно-помі- щицької Польщі, його героїчного минулого. У тому ж таки тисяча дев’ятсот двадцять четвертому відбувся ще один страйк озокеритни-ків, викликаний визискуванням промисловців. Страйковий комітет, до складу якого уві- йшли й комуністи, поставив вимоги озокеритників до Фіберта. Та власник шахти зневажливо поставився до робітників, пригрозивши розправою.

Аж на восьмий день адміністрація пообіцяла задовольнити вимоги страйкарів. Та вже на другий день біля контори вивісили списки. 38 чо- ловік – членів страйкового і профспілкового комітету – звільнено з робо- ти. Серед них – Торбяк, Продеус, Гайдук, Голубицький і інші.

Хтозна, скільки ходив би Микола Продеус голодним, якби не забрали його на службу в польську армію. Та й тут він знаходить однодумців – польських комуністів. Першим із них став для Миколи другом капрал Василь Канапка. Невдовзі Продеус бере активну участь у діяльності під- пільного комуністичного осередку в армії.

Завдяки роботі комуністів було зірвано спробу вчинити розправу над селянським бунтом неподалік Жешува.

Три роки проминуло – і знову Микола Продеус у Бориславі. Картини,

що їх він застав, ще похмуріші і зловісніші.

І знову – страйкова боротьба, нелегальна робота в місті й довколиш- ніх селах. За кожним кроком Продеуса й інших комуністів пильно сте- жили шпики. Після чергового масового виступу один із агентів поліції спробував арештувати Миколу Продеуса. Але той вибрав мить і вдарив шпика складеним ножиком. Та біля хати на нього вже чекали троє. На- валилися, скрутили руки і відвезли в Дрогобицьку в’язницю.

 

Щодня допити, побої. Знову допити. Водили Миколу за чотири кі- лометри до слідчого. Та якось під час однієї з таких подорожей упе- ріщив град. Скориставшись цим, чкурнув поміж людей і поки конвоїр опам’ятався, він уже був далеко.

Через день із паспортом на ім’я Миколи Багрія Продеус уже їхав у поїзді до Самбора.

Звідти в числі завербованих – у Францію. Нелегкою є емігрантська доля. Та в біді люди завжди дружніші. Разом із французькими комуніс- тами Продеус продовжує боротьбу. Тут декілька разів доводилося зу- стрічатися з Морісом Торезом.

На долю його випало щастя побувати у складі делегації активістів французьких профспілок у Радянському Союзі.

«Наче у казковому сні минули тих три місяці 1935 року в Країні Рад. Були у Кремлі, де працював Ленін, про зустрічі з яким нам, борислав- ським хлопцям, розповідав Петро Торбяк. Люди. Як не схожі вони на озокеритників Борислава, на гірників Альгранжа. Немає над ними Фі- берта, Венделя...».

Коли повернувся в Альгранж, невдовзі отримав ультиматум властей: за участь у революційному русі за двадцять чотири години покинути Францію.

Іспанія... Тоді, у тисяча дев’ятсот тридцять шостому, до неї була звер- нута увага всіх людей світу. З нею зустрівся у час суворих випробувань і комуніст Микола Продеус, став у ряди бійців інтернаціональних бригад.

Сюди прибули кращі сини і дочки багатьох національностей, щоб перегородити шлях коричневій чумі, яка розповзалася по Європі, її дра- конова потвора нависла над Іспанською республікою.

У боях під Мадрідом Миколі Продеусу доводилося зустрічатися з легендарним генералом інтербригадівців Лукачем, дочкою іспанського народу Долорес Ібаррурі.

Рідшали ряди захисників республіки, та на їх місце ставали нові й нові патріоти. Всі розуміли, якою страшною загрозою для людства є фашизм.

Миколі Продеусу довірили командувати спочатку відділенням, потім взводом. А коли впав, скошений ворожою кулею, командир роти інтер- бригадівців Станіслав Томашевич, повів за собою бійців роти в атаку.

У бою під Гандесою його було важко поранено. Госпіталь. Після по- разки республіканських військ потрапив Микола Продеус у концтабір у Франції. Знову поневіряння і знущання, тортури.

«Одного ранку, коли, скривавлений, лежав на долівці, з сусідньої камери морзянкою передали, що кілька місяців тому Радянська Армія принесла свободу на Західну Україну. Прикарпаття вільне. Там – Ради».

 

Не вірилося, коли в березні сорок першого випустили його з тюрми,

що прийшла жадана воля.

Чимало випробувань довелося перенести комуністові колишньому інтербригадівцю Миколі Михайловичу Продеусу, і на фронтах Великої Вітчизняної війни. Його, командира роти, двічі було важко поранено у боях під Ростовом і під Корсунь-Шевченківським. Після другого пора- нення він уже й не повернувся у стрій...

Нелегкий шлях пройшла ця людина, залишивши після себе добру пам’ять про свої героїчні діла. До останнього подиху, до останнього сту- ку серця був М. М. Продеус вірним сином ленінської партії, бо більшу частину свого короткого життя віддав боротьбі за торжество Іллічевих дум.

«Нафтовик Борислава»

2, 3, 7 квітня 1977 р.

 

 

РОЗП’ЯТТЯ

– Новела з життя –

 

Марія з неспокоєм виглянула у вікно. І де ж вони тільки запропасти- лися, онучата її, в кого тільки такі вдалися? Вона сердилася, та в тому й близько нічого спільного зі злістю не було.

Літа вже такі, що хочеться інколи говорити самому з собою. Часом і нарікали, хоч у душі раділа і за дітей, і за онуків. Залишилася після ві- йни без чоловіка з двома дітьми. Вивчилися син і донька в інститутах. Галина – так та вчителює в селі. Зять – у колгоспі. Все на полі. Агроном такий, що на всю округу не знайдеш. А син Петро інженером. Далеко від дому, та вже звикла якоїсь. Єдина турбота в матері – одружуватися не хоче. Вдарився в науку. Запитає було, коли невістку приведе до хати, а Петрусь відмахується. Часу, мовляв, нема.

Щоправда, Галинка подарувала їй двох онуків, хлопців-близняток. До школи скоро підуть. Доглядає їх Марія, та хіба встежиш за тими ма- лими футболістами. Аж на другій вулиці, певно, ганяють м’яча.

Поставила вечерю варити. Відтак узяла відро і пішла через сад до криниці. Вже почала було відв’язувати відро, як тут ураз скрипнула хвіртка. З цікавістю озирнулася. І... з несподіванки випустила відро. Вдарившись ще раз об цямриння, так і полетіло воно у воду.

Стояв перед нею сірий і згорблений, з довгою рудою бородою, мов привид. Той самий, що так давно, аж важко їй полічити, скільки років тому, був її чоловіком. Марія не знала, що й говорити.

 

Якби ж то побачила вона, як добирався він до її хати. Не йшов, а крався, як злодій. Тихими закутками, щоб не трапити комусь на очі.

І тепер Іван оглядався, мов би пересвідчувався, що нікого близько нема.

– Мир твоїй хаті, Маріє, – сказав якимсь поблажливим голосом, а сам дивився їй у вічі, шукаючи в її очах хоч якогось маленького добро- зичливого закутка. Та окрім здивованого переляку, не знаходив нічого.

– Запросила б до хати, – сказав, не дочекавшись її відповіді. Взяв у руки валізку і пішов до порогу. Марія – за ним, слухняно і невпевнено, ніби не вона, а він був господарем дому.

Ні, не боялася тепер його. Навіть був момент, хотіла показати йому у зворотний бік, щоб ішов, звідки прийшов.

Та пропустила той момент, і тепер не знала, як спровадити непро- ханого гостя. Найбільше дратував її набожний його голос, занадто вже лагідний.

– То розповідай, Маріє, як жила і жиєш без мене? Чей, заміж вийшла? Він неприємно барабанив пальцем по столу, озираючись по хаті. – Як діти мої, Петрусь і Галинка. Вже повиростали, сім’ями обзавелися?..

Аж тоді Марія заговорила.

– Ти краще скажи, чого прийшов. Яка нечиста сила тебе принесла?

Скільки чорних справ по селах наших натворив, скільки невинної крові і сліз сирітських пролив...

Вона не змогла договорити. Спазма здушила горло.

– Не треба про це, Маріє, – Іванів єлейний голосок не знати куди й дівся. Злоба вже закипіла в ньому. – Що було, то минулося. Відсидів за банду. Знайшов добрих людей. На праведний божий шлях мене по- ставили. Між ними, братами й сестрами, я зрозумів, що нема життя без слова божого...

– Про бога згадав, – не стерпіла Марія. – Якби він був на небі, під такими, як ти, земля б западалася. Забув, як губив людей невинних.

Забув, як просила я тебе: не йди у банду. Не послухав – хотів легко поживитися на людях беззбройних. І ниньки в селі проклинають

тебе. А ти відмолити гріхи хочеш...

– Не виступай проти бога, жінко, – забігав очима по хаті. Шукав якусь зачіпку, хоч не мав на те морального права. – Бачу, он ікону зняла. Комуністкою стала, певно.

– Комуністкою, кажеш? У партії не перебуваю та в душі з нею.

Комуністи мене на ноги поставили, в колгоспі допомогли хату по- ставити. Діти в люди вийшли. А ікону зняла одразу ж після того, як на власні очі побачила живе розп’яття.

 

Хотів огризнутися, перебити її, та Марія тепер не давала йому й сло-

ва сказати:

– Пам’ятаю, йду вранці до колгоспу, лиш тоді, організувалися, пі- дійшла до роздоріжжя та так і обімліла. До хреста, бачу, хтось при в’язаний. Я ліпше придивилася, то побачила... Маленькі ручки прибиті цвяхами, а ноги скручені колючим дротом...

Вона несамовито поглянула на нього, очі потемніли.

– То ваших рук робота. Розп’яли на хресті невинного хлопця. Лиш за те, що тато його захотів жити без страху перед бандерівськими душо- губами, такими, як ти...

Іван позадкував до дверей.

– Забирайся геть, поки діти і внуки тебе не бачили, – вже простогна- ла вона, але в стогоні тому було стільки ненависті, що непроханий гість вхопив валізку і крок за кроком опинився аж за порогом.

Як прийшов, так і пішов, крадучись. Боявся і Марії, і дітей, і онуків,

боявся людей.

«Нафтовик Борислава»

27 квітня 1978 р.

 

 

 

ТРИВОЖНА МОЛОДІСТЬ

– Про тих, хто поруч –

 

Із вікон четвертого поверху адміністративного будинку міськкому партії Борислав – мов би на долоні. У зеленому морі, на гігантські кора- блі подібні, високі житлові будинки. Надворі літо.

Іван Якимович на хвильку відривається від своєї роботи і вдивля- ється в оту живописну красу, від якої й очей не відірвеш. Через хвильку знову робота. Турбот у заступника голови позаштатної партійної комі- сії міськкому партії І. Я. Бондарчука немало. То лист перевірити, то ще якусь справу вивчити. А завтра – чергове засідання комісії. Треба все обдумати, а в першу чергу – про прийом молодого поповнення в партію. Прекрасна молодь вступає до лав КПРС. Глянеш на них і сам помолоді- єш. І чи не від того не раз повертається Іван Якимович думками до своїх молодих років, обпалених війною...

... Їх вели вузькою польовою дорогою. Обабіч було поле, сплюндро- ване танками. Трохи далі шумів густий ліс. Рідне село було вже позаду і з кожною хвилиною віддалялося.

Йшли хлопці як на страту. У вухах ще чулося голосіння матерів. Як за померлими. Всіх двадцятьох уночі схопили під час облави, під дула-

 

ми автоматів доставили в поліцейський пост, а тепер вели на каторжні роботи до Німеччини.

Іван Бондарчук краєчком ока оглянувся, зустрівся з єхидним погля- дом поліцая, синка розкуркуленого колись сільського багатія. Той під- штовхнув хлопця прикладом.

– Іди, комсомолія, – прошипів. – Дякуй богові, що до стінки ще не поставили. А там, у фатерлянді, всі твої більшовицькі ідеї з голови по- вибивають.

Подавив у собі зненависть до фашистського прихвосня. А в голові молотком вистукували думки.

«От і напартизанився, – Майже вголос прошепотів. – Невже так без-

славно закінчаться наші плани?».

Поруч із Бондарчуком ступав Йосип Волинчук, його одноліток. Це з ним планували піти в загін месників, що діяли неподалік у лісах Жито- мирщини. А тепер ніяк не могли придумати, як вирватися.

Дорога привела їх майже до самого лісу. Всього де кілька десятків метрів треба було подолати – і воля або смерть. Вибору іншого не було. Штовхнув Іван ліктем товариша. Миттю збили з ніг поліцая і поки ре- шта опам’яталася, вони вже були коло самого лісу. Ще декілька кроків. Над головою засвистіли кулі. Прилягли – і попластунськи поповзли. Чули, що й інші хлопці взяли приклад із них. Хтось зойкнув, так і не добігши до рятівної зеленої смуги.

Так почалося для вісімнадцятирічного Івана Бондарчука і його ро- весників партизанське життя в загоні імені Кірова, важкі походи по за- болочених лісах. Земля горіла під ногами окупантів. Не було такої ночі, щоб спокійно спалося фашистам. Там ешелон під укіс пустять, там міст злетить у повітря, там гарнізон ущент розгромлять.

Не забуде ніколи Іван Бондарчук, як однієї ночі три групи партизанів зав-дали одночасних ударів по фашистах. Дві – по залізничному і шосей- ному мостах, одна – по гарнізону. Нелегко було взяти залізничний міст, коло якого стояли фашистські дзоти. Під кулеметним вогнем частина бій- ців підклала міни. Решта прикривала їх. А потім вибух сколихнув повітря.

Важко далася ця перемога партизанам. Упав, підкошений ворожою кулею, командир роти росіянин Чугунов. Важко пораненого принесли в розташування загону політрука українця Куліша. Так і не прийшов він до пам’яті. Хоронили обох, рідних братів по крові в одній могилі.

Як визволили радянські війська Житомирщину, багато партизанів влилося до лав діючої армії, а значна частина – в ряди міліції і органів НКВС. Вели активну боротьбу з оунівськими бандами на території Тер- нопільської, Львівської, колишньої Дрогобицької областей.

 

Пригадує Іван Якимович такий випадок, що стався на території ко- лишнього Добромильського району. Група оунівців напала на автома- шину з продуктами для населення, в якій їхали офіцер НКВС і рядовий водій. Офіцера бандерівці вбили, а водія, побивши, поволокли за собою. Привели на допит.

Вночі, коли оунівці добряче хильнули самогону, водієві вдалося втек- ти. Неподалік був райцентр, то через годину він уже був там. Вдарили тривогу. Не минуло й півгодини, як оточили місце, де засіли бандити. Почався запеклий бій. Майже всю зграю оунівців, поза двадцять чоло- вік, перебили, тільки декому вдалося втекти.

Всіляко бувало в ті роки. Якось Іван Бондарчук разом із оунівцем, який прийшов із повинною, побував у розташуванні ще однієї банди. Це відповідальне бойове завдання виконав блискуче...

Вже двадцять літ працює Іван Якимович Бондарчук у Бориславі, в міськвідділі внутрішніх справ. Уже на заслуженому відпочинку, та про- довжує трудитися інспектором по кадрах міськвідділу. Ще раніше був партійним активістом, а тепер ветеран служби має ще одне відповідаль- не доручення – вже майже чотири роки він у складі позаштатної партій- ної комісії міськкому Компартії України.

А про свою тривожну молодість не раз розповідає юнакам і дівча- там, ділиться спогадами про героїзм свого покоління, своїх ровесників, що не повернулися з далеких бойових походів, відстоявши прекрасне сьогодення.

«Нафтовик Борислава»

19 липня 1979 р.

 

 

 

ЦЕРКОВНИЙ «БУКЕТ»

– Із серії «тягне братія, тягне» –

 

У неділю рано збиралися парафіяни на молебень. Щонайпобожніші,

– ті, що з двадцятки, – то все пнуться найближче до панотця Мельника.

Та все оглядаються, та все шепчуть до нього:

– Отче Михайле, йдуть та йдуть. То вже дуже добре.

У Мельника відразу ліва долоня засвербіла. За прикметою визнано точно: буде свіжа копійка.

Ге, якби ж то лише в панотця ліва долоня свербіла. А то ж почав терти нею до ще порожньої таці заступник голови церковного комітету Ю.М. Монастирський. А він чи не найбільше озирався та й підсміхався з боку.

 

«А я, думаєш, попе, що багато урвеш? – Якесь зло говорило зсере- дини. – Дещиця перепаде. Але ти й так добре маєш. Що хрестини чи весілля, то половину «на боже», а половину – «на мені, на собі». А ми вже не такі темні, аби нас провести».

Відігнав думки лукавого, перехрестився, а відтак знову вони, оті вперті домагання нечистої сили, відірвали його від молитви.

«Певно, таки Мельникові треба вділити по-божому, – думав собі далі. Як-не-як, а випхнув він всю нашу родину в начальство «вельми побожних». Та й ключі від церкви довірив мені персонально. А то не жарт – бо скатертиною встелена доріжка до «золотого дна».

Не має чого скаржитися на попа і на бога Монастирський. Бо в церк- ві працює його дружина, касиром у «божому домі» є дружина його бра- та, член церковного комітету Я. В. Слюсар є сестрою дружини. Та ще І. М. Сидорак, яка теж в комітеті – його родичка. Отак-то сформувався їхній фамільний церковний букет.

Отже є всі можливості, аби добра частина грошенят від пастви осіла в ки-шенях побожної братії. Аби все було так, як хочеться Монастир- ському, вирішив він прибрати до рук ще один «пост» – заміняв голову ревізійної комісії. І народилася на світ божий серед прихожан нова при- кмета, якої не знайдеш у жодній літературі: «Сам собі беру, сам себе й ревізую».

Нарешті прийшла довгождана хвилина. Посипалися гроші на тацю. Монастирському аж легше стало. Кривився, як дзенькали монети, а вже як шаруділи паперові купюри – заливався радістю. Після таких грошей і помолитися можна.

За прихожанами ще й слід не застиг, а побожна братія вчинили якийсь там шум. Що за шум – один всевишній знає. Але подейкують в Тустановичах, що то церковна сімейка разом зі своїм благодійником- панотцем ділила гроші. А ще кажуть люди, що Монастирський органі- зував при церкві «бюро добрих послуг». Штату особливого там нема – і сам справляється. Але коли кому щось організувати по церковній лінії

– одразу ж він тут як тут. Тільки без «позолоти ручку» не обходиться.

Отак і діють вельми побожні, виманюючи в людей гроші «на боже», аби перетворити їх відтак на свої хороми і автомашини. Чинять так і православні, не відстають від них наставники «братів» і «сестер» во Христі з общини євангельських християн-баптистів.

Бо не бог їм у голові вигаданий, не легенди біблійні, а справжнісінь-

ка мамона, яку вони інколи так легко викачують від марновірних.

«Нафтовик Борислава»

28 вересня 1978 р.

 

ЦІНА ЩАСТЯ ЛЮДСЬКОГО

– Вони порвали з релігією –

 

Цех зустрічає його щоднини ритмічним стуком. І в тій ритміці закла-

дено немало праці старшого інженера-механіка Івана Івановича Будза-ра.

Людина живе активним повнокровним життям, радіє з успіхів то- варишів по роботі, а ті, в свою чергу, розділяють завжди його радість і турботи.

Тільки іноді смуток набігає, і обличчя Івана Івановича, завжди весе- ле й усміхнене, похмурніє. Згадує він своє дитинство, юність, які марно пропали в тенетах єговістських мракобісів. Не боротися проти фашизму закликали «свідки Єгови», а молитися і чекати «суду божого».

Ой, нелегко згадувати, як його ще малолітнього заставляли молити-

ся, поклонятися вигаданому богові.

Добрі люди допомогли хлопцеві стати на справжню стежину життя. Знає ця людина ціну щастю. Тому й болить серце Івана Івановича за долю тих, хто ще перебуває в полоні «опікунів», від яких він позбувся в молоді роки. Не раз проводить індивідуальні бесіди з віруючими у Схід- ниці, в якій проживає вже тридцять літ. Бо хоче допомогти віруючим знайти дорогу до істини. В цьому – сенс його життя.

«Нафтовик Борислава»

28 вересня 1978 р.

 

 

 

«НЕХАЙ І СЛІД ЗГОРИТЬ ВАШ У ВОГНІ!»

– Український буржуазний націоналізм без маски –

 

Наближається 1979 рік. Він буде особливо пам’ятний для нас тим, що відзначимо дві знаменні дати – 325-річчя возз’єднання України з Росією і 40-річчя возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі. Це – свято братерського єднання народів багато- національної Батьківщини і в першу чергу російського та українського.

За неповних чотири десятиліття Радянської влади в нашому краї про- йдено шлях, століттям рівний. Це яскраво підтверджує розквіт нашого міста, його економічний, соціальний і . культурний розвиток. Факти на- яву. Щороку сотні бориславців справляють новосілля. Проблема безро- біття канула в лету ще в історичному тридцять дев’ятому. За декілька місяців тоді було трудовлаштовано більш як вісім тисяч робітників, які роками мріяли про роботу. Діти бориславців рідною мовою безкоштов- но навчаються у школах, вищих учбових закладах.

 

І дивно слухати з закордонних підворіть завивання наших найлюті- ших недругів – українських буржуазних націоналістів, їхню несамовиту брехню на наше життя, на нашу світлу днину. Шепелявими і єлейними голосочками ллють вони бруд в ефір з закордонних радіостанцій, хочуть засіяти чортополоше насіння розбрату між народами Країни Рад. І лус- кають зі злоби, бо цього не вдається і ніколи не вдасться зробити. Ставку колишні сокирники з банд українських буржуазних націоналістів та й деякі нинішні перебіжчики роблять на молодь. Куці в них руки, бо хай послухають, що говорить про них юнь сімдесятих років, учні Борислав- ського медичного училища.

Усний журнал «Народом прокляті навіки», спрямований проти укра- їнських буржуазних націоналістів – ворогів дружби народів СРСР, веду- чий, викладач училища В. С. Дмитрієнко, відкрив словами В. І. Леніна:

«При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови». Величаво про- звучала пісня «Україна і Росія поріднились назавжди».

Юнаки і дівчата в піснях І віршах славили дружбу народів Союзу РСР, Основний Закон Радянської держави, рідний край, що розквітнув у сузір’ї братніх республік-сестер. І водночас таврували ганьбою «зрад- ників, які в усі часи служили гнобителям та іноземним зайдам – укра- їнських буржуазних націоналістів. «Біснуваті вбивці» – таку назву мала друга сторінка усного журналу. Викладачі Ю. Я. Михайленко і В. С. Дмитрієнко розповіли учням на історичних прикладах про шлях ганьби і зради, яким пройшли і далі йдуть українські буржуазні націоналісти.

Багато злочинів скоїли оунівці під час фашистської окупації в Борис- лаві. У листопаді 1941 року комендант так званої «української поліції» Макар за дорученням фашистів учинив масовий погром населення.

Загинули сотні невинних людей. У серпні-жовтні наступного року поліцаї з жовто-блакитними пов’язками знову вчинили масовий погром і сотні бориславців відправили до фашистських катівень. Тоді ж 650 чо- ловік вони розстріляли у Броницькому лісі.

А ось що розповідають очевидці, автори книжки «Документи зло- чинів і мучеництва», виданої у Кракові в 1945 році, про мерзенну діяль- ність «україн-ської поліції» в Бориславі у 1942 році:

«Відбувся страшний погром, проведений над мирним населенням українськими фашистами. З самого ранку вони викидали з будинків, били їх до крові, і потім вели до будинку тюрми. Катували людей... го- стрими молотками на довгих рукоятках. Були в них гвинтівки. Вони ла- мали кості, виколювали очі та вибивали зуби... За одну добу в Бориславі загинули 180 зовсім не винних осіб...

 

На другий день з навколишніх сіл на Борислав налетіли українські націоналісти, куркулі, попівські синки, злочинний елемент...».

Найбільш насиченою виступами учнів була третя сторінка журналу,

яка мала назву «Нехай і слід згорить ваш у вогні!».

Про діяльність бандерівських душогубів в Івано-Франківській об- ласті розповів заступник директора училища з навчальної частини В. М. Гуменюк. Він сам був свідком тих злочинів. У селі Поточинцях за одну ніч оунівці замордували вісімнадцять чоловік, серед них були жінки і діти. Один з бандитів, який чинив криваві оргії по селах, відбув пока- рання і став священиком, змінив обріз на хрест.

Був ще й такий випадок. Матір, сини якої працювали трактористами, оунівці підстерегли і на лютому морозі погнали босоніж до Дністра. Там прорубали лід і кинули її в крижану воду з каменем на шиї. За що? За те, що сини її пе-реорали попівські і куркульські межі.

З гнівом і ненавистю говорили про злочини бандерівців учні. Юрій

Журавчак навів факти про сваволю оунівців у Східниці.

Кати з банди дяківського синка Войтовича підступно вбили в Схід- ниці Я. Журавчака, С. Мазурейка, Г. Коцко і інших активних будівників нового життя. Вічно проклинатимуть східничани тих, хто у війну й піс- ля війни сіяв смерть і горе.

– А я розповім про те, – сказала третьокурсниця Ганна Ярема, – що довідалася від своїх сімдесятилітніх дідуся й бабусі, односельчан села Мита Сколівського району.

У дідуся була сестра. Якось пізно увечері до хати її увірвалися двоє.

Спрямували дула обрізів у господарів.

– Заберемо корову, – сказав один із них. – Мої хлопці не мають що їсти. Тільки мовчіть, а то зліквідуємо...

На другу ніч вони знову увірвалися в хату. На очах у вагітної жінки вбили чоловіка. З переживань у неї розпочалися роди. Та оунівці схопи- ли немовля і викинули його на мороз, а матір тут же убили.

Під час німецько-фашистської окупації гітлерівці та їхні лакеї-оунів- ці вбили у місті Сколе близько трьох тисяч громадян. З допомогою три- зубників сотні жінок, чоловіків і дітей окупанти вивезли на каторгу до Німеччини. Не злічити злочинів, що їх скоїли бандерівці після визво- лення нашого краю від фашистів у селах Сколівщини. Про це з гнівом говорила Галина Худьович.

Михайло Маринець був першим комсомольцем у селі Орява. Жив чесно, трудився сумлінно, радів, що має змогу вчитися, хотів, аби щас- ливо жили односельці. Коли прийшли фашисти, його одразу ж видали націоналісти, які раді були прислужувати коричневій владі. Разом із по-

 

ліцаями, куркульськими синками гітлерівці скрутили руки комсомольця колючим дротом. До грудей прибили цвяхами портрет Леніна і так вели через село. А там по-звірячому закатували його.

Коли коричневі зайди дременули в бік Берліна, то лакузи, які не встигли їх наздогнати, позалізали у лісові нори. Звідти й вилазили лю- тим гаддям.

В селі Хітар убили двох дівчат-учительок тільки за те, що ті навчали грамоти бойківчан, колишніх наймитів. Тоді ж таки оунівці закатували ні в чому не винну селянку Головчанську, не пошкодувавши навіть її семимісячної дитини. Замордували оунівці й бабусю Галини Худьович. А в хаті залишилося четверо сиріток.

У Наталки Тюрдьо, другокурсниці медсестринського відділення, ро- дина також потерпіла від рук бандерівських вовкулаків. Діда її, сіль- ського активіста, націоналісти видали гестапівцям, які й відправили його у табір смерті «Бухенвальд». Звідти він не повернувся.

Трагічною була й доля маминої тітки Н. Ф. Біляк. Якось серед ночі до хати нагрянули оунівці і наказали жінці вишивати тризубець. Надія Федорівна навідріз відмовилася. Тоді її та сусідку, яка працювала завід- уючою клубом, бандити повели на розправу. У Надії Федорівни тоді під серцем билося дитинча, яке так і не побачило білого світу...

– Лихо сіяли бандерівські бандити і в нашому селі Залокті, – повела свою розповідь Дарія Мала. – Навіть страшно розповідати, як катували душогуби комсомольського активіста Івана Фецяка.

Прийшли серед ночі, скрутили руки, кинули на віз, повезли до лісу. По дорозі били, поламали руки й ноги. Відтак викопали яму і живого за- копали. На другий день подумали що того мало. Коли відкопали Фецяка, Іван ще дихав. Підвели до дуба. Прив’язали спочатку мотузками. Відтак розпороли живіт і обкрутили навколо дуба кишками.

Від рук убивць пішла з життя Марія Хомин. Залишилася сиротою грудна дитина. Убили кати й першу комсомолку села Залокоть Марію Пагутяк.

Розповідь Д. Малої доповнив її односелець Тарас Пиль. Заморду- вали оунівці сільських активістів Тимофія Ткача, Михайла Гаталяка, Ольгу Панів і багатьох інших. Виступ свій хлопець закінчив словами Максима Рильського:

Прокляття вам, купці жовтоблакитні,

Що матір’ю своєю торгувати

За всі валюти на землі ладні.

Нехай земля не прийме вас, прокляті!

Нехай і слід згорить ваш у вогні!

 

Про звірства оунівців у селах Новий Кропивник і в Підбужі розпові-

ли Віра Свищ і Ганна Кекош.

Факти, про які розповіли учні, як бачимо, мають один почерк. Кри- ваві дії запроданців зводилися до терору, насильства, наруги. В них не було нічого святого, коли вбивали тисячі ні в чому не винних людей. В українських буржуазних націоналістів і тепер нема нічого святого. За тридцять срібняків готові вони служити по-іудиному. І виють у рупо- ри закордонних радіостанцій. Дуже вже вболівають за «права» людей, яких вони не встигли повісити, розстріляти, за немовлят, яких вони не встигли утопити у криниці або заморозити, за матерів, в яких прокляті вбивці не встигли відібрати чоловіків і дітей.

– Ганьба вам, заокеанські брехуни! – так заявив від імені своїх ровес-

ників учень медучилища Богдан Коцевич.

Вони, оунівці, тепер багато базікають про свободу у вільному капі- талістичному світі. Яка ж то свобода? У США, наприклад, це свобода серед білого дня вбивати президента. Це право семи мільйонів амери- канців бути безробітними. Це право серед білого дня на виду у всіх ві- шати людину лише за те, що в неї інший колір шкіри.

Тільки в нашій країні. Конституція дає всі права, всі гарантії для кожної людини. Це ми відчуваємо на кожному кроці, тому й прагнемо своїми ділами і помислами сприяти ще більшому розквітові Батьківщи- ни.

Така одностайна думка майбутніх медиків із Бориславського меду- чилища. І нехай десь там за океанським плотом скавулять за колективі- зованою земель-кою колишні куркульські синки і поповичі, за ліквідо- ваними фабриками і ґу-ральнями. Нехай збирають різні націоналістичні дефіляди. Та хай затямлять собі: їх давно вже прокляв народ. І до мину- лого ніколи не буде вороття!

«Нафтовик Борислава»

26 грудня 1978 р.

 

 

 

ДВІ ТАКІ РІЗНІ ДОЛІ

– До 40-річчя возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній

Українській Радянській державі у складі Союзу РСР –

 

У просторій кімнаті, де вже багато років живуть Андрушківи, затиш- но. Господиня, Дарія Тимофіївка, яка щойно привітно зустріла нас на порозі, ледь помітно поправила покривало на дивані, серветку на теле- візорі.

 

– Ви сідайте, будь-ласка, – запросила вона. – А чоловіка я зараз по-

кличу. Він у гаражі, коло автомашини порається.

Вийшла буквально – на кілька хвилин. Як повернулася, знову пору-

шила кімнатну тишу.

– Аж не віриться. Ще ніби недавно в хаті було гамірно, діти росли. А тепер уже онуків дочекалися. Тільки доньки не коло нас. Світ такий нині, що дітей удома і не втримаєш...

Вона й не думала нарікати, що діти повиростали і, мов птахи, ви- пурхнули в рідного гнізда. Навпаки, горда за них, аякже. Старша, Зе- новія, закінчила механіко-математичний факультет Львівського дер- жуніверситету, працює за скеруванням, а молодша, Оксана, вчиться на геологічному того ж вузу. Тепер на практиці в Забайкаллі. З дня на день чекають її в гості.

Дарія Тимофіївна ще хотіла щось сказати, та рипнули двері, увійшов господар, високий на зріст чоловік. Василя Івановича Андрушківа добре знають у нашому місті. Ще б пак, один із кращих бурових майстрів в управлінні бурових робіт, його бригада вже багато років на доброму ра- хунку. Тепер колектив підкорює майбутню свердловину «Східннця-7».

Розмова наша розпочалася з листа бориславських нафтовиків дні- пропетровцям. Василь Іванович прочитав його, потім іще раз перебіг очима, де йшлося про його родину. Помітно було, схвилювали його ті слова, викликали напівзабуті в пам’яті спомини. Тому, напевно, й не квапився з відповіддю.

– Що й говорити, – тінь пробігла по його обличчю і тут же зникла. – Гірко нам довелося в дитинстві. Вісім ротів у хаті, а заробітку ніякого. А як трафилася батькові яка робота, то хіба тимчасова, малооплачувана. Малим я був, а добре пам’ятаю, як по декілька днів і ріски хліба в роті не мали.

Він помовчав, і потім продовжив:

– Як два протилежні полюси, наша доля. Коли повиростали, то до- бре склалося життя в нас усіх. І я, і брат Іван закінчили виші учбові заклади, тепер працюємо буровими майстрами. Добре і сестри живуть, побудувалися. Ну а діти наші – так їм ще краще, бо взагалі ніякого горя не зазнали.

– Та хіба тільки в нас одних отак? – завершив розповідь Василь Іва- нович. – Кожна трудівнича сім’я в нашому місті тепер по-своєму щас- лива...

Пошуки, ще раз пошуки. Не так то легко дізнатися про людей, які нас зацікавили. Як не як, минуло сорок років. Не відразу дали результат розмови зі старожилами

 

Гірку долю безробітних за буржуазно-поміщицької Польщі ділили і Євстахіп Михайлович Гринчак, і Григорій Мартинович Голіят, і Іван Михайлович Лучанський. Ці люди й навели нас на думку, що всі, про кого йде мова в листі, або ж хто підписався внизу – родом із Мражниці. І не тільки походженням звідти. Всі вони працювали в той історичний час перших місяців возз’єднання в одному колективі. Крупнику до кру- пинки збирали ми інформацію. На зміну одним суперечливим фактам приходили інші. І все-таки до істини було щораз ближче.

... Того жовтневого дня тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого, при- близно числа двадцятого, зібралися в. колишній польській читальні, яка після возз’єднання стала робітничим клубом, вчорашні безробітні, по декілька чоловік з кожної бригади, ті, хто отримав працю на четверто- му нафтопромислі. То були одні з перших справді демократичних ро- бітничих зборів, бо керували ними самі робітники. А в президії – Іван Миколайович Лабанців, Борис Абрамович Гольдфішер, інші активісти будівництва нового життя.

Тоді ж вони ще раз відчули себе справжніми господарями. Бо за пан- ством і слід пропав, натомість нафтові промисли, інші підприємства, земля, сотні і сотні житлових будинків перейшли у власність народу.

Прийняли того дня звернення до Народних Зборів Західної України.

Хтось із робітників піднявся і запропонував:

– А що, як ми надішлемо колективного листа до трудящих східних областей України? Наприклад, Дніпропетровщнни? Саме звідти нам цими днями техніка прийшла, обладнання, книги і підручники для ді- тей наших. Напишемо, як тяжко та темно бідували ми за Польщі, і про нинішній світлий день розкажемо.

– Правильно! – підтримали дружно всі, хто вщерть наповнив невели-

ку кімнату робітничого клубу.

Як свідчать документи, у ті перші місяці Радянської влади в нашому місті, більше 1500 родин, які жили в непридатних для життя бараках, одержали квартири. Майже всім безробітним було безкоштовно видано на зиму паливо та грошову допомогу. Для поліпшення медичного обслу- говування населення було створено 14 медпунктів, міську поліклініку, родильний будинок, жіночу та дитячу консультації, відкрито лікарню. До того ж лікування стало безкоштовним.

Бориславці відчули тверде плече допомоги побратимів з Росії, Біло- русії, Азербайджану, інших братніх республік. В місто прибули добре підготовлені кадри промисловості і зі східних областей України, в тому числі й із Дніпропетровська. Крок за кроком нове життя міцніло, квітло і буяло.

 

Людські долі. Якими схожими, і водночас якими неповторними були воні в ті роки. Взяти б, для прикладу, Івана Миколайовича Лабанціва. Ця людина прожила справді велике життя.

Ще за часів Австро-Угорщини І. М. Лабанців був керівником гурт- ка «Вільна освіта», до якого входило близько п’ятдесяти передових ро- бітників і серед них – І. Ф. Обушак, М. І. Штиглян, М. О. Пачковська. Члени цього гуртка вивчали твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, активно пропагували комуністичні ідеї серед бориславських пролетарів, закликали їх до боротьби за повалення експлуататорського ладу.

Активну участь у масових виступах трудящих брав комуніст І. М. Ла- банців і за буржуазно-поміщицької Польщі. Вогонь революційної енер- гії, відданість ленінським ідеям він проніс через усе своє життя. Після возз’єднання, у повоєнний час Іван Миколайович довгий час працював на промислі. Знали його люди всіх поколінь, бо він часто виступав, особливо перед молоддю, був справді полум’яним агітатором партійних ідей.

Нині працює на заводі штучних алмазів і алмазних інструментів ху- дожнком-оформлювачем Роман Іванович Лабанців. Це син Івана Мико- лайовича. А цього року став студентом Львівського поліграфічного ін- ституту Ігор Лабанців. Це внук борця за наш прекрасний день. У щасті й достатку живуть вони, відчуваючи турботу Радянської держави.

Не лише від нафти, а й від гіркої біди був чорним Борислав під капі- талістичним ярмом. Люди ходили, як привиди, нишпорячи у пошуках бодай найтяжчої, найменш оплачуваної роботи, лиш аби вижити. Со- ціальний гніт підкріплювався національним. У тридцяті роки на всю Мражниню, наприк-лад, тільки близько двох десятків робітників укра- їнців мали постійну роботу

Тяжкий гніт терпіли і поляки, і євреї. Можна розповісти про життя Б. А. Гольдфішера, про якого згадується в листі. У нього на утриманні були дружина, двоє дітей і пристаріла мати. Заробітку заледве вистача- ло, а тут ще раптово нагрянула біда, за участь у страйку бориславських нафтовиків Гольдфішера тут же звільнили з роботи.

Тоді Борис Абрамович пішов на відчайдушний і сміливий вчинок: оголосив голодовку. Забрався на корону нафтового шибу і просидів там вісім діб. Це був вияв протесту проти свавілля підприємців. Врешті- решт, власник фірми змушений був поновити його на роботі.

Очевидці розповідають, що ис раз бачили Б. А. Гольдфішера у лавах страйкарів і політичних демонстрантів. Після однієї з розправ поліція так побила його нагаями, що повертався додому в посіченій одсжі.

Після вересневих днів тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого Борис

Абрамович став активістом у будівництві нового життя. А як проходили

 

перші вибори до Верховної Ради Союзу РСР і Української РСР у берез- ні 1940 року, він був агітатором на виборчій дільниці, не раз виступав перед робітниками, згадував про роки страйкової боротьби за буржуаз- но-поміщицької Польщі, закликав віддати голос за посланця до Радян- ського парламенту від бориславських нафтовиків І. П. Щепаника. Під час війни змушений був переховуватися. Та фашисти і їхні поплічники зробили свою чорну справу: спочатку кинули цю сім’ю в гетто, а згодом розстріляли...

Що таке панська кривда, добре відчув на собі і Федір Петрович Ку- лик. Ще в молоді роки він прийшов у Борислав на заробітки із села Кілпця, що коло Стебника. Не мав ніякого статку, хіба що дужі руки. Працював на одній із фірм, довозив нафту підводою.

Кажуть, що підкова приносить щастя. А Федору вона принесла біду: якось коняка вдарила його копитом і вибила зуби. Так уперше опинився у числі тих, хто шукав щастя на Барабському мості. Капіталістові не по- трібен був хворий робітник, який не мав чим жувати черствий хліб. На його місце чекав десяток інших.

І пішов нещасний у свої шістдесят літ довбати каміння, абн прохар- чувати себе і хвору дружину. Та й тут не поталанило. Коли лупав скалу, камінь потрапив в око і Федь Петрович Кулик осліп. Йому знову пока- зали на поріг, лише цього разу дужі молодчики грубо виштовхнули його за браму. Звернувся тоді до суду. Та оте процесувания нічого не дало, хіба ще раз доказало, що правди в панів не доб’єшся, бо закони завждн на їхньому боці.

Зацькований, принижений повернувся Федір Петрович додому. Міс- ця не знаходив собі, коли бачив спухлу з голоду дружину. І що ж було йому робити? Знову звернувся до міських властей, уже з низьким покло- ном. Йому поспівчували і видали посвідку, що може спокійно жебрачи- ти, і то не лише в місті, а й по довколишніх селах. От і взяв доведений до відчаю торбу і ціпок та й пішов на старість з простягнутою рукою.

Оті жебрацькі пожитки викинув тільки у вікопомному вересні. До війни отримував Федір Кулик грошову допомогу.

Одиниці багатіли, тисячі зубожіли. Такою жорстокою була логіка буржуазної дійсності. І справа тут не тільки у власниках іноземних мо- нополій. Купалися в розкошах і місцева «еліта». Багаті власники шибів Іванчуки їздили фаетоном на дорогі обіди в Дрогобич, а їхні однофа- мільці на Тустановичах рідко бачили в хаті кусень хліба. Не могли ніяк насититися і багатії Добоші. Один з їхніх синків, Микола, який у роки війки став головорізом у дивізії «СС-Галичина», за Польші гонорово на- хвалявся:

 

– Я де стану – то в сметану, а що схочу – пере скочу.

Та не довго купалися в сметані і підстрибували багатії. Прийшов час, минувся для них невпинний потік баришів. І отримав роботу другий Микола Добош, родина якого жила неподалік і тяжко та темно бідувала.

Не було світлої днини і в родини Савчиних. Жили вони на одній обо- рі з Андрушківими і Федем Петровичем Куликом. Так само тяжко гару- вали, випрошуючи тимчасову роботу. Ой, не раз гірко злітала ота сумна коломийкова мелодія:

– Бодай тобі. багачику,

так легко конати,

Як мені у Бориславі

корбу обертати.

Штири шустки, штири шустки –

невеликі гроші,

А за тії штири шустки кладуть ня на ноші.

І ось вчорашні бідняки Микола Добош та Ілько Савчин з гордістю підписалися під листом бориславських нафтовиків до трудящих Дніпро- петровщини.

Ілько Савчин був активістом у будівництві нового життя ще у перші роки Радянської влади.

Коли на початку 1940-го в Бориславі на Мражниці було пробурено першу нафтову свердловину, трудящі вирішили назвати її іменем Лені- на. її й довірили обслуговувати молодому Ількові. За це потім зазнавав утисків під час німецько-фашистської окупації. Після визволення міста молодий робітник знову в гущі життя. Обрали його трудівники бригади профгрупоргом.

Комусь-то не подобалося, що колишній наймит став господарем. Багацькі вилупки, попівські синки, що позалізали у лісові схрони, що не день погрожували активістам. Отримував попередження оунівців й Ілько Андрійович Савчин, та мало зважав на них – бандерівці вирішили розправитися з активістом.

Ось що розповідає рідний брат Ілька, пенсіонер Михайло Андрійо-

вич Савчнн:

– Тієї трагічної для нашої родини ночі я працював на нафтовому шибі неподалік від хати. Зовсім недалеко, може, за який кілометр, пра- цював мій брат. Я й гадки не мав, що йому загрожує розправа отих лісо- вих убивць.

На другий день уранці повернувся я з роботи і знайшов на стежці

Ільків кашкет. Побіг до нього додому, відчуваючи щось недобре. От і

 

дізнався, що брат не повернувся з нічної зміни. Залишилася вдома дру-

жина і троє дітей-сиріток.

Тоді ж таки сокирники підло вбили ще одного активіста – голову профспілкового комітету промислу Драча, в якого вдома було восьмеро дітей. А за що? За те, що був активістом, хотів жити по-новому.

В Ілька Савчина напівосиротіли діти, залишилися без годувальника. Якби то за буржуазної Польщі – померли б з голоду. Та Радянська дер- жава-мати не дала їм пропасти. Переїхала Софія Савчин з діточками на Дніпропетровщину, стала там працювати в колгоспі. Дали хату, корову Повиростали діти. Старший син після армії поїхав працювати в Кара- ганду. А згодом до нього переїхала вся родина. Тепер потомки борислав- ських нафтовиків стали шахтарською династією.

Людські долі. Які контрастні вони між собою в гнітючому минулому і тепер. Життєдайним промінням сонця найдемократичнішої у світі Ра- дянської Конституції, теплом держави зігріті всі ми. Впевнено ступаємо в завтрашній день, власними руками творимо історію рідного Борисла- ва, куємо своє щастя.

«Нафтовик Борислава»

6 жовтня 1979 р.

 

 

 

ПОДУМАТИ Є НАД ЧИМ

– Ідеологічній роботі – ефективність і якість –

 

Багато хто зі східничан був присутній на тому незвичайному, але тра-диційному у селищі святі – урочистому врученні шістнадцятиліт- нім паспортів громадянина Радянського Союзу. Без перебільшення ска- жемо: настільки емоційно проходило воно, що матері витирали сльози, хвилювалися й батьки. У виконкомі селищної Ради добре продумали, щоб кожне слово западало в душу.

За останні роки дещо предментішим стало атеїстичне виховання на нафто-промислі, у швейному цеху, другій середній школі, пансіонатах. Особливо це відчувається після обговорення постанови ЦК КПРС «Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи». Часто ви- ступають у колективах трудящих лектори. Освітяни проводять анкету- вання серед учнів, інші виховні заходи.

Між тим, коли конкретно зупинитися на всіх аспектах атеїстичного виховання в селищі, то ця справа ще у значній мірі хибує. Той же вдало проведений захід, з якого ми почали розмову, фігурує і ще довго фігуру- ватиме в багатьох звітах і школи, і виконкому. Знову ж таки, якщо взяти

 

індивідуальну роботу з віруючими, то тут відчувається деякий вплив ідеологічних працівників. Та не може викликати занепокоєння, що рі- вень її відстає років на двадцять, або й тридцять від сьогоденних вимог. Отой примітивізм, який інколи випливає на поверхню, завдає більшої шкоди, аніж користі виховному процесові.

Дивує, але саме в такому плані проходило недавно розширене засі- дання атеїстичної Ради селища. У ній взяли участь ідеологічні активісти від усіх колективів. Здавалося б, східницькі атеїсти поведуть змістовну і ділову розмову, зупиняться на головних проблемах. А їх немало.

У Східниці, окрім церкви, діють єговісти, які також прагнуть зби- ти з правильного шляху окремих людей. А що і роблять у селищі, аби врятувати тих, хто потрапив у релігійні тенета? Досить мало. Бо навіть найкраще проведені заходи не можуть дати бажаного ефекту, якщо на них бувають здебільшого невіруючі та люди, пасивні до релігії, які ще не визначили чіткого ставлення до неї. Ці заходи тільки утверджують свідомість, активізують людей. Тому з самими віруючими повинна пере- важати індивідуальна робота.

Справа ця нелегка. Атеїстам потрібно повсякденно вчитися, знати догмати православ’я чи єговізму, добре орієнтуватися в релігійних дже- релах, знати психологію віруючих, вникати у всі складності.

А на чому зупинилися на засіданні іделогічні активісти селища у ви- ступах? Як не парадоксально, але вони відійшли від головної теми роз- мови. Кожен прагнув більше виправдатися за упущене в роботі, аніж знайти шляхи до вирішення тієї чи іншої проблеми. Кивання одного на другого ще раз доказало, що нема чіткої взаємодії в роботі активістів трьох провідних партійних організацій – нафтопромислу, школи і пан- сіонатів.

Найбільш тривалим за часом був виступ директора СШ-№ 2 М. І. Гамули. Якщо взяти одну сторону, а саме – плюси в роботі – то тут-він в основному правильно відтворив картину. А от коли справа дійшла до недоліків, про них керівник дипломатично промовчав, переводячи роз- мову на непотрібні виправдання. А хотілося б почути від досвідченого ідеологічного працівника глибші думки, роздуми, як треба налагодити діяльність активістів атеїстичної роботи, що зробити, аби добитися її високої ефективності і якості.

З уст голови виконкому селищної Ради Р. М. Свища немало було на- рікань на адресу школи. В тому є свій резон. Партійна організація, пед- колектив ще багато недопрацьовують. Пригадаймо хоча б історію дво- річної давності. На зимові канікули під час релігійних свят окремі учні

«колядували». Закінчилося тим, що підлітки на виручені гроші купили

 

горілки і повернулися додому напідпитку. Ми б не згадували цього фак-

ту, якби не одна обставина, такі випадки мали місце і цього року.

Зло, з яким ми зустрічалися не лише в Східниці, а й у Бориславі, має подвійний корінь. З одного боку, діти потрапляють під вплив релігій- них батьків. З другого – в них відтепер зароджується потяг до дармових грошей. І ніхто не застрахований, що на оті непідзвітні карбованці вони можуть придбати спиртне. Отже, треба в цьому більше профілактики.

Та чи можна всю вину за виховання дітей перекладати на школу? Думка ця, зрозуміло, помилкова і так само примітивна. І правильно розуміла більшість учасників засідання атеїстичної ради, що потрібна скоординованість дій. А от як її досягти, хто має взяти на себе більшу частину відповідальності – промовчали.

Напевно, найбільше ініціативи в цьому повинна проявляти атеїстич- на рада, що діє при виконкомі селищної Ради народних депутатів. Очо- лює її директор-пансіонату «Карпати» Д. В. Бенів. У її складі – пред- ставники всіх колективів.

Отже, вона покликана стати координуючою силою у виховній роботі. Та виступ Д. В. Беніва прозвучав досить дивно. В ньому була багато загальних нікого ні до чого не зобов’язуючих слів, та жодної пропозиції ніхто так і не почув. Посуті, тієї розмови, на яку можна було розраховувати, не вийшло.

Хочеться вірити, що активісти селища найближчим часом повер- нуться до цієї розмови. Поведуть її в такому руслі, як вимагає час. Бо атеїстична робота – складна і багатогранна справа, яка не терпить нія- ких зол – ні формалізму, ні примітивізму. До неї треба максимум уваги і відповідальності.

«Нафтовик Борислава»

22 квітня 1980 р.

 

 

 

НЕВІДКУПНА ЖЕРТВА

– Два світи, дві системи, два способи життя –

 

Він ступав по землі, як по розпеченому залізу. Невпевнено, наче й боязко. По тій самісінькій землі, на якій народився, виріс, і яку на по- чатку цього року назавше покинув. Під впливом батьків, що живуть у Канаді, проміняв рідний край на чужий заокеан.

– Не їдь, – радили йому ровесники, з якими пізнавав радощі дитин- ства, літні люди, що життя прожили, світу бачили, панського гніту за- знали. Радили й товариші по роботі, які ділили з ним щедрість, вірили в нього як людину найближчі родичі – сусіди.

 

– Не їдь до тої Канади, – відраджували затятого чоловіка, що так і горів бажанням пожити в капіталістичному «раю». – Не слухай байок про обіцяні золоті гори. Краще, як у рідній стороні, ніде не буде.

– А ще дітей малих із собою тягнеш, – додавали інші. – Про їх би долю подумав...

Дехто рубав просто:

– І чого тобі, чоловіче, ще треба? Хату маєш? Маєш. «Жигулі», город коло хати. Діти у школі. І сам на роботі файній, лише цінуй її.

Хто б не говорив із ним, нагадував про його громадянський обов’язок. Виріс же, виховався в соціалістичній державі. Дали йому середню осві- ту, відкрили всі можливості. То ж чи прийметься дерево його життя на другому боці світу...

На оті сказані людьми від душі слова кидав зло і зухвало:

– Чужу землю гризтиму, а назад не повернуся...

Таки повернувся у Східницю Євген Мирославович Томин, хоч як тяжко не зарікався. І півроку не пройшло, як блудний син знову постав перед людьми, з якими прожив тридцять сім літ.

Для всього селища то було дивиною, що Є.М. Томин, чоловік ще порівняно молодий, ні з сього ні з того раптом почав оформляти доку- менти на виїзд за кордон, та ще й у капіталістичну державу. Щоправда, в такому невеликому населеному пункті душі не сховаєш. Люди наскрізь тебе знають. Знали і вдачу Томинову – потяг до імпортного ганчір’я, до грошей. Але щоб до такого міг докотитися – кидати рідну землю, людей, які перед ним відкривали свої турботи й радощі – того ніхто не міг собі навіть уявити.

Ще два роки тому всі морально підтримували Євгена Мирославови- ча, коли сім’ю його спіткало тяжке горе: померла дружина, залишивши двоє дітей. Добрим словом завжди прагнули заспокоїти, розвіяти гні- тючий настрій. А тим часом з-за океану все частіше надходили листи. І пакунки із імпортними речами зачастили. Джинси з наклейками при- слали внукові. Та й внучці при-манки посилали. І все оте, як іржа, по- волі роз’їдало душу Євгена Томнна. Тим паче, що кожен лист кликав за океан. І то не в гості, а назавше, бо там, мовляв, дуже добре.

Повірив, спокусився на химерні обіцянки, буцім-то в тому «вільно- му світі» манна з неба падає, а плоти ковбасами погороджені. Поїхав у далеке Торонто, потягнувши за собою і дітей – сина Ярослава та дочку Роксолану.

По суті він розтоптав усе, чим мусив би дорожити. Людську добро- ту, товариськість, всі щирі наміри людей, з якими жив, спілкувався. Бур’яном проросли в чоловіковій душі недобрі сходи. Вони – це міщан-

 

ський світогляд, що ставить понад усе безпечність власного благопо-

луччя.

– У нашому колективі цей факт не лише стурбував, а й обурив людей,

– говорить робітник фабрики нетканих матеріалів Євген Мирославович Журавчак. – Знали Томина як хорошого спеціаліста. Характер у нього був не з медом, але цінували ми його за працю. І не розгледіли до кінця оту споживацьку жилку. А він за доброту, за колективізм, де всі за одно- го, а один за всіх, говорячи попросту, наплював нам у душу.

Та все одно люди співчутливо дивилися йому вслід, пророкуючи, що обов’язково повернеться. Знали, до кого їде: до батька, до того, кого в Східниці ніхто добрим словом не згадає.

Кого-кого, а Мирослава Дмитровича Томина в селищі добре пам’ятають. Ще за буржуїазно-поміщицької Польщі виділявся жадобою до наживи. Жив тільки для себе і про себе, нікому не поміг би у скрутну хвилину. Хотів, аби його голова випиналася набагато вище, ніж в отих пригнічених панським свавіллям людей. Захланник, самолюб, нечистий душею чоловік – таким і нині уявляють собі Томи на-старшого східни- чани, які колись знали його.

І не тільки таким, а й з кров’ю на руках. У важкий для нашої Вітчиз- ни час він вступив у горезвісну дивізію каїнів – «СС-Галичина», в легіон убивць, готових матір рідну розіп’яти. Під Бродами оте тризубницьке військо було геть начисто розгромлене радянськими військами.

Дали ногам знати есесівсько-націоналістичні недобитки, а з ними – й уродженець Східниці М. Д. Томин. І як у воду канув.

Довго не давав про себе знати – затаївся в нових хазяїв.

Аж десь у п’ятдесятих роках обізвався з-за океану. Відразу хвастався своїми нажитками. Напускав туману родині. А люди ж то здогадливі. Знали, що якщо в такого чоловіка був автомат у руках, то з порожніми кишенями він за океан не поїхав.

Так і почав переманювати сім’ю в Канаду. Спочатку дружину пере- ламав. Поза десять років тому вона поїхала до нього. А відтак узявся до дітей, обіцяючи їм гори, й доли, райське життя.

Що то за «рай», може повісти тепер Є. М. Томин. Оті фарби, які так райдужно виводили батьки в листах, посіріли одразу ж по його приїзді в Торонто. Сама капіталістична дійсність поступово протверезувала його, розсівала навіяний йому дим благополуччя.

– Насилу, за протекцією, влаштувався на роботу, – з гіркотою при- знається Євген Мирославович. – А яка то тяжка була праця. За два місяці, повірте, я відчув, що таке працювати на капіталіста. Останні кров і соки з людини там витискають. Понуро й похнюплено виходять

 

люди за браму підприємства, ледве волочачи ноги. Нічого на світі їм не хочеться...

Аж тоді вперше по-справжньому оцінив Є. М. Томин своє становище як, робітника в Радянському Союзі. Не раз порівнював і тепер співстав- ляє:

– Коли прийшов я працювати на Бориславську фабрику нетканих матеріалів ще молодим, малодосвідченим, до мене тут же прикріпили наставника. Ніколи не забуду ту чудову людину. То був Петро Олексійо- вич Шкурат. Як тільки міг, допомагав, аби я твердо став на ноги, добре вивчив слюсарну справу.

А як же в Канаді? Все цілком не так.

– Привели мене в цех. Показали верстат. Оглянувся, може хто до- поможе, бо ж ніколи не працював штампувальником. Та в мій бік ніхто й оком не повів. Кожен старався для себе. Не пояснили навіть правил техніки безпеки. Про спецодяг і мови бути не могло...

Але кожен якось мириться зі своїм гірким становищем. Принаймні, як би тяжко не працював, то ліпше, аніж завтра тинятися без роботи, прирікати сім’ю на голодування.

Якось сів і порівняв Є. М. Томин, що за ті гроші можна купити. На перший погляд і плата непогана. Але якщо врахувати, що майже третина йде на подоходний податок, що 40 доларів відраховують на першу ме- дичну допомогу, і що ціни на продукти удвічі-втричі вищі, як в Радян- ському Союзі, то виходить дивна арифметика. В такому разі треба собі, а ще гірше – дітям багато в чому відмовляли.

І хоч приїхав Томин до батьків, та відразу відчув себе не на своєму місці. А ще поволі став усвідомлювати, що в цій капіталістичній країні він нікому не потрібний. Навіть за оту жалюгідну роботу, що не при- носила ні морального задоволення, ні душевної розради, дивилися на нього скоса. Інший, корінний житель, міг би потрапити на його місце. Заробляти для своєї сім’ї. Безробітних же у Торонто вистачає.

Дивували і взаємини між людьми. Кожен замикається в собі. Нікому ні до кого нема діла. Тому лиш вечоріє – на вулиці рідко кого зустрінеш. Бо якщо нападуть грабіжники, а їх у Канаді і серед білого дня повно, то ніхто не прийде на допомогу.

Не раз до батьків приходили «землячки». Ті, що колись, як і Томин- старший, втекли від народного гніву. Само собою, розпитували як на Україні «нарід бідує». Агітатором Євген Томин на рідній землі ніколи не був, а там мусив доказувати, що люди живуть вільно і заможно. Та для панків з жовто-блакитними кокардами, що часто приходили в гості, Прикарпаття так і залишилося в уяві, як років поза сорок тому. Хати

 

перекособочені, під соло-м’яними стріхами. В колгоспах кіньми орють,

з торби сіють. І люди ходять у личаках та в постолах.

І доказував Євген Томин, що Львівщина, як і всі західноукраїнські землі, стала високорозвинутою промислово-аграрною областю; що не відрізниш, де краще люди живуть: в місті чи на селі.

Сперечався, а до кінця не виявився послідовним, було в нього ніколи активної життєвої позиції, в іншому випадку, ні в якому разі не поїхав би за океан, не схибив би так тяжко у житті. А там навіть за своїх дітей не зумів постояти.

Щоправда, донька тяжко тужила за рідною домівкою, школою, по- другами, за маминою могилкою. Часто писала листи в Східницю – сумні й невеселі. І в кожному просила однокласниць покласти квіти до могили матері. І ота дитяча туга якось мимоволі йому передавалася.

А от син, так той цілковита протилежність. Він став жертвою діда. Томин-старший знав, чим купити п’ятнадцятилітнього онука. Випити в барі? Будь-ласка. Курити? На здоров’я. Він так і задався самоціллю ви- ховати хлопця за своєю подобою.

І тут-то не проявив твердого характеру Євген Томин. Все-таки на його совісті залишилося, що син не повернувся з далекого краю на Бать- ківщину, а став поки що невідкупною жертвою обману. Та в селищі ві- рять, що й він ко-лись одумається, як стане дорослим, коли відчує, яка то невиліковна хвороба ностальгія – туга за Батьківщиною.

Я розмовляв з Є. М. Томиним у нього вдома, коли господар майстру- вав у хаті – довершує будівництво просторого будинку з мансардою. З гіркотою згадує він пережите в капіталістичному світі і те, що не зумів повернутися з рідним сином. Згадував чимало. Та під кінець видавив із себе з деяким полегшенням:

– Рідний край – то понад усе. Тут і люди, і земля, і навіть повітря інакші. І по-справжньому почуваєш себе господарем...

У селищі, зрозуміло, ніхто не залишився байдужим до приїзду Є. М. Томина. Різні думки люди висловлюють. Але вони незлопам’ятні до тих, хто хоч із запізненням, але таки взявся за розум. Якщо тільки він до них з відкритою душею – повірять йому і простять. Хай тільки ще не раз обдумає свою позицію в житті Євген Томин, хай замислиться, як до- рого обійшлося йому прозріння. І тоді, напевно, по-справжньому зуміє оцінити людську доброту.

А вона, та доброта, проявляється у всьому. Лиш приїхав до селища, місцеві органи Радянської влади, вчителі потурбувалися, щоб влашту- вати його доньку в піонерський табір, щоб дівчинка подолала за літні канікули відставання за прогаяні місяці і разом з подругами перейшла

 

в четвертий клас: І сам Євген Томин може вибрати роботу до душі, вла-

штовувати свою долю на рідній землі.

...Того самого дня мені випало побувати на подвір’ї Східницької се- редньої школи, при якій тепер діє літній піонерський табір. Там радісно галасувала дітвора. А поміж ними побачив Роксолану Томин. Худорляве її личко випромінювало безмежну радість.

«Нафтовик Борислава»

7 червня 1980 р.

 

 

 

ЩАСТЯ, ВИКУВАНЕ У БОРНІ

– Річниці возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній

Українській РСР у складі Радянського Союзу присвячується –

 

Наша розповідь – про село, багато десятиліть об’єднане спіль- ною бо-ротьбою з пролетарями міста нафтовиків за торжество ко- муністичних ідей, за щасливу днину.

Наша розповідь – про потомків борців за Ленінову справу, які тепер невтомною працею втілюють у життя Іллічеві заповіти.

А ще – про сім’ю, що уособлює незламний і щорічно міцніючий союз Серпа і Молота.

 

Екскурс у минуле На Підгір’ю села невеселі Простяглися долом-долинами,

Мов край шляху на твердій постелі

Сплять старці, обвішані торбами.

Так писав про віками пригноблений Прикарпатський край Іван Франко. Таким було і рідне село поета – Нагуєвичі. Біда і злидні, мов страшні примари, здавалося, навічно оселилися в людських хатинах.

Та бідарі не корилися лихій долі. І не раз ставали до борні селяни пліч-о-пліч із бориславськими пролетарями. Десятки нагуєвичан у по- шуках шматка хліба гнули спини на капіталістів, власників нафтових шибів. І коли спалахнули революційні іскри, щільнилися їхні ряди.

Ішли роки. Світ потрясла і розколола на дві частини Велика Жов- тнева революція. Її хвилі докотилися і до цього глухого закутку у При- карпатті. З її великого полум’я долетіли іскри до Дрогобича і Борислава. У весняні дні тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого тут забагрянів прапор волі, що сповістив про Радянську владу. І хоч ворогам вдалося поду- жати повсталих робітників і селян, тисячі і тисячі борців поплатилися

 

життям, та ленінські іскри боротьби залишилися в серцях інших. І вже не було року, не було місяця ані днини, щоб не котилися то тут, то там могутні хвилі боротьби за Радянську владу, за возз’єднання у великій братній сім’ї народів першої у світі соціаліс-тичної держави.

Одним із тих, хто вступив до лав борців, був племінник Великого Ка- меняра Микола Захарович Франко. Не боючись кривавого фашистсько- го терору, він став членом Комуністичної партії Західної України. Його, голову окружкому КПЗУ, можна було побачити і в довколишніх селах, і в Бориславі, і в Дрогобичі. Він був весь у вирі революційної боротьби.

А як вересень тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого сповістив про ви- зволеня Прикарпаття, М. З. Франко став борцем за утвердження Радян- ської влади. Нагуєвичани обрали його головою сільради. Якими ж то хвилюючими і щасливими стали ті незабутні дні після возз’єднання. Як для батьків перше сказане слово дитини, перші кроки в житті.

Тільки ненадовго стало отієї радості. Тяжка біда знову валом нако-

тилася з заходу. Війна...

... Його вели від порогу рідної хати. До Дрогобича, а там ще хтозна куди. Оглядався Микола Захарович на чорні дула німецьких автоматів, на залиті лютою злобою обличчя окупантів. Не було в нього страху за себе. Боявся за Розалію, за дітей – дочку і сина. Знав, що й їх чекає роз- права.

До цього довго чатували на нього гестапівці і їхні вірні слуги – укра- їнські буржуазні націоналісти. Хижими яструбами налітали на село, об- шукували родичів, у яких переховувався. А він робив свою справу – ор- ганізовував підпілля, ставши членом антифашистської групи «Сталь», що активно діяла в Нагуєвичах і в довколишніх селах.

А тієї ночі тайкома прийшов із лісу до хворого сина. Вислідили таки його... Близько року катували фашисти мужнього радянського патріота Миколу Захаровича Франка. Він справді був міцний і твердий, як сталь, бо гартувався в багаторічній боротьбі. Закатували його гітлерівці, так і не добившись ані слова зізнання.

Не дочекала світлого дня Перемоги і Розалія Франко. За допомогу підпільникам у сорок третьому окупанти її прилюдно повісили в Дро- гобичі.

Так втоптував ворог у землю непокірний дух народу. Та на місце од-

ного полеглого ставали десятки, сотні патріотів.

 

Кроки в майбутнє

Ідемо вулицями села, що носить ім’я Івана Франка. Багато хто й не знає, що тут колись тулилися одна до одної вбогі халупи, підсліпувато

 

дивлячись на світ задимленими віконцями. Виросло вже майже два по- коління, котрі не знають війни, а про суворе і гірке минуле довідуються з розповідей старших, з експонатів музею.

Село Івана Франка оновилося, розбудувалося, виросли цілком нові вулиці. Про це з гордістю говорить голова виконкому сільської Ради на- родних депутатів Тадей Броніславович Куляс:

Справді, зміни, оновлення душу і серце радують. Буквально майже всі житлові будівлі, просторі і світлі, споруджено за післявоєнні роки. А нова вулиця Шкільна появилася три роки тому. Завершується також будівництво вулиці Лесі Українки. Та це ще не все. Газифіковуємо село, споруджується новий Будинок культури, музей-садиба Івана Франка. Виросте нова середня школа більш як на 500 учнів. Усе це буде в на- ступній п’ятирічці..

Голова сільради назвав і інші промовисті цифри і факти. Понад 50 сільських трудівників мають власні легкові автомобілі. Колгоспники ко- ристуються десятьма видами – побутових послуг. Приблизно 80 фран- ківчан здобули вищу і 120 середню спеціальну освіту До послуг трудя- щих бібліотека з фондом 17 тисяч книг.

Дбають в селі і про маленьких каменярів, як їх любовно називають у селі. До кінця нинішнього року буде завершено будівництво двоповер- хового дитячого садка на 100 дітей.

Рік у рік зростає колгосп імені Івана Франка. Міцніє матеріально- технічна база господарства, зростають і люди. У щасті й достатку жи- вуть трудівничі сім’ї, котрі власними руками кують свою долю, розум і помисли присвячують великій справі будівництва світлого майбутнього.

 

Квіти коло хати

Простора будівля на початку вулиці, котра носить ім’я Миколи Франка. Вся вона в обрамленні квітів, що спалахують різнобарвнім до- окіл хати.

Отут і живе трудівнича сім’я Микола Васильович і Розалія Степанів- на Чаплі. Сім’я і проста, і з одного боку вельми цікава. Господар працює робітником, підкорює земні надра разом із іншими прохідниками, Бо- риславського управління бурових робіт. Господиня одна з кращих тру- дівниць колгоспу, член ланки, працює у бригаді кавалера ордена Леніна Й. І. Добрянського.

Застаємо вдома Розалію Степанівну. Якраз повернулася з роботи, поралася до господарству Розмова з цією жінкою якось сама собою зав’язалася. Привітне її обличчя так і випромінювало доброту, зацікав- леність. Коли попросили розповісти про себе, вона трішки знітилася:

 

– Що там говорити. Працюю, як усі. От хіба про чоловіка можу біль-

ше розказати. Він у нас заслужений.

І не дочекавшись чергового запитання, вибачилася, вийшла в другу кімнату Повернулася з невеликою скринькою. Якось обережно, як цінну реліквію, розкрила її, вийняла звідти орден «Знак Пошани», Ленінську ювілейну медаль, знаки переможця у соціалістичному змаганні і ще ба- гато грамот, посвідчень.

Про Миколу Васильовича нам багато добрих слів сказали в управ- лінні бурових робіт Так що прекрасну трудову біографію цієї людини ми вже зна-ли. Більш як тридцять років у колективі. Починав трудову ді- яльність під на-ставництвом відомого майстра бурових справ, кавалера ордена Леніна, депу-тата Верховної Ради Союзу РСР Євстахія Михай- ловича Гринчака. У ті нелегкі повоєнні роки кожне слово робітничого педагога давало добрі сходи в душі молодого робітника. Закінчив курси, знайшов себе в улюбленій роботі. І ось 23 роки трудиться М. В. Чапля мотористом-дизелістом.

– Микола Васильович знає роботу як свої п’ять пальців, так гово- рив про нього перед нашою поїздкою в село начальник відділу кадрів управління бурових робіт М. Т. Ющак. Насамперед, дбає, аби бездо- ганно працювало довірене йому господарство. На його рахунку немало раціо-налізаторських подань. Ветеран праці відомий у нас і як кращий наставник молодих. Йому присвоєно почесні звання «кращий за профе- сією», «майстер золоті руки»...

Ця лаконічна службова характеристика досить об’ємно розкриває високі трудові і моральні якості Миколи Васильовича Чаплі як творця нашого часу, прекрасної людини. Але те, що розповіла і як розповіла нам про свого чоловіка Розалія Степанівна, ота непідробна гордість за нього, за дітей, якось зворушило.

Виріс Микола Васильович у багатодітній сім’ї. Клапоть поля дещо рятував від лютого голоду, але далеко не міг забезпечити мінімального прожитку Батьки гнули спину і на місцевих багатіїв, особливо па ба- тюшку, але то був гіркий і мізерний заробіток.

Подібна доля і в сім’ї Розалії Степанівни. Хіба що в неї батько гару- вав більше на бориславських промислах. Не раз шукав бодай найдешев- шу роботу, аби, принести додому дітворі по шматку хліба.

– А нині ніяк не порівняєм і, – світлішає обличчя нашоїспіврозмов- ниці. Правда, я слабо тямлю життя за панської Польщі. Але все якось приходить до мене, як поганий сон...

У щасті й достатку живуть тепер обидві родини, як і всі трудолюби

Франкового села. Більшість із братів і сестер Миколи Васильовича і Ро-

 

залії Степанівни залишилися в рідному селі, розбудувалися. Про них з пошаною говорять у колгоспі. Три брати господині, наприклад, працю- ють у тракторній бригаді. Передовики виробництва.

Кажуть у народі, що скромність прикрашає людину Саме ці слова при-йшли на згадку, коли слухали ми розповідь трудівниці.

Про все говорила, що хвилювало її. І скромно промовчала про те, що за сумлінну працю її в числі інших членів ланки також не раз від- значали, вручали як премію холодильник, пральну машину, наручний годинник...

Рипнула хвіртка. То повернувся з роботи чоловік. Розмова наша при його приході пожвавішала. Навперебій розповідало подружжя про прекрасних людей села, про тих, хто підкорює в Карпатах земні над- ра. Обмовилися словом про дітей. Син навчається на третьому курсі Львівського технікуму промислової автоматики. Дочка семикласниця, зразкова учениця.

Людські турботи, людські справи завжди хвилюють цих невтомних у праці людей. Про це нам сказали в сільраді, це було видно і з тривалої розмови.

Коли ми вийшли, проводжали нас до хвіртки господарі. Неприхова- ною гордістю і добротою цвіли в них обличчя. Як і квіти довкола їхньої хати.

«Нафтовик Борислава»

18 вересня 1980 р.

 

 

 

ПОКЛИК

– Бійці ідеологічного фронту –

 

Слухали його з цікавістю, зосереджено. I, можливо, де в чому не всі погоджувалися з агітатором-атеїстом, але ж для того і попросив Мирос- лав Ілліч трудівників зібратися в червоному кутку промислу, щоб пого- ворити на теми атеїзму. Просто, як робітник з робітниками.

Низький на зріст, з посрібленими скронями, він стояв перед товари- шами по роботі з черговим номером журналу «Людина і світ» і неви- мушено розповідав про те, яку шкоду завдає релігія в житті окремих людей, котрі ще не позбулися її впливу. Поволі перевів мову на минуле, коли релігія і церква допомагали тримати народ під тяжким чоботом панського гніту. Для більшої переконливості сказаного навів чимало фактів зі свого життя. І це зробило свою справу. Розповідь агітатора-ко- муніста М. І. Саляка стала більш емоційною, дохідливою.

 

Перед очима стояв батько, звичайний сільський бідар із колишніх Нагуєвич, рідного Франкового села. Тяжкою випала йому доля. Бо не лише гірко гарував на багачів з молодих років. Було гірше – у чотирнад- цятім році погнали його на світову бойню. Щоправда, довго не навою- вався – потрапив у полон.

І гадки не мав, що то стане якимсь поворотним моментом у його житті. Там, у російському полоні, навчився якось іншими очима диви- тися на світ. Бо на його очах відбувалися революційні перетворення в Радянській Росії, трудящий люд власними руками кував долю для себе і для прийдешніх поколінь.

Про все це розповідав Ілля Саляк односельцям, як повернувся з по- лону. Не раз збиралися в його хаті сусіди. І тоді йшла жвава розповідь про життя по той бік Збруча, на Радянській Україні.

– Отам живуть люди краще, – ділився враженнями господар. – І так само війна була, спопелила багато. Та в тім то справа, що влада в руках трудового люду.

Односельці слухали його і надією загорялися їхні очі. Вірили, що й у їхньому краї буде так. Неодмінно буде.

Великої освіти батько не мав. Два або три класи. Але життя вклало, в його розум і душу свою філософію, життєву мудрість, за які досить скоро мусив дорого заплатити.

Може, тиждень пройшов після повернення Саляка з Росії, може й два, як зустрів його панотець Михайло.

– Щось ти, Ільку, по селі народ баламутиш, – якось скоса зміряв його поглядом священик. – А про дорогу до церкви забув. Дивись, аби не обернув всемогутній господь гнів проти тебе.

Ілля Саляк якось принишк.

– Добре, обов’язково зайду, отче Михайле. По тій війні мені треба висповідатися.

Найближчої неділі він уже був на сповіді.

– Ну, то розповідай, раб божий Ілько, як прожив єси у тяжкій не-

волі.

– Ой, панотче, трішки не так ви сказали, – не стримався Саляк. – Не в неволі я жив у ці роки, а на волі.

Він не відразу помітив, як зло блиснув очима піп-уніат, проковтнув- ши його слова, мов би напився соляної ропи. Отож і розповідав щиро і навіть захоплено:

– Господом богом присягаю, отче, що там добре люди жиють. Нам би отак...

 

– Ну, тебе добре червоною крамолою там, у комунії, начинили, – аж зарипів від злості піп. – Як будеш отакі небогоугодні речі говорити – від- лучу від церкви...

Відлучити запеклий уніат Михайло Єлнакий не відлучив, бо приду- мав для Саляка іншу, страшнішу кару. Через декілька днів до хати селя- нина увірвалися жандарми. Не питаючи нічого, схопили його, скрутили руки, геть начисто все перерили.

Як привели його в Дрогобич у поліцію, вирішили спершу добути

«щире зізнання». Били люто, як тільки вміли бити в поліції. Він нічого не говорив, бо нічого й не знав. Це ще більше бісило його мучителів.

– Тримається, червоний шпигун. Але ми все одно змусимо його за-

говорити...

На суд, що відбувся невдовзі, фігурували всі факти, про які Ілля Са- ляк розповів; Єднакому на сповіді. Піп-уніат «виявився ретельним до- нощиком польської поліції. Напевно, не одного запроторив у тюрму.

І одного з найбідніших селян із Нагуєвич Іллю Саляка доля з допо-

могою церковнослужителя жорстоко кинула в польські катівні...

Батько завжди говорив наймолодшому Михайлові:

– Виростеш, синку, – ніколи не вір попові.. Досить уже з мене, що я повірив і тяжко поплатився за це...

Після повернення з концтаборів батько, колись досить богомільний, рідко ходив до церкви. Атеїстом він не став, але сумніви в існування бога передав синові.

Михайло не раз слухав татові оповіді, всім дитячим серцем сприй-

мав їх. Бо і йому добре в’ївся панотець.

І нині таки пам’ятає його, з хрестом на грудях і з здоровенною па-

лицею в руках. Нею і вселяв у дітей «дух божий».

Згодом принишк піп-уніат Нове життя прийшло у Прикарпатський край. По-новому зажили і трударі землі Франкової.

Потім були гіркоти війни. Знову ожили уніатські церковнослужителі, коли нашу рідну землю топтали гітлерівські окупанти. Підняли голову колишні куркулі, панські посіпаки. Після визволення від фашистських зайд вони то й позалазили у схрони і, осінені попами – уніатами, чинили наругу над мирними людьми, вбивали жінок, стариків і дітей.

Якраз у ті нелегкі післявоєнні роки Михайло Саляк вступив до лав Ленінського комсомолу, брав активну участь в утвердженні Радянської влади в нашому краї.

Вже більш як двадцять років комуніст Михайло Ілліч Саляк трудить- ся в колективі бориславських видобувачів нафти. За самовіддану працю відзначений орденом «Знак Пошани» і Ленінською ювілейною медаллю.

 

У підрозділі другого нафтопромислу, де працює М. І. Саляк, його знають і шанують не лише як невтомного трудівника. Комуніст постійно у гущі життя. Він член партійного комітету управління і член партійно- го бюро промислу, голова цехового комітету профспілки підрозділу.

Та з особливою відповідальністю ставиться Мирослав Іліч до ще од-ного доручення – агітатора-атеїста. Прагне донести до трудівників під-розділу правду життя, виховувати їх активними й переконливими будів-никами нового суспільства.

Живим, пристрасним словом ідеологічний боєць партії надихає то- ва-ришів по роботі до нових звершень трудових. Сам же відмінно знає нафтову справу, любить її. Здається, із зав’язаними очима безпомилково визначить, з якої свердловини почерпнуто «чорне золото».

І все це створює йому авторитет, добре ім’я серед людей.

Слова його – як добрі заповіти: «Люби блакить, а землю й поготів.

Зумій крізь товщу кам’яну пластів Глибинний поклик нафти зрозуміти».

Ці рядки, що їх присвятив Михайлові Іллічу Саляку бориславський поет Ігор Нижник, у великій мірі відображають його життєве кредо як людини-трудівника, людини-творця.

«Нафтовик Борислава»

20 листопада 1980 р.

 

 

 

СЛОВО, ДОБУТЕ З ВОГНЮ

– На книжкову полицю –

 

Ця збірка віршів недавно появилася на книжкових полицях магазинів, та досить таки швидко розійшлася серед любителів поезії. Невелика за об- сягом, але вагома за суспільною значимістю, вона нікого не залишить бай- дужим. Бо прочитавши її, не можеш не пройматися любов’ю і ненавистю.

Так, воістину святою любов’ю до рідної соціалістичної Вітчизни, до людей, до землі, до отчого дому. Ненавистю – до ворогів, хто топтав усе святе наше, хто вбивав батьків і матерів наших, хто й нині цілиться в нашу світлу днину, в наші світлі помисли.

Новим збірником віршів «Від імені земляків»*  як це сказано в ано- тації до книжки, український радянський поет Іван Гущак звертається до духовних витоків нашого народу, до героїчного минулого Вітчизни. Автора хвилює сучасник і його пошуки свого місця в житті, гостро і непримиренно таврує він прислужників зарубіжного капіталу – україн- ських буржуазних націоналістів та уніатів.

 

*   Іван Гущак. Від імені земляків. Київ, «Радянський письменник». 1980.

 

Можна сказати більше: тут чи не кожен рядок викрешує іскри з вог- ню, що живить оту нашу святу любов і нашу непримиренність до всього нам чужого. Бо й відкривається збірка поезією «Вогонь»:

Вогонь... Він людям душі пік

І очищав сумління,

Коли ярів двадцятий вік

В червоних устремліннях.

Але був й інший вогонь. Той, що палив «стражденну землю» в роки страшних лихоліть. Поет – поклонник вогню, що восени у полі гріє хлі- бороба, і плавить сталь найвищої проби. Він – за вогні будов, за жар знамен. Як виклик недругам, як засторога, звучать рядки:

Та хто на нас іде з вогнем,

Той від вогню загине!

«Вирок» – таку назву має добірка віршів, спрямована проти укра- їнсь-кого буржуазного націоналізму та його уніатських душпастирів. Короткий, але насичений гострими рядками цикл «Від імені земляків». Вироком звучать слова з вірша «Націоналістичним пророкам»:

Вкраїну бачите у ядерному пеклі,

І жах вас цей на підлість окриля!..

Мого ви краю недруги запеклі,

Вас проклинає батьківська земля!

У перший же день тимчасової окупації на плебанії села Яструбичі, що на Львівщині, націоналісти катували сільських комсомольців. У цій роз- праві взяв безпосередню участь піп-уніат Матіяс – кат із хрестом на шиї.

Про це – гнівні рядки Гущакової «Поліської трагедії».

Руки скручені дротами.

– Хрест цілуйте!

Бо за вами Гріх великий...

Поза гробом

Буде прощення –

А злоба

Ув очах святого креше...

Вони не скорилися, яструбицькі комсомольці, ті, хто щедро засівав перші зерна нового життя на визволеній землі.

«Смерть у соборі» – це гострий викривальний твір проти верховодів уніатської церкви митрополита Андрія Шептицького і кардинала Йо- сипа Сліпого. На цю тему і переспів вірша Янки Купали «Слугам ві- втарним»:

Ще суд і вас не обминув –

Судитимуть вас волі браття.

 

Того, хто в морок нас тягнув,

Ганьба чекає і прокляття.

Добірка «Мужність» – про тих, хто сміливо брався будувати нове життя, кого не могли застрахати ні фашистські зайди, ані бандерівські недолюдки. Беруть за живе вірші «Зерно і зорі», «Лист до дядька Ми- хайла на фронт», «Оксана», «Балада про коваля». Останній, наприклад – це данина силі людського духу. Людина споконвічної професії, простий трудівник-коваль серцем горнувся до Радянської влади. Оунівські кати спалили його, але не зломили.

У вогні стояв коваль, Навіть не стогнав. Щезла ніч...

Мовчала сталь, Ранок запалав, Опромінив кузню, двір Світанкову даль...

Звівсь із попелю коваль –

Пам’ятником став...

Силою і пристрастю наділені поетичні рядки, присвячені полум’яному публіцистові, комуністові Ярославові Галану, борцеві про- ти фашизму і націоналізму, релігійного мракобісся. Невмирущому Гала- нові присвячено цикл «І вічний бій». Іван Гущак – продовжувач славних галанівських традицій.

Добірка «Весни» – це гімн нашому оновленому дневі. Глибоким па-

фосом наповнені поезії «Ідеї Леніна живуть», «Вірші про матір», поема

«Кроки». І тут поруч із симфонією праці возвеличені рядки про тих, хто не дожив до нашого світлого часу.

«Нафтовик Борислава»

1980 р.

 

 

МІЗАНТРОП

– На теми моралі –

 

Колючий вовчкуватий погляд, постійне невдоволення на обличчі, манера говорити з єхидним притиском – таким ви зустрінете цього чо- ловічка, який чи не щодня прогулюється зі здоровенним породистим вівчуром по місту. Хто знає його – не подивуються, хто не знає, може запитати: звідки такий злобливий характер?

 

Своє презирство до людей Микола Кирилович Озерний*  не завжди приховує.

– Якщо я люблю кого, то понад усе – собак, – проціджує кожне слово крізь зуби.. – Ну а люди? То, сотворіння, нижчі від оцих чотириногих...

Взагалі, цей чолов’яга вважає себе ревним любителем природи. Він навіть заповзятливий член товариства собаківників. Для реклами своїй персоні колись було приручив вовчицю.

Здавалося б, усе тут природно. Любителів собак, та й взагалі домаш- ніх тварин,у нашому місті пребагато. Інша справа, як любити. Якщо до дружини, до дітей ставитися, як до приблудних псів, якщо не давати спокою сусідам, а себе видавати за великого природолюба – то чи не в цьому загадка дивного характеру.

Любов до природи облагороджує людину, робить її душу красивою,

де нема місця черствості, жорстокості.

В Озерного – все навпаки. Відколи живе в Бориславі, пересварився з усіма сусідами. Для дружини і трьох неповнолітніх дітей життя пере- творив на справжнє пекло. В сім’ї не те, що самого господаря – тіні його бояться. А Сусідські діти втікають від нього, бо обов’язково десь комусь на ногу наступить. І в переносному, і в буквальному розумін- ні. За таку поведінку не раз штрафували його в міськвідділі внутрішніх справ. На якийсь час це допомагало. Та справа в тім, що в чоловіка, як з’ясувалося, у крові такі замашки.

З листа до редакції, де М. К. Озерний скаржиться на сусідів, так і вихлюпом ллється потік брудних слів. Яких тільки епітетів не додає їх автор до імен чесних, порядних людей, про кого добре слово говорять і на роботі, і в побуті.

...Гортаю три аркуші паперу, густо всіяні рядками машинопису. Вони чимсь нагадують химерні посіви. Але не ті, з яких виросте добірне зер- но, а мовби хто спеціально засіяв будяччя, чортополох.

Природно, і сам дивуюся: звідки в чоловіка, котрий живе десь коло нас, з яким ми не знаючи, хто він і що він, можливо, спілкуємося в ма- газині, якому, напевно, не раз уступили місце в автобусі чи подали руку під час ожеледиці – звідки така ненависть до людей? Яке ж то пагіння дало в ньому таку чорну прорість?

Роздумуючи над цим, вирішив я пізнати істину. Чому б, наприклад, не поїхати туди, звідки Озерний родом? Журналістські пошуки привели мене в село Луку Самбірського району. Зустрічі з людьми старшого віку допомогли побачити іншого , Озерного, не тільки як ревного «любите- ля» природи.

 

*   Озерний – Луцький М. К., житель Борислава.

 

Ішов тяжкий і тривожний тисяча дев’ятсот сорок другий – другий у нашому краї рік німецько-фашистської окупації. Десь далеко на Сході гриміли запеклі бої з багатоголовою фашистською гідрою. У забите ко- лись за буржуазної Польщі село, в яке тільки на півтора року заглянуло весняне сонце волі, рідко приходили новини з фронту. Проте люди ві- рили і чекали, що прийде свято в їхні оселі.

А окупанти почували себе, як удома. Маячіли зелені і чорні мундири попри кожну хату, як символ смерті. Одні зі свастиками, інші – з тризу- бами. Колишніх активістів Луки, серед них і першого голову сільради Петра Дмитровича Винарчука гітлерівці за доносом прислужників уже давно кинули в концтабори. Тепер наводили «новий» порядок.

І одна, і друга форма сподобалися молодому Озерному. Парубійко- ві на той час уже двадцять другий рік минув, сили було, як у буйвола. Руки так і свербіли, щоб побити когось, показати свою зверхність. Цим займався і раніше, особливо при панському ладі. Тим паче, що нужди й голоду він ніколи не знав сім’я була не з бідних: мали добрячий лан чорнозему, коні, корови, свині.

Якраз прочитав сільський розбишака Микольцьо в буржуазно-наці- оналістичній газеті «Львівські вісті» оголошення про набір в поліцію. Не минуло й тижня, як оформив усі документи, навіть привіз довідку із сільської управи про благонадійність.

Лакейсько-поліцайську кар’єру – Микола Озерний розпочинав у міс- ті Городку. Тепер, майже через сорок літ, нелегко і встановити, чим за- ймався фашистський попихач, але, напевно, догоджав хлібодавцям, не- дарма вони постійно виявляли йому довір’я. Після Городка був Щирець. Відтак – Люб-лінське воєводство. Там допомагав гітлерівцям душити визвольний рух польських партизанів. І ще можна додати достеменне: саме тоді у гітлерівського прислужника появилася така велика любов до своїх чо-тириногих помічників “німецьких вівчарок”.

Тож кар’єра Озерного пішла догори. Приліпили йому личку «вісту- на» і послали до Львова на вишкіл. О, у поліційній школі багато навчили його до тонкощів. І як проводити облави, обшуки і ще багато іншого. Хто його зна, можливо, готували «пташку» для більшого польоту. Та вже за двісті кілометрів на Схід гриміли гармати.

І поліцайська пташка плюхнула просто в болото неподалік села Луки і по-щурячому залізла у бандерівський схрон. Так і подівся не звати куди

«вістун» Микола Озерний, а натомість появився новий член боївки УПА під псевдом «Чумак». Довірили бути охоронцем окружного проводу бан- ди «Чорнія». Неважко здогадатися, що втікаючи, гітлерівці вирішили по- повнити банди п’ятої колони своїми місцевими служаками. В цьому «Чу-

 

мак» навіть сам переконався, бо зустрів у схронах не одного вчорашнього поліцая. Був тут усілякий збрід. І карні злочинці, і дезертири, і куркуль- ські та попівські синки. Інколи силоміць затягували простакуватих паруб- ків, що не зуміли ще твердо стати на ноги, розібратися в правді життя.

А Чумак-Озерний уже добре знав, що йому діяти і як виконувати ін- струкції тих, хто його послав виборювати «самостійну» Україну для фа- шистських фірерів. Займався вишколом отого отупілого зброду, вчив убива- ти, вішати, палити. Так що не пропали намарне знання, які йому втовкали в голову в поліційній школі. Ті, хто ще вчора навчав його, могли, б позаздри- ти, як Чумакові «учні» перевершували в жорстокості гітлерівських убивць.

І коли більшість молодих лучан, серед них О. Бобовський, М. Ор- тинський, О. Чайківський і ще багато інших, пішла на Захід громити ненависного ворога, мерзенна купка бандитів чинила криваві справи,

«воювала» з тими, в кого за зброю були плуг і борозни, зерно для засіву па-ростків нового життя.

Ще й нині у Луці люди пам’ятають «подвиги» бандерівців. В ім’я

«самостійної» України душогуби убили близько двох десятків ні в чому не винних людей: Дмитра Саля і його дружину Афію з автоматів, по- сікли вдома на подвір’ї, Дмитра Городиського і його дружину Марію не вбивали. Їх просто замкнули в хаті, підпалили і з реготом втішалися, слухаючи передсмертні зойки своїх жертв. Біля бандитського кубла в болоті познаходили трупи Івана Волощака, Володимира Новосільсько- го, Йосипа Саля. Не дочекали сходу сонця підло вбиті Мирослава Дер- пак, Федір Веселовський, Остап Деникевич, Володимир Чайківський.

А скільки злочинів скоїли оунівці з банди «Чорній» в інших селах. Куди не повзли вони гадюччям, всюди сіяли драконові зуби. Отоді-то якраз в Озерного зародилася любов до ще одних чотириногих – вовків. Сам же був вовкулакою.

Говориш із людьми в селі – і кров холоне в жилах від почутого.

– Мені не раз смерть дивилася в очі, – розповідає колишній сільський активіст, перший голова сільради П. Д. Винарчук. – Дивом вирвався з концтабору зі Львова, а тут удома ще довго бандери спокою не давали. Нарід мордували, тих, хто хотів жити по-новому. І за мною пантрували.

Згодом повимітали зі схронів оунівських бандитів, спіймали «яструб- ки» і «Чумака» в сусідньому від Луки селі Ортиничах – на горищі в де- зертира, що примкнув до оунівців. За участь у банді і за прислужництво німецьким окупантам Озерний поніс заслужену кару...

Тепер уже можна мати чіткішу уяву, звідки беруться такі мізантропи, людиноненависники. Бо Озерний яким був, таким і залишився. Колишні замашки в нього і тепер залишилися.

 

Боїться його дружина, яка не раз від одного удару чоловікового втра- чала свідомість. Бояться і діти. Якось ганявся за старшим сином по хаті з сокирою. Серед зими хлопчик ледве втік і декілька днів переховувався в родини.

Від сім’ї відгородився тепер зовсім.

– Ви – чорні латки і чорні душі, – так говорить про дружину і про дітей. Натомість спить у другій кімнаті поруч із вівчаркою.

Я бачив ті два ліжка. Одне обгризене собачими зубами. А біля друго-

го, господаревого, напоготові лежить... сокира.

Буває, принесе додому м’яса, а дружина, затримавшись на роботі, не встигне придбати. Так діти тільки облизуються, як він собаку годує, а їм і крихти не дасть. За копійку горло перегризе будь-кому.

Ніби й відгородився, але на сім’ю і все одно психологічно давить. Якось організували на подвір’ї суботник. Біля багатоповерхового будин- ку впорядковували дитячий майданчик, посадили дерева, квіти. Озерний вирішив відсидітися вдома. І дітям суворо заборонив, ще й пригрозив:

– Підете – приб’ю! Вам там нема що робити...

З відомої причини замінено тільки прізвище так званого природо- люба. Не хочеться заподіювати душевної рани сім’ї, особливо дітям, які завдяки матері ростуть хорошими радянськими людьми.

А щодо Озерного, то хочеться нагадати йому про гуманізм нашого суспільства, нашого ладу. Хоч там з-за океанського плоту колишні його спільники, які втекли від народної кари, брешуть на нас, надриваються з люті, та в гуманності й сам він переконався. Відбув покарання, повернув- ся, дали роботу, квартиру, держава призначила пенсію. Живи собі, чоло- віче, спокійно, поважай себе й інших не охаюй чесних і порядних людей.

З другого боку, дико все таки виглядає сам випадок наруги Озерного над сім’єю. Адже він буянить на очах у сусідів, зрештою, і з ними по- стійно конфліктує. Треба було громадою проявити принциповість, ви- тягти по-рушника на суд людської совісті, поставити його на місце, щоб сидів – тихше води, нижче трави.

Мало в цьому зробив і будинковий комітет. Якось стараються Озер- ного більше обходити боком, аніж давати принципову оцінку його ан- тисуспільній поведінці. Більше кивають у бік міліції, мовляв, хай вона зай-мається сімейним хуліганом. А де ж тоді активна» життєва «позиція сусідів (і вони про це хай добре подумають), які повинні би в першу чергу проявляти твердість, щоб не давати прорости серед нас жодній зернині чортополоху?

«Нафтовик Борислава»

31 січня 1981 р.

 

ТАМАРИНЕ ДЖЕРЕЛО

– Пост імені Я. Галана –

 

По-зимовому прохолодний вітер вривається з гір у селище, жбурляє під ноги жменями пожовклий лист. Палахкотить вогонь біля братської мо-гили. Поруч – пізні осінні квіти, ще недавно присипані першим сні- гом. Їх поклали до пам’ятника східницькі піонери, юні галанівці і чер- воні слідопити другої середньої школи.

А як встеляли квітами мармурову плиту, схиляли голови перед воїна- ми і односельцями, котрі загинули на фронтах війни від рук українських буржуазних націоналістів. І перед пам’яттю ровесниці – піонерки Тама- ри Сорокіної, серце якої спинила бандерівська куля.

Зупинися, товаришу! Глянь доокіл себе на чудовий світ, на золо-тот- каний килим карпатської осені, на квітучий наш край, на мирне сонце над нами. І понесися думками у той світлий і водночас тривожний вере- сень тисяча дев’ятсот сорок п’ятого.

... Позаду вже залишився Борислав, чорний задимлений війною, що заліковував рани, оновлювався. Звивиста дорога змійкою повзла вгору аж до перевалу. Спершись до борту вантажної «полуторки», вдивляло- ся у красу карпатської осені дівчисько років дванадцяти. Вітер, ще по- літньому теплий, шарпав її за косички, за вплетені в них рожеві бантики.

Звелася навстоячки, ще міцніше тримаючись за поруччя. І запалахко- тів у неї на грудях дивним вогнем червоний галстук. То була нова шко- лярка Борислава, юна москвичка Тамара Сорокіна. Батьки її буквально недавно приїхали на відбудову Прикарпаття, на оновлення міста На- фтовиків. Жили у Східниці. Сьогодні вона уп’яте повертається додо- му зі школи. Посмішка квітне на дитячому личку Напевно, згадала собі першу піонерську лінійку, нових подружок. А може уявляла, як то радо зустріне її мати.

Ще не знає дівчисько, що після війни ось тут, по кучугурах, чигає смерть. Що повзає по лісах оунівське гаддя.

Ще не знає Тамара, що сьогодні вона вже не переступить порогу рід-

ного дому. Десь у гущавині на неї чатує дуло бандерівського обріза.

Ось і до перевалу недалеко. Ще трішки – і машина покотиться вниз.

Але що це? З-за пагорбка раптом зблиснуло і бабахнуло.

Дзенькнуло скло в машині. Просвистіли кулі над головою. Одна з них вжалила дівчинку просто в серце, трохи нижче піонерського галстука...

... Позолоченими літерами вкарбовано ім’я піонерки на братській могилі. Більш як три з половиною десятиліття пройшло від того тра- гічного осіннього дня. А пам’ять про Тамару Сорокіну живе і житиме.

 

Члени суспільно-політичного клубу імені Ярослава Галана, червоні слідопити другої середньої школи зайнялися пошуком відомостей про юну піонерну. їм на допомогу підключилися і школярі СШ № 3, де на- вчалася Тамара. І донині зберігається в архівах класний журнал, у якому навпроти її прізвища після декількох «н» виведено ці болючі і жорстокі слова: «убита бандерівцями».

Учні всього Борислава включилися в операцію «Тамарине джерело». На честь піонерки, яку підступно вбили оунівські бандити, біля в’їзду в Східницю її іменем названо джерело життєдайної «Нафтусі». А зовсім поруч за рішенням облвиконкому наступного року на кошти піонерії всієї Львів-щини буде споруджено пам’ятний знак.

Давно вже відгриміли бої Великої Вітчизняної. Більш як три з по- ловиною десятилітті над нами чисте небо. Давно вже трудящі нашого краю повимітали з схронів і звіриних нір бандерівську покидь.

А пам’ять про тих, хто не дожив до наших світлих днів – свята. Вона, як естафета, передається із покоління в покоління, викарбувана в наших серцях. Згадаємо не раз і її, русяву дівчинку-москвичку.

«Нафтовик Борислава»

31 жовтня 1981 р.

 

 

 

ПАН ІВАН В «ОБРОНЦЯХ»

– Памфлет –

 

Над «свобідними» і «незалежними» хвилями з-за океанського плоту качки летять. Не прості, а надувні химери вилітають із того конвейєра брехні та вигадок. Як вдень, так і вночі несуть у собі замість качиного гелготіння виття тих, хто сотворив їх із мильної піни.

Шепелявить один такий загробний радіоголос по-українськи з бере-

гів Онтаріо, продукуючи нісенітниці:

– На Україні, а особливо в Галичині, нарід бідує. І оті всі біди від совєтів...

– Говори, говори, – сплюне дядько в літах, мимоволі натрапивши на ті «висилання». – Тільки хоч раз правду скажи. Як при перших совітах гуцули і бойки постоли скинули, і ще відтоді наші діти не їдять ні лобо- ди, ані грисового чиру, ані затирки. А ще скажи, брехуне заокеанський, скільки при других совітах будинків набудували попід Карпати, по всім краї, як котеджів. Не знаєш, де починається село, а де закінчується міс- то. Так що, не скажеш?

У приймачі щось зашипіло по-зміїному, відтак залементувало:

 

– На Україні порушуються права людини...

То вже інший, ще «свобідніший» радіоголос, також, як і перший, ви-

годуваний на кошти ЦРУ, але вже з-за іншого плоту – з-поза Рейну.

І ти не хочеш правди говорити, – як від дикого яблука скривився дядько. – Та й не скажеш. Бо їсти тобі не дадуть. Ну, то я повім, що ти за- хищаєш. За панських часів колись кожен селянин мав право без штанів ходити до парубоцьких літ. Ще більше гарантовано мав право панську худобу пасти. Робітник мав право ходити без роботи і йти просити ми- лостиню. А тепер насильство, дай бо і всім людям на світі такого. Лиш народиться, насильно у підштанки одягають, у дитячі садки посилають, насильно в школу гонять, потім – в інститути. Отак би хоч раз заговорив ти, заокеанський пане Йване...

І раптом – що це? – заговорило невпопад:

– А так-так, пане добродію. Я добре пам’ятаю панську Польщу. При- гадую, як то вільно і свобідно нарід почував себе у Бориславі. Щороку сім, а то й вісім тисяч, чоловік мали право ходити без роботи. А з ними ще двадцять тисяч душ так само мали празо постити цілий рік. Правда, в кого були грошенята в кишені, той не мав таких прав. Мусив фаетоном гнати до Дрогобича, а то й до Львова, аби з шиком пообідати. Мусив не одну ніч за гроші переспати в будинку терпимости. О,тих будинків було шістнадцять у Бориславі, та й шинків ще поза сотню. Ото було життя! А нині що маєте? Навіть ніхто толком не знає, що таке безробітний. Будин- ки для повій роз-валили і набудували бібліотек, кінотеатрів...

Тут так само раптово голос щось прогугнявив через ніс. Чути, за- тулили рота. Дзенькнула миска, юшку і недогризені кості за оту напів- правду забрали.

В останньому випадку ми трохи перебільшили, бо жоден радіоголос не скаже ані краплі правди про те, як квітне життя на Радянській Украї- ні, як струменить радість на обличчі великого і малого. Злоба очі їсть, то й забруднюють панські лакеї вигадками радіоефір.

Такий собі «вільний голос» випустив новину:

– У Сполучених Штатах Америки створено ще один комітет оборони прав людини на Україні. Велику і поважну місію бути його проводирем узяв на себе пан Іван Стебельськнй...

– Овва, а се котрий? – перепитали старожили міста, дізнавшись про це із газет і з телебачення. – Отой, що з Раточина, горіщнього кінця Борислава? Отой пройдисвіт, що при німцях мав свій універзум, ходив у фолькдойче- рах? Ади-ади, і тепер панську юшку сьорбає. І в Америці догоджає.

Не помилилися. То і є той самий Стебельськнй Іван, він же член

ОУН до війни, він же агент гестапо й абверу Вінтер у роки німецько-

 

фашистської окупації, він же член одного з націоналістичних осередків у Сполучених Штатах Америки сьогодні. Після того, як гітлерівці стали драпати з західних областей України, підібгавши хвоста, прихопивши нажите на людській крові, втікав і їхній прислужник. Метнувся по за- океанських задвірках шукати нових хлібодавців. Вони знайшлися. І те- пер вирішив Стебельський-Вінтер розгорнути велику «оборонську» ді- яльність. Членами і членкинями його комітету «оборони прав людини» стали теща, дружина, діти.

Хто-хто, а Стебельськнй уже в цьому має великий хист. Та щоб у цьо-

му напевно переконатися, заглянемо в Борислав на сорок років назад.

Лиш гітлерівці окупували місто, Іван Стебельський, який невідо- мо куди запропастився перед війною, об’явився тут як тут. Таким і пам’ятають його люди, які перенесли чорні роки окупації: у гестапів- ському галіфе, в начищених до блиску хромових чоботях, тільки піджак був іншого покрою, але також із німецького краму.

А одного дня Стебельського побачили в магазині на колишній Пан- ській вулиці. Як нового власника «універзуму». І не тільки побачили, а й почули. Лиш ближче до вечора, на другому поверсі будинку досить часто збирався всілякий націоналістично-фольксдойчерівський збрід. Ото понадудлюються шнапсу й самогону до посиніння та й горланять:

Наїлися, напилися,

На всі штири боки,

Коби война та й потєгла

Ще зо штири роки...

А тим часом побіля цього будинку щодня вели людей на смерть. Спо- чатку комуністів, комсомольців, активістів нового життя. Багатьох – за доносом агента Вінтера, який принюхувався, придивлявся, випитував, кому не до вподоби «новий порядок». Розстрілювали на тому місці, де тепер виріс будинок Палацу урочистих подій.

Відтак взялися фашисти за євреїв. Перший масовий погром відбувся

28 листопада першого року війни. Тут допомагала окупантам не лише так звана «українська поліція», а й «січовики» з Дрогобича – формуван- ня українських буржуазних націоналістів – і польські націоналісти. Ке- рував цими оргіями помічник коменданта «української поліції» житель Борислава Макар.

Спочатку спійманих жорстоко били. Потім повели в Тустановичі і розстріляли.

Другий погром, – у серпні 1942 року, був значно більших масштабів. Тут уже Стебельськнй справді міг намилуватися, як прибулі гестапівці зі Львова, як шуцмани, райтерцуг (кінна поліція) і створена до цього

 

часу єврейська поліція виловлювали жінок, стариків, дітей, пакували у вагони і відправляли в концтабір у піч. За ті три дні людолови спіймали шість тисяч жертв.

Панові Іванові тоді так приємно було дивитися, як убивці з рантер- цугу прив’язували до кінських хвостів дітей і волоком тягли по бруківці. Ріка крові текла по дорозі...

16 жовтня 1942 року, виконуючи черговий «юден шуцротен» (план знищення євреїв), гітлерівці і їх посіпаки організували ще одну акцію. Цього разу схопили тисячу чоловік. Всіх відвезли невідомо куди.

Із четвертого по 30 листопада того ж року тривали розстріли у Бро- ницькому лісі. Там загинуло і багато активістів, хто чинив опір фашист- ській окупації.

А 18 лютого 1943 року Стебельськнй на другому пйонтрі свого уні- верзуму із гером комендантом щуцполіції Ніпертом скроплював окови- тою підвищення того у званні за розстріл семиста чоловік на західній околиці Борислава (біля теперішнього м’ясокомбінату).

І тепер, через стільки десятків літ, перевертень, на совісті якого не одна жертва німецько-фашистської окупації, вирішив ще патякати про права людини, які він сам допомагав топтати, глумитися над ними.

Не один такий пан Іван на Заході, догоджаючи хлібодавцям, ллє бруд на нашу дійсність. Як бліді поганки, як колорадські жуки, пло- дяться сімейні комітети і спілки з колишніх бандерівців і теперішніх відщепенців-«дисидентів», складають усілякі чорні «пляни». Та якими жалюгідними і без-силими виглядають продуценти брехні і вигадок. Бо надувні качки, якими вони наповнюють радіоефір, лопають, як мильні бульки, під промінням нашої великої правди.

«Нафтовик Борислава»

23 лютого 1981 р.

 

 

 

НА СРІБНІЙ ЗЕМЛІ ПОЧАВ БУДУВАТИ ВКРАЇНУ

– Іванові Стебельському виповнився 90 рік –

 

Він ішов сонячним, усміхненим осіннім Підгір’ям і, здавалося, пиль- но вдивлявся в такі самі усміхнені обличчя перехожих, наче хотів про- читати на них, від чого ж така радість. Чи від того, що Борислав святкує День міста і нафтовика, чи ще більше від того, що минув рік, як прого- лошено віками вимріяну незалежну Україну.

Радів подумки разом із цими людьми, але його почуття були іншими,

далеко глибшими: радість подвоювалася від того, що, здається, прудкий

 

вітер назавше забрав за собою й поніс у гори ностальгію, яка мучила його не один десяток літ далеко за океаном.

Звідти, з-за тридев’ять земель, прилинув до отчого краю в такий до- леносний час. А у вухах попри той людський шарварок дзвеніла пісня, що її чув на одній урочистій зустрічі в місті нафтовиків, йому ж таки, Іванові Стебельському, присвячена.

З далеких світів я вернув посивілий

На рідні карпатські плаї.

О краю мій любий, о краю мій милий,

Тут весни розквітли мої...

А серце бентежно й закохано б’ється,

І повниться щемом душа...

Так, серце й душа його виповнені такими почуттями, яких до цьо- го, певно, не відчував ще ані разу в житті. Він повернувся! Мало не через півсотні літ він знову вдома. Іде тими самими вулицями, що так невпізнано змінилися. Нема вже Барабського мосту, а є майдан із пам’ятником Іванові Франку На толоці, де стриміли нафтові свердло- вини, виріс парк.

Там, в Америці, звідки він приїхав у гості, можна побудувати влас- ний добробут, але її, найріднішої для нього, України не збудуєш. Тому наче найсильнішим у світі магнітом притягало його сюди, в рідний край.

Він не зважав на втому – хотілося побільше побачити, мало не на до- тик відчути. Вже встиг побувати на Мразниці, на тому місці, де стояла хата Стебельських і де пройшли його раннє дитинство, юність, молодечі роки. Багато змінилося, дуже багато. За півсотні літ люди стали зовсім не ті. Але декількох друзів все-таки розшукав. Він – їх, вони – його.

Все змінилося, але гори, гадається, таки незмінні. І найближчі до його оселі Городище, Добрятин, Лиса гора. Вони такі самі могутні й пахнуть глицею, як і тоді, коли він бігав до мразницької школи, чи їздив на студії до дрогобицької української гімназії.

Згадав про гімназію – й закортіло навідатися туди, де він став на- ціонально свідомим юнаком. Бо ким був до того? «Пожондни русінем». У школі, яка хоч і діяла, як українська, власті надавали перевагу поль- ській мові. І він, ще як був зовсім малий, з великим задоволенням де- кламував на шкільних імпрезах по-польськи. Так було. Батько його за переконаннями хилився найбільше до комуністів. Він походив зі Старої Солі (тепер Старосамбірський район), де й народився на початку Пер- шої світової війни первісток Іванко. Хлопчик був ще в колисці, коли батько, очевидно, боячись розправи гонведів за свої москвофільські по- гляди, відступив разом із росіянами на Схід. Там доля його закинула на

 

бакинські нафтопромисли, то й не дивно, що після повернення з Росії до

Галичини він із сім’єю переїхав до Борислава.

Власне, із двадцять першого року й починається бориславська біо- графія Івана Стебельського. А вже на початку тридцятих він був дрого- бицьким гімназистом. Ним і таким, як він, опікувалися видатні на той час особистості. Колишній полковник УГА Іван Чмола, соратник самого Євгена Коновальця – він вплинув на юнака таки найбільше. Під ору- дою цього гімназійного професора юнаки не лише опановували історію свого роду, а й проходили десятки кілометрів на гору Маківку, в інші пам’ятні місця, де билися за рідну землю Українські січові стрільці.

В дитинстві Іван Стебельський не міг похвалитися особливим здоров’ям. Більше того, був кволим, часто хорував. Та під впливом гімназійних правил і середовища поволі втягнувся у спортивне життя, зміцнів та загартувався.

Але ще більше юнак захопився багатьма видами спорту, як по за- кінченні гімназії став студентом трирічної вищої торговельної школи у Львові. Тоді й відбувся перелом у його свідомості. Ще у гімназії він був симпатиком націоналістичної ідеї. Ці якості особливо проявилися у галицькому П’ємонті, він став дуже активним членом проводу Укра- їнського студентського спортивного клубу. Настільки активним, що й вирішив продемонструвати свої спортивні якості в Бориславі.

Було це під час літніх вакацій, у тридцять сьомому День українсько-

го спортовця молоді наші хлопці в Бориславі й не мали де провести

– мусили йти у прийми. Один стадіон був польський, другий – єврей- ський. За сприяння свідомих українців отця Яціва та нафтового інже- нера Озаркевича Іванові Стебельському пощастило тоді взяти участь у першості нафтового басейну із класичного п’ятиборства, що проходи- ла на польському стадіоні. Боротьба була вельми напруженою. Моло- дий Стебельський обігнав бігунів на дистанційних 200 і 1500 метрів, обскакав усіх у довжину, найкраще метнув диск і ратище (спис). Йому пощастило вирвати особисту першість, хоча виступало багато сильних польських спортовців міста й округи. За що й отримав срібну чашу з рук Озаркевича, під благословенням отця Яціва. Це були дні особливі, коли гартувалися його воля й характер. А вони відтак ой як знадобилися в життєвих випробуваннях.

Чи думав він у ті молоді роки, що йому доведеться полишити на- вчання й поманджати за перевали, на Срібну Землю, аби виборювати й захищати перші паростки української державності. А прийшлося.

В розпалі вакацій, десь під кінець липня, коли Іван приїхав до роди-

ни на Мразницю, до нього навідалися добрі друзі й однодумці – Теодор

 

Лата і Микола Андрушків. Вони й відкрили свою велику таємницю: зби- раються перейти польський кордон і потрапити на Карпатську Украї- ну, де назрівають великі події, адже згущуються хмари над братами у Закарпатті. Багато добровольців із Галичини збирається допомогти зі зброєю в руках відстояти перші паростки української державності. Там, гадали хлопці, на Закарпатті, потрібно створити маленький плацдарм, з якого й початься велика Україна.

І вони сміливо пішли назустріч небезпеці й невідомості, навіть до пуття не попрощавшись із рідними.

Вже стільки літ пройшло, а Іван Стебельський і нині бачить їхні об- рази перед собою. Син бориславського нафтовика Дорко Лата – про- водир мразницької «Просвіти», колишній гімназист, який закінчив під- офіцерську школу в польській армії. Микола Андрушків – він залишив удома молоду дружину й маленького сина. Ще одна постать – Владко Андрушків, пред-ставник заможної родини. Він високий, міцної поста- ви, поважний не лише серед мразничан, а й усієї бориславської громади.

Хлопці йшли від села до села, наражаючись на різні пригоди й небез- пеки. Адже прикордонний район був під пильним наглядом польської дефензиви, яка в кожному селі, в кожній закутині мала свої вуха й очі. Десь через тиждень сміливці були вже на оспіваній у народних піснях закарпатській землі, на яку ласилися чужинці з усіх боків, але на той час найбільшу небезпеку несло мадярське військо, союзники гітлерів- ської Німеччини. Їм і належало протистояти. З якою зброєю прийшли сміливці з Борислава? З двома револьверами старого зразка і з двома мисливськими ножами. Оце й уся зброя на чотирьох. З усім цим і при- лучилися за горами й перевалами до чеських військових підрозділів, аби виступити супроти мадярських салашистів, на захист української автономії. У книзі споминів «Шляхами молодості й боротьби» (Київ.

«Смолоскип», 1994) Іван Стебельський згадує. «Навчені досвідом, що без власного репресивного апарату, тобто без військової сили, не може існувати держава, ми організовуємо військову організацію «Карпатська Січ». Наша бориславська група стає не лише першими січовиками, а перебирає на себе майже всі командні пости. Щодня до нас прибувають втікачі із земель, пригнічених мадярською окупацією, вони наповнюють лави «Карпатської Січі» Ми були першими галичанами, які прийшли на допомогу нашим братам по другій стороні Карпат. Після нас прийшли сотні й тисячі. На цю пору випало моє повне духовне становлення та змужніння».

Досить скоро прийшлося направду воювати. Але не проти мадярів, а із польськими нальотниками. Було це в перші дні грудня, коли головний

 

командир «Січі» дав завдання кільком січовикам, а серед них – Іванові Стебельському, виїхати до польського кордону, аби разом із чеськими четниками «втихомирювати» терористичні польські банди. В одній із таких сутичок супроти зграї бандитів, що готувалася напасти на україн- ське село, хлопці із засідки закидали нападників гранатами, так що до того місця вже довго нахаби не потикалися.

Невдовзі в горах випали сніги. Незважаючи на це й на холод, січо- вики й далі пантрували неоддалік кордону українські села. Але в одно- му місці заглибилися за межу кордону, напоролися на польських при- кордонників. Зав’язалася перестрілка й одного польського вартівника кордону було вбито. Це могло викликати міжнародний скандал. Івана Стебельського і ще декількох учасників того інциденту відкликають до Хусту. Після гарячих з’ясувань, аби хлопці уникли відповідальності, їх відправили до Братислави, а відтак до Відня – авто акурат від’їхало на другий день із військовою місією.

Отак і закінчилися для молодого січовика І. Стебельського закар- патські події. А його бориславські товариші зосталися – і Дорко Лата, і Микола та Влодко Андрушківи, а з ними й дрогобичанин Ромко Та- тарський..

Через декілька місяців, у середині березня, на закарпатській землі розгорнулися трагічні події. Проти українських січовиків, які на озбро- єнні мали старі рушниці або карабіни, гітлерівські союзники кинули озброєне до зубів моторизоване військо. Сотні хлопців-галичан загину- ли у тих нерівних боях. Серед них, певно, й дехто з бориславців. Про це вже Іван Стебельський дізнався з преси. А ще пізніше йому стало відомо про те, що Влодко Андрушків і Ромко Татарський потрапили в польські руки: як учасників повстання їх кинули в концтабір Берези Картузької. З початком німецько-польської війни вони вирвалися на волю, добралися до Борислава. Але тут потрапили в залізні руки енкаведистів. Після того Влодко Андрушків безслідно пропав. Очевидно, його не обминула та

«червона мітла» .

Івана Стебельського доля довго носила світами. У роки війни меш- кав у Бориславі, займався бізнесом. Сорок першого року мав особисті зустрічі з такими відомими українськими патріотами, як Олег Кандиба, Олена Теліга, Тарас Гунчак. Хоч сам був мельниківцем, та у скрутну хвилину врятував від загрози арешту відомого бандерівського діяча Степана Стебельського.

Перед приходом радянських військ мусив відступити на Захід, бо режим більшовицький, І. Стебельський це твердо знав, не простив би йому ні Закарпатської України, ані його мельниківського минулого.

 

Спочатку був Мюнхен, де закінчив університет, здобув учений сту- пінь магістра економіки. Пробував займатися бізнесом. На початку п’ятдесятих емігрував у США, але американське громадянство отри- мав десь через півтора десятка літ. Перша проблема, з якою зіткнувся в Америці, – то мовний бар’єр. Та його подолав за рік, вперто самотужки студіюючи англійську мову

У Штатах зайнявся бізнесом, із часом досяг немалих успіхів. Але його не вельми тішили оті набутки – скільки ж людині треба. Боліла душа за Україну У Денвері, де замешкував, створив антикомуністичний комітет, виступав проти порушень прав людини в Україні. В ті часи у нього вдома гостював відомий правозахисник і дисидент генерал Петро Григоренко. Ще тоді долучився до створення в Денвері єдиного у світі парку-пам’ятника «Бабин Яр», що стало яскравим прикладом україн- сько-єврейської співпраці.

Прийшов новітній довгосиодіваний час: Україна стала незалежною. Іван Стебельський отримав реальну можливість приїхати на рідну зем- лю. І так навідувався щороку. Але приїжджав не з порожніми руками. Він став одним із найбільших меценатів нашого бойківського Підгір’я. В тому числі допомагав коштами і бориславцям – гімназії, просвітянам, на підтримку міської культури, за що 1995 року йому присвоїли високе звання «Почесний громадянин Борислава»

1996 року Іван Стебельський створив у Гарвардському університеті (США) добродійний фонд – 100 тисяч доларів. Відсотки цього фонду він щорічно адресує на благодійні цілі в Україні.

Останні роки пан Стебельський не виїжджає з рідного краю, хоч і надалі є громадянином США. Придбав помешкання в Самборі. Але й там його не забувають друзі з Борислава, морально підтримують його. Роки роблять своє: рік тому відзначив дев’яносто літ.

Учасник національно-визвольних змагань і нині переймається боля- ми України. Разом із краянами переживав за Помаранчеву революцію, аби Президентом України обрали Віктора Ющенка, допомагав коштами у виборчій кампанії. А тепер уболіває, що нема ладу серед помаранче- вих союзників.

Цими днями, 1 грудня, панові Стебельському виповнився дев’яносто один рік. Багато друзів з усього Підгір’я, – а їх у колишнього борця за волю України чимало, привітали його із цією поважною датою. Долу- чаємося до тих привітань і ми, бориславці. Многая літ Вам, пане Іване, міцного здоров’я, добра від людей і від Бога.

«Нафтовик Борислава»

7 грудня 2005 р.

 

ВИШНІ З УКРАЇНИ

 

Другого дня сталося диво: дівчинка спочатку порожевіла, а потім і розплющила очі. Ще через день – встала на ноги. Не знати й звідки взя- лися в неї сили. Так і диви; згадає про дитячі пустощі. Тяжка хвороба відступила.

Емілії вже хотілося радіти. Коли не коли й пісеньку затягне. Але швидко обривала спів: у важкому стані був її рятівник. Не відходила від нього. І коли він важко дихав, марив у гарячці, хлипала коло нього. Дитячі сльози падали просто на його защетинене обличчя. Він поволі відкривав важкі повіки, приходив до тями:

– Не плач. Мілю. Головне, що ти здорова. А я великий – усе витри-

маю...

І справді, йому скоро полегшало. Але дівчинка й опісля того не від- хо-дила від свого названого батька ні на крок. Замнловано слухала його українську вимову, а сама щебетала про себе, про батьків, про братчиків і сестричок. Живуть вони у місті Чусовому коло Пермі. Тато і мама – вчителі. А сім’я в них ого-го яка велика – десятеро дітей.

Він слухав її уважно, великі, трішки примружені очі дивилися тепло:

– Цікаво, якою ж ти будеш, коли виростеш? Знаю, що дуже гарною. Приїжджатимеш до мене на Україну, а я пригощатиму тебе пахучими яблуками зі свого саду. А ще – медом. Любиш мед?

Дівчинка ствердно хитала головою, сипала дзвінким сміхом. І нараз відкривала перед батьком Олександром ще одну таємницю:

– А я вмію віршики складати, – і тут же читала їх, свої перші витвори дитячої фантазії. Олександр Михайлович слухав її, гладив по голівці і за-хоплено вигукував:

– Так ти ж, донечко, справжня поетеса в мене! Нічого я так не хочу,

лиш би ти була щасливою...

Та скоро дороги їхні розійшлися. Дівчинка повернулася додому, на Урал. На рідну Полтавщину поїхав Олександр Михайлович. Помчав до своєї писанки-хати, до свого саду, до гомінких вуликів, котрі не могли ніяк дочекатися дбайливих рук господаря.

Але хіба між батьком і названою дочкою могла бути відстань? З Ура- лу на Полтавщину, з Полтавщини на Урал один за одним ішли конверти. Писав Олександр Михайлович, щоб приїжджала дочка його Міля разом із батьками і всією сім’єю. В нього великий сад, рясно яблука вродили. Для всіх виста-чить.

Потім раптово він примовк. Так і залишився один лист недописаним.

Немало часу спливло, як дізналися: не стало доброго і благородного чо-

 

ловіка Рівно через рік після складної операції помер. Привезли на його могилу кучеряву берізку з Уралу...

Жінка обірвала розповідь, не мала сили говорити. Зволожені очі го- ворили: хвилюється, сама зачепила болючу рану. Бо і в нас, чоловіків, за-щеміло. А на обличчі молодої узбечки вкрадливо запеклися дві сльо- зинки.

Декілька хвилин мовчки вловлювали ми сталеву пісню вагонів. Ко- жен по-своєму хвилювався від почутого. Першим порушив мовчанку молодий узбек:

– А дівчинка та – жива?

– Так, так, жива, – кивнула вона в задумі. – Але раз я відкрила вам одну незвичайну долю, то й другу відкрию...

Війна спочатку дмухнула на Тернопіль вогнем драконової пащі зго- ри. скинула з-під хрестатих металевих яструбів бомби просто на будин- ки, школи, дитячі садки. То було страшне видовище.

Але ще страшніше стало, коли пішли по землі пішки яструби в зеле- них мундирах, а до них прилучилися щурині виводки з тризубцями. Як день, так ніч – криваві оргії. Хтось зі зрадників видав сім’ю радянського офіцера Олексія Власова.

Поставили до стінки матір і двох дітей – доньку й сина. Поки вбивці рихтувалися до розправи, клацали затворами автоматів, чекаючи коман- ди, мати щось шепнула хлопчикові на вухо. Той крутнувся на місці і раптом вихором помчався поміж будинками. Навздогінці за ним авто- мати вихлюпнули смертоносний рій, але не наздогнали – хлопчик мовби крізь землю провалився...

А він таки й провалився – у підвал старого будинку юркнув. Застра- ханий, сидів там три доби. На нього випадково натрапила якась літня жінка напевно, стривожив її дитячий плач. Напівпритомного витягла хлопчика з підземелля, привела додому. То було недалеко через декілька вулиць.

Так у тернопільчанки Марії Василівни Поліщук появився названий син. Рідний же її Михайло був на фронті. Хтозна, куди вела його доля отими вогненними дорогами. А цього російського хлопчика за всяку ціну хотіла врятувати.

Добре знала, що на кожнім кроці принюхуються поліціянти. Їм тіль- ки привід дай – одразу розправляться. А треба вижити, конче треба. Ві- йні прийде кінець, світ мусить перевернутися зі злого на добре.

Останнім кусником хліба ділилася. Хлопчик не раз дивився на неї,

схудлу до самих кісток, з запалими від голоду очима, і перепитував:

– Ви щось їли, мамо?

 

– Так, так, їла, синочку мій. І тобі залишила...

Часто це було не так. Сама в роті і рісочки не мала – все дитинчаті. Отак і війну перебули. І не пам’ятав Борис бодай одного випадку, щоб вона його колись скривдила. Не сказала ані слова, навіть тоді, коли він, пустуючи на подвір’ї, згубив хлібні карточки і майже тиждень сиділи голодними.

Війна була страшною. Страшним був і розстріл матері і сестрички. Але плакав він уже по війні разом із мамою Марією, як вона тремтячими руками тримала похоронку на сина Михайла.

Роки летіли швидко, мов прудконогі коні – лиш курява за ними. Не оглянулася – Борис уже парубчаком став. На дівчат задивлявся. Одна дум- ка тривожила її: чи живий Олексій Власов, тато Борисів? Якщо живий, то велике зло чинить вона, коли не розшукає батька свого названого сина.

Осмілилася на такий крок, хоч тяжко було б потім розлучитися, ли- шатися наодинці з собою. Хтось роками шукає і не може знайти рідні, а їй пощастило. Олексій Власов тепер уже офіцер у запасі, об’явився че- рез півроку, а невдовзі й поріг нової Борисової хати переступив. А йшов тоді хлопчикові дев’ятнадцятий рік...

Тепер уже на очах жінки бриніли сльози. Вона не приховувала, їх тільки поправила легеньким доторком руки вишневі саджанці.

– Ото й везу я їх на могилу Марії Поліщук. Разом із землею рідною. А з нею – мовби часточку України. Декілька літ тому померла, земля їй пухом. Посадили квіти, березу в узголов’ї. А тепер ще – оці вишні. Так, так, – мій чоловік – то якраз і є той хлопчик, якого вона усиновила у війну. Коли знайшовся Борисів батько, син поїхав до нього. Невдовзі

– в армію. А там одразу поженилися ми, в місті Чусовому, під самими Уральськими горами. Тоді й забрали маму Марію до себе. Полишила вона і хату, і садок вишневий. Бавила онуків до останніх днів.

В її очах зблиснув якийсь дивний вогник гордості, коли говорила про своїх дітей.

– Великі вони вже в мене. Саша після армії оженився. І то знаєте з ким? З узбечкою, з Фергани. Ну а донька, Марією назвали її – ще шко- лярка...

Молодята, котрі сиділи навпроти нас, тепло перезирнулися.

– І ми з Фергани. – кинув чорнявий чоловік у тюбетейці. – Може, й земляки близькі...

– А ота дівчина? – несміливо перебив я. – Ота дівчина з Чусового,

котру врятував полтавчанин Микитенко, то... ви?

Жвава співрозмовниця, яка буквально приголомшила нас своєю хви-

люючою оповіддю, посміхнулася тепер, щасливо посміхнулася.

 

– Я й кажу... Комусь важко повірити, що в одній сім’ї бувають такі долі. Незвичні і разом з тим... Інакше й не може бути між нашими людь- ми...

– А так, правду ви сказали, – поважно кивнув Садай Абасович. Інак-

ше й не може бути. Всі ми злиті воєдино. Як брати рідні.

«Нафтовик Борислава»

1 січня 1983 р.

 

 

 

КАТАМ ПРОЩЕННЯ НЕ БУДЕ!

– Народ таврує націоналізм –

 

Час невмолимо, невпинно йде вперед. Плин його швидкий, мов весня-

ний гірський потік. Ніщо не може стати йому на перепоні.

Та є сила, непідвладна часові. Це – пам’ять людська, котра переда-ється з покоління в покоління.

Так, ми пам’ятаємо про героїв Великої Вітчизняної війни, хто віддав життя за честь і незалежність        Радянської Батьківщини, хто врятував людство від коричневої чуми. Ми пам’ятаємо й імена тих, хто утверджував Радянську владу в нашім краї, не страхаючись підлої кулі з куцих обтин- ків.

Але ми не забудемо й кривавих злочинів фашистів та їх посіпак – оу- нівців. Бо саме в роки Великої Вітчизняної війни український буржуазний націоналізм найбільше показав своє вовче обличчя.

Біль і гнів так і запеклися на обличчях людей різних поколінь – робіт- ників, інженерів, службовців хімічного заводу, які зібралися у клубі під- приємства на тематичний вечір «Українські буржуазні націоналісти – за- пеклі вороги українського народу». Кожен ніби торкнувся душею до того тяжкого воєнного і нелегкого повоєнного часу.

– Сьогодні на Заході оунівці розпинаються, що Україна тепер не та, якою була колись, – так розпочав лекцію один із кращих лекторів міської ор-ганізації товариства «Знання» І. М. Волинський. – А вона справді не та. Не в личаках і не в постолах, не в лахмітті і без жебрацької торби, якою так хотіли б уздріти її закордонні безбатченки. Україна наша Радянська воістину розквітає в братернім сузір’ї радянських народів.

Пристрасна, невимушена розповідь лектора вся спиралася на життєві факти, що їх пережив сам Іван Миколайович.

Родом він із села Долішнього, що на Стрийщииі. Коли в липні 1941 року в село прийшли фашисти, першими, хто зустрів окупантів, були уні- атський священик Марчак, його сини, сільська куркульня.

 

– Нарешті дочекалися ми вас, наші визволителі, – бив поклони до землі

Марчак, подаючи окупантам хліб і сіль.

Якось зігнали все село до церкви. Марчак розпинався:

– Брати і сестри, парафіяни! Настав час поклястися на вipність фюре- рові, третьому рейхові. Сьогодні ми будемо благословляти добровольців у дивізію СС «Галичина».

Лише п’ять чоловік із села зголосилися йти в новостворений легіон убивць: два Марчаки-молодші і троє куркульських синків. Цих найманих убивць, зрадників свяченою водою кропив панотець Марчак.

– Це не єдиний приклад, – звернувся І. М. Полянський до залу, – коли уніатська церква благословляла оунівців на криваві злочини. Союз хреста, тризубця і свастики освячував сам митрополит Шептицький – ідейний на- тхненик бандерівських і мельниківських душогубів.

І ще – факти, факти. Що не новий, то викривальніший.

Микола Вишатицький, син уніатського душпастера з Борислава, так само з перших днів окупації служив фашистам. Це він брав участь у роз- стрілах вчених Львова. Це він убивав беззахисних стариків, жінок і дітей Білорусії під час каральних операцій гітлерівців. Там і знайшла його куля народних месників.

Особливо показали націоналісти свою зміїну подобу після визволен- ня нашого краю від німецько-фашистських окупантів. У рідному селі І. М. Полянського бандерівці вдерлися в хату молодої вчительки російської мови й закатували її.

В селі Опаці Дрогобицького району особливо лютував бандерівський пройда за кличкою «Дуб». Він розрізав жертві живіт і намотував нутрощі навколо дерева, де був великий мурашник. Так людина зазнавала мук, до яких не могли додуматися навіть німецькі фашисти.

На Стрийщині бандерівець із псевдонімом «Квасюк» відрубував своїм жертвам голови і носив у схрони. Коли банду оточили, він перестріляв на- парників і з головами в мішку здався.

Бандерівці Піхоцький і Ванівський, яких судили після війни у Дрого- бичі показовим судом, так само закатували десятки людей. Піхоцький був живою шибеницею – вішав на собі невинні жертви. Ванівський розправ- лявся переважно ножем, а малих дітей бив голівками об землю.

Звірства оунівців не могли залякати трудящих. Вони горнулися до Ра-

дянської влади, в новому ладі знайшли щастя і долю.

І хай тепер з-поза того плота гавкають на нас сліпі і гриньохи, – підсу- мував лектор свою розмову. – Нам своє робити: будувати світле май-бутнє. Але ми не повинні забувати й про злочини тих, хто хоче кинути тінь на наш сонячний день. Ми маємо право вимагати, аби нам віддали в руки право-

 

суддя бандерівських убивць, таких, як Куп’як-«Клей», хто за океаном за-

ховався від народного гніву. Вони повинні понести кару за скоєні злочини.

На трибуні – ветеран праці, пенсіонер М. М. Шевчук. Ось його розпо-

відь:

– Коли я прочитав в обласній газеті «Львовская правда» публікацію про злочини українських буржуазних націоналістів, то знову пройнявся болем за ті часи, коли нам смерть не раз дивилась в очі цівками бан-дерівських обрізів. Такі, як Дмитро Куп’як, псевдо «Клей», були й довкола Борислава, і в самому місті. Чого вони добивалися, ми добре знаємо.

Але ще краще знаємо, яким був Борислав до возз’єднання, ким ми бу- ли. До 1939 року українців вважали за «бидло»! Спеціальним циркуляром польського уряду заборонялося брати спеціалістами на нафтопромисли жи- телів так званих «кресів». Ті картини й дотепер не стерлися в моїй пам’яті.

У перші тижні Радянської влади було вирішено проблему безробіття. Відчинилися двері нових шкіл, всі діти трудівників дістали вільний до- ступ до науки.

Але вогненним смерчем увірвалася в наше життя війна.

Ще під час окупації проявили себе українські буржуазні націоналісти, які вірою і правдою служили фашистам, брали участь у масових розпра- вах. А коли Прикарпаття знову стало радянським, колишні поліцаї, попів- ські і куркульські синки позалізали у схрони і щоночі виповзали, щоб сіяти смерть, завдавати шкоду народному господарству. Вони вбили в Бориславі багатьох активістів-нафтовиків, спалили чимало свердловин.

Пам’ятаю, у лютому 1946 року бандерівці спалили дві вишки нашої комсомольсько-молодіжної бригади. Та це не злякало нас. Ми ще впертіше стали до ударної праці і за три дні здали об’єкти.

Ми пишаємося тим, що з колишнього галицького пекла, міста безробіт- тя і постійних злиднів, Борислав став оновленим промисловим і культур- ним центром Прикарпаття. І в цьому значну допомогу надав нам великий російський народ.

Розповідає Р. Ф. Мрачинський, працівник хімзаводу:

– Я пам’ятаю, як під час німецько-фашистської окупації українські буржуазні націоналіста нацьковували простий народ проти поляків, євре- їв, росіян, і в той же час закликали бути покірними гітлерівським зайдам.

Цинізму й жорстокості українських буржуазних націоналістів не було меж. Мені випало побувати в післявоєнні роки на суді у місті Стрию, де судили двох бандерівських верховодів – Гельнера і Кальченка.

Запам’ятався такий епізод. Ці бандити змусили малолітнього хлоп- чика Івана, прізвище не пам’ятаю, бути їх зв’язковим, аби сповіщав, що робиться в селі.

 

Та незабаром хлопчина пішов на навчання до Львова, знайшов добрих товаришів, які зуміли йому відкрити очі на правду. Вступив у комсомол.

Коли бандерівці вимагали, аби Іван і далі прислужував їм, він від-

мовився. На нього затаїли злобу і чекали моменту, аби розправитися.

Якось хлопчина приїхав до матері у гості. А вночі ввірвалися банде-

рівці, вивели з хати.

Комсомольця довго мучили, підвішували за пальці до стелі, піддавали страшним тортурам, аби відмовився від комсомолу, йшов у банду. Після цього Кальченко буцімто вивів його і застрілив.

Але це була неправда. На суді показали вбивці дротяну закрутку, якою він душив жертви. Нею він розправився і з хлопчиною...

Із преси мені відомо про злочини Куп’яка-«Клея». Вимагаю, щоб ка-

надський уряд передав цього бандита в органи радянського правосуддя.

Розповідає Ф. М. Останков, інженер хімзаводу:

– Я пройшов Велику Вітчизняну війну, а коли демобілізувався, мене послала партія працювати на колишню Дрогобиччину, в Старосамбір- ський район. Отоді-то вперше почув про бандерівців, які у своїй злобі, що пробив час їхнього краху, убивали не лише активістів нового життя, а й жінок, стариків, дітей.

Ще тоді я чимало чув про банду Дмитра Куп’яка, яка знищила більш як двісті мирних радянських людей, переважно жінок і дітей, спалила тисячі селянських дворів, знищила декілька сіл.

Боючись розплати за криваві злочини проти народу, цей бандит дре- менув у Канаду і там тепер видає себе за щирого й чесного українця. Таких недобитків там, за океаном, багато. Це бандити Чучман, Козій, фашистські холуї Деркач, Теодорович і інші.

Американські і канадські покровителі вбивць роблять усе, аби вигоро-

дити катів. Але вбивці повинні бути притягнуті до відповіді.

В. Новицький, слюсар дільниці контрольно – вимірювальних приладів і автоматики:

– Влучно назвав націоналістів український поет Борис Олійник – «без- домними псами», які «побрели... на ласий кусень із чужого блюда, продав- ши дим Вітчизни за валюту». Тільки презирство викликають в усіх чесних людей, а тим більше в молоді, оунівці, які під час війни і після неї скоїли тисячі й тисячі кривавих злочинів.

Сьогоднішній вечір ми проводимо на підприємстві, де близько полови- ни складає молодь. Всі ми народилися і виросли в мирний щасливий час. Майже всі мої ровесники мають середню освіту, багато хто закінчив вузи і технікуми. У нас є всі можливості для праці і відпочинку, у той час як наші ровесники за рубежем не можуть знайти роботи.

 

Учасники зборів прийняли звернення до уряду Канади. В ньому гово-

риться:

«Ми, учасники зборів робітників, інженерно-технічних працівників і службовців Бориславського хімічного заводу глибоко обурені злочинною діяльністю українських буржуазних націоналістів у роки фашистської окупації України і перші повоєнні роки. Катування, вбивства, пограбуван- ня чесних радянських громадян – такий кривавий шлях оунівських бан- дитів».

Про криваві справи націоналістичних банд нам багато відомо з роз- повідей очевидців тих жахливих злочинів у нашому краї, повідомлень у пресі, по радіо.

Особливо нас обурила терористична діяльність банди, яку очолював заклятий націоналіст Дмитро Куп’як. Вчиняючи криваві розправи над жи- телями сіл Побужани, Яблунівка і інших Буського району Львівської об- ласті, кровожадні головорізи з банди Куп’яка закатували двісті ні в чому не винних громадян.

Кривавими розправами оунівські вбивці намагалися залякати радян- ських громадян, посіяти недовір’я до Радянської влади. Та ніякі терорис- тичні дії не перепинили шляху, вибраного самим народом.

Ми знаємо, що рятуючись від відповідальності за скоєні злочини, Д. К. Куп’як, як і деякі інші злочинці, в 1945 році втік до Канади. Уникнувши покарання, він знайшов притулок у місті Торонто. За рахунок награбова- ного у закатованих ним людей придбав ресторан і тепер базікає про палку любов до України, її народу. Як і йому подібні, видає себе за чесного укра- їнця.

Але марні сподівання оунівських відщепенців, що їм вдасться прихо- вати свої криваві сліди, залишені на землі українській. Тяжкі їхні злочи- ни. Народ, який пізнав правду, справжню волю і будує світле життя, – все пам’ятає, не забуде, не простить.

Ми, учасники зборів, гнівно засуджуємо і тавруємо ганьбою злочинну антинародну діяльність українських буржуазних націоналістів і з усією серйозністю вимагаємо від уряду Канади передати злочинця Д. К. Куп’яка в руки радянського правосуддя. Адже, надаючи притулок вбивцям, прихо- вуючи їхню злочинність, правлячі кола Вашої країни також несуть пряму відповідальність за скоєне ними. Убивця сотень мирних громадян повинен понести заслужену кару...».

Вечір закінчився. Та на багатьох обличчях надовго запеклися сльози,

біль і гнів. Бо святою є ненависть до найлютіших ворогів народу.

«Нафтовик Борислава»

14 квітня 1983 р.

 

СОНЦЯ ПРАВДИ НЕ ЗАСТУПИТИ

– Роздуми після тематичного вечора –

 

Ловці душ по-заокеанськи

Позаплітні радіоголоси, за спиною яких стоять американське ЦРУ, інші розвідувальні служби Заходу, не тільки випускають мильні бульки- побрехеньки на нашу країну, не лише намагаються кинути тінь на наші успіхи, а й на всі боки розхвалюють буржуазний спосіб життя, капіталіс- тичний «рай». А націоналістичні організації – оунівці, сіоністи і їм по- дібні – ще й використовують для обробки і «листовий» канал. Всіляко агітують, переманюють переїжджати за кордон на постійне проживання, обіцяючи золоті гори.

Свого часу в хитро підставлений капкан закордонних ловців душ по- трапив і житель Борислава Петро Петрович Ковалик. Піддався пропаган- ді, намовлянням родичів, повірив у заокеанський «рай». І пройшло може з півроку, як із міста Буффало, що неподалік Нью-Йорка, до знайомих і ро- дичів у Бориславі і в село Вільшаник Симбірського району стали надхо- дити тривожні листи. Це був крик людей, які тонуть і просять допомогти.

Аж через два з половиною роки Коваликам вдалося вирватися, поверну- тися на Батьківщину Авторові цих рядків довелося побачити їх у перші дні по приїзді в Борислав. Зацьковані за кордоном люди цілували рідну землю...

І розповіли мені Петро Петрович, його дружина Марія Петрівна, їхня донька Люда, тодішня десятикласниця, про свої поневіряння, про два тяжкі роки над прірвою.

Як же все-таки потрапила ця сім’я в хитро сплетене сильце? А «до- помогли» тут не хто-небудь, а рідні таки батьки, яких доля закинула за кордон в тяжкі часи фашистської окупації. Спочатку їх погнали до Німеч- чини гнути спину на бауера, відтак залякали «репресіями совєтів».

От так загнало застраханих людей у Сполучені Штати. Тут про них пропаганда так само не забула – щодня промивали і промивають мозок, і понині плетуть нісенітниці, подають навиворіт інформацію про життя в Радянській країні.

Поки малий Петрусь Ковалик ріс сиротою, батьки про нього й забу- ли. А як держава поставила на ноги, дала відповідну освіту, коли створив сім’ю, обжився, тоді й згадали. І давай збивати з пантелику, обіцяти золоті гори. Коли це не допомогло, почали надсилати дітям тривожні новини. У матері, мовляв, інфаркт. Другий, третій... Вона хоче, аби син останні роки пожив коло неї. Там дуже добре, як у бога за пазухою.

Зібралися Ковалики в той далекий заграничний світ, хоч добрі люди відраджували. Приїхали в Буффало. Ну, думають, отут їх родичі хоч пару

 

днів на руках поносять. Аж ні...

Бачив я в Коваликів фотознімки тієї першої зустрічі. Вони – красно- мовні. Бо можна – до них дати приблизно такі підписи: «І чого це визва- лилися на нашу голову?», «А вас часом не заслали совєти як шпигунів?»,

«То чим вас будемо годувати, як у нас так тяжко знайти роботу?».

Через два тижні Ковалики-молодші опинилися на вулиці однієї з най- більших «цивілізованих» капіталістичних держав. Рідні батьки, обчистив- ши добре їхні валізи, позабиравши золоті речі, вигнали з хати.

Вже там П. П. Ковалик зрозумів, що його ошукали. Ніякого інфаркта в мами і в помині не було. Просто місцеві націоналістичні недобитки, ко- лишні бандерівці і поліцаї постійно обробляли батьків, аби ті виманили сина з сім’єю.

«Тяжко проклинаю я той день, – каявся по приїзді додому Петро Пе- трович Ковалик, – коли спіткнувся і вирішив виїхати за океан. І хотів би звернутися до легкодухих, тих, хто може так само, як я, потрапити на га- чок: не вірте заокеанським брехунам! Вони обіцяють вам рай, а ви поїдете і знайдете отам пекло».

Не встиг Ковалик ще прийти до тями на рідній землі після повернення зі США, як у Східниці знайшлася друга жертва: робітник фабрики нетка- них матеріалів Євген Мирославович Томин. Його так само «обробляли» батьки. Але якщо в Ковалика вони були просто темні й затуркані люди, то старший Томин – «ідейний» націоналіст, воював у складі горезвісної ди- візії «СС-Галичина». А як під Бродами оте німецько-українське націона- лістичне «воїнство» вщент було розбите, дав ногам знати і фашистський холуй М. Д. Томин, награбаставши разом із хазяями всілякого добра. Пе- реманив спочатку дружину в чужинецькі краї, а відтак узявся за сина.

Коли Є. М. Томин пакував у дорогу валізи, і товариші по роботі, і сусі- ди, і родина відраджували його. Ще й нині на фабриці пам’ятають, як він зухвало кидав людям у вічі.

– Чужу землю гризтиму, а назад не повернуся...

А повернувся. Бо життя в Канаді, так солодко розмальоване родичами, було не з медом – з гірким полином. Ледве-ледве, за великою протекцією батьків, влаштувався на роботу. Праці він не боявся, хоч якою вона була тяжкою. Зате дивували його вовчі стосунки між людьми, невпевненість у завтрашньому дні.

Не витримав Є. М. Томин – утік із заокеанського «раю».

На таку саму вудочку ловців душ потрапила і родина Половчаків із Самбора. Відомо, як дорого обійшовся цьому сімейству необдуманий крок – заледве повернулися додому, причому без двох дітей, яких насиль- но відібрали, як у найгірші часи рабства.

 

Дальтоніки терплять фіаско

Цей різновид хвороби – дальтонізм – специфічний у наших недругів. Передусім, ненавидять червоний колір. А ще – на червоне кажуть: то чорне. Буває й таке: біле називають чорним, чорне білим. За цим прин- ципом і бу-дуються всі радіопередачі на соціалістичні країни, за цим принципом одурманюють людей і в країнах капіталістичних.

Коли П. П. Ковалик приїхав у Буффало, батько виразно натякнув йому, що можна добре заробити, тільки треба зробити послугу радіо- репортерам і писакам з місцевих націоналістичних газеток. Яку саме послугу? Всього-навсього розповісти, як тяжко жити на Україні, що так і стогне під «совєтами», який страшний голод панує в країні, про «руси- фіка-цію» і ще на інші подібні запитання дати потрібну кореспондентам відповідь.

Ковалик-молодший навідріз відмовився і сказав, що оббріхувати рід- ну землю не буде, що все оте – гидотні вигадки. Отож став від першого дня для батьків і всього їхнього оточення «російським шпигуном», Аяк- же, раз рідною мовою вміють розмовляти на «зрусифікованій» Україні, то певно, розвідувальну школу закінчили. І одежу дали їм як червоним резидентам.

Трохи інакше склалася ситуація в Є. М. Томина: його батьки на вули- цю не викидали. Але в унісон говорили з тими «краянами», що прихо- дили до них з жовто-блакитними кокардами. В їхній уяві наш край – це маленькі перекособочені хатки під солом’яними стріхами. В колгоспах кіньми орють, з торби сіють. І люди ходять у личаках і в постолах, не мають що їсти.

Такими примітивними вигадками годує буржуазна пропаганда збала- мученого обивателя. Тож не дивно, що коли приїжджають до нас турис- ти, очам своїм не вірять. Бо ж інформація, якою їх годували, виявилася породженням химерної фантазії дальтоніків, які не бачать і не хочуть бачити ані штриха, що був би на користь нашого комуністичного ладу.

Але з такої сівби брехні закордонні маніяки пожинають мало. На- віть тих, хто потрапляє на гачок, рідко вдається зробити наклепниками і провокаторами, не під силу витиснути з них брудні пасквілі на нашу радянську дійсність.

Дальтоніки явно терплять фіаско. Чортополох, що ним хочуть засія- ти через радіоефір, через інші канали нашу землю, в нас не проросте. Не той грунт. Так що й не старайтеся, панове!

«Нафтовик Борислава»

13 березня 1984 р.

 

НАРОД ПАМ’ЯТАЄ, НАРОД НЕ ПРОЩАЄ

– Роздуми після зборів трудящих Борислава –

 

Нинішній рік для нас особливий: восени ми відзначатимемо 45-у річницю возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Ра-дянській соціалістичній державі у складі Союзу РСР. Вересень тися- ча де-в’ятсот тридцять дев’ятого знаменує початок нової ери для трудя- щих нашого краю. Бо саме відтоді ми стали вільні серед вільних, рівні серед рівних.

Так і наш Борислав, який, за висловами наших славетних земляків Івана Франка та Стефана Коваліва, був «містом чаду», «галицьким пе- клом», сьогодні перетворився в один із промислових центрів Львівщи- ни. Нинішнє місто нафтовиків – це близько двадцяти заводів і фабрик, одинадцять шкіл і десятки закладів культури, нові житлові мікрорайони, будинки відпочинку. І все це створили бориславці своїми руками, міцно спершись на побратимські плечі братніх народів Союзу РСР, й у першу чергу великого російського народу.

Цими словами секретар міського комітету Компартії України Г. М.

Бойко і розпочав збори трудящих у Палаці культури нафтовиків на тему

«Народ звинувачує, народ не прощає» Він розповів і про здобутки бо- риславців у трудовому творенні, про нинішній день міста, про світлі перспективи.

Однак наша впевнена хода вперед не до вподоби тим, хто хотів би по-вернути колесо історії назад. Буржуазна пропаганда безперервно веде запеклий наступ на уми радянських людей, намагається з допомо- гою найбільш витончених методів отруїти їх свідомість, очорнити соці- алізм, обілити імперіалізм, його людиноненависницьку політику.

Серед зграї ворогів миру і прогресу – українські буржуазні націона- лісти і їх душпастирі із зарубіжних залишків уніатської церкви, колишні прислужники гітлерівських окупантів, які знайшли притулок на Заході. То ж і не дивно, що викинуті на смітник історії запроданці українсько- го народу виконують найбруднішу роботу на запотічній кухні фальші і брехні.

В пам’яті народній міцно закарбувалися злочини українських буржу- азних націоналістів у роки німецько-фашистської окупації і після війни, коли вони жорстоко катували тих, хто ростив хліб і видобував нафту, споруджував будинки і вчив дітей, хто був комсомольцем чи носив піо- нерський галстук – тих, хто усміхався новій сонячній днині.

І ось такі велелюдні міські збори – це і данина пам’яті тим, хто поліг на фронтах Великої Вітчизняної війни, чиє життя обірвали вовкулаки з

 

лісових схронів. Кожна розповідь – то трагічна людська доля, хвилююча сторінка з історії Борислава, сила нашого оптимізму, віра в невмиру- щість великої ленінської справи.

 

Перші кроки оновлення

Сорок п’ять літ – для історії вельми короткий проміжок часу Але з огляду на те, чого ми досягли під сонцедайним промінням Радянської влади – не піддається ніяким порівнянням. Про це не можуть без хвилю- вання говорити люди старшого покоління, а серед них – одна з перших комсомолок Борислава Юзефа Іванівна Акіньшина.

На долю цієї жінки випало пізнати, що таке панський гніт і соці- альна несправедливість. Ще дітваком відчула принизливе ставлення до себе лиш через те, що була з родини безробітного. Батько симпати- зував комуністичним ідеям, за які, зрештою, й поплатився – звільнили з роботи.

І ось коли прийшов отой незабутній вересневий день, Юзя Лучан- ська стала однією з перших активісток у будівництві нового життя, вли- лася до лав комсомолу. Так що їй, комсомолці сорокових, було про що розповісти на міських зборах трудящих, поділитися споминами про пер- ші кроки оновлення.

– Нове життя не народжувалося само по собі,– поринула у спогади Юзефа Іванівна. – Ще в роки запеклої боротьби за соціальне і націо- нально визволення в нашому місті, на всій тодішній Дрогобиччині про- росли перші сходи комуністичних ідей. За їх торжество, за возз’єднання з радянськими братами боролися кращі сини і дочки народу – Василь і Ольга Коцки, Іван Кушнір, Григорій Михаць, Марія Кіх, Катерина Пи- льо, Іван Когут, Гри-горій Яворський, Антек Сворняк, Станіслав Дзе- дзіц, брати Русиняки, Козоловичі, Сивохіпи... Про цих та багатьох ін- ших борців я довідалася з розповідей батька, з архівних матеріалів, над якими довший час працювала.

Так, зерна ленінської правди, що їх засівали ці мужні люди, дали дорідні сходи, коли прийшла пора оновлення. У цьому переконалася й комсомолка Юзефа Лучанська, яка поринула у гущу молодечих справ, коли потрібно було і самій вчитися, й інших вчити, відкривати людям очі, допомагати тим, хто збивався на манівці.

Бо по закутках сичали всілякі голоси і підголоски – плели підступ- ні змови синки багатіїв, куркулів, попів, крамарів. Як то так: учорашні наймити зрівнялися з багатими і ходять тепер з піднятою головою, їх возвеличують? Це було явно не по нутру ні українським, ні польським буржуазним націона-лістам. Саме вони організовували саботаж, коли

 

йшлося про забезпечення людей продуктами, паливом, аби викликати незадоволення серед трудящих.

Але таких швидко ставили на місце.

А дехто причаївся і чекав слушного моменту, аби пустити в хід зміїні жала. І такі чорні дні справді настали...

 

Ті страшні лихоліття

Коли коричневий смерч пройшов над містом, націоналісти були тут як тут. З перших днів гітлерівської окупації будували так звану «само- стійну» Україну. І то ще й як будували – самі фашистські зайди руко- плескали, як то вміло і вправно пускали оунівці кров рідному братові, як розпинали рідну матір, як допомагали окупантам витворювати чорні справи.

Вже в перші дні нашестя з допомогою зрадників були схоплені і по-звірячому закатовані партійні і радянські активісти – Ольга Коцко, Станіслав Дзедзіц, батько і син Росіцькі. За доносом націоналістів були схоплені колишній робітник, заступник голови міськвиконкому Григо- рій Яворський, профспілковий активіст Іван Мехлик, інші кращі люди Борислава, які так багато зробили, аби в місті утверджувалося нове жит- тя. Їх кинули в концентраційні табори, з яких мало хто повернувся.

Буржуазно-націоналістичні запроданці пройшли вишкол терору й насильства, убивств і грабежу ще в ті чорні роки. Це з їх допомогою в Бориславі було закатовано, розстріляно, повішено близько тринадцяти тисяч чоловік. У кривавих оргіях брав участь оунівський кат, комендант так званої «української поліції» Макар.

Ще один посіпака – Мирон Муйла – не менше вправлявся у вбив-

ствах і грабежах мирного населення, тих, хто лише слово сказав супроти

«нового порядку». Цей багацький синок не шкодував ні жінок, ні стари- ків, ні дітей. Ганебною сторінкою зради стало і створення українсько- німецької дивізії «СС-Галичина» До неї були завербовані і багацькі синки-націоналісти Борислава. Їх благословляв на криваву різню піп- уніат Вишатицький. Його ж таки син М. Вишатицький служив у легіоні смерті «Нахтігаль», брав участь у розправах над білоруським мирним населенням. Коли справедлива жара – партизанська куля – знайшла по- півського синка-вбивцю, за наказом оберката українського народу в су- тані митрополита А. Шептицького ще один фашистський прислужник Й. Сліпий відправив молебень.

Із гнівом говорили про всі оті звірства і злочини люди старшого віку, очевидці. Конкретними фактами викривали вони кривавий союз свасти- ки, тризубця і хреста.

 

Відродження з попелу

Ще тривав запеклий бій за визволення Східниці, ще гриміли гарма- ти, а в Бориславі перший день після визволення починався радісно, по- новому.

Про це й розповів на зборах трудящих колишній перший секретар міського комітету партії В. М. Дмитрук. Епізод за епізодом відтворив він перші повоєнні роки.

А час був нелегкий. Гітлерівські недобитки – колишні поліцаї, фоль- ксдойчери, весь націоналістичний збрід–позалізали у лісові схрони і стріляли у спину, вішали, палили, погрожували, шантажували. Від рук отих покидьків горіли нафтові вежі, відновлені після гітлерівського на- шестя, загинули мужні радянські патріоти – комуніст Волошин, ком- сомольці Карбовник, Чернов, багато інших людей, які робили все для оновлення, розквіту нового життя.

Та даремними були намагапня ворогів. В ім’я свого щастя, щастя своїх дітей бориславці під керівництвом міської партійної організації впевнено йшли вперед, усуваючи важкі наслідки фашистської окупації.

Ось один із радісних фактів того часу: вже на другий день після ви- зво-лення Борислав дав нафту, яка була так необхідна для фронту, для Перемоги, для відбудівельних робіт на визволених землях.

На промислах організували бригади нафтовидобутку, буріння. Ініці- аторами соціалістичного змагання стали комсомольсько-молодіжні бри- гади, які очолювали Євген Іваницький, Мирослав Шевчук, Ярослав Дуб.

Буквально за короткий час після визволення міста у результаті енер- гійної праці стали до ладу 1300 нафтових свердловин, всі газолінові за- води, контора буріння, озокеритові шахти, десять шкіл, педагогічне учи- лище, медичні заклади, культосвітні установи та підприємства місцевої промисловості.

У ці успіхи поруч із бориславцями немалий внесок зробили спеціа- лісти, партійні і радянські працівники, які прибули на допомогу зі схід- них областей Радянської України, з братніх соціалістичних республік. Це і бакинський нафтовик П. Д. Харченко, і посланці братнього росій- ського народу В. І. Бороздін, О. М. Малютін, В. П. Рожкова, і люди, яким було довірено повести за собою міську партійну організацію – перший секретар міськкому партії І. П. Даниленко, другий секретар міськкому, Герой Радянського Союзу Г. С. Балицький.

... Коли молодий юнак Іван Паращак зі Східниці в числі сотень бо- риславців і односельчан взяв зброю до рук і пішов добивати фашист- ського звіра у його власному лігві, колишні гітлерівські при-служники, націоналістичне охвістя позалізали у схрони.

 

І  не  знав  відважний  боєць-автоматник  Іван  Паращак,  визволяю- чи міста і села сплюндрованої Європи, що в цей же час у його рідній Східниці ще війна не закінчилася. Один за одним упали від рук підлих убивць активісти нового життя. Семен Мазуренко – за те, що поспішав щоранку привезти людям свіжий хліб. Василь Мазур – за те, що іще до війни був головою профспілки на промислі, а після визволення селища знову ходив із сяючим обличчям. Два однофамільці Ярослави Журавча- ки – за те, що були активістами Східниці.

Вража куля обірвала і життя юної піонерки Тамари Сорокіної, росій-

ської дівчинки, яка приїхала зі своїми батьками...

Із гнівом і обуренням говорив тепер про звірства і злочини оунівців перед многолюдним залом депутат Східницької селищної Ради народ- них депутатів, передовий робітник третього нафтопромислу І. О. Пара- щак.

– Колишні бандерівські мізантропи, – заявив із трибуни Іван Олек- сійович, – руки яких по лікті у крові, нині ведуть з-за океану наклеп- ницьку кампанію в хорі імперіалістичних голосів і підголосків. Та ще й повчають нас, що добре, а що погано. А ми твердо кажемо запроданцям: не їм нас учити, як нам треба жити.

«Нафтовик Борислава»

31 березня 1984 р.

 

 

 

НАРОД ПАМ’ЯТАЄ, НАРОД НЕ ПРОЩАЄ

– Роздуми після зборів трудящих Борислава –

 

Яничари

Їх давно повикурювали з лісових схронів, а вони все патякають за морями-океанами про «неньку Україну», ллють крокодилячі сльози, пі- няться у злобі. Бо вельми короткі руки в недолюдків, аби знов розпина- ти, терзати Україну, як вони це робили в роки фашистської сваволі, після війни, коли корчилися в агонії.

Яничари «скромно» промовчують про свої «геройства» супроти мирного населення.

А народ не забув! Народ пам’ятає і не простить оунівським бандитам кривавих злочинів, тисяч замордованих ні в чому не винних людей.

Як страшна хроніка, аж кров холоне в жилах – розповіді тих, чиї сім’ї постраждали, на чиї долі замахнулися сокирами бандерівські душогуби.

Розповідь Михайла Йосиповича Вірта, оператора цеху підземного і капітального ремонту свердловин нафтогазовидобувного управління:

 

У 1944 році мій батько, Йосип Михайлович Вірт, працював операто- ром видобутку нафти. Був чесною і порядною людиною, його поважали і робітники, і сусіди. За це вітця й обрали членом обкому профспілки нафтової і газової промисловості.

Наша сім’я з п’яти осіб мешкала у Тустановичах. Жили бідно, але зате їли чесно зароблений хліб. Останнім окрайцем ділилися з сусідами, поляками Сулимами. Вони так само, як і ми, з радістю зустріли Радян- ську владу, яка допомагала стати на ноги, утвердитися.

А трохи далі від нас проживала сім’я Муйлів. Виродок із цієї родини, Мирон Муйла, той самий, котрий щедро слугував гітлерівським окупан- там, під керівництвом якого пройшла не одна кривава розправа, після визволення міста подався в бандери.

В ніч на 10 лютого Муйла разом із такими бандитами, як і він сам, вдерся до нашої хати. Почистивши все, що можна було взяти, вони по- вели батька з собою.

Як ми дізналися на другий день, тієї самої ночі бандерівці забрали також робітника Василя Помажака. А наших сусідів Сулимів тільки за те, що вони були поляки, оунівці по-звірячому закатували.

Довший час ми не знали, яка батькова доля, хіба здогадувалися. Аж через вісім місяців понівечені тіла – його і Василя Помажака – знайшли в лісі під Оровом...

А наскільки сповненою болем була розповідь учительки першої се- редньої школи Іванни Михайлівни Колодкіної. Батько її Михайло Харів, голова Попелівської сільради, так само був підступно вбитий бандерів- цями. У хаті залишилося п’ятеро сиріт.

Довгі роки зберігала мати татову сорочку, посічену кулями, закри- вавлену. Як символ пам’яті про нього. Як символ ненависті до підлих убивць.

Не пропали, не пішли попідтинню, як у буржуазні часи, діти. Троє здобули вищу освіту. Іванна Михайлівна – педагог із багаторічним ста- жем. За роки роботи близько півтори тисячі її вихованців стали на до- рогу самостійного життя.

«У колисці, в якій я лежала, як пам’ять про мого батька, як доказ бан-

дерівського свавілля, зосталося одинадцять дірок від автоматної черги...».

– Це фрагмент із виступу головного бухгалтера управління торгівлі

О. М. Бунтій. Доля її родини особливо хвилююча.

Оксана Миколаївна хоч і не пам’ятає війни, та повоєнні роки обпекли її. Зі слів матері, старших братів і сестер знає вона і про ту криваву ніч , коли оунівці вдерлися до хати і вбили батька. І не допомогли ні мамині вмовляння, ані зойки і писк дрібних дітей. Вони зосталися сиротами.

 

За що ж оунівці занесли кривавий ніж над Миколою Драчем? За те, що йому, вчорашньому біднякові і безробітному, Радянська влада дала крила, а прості люди виявили таке високе довір’я – обрали головою сільради на тодішній Мразниці.

Отоді-то й продірявили колиску, в якій верещала перелякана малень-

ка Оксанка, бандерівські кулі. Дивом залишилася живою...

У ті важкі роки Драчі відчули справжнє піклування Радянської вла- ди, яка зробила все для того, аби вони не зазнали гіркоти сирітської долі. Їм надали грошову допомогу. Четверо дітей росли в дитячому будинку. Для сім’ї виділили просторий будинок.

Мати, Катерина Степанівна, не занепала духом, поринула в гущу життя. Не раз обирали бориславці Катерину Степанівну депутатом міської Ради. Тепер вона – персональний пенсіонер, незабаром їй випо- вниться 83 роки. І не раз розповідає внукам і правнукам, яких у неї так багато, про трагедію своєї сім’ї, про ту страшну ніч, коли над її долею замахнулися бандерівські душогуби закривавленою сокирою.

Ще кілька фраз із виступу О. М. Бунтій:

«Я не буду жити вічно, – говорить нам мама. – Але ви, діти, залишає- тесь живими очевидцями. Отож розповідайте дітям, внукам і правнукам про тих кривавих нацоналістичних недолюдків. Розповідайте, якою до- рогою ціною дістався нам світлий і сонячний день, щасливе життя...».

Як живий пам’ятник закатованому українськими буржуазними на- ціоналістами Миколі Драчу–торжество справи, за яку він боровся. Про це красномовно свідчить сьогоденна доля його дітей, внуків і правнуків, які стали прекрасними робітниками і медпрацівниками, музикантами й артистами, багато з них мають вищу освіту.

Виступ вчителя історії і суспільствознавства третьої середньої школи Івана Миколайовича Полянського підсилив болючі спомини потерпілих. Бо й він був очевидцем тих смутних часів, коли вовкулаки виповзали ночами зі своїх «самостійних» нір і творили чорні діла. Заграви пожеж, крики ка-тованих, тріскотня «шмайсерів», бахкання обрізів– цими мето- дами підступні вороги хотіли зірвати мирне соціалістичне будівництво.

Яких тільки способів знищення людей не придумували бандити так званої УПА. Бандерівець «Смерека» був живою шибеницею. Піхоцький із села Тур’є був «майстром» удавок, Ванівський із Самбірських лісів – спецом від ножа.

Від них не відставали і «Макомацький» із Трускавця, «Чумак» з До- брогостова, Войтович зі Східниці, що діяли і в Бориславі. Вони чинили криваві оргії, на їх чорній совісті десятки, сотні закатованих людей.

 

Вовки в овечій шкурі

Нині колишні вбивці позасідали біля мікрофонів позаплітних ра- діоголосів і корчать із себе миротворців, безневинних ягняток, патя- кають про порушення «прав людини» в Радянському Союзі. І роблять вигляд, бу-цімто нічого оосбливого вони й не накоїли – не було ні ши- бениць, ні ножів, ні сокир, ні удавок, ні криниць, у які живцем кидали жертви, ні виколотих очей, ні збезчещених дівчат-підлітків, ні інших жахів-тортур, до яких не завжди могли додуматися навіть гітлерівські окупанти.

Вони все таки надіються тепер, що виросло покоління, яке не знає про лихоліття війни і бандерівського розгулу.

Але наша молодь знає. Від батьків і дідів дізнається всю правду про так званих борців за «самостійну Україну».

Молодь знає, що самі трудящі, організувавши загони самоохорони, повикурювали націоналістичне гаддя з лісів, очистили рідну землю від нечисті. Про це й говорив учасник Великої Вітчизняної війни колишній комсомольський і партійний працівник, нині викладач медичного учи- лища Василь Сергійович Дмитрієнко.

Минув тривалий час. Позавалювалися бандитські схрони-ями мо- гильників людського щастя. А ті, хто колись, одурманений націоналіс- тичним чадом, ховався в них, після спокути тяжкої вини перед Батьків- щиною, влилися в ряди трудівників і на власні очі переконалися, що таке Радянська влада, що таке справжня вільна Україна в єдиній друж- ній сім’ї радянських народів-братів.

Ті ж, хто остаточно зрадив український народ і опинився у США, Канаді, Федеративній Республіці Німеччини, переметнувшись від гіт- лерівських хазяїв до нових, тепер іде в одній запряжці з такими самими пройдами, в яких закривавлені руки. Диверсії, шантаж, наклепи на нас, на соціалістичний спосіб життя, стали брудним ремеслом націоналіс- тичних запроданців.

Ми, люди старшого покоління, заківчив свої роздуми В. С. Дми- трієнко, і надалі будемо наполегливо озброювати молодь безсмертним вченням марксизму-ленінізму – нашим вірним компасом на шляху до комунізму. Віримо своїм синам і дочкам, що вони завжди будуть при- множувати революційні, бойові і трудові традиції радянського народу

Клятвою на вірність партії, революційним, бойовим і трудовим тра- диціям старших поколінь прозвучав виступ десятикласниці сьомої се- редньої школи Орисі Демської.

– Ми – частка рідного радянського народу, – заявила вона від усієї молоді Борислава. – І ніколи не простимо злочинів українським буржу-

 

азним націоналістам, тим, хто посягав на щастя наших батьків і дідів, на наше світле сьогодення.

«Ганьба запроданцям народу!», «Хай горить земля під ногами убивць!», «Оунівські злочинці повинні стати перед судом народу!»

Ви чуєте, закордонні націоналістичні маніяки? Це говорить укра- їнський народ, який ніколи не забуде і не простить вам тяжких злочи- нів. Саме вам адресував ці рядки відомий український радянський поет Дмитро Павличко:

І ви дасте одвіт за все

Перед судом народним правим. Такий молебень вам одправим… Що вже ніхто вас не спасе!

«Нафтовик Борислава»

3 квітня 1984 р.

 

 

 

В СОЮЗІ МОЛОТА Й СЕРПА

– Наш соціалістичний спосіб життя –

 

Потім були Сталінград, Орловсько-Курська дуга. У боях за Одер не- забутня подія, для нього на все життя: прийняли в партію. Не раз і не два падав поранений... Отак і йшов до останнього дня війни, аж до самого Бер-ліна. Медалі «За відвагу» і «За бойові заслуги», інші відзнаки При- красили його груди.

З якою то радістю повертався додому. І не здогадувався навіть, що ві- йна ще не закінчилася, для нього і його односельців. Ще не раз чигатиме смерть за ним, ділитиметься з бандерівського обтинка.

Та хіба він, фронтовик, який пройшов так багато тисяч фронтових доріг, комуніст, міг злякатися оунівських недобитків? Ні, не злякався, став активним борцем за нове життя.

А бандерівські сокирники чинили свої чорні справи ще до його по- вернення додому. Вони вбили першого голову сільради села Яворова Степана Івановича Туркевича. Ще однією жертвою бандерівців став один із перших комсомольців села Верхнього Михайло Цап. Його під- стерегли на околиці села і вбили. Страшний злочин на чорній совісті бандитів за сім’ю колгоспника Павла Степановича Ковташинця. Лиш за те, що він подав заяву до новоствореного колгоспу, вбили його, дружи- ну, неповнолітніх двох синів і дочку

У Яворові «лісовики» спіймали Михайла Коліщака, який працював завідуючим клубом. Його довго катували просто на рідному подвір’ї.

 

Відтак підпалили хату і кинули хлопця у вогонь. Милувалися й тішили- ся з його мук, але не дочекалися скорення. Михайло загинув як справ- жній комсомолець.

А скільки інших жертв – таких чудових і життєрадісних людей, яким ще жити й жити. Звели їх зі світа недолюдки.

Самі верхнянці повикурювали з нір фашистських покидьків. Хто по- ніс заслужену кару, хто дременув через гори за кордон і тепер, через десятки літ, б’ється в груди, клянеться в любові України, яку він терзав, мордував, різав ножем, палив вогнем. Василь Миколайович Дякович деякий час очо-лював колгосп, відтак був секретарем сільського пар- тійного осередку. .Та воєнні рани не дали згодом працювати. І хоч на заслуженому відпочинку , а не раз побачиш його то в сільській школі, то в клубі серед молоді.

В таких, як В. М. Дякович, молоді верхнянці вчаться, на ветеранів рівняють крок. Так продовжують естафету старіших поколінь, які про- йшли крізь бурі й грози.

 

Спадкоємність

Нам випало зустрітися того дня ще з однією вельми цікавою і ві- домою на всю Турківщину людиною – колишнім головою колгоспу Імені Свердлова Омеляном Михайловичем Ясінським. Чверть віку очолював він господарство, вивів його із досить таки посереднього у передові. І ті міцні позиції в районі й дотепер утримують свердлов- чани Ордени Леніна і Жовтневої Революції, три ордени Трудового Червоного Прапора – ось ті високі нагороди, якими відзначила Бать- ківщина видатні заслуги комуніста-тридцятитисячника О. М. Ясін- ського.

Приземкуватий на зріст, ще досить жвавий, хоч літа торкнулися сріб- ним пензлем його скронь. Поговориш з цією людиною – і ніби зустрівся з цілою епохою. А справді, то таки епоха, великий час колгоспного ста- новлення в нашому краї, яке утверджували такі віддані партії і народові люди, як Омелян Михайлович.

Коли йому довірили керувати колгоспом, тут була всього одна авто- ма-шина «ЗІС-5». Два роки тому, як пішов на заслужений відпочинок, у тракторному стані свердловчан було 23 вантажні автомобілі і 27 трак- торів різних марок. Оце і є ті кроки, що їх пройшов колгосп за два з половиною десятиліття.

А як же з матеріального боку? У 1955 році на балансі колгоспної каси було 18 тисяч карбованців. Тепер же – понад півтора мільйона. Звідси – й добрі – заробітки сільських трудівників, широкий розмах у

 

соціальних перетвореннях обличчя села, турбота про зростаючі запити колгоспників, особливо молоді.

Ми розмовляли в нього вдома, в тихій хатній обстановці. Від спо- минів, добрих і тривожних, чоло в господаря ще більше просіялося бо- розенцями, ніби саме в них вичитував він свою мудрість, усе що бачив і набув за роки нелегкої праці.

Колись і в нього в хаті, що притулилася до підгір’я села Борині, було гамірно – троє дітей виростало. А тепер вони пішли у світ широкий. Найстарша, Галя вчителює у Дрогобичі, Ванда – лікар-педіатр у Турці, а син Віктор ще при війську, відмінник бойової і політичної підготовки.

Не все давалося легко. Скільки ж бо недоспаних ночей було в Оме- ляна Михайловича. Скільки днював і ночував у колгоспі, аби добре на- лагодити дисципліну, весь господарський механізм. Люди довірилися йому, йшли за ним на штурм трудових рубежів. І не раз виходили пере- можцями.

Але час робить своє. Тепер на місці О. М. Ясінського один із наймо- лодших у районі керівник господарства. Коло двох років працює він на такій відповідальній ділянці колгоспного виробництва.

Омелян Михайлович дивиться на нього і тут же згадує свою моло- дість. Бо не раз сам приходив до такої важливої істини: не святі горшки ліплять. Головне – то вміння і бажання працювати.

Що добре – не соромиться молодий голова радитися. І зі своїм попе- редником – орденоносцем, а нині членом партійного комітету колгоспу, і з самим ватажком парторганізації господарства Андрієм Федоровичем Гавієм.

І постали перед нами дві сильні постаті керівників, як два покоління комуністів. Ветерана колгоспного руху ми побачили у його споминах і в розповідях людей, з якими він довший час ділив болі й радості, і моло- дого керівника – у дії. Хоч і недовго очолює господарство, а знає його з заплющеними очима.

Комуністи колгоспу... Де велика ударна сила: 71 партійця налічує первинний партосередок. Це досить таки чисельний загін як для госпо- дарства гірського району.

З деякими комуністами розмовляли ми, привезли від них записи у блокноті і враження – на довгі роки. А ще багатьох гвардійців партії на- зивав нам секретар партійного комітету А. Ф. Гавій. Гордяться в госпо- дарстві такими комуністами, як Г. Габрккевич, М. Німців, Г. Горбей, М. Шкрамко, Д. Топільницький. В. Бабунич, А. Топільницький. Це вони ве- дуть за собою колгоспників у вирішенні Продовольчої програми, сприя- ють утвердженню квітучого колгоспного життя.

 

Веселої скрипка грає!

Про бригадира третьої рільничої бригади Миколу Григоровича Гор- бея ми наслухалися багато добрих слів як про вмілого організатора і керівника, здібного спеціаліста. Закінчив він Судово-Вишнянський рад- госп-технікум. Очолює бригаду восьмий рік, та встиг за цей час заслу- жити таку високу урядову нагороду – «Знак Пошани».

Але ми й уявити собі не могли, що Микола Григорович пречудово грає па скрипці.

– То в нас традиція в сім’ї, здвигнув плечима цей ще молодий з ви-

гляду чоловік, якому й сорока нема. На цій скрипці ще дід грав. Потім

– батько. Як музиканта його знали в сусідніх селах – по весіллях грав. А

я граю переважно для задоволення, для себе і дітвори...

А дітей у подружжя Горбеїв (дружина Миколи Григоровича Катери- на працює в ланці) нівроку шестеро – одне другого доганяють. Четверо вже школярі, а двоє дошкільнята. А й вони, певно, стануть музикантами, бо вже син Петро підігрує татові на гармонії, та й менші братики й се- стрички тягнуться руками до музичних інструментів.

Веселої грає скрипка в руках колгоспного бригадира. Бо він гордий за себе, впевнений за своїх дітей, котрі не будуть так тяжко бідувати, як його дід та батько.

Його тато не раз вигравав на весіллях веселої – ще за панського ладу. Але то була така втіха, аби приглушити гірке життя i людську біду. Скрипка і горілка відганяли на весіллях на якийсь час тривожні думи і гризоти про те, що дати дітям їсти – назавтра.

Але як дзвінко й радісно заспівали струни столітньої скрипки у верес- ні тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого. Бо ніби серцем чув Григорій Гор- бей, що то новий день прийшов не лише для нього, а й для дітей та внуків.

На прикладі цієї родини можна говорити про те, що дала трудовому людові Радянська влада. Дев’ятеро дітей було у Григорія Горбея. І всі знайшли себе в житті. Сини Адам і Степан закінчили педагогічні вузи, тепер директори шкіл. Микола – передовий бригадир колгоспу. А донь- ки – одна в Донецькій, друга – в. Дніпропетровській областях, три в рідному колгоспі працюють. Всім по-своєму усміхнулася доля.

У Верхньому багато уславлених трударів-орденоносців. Буквально через дорогу з Горбеями мешкає у такій самій, як і вони, гарній світ- лій хаті доярка Ганна Василівна Ільницька: Орден Трудового Червоного Прапора заслужила за багатолітню працю.

Стояла вона на просторому подвір’ї. Невисока, худорлява, у квітчас- тій хустині, по-святковому одягнута. Прецінь знала, ще завітають до неї кореспонденти з газети. Стояла і щасливе усміхалася.

 

А Гната Васильовича Габрикевича ми застали коло могутнього «Т-

150». Сімейство цього трудівника славне в колгоспі тим, що вслід із батьком вирішили стати механізаторами три його сини. Василь працює

.... на «КамАЗі», Михайло тракторист, а Петро служить в армії тепер, до того шоферував у рідному селі.

Сім’я Габрикевичів теж багатодітна: окрім чотирьох синів є ще три дочки. Найстарша Люба закінчила профтехучилище і працює на Зар- патті. Ну а дві менші, школярки Іра та Галя, можливо, підуть слідами рідної неньки, Анастасії Гнатівни. Бо вже тепер стають плече до плеча при обробітку ділянок.

Добрі і щедрі душею люди у Верхньому. Бо всі вони – гідні пред-

ставники славного хліборобського роду.

 

Проблеми і перспективи

Ще донедавна однією з проблем у господарстві була підготовка ка- дрів провідних спеціалістів. Але за останні три роки 13 вихідців з села закінчили сільськогосподарські технікуми. Тепер же за скеруванням колгоспу навчаються у Львівському зооветиринарному інституті: Г. Си- плива і Богдан Млечко, у відділі механізації сільськогосподарського ін- ституту, – І. Ворон.

Або такі цифри: і сти бригадирів це мають середню спеціальну осві- ту, технікум механізації закінчив і бригадир тракторної... Загалом у кол- госпі двоє мають вищу, 26 – середньо-спеціальну освіту.

В господарстві молодих механізаторів на ферму молодь вельми не хоче йти працювати, особливо доярками. Дівчата відпливають з села у місто. Чим заохотити, щоб вся молодь залишилася в рідному селі. На них чекає купа добрих справ.

А для цього треба вирішити низку соціальних проблем. При обгово- рені продовольчої програми правління колгоспу партійна організація, конком сільської передбачили чимало заходів, які створять кращі умови для праці та відпочинку трудівника.

Щодо тваринництва то в цій п’ятирічці буде здійснено перехід на механізоване доїння корів, позмінну роботу на фермі. Наступного року розпочнеться в селі спорудження Будинку культури за типовим проек- том. Буде вибудоване і сільську лазню, вирішено проблему заправки га- зових балонів.

У плані поліпшення організації роботи в господарстві треба добуду- вати другу чергу тракторного стану, спорудити ще одне тваринницьке приміщення для відгодівлі великої рогатої худоби, гноєсховище, навіси для грубих кормів.

 

Ці проблеми, твердо віриться, буде вирішено успішно. Бо колгосп- ники не самі, коли стикаються з труднощами. Завжди на допомогу їм прийдуть шефи-нафтовики, люди, які глибоко серцем і розумом усві- домлюють велике значення мінного союзу Серпа і Молота – важливої основи для виконання Продовольчої програми.

«Нафтовик Борислава»

16 квітня 1984 р.

 

 

 

ІЗ КОГОРТИ МУЖНІХ

– Про це забувати не можна –

 

У повоєнні роки їх любовно називали в народі «істребками». Були то сміливі та мужні хлопці, молоді комуністи і комсомольці, котрі вже після Перемоги змушені були взяти до рук зброю.

Змушені, бо ще гриміли підступні постріли з-за рогу. То виповзали з лісових нір націоналістичні недобитки, вбивали не лише комуністів, ком-сомольців, активістів. Мордували жінок, стариків, дітей і навіть не- мовлят. Наче вампіри, пили й ніяк не могли на питися людської крові.

Отак бандерівці, їм подібні відщепенці будували так звану «само- стійну Україну», а насправді хотіли б і розіп’яти її, потопити в крові весь народ, якби не короткими були руки.

І ось тою силою, котра не лише перегородила кривавий шлях банде- рівців, а й викурила їх із лісових схронів, очистила рідне Прикарпаття від націоналістичної погані, стали винищувальні батальйони.

У них, молодих і дужих, що вже скуштували солдатського пороху на фронті, або відчули на собі окупантський чобіт, чи навіть ще зовсім безвусих юнаків, котрі в житті й не цілувалися, руки самі просилися до роботи – до верстата і плуга, до мулярської кельми чи столярського інструменту. Треба було відбудовувати зруйноване господарство. Треба було на місці курних хаток зводити нові просторі світлиці.

І працювали хлопці. Але не лише з інструментом – за плечима були автомати. І порох щодня, щогодини мусили тримати сухим – ворог впер- то не здавався, у передсмертній агонії прагнув смертельно вжалити.

То ж рідко знаходили час, аби помріяти з дівчатами під зоряним не- бом. Бо мали велике довір’я народу хлопці-добровольці: стерегти пра- цю і мирний спокій людей від зазіхань недолюдків. Віктор Альбінович Забродський був уже «стариком» серед молодих. Ще у вікопомному зо- лотому вересні прийшов до Борислава у числі воїнів-визволителів, пів- тора довоєнні роки пов’язав із долею міста прикарпатських нафтовиків.

 

Пройшов війну. І от у післявоєнний час він – на передовій в утвердженні нового життя. Активно виступав по селах колишньої Дрогобиччини як полум’яний агітатор, розвінчував підступну діяльність націоналістів, які все ще отруювали свідомість застраханих війною людей, затягували у свої тенета нерідко молодих затурканих хлопців – шантажем, заляку- ванням, силоміць гнали в банду. За найменший опір, відмову – петля, удавка, страшні тортури, до яких не додумувалися навіть фашисти.

Війну пройшов і Михайло Олександрович Богданов. Коли їхав на відбудовчі роботи в Борислав, якою ж то була радість, що вже відгри- міли воєнні грози-лихоліття. І вже тут змушений був згадати, як пахне порох, бачити, як гинуть безневинні люди.

Гітлерівська «п’ята колона» не могла ніяк змиритися з реальністю. Бандерівці, сидячи у схронах, все-таки надіялися на черговий хрестовий похід проти Радянської країни. Байдуже їм, хто був би черговим окупан- том – лиш би повернути багацьким синкам десятки моргів, а отцям-уні- атам – послушних наймитів-овечок, котрі за миску чиру гарували б від зорі до зорі на їхніх грунтах.

Оунівські яничари показали себе в Бориславі, як і в інших містах і селах краю, лиш прогриміли ковані чоботи гітлерівських окупантів. Уже тоді націоналісти створили в місті так званий «український комітет», головою якого став багатій Микола Терлецький, а натхненниками – от- ці-уніати Яців та Вишатицький. Куркульський синок Роман Лейбич із Мразниці став комендантом Підбузької так званої «української поліції».

Коли тривали розправи над мирним населенням, під час яких у Бо- риславі було розстріляно близько 13 тисяч чоловік, по лікті замочив руки у крові оунівський кат, комендант «української поліції» Макар ро- дом із Губич.

Поліцай Мирон Муйла не менше вправлявся у вбивствах жінок і ді- тей, грабежах. Для цього виродка вишкіл на службі у гітлерівців був лише щаблем на кривавій до розі. І після того, коли воїнство біснуватого

«фюрера» дало драла аж до Берліна, як під могутніми ударами Червоної Армії було розчавлено фашистського дракона, він продовжував морду- вати людей у складі бандерівських боївкарів.

Хто іще належав до того зброду? Когут Василь (псевдо «Голуб») – охоронник міського проводу ОУН, Попель Роман, Зарицький Дмитро (псевдо «Влодко») – бандерівський станичний, його брат Зарицький Ро- ман – бойовик СВ окружного проводу ОУН. Ільківи – Орест і Богдан – синки багачиків, котрі ще в тридцять дев’ятому дременули в Німеччину, а до Борислава повернулися в гітлерівському обозі в сорок першому. Після визволення міста від коричневої чуми позалізали в нори, аби далі

 

цілитися в новий сонячний день з куцого обріза чи «шмайсера», поли-

шеного хазяями.

Чимало чорних справ накоїли упирі-тризубники. В кожному місті, в кожному селі. І в Бориславі також.

10 лютого 1945 року схопили вдома робітника дев’ятого нафтопро- мислу Йосипа Вірта, в якого на утриманні було шестеро дітей. Додому не повернувся. Аж весною, коли розтанув сніг, знайшли його на хуторі Зимівки поблизу села Орова, замордованого, з виколотими очима. Тієї ж ночі бандерівці по-звірячому вбили робітника-нафтовика Василя По- мажака, вирізали польську сім’ю Сулимів.

А невдовзі бандерівські душогуби вбили робітника-активіста з Мраз- ниці Миколу Драча – на очах у дружини і повної хати дрібних дітей. А в найменше, одинадцятимісячне немовля, яке несамовито кричало в ко- лисці, один із вовкулаків випустив весь заряд німецького «шмайсера». Тільки дивом куля не зачепила крихітне дитинча...

Саме тоді й виникли винищувальні батальони. Записався доброволь- цем і Василь Пилипович Євко, який приїхав до Борислава на відбудовчі роботи. А за плечима вже була каторга в Німеччині. А в вухах ще

причувалися зневажливе «швайн» і «гунд» – «свиня» і «собака». Бо так переважно зверталися бауери до каторжан-невільників, вважаючи їх за людей нижчого сорту. І ось йому так само довелося не раз стикатися

з бандитами у збройних сутичках, переконатися, що націоналізм – це той же фашизм, у найчорнішій, найжорстокішій його формі. В чис- лі інших «істребків» проводив роз’яснювальну роботу, зокрема, щодо звернення уряду Радянської України до тих, хто збився на манівці, аби склали зброю і ставали до мирної праці.

Чимало прийшло з повинною, хоч над сім’ями нависла розправа бан- дерівського СБ – по крові рідної з гітлерівським гестапо. На Городищі переховувалися від бандерівців сім’я Кирчеїв з Попелів, яка порвала з оунівським підпіллям. Вистежили, убили всіх до одного...

Криваві оргії влаштовували бандерівські вампіри й у Східниці. Тут діяла банда Войтовича, якій активно підсоблював уніатський душпас- тир. І поки кращі сини Радянської Вітчизни – вихідці із селища – гро- мили ворога в його власному лігві, перевертні чинили наругу над без- збройними людьми.

За намовою священика-уніата з каплиці, з-під Христового розп’яття, бандерівський вовкулака випустив автоматну чергу в Ярослава Журавча- ка. Ще одного Ярослава Журавчака бандити так само підступно вбили.

Упав від кривавих рук убивць Семен Мазуренко – за те, що поспішав щоранку привезти нафтовикам і їхнім сім’ям свіжий хліб із Борислава.

 

Обірвалося серце й у Василя Мазура – ще до війни був головою проф- спілки на промислі, а після воєнних лихоліть активно утверджував нове життя.

А на перевалі між Бориславом і Східницею у сорок п’ятому обірва- лося життя піонерки і Тамари Сорокіної – російської світлокосої дівчин- ки, яка приїхала разом із батьками піднімати з руїн місто нафтовиків.

Якраз тоді й повернувся з фронту хлопчина з села Урича, що біля Східниці, Семен Григорович Швед. Не міг спокійно слухати, як колишні німецькі поліцаї, власовці, поповичі і куркуленки роблять чорні справи

– влився в батальйон «істребків», аби під корінь винищити бандерівські недобитки. За це оунівці йому жорстоко помстилися – вбили ще зовсім юну сестру Емілію і брата Миколу, який працював на промислі, а згодом закату-вали 72-річного батька, Григорія Дмитровича, селянина-бідняка.

У тому смертельному двобої комсомолець Семен Швед отримав важке поранення...

Ще зовсім юний у ті роки східничанин Орест Дмитрович Копач тіль- ки починав жити самостійним життям. Закінчив тодішнє Бориславське ремісниче училище, пішов працювати на нафтопромисли у Східниці.

Та змушений був комсомолець узяти у свої ще неміцні руки автомат, аби пильнувати народне добро від зазіхань підступних ворогів, стерегти життя сотень мирних людей. І не раз приходилося стикатися віч-на-віч зі смертю, виходити переможцем у запеклих сутичках із бандерівським збродом.

Дві долі Борислава. Так символічно говоримо про минуле і сьогоден- ня. Яскраві факти про це подав у виступі секретар міськкому партії Г. М. Бойко, Наймолодшим із тих, хто виступав у профтехучилищі, був Касьян Дем’янович Грех, директор озокеритового рудоуправління. Дитинство його, юність так само обпечені. Ще хлопчаком, коли пас корови, був свід- ком, як гітлерівці розстрілювали сотні людей у Броницькому лісі.

А після війни йому прийшлося ще більше пережити: в 1945-му бан- дерівці підстерегли і вбили маму, через два роки – батька. Лишився з молодшими братами і сестрами круглим сиротою.

Радянська влада не дала пропасти, допомогла стати на ноги і малим Віртам, Драчам, Грехам, багатьом-багатьом іншим сиротам-жертвам банде-рівського розбою. Для них були відкриті всі дороги у широкий світ, Пройшли роки, десятиріччя. Невпізнанно змінився наш край, кві- тує в щасті й достатку кожна доля трудівнича. І як добре, що ці юнаки не зазнали тих страшних лихоліть, живуть під мирним сонячним небом.

Про це з радістю і гордістю говорила другокурсниця профтехучи-

лища Дарія Кушнір. Молодь знає і цінує, запевнила вона, що це вели-

 

ке щастя завойоване кров’ю представників старших поколінь. Молодь знає, що й нині треба бути пильними. І хай там, на закордонних задвір- ках, націоналістичні маніяки ллють в ефір бруд на нашу дійсність – нас не збити з правильного шляху, твердо заявила від імені свого покоління завтрашня молода робітниця.

«Нафтовик Борислава»

20 липня 1985 р.

 

 

 

ВАМПІРИ В… «ОБОРОНЦЯХ»

– Памфлет –

 

Над «свобідними» і «ні від кого не залежними хвилями» з-за потой- бічного океанського плоту крякви летять. Не прості, а надувні химери вилітають із рупорної труби зловісного конвеєра брехні та вигадок. Пе- ресідають оті аморфні неістоти, сотворені з мильної піни, на радіохвилі, день у день, ніч у ніч несучи у, собі замість качиного крякання вовче ви- ття різномастих відщепенців. Під, які лиш голоси не підробляються про- йдисвіти, якою личиною не прикриваються – тільки їхня олжа натрапить на промінчик Правди – і лускає, мокрого місця після себе не залишаючи.

Шепелявить беззубим ротом один такий загробний радіоголос із бе- регів Онтаріо українською мовою австро-англійського походження, про- дукуючи найнизькопробніші нісенітниці:

– На Україні нарід пухне з голоду.. Тяжкий льос у галичан. Бо той край совєти обернули в кольонію...

– Говори, говори, – спльовує дядько в літах, мимоволі натрапивши на ті «висилання». – Краще правду скажи. Як при перших совітах бойки та гуцули постоли й личаки скинули, що відтоді наші діти, внуки і правну- ки не їдять ні лободи, ні грисового чиру, ані затирки. А ще скажи, пане брехачу, скільки при других совітах прості трударі, робітники, колгосп- ники котеджів набу-дували, яких колись і великі пани в очі не: бачили; Отож і не знати ниньки, де починається село, а де закінчується місто...

У приймачі щось тут же зашипіло гадячим шипом, що перейшов у лемент.

– На Україні порушують права людини...

То вже інший, ще «свобідніший», радіоголос, як і перший, із самої колиски виняньчений, випещений відомо на чиї кошти, але вже з-поза іншого плота рейнського, з мюнхенським акцентом.

– І ти на тій самій ноті, і під ту саму дудку, – як від неспілої дички кривиться дядько.

 

А повів би вже краще про ті права, що їх мали ми за панських часів. Кожен селянин змалку мав право без штанів ходити до парубоцьких літ. Ще більш гарантовано мав право панську і попівську худобу пасти. А робітник у нашім Бориславі, бодай не згадувати, мав право роками че- кати на роботу. Щодня тих нетяг тисячами товклося на так званім «Ба- рабськім мості», що був своєрідною біржею праці. А на старі літа, як не було порятунку, кожен так само мав повне право брати в руки торбу і кий та й мандрувати в жебри. Біда лиш, не було в кого просити – пани перетворили наш край на суцільний край жебраків... Правда, в кого був міх грошей, той не міг мати так багато прав. Мусив бричкою гнати до Дрогобича, або потягом до Львова, аби в рестораціях пообідати. Мусив не одну ніч за гроші переспати в будинку терпимості... Отак було. А що нині? Кажеш, насильство? Дай бо і всім людям на світі такого. Лиш народиться дитя – насильно у підштанки одягають, у дитячі садочки на державний харч приймають, насильно до школи ведуть, потім – в інсти- тути... Світ таки перевернувся догори сподом а правдивіше – став таким, яким би й мав бути: замість будинків для повій і волоцюг, яких шістнад- цять було в Бориславі, замість шинків і корчом, яким ніхто й не знав ліку за панського ладу – стерли з лиця землі і набудували шкіл, бібліотек, кінотеатрів, магазинів... Таке б «насильство» – й на тисячі літ. Голосок із тамтешнього боку явно невдоволений дядьковим коментуванням. Але все таки робить спробу вбити чоловіка «суперінформацією»:

– На Україні терор...

Отут дядько не в силі, стриматися. Уже не глузлива посмішка на його обличчі – гнів і ненависть.

– Про що патякаєш, націоналістичний блазню? По твоїй розмові по- чинаю впізнавати, якого ти поля чортополох – таки не хто інший, як годованець Бендери чи Стецька, або ще якогось Мельника чи Бульби, навіки проклятих народом. Певно, і прізвище своє забув, а «псевдо» змі- нив на цивілізовану європейську кличку – як не як, новим хазяям слу- жиш. То й не подивуюся, що не в той бік дмеш, пане тризубнику. Тумана в очі напускаєш, таки хочеш знайти простачка, який повірив би твоїй брехні? Ти би ліпше про щось актуальніше розказав. Про один великий історичний ювілей згадав би, про який чомусь ані гу-гу. Забув?

З того боку вичікувально, а може й здивовано мовчало, вражене на- читаністю «збільшовизованого» дядька. Наш бориславець не на жарт розійшовся.

– А Нюрнберзький процес? Сорок років акурат, як на лаві підсудних твої покровителі, з фашистського лігва опинилися, герінги, розенберги, ріббентропи і їм подібні в кого такі, як ти, проходили вишкіл, кому на-

 

ціоналістичні безбатченки служили вірою і правдою, з ким присягали на вірність біснуватому «фіреру». Йой, яка шкода, що, не всіх злочинців скарали тоді ганебною смертю? Бо знайшли притулок на заморських, заокеанських задвірках. А з ними – і твої оонівські недобиті горлорізи. От кого ще було треба на шибеницю спровадити – отих катюг, башибу- зуків, які, нарядившись у чорні мундири з німецького краму, в німець- ких кованих чоботях, з німецькими «шмайсерами, напнуті на голови

«мазепинки» з тризубцями, пішли «будувати самостійну Україну». «На- будували», щоб на їхніх могилах і бадилля не росло. Куди лиш не сту- пала нога оунівських бандитів – всюди лишалося цвинтарне пустирище, всюди недолюдки сіяли драконові зуби. Ни-пали, винюшкували, хто хоч трішки радянським духом дише, хто хоч на хвилю звів очі до сонця, хто дивився на світ без націоналістичної полуди... І з гітлерівцями на пару націоналістичні упирі вирізували цілі родини, цілі вулиці, хутори, села.

– То вже єст пропаганда, – скрипить голосом немащеного колеса з другого боку. – Гола пропаганда. Націоналісти воювали супроти всіх во- рогів нації.

– Хто ж то вороги нації? Беззбройні, беззахисні люди, долі яких і без того сплюндрувала війна? Хіба не націоналістів то чорний злочин, що пішло зі світу ціле волинське село Кортеліси? Три тисячі чоловік кри- вавим махом викосила смерть в оунівсько-фашистській подобі? «Наша влада повинна бути страшною» – так повчав вас, вампірів своїх, Банде- ра. І всі ви зі шкіри лізли, по-холуйськи прислужуючи гітлерівцям.

А «солов’ї» Оберлендера? Ті з карального        батальйону   «Нахті- галь». Що то були за пташки, знаємо, на прикладі синка бориславського отця-уніата Вишатицького. Той вправлявся на вбивствах пристарілих, жінок, дітей. І коли справедлива куля народних месників у лісах Біло- русії все-таки знайшла його, «святі отці» церкви Юра розпорядилися правити молебінь «за упокой душі» вбивці і насильника.

Наїлися, напилися на всі штири боки,

Коби война та й потєгла ще зо штири роки...

Так горлапанили п’яними голосами, справляючи дикі оргії, вбивці різної. масти. Війна, людське горе було для них розвагою, можливістю до упаду напитися людської крові…

– То все понаписуване у книжечках ваших. Та сама комуністична про-

паганда, – пробує заперечити дядькові позаплітний отруювач радіоефіру.

– Ага, панові запроданцеві потрібен для доказу місцевий матері- ал. Маємо і такого доволі. Коли гітлерівці дали драпу до Берліна, то з ними блиснуло п’ятами чимало прислужників із їнього обозу. Багатьом відомий агент гестапо й абверу Іван Стебельський із горішнього кінця

 

Борислава, який при окупації мав свій «універзум» у сплюндрованому місті, ходив у фольксдойчерах, а ще був членом націоналістичної орга- нізації. Нині він, знаємо, живе у Штатах, власник націоналістичної забі- гайлівки, в якій пару років тому створив «комітет оборони прав людини на Україні». Таких комітетів наплодилося там у вас, як жуків колорад- ських, як блідих поганок опісля дощу.

Але повернемося до тих страшних примарних часів, коли бандерів- ські вовкулаки не одного замордували в Бориславі. Робітників нафто- промислу Йосипа Вірта, Василя Помажака, Миколу Драча. І то як мор- дували. Пускали в хід ніж, сокиру, удавку.

А що творилося у селах!..

Є у мене знайомий шахтар, озокеритник Станіслав Михайлович Бо- риславський. Те, що він розповідав не раз про трагедію своєї родини, своєї сім’ї, при кожному спомині в мене кров холоне в жилах, біль об- пікає душу.

Сім’я їхня жила кілометрів за тридцять п’ять від Борислава, в селі Турє Старосамбірського району, Станіслав із батьком працювали на на- фтових промислах нашого міста, а мати з сім’єю господарювали вдома. Далі по-слухати – серце розривається:

«Тої осінньої ночі мої рідні й гадки не мали, яка страшна розправа готується над ними. Нічого й не віщуючи, були зайняті підготовкою про- дуктів до зими: трохи не до опівночі сікли капусту. А о третій ночі до хати увірвалися бандити. Всіх зігнали в комірку, певно, хотіли живцем спалити. Але щось собі надумали – вирішили познущатися. Мама здо- гадувалася, що всіх поб’ють, бо вона була полькою, то стала просити, щоб її убили першою, аби не бачила вона смерті своїх дітей. Один із бандерівських садистів ударив маму ножем у шию. Після неї зарізав п’ятирічну сестру Стефу, яку мама тримала на руках. Ранком, коли при- йшли люди, вони так і лежали разом у крові...

Брата Мар’яна, що мав десять літ, били прикладом гвинтівки, поки не помер... Брату Грицькові, що мав п’ятнадцять років, завдали ножем

22 рани. Але він ще жив, мучився до полудня, а потім помер.

Бандити все в хаті пограбували, навіть золоті кульчики в мами взя-

ли... Не змогли зняти – разом з вухами відрізали...

Потім схопили до смерті настрашених двох кузинок – Стефу і Вікту, які ночували у нас, і наказали, аби ті повели їх до себе додому і попроси- ли відчинити двері... З вуйковою родиною було те саме,– ніхто в живих не зостався...

Коли мою родину хоронили, піп-уніат, який був зв’язаний з бандою,

заборонив дякові, щоб той задзвонив у дзвони...»

 

А ще розказував мені інший знайомий про найтрагічнішу сторінку з життя свого села Добрівляни, що недалеко Дрогобича. Була там бід- на-бідна родина Млечків. Тяжко гарували за буржуазно-поміщицької Польщі, коли над краєм нашим зійшло сонце нового життя, коли одні вороги трудового люду втекли, де дідько добраніч каже, а інші зарили- ся у тхорині нори і чекали слушного моменту, Млечки, як сотні інших бідарів, відчули себе людьми, господарями долі. Ще після возз’єднання вони були сільськими активістами, а як відгриміла війна, тим більше горнулися до своєї матінки – Радянської влади, будували нове життя.

Та от бандерівському зброду це було явно не по нутру. Одного тихо- го літнього вечора, якраз був релігійний празник, до Млечків увірвалася зграя двоногих вовків і безжалісно убили, всіх до одного, окрім малого хлопчика, котрий юркнув під піч і тихенько просидів усю розправу. Не пошкодували катюги навіть найменшеньку його трирічну сестричку – її разом з кошенятком на руках простромив бандерівський багнет. То що скажеш про терор, пане «оборонцю»?

По той бік мовчить – тільки сопе, як ковальський міх, певно, не ма- ючи що сказати, або думаючи, яким би то словом вжалити простого і разом із тим такого непростого чоловіка.

А дядько ще і ще називає факти.

– Був у колективі бориславських шахтарів молодий хлопчина з Росії, Віктор Золотарьов. Ще в юності скуштував лиха – гітлерівські сатропи погнали його на каторжні роботи в Німеччину. Відразу по війні приїхав до Борислава. Комсомолець був одним із тих, хто піднімав зруйновану війною промисловість. Брав участь у відновленні німцями озокеритних шахт. І не ті-льки. Разом із іншими активістами виїжджав у села Дрого- бицького району.

У квітні другої, повоєнної весни, коли, якраз на повну силу йшла сівба, русявий хлопчина поїхав у село Сілець на Дрогобиччині.

Бандерівські вовкулаки схопили комсомольця просто на полі.

– Що, москалю, пшеничку надумав сіяти? На нашому українському лані? Хліба для голодранців захотів. А ми тебе самого нагодуємо...

І скрутивши хлопчині назад руки, стали напихати в рот посівне зерно.

Довго молотлошилися, але та затія виявилася для них мало розважливою.

– Пане провіднику, – вискалив зуби один із бандитів. – Так він не скоро наїсться. А чого б відразу не нагодувати?..

Вікторові садонули ножа під груди, розпороли живіт. Відтак, регочу-

чи, наповнили утробу пшеницею...

Дядько примовкає – самому стає терпко. Бо скільки людей, хороших і славних, цвіту нашого народу, пішло зі світу в ті страшні часи, коли

 

мерці-вампіри вставали вночі зі схронів-домовин і йшли проливати не-

винну кров в ім’я чорної націоналістсько-фашистської ідеї.

– Ти, бандерівський виродку, говориш про терор, про права людини.

Ось тобі терор, ось тобі розтоптані, залиті ріками крові права…

– То було дуже давно, – булькає щось із тамтого боку непевним голо- сом. – А як кажуть: раз давно, то й неправда. Теперішні націоналісти – то справжні семафори української нації...

– То ми знаємо, які семафори, – переконливо твердить дядько. – Ті бутафорні «семафори» показують на хрестовий похід проти нашого ладу, вони націлені на наші міста, як натовські ядерні боєголовки. Ви б не проти, якби Україна запалала в атомному вогні – така у вас злоба про- ти нас. Але короткі руки, панове яничари. Сім’ю радянську не здолати. А відносно строку давності – то не надійтеся. На злочини, скоєні і всім відомим убивцею – українським буржуазним націоналізмом – строку давності не існує. І про таких, як ви добре сказав відомий український поет Василь Симоненко, ще й прорік ваше майбутнє:

Тепер ви знов, позв’язувавши кості, Торгуєте і оптом, і в роздріб, Нових катів припрошуєте в гості На українське сало і на хліб

Ви будете тинятись по чужинах,

Аж доки дідько вас не забере.

Бо знайте: що не вмерла Україна

І не умре!

«Нафтовик Борислава»

27 лютого 1986 р.

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ – ПОВІСТЬ

 

 

 

ГРІМНИЦЯ

(Уривки з повісті)

 

Повість «Грімниця» – це багатопланова розповідь про боротьбу бориславських пролетарів за соціальне і національне визволення, за возз’єднання у великій братерській сім’ї радянських народів. Події розгортаються в середині тридцятих років, коли в тодішній буржуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало дво- борство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі старим.

В образі Гриня Турчина виведено робітника, котрий прагнув бути осторонь класової боротьби. Але самі життєві круговерті, со- ціальна несправедливість приводять його в ряди активних борців за світлу днину.

АВТОР.

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Не відразу прийшов до тями. Поволі, як осінній ранковий туман, із голови пропадала незвість. Ледь розплющив важкі, очужілі повіки і тут же закрив їх. Розтулив очі вдруге, та з острахом більше відчув, аніж по- бачив доокіл чорний морок.

– Кап... Кап-кап-кап... Кап... Кап-кап-кап...

Той дивний звук раптово розбудив його притуплену свідомість. Він хоче пити... Але куди ж то лихе його занесло, бодай воно згинуло?

На губах, у роті згіркло, гейби нахлебтався соляної ропи. Спробував лише намацати скоцюрбленими пальцями, від чого так терпне твар – і глухо застогнав. І від болю, від спраги.

«Ага, – з натугою згадував, – так се ж я... в поліційних сутеренах*...

Маєш добрий рихтунок – І жінці, і дітям...».

Гринь Турчин хотів сам Із собою заговорити впроголось, але хіба заціпив зуби від несамовитого болю. Навіть накликати громи небесні на голови поліціянтів, котрі так тяжко змасакрували його з ночі – і то не мав сили.

Думки снувалися, як бабине літо по стерні, виринали з каламуті на-

пів-забуття. Підвів голову, знову напружив пам’ять.

 

*   Підземелля.

 

А що там надворі? День чи вже ніч? Бо ота підземельна пітьма анініц не говорить. Може, сонце викотилося з-поза гір? Чи воно вже й сіло? Чи дощі періщать, чи перші весняні громи лускають?

«Ми з тебе виб’ємо комуністичну заразу, пся крев! – бамкало в голо- ві, гупало по грудях ударами важких чоботиськ. – Ти нам усе розкажеш, бидло, все. Інакше на могилі не те що діда, а й прадіда твого трійлом посиплять...».

– Кап... Кап-кап-кап... Гуп... Гуп-гуп-гуп...

Антек поправив блюзку, що лежала наопашки на плечах, зняв із го- лови поношений аж протертий капелюх, пом’яв його тоненькими, ніби пересохлими пальцями, почекав, допоки вгамується шум голосів, і так, аби всі чули, мовив перше слово: – Товариші!

– Ми з вами прийшли ниньки на пролетарське наше свято, – уже твер-діше мовив. – Прийшли, аби згуртуватися, показати себе, на що ми здатні, чи маємо хоч трохи моці...

– ... Нам не впаде з неба ласка божа, якщо самі не візьмемося, – на все горло наліг Антек. – То ж борімося, аби могли так жити, як маються наші брати по той бік Збруча. Єднатися треба, аби й тіні страху не було... Навіть перед тим, хто цілиться в наші груди...

– А політичне гасло наше таке, – вже обидві руки промовець звів над головою. – Най живе Радянський Союз і його клас робітничий! Най живуть пролетарі цілого світу!

Червоний прапор І далі йшов по руках, щоб поліція відтак не зна- йшла крайнього. Хтось передав його і Турчинові. Гринь обережно взяв прапор у руки, але задумався: чи нести йому той рівно викроєний шма- ток червоного полотна, чи передати далі. Та поміркував собі, що не він перший – і прапор затріпотів у нього над головою, як птиця крилами, приємний лоскіт наповнив груди.

– Повстаньте гнані і голодні...

Десь зовсім поруч затягли пару голосів. Ті слова злітали спочатку несміло, а потім розкотисто і грізно:

Ми всіх катів зітрем на порох,

Повстань же, військо трударів...

Співали, хто як умів. Плуталися, з’єднувалися воєдино українська, польська, єврейська мови. Деякі слова тонули, губилися, але мелодія дзве- ніла многоголоссям над злиденними конурами, над панськими віліями:

Чуєш, сурми заграли,

Час розплати настав...

На зміну австріякам прийшли січовики. Досить скоро і їх не стало:

у Дрогобичі, та й у Бориславі, ціла революція. На великих будинках, на

 

промислах – червоні прапори. Багато робітників покидає роботу, бере кріси до рук, аби боронити свою владу. Вельможне панство пакує ма- натки, готове дати драла...

Та знову січовики... І ріки крові... Знову поляки... Ще більше, вже ціле море криваве...

Дівчина в халатику враз світлішає на обличчі. Але знову хмурить зо-

лотисті, мов стигле пшеничне колосся, брови. Він довший час мовчить.

– Ю-ля... Ю-ль-ць-у...

Сестра стрепенулася, ще більше нахмурилася, ніби щось обпекло її. Він відкрив очі, і тут же повіки ніби самі склеїлися – нічого не по- бачив. А як ще раз поволі розтулив – перед ним випливла біла-біла по- стать. І здалося йому, що то диво-дівчина в білосніжній льолі виринає з рожевого туману. Нараз туман поволі розвіявся, пропав, а личко дівчини

в білому ще більше наблизилося до нього.

– Ма-шо, ти-и?..

– Я, Іванку, я, – провела рукою по його неголених щоках і він виразно по-

чув поривчасте від хвилювання її дихання. – А ти... живий... Соколику мій...

– Чом-му я тут?.. – спробував піднятися, та різко закололо у правому боці, занили перебинтовані руки, нестримно боліли ноги.

–      Не ворушись... – Маша хотіла ще щось мовити, але з другого кінця долинув тяжкий стогін. – Потерпи, Іванку...

Маша знову коло нього, мовби й не відходила. Напружився, аби вста-

ти, але дівчина ніжним дотиком притримала його.

А тепер дивився на Машу, довго, до солодкого щему дивився.

– Пам’ятаєш наші перші вечори? – силувано посміхнувся, бо не-

стерпно занила рука, знову кольнуло попід груди.

– Так. І ніколи не забуду, – сказала не вона – очі мовили.

– Тоді якраз цвіли сади...

– А тепер черешні і вишні достигли, – це вона вже вголос. – Я при-

несу тобі...

– Краще поцілуй... У тебе губи, як стиглі черешні...

– Ні-ні, – збентежилася вона, рум’янець виплив на обох щоках. –

Люди побачать...

– Я обняв би тебе обома руками. Та не слухає ані одна...

Ніби обпекло її, душу перекинуло. Озирнувшись, вона крадькома по-

цілувала його. Нараз так само раптово відхилилася.

– А ти не обманюєш мене? – якась полохлива думка лякала. – При-

знайся, чиє ім’я вимовляв, коли марив?.. Певно, своєї галичанки, так?

«Невже Юльку споминав? – мелькнула здогадка. – За стільки літ вона давно своїх дітей бавить...».

 

І вже вголос до Маші:

– Ти в мене єдина. На цілісінький світ...

«Машо, Машо, моя біла білявко з Волги. – думав не раз, лежачи при- кований до госпітального ліжка. – Прийдуть сили до мене, то ще не раз міцно, йой, як міцно обніму тебе... Ще не раз і не два стрінемо тихі ночі разом. Будемо шукати свою щасливу зірку І співатимемо. Ти мені росій- ські, волжанські, а я тобі наші, галичанські...

Ой у полі, у полі

Там літають соколи.

Соколи літають сумненько співають,

Аж мене серце болить...

А ще можна й іншої затягнути, щоб від цих далеких рівнин аж до його рідкої домівки:

Ой як їхав козак містом,

Під копитом камінь тріснув. Камінь тріснув, козак свиснув, До серденька кріс притиснув...

Гей, як настане куца година отій смертельній круговерті, то оженю- ся з Машею. І поїдемо до Борислава. Там так само конче буде народна влада. Війська Будьонного вже під Львовом. До Борислава – палицею докинеш...».

Юлька божилася, що буде чекати, бо й днини не може без нього від самого дитинства. Обоє плакали перед його кривавою дорогою, як малі діти... Хто знає. Може, й чекала би, лиш не так довго. Гарячої вона крові. Але ж... І сам він відчув, що нема в його серці Юльки. Є лише спогади про дитинство...

Йому посміхнулося щастя отут, на поволзькій землі. Блискавкою об- пекло гаряче почуття. Залишився пекучий біль у серці на всі роки його життя...

І враз через півнеба зблиснуло, загуркотіло понад насупленими го-

рами.

– Чуєш, Василинко, гримить... Так пізно, під саму зиму... То на добру весну. Передай Марині моїй – я повернуся. Досить скоро повернуся...

І справді дочекався. Понад самими горами грімниця якось дивно зблиснула, невидимо пролетіла над містом, розсипала за собою розко- тистий лускіт і завчасно притихла.

«Нафтовик Борислава»

№№ 109-124

вересень-жовтень 1982 р.

 

ПІСЛЯМОВА

 

Євген ТИТИКАЙЛО, член Національної Спілки письменників України

 

НАГОРОДА ЗА… ВИСЛУЖНИЦТВО

– Памфлет –

 

...Та не тішмося, панове, –

Все міняється з роками, Й солов’ї перебудови Стануть знов соловчуками.

 

У короткій біографічній довідці до свого роману “Барабський міст” (“Кобзар”, Львів, 2005) його автор Р. Соловчук не поминув згадати про одну із своїх нагород – “Золоте перо журналіста”. Що ж, нагорода є на- города, кожен має право пишатися тим, на що спромігся в житті. Інша справа – хто давав ці нагороди і за які заслуги. От саме про ці “ заслуги” і хотілося б поговорити. А щоб догодити авторові, то й жанр я обрав відповідний – памфлет. Роблю це не з любові до полум’яного памфле- тиста, ім’я якого на сьогодні уже й призабулося в Україні. Просто, треба колись спробувати свої сили і в цьому жанрі. А раптом і мене нагородять

– якщо не пером золотим, то бодай вдячністю за те, що був гранично чесним і справедливим.

* * *

Жив би собі чоловік на світі, копирсався б у своїх паперах, зароб-ляючи чесною працею на хліб насущний, та й очікував того моменту, коли про- ведуть тебе на пенсію і скажуть оте сакраментальне: “Досить, пане Романе, потрудилися – то й відпочиньте трохи !” При такій небу-денній оказії мож- на було б і розчулитися трохи, і сльозу скупеньку пустити, і навіть, вда- рившись у груди моцно, попросити вибачення за все сподіяне, що пішло добрим людям на шкоду, а йому, себто авторо-ві роману, на пожиток.

Отак, як перед Господом Богом на сповіді.

А вибачатися є за що, ой, є !.. Адже від того часу, як прислали його до Борислава на “укріплення партійної організації редакції”, води чи-мало спливло. І чистої ,і каламутної, і просто словесної – воно ж теж водиця. З тією лише різницею, що справжня водиця десь –таки та й щезла, а сло- весна залишилась у підшивках газети та між палітурками книг, по яких допитливі діти вивчатимуть нашу минувшину, наше з вами життя-буття.

 

І не тільки вивчатимуть, а будуть співставляти та дошукуватися, де правда, а де й брехня клаповуха. І натраплять там на оті сумнозвісні “Пости імені Ярослава Галана”, на те “Світло проти темряви” та ще на різну дивовижу. І захочеться їм дізнатися, хто такі карпінські, леньківи, соловчуки. Чому вони так ненавиділи народ свій,борців за волю України та їхніх духовних провідників, обзиваючи їх душогубами, сокирниками і ще бозна-якими прізвиськами ...

І хто пояснить їм, наївним, що під цими трьома прізвищами кри- ється одна й та сама особа – Соловчук, журналіст за фахом і навіть тріш- ки ... письменник. Бо ж видав якийсь там роман та й до того попи-сував не лише памфлети у стилі свого патрона, а навіть новели, опові-дання.

А що писав він з такою ненавистю до людей, то, бачите, дуже хо- ті-лося йому мати оту цяцю – галанівське “Золоте перо”. О, те перо, як і нав’язлива мрія прорватися на навчання до Вищої партійної школи (була колись така!), не одну нічку не давала йому спати.

Перо, правда, з часом вдалося здобути, а от до ВПШ не дотягли ноги

– якась мара стала на перешкоді. А був то час тяжкий... Кого чер-воні кати не добили по сибірах чи у власній хаті, добивали свої пере-вертні та вовкулаки через “Пости Ярослава Галана”, строчили як не памфлети- ки, то доносики, аби не сидіти без діла.

Жанр цей Роман Іванович опанував ще в університеті. Добре опа- нував, що й обласні борзописці йому інколи заздрили. Та й було чого: ще, бачите, і пухом не поросло, а його вже направляють на укріплення якоїсь там партійної організації. Таку місію не кожному могли довіри- ти, а йому, бач, довірили: не підведе. І справді, не встиг він навіть місця нагріти у Бориславі, як уже намітив собі перші жертви. Ними стали ін- валід і в’язень сталінських концтаборів М. Луцький, вчительська сім’я Панівих, поважана у місті людина священик Михайло Мельник. Якщо першим двом запопадливий “галанівець” взявся інкримінувати “україн- ський буржуазний націоналізм”, то останнього він просто сте-роризував за справи церковні. І не тільки його, а й всю чесну громаду Тустанович.

Дійшло до того, що в справу мусив втрутитися секретар міського комітету партії з ідеології. Він викликав Соловчука до себе в кабінет і запропонував пом’якшити тон антирелігійних публікацій.

– Ти понімаєш, Романе, полегше з отим Мельником, полегше. А то відкличуть його і пришлють більш зубастого, тоді, понімаєш, і нам буде гірше...

Інша справа з тим, за ким тяглася шлейфом тінь “українського бу- ржуазного націоналіста” або колишнього “бандерівця”. О, за такого ніх- то в місті не наважиться заступитися – побоїться, аби не розділити з ним

 

долю. І запопадливий “галанівець” користав з того вповні: поно-сив і паплюжив їх, як тільки міг і наскільки дозволяла йому буйна фа-нтазія червоного вислужника.

Однією з перших жертв, на кого накинув хижим оком товариш Со- ловчук, був житель міста М. Луцький. Хвора, надламана людина, що перейшла пекельні кола сталінських ГУЛАГів і тепер сяк-так облаш- тувала своє нехитре життя. І треба ж було чоловікові десь роздобути малого вовчука і приручити його.

Довідався про це Роман Іванович і аж підскочив з радощів: кращої нагоди увійти в довір’я до колишнього повстанця годі шукати. “Напи- шу про цей випадок з вовком, – рішив тут же. – А сам попри це ще виню- хаю щось”. Видно, тих фактів, що йому дали в “кума” , було ма-лувато. І справді, в одному з номерів “Нафтовика Борислава” з’явилась така собі невинна замітка про дружбу людини з дикою зві-риною. Чого тільки не буває в природі.

Але це в природі, а не між людьми. Бо вже через якийсь проміжок часу читачам газети було запропоновано велику статтю-публікацію того ж таки Соловчука під назвою “Мізантроп”. Із неї здивовані бори-слав- ці довідалися страшні речі. Виходило, що оцей неговіркий статеч-ний чоловік, який часто з паличкою прогулюється по місту, – справж-ній людиноненависник, кат і душогуб. Що він, будучи колись охорон-цем крайового провідника “Чорнія”, тільки те й робив, що “займався вишко- лом… отупілого зброду, вчив убивати, вішати, палити”.

“Скільки злочинів скоїли оунівці з банди “Чорнія”, – патетично, мало що не по-галанівськи, вигукує Р.Соловчук. – Куди не повзли вони гадюччями, всюди сіяли драконові зуби”. Оті “драконові зуби”, а ще “зброд”, “гадюччя”, ”виродки” переходять з одного соловчукового ма- теріалу до другого і так до безконечності. І переказувати їх нема сенсу

– скрізь проглядає почерк кагебістського холуя, якого добре на-вчили прикривати підленьку душу вишиваною сорочкою.

Ба, цією сорочкою пан Соловчук любить і тепер похизуватися. І не тільки нею, а й своїм, даруйте, демократизмом. Час від часу в газеті, яку він нині курує як редактор, під заголовком “І простіть нам провини наші” з’являється щось на зразок прилюдного каяття. Але вдумайтесь у цей заголовок: провини “наші”, а не “його”. І в самому тексті тих “про- вин” майже не видно. Зате є жалісне скигління про те, як то було тяжко відстоювати чистоту української мови, як він, тоді ще бідний заступник редактора і секретар партійної організації водночас, мало не щотижня, потупивши носа, вислуховував нагінки своїх партійних наставників і хлібодавців.

 

Чи не ці партійні нагінки давали йому сили й снаги опльовувати й оббріхувати всіх і все, що не відповідало міркам “нового життя під зо- рею радянської влади” ? Ось, наприклад, памфлет “Пан Іван в “обо-рон- цях” /Н.Б. за 26. II. 1981/. Чуєте: памфлет, як у Ярослава Галана, його улюбленого патрона. А мовиться там про Івана Стебельського. Отого Стебельського з Мражниці, який, рятуючись від червоних сат-рапів, опинився аж за океаном – у Сполучених Штатах Америки. Опи-нився не з доброї волі, хоч дуже боліла душа за рідним краєм, друзями. Піз- ніше пан Стебельський розповість про це у своїх книгах-спогадах. І не тільки розповість, а й повернеться живим на своє рідне Прикарпат-тя, стане меценатом. За його кошти буде відкрито у Бориславі першу за по- воєнні роки українську гімназію, де здобуватимуть освіту діти простих трудівників, а не якісь там міфічні “куркульські” чи “попівські” синки.

Подібна метаморфоза станеться ще з одним персонажем викрива- льних соловчукових писань – Дмитром Куп’яком, який знайшов при- тулок аж у Канаді і який проявив себе там як справжній державний муж і патріот України. Сьогодні його книгу “Спогади нерозстріляного” мож- на знайти не в одній бібліотеці нашого міста. А як йому, на догоду бра- вим хлопцям з гебістського середовища, пробували інкримінувати різні “злочини”. Ось звіт того ж таки Соловчука “Катам прощення не буде”, опублікований під рубрикою “Пост імені Ярослава Галана ” в “Нафто- вику Борислава” за 14 квітня 1983 року. Дозволю собі дещо зацитувати: “Тільки презирство викликають в усіх чесних людей, а тим більше

в молоді, оунівці, які під час війни і після неї скоїли тисячі й тисячі кривавих злочинів”. І далі: “Катування, вбивства, пограбування чес-них радянських громадян – такий кривавий шлях оунівських бандитів ”.

Як бачите, і “злочини” вже пораховано, і виявлено, хто їх чинив, – усе до подробиць. Лише б у руки запопасти отих клятих катів та нелю- дів і скомандувати: “Под стєнку!” Описуючи такі-от страхітливі сцени, автор навіть не пробує хоч сяк-так розібратися в ситуації, дошукатися правди. Тому в памфлеті про Стебельського пише: “…Побіля цього бу- динку/магазину Стебельського. – Авт./ щодня вели людей на смерть. Спочатку комуністів, комсомольців, активістів нового життя”. А трохи нижче: “Розстрілювали на цьому місці, де тепер виріс Палац урочис-тих подій” . Це писалося за десять років до розвалу Радянського Сою-зу. Та пройде час і виявиться, що будівля згаданого палацу “уро-чистих по- дій” стояла давно, ще при Польщі. І містилося там ніщо інше, а школа бурильників, так звана “Фанта”. За перших совєтів там була обладнана типова енкаведистська людобойня з колючою загорожею й недремними постовими. І водили сюди на смерть і муки не “комуністів, комсомоль-

 

ців та активістів нового життя”, а чесних українських патріотів, де їх під браву музику та гуркіт двигуна катували й розстрі-лювали.

Після відходу німецько – фашистських військ тут знову розмістився НКВД і далі творив свої чорні справи. Цього панові Романові чомусь не сказали послідовники “залізного Фелікса” . Тож і взявся він навздогад вимахувати пером войовничого “галанівця”, плутаючи пра-вду з брех- нею. І домахався до того, що вже у розряд “сокирників” та “душогубів” почали потрапляти зовсім невинні люди, ба навіть фрон-товики, які і в очі не бачили отієї “бандерівщини”.

Так сталося, зокрема, з корінним жителем Мражниці /околиця Бо- рислава/, фронтовиком, учасником оборони Ленінграда Є. Маличкови- чом. І йому, дякуючи Соловчуковій пильності та запопадливості, дове- лося скуштувати гіркої слави ”ворога народу” й ”оунівського душогуба”

. Бігала потім його дружина по різних міськкомах та обкомах, доказуючи та переконуючи, що написане у газеті про її чоловіка – справжнісінька брехня, типовий наклеп…

Це, мушу нагадати, діялося у вісімдесятих роках минулого століття. А трапилося б таке десять – п’ятнадцять років раніше, що сталося б з цією родиною? І не лише з нею, а й з кожним, хто завдяки таким-от вислужникам-борзописцям потрапляв під пильне око НКВД? А там роз- мова була коротка: ворог народу, на білі ведмеді його! Чи задуму-вався коли – небудь над цим носій галанівського “Золотого пера” пан Солов- чук?

Напевне, що ні…

Сьогодні в Романа Івановича творче свято: на книжкову поличку, поряд з творами улюбленого ним памфлетиста і плювальника та чис- ленними випусками “Посту імені Я.Галана”, до яких і він мав нагоду прикласти руку, лягла ще одна книга – історичний роман “Барабський міст”. Об’ємний, в твердих лискучих палітурках, з краєвидами старого Борислава. Це вже вам не войовнича публіцистика, а щось значно бі- льше й вагоміше – художній витвір.

Над ним автор, як він сам зізнається, трудився довго й наполегли- во. А тут, як на те, і події закрутилися колом: обіцяла жити довго стара червона імперія, а на її уламках утворилися нові, тепер уже справді не- залежні держави. Довелось відмовитися від різних “грімниць”, що мали в первісному задумі прогуркотіти над Карпатами, сповіщаючи прихід “золотого вересня”.

Та залишалися ще “мужні” комуністи й комсомольці, оті, що бала- мутили голови неосвітенним бойкам або сиділи по тюрмах. Наперекір своїм галано-постівським переконанням, пан Соловчук і тут знайшов

 

вихід: підсадив до них справжніх націоналістів. Чому б ні? І в тих, і в тих, мовляв, мета була одна – вільна Україна. Біда лише в тому, що йшли вони до неї різними шляхами.

Ой, неправду мовите, пане Романе. Не так воно було насправді, зо- всім не так! Поки милі вашому серцю комуністи, хай навіть із середо- вища КПЗУ, ділили землю далекої Гренади /Згадаймо Свєтлова: “Я дом свой покинул, пошел воевать…”/, аби віддати її “крестьянам”, їхню, батьківську прийшли ділити непрохані “брати” зі Сходу. І поділили, як належить, і кров’ю людською скропили – густо-густо. Потім у своїх ка- тівнях обладнали палаци урочистих подій, молодіжні студентські клуби, а на могилах закатованих заклали парки культури й відпочинку. На люд- ських кістках заклали, аби ще й з мертвих познущатися.

І вам після цього відкривається губа казати про “одну мету ”?! Не лукавте хоч тепер, бо ніхто не повірить вашим заідеологізованим сен- тенціям та вигадкам, принесеним з учорашнього дня.

Навіть оті діти малі! Так, так!

«Мій Дрогобич»,

№51, 22-28 грудня 2005 р.

 

Роман ПАСТУХ, член Національної Спілки письменників України

 

ЛЖЕІСТОРІЯ НА ГЕРОЇЧНИХ КОТУРНАХ

 

Боюся я данайців, навіть коли вони приносять дари.

Вергілій

 

Наприкінці 2005 р. редактор газети “Нафтовик Борислава” Роман Соловчук, за плечима якого є великий журналістський стаж, видав у Львівському видавництві “Кобзар” свою першу книжку. І не просто книжку, а об’ємний роман “Барабський міст” на 352 сторінки. На ти- тулі вказано, що цей роман – історичний, отже, висвітлює певний пе- ріод нашої минувшини і “заселений” історичними особами. Наскільки вдалось авторові справитися зі складною темою, порозмірковую ниж- че, а наразі годиться сказати принаймні найпосутніше з його творчої біографії.

Серйозною літературною творчістю, читаємо в довідці, якою відк- ривається книга, Р.Соловчук зайнявся на початку вісімдесятих років ми- нулого століття. Тоді він написав роман під назвою “Грімниця”, який “пройшов усі тогочасні щаблі й мав побачити світ у видавництві “Укра- їнський письменник” 1992 року. Але, як і багато тогочасних ви-дань, ро- ман не вийшов унаслідок “складних економічних негараздів у державі”. Лише останніми роками Роман Іванович “повернувся до лі-тературної творчості: брав безпосередню участь у впорядкуванні і виданні літера- турно-мистецького збірника “Бориславський ізмарагд” (2002 рік), завер- шив роботу над романом “Барабський міст”.

Вважаю за потрібне дослівно процитувати ще й анотацію до ньо-го. Отже, “роман “Барабський міст” – ще одна спроба продовжити відому в українській літературі бориславську тематику. Перед читачем постає га- лицьке місто нафтовиків у середині тридцятих років двадцятого століт- тя, коли зіткнулися різні ідеології, різні політичні сили, по-своєму від- стоюючи українську ідею. Заглибившись у твір, ніби опиняєшся серед безробітних і корчмарів, поруч із борцями і провокаторами, жебраками й повіями. Місто в романі нагадує вулик. Автор не лише ретроспектив- но вимальовує історичне тло, а й прагне вникнути в людські душі, ха- рактери персонажів. І не все розкладає по поличках – залишає місце для роздумів і висновків самого читача”.

 

Власне, це заключне речення анотації й спонукало мене, як одного з тих читачів, поділитися ними. Колишні передплатники газети “Наф- товик Борислава” пригадують, як наприкінці брежнєвського “застіль- ного” періоду на її сторінках протягом вересня-жовтня 1982 р. в ній друкувалися уривки з повісті Р.Соловчука “Грімниця”, котру він в ав- тобіографічній довідці чомусь “перелицював” на роман. Про що вона розповідала? Про “боротьбу бориславських пролетарів за соціальне і на- ціональне визволення у великій братерській сім’ї радянських наро-дів. Події розгортаються в середині тридцятих років, коли в тодішній бур- жуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало двобор-ство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі ста-рим” (читай – комуністів з КПЗУ і “українських буржуазних націона-лістів” з ОУН.–Р.П.). Головним промотором двоборства й водночас героєм пові- сті виступав член КПЗУ Іван Любимців. До речі, це прі-звище видається не випадковим, а підкреслено символічним, аби й воно переконувало читачів, ніби членів цієї продажної партійки в Га-личині любили, хоча насправді ставилися до них із презирством.

Між написанням повісті “Грімниця” та вирослим з неї романом “Барабський  міст”  пролягли  два  десятиліття.  За  цей  час  відбулися до-леносні для нашого народу, Європи і навіть світу події. Розпалася най-кривавіша, найжахливіша і найзлочинніша в історії людства кому- но-російська “імперія зла” – СССР, а на її відламах постали незалежні самостійні держави, в тому числі Україна. Появилась довгождана мо- жливість очима українців подивитися на власну недавню історію, аби дошукатися відповіді на крилаті слова Тараса Шевченка, “що діялось в світі, чия правда, чия кривда і чиї ми діти”.

І дійсно, після здобуття незалежності написано чимало наукових досліджень та художніх творів, у яких з позицій саме українців трак- туються події нашої минувшини. Зокрема, в них не обійдено і складно- го періоду життя Західної України між двома світовими війнами. При- йшли до нас також діаспорні видання, раніше недоступні українським історикам і письменникам. Нема потреби вдаватися до їх переліку: кого вони цікавлять, той може вільно послуговуватися ними.

Мав таку нагоду і Р.Соловчук. Та, як видається, чи то через свою колишню зашореність, чи переобтяження журналістськими справами і брак часу, чи самовпевненість, чи з якихось інших причин, він нею майже не скористався. Бо якби скористався, то не став би вибудовува-ти роман на лжеісторії та ще й підносити її на героїчні котурни. Торк-нусь тут не художніх якостей “Барабського мосту”, а лише головних момен- тів його афішованої “історичності”.

 

Сюжет роману побудований на абсолютно нетиповому і хибному баченні паралельної боротьби члена КПЗУ Івана Любимціва, перене- сеного в “Барабський міст” з “Грімниці”, та його рідного брата, члена ОУН Павла Любимціва, “прифастриґованого” до нього автором у ході переробки повісті, за українську національну ідею. Ось яким пасажем підкреслив це автор: “Згуртувалися представники різних партій – ко- муністи і націоналісти. Й одні, й другі виборювали волю своєму наро- дові, хіба різними шляхами йшли до неї. Тепер же спільний ворог (себ- то польська окупаційна влада.-Р.П.) спонукав політичних против-ників знаходити спільну мову”. Цей пасаж, нехай і стосується їх спіль-ного пе- ребування в тюрмі, є головною ідеєю роману “Барабський міст”. А щоб читач легше перейнявся нею, Р.Соловчук загорнув це в красивий фантик кровної спорідненості головних героїв твору, по-своєму відштовхнув- шись від “Чотирьох шабель” Ю.Яновського, “Ві-холи” Є.Куртяка та ще деяких творів нашого письменства.

Нині хіба запеклі вороги незалежності України, недруги з числа ко- лишньої промосковської компартноменклатури, її кровних та ідейних нащадків і байдужих до національної ідеї українців не хочуть знати справжньої мети, до якої змагала КПЗУ. Тому доведеться нагадати їм. Вона: “марксистсько-ленінська партія, революційний авангард трудя- щих Західної України в їхній боротьбі за соціальне і національне виз- волення, возз’єднання з Радянською Україною” (Радянська енцикло- пе-дія історії України, К., 1970); “Пройшло сорок два роки з того часу, як здійснилося те, про що ми мріяли, за що боролися, – возз’єднання За-хідної України в єдиній радянській сім’ї” (І.Сивохіп (прототип одно- го з героїв роману Федора Сивокіпа.-Р.П.). Як боролися з іменем Лені- на.- Газета “Нафтовик Борислава”, 22.09.1981); “КПЗУ протягом усього часу послідовно відстоювала право населення Західної України на само- визначення і возз’єднання з Радянською Україною” (Ю.Сливка. Сторін- ки історії КПЗУ. – Львів, Каменяр, 1989); “В авангарді револю-ційного робітничого руху, політичну спрямованість якого визначала боротьба за владу Рад і возз’єднання з Радянською Україною, виступали нафтовики, залізничники,  працівники  деревообробних  підприємств,  будівельни- ки Львова, Борислава, Дрогобича, Ковеля, Луцька, Стрия, Станіслава, Тернополя та інших промислових центрів” (М.Панчук. “Білі плями” ге- роїчного літопису. – К., Політвидав, 1989); “Виступала за приєднання Західної України до УСРР” (УСЕ. – К., 1999)…

Цитувати далі? Зверну увагу й на інше. Увесь час аж до її розпуску в 1938 р. за наказом Москви КПЗУ входила на правах автономної до Комуністичної партії Польщі, своєю чергою – складової Комінтерну,

 

керованого і годованого тією ж Москвою. Коли також нагадати, що “у

30-х роках КПЗУ налічувала понад 4 тис. членів; майже половину з них становили українці, а решту (тобто чисельну більшість.-Р.П.) – поляки та євреї” (О.Субтельний. Україна. Історія. К., Либідь, 1991), то й тут очевидна неспроможність окремих українських за переконання-ми ліде- рів і низових діячів цієї багатонаціональної, але за суттю кише-нькової партійки, кардинально впливати на тактику й стратегію всієї КПЗУ і по- літичну ситуацію в краї зокрема. Адже, висловлюючись об-разно, ма- ленька здорова частинка майже цілком хворого організму неспроможна допомогти йому здолати загальну недугу.

То скажіть, як могла КПЗУ “боротися за волю України”, коли му-сила покірно відробляти юдині срібняки, за які, до речі, продалася з власної волі, до того ж складені з плоті й крові мільйонів убитих голо-доморами або до нитки пограбованих українців у колгоспах і концта-борах ГУ- ЛАГу? Для підкріплення вірнопідданських рапортів Москві через КПП- Комінтерн вона лише вряди-годи під виглядом перманент-ної “класової боротьби” влаштовувала дрібні та брудні політичні акції, роздуваючи їх через свої рупори ледь не до справжньої соціалістичної революції. Свідки тієї епохи не раз згадували, як, зокрема, між бориславськими і дрогобицькими членами КПЗУ спалахували гострі чвари й конфлікти під час розподілу московських срібняків, отриманих через так званий МОПР (Мєждународную організацію помощі рєволюціонєрам), нерідко навіки розсваривши їх.

Один лише приклад цього висмоктаного Р.Соловчуком з пальця “згуртування комуністів і націоналістів”. Це якраз члени КПЗУ, най- ближчі друзі героя роману Івана Любимціва і навіть, можливо, він сам, затіяли у 1936 р. в Нагуєвичах у день відзначення 20-річчя з дня смерті Івана Франка криваву сутичку з членами ОУН, аби донести Сталіну, як то вони, не покладаючи рук і не шкодуючи власної крові, борються зі своїм і Москви ненависним ідейним ворогом. Тільки незначна частина членів КПЗУ могла плекати в душі й навіть наважувалась висловлювати мрії про втілення національної ідеї в реальному житті. Але тоді чому вони “пішли не в ті ворота”?

Певна річ, своїми пустими мріями вони ніяк не могли реально на- близити її тріумф. Адже коли скористатися афоризмом марксистського класика (втім, чи його?): теорія стає матеріальною силою, лише коли оволодіває масами. Позаяк більшість членів КПЗУ, як уже говорилось, становили неукраїнці, то українська національна ідея була для них чу- жою й навіть ворожою. Втім, якби КПЗУ ставила собі за мету торжество національної ідеї в Україні, пізніше Москва нізащо б її не реабілітувала,

 

не відновила колишніх членів КПЗУ в КПСС-КПУ, не доплюсувала їм партстаж, відраховуючи від 1938 р., та не зрівняла в правах і, особливо, пенсіях і пільгах із “твердими” комуністами-ленінцями.

Фактично єдиною безкомпромісною політичною силою в бороть- бі за волю і незалежність України, проти всіх окупантів нашої землі в описуваний Р.Соловчуком період галицької історії була ОУН. Єдино її теорія набула матеріальної сили, бо вона послідовно, безкомпромісно й самозречено добивалась здобуття власної національної держави, за- вдяки чому вже тоді користувалась народною пошаною і любов’ю, а передусім – серед молоді. Як таємна організація-партія орденського типу, ОУН зробилася “найдинамічнішим чинником у політичному жит- ті Західної України міжвоєнного періоду” (О.Субтельний, там же), “на- передодні другої світової війни налічувала до 20 тис. чоловік. Чис-ло ж співчуваючих було набагато більшим” (О.Субтельний, там же) і котру беззастережно, всіма засобами й способами, не гребуючи таєм-ними вбивствами її вождів, від часу її створення ще навіть на чужій тери- торії послідовно поборював Кремль кривавими довжелезними руками НКВД-МГБ-КГБ аж до кінця існування СССР. Про репресивні органи передвоєнної Польщі вже й не говоримо, бо це так само відомо. Правда про героїчну боротьбу ОУН, а пізніше в складі створеної та керованої нею УПА проти всіх окупантів, її видатну роль у наближенні й здобутті незалежності нарешті стала доступною і для наших братів на Великій Україні, де їй віддають належне, схиляються перед її под-вигом усе нові маси людей.

Може видатись дивним, навіщо в цій рецензії стільки цитат, поси- лань на джерела і висновків з них. Та щоб неупереджений читач “істо- ричного роману” Р.Соловчука зміг ще зриміше побачити всю ту нібито “активну боротьбу” членів КПЗУ в Бориславі та околицях, а насправді лише мишачу вовтузню, незаперечним підґрунтям якої була зрада на- ціональних інтересів українського народу Галичини і вислужницькі по- туги прилучити її до підрадянської України в складі СССР. Сумноз-ві- сним апофеозом цих потуг стали, як відомо, так звані Народні Збори Західної України в жовтні 1939 р. під лукаво-кривавою маскою НКВД, нібито обрані демократичним шляхом, тоді як у виборчих бюлетенях стояло тільки одне прізвище потрібного Москві кандидата.

Якщо підсумувати сказане, то з погляду історії “Барабський міст” не витримує критики. Дуже жаль, але авторові не вдалося настільки скру- пульозно переписати свою спочатку цілком “проКаПеЗеУшну” повість, аби з неї вийшов принаймні наполовину “проОУНівський” історичний роман. Назагал у ньому така правда, як на вербі груші. Тож, мабуть, до

 

невиходу в світ повісті “Грімниця” спричинилися не стільки тодішні “складні економічні негаразди у державі”, скільки її очевидний антиіс- торизм. За це автор повинен би тільки подякувати і цим “негараздам”, і колишньому “Укрпису”, а не позірно бідкатися, бо нині за неї йому було б соромно дивитися бориславцям в очі.

Як і багатьом його невдахам-попередникам, Р.Соловчукові теж не вдалося побудувати будинку на піску. З огляду на це безпідставно нама- гатися подати “Барабський міст” за продовження традицій Івана Франка та Стефана Коваліва у висвітленні життя нафтового Борислава їх часів, адже вони були чесними реалістами, а не відштовхувались від fictio – вигадки, нісенітниці, фальші.

Нехай це стане для Р.Соловчука серйозним уроком на майбутнє. Адже володіння художнім пером, вміло закроєний сюжет, начебто не- штучні діалоги, описи старого Борислава, мальовничої природи тощо ще не означають історичної правдивості цього романного полотна. А брехливою, спотвореною історією нас отруювали занадто довго, і ми вже ситі нею по саме горло.

«Мій Дрогобич»,

№ 13, 30 березня – 5 квітня 2006 р.

 

Андрій ГРУЩАК, член Національної спілки письменників України, Об’єднання «Письменники Бойківщини»

 

ГАЛАНІВСЬКЕ “ЗОЛОТЕ ПЕРО”

ЖОВТО-СИНІМ НЕ СТАНЕ

 

О, скільки горя наробив – І людям, і Вкраїні! Неслави теж собі зажив За «співи» солов’їні…

 

Останнім часом українська література поповнилася новими книга- ми відомих і маловідомих авторів. До неї певним чином долучилася й книга “Барабський міст” /“Кобзар”, Львів, 2005/. Автор її – Роман Со- ловчук, відомий у Бориславі журналіст, редактор часопису “Нафтовик Борислава”, переможець кількох обласних газетярських конкурсів, во- лодар, як сам зізнається у біографічній довід-ці, “Золотого пера”. Уточ- нюємо: галанівського “золотого пера”, про що автор книги чо-мусь скромно замовчує...

Про що, власне, книга? Про героїчну боротьбу українського наро-ду за своє соціальне та національне визволення. Сюжет простий – як палиця. В основному, два брати – Іван та Павло Любимціви – вибо-рюють Україні волю. Правда, обидва вони носії різних політичних ідеологій: перший – комуністичної, другий – націоналістичної. Ні умовляння родини, ні рідна кров їх ніяк не помирить. Чому? Бо “перед читачем постає галицьке міс- то нафтовиків /Борислав. – А. Г./ у середині тридцятих років двадцятого століття, коли зіткнулися різні ідеології, різні політичні сили, по-своєму відстоюючи українську ідею...” – це із анотації до “Барабського мосту”.

Так, так, українську ідею... Хіба?! Хто відстоював – комуністи? Ав- жеж, комуністи! – стверджує автор. Послухаймо: “Згуртувалися пред- ставники різних політичних партій – комуністи і націоналісти. Й одні, і другі виборювали волю своєму народові, хіба різними шляхами йшли до неї”, – такий “далекобійний” пасаж Р.Соловчука.

Ох, ті комуністи! Невже автор книги не знає, що вони завжди /як їхні попередники, до речі/ були провідниками чужої Україні ідеї, зок-рема, промосковської? Вони, комуністи, ніколи не переймалися долею Украї- ни, а лиш прагнули влади, слави, ситого “корита”...

А націоналісти? За що боролись вони? Справді, вони боролися за

Україну. Вільну! Незалежну! Соборну! Колись і нині.

 

А тепер щодо ідейно-тематичної основи книги. Тема, сюжет – не нові, звісно. Вони досить добре розроблені у таких романах, як “Чоти- ри шаблі” Ю.Яновського, “Віхола” Є.Куртяка. Там і там – трагедія укра- їнської родини: воює брат проти брата. Один – за свої інтереси, інший

– за чужі. Ну, а про які “інтереси” воюють у “Барабському мос-ті” –

окрема розмова.

Ідея твору Р.Соловчука – наскрізь хибна, антиукраїнська. Тому, що він, журналіст, “за вуха” витягує комуністичну партію Західної Украї- ни, яка ніби боролася за самостійну державу. Та ні, не боролася вона за неї – зраджувала! Яскравим виразником західноукраїнського комунізму у романі Романа Соловчука є Федір Сивокіп / прообраз – Іван Сивохіп, родом із Добрівлян, член КПЗУ з 1926 р., колишній сек-ретар Дрого- бицького нафтового окружкому КПЗУ. – А. Г./. Так ось якої України собі бажав комуніст Іван Сивохіп: “Пройшло сорок два роки з того часу, як здійснилося те, про що ми мріяли, за що боролися, – возз’єднання За- хідної України в єдиній радянській сім’ї. Ми, колишні члени КПЗУ, щас- ливі, що кожний з нас вніс свою частку у справу то-ржества ленінської політики Комуністичної партії” /Стаття “Як боро-лися з іменем Леніна”, “Нафтовик Борислава”, № 114 від 22.09.1981/.

Отакої бажали собі України, товаришу письменнику, – чужої і під- невільної. Правда, у “Барабському мості” Федір Сивокіп – не Каїн і не Юда, а справжнісінький ангел. Святий і непорочний. З книги: “Ще до того, як Іван /Любимців. – А. Г./ потрапив до цієї катівні /до львівських “Бриґіток”. – А. Г./, керував невидимим фронтом політв’язнів Федір Си- вокіп. Згуртувалися /навколо нього. – А. Г./ представники різних партій

– комуністи і націоналісти...” Бачите? Сивокіп усіх поєднав! Словом, за автором, він скрізь свій. Все йому сходить – як з гуски во-да... Авто- ру – теж!

Чому поєднав? Бо “націоналісти й комуністи говорять поміж себе й поміж люду, що дійде до крісів, дійде.” Це рядки з роману. Мабуть, і в Україні “Жовтнева” відбудеться…

Є в романі й інші відомі імена: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Броніслав Пєрацький, Григорій Коссак, Юрій Дрогобич /Котермак/, Бог- дан Лепкий, Іван Стебельський /у книзі – Іванко Стеблівський/, Трифон Янів, Василь Коцко /в романі – В.Котик/ та ін.

З усіма іменами автор наробив нам і собі добрячого лиха: переплу- тав усе, що можна було переплутати. Наробив лиха не тільки з імена-ми, але й з подіями і фактами, які мали місце у нашій історії. Напри-клад, Б.Пєрацького вбили не у Львові, а у Варшаві, – 15 червня 1934 р. Вико- навець атентату Григорій Мацейко /1913 – 1966/; Г.Коссак стар-шиною

 

в ЧУГА ніколи не був, а видатним політичним діячем, полков-ником УСС. До того ж, був розстріляний у 1939 році, а не у 1930; В.Білас і Д.Данилишин були членами УВО, а не ОУН. УВО трансфор-мувалася в ОУН у кінці 1934 р.; Б.Лепкий ніколи не перебував у Січо-вих Стріль- цях, а під час Першої світової війни проводив культурно-просвітницьку роботу у таборах полонених українців /м. Весляр/; Юрій Дрогобич /Ко- термак/ був ректором Болонського університету, а не академії, якої тоді, як такої, взагалі не було; І.Чмола був полковни-ком СС, а не УГА; Іван Франко був не професором, а доктором... Т.Янів не народився у Борис- лаві (він там працював у шибі “Меланія”), а в селі Демня (збірник УСС “За волю”, Нью-Йорк, 1967 р.).

Далі. Польська “дефензива” і “поліція” – то не є одне і те ж. А герой роману Клаповський і там, і там керує! Не було “Народної школи”, а “Рідна школа”. Фортеця “Тустань” ніколи не була здобута ворогом. У Галичині ставили символічні хрести на честь знесення панщини, а не кріпаччини. Члени ОУН про свою роботу ніколи не говорили – ні вдо- ма, ні серед знайомих. Вони навіть уникали знимкуватися. Була ж кон- спірація! В УСС не карабінери, а таки стрільці, вояки. Карабінери – в Італії. Клич “Гурр-раа” – не зовсім український. До міста Стрия не 30 верств, а 30 кілометрів.

А русизмів у книжці стільки – не злічити! Не кажу вже за стиль: він

– наскрізь газетярський і сірий, якщо не школярський... За браком місця наведемо лиш кілька русизмів: мразь, приход / треба плебанія, парохія /, обочина / узбіччя, край, узбочина /, змиваємося / тікаємо, біжимо, даєм ходу /, зарвемо, як бідний у торбу, огріло по ребрах... А ще неовислови типу: бачив, як комар сикав; мовчи, як тото в корчи... Їх, висловів таких, немало – шкода місця. А ще паперу…

Є ще одна заковика, братове. А вона така: як зізнається автор, по- передня назва роману “Барабський міст” – “Грімниця”, над яким роз- почав працю ще на початку вісімдесятих років. Ох, і лукавить автор, лукавить: не роман, знайте, це був, а повість – “Грімниця”, уривки з якої було надруковано у “Нафтовику Борислава” /№ 109 – 122, вере-сень – жовтень 1982 р./.

Чому цю повість автор замовчує, га? Ні, ніяк не здогадаєтеся. А то- му, що у “Грімниці” – повісті, і в “Барабському мості” – романі майже ті ж самі герої, але... події не ті, факти різні. Ось як “афішується” на- друкована повість: “Повість “Грімниця” – це багатопланова розповідь про боротьбу бориславських пролетарів за соціальне і національне ви- зволення, за возз’єднання у великій братерській сім’ї радянських наро- дів. Події розгортаються в середині тридцятих років, коли в тодішній

 

буржуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало двобор- ство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі ста- рим.

В образі Гриня Турчина виведено образ робітника, котрий прагнув бути осторонь класової боротьби. Але самі життєві круговерті, соці-аль- на несправедливість приводить його в ряди активних борців за сві-тлу днину. “Ця ж, власне, дійсність фетишизується і в романі “Бараб-ський міст”. Послухайте: “Тримаймося, Гриню! Наш день прийде! – розко- тився відлунням Павлів голос... Враз понад самими горами збли-снула грімниця, пролетіла над містом, десь на далекій околиці розси-пала роз- котистий луск. Добра ознака: урожай буде!”

Урожай? Кому і коли? Ні, про це не сказав автор. Як і не сказав про інше... Про свою повість “Грімницю”, боячись, мабуть, аби читач не по- рівняв її із романом. А є що порівняти, є. Приміром, у “Грімниці” немає однієї дійової особи – Павла Любимціва. У “Барабському мості” він є. Павло – український січовий стрілець, Україні волю виборює... У пові- сті його не було. Чому? А, либонь, тому, що у 70-х роках, коли писалася повість, Українські Січові Стрільці були ворогами... А ще, мабуть, тому, що відродженням України й не пахло тоді... То вже тепер я, Р. Соловчук, герой: пишу! Про що хочу і як хочу!..

Ще одна дрібничка... У “Грімниці” зображена палка любов пора- не-ного українського бійця-комуніста Івана Любимціва /ну, просто як у “Прапороносцях” О.Гончара, згадайте. – А. Г./ до медсестри Маші. Любов ця – жагуча, мрія – висока: “Машо, Машо, білявко з Волги. Ти в мене єдина. На цілісінький світ”... – Іван клянеться тоді, коли в Україні на нього Юльця чекає... Що ж, най чекає, най: вона йому зараз лише спогад дитинства... тепер, “як прийдуть сили, то ще раз міцно обніму тебе... Ще не раз і не два стрінемо тихі ночі разом. Будемо шукати ща- сливу зірку. І співатимемо. Ти мені – російські, волжанські, а я тобі – наші, галичанські”. Хіба це не злегка завуальована дружба “старшо-го” і “меншого” братів? Га? Як в одного класика: “Я українець, а ти росіянка

– дружба в нас…”

А ще, мліючи, Іван мріє: “Гей, як настане куца година отій смерте- льній круговерті, то оженюся з Машею. І поїдемо до Борислава. Там так само конче буде народна влада. Війська Будьонного вже під Льво-вом. До Борислава – палицею докинеш...” Іван просить, аби Маша поцілува- ла його, що вона й натхненно зробила. А чому б ні: просить українець, брат... мусіла цілувати, бо Україна й Росія – разом. Навіки!

Є у “Грімниці” іще один персонаж, як і Маша, цікавий... Це – Со-

колов Дімка... Ось рядки із “Грімниці”: “А Дімка?... – знову спробував

 

піднестися Іван. – Де Дімка?” – питає, не допитає в Маші”. Соколов? Чому Соколов? А міг би бути й Воронцов – із згаданих вже “Прапоро- носців”. Міг би бути, ага: комуністи – герої, війна – вітчизняна, дружба

– братерська... “Старший” брат мусить... старшим бути.

Ще є невеличка відмінність між творами Р.Соловчука – себто між романом і повістю. Це те, що у “Барабському мості” немає пісень /у “Грімниці” – є! – А.Г./ типу: “Ой у полі, у полі Там літають соколи”, “Повстаньте, гнані і голодні”, “Чуєш, сурми заграли, Час розплати на- став...”. Автор, звісно, радіє співу: “Співали всі, як уміли. Плуталися, з’єднувалися воєдино українська, польська, єврейська мови”. Що ж, у “Грімниці” співають, аж луна гуде! Немає тих більшовицьких пісень, на жаль, у “Барабському мості”, натомість є інші – стрілецькі. Не до- те-лепалися до роману і гасла типу: “Най живе Радянський Союз і його клас робітничий!”, “Най живуть пролетарі цілого світу!”, інші. Так, не дотяглися до “Барабського мосту”, бо, мабуть, в автора-комуніста ідео- логічних милиць забракло...

Як бачимо, рецензований твір дуже шкутильгає – геть на обидві но- ги. Не “вилікують” його ні нові часи, ні стрілецькі та колискові пісні, ні бойківські говори, ані Пролог Франкового “Мойсея”. Та ж письмен- ник, за визначенням покійного “батька народів” – Сталіна, – інженер людських душ! Донедавна Р.Соловчук, як журналіст, ходив у підруч-них “керівної і спрямовуючої”. Тепер йому би й “інженером” стати – пись- менницького цеху, тобто. І тим, і тим він наче вже є. Вйо! Вйо! – до На- ціональної Спілки письменників України.

... Отже, про Соловчука –письменника ми вже дещо знаємо, та чи знаємо ми Соловчука – журналіста? Який він, який? А такий:

“Впевнено ступаємо в завтрашній день, власними руками творимо історію рідного Борислава, куємо своє щастя”. – стаття “Такі дві різні долі” /“Нафтовик Борислава”, 6.10.1979 р./; “Атеїстична робота – склад- на і багатогранна справа, яка не терпить ніяких зол –ні формаліз-му, ні примітивізму. До неї треба максимум уваги і відповідальності.” – ст. “Подумати є над чим” /“Н.Б.”, 22.01.1980/; “ В українських буржуазних націоналістів і тепер нема нічого святого. За тридцять срібняків готові вони служити по-іудиному. І виють у рупори закордонних радіостанцій. Дуже вже вболівають за “права” людей, яких вони не встигли повісити, розстріляти, за немовлят, яких вони не встигли втопити у криниці або за- морозити...” – ст. “Нехай і слід згорить ваш у вогні!” /“Н.Б.”, 26.12.1978/; “Самі верхнянці повикурювали з нір фашистських покидьків. Хто поніс заслужену кару, хто дременув через гори за кордон і тепер, через десят- ки літ, клянеться в любові до України, яку він терзав, мордував, різав но-

 

жем, палив вогнем”. – ст. “В союзі молота й серпа” /“Н.Б.”, 16.04.1984; “Наша влада повинна бути страшною” – так повчав вас, вампірів своїх, Бандера, і всі ви зі шкіри лізли, по-холуйськи прислужуючи гітлерів- цям”. – ст. “Вампіри в... “оборонцях” /“Н.Б.”, 27.02.1986 /; “На другому поверсі досить часто збирався всілякий націоналістично-фольксдойче- рівський збрід.” – ст. “Пан Іван в “оборонцях” – про Івана Стебельського

/ “Н.Б.”, 26.02.1981/; “У Мельника відразу ліва рука засвербіла. За при-

кметою визнано точно: буде свіжа копійка”. – ст. “Церковний “букет”

– про о. Михайла Мельника /“Н.Б.” 28.09.1978 /; “Отак бандерівці, їм подібні відщепенці будували так звану “самостійну Україну”, а насправ- ді хотіли б розіп’яти її, потопити в крові весь народ, якби не короткими були руки...” – ст. “Із когорти мужніх” /“Н.Б.”, 20.07.1985/.

Ой, може, вже досить... Таких статей у Романа Соловчука набе-реть- ся з півсотні. Наскрізь викривальних, наступальних, по-галанівськи бо- йових.

Що ж, може, Р.Соловчук – Леньків, Карпінський щось схоче запе- речити? Ні, не захоче! Чому? Бо, кажуть, факти – вперта річ, а ще коли вони чорним по білому написані... За діяння своє, за підлу зраду кожен мусить відповісти. І перед Господом Богом, і перед рідним народом, і перед Вічністю! До того ж галанівське, тобто антиукраїнське за духом, “Золоте перо” неспроможне перевтілитись у синьо-жовте. Ніколи!

«Мій Дрогобич»,

№ 50, 15-27 грудня 2005 р.

 

P.S. Цинізму Романа Соловчука й нині немає меж. Докотився до того, що, кинувши газету «Нафтовик Борислава» у страшну боргову яму – по- над 400 тисяч грн., від нового керівництва редакції вимагає 140 тисяч ніби не отриманої ним раніше зарплатні. Крім того, йому належиться ще й оплата за, мовляв, невикористані відпустки – аж за 10 років! А це набереться ого-го яка кругла сума!

Втім, «обділений» спритник навіть позовну заяву до суду подав, на який ось уже тричі не з’являється. Чому не з’являється? А тому, що знає: справу програє. Бо що ж то за керівник /хай і вчорашній/, що довів ор- ганізацію до глибокої прірви, з якої новий очільник не скоро викарабка- ється.

А щодо другої суми, то він, крутій, «невикористані» відпустки хи-

тромудро неоплаченими лікарняними днями перекрив...

До речі, істину щодо так званої заборгованості /йому, звичайно/, на- рахування і виплат зарплат встановити нині майже неможливо. Бо усі фінансові книги... пропали. Нема їх, мов корова язиком злизала... У цьо-

 

му винить лише головного бухгалтера Руслану Юркевич. Вона, навпа- ки, його: мовляв, Соловчук мав ключі від її кабінету і, замітаючи сліди, усі книги спалив. А це, звісно, тягне на солідну кримінальну справу. Не більше, не менше.

Ще одна цікавинка: із преміальними не все гаразд. Глитай собі, дру- жині, доньці значні суми нараховував – тоді, коли своїм підлеглим щомі- сяця по 200-300 грн. за роботу платив. Куди їм, цим нетягам, до премій, коли кишені «сімейного підряду» ближчі до тіла?!.

Що ж, затіяв Роман, син Івана, суди... Радше мав би сам самого су- дити – за накопичений ним нечуваний борг. Хотів усіх перехитрити, а, виходить, сам себе перехитрив...

Так, фінансові книги пропали, але, на щастя, збереглися книги на- казів, із яких можна дізнатися про усеможливі махінації спритного го- ре-журналіста. У книгах цих стільки несусвітніх виравлень, підтасовок, що собі й сам Соловчук ради не дасть. Гадаю відповідні органи у них, покручах, таки розберуться.

Позаяк, не бідний він: має пенсію держслужбовця – понад п’ять ти- сяч грн., не так, як інші, що, як воли, газету «тягнули», лиш бідну «ти- сячку» із копійками.

...Письменник Роман Пастух колись сподівався, що антиукраїнські журналістські опуси стануть йому, перекиньчику, «серйозним уроком на майбутнє».

Ні, друже, оті, що плазують перед нашим одвічним ворогом, що по- зрадницьки канючили «Золоте перо журналіста» ім. Я. Галана, не змо- жуть змінитися.

Ніколи!

15.07.2014 р.

м. Борислав

 

ЗМІСТ

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ – СТАТТІ

Пам’ять того не забуде................................................................................. 5

Веління обов’язку ........................................................................................ 8

Пам’ять не прощає ..................................................................................... 10

Коли перетиналися материки.................................................................... 13

Розп’яття ..................................................................................................... 19

Тривожна молодість ................................................................................... 21

Церковний «букет»..................................................................................... 23

Ціна щастя людського................................................................................ 25

«Нехай і слід згорить ваш у вогні!» ......................................................... 25

Дві такі різні долі ....................................................................................... 29

Подумати є над чим ................................................................................... 35

Невідкупна жертва ..................................................................................... 37

Щастя, викуване у борні............................................................................ 42

Поклик......................................................................................................... 46

Слово, добуте з вогню ............................................................................... 49

Мізантроп ................................................................................................... 51

Тамарине джерело...................................................................................... 56

Пан Іван в «обронцях»............................................................................... 57

На Срібній Землі почав будувати Вкраїну ............................................... 60

Вишні з України ......................................................................................... 66

Катам прощення не буде! .......................................................................... 69

Сонця правди не заступити ....................................................................... 74

Народ пам’ятає, народ не прощає............................................................. 77

Народ пам’ятає, народ не прощає............................................................. 81

В союзі молота й серпа.............................................................................. 85

Із когорти мужніх ....................................................................................... 90

Вампіри в... «обронцях» ............................................................................ 94

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ – ПОВІСТЬ (УРИВКИ)

Грімниця.................................................................................................... 100

 

ПІСЛЯМОВА

Євген Титикайло. Нагорода за… вислужництво................................... 104

Роман Пастух. Лжеісторія на героїчних котурнах ................................ 110

Андрій Грущак. Галанівське “Золоте перо” жовто-синім не стане ..... 116

 

Літературно-художнє видання

 

 

Роман Іванович Соловчук

 

 

ÏÐÎÙÅÍÍß

ÍÅ  ÁÓÄÅ

 

Статті

Повість (уривки)

 

 

 

 

 

 

 

Редагування, коректура, верстка – авторські

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Здано до набору 05.05.2014 р. Підписано до друку 20.05.2013 р.

Гарнітура Times . Формат 84х100 1/32

Друк офсетний. Папір офсетний. Друк на цифровому дуплікаторі «Duplo» Ум. друк. арк. 3,72. Зам. № 248

 

Видавнича фірма «Карпатська Брама»

смт. Грімнище, вул. Горішня, 13



Создан 16 авг 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником