НАД ПРІРВОЮ




«Ум гостри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися...»
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ...
Хоч пропадь, але не зрадь!
Іван ФРАНКО
«Спочине серце під крилатим кленом,
Порине в море трав зелене,
І тільки пісня, вільна, спіла,
Жива, нестримна, горда, сміла
Ітиме далі вже без мене...»
Богдан-Ігор АНТОНИЧ

Андрій ГРУЩАК
НАД ПРІРВОЮ
Роман
(Нова редакція)
Дрогобич
По́світ
2015
4
УДК 82.161.2
ББК 84.4 (4УКР)
Г 91
Г 91
Грущак А.Ф. Над прірвою: Роман. – Дрогобич: По́світ,
2015. – 110 с.
ISBN 978-617-7235-65-0
Роман “Над прірвою” – дев'ятнадцята книга сучасного українського
письменника. Це спроба осмислити і відобразити славні і водночас
трагічні сторінки нашої історії.
40-50-ті роки XX ст були величезною трагедією української на-
ції, тісно пов’язаною із насильницькою колективізацією Галицьких
земель та із згортанням національно-визвольної боротьби.
Герої твору живуть, борються у незвичайно важких умовах ко-
муно-російського терору. Щоб бути повстанцем, треба було мати
велике напруження моральних і фізичних сил, самозречено любити
свою Батьківщину. Повстанці йдуть на смерть, але не здаються воро-
гові, розуміючи, що не довірою, а боротьбою можна вибороти Україні
волю.
УДК 82.161.2
ББК 84.4 (4УКР)
Вступна стаття Романа Пастуха
Художнє оформлення автора
Фотопортрет роботи Едуарда Ушневича
За фінансову підтримку щиро дякую добродіям
Ніні та Сергію Усатовим (м. Павлоград, Січеславщина)
ISBN 978-617-7235-65-0
© Грущак Андрій, 2015
© Видавництво “По́світ”, 2015
5
СТОРІНКИ ТРАГІЧНОЇ ДОЛІ
Перед нами нова книга Андрія Грущака – роман “Над
прірвою”. Без сумніву, книга яскрава і багатогранна. У ній зо-
бражені трагічні події 40-50-х років XX століття – зокрема,
насильницька колективізація у Галичині, а також перебіг на-
ціонально-визвольної боротьби проти большевицько-москов-
ського окупанта.
Тема, звісно, цікава й на часі. Головне – як ця тема подана?
А подана вона достатньо реалістично – із залученням прав-
дивих подій і фактів, які мали місце у нашій недавній історії.
Вони, події і факти, викривають нелюдську систему комуно-
фашистської влади, яку утверджували завойовники після так
званого “золотого вересня” – 39-го... Українська Повстанська
Армія була тою єдиною силою, що виборювала Україні волю.
Народ їй вірив і весь час підтримував.
Роман, в основному, має дві сюжетні лінії, тісно перепле-
тені між собою. Перша – це утвердження жорстокого суспіль-
но-політичного режиму; друга – боротьба галичан за свою
національну державу. В обох випадках автор книги успішно
впорався.
Головний герой твору – Олена Довжик. Мужня, незламна
жінка, котра знаходить у собі сили стати на прю із злочинною
системою, за що поплатилася найдорожчим – життям. Є в ро-
мані й інші яскраві постаті. Це – брат Олени Микола Довжик,
надрайоновий Олесь Хмара – “Грізний”, повстанці Богдан Не-
доля – “Пугач” та Славко Коцюба– “Вихор”, отець Ізидор Дуб,
сотенний Петро Засіка – “Діброва”, піонервожата Ніна Пав-
люченко, сільський “фільозоф” Данило Апостол, Фросина Ді-
дущин, пастух Іван Алілуя, поляк Ясь Касперко та інші.
З великою силою сарказму змальовані й вороги та їхні по-
сіпаки: Єфім Колбаса, Вася Ведринський, енкаведисти Льоня
Смульсон, Вася Багіров, Янкель Фрідман, Ваня Гризлов, лек-
6
тор Ростислав Солопух, Кирило Федека, Анеля Касперко та
інші.
Так, у романі чимало дійових осіб. Усі вони – живі люди.
Як патріоти, так і вороги. Проте всі вони мають власні риси ха-
рактеру, відмінні від інших. Це доказ того, що вони, персонажі,
природні, а не штучні. І в цьому сила твору! Є в книжці й цінні
узагальнення і призабуті факти історії суспільно-політичних
відносин.
Книга читається легко і з задоволенням. Читаєш її – і за-
йвий раз переконуєшся, як багато важить для письменника
реалістична життєва деталь, вихоплена з самої гущі життя, а
не вигадана чи в когось запозичена. Захоплюючий сюжет, си-
ла-силенна художніх образів, лапідарні замальовки природи і,
головне, м’яка бойківська говірка – це те, що робить твір прав-
дивим і читабельним.
Книга приваблює насамперед своєю правдивістю, досто-
вірністю зображених подій, фактів, характерів. І авторові, і
його героям віриш. А це, погодьмося, головне у творчості.
В передньому слові до книги А.Грущака “Доля” письмен-
ник Євген Титикайло писав: “Тонкий психолог та добрий опо-
відач, Андрій Грущак уміє заінтригувати читача, спонукати
його до роздумів, до самоаналізу. Кожна новела у нього по-
своєму цікава і неповторна, а його персонажі – живі й коло-
ритні”. Воістину, справедлива оцінка! Мені залишається одне
– приєднатися до цих теплих слів, мовлених відомим поетом
сучасної України Є. Титикайлом.
Насамкінець хочу додати таке: роман “Над прірвою” – це
сумні сторінки трагічної долі усього нашого народу, котрий на-
прикінці минулого століття спромігся таки на свою державу.
Роман ПАСТУХ,
член Національної Спілки
письменників України.
7
НАД ПРІРВОЮ
8
1
Йой, то не зима цьогоріч, а кара... Кара якась, кара: пів
грудня – дощ і дощ, пів – сніг, мокрий, густий. По Різдві моро-
зи такі, що кора, наче лід, тріскає, а птахи, голодні, холодні, на
лету замерзають. І груддям – на землю, у сніг. А того снігу вже
стільки, що ні пройти, ні проїхати. Просто цуд Божий, йой!
Нинішня ніч, як і попередня, для Олени Довжик теж не-
проста: у голоді, холоді, з думками колючими. У хаті, де не сті-
на, геть усе біле, руки-ноги сховку шукають. У відрі, що при
порозі, на два-три пальці студеного леду. Глянеш – блищить,
мов тота сталь стругана. Сяє, рябить, аж очі болять. На мозок
тисне.
А ще холод такий, що руки-ноги дубіють. Дубіють дум-
ки, не лише тіло. Олена ніяк очей не зімкне. Від голоду, що
допікає, від нежиті. Ще вчора злягла, а щоб підвестися – сил
вже нема. Як питво своїй Лисці несла, враз закрутило її, по-
несло-понесло, мало не впала. В очах кола червоні, руки, ноги
м’які, наче з вати. Слава Богу, відземок отой, що при плоті, ви-
ручив. Постояла мить – і до хати, та відразу на піч. А піч твер-
да, холодна, бо яке ж то паливо, коли солома тота – лиш для
полум’я, а не для духу. Так, так, як палиш – черінь червона, а
тепло – з вовком... У комин, на вітер. Просила Кирила Федеку,
аби як не дров, то хоч рапуття різного виписав, – даремно. Ані
тобі руш! “Ні, не можу, – і улесливо-хтиво ув очі заглянув. Очі
його хижі, прискіпливі, наче магніти. – Маленький твій крок,
тобто віддайся, Олено, – і будеш з теплом. Ну, то як?” – “Хе,
віддатися можна... Але ж ти пан-начальник, а я проста хлопка.
Цікаво?” – Цікаво, з тобою цікаво – ще відтоді, як вчилися ра-
зом” – “Але, Кирильцю, ще мовиться: знайся кінь з конем, а...”
– “А, то стара приказка. Як світ, Олено, стара” – “Чекай! Ти ж
жону маєш. Забув?” – “А ти... чоловіка”. – “Ага, тому й не буду
твоєю! Тепер зрозумів?” – “Аж ніяк! Будеш моєю, будеш! Як
твого хлопа не стане...” – “Не стане? Чому?” – “Сибір – страш-
на річ, сама знаєш. Та-ам... морози, гострі кулі, а ще звірина
різна”. – “Ага, ти вже Івана мого хорониш. Так?” – “Ні, не я, а
він сам себе похоронить і, повір, дуже скоро...”
9
Олена заплакала. Як очі обтерла, знов до Кирильця: “А те,
що Іван мій в мерзлотах сьогодні, не твоя вина, мій Кириль-
цю?” – “Ні, не моя, а влади, яку він, знаю, ненавидить”. – “Ти ж
теж тая влада. Що, ні?” – “Я-а – продукт тої влади, щоб знала.
Як всі...” – “Так-так, продукт, та гнилий. І чужий навіть”. – “О-
ой, знаєш, полегше. Я і тебе можу... Я-бо не камінь – розколю-
ся”. – “Знаю, що зможеш...”
На цьому їхня розмова скінчилася. Лісник обходжував
ліс, усе чужих молодиць пантрував, які собі теплої хати бажа-
ли... Все ж з Олени, наче вовк з жертви, своїх булькатих очей
не відводив. Де міг, ущипнув – коли гострим словом, коли мас-
ним поглядом, а коли і злим помислом. “Ну як, ти вже готова?”
– якось запитав. – “Ні, не готова!” – Олена йому гонорово. І
хитро, наче лисиця, хить, хить стегнами. Іде собі геть, тамуючи
сміх. Еге, віддатись – чого захотів? Нахабний і миршавий –
було би кому? До того ж я чоловіка ще маю...
Федека й далі Олену займав. У полі, надворі – скрізь.
Якось навіть на вузькій стежці до плоту припер. Головку куль-
баби під ніс: “Любиш, не любиш – кажи!” – і на пелюстки
дмуха, просто на неї, Олену, так собі бажану. “Ні, не люблю!”
– різко відвернулась Олена. – “Полюбиш, клянуся, полюбиш.
Не мене – інших...” – і відпустив. Горду, як пава, неприступну,
наче скала. Вже навздогін кинув: “Ну і гординя! Дурна, могла
б мати гарного сина...” – “Овва! Я ж його маю, Петра. Схожий
на мене – крапелька в крапельку. Він – від Івана”. – “Так, маєш,
але він не з тобою...” – Федека вколов, посміхаючись.
Іван якось написав, що хтось із села на нього накапав:
мовляв, він син січового стрільця, що під Бродами з москаля-
ми бився. А коли так – значить, ворог народу. Народу? Яко-
го, котрого? Свого, чи, може, московського? Прочитавши це,
Олену весь час думки мучили. Щодня, щогодини мучили: хто
все-таки на Івана доніс? Може, той же Кирильцьо? Він і тільки
він! Бо пощо тоді стверджував, що сибіри страшні, що там мо-
роз, звірота, кулі. Так, не інакше, як він. Федека, цимбал отой,
задля вигоди й рідного батька, як Юда Христа, ладен продати.
Ая!.. І не скривиться.
Олена ледь-ледь ворухнула собою: йой, болить! У крижах
стріляє, аж душа стогне. Два дні тому прала лахи на річці. Опо-
лонка слизька – ноги врізнобіч, усе розїжджаються; вода кри-
10
жана, кості рук крутить. Кожушина коротка, спідниця тонка,
широка, який там загрівок? А тут ще східний вітер – у спину.
От і надуло. Тепер маєш, Олено... Лежиш – ні сил, ні ратунку!
Хоч вий собі вовком – ніхто не почує. Іван десь там на Півночі,
Петрусь у науках. А вона... Сама, зовсім сама. Одна надія на
Бога. Одного. І, звісно, на себе. Одну.
2
Чу є Олена – порипує сніг. Все чутніше, гучніше. Хтось
пук-пук – у шибку. “Йой! Хто ж би це? І так пізно?” Олена із
печі:
– Гей, хто там, га? – напружує слух.
– То я... – хтось тихо-тихо. І надвірну клямку поторгав –
дзень-дзелень.
– Зачекай, зараз, – Олена ноги з печі і боком, боком, попри
припічок, попід стінку. У сіни. Рукою за засув. О, та ж то він,
братик рідненький! Як бадилина – худий. У кожусі потертім,
засніженім.
– Микольцю, заходь. Уже й не чекала... Якими стежками–
дорогами? Га? – Олена притулилась до брата, ніжно-ніжно, як
гілка до шибки.
– Не чужими, своїми... Микола шапку скинув. І довго у
шві щось порпав, і не міг знайти. Ага, є. І вийняв нарешті папе-
ровий скруток. На коліні розправив, а тоді до Олени:
– Прочитай і віддай. То важливо. Чуєш? А кому – сама
знаєш...
– Я ж хвора, Микольцю.
– Виджу, що хвора. Як не нині, то завтра, але віддай! Чуєш?
– і юнак швидко шапку на голову, вже від порога: – Де я і що –
не питай. Добре? Хоч, знаю, здогадуєшся. Про мене – нікому!
Гаразд? Гадаю, ти усе розумієш, адже маєш матуру, вчительські
студії, – й пішов.
“Йой, була б хоч затримала трохи. – Олена собі дорікнула.
– Може, хоч чаю попив би, а я?.. Що я? Нездужаю я...” – себе
заспокоїла. Олена думки ті од себе жене, а вони, кляті, наче злі
мухи, знову кусають. Думки сумні, невеселі.
І все про Миколу.
11
Рік тому брата її забрали у якесь ФЗО* – на будівельни-
ка вчитися. Якось написав, що у Дрогобичі він. Там ніби добре
йому: одягають, годують. Видали ремісничу форму: гімнастер-
ку, штани, шапку-вушанку, ремінь. Видали й кирзові чоботи. І
ще щось таке... Ага, комбінезон – то вже для практики. Писав,
що живе наче незле: хліб-сіль завше має. От лиш мови рідної не
чути, не в пошані вона тут. Усе по-московському, ага. Навіть, пи-
сав, гасло таке вивісили: “Я русскій би виучіл только за то, что
ім разгаварівал Ленін...» – здається, слова Маяковського.
І Микола усе вчив, як веліли. І по-російськи цвенькав... Зго-
дом писав, що з ним сталося лихо: поранили ножем. За гострий
язик і за власну думку. Треба ж було йому якось бовкнути, що
влада совіцька – не наша. “Чия ж тоді?” – хтось з гурту спитав. –
“Москви”, – такою була його відповідь. – “Як? Ми ж брати – по
мові, культурі, від Русі, знаєш”, – співав Вася Багіров. – “Брати?
Старші, молодші?” – не здавався Микола. Я – українець і... не
молодший! – “А я росіянин. Втім, народ ми – один, із кореня
спільного, як то мовиться, ще староруського...” – повчав Мико-
лу Багіров. – “Один, так? – зухвало перечив Микола. – Може,
поляки – один... Німці, французи? – “Ні, про них мова не йде, –
знов Багіров. – А втім, вони теж нам брати – брати пролетарі!...”
– “Ага, пролетарі!, кажеш. Дурниці, Васю, городиш. Поляк, щоб
знав, завжди себе почуває поляком. Так само німець, француз,
а я, українець, маю зрекатися чи, пак, встидатися свого похо-
дження, так? Щоб зросійщитися, так?” – “Ах ти сволочь такая!”
– Вася ніж вийняв – і до Миколи... І полилася кров. Кров не-
винна, вкраїнська. За те щоб він, українець, москалів поважав,
їхню мову. Згодом Микола писав, що утік. А куди – невідомо.
Пропав, наче вітер. Де не питали – нема: зайця ноги ховають...
Олена аж тепер зрозуміла: він у лісі, серед повстанців. Ми-
кола із тими, кому московське ярмо допекло до живого. Він се-
ред тих, кому вільною Батьківщина кожну мить сниться.
Чи добре зробив? А що мав робити, що? Таж хтось мусить
тую волю виборювати. Старий, молодий мусить! А хто, як не
ми, українці? Знай, ворог нам ніколи волі не дасть. Ніколи!
Думки далі Олену тривожили. Боже, чому ми такі? Розсва-
рені, роз’єднані, сліпі... Господь Бог дав нам усе, що серцю миле:
моря, чорноземи, світлий розум, працьовитих людей. Єдності,
* ФЗО – фабрічно-заводскоє обученіє (рос.).
12
може, не дав. Але її ми, мабуть, й самі розгубили... Щож, у неволі
будемо аж доти, доки ми, українці, пророків своїх забуватимем
– Сковороду, Шевченка, Франка, Лесю Українку. А їх у нас, ой,
як багато! Та, на жаль, чомусь ми чужинцеві більш довіряєм,
аніж самим собі. Чому?! Боже, так не може бути, ні! Бо Україна
– альфа і омега, початок наш і кінець. Україна – усе життя наше.
Від колиски до смерті. Отож, пам’ятаймо. Борімося – поборемо!
3
– Ади, кара якась, не погода, – Олена з печі ноги звіси-
ла. Погойдує ними, аби кров розігнати. А холод у хаті – вовків
не впускай. Але що поробиш, треба йти – Микола просив. До
кого йти? Може, до Яська? Він, знає, мовчатиме.
Олена вбула обчухані бурки, надягла футро, міллю по-
бите, драписту хустку накинула – велику, трохи розтягнуту. І
вийшла з хати.
Сніги високі, м’які – дороги не видно. При парканах снігу
– гори. Підніме Олена одну ногу, друга у снігу загрузне. “Ой,
кара якась, не зима”, – вкотре собі міркує. І далі снігами бреде.
Як до хвіртки дійшла, зупинилася. Усе думала: Ясько, мабуть,
подивується. Ніколи до нього іще не приходила, а нині... Так,
подивується. Е, пусте! Головне, аби Ясько Касперків удома
був. Він її червоним не викаже, а записку тоту, кому треба, таки
передасть. Було, що не раз людей виручав, тих, що у колгоспі, і
тих, що у лісі... Ризикував, правда. Ще й як! Але хлопці-повс–
танці, що не кажи, а роти теж мають... Давав їм міх-два якогось
зерна, городини всякої, а натомість від них, бандерівців, квіт
брав, з підписом і печаткою. Правда, міська влада мовчала, бо
сама, мабуть, лісу боялася. Район той – далеко, а ліс – рукою
подати; енкаведисти – чужі, повстанці – свої. Тож не скупи-
ся, Яську, – ділися! І він, поляк, ділився – усім, що в колгосп-
ній коморі. Небезпечно, звісно, було, але якось Бог милував,
усе сходило йому, як з гуски вода. Зрештою, нащо його влада
комірником ставила? Щоб їй вірно служити? Так? Чи, може,
миші по засіках ганяти, га?
Хатні двері відчинила Анеля. На порозі лукаво очима за-
грала.
13
– Ге, по що ти, Олено, прийшла? До мого Яська, може?
Кажи, ну! – і собі круть-верть, як лисиця.
– Анелю, і він, і ти мені не чужі. Разом росли, вчилися.
Дівування згадай. Пам’ятаєш? – Олена Господиню вколола,
котра Яська, колись її хлопця, переманула до себе. Масним го-
лосочком, статками.
– Ага, давнє згадала... – Анеля і собі холодно. – Любов –
як вогонь, знаєш: не того гріє, хто запалює... Погано, либонь,
мого Яся гріла... А ще, Олено, кохання, як полум’я: хоче тепла,
а не попелу. Зрештою, чого тобі нарікати? Маєш десь чоловіка,
сина, ні? Ага, Йвана, Петра, то, то...
– Маю, ага, – обірвала Олена. – Іван мій тепер білим вед-
медям ланци носить...
Біль стиснув серце Олені, а очі, печальні, глибокі, пеку-
чі сльози затьмили. Вибігла з хати, мов куля. І, мов навісна,
бігла, бігла – льодом, заметами. Падала, вставала і знову па-
дала. Коло хвіртки своєї Яська зустріла. Казав, що заходив
до неї. “Чого? Що йому треба? Я-бо заміжня, ще й люди... –
гірко подумала. – Маю вже досить – від того Федеки, зими і
тої Анелі”.
– Знаєш, Олено, баба моя геть-чисто здичіла, – Ясько тихо
почав. – На людей, щоби на Сибір, списки складає. Каже: з ра-
йону веліли...
– А на кого вказала?
– На тих, хто ще за Польщі добрим господарем був.
– Овва, здуріла чи що? Так, маєш, Ясю, клопіт, наче мотуз
на шию... – Олена вже мирно.
– Ба гірше! То гріх, може... На душу гріх, Боже, – здвигнув
Ясько плечима.
– Ясю, я тут щось маю для тебе, на, передай, – і враз додо-
му. Як куля, побігла. Падала, вставала і далі бігла.
– Оленко, чекай! – гукнув Ясь і навсебіч оглянувся.
– Що, Ясю, що? – Олена з сінешніх дверей.
– Пробач мені, знаєш... я...
– Кажи скоро. Що?
– Я... тебе й далі люблю.
– Знаю, але що тепер зробимо, га? Ти хотів крові своєї,
статків, вогню – то й маєш...
– І те, і те... мені нині боком лізе, – Касперко у сіни ступив.
14
Не треба, Яську, не треба... Іди собі, йди – я ж чоловіка,
видить Бог, маю... Що люди скажуть? Га?
– Ай, що скажуть, то скажуть. Най! Я люблю тебе, всьо! – і
комірник до хати зайшов.
У хаті їхні очі і руки раптом зустрілися. Як тоді, коли мо-
лодими були. І... губи (О, Боже, що з ними?) в поцілунку зли-
лися. Він і вона – відштовхнулися. Раптом, нервово.
– А тепер йди, іди. І віддай, кому треба... Цидулку тоту.
Добре? – Олена оглянулася: рідні стіни, кажуть, теж очі-вуха
мають...
Як Касперко пішов, Олена двері на засув замкнула. На
лавці присіла. Думає...
4
Гой, не встигла Олена й перепочити, як до хати вдерся ліс-
ник. Цигарка в зубах, захеканий, злий. Голос нервовий, лихий:
– Ага, значицьця, Яська приймаєш. Так? Ти диви: не знав,
не казала... Видать, й Анеля того не знає. Ні? Як ні, буде знати.
Ой буде! – і долоні потер.
“Боже, що йому, дурневі, скажеш? – Олена гірко подума-
ла. – Телепень телепнем. Божися, молися – не зрозуміє”. Лиш
відказала:
– Ага, недарма ж кажуть, що віслюк – завжди віслюк...
– Хто? Я-а... віслюк? О, то вже, знаєш, занадто! – Кири-
ло Федека руки вперед, наче граблі. Отак, ніби його хтось мав
ось– ось бити. – Все, досить! Про твої, кицю, шури-мури із
Яськом буде знати всеньке село, твій Йван і... Анеля.
– Знаю. Розтрубиш, ага, – Олена очима колола. – І що мене
домагаєшся – скажеш? Селу, своїй половині? Так? Так-от, знай:
твоєю ніколи не буду! Аби-м довіку хлопа не виділа... Ліпше
вже хрест на собі, ніж... – тут господиня замовкла. А згодом: –
Скажи, а як Івану донесеш, коли його адреси не знаєш?
– Хі-і... адреси? Знаю і ще як знаю. Давно, дуже давно
знаю, аби-с знала... Я-а, як-не-як, влада... Знаю, еге.
– Ага, тепер розумію... Аж тепер розумію, звідки прийшла
коза до воза. Тепер втямки мені, чому від Івана понад рік лис-
тів я не маю. Переймаєш, не так?
15
– Ні, не я, інші... – Федека показав свої чорні підкурені
зуби. Піднебіння – теж чорне, як у собаки.
– Інші – то “органи”, так?
– Ти ще дивуєшся? Іван твій – не виняток. Так з усіма ро-
блять, хто, знаєш, ворог народу...
– Цікаво... Може, і я ворог?
– Як схочу, то будеш. Знай і не гавкай! – лісник подибуляв
до дверей. Вузеньких, злинялих.
– Зачекай, не іди! – Олена альбом розгорнула. Осьо одна
знимка, друга... – вони Кирилу очі сліпили. – Ось на оцю глянь.
Бачиш? Оце я, то Ясь, перший мій хлопець. Ще зі школи лю-
билися. Не знаєш, не чув? І що вона, та любов, ти хоч знаєш?
– Ну-у, любов... Любов – то любов. Як на мене, коли ко-
гось дуже хочеш... У хаті, в ліжку... Як ото тебе я, наприклад. А
в когось, може, аби весілля було, діти... Ну й статки, звичайно.
– О ні, любий мій. Любов – то полум’я. Оте, що горить, не
згасає. Ніколи, роками! Вона – вічна, від Бога. А те, що ти про-
понуєш, то мара, флірт. Флірт звіриний, а ще допечерний. Н-ні,
твоє кохання – не ватра, а попіл. Ще й гріх, вовк би тя зжер!
– О-о, я аж тепер розумію, чому з Ясем спиш...
– Неправда! Бог мені свідок, я того, що кажеш, з Ясем не
маю. – Олена різко двері штовхнула: – Ану геть мені з хати!
Геть! – і виперла блудька.
Виходячи, Федека далі гугнявив:
– Я що? Я нічо... Я мушу тебе, хе-хе, у своїх руках кріпко
тримати, аби ти, хе-хе, до чужих рук не відбилася... – лісник, як
гусак, червоніючи, далі знущався.
“Ну і зараза! – Олена гірко подумала. – Попробуй з таким
себе шанувати, свій рід, Україну. Боже мій, Боже, на якім возі
їду? Що не день – Кирильцьо, вороги, різні бзіки. Скрізь, де не
глянь, неправда і глум, насилля і зрада. Ні Бога тобі, ані честі
– у своїх, не чужих. Якби москалі це – зрозуміти ще можна, а
то-бо свої, ріднесенькі... – Олена, як дурна, кулаками себе по
тім’ю. – Ади, попробуй з такими державу закласти? Чому такі
все відрікаються свого? І себе в собі забувають?.. Колись до
поляків, тепер до москалів пхаються – як песята під суку. Не
проти такі і жиду служити... Боже святий, що з нами, україн-
цями, коїться? Ніби не знаєм, що сорочка ближча до тіла, аніж
кожух, що на ній. І що Київ – наша столиця, а не та Москва
16
п’яна. Поратуй-бо нас, Господи!” – Олена ще довго себе мучи-
ла – думками, неспокоєм. Згодом на бамбетлі заснула. Їй снив-
ся сон. Страшний і потворний...
5
Я сько Касперків записку таки передав. Григору Дмитру-
ку – стрибку, що “своїм” був. Текст дуже короткий: “Братове,
кому служите? Москві? Ворогу нашому? Україна в неволі,
подумайте, хлопці. Ліс – наша хата. Приймем, приходьте! Зі
зброєю, звісно!” І підпис: “Грізний” – надрайоновий.
Григору лишилось одне: донести писане до кожного стриб-
ка. Та як це зробити? Як, коли всі, окрім нього, мають собі ін-
шого “бога” – кривавого і підступного. Москву ту з її дурно-
ватою ідеєю: “Кто бил нічем, тот станєт всєм...” На жаль, такі
не вміють, а чи не хочуть, прислухатися до власного серця, до
свого сумління, до віковічного стогону Батьківщини. Такі ніяк
не можуть збагнути, що вони – пішаки в імперській грі на шахо-
вім полі чужої держави, а на війні – гарматне м’ясо, не більш. І
як їм, тим мискоборцям, донести, що ми, українці, – сини волі,
сини слави Руси-України, а Москва – наша могила... Боже, як
стрибкам довести, що зайди хитрі, як змії, і небезпечні, як голо-
дні вовки. Як їм довести це, як? Поможи, Боже! Сказати їм це,
але як? Відверто – здадуть, як непотріб. На тортури, в Сибір.
Зостається одне: записку наклеїти, а самому у тіні бути.
Григір своє серце з’їдав: наклеїти, але де? Де? Вихід знай-
шов: на вхідних дверях Дмитра Самоука, де, як дізнався, має
бути весела вечірка. Григір, наче злодій, вночі опинився на
обійсті Дмитра. Правда, Бровко, трохи ланцюгом гримав, але,
слава Богу, не гавкав. Хліб зі смальцем псові пильність забрав.
Бо голод, як кажуть, не вовк, не втече до лісу. Ласуючи, пес
щасливо на Дмитрука глянув: мовляв, роби-си, що хочеш, лиш
не роби кривди. Григір послухався пса: шкоди не зробив, а лис-
тівку таки наклеїв. Стрибки тут першими будуть – побачать.
Як Григір відходив, Бровко, смачно облизавшись, похитав ву-
хами і поліз до буди, бо був час, мабуть, і йому подрімати.
А ось і вечірка. Весела, хмільна, з дівочими смішками.
Листівка, звісно, свою справу зробила: стрибки, що на варті
17
стояли, дали себе повстанцям легко роззброїти. Вася Залупін,
командир опергрупи, заревів, наче дик:
– Робята, бандіти! Хана нам, хана! – хапнув автомат і на-
втіки – у сіни, до задніх дверей.
Та вже було пізно: куля повстанця чужинця дістала. За-
лупін, наче лантух, сповз на землю. Енкаведисти, хмільні, розі-
гріті, у зайця ноги позичили: хто на горище, а хто через вікна
– фіть! І тих, і тих, наче траву, українські кулі косили. А три
комсомолочки, розпашілі і п’яні, на коліна попадали:
– Йой, пожалійте нас, просимо... Ми-и не хотіли, нас с-си–
лою... – дівки, мов реп’яхи, за ноги Олеся Хмари – “Грізного”
хапалися.
– Що-о, силою? – командир боївки звузив карі очі. – Си-
лою, кажете... Так? А що у вас, дідько би вас взяв, своєї честі
немає? І сили волі? Сили нашої, української, га?
– Йой, йой! Є, братику наш, є... Ми-и ще м-молоді, ще-е
ддурні... – одне дівча плакало-голосило, припавши щокою до
ноги командира.
– Ану встань! – скомандував Хмара, – не гоже українці
не тільки чужим чобіт лизати, але й своїм. Чуєте?! Ми, укра-
їнці, не просто так у цьому світі. Ми ж давні орії, а не якісь
там московити задрипані, чий рід із Мокви, себто Москви, по-
чинається. Ми, знайте, давніші, ніж міфічні Ной, Авраам і той
біблійний Самсон. Ми маємо своїх світочів – Котляревського,
Сковороду, Шевченка, Франка, Лесю Українку, пересмішни-
ків Степана Руданського, Нечуя Левицького, інших славних
синів нації. Ми маємо щонайменше п’ятитисячолітню історію.
На жаль, не завжди все це знаємо і шануємо – через чужинців,
звісно, і через власну байдужість. А ще ми себе щиро любимо
зневажати. Так, так, не дивуйтеся, – Хмара вийняв зброю, по-
цілував. – Ось вона, штука тота, зброя – нам порятунок, вона –
наша воля. Знайте, колись від Дніпра до Індуського степу нам
били чолом. Свояки били й чужинці. Пам’ятаймо про це, якщо
гнучкошиєнками стати не хочемо, а також червою престолів
чужих. А ще пам’ятайте, що той, хто народився в неволі, нево-
лю полюбить. Так, так. Такий волі боїться, як киртиця світла.
– Змилуйтесь, командире, просимо, – комсомолки в один
голос. – Ми молоді, дурні, мало що знаєм, – то правда, бігме.
Не знаєм себе, історії, відійшли і від Бога...
18
– Погоджуюсь: мало ще знаєте, мало, – “Грізний” спопе-
лив дівчат своїм хмурим поглядом. – А яка ваша Батьківщи-
на – хоч знаєте? Україна чи, може, Росія? Кажіть, не мовчіть.
Ну?!
– Україна! Україна! Україна! – три перестрашені голоси
птахами злітали до хмар.
– О-о, таки знаєте. А раз так, то гайда додому, мерщій! Ану
марш! Ні, почекайте. Про мою з вами розмову ще й іншим ді-
вчатам скажіть, щоб і їх, як ото вас, силою чужі песиголовці не
брали.
– Силою! Силою! Силою! – лементували дівчата, тікаючи,
як сполохані кури.
Командир їм навздогін:
– Ми, повстанці, вас, українських дівчат, силою, як ото
москалі, брати не будемо, – “Грізний” посміхнувся. – Як змуж-
нієте, то до нас, повстанців, самі прийдіть. Батьківщина чекає!
Тих слів, мабуть, дівчата не чули, бо вмить за ліщиною
зникли. Либонь, дуже щасливі, що їх лихо минуло.
– А тепер, мої лицарі, що маєм робити? Га? Ні, сам скажу...
Отже, побитих на шлях винести, най собі супостати їх похова-
ють, а живих і пов’язаних – що з ними?.. Під кулі, так?
– Так, собаці – собача смерть! Так, так, так! – загукали
голоси помсти.
– Катюзі – по заслузі! – ще хтось озвався.
– Ні, не по-християнськи то буде, братове, – “Грізний”
з енкаведистів позривав погони, зняв ремені, взуття. – Ану,
тихо, шнурочком-шнурочком, ать, ять, вашу мать, геть звідси!
Геть з України! Ви чули?!
Чужинці від несподіванки далі на місці стояли. Не вірили
командиру чи, може, несподіваної волі злякалися? Бо де ото
видано, аби “бандіти” були такі милосердні: не вбивають, а від-
пускають. З миром і на всі чотири сторони. Їм, зайдам, дома
завше втовкмачували, що націоналісти – то звірі, навіть гірші
– горили... Не такі звичні собі, а ще буржуазні...
– Братци, за мной! – окупант скомандував, та так, наче
кликав в атаку.
Чужинці рвали землю ногами, не оглядаючись, аж їм, ма-
буть, у матні портки змокріли... Відпустив Олесь Хмара й за-
тятих стрибків. При цьому завважив:
19
– Ні, не візьму гріха на душу. Ідіть! Додому ідіть. До церк-
ви ідіть і покайтеся, перед Господом Богом покайтеся, а також
народом. А як вистачить мужності, то до нас, повстанців, при-
йдіть. Ми приймемо вас, бо і для нас, і для вас робота знайдеть-
ся. Україна в неволі, прийдіть, ми чекаєм. Чекає і час, слушний
час, який втратити ми права не маємо.
6
– Олено, гей! Чуєш? – Брочків Михайло, поштар, здалеку
Олену гукнув. Він був біля хвіртки, з ровера навіть не злазить.
Його довгі споднища і порохи, і ноги накрили. У тих сподни-
щах, кажуть, Михайло моцні ноги має, але їх через ті сподні-
плахти ніхто ніколи не бачив, крім хіба що в дитинстві. Очі
його теж нелегко розгледіти: вони за кудлатими бровами, що,
наче віхті, Божий світ закривають. Але були вони теплі і лагід-
ні, як і він сам, що не увидить, почує – як злото, при собі три-
має. А його торба, ще, либонь, австріяцька, так завше напхана,
що аж тріщить. Вона для Брочка і хліб, і до хліба, і всенький
світ. Від тої торби багато залежить – приносить людям і ра-
дість, і горе. Приносить і вночі, і вдень, і взимку, і літом.
– А-а, то ти, Михайле, ти? – Олена Довжик долоню даш-
ком: сонце очі сліпило.
– Та я, я – хто б ще?
– Ага. Зачекай, біжу вже, біжу, – Олена схвильовано. –
Лист мені маєш, так? Від сина, Івана?
– Від Петрика твого. Нумо, хутчіш, бо, крім хати твоєї,
маю ще з двадцять, де, як і ти, доброї вістки чекають.
Згорьована мати ніяк не могла куперту взяти у руки: паль-
ці тремтять, не слухають. Тремтіння оце, здавалося, за серце
чіпнуло – болить. “Боже, дай мені сили не впасти”, – пошеп-
ки благала Олена. Тиха, мов сонячний день, красна, мов чічка.
Вже на ходу куперту розкрила. Там картка вчетверо складена.
Читає: “Здрастє, мамаша! Мнє харашо здєся: как-нікак, кришу
імею, адьошку всякую, жратву нєплохую. Да, вдоволь гуляю,
сплю, коє-кагда в картішкі іграю, радіо із Москви слушаю –
что єщьо надо? Манни с неба, да? Часто віжу кіно: “Максім-
ка”, “Далеко от Москви”, “Ленін в Октябрє”, “Чапаєв”, “На за-
20
рєчной уліце”, “Тарзан”, “Господін-420”, другіє. Правда, нам, к
сожалєнію, нє дают дєнєг, вишлі, как сможешь, сотєнку-двє.
Маю дєвчонку – то нада... Жду атвєта, как салавєй лета! Всьо,
пака. Петя – синуша твой верний”.
– О, Боже мій! – Олена взялася за голову. У вухах – дзво-
ни, тіло – як вата. На душі – рана, а в очах – кола і кола, мало
не впала. – Отом-си синка сплодила... – Олена таки зімліла,
впала на землю. Якось відійшла. Голова, як і раніше, обертом,
обертом, йой! – Світку мій, де таке видано, аби він, мій син, так
омоскалився? Ну, розумію: інтернат геть зросійщений, але ти
ж сільський хлопець і так... Йой, Боже мій, Боже... – Олена рве
волосся на собі, на очах сльози. – Та ж я тебе так тяжко на світ
приводила, своїм молоком напувала, нічки недоспала, а ти?..
Господи, що ми за така нація? Га? Нас зневажають, вбивають,
неволять, а ми, як воли, усе терпимо, наче щойно з печери ви-
йшли.
“Олено, не панікуй, почекай, – це внутрішній голос. –
Знаєш, ще не все втрачено: підросте хлопець – може, змудріє,
одумається...” – “Змудріє, ага. О, якби то так сталося, я була
би щаслива, а так...” – “Ти себе не карай, чуєш? – знову той
самий голос. – Петро – твій син, знаєш”. – “Так, мій, звісно.
Тілом – так, духом – ні. Чужий він мені, як та мова, якою осьо
листа написав, – на Оленині очі знову кола набігли – жовті,
червоні, оранжеві. Якби не отой відземок, що при плоті, то б
знову, як колись, мало не впала. – Ні-ні, він не мій син, не мій!
Мій не міг би зректися рідної мови, отої, що я, українка, його
змалечку вчила. Йой!”
Олена знову, як ото взимку, попід стінку – у сіни. А коли
печі дісталася – злягла. Згодом намагалася встати – ні, не
може: сили покинули. Олену весь час думки мучать. Що син
її такий – зрозуміло: інтернат, дисципліна. А чого народ наш
такий? Завжди своєї тіні боїться – віками. Чому і ще раз чому?
Що, страх солодший від ідеї і чину? Страх череди сильніш від
пастушої палиці? Олена відповіді не знаходила. Заважав вну-
трішній голос: “Олено, а пощо Петра в інтернат віддала? Пощо,
скажи!” – “А що мала-м робити, коли чоловік на Сибірі? Комо-
ра порожня, а в колгоспі стільки роботи – хоч ночуй там. Рви
собі жили – і все за “криски” якісь... Гаруй, як віл, пантруй тієї
роботи, а зарібку – що й курка б здохла”. Трудно жила, нелег-
21
ко. Правда, Лиска, корівка її, яка в стайні нудилась, виручала.
Втім, молока того – лиш борщ забілити, а решту – “на маши-
ну”: Себто в молочарню тоту. Носила, ага. Мусила! Порядок
такий, закон. А той перегін, що, бува, молочарня вертає, такий
синій, як ті, що його споживають. Ага, попробуй рости на нім
і сил набирайся. Тому й свого Петруся в інтернат віддала. До
того ж він і паспорт там матиме... Ге, не могла ж його у спеку і
дощ на собі у поле носити? Чи не так, га? Де ж вона знала тоді,
що він, син України, рідної мови зречеться. Боже, інші діти –
як діти, а її... Олена голову у долоні, важка, як побита. Нині
він, її син, на чужім возі їде... Куди, сину, їдеш, куди? Мабуть,
не знаєш. До зради, синку, до зради! До ворогів наших – у най-
ми. Олена Довжик гірко зітхнула. Гей, Боже, чи ж мало ми ще
натерпілися від ворогів наших? Скажи мені, Петрусику, мало?
Хіба мало нам сорок першого року?.. Тої крові невинної, тру-
пів – по криміналах, по фосах... Повіч, нам цього замало, Пе-
трику, так?! О, прости мене, Боже, прости...
Олена, згорьована, стомлена, не могла себе стримати.
Чуле серце кришилось, як крейда, чутлива душа боліла, мов
занедбана рана. Жінка згадала дитинство своє – не вельми
солодке, зате тихе і ніжне. Згадала й ґімнзію, вчителів, Яся
і... Йвана, чоловіка свого, усіх подруг юності. Касперків Ясь,
хоч і був іншої крові, любив її, поважав. Як земля сонце, лю-
бив. Правда, місцеві поляки йому у любові до неї перечили:
“Нащо тобі хлопка, Ясю? Тебе з тої нендзи вуши з’їдять, а ді-
тей – злидні”. Казали отак, ніби самі не були тими ж хлопами.
Правда, вони, ті поляки, були трохи зажиточніші за українців.
І то зрозуміло, адже влада – то їхня, рідна.
Ой так, усяке було. Ой, було! Чужі лиходії таки вбили
їхню любов, відрадили Ясю Олену. Ясь маєтків собі захотів,
крові своєї... Тепер маєш, Ясю... Де вони, ті маєтки, де? У
колгоспі, еге. Маєш жону – бунтівливу, зрадливу. Їй, Анелі,
статки, чоловіче, давай – щороку, щотижня, щодня. А де їх
узяти, де, коли злидні в кишенях сидять, а кишки марша гра-
ють? Правда, був час, що Ясько міг і в Польщу чкурнути. Міг.
Та з чим, коли совіти усе, що нажив мозолями, як помелом
з хати вимели. Стодолу його, кучу в колгосп забрали. Всяке
начиння – теж. Натомість на тобі, Яську, податки і позику, на!
Тепер тішся, хлопе, тішся, рви собі жили, рви, а дідьчій владі
22
помогти мусиш. А коли ні – то каюк тобі: сибіри, тортури,
сира земля...
Олена руками у перескриньок, на сам спід. “Чого ото я?”
– себе запитала. Ага, за листом... Ні, не від сина, а від нього,
Івана. Шукала, шукала – знайти не могла. Нарешті згадала:
під суфітом він, за образами. Ось він, рідненький, ось. Здаєть-
ся, тримала його, наче скарб-злото, бо таких листів лише два
мала. У першім писав чоловік, що хтось “накапав” на нього. Із
села, звісно. Хто – Олена здогадується: лісник, бо хто б іще.
Незичливців інших він наче не мав.
Ага, ось він, нарешті. Олена згорток знайшла. Вузлик
розв’язує, обережно так, аби нитку не врвати. Бо де знайти
іншу, хіба що соломинку. Та й соломи тієї, наче кіт наплакав:
спалила, аби не закоцьюбнути з холоду.
Очима до рядків припала. Зір напружує, а рядки все ті-
кають, тікають. Правда, вона їх вже знає напам’ять, бо вони,
рядки ці, крик душі Йвана, кров його серця. Пам’ятає, чоло-
вік писав, що вже три “карцери” переніс. Перший – “гарячий”,
другий – “холодний”, третій – йой, бодай не казати. Боже, що
той червоний диявол придумав! Подумати тільки, у глуху, без
дверей-вікон, яму, довжиною у три кроки, шириною у півтора,
18-20 чоловік впакувати! Хто на одній нозі стоїть, а решта в
повітрі зависла. Повітря тяжке, сперте – хлипаєш, як риба на
безводді. І так дві-три доби. Спробуй, хлопе, винести?! Силь-
ний духом якось витримає, а хто... На того “хто” і куций хрест, і
голодні пси чекають. Отак, чоловіче, отак. Маєш силу – живи,
а ні – здихай, мов дич. Що пропаде в одну ніч десяток, два –
нічого, пропадають мільйони. Ні за цапову душу, еге.
Перебув Іван і другий “карцер”. “Холодний” їх, каторжан,
теж до ями кидали – в сиру, слизьку і холодну. Згори водою
злили. І то зимою, нелюди. Хто ще живий витягнуть. День–
два кості погріє, на третій – на лісоповал, на морози люті.
Мав Іван іще один “карцер” У лісі, де дерева валили. За
непослух якийсь його кинули в яму, зверху кльоци поклали і
всіх зеків до ями. Сечею Йвана так злили, що роба сірою, наче
сіль, стала. Охорона і “суки” все недокурки кидали – хай пече
і беруть курця завидки.
А ще й таке було: Івана якось до стовбура прив’язали, самі
– у казарми. Най здихає, сволота! Аж ні, один з конвоїрів за-
23
перечив: “Нє по-Божьєму, ето братци! – і відв’язав в’язня. –
Пусть жівйот – долго і так нє протянєт”. І там є добрі люди, є...
Боже, Боже, що з нами та п’яна орда поробила? Скрізь –
зрада, страх, тюрми, кулі, кров. На кожному кроці, день у день.
Так, маємо право на “волю”, яка й татарві не снилася. Татари
збирали ясир, москалі – забирають життя. А ще теревенять, що
ми – нарід оден, і мати в нас одна – спільна. Та яка в дідька
мати – Москва, може? Ота немита, п’яна, так? Це ж ви, ви ще
за Русі Київської не корились законам, чинили розбрат, роз-
бої. За це вас і на північ турнули. А ще й самі тікали, боячись
кари. Опинившись у безлюдних болотах, зокрема, річки Мось-
кави (звідти ж Москва!), кров’ю з’єднались з ордою. Заснува-
ли князівство Кучкове, перейменоване потім на Московське.
Створений вами “каган” – нове ваше царство. Підступне, жор-
стоке, брехливе, цинічне. Звірине...
А що таке Україна? Знаєте? Це – Божий край, рай на Зем-
лі, добро, краса, вічність, сила, любов. А московія що? Це – ві-
чна брехня, постійний розбрат, підступна зрада, безпросвітна
неволя. Чому так, чому? Бо... “Москва на крові основана, і к ізу-
млєнію врагов нашіх сдслалась царством знаменітим. Она дол-
гое врємя іменовалась Кучковим” – це, москалю, твій Карамзін
пише. Україна – це істина! Істина – у нашому серці. В кожного
з нас.
Олена намагалася ще щось вголос сказати, але не змогла,
бо, спершись об стінку, заснула. Мабуть, втомилася – життям
і думками.
7
Ніч. Неспокі йна, тривожна. Злий вітер, мов вередливий
хлопчисько, забрався під стріху і норовить її скинути, а град з
дощем періщив у вікна, аж шиби тріскали. Грім, отой непосида,
раз-у-раз, немов з канонів, бабахав, довкруж хмари запалюю-
чи. Олена до образка, що на покутті, смиренно руки склала:
“Господи, коло себе не маю нікого, хоч вбережи хату. Прошу
тя, Господи!”
Ще темно, а Чайка Стефан, бригадир городньої бригади,
у шибку запукав.
24
– Аби ти собі здорова була: спить – і грому не чує. Вставай,
сплюхо, вставай! – вже у хаті додав: – Нині, Олено, як спогодніє,
за ланкову будеш. Танька Казікова, як депутат районної ради,
має бути у Дрогобичі. На сесії. На заміну тебе собі вибрала. Ну,
скоро, Олено, скоро. Біжи по хатах, бо буде нині повно началь-
ства, еге. Будуть нас, селян, вчити, як “надо нам землю любіть”.
– Ага, зрозуміло, Стефане. Не підведу, сам знаєш... – Оле-
на запевнила бригадира, бо знала: порядний він чоловік, ніко-
го не кривдив, не зрадив.
Олена миттю, кого треба, сповістила: нині на полі бути!
Не встигла кальоші зняти, як до хати Микола прибіг.
– Слава Йсу! – і за рукав сестру: – Гайда зі мною, Олено!
– Куди і чого?
– Надворі скажу, ходімо. Та швидко!
За старим цвинтарем зупинилися. Захекані – ледве дух
переводять. Микола оглянувся: нікого. Почав:
– Знаєш, нині у селі буде облава. Хочуть нас, повстанців,
залякати. Багацько люду заберуть –план такий у них є. Одних
– у сиру землю, інших – на білі ведмеді. – Повстанець огля-
нувся. – Ага, чув, що й тебе, сестро, наче візьмуть... Може, до
Йвана пішлють, або в інше місце...
– Ой, а то за що? – злякалась Олена.
– Аби ти, як грамотна, колгоспників не баламутила.
– Овва! То мені, знаєш, як камінь на шию... Олена замис-
лилась. – Миколо, що маю робити – скажи.
– А ти як гадаєш?
– В партизанку іти, так?
– Ну-у... Тут ти сама собі пані... Підеш, ні?
– А що, маю вибір?
– Маєш, ага: у колгоспі гибіти. У тій резервації дідьчій, чи...
– Я, брате, подумаю. Добре?
– Думай, ага, думай...
Ще трохи, трохи – і Чоновини. Йшли ровами, травами,
вербняком. Як до Мальованого Містка дійшли, наказано їм на
місці стати. Клацнув замок. Раз, ще раз.
– Ану, руки вгору! з густих шуварів злинув голос.
До Олени підійшов капітан. Мундир совіцький, обличчя
наче знайоме. Ні, не догадалась Олена – відчула: Іван, він! Чо-
ловік – як злива на голову. Холодна, гаряча... Звідки і як?
25
– Ой, то довго казати, Оленко... – чоловік міцно дружину
обняв.
Олена до брата:
– Ну й брехун, знаєш! Знав і... мовчав. Для чого?
– Так, знав і мовчав, – посміхнувся Микола. – Порядок
такий...
Олена до чоловіка:
– Іване, не вірю. Не сон це, ні?
– Ха-ха-ха, сон і міраж – геть усе разом. Не віриш? – Іван
ніжно ув очі глянув.
– Не жартуй... Кажи правду, як ото ти? Звідки? І... як?
– А було так... – Іван довго шукав потрібні слова. – Сло-
вом, утік я, Олено. З Божою поміччю втік. Таку мав нагоду. Без
пашпорта, без хліба – тікав. Слава Богу, дещо з ноші придбав
– від поселенців-лісорубів. Дорога була тяжка, невесела: коли
на даху потяга, коли пішки, а коли і в соломі на возі... У холо-
ді, голоді. Що пережив – не питай краще. До-обре? Тепер мені
легко, бо я вдома, серед своїх. Вона, Україна наша свята, мене
завжди кликала, кликала ти, Петрик... У сні і наяву кликали.
– Будеш, Іване, десь тут, поблизу, чи...
– Буду, мабуть, у Карпатах – ворогів бити! Свята то, зна-
єш, робота... Я зможу! Князь Святослав водив русичів у похо-
ди, поведу й я, якщо, звісно, мені це довірять. Колись і Оникій,
мій дід, на Маківці воював. Що, я тобі не казав? Ні? Він, як
стрілець, і мене навчив дечому. Колима теж дечого навчила –
витримки, не боятися труднощів. А ще – гімназія, у якій ми
вчилися. Пам’ятаєш? – тут Іван чужу форму скинув, натягнув
звичну, сільську. – Ну-у, то бувай! Мені вже пора. До зустрічі!
– міцно-міцно Олену обняв.
– Чекай! А мені можна буде з тобою? Візьмеш?
– Ні, тобі ще зарано. Краще будь на зв’язку: ти – вуха і очі
наші... Бувай, я пішов.
Нараз спинився Іван, і тихим голосом:
– А Петрусь, мабуть, вже виріс? Так?
– Виріс, ага. Він – в інтернаті тепер. Колись розкажу
більше.
– Скажи, а він... наш?
– Наш, Іване, й не наш... – Олена заплакала.
– Ну, не плач, не плач. Дасть Біг, з нами буде...
26
– Біжи, сестро, в поле. Тебе там, казала, чекають, – Микола
Олену за лікоть. – Біжи!
– Ну, і крутій ти! Дьикую.
Олена не бігла – летіла. Як птаха, летіла. До села, до чу-
жого поля, до свого майбутнього. Невизначеного і сумного.
Здається, ні гроза, ані спека її вже не спинить. Бо має в собі
непохитний дух предків, почуття власної гідності, полум’яну
любов до своєї землі, що Україною зветься.
Знала: на неї, Олену, чекає робота... Власне, яка – ще не
знала, але знала: ве-ли-ка! Де? Серед людей, у лісі?
8
Поле – як поле. Широке, розлоге, ген аж до обрію. Земля
– наша, вкраїнська. На жаль, ще у руках чужинця. Ні, не з Від-
ня, Берліна, Варшави, а з Москви клятої... Отої, що Україну за
окраїну має своєї імперії; отої, що каже: якщо Російська імпе-
рія нам, українцям, не підходить, то інших земель собі пошу-
каймо... Чи довго так буде – хто скаже? Га? Невже від Карпат
аж до Дону стане рабом мій народ? Нині, навік?!
Боже, що з нами буде? Забуваємо мову, обряди, тради-
ції, своїх волелюбних героїв. Забуваємо Кия, Мазепу, Петлю-
ру, інших наших військових достойників. Забуваємо історію,
церкву. Хто з нас присмокчеться, мов п’явка, до влади, то зразу
себе за велике цабе має. Кирпу так гне, що аж Москві завидно...
Гой-го, таким ми, прості люди, вже не до пари. Не по дорозі їм
з нами, ні! Крім себе, поважають лише ворога – тупого, брид-
кого, нахабного.
Боже мій, Боже, що за народ ми такий? Чужі закладаєм
у себе основи. Може, тому, що ми, наче раб, боїмось волі? А,
може, наче конина, що до бича звикла? Бий нас, поганяй нами
– не боронимо. У дугу нас гнуть, а ми, щоб звестися, падаєм.
Усе нижче і нижче...
Так, для завойовника Україна – благо, оздоба, для україн-
ців – руїна, неволя... Чому так, чому? Ми ж трипільці, не сакси,
монголи, п’яні москвини. Ми славні волі сини – від Сяну до
Дону. Україна – це ж наша колиска, наше народження і смерть.
Колись-бо ще гордий Киян, кажуть, узвар пив з трипільської
27
миски. Скрізь, де не глянь, його, трипільця, сліди: в Європі, в
Азії, навіть в Індії. Доки, ну, доки будемо соромитись самих
себе, свого роду, свого власного “я”?! Ми – славний рід чи
отара? Ми – смиренні вівці чужих пастухів?! Ми маємо Бога
свого, як жиди свого Єгову, як мусульмани свого Магомета. А
коли маємо Бога – молімся! Щогодини, щодня. За Україну мо-
лімся, за волю. За Славу і Честь...
Олену іще б, може, думки непокоїли, якби не нагодився
Кирильцьо Федека.
– Зна-аєш, маю делікатне діло до тебе, – причепа потер
носа. – Так, так, діло, так би мовити.
– Делікатне? Кажи, якщо не секрет
– Секрет, звісно, простий: тебе вподобав собі Льоня
Смульсон. Не чула такого, ні? Ну, командир опергрупи, майор.
– Ага, “визволитель”, значить, – Оленині очі – вогонь. –
Що-о, а ти мене вже не хочеш?..
– Ти ж недоступна мені, наче скала. Чи не так?
– Для тебе – так!
– І для Льоні, жида того, ги-ги, теж? – лісник тягнув со-
ломинку.
– А ти як си гадаєш? Олена брови звела. – Кажи, не мовчи.
– Я-а знаю-уу... Ага, забув: ти ж Йвана десь маєш, хоч,
знаю, палко Яся любила. Так, так, – Федека притакнув голо-
вою.
– Дурний! Він, Йвась, далеко, ти поруч... Знаєш, я переду-
мала... Як хочеш, то...
– Олено, ти що – не жартуєш? – лісник розтягнув рота від
здивування. – О, якщо так, то озолочу тебе, вбережу...
– Чим і від кого? Від кого, від чого, Кирильцю?
– Ну, знаєш... Від злиднів, Смульсона, а може, й Сибіру. А
ще, коли схочеш, то і Йвана із тюрми витягну. Я такий, я змо-
жу, всьо... – Федека замовк. Згодом: – Знаєш, я собі подружнє
життя ламати не стану, а так... Прошу зі мною побути... Будь,
поки кров лихоманить і сили нуртують.
– Ага, то, значить, тобі любаскою бути... – Олена очима
заблискала. – Гадала, що ти лиш на тих, що нас “визволяли”,
працюєш, але, бачу, й на себе.
– Та то, знаєш, т-такі часи нині. Хто не з ними, той проти
них. Росіян, значить. Такі – вороги їхні...
28
– О-о, бачу, ти ще й патріот... А знаєш, як Москва каже?
Що сльозам не вірить... Чув, ні?
– О, то вже занадто! Москва не така, вона – столиця кра-
їни:
Якої-такої країни, Федеко?
– Якої, якої... Нашої, так.
– Боже, а я, дурка, мислила, що ти лише ліс любиш... Кльо-
ци, гроші, чисте повітря, кобіт... – не хотіла, але вколола лісни-
ка Олена. – Колись тобі, може, пам’ятник совіти поставлять.
Ще й напишуть: “Кирило Федека, як і Льоня Смульсон, – ге-
рой. Комуни герой. Він – вірний син партії Лєніна-Сталіна”. А
ще “герой” підневільної України. Ка-пець!
– Го-го, а ти, бачу, баба грамотна... Зразу видно школу Іва-
на Чмоли, навчителя нашого. Ну, того, з гімназії.
– А ти як гадав? Чмоли, так, із Дрогобича, що був замор-
дований. Ким – не буду казати... Сам знаєш. І грамотна я, а не
неук... Я – попіл землі, не полова. І не яничар, знаєш.
– О, виходить, я яничар, так? В полоні у росіян був, ви-
школили, так?
– Так, ти в полоні неволі, як раб. Як раб із рабів. Але, знай,
колись рабство те впасти мусить!
– Еге, бачу, ти справжня бандерівка! Дай тобі кріс – і мене
заб’єш...
– Тебе? Тебе – ні. Тебе забуття вб’є, Кирильцю. Й довічне
прокляття, якщо не покаєшся. Вб’є як багатство тото: було –
загуло... Ні багатства, ні пам’яті про нього.
– О, бачу, ти ще й ідеалістка. З характером.
– А ти... а ти хто, Федеко, хто? Ага, бачу, не знаєш. Тоді
скажу, ой, скажу. Ти – матеріаліст яловий. Звісно, ідейний – по
Марксу і Леніну. Ніби не знаєш, що матеріалізм цей антигу–
манний, проклятий, мов той син тьми, що у пеклі. Від нього,
рідний, від нього всі наші лиха. В Україні – також.
– Ти що? Може, не треба отак, полегше.
– Гой, не можу на тебе дивитись. Іди! – Олена гірко всміх-
нулась. – Бачу, що наша гімназія тебе нич не навчила. Даремно
у мене все списував, каюся.
– А хіба все списував? – Федека скривився.
– Від ятя до коми – усе! Аж очі косило...
– Та я тобі, знаєш що... – Кирило підніс вгору руку.
29
Може б лісник і вдарив Олену, якби не Ясько Касперків,
що невідь-звідки взявся.
– Тпру-у-у, тихо! Не треба, – Касперко став поміж одно-
сельцями. А що лісник далі брався до бійки, кулаком спинив.
Легко так: попід ребра...
– Та-а я-а, ккому треба, скажу... Йой!.. – заікаючись, Ки-
рильцьо хапнувся за голову. – Йой, що я кажу...
– Знаю, що скажеш – сім’я таке... Йди, блазню, кажи –
живо! Зараз, ну! Червоні – твоя армія, тил... Донеси! Хлібо-
давці вони, “визволителі”... – Ясь зло посміхнувся.
– Ти теж собі мав свою армію – Крайову. Гадав, що не
знаю?
– Крайова чи ні – не твоє діло, бидляку. І ті, і ті – воя-
ки були... Себто українці, поляки. Енкаведисти твої лиш собі
України бажають!
– Бажають? А ти-и?
– Я-а? Я, хоч і поляк, але чужого не хочу. Шляхта таке
бажала, не я. А ще я – українець, тут родився, живу.
– Пхе! Ого заспівав. Патріот, значить. Чому? Через Оле-
ну, хі-хі, може?
Ясько – гроза: ліснику під ямку, по ребрах. Штурхана,
копняка.
– Ах ти, псякрев така! Ану, марш, мерзотнику, з хати!
Марш! – і далі копав Федеку, виганяючи.
– Яську, не треба. Він, собацюра, тебе і мене живцем в
сиру землю запхає. Ні, не один, а разом із тими, що нас “ви-
зволяли”.
– Ага, вовка боятись – у ліс не ходити. Не бійся, Олено,
не бійся. На нього, собаку, як і на “визволителів”, ще не одна
куля знайдеться.
– Йой, а що з Україною буде?
– А буде те, що має бути: Христос воскрес, воскресне й
Україна! Повір. – А що Олена руки ламала, додав: – То тобі і
поляк, і українець говоре. Головне: рівно іти, хоча б по стерні,
а йти. Хоч босо, а йти! Йти, йти, йти...
30
9
Олені знов сон приснився. Такий, як попередній. Страш-
ний і потворний. Вона бігла, бігла по вузькій стежці, що вела
на стрімкі верхи. Босою бігла. Гостре каміння до крові сто-
пи кололо, з-під ніг зі свистом донизу котилось. А щоб не
зірватися, Олена чіпляється терносливу і глоду – колючих,
чіпких, жилавих. Йой, за нею женуться чорти... Аж три – у
совіцькій формі, зі зброєю. У небо стріляють, кричать: “Стой!
Стрелять буду!” – Олена далі бігла. Падала, вставала, зно-
ву падала. І знову бігла. Нарешті спинилася. Перед нею три
прірви, як пітьма, чорні. Куди? У середню кинулась... Антип-
ки за нею. У долині спіймали. Потирають руки – радіють. Ці-
лують і... роздягають. “Да-а, красівая птічка. А ноги, а грудь
– сука, жізнь отдам”.
На цьому Олена збудилася. Оличчя горить, голова сохне.
Усе шукала розгадку: що віщує той сон? Збирала докупи думки,
а вони розліталися, неначе пір’я. Розлітались далеко, далеко. Пе-
ред очима все ті ж чорти – аж душа мліє. Совіцькі чорти. Зі стя-
гом червоним, із серпом-молотом... З “калашніком” за плечима.
Не встигла Олена сон як слід перебрати, як на порозі
Фросина Дідущин, голова церковного комітету.
– О, ти нині рано, Фросино. Не чекала-м тя навіть. – Оле-
на стривожено.
– Олено, якщо я невчасно – піду. Вже йду.
– Та ти що, Фросю? Я тя не гоню, – Олена із острахом. –
Навпаки, я тобі рада. Дьикую. Прошу, присядь, – Господиня на
ослоні коцик розгладила. – Осьо-сьо сядь.
– А я то гадала...
– Викинь з голови, Фросю. Ми ж подруги. Давні і, голо-
вне, вірні. Еге?
– А ще і сестри – у четвертім коліні, правда. Моя прабабу-
ся і твоя – були собі сестри. Рідні, еге.
Фросина Дідущин не на жарт стривожена:
– Бачу, на тобі нині, сестро, обличчя нема. Щось стало-
ся, так?
– Знаєш, мені нині сон прикрий приснився. Такий сон, що...
– Ет, пусте, знаєш. Куди ніч – туди й сон, – по-філософськи
мовила гостя. – Ліпше скажи, як нам далі жити? Га?
31
– Та-а, якось буде. Світ – як казка, на всьо – Божа ласка.
Так моя мама казали.
– То воно так... Але життя нині, мов той, що весь час тоне:
за бритву хапається, аби якось вижити.
– Либонь, правду кажеш: хапається... Сущу правду, ав-
жеж.
Якусь мить молодиці мовчали. Згодом Фросина:
– Знаєш... Олено, я не просто так до тебе прийшла, – по-
друга у вікно заглянула: нікого. – Чула-м, що совіти хочуть
нашу церкву закрити.
– Та ти що! Не чула-м, – Олена об поли футерка руками
вдарила. – А чому – знаєш?
– Бо отець Ізидор Дуб не хоче на православіє стати. На
московське православіє тобто. До Дрогобича викликали,
вмовляли, страшили – ні і ні! Каже: хочу й надалі греко-като-
ликом бути. Край!
– А я того й не чула.
– То ще не все, сестро. Нашу їмость, Іванну Михайлівну,
зі школи вигнали, – Фросина затихла. І далі: – Як видиш, ва-
кансія є... Ти вчителька, йди, просися – мо’, візьмуть.
– Ти що? Я ж не вар’ятка. По-перше, їмості місця не хочу.
Друге: не взяли колись, не візьмуть й тепер. Прецінь, за ті
вчительські студії, що мала-м по матурі, я вже запімнула. Те-
пер – колгоспниця я, стовідсоткова. І хлопка я, хлопка – з
діда-прадіда. Наче не знаєш?
– О, коли так, то не бануй дуже. Як мовиться, взьив дідь-
ко Івася, най бере і колиску, – гостя закрила цю тему.
Через якийсь час Фросина знову почала:
– Як ти, Олено, гадаєш, церкву закриють чи ні?
– А не подавляться, ні?! – Олена з місця зірвалася.
Сюди– туди по хаті, по хаті. Нервово, гаряче.
– Не гарячися, Олено, – Фросина заспокоїла подругу. –
Знаєш, село на таємній сходці зійшлося на тому, аби у неділю
“живий ланцюг” утворити. Навколо церкви. Мо’, той диявол
червоний відступить, га? У крайньому разі голодувати буде-
мо. Всім селом – хата в хату.
– Ойо, всім селом, кажеш?! – Олена замовкла. Знову: –
Стрибки теж нич не їстимуть? Лісник – теж, мабуть... – Оле-
на з іронією.
32
– Стрибки, звісно, бояться: Кирило Федека свою скрипку
до-обре грає... Кажуть, що його скоро зроблять парторгом.
– Фу, бридота яка! – Олена аж сплюнула. – Тоді і птах не
сяде на хату. Усіх заклює...
– Не журися, Олено. Збанок, як знаєш, до часу воду но-
сить. Буде кришка і йому, перекотиполю тому. Чує моє серце,
що буде.
Дві подруги вирішили: село вночі листівками обліпити –
на захист церкви і прав громадських.
10
Неділя. Все село у листівках. Їх – наче листя. Кругом.
Писав Довжик Микола, брат Олени. Вправо, вліво косив, аби
руку змінити.
Олена ранесенько встала. Надворі сіріє. Значить, можна
до церкви. Тре’ поспішати, аби влада ключі не забрала. Ви-
йшла надвір. Наслухає. Навколо тихо, наче у вусі. Поруч ні-
кого, лиш мальви – красні і теплі. Горять. Олена прискорила
хід – йой, крижі звело, у вухах гуде, а голова обертом. Ли-
бонь, від безсоння. Щож, болить, не болить, але треба йти,
бо хто рано встає, тому Бог дає. Вірить: Господь Бог і тут по-
ратує. Пора!
Десять хвилин – і Олена на згірку. Мальовничім, з чудо-
вою оглядовістю. Церква дерев’яна, на три куполи, у Самборі
куплена – за сільську складку. Височить на місці згорілої. По-
відають, отець Іван Дрималик сто фір нашукав, аби її, церк-
ву оту, до села перевезти. Селяни радіють: церква тризрубна,
триверха, вгорі три шоломові бані на світлих восьмериках. А
ще тридільна у плані, бабинець, нава, вівтар. Має бічну нішу
– капличку. Поблизу височить оригінальна дзвіниця – висо-
ка, із зрубного, гарної оздоби дерева.
– Боже, хіба таку красу можна замкнути? Ніколи! – Оле-
на голосно. Нараз оглянулась: слава Богу, нікого поруч. – Ну-
ну, закрити надумали. Ніколи! Чуєте? Ніколи! Бо, якщо хата
– прихисток, а поле – життя, то церква – стежина до Бога, до-
рога у вічність. Її, церкву святу, тре’ захистити – від варварів,
дикунів новітніх... – Олена кулаки стискує.
33
Добре, що отутечки люди. Вже їх багато. З Хворощі, ін-
ших сіл. З Комарна, Дрогобича. Хоробрі є тут, є й боягузи. А
нам дубів треба, а не верб і беріз. Дужих дубів, українських.
На жаль, маємо ще слимаків, лицемірів і зрадників. Правда, їх
небагато, але вони є. Ну, хоча б той Федека. Коріння – вкраїн-
ське, а гілля – чуже. Гріхів має стільки, як волосся на тім’ї. Він,
нендза, потрафить те, чого й жид не зуміє. Таким Кирильцьо
і в гімназії був: де не посій, там і вродиться. Досить часто ко-
гось він здавав. Треба, не треба – Кирильцьо завжди під рукою.
Директору, постерунковому, дифензиві. Тепер, бач, ще більше
“розкрився” – перед ворогами. А ще вчепився її, Олени, людей,
як сліпий плота. Федеко, лишися мене, ти чуєш?! Зі мною у
тебе нічого не вийде, бо, як мовиться, за мною і Бог з калитою...
Лишися й людей, чуєш?!.
Олена оглянулась: поруч неї Фросина.
– Ну, і Олена. Біжу, біжу – не догоню. Летиш, як машина.
– Ай, яка там машина? Ледве дома кості зібрала, насилу
тіло відпружила, – Олена оглянулась: ні, нікого. Спитала: – А
про Кирильця не чула, ні?
– Повідають, збирав комсомолію, аби листівки зривати.
– І що, послухали?
– Слава Богу, ніхто. Як від лихого втікали.
– Значить, не всі ще дияволу служать. Золотої клітки не
хочуть і Бога у серці ще мають.
– Мають, ая. Але як москалі церкву закриють...
– Хіба лиш москалі, Фросю?
– Не тільки вони, але й свої, прихвосні. Оті, що за владу
хапаються, як реп’ях ногавиць. І ті, що з хат не виходять, боя-
чись, аби їм на ніс не накапало...
– Боже мій, Боже, з такими нам ніколи держави не мати, –
на цьому їхня розмова скінчилася.
А люди усе прибували. Так багато вже їх – аж душа співає.
Всі, як один, за руки взялися – у кілька рядів. Отець Ізидор
теж тут.
– Дорогі люди! Чи дозволимо безбожникам нашу віру за-
брати? Питаюся: дозволимо?
– Ні! ні! ні! – майдан завзято.
– Дорогі мої! Вона, наша віра, від діда-прадіда. Вона нас
як націю зберегла, зберегла нашу мову, культуру. Прошу вас:
34
не даймо себе ошукати! Бо хто ми без віри? Дерево без корін-
ня, сіра отара, безправні раби. Ми – русичі, славного племені
вої, козацького роду сини. Разом нас багато і нас не здолати.
Чи не так?
– Так! так! так! – ствердні слова звеселяли серця.
Хотів всечесний ще щось додати, але збоку почулась ко-
манда:
– Рра-зой-дісь! – голос, як з пекла. – Каму гаварю-у? Ну!
– грізно і дико.
Ряди ще тісніше зімкнулися – раз попри раз. Плечем до
плеча, як до бою. Не люди, а тури! Не страх, а завзяття! Ма-
ленька лиш іскра – полум’я буде... Вороги це, мабуть, зрозу-
міли. Спинилися.
З-поміж них “коридором” брів вірний пес влади – Кири-
ло Федека. Розправивши плечі, почав:
– Родаки мої, ми церкву не закриваємо. Ми хочемо вам
нову віру дати. Православну. Ще князівську, оту...
– Ся віра не наша – московська! – хтось із юрби.
– А ще від диявола, може... – це інший голос.
– Не канонічна ця церква, – то Ганна Селючка. – Так-так,
про московську кажу.
– Стуль-си писок, корово! – Федека до Ганни.
Збиралися хмари – чорні, густі. Зривався і вітер – силь-
ний, поривистий.
– Йой, нині побоїсько буде, – Олена Фросині шепнула. –
Біду оту хмаровиння віщує. Підніми голову. Бачиш?
– Не бійся, бо...
– Рра-зой-дісь! Каму гаварю, а?! – кричав, як ошпарений,
Льоня Смульсон і раз попри раз у небо стріляв. – Ребята, в
атаку!
Тут сталінські “соколи” на людей кинулись. З кулаками,
кольбами, із матюкнею. Під натиском де-не-де розривались
ряди, відступали люди. Раптом священик підбіг.
– Жодного кроку назад! Втратимо церкву – Україну
втратимо! Чуєте чи ні? Вволіть мою волю, прошу. Люди...
Пролунав постріл – раптовий, як грім з ясного неба. Гуч-
ний і протяжний. Отець Ізидор впав. Руки, ноги в траві, як
крила у птаха, ряса у крові, біля вуха цятка червона.
35
– Боже, за що мені так? Що людей я люблю, Україну? –
сказавши це, священик замовк.
Люди до нього: слава Богу, живий, лиш поранений.
А тут знову стрілянина. Вже зблизька, раптова. Кулі – в
повітря. Енкаведисти градом на землю, як кички, попадали. З
ними і їх прихвосні. Смульсон тікав, як навіжений. Через пло-
ти, в кукурудзу. Тікав, де очі гляділи. За ним – кулі... На жаль,
втік, собака. Кирило Федека вкляк на коліна. Просив– молив,
наче Юда:
– Люди, простіть! Помилявся, не знав...
– Що, Кирильцю, не знав, що? – тепер Олена питала.
– Що... що... – далі лісник не міг говорити.
– Що Україну треба любити?.. Це, либонь?
– 1-і це, може... Командире, прости, Боже, помилуй... – го-
лосив.
Фросина лісникові просто в очі:
– Ха! Яке невинне створіння – у темряві... Аж сяє, але ду-
шею люцифера.
– Як турецький святий!.. – то Ганна Селючка.
Підійшов “Грізний”, сказав:
– Святий, не святий, а перекотиполе, пирій. Про тебе кажу,
гимане, – до Кирила.
Хтось з гурту кричав:
– Командире, не морочся з тим драбом! На гілляку його,
як собаку!
– Ану, гнидо, встань! – Олесь Хмара до Федекової скроні
револьвер притулив. – Що, сучий сину, гадав, що життя повне
квітучих садів, запахущих трав, співучих птахів? Ні, мій коха-
ний, ні. Є в ньому й корчі, болота, прірви. Є в ньому такі, як
ото ти: слимаки, зрадники, боягузи. – “Грізний” очі заплющив,
палець на спуск. – Ні! Не візьму гріха на душу. Іди й пам’ятай,
де твоє, собако, коріння. Іди!
Лісник, мов злодій, за хату шмигнув. Як тікав, почув від
Олени:
– Гей, Кирильцю, мене вже не хочеш? Ні?! – вирвалось у
неї. “Нічого, най усі знають: Кирило – собака!” – подумала.
За Федекою, наче тінь, смикнула й Анеля Касперко. Мов
та вивірка, собою крутнула. Сідницею, стегнами, усім тілом.
І – щезла.
36
Йшов час, а влада з людьми далі грала вар’ята. Страши-
ла, мучила, на сибіри вивозила. Словом, у дугу гнула – спасу
нема. Люди мовчали, корилися. А що мали робити? За владою
тою беззаконня, Москва...
11
– Гей, люди! Вночі наша церква згоріла, – спозаранку
Фросина Дідущин, немов ланкова, оббігала сусідів.
Справді, церква згоріла. До цурки. Боже, якби тільки
вона, але й люди: щось з тридцять душ, може. Три стрибки,
яким чекісти не довіряли, одна вчителька, баба Ганна Кузиха
– це точно. Згоріли й інші, яких не можна було упізнати. Були,
либонь, й з інших сіл.
Коло церкви хмара людей – “опери” зігнали. Своїх, з ін-
ших теренів. Скрізь крики, плачі, тихий шепіт. Льоня Смуль-
сон гонорово із “газика” виліз. Вид заклопотаний, сумний.
Співчутливо:
– Про-о-клятьє! Да-а, сматрі-ка, что еті бандіти надєлалі.
Сожглі церковь, своїх... Даже старую женщіну не пожалєлі, сукі.
– Ні, це ваша робота! Ваша! Ваша! – люди кричали. Кри-
чали й Славко Коцюба та Богдан Недоля – сільські хлопці.
Безвусі іще, але вже при злості.
– Якби не ваша, то не кликали б нас на оглядини, – гукало
марненьке дівча.
– Ваша, ага! Аби тінь на бандерівців кинути, – то була
Олена. На обличчі у неї – втома, ув очах – завзяття, відвага.
– Дурко, мовчи. Не бачиш огень... Так і ти спопелієш, – у
юрбі хтось за рукав Олену хапнув.
Вириваючись, Олена гукнула:
– Ну і хай! Попіл – теж символ. Символ волі, життя.
Люди поволі розходились. Йшли понуро, як стадо у непо-
гідь. Йшли, горем убиті. Олена стояла на місці. Красиво сто-
яла, наче берізка у густім переліску. Гарна – як вся Україна,
гінка, наче явір. Богиня! “Ай, що буде, те буде: двічі не вмира-
ти...” – подумала.
Олену за руку хапнув Льоня Смульсон, револьвер до
скроні приставив і, як бик, гаркнув:
37
– Да-а, знал, что ти – чьортово сємья, но чтоби ужо так...
– в сині очі плюнув. – Ти сматрі, ми єй, сукє, свабоду, а она –
рогі... Дєрьовня! Хамло! Навоз!..
– Не вбивайте її! Вона, бачите, хора... На голову хора... –
Фросина намагалась врятувати Олену.
– Хора... А что ето такоє? А-а, больная. Я і нє знал. Ха-ха,
на передок, может... – насміхався Смульсон. – Ні-ча-во, ха-
ха-ха, на мнясо пайдьот! – й далі зуби шкірив. Враз закоман-
дував: – Нікіта, нє віжу работи. Ну!
– Ану, рукі за голову! – підлеглий ревнув, мов ведмідь.
Руки Олені шнурком обв’язав. – Ать, ять, твою мать – с нами!
Нємєдленно, ну! – Олену кольбою в плечі, по ногах шпіцом.
Олена все ще не йшла – впиралася. Її знов били. Як з
рота кров потекла, голосно мовила:
– О, тепер бачу ціну нашого “визволення”. Що ж, люди,
дивіться. Бачите? Отака совіцькая власть, бачите?
Ті, що залишились, мовчали: боялися. Мовчала й Фро-
сина, бо знала: не порятує Олену, а себе погубить. Треба ж
комусь і... вільною бути. Ну, хоч би для зв’язку з лісом...
Анеля Касперко, що була поруч, Олену вколола:
– Політика, знаєш, діло поважне. То не то, що з чужим
хлопом спати, Олено. Так, так. Ґутбай, допобачення!
Насилу Олену запхали у “газик”. Пручалася, хоч знала:
даремне. Поїхали. А куди – ніхто достеменно не знає. Не на
курорт, звісно.
Де Олена тепер – село не знало, не чуло. Пропала не-
бога, як зимою листя. Одні поза очі Олену повчали (“Дур-
на, не вміла тримати язик за зубами”), інші, навпаки, обо-
жнювали: “Щаслива! Сильним духом щаслива, Україною,
волею!” Треті, оті хатокрайні, як німі, мовчали. Вони своєї
тіні боялися.
Небо – у ґратах. Темна камера. У ній Олена. Врешті до
тями прийшла. Боже, все болить, мов праником збита. Ноги
попухли, руки, як вата, висять. На всім тілі рани, ніс переби-
тий. Болить. Ниють печінка, нирки. Ой, що з нею зробили?
Кати... Нелюди! – Олена знову поринула в забуття, знепри-
томніла.
Коли до тями прийшла – мала таке видиво. Ось один
промінець, другий – усе, як в люстерку. Що це зі мною? Що?
38
Згадала: купа попелу з церкви, обгорілі тіла, чорна сажа,
натовп людей, вороги... Он Смульсон, Кирильцьо, Анеля, сол-
дати. Усі вони вороги, зрадники. І – людське горе.
Олена ще раз знепритомніла, але не надовго. Руки-но-
ги дуднять, біль у спині такий, наче потовкли ціпом. В очах
рябіє, голова розколюється. Боже, то таке життя наше, га?
Прости мені, Господи. Ні, не до Тебе питання – до влади.
Так, було тяжко за Польщі, за Австрії, проте... Проте жит-
тя було все-таки наше, вкраїнське: мали “Просвіту”, това-
риства різні, свої свята. Та й за німців – трохи наше було.
Лише москвин порядкує, як у своїй хаті. Цинічно, нахабно,
жорстоко. І нема на то ради, спасу нема: тихо сиди, наче
миша. Ага!..
Чує Олена – двері відчинилися. Тихо, зі скрипом. Якийсь
офіцер перед нею. Низькозадий, черевце здуте, очі булькаті,
ніс весь в бородавках.
– Ну, как самочувствіє, тьотя? – спитав, тримаючи зброю
напоготові. Так, ніби Олена могла на нього напасти.
– Як у раю, мій начальнику.
– Да-а... А ада, гражданко, нє хочєшь? – нервово очима
повів.
– Навіщо? Я тут маю пекло, не бачите?
– Е-е, то только начало. Оно, пекло, єщьо впєрєді, вот уві-
дішь! – офіцер подав знак, що треба йти.
Олена:
– Куди?
Офіцер:
– Туда! – показав на двері. – В пекло, канєшно.
Так, пекло було, і в ньому Олена.
Льоня Смульсон, що у Дрогобичі мешкав, тримав баклаж-
ку в руці. Був уважний до неї. Пив, жартував і сміявся. Згодом
розпочав допит:
– Фамілія, імья?
– Ніби не знаєте, га? Ну, Олена Довжик.
– Я здєся старшой! Твой год рождєнья?
– Пощо питаєте?
– Таково майо право! Ну, коль хочєшь, то... влюбльон я в
тєбя... Нравітся, нет?
– Закохані, так? У мене, в селючку? Ви ж офіцер...
39
– Да, офіцер. Ну і что? Работа, знаєшь, такая... К тому же,
я – холост, голодєн... Нравішься – что подєлаю? – Смульсон
ще трохи хильнув.
– Ой, чи ж би так? Бачу, присохли вуха до святого духа...
– Что ето значіт?
– А те, що ви голодні...
– Ну, не так что б уж... Девушек много. Харошіх, плохіх.
Ти – прелєсть моя, любовь, знаєшь. Ти мнє от Бога. Нє так? –
Смульсон затис Олену в обіймах. Щоб цілувати.
– Ні, ні! Не треба. Хіба-бо не бачите, що пішло мені з Пе-
трового дня?..
– Я не Петро, я – Льоня.
– Знаю, що Льоня, але я... звикла хлопка, а ще, бачите,
вся подрухотана.
– Отдайся! Сознайся! Тогда отпущу.
– Хе, у чому зізнатись?
– Что я тебе нравлюсь.
– Що ж, могла би зізнатись, але ми різної крові. Я – укра-
їнка, а ви...
– Я-а? Каєшно, я рус-скій...
– О, що я чую? Ви – руский? Невже?
– Да! Мать русская, а отєц юріст. Тєпєрь уже нравлюся,
да?
– Хто? Ворог?
– Ша-а! Я – враг, да? Ну ти і дайошь, сволочь! – Льоня
заскрипів зубами. – Валєра, ко мнє!
Глухо гуркнули двері. Підійшов військовик. Руки – гирі,
очі – колючки. Кат. Потираючи руки, чекає команди.
– Вот она, сука! Єй – баню горячую... Ти понял?! І-і мо–
жешь...
– Так точно, таваріщ майор!
– Ха! Дєйствуй!
Валєра зняв з себе кітель, сорочку. Наказує:
– Лло-жісь! – із Олени блузку зірвав. – Да-а, ну-у і рос-
кошь, знаєшь, роскошь – нє жєнщіна. Нє грудь, а сладкая
роза... – офіцер руки за пазуху. Цупкі, як жаба, холодні.
Ні! Олена – фортеця, вогонь. Гвалтівнику по пиці, по
пиці. Де взялися сили? На тобі, на!
40
– Відійди, сатано! Я спрут, задушу! – нахабі пальці в очі
пхнула. – Так, так, як гниду, задушу.
– Да-а, суко... Ти єшчо пожалєєшь, – кисло скрутив губи
Валєра. – Робята, ко мнє!
Увірвалося троє. Дебелих, крутих. Губи вузькі, тхнуть пе-
регаром. Один із катів:
– За работу, таваріщі! Смелєй, ну!
З Олени весь одяг зірвали. Гола, як мати народила. Руки,
ноги коліньми притисли. Валєра, наче бугай, наліг на свою
жертву.
– Смєло, Валєра! – хтось із чужинців.
Олена кричить, виривається. Зубами за ніс...
– О-йой, что дєлаєшь, дура?! – Валєра крутнувся, як пис-
кур, схопившись на ноги. – К столбу єйо, суку, к столбу!
– Нє-ет, єщьо нє время!
Хижі ручища хапнули Олену за ноги – і давай, як лантух
волочити. По мокрій долівці, по сходах. Туди-сюди, сюди-ту-
ди: пусть подихаєт...
Господи... содома, гомора, кров... Це останнє, що пам’ятає
Олена.
До тями прийшла десь серед ночі. Вона при стовпі, обкру-
чена дротом. Гола вся, мокра, тремтить, усе тіло дуднить, немов
праником спране. Олена хоче глибше дихнути – не може: щось
гостре засіло в легенях, то, мабуть, ребра поламані. В грудях
щось клекотить, як у казані. Хрипи і хрипи. “Та-ак, пішло мені
аж тепер з Петрового дня...” – гірко подумала. До неба Олена
склала руки. Ніжно так, як колись, у дитинстві:
– Господи, візьми мою душу! Мо’, більше не витримаю... –
і знову зімліла.
– Йо-майо, твою мать... Жівая! – Смульсон копнув Олену.
– В лазарет єйо, суку, а патом... на пересилку. Да, на Сібірь єй,
суке, дарога, – розпорядився Льоня. І до Олени: – Знай, мразь,
ето только цвєточкі...
12
Фросині Дідущин невтямки: де зараз Олена? Що з нею?
Жива, чи, може, вже перед Господом Богом? Кого не питала
41
– не знають. Ні люди, ні стрібки, ані влада. Може, хтось знає,
але не каже: боїться. Страх – наче вітер: віє, не гріє. “Фросю,
Олена в Дрогобичі. У катівні, тій, що на вулиці Стрийській”, –
Ясько Касперків на вухо шепнув. Від кого дізнався – мовчить.
Хтось, мабуть, зі “своїх” передав.
Боже, чи тій Олені тото треба було, га? Казала-м: ходи!
Не послухала. А тепер маєш... Могла обережнішою бути, хи-
трішою. Пішла на рожен, і що маєш з того? Що-о? Голод,
холод, тортури. Їй, Фросині, внутрішній голос: “А що мала
робити? Що? Змиритися з ворогом, скоритися, так? Щоб
вічно бути рабою? На колінах, в неволі?” А й справді, на
колінах, в неволі... Боже, скільки Україні терпіти? Терпіла
татарів, Відень, Варшаву... Тепер, бач, Москву... Може, вже
досить, ні? Хіба ми сліпці і не бачим, як з нас москаль жили
всі тягне? З рідних хат виганяє? Ще рік-два і п’яна орда нас,
українців, живцем у могилу запхає, як у тридцять другім,
третім... Якусь ще часину – і всі будемо за дротом. Колючим,
холодним. Без волі будемо, як птаха у клітці. А ще, кажуть,
хижа Москва нам наче якусь “дружбу народів” рихтує: один
народ, одна мова... Всі брати: “старший”, “молодший”... Ага,
добра то “дружба” – як вовка і ягняти. Ні, краще смерть, ніж
неволя! Інші народи, диви, своє вборонили, а ми? Навіть
Польща – і та має кордони, рідну мову, культуру. Що маємо
ми, що? Злидні, розбрат, наругу. Правда, Росія нам, укра-
їнцям, ще й якесь “всємірноє братство” готує. Звичайно, на
чолі з “старшим” братом. Отим “братом” – з Московії. Ой,
їхнє “братство” тото нам, українцям, печінки ріже. Бігме,
мав Гриць Сковорода рацію щодо “любові” Москви до Укра-
їни, коли казав: “Нєравноє всєм равєнство!” Так, золоті сло-
ва, знаєш. Тарас Шевченко теж закликав нас, українців, не
коритись північній сусідці: “Борітеся – поборете!” Те саме
казали Франко, наша Леся. Так, так, поборемо, якщо завзя-
тими будем, єдиними. А ще...
У вікно хтось постукав. Надворі темно, як в ямі.
Хто це? – Фросина тривожно, бо й сама “на валізі” си-
дить. Бо, може, її теж у Росію...
– Це я, Ясько Касперків.
Відщіпнула двері Фросина. Манить рукою:
– Заходь, заходь, Божа людино.
42
Ясько сидить на ослоні. Веселий – аж сяє. На ньому нові
штани, сорочка-вишиванка. У сорочці – кутасики. Яскраві, бар-
висті. На рукавах і на вилогах. Чоботи нові, юхтові: рип, рип...
– Яську, бачу, в тебе нині свято якесь? Так?
– Як кому, Фросю, – гість посміхається. Щиро, невиму-
шено.
– Не розумію... Кажи ясніше, я прошу.
Ясько порився в кишені, витяг цигарку. Не запалюючи,
два-три рази пакнув, почав:
– Ге. А що ту розуміти, Фросю? Віднині вільний я, як ко-
зак. Вільний від комори, від дисципліни і від жони, знаєш.
– Ну, щодо комори – тебе розумію. А щодо Анелі... А що
буде з дітьми – ти подумав?
– А що тутай думати? Діти дорослі, свої стежки-дороги
вже мають. Живуть.
– Як по правді, мені шкода, Ясю, Анелі. Вона, щоб хто не
казав, жінка тобі, дітям мама.
– А нащо мені жінка така? Лицемірна, брехлива. А ще мені
зраджує. На кожному кроці, ага. Із тими...
– Так, то, знаєш, поважна причина. Про це, правда, я дещо
чула, але не завжди у це вірила. – Фросина співчутливо на Яся
глянула. – Ой, трудну ти, Ясю, дорогу вибрав собі. Ой, трудну.
Без роботи, без хати. Що будеш робити? І де будеш жити?
– У світі, Фросино, у світі. А він – широкий, просторий.
Не перевелися й добрі люди. Ге, якщо приймеш, то і в тебе за-
мешкаю... Ми ж не чужі – вчилися разом.
– У мене? Ти ж Олену любиш!
– Тоді до лісу піду. І жити тамка буду, і працювати.
– Підеш до “Грізного”, може?
– Може, до “Грізного”, а мо’ до Олени...
– Якої Олени?! Ти що, збожеволів? Вона в криміналі.
– У лісі вона, у лісі, – Ясь усміхнувся. Як на пересилці
була, що у Бориславі, звільнили її.
– Хто?
– Ніби її чоловік, Олесь Хмара, інші. Недавно то було, зо-
всім недавно.
– Було їм то зробити нелегко. Не так?
– Легко, нелегко – зробили! Бог був їм у поміч. Тепер вона,
Олена, тамка, де і мені пора бути. Тобі, либонь, теж, Фросино.
43
– Так, бути. Тамо-там бути! Себе, як-не-як, я розумію, бо
українка, а ти, знаю, поляк. І... український повстанець? По-
ясни, прошу.
– Авжеж, поляк. Так, по крові – поляк, по життю – украї-
нець. Такими були й мої предки. Таким і я буду.
– Чекай, чекай... Хіба ідеї УПА – то тобі? Знаю, була ще
й інша бойова сила – Армія Крайова, наприклад. Себто поль-
ська, не наша.
– Була. Ну, і що? Але я, поляк, що тут народився, її не під-
тримував. Як, чому? – Ясько чоло розім’яв. – Тому, що Варша-
ва собі нашої України бажала.
– Упівці чого і кого бажають собі? – кинула бистрий по-
гляд Фросина.
– Во-они... теж України бажають. Своєї, звісно, не підне-
вільної. Таке їхнє, українців, право: свою мати державу, – Кас-
перко замовк. Згодом додав: – Не дивуйся, що я, поляк, так
кажу. При уряді УНР*, здається, були і жиди. Й нічого: Украї-
ну будували...
– О, не дай, Господи! Видать, то були не ті жиди, що тепер,
далеко не ті. Теперішні – п’явки, приблуди. А ще нахаби, щоб
знав. Зі всіх сторін обклали нас, українців, як собачий хвіст
реп’яхи. Ще трохи, трохи – і геть ожидовієм усі. Так, так.
– Не ті. Я теж думки такої, – Ясь тричі через ліве плече
сплюнув: згинь, лихе, згинь! – Нам не треба Мойсея, маєм сво-
їх...
– Ясю, я тобі вірю. Ти і поляк, і українець – з великої лі-
тери. Побільше б таких, як ото ти, в Україні. Либонь, українці
давно б мала свою власну державу.
– Я теж так гадаю, – Касперко під стіну пересів: вікна вуха
мають...
Як вже був на ногах, гість спитав:
– То що, Фросю?.. Підемо, битися будемо?
– Я, може, ні: жінка я і роки вже не ті. Іди ти, ти роком мо-
лодший за мене. І здоровий – як тур.
Касперко задумався. Потім:
– Ех, як шкода! Україна в неволі, а ти... Ідем, разом будемо.
Будеш зв’язковою, а як ні, то шити, прати будеш. Я – воювати-
му. За Україну та її волю. Гаразд?
* УНР – Українська Народна Республіка.
44
– Гаразд, Яську, гаразд, – Фросю спазми душили, водно-
час радість брала: може, справді повстанкою стати, га? Віднині
стати...
13
Неділя. Свята, яку Бог послав. Люди, мовчазні, понурі,
збираються в клубі. Йдуть непевно, нервово. Якого-такого
голову колгоспу їм нині накинуть? Свого, чужого? Сивого
Йвана, колишнього керівника, мерзота червона на десять літ
за ґрати запроторила. Начебто за “розкрадання” добра, колгос-
пом нажитого, за поміч бандерівцям...
Сидить чоловік ні за цапову душу. Хоч не винен – і край!
Слава Богу, під кулі не вивели. Село пам’ятає Сивого, як чіп-
кого господаря, як порядну і чесну людину. А що колгоспні ко-
мори порожні – не його вина, ні. А тих, що в конторі, у сільраді,
в районі та області. Таких, ненаситних, – гать гати! Всюди. Їм,
лиходіям, потрібні були гуляння різні, збори, засідання. На
всі ці оказії кошти потрібні. А де, ади, їх узяти? У колгоспі,
звісно. Тож брали – скільки влізло. Брали для влади, собі, що
аж давилися. А тепер він, Сивий, винен... Ну і ну. Бач! А що
повстанцям якийсь мішок-два збіжжя дав, то що мав робити?
Хлопці ж свої, не чужі. Як і москаль, їстоньки хочуть. До того
ж документи справні давали: з печаткою, підписом. Зрештою,
чого ж тоді червона голота його, Сивого, головою ставила, га?
Було жида поставити чи того ж москаля. Ага, з розрахунку по-
ставили: най повстанці своїх убивають... Не москаля, ані жида.
Дивна політика, правда? Підступна і підла.
Правда, повстанці розум таки мали: тих, що примусили
владою стати, а також лояльних до них, – не чіпали. Навпаки,
помагали. Порадою, добрим помислом – щоб себе вберегти і
сім’ю. Бо знали: такі, як Сивий Іван, нікого не зрадять. Такі
знають, хто Україні волю виборює.
У клубі людей – ніде голці впасти. На лавах, під стінами і
при вході. Надихали стільки, що аж шиби потіють. Люди жар-
тують, нервують, але чекають. Високих гостей і нового голову.
Свого, чужого – їм байдуже. Головне: аби був людиною. Порад
селян влада не потребує: хочеш, не хочеш, а свого поставлять.
45
Надійного і, головне, ленінського гарту. Людям нічого, най, бо
колгосп цей, знають, колись та розвалиться. Як не тепер, то в
четвер, а розвалиться. Неодмінно розвалиться – як усе, що з
примусу. Бо він, колгосп, від диявола, бо його на людській біді
побудовано. А коли так, то він рухне. Рухне і влада! І нема на
то ради-поради. Коли, власне, рухне – то справа лише часу...
Ого, вже й начальство тут. Приїждже, місцеве. Цивільне,
військове. Останніх – третина. Сміється, брязкає зброєю. Дех-
то сідає за стіл – гонорово, пихато. Військові надворі взяли
“кругову оборону”.
Ті, що у президії, оглядають залу. Порядок! “Хай живе то-
вариш Сталін!” – це лозунг. Да, ха-ра-шо! – то начальство. Ха-
рашо, да, да! – їм вторять. Енкаведисти, нишпорки.
Єфім Колбаса, керівник району, відкриває збори:
– Харашо! Віжу, заданіє партії виполнєно: патрет Ста-
ліна єсть, красная скатерть єсть, лозунг і, главноє, люді єсть.
Много людей, да, калхозніков тоєсть, йолкі-маталкі. Ха-ра-шо,
— Колбаса позіхає і рукою рот затуляє. Видно, нудить його –
всього вивертає. Від перепою, напевно. – Да-а. А какой день
нинче? Да, да, воскресеньє. Залатой деньок, таваріщі. Божьїй
деньок. Районний начальник кілька разів гикнув. – Ну-у, за
дєло, таваріщі!
Єфім якісь папери гортає, гортає. Нервово, поспіхом. По
праву руку, ліву – усе відкладає. Знов: ті, що справа, – наліво, і,
навпаки, зліва – направо. Йой, капець – усе переплутав.
– Тіше, таваріщі, тіше! – Колбаса заспокоює публіку. – Я
січас, мінутку, – і знову папери гортає. Зліва, направо – усяк.
Видать, бідося йому, кара.
Видно, що не дасть собі ради – ніяк. Петрунька Бабій, го-
лова сільради, як і Колбаса, нервує. Хапнула папери, сортує.
– Ось списки, заяви, сценарій, – Колбасі шепче на вухо.
– Да, да... Ха-ра-шо! Ву!.. ву!.. – Єфім затуляє писок. –
Падаждітє, товаріщі, я сєчас, – підбіг до вікна, щоб ригнути.
Обтершись рукавом, на ходу почав: – Да-а, похарашело. Так
вот, йолкі-маталкі, таваріщі. Ми, значіт, собраліся здєся, чтоби
ізбрать, панімаєшь, предсєдатєля калхоза, значіт. Тіше, тава-
ріщі, тіше, – районовий очі на зал, що хвилював, наче море.
– Ву... ву... Значіт... – Колбаса знову затулив рот. – Что, нєту
води? Да, да, мінєральной, йолкі-маталкі.
46
Подали воду. Колбаса, мов у пустелі, миттю дві склянки
висушув. Тлусту шию погладив, круглий живіт. І знов:
– Так вот...
Раптом до столу підбіг Михайло Сорока, німий. І собі: ву,
ву – і рукою за склянку з водою. П’є...
– Нє-ет! – заревів, мов ведмідь, Колбаса. – То-о – патом!
Самому нє хватіт.
Німий сміється, кишки рве і... знов до води.
– Ах ти сволочь такая! – Єфім дав команду вивєсті! Ми-
хайла за барки, копняка – і надвір. Вдогін – матюки. Багато-
поверхові, московські.
Єфім знову пліт городить:
– Так вот, таваріщі, – ву, ву... – предлагаю вам Ведрінского,
Васю. Челавєк он харош, знаєте, Вася. Достойний. Баєвой по-
братім, так сказать. Капітан. Правда, на войнє глаз потєрял, но
відящій. Нє женат – давай дєвку єму, а! Чтоби зналі, роділся в
Саратове. Да-алєко отсюда, но нє бєда: ви єго, кажется, прімє-
тє, да? Ву-ву... Да, харош челавєк, йолкі-маталкі.
– Ні, не хочемо чужого, ми собі свого маємо! – хтось із
зали кричав. – Ну, хоч би того Брочка, а звати Михайло.
– А як не підійде Брочко, то ми іншого маємо. Він теж
ґазда добрий. Ну, Стефан Чайка, – у збори втрутився Дани-
ло Апостол, сільський фільозоф. – Чому ви не хочете? Га? Він
вам що, не до пари? Як бригадир, добре землю знає. Як п’ять
пальців, знає. Вдень і вночі знає.
– Какой єшчо “пари”? Пара – в котле... паравоза. К тому
же, нам нє двух предсєдатєлєй надо. Адін.
– Адін, вуду-вуду, адін, але, вуду-вуду, наш! – крикнув з
місця Іван Алілуя. – Чи знаєте, скільки у мене, пастуха, корів,
га? До півтисячі тягне. То ціла армія, знаєте. І нічо, даю собі
ради. Не офіцер я, а худоба мене, знаєте, слухає. А чому – зна-
єте? А тому, що я – свій і худоба – своя. Знайте! Я от...
– Вуду-вуду... – перекривив пастуха Колбаса. – Он... он –
тєрроріст! Нє прастой – міровой! Вивєсті! – до Івана підбігло
кілька військових. Копняки, штурхани – і за двері. Надворі
так його спрали, що корови майже три тижні свого пастуха
не бачили.
– Ну что, таваріщі, ви, панімаєшь, согласни? – Колбаса до-
купи папери зібрав. Руки під стіл: тремтять.
47
– Ні, не згодні! – Данило Апостол перечив. Пошкрябав
потилицю, кілька разів кашлянув. – Гей, стоп! Що за політи-
ка? Наших – до вас, ваших – до нас. Хіба справедливо?
– Вивєсті! Ву-ву... Так, значіт, надо. По-індустріальному
ето, по-калхозному. Політіка партії ето. Ну, ладно, йолкі-ма-
талкі. Кто “за”? Да, да, за Васю Ведрінского.
– Я – “проти”, – це Горпина Стоян, доярка. Повічте, чи
знає він, ваш Вася, як корові вим’я підмити, га?
– Вивєсті!
Кілька куль продірявили стелю. Колбаса глянув у залу –
рук, як дерев у лісі. Не по одній, а по дві.
– Харашо: 99,9 процента, – Єфім знову підбіг до вікна:
а-а-а... веа-а... Згодом: – Продолжай собраніє, Вася.
– Таваріщі, хотя я із Саратова, но українскій язик панімаю.
Воєвал здєся, на Волинє і на Вастоке... Так вот, вот... – Вася щось
довго шукав у паперах. – Да, єсть, єдрьона... Вот нам, єдрьона, надо
до колхоза, єдрьона, єщо нових людей прінять. Вот оні, трі заявлє-
нія, єдрьона. От Алєксєя Волкова – возлє окна он. Відітє? От Діми
Фадєєва – он в пєрвом ряду. Вон! І от Абрама Фінґельштейна – он
отсуствуєт. Все оні русскіє, єдрьона, но Україну любят, єдрьона.
І душой, і тєлом, єдрьона. Ну как, прінімаєм? Кто “за”, єдрьона?
– Чекай, вони теж із Саратова? – то знову Апостол, але
вже знадвору.
Колбаса втрутився:
– Убрать єго! Слишітє?! – до Діми Ілюшіна, командира
оперзагону.
– Я теж прошу слово, – Стефан Чайка підняв високо руку.
“А-а, все одно з бригадира скинуть”, – подумав. Спитав: –
І Фінґельштейн – руский?..
– Да, русскій, а что? – відповів Ведринський.
– Не тре’ нас дурити. Таких “руских” ми вже колись мали.
Понад сто душ мали – отих п’явок людських. Ми пам’ятаєм,
що вони, жиди, нам у селі наробили...
– Ну, сволочь. Вивєсті! – загарчав Колбаса.
Доярка Леська Береза, яку сміхи брали, спитала:
– Скажіть, а за що Ілька Лободу зняли? Ну, попереднього
голову.
– Нє тот голова, панімаєшь, – Колбаса відігнав муху, що до
очей лізла. – Помагал бандітам – зерном, коньмі, панімаєшь.
48
– Ну і що? Коні то наші!
– Да, билі когда-то, а тєпєрь, значіт, калхозниє, общіє.
– А-а... – ще намагалась щось спитати Леська.
– Вивєсті! – скомандував Колбаса. – Кто “за”, таваріщі? –
Єфім перехопив ініціативу у Ведринського.
Забрязкала зброя. У президії матюкня, нетерплячка. Рук
знову – ліс! Якби було можна, то були б і ноги. Одноголосно.
Понад сто відсотків...
Єфім Колбаса потиснув руки Ведринському і двом новим
колгоспникам. Спитав:
– Вопроси єсть, таваріщі?
Є! А ті три, що їх щойно прийняли, будуть сєять, пахать
чи... тільки жрать? – спитав Стах Ключник.
– В калхозє всєм, панімаєшь, работи хватіт, – Колбаса бев-
кнув, згодом: – У-убрать!
– Єщьо вопроси єсть, таваріщі?
Підняв руку Дмитро Чепіга:
– Товариш Колбаса, а чи у нас, хі-хі, ковбаса буде?
– Всьо будєт, таваріщі, всьо, только падаждітє. Будєт всьо,
как в Польше...
– Таваріщ Колбаса, нє в Польше, а в Россії, – шепнув Вася
Скотяра, молодий активіст.
– Ах, да! Будєт, как в Россії, йолкі-маталкі, – поправив
себе Колбаса. – Ясно, таваріщі?
– Як “шварцу” ясно! – хихотнув Дмитро.
– Что он сказал? – Єфім повернув голову до активіста.
– “Шварц” сказал. По-нємєцкі – “чьорний”, а по-нашему
– “чорно”...
– Ну вот і харашо, панімаєшь, – Колбаса заспокоївся.
Чепіга далі молов язиком:
– Скажіть, а чи всі будуть рівні?
– Что он сказал? Ах, да... Да, все равни будут. Словом,
всьо, што майо, – то твайо, а што твайо, – то майо... Понял?
– Ой, складна то штука. Значить, всьо, що мойо – то твойо,
а що твойо – не мойо... Так?
– Да, іменно так.
Активіст знизав плечима, до Колбаси нахилившись.
– Что-о? Вивєсті? – Єфім спитав.
– Нєт, нє надо. Он нє так понял.
49
– Хрєн с нім! Харашо, йолкі-маталкі.
Дмитро невгавав:
Ой, так, так. Казав пан: кожух дам, та слово його тепле.
– Что ти сказал?
– А те, що слово ваше тепле...
– Ха-ра-шо, йолкі-маталкі. – Колбаса розцвів, як бузок. –
Всьо, таваріщі, всьо. – Ще раз потис руку усім новообраним.
– Всьо, точка. Наше дєло правоє, ми побєділі. Закривай собра-
ніє, Вася. Ах, да. Бріґадірам, ланковим, активістам – остаться!
Камсамолочкам – тоже.
14
“Український буржуазний націоналізм – лютий ворог ра-
дянської влади, прогресу і демократії” – тема лекції, що відбу-
деться у неділю. Лектор – товариш Р. І. Солопух. Явка дорос-
лих – обов’язкова! Це – з оголошення.
У клубі люди. Зала велика, обідрана, як і весь будинок,
колишня читальня “Просвіти”. Люди на лавках, під стіною, у
коридорі. Чекають. Що то за лекція така, га? “Український на-
ціоналізм” – зрозуміло. Звідки “буржуазний” – послухаєм.
А ось і начальство. Поважне, пихате. Все – у президії.
Надворі – ілюшінці*. На посту. Єфім Колбаса протер окуляри,
кобуру поправив, розпочав:
– Таваріщі! Трєвожноє время, таваріщі: бандіти, йолкі-ма-
талкі, мєшают нам новую жізнь строїть. Нас убівают, грабят...
как єво?.. Да, нашу жізнь разрушают, йолкі-маталкі, – Єфім
револьвер вийняв. – Так вот. Значіт, тех, кто бандітов под–
дєржіваєт, вон із села! Чтоб і духу, панімаєшь, здєсь нє било!
Нє только здєся, но і в Україне. Ето наша, панімаєшь, земля,
совєтская, нє націоналістов, йолкі-маталкі. А тєпєрь за дєло,
таваріщі. За общєє дєло. Пред вамі – вєрний син партії, па-
німаєшь, редактор газети “Червона кип’ячка”, йолкі-маталкі,
лектор Ростіслав Ількович Солопух. Пажалуйста! – Колбаса
рукою тицьнув на миршавого чоловічка, що весь час чіхався і
губи облизував.
* Ілюшінці - військовий підрозділ капітана Діми Ілюшіна.
50
Солопух розцвів у посмішці, наче букет. Підняв тлустий
зад, вилупив круглі очі – і до трибуни. Погляд колючий, во-
лосся рідке, злипле. Зашморгав носом, погладив вуса. Повітря
понюхав: звідки вітер? Почав плакучим, бабським голосом:
– Дорогі селяни! Тема моєї лекції – “Український буржу-
азний націоналізм – лютий ворог Радянської влади, прогресу
і демократії”. Хто такі націоналісти? Націоналісти – це чор-
тополох, люті вороги радянської влади, різні покидьки. – Со-
лопух крутнув звислим задом, стріпнув головою. – Так-от,
товариші селяни... Український буржуазний націоналізм – за-
пеклий ворог прогресу, нового життя, знаєте. Це про бандерів-
ців я кажу – отих недобитків, вампірів, упирів-тризубників,
оунівських яничарів, вовкулаків і сокирників.
Пересвідчившись, що його, лектора, слухають, Ростик
продовжував:
– Хто вони, ну, ті бандерівці, насправді? Знаєте, ні? Ска-
жу, ой, скажу. Вони – сволочі, знаєте, сволочі, націоналістично
– фольксдойчерівський збрід, світові покидьки. Одного на-
ціоналіста, знаєте, я так роздовбав, що, кажуть, проситься до
Америки. Мельник Михайло – він, священик із Тустанович.
Як атеїст, вам скажу: він – дроворуб, а не священик, – лектор
розцвів у посмішці. – Ще один був “сокирник” – Іван Стебель-
ський. За океаном він зараз. Він завше ходив у гестапівському
галіфе, в начищених до блиску хромових чоботях, тільки під-
жак був іншого покрою, але також із німецького краму... Полі-
цай, значить! І його, як і того Мельника, я... Ні, не буду більше
про нього: він мого, навіть поганого, слова не вартий. Зрадник
він, іуда... Була, знаєте, ще й інша оказія: Оксана Чапля, пра-
цівниця друкарні, дитину охрестила. Я і на неї, де треба, доніс.
А що мав робити? Я ж комуніст...
Солопух води пригубив і похапцем тлустого носа обтер.
– Так-от. Хто така радянська влада – хоч знаєте? А що таке
церква? Мовчите: значить, не знаєте. Радянська влада – це
світло, життя, церква – це тьма, смерть... Тепер розумієте, ні?
– Так, розуміють і слухають, – Петрунька Бабій, голова
сільради, підбадьорила Ростика.
– То добре. Слухайте далі. Скрізь, де не появлялись бан-
дерівські вампіри, то влаштовували криваві оргії, отруювали
свідомість застрашених війною людей, затягували у свої тене-
51
та нерідко молодих затурканих хлопців – шантажем, заляку-
ванням, силоміць гнали в банду, знаєте, – оратор перепочив.
Гикнув, у носі пальцем пошпортав, продовжив: – Так було – я
то добре знаю. Я сам родом з Гуцульщини. Знаєте, самі верх-
нянці повикурювали з нір фашистських покидьків. Хто по-
ніс заслужену кару, хто дременув через гори за кордон і тепер
клянеться в любові до України, яку він терзав, мордував, різав
ножем, палив вогнем.
Солопух глитнув води, почухав карк, задоволено посміх-
нувся: а я таки Златоуст! – себе похвалив. І знову до слова:
– Так-от. Про що я казав? Ага, про... Отже, в українських
буржуазних націоналістів і тепер нема нічого святого. За
тридцять срібняків готові вони служити по-іудиному. І виють
у рупори закордонних радіостанцій. Дуже вже вболівають за
“права” людей, яких вони не встигли втопити у криниці або
заморозити... Серед зграї ворогів прогресу – українські націо-
налісти та їх пастирі із зарубіжних залишків української уніат-
ської церкви, колишні прислужники гітлерівських окупантів.
Так, так, бандерівці, їм подібні відщепенці, будували так звану
“самостійну Україну”, а насправді хотіли б і розіп’ята її, пото-
пити в крові весь народ, якби не короткими руки були. Та мар-
ні сподівання оунівських відщепенців: їм ніколи не вдасться
приховати свої криваві сліди на землі українській. Бо народ
все пам’ятає. Народ не простить! Ми, як ніколи, впевнено сту-
паємо в завтрашній день, власними руками творимо історію
рідного краю, куємо своє щастя. Я все сказав, дорогі люди. Як
є запитання, то прошу.
– Да, тєпєрь вапроси, таваріщі, – Єфім Колбаса з вдячніс-
тю глянув на Солопуха, який облизував заслинені губи, у зу-
бах м’яв кінчик правого вуса.
– Ну, хто перший? Давай! Сміливіше! – лектор запрошує.
Чорна година: мовчать. Не переконав, значить.
– Ха-ра-шо... – знов Колбаса. – На етом, таваріщі, лекція,
йолкі-маталкі, закон...
– Гей, у мене питаннячко є. Можна? – Іван Тарабарів під-
няв руку.
Солопух підтягнув сподні, що із збухлого животища зла-
зили, сказав:
– Можна, та... не провокаційне. Попереджую.
52
– Та ви що, ні! От ви кажете “українські буржуазні націо-
налісти”. Ніяк не доберу: чому буржуазні? Звідки, коли укра-
їнці буржуазією не були?
– Скажу, аякже. Ну... були, не були – питаннячко спірне.
Якщо націоналізм – буржуазна ідеологія у галузі національних
відносин, то, природно, буржуазна ідеологія – націоналізм...
До речі, він, знаєте, повна протилежність пролетарському ін-
тернаціоналізмові. Звідси, отже, й український буржуазний...
Це дуже просто: як два плюс два – чотири. Так, так, і українці
мали, як видите, буржуазію. Мали. Не тепер, то колись... На-
ціоналісти вбивали нас, вішали, топили...
– Нас? Ми – живі! – Іван сміється, кишки рве.
– Прекраті! По сущєству, таваріщі, по сущєству, йолкі-ма–
талкі, – Колбаса грізно.
– А чого? У нас демократія, може, – Тарабара іще не зда-
вався.
– К чьорту єйо! Вивєсті! Єщьо вапроси.
– Товаришу лекторе, ви оратор – то так. І – комуніст. Дав-
но в партії? – Василь Ґердавків і собі питаннячко.
– Ще від колиски... Я жартую, знаєте. З сімейної організа-
ції я, знаєте.
– Не розумію... З якої-такої сімейної?
– З якої, з якої?! – ґвалтував Солопуха Дмитро Силокінь.
– Ну-у, моя вся родина така, партійна. Тепер зрозуміло?
– Так. Звідки ви родом, якщо не секрет?
– З Волоскова я, села з-під Коломиї.
– Ага. Там теж є комуністи?
– Є. Живуть, добре живуть. Орють, сіють, урожай збира-
ють. Ходять до школи, хати будують... Про Миколу Онуфрі-
йовича Солопуха пам’ятають, першого голову колгоспу. Він
на Гуцульщині фіґура, знаєте: радянську владу утверджував.
Добре утверджував, за що орден має.
– Дьикую. Цікаво чути...
Ростислав Ількович ніс до гостей: може, вже досить? Кол-
баса махнув головою. Лектор:
– На цьому, дорогі мої, я ставлю крапку. Все. Ні, ще не все.
Наступна моя лекція: “Світло проти темряви”. Світло – це ра-
дянська влада, темрява – церква... До нових зустрічей!
Колбаса:
53
– Да, точка, таваріщі. За дєло, йолкі-маталкі, за совєтскую
власть, за демократію, за соціалізм!
Голова сільради Колбасі щось шепнула на вухо.
– Да, да, активісти, агітатори, камсамолкі – с намі! –
Єфім показав рукою на вихід.
Гості пішли, а люди зосталися. Вони ще довго дискутува-
ли – про лекцію, про лектора-лизогуба.
1 5
Наближався Великдень. Як завжди, святочний і радісний.
Видно було, що сільська влада чекає високих гостей – з району
та області. Усі будівлі, що при головній дорозі, обвішані чер-
воними прапорами та більшовицькими гаслами. На капличці,
де правиться Служба Божа, замок. У селі, як грибів, агітато-
рів. Провладних. Сповіщають наказ: “На сам Великдень усім
на Стояльцях бути! З десятої ранку. Тут, на полі, відбудеться
показовий семінар з обробітку землі. Участь колгоспників –
обов’язкова! Усім, без винятку. Крім хібащо немічних та не-
мовлят”.
У селян мізки тріскають: семінар? На сам Великдень?
Так рано? А що, нема іншого дня, чи що? І хто буде вчити? Як
будуть вчити? По-господарському, чи, може, по... “Краткому
курсу ВКП(б)? Будуть вчити чужі, свої? Ой, голови обертом...
Думок отих – у міх не запхати. Селян лихоманить, немов
солдат перед наступом. Будуть вчити... “Еге, хтось собі, ма-
буть, вище крісло виборює – не інакше”, – твердили одні. “Ні,
не на добро то, а на зло”, сумнівались інші. “Подумати тільки:
на сам Великдень... Безбожники кляті!” – діди собі чуби чіха-
ли. Лише діти раділи: “Нарешті, трактор зблизька побачимо!”
Ще хтось: “Го-го, вчитимуть, ніби в селі немає справжніх гос-
подарів” Була й така відповідь: “Є, але мало. Більшість із них
– на Сибірі, по тюрмах”
Того дня люди чекали. Чекали й повстанці. Цікаво, які-та-
кі передові методи обробітку землі запровадять? Чи знає хоч
та голота червона, як коней запрягати до плуга? Як колеса від
воза шміром змастити? Як... Так, щоб не було, а цікаво. Цікаво
і “Грізному”, його побратимам.
54
Так, люди чекають. Таке їхнє право нині – чекати! У спеку,
у дощ, влітку, взимку – чекати! А що вони, селяни, мають пра-
во мати своє право – владу то не цікавить. Бо пощо?!
Чекають... Чого? Від кого? Може, нових свобод, своїх кон-
ституційних прав, справедливих законів? Від кого? Від мудрої
партії Лєніна – Сталіна? А що, хіба ні? Конституція СССР, а
як точніше, Сталінська, – “найдемократичніша” в світі. Навіть
американську переплюнула... Можна навіть із Союзу вийти...
Так, усі люди на полі. Всі у вихідній ноші. Лиця і радісні,
й тривожні. Радісні – свято ж, тривожні – що той нехрист пла-
нує? А від нього, ой, годі добра сподіватися. Буде грім, буде
блискавка... Між людьми острах: може, будуть стріляти? Та ні,
нема злого, аби не вийшло на добре. Якщо і будуть стріляти, то
хтось, бодай один, виживе... Виживе, щоби розказати світу про
злочини. Московсько-сталінські злочини.
Начальство на місці. Веселе, пихате, при зброї. Серед вій-
ськових парторг Кирило Федека, рахівник Андрій Курочка і
дві важні у селі парсуни: Вася Видринський – голова колгос-
пу та Петрунеля Бабій – голова сільради. Петро Топчаній, за-
вклубом, трохи збоку – між людьми і владою. І то зрозуміло:
він – “ідеологічна ланка” між партією і народом. Поруч нього
Анеля, але ближче до влади. Весела, гладка і вертка, як лисиця.
Єфім Колбаса командує:
Начінаєм, таваріщі!
На Данила Апостола і Горпину Осику шлеї і вуздечки на-
кинули. Ховста – між зуби, як коням. Бич і віжки пхнули. Ми-
хайлу Сороці: ану, поганяй! А що німий віднікувався, таваріщ
Колбаса сам віжки схопив. “Талановитий аграрій” людей бідо-
лашних так збатожив, наче волів. Ножища його – на боронах,
і горланить:
– Ану... Я вас, подлая тварь, научу, йолкі-маталкі, как со-
вєтскую власть надо любіть! Бандєровськая мразь всєх вас по-
вєсіт. За то, что, панімаєшь, калхоз поднімаєтє... Да, да... По-
вєсіт. Как піть дать, повєсіт, йолкі-маталкі.
– Повєсіт, єдрьона, повєсіт, – твердив Вася Ведринський.
– І... і як українці поляків, повісять... – Анеля кричить і все
цицьками трусить.
“Грізний”, що був у натовпі, то білів, то червонів. Рука ми-
мохіть кобури торкнулася. Скомандував:
55
– Хворощани, на землю, живо! Ворогам – кулі!
Люди миттю на землю попадали. На катів – кулі. Воро-
гів, мов траву, кулі косили. Хто уцілів – пов’язали. Колбасу,
Смульсона і кількох військових на гілляці повісили. Пожаліли
Ведринського: най ще покаже, на що він здатний. Помагатиме
лісу – добре, а як ні, то... Федека все-таки зник, наче вітер. За
цвинтар гайнув. Його не шукали. Навіщо? Сам собі голову
зломить. Так згодом і сталося: вчепився сивухи і... підборіддям
на плоті завис. Аж язик вискочив. Дехто жартує: певно, хотів
на колі відпочити... Інші: ну слава Богу! Його, кольиру, людям
не шкода: собаці – собача смерть. Не шкода, бо, ой, скільки лю-
дям печінок з’їв, особливо Олені.
Відпустили й Анелю: може, розуму колись набереться...
Вона, як-не-як, а тут народилася.
1 6
Ніч. Темна. Тривожна. На небі місяць – веселий, запалис-
тий. Весь час з-за хмар виглядає. Він борикається, та так, що
хмари ниць падають. Наче підкошені. Хмари темні, густі – усе
місяць хапають. Міцно тривають, аби не вирвався. А він моло-
дий, красивий – тому й хмарам подобається. Через це і б’ються
за нього, красивого. Б’ються, підскакують, як мерва на вилах.
Так, навіть небо своє право має. А люди? А люди безправ-
ні, люди кари чекають... Не сплять, бо облави... Щодня і що-
ночі. Кари? Звідкіль? Звісно, від влади.
І кара прийшла – жорстока, страшна. Ілюшінці, яких у
селі тьма, з теплих ліжок людей стягують. Беруть усіх – без
розбору. Дітей, літніх – усіх. Тлумлять в оселі Ірки Шпачи-
хи. Її, Ірку, таки пожаліли: була в тяжи. А мо’, комусь сподо-
балась... Таки відпустили – не чудо?
Стріха на хаті м’яка, пересохла – враз полум’ям... Хто ті-
кав через вікна чи двері – назад у вогонь завертали. Кулями:
ану, назад, мразь!
Не хата уже – згарок. Де не глянь – попіл, дим, трупи. На-
віть кіт Ірки засмажився. Енкаведисти п’ють, розважаються.
Як чорти, веселяться. А їм то що – діло зроблено! Один з них,
лихий, кривосракий, горланить.
56
Куда ні пойду –
Везде мой дом.
Чужбіна мне –
Страна родная...
Люди плачуть-ридають, волосся рвуть. Боже, диви, якої
біди оті покидьки нам наробили! Трупи і трупи – серце виска-
кує. А осьо-сьо жінка...
Хто це, хто? Йой, та то ж Марина Сокирко. Чоловік в
армії, а батько і мати – як вугіль, чорні... Згоріли. Страшно
дивитись! Марина уся розпанахана, йой! Зовні кишки, лоно
навиворіт...У ногах немовля. Плаче-заходиться. їстоньки про-
сить, а з грудей матері тепле молочко капає... Ну й кати, Гос-
поди!
Раптом Марина очі віджмурила. Слабим голосом:
– Я помираю, помру... А ти, дитино моя, будеш жити! Я
в Бога життя тобі випросила, – в очах матері сльози – скупі,
нервові. Увесь світ закривають. – А коли виростеш, то маєш
вибороти Україну, щоб ніхто її більше не розпинав, чуєш? Ні-
коли! Прощай... – Марина Сокирко замовкла. Навіки...
– На сєводня достаточно, братци! Ну-ка за мно-ой! Жіво!
Ночь наступаєт... бандіти... – підганяє своїх Діма Ілюшін.
Перед самою втечею кати молоду сім’ю – Іванку і Стаха
Ключників – колючим дротом скрутили. Плече до плеча – і
до дерева прив’язали: хай помирають, сволочі. На шиї Іванки
плакат: “Так будєт с каждим, кто бандітов поддєржіт!” А щоб
ніхто подружжя не вивільнив, веліли стрибкам сторожити.
Денно і нощно!
Люди плачуть-ридають, волосся рвуть. Боже, доки все це
терпіти? Доки з нас кров будуть пити? Ілько Середа, мов гроза:
– Ну і банда! Що вона нам наробила! Як то можна збагну-
ти? Ні! Ні єством, ані розумом... То – день чорний, йой! Боже,
невинних людей білого сьвіту позбавити! Пощо? Чому? За те,
що ми не смиренні вівці? Що боронимо волю свою, за яку наші
предки вмирали? Що ж, вільними бути – то право народу, не
так? Великого, малого – право! Тут, там, скрізь.
– Так, наше право! – потвердив Микола Довжик, повста-
нець.
– Наше право! – повторив Іван Алілуя.
57
– Наше! Наше! – загукали разом, наче змовились, Славко
Коцюба та Богдан Недоля.
Іван Алілуя:
– Скажи, Ільку, скажи: невже отій клятій Росії, вуду-вуду,
своїх земель мало, га? Людей губить, а все воює, воює... Віками
воює. Як дикун, воює. Із 200 років 128 Росія перебуває у за-
гарбницьких війнах. Подумати тільки: 128 – то просто страх!
На нині колишнє Московське князівство збільшилось у 106
разів. Хіба це нормально? Хіба не хижа орда?
Ілько Лобода:
– Та ні, ще страшніше. Колишня орда збирала ясир, а мос-
каль з нас душі витрушує... Козацьку Січ зруйнував, погубив
нашу мову, культуру. Собі нашу славу присвоїв, історію. Го-
лодом нас, українців, на тамтой світ понад сім мільйонів від-
правив – і далі воює, зараза. Зі своїм народом воює, з нами і з
цілим світом. Так, воює, мов той з пекла, диявол. Не Україна
тепер, а руїна! Покарай орду, Господи!
Повстанці теж у розпачі. Від злочинів. Як людям жити?
Як? Що їм робити? Де тої сили взяти, щоб окупанта із села
вигнати, з України? Схоже, воля народу України Європі не по-
трібна, як колись Антанті Україна Грушевського. Та й Америка
– теж нам не друг. Вона-бо далеко – за глибокими водами. Від
неї і Київ далеко, й Москва. Боже, на кого надія тоді? Лише
на себе, на люд свій. Так, лиш на нього одного, що, мов миша
церковна,– бідний, голодний – аж синій. Але нічого, нічого,
він, наш народ, хоч голий, босий і голодний, а повстанців під-
тримує. Харчами та силою. Бо розуміє, що УПА – то та сила,
що зможе зайдам показати на двері! Вони, повстанці, створили
собі власний світ – без невільників... Світ Волі!
Олесь Хмара біля страшного погариська. Панотця про-
сить:
– Всечесний отче, не гоже отак... За убієнних тре’ панахи-
ду відправити. За тіло і душу.
– Я, власне, для цього й прийшов, – отець Ізидор перед
собою хрест виставив. – Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа...
Люди усі на коліна. Моляться. За убієнних. Сльози ковта-
ють, руки ламають. Кожен – великий, малий у розпуці, в кож-
ного біль, аж мозок холоне.
Отець Ізидор:
58
– Народе мій! Замучений, обкрадений, вітрами Півночі
побитий, блиском шабель ворожих ПОТЯТИЙ. Жовчна Москва
чорно нас весь час оббріхує. Затруює нашу свідомість своєю
політикою, печерним невіглаством, постійною зрадою. Нам
присилає всякий набрід, котрий, ставши владою, ігнорує нашу
мову та звичаї. Ні, не цивілізацію вона нам несе, а темряву –
безбожну і безпросвітню. Люди, не даймо себе ошукати, про-
шу. Москва – то темрява, неволя наша. Небуття наше і смерть.
Своєю міццю, відвагою, силою духа і зброєю проженемо цю
темряву, відірвемось від диявола тьми. Назавше проженемо,
назавше відірвемось. Чуєте?
– Проженемо! Проженемо! Проженемо! Відірвемось! Ага,
відірвемось! – ураз загуло навколо. Не слова це були – клятва.
Клятва народу, собі, Батьківщині.
Сонце – у хмарах. Вітер гуде – гіллям хитає. Так, то на
бурю збирається. Порох, що на дорозі, крутиться. Ось сірий
“стовп”. Це – вихор. Крутить, біжить, аж бузьки гніздо поки-
дають. Бояться. Священик до неба руки здіймає: “Боже, забери
лихо! Нове оте лихо. Най від того, що оце маємо, хоч від ньо-
го відійдем”. О, сталося чудо: небо, немов позамітане. Чисте,
дзвенить. Всміхнулося сонце: щасливе. Вітер, ніби злодій, десь
втік. Отець промовляє:
– Шановна громадо! А тепер поміркуймо: чи є дві правди
на світі? Ні, двох немає – одна. Так, одна правда у нас: вільни-
ми бути! Чи не так, люди?
– Так, так, так!!! – притакнула юрма.
– Ще хочу спитати: який-такий повіз нам Москва приси-
лає? Чужий, звісно, чужий. Так, ніби свого, вкраїнського, ми
не маєм. Не маєм керманичів, лицарів. Маєм! Маєм – не треба
чужих! Маєм, ось “Грізний”, наприклад. Чесний, відважний,
Бога в серці має. Ото йому слово.
Олесь Хмара:
– Чи грізний я, люди? Так, грізний, але для ворогів, звіс-
но. Для людей наших – тихий, як осіння трава. Пам’ятаймо:
хто б що не казав, а правда за нами. Ми переможемо. Не нині,
не завтра, а таки переможемо! Чому? Бо з нами Бог і Україна.
Бо віра тримає мене, вас на плесі життя. Без віри, браття, я,
як камінь, пішов би на дно... Ми, що у лісі, в горах, маєм на-
каз: вигнати ворога! Героїзмом, ціною життя... Ми те поколін-
59
ня, котре має сповнити волю історії: Україні – вільною бути!
Це – наш обов’язок! Це – заповіт предків! Звісно, наша праця
важка, небезпечна, проте, вірю, колись принесе гарне жниво.
Себто омріяну волю. Я вірю у це, інакше б не носив оцю зброю,
– “Грізний” вийняв револьвер, поцілував. – Я тут не один – зі
мною мої побратими, соколики ваші, цвіт нації. Ось вони, ось!
Ми усі – в лісі. Для того, аби “чорний” плуг Росії не переорав
назавжди України кордони, вашу і мою долю. Слава Україні!
Слава героям!
– Слава! слава! слава! – пливло над людьми.
– Підійшла Ганна Селючка, зацитькала.
– Тсс, тс-с-с! – попросила громаду послухати. – Серед нас
є ще одна героїня. Безстрашна, незламна. Ось вона, ось, – і по-
казала на Олену Довжик. – Просимо до слова.
Люди заплескали у долоні. Олена наперед вийшла. Роз-
гладила блузку, стягла з голови хустку, перехрестилася. Кра-
сива – картину малюй... Поклонившись громаді, мовила:
– Дорогі люди! Я коротко буду. Дуже коротко. Хто, хто ми
тепер? Я питаю вас, мої дорогі, – хто? Звитяжці? Раби? Ґоспо-
дарі? Раби ми, раби! Чужинця злої волі раби. Москва сплюн-
друвала наш край, гірше за татарву кляту. Вже до того дійшло,
що в нас, українців, Україну забрали – як свою вотчину. Не ґос-
подарі ми, а вигнанці. Вигнанці на своїх теренах. Скажіть, де
таке видано, га? Вони нищать усе, що з українством пов’язано.
Нищать так, що аж жити не хочеться. Білий медвідь нас усіх
ланцами неволі затягує. Де не глянь – кості, кості... народу на-
шого. Тут, коло нас, по тюрмах, в Карпатах, по всій Україні. По-
встанців вбивають, а тіла викрадають. Ховають, а де – невідомо.
Запитую вас: доки терпітимем, га? Воли – і ті не терплять, коли
їм затісна упряж. Пам’ятаймо: більшовицькі штики – це наші
кайдани, це смерть наша. Приходьте до нас – чекаєм. Не терпи-
мо ми, не терпіть й ви. Краще смерть, ніж неволя!
– Смерть! Смерть! Смерть! – знову громові гуки.
До Олени підійшов Михайло Сорока, німий. Став на колі-
на, як перед іконою. Нечуване чудо: заговорив:
– Холодить нам душу знов вітер ординських північних
степів. Червоний антипко нас кличе до “своїх” часів... Не дай-
мо себе ошукати: з Москвою не раз ми були. Тримаймося рід-
ної хати, аби в ній чужі не жили.
60
– Поет! поет! поет! – летіли слова до Михайла, колись ні-
мого, а тепер безстрашного мовця. Не чудо?
– Так, поет, бо колись... я не міг говорити. Видать, горе оце,
що нам вороги учинили, мені мову вернуло. Не інакше, як то
цуд Божий. Дьикую, Господи! – Сорока підвівся з колін і пла-
кав. Згодом підійшов до священика: – Благословіть, отче, на
святу справу. На боротьбу – за Україну та її волю.
Сорока підійшов і до “Грізного”. Попросив зброю. Узяв в
руки, поцілував. З-за пазухи український стяг вийняв, жовто–
блакитний. На плече накинув. Мовив:
– Командире, хочу бути повстанцем. Візьми, пане-това–
ришу, не пошкодуєш. Ворога битиму! Богу присягаю, тобі,
Батьківщині. Візьми!
Підійшли і два хлопці – Славко Коцюба та Богдан Недоля.
– І ми тебе просимо: візьми і нас, брате. Не хочемо, аби
ми, українці, були в Магадані – столиці Колимського краю. Ві-
зьми!
Хмара зміряв юнаків уважним поглядом. “Гай-гай, ще мо-
лоді, а вже таку злість мають. На окупантів... То – добре!” – по-
думав. Сказав:
– Либонь, замалі ви ще, хлопці. Підрости треба. Ще й ви-
шкіл...
– Замалі? Нам вже шістнадцять. Візьми!
– Ну, добре, добре. Подумаю...
17
О-о-оо, нарешті!. Нарешті вишкіл – ген у Карпатах. О-ех!
Молодь радіє, на душі легко – співати хочеться. Хлопці й ді-
вчата нарешті себе покажуть, зреалізують свої патріотичні по-
риви... Послужать Вітчизні! – не словом, а ділом. А коли треба,
то й життям... Бо скільки нам, скажіть, у ярмі скніти? Доки у
власній хаті ізгоями бути? Ворог шаліє, нас тисячами вбиває,
а ми... Хіба ми воли, щоб бути у довічному рабстві, га? Ні, не
воли ми. Ми – волі сини, сини України, герої!
Герої?! А чи вистоїм? Га? Чи переможемо? Он, диви, ворог
щодня, щохвилі клацає зброєю, підлий, нахабний, злий! Масо-
ві розстріли, знущання, сибіри то вже забагато! Чи довго нам
61
усе це терпіти, га? Ні, не будем терпіти! Ні! Сьогодні не бу-
дем, завтра, завжди! До рук візьмем зброю, здисциплінуємось,
розгорнемо усю силу, енергію, завзяття – на ворога, на ворога!
Хтось з нас поляже, а хтось таки вистоїть. Вистоїть, так, аби
на вістрі меча волю принести. Собі, родині, Вкраїні. Ні важкі
будні, ні життєві незгоди, ні навіть смерть – ніщо нас, повстан-
ців, не спинить, ніщо! Не спинить, бо з нами Бог і Україна, бо
з нами весь нарід.
Гей! Берімся, братове, за зброю, берімся! Надійшов час,
слушний час – собі та Україні волю здобути. Берімся! Берімся!
Берімся! Гей, гей!
...І ось два хлопці з Хворощі зібрались у дальню дорогу –
Славко Коцюба та Богдан Недоля. Ще якась мить – і поїдуть
вони возом до Добрівлян, а звідтам – потягом. До Самбора. А
там... а там у Карпати, де буде, видать, багато таких, як вони,
добровольців. Буде тут і молодь з пушком, зелен-зелена. Буде
то цвіт землі нашої, галицький цвіт. Будуть хлопці, дівчата –
ті, кому дорога доля батька-матері, доля Вітчизни.
І Славка, й Богдана виряджають батьки, друзі, кохані. Зі
слізьми виряжають – на подвиг. Хтось з новобранців складе
голову, а хтось поверне. На рідну землю поверне. На вільну і
незалежну, що буде у наших руках. У наших, наших, наших!!!
Біля воза батьки, сестри, брати. Батьки благословлять
своїх дітей на невмирущий подвиг. Подвиг наш, український.
Душа плаче навзрид, серце тріскає-розривається, але... ідіть,
діти, ідіть – Батьківщина кличе! Гей, гей! Нема тут оркестри,
нема славослів’я. Є радість і сум, є сльози і віра. Так, тут є все:
як тоді, коли дітей виряджають Батьківщині служити. Своїй,
не чужій.
Ніч ясна, місячна, хоч голки збирай. Кумкання жаб – стій,
слухай. Віз – скрип-скрип... Котиться в ніч, у невідоме. Неві-
доме для хлопців, їхніх батьків. Їдуть, мовчать. Раптом Славко
Коцюба:
– Тату, а тамка, у горах, не страшно, ні?
– А де, сину, не страшно? Тутка, вдома? Не нині, так завтра
тебе знищать – брехнею, податками, кулями. Як черву, розчав-
лять, як...
– Ой, що правда, то правда. І не питатимуть, – це вже
Панько Недоля, батько Богдана.
62
– Ще й яка правда! – каже Недоля, Богдан. – Як ото у
вуйка мого, що на Майничі, кляті совіти хату спалили, а само-
го його, вуйну десь вивезли. Півроку минуло – нема! Де вони
зараз – не знати, не чути. Хапнули й Орисю, їхню доньку, та
втекла. У криницю втекла... Сама кинулась, лиш би не мучили.
Отак-то, пане-брате, отак.
– Ой, гірка то правда, хлопці, гірка. Не сон це, а правда,
– Дем’ян Коцюба ліци натягує, щоб коні згори хід сповільни-
ли. – Вйо поволі, коники, вйо! – і ніжно віжками трусить. –
Вмерти, хлопці, не страшно, лиш би не мучитись. Так, вмерти
не страшно, еге. Бо, як той казав, краще потятому бути, ніж у
неволі гибіти. Боронити свій край – то свята справа, хлопаки.
Скажу інакше – історична це місія. Під силу це таким, як ото
ви – молодим і завзятим. Бо скільки, скажіть, можна терпіти,
га? Прецінь, ми ж народ, а не отара, – Коцюба-старший слова,
як іскри, викрешує. – Не життя нині – трагедія. Україна – в
огні, стогне, ледь дихає. Скрізь, де не глянь, – сльози, голод,
страждання. Вихід один: боротися! Нещадно і наступально –
все, край! “Борітеся – поборете!” – це наш Шевченко. Пророк,
поводир наш, Батько. У єдності – наша сила. Так.
Коцюба-батько файку почистив. Набив тютюном, запаль-
ничкою черкнув. Димить, приговорює:
– Така ото правда, хлопці. Таких, як ви, в горах буде нема-
ло – молодих, завзятих, з гарячим серцем. Вірю, розгориться
полум’я – полум’я боротьби, полум’я помсти. За батька-матір,
за кращу долю, за Україну. Не хто інший, а ви, молоді, на лезі
меча принесете Україні свободу. Меч цей – святий, бо він –
Незалежність. І – Воля! Певен, так воно буде. Рано чи пізно,
а буде. Бо цього ми варті, бо цього хоче уся Україна. Повірте.
У хлоп’ячих очах – огонь, гнів і завзяття. Власне, так воно
й буде. Вони, як і Коцюба-старший, вірять у те, у що важко
повірити. “Хоч синам, як не собі...” – згадалися слова Івана
Франка. Так, так, волю – у боротьбі.
Небо – як сажа. Хмари кудлаті, холодні. У них місяць в
хованки бавиться. У Вивозі тягне димом, вологою. Вітер, що
наскакує з пагорба, радісні почуття хлопців холодить, їхні бла-
гі наміри. Але не надовго. Бо вони юні, гарячі серця мають, па-
тріоти, романтики. Що буде завтра – побачать, а нині... Нині
їдуть на вишкіл! На новий іспит. Іспит обов’язку, боротьби,
63
порятунку. Порятунку собі, Україні. Зрозуміло, вони, юнаки,
цей іспит витримають. Чесно, совісно, героїчно. Віднині так
мусить їм бути, бо клич “Перемога або смерть...” – святий! Для
них і таких, як вони. Іншого їм не дано: перемога, або смерть...
“Здобудеш Україну, або згинеш у боротьбі за неї!” – це Дека-
лог. Він – святість, як Господь Бог, як батько-мати, як Україна.
Діди і батьки воювали, і ми повоюєм – із москалями.
А ось вже і Самбір. Стація давня, занедбана. На пероні ра-
дість, пожвавлення.
– О, здоров, брате!
– Здоров, друзяко!
– Ну, як ся маєш?
– А ти?
– Як ти.
– Ти сам, ха-ха, без дівчат?
– Хо! Як і ти...
Це хлопці-новобранці. З різних сіл, малих хуторів. Знайо-
мі, чужі. Радіють: збулося нарешті. Збулося! Збулося!
– Р-раз, два, три... Всі? – старшина тихо. – Далі вже пішо
підемо. На вишкіл, до вашої мрії... Кроком руш!
Агов! Хто там іще?! Хто? Хто запізнився – за нами, агов!
За нами, ну, доганяй! Чуєш, сурми заграли... Ставай! До наших
лав – чуєш? За святу справу, за свою правду, за волю, за нашу
неньку-Україну.
Вставай!!!
18
Сприня. Село на Самбірщині. Краса – не описати. Дріму-
чі ліси, дзюркотливі потоки, глибокі звори, розлогі полонини
– усе для серця, для ока. Радує все, звеселяє. А співу пташи-
ного – слухай, не наслухаєшся. Повітря свіже, цілюще – люби
його. Як батька-матір, як першу кохану, як Україну. Люби!
Сприня – патріотичне село. Воювало і під Бродами, і на
Маківці, і на Волині – скрізь, де потрібна була молода сила,
відвага. Є тут і свої лицарі. Петро Засіка– “Діброва” – один
із таких. Як командир, чесний, розумний, знаючий. Як треба
– сотенний! З ним Богдану Недолі– “Пугачу” та Славку Ко-
64
цюбі– “Вихору” легко і тепло. У бою і на вишколі. “Діброва”
тепер – їхнє життя і надія.
Слава Богу, вони, хворощани, не “торбешники”, себто со-
віцькі солдати, що мусили собі військову частину знайти і здо-
бути ворожі трофеї. Богдан і Славко – повстанці, виборюють
волю. Собі і своїй знедоленій Батьківщині. Усі, хто на вишколі,
вірять у своє героїчне призначення, заради чого можна піти й
на смерть... Смерть окупанту! Смерть! Смерть! У кожного по-
встанця заряд оптимізму, віри у свою правоту. “Не ридать, а
здобувать!”, “Здобудеш волю, або згинеш в боротьбі за неї”, “Пе-
ремога або смерть!” – ці гасла щодня із ними, повстанцями.
– Що ж, мусиш, козаче, потерпати, якщо хочеш волю мати,
– Славко підморгує Богданові.
– Отож, терпи, брате, – Батьківщина кличе, – Богдан і собі.
Скоро закінчиться вишкіл. Тоді вони, сини волі, покажуть
совітам, де раки зимують. Най-но руки навчаться твердо кріси
тримати. Покажуть, хто тут господар! Славко, Богдан ще моло-
ді, кому, як не їм, Україну відновлювати? Пройде час – й імена
їхні будуть золотими літерами виписані на скрижалях історії.
Тепер їх, молодих і завзятих, тисячі, і всі вони з Москвою во-
юють, одвічним ворогом нашим. Вони розуміють: лише зброя,
їхні гарячі серця захистять Україну. Від поневолення, рабства.
Із ними, повстанцями, стяг жовто-блакитний. Він ще засяє в
українському небі! Неодмінно засяє, як колись малиновий...
Стяг цей, як і меч, повстанці поставлять на сторожі України, її
суверенності. Назавжди поставлять!
– Кроком руш! Міцно крок, твердо! Лягай, вставай, іди!
До бою! – то все “Діброва” командує – завзято, юно.
У хлопців, як і в їхнього командира, радість, порив, за-
взяття. Ні втоми, ні жалю – лиш відвага, вогонь. Вогонь – у
серцях, у помислах. Відвага – в важливості справи.
– Агов, Славку, ти ще не здаєшся, живий?.. – жартує Богдан.
– Та ти що? Ніколи! Бачу, і ти, як і я, бадьоришся, друже.
– Авжеж, бадьорюся.
Хлопці втомлені, проте щасливі. Бо мають вишкіл – свою
давню мрію. Богдан і Славко радісно збуджені: боронитимуть
Україну від дикої Півночі. Так, вони не самі будуть, їх підтри-
муватиме весь український народ. Усі, хто на вишколі, вірять у
свою визвольну місію. Вони, новобранці, увіллються в могут-
65
ню бойову одиницю – у моноліт І цей моноліт відітне загребу-
щу руку Москви – раз і назавжди!
Раптом до хлопців підбігли дівчата. Стрункі, високі, у
вправно припасованій формі. На раменах – пов’язки “червоно-
го хреста”. Лиця веселі, збуджені. Коси, наче шовк, обплітають
голову, очі ваблять і кличуть: кохайте, любіть...
– Касю, то... ти-и? – Богдан не вірить очам.
– Що, не чекав?! – Кася сміється. Власне так, коли з ним
у селі мала здибанку.
– Часом не сон це, га? – хлопець здивовано. – Звідкіль
оце ти?
– Ні, мій коханий, не сон це, а сонце... Твоє ясне сонце – із
неба... ха-ха, – Кася очима заманює, сміється. І згодом: То-обі
отут можна, а мені – ні? Ха-ха!
– Знаю, на лікаря вчилася... Дивно: ти тут... А де ти зараз, де?
– У Зворі, через он ту гору, село таке, бачиш?
– Оту? А як з інститутом? Га?
– Нічого, він зачекає... Не до нього мені зараз. Мені, Укра-
їні. Як і тобі твоя політехніка, прецінь.
– Авжеж, не до неї – то так. Мабуть, не зле, що ми тут: зди-
батимемося, так? А мо’, когось собі уже вполювала...
– Вполювала? Та ти що? Тебе лиш собі маю. Гадаю, що тебе
мені досить! – Кася міцно обняла свого обранця, поцілувала.
Згодом спитала: – Богдане, а тобі тут не страшно?
– Страшно? – перепитав хлопець. – А чого, Касю?
– Тут кулі, вовки, дики. Можемо вмерти. Я, ти...
– Вмерти? Ну й що? Про нас пам’ятатимуть – як таких, що
боролися, за волю боролися. – Богдан на хвилю задумався. – І
кості наші, що у землі будуть, нащадкам нагадуватимуть, що ми
немарно на світі жили. Бо окропили власною кров’ю їм волю...
Повір: нам буде краще, ніж зараз... Хіба це не подвиг, скажи?
– Так, це буде подвиг, – підтакнула дівчина. – Це означа-
тиме, що Україну не вбито, не упокорено. Україна – вічна! Як
Небо, як Бог...
– Так, це означатиме, що ми, повстанці, теж вічно жити-
мем. У пам’яті народу, у нашій історії. Так вже було, буде і з
нами. Повір.
– Вірю, Богданчику, вірю. Вір і ти, не здавайся! Ні ворогу,
ні негоді, ані сумнівам, – Кася ще раз обняла хлопця. І побігла
66
до гурту, що віддалявся. – Пам’ятаймо про Бога, родину, дитячу
посмішку і Україну! Славку, ти теж про це пам’ятай! Бувайте!
– Бувай! – Богдан глянув на свого приятеля. Розчулив-
шись, заплакав.
То плакала юність...
19
– Налий нам, Томку, іще по одній, – Дмитро Черевик про-
давцю. – Не шкодуй тої гримучки, налий. Тоска, знаєш...
– Еге, налити то можна, а хто, скажи, за неї буде платити?
– продавця погляд до карабінів побіг, що, наче штахетини, до
стінки притулені. – Немало маю таких: нап’ють, нажеруть, а
гроші у цигана...
– Не бійся, налий! – то вже Павло Кособокий, теж стрибок.
– Добре, наллю, тільки не напивайтеся, прошу.
Дмитро:
– Ет, нам це не вперше. Денатурат пили, вина всякі, спирт
– й нічого. Як бачиш, живі.
Павло:
– Буває, як вип’ємо, то в небо стріляєм, у ворога...
Томаш Кривий очима хитро заблискав, питає:
– У ворога, так? А хто вони, вороги тоті, га?
Павло:
– Ай, ніби не знаєш...
Дмитро:
– Знаєш, ще й як!
– Мо’, ті, що в лісі? – Кривий зіниці звузив.
– І ті, і ті... Радше останні... – Павло вже загадками.
Томаш угадує:
– Останні? А то хто: москалі, може?
– А ти як-си мислиш? – Черевик очі примружив. – Гада-
єш, що ми стрибками стали з власної волі, так?
– Ой, не з власної, не з власної, брате, – то вже Павло.
Томаш:
– Знаю, не з власної. Але, вибачайте, людей вбиваєте, ні?
Он в Чоновинах Стефка Куцого гахнули, а на Лепехівці – Ва-
силя Крука...
67
– Гахнули, так. Я і Павло, – зізнався Дмитро. – Так енка–
ведисти веліли. Особливо той Ваня Гризлов. Він, собацюра,
тицьнув на них – стріляй! Стріляй, а то...
– І як, скажи, було не стріляти? У бандерівців, себто воро-
гів наших...
– Знай, інакше б нас світу позбавили... – Павло виправдо-
вувався.
– Можливо, і так, але ... – Томаш далі хитрує. – Але
якщо станеться так, що Україна вільною стане, що скажете
людям, га?
Дмитро:
– Проситимем прощення – у селян, в України.
Павло:
– І... милосердя.
– А як не простять, що тоді, га? – Томаш далі нитку тягне.
– Тоді... заб’ємося, – стрибки в один голос, ніби змовились.
– Заб’єтесь, так? Йой, а то защо?
Дмитро:
– За зраду народові...
Павло:
– Й Вітчизні.
Томаш:
– Овва! У це важко повірити, – продавець налив ще дві
чарчини, собі – теж. – Щоб вбити себе – так рідко буває.
Дмитро:
– Рідко, погоджуюсь: москаль може себе і не вбити, а укра-
їнець...
Павло:
– За прикладами не тре’ далеко ходити, хоч би ті, по-
встанці...
– Добре, хлопи, добре, – Томаш підніс чарку. – За Україну
тоді...
– І за її волю! – то хтось вже із стрибків.
Як добре сп’яніли, Дмитро і Павло чомусь в Тихі Лози
посунули. Відпочити там, чи, мо’, постріляти? Попадали в
трави і думають, думають... З голови ніяк ними повбивані
не виходять: Стефан Куций та Василь Крук. Боже, за що
вони їх так? Що Україну любили? Пухом земля їм і вічная
пам’ять!
68
– Боже, Боже! Що ми наробили? Навіщо ото згодилися
бути стрибками? – Дмитро не на жарт зажурився. – Турок – і
той, мабуть, до рук чужої зброї не взяв би.
– Не взяв би – то точно. Але про це, друже, треба було ра-
ніше подумати, – Павло дорікнув.
Дмитро:
– Лишилось одне: хіба що застрілитись!
Павло:
– Авжеж, застрілитись.
Раптом стрибки повставали. Хитаючись, поперед себе ка-
рабіни виставили і цілились – один в одного... Натиснули гач-
ки: баа-бах! І миттю попадали. Одночасно.
Амінь! Не тре каяття, ні пощади...
20
– Ти ще не спиш? – Поліна штуркає мужа.
– Ні, а що? – Дмитро Силокінь стурбовано.
– І мене сон чомусь не бере, гейби не час ще... – Поліна
вклала свою руку в руку чоловіка. – Якесь передчуття, знаєш...
Непевне, страшне.
– Не думай про це. Спи! – Дмитро потиснув ніжно руку.
Дмитро зразу заснув. Поліна наче за стінку заходила. Тем-
ну, німу. “Скоро засну”, – подумала. Раптом у сінешні двері за-
гримали. Раз, вдруге. “Хто б то оце?” – господиня в неспокої.
Розбудила Дмитра:
– Встань, Дмитре, встань! Подивись: хто це так пізно?
Може, наш Йвась? Обіцяв...
Дмитро зирк на бамбетель: добре, дочка міцно спить. Не
чує... Ганнуся щаслива: на губах усмішка, обличчя спокійне,
вся у місячнім сяйві. Мабуть, їй щось сниться. Щось файне,
веселе.
Дмитро розім’яв кості, що чогось млоїли. В ґумаки ноги
– і до сіней. Був передзимок, тож холодом дмухало. Засув від-
сунув. Не зчувся господар, як його вдарили. Правда, не впав:
стіна стримала.
– Ти сматрі! Мєрзавец какой – ужо спіт, а ми... – це Міша
Скворцов. Очі – булькаті, скляні, єхидні.
69
– Зайом когда, подлєц, ґосударству отдаш? – скорчив
п’яну міну оперуповноважений.
– Звиняйте, я позику усю вже сплатив.
– Надо єщьо, сволочь, – і навідмаш кулачищем. По голові,
по обличчю. – А малако, мнясо, подлєц?!
– Я молоко теж усе виніс!
– І базочниє, да, сволочь, а-а-а?
– І базочні здав. Не вірите? Покажу книжку...
– К бєсу кніга ета! – Скворцов руків’ям пістолета господа-
ря по зубах, по зубах... – А мнясо гдє, мнясо?!
– М’ясо росте. За тиждень-два осьо порося заколю, тоді...
– ґазда до серця руку приклав: – Бігме, що віддам, м’ясо оте.
– А за сад долг імєєш?
– Саду нема. Я його давно вирубав.
– Что ти сказал? Вирубал, да? Ах ти падло такоє! Ви-
рубал... Чтоб подорвать совєтскую власть? Да? – Скворцов
озвіріло на жертву накинувся. З кулачищами. – Робята, на по-
мощь! – закричав, немов перед атакою.
“Орли” змолотили Дмитра на капусту – аж жили набухли.
– Ето за то, что нас, власть, обманивал. Єщьо, робята,
єщьо!
Скворцов підійшов до Поліни, котра у ліжнику, мов ку-
ріпка, зіщулилась.
– Ти-и сматрі, пава какая! Ха-ра-ша, как вам, робята? – і
стягнув з неї коцик.
Поліна – навколішки. На ній біла сорочка, хрестик на шиї.
Плаче, руки ламає. Військовик хрестик зірвав, кинув під ноги,
кілька разів плюнув на нього. Сказав:
– Ваня, сматрі, краля какая! Вазьмьом?! – і облизався...
Як кіт.
– Канєшно вазьмьом! Чаво спрашівать? – Скворцов ко-
манду подав: – Мєстним із ізби – вон, всем нашим – здєся! Ну!
Солдатня, мов шуліки, накинулись на свої жертви. На
очах ув Дмитра.
– Пака я – с маладой, ви – со старухой... – Міша дав ко-
манду. – А патом – обмєн.
– Дурню, що ти робиш? Дочці нема й десяти, – Дмитро
Силокінь намагався встати. Не міг.
70
– Нічаво, сєйчас она, сука, будєт постарше... – Скворцов
поліз у бамбетель. А що дівча опиралося, кулаком заспокоїв...
Через якийсь час заволав: – Кто слєдующій?
– Да она же мертва... – відскочив Вася Багіров.
– Нічаво, старуха жіва, іді к нєй! Да жіво, жіво, а то у нас
єщьо нєсколько хат. Женщін – тожє.
Дмитро якось на силі зібрався. З-під мисника хапнув сі-
кача від капусти і Скворцова навідмаш – цюк... На смерть за-
рубав.
Тепер вже Янкель Фрідман командував:
– В колодєц собаку! Жівого.
– Перед тим, як кинути, ще добре спрали Дмитра. За ноги,
за руки – і у криницю. Як донизу падав, господар за відро за-
чепився. З цямрини кричав:
– Виродки! Звірі! Нелюди! Де ваша совіть?! Прокляття...
Правда, не довго кричав: автоматна черга його враз заспо-
коїла.
– А что с нєй, старухой-то, дєлать? Тоже в колодєц? – сіра
шенеля спитала.
– Нє-ет, на бєлиє мєдвєді єйо! – почувся п’яний голос
старшого. – Оні вєдь голодают...
– А вот ту, маладую?..
– В колодєц! – відповів Янкель. Холодно, різко.
...І батько, і дочка були таки разом... Тепер вже без дружи-
ни і матері. Холодні і мертві!..
21
Побачення таки відбулося. Біля Чорного Каменя, як домо-
вились. Правда, Кася прийшла не сама, а з Недолею-старшим.
Дівчина в очах нареченого побачила осуд: що, сама не могла?
– Знаєш, твій батько просився, я ж не могла...
– Касю, я не про це. Тут небезпечно...
Панько Недоля, що весь час німував, мовив:
– Ну-у і що ж? А там, у селі, гадаєш, безпека? Там пекло,
щоб знав. Пекло. Влада вар’ює – спасу нема. Щоденні обла-
ви, побори, наруга. Півсела – по сибірах, а решта – в колгоспі,
наче худоба. Влада пиячить, гуляє, лиш собі тин городить.
71
– Так у кожнім селі, тату, місті, по всій Україні. Тому я отут
– самі радили. Чи здорові мама?
– Ой, не питай, синку, – Недоля-старший заплакав. – Нема
вже мами... Замучив совіцький диявол – побоями, допитами і
погрозами. За тебе, за Україну... Тріснуло серце – не витрима-
ло. Гой, акурат сороковий день нині. Завтра небіжці свічку по-
ставлю. Царство небесне! – батько далі плакав. Богдан – теж.
Сльози течуть – не спинити. А як хлопець заспокоївся, спитав:
– А Зося як, тату?
– О, Зося як Зося. Вона, хоч пізня дитина, зате своє діло
знає. За маму у хаті. Ходить до школи, російську вже вчить...
– Нащо їй російська?
– Ай, таке ти питаєш! Яка влада – така й парада. У школі,
бач, Москви програму виконують...
– Зросійщення, так?
– Чи ж бо я знаю? Напевно.
– Та то, тату, явно.
– А хіба так.
Хлопець задумався. На чолі брижі – хвилями, хвилями.
Розтерши чоло, запитав:
– Як там хлопці, дівчата?
– По всякому, синку. Одних москалі до войська заграбали,
інші на Донбас повтікали. Ще інші – як ото ти... А дівчата... Ді-
вчата – як яка, сину. Ті, що у школі, комсомолками стали, інші
– в колгоспі гарують. Від зорі до зорі, знаєш. Буває, гуляють...
– Вечорами пісень вже не чути? Наших, стрілецьких?
– Які там пісні? На вулицю увечері і носа не висунеш. Різ-
ні облави, матюки, п’яні морди. Часті постріли...
– А кіно крутять?
– Крутять, аякже. Як Росію любити... Про Леніна, Сталіна,
майже всі про війну.
Недоля-старший на дівчину глянув.
– Піду я собі. Може, трохи малин назбираю. На скалу он ту
собі вилізу. Мо’, звідтам всю Україну побачу. Востаннє побачу...
– Востаннє? А то чому, тату? Вам лише сорок, – Богдан
стурбовано.
– Сорок, сімдесят – яка, сину, різниця? Ворожа куля і тих,
і тих не щадить. Піду. – Панько Недоля смолисті брови під-
няв. – Боюся...
72
– За мене? Так, тату?
– За тебе і Україну, мій сину, за Касю... – і пішов, не огля-
даючись.
Хлопець і дівчина у поцілунку злилися. Кася раптом Бог-
данові:
– Богдане, я... я... Знаєш, я хочу дитини... Від тебе, по-
встанця.
– Гм... – хлопець ніяково. – Як? Тут, знаєш, батько...
– Батько не бачить.
Молода кров у голови вдарила. Мов вино, хмелем заграла.
Від хмелю отого молодята у трави попадали. Там і повінчали-
ся... Серед квітів і трав. Під Божим небом Карпат. Так, вони
поєдналися вперше. Навічно, любов’ю.
– Богдане, то було свято. Душі й тіла... Я кохаю тебе. Як ні-
кого до цього. Не-е знаю... Не знаю, яким ти був сьогодні... Але
як буде дитя, присягаю: тебе воно знатиме. Чуєш? Знатиме!
Навіть якщо... Якщо з іншим буду...
– З іншим? А то чому, Касю?
– Коханий, усе може статися. Війна: не на життя, а на
смерть. – Кася сльозу пустила. – А як трапиться так, що не
стане мене, а ти житимеш, хочу, щоб наше дитятко і мене, свою
маму, знало. Дай мені слово.
– Богом клянуся! – хлопець і дівчина знову міцно зійшли-
ся – цілунком, тілами... Ніжно і пристрастно.
Як повернувся батько Богдана, прощалися.
– Прощай, сину, – Недоля-старший гірко заплакав.
– Ні-ні, не прощай, а допобачення, тату.
– Най буде і так, сину мій.
– Вітайте, тату, Зосю малу. Від мене вітайте і Касі. І бере-
жіть її, тату, себе, чуєте? Від всього лихого – чужого, свого.
– Постараюся, сину.
– А ти, Касю, дайся чути. Як на новий постій станете, дай
вістку про себе. Ти чуєш мене, чуєш?! – Богдан гукав дівчині,
що віддалялася.
– Чую! Чу-у-ю!.. – вітерець доносив.
Це “чуу-юю” у зворах губилося, в підгірках, у зболеній
душі хлопця.
73
22
Була ніч – минула, немов батогом тріснув. Її, ніч, ранок
прогнав – рішуче, нагально. Ранок прийшов сірим полиском,
сонячними спалахами. Теплими і блискучими. Йому, дню, теж
вік укоротять. Вечір, ніч, ранок – укоротять. Буде знову день.
Новий, з теплом чи негодою – то вже справа часу, природи.
Так буде завжди: день у день, місяць у місяць, рік у рік.
Від початку світу – аж доти, доки ми, земляни, отут жити бу-
демо. Ну, а яке життя нині – то трохи і від нас залежить, не
лише від влади. Влада, яка б не була, завжди – знаряддя при-
мусу. Так є не тільки у нас, а в Європі, Америці, Азії, Африці.
Так було і колись – при Австрії, Польщі, Німеччині, так є і
тепер, за совітів. Головне: чия влада? У чиїх руках вона? У
наших, чужих? І це – головне. Це – сіль наша. Якщо хочеш,
землі сіль...
“Ой, таке вже говориш – наче тин городиш”, – хтось може
сказати. – “Ай, зачекай, най сліпаки вмию”. Данило Апостол
звівся на лікоть. Стара, видать, спить. Добре. Тільки й спокою
того, що спить. Данило витяг з-під ліжка цебрик, на табурету
поставив. Набрав у горня води – і до рота. Потім на долоні ту
воду. Вмивався.
“Ага, для чого ту фільозофію я розводжу? – спитав сам
себе. – Зараз скажу, ой, скажу. Ну, для...”
І сказав Данило...
А хіба оте, про що думаю, лише мені потрібне, га? Тобі –
ні? Ти, може, з іншої планети, га? Іншими дорогами ходиш,
не нашим повітрям дихаєш? Я інакше не можу, бо я ще живу
Україною. А чим живеш ти? Чим? О, нич, бачу, не кажеш, нич.
Бо, мабуть, нема що сказати. То факт!
А тепер про мій біль. І про мій неспокій. Сподіваюся, вони
і стануть твоїми. О, дай Боже, щоб і ти поумнів, своє за своє
мав, любив Україну.
Перший мій біль – то наш розбрат. Віддавна в нас так.
Жаль. Правда, дехто радить мені: не журись, така, мовляв,
наша доля... А що то таке, доля ота, знаєш? Невже лише те, що
станеться з нами? Без нашої участі... Доля, щоб знав, не бай-
дужість – до себе, до сусіда, до землі рідної. Нас губить вікова
хатокрайність, зневіра і слабкість. А ще, мабуть, непевність у
74
собі, в своїх творчих силах. Немаєм й вогню, яким горіло серце
Тараса. Тому й не маємо держави, волі і правди.
А ще мені кажуть: заспокійся, скоро вибори – буде й наша
правда. Ага, вибори... А що таке вибори? Вибори по-совіць–
ки – хоч знаєш? Так, голосування наче, але під прицілом ав-
томата. Для влади головне: не як проголосувати, а як голоси
підрахувати... Отакі тоті вибори.
Так, так, отака, знаєш, правда наша, ага. А де ж наша воля?
Га? Моя, твоя, України? Ще Хмельницький, здається, казав,
що правда і воля – на кінці шаблі... Що, може, не так? А таки
так. Без зброї не буде ні волі, ні правди. Волі для нас, україн-
ців. Правди нашої, української.
Є ще інший біль – це наша ментальність. Ой, то складна
штука. Це, знаєш, наш національний характер. У ній – при-
чини і наслідки бездержавності нашої. У ній, ментальності, і
наша покірність, і спротив. У ній – ми самі. Бігме, правду кажу.
Данило Апостол затягся цигаркою, кілька раз кашлянув. І
знов сам із собою бесідує. А тепер щодо нас. Хто ми такі? Для
чого живемо? Чому у вічному рабстві? А тому, що ми вже такі
– від Русі аж понині. Чому ми такі? Бо себе в собі не цінимо,
свого роду зрікаємось, мови. Сіємо розбрат, у власні сили не
віримо. Ми – човен у морі. Розхитаний, що без весел. То наша,
брате, трагедія. Так буде аж доти, доки не зрозуміємо, що не
можна від себе втекти. Ні тепер, ні у майбутньому. А ми все
тікаємо, тікаємо... Куди? Живемо минулим, усе плачемо... А
москаль нас тим часом, як смиренних овець, хапає, хапає – у
пащу, у пащу, аж кості тріщать. І все пожирає. Жере ненасит-
ний, жере. Віками жере. Правда, його, москаля, мож зрозуміти:
йому, неситому, у своїй державі затісно, він, москаль, вірить у
своє “покликання”, себто у своє месіанство. Триматися рідного
берега москалю, звісно, тяжко. Він зо всіх сил старається віді-
йти од “опіки” своєї держави. Його завше ваблять дороги, як
завжди, небезпечні, але завойовницькі. У ньому кров Васьки-
разбойніка грає, кров орди. Віриш?
О, бачу, не віриш. Почитай собі руску билину “Сорок ка-
лік со калікой”. Ось що там написано:
Клюкі-посохі в землю потикалі,
А і сумочкі ісповесілі.
75
Сирічат калікі зичним голосом.
Дрогнєт матушка сира земля,
С дерев вершіни попадалі,
Под князем конь окорачілся,
А богатирі с коней попадалі...
Данило Апостол хитро очі мружить, посміхається. І далі
голосить. – Ну-у, як? Не розбійник москаль той, га? Не орда?
– “фільозоф” оглянувся: ні, ніхто не чує, навіть Зоська його.
– Москалю, як завойовнику, вже загарбаних земельок замало,
він хоче “Господню гробу пріложіться, во Єрдань іскупаться,
натленною ризою утереться...” Словом, прагне Єрусалим си-
лою взяти, щоб згодом себе “третьїм Римом ” назвати.
“Старший брат” “пахать” і “сєять” не хоче. Навіщо? Це
“навіщо” Васька Буслаєв із поеми “Ілля Муромєц голі кабац-
кіє” пояснює так: “Ми (себто “голь кабацкая”) прівиклі піть і
єсть із готового...”
І їдять росіяни, і п’ють – аж блюють. Смертями блюють.
Брехнею і кров’ю. Будь покірний, не смій боронитися: “Какой
зайдьот (до Новгорода, який москвини захопили), убьют его,
за ворота бросят”.
І вбивають нас, знаєш, вбивають і кидають нас, кидають
– не день-два, а століттями. А ми добровільно, наче воли, мов-
чимо і все у ярмо далі голови пхаємо. А москвини повсякчас
чинять нам розбій. Як колись на Оці і Волзі чинив Васьок із
Новгорода. “Добрий молодец” на чолі з Васьком здійснювали
кривавий розбій, аби збагатитися. Ганялися за хутром, золо-
том, самоцвітами, “зелен-вином” і “дєвіцамі краснимі”. А хто
їм стояв на шляху – того, мов овець, вирізали, не боячись ні
гріха, ні крові, ні помсти.
Тепер розумієш, хто “Анька-Каїн”, цей “добрий молодєц”?
Це – москаль нинішній. Триста років нас вирізав, немилосерд-
но, жорстоко, а ми все ще живемо! Чому? Бо кожен день душа
наша чекає Пришестя. Пришестя Правди, Волі і Незалежнос-
ті. Пришестя радості, а не сліз. Так, нас Господь Бог поратує,
бо ми, українці, мужні і духом, і серцем. Бо не лише любимо
Україну, але й нею живемо. На жаль, не всі її люблять. Є гнуч–
кошиєнки, зрадники, різні хламники. Горнуть під себе, гребуть,
а з бідними не поділяться. Таким треба влади, торби грошей,
76
повні скрині маєтків. А там – най і трава не росте. Отака, бра-
те, фільозофія життя їхнього. Таких хата скраю... Хай їм хоч
грім на голову – своє чинять. Таким чужа доля народу, чужа й
доля Вкраїни. Їм лише ворог сват-брат, а не свій гречкосій. Во-
рог таким – порятунок, свояк – не козак. От! Так було колись,
так, на жаль, є і нині. Такі – вітряки, що без вітру: ні муки, ані
муки... Такі ніколи не зрозуміють, що за Україну можна життя
віддати. Тихо і без пафосу.
Баба Зоська нервує... “Ге, що за хлопа я маю? І дяком був,
і хати ставив, а дурний, як той пень. Та нащо тобі, хлопе, на
старість отої політики? Га? І вмовляю, і навіть сварюся – дак
ні, без неї, окаянної, жити не може. Фільозоф...”
– Даниле, гов! Де єстесь? До хати іди. Пироги стинуть.
Хутчій! – то баба діда кличе.
– О, пироги – не вороги... Я їх люблю-у. Йду!
Як дід до оселі зайшов, баба знов за своє:
– Чоловічку дурний, чи тобі тре’ тої фільозофії, га? Ти
б ліпше, ха-ха, мене пильнував... Он Федь Кузійової Каськи,
коли не йду, вщипне... Очима заманює.
Данило Апостол далі щось своє думає. Згодом:
– Га? Що? Ти щось казала? Ага, їсти вареники... Їм, їм –
дуже смачні. Дьикую.
23
Ніч. Чорна, німа. Богдан Недоля все ще не спить. Кру-
титься– вертиться – ніяк не засне. Серцем чує передчуття ра-
дості (кохає!), душею – тривогу (війна...). Тривогу за рідний
край, за свою і її, Касі, долю, за батька, за сестру.
У небі – срібні голки зірок. Місяць-молодик, мов легінь,
розчервонівся, сипнув Богданові декілька променів-ниток.
Хмаровиння пливе, мов отари, – густо і поспіхом. Хмаровин-
ня те усе – на місяць, на зорі. Із бездонного неба зрідка накра-
пи, як пацьорки, узори. Це – мряка. Чиста, холодна. Місяць і
зорі сріблять кущі, у яких на ніч причаїлося птацтво. Птацтво
спить. Сплять Карпати, дивлячись сни.
Богдан ще не спить – усе думає, думає. Так, ніч все по-
глинає... Як би не той місяць, то все було б у її, хмари, пащі, в
77
неволі. Як його рідне село, як батько, як Україна – у більшо-
виків. Московці на його Батьківщину ланцюг неволі напнули.
Жорстоко напнули, підступно. Доки так буде, га? Доки?!
Авжеж, треба боротись до забуття, до повної перемоги. Як
тури, боротися, як козаки, як Шевченко, Франко, Леся. Якщо
і загине хтось, то нічого. Аби воля жила, жила Україна. Інак-
ше не можна. Усіх їх, мертвих, живих, колись возвеличать. Так,
так, возвеличать. Еге, треба боротись, аби наша земля – висо-
кочола Україна – була завжди вільною. Зі своїм Богом була!
А його і Касі кохання – що буде з ним? Воно вічно жи-
тиме? У стражданні чи в радості? Так, житиме! Як тоді, коли
закохалися. Вперше.
А було так...
Богдан був у кіно. Світив білолиций, жевріли зірки, поду-
вав вітерець. Вертався він поспіхом: вдома чекали. Зупинився
біля обійстя Возняків. Наслухає. Чує скрип ланцюга – у кри-
ниці, плескіт води – у коновці. Підкрався. Ой, хто це? Поба-
чив: Кася, його давня мрія. Мрія життя, серця.
– Касю, ти ще не спиш? Пізно ж...
– Тебе чекаю...
– Мене? – хлопцю світ закрутився.
– Тебе, хі-хі, тебе... – дівчина посміхнулась і щезла.
Богдан чув плюскіт води – у відрі, клацання залізної
клямки, стогін скрипучих дверей. Пішла... Гонорово пішла, як
пава. Не видно. Чекай: мо’, ще вийде.
Не вийшла. Гонорова така, горда... Що вдієш?
Тоді, як і тепер, хлопець усю ніч не спав. Усе думав про неї,
про Касю свою – свою мрію. У неї лагідь в очах, стан, що лоза,
вуста, наче вишня, а коса... Боже, коса то яка! Хвиляста, м’яка,
нижче колін. Ту красу пригорнути б до себе – міцно-міцно, до
забуття. І... завмерти. На день-два, на рік, на ціле життя.
Якось знов вертався з кіно. Знов те подвіря. Знову плескіт
води. І знову Кася, його дівчина, його люба мрія. Богдан підій-
шов ближче, впритул.
– Касю, то знову ти...
– Я, а що? – дівчина очі – на нього. Грає, сміється.
– Нні-чого... – хлопець розгублено. – Зачекай трохи, не
йди...
– А то чому, скажеш?
78
– Он... білолиций, зорі і тиша. Тиша п’янка, вечорова,
мила, як ти... А ще й аромат – чуєш? Аромат м’яти. Не чуєш?!
– Чую...
Хлопець обійняв дівчину – перший раз у житті. Ніжно і
пристрасно. Кася і не пручалася, лиш перед ним малі долоні
наставила – у рамена вперлася. Богдан ув очі заглянув. Гли-
бокі, тривожні. Йой, що то за очі! Не очі, а пломінь: горять –
не згорають, наскрізь пронизують. Боже, яка Кася вродлива!
Наче троянда, наче зоря, ні, наче княгиня. Вона найвродливі-
ша, наймиліша – за всіх, у цілому світі. А розум який... Не по-
любити її – значить, себе погубити. Нині, навік.
– Касю... – Богдан хотів щось спитати – не зміг: при-
страсть спинила.
– Кажи, слухаю.
– Касю... – хлопець, як і раніше, говорити не зміг.
– Що, Богданчику, що? – дівчина легко закинула голо-
ву. Замруживши очі, притулилася. Ніжно-ніжно. – Ти-и... тут,
коло... мене, так? Богдане, покажи мені зірку – нашу, щасливу.
Таку, як ти, як я – щасливу...
– Зірку? Нашу, далеку?
– Так-так, нашу. Та не далеку – найближчу... – Кася раптом
припала до вуст. Палко, невміючи.
Вона цілувала, як вміла. Він, як і вона. Невміючи. Вони
цілувалися вперше. Омріяно, жадано. Так, цей поцілунок був
першим – для нього, для неї. Поцілунок щастя, надій. І родин-
ного затишку, злагоди – у майбутньому... Щастя – ось воно,
ось... Між ними воно, між ними. Родинний затишок – у їхніх
серцях, у їхніх бажаннях. Злагода де? У почуттях, мабуть. А
де надія? Де вона, де? Вона далеко. Звідси не видко, не чуть.
У серцях тривога: неволя, війна. Війна жорстока, страшна. Із
тими, що з фашистським менталітетом, з більшовизмом. Війна
не на життя, а на смерть. Зайда шаліє, варварить. Вдень і вно-
чі – страшно! Забирає людей, вбиває. Сільська влада мовчить:
їй байдуже. Чверть села – у Московії, чверть – у землі, решта
– в колгоспі. Скрізь, де не глянь, кров, сльози, могили. Скрізь
страждання, неволя. Доки і поки, га? Повік? Так? Ми маємо
бути щасливими, бо маєм високу духовність, провідників на-
ції, народних співців. А чому ми такі, га? Чому? Може, тому,
що немає в нас єдності? Що завжди себе в собі забуваєм?.. Так?
79
Кася боїться, тремтить. Ні, не від кохання – від страху. За
себе, за Богдана, за Україну. Ніжно до вуст хлопця припала,
цілує, цілує.
– Богданчику мій, що маєм робити? Га? Кажи, не мовчи.
– Ти про що, Касю?
– Рік-два – і наші мізки будуть не наші...
– Чиї? – хлопець занепокоєно.
– Чужого режиму, ідеології.
– Справді, що нам робити? Що? – Богдан повторив запи-
тання дівчини.
– Хіба що... повстанцями стати. Так?
– Я теж думки такої, – хлопець ніжно обіймає дівчину.
Вуста до вуст, пестить, цілує. – Не проти б туди, до повстанців,
і Славко Коцюба. Казав.
– Так, ліс – то один вихід, але... Ілюшін, повідають, казав,
що повстанські голови його кулі рахують... Має вже їх понад
тисячу... Йой, хіба це не страшно, ні?
– Страшно, звичайно. А що маєм робити? Що? Чужу вуз-
дечку на себе накинути, так?
– Ні, не накинути. Наш, молодих, нині обов’язок – Україні
волю здобути.
– О, правду ти мовиш. Будем боротися. За Україну, за її
волю.
– За Україну, за народ.
Йшли дні за днями – їхнє, Богдана і Касі, кохання росло,
міцніло. Можна б уже і весілля гуляти. Щоб від щастя отого у
небо злетіти... Злетіти б, ага. Та-а неволя крила обламує, страх
душу неволить. А ще ліс кличе... Кличе!
Кличе натхненно: не барися, ходи!
24
О, дякуєм, Господи! Не пшениця – золото! Сяє, блищить –
очі сліпнуть. Глянеш на лан – пломінь горить. Ген аж до обрію.
Вітровій ніжно, мов мати дитину, колосся гойдає. А невідь-
коли вітер зірветься – хвиля при хвилі, наче на морі. Жайвір
співає – душа мліє. Радісно, гей! Люди радіють: може, колгосп
таки розщедриться! Не тільки для влади – для них.
80
Вася Ведринський собі теж радіє; колгосп його скоро
мільйонером стане. Як той, що у Грушові. А що, хворощанці
гірші, га? Голова колгоспу руки потирає: так, єдрьона, я всім
докажу, ги-ги, що я таки господар! Вмію не тільки стріляти,
але вмію і сіяти, і збирати, єдрьона.
– Наша здєся остановочка, Паша, – команда “газик” спи-
нити. Вася з “бардачка” пласку плящину – до губ. Тягне, п’є,
захлинається. – Давай і ти потяні! – до водія.
– Предсєдатєль, мені не можна: я – за рульом.
– Чєпуха, здєся поле, дєрьовня. Можна, єдрьона.
Павло пригубив. Просто так, для годиться. Ведринський
знов за плящину. П’є, аж у горлі булькає.
– Паша, і ти, єдрьона, так счітаєшь, что я ніхтсферштейн,
єдрьона, то єсть ні чєрта нє волоку в зємлєдєлії, да?
– Навпаки, ви – справжній хазяїн... Вищий клас! Он пше-
ниця яка! Висока, міцна. Не пшениця – золото! Хіба то не до-
каз? Га?
– Доказ, канєшно, – голова пляшку до рук. – Браток,
слиш, давай єщьо по разку, єдрьона, чуть-чуть... – Вася п’є, ті-
шиться. – Да-а, знай нашіх! Я, єдрьона, нє только умєю піть, но
і, єдрьона, начальствовать. На угоду сєбє, Москве...
Ведринський враз спохмурнів:
– Тєпєрь... тєпєрь, знаєшь, осталось, єдрьона, одно: істре-
блять... Всєх бандітов, єдрьона. Такая, знаєшь, воля Москви,
єдрьона, такова воля таваріща Сталіна.
– Так, так, Москви і товариша Сталіна, – притакнув Павло
Нечуйлихо.
“Аграрій” гримучку до краплини видудлив. Виліз з автів-
ки, став. Як гордий павич, на доріжці став. Гладить стебла пше-
ниці, всміхається.
– Да, віжу, мой труд нє напрасєн, єдрьона. Сматрі-ка:
пшеніца какая! На сельхозвиставку прямо! – враз погасив
посмішку. – Ти меня, Паша, слушаєшь, да? Ха-ра-шо, єд-
рьона. Тєпєрь, звєсно, главноє, чтоби, єдрьона, весь урожай
собрать. До зьорнишка. А єщьо, звєсно... То – главноє... Зна-
єшь что, нєт? Ні чєрта ти нє знаєшь... А то, чтоби врагі наші,
єдрьона, бандєровци то єсть, збоже нє подожглі. Паша, ти
понял, да?
– Понял, аякже, – водій в один голос, немов в армії.
81
Він, водій, мусить так, бо Ведринський, як-не-як, а на-
чальник йому, забере “баранку”. А що потім? Бачить Павло, як
Ведринський, мов ошелешений, за дітьми кинувся, що додому
з поля верталися. Ввиділи Васю – і заховалися.
– Да-а, с каласкамі, відать... Ану, вихаді, сволочь! – Ве-
дринський пшеницею, пшеницею. – Вихаді, мразь!...
Діти тихо сидять, наче миші. Вася за револьвер: трах-тах–
тах!!! – на сліпо. Звідси зойки... Два хлопці свого братика до
дороги тягли, що кров’ю стікав. Поранений – Дмитрик, онук
Ганни Селючки. Старші хлопці – теж онуки її.
– Йой, за що ви отак? Ми від мами йшли. Не вірите? Ось,
видите, полуденок, той, що мама не з’їли.
– Полуденок? Да-а, віжу, єдрьона. А гдє каласкі? Бросілі,
да? Паша, заваді мотор! Паскарєй, ну! Да, да, в больніцу, єдрьо-
на, – Ведринський недопалок виплював...
Не встигла автівка до села в’їхати, як нова біда: пшени-
ця – у полум’ї. Стебла тріщать – затуляй вуха. Стражпожарна
летить, мало коні ніг не ламають. За нею – люди. Хто з косою,
хто з відром, а хто з великою плахтою. Йой, кара якась, кара!
Що буде тепер? Що?
У селі новина: внуки Ганни Селючки пшеницю спалили...
Ніби при собі три торби колосків мали. Певно, вони, шмарки,
курили...
За пшеницю була і розплата. Невдовзі бабу Селючку,
доньку Гаську, зятя Миколу, дві інші родини – на фіру. Хлоп-
ців – також. Усіх повезли на сибіри. Ага, самі знають за що. За
колгоспне майно, що недоторкане, за пшеницю...
– Ну і ну-у... Як тому Ведринському язик не відсохне? –
Павло-водій ніяк не заспокоїться. – Пожежу на дітей списа-
ти... Ніби я не видів, як він, окаянний, недокурок у збіжжя ви-
плюнув. Ні, більш не буду тебе, дідька, возити. Все, фертик!
Кінець!
– О, Павле, чую, не ті помисли маєш... Не ті, що колись, не
ті... – чистими, як небо, очима обпалила хлопця Ніна Павлю-
ченко, піонервожата.
– Ай, ти усе чуєш... Хлопець – вогонь: іди, донеси, прошу!
– Що донести, Павле? Правду, так?
– Кожна правда, Ніно, має своє... Головне, з якого боку на
неї поглянути.
82
– З якого, з якого... Ти ж правду говориш, ні? – дівчина
мило всміхнулася. – Бачу, Павле, прагнеш політики...
– Якої-такої політики? – дивується хлопець. – Правди
хочу – і все! Волі Вкраїні, щоб знала.
– Ага, відкрився нарешті. Мені, а не іншій. Чому?
– Наче не знаєш?
– Догадуюсь... – дівчина звикло волосся пригладила. –
Павле, я, як знаєш, ехіднячка, себто “москалька”... Не страшно?
– Мені – ні! А тобі?
– Мені теж не страшно, особливо з тобою... Було колись,
так, як прислали... З Січеславщини милої.
Павло:
– Так, не такий чорт страшний, як його малюють. Чи не
так?
Ніна:
– Не страшний, якщо серце маєш... Своє, не чуже.
– Наше, вкраїнське.
– Авжеж, українське! – дівчина підійшла ближче. – Наші
серця – твоє, моє – українські.
Хлопцеві вмить голова пішла обертом. Легко так, солод-
ко. Він обняв Ніну. Поцілував. Вона – теж. Цілувала хлопця
палко і щиро. Мала на те повне право: одне, що кохала його,
друге – боялась за нього. Бо задуже з владою водиться... Ще
чого пиячити стане.
Павло:
– Знаєш, якось дивно виходить: ти – степовичка, я – під-
горянин і... зустрілися. Так, ніби наші хати всього через пліт
малися. Хіба то не доля, га?
Ніна:
– То, мабуть, від Бога.
– Я, знаєш, радію. Що ми крові одної, – Павло пригорнув
дівчину. – Зізнайся, а ти не боялася, ні?
– Чого, Павле, чого?
– Що тебе вб’ють. Ну, ті... бандерівці.
– Еге, спершу боялася. А ти як гадав? Пропаганда трубіла:
“Западєнци – бандіти! Оні – врагі наші...” Попробуй не віри-
ти? Скажи, ти б не вірив?
– Не знаю... – Павло коротко. – Та досить про це. Радію,
що разом.
83
– Радію і я. Що зустріла тебе.
Павло:
– Ніно, розповіч все про себе. Як жила? У що вірила? Про
батьків розкажи, про село і про школу. Словом, про все – зна-
єш, цікаво.
Ніна:
– Ой, не питай ліпше. Важка буде розповідь, – дівчина сльо-
зи змахнула. – У моїй родині всього було, ой, всього – бодай не
казати. Двох дідусів і бабусю голод у 33-ім у могилу поклав. Тітку
Олену – теж, батько Оникій десь на фронті пропав, а мати моя,
Євдокія, всі сили у клятім колгоспі лишала. Правда, маю ще бра-
та. Він – офіцер, тепер на границі з Румунією, – дівчина на хвилю
замовкла. – Отака, Павле, петрушка... Село моє ладне, як чічка.
Але, знаєш, сумне, як і твоє. А щодо школи, то вона при совітах
мусить бути такою... Вона ж не в наших руках. Мусить совітам
вірою і правдою бути. Вірою – у світле майбутнє, правдою – у
безсмертні ідеї Леніна, Сталіна. Про якусь іншу віру, про іншу
правду покищо мови бути не може. Крім хібащо у наших серцях...
Павло:
– А ти, бачу, гострий горішок...
Ніна:
– А ти думав: кисіль?
Павло ніжно у Нінині очі заглянув. Ні, не очі це – озерця,
сині, глибокі. Знає: пірне – не випливе... Сказав:
– Може, до лісу гайнем, га?
– До лісу? Чого, для любові?
– Ні, щоб повстанцями бути. Бо, кажуть, краще вмерти,
аніж у рабство впасти.
– Знаю. Але мені зарано ще, любий. Я тут... очі і вуха, щоб
знав. Очі і вуха наші, вкраїнські.
25
Видолинок. Сонячно, тихо. Небо чисте, прозоре – сльоза...
Бува, вітерець пробіжить – лиця остудить. Бува, зашумить по-
тік – хвилі біжать. Пагорби сині, зелені, немов намальовані.
Боже, який гарний світ! А спокій, а затишок – жити хочеться!
Богдан собі вголос:
84
Умом Росію не збагнути,
Як не збагнути її суть, –
Де все населення рекрути,
А постріл кулі – то могуть...
Сибір, Кавказ і Україна –
Кровавий відгомін орди,
Не розвій націй, а руїна,
І гріх довічної ганьби!
– О-о, то ти, друже, поет! – це Славко Коцюба, що непо-
мітно підкрався. – Я й не знав.
– Та де? Віршомаз...
– Ні, ти славно пишеш! Правду кажу. Для Касі теж щось
написав?
– Написав, а що? Послухай:
Переживу – і сни, й завії,
І дні розлук переживу.
Чомусь не здійснилися мрії,
Хоч ними дихаю, живу...
– Гарно. Справді! – Славко піднесено.
Богдан:
– Знаю, ти теж вірші складаєш. Звідки я знаю? Сорока
шепнула...
Славко:
– Так, пишу, але рідко. Хочеш послухати?
Біжать вітри снігами гонорово,
Ще трохи, трохи – і хати.
Сповзає небо вечорове,
Що аж полошуться коти...
Сварливі кури вже нудьгують,
Все виглядаючи весни,
А діти сплять. Вони не чують,
Як будять їх солодкі сни.
85
– Мені, знаєш, сподобалося, так, – Богдан похвалив. – За
іншого часу ми, либонь, змогли б письменниками стати... Як
гадаєш?
– Мо’, і змогли б. Але що поробиш, коли землю нашу топче
лиха орда... Кремлівська.
– О, святу правду кажеш. Скільки нашого цвіту по усьому
світу! А у землі, в казематах – ще більше. Вони, ці нещасні, не-
мало б зробили для розвою рідного краю. Немало б...
– Боже, де тільки немає кісток українців! Одні – на Солов-
ках, інші – у далекім Сибірі, ще інші – у рідному краї.
– Є ще й такі, що Росію, немиту і п’яну, культурною ро-
блять. І колись піднімали велич Росії, тепер... їх сила-силенна,
їх не злічити. Шкода: зламалися...
Богдан:
– Авжеж, не злічити! Без колів і пліт не стоїть, не те, що
Росія. Велич Росії не в її культурі, а в її розмірах, – то гадка мо-
сквина. Він, шельма, лише про війну марить, а не про мир. Ось
приклад: “На что тебе союз? О Росс! Шагні – і вся твоя вселен-
на”. Ой, суща правда: “Шагаєт “Москва”, “шагаєт”... Дивись,
що тепер нащадки Чінгісхана виробляють! Все, що українське,
знищують, патріотів вбивають, руйнують наші святині. І то
тоді, коли вкрали нашу історію, саму назву держави і понад
сто п’ятдесят років забороняли нашу мову, друковане слово,
нашу культуру. Навіть той жид, Лєнін, писав: “Потерять Укра-
їну – потерять голову!” Як бачиш, отаке її, Росії, месіанство,
тобто покликання... Оце такий тобі “Третій Рим”, вовк би го’
зжер! Усе у війнах вона, та кольира, у війнах. Ладна увесь світ
загарбати... Не ми русичі – вони... І Київ вже – їхній!..
Славко:
– А ще нас росіяни за рабів мають. За таких собі здохляків
і незрячих. Переконують, що ми, українці, не маємо ні своєї
історії, ані свого поступу. Невідомо навіть, звідки і коли ми
взялися... Без роду і племені, значить. Виходить, ніколи ми й
Батьківщини не мали... З окраїни, кажуть.
– Але знаєш, Славку, так довго тривати не може. Імперія
зла, рано чи пізно, впаде. Впаде під тягарем власних злочинів.
Побачиш.
Славко:
– Знаю: так буде, впаде. Така воля Божа...
86
Хлопці незчулися, як підійшов “Діброва”, командир їхній.
– Про що, братове, гутарите? Про дівчат, мабуть?
– Вгадали... Про дівчат, аби не скучати.
– Скучати, друзі, нам ніколи. Завтра бій буде. Кровавий,
жорстокий. Ворог надумав у нас гори забрати. Так що трохи
спочиньте – і за роботу, братове. А що за робота – самі знаєте.
Ага, не забудьте добре зброю почистити. Гаразд? Ну, я пішов –
роботи багато.
– Гаразд, командире, гаразд, – вояки в один голос, наче
змовились.
Сонце ще високо в небі, а вони, волі сини, своїми стежка-
ми ідуть. Швидко ідуть, до побратимів, що до бою готуються.
Авжеж, завтра пекло буде... Завтра і українець, і москаль
по вістрі життя-смерті ходитимуть.
Хтось, може, востаннє ходитиме...
26
Ночі неспокійні, холодні. Люди не сплять, а “на валізах”
сидять – усе чекають гостей... Гарнізонці, кажуть, будуть лю-
дей брати. Кого на Сибіри, а кого в сиру землю... Мабуть, сім’ї
повстанців люто каратимуть. Дорослих, малих – одинаково.
Таким сім’ям нині одна дорога – до пекла...
І так воно буде, бо таке вороги вміють. Століттями вчилися...
Село у щільній облозі – із усіх сторін. Щоб ніхто не втік і
щоб бандерівці не напали. Гарнізону надійшла ще й підмога –
чоловік сорок, командує Ваня Гризлов.
Енкаведисти, хмільні, озброєні, розважаються. Матюкні
стільки, що й слів не розібрати. Селу одне зрозуміло: будуть
людям мститися – за повстанців, за те, що українці вони...
На валізах люди недовго сиділи. Спершу дві сім’ї схопи-
ли: Івана Мирки та Стефана Гука. По п’ять душ у кожній.
– Ано на полуторку, сволочі! – і погнали нещасних.
– Куди ото нас? – Стефан Гук питає.
– На бєлиє мєдвєді... – шкірить зуби Гризлов.
– Йой, хоч батьків залишіть, – Мирка просить.
– Вони вже старі – не доїдуть, – тепер вже Парашка, дру-
жина Івана.
87
– І наших батьків залишіть! – то Стефан Гук.
– Нічаво, в путі ми іх атпустім. Гдє звєрья много... – Гриз-
лов бранців кольбою в плечі. – Ану, к машинє!
Христина Гук руки ламає. Питає:
– А діти при чому? Діти не винні.
– Дєті? Оні – чьортово сємья, бандіти... Подростут – стре-
лять будут, у нас, освободітєлєй.
Як людей завантажили, завели мотори – поїхали. І... сліду
не стало. Так, не стало людей, що тут народились, жили. Жили,
як їхні батьки, як їхні предки. Жили, як Бог наказав.
Химу Петра та Каліку Мілька, що вночі до села йшли, со-
віти хапнули. Ледь живих на Болотце привели. В руки рискалі
пхнули: копайте! Так, могилу собі...
Загриміли гинтівки – попадали хлопці. У яму, яка ще
якийсь час дихала... Тілами і болем.
Прокопа Березу, чий син з армії втік, на Попівщині до де-
рева прив’язали. Вася Багіров гострий ніж вийняв і на спині
шкіру різав. Зверху донизу. А що Береза від болю кричав, то
кастетом його, кастетом... Та так, що Прокіп кров разом з зуба-
ми випльовував.
– Тіше, тіше, браток. Єшчо одна лінія – по горезонталі.
Одна-єдінствєнная – і будєт парядак, – кат насміхався.
Боже! Де таке видано, аби з живої людини шкіру, наче
паси, здирати? Спокійно здирати, із насолодою. Береза далі
кричав і кров’ю спливав. Проте не довго кричав: серце не ви-
тримало. Не тіло – м’ясиво...
Ще один “захід” кати оприлюднили: як можна топити лю-
дей. Панькового Федя у мішок запхали, щоб в озеро кинути.
Глибоке, холодне. Побовтавшись трохи, Федь утопився. А з
Ковалівим Йваном учинили по-іншому відрубали руки – і у
річку... Пливи, якщо можеш...
Отака тобі, українцю, воля! Від “визволителів” клятих.
Вони панувати прийшли, а не в мирі жити. Їм, нелюдам, що?
Звикли так. Здавна звикли. У нас, в Україні. Чому? Бо Украї-
на, каже москвин, власного народу немає (адже українці – “мо-
лодші брати” і мали матір одну – Росію), бо “Кієв – мать горо-
дов русскіх”, а ще кияни “молодші брати” москвичів... До того
ж, хохли, хочуть своєї держави! Якої? Ви ж її маєте – Україн-
ську ССР!
88
Да... Смішно, що народ, який не має власної назви (бо Ки-
ївська Русь – це “Кієвская Россія”), не має власної мови (бо
теперішня українська мова – то “русскоє нарєчіє”, а також зі-
псована поляками російська мова), ще на щось сподівається...
Чого і від кого? Ми, росіяни, вам, печерним хохлам, держав-
ність дали, волю, радість розкутої праці – тіштеся з того, жи-
віть! Моліться за нас, великоросів, а не воюйте із нами. На-
віщо? Ми ж визволителі, брати, а ще просвітителі. Ми вам,
малоросам, православну віру дали, високу культуру, цивілі-
зацію... Цивілізацію давню, московську, світову, якщо хочете.
Радіти вам треба, не скніти. А ви, сволочі...
27
Надвечір’я. По долах – сіра димка, на верхах – синя за-
грава. На душі – неспокій, сум. На полонинах випари, у зворах
шурхоти вітру. У піднебессі – вороння. Чорне, крикливе.
Повстанці зайняли оборону. Наслухають. Спокійно,
тихо... Раптом застукали автомати – звіддалік, глухо. Вдруге
застукали – вже зблизька.
– О, то вже червоні! – неспокійно “Діброва”.
Чотові донесли: наближається ворог. Має собаки. Петро
Засіка наказує: першій десятці – зняти собак; другій – у за-
сідку; третій, четвертій – на фланги! Лівий, правий. Решта –
“кільце”! Ну, з Богом! Славко, Богдан – на сосні. Звідтам не-
зла оглядовість. Видно собак, ворога. Славко “на мушку” узяв
одну собаку, Богдан – другу. Ба-абах! – одночасно. Короткий
дзявкіт – собак не чути. Порядок!
– Татакає станковий кулемет – безперервно, могутньо;
цівкають кулі – злісно, напористо. Прокляття, йой: б’ють, не
питають... З вітром матюкня, чужа мова, п’яні крики.
– Вого-онь! – це команда “Діброви”.
Земля двигтить, казиться. Вибухи – зліва і справа. Ворог
– “на мушці”, так. Під прицілом ліски, переліски, високі трави,
хабузиння різне. Тобі, враже, спасу не буде! Не буде! Не буде!
– Бий гадів, бий! – то знову “Діброва” – Братове, там –
кулемет... Во-огонь! На знищення! – команда для Богдана та
Славка.
89
Ворожий кулемет далі татакає. Богдан і Славко цівки на
нього: бабах! – одночасно. Розривними кулями. Замовк... Та
чи надовго? Інший солдат – до кулемета, ні, глухо. Мовчить.
Ой, слава Богу! Був – і нема!
– Мо-лод-ці! – це похвала хлопцям. – Правда, це ще не
перемога, братове. Змолотити повністю! Зараз, чуєте?!
Частішають постріли, кулі свистять, падають. Падають –
на ворожі голови, гей!
– Ат-бой! – чути команду. – Братци, назад! Да-амой!
Зайди, мов миші, тікають. Навмання, у відчаї – як попало.
Біжать ярками, перелісками, хащами.
– О ні, не втечеш, гаде! Не втечеш, душогубе, ні! – Богдан
навздогін кулі, кулі. – Могила тобі! Могила!
– Вогонь! – сотенний голос підвищив. – В погоню – до
повної перемоги!
Забабахкали гранати, заспівали “шмайсери” – усе на воро-
га. П’ять солдат у полоні – живі, неушкоджені. Два – з Полта-
ви, три – аж з-під Курська. “Діброва” до них:
– Вам що, парняги, своєї землі мало, га? Хочете крові – на-
шої, своєї? Так?
– Ні-і-і, не хочемо, не хочемо... Нас насильно оце... – то
полтавчани. Близнюки, видно. Хлопці – дві краплі води.
– Мовчіть! Не вас питаю, а тих, що з-під Курська, – сотен-
ний брови нахмурив. – Ну-уу!
– Ми нє хатім вас убівать...Таков бил пріказ... Война...
– Пріказ? Який в біса приказ? Яка війна? Наша? Вбивати,
мордувати, загарбувати – приказ? Так? У чужім краю, так?
– Хе, вони, виджу, не йолопи, а щурі чортові. Їх треба... –
хтось із повстанців.
– Чекай! – Засіка зупинив гарячого. – Зробим інакше. Де
ваша родіна-мать – знаєте?
– Да, знаєм: Россія.
– Ага. І тут, парні, Росія?
– Нє-ет, Україна! – москальчуки в один голос.
– Ого, бачу, географію знаєте... – командир задумався. На
мить. Згодом: – Ще одне: гроші хоч маєте?
– Гроші? Для чего?
– На дорогу, куськіна мать. Додому! До Курська, Москви –
мені байдуже! Головне: аби вашого духу тут не було і смороду
90
вашого. Гаразд? Ага, ще одне: якщо ще раз десь стрінемось, то
вам – могила! Чуєте?! Повісимо – он на тих соснах. Ви мене
“понялі”?
– Понялі! понялі! понялі! – вороги, наче дики, драпали –
із лісу. Вовкам не догнати б...
– А вам, глупакам, ось що скажу... – командир до полтавців.
– Кому, хлопці, служите, га? Москалю, одвічному ворогові на-
шому? – і пильно-пильно солдатам в очі заглянув. – Бачу, укра-
їнці ви, як і ми... Чую, мову свою не забули. Але... але, бачу, самі
– без серця... Хоча розумію: вас надурили, зацитькали, хребти
поламали. І головне: мобілізували... Звичайно, я вам не дивую-
ся, ні: за триста літ можна і з чорта святого зліпити. Це так. Ви,
звісно, не ми, – це правда. У нас, в Галичині, різні влади були –
польська, австрійська, німецька, московська. І всі ми, галичани,
їм, агресорам, не довіряли, спротив чинили. Тому ми є такими,
якими нас бачите: безстрашними, завзятими, при зброї. До са-
мозабуття любимо Україну, Батьківщину свою, – “Діброва” на
хвилю замовк. – Ми, як ви, теж воюємо, але не в інтересах ім-
перії, тобто Москви. Воюємо за свої інтереси, вкраїнські. Чуєте,
ні? Нас поки що мало, а буде більше, якщо ви цього захочете...
– Хочемо! хочемо! – два голоси, мов молотки, закалатали.
– Що ж, коли так, ото ваша зброя. Отче, приймете у хлоп-
ців присягу, – “Діброва” пильно новачкам ув очі заглянув. –
Тільки не зрадьте, чуєте? Бо, хоч і рідко, але своїх зрадників
маємо... Своїх і насланих – голові тісно. Чуєте?!
– Чуємо, отамане, чуємо, – полтавці ув один голос.
– Так, то добре, Василю, то добре, Петре, – “Діброва” на-
звав солдат поіменно.
Брати Гаркуші навіть зізналися, що їхній дід, Євлампій
Гаркуша, у Махна воював. Москалі розстріляли. Другий дід,
Макар Гонта, від голоду впав на Миколаївщині. Отже, видать,
свої хлопці, – Петро Засіка зробив висновок. Лиш би не зради-
ли, а то... А що – не сказав, лише задумався.
– А тепер перекур, браття! – сотенний добув кисет із ки-
шені. – Вороги най лежать: їх вночі вовки поховають...
Богдан і Славко, як завжди, були поруч. Лежать у траві –
пахучій, м’якій. Богдан жує травку, питає:
– Славку, скажи, ти мав колись дівчину?
– Я-а? Мав, а що?
91
– Та нічо. Я просто так, бо скучаю.
– За Касею, так?
– А за ким іще? Боюся: вбити можуть...
– Тебе теж можуть вбити. Ні?
– Себе не так жаль, як її. Її жаль, так, бо дівчині треба ма-
мою стати. Кася народити ще мусить. Повстанця...
– Ой, правду говориш. Мусить, бо нам, повстанцям, заміна
потрібна. Війна ж... Скільки ще часу – не знати.
Надбіг теплий вітер. Торкнувся хлопців – і побіг собі. Геть
побіг – аж ген за високу гору, що прилягла, наче бурий ведмідь.
Богдан згадав козаків. Не знати чому, а згадав. Запорізьку
Січ, Задунайську. Польщу згадав, Росію, Туреччину – геть усіх,
про кого читав, чув. Згадав Хмельницького, Юрася, Мазепу...
– Так, Богдан Хмель – то державний муж. До того ж –
герой!
– Що герой – правда, а чи діяч... – Славко замовк. – Ка-
жуть: добрий борщик, та маленький горщик...
– Ти чого так? – Богдан запитує.
– А! То довга розмова. А втім, скажу, коли просиш. Десь я
читав чи чув, що хтось з полководців (може, Хмельницький?)
під Жовтими Водами полонив польського воєводу і... Що з
ним зробив – знаєш? Бачу, не знаєш. Відпустив, як ото ми тих
курських. Подейкують, що Хмельницький міг і Варшаву голі-
руч взяти. Не взяв. Чому – не домислю. Мо’, народ ми такий?
Милосердний, простий. Що весь час думає: най ворог живе, але
нас не чіпає... Хто, ворог? Чіпає! Чіпнув... Чіпнув – аж землю
гризтимем, так. Це, мабуть, наша біда. Давня, спадкова. Либонь,
тому ми своєї держави не маємо. Може, тому Хмеля й Шевчен-
ко... – далі Славко не міг говорити: спазми горло стиснули.
– Ти чого, Славку? – Богдан заспокоює. – Не треба. Один
мудрагель казав: “Маємо те, що маєм”.
– Ой, маєм, маєм... А чому – знаєш? Бо вівці ми, вівці...
Моя хата скраю... Багато справ починаєм, а скінчити не можем.
Тепер зрозумів?
– Еге, зрозумів, та не дуже... – Богдан відповів.
– Зваж, кожен має робити те, що вміє. Як си гадаєш?
– То суща правда – кожен. Тому й ми робимо те, що наразі
вмієм робити. І те, що належить зробити. Чи не так?
– Так.
92
28
Не спить Данило Апостол – і край. У голові мливо, зрина-
ють постаті – світлі, чорні, свої, чужі – всякі. Він, наче пискур,
крутиться-вертиться. Ні, не засне. Так, легко сказати: “Почепи
прапор, Даниле. Але як то зробити? Був би молодий, то... А ще
село очі має. Донесуть, кому треба, – тоді прощай, хато! Каюк
тобі, всій родині. Будуть сибіри, тортури. Ага, буде так, буде,
бо, кажуть, на кого круки, на того й ворони. До того ж перше
травня – не простий день. Буде начальство, військові.
“Почепи... Ти такий мудрий, як Морткові портки”, – Да-
нило в неспокої. – “Не бійся – чіпляй. Усе обійдеться”, – то
внутрішній голос. Данило сперся на лікоть, коцик відсунув, на
ноги звівся. Зоська ще спить. Добре. Смачно позіхнувши, ґазда
надвір вийшов. Сюди-туди походив, покрутив собою, помахав
руками. “Ге, як то зробити, як?” – і далі сушив собі голову. А що
відповіді не знаходив, до хати вернувся.
Зачерпнув горням квасняку, побовтав-побовтав і випив.
Змовив молитву, на ослоні присів. Закурив. Дим колючий,
їдкий, в очі залазить. “Ади, в полудень я-си трохи приляжу,
щоб сила прибула, – подумав. – Було би хоч небо темне, без
місяця”.
– Зосько... Чуєш, Зосю... – штурхав свою половину.
– Га! Що? – жона відвернулася. Як ще раз будив, то мови-
ла: – До ранку далеко. Ще спи, аби ті стелепало...
– Побійся Бога! Доки спатимеш, га? – Данило голосно.
– Доки чорт не гикне.
– Спи, спи, аби лиш не спухла... – Данило цигарку вийняв.
– Хе, когут збудив кури, корова не доїна, вона, пані велика,
спить, спить. Мо’, ти кави у ліжко... Га? Тьфу! – на таку бабу.
Тьфу! – Апостол знову надвір вийшов.
– І як ту фаму повісити? – міркує вголос. – Спіймають –
каюк!
– На тобі, вуду-вуду, лиця, бачу, нема, – то Іван Алілуя. –
Якусь, вуду-вуду, нужду маєш. Мо’, якесь зло... На кого?
– Та де! Радість...
– Прапор повісити, так? Жовто-блакитний?.. – в Івана очі
– щілини.
– А ти звідки знаєш? Від неї?..
93
– Від неї, мій любий, від неї, вожатої... До тебе післала.
– Ой, нелегка то справа, Іване.
– Знаю, нелегка, але ти, вуду-вуду, помічника маєш. Так,
так, мене, звісно.
– А на дерево хто лізтиме? Я, ти?
– Звичайно, що ти. Я на варті постою.
– Най буде по-твому.
Ґазди курили. Дим з-поміж пальців усе вислизав. Сиво і
весело. Іван Алілуя спитав:
– Даниле, скажи, а та боротьба наша, вуду-вуду, нам на
волю?
– Знаєш, мене теж сумніви беруть, але... вода під камінь
сама не затече.
– Так, не затече, якщо камінь не зсунути.
– Москаль – це той камінь, що маємо зсунути.
– А то, вуду-вуду, буде нелегко зробити. Росія – могутня
імперія. Брехнею, людьми, зброєю. Плачеш – сміється, боро-
нишся – танком на тебе... Вона нам – біда. Чорна біда.
– А ти як думав? На кого ворони, на того і круки. Пані
Європа мовчить. Що робить москаль – ніби не видить, немов
їй засліпило... Не раз вже отак...
– Так, наче не бачить: Росія – орда, допотопна.
– Набагато жорстокіша за давню. Давня данину в капшук
– і додому, а ця залишилася, аби нас далі неволити. Ой, бідна
Вкраїна, болить! Завжди болить...
– Болить, вуду-вуду, болить. Болить, бо Україна – наші
очі, наше серце, наша душа. Заберіть, вуду-вуду, в неї очі, серце
і душу – що зостанеться? Що? Гірка згадка про неї. Руїна.
– Ой, правду мовиш, руїна.
– Ми вже руїну тоту мали, ой мали. За козаччини мали, піс-
ля 1917-го мали. Маєм, вуду-вуду, і тепер. Проте, здається мені,
набагато страшнішу. Бо руйнівники – вороги та їхні посіпаки.
– То правда. Серце вискакує, коли бачиш, як деякі україн-
ці зі шкіри лізуть, аби з панського столу крихти згребсти. Ніби
не знають, що Москва і їм душу виверне. Як колись з Богдана
Хмельницького...
– Як? Він, вуду-вуду, своєю смертю помер.
– Помер? При загадкових обставинах, так? Застудився,
може?
94
– Не знаю, не чув. Знаю, що він рятував Україну, старав-
ся... А ще кажуть, що він нас Росії віддав... За умовами Пере-
яславської угоди...
– Ой, а чи є та угода? Га? Нема! Є якісь московські статті.
Перероблені і пофальшовані. До того ж, не нашою мовою...
– Мабуть, тому і Хмеля, вуду-вуду, упокоїли...
– Хто – москаль, жид?
– Може, обидва. Обидва вони, як хижі круки, серця наші
клюють...
– А мо’, і вони, собацюри, Грушевського і Франка...
– Може. Можливо, й Шевченка угробили...
Ґазди так забалакались, що не помітили, як підійшла баба
Зоська, половина Апостола.
– Хлопи, годі тин городити... Я щойно, Іване, з толоки. Ху-
доба тебе виглядає. Скоро на роги, хи-хи, тебе візьме...
– Ай, я забув... – Іван Алілуя за палицю і, наче вихор, з по-
двіря. Туди, де, хоч корови чужі, а волю можна відчути.
29
– Славку, скажи, чому в Україні така колотнеча, га? З пра-
віку-віку – чому? – Богдан клацанням замка продух чистить.
Вчора був бій – за село Звір. Добре: бій виграно – з великим
“плюсом”, казав провідник.
– А хіба знаю? – відповів Славко.
– Як то не знаєш? Тоді я скажу. Бо, крім перемоги, терпи-
мо поразки. Одну за одною...
– Та ж були й перемоги. Не так?
– Звичайно, були. Були – загули... У тім річ, що історія усіх
перемог наших – у нашій єдності, друже. А от історія наших по-
разок – це чвари, надмірна довіра і... зрада. Тепер зрозумів?
– Ага, зрозумів, та не дуже, – Славко теж чистить продух.
– Не дуже? Чому?
– Бо життя мені такий іспит не ставило.
– А тепер ставить, так?
– Так, тепер ставить. Як і тобі, прецінь.
– Ти мені, друже, ось що скажи: чому серед нас були зрад-
ники? Були й боягузи...
95
– Слухай, але були і герої, – це Славко.
– Були. А чому стали героями – знаєш? Бо рідну землю
любили. Бо мали набої для пострілу. Бо їх, героїв, народ весь
підтримував. Були в нас гетьмани, були й полководці, були і
князі. Та чогось таки не було...
– Не було єдності, брате. І гордого духу, либонь. І... злості.
Богдан:
– Авжеж, єдності. До речі, її нам завше бракує. Колись і
тепер. Гадаєш, усі, хто з нами, вірні ідеї і чину? Ні, не вірні.
Одні тут, аби арешту уникнути, інші – аби окупацію перебути,
а є ще й такі, яких ворог заслав.
– Ні, останніх немає, – сумнівається Славко.
– Є. І немало. Спеціальний вишкіл пройшли – у Росії, на
Сході. Вони тут, щоб наші криївки пронюхати... Я їх нутром
чую. Ти мені віриш?
Славко:
– У це трудно повірити.
– Що казати, трудно, але треба, якщо хочеш ворога роз-
пізнати.
На заході збиралися хмари. Чорні, мервисті. Доноситься
й тріск, немов від бича. Хмари і тріск – то на дощ. Раптовий,
короткий.
– Богдане, скажи, а їм не болить, що наша земля – неволя,
горе, руїна?
– Кому, зрадникам? Їм треба, щоби Україна з Москвою
була. Москаль – теж добра франца... Крові ніяк не нап’ється...
– Ну, і москаль, знаєш! Мало йому, що Україну заграбав,
він собі ще й наше слово “Русь” вкрав, – тричі сплюнув Богдан.
– Вкрав? Не вірю. Як? – Славко дивується.
– Підступно, щоб знав. Як занепав Київ, піднеслася Мо-
сква. Тоді-то москвин з усіма, чортів син, воює. Народ-перемо-
жець, тобто москвин, прийняв собі ім’я народу переможеного,
себто ім’я нас, русичів. Тому-то Московія і Росією стала... А ти
як гадав?
– Для чого? – Славко наївно.
– Аби вкрасти нашу історію, щоб мати право нами, україн-
цями, володіти. І щоб нас, як народ, знищити – фізично, духо-
вно. Нині імена руські і московити – синоніми... Але це, друже,
не так. Москаль усе робив, аби нас із собою змішати – ніби ми
96
крові одної. Отака, брате, петрушка. Таке “злиття”, знаєш, до-
зволило б москалеві присвоїти собі не тільки наші заслуги, але
й нашу історію. І... душу нашу.
– Чекай, а ти маєш на це якісь докази?
– Що москалі і ми, українці, – різні народи? – Маю, аяк-
же. Позаяк, про це і Михайло Грушевський писав. А ще у 1869
році, щоб знав, уряд Франції видав документ про українсько-
московське питання. У нім, зокрема, зазначено, що “Росія – це
мозаїка численних уярмлених народів, що два народи-рутени,
тобто русини і руські (росіяни) зовсім різні народи. Вони про-
тилежні і цивілізацією, і традицією їхніх історій”.
– Виходить, амбітна Москва присвоїла собі не тільки тер-
мін “великороси”, але й терміни “Русь”, “русичі”, “росіяни”...
– А ти як гадав? Присвоїла, так. Не треба також забувати,
що до Петра Першого народ, який нині іменуєм рутенами, що
звався руськими або русинами, і його землі звались Русью, а
той народ, котрий називаємо нині російським (руським), звав-
ся московитами, а їх землі – Московією. Крім цього, Москва
усе робила, щоби українців щонайбільше виселити з України,
а на їх місце московитів наслати. І це їм, на жаль, частково вда-
лося. На Півночі, на Сході, в Криму.
– Ти диви! Про це я й не знав, – Славко зробив кислу міну.
Богдан радіє: доброго учня має. Слухає, як він колись сво-
го діда.
– Чого дивуватись? Москва – то орда, брате. Вона, скільки
себе пам’ятає, завше такою була. Хижою, нахабною, кровавою
А що войовнича – мовчу. Либонь, тому герб старої Росії – дво-
главий орел... А нині – кривава п’ятикутна зірка. Чи не симво-
лічно це, га? Що скажеш?
– А що тут казати? Усе зрозуміло. Як день-ніч, зрозуміло.
Як повстанці почистили зброю, пішли до потічка, щоб руки
помити. Бурчак біг в’юнкою змійкою по камінню. Вода холодна,
прозора – кості ломить. Не вода, а сльоза, – така чиста.
– Гей, брате, дивись, який чудний світ! – Славко над голо-
вою рукою повів. – Не природа, а рай! І це – Україна! Мине
скоро літо, осінь – і всі ці барви зів’януть, гейби не було. Буде
сніг, мороз, холоди – з хат не виходь. По зимі знов зацвітуть
квіти, сади, творчі сили заграють. Ми теж, як природа, проки-
немось, повні сили, любові, краси.
97
Богдан:
Хтось прагне пестощів і влади,
Загарбати усенький світ,
Мені б лиш Божої поради
Й Шевченка заповіт...
Славко:
– Досконало! А ще таке: “Над нами небеса, ці вічні небеса!
В воді – теж небеса. І також вічні – допоки хвиля грає. Між
ними – ми, але не вічні, приречені землею стати...”
Богдан:
– О, ти, бачу, філософ!
Славко:
– А ти – патріот!
– Обидва ми патріоти, брате. Бо Україні волю виборюємо.
У нерівних умовах виборюємо.
Враз у кущах щось – трісь, трісь... Спершу легенько, зго-
дом гучніше. Що це? Хто? Повстанці – за дерево. Наслухають.
Знову тріск, кроки...
– Ану, руки вгору! – командує Славко.
– Ані руш! – наказує Богдан.
У кущах – хлоп’я. Худе-худюще. Жовте, наче суха солома.
З торбинкою за плечима.
– Я... я осьо вам торбу приніс. Мама прислали. А ще... а ще
мама казали, що в горах буде облава. Ховайтеся. Чуєте?
– Ні, хлопчику, не будемо ховатися, а битись будемо. За
тебе, за твою маму, за рідну землю. Правда, Богдане?
– Немов тури, битись будемо. За правду, за волю, за нашу
державу
– Ну, тоді я пішов... – хлопчик низько повстанцям вкло-
нився. – А як трохи виросту, то з вами буду. Приймете? Ага,
мене Миколою звуть. А чий – не скажу: боюся.
– Най тебе Господь береже, файна дитино! – таке поба-
жання Богдана.
– Виростеш – приходь. Чекаємо... – то Славко Миколці.
98
30
Хтось у двері – бух, бух. Кольбою. “Йой, хто це?” – Дани-
ло Апостол в тривозі. Відчинив ґазда двері. Ввалилося троє. У
сірих шинелях, при зброї.
– Ето я – Ваня Гризлов, – і до ліжка. Па-адйом! Старуха,
гості в ізбє! Слишішь, нєт? Ану-ка бистрєй! – капітан госпо-
диню телепав.
– Що, га? – напівсонно ґаздиня.
– Закусь давай! Шібко! – офіцер бабу вщипнув – нахабно,
боляче. І до Данила:
– А ти, дєда, водку. Жіво!
Нема на то ради – пішов до комори ґосподар. Так мусить,
якщо кулі не хоче.
– Осьо-о плящина, одна-єдина. На Різдво приберіг, біг–
ме, – дід перехрестився.
– Да-а... На Рождєство ґаваріш, да? На Октябрьскіє по–
жалєл, да?
– Ні, що ви? Я – не пияк...
Гризлов, прищуватий, лисий, окуляри протер. Наказав:
– Давай налівай. Нам і сєбє, конєшно.
– Кажу, що не питущий я.
– Всьо равно... Налівай – научім!
Як пляшку розпили, офіцер на стіл ще одну виставив. Свою.
– А нашєй попробуєшь, нєт? – і налив Данилу повний
гранчак. – Пєй, каму гаварю?! – і до баби Зоськи. – Да-а,
когда-то била харош молодіца, – і по сідниці ляпнув. – Нєбось,
гладкая била, задістая.
По випивці Гризлов крикнув:
– Ану, на колені! Ги-ги, памолімся... За нас і за водку, ги–
ги, – і вкляк на коліна.
– І за закусь... – хтось інший додав.
Раптом погляд Вані Гризлова до покуття побіг. О Боже,
Шевченка побачив! Очі в поета – суворі, докірливі, брови –
кошлаті, насуплені. У темнім кожусі і в кучмі. Над портретом
рушник. Офіцер підбіг до портрета.
– Проклятьє! А ето кто такой? Ваш Шевченко, да? Нє-ет,
петлюровец он! Відішь, в папахе он, как тот... Петлюра. Смерть
99
єму, смерть! – Гризлов “фінака” вийняв і вістрям – у кучму, у
брови, в очі...Чисті, караючі. Об рушник чоботища витер.
Апостол не стримався:
– Гей, побійтеся Бога, що робите? Для нас, українців, Шев-
ченко – святий! Так само, як для вас, росіян, Пушкін.
– Святой? Он – урод, ґадьониш, тварь! О ньом так гаваріл
і Бєлінскій... Он, Шевченко, нас, русскіх, проклінал. Государя,
государиню, Рассєю-матушку. – Гризлов у вікно глянув. – Пай-
дьомтє, ребята, – вон в етот дом, – і показав на подвіря Мацулихи.
...У селі страшна вістка: у Гаськи Мацулихи гризловці
внучку замучили. Гаську зв’язали і... до десятирічної дитини
полізли. Як хотіли, знущалися. А що господиня кричала, то її
приглушили. Як відходили, кати у майтки мертвій дитині де-
сять рублів запхали...
Марисю усе село хоронило. Школярів не було – не дали
дозволу. Не було і священика: взяли під “домашній арешт”...
Боже, неповнолітню дитину – в могилу... Кати! Бузувіри!..
31
Боже, що буде? Що буде? Горить земля, горить небо, все
рушиться, гине. Подекуди ліси, переліски у димах, в сажі – мов
скошені. Одні з нас – за кордон, інші – у схрони. І там, і там –
наші люди. За кордоном – щоб донести світу про визвольну
боротьбу нашу, у схронах – щоб далі битися. З ворогом.
Щоб битися? Чим, голими руками? Із до зубів озброєною
армією, так? Боже, що буде? Що буде? Може, нам лишилось
одне: здатися, так? Чи, може, тихо сидіти у “мертвих” криїв-
ках – десь там над водою, над прірвою? Сидіти, чекати... Чого?
Щоб нас, мов лисят, москаль вибив, так?
А може, це зрада?.. Зрада? Чия? Кого? Когось з наших?
Зрада мене, нас, України? Ні, не зрада це, ні. Скоріше – по-
разка! Бодай тимчасова, а таки поразка... Вихід один: шукати
своїх, з’єднатись – і на ворога, на ворога!
А зайда усе нахабніє, пре! Пре у Карпати, в низи, у ліси.
Пре, як здичавілий, – на нас, повстанців. Кулі – на нас, снаря-
ди – на нас, бомби – на нас, собаки – на нас... Скрізь смерть,
небезпека. Йой, спасу нема, ні ратунку.
100
Так, всі, хто не є, тікають: хто – на Турку, хто – на Сколе, на
Закарпаття. Стріляй, вбивай, живу мішень маєш... Боже, який
хаос, який жах – жити не хочеться. Чия тепер Україна, чия?!
Де героїзм наш, віра, надія?
Так, усі тікають – на всі сторони світу, на зламану голову...
А як не тікати? Ворог все суне – вдень, уночі. Хто нас підтри-
має? Хто? Тота пані Європа? Тота пані Америка? Чи, може, той
Київ? Ніхто – тому й тікають. А ще та більшовицька амністія –
як мотуз на шиї. Руки нам в’яже, відвагу гасить, холодить серця.
Ану, руки вгору! Ну! З повиною йди, повстанче, з повиною... Іди
швидше, кось, кось... Як? На своїй землі – і з повиною, так?
Боже, як страшно, як ницо! А що скажуть нащадки? Чи
нас зрозуміють, чи, мо’, прокленуть? Прокленуть – чому?
Тому, що ми, сини волі, не принесли їм, нащадкам своїм, волі,
свободи, солодкої, бажаної. А ще, може, нас хтось і розіпне... В
історії, в пам’яті. Чужими руками, своїми...
Так, ми хотіли добра, порядку, злагоди – нема... Богдан
думками все мучиться. Усе думає, думає... Ні, буде ще бій.
Може, останній. Криївка оця скоро, за півгодини, стане чужою.
Так, так, чужою. Ворог уже близько. Не ворог – лавина, стіна.
Богдан – не людина, а гнів. Від безвиході. Ай, чого ти розкис?
Мо’, якось утрясеться: вирвемось із оточення, сховаємось, у не-
трях сховаємось. Гори високі, глибокі, дрімучі. А там – до своїх,
до “Діброви”. Перегрупуємося, зімкнемо ряди – і на ворога! І
проженем москаля – геть, геть! Із нашої землі геть!
Славко, що був поруч, як і Богдан, теж думками впивався.
Хто, хто відповість за все, за оцю круговерть, віхолу? Либонь,
ми, що не живем, а існуєм... Бо не були турами, бо були роман-
тиками, іноді – плаксіями...
– Йой, не панікуй Славку, бо ще не все втрачено. Дасть Біг,
ще раз зберемося разом, відпружимо мускули, всю нашу силу
зберемо в єдиний кулак і... вдаримо. На москалів вдаримо, та
так, що аж вся Європа почує, Америка, гей! – Що ж, нам пора,
Славку, пора, – Богдан блюзу з-під ременя донизу стягнув,
гранати поправив. – Так, все в порядку, ходім.
– Як пора, то пора. З Богом! Час не стоїть. Ходімо, – Слав-
ко у люстерко заглянув. – Може, востаннє ото, га? – вголос
подумав.
– В останнє? А мо’, не в останнє. Ідем тихо, поволі.
101
Повстанці йшли і йшли – потоками, поміж скелями, ха-
щами. Йшли і наслухали: нікого. Коли-не-коли галуззя змахне
– птаха зірветься. А то й гілка суха затріщить – під ногами.
Бува, й дятел, мов сокирчам, тут-там зацюкає.
Так, хлопці тишком-нишком ішли, бо знали: на повстан-
ців полюють. Їм би до Дикої Скелі, а там... Як йшли, перед
ними зненацька снаряд дико в землю бухнув. Зблисло вогнем,
вирва – чорна, зяє, димить. Мають щастя, що вибух той збоку.
“Значить, у горах “зачистка”, – Славко подумав. Йой, спереду,
збоку знову вибухають снаряди. Прокляття: то вже, мабуть, за
ними полюють. Мо’, вибірково, але їм від цього не легше. По-
люють... Значить, буде масакра, двобій. Їм би ще трохи. Якось
уціліють, прорвуться. До своїх прорвуться, до волі. Він, Слав-
ко, тут не один. Є і Богдан. Обидва – відважні, сміливі, завзяті.
Як буде бій, то буде жорстокий, мабуть, останній...
Знову вибухи – то зліва, то справа. Ой, і стріляють гади,
стріляють. Ще й як! То вони їх, повстанців, шукають. Вибірко-
во, навпомацки. Кулями, смертю. Тепер для них лиш одне: не
збожеволіти б і не здатися. Не збожеволіти від думок, вибухів,
куль. Ні, не дочекаєшся, душогубе, щоб ми здалися! Ні, того,
кате, не буде, ніколи! Бо ми, хоч роз’єднані, але ми – сини волі,
сини України, хоробрі. Вперед і вперед – до своїх, до волі!
Небо затягло хмарами, а землю – димом. Скрізь, де не сту-
пає нога, віддає гаром. Смердючим, їдким. А вони, сини волі,
ідуть до своїх, гей, гей, гей!
Ой, серце стискається, легені болять, в боці поколює, ноги
підкошуються. Хлопці тікають, з ворожого пекла тікають. Вже
й сил катма, а тікають. Зроблять крок-два – падають. Встають,
знову падають.
– Богдане, я вже не можу. Рана, та давня рана моцно за
серце хапає, болить, – лице в Славка бліде, безпорадне. – Зна-
єш, то страшно: загинути... Мов боягуз, загинути... Йой, мало
повітря... болить... Під мацьком коле...
– Ні, не те, брате, кажеш. Ні, не боягузи ми, ні. Не тікаємо
ми – до своїх біжимо, до волі. Знаю: народ нам простить, історія
– теж. Так воно буде, так, Бог тому свідок. Так буде, – Богдан
пальцями розім’яв горло, яке спазми стиснули. – Ще потерпи
трохи, я прошу. Бігти не довго, повір... Оно вже і скеля, бачиш?
– Бачу. Там уже воля, так? – Славко запитує.
102
– Воля, не воля, а перепочинок – це точно. Безпека. Ще,
брате, трішки, ще... – Богдан прислухається: тихо довкруж.
Славко:
– Може, колись наше життя переосмислять? Нащадки,
га? Як ти гадаєш?
Богдан:
– Як схочуть, то переосмислять. Але тоді, коли вільними
стануть. Головне, аби українці самі себе не згубили...
Славко:
– Може, більшовики і нас, хе-хе, пом’януть?.. Ми і вони –
теж воювали... Ну, з німаком.
Богдан:
– Ага, пом’януть – як рак на вербі свисне. Ми ж не за них
воювали.
Йой, що то ? Знову стрілянина – справа, зліва, за ними,
повстанцями. Все кулі і кулі. Чути команду:
– В об’єкт нє стрелять! Жівиє сукі нужни. Жівиє... банді-
ти, сволочі! Ми ім покажем, как нашу Родіну-мать надо лю-
біть! І нас – тоже.
Для повстанців тепер вихід один: бігти і бігти, до Дикої
Скелі. Там – наші! Швидше до скелі, швидше до волі.
Славко до приятеля:
– Богдане, мо’, даремно оце... Чую, пощади не буде, не буде
й ратунку. Є один вихід: застрелитись...
– Ти – мене, я – тебе, так? Ні, брате, не вийде. Одночасно
не зможем, ніяк.
Славко:
– Богдане, вволи мою передсмертну волю...
Богдан:
– Ні, брате, не можу.
Повстанці далі біжать. З ними – дерева, потічки, хмари.
Все біжить, йой! Кінець світа! Хлопці тікають. А куди? В прір-
ву, мабуть, у пащу смерті... Боже, де не глянь – вороги, вороги.
Багато їх. Дуже. “Жівиє сукі нужни! Нє стрелять! Жівиє...” – у
вухах стоїть.
Так, їх, ворогів, дуже багато, а їх, повстанців, лиш два. Те-
пер, як ніколи: хто кого? Правда, слова ті зараз не мають жод-
ного значення. Лишається вмерти... Вмерти! Най! Що поро-
биш? Тут їхня земля. Рідна, прабатьківська. За неї, святу, й по-
103
мерти не страшно. За синє небо, за золото лану, за Україну. Так,
так, не страшно. Ох, гади! Стріляють, стріляють! Збоку, ззаду.
Богдан:
– Так, аж тепер буде бій. Останній, – хлопець зняв авто-
мат. І чергу за чергою – усе на ворога. Гук, дим, порох – пекло.
Богдан перезарядив диск. І знову стріл. Частий, з відлунням.
Ні, не дамося живими! Славку, давай, гранати давай, ну! Он
наволоч, он... Ну-у-у!
Славко:
– Нате, кацапи кляті! Нате! Не здамося! Дідька лисого, ні,
не здамося! – І граната за гранатою – у ворога, у ворога.
Окупант стріляє також, і, як лавина, суне. Із трьох сторін
суне! “Нє стрелять... жівиє сукі нужни”, – слова ті у пам’яті, аж
мозок болить, закипає... А у них, патріотів, лиш клаптик землі
– рідної, не чужої. Клаптик той – спереду... Далі – прірва, без-
одня. Кінець...
Так, це – прірва, пропасть, безодня. Це – край життя їх-
нього. Смерть... їхня смерть, смерть чину, ідеї...
Богдан:
– Що ж, прощай, зброє!
– Славко:
– Прощай, Україно!
Два дужі легіні, котрим би ще жити і дітей ростити, міц-
но обнявшись, у прірву кинулись – туди, де вже волі не треба,
звідкіль нема вороття...
32
Неділя. Нині стратять Олену. На Попівщині. Повісять –
то одні кажуть, інші, що на хресті розіпнуть... Звістка сумна,
страшна. Де зараз Олена? Де? У катівні – чи то у Дрогобичі, чи
в Бориславі? Словом, Олена в руках окупантів.
Повідають, що зимою її зловили, як переховувалась.
Спершу – у Літині, потім – у Добрівлянах. Таки мордюхи її
винюхали, чи хтось, може, видав. Як це було, стане відомо, бо
шила у мішку не сховаєш. Тепер, звісно, біда, бо страта бодай
одного повстанця – то ціла трагедія. Для кожного з нас, для
УПА, для України.
104
Олена відносно ще молода, їй би жити та й жити, добро
робити і людям служити. Правда, життя її пішло шкереберть.
Вчителем – не можна, а лиш – у колгоспі... Івана, чоловіка її,
як злапали, енкаведисти замкнули, а потім угробили. Де моги-
ла його – не відомо. Петрусь геть омоскалився. Десь на Воли-
ні – новий порядок утверджує. Як шкода, що облудна брехня
йому розум затьмила. Як вчитись пішов, з Оленою жодного
разу не бачився. Правда, два чи три листи написав. Звісно, ро-
сійською. Кажуть, що якось приїжджав, але вона, Олена, його
видіти не схотіла. Відрікся геть, одичів – то навіщо?
Хату, що на ґаздів зачекалася, Дмитрусь Федека, син
Кирила, давно розібрав. Обійстя заграбав, оновив. Тут тепер
кам’яниця, стодола і стайня. Завів двох псів – ланци рвуть.
На людей і Дмитрусь, і пси – вовком. Тепер він, Дмитрусь, у
селі важна фіґура: по Ведринськім, що в гноївці втопився, кол-
госпом командує. Як і його батько, людей б’є, зневажає. При
найменшому спротиві Сибіром залякує. Словом – біда! Біда
у селі. Чорна.
Весна цьогоріч рання. Березневий вітер – усе із полудня.
Приємний і теплий. У долах проталини, сніг з пагорбів за одну
ніч в доли з’їхав – наче й не було. Подекуди лишився – у ку-
щах, по ярах. Птахи, зачувши весну, голоси пробують – у гаях і
перелісках. Горобці, що на горищах зиму перебули, собі кубла
рихтують. Уся худобина, що в стайні, не дочекається волі. Вся-
ка птиця – також.
Люди теж чекають весни: посіють – щось вродить, як не
буде дощове літо. Правда, тих двадцять п’ять соток – то мізер,
але що поробиш, коли влада лиш про свої комори дбає. Іди на
колгосп, рви жили, кріпаче, а на себе – як вийде. Собі працюй
у свята, поночі. Люди трудно живуть, ледве кінці з кінцями
зводять. А ще податків отих – міх підставляй. А їх стільки –
хоч зашморг на шию. Усе поквартально, щорічно. Хочеш паш-
порт – навіщо? Щоб до міста втекти? Так? Ні, гною тримайся,
у колгоспі сили лишай.
Полудень. Хмари бунтують, б’ються. З-поміж них піки...
Золоті, огненні. Не піки то – промені. Хмари проштрикують,
щоб пам’ятали, що сонце теж має право на землю.
Попівщина. Людей – ніде голці впасти. В очах – сльози і
страх, у душах – ненависть і злість. Військові у нових мунди-
105
рах. Ґудзики, наче зорі, блистять. Обличчя – люті, холодні, як
сталь. Людям – трагедія, а їм, ворогам, – свято...
А ось і Олена. Обдерта, худа. Ваня Гризлов п’явкою губи.
Штовхнув Олену, крикнув:
– Ану, на коліна! Сповідатися будеш... За злочини, знаєш.
Перед нами, перед народом, перед батьківщиною.
Олена Довжик – ані руш з місця. Побита, вся синя, лиця
не впізнати.
– Я к-каму ґаварю?! – Гризлов перейшов на свою мову.
Ручищами, наче кліщами, натиснув на рамена Олени: додолу,
додолу. Наліг, немов на чепіги.
Олена на коліна не стала, а впала на землю, як простреле-
на птаха.
– Багіров, ану! Ти ето умєєшь...
Багіров, затиснувши зуби, узявся за справу. Кулачищем
по обличчю, по тім’ю, по ребрах. Ух і лупцює, зараза. Просись,
не просись – до смерті заб’є. Олена очі на ката: то, мабуть, той,
що Миколу, брата її, ножем проштрикнув...
– А-а-а... Єщьо лєжішь, сука! – і знову за роботу...
Михайло Хрущак, що з Франції повернувся, з натовпу
крикнув:
– Гей, що ти, нелюде, робиш? Не смій, кате, чуєш?! У сві-
ті демократія, може. Я – з Франції... З батьками приїхав – до
вашого раю...
– Что ти сказал? – Гризлов хапнув револьвер. – Ну, да, де-
мократія, значіт. В мірє, да? Мислішь, в нас єйо нєту? Єсть,
как піть дать, єсть. Вот она, вот... – і тричі вистрілив у хлопця.
Забив. На смерть.
Тиша довкруж. Злетить муха – то чути. Люди завмерли.
Чекають. Що буде? Як? Боже! Олену, ледь живу, на березовий
хрест накладають. Застукали молотки – вухналі вбивають. У
ноги, в руки. Гей-руп! – хрест піднімають. Олена вся синя, об-
висла. Боже, як Ісуса Христа, розпинають.
– Вот тєбє Україна! Відішь єйо, нет? – Ваня Гризлов тричі
плює на Олену. Плюють вороги. Чути постріли – для постраху.
Олена, стогнучи, насилу очі віджмурила. Мовила:
– Любі мої! У нас є одна-єдина мета – Україна. Соборна і
Незалежна. Пам’ятайте: щоб волю здобути, то наші серця ма-
ють на попіл зотліти... І ще пам’ятайте: переможений той, хто
106
втратив волю до боротьби. Борітеся – поборете! Це мій волі
вам заповіт – від Пророка Шевченка. Прощавайте, люди, про-
щай Укр-р... – і вмовкла Олена. Тепер вже навіки.
Повітря сколихнув постріл – гострий, потрійний. То стрі-
ляв Микола Довжик, брат Олени. Один стріл – у Гризлова,
другий – в Багірова, третій – у себе...
Враз ні з сього, ні з того заплакало небо – дощем... Люди
стояли і не розходились, стояли сумні, розгублені. Що коїться
з нами, Боже?!.
– Боже мій, Боже! Доки ще Україні над прірвою бути? –
хтось із юрби.
– Доки вона не буде у наших руках. Руках українських... –
почулася відповідь.
Серпень – вересень 2005 р.
Борислав, Лази (Польща)
107
Про автора
Побачив світ Божий у с. Волощі на Дрогобиччині, там же
виколисався. Рано лишився без матері. Скінчив Грушівську се-
редню школу, Дрогобицьку торгово-кооперативну школу, укра-
їнську філологію Дрогобицького педагогічного інституту імені
Івана Франка та студії військової журналістики (Мінськ).
Вчителював у селах Зворі та Долішньому Лужку (Львів-
щина). Деякий час працював у вузі, в якому навчався, а також
у ПТУ-54. Короткий час був директором Стебницької СШ №
7, шістнадцять років пропрацював у добровільно-спортивних
товариствах профспілок міста Дрогобича, понад шість років
очолював їх.
У молодому віці пережив сімейну трагедію: померла дружи-
на, залишивши трирічну донечку, для якої був і батьком, і матір’ю.
З 1990 року – завідувач відділів національного відродження, пра-
вового виховання народного часопису «Нафтовик Борислава».
Автор кількох тисяч статей, нарисів, репортажів, низки прозо-
вих творів, поезій, пісень. Був співзасновником та співавтором
трьох номерів підпільного альманаху «Тустань» (1989-1990рр.).
Видав тринадцять книг та збірників: «Волоща – отча земля» – іс-
торико-етнографічний нарис (2001р.), «Доля» – новели, повість
(2003р.), «Колоски на стерні» – новели (2005р.), «Над прірвою»
– роман (2007р.), «Берег любові» – пісні з нотами (2007р.), «Іс-
торія Волощі» – шкільний посібник (2007р.), «Золотоперий
підголосок» – у співавторстві (2008р.), «Чорний плагіат» – літе-
ратурно-критичні видання (2008р.), «Життя як свіча» – новели
(2008р.), «Знак орди» – роман (2009р.), «Перевесло» – поезії
(2010р.), «Суголосся часу» – критика та публіцистика (2011р.),
«Трафунки» – життєві оповідки (2011 р.), «Волоща» – шкільний
посібник (2013р.), «Краплі» – поезії (2014р.).
Член Національних спілок України – письменницької
та журналістської, член Всеукраїнського Об’єднання «Пись-
менники Бойківщини». Учасник Першого і Другого світового
Конгресу бойків (2005р., 2010р.), лауреат і тричі дипломант лі-
тературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска (2005р.,
2008р., 2009р., 2012р.), лауреат літературного фольклорно-
етнографічного конкурсу «Бойківський світ» ім. о. Михайла
Зубрицького. Лауреат Благодійного літературно-письмен-
ницького фонду Віктора Романюка. Нагороджений багатьма
Почесними дипломами – як літератор і як громадський діяч.
Занесений у книгу «Золотий фонд Бойківщини» (2008р.).
Співавтор багатьох літературно-мистецьких збірників,
антологій та альманахів, редактор численних книг поезій та
монографій. Автор близько сотні літературно-критичних ре-
цензій та багатьох мистецьких оглядів.
ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ
ГРУЩАК АНДРІЙ ФЕДОРОВИЧ
НАД ПРІРВОЮ
Роман
Редагування,
коректура, художнє оформлення – авторські.
Комп’ютерний набір – Олег Камінський
Макет та верстка – Василь Герман
Дизайн обкладинки – Олег Лазебний
Здано до набору 01.03.2015 р. Підписано до друку 02.06.2015 р.
Гарнітура PetersburgC. Формат 60x84 1/16.
Друк офсетний. Папір офсетний.
Ум. друк. арк. 6,3. Зам. № 614
Наклад 100 примірників
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру
видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції
Серія ДК № 2509 від 30.05.2006 р.
Друк ПП «ПО́СВІТ»
Адреса: вул. І. Мазепи, 7, м. Дрогобич, 82100 Україна
тел. факс (03244) 2-23-35, тел.: 3-38-50, 2-23-76.
E-mail: posvitdruk@gmail.com



Обновлен 22 авг 2015. Создан 15 мая 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником