Барви пензля і слова




Далебі, мало чи не кожен має до чогось певний хист. Хто до художнього слова, хто до малярства, а хтось до різних ремесел. Покликання ці, звісно, від Господа Бога, а також від бажання себе в чомусь само утвердити.

Та кожен талант має сповідувати головне – відчути його в собі, щоб згодом розвинути. Має такий талант Микола Турківський – письменника і художника. Він трохи прилучанин (Чернігівщина), і трохи бойківчанин (Львівщина). У пошуках заробітків його предки, що мешкали на Турківщині, подалися на Велику Україну. Там і прижилися, глибоко пустивши коріння у благодатну українську землю.

Пам’ятаю Миколу, сина Петра, ще із студентських своїх часів. Стрункий, високий, з буйним хвилястим чубом і досить уважними розумними очима. Познайомилися у Дрогобичі, біля редакції газети «Радянське слово» (тепер – «Галицька зоря»). Здається, то був 1963-й рік.

Не пам’ятаю, хто його мені представив: «Знайомся, це Микола Турківський – поет і художник». Незнайомець міцно потиснув мою руку, яка мене зігріла ласкою і добротою. Він тоді працював на Стебницькому калійному комбінаті. Прибув за призначенням Дніпропетровського художнього училища, яке він закінчив. Його художньо-малярські твори я часто бачив на різних там газетних заставках – до статей, рубрик, ювілейних дат. Вірші писав він ще раніше. Особливо схвилювала перша його поетична збірка «Материнка» – чистотою слова, глибиною думки, причетністю до рідної землі. Книга поета й досі у великій пошані, знаходиться у моїй приватній книгозбірні. Його твори читані і не раз перечитані. Читав їх я і мої друзі.

На жаль, так сталося, що наші шляхи на довгі роки розійшлися. Він поїхав на свою рідну Прилуччину, а я зріднився з горами, де вчителював.

Років три тому ми знову «зустрілися» у Євгена Титикайла… Так, зустрілися не з автором, а з його книгами, які він радо надсилав своєму давньому товаришеві. Тепер ми часто зв’язуємося – телефоном, звісно.

Торік Микола Турківський надіслав мені свою нову книгу «Бориславські побратими» (Вид-во КП «Прилуцька міська друкарня», 2014 р., ст. 116).

Забігаючи наперед, скажу: книга ця надзвичайна! Бо вона про його побратимів-бориславців, яких поет і художник зустрів на своєму життєвому і творчому шляху.

У ній три постаті – надзвичайно талановиті і, на жаль, вже не з нами… Ось назви: «Поет-політв’язень» – про Івана Гнатюка. «Його слово з колиски любові» – про Ігоря Нижника, «Майстер сонетів» – про Євгена Титикайла. Тут зібрано все: їхні окремі твори, цікаві спогади, неординарні трафунки, листівки-побажання, листи, телеграми, нариси, дарчі написи – словом, усе, що пов’язувало автора зі славними бориславцями. Чимало світлин, дружніх шаржів. Є тут уривки і моїх рецензій.

Я вельми вдячний автору книги за те, що він, крім моїх рецензій, помістив й моє переднє слово до посмертної книги Є. Титикайла «Часослов-2», яку я впорядкував і видав завдяки фінансовому сприянню Романа Тарнавського та Анатолія Власюка.

Згаданих мною трьох творчих особистостей єднає певна спільність вагомих чинників – чистота мови, філігранність рядка і, головне, ранні твори, які вже трохи призабулися. Словом, читаєш книгу про друзів автора, і розумієш, що вони, письменники, варті один одного.

У книзі дуже багато довідкового матеріалу – про літературно-мистецьке об’єднання при редакції газети «Радянське слово», про тісні творчі взаємини його членів, а то й про самих членів. Очолював те об’єднання викладач Дрогобицького педінституту ім. І. Франка Михайло Шалата. Багато з них стали відомими письменника. Це, зокрема. І. Гнатюк, Є. Титикайло, І. Нижник, М. Сов’як, М. Турківський, Я. Павличко. Досить успішно дебютували дві дівчини – Надія Бутчак (студентка педінституту) та Олена Лаврів (бібліотекар). Часто-густо до об’єднання навідувалися Роман Кудлик, Юрій Коваль (Львів), Віктор Романюк. Борис Загорулько (Стрий).

У Дрогобичі розпочинали свою творчість Дмитро Дмитрієв, Олександр Могучев, Олена Лаврів, Надія Бутчак. Проте, на жаль, вони не змогли зреалізувати себе до кінця, як поети.

До речі, із цього ж об’єднання вийшли і такі поети, як Іван Фідик, Богдан Башак та інші. Добру гурткову роботу успішно перейняли Євген Титикайло та Ігор Нижник, створивши при газеті «Нафтовик Борислава» (тодішній редактор А. Єзерський) свою літературну студію, яка явила світові Ігоря Юринця, Ольгу Сидорак, Богдана Драгуша, Ганну Костик, Богдана Британа, Олега Паламарчука та інших.

А тепер коротко про «лицарів галицької поезії» (здається, вислів Миколи Ільницького). Крім листів, короткої біографії Івана Гнатюка, подається вибіркова характеристика творчості поета. Виявляється також, що поет-бориславець був наставником й самого М. Турківського. Ось що згадує автор книги: «Я завдячую йому (І. Гнатюку – А. Г.) в моєму тодішньому поступі і в формуванні, як письменника. Бувало, зупинимося над якимось написаним мною віршем а чи його строфою, й аналізуємо: оце гарно римується, а оце – ні, отут порушується ритм у рядку (не витримується розмір ямбу, а чи хорею, анапесту чи дактилю), а тут – добре; оце художня знахідка, оце поетичний образ, метафора і т. д.

А ще я (М. Турківський – А. Г.) запам’ятав, від навчителя, що, коли пишеш про щось, то потрібно показувати різними художніми засобами оте, про що пишеш, щоб з написаного бачилася картинка, а не просто розказувати про те чи інше».

Таке свідчення М. Турківського зазначило ще одну вагому грань І. Гнатюка, чий талант зійшов яскравою зіркою на Бойківському Підкарпатті.

Автор книги перейнявся творчістю і другого бориславця – Ігоря Нижника. Згадується й доктор медицини, професор Зореслава Шкіряк-Нижник – дружина, чия милосердна натура підтримувала його золоте творче перо. Є у книзі два вірші-присвяти до 50-ти- і 60-тиріччя І. Нижника. Коротко зац итую перший:

 

Уже тобі піввіку, друже!

Стрічай свої ти – 50!

Здоров’я трохи піднатужиш

Й десятку шосту будеш  брать.

Дорога – не шовкова стрічка –

Здолаєш й цю десятку теж.

Тече життя – гірське, мов річка,

Якесь таке – не розбереш.

Чимало сторінок відведено в книзі творчій дружбі із ще одним бориславцем Євгеном Титикайлом, з яким М. Турківський щиро дружив упродовж всього свого насиченого творчістю життя. Автор наводить рідко кому відомий вірш Є. Титикайла, присвячений дружині М. Турківського Майї: «Де роса не випита/, /Райдуга в маю,/ /Ти у серця випитай/ /Про любов мою./ /Кленами крилатими/ /Зашумить весна, –/ /Старостів не слатиму,/ /А приїду сам…/ /У вікно постукаю –/ /Накривай столи!/ /Жити нам розлукою/ /Серце не велить./ /А тоді вже випитай/ / Про любов мою,/ /Де роса не випита,/ /Райдуга в маю.../. («Пісенька», колективна збірка «Яблуневий цвіт», Львів, 1961 р.).

Їхнє обопільне листування подиву гідне. Воно вражає – болем за рідний край, правдою життя, реалізмом зображуваних подій та фактів. Ні, це не лише листування – це історія дружби двох творчих людей, котрі всі свої сили, весь свій талант поклали на вівтар рідної України.

Цікаво, що нариси про авторів скомпоновані так, що до кожної книжки, які будь-де виходили, додається одна-дві поезії. Такий підхід дає можливість краще збагнути їхнє творче тло, проблематику творів та спосіб натхненного відтворення світу речей, їхню філософську значимість.

Є в книзі чимало світлин – письменників-бориславців й самого М. Турківського. Досить цікава одна з них, зроблена у помешканні Євгена Титикайла: за столом – автор книги, його дружина та Є. Титикайло, а також голуби, яких господар помешкання понад усе любив…

 

"Нафтовик Борислава"

20.05. 2015 р.



Создан 22 июн 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником