Суголосся часу

 

Суголосся часу




                                                                  Андрій Грущак                   

                                        Суголосся часу                   

 

 

 

Дрогобич

«Пόсвіт»

2011

 

 

УДК______________

ББК___________

Г_________

 

 

 

Грущак А. Ф. Суголосся часу. – Дрогобич: Пόсвіт, 2011. – _________с.

 

 

 

                «Суголосся часу» – нова книжка Андрія Грущака. У ній об’єднані два види творчості – літератури і публіцистики. І література, і публіцистика – важливі чинники художнього самовираження.

                Літературно-критичні статті автора не так аналітичні, як інформаційні. Вони – своєчасні відгуки на ту чи іншу цікаву  книгу, яка будь-де побачила світ. Публіцистика – актуальна, наступальна, наскрізь патріотична.

Для широкого кола читачів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ISBN________________                                               ББК________________

 

 

 

 

 

 

©Грущак Андрій, 2011

©Видавництво «Пόсвіт»,

оформлення, 2011

 

 

Розділ перший          _____________________________________________ 

КРИТИКА І БІБЛІОГРАФІЯ

 

 

НА СТРУНАХ ДНІВ

Іван Малиш тривалий час жив і працював у Дрогобичі. Тут він і розпочав свою літературну творчість. Вірші поета побачили світ на сторінках газети «Радянське слово». До речі, перша книжка «Ровесникам» теж вийшла у нашому місті.

Нині поет проживає на землі батьків – у Полтаві. Та не розлучається з поезією, яку успішно започаткував ще на Прикарпатті.

Отож рецензуємо нині третю поетову книжку – «На струнах днів».  

Понад десять років тому Іван Малиш написав оці зворушливі, сповнені високої напруги слова:

Пам'ять ниє ранами –

Стали ветеранами

(Ледве мріє молодість в димці голубій).

Як бувало з танками.

Бились до останку ми,

Так у часу виграти треба нам двобій.

                                               («Ровесникам»)

            З цих рядків приблизно й починається творчість поета, життя якого тісно переплелося з життям ровесників-фронтовиків. Нині Іван Малиш – автор третьої поетичної книжки «На струнах днів», яку видрукувало харківське видавництво «Прапор». З неї видно, що ідейно-тематичні обрії поета значно розширились, збагатилась система його образів, а до фольклорного сплаву поезій долучились ручаї філософських узагальнень.

            У новій збірці поет постає як вдумливий, спостережливий і тонкий лірик. Особливою почуттєвістю і думкою променяться строфи вірша «Дороги»:

                        Минуле приходить у гості,

Хотів би ти чи не хотів.

… Дороги круті і вибоїсті

Судилися нам у житті.

            Рядки ці, як бачимо, наближаються до інтимної сповіді, але почуття героя невіддільне від трагедії тих мільйонів, шаною яким нині є добра пам'ять людей:

І пам'ять – магнію блиски.

                        Хто скаже «Минуле – зітри»?

                        Стоять край доріг обеліски.

                        Голублять їх сиві вітри.

            Нові вірші поета наводять на думку, що в літературу ввіходить прихильник ліричного пейзажу, тонкий знавець природи, поет душевних нюансів. А цього він вчиться у своїх і старших, й молодших колег по перу.

            Творчий почерк Івана Малиша помітно викристалізовується, а вміле використання скарбів народної мови заслуговує схвалення. Гарною оздобою нової книги є вірші циклу «Крізь вікна пам’яті». Вони написані щиро, вимогливо, наскрізь пройняті болем за сплюндровану ворогом українську землю:

                        Ліс плакав. Потрощений.

                                                           Поламаний.

                        Плакала живицею кора.

                        Пристрілявся ворог на галявині.

                        Я не міг звестися.

                                               Помирав.

                                                                       («Ліс плакав…»)

В інших творах поет оспівує юність, чисте кохання, братерську дружбу народів, красу нового дня. Добре вдаються автору вірші ліричного складу («Вишенька», «Лебеді…», «В сяєві місяця» тощо). Проте надмірне замилування об’єктом зображення інколи веде до сентиментальності і вірш, звісно, від цього стає якимсь аж надто спрощеним:

                        В листі ліщини

                        Вітер ледь дише

                        І на шипшині

                        Тишу колише.

                                   («Осінній пролог»)

            Автору рецензованої збірки притаманні своєрідне світобачення, темпераментна образність, яка, поминувши зайві коментарі, дозволяє створити масштабні думки ліричного героя. Просту думку І. Малиш вміє розгорнути до широкого філософського узагальнення:

                        І що ж, що я краплина в океані!

                        Хай смертний я –

                        Безсмертний мій народ!

            Глибока думка, місткість поетичної деталі, звукове аранжування – то вже майстерність. Поетові досить двох-трьох штрихів, щоб передати настрій чи характер героя:

                        Я не кличу спогадів до хати.

                        В спогади надій не заплести.

                        Я не хочу з давніх ран зривати

                        Кров’ю запечатані бинти.

            Іван Малиш добре бачить і відчуває об’єкти, які він оспівує. Його не можуть задовольнити мимовільні враження, асоціації, образи. Він вперто шукає їх, осмислює, а вже потім свіжо, соковито описує словом, щедро накидаючи барви на художнє полотно, створюючи таким чином яскраві образи. Ось декілька з них: «Де місяць гартує у копанці ріг», «Місяць пливе у небі, як плуг», «Плакала живицею кора» та ін.

            Проте в книжці, на жаль, знаходимо вірші ще не цілком довершені. Так, зокрема, вірш «Вузькоколійна» дуже слабкий в художньому відношенні. Нема тут ні певного змісту, ні емоційної напруги, ні вагомих художніх деталей. Поет, певне, сподівався, що на виручку прийде актуальність теми, але ж відомо, що сухими декларативними загальниками навряд чи можна розкрити навіть найзлободеннішу тему.

            Але таких прорахунків, на щастя, у збірці небагато. Тим краще для автора. Бо ж йому ще не раз треба успішно «найважчий здати екзамен в житті…»

«Радянський педагог»

19 жовтня 1972р.

 

 

ДОРОГОЮ СТАНОВЛЕННЯ

Анатолій Камінчук запам’ятався ще першою книжкою «Свічадо», що побачила світ чотири роки тому в серії «Арфа». Уже по ній можна було помітити, що молодому поетові притаманна глибока ліричність, вагомість думки і, що найголовніше, серйозність художника.

«Ластівки» – нова книжка поета, адресована дошкільнятам. Привертає вона, передусім, свіжістю задуму, тематичною розмаїтістю, доступністю викладу. Персонажі, що «поселилися» в ній – акуратні, послушні і дуже працьовиті:

У білочки-тіточки

Дуже гарні діточки,

Одне як мізинчик,

Сіда на ослінчик,

Друге як грибочок,

Сіло на горбочок,

А третє, як мишка,

Ухопило книжку,

Сторінки гортає,

Казочку читає.

            Чесність і щирість, чистота почуттів і непідробна правдивість – такі основні морально-етичні якості кращих поетичних рядків, що органічно входять у свідомість малих читачів, стають нормою їхньої поведінки.

            Тонка спостережливість, інтонаційна легкість, доладна персоніфікація – найкраще підкреслюють творчу манеру автора збірки. У нього «Сонечко стомилось, прилягло на хмаринку і заснуло», а «Дід Вечір накинув ковдру на плечі» і турботливо сказав: «Спи, Сонечко, спи…»

            Образне вирішення в поета оригінальне, висловлювання тонке і лаконічне:

                        У ставочку лин

Зробив собі млин.

Меле день при дні

Воду на млині.

            А.Камінчук сильний у змальовуванні природи. Зв'язок людини й природи показано виразно і дохідливо. Показовою щодо цього є мініатюра «Лічилка»:

                        Каже квітка: – Ти чия? –

                        Я кажу: – А ти  чия? –

                        Каже квітка: – Я твоя.

                        Я кажу: – І я твоя.

            Традиційні казкові герої в поетовій книжці дістали нову, своєрідну інтерпретацію. Так, зокрема, лисичка, як символ хитрощів і нероби, набуває тут іншої якості: вона уже – «лисичка-тітка», що вміло виконує доручену їй роботу, щедро роздаючи діткам кисіль…

            Заслуговує схвалення й оправдане «охрещення» свійських і лісових звірят. Кіт у автора книжки не просто кіт, а кіт Василь, лісовий вухань – зайчтк Степанчик, а многотонний мешканець джунглів зветься слоном Мироном і т. д. Як бачимо, звірі своєю поведінкою нагадують людей. І це добре. Такі образи краще запам’ятовуються, а їх пізнавально-виховний ефект поза всяким сумнівом.

            Анатолій Камінчук добре знає життя. Перепробувавши і сам добру низку професій, він вміє цінити працю людини. І цю свою любов поет втілює у вірші «Кузня на сосні». Його «Дятлисько – ковалисько стука-грюка день при дні в своїй кузні на сосні», праця якого потрібна і сичам («Викуй, дятлику, ключі»), і білці («Склепай, дятле, діжку мені на горішки»), і братам-ведмедям («… бочечку для меду») тощо.

            Така реалізація професійної ідеї, лише на користь творам, від цього вони несуть у собі певний пізнавально-виховний заряд, надовго запам’ятовуються.

            Заслуговує доброго слова і Віктор Кавун, який так любовно, зі смаком проілюстрував рецензовану книжку. Малюнки художника – яскраві, колоритні, «підроблені» під малого читача. Навіть створюється враження, що їх малювали самі діти.

Однак А.Камінчук не завше пам’ятає про маленького читача: інколи його рядки набувають ускладненого символічного звучання, від чого (Памятаймо, кому адресується книжка!) загалом непогана думка не дістає бажаної реалізації. Трапляється подекуди вільне поводження з наголошенням слів. Проте окремі недогляди не можуть  занизити якості добротної і потрібної книжки. До того ж поет іще в дорозі, що веде до творчого становлення. Хочеться вірити, що він успішно подолає і цю відстань. Кращі його вірші вселять віру у це.

«Радянське слово»

12 травня 1973р.

 

 

ЖИТТЄВА ПРАВДА ХЛІБА

            Микола Братан як поет знайомий читачам ще задовго до появи його першої книжки. Уже з публікацій, які часто-густо зявлялися в періодиці, можна було бачити, що автор він обдарований і самобутній.

            «Правда хліба» – нова книга М.Братана, видрукована цього року сімферопольським видавництвом «Таврія». З першої і до останньої сторінки вона позначена щирістю, досвідом, ідейною виразністю, любов’ю до Батьківщини, людей праці:

Хлібина золотіє на столі,

Належить батьку скиби

нарізати.

Ніхто не сміє долу крихт

роняти

Хліб – це життя і святість

на землі.

            «Правда хліба» – окремий цикл, у якому, гадаємо, найповніше проявилось творче обдарування автора збірки. Філософське осмислення категорій суспільного буття (Правда і хліб, життя і хліб, жовтень і хліб тощо), морально-етичні проблеми вирішуються цільно й дохідливо. Постійне поетове звернення до фольклорних джерел і літературно-класичних взірців ніскільки не шкодить самобутності й оригінальності М.Братана, навпаки – таке «черпання» з багатьох джерел хіба що на користь автору. Так, зокрема, рядки «Вечеряєм при зорях біля хати», «Пливуть звідусіль журавлині ключі», «Струмує м’яко стежка польова» і подібні не тільки асоціюються з відомими класичними рядками, але й усією своєю структурою, інтонацією, поетичним ладом зливаються з багатством народної творчості.

            Поезія М.Братана соціально значима, зріла. Проте найбільше хвилює поета хліборобська правда, наймення якій – хліб та правда, що утверджувалась у грізні роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн, гартується й нині:

Рвонусь до бою без забрала,

І заточивсь, і впав, як сніп –

За правду, синку мій,

за правду,

Що звалась іншим словом –

хліб

                                               («А син запитує…») 

Цікавою з цього погляду є й поема «Поле з його ім’ям», присвячена голові колгоспу Л.Основикову – трудівникові, що всією своєю сутністю виборював правду хліба і загинув як герой, рятуючи од стихійного лиха хліборобську працю:

            Підступна іскра – спалах…

                                               Випадковість.

            В статтях – «трагічнй

випадок»… Не вір!

                        Не випадково хліборобська

совість

                        Його послала у вогненний вир.

            Читаючи зворушливі рядки поеми, розумієш: не прикрий випадок призвів до загибелі прекрасної людини – мужність і самопожертва, синівська любов до Вітчизни, глибоке почуття патріотизму і великої людяності керувало його вчинком. Поету болить, що цієї славної людини, людини-творця немає поміж нас, немає там, де «…пшеницям у полі половіти і золотіти колосом надій».

            Більшість поезій, вміщених у збірці орієнтують читача в подіях з позицій нашого часу, вчать оцінювати їх з позицій історичної перспективи. Вони тематично важливі, сильні ідейною напругою. Це такі, як «Навіки твої», «Синова планета», «Розмова з карачаєвцем», «Останнє підпілля» й багато інших.

            Теми вірності рідні землі, красі хліборобської праці, миру і щастя червоною ниткою проходять крізь усю книгу поета. Ліричний герой леліє у собі мрію, щоб «правда віку виростала з хліба», хай назавжди «в музеях сплять пощерблені мечі»…

            В інтимній ліриці знаходимо ніжні, напрочуд зворушливі слова про кохання («Аби я відав, що твоїй сльозі…», «А ти любиш»), спомини про роки дитинства («Матері насвято», «Лоно», «Толока»), любов до своїх учителів («У зимовому небі…»).

            Пейзажні зарисовки в автора м’які і виразні:

За вербовим зеленим

заслоном –

Хмаровиння багріючий пух.

Кавуном перестигло-

червоним

Сонце сік проливає на пруг.

(«Над плесом»)

Однак не все рівноцінне, вагоме у збірці. Трапляються подекуди пересічні твори («Концерт на замовлення», «Морозна ніч», «Дух весни»). На щастя, таких віршів у книжці небагато, більшість – глибоко ідейні, барвисті і точні у словесному відношенні. А це, безперечно, дає право твердити, що нова книжка М.Братана посяде помітне місце на колосистому полі української радянської поезії.

«Радянське слово»

02 жовтня 1973р.

 

 

АЗБУКА ТАЛАНТУ

Нова книжка Марії Павленко «Азбука громів»1 («Радянський письменник», Київ, 1973р.) має щасливу долю: її хочеться раз у раз пере­читувати. Вірші, що увійшли до неї, багаті на емоції, пейзажні зарисовки, громадянські мотиви. Є тут відточені образи, оригінальні метафори, дзвінкі рими, внутріш­ні монологи.

В основу поезій лягають не химерно-абстрактні образи, а конкретно існуючий факт, подія, образ. Так, зокрема, арешт Анджели Девіс, що «од темряви сліп­ла у застінках» американських тю­рем, спричинив до написання вір­ша «Моїй ровесниці». Авторка по­рушує проблему духовної єдності поколінь, розміщених по обидва боки кордону, показує, як гуманні ідеї благотворно впливають на уми й помисли кращих представників іншого світу.

Я в Києві училась, ти –

в Сорбоні,

Читали «Капітал» –

й розбагатіли

На вічне на негаснуче,

червоне.

 Ні колір шкіри, ні національна відмінність, ні просторові бар'єри – ніщо не може зашкодити на­родам світу в їх боротьбі  за майбутнє людства:

В нас різна шкіра, але кров –

Червона,

Волосся різне, а думки –

однакі...

Марія Павленко вміє знаходи­ти значні життєві істини у звичайному, буденному. У вірші «Кранівниця» поетизується праця простої дівчини, яка «в будці голубій піднімає і опускає цеглу, дзвонить срібно» і тим самим несе світло, радість, затишок багатьом сім’ям простих людей.

У кращих творах поетеса досліджує суспільні явища, морально-етичні проблеми, героїку і неповторність нашої доби. Традиційний образ каменяра, який у минулому лупав скелю деспотизму, символізує нині будівників нового світу, чия героїчна праця лягає «фундамен­том в будівлю світу молодого».

Ліричний герой творів М.Павленко з добрим і щедрим серцем. Задля великої ідеї, торжества справедливості він ладен піти на самопожертву, бо розуміє, що крізь його груди «йде екватор гарячих душ, гарячих дум  і сердець...».

Заслуговують на добре слово і мініатюри – трирядкові поезії. Усі  вони  глибоко афористичні, виразні, художньо довершені. Ось одна з них:

Дивлюсь на молот –

Велику літеру слова

«Труд»

У віршах  «Зафак» «В Джамбулі», «Джигітів камінь» виразно звучать інтернаціональні мотиви. У них добре передано мудрість, традиції, колорит народів, що живуть разом.

Творчість Марії Павленко тісно переплітається з творчістю кращих українських поетів. У них молода поетеса вчиться досвіду, влучності вислову, умінню осмислювати життєвий матеріал. Одначе їй притаманна й своя оригі­нальна «азбука» у книзі сучасної української лірики.

Цикл «Присвята синові» бага­тий на поезії інтимно-ліричного плану. Однак тут не все вдалося авторці. Знаходимо вірші чисто альбомні, слабкі у художньому відношенні. Часом ідея вірша штучно «прип'ята» до загалом вдалих рядків.

Все ж «Азбука громів» засвід­чує, що художня майстерність Марії Павленко від книжки до книжки помітно зростає, розширюється тематичний та ідейний діапазон її творчості.

 «Радянське слово»

25 січня 1974р.

 

 

МУЖНІЙ ГОЛОС ПОЕТА

Володимир Омелянович Забаштанський народився 5 жовтня 1940 року у с. Браїлові на Вінниччині. Працював каменярем у кар’єрах, помічником кочегара не цукровому заводі. Вісімнадцятирічним юнаком внаслідок нещасною випадку втратив руки і зір. Пізніше з відзнакою закінчив Київський університет. Автор трьох збірок поезій, лауреат республіканської комсомольської премії ім.  М.Островського.

Рецензуємо нову, четверту книжку.  «Гранітні «краплі» – книжка вибраних віршів Володимира Забаштанського, поета мужнього, вдумливого, талановитого. До неї увійшли кращі поезії з попередніх трьох і нові.

П’ять циклів – «Моя вузькоколійка», «Звеличуйте людину просту», «Повоєнні зими», «Не обмини мене», «Битва за людину» – тематично багаті, художньо довершені, життєво вірогідні, досконалі за формою, точні у слові і, головне, виразні.

Центральне місце у творах  В.Забашганського займає образ нашого сучасника – патріота й гуманіста. Зворушливо пише поет про своїх ровесників-ка­менярів, з якими колись при­множував багатство рідної краї­ни:

Вертався з кар'єрів додому

В спецівці, від пороху білій,

Ніс першу тривожну втому

В гнучкому дужому тілі.

(«Битва з каменем»)

Яких би тем народного життя не торкався митець, його голос вражає широтою світобачення, дисципліною думки, любов'ю до людей праці, різностороннім дос­лідженням проблем і подій су­часності. Так, зокрема, у вірші «Боротьба» автор пристрасно ут­верджує наше життя, показує радість праці і святість громадських ідей:

Вітчизну захищаючи  святу,

солдат повинен мать таку

відвагу:

кістьми лягти, як треба, за

звитягу,

та ворогам не здати висоту.

Ліричний герой В.Забаштанського – людина з тонким від­чутям   реальності, з добрим і щирим серцем, з чистою вірою у світлі ідеали. Романтично піднесеними постають із віршів молоді будівничі, які поклялися «чесно праці відда­ти серце вогняне», щоб примно­жити подвиг рідного народу. У поетовій збірці знаходимо й вірші, присвячені боротьбі наро­ду у війні 1941-1945рр. У поезії «Вирядини» автор змальовує просто­го селянського юнака, котрий йде служити в армію, праг­не стати захисником вітчизни.

Знаходять своє відображення у рецензованій збірці роки повоєн­ного періоду. Вони постають у картинах-спогадах, які відо­бражають звитяжну працю наших людей, їх високу мо­рально-політичну єдність (цикл «Повоєнні зими»).

Володимир Забаштанський у «Гранітних краплях» й надалі ус­пішно розробляє благородну тема­тику. Вірші написані свіжо, ори­гінально, виразно. Особливо зворушують ряд­ки, у яких йдеться про каменетесів Житомирської області.

Поетову душу хвилюють і картини рідної природи. Одначе по­езія природи не самоціль для ав­тора, вона міцно переплітається з поезією праці, з оспівуванням величі трудових буднів. У віршах «Бит­ва з каменем», «Моя вузькоколій­ка», «Кар'єри» поет гордо прос­лавляє творців матеріального достатку та їх працю. Про орга­нічну єдність людини з батьківщиною, про поступ люд­ського духу, про віру в людину і її сутність, про людину-патріота і людину-гуманіста йдеться в поезії «Віра в людину».

У рецензованій книжні зустрі­чаємо й вірші-переклади, пе­респіви з братніх літератур, в яких звучать мотиви дружби, братерства і патріотизму.

 Про що б не писав В.Забаштанський – про рідне село чи хліборобську працю, про лихоліт­тя війни чи мирне небо, – його голос оптимістичний і точно ви­важений, рівний і мудрий, про­зорий і чистий, як гранітні краплі того кришталю, що віддзеркалює справжнє мистецтво.

«Радянське слово»

02 липня 1975р.

 

 

РИСИ СУЧАСНОСТІ

Є поети, з творчістю яких оз­найомившись вперше, не пропус­каєш потім жодної їхньої публі­кації. Таким, мабуть, для бага­тьох читачів є Борис Олійник – лауреат Державної премії СРСР за 1975 рік (за книжку вибраних поезій російською мовою «Стою на земле»). Його твори приваблю­ють читача важливістю теми, ла­конічністю та густотою письма, високістю патріотичного звучання, тур­ботами сьогодення.

Книжка «Гора», що вийшла в світ у видавництві «Молодь», – нове вагоме слово автора в су­часній українській поезії. Вона складається з двох частин – «Істина» і «Слово». Перший розділ збірки знаменний тим, що звеличує час, у якому ми живеми. Поет з гордістю каже:

Ми світ новий задумали

створити руками чистими.

І людство в нас   повірило, як

в абсолютну істину.

Революція в поезії Б.Олійника – це символ віри в торжество гуманізму і справедливості, тої віри, котра осяває зміст жит­тя кожної людини, її діяння і со­вість, постійність і вічність буття:

Ми чисті перед совістю,

нащадками й Планетою –

І правду цю освячуєм

своїми  партбілетами!

Поет-гуманіст і поет-патріот розповідає людям про воїнів, чиї серця обпечені вог­нем війни, котрі захищали від фа­шистів рідну землю й наше життя. Вони-бо завше житимуть у пам'яті народній:

Ніхто не забутий.

На попіл ніхто не згорів:

Солдатські портрети

На вишитих крилах пливуть...

І доки є пам'ять в людей,

І живуть матері,

Допоти й сини, що спіткнулись

об кулі, живуть.

Борис Олійник завжди вірний і послідовний важливим позиціям, романтичній замрії, громадському звучанню, емоційній експресив­ності. Теми, які досліджує автор – суспільно значимі, глибоко актуальні, життєво достовірні.

Поет уміє бути однаковим у трьох часових вимірах: минуло­му, сучасному  і майбутньому. Ав­торова поетика тісно пов'язана з народом, його турботами і надіями, тривогами і радощами. І цей зв'язок не екзотично-абстрактний чи декларативний, а суціль вистражданий під рідним небом історії:

Ми чесно своє одробили

на ратному полі.

Нам легко, бо ми

уже пам'яттю стали, мов клени.

Дивіться ж, нащадки:

в долоні синівської долі

Вручаємо світ ми

І наші високі знамена.

Кращим віршам поета – «До­лоня», «Диптих», «Мелодія», «На березі вічності», «Сковорода і світ», «Пісня про матір» та ін – притаманна стилістична та зву­кова легкість, виразність поетич­ної думки, експресивність письма. У них знаходимо нові образи, динамічність вислову, оригінальність у вирішенні теми, цікаву інтерпретацію дійсності.

Борису Олійнику близький біль народу Чілі, який з волелюбною свічкою в руках бореться за своє соціальне визволення:

...Над Хрещатиком – тиші

оливкова віть.

Манять сни голубі в неземне...

Але ж серце моє під Сантьягом

болить!

Я – солдат. Зрозумійте мене.

Другий розділ книжки – «Сло­во» здебільшого інтимного плану. Проте є тут вірші, присвячені кращим митцям українського народу, чиє мудре й правдиве слово кликало знедоле­ний люд до боротьби й назавше лягло у фундамент «краси ново­го дня». Цікавим у цьому плані видається вірш «Пушкін в Одесі» – як символ географічної близькості двох народів.

Ручаї поезії нової збірки Бори­са Олійника витікають з гущі народного життя, рядки яких по­значені рисами сучасності. Саме цим вона цікава, близька і потрібна читачеві.

«Радянське слово»

21 лютого 1976р.

 

 

У ПОШУКАХ ЛЮДСЬКОЇ ЧИСТОТИ

Український читач знає львів'я­нина Миколу Петренка як поета-лірика, прозаїка і нарисовця. Ни­ні він успішно виступає в сатирі і гуморі. Збірка «Вовча дієта», що торік вийшла у «Бібліотеці «Перця» засвідчує, що автор добре знається і на «веселій поезії». Уміщені тут твори відзна­чаються актуальністю і злободен­ністю, соціальною виразністю і громадською пристрастю, дошкульністю і дотепніс­тю.

Тематико-ідейне коло книжки широке і розмаїте – од традицій­них  байок соціально-побутового та суспільно-політичного плану аж до літературних пародій. Поет-гуморист гостро й дошкульно висміює  кар'єристів і лицемірів («Кар’єрист і совість», «Янус на двох посадах»), п'яниць і неро­бів («Обганяючи час, «Безодня», «Не плюй у криницю», «Тантало­ві муки»), спекулянтів і злодіїв («Кулінарна загадка», «Дволикий і слимак», «Поважна причина»), бюрократів і демагогів («Діти бюрократа», «Кіт і показуха», «Для звіту», «Пересолив», «Цяць-кувальник»).

Вдало користуючись версифіка­ційними та образотворчими засобами, уміючи помічати нові яви­ща і суперечності в житті, гумо­рист владно і нещадно викриває хиби непевних людей та окремі недоліки, які ще, на жаль, трап­ляються у нашому бутті. Так, зо­крема, у віршах «Бойовитий честолюб», «Ледачий флюгер», «Дво­ликий і слимак», «Щось не те во­но», «Копітка тема» безпощадно висміюється підлабузництво, лицемірство, зарозумілість і пиха, байдужість до суспільних потреб, ганебна позиція обивателя «моя хата скраю» тощо.

Особливо цікавим видається нам цикл «Реп'яшки». Тут авто­рові добре вдалося віднайти ори­гінальні сюжетні ходи, незвичай­ні ситуації, несподівану з доте­пом розв'язку. В мініатюрі «Ле­дачий батько», ідучи за народною традицією, поет-сатирик таврує таке суспільне зло, як пияцтво і неробство:

Я вже, тату, й поголився,

Я вже викурив цигарку –

А ви ще не спромоглися

Коньяку налити чарку!..

Правда, така сюжетика і фор­ма дуже нагадує віршотвори С.Руданського та М.Годован­ця. Однак це не є прямим запозиченням. Навпаки, вони свід­чать, що Микола Петренко має добрих учителів, а фабульні і формотворчі хрестоматійні зразки осмислює по-своєму, надавши їм своєрідну мовно-стилістичну структуру.

Кращі твори книжки відзнача­ються не лише версифікацією чи гротеском, але й композиційною побудовою, яка, проте, несе у собі заряд самостійної сатирично-викривальної функції. Як прик­лад цьому можуть служити вірші «Нетерпляча щука», «Ахіллесова хвороба», «Злодій і вухналь» та ін.

Зверхнє, паразитичне ставлен­ня до чужих інтересів, до запи­тів підвладних, солодко-демаго­гічне розпатякування начальника-зава, його «мистецтво» діяти з позиції сили і влади М. Петренко виводить у вірші «Тримайся в ті­ні...», який, звісно, і тут, на лоні природи, намагається упослідити свого співробітника, ховаючись од спеки у затінок, бо він, бачте, «не з тих керівників, хто в тінь підлеглих заганяє!..».

М.Петренко добре знає жит­тя і ті обставини, за яких діє об'єкт його зацікавлень, а це, звісно, допомагає йому створюва­ти переконливі і повнокровні об­рази, типові характери, правдиво окреслені ситуації.

У притчі-жарті «Злодій і вух­наль» автор змалював хитрого злодія, котрого було спіймано із-за того, що краденого коня, на якому він тікав, звалив... вух­наль, яким коневі до копита бу­ла прикріплена підкова. Окрім комічної ситуації, тут є також важлива мораль («Краденим доб­ром не забагатієш»):

...Хтось спита: яка ж у цім

мораль?

Просто – злодія спіймав...

вухналь.

«Кололітературне» – окремий цикл поезій на громадсько-літе­ратурні теми. У ньому автор книжки відстоює право поезії на громадянськість, ідейну й жанро­ву ясність, моральну чистоту, правдивість і чесність. Виборю­ючи високу художність мисте­цтва, поет проти сірості і зани­ження художніх критеріїв літера­тури:

Притомився твій Пегас.

Вже й оброку дати час.

Поспішив поет на склад

І приніс мішок... цитат.

На добре слово заслуговують також і літературні пародії, які дають право потвердити, що М.Петренко, як і його побратими по перу Ю.Івакін, Б.Старчевський, В.Лагода, Б.Мироненко, В.Гунько та інші на чатах чисто­ти літературного поля. Його паро­дії інколи, може, занадто дош­кульно-осудливі, зате справедливі і доброзичливі.

Звичайно, не все у рецензова­ній збірці рівноцінне і бездоган­не. Є тут речі слабіші і менш проблемні, подекуди трапляються огріхи мовно-стилістичного по­рядку, однак не вони є визна­чальними загалом цікавої і пот­рібної книжки.

«Радянське слово»

02 червня 1976р.

 

 

 

ОНОВЛЮЮЧИЙ СТРУМІНЬ ПОЕЗІЇ

Мабуть, кожен, хто перечи­тує друковану продукцію то­го чи іншого письменника, передусім з'ясовує питання, чим живе літературний герой, які ідеали обстоює, чи є його творчість кро­ком вперед у художньому осво­єнні дійсності тощо?

Такий підхід до літературно-мистецьких явищ якимсь чином се­бе, звичайно, виправдовує. Однак не треба забувати також і про ін­дивідуальність митця, його манеру творчого мислення, його психоло­гію і темперамент, про усталені канони традиційності, а надто ж – про пошуково-оновлюючий стру­мінь хрестоматійних зразків.

До таких роздумів доходиш, читаючи нову книжку бориславського поета Ігоря Нижника «Оновлення», яку випустило не­щодавно львівське видавництво «Каменяр». Ще й досі пам'ятається, як понад десять років тому об першу авторову книжку «Ниву» не раз ламалися гострі критичні мечі на полі брані у любителів дискусійних баталій. Навколо іме­ні тоді ще молодого поета супе­речок, звісно, було чимало: одні хвалили його, інші – гудили, але врешті-решт зійшлися на тому, що І.Нижник, без сумніву, вдумливий і здібний поет, а його твори по­трібні читачеві.

Чим, власне, прикметні кращі вірші автора нової, четвертої книжки? Насамперед – актуаль­ністю та широтою тематики, жит­тєвістю осмислюваного матеріалу, оригінальним дослідженням явищ буття, принциповістю та виразністю. Щоправда, не всім творам однаково пощастило: од­ним більше, іншим менше. Така вже природа живописання. І все ж з-поміж значної кількості вір­шів вигідно вирізняються такі, як «Підкамінь», «Клятва», «Вдома», «Франків дуб», «Хлібодар», «Рус­ло» та інші. Більшість з них по­значена щирістю, задушевністю, місцевим колоритом, філософ­ським узагальненням, свіжістю думки.

Центральне місце у творчості Ігоря Нижника займає образ на­шого сучасника: людини-творця, громадянина. Ніжно і зворушливо поет змальовує нову епоху:

О славен Жовтню, сило мого

лету,

сіячу правди й щастя між

людьми,

ти, як весна,  оновлюєш

планету,

серця народів, прагнення й

уми.

(«Жовтень»).

Поетичною принадністю перей­няті також рядки циклу «Броницький ліс», у яких змальовано подвиг наших людей у війні, тих, хто виборював мир. Тому зрозуміло, чому образи дрогобичанина Василя Коцка, його людей-земляків, розстріляних у Броницькому лісі, такі близькі і рідні поетові:

Сконало в хащах кулине

«Лечу!»,

вляглась луна по темному

дібров'ю.

А він стояв. Ні пострілу не чув,

ні болю в серці, що спливало

кров'ю.

Стояв і слухав, як гуде земля,

як віщий грім рокоче звіддаля.

(«Розстріл Василя Коцка»).

Про що б не писав поет, його голос вражає широтою світоба­чення, дисципліною думки, лю­бов'ю до людей праці, різностороннім дослідженням проблем і подій сучасності. Так, зокрема, у поезії «Приналежність» принципово, пристрасно утверджує ав­тор наш спосіб життя, свою приналежність Вітчизні, показує радість праці, всеперемагаючу силу очікуваних ідей:

Я   належу Вітчизні Червоній,

її серце пульсує в мені.

Революції звихрені коні

крізь вогні пронесли мої дні.

Вірші «Карпатський диптих», «В Малишковій кімнаті», «Село», «Сопілкар», «Вишиванка»,  «Гроза в Чорногорі» та інші привертають до себе увагу побутовою точні­стю, природною вірогідністю, ба­гатством спостереження. Шкода тільки, що інколи автор збірки допускається голої декларативності, описової інформативності. Бо що, приміром, можуть сказати   чита­чеві такі-от рядки: «Тут влада рук. І княжить тут Робота, що будить пралісу зелений світ. Алмазні зу­би стерши об граніт, досадують спрацьовані долота» – крім хіба що до примітиву спрощеної ін­формації господарсько-виробни­чого процесу?

І.Нижник сильний у змалю­ванні природи: Він вчиться у неї самовияву, рівноваги, гармонії. Ліричний герой його творів не мо­же обходитися без її принад та одухотворяючої сили:

Люблю той світ, що тихо

смеркне.

бо є у ньому я і ти,

бо є у ньому щось безсмертне,

що має в пісню перейти.

(«Люблю, коли останні птиці...»).

Правда, окремі поезії такого порядку трохи нагадують нова­торські шукання, формотворчі та лексико-структурні рядки інших поетів. Наприклад, у рядку «...Чалапа хмара  з-за гори лапато, тінь її чалапає в душі» угадується Микола Вінграновський з його «Почапали каченята та по чаполоті» та «Іде кіт через лід чорнолапо на обід» («Андрійко-говорійко», К., «Веселка», 1971р.), а абстрактно-почуттєве змалювання реального світу Петром Скунцем «... Осліпне всесвіт – на од­ну зорю» («Всесвіт, гори і я», К. «Молодь». 1970р.) стає  «сліпим» прикладом ліплення образу для І.Нижника у віршотворі «Це лю­бов моя до цього світу стала старша на одну весну». Втім, це не пряме запозичення!

Поза тим творчий почерк Ігоря Нижника помітно викристалізовується, а вміле використання скарбів народної мови заслуговує схвалення. Він  добре знає об'єкти, які досліджує. Його не можуть задовольнити мимовільні враження, асоціації. Він вперто шукає їх, осмислює, а вже потім свіжо, колоритно описує словом, створюючи таким чином захоплю­ючі образи. Ось декілька з них: «Ляже вечір пагорбам на плечі», «Ліс пряде свою потужну думу», «Горять ялини в сонячному дзво­ні», «Скрипка  на полиці – мов заснулий птах» та інші.

І все ж, поряд із помітними успіхами, є у поета, на жаль, певні недогляди. Трапляється словесна одноманітність, образна невибагли­вість, банальність теми, тощо. Є чимало й інших хиб, над якими авторові варто було б задуматися.

«Нафтовик Борислава»

24 червня 1976р.

 

 

ДОРОГА ДО ЛЮДЕЙ

Поети, як відомо, ніким не обираються і не призначаються. Їх обирає доля у часовому та історичному вимірах. Все ж першопричина появи таланови­того поета відома: вона почина­ється від великої любові до сло­ва, закоханості у життя, в лю­дину, у її внутрішній світ, у бо­лі й тривоги суспільства. Така закоханість притаманна Іванові Гнатюку, книжка вибраних пое­зій якого нещодавно  побачила світ у республіканському видавництві «Дніпро».

«Дорога» – це підсумок май­же двадцятилітньої творчої пра­ці. Вона мовби акумулює усе на­писане у попередніх п'ятьох кни­гах. У ній лірика позначена фак­тичною достовірністю образних узагальнень, життєвістю зобра­жених ситуацій.

Лірика поета актуальна, тут чітко продумано тематику та змістове розміщення, усе начебто «зчеплене» логічною  послідовніс­тю. Події, оті пружини народження творів, розміщені так, як вони, видимо, залягли  були у світо­сприйманні автора.

Нова книжка, як і попередня – «Барельєфи пам'яті», – почина­ється віршами про війну 1941-1945рр., у якій народ здійснив небувалий подвиг, який житиме не роки, а десятиліття, аж поки буде добра пам'ять в людей:

Солдати сплять. Літа,

як зблиски.

Освітлюють їх вічну путь,

Прості фігури – обеліски

Сторожко сон їх стережуть.

(«Солдати   сплять»).

Поглиблений інтерес поезії про зв'язок людини з народом, з тією землею, котра народила її, про вічне зачудуван­ня красою дня, героїкою творчих буднів сучасника. Про це, зокре­ма, йдеться у циклі «Отчі карби», у віршах «Дума про мою ма­тір», «Поріг», «Моя любов», «Смерть Довбуша», «Хліб» та інші.

На особливу увагу заслуговує поема «Хатинь», у якій автор у багатоплановому вимірі осмислює «вічний біль» трагедії, яку чини­ли фашисти на братній білорусь­кій землі. Чистота почуттів, вроджений аналітизм дозволили митцеві бути гранично прав­дивим у змалюванні жорстокостей фашистського терору.

Без перебільшення можна потвердити, що поема «Хатинь» – це кращий зразок синтезу, епіки, лірики, драми.

І.Гнатюк ніколи не мав поезію за факт народження нової книжки чи процес очищення душі, а передусім за шлях пізнан­ня світу з його постійними катаклізмами – стихійними зрива­ми, за шлях оцінки чужого жит­тя через самого себе в ім'я кра­си і щастя інших людей, в ім’я найгуманніших ідеалів і людя­ності, добра і праці, бо «тільки працею, що в творчість перехо­дить, ми можемо себе утвердити в житті» («Пробудження»), цим чесно служити суспільству:

Моє життя – це вічні

переміни

У буйних сплесках дум і

почуттів,

Трагедії загублених життів

Болять мене і збуджують

                        щоднини.

(«Пізнання»).

У книжці є ряд віршів, присвя­чених торцям вселюдської куль­тури, – «Соломія Крушельницька», «Стефан Ковалів», «Делакруа». «Шаміссо», цикл «Павло Грабовський». Усі вони – художньо-виразні, рельєфні, тематично споріднені.

У творчому доробку поета значне місце посідає сонет, у якому, як нам здається, йому добре вдається визначити проблему й художні засоби її реалізації. Ав­торове письмо тут найбільш ощадливе, лаконічне і напружене. Показовими у цьому плані є сонети «Творення», «Спогади», «Лю­бов», «Весна» та інші.

Постійне оновлення природи, краса людських взаємин, утвер­дження нового у двоборстві зі старим, соціально-філософський аспект людської долі, взаємопро­никнення матеріального і духов­ного – ось далеко не повний пе­релік тем, які успішно розробля­ються автором.

Книга вибраних поезій Івана Гнатюка – впевнений крок у біо­графії митця, який у свій полу­день віку (поету виповнилось – 50!) твердо і щиро йде дорогою творчості до людських сердець.

«Нафтовик Борислава»

04 серпня 1979р.

 

 

 

 

БУДНЯМИ ЖИТТЯ ЗВІРЯЮЧИ

Десять  років  тому Львівське видавництво «Каменяр» у серії першої книжки «Пісня і праця» видано невеличку за обсягом збірку поезій Віктора Романюка «Тривожні зіниці». Уже тоді критикою було відзначено реалістичну манеру письма, ідейно-тематичну виразність, багатство й колоритність поетичної мови.

Нині В.Романюк – автор нової, третьої книжки – «Крила буднів», од якої, як і від попередньої – «Калинові коні», приємне враження: за роки від першої збірки поет зримо підріс, змужнів його голос, а творчий почерк помітно вирівнявся. І нині, гортаючи її, ми з радістю можемо констатувати: надії критиків і читачів справдилися, бо тут усе частіше знаходимо цілу низку поетичних відкриттів, своєрідність світобачення, динамічність та експресивність рядків.

Нова збірка поезій, як нам видається, «зрослася» із попередніми – публіцистичністю викладу, пафосом життєствердження, хвалою життю, вірністю Батьківщині, тим ідеалам, які свято оберігає народ:

            Твоє проміння, долею, пролите

На серця квіт, на часу лемеші.

Навіки буде святом для душі

Жадоба працювати і любити.

            Ліричний герой поета символізує яскравий дух народу, котрий, будучи збагаченим життєвим досвідом, нелегкими творчими шляхами, успішно несе трудову вахту, звіряючи своє життя із життям ровесників, героїчними буднями сучасників. У кожному слові, мовленому автором, вчувається висока любов до трудової людини, до її неспокою, до її, як і Батьківщини, майбутнього, таємниць всесвіту:

                        Ми не збагнемо таємниці космосу,

                        Усмішки друга і журби вдови,

Ракетних ритмів і рубльовських

розписів,

                        Байдужі до звичайної трави.

            Справжня краса, за визначеністю автора, твориться і формується сьогоднішньою працею народу, нею і відчувається. Ця сентенція дуже добре передана у циклі «Ритм Атомограда»:

                        Самоскиди важкі, мов натомлені

                                                           бджоли гудуть,

                        А з кабін визирають смагляві

                                                           й напружені лиця –

                        Я у кожне вдивляюсь, немов заглядаю

                                                           в криницю,

                        Де Життя і Робота в глибину

                                                           єднає суть.

            В.Романюк досить добре уміє передати об’єктивну реальність через художній образ, причому конкретний факт дійсності має яскраво виражений емоційний, предметно-почуттєвий характер. Автор, звісно, не «фотографує», а змальовує конкретну, індивідуалізовану картину, іноді з досить точними натуралістичними деталями («Ставали дні, неначе коні на диби», «Мозолі обіймали дугастих шабель рукояті», «Самоскиди важкі, мов натомлені бджоли, гудуть» тощо).

            Чіткістю, лаконізмом, драматизмом зображуваних подій позначений цикл «Бойківська республіка», у якому з великою силою змальовані події 1920 року на Сколівщині, де під проводом Федора Бекеші вибухнуло народне повстання і було проголошено Бойківську республіку.

            Любов до Батьківщини, як відомо, – тема вічна. Віктор Романюк і тут знаходить свою інтонацію. Його чуття багатостороннє і діалектно достовірне. У явищах він бачить передусім їх складність і багатогранність. Це найкраще передано у таких поезіях, як «Рівновага», «Рідна мова», «Зорі дитинства», «Батьківська земля», «Вечірні акварелі», «Півжиття прожив я так, як треба» та ін. У названих творах образ Батьківщини символізує гордість духу народу, його несхибність у боротьбі за правду і справедливість, вселюдську любов до матері-землі.

            Поглиблений інтерес викликає також цикл «Тригранник», який засвідчує, що лірика В.Романюка – акварельно-прозора, емоційно-експресивна, точна з погляду поетичної організації рядка, за інтонацією – різноманітна.

            Добре вдаються авторові пейзажні замальовки, у яких він прагне розширити погляд людини на світ, висловити схвильованість красою навколишньої дійсності, показати гармонію і рівновагу природи:

                        Сурмила Горинь, і туман на водах

                                                                       квітнув,

                        І цілувались біля берега човни.

                        Лежали тіні од дерев, немов слони,

                        І мальв фонтани виринали попід

                                                                       вікна.

            Утвердження історичної величі нашої доби, почуття рідного патріотизму, синівської любові до Батьківщини, пафос життєствердження суспільного розвитку, ненависть до ворогів, – такі основні мотиви кращих віршів, уміщених в рецензованій збірці.

            Є, звісно, в автора й окремі прорахунки. Хоч, правда, рідко, але трапляються штампи, затерті образи, банальні сентенції. Однак вони аж ніяк не можуть бути визначальними у змістовній книзі, в якій, мов дві краплі води, злилися творчі будні поета із натхненними буднями нашого сучасника.

«Радянське слово»

16 серпня 1979р.

 

 

«БОЙКИ» – НОВА ГАЗЕТА

            Бойківський край збагатився ще одним виданням – часописом «Бойки», перше число якого видало науково-культорологічне Товариство «Бойківщина». Комп’ютерний набір і верстку зроблено на Дрогобицькому заводі автомобільних кранів, а видрукувано у міській друкарні. Перший випуск газети нараховує 12 сторінок, тираж – 999 прим. Ціна – договірна. Часопис видано коштом Дрогобицького заводу автомобільних кранів та малого підприємства «Діброва» села Гаї Нижні. Редактори – І.Савчин, Л.Сікора.

            Ініціативна група за відродження науково-культорологічного Товариства «Бойківщина»: Я.Радевич-Винницький – голова товариства з наукових питань, Л. Сікора – голова з організаційних питань, отець Мирон Бендик, М.Глубіш, В.Грабовський, М.Лев, Ю.Модрицький, М.Сікора, Н.Яцків намагаються зацікавити людей цивілізованих націй малою Батьківщиною – краєм наших предків, себто Бойківщиною. Однак, дбаючи про малу Батьківщину, ініціативна група, редакція часопису дбатимуть і за нашу велику Батьківщину – Українську державу, діятимуть  для добра всього народу і на сла­ву Україні.

У зверненні до краян зазна­чено, що «справжнє відродження нації неможливо без відродження її територіально-субетнічних частин. Навіть найбільша, як відомо, річка пересихає, коли в неї не вли­ваються менші річки і потоки. Що глибше етнічне коріння у людини, то важче відірвати її від рідної землі і народу, денаціоналізувати і манкуртизувати... Ми всі – українці, але разом із тим бойки, гуцу­ли, лемки, волиняни, поліщуки,  слобожанці... – розмаїття в органічному і гармонійному поєднанні».

            Основними напрямками діяльності науково-культорологічного Товариства «Бойківщина», що має відродитися (яке, до речі, під час московсько-більшовицької окупації нашої матірної землі успішно працювало в США, Канаді, Великобританії), є всебічне вивчення бойківського субетносу в усіх аспектах його історії та життєдіяльності, відродження і плекання традицій, звичаїв, обрядів, проведення фестивалів, конкурсів, конференцій, діяльна турбота про матеріальний та духовний розвій бойківського краю. Крім того, треба взяти на облік і не дати загинути жодному пам’ятнику історії, культури, природи, піклуватись про реставрацію замків, церков, інших споруд, які мають певне значення для історії та культури рідної землі.

            Бойківщина має стати квітучим краєм людей, які цінують свою гідність, шанують минуле і певні свого майбутнього.

            Координаційний центр товариства «Бойківщина» – місто Дрогобич. Наукове дослідження вестиметься у Львові, Ужгороді, Івано-Франківську, Мукачеві, інших містах.

            На 1-й та 4-й сторінках видрукувана стаття пошуковця із Самбора Василя Семчишина «Сторінки історії Товариства і музею «Бойківщина», які під час сталінсько-більшовицького окупаційного режиму припинили своє існування. Я.Радевич-Винницький, Л.Сікора, Г.Дем’ян розробили Статут Товариства «Бойківщина». Відомий краєзнавець-пошуковець, дрогобичанин Ярослав Ольховий у досить переконливій і доступній формі подає своє бачення походження етнічної назви «бойко», зазначивши, що, може, дослідники або аматори нашої національної старовини, яких глибше зацікавить проблема бойківського етногенезу, опершись на нові факти, доповнять і розвинуть, а, можливо, заперечать у цій розвідці його міркування.

            Вчителька Марія Деленко, журналіст Іван Фідик (Старосамбірщина) у дописі «Чисте джерело духовності» з великою любов’ю змальовують побут, традиції, культуру, трудову діяльність прикарпатців із села Нижня Вовча.

            Наш земляк, письменник Євген Титикайло у статті «З піснею до друзів» розповів про турне за рубежем чоловічого вокального квартету «Четарі» (худ. керівник Ю.Піхоцький). Доцент музпедфакультету Дрогобицького педінституту ім. Ів.Франка Роман Сов’як оповів про подвижницьке життя славетного діяча Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століть Остапа Нижанківського – «Він навчався у Дрогобичі».

            Поет-пісняр Йосип Фиштик опублікував інтерв’ю «Бойки з’їдуться до Турки», яке він взяв у голови Товариства «Бойківщина» з Англії Романа Гринаша.

            Григорій Дем’ян, старший науковий співробітник інституту народознавства Академії наук України (м. Львів), під рубрикою «З наукового життя краян» видрукував цікаву розвідку «Державницькі погляди Івана Вагилевича». Інженер, історик – аматор із міста Франкової юності Мирослав Гаврилюк у статті «Репресовані святині» розповів про Дрогобицьку мартирологію – тобто про історичну долю дрогобицьких національних святинь від найдавніших часів до московсько-більшовицької навали 1939 року.

            Г.Дем’ян повідав читачам про перезахаронення вояків УПА у м. Славському. Кандидат мистецтвознавства, доцент Франкового вузу м. Дрогобича Михайло Бурбан повідомив про святкування 100-літнього ювілею Миколи Лисенка, а також під рубрикою «Визначні бойки» помістив іще одну цікаву пошукову працю – «Олександр Носалевич».

            З досить великою, як в один номер, статтею виступили реставратори зі Львова Галина Друзюк, Лев Скоп – про дрогобицького іконописця XVIII століття отця Василія Глібкевича.

            Як бачимо, бойки на Дрогобиччині започаткували вельми корисну справу – відроджують науково-культорологічне Товариство «Бойківщина», випускають часопис «Бойки», який, сподіваємось, добре прислужиться усім тим, хто цікавиться історією, культурою, традиціями, звичаями рідного краю.

            Втім, чи все гаразд у цьому виданні? Ні, далеко не все. Перше, що варто зробити у другому номері, – у заголовній шапці бодай пунктиром окреслити етнічно-географічні межі Бойківського краю. Друге – під світлинами треба подавати коротеньку текстовку, називаючи їх авторів. Здається, як на перший номер, – дуже завеликі статті (можна було б перенести у другий номер). Далі. Три публікації одного і того ж автора (п. Дем’яна, наприклад. – А.Г.) чи не забагато як на одну газету? Не завадило б, може, в газеті подати якесь героїчне бойківське гасло. І останнє. Чомусь у виданні не подані адреси осідку ініціативної групи Товариства «Бойківщина» та редакції часопису, не зазначена періодичність виходу.

            Правда, наведені похибки не дуже значні. Бойківська газета щойно народилася, зрілий вік її ще попереду. Для цього потрібні час, кошти, умови, досвід – власне все те, що веде до фахового і творчого становлення.

«Галицька зоря»

08 жовтня 1992р.

 

 

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ ВИБАГЛИВІШЕ

Побачив світ перший номер історико-політичного квартальника «Голос Галичини» – документальний вик­лад матеріалів другого з'їзду Української Респу­бліканської партії. Мате­ріали до нього готували В'ячеслав Цвєтков, Володимир Демків (його – фотографічне оформлен­ня), а менеджер – голо­ва Бориславської органі­зації УРП Роман Копись.

У передмові упорядни­ки зазначають, що перший номер журналу УРП – довгоочікуваний та істори­чний. Відтепер, твердять вони, на сторінках видан­ня провідний актив УРП матиме змогу формувати ідеологію, обговорювати проблеми тактики, трима­ти в полі зору весь хід політичної боротьби, вис­вітлювати різні аспекти партійної діяльності укра­їнських республіканців. До співпраці запрошують­ся найвизначніші політич­ні діячі як на Україні, так і поза нею.

Змістова палітра квартальника досить широка. Тут уміщені доповіді, ви­ступи, інтерв'ю, запитання, відповіді, коментарі, ухвали, звернення, резо­люції. Такий діапазон по­відомлень дає змогу об'є­ктивно і повно висвітлю­вати життя та діяльність однієї з найпотужніших на Україні суспільно-полі­тичних організацій – УРП.

Добре, що майже всі доповіді, виступи викла­дені у повному обсязі, а в лексичну своєрідність доповідача не втрути­лася «граматична» рука офіціозу. Особливо це стосується виступів гостей з діаспори, а також відповідальних працівників УРП різних регіонів на­шої держави, які розмов­ляють мовою етносу, серед якого живуть.

Віриться, «Голос Галичини», видрукуваний восьмитисячним тиражем, почують не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Гадаємо, кожен, кому дорога доля нашої Батьківщини,    висловить щире слово подяки авто­рам журналу, у другому номері якого вони обіця­ють опублікувати матеріали першого Всесвітнього Конгресу українських політв’язнів.

У головній доповіді го­лови УРП Левка Лук'яненка розглянуті ідеоло­гічні проблеми партії, її місце у політичному жит­ті, організаційний стан партії в Україні, Москві, Санкт-Петербурзі, на Пів­ночі Росії, політико-масова робота, інформаційно-видавнича діяльність, між­народні взаємини, фінан­сово-господарська діяль­ність тощо. Досить зміс­товною є співдоповідь за­ступника голови УРП Степана Хмари, виступи братів Ми­хайла і Богдана Горинів, В'ячеслава Чорновола, Лариси Скорик, Олексан­дра Ємця, Миколи Руденка, Юрія Шухевича, ін­ших видатних українських політичних діячів.

Однак, попри авторські достоїнства, зреалізовані у виданні, хотілося б ви­словити і суттєві критич­ні зауваги щодо текстово­го та фотографічного оформлення квартальника.

Перше. Дивує, як мог­ло трапитися, що окре­мих політичних діячів фо­то подається багато ра­зів: Левка Лук'яненка – 11, Степана Хмари – 9, Богдана Гориня – 5, Ми­хайла Гориня – 5. Причому знімки статичні, од­нотипні. Натомість інших учасників форуму УРП, на жаль, фотографією не задокументовано. Наприк­лад,  Голови Української Міжпартійної  Асамблеї, довголітнього в'язня сум­ління Юрія Шухевича – сина легендарного хорун­жого – генерала УПА Романа Шухевича-Чу­принки, пані Марійки Чи­гирин з Австралії, голови Донецької обласної організації УРП Марії Олій­ник, співголови комітету солдатських матерів На­талки Коваленко (Івано-Франківськ), народного депутата України Генріха Алтуняна з Харкова, го­лови Чернівецької облас­ної організації УРП Во­лодимира Андрушка, пре­дставника республікансь­кого страйкому Донбасу Анатолія Глоді, члена редакційної комісії другого з'їзду УРП Олега Данилейка (Івано-Франківська область), члена Північної організації УРП Ігоря Винник-Зирянова, се­кретаря УРП Сергія Жи­жка, референта Секрета­ріату цієї ж організації Олеся Сергієнка та інших.

Складається враження, що укладачі квартальника, котрі, мабуть, мали акредитацію на з'їзд, тро­хи не доопрацювали, бо, збільшуючи посторінко­вий обсяг видання, «латали» фотографіями текстові сторінки... Так, наприклад, на сторінці 32-33-й подана одна і та ж сама фотографія (правда, перевернута на 180 граду­сів і трохи обрізана) де­путата Українського Парламенту Лариси Скорик.

Крім того, мабуть, на обкладинці журналу треба було б розмістити фотографії таких українських патріотів, як Микола Руденко, Богдан Горинь, Лариса Скорик, Юрій Шухевич, Генріх Алтунян… Можна це було б зробити, якщо не на пер­шій сторінці обкладинки, то бодай на останній. Га­даємо, таке вирішення не давало б декому (як дех­то про це уже нам гово­рив) право запідозрюва­ти укладачів журналу в дискримінації окремих уча­сників форуму.

Окремі люди, зображе­ні на фотографії, чомусь не підписані. Приміром, у тексті післямови, авто­ром якої є О.Чабарівський, на знімку якийсь невідомець. Хто він – Р.Коваль, Г.Гребенюк чи й сам О.Чабарівський – трудно сказати. У цьому ж ряді тут згадуються і Л.Кравчук, і С.Гуренко, і С.Хмара, і Б.Горинь – то, може, хтось із них?!. Гадаємо, людина з «гли­бинки», цебто з провінції, у яку, може, якимсь побитом занесе рецензова­ну друковану річ, ніяк не розкрутить «закодованість» цієї загадки... Як не зрозуміє професійного відношення О.Чабарівського до не знати чийого органу газети «Шлях перемоги»...  Чомусь, на жаль, не підписані коле­ктивні знімки учасників форуму, читачеві з них не зрозуміло, хто то тут поруч знайомих імен.

Друге. Мабуть, не до­сить вдало автори підіб­рали підпис під плакатом-карикатурою (стор. 8) такого змісту: «Невже з ци­ми тупоголовими свинячи­ми рилами партократів (якої партії? – А. Г.) можна співпрацювати?..». Хоч, зрозуміло, що із тою парламентською більшістю (групою «239») трудно демократам доходити зла­годи, але демонструвати у такий спосіб свою опо­зиційно-національну «во­йовничість» на цілий світ навряд чи треба було!

Третє. Не задовольняє і компонування змісту. Чомусь виступи та інтер­в'ю одних (може, більш «солідних»?) вгорі, інших – внизу. А їх, на нашу думку, треба було розмі­стити в одному ряді.

Четверте. Погрішила щодо істини редакція ви­дання, коли говорить, що «перший номер журналу не є стенографічний звіт форуму, або якийсь кано­нічний варіант, а якраз навпаки – представляє собою мудрий сплав офіціозу(?) з творчим авторським осмислен­ням»... Як на нас, «Голос Галичини» власне і є сте­нографічний звіт, але від­творений не зі стеногра­фії на папері, а стеногра­фії на магнітоплівці. І, зрештою, зовсім не зро­зуміло, як ото «мудрий сплав офіціозу» може бу­ти творчим, коли в жур­налі подані тексти, запи­сані з голосу учасників їзду?! Нескромно...

П'яте. Щасливець, кот­рий придбає квартальник, з титулу не довідається, коли все-таки відбувся 2-й з'їзд УРП.

І останнє. Вочевидь, не дуже вдало підібрана і сама назва журналу «Го­лос Галичини». Якщо жу­рнал – орган всеукраїн­ської республіканської партії, то, може, варто бу­ло б його назвати «Голос УРП», а не прив'язувати лише до галицького регіону України.

А втім, незважаючи на вказані огріхи (пам'ятай­мо – це перша спроба такого престижного ви­дання!), видавці зробили велику справу – історич­но задокументували перші паростки демократичного руху на Україні.

«Нафтовик Борислава»

19 жовтня 1991р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАМ’ЯТАЙМО ЇХНІ ІМЕНА

Вийшов у світ наступ­ний здвоєний – 2-й і 3-й – номер міжрегіонально­го історико-політичного квартальника «Голос Га­личини», в якому видру­кувані матеріали першого Всесвітнього конгресу ук­раїнських політв'язнів. Співзасновники – колектив редакції та Бориславська міська організація УРП. До співпраці у збі­рнику запрошені багато­літні в'язні сумління Єв­ген Пронюк – голова Все­українського Товариства репресованих (місто Київ), Ірина Сеник – член ОУН, письменниця із Борислава, Василь Овсієнко – член Центрального Проводу УРП.

У передмові до «Голо­су Галичини» упорядники відзначають, що «за до­рученням Першого Всесві­тнього Конгресу українсь­ких в'язнів та від імені Всеукраїнського Товари­ства репресованих пропо­нують на розгляд широко­го читацького загалу ма­теріали важливого істори­чного форуму, який увій­де в літопис національно-визвольних змагань як Конгрес найвірніших си­нів і дочок України, як Конгрес єднання демократичних сил».

Перший всесвітній Ко­нгрес українських політ­в'язнів, як відомо, проходив 22-23червня 1991 року у Києві  незадовго до сумнозвісного москов­ського путчу гекачепістів. В його роботі взяло участь майже тисяча чоловік. Се­ред учасників та гостей були репресовані 20-90-х років, в'язні польських, німецьких та совєтських концтаборів, члени ОУН, вояки УПА. Делегати Ко­нгресу були від усіх ре­гіонів України, США, Ка­нади, Британії, Німеччи­ни, Ізраїлю, Вірменії, Ес­тонії, Литви, Латвії, По­льщі, Білорусії, Росії, зо­крема з Воркути та Магадана. Серед учасників конгресу були також голова Проводу ОУН Ярослава Стецько, наймолодша сестра Степана Бандери Оксана, голова Світової Ліги українських політв’язнів Михайло Марунчак, голова українсько-єврейського Товариства в Нью-Йорку Євген Стахів, інші люди зі світовим іменем.

Ідея визволення рідного краю від фашистського та сталінсько-більшовицького поневолення, ідея боротьби за Українську національну державу знай­шли повну підтримку се­ред учасників Конгресу. У патріотичних виступах колишніх вояків УПА Мелетія Семенюка, Степана Угрина, політв'язня Михайла Осадчого прозвуча­ла славнозвісна теза: «З нас ніхто не знімав при­сяги – здобути Українсь­ку державу, або загину­ти в боротьбі за неї». Цю думку ще глибше розви­нув довголітній політв'я­зень, правник, а нині по­сол України в Канаді Левко Лук'яненко.

Перший Всесвітній Ко­нгрес українських політ­в'язнів відкрив народний депутат України Лесь Танюк. З привітальним сло­вом до учасників зверну­лися народні депутати України Степан Хмара, Євген Гринів, від імені українських євангельських церков США Володимир Галицький, представник незалежної Литви Маріонас Юозас, активний по­мічник Всеукраїнського Товариства репресованих Євген Стахів, член об'єд­нання «Українська грома­да» в Швеції Іван Закут, довголітній політкаторжа­нин, нині громадянин Із­раїлю Яків Сусленський, петрозаводчанин Едуард Хам'яляйнен.

У збірнику видрукува­ні також виступи відомих захисників нації, нашої державності, котрі повіда­ють про героїчну бороть­бу українського народу проти завойовників, про своє поневіряння у фаши­стських та більшовицьких концтаборах, про святе право називатись Люди­ною.

У другому розділі квартальника під назвою «Ко­нгрес єднання» уміщені матеріали прес-конференції. Цікавими є тут допо­віді Євгена Пронюка, Ле­ся Танюка, співголови Київської Ради ПДВУ Руслана Гартара, засуджено­го на кару смерті Колесника-Колісниченка, в'язня Долини Смерті Івана Марунчака, Левка Горохівського, президента світової Ліги українських політ­в'язнів з Канади Михайла Марунчака, Степана Петлицького та колишнього політв’язня Володимира Копися.

Третій розділ збірника – це спогади про славної пам'яті великих українців, котрі загинули в бороть­бі з більшовицькими коло­нізаторами, з нелюдською тоталітарною системою. З почуттям великої поваги і болю подано спогад про незламного борця за волю України Михайла Сороку, котрий загинув у Мордовсь­кому концтаборі. «Біль душі сльозою з крови кане…» – це співдоповідь багатолітнього політв’язня совєтських ГУЛАГів, письменника, нині покійного Зеновія Красівського.

На шести сторінках ви­друкувані спогади про сла­ветного сина України, по­ета Василя Стуса. Про його стражденну долю те­пло повідають правозахис­ники Мальва Ланда, Тетя­на Ходорович. Левко Лук'яненко умістив тут ско­рочений варіант своєї повісті-спогаду «Сповідь у камері смертників».

«Розгортаю життя як сувій полотна» – таку назву має спогад про ві­дому патріотку, письмен­ницю з Борислава Ірину Сеник.

Великої уваги заслуго­вують публікації про Оле­ксія Тихого, Юрія Литви­на та Валерія Марченка. «Козацька мати» – під таким заголовком видру­кувано матеріал про одну із найсвітліших постатей українського національно-визвольного руху нашого століття Оксану Яківну Мешко, яку 2 січня 1991 року забрала від нас не­вблаганна смерть.

У збірнику опубліковано спогад колишнього по­літв'язня, нині секретаря УРП м. Києва Василя Овсієнка, про засновників Гельсінської групи Левка Лук'яненка, Олексу Тихого, Миколу Руденка, Гелія Снєгірьова, дрогобичанина Мирослава Мариновича. Тепле і добре слово цей же автор замо­вив і про наймолодшого сина О. Мешко Олеся Сергіенка, письменника Оле­ся Бердника, генерала Пе­тра Григоренка та інших.

Наприкінці розділу вмі­щені розповіді про славних українок Ольгу Басараб, Надію Суровцеву, Одарку Гусяк, Галину Дидик, Марію Пільчак, Іри­ну Стасів-Калинець, Ка­терину Зарицьку, Стефанію Шабатуру, Оксану Попович, Олену Телігу, а також спогад сибірської арештантки литовки Нійоле Садунайте.

Завершується кварталь­ник статтею «Записки каторжанина», написаною колишнім в'язнем сум­ління бориславцем Оле­сем Маричем.

Природно, виникає за­питання: чи допустились упорядники рецензованої збірки певних погрішнос­тей? Безперечно. Інакше і бути не могло, бо при та­кій значній роботі, яку здійснили видавці книж­ки, похибок не уникнути. Як і в першому випуску, і тут знаходимо їх чима­ло, хоч і не дуже суттє­вих. Не всі світлини, на­приклад, підписані.  При­міром, читач ніяк не зо­рієнтується, де на одній із світлин – Євген Пронюк. То добре, що читач знає в обличчя Левка Лук'яненка і Леся Танюка, а як би ні, то, напевно, не догадався б, хто з-поміж них Є.Пронюк. Два ви­ступи: «Численні жертви не канули у вічність», «Шлях до демократії – довгий і тернистий» – підписані таким чином: «один з учасників кон­гресу», тобто без автор­ства. Автори виступів Едуард Хам'ялейнен, Степан Семенюк теж без фотогра­фій. Часто-густо прізвища учасників Конгресу пода­ються без ініціалів або імен. Буває, інколи не ви­правдане іменне «панібра­тство», як це сталося, наприклад, із  Ярославою Стецько, названою лише Славою... При статті ро­сіянина Ю.Тарасова» «Я – бандерівець» теж чо­мусь відсутня його фото­графія. Те ж саме стало­ся і в інтерв'ю із Степа­ном Петлицьким.

Ясна річ, у квартальнику при бажанні можна бу­ло б вишукати ще й інші промахи упорядників, але, звісно, не вони є визна­чальними у дуже потріб­ній книжці, яка, гадаємо, стане значним набутком в історії патріотично-виз­вольних змагань українсь­кого народу.

«Нафтовик Борислава»

24 жовтня 1992р.

 

 

ЧАРІВНИЙ СВІТ ЙОСИПА ФИШТИКА

Дрогобичанина Йосипа Фиштика, автора збірки поезій «Вітаюся зі світом» (видавни­ча фірма «Відродження», Дро­гобич, 1992р.), наші краяни знають давно. Працьовитого, скромного, залюбленого у жит­тя. До книжки, яку рецензує­мо нині, Й.Фиштик йшов дов­го.

Правда, свій поетичний на­буток в окрему книгу він ук­лав ще понад десять років то­му, але ревні кололітературні вульгаризатори – охоронці горьківсько-більшовицького соцреалізму, прискіпуючись до кожної «титли і коми», вимага­ли вихваляти всесоюзне імпер­ське «братство народів», возве­личувати тоталітарне рабство, а фарисейську партію комуніс­тів видавати за «розум, честь і  совість епохи...».

Йосип Фиштик, звісно, йти цим шляхом не міг. Він радше волів бути без власної книги, десь на краю літературотворчого процесу, аби колись не довелося, як декому, зрікатися од фальшивого словоблуддя. Проте молодий літератор, як то кажуть, часто виходив на люди. Передусім через пісні, написані переважно у співавторстві з талановитим компо­зитором Підкарпаття Василем Сторонським.

Як справжній патріот рідно­го краю, автор збірки, проте, присвятив її, як то іноді буває, не близьким роду свого, а народному святу – фестинам Бойківщини «З чистих джерел», яке проводилося торік у місті Турці. Таке «са­мозречення» Й.Фиштика з присвятою можна зрозуміти: йому-бо судилося побачити Божий світ у селі Верхнє Висоцьке Турківського району на Львівщині.

Авторова збірка – вельми цікава. Передусім своєю нетрадиційністю, філософською наснаженістю, правдивістю і простотою. Складається вона із шести розділів.

Ми, звісно, не будемо пере­повідати усю сюжетику збірки, а лиш спинимося на окремих віршах, котрі якнайліпше ха­рактеризують творчу манеру поетового письма.

Вірш «Небесний храм» – з першого розділу книги – ціка­вий нескладною формою, якось аж надто «дитячою» спроще­ністю.

Постукай

У двері –

І тобі відчинять...

…О Сонце

        живе,

Захисти

мене

                        Від холоду

                                   й бід

І від смутку,

                        Що пада

                                   на плід…

            Можливо, хтось зможе за­кинути Й.Фиштику певну схе­матичність побутового факту, спрощене вирішення життєвої проблеми. Але, переконані, що ніхто не зможе заперечити те, що автор у літературі – чес­ний і, без сумніву, новаторсь­кий. Бо можна не сприйняти таких ось висловів, які дуже нагадують мудрі повчання наших далеких предків: «При­сядь та добре подумай: що зробив ти на своєму віку?», «Чи не змарнував святої години?», «Не бійся, що (вода. – А.Г.) студена,  – вона з криниці і сили додасть», «Не вагайся: там знайдеш і побачиш – себе!», «Приходь знову до криниці отчої за студеною водою» та інші.

Чесна відданість роду, рідній землі, як доля, пульсують у вірші «Рідна земле». Любити Україну – святий обов’язок кожного.

Досить упевнено почуває себе поет у темах, тісно пов'язаних із рідним середовищем. У вірші «За народними мотивами» автор виявив себе тонким знавцем національних традицій та побуту: «Мені мама Зшила До схід-сонця Три сорочки З полотна Вибіленого: Першу сорочку – Аби впивався я На повні груди Соками кореня Роду мого..., Щоб всього себе Віддав я, При слові «люблю», Рідній Землі, Батьківщині... Щоб у дні Радості й смутку Звіряв (думи свої. – А.Г.) з твоїми, Моя Україно, Моя Вітчизно»...

Слова славетного поета України М.Рильського – «Плекайте мову! Чистіша від сльози вона хай буде...» – у вірші «За чистоту» Й.Фиштик доповнює сучасним патріотичним змістом: «Рідна мова, Як діброва, – Хоче сонця і теп­ла... Речеш: «Пожалоста», – І без жалю колискове слово жалиш,... Мовиш: «Вєчно»... – й ніби вічність сам кидаєш  в бузину...». Авторові вірші чимось співзвучні із ліпшим набутком незабутнього П.Тичини.

Розділ книги «В собі роз­дмухую вогонь» – наскрізь метафоричний. Однак метафора тут – не самоціль авторо­вого самовияву, а, радше, мо­рально-етичний вислід націо­нального буття, тісно пов'яза­ного з поетовим розуміння єд­нання із рідним краєм, з людь­ми, серед яких ми живемо.

Добре вдаються авторові й трирядкові вірші, прочитавши які, переконуєшся, що Й.Фиштик добре обізнаний зі світо­вою лірикою, зокрема з япон­ськими хокку.

Де щирість забута, –

Там правда

 

Прикута...

 

Невдачі чужі –

Болі

Мої.

 

Блідне місяць,

Мов зірваний

Мак.

Цікавим видався і розділ «Звідкіль тече сльоза». У ньо­му возвеличується родина, ко­хана дівчина, рідний край, одухотворена природа.

Останні два розділи збірки – «Може, Бог дасть весну», «Серця цвіт» – про нелегку долю наших співвітчизників у чужинецьких таборах смерті, про живу і вічну книгу Бут­тя, про моральне видужання нації, про високе почуття лю­бові.

Рецензована збірка, звісно, не позбавлена окремих похи­бок – як авторських, так і видавничих. Але не вони, ма­буть, є визначальними у зага­лом цікавій книжці поетової сповіді. Збірці певної значи­мості додає і вправна рука редактора і педагога Василя Іванишина та майстерне оформлення художниці Марії Роман.

«Галицька зоря»

03 квітня 1993р.

 

 

ПОДВИГ НЕСКОРЕНИХ

Бібліотека альманаху «Біль» поповнилася новим виданням – збірником поезій «Повстанська ліра» (Львів, Меморіал, 1992, редактор-упорядник Микола Дубас), присвяченого 50-річчю Укра­їнської Повстанської Армії. Це – перша в Україні спроба зібрати воєдино розсіяний по різних, часто рукописних підпільних видань ОУН-УПА доробок поетів-повстанців

Не всі автори, звичайно, однакові за рівнем художньо­го таланту, але всіх їх об'єд­нує одне – правдивість показу безкомпромісної боротьби за державність України, велика жертовна любов до неї.

Книжка відкривається передмовою літературознавця зі Львова Любомира Сеника «Подвиг нескореного духу», у якій правдиво і чесно висві­тлюється період визвольних змагань українського народу, характеризується самобутня творчість авторів-повстанців. Вчений із великою прихильністю ставиться до тих, хто фізично і духовно поборював окупанта. За його словами, їхні змагання – це Подвиг Нескореного Духу, подвиг в ім’я вічної національної ідеї, яка дає могутню енер­гію поколінням нації, котрі стояли і стоятимуть за свободу, за незалежність України.

Що не авторський вірш – то ніби гімн не зовсім ще упокореного народу, заклик до боротьби проти загарбників, символ самоутве­рдження національної ідеї. Показовим у цьому плані є поезія «Марш» Олеся Бабія, яка розпочинається словами «Зродились ми великої години», що стала повстанцям програмою-заповітом ведення визвольної боротьби.

У другому розділі книги видрукувані твори живих і мертвих, і закатованих авторів, чиї імена, прізвища, псевдоніми не завжди нам відомі, але натхненне слово яких повсякчас кликало нас до волі і непокори. Без сумніву, читач із великим зацікавленням познайомиться з поезіями Бориса Бобинського, Марка Боєслава, Юрія Буряківця, Пантелеймона Василевського,  Марти Гай, Петра Гетьманця, Павла Євтушенка, Михайла Луцика, Андрія Кравець-Кравченка. Юрія Липи, Н.Орельця, Миколи Сеньківа, Ярослава Славутича (Григорія Жученка), Герася Соколенка, Миколи Соколовського-Сарми, Володи­мира Терлецького,  Івана Хміля, Степана Хріна.

Звісно, не всі автори тут рівно подані. Повніше – полеглі в бою, розстріляні і закатовані більшовиками. І це, либонь, справедливо, бо ті, що живі, себе ще якось, напевне, утвердять...

Діяння учасника збройно­го повстання, совєцького політв’язня, згодом емігранта та    головного редактора «Шляху перемоги» М. Боєслава гідне подвигу: він не тільки борець, активний член ОУН, але й непересічний літератор і видавець. Його ліричний герой, мов підстрелена птаха, мучиться у своєму безсиллі: «Чому? Чому?... І Ти (Украї­на. – А.Г.)  розп'ята,  ще більш розтерзана, ніж я. Стаєш в очах... Ох, люба Мати, морями кров тече Твоя. А я? А я нікчемний мав би бути. Над горем плакати своїм. Коли у тебе біль  Полтави  й  Крутів  й сьогодні незакінчених боїв?»

А втім, поет не здається на милість часу і долі, бо знаходить у собі сили не тільки жити, аби боротись, а й, коли треба буде, віддати життя за Україну, за її волю: «Замало сліз, замало горя й труду – я душу й кров навік даю Тобі...» Всі його твори пройняті великою синівською тривогою за долю рідного краю, за майбу­тнє української суспільности. Такою ж майстерністю і силою духу позначена творчість Петра Гетьманця-Василенка з Яготина (Полтавщи­на). Вояка, редактор числен­них підпільних видань ОУН і УПА, автор збірки віршів «Мої повстанські марші», а також постійний автор видання Крайового осередку пропаганди – журналу «На чатах» (Ч. 1, 1946р.), він, проте, знаходив час словом і зброєю боронити рідний край, карати більшовицько-чекістських катів за заподія­ні кривди його родині і Бать­ківщині: «За смерть вождів, за безлік вбивств. За чорний мор села і міста. За шалість звірств і тьму злочинств. За глум святинь і кривди злісні. За розстріл батька десь в тайзі. За висел козарлюги-діда. За материнську гаряч   сліз. За власні муки, гніт і біди. За все, за все вогнем крові прокляття вам вже прокричав я. І скільки стало сил в мені – підняв я нині меч повстан­ня» («Большевикам»).

                        Я не поет, я – українець

тільки,

Довіку скрізь сповнятиму

наказ

Моєї рідної ОУНівської спілки:

Змагати ворога всіляко раз у

раз…» –

таке творче кредо багатолітнього політкаторжанина ГУЛАГів, уродженця Хмель­ниччини, тепер дрогобичанина П.Василевського, котрий ще тоді, у далекому 1948 році, перебуваючи на постої у Буковині, свято вірив у відновлення Української державності:

…Коли ж бо десь лежатиму в

могилі,

Безвісним трупом, згаданий –

ніким...

Вже   Самостійна,   Вільна   і

Соборна

Постане  в  світі  Велетнем

новим!

Доброї похвали заслуговує творчість Марти Гай (по-справжньому Галина Сивіцька-Голояд), що народилася у Львові (1922р.), а живе в Івано-Франківську. Вірші її – «Бій», «Весна», «Тебе не стало», «Задзвонила шибка тихо» – це, так би мовити, звід визвольних змагань УПА проти московсько-більшовицьких окупантів в Україні, боротьби народних месників у Словаччині та Польщі.

На жаль, скупо подано творчість нашого краянина, уродженця с. Нагуєвичі, нині бориславця Миколи Сеньківа-Дум'яка, автора багатьох поезій, новел, повістей, спогадів, котрий зі зброєю в руках перебував у лавах УПА, а у 1946-55-му роках ГУЛАГівський в'язень.

Два вірші – «Лист до матері», «Ліс гуде...»  – звичайно, не повністю розкри­вають творче кредо самобут­нього автора Підкарпаття, котрий  віршованим  листом заспокоює матір, коли, не дай Біг, впаде на полі брані:

…Кожен день – походи із

боями,

Не один з нас зляже у траву...

Не тужіте, матері, за нами,

Як впадем за правдоньку живу!

Про всенародну підтримку бандерівців-визволителів автор переконливо говорить у вірші «Ліс гуде»:

Пісня губиться в долинах,

Вибігли дівчата з хат,

Квіти тиснуть ув долонях:

«Пам'ять буде від Карпат».

Цікавий циклом сонетів і учасник підпілля й УПА, священик, політв'язень воркутських та мордовських табо­рів Микола Соколовський-Сарма. «Заклик Довбуша», «Ми помстимось», «Народить­ся месник новий», «Мірошник – зв'язківець», «Любо, – то наші дівчата», «Епілог» – вірші, які спростовують облудну комуністичну пропа­ганду, що, мовляв, бандерів­ський рух підтримувала не вся Україна, а лише одиниці у Галичині. У тому ж розділі уміщений цикл віршів «З повстанського архіву» («Пісня про Савура», «Марш УПА», «Пісня про Орлика», «В Ляш­ках коло Львова», «Тихо, спіть, Лицарі»), з якими не  раз, бувало, народні захисники давали бій чужинцям.

Останній розділ – «На постої» репрезентований творами Олекси Веретенченка, Дмитра Грицька, Романа Дурбака, Анастасії Кватири, Володимира Косовського, Зиновія Красівського, Андрія Патрус-Карпатського, Рома­на Писарчука, Богдана Стефанюка, дрогобичанина Федора Хоркавціва та інших. Поезія їхня – ода Повстання, творці якої засвідчують нам свою чесність,  доброту, правду життя, віру в перемогу.  

Добре, що в «Повстансь­кій лірі» надруковані твори з майже усіх теренів України, оті, котрі зброєю і словом  виборювали собі і нам вселюдське право – право називатися державним народом.

Мабуть, кожен з авторів, чиї твори посіли поважне місце у рецензованій збірці, заслуговує на поглиблене цитування, але, на жаль, за браком місця цього зробити ми не змогли. Все ж сподіваємось, що кожен, кому дорога рідна культура, історія, вітцівська земля, знайде час і можливість прочитати невмирущі рядки відомих і невідомих героїв. Віримо, що книга повстанської лірики невдовзі буде вигідно пере­видана з залученням нових творчих імен, котрі стояли на  чатах  нашого спокою і незалежності.

«Нафтовик Борислава»

22 квітня 1993р.

 

 

ПАНТЕОН СЛАВИ БОРЦІВ

Побачила світ перша кни­га багатотомного серійного видання «Літопис Голготи України» – спогади політ­в'язнів, репресованих і пере­слідуваних (Львів, 1993р.), яку видає Всеукраїнське Товариство політв'язнів і реп­ресованих та науково-прос­вітницьке Товариство «Ме­моріал»  ім. Василя Стуса. «Літопис...» – друкований пантеон слави борцям за волю України, великомученикам-в’язням, які писали кров’ю на стінах сталінських і гітлерівських концта­борів «Здобудеш Українську державу, або згинеш в бо­ротьбі за неї!»

«Книга ця, – читаємо, – ре­зультат серйозної пошуково-дослідницької роботи в плані збору матеріалів про в’язнів сумління, унікальних доку­ментів, які засвідчують зло­чинну суть комуністичного репресивного режиму в Україні...». «Гірка дійсність третього Відродження Украї­ни, – зазначають видавці, – підказує, що настав час опри­люднити прізвища ветеранів українського голокосту та роз­голосити досьє на їх криваве ремесло в недалекому ми­нулому, так як немає строку давності за злочини проти людства... За страшний самосуд над людьми нескореної нації, чия єдина вина по­лягає в тому, що вони понад усе в світі любили свій на­род і захищали рідну землю від окупанта-супостата, розплата неминуча – під тиском світової громадськос­ті та Уряду незалежної Ук­раїнської держави кати воле­любного народу повинні най­ближчим  часом  сісти   на лаву підсудних».

Видавці-засновники В’ячеслав Цвєтков (він же гол. редактор, с. Східниця) і Богдан Прокопишак (фермер, головний фундатор, с. Старий Кро­пивник). У редакційну колегію входять також мешканці Борислава – Ірина Сеник та Володимир Демків.

«Крок вліво, крок вправо…» (автор М.Сало), «Парнас у Заполяр’ї» (М.Василенко), «Втеча з каторги» (Р.Загоруйко), «Сталінці скажені­ють» (Я.Якимець), «Спога­ди 1929-1934 років» (Ю.Юркевич), «Згадує героїня укра­їнського руху опору» (Г.Дидик), «Нас було десять тисяч у Кінгірі» (О.Войцехович-Рафальська), «Раби кому­ністичного ГУЛАГу не ско­рилися» (П.Василевський), «Про Стуса. Кучино» (В.Овсієнко),  «В ружах катів» (С.Семенюк), «Із-за ґрат» (Є.Грицик), «Долі людські» (А.Трусь), «Кому повім печаль свою?» (І.Сеник, Борислав), «Короткий спогад» (М.Пилипчук), «Микола Глухенький – спогади про друга в концта­борі Січі» (П.Лаврів) – ось такий зміст спогадів кращих синів і дочок України, котрі замість комуністичного раю обрали собі пекло більшовицьких концтаборів.

Загалом корисна книга, гадаємо, набагато б виграла, коли б, скажімо, до неї увійшли спогади інших ав­торів-політв'язнів – зокрема, Миколи Сеньківа-Дум’яка з Борислава, стриянина Мирослава Меленя, дрогобичанина Федора Хоркавціва, жителя с. Волоща Василя Лева та Михайла Черевка, інших. Прикро також що окремі автори спогадів подані без фотографій, як от: П.Василевський, А.Трусь, Г.Дидик.

Редакція «Літопису Голготи України» звертається до всіх, кому не байдужа до­ля видання,  з проханням надсилати такі матеріали: спогади політичних в’язнів, репресованих і переслідува­них, їх біографічні довідки та знімки авторів; розсекре­чені  архівні  матеріали зі спецсховищ ЧК-ГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-СБУ (про репресії на Україні); окремі праці українських і зарубіжних дослідників, присвячені трагічним сто­рінкам історії України XX ст. Адреса редакції: 293759, Дрогобицький р-н, с. Старий Кропивник, вул. Першо­травнева 20, видавцям-зас­новникам «Літопису Голготи України» п. В’ячеславу Цвєткову, Богдану Прокопишаку.

«Нафтовик Борислава»

03 серпня 1993р.

 

 

ПОРАДНИК ЗЦІЛЕННЯ, ЯКОМУ ЦІНИ НЕМА

            Бібліотека народного часопису «За вільну Україну» поповнилась давно очікуваною книгою – збірником рецептів народної медицини «Будьте здорові!». Її автор – журналіст зі Львова Василь Семен, котрий іще у 1991 році, проголосивши себе президентом клубу «Будьте здорові!» при часописі ЗВУ», запевнив, що слухає кожного, хто йому пожаліється на своє здоров'я , не забуде жодну хвору людину»…

            Справді, В.Семен організував у часописі консультації найкращих лікарів, поради цілителів, знахарів, всіх тих, хто знається на нетрадиційній медицині.

            Тепер згаданий клуб і його президент набули великої популярності. Власне через те, що друкує скарги хворих, отримує на них помічні рецепти від народних цілителів, знахарів, мольфарів, травників, від тих, хто поборов недугу. Все ним зібране і склало книгу, яку рецензуємо нині.

            Побудова книги нетрадиційна. «Жартувати, аби не сумувати», – такий настроєвий лейтмотив її. «У час дефіциту ліків рятуймося хоч так» – такими словами підтверджується давня сентенція про те, що «сміх – то здоров'я». Як видно із алфавітного покажчика, у книзі подаються рецепти народної медицини для лікування понад ста тридцяти недуг. Більше того, тут у доступній формі роз’яснюються методи лікування, методи лікування, способи приготування ліків, подаються адреси народних цілителів. Автор торкнувся також досить «непростої» теми – лікування багатьох недуг за допомогою людської сечі (до речі, про це давно вже пише журнал «Наука і суспільство»). В.Семен наводить випадки виліковування недуг, від яких колись відмовились ті, хто давав клятву Гіпократа.

            Подбав автор і за тих, хто має намір добре поправити своє здоров'я і чудово відпочити, наприклад, у Трускавці, Немирові, Брюховичах, Роздолі, Моршині, Любені Великому. У цих лікувальних центрах перелічуються хвороби, які там лікують, подаються назви санаторіїв, та оздоровниць, а також телефони до них. Є тут поради, де можна придбати лікувально-оздоровчі путівки.

            Кожен, хто прочитає пропонований збірник, переконається, що В.Семен не тільки цікавий розповідник-«цілитель», але й великий гуморист-пересмішник, чудовий знавець українського фольклору, соковитої мови народу («За моє жито мене ще й побито», «Щоб вас бджоли покусали», «Чи варто з Мавпи робити Півня?», «І вуса, кажуть, винні…», «Добре їсти, довго спати – Бог здоров'я мусить дати», «Добре слово і киці приємне» та ін.). До того ж, у книжці подаються  практичні консультації щодо шлюбу і сім’ї, секрети омолоджування і підтримання краси, є тут поради на поз буття фізичних вад, неприємних привичок, зміцнення загального стану і таке інше.

            Чи має згаданий збірник похибки? Звичайно, має. Перша з них – це невиразність малюнків, які мають дати уявлення читачам про лікувальні рослини. Друга – повторюваність сторінок – 137-140-ої. Є ще й інші недоліки, неточності, які проте аж ніяк не знецінюють цікаву працю Василя Семена.

            І останнє, хто може стати власником рецензованого збірника? З післямови видно, що ті (безкоштовно), хто передплатить народний часопис «За вільну Україну» на наступний рік. Крім того, книжку можна придбати і за готівку в корпунктах «ЗВУ». А ще, як написано там, «поки живий і здоровий пан президент (себто автор збірника. – А.Г.), всі зможуть з ним зустрітися на четвертій сторінці народного часопису.

  «Галицька зоря»

18 листопада 1993р.

 

 

СВІЧКИ ЇХНІХ СЕРДЕЦЬ

Наприкінці року вийшов у світ об'єднаний – другий і третій – випуск альманаху «Біль», що його випускає «Поклик сумління» – видав­ництво Львівського історико-просвітницького Товариства «Меморіал».

Редактор-упорядник книги – колишній в'язень сумління Микола Дубас. В анотації до   збірника він пише: «Якщо вам не байдужа тематика поперед­ніх випусків, – долі й облич­чя покоління, що скуштувало репресій окупаційних тоталітарних  режимів – то, безперечно, не менш зацікавлено сприймете і цю книжку».

Справді, М.Дубас не помилився. Книжка від першої до останньої сторін­ки (а їх 276) читається з  непослабленою увагою. У ній, наче в дзеркалі, відбиті страшні часи гітлері­вського і сталінсько-брежневського режимів, які в ім'я зміцнення особистої влади тисячами, а то й мільйонами нищили цвіт нашого народу.

Альманах складають такі цикли: «Із давноминулих літ», «Сув'язь слів, дротів, і ґрат», «Спогади», «Відго­мін великої зони», «Пісні з-за ґрат»,  «Рецензії».

Книга відкривається віршем Юрія Клена (до речі, німця за походженням), який за любов до України був розстріляний більшови­ками. Впевнений, навіть тоді, коли під віршем не було б його підпису, Ю.Клена можна було б впізнати за манерою його поетичного письма.

...Змішались люди і вовки,

І стала кров дешевим плином.

Ніхто в ті прокляті роки

Не знав, де звір, а де людина.

Дихнувши   хаосом   ночей,

Хтось сплутав постаті і форми

І стер всі зариси речей.

Завили вихори і шторми.

Власне так, у ті «прокляті роки», «завили вихори і шторми» людиноненавис­ництва, смерті, кайданів, рабської праці, накинутої одній шостій світу нелюд­ським комуністичним режи­мом.

Перший розділ книги вміщує спогади Михайла Дяченка – «У Станиславській в'язниці» – поета і редактора повстанського журналу «Чорний ліс» (роки видання 1947-1950-ті), який геройськи поліг на полі української слави в селі Дзвиняч, що на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина), Володимира Зданевича «Останній етап у Березу Картузьку», який двічі був в'язнем цієї ж тюрми, переслідуваний гестапо, згодом запроторений у все­союзний ГУЛАГ (1949-1956рр.), а також вірш відомого поета, перекладача, літературознавця і громадсько-політичного діяча Богдана Кравціва – свідка написання І.Фран­ком своїх «Тюремних соне­тів».

Автори другого розділу – багаторічні в'язні більшо­вицького ГУЛАГу смерті Олесь  Ангелюк, Василь Боровий, Іван Бриль, Ярос­лав Дикий, Микола Дубас, Роман Дурбак, Іван Зінченко (м. Борислав), Ольга Ільків, Анастасія Квати­ра, Микола Колесник, Володимир Косовський, Софія Малильо,  Катерина Мандрил-Куйбіда, Мирон Мостикаш, Михайло Васютко, Іван Паламарчук, Михайло Пронченко, Микола Сарма-Соколовський, Надія Суровцева, Федір Хоркавців, чиї проза і вірші – це свід­ки звинувачення антилюдського експерименту більшо­виків над своїм народом.

«Згадка про табір» Марії Вагули, «3а что вы судите человека» Мирослава Войтовича, «Мій перший вальс» Ганни Гошко-Кіт, «Будні третього каторжанина» Романа Загоруйка, «Етап» Іванни Пшеп'юрко-Мащак, уривки з повісті «Сини» Миколи Сеньківа-Дум'яка (активного автора «Нафтови­ка Борислава») – ці твори прочитаєте у третьому розділі книги. Твори, вміщені тут, – це сповідь людей, котрі через надмірну любов до матері-України свідомо пішли на Голгофу національної честі, на спротив проти недоброзичливців нашої державності.

Четвертий розділ склада­ють твори написані у «вели­кій зоні» (на теренах колишнього СССР), серед них – «Знищена школа» Ольги  Гагенмейстер-Корецької, «500! 1000! 2000! Хто більше?!» Андрія Тегерешвілі, «Післяслово» до цього ж твору Юліана Павліва, поезія «Досить ставити тільки коми!» Данила Кулиняка, «Закрива­влена Волинь» Володимира Рожка, «Трагедія виселен­ня» Ореста Дзюбача, цикл поезій «Молитви отця Зенона» Миколи Петренка, образки  «Криваві жнива», «Месники» П.Поручинської, – ці назви говорять самі за себе…

Надзвичайно цікавим видався наступний роз­діл альманаху. Тут видрукувано меморіальну таблицю, відкриту 22 червня 1991 року на фасаді колишньої тюрми Замарстинів (м. Львів), «О, Маріє, мати Божа» – вишиванку з-за ґрат, що в таборах і пересилках дівчатам-полонянкам була постійним супутником у Красноярську. Її запро­понував альманахові Воло­димир Саламаха. Цікавий коментар «Родинних релік­вій» подав дрогобичанин, колишній політкаторжанин Пантелеймон Василевський. «Нема нічого таємного, що не стало б явним» – так твердить Євангелії від Марка. Подібне пропагує й англійське прислів'я: «Старий злочин має довгу тінь...» Таку ж довгу тінь мають  злочини   КПСС, її каральних органів – НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ.

… Дружина одного із сотень в'язнів більшовицько-сталінських концтаборів, замучених «визволителями» в 1941 році у тюрмі НКГБ м. 3олочева, знайшла доку­мент у п'яти розділах про мученицьку смерть свого чоловіка Олексу Павловича Яроша та його побратимів, котрі були абсолютно невин­ні. Олексу Яроша енкаведисти заарештували лише за те, що в нього знайшли пояс, цізорик, дзеркальце, гребінчик, табакерку, окуляри і… «больше ничего не найдено» – як писав тоді малограмотний опер, якийсь Ємельченко. Вже у другому документі якісь яничари без імені – Тимошенко і Ємельяненко (часом не Ємельченко?), поспішаю­чи, бо наближався фронт, в Олекси Яроша беруть відбитки усіх пальців своєї жертви… Згодом «постановлєніє» на арешт Яроша виписане авансом (треба було ж виконувати план!), датоване червнем 1941 року... Далі якийсь сержант держбезпеки Костенков (без ініціалів), мабуть-таки, душогубець, квапиться, зазначивши, що «нашел, что Ярош Алексей  подозревается в преступлениях, предусмотреных   ст.54-2, ст. 54-11 УК УССР», тобто належав... до Організа­ції Українських Націоналіс­тів. Така політична кваліфі­кація несла одне-єдине – розстріл!..  Таку форму покарання затвердив 24 червня замість начальни­ка УНКГБ Львівської облас­ті якийсь начальник райвід­ділу НКГБ, молодший лейтенант держбезпеки Коломейчук.

Як подається у четвертому документі, кати вже прирекли жертву на розст­ріл, але для проформи запо­внили поспіхом особову картку – форму №1, свого роду куценьку біографічну довідку: «Ярошу йшов 51-й рік, хлібороб-бідняк, з освітою 4 класи». Картку склав дільничний оперуповноважений НКГБ Байбаков (і знову ж без імені...).

А втім, документ п'ятий цікавий іншим: із «камерной карточки» форми №6 стало відомо, що Яроша утюремлено у Золочеві, крім прізвища, імені, року народження з датою прибуття – 25.06.1941 року, де всі наступні графи вже не заповнювалися і ніким не підписувалися: ні тюремниками, ні в'яз­нями. А це означало: «зни­щити негайно!..»

Сумним свідченням кому­ністичної епохи є твори, уміщені в альманасі «Біль», Ганни Гошко-Кіт – «Мемора­ндум матері-каторжанки» (митцям, художникам, скульпторам), М. Д. «Хрест на мурах Лонцького» (до відкриття меморіальної таблиці на колишній львів­ській     в'язниці МГБ).

«Пісні з-за ґрат» – це своєрідний розділ рецен­зованої книги. Українська поетка Галина Гордасевич, до болю перейнявшись трагічною історією рідного краю, написала цикл поезій, які, за її велінням, мають дійти до юних поколінь, розказати правду про заму­чених, зацькованих, облитих брудом брехні святих своїх предків… «У неділю рано ще сонце не зійшло», «Сіла на машину – сльози на очах», «Бувайте здорові, моя рідна ненько», «Прощай, дорога Україно», «Ой, хотіла б усе я забути», «Люба матусю, я все думка­ми до тебе лину…», «Ти приходиш до мене щоночі», «Присуди мені жити в чужій стороні» – це історія депортації українців лише за те, що вони по-синівськи вірно любили свій край, свій рідний народ. Досить було бути українцем – і ти вже москалю ворог…

На 3-ій сторінці альма­наху вміщена фоторепро­дукція скульптури «Мертва дорога» братів Мирона і Юрія Амбіцьких, колишніх політв’язнів сталінського ГУЛАГу, яка символізує собою шлях України до своєї Голгофи – падіння і злету нашої нації.

Закінчується альманах останнім розділом – «Рецензії». Їх написали викладач Дрогобицького педінститу­ту ім. Івана Франка Євген Пшеничний – «Зони – 1992 року», М.Грабковецький – «Свічки їхніх сердець». Уміщено тут й «Гулаґівську енциклопедію».

«Нафтовик Борислава»

29 січня 1994р.

 

 

ХРЕСНА ДОРОГА СПАСИТЕЛЯ

Вийшла у світ ілюстрова­на книжка «Хресна дорога», яку видрукувало видавницт­во релігійно-доброчинного журналу «Добре серце». Ком­п'ютерний набір і верстку зробили на Дрогобицькому заводі автомобільних кранів працівники відділу АСУП. Слайди виготовлено у дру­карні «Поліграф» м. Пряшіва (Словаччина). Надруковано книжку у Стрийській міській друкарні. Наклад – 30 тисяч примірників… Редактор – Василь Станович, літредактор Володимир Кунець, художник – Микола Волошин.

«Хресна дорога» – це роз­повідь про те, як Ісус Христос, Син Божий, ніс хрест від подвір’я  Пилата до гори Гол­гофи. Це його Хресна дорога, під час якої Він страждав за наші гріхи, за наше спасіння. Як зазначено у книжці, «Хресна дорога Ісуса Христа» обіймає чотирнадцять стацій (подій). У часі цього набожества переносимося думкою в часи Ісуса, засудженого на смерть. І йдемо за Ісусом крок за кроком аж на Голгофу. Стараємося відчути його терпіння і біль, бачимо, що він з любови до нас прийняв на Себе таку страшну кару, щоб так спас­ти нас від гріха й від вічної кари в пеклі. Тому серце наше м’якне й розпалюється любов’ю до Ісуса Христа Спасителя.

Першій стації передує вступна молитва «Ісусе, Спасе мій, розп’ятий на хресті», в якій кожен християнин убо­ліває за жертовницьку долю Ісуса, дякує йому за ласку спасіння, просить у Нього душам своїх предків у чисти­лищі прощення кари за мож­ливі гріхи...

Кожна стація, уміщена пра­воруч, побудована таким чином: спершу йде розва­жання, потім молитва, а в кінці пісня. Малюнок ліворуч – це  ілюстрація  кожної події.

Як ми вже зазначали, у книжці відтворено чотирнад­цять подій, пов’язаних із мукою Ісуса Христа на шля­ху до своєї страдницької Голгофи, ось їхні назви: Ісус засуджений на смерть, Ісус бере на Себе хрест, Ісус падає перший раз під тягарем хреста, Ісус стрічає Свою Пресвяту Матір, Симеон Киринейський помагає Ісусові нести хрест. Вероніка обтирає лице Ісуса, Ісус падає другий раз під тягарем хреста, Ісус стрічає плачучі невісти, Ісус падає третій раз під тягарем хреста, Ісуса прибивають до хреста. З Ісуса знімають одіж. Ісус умирає на хресті, Ісуса знімають з хреста, Ісуса вкла­дають до гробу.

Наприкінці книжки уміщені великопосні пісні: «На Ва­вилонських ріках», «Люди мої, люди», «Хрест на плечі накидають», «Подивіться на Ісуса», «Страдальна Мати». Завершується книжка кінце­вою молитвою «Ісусе Христе, мій Спасителю і Боже».

«Галицька зоря»

30 квітня 1994р.

 

 

«ДАРУНКИ СВЯТОГО МИКОЛАЯ»

Так називається збірник, адресований дітям молод­шого та середнього віку, який видала редакція «Світ дитини» (Тернопіль, в-во «Збруч», 1993 р., наклад 25 тис. прим., 85 стор.).

Як сказано в анотації, збірник містить поетичні, драматичні, прозові твори, а також сценарії улюбленого свята дітвори – дня Свято­го Миколая.

Переднє слово написав Ростислав Крамар, у яко­му подав короткий вислід історії зародження свята-улюбленця дітвори, нагадав наймолодшим про морально-етичні засади християнства, закони співжиття, закликав їх любити свою Батьківщину, поважати батьків і старших за себе. Крім того, Р.Кра­мар дає цінні поради, де і коли варто проводити свято Миколая. На свято молодих треба неодмінно запросити членів родини – бабусь і дідусів.

Відкривається книжечка відомою піснею «О хто, хто Миколая любить...» Далі подаються поетич­ні твори, присвячені Миколаю-Чудотворцю, Іванки Трешневської, Анатолія Курдидика, Романа Заводовича, Юрія Шкурмеляка, Володи­мира Масляка, Романа Леонтовича.

Цікаві сценарії уклала Ольга Цільчик – «Проведення свята Миколая в родині», «Свято Миколая у дитячому садку», «Шкільне свято Миколая», Надія Бойко – «Ніч Святого Миколая», невідомий автор – сценка «Гостинці Св. Миколая», Оксана Куриш – «Ніч святого Миколая».

Надруковані тут і легенди, пов’язані з постаттю Миколая. Сестричка Уля видрукувала невеличке оповідання – «Янголятко Золотокучерик», Остап Далекий – «Шалик»,  Н.Кібець (В.Є.) –«Подарунок Святого Миколая», Надія Намурен (Ав­стралія) – «Лист до Свя­того Миколая», оповідання автора-невідомця – «Капці для Святого Миколая».

Справді, добру справу зробили упорядник книжечки Ірина Зелена та художник Тереза Проць. Втім, кни­жечка, мабуть, дещо про­грає від того, що в ній не знайшлося місця для ду­же талановитого поета і художника, випускника Дрогобицького педінституту, що замешкав у Тернополі, Михайла Левицького, чиї малюнки і вірш «Святий Миколай» дуже вигідно вписався б у збірці.

А втім, сподіваємося, що книжечка «Дарунки Свя­того Миколая» стане у пригоді батькам, вчителям, виховникам, посяде чільне місце у громадських книгозбірнях, в помешканнях, на книжкових полицях дитячих закладів.

«Нафтовик Борислава»

03 вересня 1994р.

 

 

ЩОБ ЖИТИ – ТРЕБА ЛЮБИТИ

Нелегка доля судилася Україні. Кращі її сини і до­ньки не мали змоги довго пожити в ній. Одні були зни­щені окупантами, другі вли­лися у лави захисників Батьківщини, треті були запроторені до ГУЛАГів, інші заслані до Сибіру, ще інші подалися за океан у пошуках волі і кращої долі, І всі вони, якою б дорогою не йшли, були патріотами, бо були україн­цями, тими, на кого лягла важка ноша поборників Ук­раїнської державності.

Про одну таку людину, що замешкала у далекій чужій країні, Ростислава Йосиповича Ільницького, наша оповідь. Р.Ільницький – не просто емігрант, а відомий у світі подвижник і захисник української ідеї, поет і прозаїк, інженер і маляр, публіцист і громадській діяч, діяльність якого виявляє у нас подив.

Народився Р.Ільницький у Карпатському краї, у селян­ській родині. Про історію своєї родини він пише так: «Від непам’ятних часів, що губляться у сивій давнині, у найкращих у світі горах – Карпатах живуть нащадки прарусів кельтогалів – ук­раїнців – плем’я боїв або бойків. Бої, що від давен-давна творили лицарські роди, по-геройськи обороняли рідну землю, помагали римля­нам завойовувати готів, кня­зеві Василькові помогли роз­бити добірне мадярське військо, яке хотіло завоювати Галицьке князівство, воювали і на Запоріжжю, а згодом творили рідну культуру і літературу». З родини Ільницьких, як пише автор, вийшли начальний рек­тор залізниць Австрії, дирек­тор відділу прав скарбової па­лати у Львові, член УНР, – довголітній директор україн­ської гімназії у Львові, яку він українізував. Були і війсь­ковики і священики, гімназіальні вчителі, лікарі. Два Ільницьких загинули під час боїв у Києві: один служив в УПА, другого, вісімнадцятирічного, більшовики вивезли до концтабору, котрий по десяти роках неволі повернув­ся на Верховину з вибитим оком...

У 1948 році, як тисячі таких як він, приїздив до берегів Аргентини. «Підій­нявшись на шостий поверх, як згадує Р.Ільницький, я чемно проказав майбутньому своєму інженеру – шефу пану Карбонн: «Я втікач, вирвався з червоних лабет, щоб прино­сити користь, коли не своє­му, то бодай вашому народу».

Зробивши йому іспит, іс­панський шеф прийняв нашо­го земляка інженером у від­діл проектів шляхів. Працював чесно і праведно, а що рідний край часто снився, марив ним, то робив усе, аби якось йому прислужитися. Тому писав, займав­ся громадсько-політичною діяльністю. Ще на Україні належав до пластового куреня «Лісових чортів». У політехніці був вільним слуха­чем відділу рисунку й кольору.

Вже в Аргентині інженер Р.Ільницький не тільки облаштовує чужий його серцю край, але активно працює для України. Він – український письменник, публіцист, голова Українського пласту в Аргентині.

Як сказано у газеті «Наш клич», що видається в Буенос-Ай­ресі, «наш друг Ростислав Ільницький – пластун, любить природу, у його малюнках немає алегорій, ані таємниць модернізму чи абстракцій. Він малює те, що бачить. Його малюнки запрошують нас у мандри по Аргентині і по на­шій квітучій Україні».

А втім, чи не найціннішим доробком Р. Ільницького є його твір «Зібрання в дорозі», виданий торік в Аргентині в честь 50-річчя розлуки з Україною 1943-1993рр. Дві частини книги, а радше два томи, читаються з непослабленою увагою. Якщо в першій частині переважають ностальгічні мотиви, твори на родинно-побутову тематику, то вже виважена тематика другої частини більш різно­манітна, а сама книга більш професійно досконала. Про неї автор каже так: «Це гадки і роздуми про Україну, про життя, про любов, про наше і їхнє, про друзів, про блукання по далеких краї­нах, про «бісів», що рвали-розривали Україну, що плюндрували мою Верховину, і про всяку всячину».

Другий том книги складає­ться із таких розділів: «Ук­раїна», «Життя», «Любов», «Біси», «Аргентина», розвідка «Дещо з історії нашого роду». Зібрані тут поезія, проза, публіцистика, відгуки на історичні події, виступи на різних конгресових засіданнях, спогади, тощо.

Вірші та проза Р.Ільницького – досить оригінальні, як за своїм змістом, так і за добірною мовою. Сама ж поезія цінна своєю, так би мовити, заземленістю, простотою вирішення теми, філософською наснаженістю. Рефрен «Україно, я тебе кохаю», що п’ять разів повто­рюється у вірші «Туга на чужині», надає творові пісенного звучання, підсилює душевні переживання українця на чужині, підсилює  його світлі поривання щодо Батьківщини, «Ой, запізно мені йти до тебе, Україно! Нам тебе забрали, сплюндрували, московщиною споганили...» – так щиро і просто вболіває поет за долю рідної землі, яку він через свій вже не молодий вік ніколи не зможе побачити.

Р.Ільницький довго чекав визволення України. В одному вірші він просить своє змуче­не серце, аби воно не рвалося з грудей, ще трохи почекало, бо, може, для нас (українців. – А.Г.) воля стане, настане справж­ній рай… Так, сподівання автора справдилися – Україна стала незалежною державою, народження якої Р.Ільницький ототожнює із народженням Ісуса Христа:

Сталося чудо незрозуміле,

Чудо-чудес Божої сили...

Синьо-жовта Україна

вітає Новонародженого...

У Віфлеємі нині новина...

У нашому Віфлеємі,

Бо Ісус народився на Україні!.

Надзвичайно цікавим є розділ «Любов». У ньому всього тридцять поезій. Але які вони людяні, чесні, при­надні! Любов для автора – це возвеличення дівчини, матері, жінки, людини. Від любові село раєм стає, гай – запахущим, почуття – світлими, помисли – святими. Любов як жива істо­та, може «водити, пригор­тати, милувати, обнімати»... В іншому творі кохання також уособлюється з людиною: «любов ходила понад ставком», «до грудей квітку тулила», «до світу приглядалася, сві­том любувалася».

Особливим трагізмом поз­начена поезія «Лист з чужо­го краю», де юнак просить свою кохану, що залишилася в Україні, піти в садочок, де їй заспіває пташина, з голо­су якої вона дізнається, як ніжно він її любить, як всією душею тягнеться до неї, як бажає повернутися на Батьківщину, бо «тут все чуже: і люди, і земля, і ліс, і квіти, і ріка».

Публіцистика Р.Ільницького – особлива. Дошкульна, стис­ла, насичена незаперечними фактами. Вона – чисте зо­лото правди, звід сумнозвіс­них подій, на які так була багата більшовицька епоха. Зі скупих, але напрочуд прозорих рядків ми довіда­лися про ті факти історії, котрі часто-густо тоталітарним режимом за­мовчувалися. Приміром, мало хто знав, що автор «Капіта­лу» Карл Маркс люто ненавидів московитів (росіян. – А.Г.), бо ще у 1856 році писав: «Колиска Московщини знаходиться в кривавому болоті монгольського рабст­ва, а не в суворій славі нор­манів… Московщина зросла, виховалась в огидній, жалю­гідній школі монгольського рабства. Сильною стала лише тому, що в майстерні рабства стала віртуозом... Петро Перший поєднав політичну хитрість монгольського раба з амбіціями монгольського володаря Чингіс-Хана, який заповів здобуття всього рабства» (3 брошури, яку видала донька К. Маркса Елеонора Акелінг у 1889р.). У листі до Фрідріха Енгельса Карл Маркс, між іншим, писав: «Не довіряю жодному москалеві». Як пише Р.Ільницький, власне оті москалі взялися впроваджувати в життя утопію Маркса. Галасуючи на цілий світ, що для добра і щастя людини творять земний рай, створили безглузде жорстоке царство з різних таборів, куди засилають усіх тих, що їм не до вподоби. Цей «рай» твориться людсь­кими жертвами. Мільйони розкуркулених селян гнано до таборів, мільйони замуче­них голодом, мільйони роз­стріляно, а Україні відібрано мову, культуру, історію і навіть душу. До того ж, Лє­нін, зазначає далі публіцист, умів хитро здобувати прихиль­ність українців, які, на жаль, повірили його облудним сло­вам, котрі він написав ще у 1917 році: «Проклятый ца­ризм превращал великороссов в палачей украинского народа, всячески вскармливая ненависть к тем, кто запрещает даже детям говорить на украинском языке (Твори Лєніна, т.31,1962р).

В оповіданні «Визволені» автор змальовує ті страшні часи, коли у 1939 році Галичи­ну визволяв «старший брат» від польського іга... З го­лосників у кожному селі і місті чулося «Хай живе наш рідний батько, наше сонечко – Сталін!», а в перерві між цим гаслом прокручувалася збільшовичена пісня «Україно моя, Україно», а за одну лише ніч у Львові було поставлено пам’ятник двох сестер в міцних обіймах, що символізували дві частини України, злучені тепер на­віки. І то в той час, коли енкаведисти арештовували, нищили, вивозили у північні мерзлоти українців, закривали церкви, театри, видавництва, друкарні, коо­перативи, а по всіх конторах разом із табличками «Отдел кадров» чіпляли ще інші таблички – «Спецотдел», наприклад. Власне, через це, як зізнається автор, із своєю дружиною Асею (із знаменитого українського роду Кишакевичів. – А.Г.) ми подалися в невідоме, бо побачили, що «над Україною зависла смертельна темрява...»

Цікава розповідь Р.Ільницького і про прихід перших «виз­велителів» – царських… Ось короткий виклад оповідання «Москалі»: «Перша світова війна 1914 року, австрійські війська відступають на захід, а за ними входять москалі. Їдуть та їдуть. Стають у селі, входять до хат.

І до нашої ввійшли кількаро…В хаті моя мама, мала сестра, якій лише два рочки, і я – чотирирічний. Наш тато змобілізований на фронт.

Солдати розглянулись по хаті, побачили піаніно. Один почав на ньому грати якусь мелодію, а два вискочили спритно на нього і давай танцювати...

Мама умлівала, та то ж був її улюблений інструмент, і так гарно вона на ньому гра­ла.

Увійшов якийсь московсь­кий старшина і забрав своїх «героїв». Мама довго не могла заспокоїтись і весь час повторювала: «То якісь дикуни!..»

Цікаві спостереження автор описав у публіцистичній розвідці «Чудасія», ось деякі висновки з неї. «Демокра­тія розширює сферу індивіду­альної свободи, соціалізм її обминув... Демократія ут­верджує найвищу цінність людини, соціалізм перетворює людину в простий засіб, у цифру... Демократія і соціа­лізм не мають між собою нічого спільного, крім одного слова – рівність. Але якщо демократія прагне до рівнос­ті і свободи, то соціалізм – до рівності у рабстві і примусі». Іще одна думка автора з приводу відомих істин: «Ком­партія України голосила – за суверенну соціалістичну Україну в оновленому союзі, пророкувала Україні різні страхіття, якщо Україна проголосить  незалежність.

Ой, що то за чортівська штука, так збаламутила нарід, щоб добровільно пхав голову в хомут… І чому ж «біси» так насілися на Україні?!»

Є в книжці немало гострих публіцистичних творів, в яких висвітлюються події в інших державах – Польщі, Німеччині, Австрії, Америці і, зокрема, а Аргентині. І в кожному творі читач побачить в особі автора високоосвічену людину, гуманіста і патріо­та свого рідного краю. Свій патріотизм до України, природи, людей, побуту, села Р.Ільницький виливає і в своєму малярстві, зокрема, в акварелях.

Лише на авторській виставці, яку влаштовував Український пласт в Арген­тині у пластовій домівці, їх понад півсотні.

Ось вони, лише ті, котрі якимось чином характери­зують Україну: «Хатина в лісі», «Над золотою липою», «У високих горах», «Над річкою Стриєм», «Шуварі над ставом», «Стежечка в лісі», «Церква Святого Юра у Львові», «Самітна тополя над Бистрицею», «Ріка Стрий коло Ільника», «Самітна церква на Лемківщині», «Перший сніг на зеленому листі», «Гора Пікуй», «Осінь на Поліссі», «По той бік ріки Стрий» та інші.

Навіть ці назви дають підстави думати, що діапазон творчої палітри митця надзвичайно широкий, а його мистецькі зацікавлення різноманітні. Всі малярські акварелі виконано навдивовижу колоритно і виразно. У них переважають пастельні тони, теплі і світлі кольори. Перспективне вирішення – просте, виправдане.

Багато прислужився Батьківщині Р.Ільницький своїми рефератами, промовами, спогадами, статтями на оборону рідної мови, культури, звичаїв. Особливими у цьому плані є його спогади про генерала УПА Дмитра Грицая родом із Дорожева, де вони певний час разом проживали, навчаючись в українській приватній гімназії в селі Луці, яку у 1919 році заложив вуйко Р.Ільницького о. Погорецький, що був парохом у Луці. Розповів і про студентське товариство «Основа», осі­док якого був у Львові, а також виголосив Роман Ільницький промову 14 березня 1982 року про Т.Г.Шевченка «Орю свій переліг, убогу ниву, та сію слово».

У книзі є чимало історичних фактів, подій, фотографій, про які ми нічого не знали, або, в гіршому разі, призабули. Заслуговують похвали ілюстрації, які здійснив сам Р.Ільницький.

У другій частині книги Р.Ільницький використав ци­тату Сенеки – «Вік свій прожив я і шлях, що дала мені доля, пройшов я». Ці пророчі слова певною мірою стосуються і великого Українця із Буенос-Айреса Р.Ільницького, що, проживши свій вік на чужині, навчає нас палко любити свій край, жити для рідної Батьківщини.

«Нафтовик Борислава»

08 жовтня 1994р.

 

 

СТОРІНКИ НИЩЕННЯ НАЦІЇ

Про голод, яким нелю­дська більшовицька система впродовж багатьох десятиріч намагалася знищити ук­раїнську націю, нині написа­но немало, особливо про 1931-1933 роки. Дещо зна­ємо і про голод у повоєн­ний час, зокрема у 1946-1947рр. на Західноукраїн­ських землях. А от про голодомор 1921-1923рр. знали лише історики, і то лише ті, кому боліла «біла» (а радше чорна) пляма в нашій історії.

Виникнення голоду на початку 1921-х років в Україні, читаємо в передмо­ві до книги, офіційні совецькі джерела пояснювали дією природної стихії, тобто посухою 1921 року, а також на­слідками економічної відста­лості Росії, світової та гро­мадянської воєн. Проте голод 1921-1923рр., як дізнаємося нині, більше по­в'язаний із соціально-еконо­мічними перетвореннями партії більшовиків і тими на­сильницькими заходами, за допомогою яких вони здій­снювалися. Продовольча розкладка (планова хлібо­здача. – А.Г.) як складова частина економічної політики мала сприяти, на думку більшовиків, насильницькому переходу до кому­ністичного (поза ринкового. – А.Г.) способу виробництва й розподілу продукції, себто, за Лєніним, політикою «воєнного комунізму».

Як відомо, зразу ж після Х з’їзду РКП(б), що відбувся у березні 1921року, насильницькі заходи так званого «воєнного комуні­зму» надзвичайно жорсто­ко застосовувались в Ук­раїні, де від нашої респу­бліки вимагали хліб для півночі (тобто Росії. – А.Г.), який вилучався методами офіційно спланованої продрозкладки, натомість як пів­денні райони України зали­шалися без будь-якої допо­моги.

Такі дії більшовиків підтверджуються першоджере­лами, котрі ретельно при­ховувалися від сучасників голоду, від усього народу, держав світу. Документи майже в повному обсязі збереглися у держархівах, але досі не всі опублікова­ні. Голод на початку 1920-х років відображено також у чисельних матеріалах: партійно-урядових постано­вах, різноманітних звітах державних і громадських організацій, повідомленнях, зведеннях, свідченнях оче­видців, статистичних довідниках, листах.

Про причини і наслідки згаданого голодомору можна довідатися із книги «Голод 1921-1923 років в Україні» – збірник документів і мате­ріалів, виданої торік Київсь­ким видавництвом «Науко­ва думка». Укладачі збірни­ка – О.Мовчан, А.Огінська, Л.Яковлєва, обсяг – 238 сторінок. Ця книга – найбільш повне наукове видання, здійснене Академією наук України – інститутом історії Ук­раїни, Головним архівним управлінням України при Кабі­неті міністрів України, Цен­тральним державним архівом вищих органів влади та уп­равління України.

Як видно з документів та матеріалів збірника, власті, намагаючись захопити хлібні ресурси руками хлібо­робів і приборкати селян-власників, розпалювали соці­альну ворожнечу на селі, під’юджували корисливу за­цікавленість селянської бідноти. Для максимального вилучення зерна більшовиць­ка держава використовувала найрізноманітніші методи над­звичайного характеру, які призводили до масового збройного тиску на селянст­во. А щоб якось попереди­ти саботаж хлібозаготівель цілими селами та волостя­ми, дозволявся навіть масо­вий військовий постій за рахунок селян, особливо тих, котрі чинили  опір насиль­ницькій політиці більшовиків. Ті селяни, які не виконали план хлібоздачі, каралися непосильними штрафами або арештом. Якщо, скажімо, адміністративні методи не мали успіху, селяни, що приховували хліб або не мали змоги здати  його, навіть у неврожайні роки висилалися на примусові роботи або позбавлялися во­лі з  конфіскацією всього майна. Для учасників опо­ру застосовувалася вища міра «соціального захисту» – розстріл...  Було також не­мало випадків, коли кара­лися зовсім невинні люди. Наприклад,   у документі за номером 58  від 16 березня 1922р. Літинський райпродкомісар (Подільська губер­нія) своєму начальству до­повідав, що «... в ночь с 27 на 28 февраля бандита­ми (селянами-правдолюбами. – А.Г.) были пойманы и  убиты в с. Стасьеве Майдане  Багриновской  волости два агента Александровской продгруппы и три  тяжело ранены. С целью обнаружения виновных была создана чрезвычайная пятерка и призван ревтриб. Взяты  заложники в  числе восемь человек зажиточных хозяев:  так как виновные взяты не были, то заложни­ки били все по приговору ревтрибунала расстреляны». Отака, як бачимо, гірка правда про звірства більшо­виків чи, пак, «вірних ленін­ців», які вони чинили над невинними людьми. І хто після того зможе заперечи­ти: хто в кого вчився злочинам – більшовики у гітлерівців, чи навпаки?!

Застосовуючи військові сили у продовольчій ком­панії, проддружинники найганебнішим чином знущалися і над тими селянами, котрі не мали змоги сплатити не­посильний податок. Наприк­лад, у Валегоцулівському районі Одеської губернії (док. №55, 9.03.1922р.) свавілля продпрацівників спричинилося до побиття і шантажу, розстрілу неплат­ників податку. Акти насиль­ства й масових репресій справедливо викликали роз­лючення, а то й опір се­лянства. Типовими для неврожайних років україн­ських губерній, як зазна­чають автори передмови, були факти вилучення зер­на, що голодуючі селяни за­робили в інших, врожайних областях України. Більше того, найманці «вєлікого Лєніна» забирали зерно на­віть з млинів. Так, напри­клад, у документі №19 від 21 жовтня 1921 року гово­риться, що й «продинспектора (Катеринославщини. – А.Г.) требуют уплатить мельницам причитающийся с них по договору натурналог – 150 пудов зерна в месяц и даже не размалывают всего 150 пудов в месяц…»

Знайомлячись зі страшними документами книги, май­же в кожній урядовій постанові чи зверненні про організацію боротьби з голодом за літо-осінь 1921 року не знаходимо, однак згадки про необхідність мобілізації коштів для врятування голодуючих Півдня України у тодішніх газетах і журналах є, зокрема повідомлення про становище населення у неврожайних губерніях. Голод в Україні, ясна річ, приховувався від української, загальноросійської і світової громадськості. І тільки взимку 1922 року засоби масової інформації отримали дозвіл розпочати агітацію на підтримку голодуючих України. У документі №38 від 16 січня 1922 року – «Протокол засідання політбюро, ЦК КП(б) України» мовиться: «... поручить Агитпрому и ЦК Помгол (допомога голодуючим. – А.Г.) принять меры к помещению в печати побольше сведений о голоде на Юге Украины». Протокол підписав кат України секретар ЦК КП(б) України Д.Мануїльський.

Як видно із документів, чисельність жертв голоду зростала з кожним днем. Навіть за заниженими да­ними офіційної статистики, на початку 1922р. у нев­рожайних губерніях України голодувало дванадцять відсотків населення, а вже в травні – сорок. Перші благодійні їдальні, що нашвидкоруч  були створені у січні 1922 року, забезпечували  лише одного відсотка тих, хто потребував допомоги. У травні, після надходження коштів від Всеукраїнської комісії допомоги  голодую­чим, мережа їдалень значно поширилася, але охоплювала не більш десяти відсотків голодуючих, натомість як такі ж благодійні  їдальні Російської Федерації, що ді­яли з осені 1921 року, забезпечували у різних міс­цевостях від 60 до 80 від­сотків потребуючих допомо­ги  (док.  №77, 30.06.1922р.).

У документах №45, 46, 53 наводяться жахливі явища, такі як канібалізм (поїдання людей. – А.Г.), вживання харчових сурогатів, м’яса кішок і собак... Були випадки, коли торгували людським м’ясом, що в Україні не спостерігалося впродовж трьох століть. На ґрунті злочинів поширювалися, звичайно, злочини, скоєні з особливою жорстокістю. Таким чином, із прочитаних джерел, поміщених у книзі, які дивним чином збереглися в архівах України, робимо висновок, що і голод 1921-1922рр. був від надмірного викачування хліба-зерна (і то в неврожайні роки!) і перекачу­вання за межі України на... користь голодного По­волжя, «червоної» столиці, а згодом і на потреби і форсованого промислового відродження більшовицької імперії.

У книзі є фотодокументи, з яких ми дізнаємося про жахливі сторінки геноци­ду, етноциду, які «писали» і «червоні біси», планомірно знищуючи українську націю, християнську мораль, добро і милосердя.

«Нафтовик Борислава»

05 листопада 1994р.

 

 

КНИГА ПРО БОРИСЛАВ

Борислав, як відомо, завше був багатим на істори­чні події та визначні імена. У ньому проживали Степан Ковалів, Уляна Кравченко, не раз перебували Іван Франко, Богдан Лепкий, інші видатні національні постаті. Проживають тут нині таланови­ті українські письменники – Іван Гнатюк, Євген Титикайло, Ігор Нижник, Ірина Сеник, Ігор Юринець та інші.

Початок нинішнього року подарував нашим края­нам ще двоє творчих людей – Є.А.Іваницького та В.Й.Михалевича. Обидва вони є авторами хронологічного довідника «Історія Бориславського нафтопромислового району в датах, подіях і фактах» (видавництво «Добре серце», Дрогобич, 1995 рік, 128 стор., видавець – Василь Станович, редактор – Ігор Юринець).

Книжка видана з нагоди сторіччя промислового розви­тку цього району, видобутку в Галичині стомільйонної тонни нафти та 600-річчя першої писемної згадки про Борислав. Як сказано в анотації, книга є однією, а можливо, й першою в Україні спробою такого видання. У довіднику зібрано близько 900 різноманітних даних з багатющої історії розпитку нафтогазової промисловості нашого краю.

Упорядники книжки – наші краяни, які, здобувши вищу спеціальну технічну освіту, аж до виходу на пенсію трудилися у нашому місті. Євген Антонович Іваницький – начальником Бориславського управління бурових робіт, Володимир Йосипович Михалевич – начальником науково-дослідної лабораторії розробки нафтових родовищ НГВУ «Бориславнафтогаз».

Попри свої нелегкі поса­дові обов'язки, вони, проте, знаходили час для науково-практичних досліджень, – вкрай необхідних для пошуко­во-розвідувальних та експлуатаційних робіт. Як зізнаються автори довідника, при зборі та укладанні довідника спершу вони використовували розпові­ді своїх рідних та близьких, предків-нафтовиків, згодом ознайомилися з науковими працями дослідників минулого часу. Проте, починаючи з п'ятдесятих років, автори книги ґрунтували дослідження теми на власному досвіді практичної роботи у нафтопро­мисловій справі, де вони працювали майже півстоліття.

Про «скальну олію» (нафту), як зазначено в довіднику, було вже відомо у XIII столітті, а 19 березня 1387 року – перша згадка про Борислав у грамоті королеви Польщі Ядвіги, якою вона дарувала наші землі своїм васалам. Закінчується хронологічний довідник квітнем 1994 року – роком скрутних соціально-економічних умов у справі нарощуван­ня нафтовидобутку у Бориславському нафтовидобувному районі.

За історико-хронологічними відомостями у книзі видрукувані інші розділи: «Періоди роботи керівництва бурових», «Періоди роботи керівництва Бориславського нафтовидобувного управління», «Трудові династії нафтовиків».

Досить вагомим є розділ фотодокументалістики. Світлини, вміщені тут, знайом­лять із видобутком нафти, її переробкою та транспортуванням від найдавніших часів до сьогоднішнього дня.

Наприкінці довідника подані життєвий та науково-виробничий шлях авторів – Є.Іваницького та В.Михалевича.

Праця автора також виграє від кольорових фотог­рафій на титулах книги, від художнього оформлення, яке здійснив кандидат мистецтвознавства, доцент Дрогоби­цького педінституту ім. І.Фран­ка М.І.Волошин.

Насамкінець хочеться зазначити, що видавництво «Добре серце» зробило гарну справу, випустивши у світ цей довідник. Доброї подяки заслуговує також і спонсор – Бориславське управління бурових робіт, зокрема керів­ник – начальник управління О.Є.Іваницький та головний економіст Л.І.Сип’як, котрі попри важкі економічні негара­зди таки знайшли фінансову можливість у виході в світ такої потрібної книжки.

«Нафтовик Борислава»

28 березня 1995р.

 

 

«ЧОРНИЙ ЛЕГІНЬ» ІГОРЯ НИЖНИКА

Героїчна історія українського народу, як відомо, писалася давно. Пишеться вона й нині. Тепер, як ніколи, письменники мають доступ до першоджерел, матеріалів справжньої історії, мають не вузьке коло однодумців, а й широка аудиторія. Правда, написане і пережите автор не завжди може у повному обсязі зреалізувати. Причин тут немало. Це і брак коштів, і дефіцит паперу, і катастрофічний стан видавництв, які ледь-ледь животіють…

Хоч скрутно нині з книгодрукуванням, все ж наш краянин Ігор Нижник торік таки видав свій історико-пригодницький роман «Чорний легінь», який адресується школярам середнього та старшого віку. Випустило книгу київське видавництво «Веселка».

Сюжет твору – багатоплановий, романтично-піднесений. Від першої до останньої сторінки читач перебуває у постійній напрузі, стає учасником героїко-потріотичних подій, які розгортаються у ХVIII столітті в часи Олекси Довбуша.

У гірських бескидах українських Карпат шляхетне панство втратило звичний спокій: якийсь опришок, схожий на легендарного Олексу Довбуша, нападає зі своїми негідниками на «вельможних добродзєїв, які з горян податки деруть, як лико з липи». Бували випадки, що жорстокі пани лишалися статків і самого життя, а відібрані у здирків багатство народні месники роздавали вбогим гірнякам, – «Не в землю, як каже збуй Юрко, злоті закопували, не пишні палаци собі будували…».

Стрімкий та відважний, мов гірський орел, красивий, мов зусібічні гори, легінь-месник Іван Дубленич уособлює в собі весь український народ, віковічна жага якого – прагнення справедливості, демократизму і незалежності. Звісно, не кожен горянин зразу усвідомлював себе захисником знедоленого люду, поборником правди і мсти. Це, видно, зокрема, на еволюції Івана, сина Ганьки та Ілька Дубленичів, котрий, мов дві краплі води, був подібний на тутешніх бескидників. Іван Дубленич спершу не погоджується пристати до ватаги побратимів «Чорного легіня»: «На гірше, братку Олексо, мене підмовляєш: грабувати, вбивати… Я ґаздівського роду та й іншу науку від неня перейняв…».

А коли Олекса сказав, що у тих панів і підпанків, що найбільше над горняками збиткуються і при тому прикриваються ім’ям польського короля, погодився Іван стати гарним опришком.

«Чорний легінь» – твір багатогранний, не тільки з погляду сюжетного охоплення дійсності. Він багатогранний на художні деталі, образні характеристики, пейзажні описи. Майже всі літературні персонажі виписані якнайдосконаліше. Але, нам здається, найбільше вдалися Ігореві Нижнику образи корчмаря Йоська Мільмана, шляхтича Казимира Кульчицького та його сина Юзефа – пихатістю, зрадливістю натури, фарисейською підступністю, злочинністю. Це, зрештою, не означає, що інші персонажі менше вдалися автору. Просто вони в романі відіграють не основну, а додаткову, чи, точніше,  епізодичну функцію.

Звичайно, праця творця над словом нелегка. Але те, що бачимо у книзі Ігоря Нижника, за своєю суворою добірністю може бути поставлене в один ряд найпомітніших здобутків сучасної історико-пригодницької романістики.

У книжці «Чорний легінь» природа з її красою, з людиною, з її вічними болями і турботами постають в органічній єдності.

Автор дуже добре подає нам прекрасні описи природи, притчі, екскурси у минуле, кумедні випадки. Прикладом останнього може бути дивний трафунок, який стався із Бенедьом Ярунівим. «Ото спав-єм, людоньки добрі, ото спав на кобилячу голову! Відай, до самої Покрови тепер не захочу й ока склепити…» – сидячи в труні, скаржиться Бенедьо, якого, що міцно заснув на печі, з бідкання Микити Дрислюка збиралися горяни похоронити. А коли встав Бенедьо, то найбільше його заболіло, чи їв щось його бідний пес…

Читаєш роман і відчуваєш, що його писав тонкий знавець старожитностей, звичаїв, традицій рідного краю, що його, власне, писав поет. І мова, і стиль, і вислови, і порівняння –  свідчення цьому. Ось декілька прикладів: «На дурного язика і бритви не шкодуй», «Дурний язичку, – дам паленичку», «Похвали мене губонько, бо до вух роздеру!».

І далі: схвильований «вітер-бойко», «люлька засичала, мов гадина», «меду в оси не проси», «з хмари дощу – як з коліна», «заквікає, як паця в мішку», «одшумів буй-вітром» та інше.

Використання самобутніх традицій, звичаїв, діалектів, показ історичної перспективи теж збагачують творчу палітру автора.

Ігор Нижник як справжній літописець зумів поєднати долю опришків із долею народу, показав типові характери за типових обставин. Він на широкому тлі визвольних змагань прославив українську націю. Головна ідея твору – любов до України, прагнення волі. Крім того, книга закликає шанувати і примножувати національні традиції, знайомить молодь з героїчним минулим наших предків. До того ж, у «Чорному легіні» немає нічого зайвого, все подається в органічній єдності слова і правди, достовірного слова і домислу (творчого, звичайного).

Доброго слова заслуговує художнє оформлення Ігоря Вишинського, чиї ілюстрації точні за текстом, багаті за змістом зображення. Прикро, однак, що графічні малюнки не кольорові. Високої оцінки варта і праця редактора книги (родом із Яворівщини) Лесі Гуцало, котра не втручалася в авторський текст.

«Нафтовик Борислава»

22 квітня 1995р.

 

 

КОДЕКС ПРАВДИ

Мирослав Воньо... Хто з нас, читачів, знав це ім'я, скажімо, двадцять літ тому? Мабуть, ніхто. Ні, не через те, що він, поет, не «виходив на люди», а тому, що кололітературні ортодокси від горьківського соцреалізму не давали йому змоги утвердити свою творчу сутність – сутність українського митця-патріота.

У більшості безробітний, часто голодний, не раз цькований, М.Ваньо не покидав своє поетичне перо. Він нам, своїм друзям, часто казав: «Хлопці, головне – не ми, а Україна. Буде вона – будемо й ми!».

Пригадуючи наші приятельські зустрічі – в театрі, при коляді, в гостях, – аж тепер розуміємо, якої сильної волі духу він, наш краянин, ще тоді був, як твердо і непохитно йшов до свого утвердження і визнання, як по-синівськи палко любив свою неньку-Україну.

Тепер я знаю, добре знаю,

Що дива більшого нема

Від мого батьківського краю,

Де вся земля – як золота.

І воскресають в серці крила,

І хай позаздрять журавлі,

Як я лечу до цього дива,

Лечу до рідної землі!

Ці рядки, взяті із програмного вірша поетичної збірки «Більшого дива нема» (Облвидав. Хмельницький, 1995р., 63 стор.), найкраще характеризують ідейно-тематичну спрямованість поезії М.Воньо, його творче кредо.

Глибокий патріотизм, життєва філософія, простота думки, інтимність почуттів – виз­начальні риси авторового письма. В поезії, як і в житті, М.Воньо прагне одного – правди. Нехай суворої, але чесної:

То не Вкраїна – батько Хмель,

Що поєднав нас із Москвою.

А Україна – це Кармель,

Який життя віддав

за волю.

А Україна – це Тарас,

Чий голос лине «Заповітом».

І будить нас, і кличе нас:

«...Вставайте, кайдани порвіте...»

(«Хто Україна є для нас»)

Правда, від того часу, коли писався цей вірш, немало змін відбулося в Україні – як з погляду історичних цінностей, так і ролі особи в житті. Однак, погодьмося, двадцять літ тому мало хто наважувався отак відверто писати бодай, як мовиться, до шухляди...

Конфлікти з тоталітарною дійсністю, несприйняття більшовицького режиму, віру у незнищенність української національної ідеї поет ніколи не «заганяв» між рядки, а живописав відкритим текстом:

Стогне від ракетів

земля,

Гинуть люди і вмирають ріки.

Україна плаче,

як маля,

З горем цим заручена

навіки.

...Гей, сідлайте молодих коней,

Кличе ріг козацький до походу!

Станьмо, українці, будьмо, гей,

Вільним, непідкореним

народом!

    («Де ж ви забарились, козаки?!»)

Кращі поетичні вірші сповнені асоціаціями, що вимагають мобілізації думки і чуття. Поет по-філософськи трактує простір і час, немов би нагадує, що дії людини мусять випливати із морально-етичного кодексу честі й порядності:

Кохати – то не квіти

приносити,

Кохати лицемірному не вдасться.

Кохати – значить, не для себе

жити,

Кохати – то народжувати 

щастя.

(«Кохати»)

            Як на нас, М.Воньо зростав як художник завдяки болісному пошукові світоглядних начал, що даються не тільки від Бога, але й від зачарованості світом, від надмірної праці:

Багато зроблять ті в житті,

В кого і розум, й руки

золоті.

Якщо в них ще й серце

благородне,

То їм позаздрять навіть

і святі...

     (Цикл «Рубаї»)

Розмовляючи з читачем, поет розкриває «лабораторію» своєї творчості. Він щиро зізнається, що «як спутані ноги коней», так і його думки «Не можуть легко перелитись в слово», бо мусить надійти мить, коли «...раптом наче диво настає, Осяяне зірницею натхнення, і вже звичайне слово виграє, і оживає від одкровення».

Точність поетичної деталі, знайденої в рідному побуті, ніколи митцем не зводиться до приземленого побутовізму чи, скажімо, чужої нам екзотичності. Чому? Бо душа поета «заземлена» отчою землею, типажем своїх краян. Почуття ліричного героя – це почуття митця, котрий не мислить себе поза рідним краєм:

Хай навіть рухнули

чудових планів стіни,

Хай з особистого зосталися руїни,

Не падай в розпач, не жалій себе,

Живи стражданнями і щастям

України.

До того ж, поетичний образ як синтез думки і почуття знаходить в М.Воньо значущий заряд і силу. Він, митець, не полюбляє мовних чи формальних експериментів. Пише просто і доступно. Проте слова в ряду вибудовує так, що вони творять значної сили образи та порівняння: «біла радість снігів», «біле свято снігів» «земля – як золото», «дитинством пахне скошена трава», «булано сяють коні», «кохати – вогнем палати», «берізки, як свічки», «очі – діаманти», «жнива – це гімн роботі», «весна – володарка сердець», «мрії серце обняли», «очей зоря ясна», «кохання птах», «цвітуть внучата» та інші.

Досить вагомим у книжці є розділ «Пісні», яких в автора понад півтори сотні. «У Бескидах», «Рідні Карпати», «Чарівна Бойківчанка», «Вір у любов», «Вінок з барвінку», «Кленовий вогонь» (у співавторстві з Ю.Рибчинським), «Козацька воля», «Хлопці, що стали цвітом», «Музиканти на весіллі», «Ватра». «Ой там, на вигоні», «Азалія». «Козацькому роду нема переводу», «Де ж ви забарились, козаки?!», «Твоє весілля», «Молодий місяць», «Ріка життя» – це ті пісні, які всім нам увійшли в душу, з якими чи не кожен день живемо. Тісна співпраця М.Воньо із такими композиторами, як А.Кос-Анатольський, О.Екімян, В.Івасюк, О.Сердюк, О.Злотник, Ю.Ільченко, Т.Кукурудза, В.Козупиця, М.Балема, – свідчення цьому.

Вдаються поету і вірші для дітей. Вони невеликі за обсягом, зате багаті за змістом. Ось один з них, який нагадує колискову для малят:

Наступила темна нічка,

І заснула Веронічка.

Сниться їй лице матусі

і червона квітка в лузі.

«Три сажанці», «Літаюча квітка». «Лист матусі», «Посварились букви дві», «Ніжні сірі зайченята», «Опудало», «Диво-санчата», «Загадка для горобців», «Колискова» та інші – це твори, котрі змогли б вигідно прислужитися антології дитячої поезії.

«Галицька зоря»

27 лютого 1996р.

 

 

ЦІННИЙ ПОРАДНИК ВІЙСЬКОВИКАМ

Збройні Сили України, Українська Армія, Національна Армія... Ще донедавна такі словосполучення ніхто не наважувався вголос висловити. Нині така армія вже є. Це – Армія України.

Правда, українські військовики мають значні мовні проблеми, пов'язані із вживанням державної мови. Щоб усунути ці проблеми, видано «Російсько-український словник для військовиків» (Київ-Львів, вид-во «Ватра», 1995р., 384 стор.). Автори – Андрій Буря­чок. Мар'ян Демський, Бог­дан Якимович.

«Російсько-український словник для військовиків», – як зазначено у передмові, має своїм завданням задовольнити потреби мовленнєвої практики для українських військовиків, від рядовика починаючи та генералом закінчуючи. Крім того, він допоможе бути посібником для військовиків у користуванні російською літературою, а також акцен­туаційним довідником».

Вихід у світ словника став можливим тільки з відновленням Української державності – 24 серпня 1991 року та розбудовою Зброй­них Сил України. Словник містить 10900 реєстрованих слів і 20700 стійких слово­сполук, перекладених ук­раїнською мовою.

Словник складається з двох частин. Перша містить найуживаніші у військовій практиці загальнопоширені слова, військову лексику, стійкі словосполуки. У другій частині подано команди і командні слова, які можуть вживатися у різних родах війська: суходільному (прикордонному війську), Національній гвардії, Міністерстві внутрішніх справ, Цивільної оборони й Служби безпеки, війську охорони повітряного простору та військово-морських сил.

Перша частина словника більш-менш зрозуміла: кожне російське слово-термін, фразеологічна сполука, вислів має свій усталений український відповідник. Проте військовиків-українців, мабуть, найбільше зацікавить питання подачі команд, вживання командних слів, і то не дивина, адже з 1928 року в Україні подібний словник не видавався, бо не було такої потреби, оскільки не існувало Української національної армії.

У другій частині словника рельєфно і повно подані зразки команд та командних слів. Перекладена військова лексика найбільш наближена до розмовної мови ук­раїнського народу. До того ж, тут автори словника знай­шли такі відповідники, яких немає, як вважається, у найдосконалішому тритомному «Російсько-українському словнику» (Київ. 1980р.). На­приклад, російське слово «отсєк» передається не як «відсік», а як «переділка»; слово «якорь» має   відповідники «якір», «кітва»; «леєр» – «шнур»; «буксир» – «тяг», «галівник», «буксир»; «аеродром» – «летовище», «летище»; «льотчик» – «летун», «літун», «пілот»; «карабін» – «кріс», «карабін»; «льодоход» – «кругоплав», «льодохід».

Традиційно точно зафіксовано українські переклади команди, командних слів: «В колонну по два, шагом МАРШ» відповідає  «В дворяді, ходом РУШ», «В колонну по одному – СТАНОВИСЬ!» – «…в ряд, ЗБІРКА!», «Взвод, в колонну по три (четыре) шагом МАРШ!», «Чота в триряд (чотириряд)  ходом  РУШ!», «Карабин  на  пле-ЧО!» – «Кріси на пле-Че!», «На флаг!» – «На майву», «Оружие в пирамиду!» – «Зброю в ставні!», «Очередной, на пост!» – «Черговий,  на стійку», «Шабаш!» – «Годі!», «Штык-нож отомкнуть!» – «Багнет – ГЕТЬ!». «Штык-нож примкнуть!» – «Багнет – на ЗБРОЮ». «Пошел шпиль!» – «Пішло веретено!» («Пішов шпіль!»).

Трохи по-іншому, ніж у російсько-більшовицькій армії, звучать військові звання: «рядовий» – «рядовик», «лейт­енант» – «чотар» або «лейте­нант», «младший лейтенант» – «хорунжий» або «молодший лейтенант», «старший лейте­нант» – «поручний» або «старший лейтенант», «генерал-лейтенант» – «генерал-чотар» або «генерал-лейтенант», «генерал-майор» – «генерал-хорунжий» або «генерал-майор».

Для вибору лексики й сполук-термінів «Російсько-український словник для військовиків» використано різні групи джерел – від вітчизняних до зарубіжних: різноманітні словники, статути, правильники, військові документи, нормативні документи, збірники проблем ук­раїнської науково-технічної термінології, енциклопедії, довідники, тези доповідей міжнародних наукових кон­ференцій, фахова література з історії українського війська та інші.

До речі, коли готувався словник до друку, передчасно відійшов у вічність один з його авторів – наш краянин, колишній мій викладач, доктор філологічних наук, професор Дрогобицького державного педагогічного інституту ім.І.Франка та старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича, Націо­нальної Академії наук України Мар'ян Тимофійович Демський. На жаль, він – відомий дослідник ук­раїнської фраземіки, діалек­тології,  лексикографії – не встиг підготувати до видання український варіант загаль­новійськових статутів Зброй­них  Сил  України. Раптова смерть не дала змоги зре­алізувати надзвичайно важ­ливий задум вченого – укластии першу працю в історії нашого народу – «Українську Військову Енциклопедію».

А втім, навіть за «Росій­сько-український словник для військовиків» Мар'ян Демський вартий світлої пам'яті у нащадків!

«Нафтовик Борислава»

30 березня 1996р.

 

 

ПІСЕННА ПОВІНЬ ВАСИЛЯ СТОРОНСЬКОГО

Василя Сторонського у Дрогобичі майже всі знають – як добру і чуйну людину, як талановитого педагога і музиканта. Урод­женець села Ясениця Сільна, випускник музпедфакультету Дрогобицького педін­ституту імені Івана Франка, керівник дитячого вокально-інструментального ансамблю «Молоді галичани» міського Будинку школяра, автор багатьох пісенних компози­цій, музичних озвучень дитячих казок – такі основ­ні біографічно-творчі віхи автора щойно виданого збірника пісень «Калинова повінь» (Видавництво «Добре серце», Дрогобич, 1996р., 64 стор.).

Як пише у зверненні до читачів доцент Дрогоби­цького педінституту Святос­лав Процик, – «творам В.Сто­ронського притаманна простота музичного вислову, яскрава мелодійність, ґрунтована на народно-пісенних інтонаціях, у поєднанні з чіткою кульмінацією суча­сних ритмів». «Більшість пісень, – читаємо далі, – має важливу спільну рису – вони доступні для дитячого сприйняття та виконання. Саме для молоді пише автор пісні, та саме серед них знаходить як перших   виконавців, так і слухачів».

Збірка митця була готова ще п'ять років тому, але через певні обставини вона, на жаль, не побачила світ. Тих тридцять творів, уміще­них в книжці, не повною мірою дають можливість осягнути весь спектр твор­чої робітні автора. Але й те, що стало доступним, дає право потвердити: в особі Василя Мироновича Сторонського українська естрада має гідного продов­жувача кращих музичних традицій.

Друге місце у збірці «виборов» лікар із Трускавця Орест Стронський – чотири пісні: «Зоря у дзеркалі», «Концерт», «Осінній цілунок», «Осінь». По три пісні вміщено поета-пісняра, колишнього артиста дрогоби­цького народного ансамблю «Верховина», нині артиста ансамблю «Козаки Поділля» (м.Хмельницький) Мирослава Воньо – «Азалія», «Дівчи­нка», «Твоє весілля»; педаго­га і поета В’ячеслава Умнова – «Троїсті музики», «Про своїх коханих», «Юна вічні­сть»;   Сергія   Гейшева – «Бережіть любов», «Мій парус», «Туман пливе». По дві пісні мають Оксана Кушнір – «Дощ», «Мама Марія»; Марія Прим'як – «Пісня про Дрогобич», «Ти прости». По одному пісенному твору видрукува­ли Іван Гнатюк – «А ти була», Йосиф Фиштик – «Ти повір», Петро Мацан – «Чарівниця», Л.Бережа­нська – «Канікули», Михай­ло Белей – «Чорне волосся», Михайло Шалата – «І знову буде весна».

Правда, тих авторів – столичних, обласних, відомих і маловідомих – було б набагато   більше, якби, скажімо, збірка була видана у повному обсязі. Але то нічого, бо, як запев­няє    композитор, решта авторів побачать своє «відображення» у наступній книжці, що вже, по суті, завер­шена. А ще коли додати, що В.Сторонський взявся за впорядкування весільних звичаїв, обрядів, народних пісень – важливих складни­ків народної культури, – то можна буде краще збагнути творчу лабораторію непересічного митця. Втім, пісні композитора – то своєрідний часовий документ, що відображає наше життя, несе наступникам етнічну барву та емоційну наснагу народу-творця.

Доброї похвали заслуго­вує художнє оформлення Івана Смеречака – дрогобичанина, чиї ілюстрації, заставки сповнені глибокого ліризму і неповторності.

Назву книги дав програ­мний твір члена Спілки письменників України, бориславця Ігоря Юринця. Чуєш пісню «Калинова повінь», особливо слова приспіву «Невже щасливі ми були давно колись, давно колись?» – бачиш свою рідну Україну, своє життя, свою чи не найпершу любов із «вершинами гір, мов воєводи», де «бистрих рік дзвенять прозорі води», де «залишив колись любов свою...».

Пісень на слова І.Юринця найбільше у збірці. Окрім згаданої, тут є «Бокораші», «Івасик-Телесик», «Малюнок», «Новорічна», «Усе мина», «Чарівна весна». Малюнки до пісень «Бережіть любов», «Дощ», «Твоє весілля», «Ти прости» глибинно і точно, немов у люстерку, відображають    неповторну красу слова і музики, радість життя і смуток утрати... До всього сказаного хочу додати таке: і автори, і видавництво «Добре серце» (Василь Станович), і міська друкарня (Іван Підкуймуха) зробили вельми корисну справу, видавши збірник «Калинова повінь», котра, певен, гідно поповнить пісенний репертуар творчих колективів, добре прислужи­ться молодим і дорослим.

«Нафтовик Борислава»

19 березня 1996р.

 

 

СИНТЕЗ ПОЧУТТІВ І ДУМКИ

Ім'я нашого краянина Ігоря Нижника досить відоме в Україні та поза нею. Поет, прозаїк, він має вже вагомий доробок: десять збірок поезій, півде­сятка книг прози.

Нині він автор іще однієї поетичної збірки – «Право на сльозу», видру­кованій книговидавничою фірмою «Відродження» (Дрогобич, 1996р., 108 стор.).

До нової книжки І.Ни­жника увійшли поезії 60-80-х років – переважно ті, що у тоталітарні часи не могли побачити світ, і ті, котрі друкувалися із грубим втручанням поборників соцреалізму… Є тут твори і з попередніх книжок, і зовсім нові.

«І мовчання, і слово» – така назва першого розді­лу збірки. Уміщені тут твори – різноманітні за тематикою, часовим виміром, різнопланові щодо глибини мистецького вирішення. Захоплюючий пейзаж, інтимність почут­тів, громадське кредо люди­ни – основні мотиви авторових поезій. У віршах «Там птиці стомлене крило», «Подай мені руку», «Мов­чить ріка», «Ще мак в червоному береті», «Смеркне. Смутне. Засина» та інших духовне начало немовби розчиняється у самій приро­ді як імпульс саморуху та саморозвитку. Перший із перелічених віршів – це, так би мовити, синтез почуттів і думки, значущий заряд морально-етичної сили, ліричний спектр людських почуттів:

Спадає мла на лози переярі,

Холодною росою степ запах.

І хмара йде.

І неспокійно хмарі.

І стогне-плаче

.                       в оболоні птах.

            І стогне на грозу…

Прийди і ти,

Допоки маєш право

            – на сльозу.

            В поезіях автора не так гостро відчувається, як скажімо, у творах ранньо­го періоду, «бунт» проти політичного та соціального зла, немає активної «боротьби» проти несправедливої дійсності. Правда, патріотичні мотиви не послаблюються, до того ж – сам поет не шукає примирення та заспокоєння:  

... Не чорний дух мені

бунтує розум,

А крик душі звідсіль

мене зове:

Знеславили незрячих

малоросів

Облудництво і ханжество

нове.

Далеко, гей, до синього

Дунаю…

                        А треба йти – хай триста

                                   лих в путі.

                        Коли поганці віру

                                   обкрадають,

                        Найбільший гріх –

                                   молитва в темноті.

                        («Повернення Івана Виговського»)

Відомо ж, коли є щось вічне у нашому світі, то це творчість розуму і рук, правди і честі. Мабуть, через це поетичні рядки автора настільки співзвучні з пісенною творчістю наро­ду, що деколи їх трудно розрізнити, де пісня, а де вірш.

Ой вітри гудуть.

Ой тополі гнуть.

Шелестить-шумить ковила.

Заспівай мені «Козака

            несуть» –

Од села до села.

…Ой ідуть, ідуть –

безконечна путь.

Стеле літо до ніг вінки.

Україною козака несуть –

Із віків у віки…

Не спрощуючи поетичний образ, автор книги з великою силою змальовує історичні особи й події. Майже всі історичні персо­нажі – гідні доби постаті, непримеренні шукачі прав­ди і  справедливості: «І звівся він (Захар Беркут. – А.Г.), тяжку зборовши втому, що валуном на груди налягає, і мовим їм: «Верта­йтеся додому і до чесних діл, до рала й ремесла», «Де й ділися скуйовджені раїни, і вимовк дзвін вишне­вих верховіть. Чи хата це? Чи доля України передімною зболено стоїть?» («Батькова хата в Кирилівці»). «Перетрухне зело. Та залишить насіння. Скресне в березні крига. Заграє Дніпро, і відродить­ся все! І нові покоління будуть сіяти хліб і творити добро» («Остання осінь Сковороди»).

Фольклор, народні пісні, притчі, казки, прису­тні у збірці на чатах поети­чної правди і  душевної чистоти. Через це твори Ігоря Нижника талановито виписані, прості за формою, легкі    для сприймання.

А душі завесніло –

Та й зозуля кує.

Дивосвітоньку білий,

Рідне поле моє!

Скільки взяв я у тебе

Чистоти і тепла…

І цвіте мені небо,

Де веселка цвіла.

Так просто і сильно може сказати справжній знавець народних традицій, майстер пера, патріот рідної землі. Центральне місце у книзі займає людина і природа, у якій вона, людина, живе. До того ж, людина, як земна істота, весь час шукає щастя, яке, мов мана, то зачіпає її життєву сутність, то залишає її.

Чи так було, чи так мені

здалося…

Пливло над нами літо в

небесах.

Я спочивав, немов з польоту

птах.

На  теплому стогу твого

волосся.

Тобою день, тобою червень

пах,

І шелестіло вій твоїх

колосся.

Ти запитала, як тобі жилося

В моїх минулих радощах,

у снах.

Так, читаючи такі поезії, усвідомлюєш велич світла ідей, що веде людину вперед, даючи їй сили для подолання фізичних і духовних труднощів.

Вартий окремої розмови і другий розділ книги – «Поеми», Ті п'ять поем, уміщених в збірці, вражають масштабністю світобачення, глибиною осмислення суті речей та явищ у зіткненнях та переплетіннях подій. Вони зацікавлюють композиційною цілісністю, повнокровністю образів, багатством письма. «Українська ніч», «Лада», «Яворова дека», «Феєрія» – це твори, в яких тісно переплелися долі людей, горе і радість отчого краю, трагізм і щастя гірких уроків історії.

Либонь, кожного вра­зить поема «Отаман», присвячена останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському, котрого російські царі і царята чверть віку гноїли на Соловках. «Півкроку – вліворуч. Півкроку – вправоруч. Два  кроки – вперед... і ні кроку назад!» – ось яка кара від «старшого брата» непокірному українцеві... І за що? А лиш за те, що палко любив рідну землю, що намагався виправити фатальну помилку великого полководця і державного мужа Богдана Хмельницького, котрий через нагальну і загадкову смерть не встиг сам це зробити.

О, тайна розмово

Синів України,

Розмово

Під брязкіт ланців!..

Не чули – оглухли

Острожницькі стіни,

Як біль

Дві душі шматував.

Втім, народ наш пам'ятає своїх героїв, їхні праведні діла. Лишився у пам'яті народній «далекий, шлях чужинний в краплях крові» Петра Калнишевського, бо як заповів нам наш Про­рок, «не вмирає душа наша, не вмирає воля…»

Глибокий патріотизм, соковита барвистість мови, природність засобів образотворення роблять рецензова­ну книжку багатоплановою, високохудожньою і вельми потрібною.

«Нафтовик Борислава»

27 квітня 1996р.

 

 

МАТЕРИКИ ДУХОВНОСТІ ІВАНА ГНАТЮКА

Читачі, як відомо, різні бувають. Одних цікавлять суспільно-політичні погляди письменника, його філософія мислення, морально-етичний аспект, інших – сюжетика, ідейно-тематичні засади твору та шляхи їх мистецького вирішення. Є, правда, й такі, котрих цікавить і перше, і друге. Мабуть, книга бориславця Івана Гнатюка «Вибрані вірші та поеми» (Львів, «Червона калина», 1995р., 670 стор.) присвячена світлій пам'яті патріарха Київського і всієї України-Руси Володимира, в миру Василя Романюка, має читачів усіх трьох категорій.

Книга нашого краянина, як мовиться, на часі. Бо, як зазначено в анотації, «поетичне слово І.Гнатюка – учасника національно-визвольної боротьби і довголітнього в'язня сталінських тюрем та концтаборів, цькованого й переслідуваного в часи застою – стоїть на сторожі нашої національної ідеї і державності, особливо нині, коли перед Україною постало питання: бути чи не бути?»

«Вибране» поета складається, умовно кажучи, із тринадцяти розділів – точніше, творів, узятих із попередніх тринадцяти книжок, з першої – «Паговіння», 1965р, та останньої – «Правда-мста», 1994р., у яких час, люди, філософія життя, патріотизм, побутування стоять у центрі книжки, До того ж, особливості стилю й виражальних засобів І.Гнатюка виводять із його своєрідної поетики (філософія природи, «життя ідей»), яка органічно випливає із логіки суджень автора, його конкретики мистецького чуття, стихійності натхнення.

Як досвідчений автор, Іван Гнатюк завше «веде» свої твори двома напрямними – шляхом удосконалення художності та нагромадження фактів, ущільнення образу твору. Такий «хід» йому вельми підвладний, від чого його вірші та поеми набувають високопробної вартості, як літописця своєї доби.

Розпочинається збірка віршем «Кобзар». І це зрозуміло, бо «коло хліба на столі, На самотканій скатертині Лежала книга, як святиня, Людські надії і жалі. То був «Кобзар». Його не міг, – Ніхто, не вмивши рук, узяти, Бо він – святий, казала мати, Він смерть народу переміг».

Цим віршем автор розпочав свою підсумкову книгу не випадково, адже він, як митець, добре розуміє, що жоден поет не може по-справжньому творити без художньої практики своїх попередників, пам'ятаючи також, що, крім того, треба шукати своїх власних оригінальних шляхів. Така «поведінка» митця у системі літературних традицій, його творче обличчя у контексті літературного процесу, у якому він бере найактивнішу участь, роблять його твори високохудожніми, патріотичними, вельми потрібними суспільності.

Упродовж своєї мистецької участі в літературі автор ставив собі найблагороднішу мету – служити багатостраждальній Україні, рідному народові, справедливому суспільному устрою, національній літературі – через творення глибоко національного образу, тематико-ідейну виразність, традиційність віршотворення. І це йому, в основному, вдавалося. У цьому, по суті, переконуємося, читаючи вибрані поезії, в яких добра третина творів – патріотично піднесені, соціально загострені, художньо довершені.

Десь на краєчку світу –

Україна

Живе в мені,

захована в сльозу.

Я позбиваю лікті

і коліна,

Але дійду до неї.

Доповзу.

Через тайгу і тугу

несходиму,

і через біль,

глибокий, як

Байкал,

Дійду й тоді, коли вже

і не йтиму,

Напівдорозі впавши

наповал.

Тугою за Батьківщиною, ностальгією за втраченим «раєм» дитинства, болем щодо відсутності історичної перспективи національного державотворення, гіркотою долі рідного побратимства позначені кращі вірші раннього періоду, особливо ті, котрі писалися у казематах Сибіру та до шухляди.

І хата з вікнами

глухими,

І важко в рідному саду...

Я спікся тугою за ними,

Щоночі їх, як одержимий,

В душі під голову

кладу.

І сплю – не сплю,

а задрімаю

І зразу мариться мені,

Що я у батьківському краю

Сто раз вмираю

й воскресаю,

Бо тільки ним у дні

одчаю

Живу і сню

на чужині.

(1954-1990, концтабір ім. Бєлова)

Ще одна тема, органічно пов'язана з особливостями поетичного хисту Івана Гнатюка, – це тема регресу у поступі, соціальної деградації комуно-тоталітарної доби, яка несла людині суцільну неволю, індивіду – второсортність, творчому розвиткові – зневіру й апатію:

В безвиході, хоч бийся

об стіну,

Єдиний вхід – в царство

до Адама.

А каторжники мучаться роками,

Повіривши в надію

рятівну.

(«Безумство»)

Є у збірці твори, присвячені визвольним змаганням українського народу державницькому злету і гіркому падінню нації.

Вже воскресають з

попелу і тліну

Не тільки храми –

капища святі –

Коли ж бо ти воскреснеш,

Україно,

Розіпнута на глумі

і хресті?

«Вже триста літ (Україна. – А.Г.) на страдницькій Голгофі» з вини підступного і жорстокого північного «старшого брата»:

Мій тихий світе,

Україно,

Красо і муко вікова,

За що так люто,

так зміїно

Тебе ненавидить

Москва?

Вона, Москва, «всіх яничарів підкупила. Гадючі гнізда розвела, Давно вже й душу, якби сила, Із тебе вирвала б зі зла». Саме через це поет закликає все українство любити Батьківщину і, якщо не миром, то боротьбою здобути їй волю:

Беріть пістолі

й карабіни,

Беріть повстанські

хоругви,

Аби не дати України

В обійми лютої

Москви!

Проблема добра і зла в автора має особливий ґатунок. Лінія, що розділяє ці дві непримиренні одвічні категорії, проходить між людськими серцями, котрі, на жаль, засліплені дешевим егоїзмом, славолюбством, гріхопадінням. Особливо у цьому плані примітні твори тюремного циклу. Заґратована воля, каторжна праця, страх бути зниженим чи покаліченим – така страшна дійсність совєцьких тюрем та концтаборів:

Конвой з багнетами

і псами.

Робота. Обшуки. Сніги.

Куди не глянь –

Одне й те саме,

Хоч вий з безвиході

й нудьги.

Цікаво, захоплююче розповідає автор про героїзм народу, його захисників і проводирів, що стали на чатах рідної землі. Показова щодо цього поема «Сповідь Наливайка». Він, народний месник, навіть за ґратами, уві сні бажає Вкраїні волі і щастя:

Думалось, що                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

Україна

Й Білорусь у спільній

боротьбі,

Розгромивши

шляхту,

неодмінно

Спільну волю    

виборють собі…                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Про історичну нескореність нації, про героїчну боротьбу народу в ім'я Української державності – й інші твори І.Гнатюка, які він, як справжній митець, пише сміливо, переконливо, художньо вмотивовано.                                                                                                                                                                                                                                                                                               

Іван Гнатюк – поет живої думки, сміливих філософських узагальнень, митець з високим відчуттям природи. У царині пейзажу він має свій власний напрям – іде до природи зі своїми радощами й болями, своїм, лише йому відомим, оптимізмом. Досконалість таких віршів – у точно відтворених зримих образах світу, у відчуттях смислу життя, закладених в закони природи і суспільного розвитку.

Не зігнувсь – і буря

поламала,

Впав на віття,

наче на крило.

А за ним у затишку –

немало

Молодого пагіння цвіло.

Впав один, і на гіллі

безсило

Буйнолисте в'януло життя,

А коріння землю

обхопило,

Мов коліна матері –

дитя...

(«Пагонець»)

Так романтично-піднесено, ніжно-тихо поет у небезпечні шістдесяті роки «завуальовує» порив до свободи і незалежності кращих синів і дочок нашої нації, котрі, ризикуючи життям, ставали славними месниками своєї доби.

Вже після звільнення з концтабору Іван Гнатюк, наскільки це йому було можливо, відвідує різні географічні куточки України. Цим він відкриває для себе нові материки духовності, розсуває кордони життя свого ліричного героя. Власне через це його поезія – пристрасна, пізнавальна і медитативна. Це, в основному, простежується у циклі «Кримські види», «Ніч на Дніпрі», «Ворохтянський міст», «Плотарі», «Гроза в Яремчі», «Губичі», «Так тихо взимку в Ірпені», «Руїни Успенського собору», «Карпатський ліс...» та інших.

Рецензована книжка Івана Гнатюка – це вагомий підсумок майже всієї його поетичної творчості, у якій естетичні принципи, ідейно-тематичний вибір чітко спрямовані на творче зростання, на непідробний патріотизм і виховання нації. А це, звісно, найголовніше, чого чекає від митця час і народ.

                                               «Нафтовик Борислава»

07 травня1995р.

 «Галицька зоря»

25 червня 1996р.

 

 

МІСТОК ЄДНАННЯ УКРАЇНСТВА

Вийшла в світ книга «На Україну повернусь» (Львів, Вид-во «Каменяр», 1995 рік, 168 стор.), яка, як зазначено в анотації, є своєрідним містком єднання українства материнського краю і діаспори.

Збірник вміщує різножа­нрові матеріали: статті, есе, замальовки, фрагменти ра­діовиступів, вірші, опові­дання, музичні твори, фото­графії, що творять вражаючу панораму життя вихідців із Дрогобиччини – батьків­щини Івана Франка.

Як пише журналіст і пи­сьменник Мирослав Маринович у вступі до книги, «сер­це діаспорних українців стискається тепер не від страху за себе, а від болю за Україну, звідки надходять аж надто сумні вістки... Але так вічно не буде. Впа­дуть останні стіни, що від­діляють нас від світу, – економічні й  світоглядні. Україна відкриється світові, а світ – Україні. Діаспора перестане бути трагічним вигнанням, а наша зболена земля – тим сиротливим жу­равлиним гніздом, з якого птахи відлітають, але ніко­ли не повертаються…» Це, по суті, і є основний лейт­мотив збірника.

Книжка – із чотирьох розділів: «За во­лю падали герої», «Всесвіту ворота золоті», «Рід – це частка історії», «Дев’ять бо­чок солі».

Перший розділ відкрива­ється словом отця чину свя­того Василія Великого Віта­лія Дудкевича (Рим) – про­повідника слова Божого у церквах Петра і Павла та Різдва Пресвятої Богородиці у Дрогобичі.

Звертаючись до наших краян, отець Віталій про­сить усіх бути мужніми і витривалими, не лякатись труднощів, бути гідними своїх великих попередників, які мученицькою святою кров’ю зросили рідну стра­жденну землю за кращу долю нашої церкви і України.

«Нестихаючий дзвін лю­дської пам’яті» – це витяг з книги Дмитра Білого (Мюнхен, Німеччина) про трагічні сторінки в історії українського народу голо­домори 1919-22рр., 1930-33рр., 1946-48рр. У статті подаються страхітливі дані геноциду української нації. «Скільки громадян України було знищено голодом, читаємо, ніхто достеменно не знає. Відомо лише, що у 1922 році московський Уряд вперше спробував викорис­тати голод як засіб знекро­вити волелюбний народ України, а голодомор – як засіб збереження імперії і прискорення темпів русифі­кації її земель. Маріонетко­вий «український» уряд більшовика Раковського до­помагав окупантам винищу­вати власний народ, одноча­сно декларуючи для закордо­ну своє піклування про лю­дей...»

Цікавим у розділі є вірш Йосипа Фиштика (він же упорядник книги) про Анастасію Коник (з родини Матляків), що походить з села Верхнє Висоцьке, яка, опинившись у Німеччині, не перестає думати про рід­не село, про своїх ровесни­ків, котрі віддали своє жит­тя за волю неньки-України.

Застигли

Карби три.

Оті три карби

З ранніх літ,

Що іноді печуть,

А бува,

Неначе лід –

Перший карб – то воля,

Мов вогонь.

Другий – непрожите

Чиєсь життя.

А третій – то світло

батьківське,

Що досі нам горить

із ліхтаря.

У першому розділі вельми цікавими є статті, спогади, есе Г.Грабовської (Франція) – «Воскреснути з руїн і болю», М.Грабовського – «Зберегти духовні надбання», В.Луціва (Лондон) – «Чим вища культура, тим народ сильніший духом», Л.Бейби (Німеччина) – «Я довів, що можу працювати…», О.Мазурик – «Що діяти сер­цю, коли болить», інших авторів закордоння.

Другий розділ збірника в основному присвячений новітньому мистецтву Укра­їни. У ньому, зокрема, йде­ться про гурт «Соколи», про феномен художника Івана Смеречака, про батьківські джерела, про нерозривну єд­ність поколінь, про гілки українського роду за межами отчої землі та інші духовні цінності нашого краю.

Своєрідним літописом української культури є тре­тій розділ «Рід – це частка історії». Тут   виступають українці з Австралії, Данії, Англії, Аргентини, Польщі, США, інших держав, у яких замешкали  представники нашої нації. Особливо тут запам'ятовується пісня дрогобичан Тараса Курчика на слова Йосипа Фиштика «Три ружі від Діви Марії». Це – музичний дарунок сім"ї Романа Грабовського, що у французькому містечку Міллюз продовжує славний український рід, знайомлять із рідним краєм.

У розділі йдеться про тернопільсь­кого співака, композитора, народного діяча України, старійшини української естрадної пісні Анатолія Горчинського, чий талант по праву стоїть в одному ря­ду із такими фундаторами пісенної ниви, як Платон Майборода, Ігор Шамо, Во­лодимир Івасюк, Ігор Білозір.

Останній розділ книги – це, так би мовити, цільний міст, прокладений від ми­нувшини до сьогодення. Писемні спогади, усні роз­мови, музейні експонати, зразки мистецтва, які зібра­ні у книзі, розширюють наш світогляд, закликають палко любити рідну Батьківщину. Крім того, у збірнику заслуговують на увагу вірші Йосипа Фиштика, Антоніни Листопад,  Владислава Грабан (Польща), музичні композиції Ярослава Дуба, Тараса Курчика, Віктора Благута, Володимира Кирюшова. До того ж, книжка вигідно виграє і від участі художниці-педагога, дрогобичанки Марії Роман, чиї художнє оформлення та графічні роботи заслугову­ють доброї похвали. Такої ж подяки варті також світлини Ярослава Гайгеля та Ігоря Фецяка. Значну роботу під час друкування збірника здійснили Леся Баган, Ла­риса Горяк, Руслан Антоник, музичний редактор Володи­мир Баб’як.

«На Україну повернусь» – це книга, котра, без сум­ніву, виховає не одне поко­ління свідомих українців, патріотів, для яких рідна зе­мля найбільше важитиме у житті.

«Нафтовик Борислава»

06 липня 1996р.

 

 

 

 

ГОЛОС ЛІСУ. З-ЗА ҐРАТ 

Так називається нова книжка нашого краянина, колишнього активного борця за визволення Украї­ни, голови міського Братст­ва вояків УПА Миколи Дум'яка (Сеньківа). До неї увійшли поетичні твори, написані і під час перебування в Українській Повстанській Армії, і в сибірських концтаборах, а також низка оповідань та драма, присвячені темі повстанської боротьби та заслання.

Як сказано в анотації до книжки, думки героїв, їх вчинки, боротьба проти поневолення – все це суть автора,  його частинка душі, його біль. Він виносив ці страждання, дочекався волі. Тому зрозуміле бажан­ня автора розповісти всю правду – про себе, полеглих побратимів, про поневолену неньку-Україну.

Майже половина нової книжки – це поетичний доробок автора. У вірші «Знаю, нене», що відкриває збірку, Микола Сеньків пише:

Як впаду – не сумуй, моя

нене,

Бо твій  син  за свободу

поліг,

Моя смерть - то є волі

знамено

будеш знати – я зло переміг.

Ліричний герой живе не тільки боротьбою, а й твердою непохитною вірою у день грядущий України:

Я ще не спалений докраю,

Тримаюсь мужньо, як в бою.

Чи переможу – я не знаю,

Та перемогою живу!

Тема неньки-матері проходить через більшість поетичних творів. Але все-таки переважає тема повстанська, боротьби за волю України. Про це видно із самих назв творів: «Нас за волю   загинуло багато»,  «Марш куреня Бойка», «Повстанець», «В Україні ворог сатаніє», «Білий затих…», «Сповідь повстанця», «За волю».

Далі йдуть спомини у формі оповідань про повстанські будні – «Мартин Мізерний – Рен», «Від Сяну до Прута», «Чорний ліс». Цікавою і хвилюючою є бувальщина «Олесь».

Твори Миколи Сеньківа є цінними і пізнавальними, особливо для молоді, оскіль­ки їх описує учасник подій. Вони є невигадами, і більші­сть імен достовірні.

«Нафтовик Борислава»

12 жовтня 1996р.

 

 

СВІТ ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Михайло Левицький... Хто не знає цього імені, скажімо, у селах Пукеничі, Лисятичі, в Стрию, у Львові і в Дрогобичі, в Києві, у Тернополі? Вчитель, викладач, журналіст, поет, художник, член двох творчих Спілок України – письменницької та художньої.

Свою життєву зорю М.Левицький вперше побачив на Стрийщині, формувався як особистість у Львові та Дрогобичі, розпочинав, здобуваючи вищу освіту, у Львівському університеті ім. І.Франка (факультет журналістики), закінчував українську філологію у Дрогобичі.

Михайло Левицький, знаю, оригінал у всьому: в творчості, поведінці, спів­бесіді і навіть, даруйте, в коханні… Видав сім книг: «Мамині перепілки», «Світ околиць», «Ранок» – пере­клади з М.Рубцова», «Я завжди був закоханий в дерева». «Вівторок», дві книжки дитячих замальовок. Мріє видрукувати рідною мовою вибране С. Єсєніна, добру половину віршів котрого талановито переклав. Мав декілька успішних художньо-мистецьких виставок, зокрема акварелей, які у його творчості переважають, а в Україні є чи не найпомітнішими.

За рівнем творчості – поетичної і художньої – своєрідний, національний і не завжди тихий, а щодо таланту, то, без сумніву, один з небагатьох в Україні поетів. Упевнений, читачі самі у цьому переконаються.

Знаємо ми ще Михайла Васильовича як політика і громадського діяча. Ні, не жахливих тоталітарно-кагебістських часів, а часів Української революції... Комуністичну владу люто ненавидів і валив, не дуже любить подекуди й теперішню владу – особливо ту, котра, на жаль, опинилася у бруд­них руках кар'єристів, кримінальників, перекинчи­ків, «перефарбованих» і п'ятої  колони…

Чи мав невідь-коли М.Левицький владу? Так, мав. Громадську і почесну. Він був одним із ініціаторів створення Тернопільської Крайової організації народ­ного Руху, її першим головою; був депутатом обласної Ради першого демократич­ного скликання; мав стати депутатом Українського парламенту, де, будучи переможцем у першому турі, у другому – добровіль­но зрікся на користь свого товариша.

Чому? Либонь, тому, що, раз втікши на півдня з власного весілля, не воліє більше з'їдати собі нерви у столичних політичних баталіях, а кожного ранку хоче бачити світло галицьких околиць, слухати рідний спів маминих перепілок і, починаючи з вівторка, тупцюватися біля мольберта у своїй мистецько-художній робітні.

            «Галицька зоря»

13 травня 1997р.

 

 

ПОРАДНИК ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ

«Життя і школа» – під такою назвою вийшло перше число часопису педагогічної інтелігенції Дрогобиччини. Шефом-редактором видання є дійсний член НТШ і УВАН в Америці, а також дійсний член Польського наукового інституту в Нью-Йорку та Білоруських інститутів у США й Канаді, професор Василь Луців. З-під пера В.Луціва вийшли такі розвідки: «Гетьман Іван Мазепа», «Церковні братства в Україні», «Творці нетлінної краси», інші праці.

Педагогічний журнал «Життя і школа», як зазначено в передньому слові, був заснований у Канаді в 1950-х роках, сьогоднішній поновлений часопис в Україні. Такий журнал конче потрібний вчителям, оскільки, як відомо, освіта та виховання – найважливіший фундамент зростання нації, формування її характеру та інтелектуальних устремлінь. Рензоване видання має п'ять рубрик: «Людина в суспільстві», «Творчий пошук» , «Індивідуум», «Випадок у школі», «Ракурс бачення». Звичайно, кількість рубрик згодом зростатиме. Авторами першого числа журналу є Петро Іванишин – «Національна інтелігенція», Наталка Ісак – «Диференція та індивідуалізація навчання», «Урок-гра з української мови у 5-му класі», «Тестові завдання з української мови», професор М.Борецький з Дрогобицького педінституту ім. Івана Франка – «Серед безміру праці», Тетяна Ємельянова – «Один момент з роботи шкільного психолога», Олег Баган – «Чому наші діти не знають історії?» У журналі подаються думки Піфагора, Сенеки, Д.Донцова, І.Нечуй-Левицького, Вовенарга, Ч.Діккенса, Г.Бона, С.Цвейга, Лесі Українки, Й.В. Гете, Махатма Ганді, Т.Карлайла, чиї поради досить важливі і повчальні.

До речі, згадані публікації досить фахово відредаговані Олегом Баганом та Лілією Гулевич.

Редакція журналу прагне згуртувати навколо видання педагогічну інтелігенцію з тим, щоб в умовах соціальних негараздів і матеріальних нестатків допомогти їй духовно, в аспекті фаховості, виражати ту ідею, заради якої варто жити і боротися в ім’я України. Тому кожен, хто не байдужий до цієї ідеї, до знань національного виховного процесу, може вважати себе співтворцем часопису. Усі думки, творчі здобутки будуть радо пропагуватися на сторінках часопису.

«Нафтовик Борислава»

27 червня 1997р.

 

 

«ЗГАДАТИ МАТЕРІ ІМ’Я»

Олександр Становський – не «чистий» поет. Він – інженер-металург, доктор технічних наук, автор кількох монографій, багатьох наукових статей.

«Згадати матері ім'я» – це третя поетична збірка О.Становського, уродженця Кіровограда, мешканця Одеси, чия наукова доля тісно переплелася із Галичиною.

«Учітеся, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає…».

Ці слова, мовлені Т.Г.Шевченком, Олександр Леонідович використав до передмови до своєї книжки. Переднє слово автора адресується, як він пише, «для тих, хто з різних причин позбавлений можливості спілкуватися мовою своїх батьків...» Далі науковець і поет доводить російськомовним українцям, що повернути собі мову своїх предків досить легко. Певен, його слова з передмови переконливі. Ось його аргументи. «Кажуть, якщо десь у далекому дитинстві їздив на велосипеді, то відновити це вміння у зрілому віці дуже просто, – сів та й поїхав!.. Так само із мовою, – якщо колись змалечку ви вперше пізнали її разом з колисковою піснею, а потім були на довгі роки у розлученні, то згадати її настільки ж легко, як згадати ім’я матері…».

Рядки автора книжки не тільки переконують, вони – докір тим, хто невідь-коли бодай раз зраджував абетці рідної мови. До речі, О.Становський в силу обставин на зросійщеній Кіровоградщині теж розмовляв мовою північного сусіда, а згодом, утвердившись як особистість, згадав своє національне коріння:

Я вибачаюсь в снах,

Чарівна, рідна мово,

За те, що наяву

Я зраджую тобі...

Тему рідного слова О.Становський розкриває у філософському вірші «Маленький паросток»:

Ніхто за нас

Не поклониться слову

І не знайде

Перлину у смітті...

Ніхто за нас

Не зрадить рідну мову.

Якщо ми самі

Не згубимо її.

Як справжній поет, патріот рідної землі, Олександр Становський переживає за долю України, за свій народ: «Тараса поховали, А потім ще сто тридцять років волі дожидали...» І ще: «Були сльози, були квіти. Не було «малого»: Не було лиш в Україні Власної держави...»

Автор поезії «По заповіту» розуміє, що мати волю, мати державу – це ще недостатньо. Треба, засукавши рукави, будувати її, аби «розквітла Україна, Так, як він (Т.Г.Шевченко. – А.Г.) пророчив, Щоб не соромно дивитися Було йому в очі...»

Своїми болями і тривогами митець ділиться із найменшими – дітьми. Він переживає за них, хоче, аби діти ніколи не покидали рідну Батьківщину, а жили в своїй, не чужій державі. «Залишайтеся: хай в драній одежині»:

Серед своїх ви будете багаті,

Ви не відчуєте себе,

як на крижині, –

Вас щиро привітають

в кожній хаті!

("Дітям")

Доля України домінує майже в кожному вірші. Бачачи важкий економічний стан, культурний та моральний занепад, автор книжки з гіркотою апелює до народу, особливо тих, хто наділений реальною владою:

…На могилі хрест не

ставлять,

Не шанують вже Христа.

Люди Божі, схаменіться,

Що ж ви, грішні,

наробили?

Покотились з глузду села,

Збожеволіли міста...

Автор книжки закликає нас бути пильними, аби ми, не дай Боже, «не загубили Україну ще гірше від москалів»:

Придивимось поближче

До тих, хто нами править,

До тих, кому залишимо

Синів ми та дочок...

О.Становський значне місце у збірці відводить проблемі мистецтва і митця. Наприклад, у вірші «Поет» автор твердить, що той є поетом, чиї «римовані кроки В майбутнє наведуть містки, Коли засмучена людина Десь там на березі ріки, Або матуся біля сина Прошепотять твої рядки». Творець всесвіту – Господь Бог теж чільне місце посідає у творчості митця.

Із Богом я лягаю спати.

Із Богом прокидаюсь знов,

Із Богом я піду за грати,

Якщо ті грати є любов!

(«Бог – це любов»)

У кожному вірші, любовно виписаному автором, присутній наш сучасник, його неспокійний дух, його щедра на добро душа. Однак це не схематичний носій доброчинності і порядності, носій гуманістичної ідеї, а жива особистість поета, зримий образ сучасності.

Значну увагу О.Становський приділив найсокровен-нішому – коханню. Цій темі автор книжки присвятив цілий цикл. «Суворий день прийде», «З білої книги», «Марійці», «Наснага», «Коханій», «Ренесанс», «У потязі», «Алмаз», «Що це», «Джерело», «Освідчені в коханні» – це зразки інтимної лірики, яка вчить бачити у навколишші не тільки відбиток власного «я», але й все, що зрослося з ним і нашим буттям. Інтимна лірика поета насичена найрізноманітнішими звуками та відлуннями життя. Типовий у цьому плані вірш «Алмаз»:

Ні, ти не жінка, –

діамант,

Міцніший від твердої

сталі.

Твоя душа і твій талант

Застигли в райдужнім

кришталі.

Авжеж, про жінку так міг сказати лише той, хто по-справжньому цінує дружбу, дорожить сім'єю, хто любить життя і людей. Пейзажі, вкраплені у вірші, озвучені громадянськими та побутовими мотивами. Поет вміло виводить філософські чи просто житейські сентенції з будь-якого явища буття, що бодай трохи діткнулося його душі. У цьому ми можемо пересвідчитися, прочитавши вірші «Циганка…», «Я ототожнюю себе», «Спадкоємець» та інших. Вдаються авторові вірші-мініатюри. Вони – прозорі, життєво обумовлені («Юрію Островершенку», «Що це?», «Я один…»).

Є в збірці поезії, які ідейно і тематично між собою тісно пов'язані. Це – «Суворий день прийде» та «Трансвестіт». Як чесна і гуманна людина, митець і вчений «придумав» собі Молитву – задля Бога і задля сина: «Суворий день прийде, і я піду до Бога. Все те, чим я живу, тобі я залишу...» – ось таке людське бажання автора.

А що залишить сину поет і батько? Він усім це красномовно пояснює:

Досить гнути на науку спину,

Дисертацій більше не

пишу!

Я повинен щось

залишить

сину?

Я йому всі вірші залишу!..

А це, либонь, найвище бажання людини, котра, «Згадавши Матері ім'я», прагне передати своїм нащадкам те, на що сам збагатився у цьому світі...

Своєю новою книжкою Олександр Становський вчить нас бачити і розуміти кожне окреме явище і життєвий випадок. Мабуть, через це рецензована книжка сподобається всім, хто поважає силу художнього слова, відчуває принаду поетичного рядка.

«Нафтовик Борислава»

27 серпня 1997р.

 

 

«ГІРКА ЧАША ВОЛІ»

Творчі особистості, як відомо, мають різні причини щодо входження в літературу. Для одних – це бажання прославитися, для других – прислужитися владі, для інших збагатитися матеріально. А ще для інших самовиразитися в слові і часі. Либонь, до останніх належить бориславець Микола Дум'як-Сеньків, автор трьох книг: «Сини», «Голос лісу з-за ґрат», «Гірка чаша волі».

Останню книгу, видану торік видавничою фірмою «Відродження» (м. Дрогобич), склали оповідання, повість, п'єси та поезії. «У його творах, як зазначено в анотації до книги, немає нічого вигаданого – лише правда з усіма чорно-сірими кольорами, правда, за яку гинули сини і дочки України, яка змушувала одних боротися, інших бути лакеями окупанта. Біль і гнів, страх і розпач, помста й покара, боротьба та чванливість, усе, що наповнює людське єство, існування, знайшли місце у його оповіданнях, повісті, п'єсах, віршах».

М.Сеньків, як літописець, засуджує найманця окупанта –коричневого і червоного, таврує земляків-пристосуванців, ганьбить українців-перевертнів, розвінчує комуно-більшовицький тоталітаризм та російський шовінізм, які відкинули Україну на багато десятиріч назад.

«Твори Миколи Сеньківа, – як слушно пише у передмові редактор Ірина Цельник, – викликають бунт, образу, ненависть. Бунт проти безпардонного окупанства, проти свавілля тодішніх маленьких начальників, яких виблювала жорстока війна... Образу за немічність і покору наших людей, які в більшості своїй підкорилися волі Москви, мов раби, гнули спину на вельмож, вчорашніх російських сірих чиновників. Українець працював, годував, підкорявся... і їхав під дулом автоматів у чорних поїздах на будови у чужий край».

Жанрова і творча амплітуда автора найрізноманітніша. Це й авторський вимисел, документалістика, публіцистика. Як у попередніх книгах, М.Сеньків вірний своїй мистецькій традиції – писати чесно, правдиво, безкомпромісно і цікаво.

Серед двадцяти двох прозових творів особливо вирізняються повість «На моїй Батьківщині», оповідання «Село в долині», «Дорогами зневаги», «Нагуєвичі», «Підвідділ куреня Рена», «А судді хто?», «Народ пам'ятає», «Повість про сина», «Галя» та інші. У них автор з великою любов'ю зображує нелегку долю галичанина, котрий в Україні був вигнанцем, невільником і рабом.

Книга розпочинається оповіданням «Село в долині». Це, по суті, історичний опис окупацій Галичини, зокрема німецькими та більшовицькими наїзниками. То був час, коли зневажений, заляканий селянин та міщанин не знали, що їх чекає сьогодні і що завтра. Усі українці, як завжди, на своїй рідній землі про політику та проблеми нації говорили пошепки.

«Через паркан перехилився сусід Василь:

– А що, маєш гостей? – глянув на Юстину.

– Останнім часом їх все більше буває.

– Відступають, – перебив розмову Дмитро:

– Так, скоро у нас будуть совіти.

– Ото радість велика! Яке їхало – таке здибало!».

У цьому діалозі історично точно подається часова та соціально-політична характеристика тих непевних перемін, які несли землям Західної України більшовики своєю «радістю розкутої праці», а точніше – неволею... За таких-от обставин будь розумний – дізнайся, котра із влад окупанта українцям прийнятливіша – німецька чи більшовицько-російська?! Так, як більшовики, стверджує М.Сеньків, ніхто з окупантів не утверджував свою ненависницьку людям владу.

Німці, звичайно, розстрілювали галичан, але тих, кого запідозрювали в несимпатії до себе. Вони, звісно, вивозили в Німеччину не тільки остарбайтерів (східних робітників. – А.Г.), але й гумус – верхній шар українських чорноземів. Росіяни, навпаки, ґрунт не вивозили, вони мільйонами вивозили українців з України – на новобудови своїх гігантоманічних п'ятирічок.  Вони нас мільйонами розстрілювали, мільйонам людей відбирали життя голодоморами, змушували бути гарматним м'ясом чужих нам воєн, перетворювали етнос української нації на аморфно-безлике національне утворення – совєтський народ...

Закінчується оповідання тим, що енкаведисти, замаскувавшись під бандерівців, замордували Степана – патріота і національного провідника. Власне, в оцьому оповіданні якнайповніше віддзеркалюється той час, в якому формувався характер автора книги. Він, як і багато його ровесників, виховувався під впливом української національної ідеї, котра кликала свідомих українців стати на прю з ворогом.

Проблемі незнищення нації, бойовому подвигу партизанів-повстанців, кривавому розгулу та беззаконню окупанта на наших, українських землях присвячені інші оповідання книги.

Серед прозових творів вирізняється повість «На моїй батьківщині», основна ідея якої – захист рідного краю від окупанта, як коричневого, так і червоного. Повість – це гірка правда про поневіряння українського люду в рідному краї. Жорсткість та цинізм окупанта, його сваволя і брехливість – основні риси характеру зайд, що ордою хлинули в міста і села Галичини. Хлинули як «рятівники» долі галичан Підкарпаття.

У цьому творі рельєфно змальовані негативні типи – зрадники свого народу. Це – Грицько та Карпо, які, обдурені більшовицькою пропагандою, допомагали більшовикам утверджувати кривавий режим. Та чи не найбільшим злом зрадників була співпраця з енкаведистами, завдавання «ударів» у спину українським повстанцям.

Трагічну долю української селянки зображено у п'єсі «Доля матері». Катерина, чиї три сини і дочка стали повстанцями, хоч гірко переживає за них, але гаряче схвалює їхній життєвий вибір: «Нехай загину в заметах Сибіру, – каже вона, – але я буду горда за вас!»

У п'єсі з великою любов'ю зображені персонажі повстанців – зокрема Зеленого та Звинного, котрі, як і її сини, чинять спротив більшовицькій навалі, перешкоджають окупаційній адміністрації вивозити людей до Сибіру, стають на заваді новій владі закладати колгоспи, знущатися над людьми. «Один день у міській раді» – друга п'єса, у якій автор гостро розвінчує чиновництво брежнєвської епохи. Брехня, чванливість, збагачення, цинізм, двоїстість характеру – це ті ознаки, що, мов корозія, роз'їдали тіло і душу служителів комуністичної доби.

В авторовій книжці вміщені також поезії та поема «Доля» – твори, які, без сумніву, вигідно доповнюють прозу Миколи Сеньківа.

І насамкінець хочу сказати таке: хто що б не казав, але попри певні недоліки книги – логічно-часові та стильові, Микола Дум'як-Сеньків, колись цькований і упосліджений, проте не знищений, здійснив гідний подиву подвиг. Бо своїм живописанням показав Україну, котра, мов той Фенікс, воскресала, здавалось би, з попелу, оживала на зло ворогам нашим, прагнучи волі і незалежності. Такою Україна була завжди, такою вона буде й надалі!

«Нафтовик Борислава»

28 січня 1998р.

 

 

КНИГА НАШОГО КРАЯНИНА

Торік у київському видавництві імені О.Теліги вийшла у світ книжка «Олена Теліга. Життя і творчість». Автор – наш краянин Богдан Червак. Колишній викладач Дрогобицького педінституту ім. Івана Франка, тепер –голова Секретаріату ОУН.

Літературознавча праця молодого дослідника – це розповідь про життя, поетичну і публіцистичну творчість, громадсько-політичну активність патріотки України Олени Теліги.

Користуючись літературознавчим та історичним матеріалом, Богдан Червак осмислив життя і творчість поетеси у контексті складної епохи 30-40-х років, коли, як відомо, Організація Українських Націоналістів була найвпливовішою суспільно-політичною силою в Україні. Власне, ОУН найповніше репрезентувала національно-визвольний рух, найбільше переймалася болями рідного народу. Про це, зокрема, йдеться у розділі «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя».

«Слово з висот героїчності» – другий розділ книги Богдана Червака, в якому розглядається поетичне обдарування української патріотки. «Творчий геній Олени Теліги», – зазначає автор книжки, – зростає у сузір'ї величних постатей (Є.Маланюка, О.Ольжича, Ю.Клена. – А.Г.), які сьогодні є визначними метрами поетичного слова, красою і гордістю української поезії». Відомий літературознавець із Мюнхена Юрій Бойко самобутній поетичний талант видатної українки характеризує так: «...Образ людини в її ліриці наскрізний, це образ самої поетки з усім комплексом її ліричних і все-таки в основі щільно об'єднаних почувань. Суцільність тематики її надзвичайна».

Має рацію і Богдан Червак, коли твердить, що «О.Теліга підносить ідеал України на висоту самопосвяти». Це видно хоча б з таких рядків:

Хоч людей довкола так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить,

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгостріше слово – Україна.

Цікаві літературознавчі міркування висловлює автор у підрозділах «До питання про романтизм Олени Теліги», «До питання про «класицизм» поезії», «До питання про «альбомність» поезії Олени Теліги». В усіх трьох випадках науковець усі «вузлики» надуманих концепцій розв'язує повністю, віддаючи Телізі видатне місце у літературі, яке вона справді заслужила. В книзі характеризується також проза майстра пера та її філософсько-естетичні твори. «Ідейно-світоглядні візії Олени Теліги, мовить автор книги, «матеріалізувалися» у конкретній естетиці її віршів».

Підсумовуючи свою літературознавчу працю, Богдан Червак підводить нас до природнього висновку, що «творчість Олени Теліги є яскравим прикладом ходіння по «лезу меча», балансування на «грані», яке є справжньою поезією, що залишає вагомий слід у духовному житті покоління й нації в цілому».

Рецензовану книгу досить вагомо доповнюють примітки автора, а також вибір поезій із книги О.Теліги «Душа на сторожі». Вірші «Поворот», «Сьогодні кожний крок...», «Літо», «Вірність», «Без назви», «Напередодні», «Життя», «Лист», «Сучасникам» та інші – це, так би мовити, ода вічності, гімн Україні і людині.

Певен, книжка Богдана Червака, який виборює своє місце в Українському парламенті, стане в пригоді усім, для кого Україна є рідним домом, надією на гідне людини життя.

«Нафтовик Борислава»

25 лютого 1998р.

 

 

АКОРДИ СЕРЦЯ

Книгозбірні поповнилися поетичною збіркою – «Акорди серця» (Київ, 1998р., 67 стор.). Її автор – наш краянин, Іван Кирилович Зінченко. Передмову до книжки написала голова Товариства «Просвіта» м.Світловодська Надія Мальцева. «І.К.Зінченко, – пише вона, – пройшов крізь голодомор – 33, пекло війни, полон, а потім крізь тортури сталінських таборів смерті. Та не скам'яніла його душа, ні, бо на своїй хресній дорозі він написав повість «Смарагд», віршований роман «Волі брат» (про гетьмана П.Сагайдачного), 15 поем та безліч віршів, на основі яких композитори України створили понад 20 пісень, і серед них «Журавка», яка визнана найкращою піснею 1982 року...»

Укладена збірка із двох частин «На розхристаних вітрах» і «На струнах бандур». Вірші першого розділу патріотичні, добре зладжені, позначені філософічністю та історизмом. «Україно, вставай!», що є програмним у книзі, – це палкий заклик до єднання заради національної ідеї, ретроспекція в минуле, оптимістичний погляд в сучасне, підсилює тему змагань за Україну, за її волю.

Да святиться нащадкам

дорога -

Б’є  у дзвони  щодня

небокрай.

Повернися ж обличчям

до Бога…

Ти вставай, Україно,

вставай!

Слова пісні «Не вмре Україна, не вмре!» співзвучні словам національного славня Павла Чубинського, покладених на музику Михайлом Вербицьким.

Славетні імена, історичні місця, вікопомні події, згадані автором, дорогі кожному українцеві і тим, для кого українська земля стала отчим домом:

Де орди губили копита –

Стоїть серед степу курган,

Там кров вікопомно

пролито

За Волю в холодний

туман...

Посаджено Богом калину

Отам, де Чернеча гора,

Щоб серце й душа України

Не вмерли на кручах

Дніпра…

Значною духовною силою наснажені вірші-пісні «Не зрікаймось мови предків», «Заіржали карі коні», «Не помре Україна в неволі», «За ворота мати проводжала», «Поклонися, доле», «Мамо, візьміть на крило», «Мамина калина". В них, наче в люстерку, відбилися багатогранне світобачення поета, палка любов до рідної землі, тривога за долю України. Перед нами постає давній і нинішній час – з його проблемами і турботами, радощами й болями. Усі загальнолюдські цінності, втілені автором у конкретні образи, зігріті теплом поетового серця. Все, побачене й почуте, Іван Зінченко, заново переосмисливши, передає звичайними деталями, з яких виростає цільна поезія – із стрункою архітектонікою побудови, із символічною образністю.

Україно, рідна Мати,

де твої сини?

В Дикім полі всі за волю

полягли вони.

Тему героїзму розробляє І.Зінченко також у поезіях «Апостол Правди», «Пошли нам, Боже, мудрих кобзарів», «Моє слово – апостол», «Яничарам», «Голодомор», «Тополине», «Мамо, сива мамо...», «Не рубай над озером тополю», «Моя душа», «Дивоземле моя» та інші. Ці вірші позначені м'яким ліризмом, проникливим відчуттям реальності, минулим і сучасним. У них відчутна природна плинність неквапливої оповіді ліричного героя, емоційність викладу.

Дві поезії цього розділу особливо хвилюють. Це – «Розведу чорні грози руками» та «Озовися гомоном калин», присвячені дружині Марії.

Другий розділ, як і перший, складають, передусім, вірші пісенного плану: «Прилітай, мій сину...», «Журавка», «Ти – молитва небес», «Удовиця», «Ой носила відерцем», «Ой ганьба...», «Гей, Одарко, гей, шинкарко!», інші. Пісня «Журавка» давно в репертуарі українських і зарубіжних мистецьких колективів. Проста за формою, народна за змістом, милозвучна словами, вона полюбилася дорослим і молоді. Останні два рядки чотирьох строф «Журавки» справді народні і милозвучні: «П’є без дна. П'є журавка воду, воду п'є одна... П'є журавка воду, в косах сивина... П'є журавка воду, воду п'є одна...».

Часто-густо поету крізь призму своїх спогадів та роздумів над пережитим і перебутим вдається побачити те, що становить суть нашої доби: звитяги боротьби, встановлення державності, переосмислення загальнолюдських цінностей, право клятви на вірність Батьківщині. Власне, у цьому проявляється авторова увага щодо узагальнень, широкого погляду на речі та явища нашого буття. Промовистими щодо цього є вірші «Біле крило», «Дві тополі», «Засвіти мені зорею», «Чорноока зоря», «Не будіть нас, громи», «Ой чого ти, вербо», «Льон зацвів», «Бойківчанка», «Ти для мене зоря» та інші.

Так, Іван Зінченко у свої довгі 82 роки окрилений: йому вдалося таки видати свою першу книжку. Сподіваємося, видасть і другу, і третю… Бо «поезія його, – як зазначається у передмові, – оголеним серцем торкається до ран України, до її історії, її тривог і надій, до радощів і болю народу...»

«Нафтовик Борислава»

12 серпня 1998р.

 

 

«ЧОРНА КНИГА УКРАЇНИ»

Така назва збірника документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе, приказок, прислів’їв, анекдотів, сміховинок. Книгу видав Видавничий центр «Просвіта» (Київ, 1998р.). Архівні документи підготував доктор історичних наук В.І.Сергійчук, окремі матеріали – С.І.Гречанюк, Г.П.Куценко, Ю.І.Цекова.

«Тоталітарна система, – зазначується   в  книзі,  – тягнеться за нами, як кайдани, яких ми ще остаточно не позбулись, а тільки перепиляли ланцюги. Злюмпенізований народ (це не вина його, а біда!) більше пам'ята ковбасу по 2,10, як голодомор чи сталінщину. Варто врятувати свідомість народу спільними зусиллями інтелектуалів-політиків, економістів, бізнесменів, інтелігенції, тому Демократична партія України звернулася через пресу до наших громадян, аби вони самі написали «Чорну книгу України» – про те, як тоталітарна система пройшлася по їхніх долях, долях  їхніх  родин   XX століття».

Таку унікальну книгу написав народ України. Крім того, у ній використано фрагменти з інших книг, зокрема, – «Забуттю не підлягає (Херсон, 1994р.), «Вінниця: злочини без кари» (Київ, 1994р), «Оаза-гора» (Львів, 1994р.), «Репресоване краєзнавство» (Київ, 1991р.), «Колективізація і голод на Україні» (Київ, 1993р.). Використано також журнали та газети: «Розбудова держави», «Зона», «Військо України», «Сучасність», «Літературна Україна», «Независимость», «Культура і життя», «Вісті з України».

Відомий письменник, голова Демократичної партії України Володимир Яворівський написав передову статтю – «Пам'ять зі сльози та крові». «Нас хотіли знищити фізично і духовно, – пише керівник партії, – нас врятувало те, що нас – багато. Нікого так не боялася імперія, як українця. А найбільше – кореневого українського селянина та українського інтелігента – це були головні опори нації. Через те репресована оптика була наведена, передусім, на них, на Україну».

На жаль, зазначає автор передмови, ми, мабуть, забули кривавий жах, концтабори, неоплачувану колгоспівську примусівку, тюрми за три підібрані вже кошені колоски, податок на кожне дерево й курку, безкінченні черги, таємні спецрозподільники для «своїх» – так от про все це одразу самі творці та ревні виконавці цієї системи забули й першими накинулися атакувати перші спроби жити інакше: мати і свободу слова, і свободу совісті, і політику, а найголовніше –  економічну свободу...

«Заговорив народ» – так можна означити жанр «Чорної книги». Після передмови подається дуже важлива історична хроніка – «Розтерзане століття України» – перелік злочинів комуністичного режиму в Україні від розв’язання громадянської війни 1917 року до організації ГКЧП 19 серпня 1991 року; «Як нищили українську націю» – факти і документи денаціоналізації української людності (від указу Петра І 1720 року – про заборону друкувати будь-яку книгу,  розв’язання громадянської війни в Україні в 1917 році, – до ганебного документу   1958-го року «Положення про вивчення другої мови «за бажанням» учнів і батьків». Є тут згадка і про відчайдушний бій патріотів-крутян з більшовицькою Росією.

У книзі подаються секретні документи  про руйнацію України, підписані московськими, харківськими та київськими більшовицькими зверхниками – Лєніним, Сталіним, Мануїльським, Яковлєвим, Хрущовим, Косіором, Бурмистренком, Гречухою, Постишевим, Балицьким, Кагановичем. Основні розділи книги – це голокости 1920-24-х, 1930-33-х, 1946-48-х років, масові розстріли та виселення до Сибіру у сорокові і п'ятдесяті роки, про Чорнобиль та інші екологічні рани, завдані Україні.

Листи, спогади людей, які пережили комуністичні концтабори, спецпоселення, колективізацію та голодомори, правдиві свідчення про жахливу більшовицьку епоху, якою по-варварськи нищено українську націю. Лише три голодомори забрали від нас понад десять мільйонів співгромадян, не кажучи вже про масові розстріли та виселення українців у сибірські мерзлоти. То була страшна Голгофа для України. Для прикладу, наведемо декілька витягів із страшних свідчень, зафіксованих у книзі. "У 1941 році в тяжких муках загинув брат моєї дружини лише за те, що в нього було знайдено національну літературу» (Микола Амбрам'юк, с. Товмачик, Коломийського району), «Найкращі сини і дочки України від КГБ погинули – у тюрмах і таборах замордовані, у боях убиті, у вогні спалені... Маму заарештували, я, тринадцятирічний, пішов межи людей – голий і босий...» (Василь Кибич, с.Княже, Івано-Франківської області), «Нашу маму – Салабай Ганну Прокопівну – вивезли до Сибіру з шістьма малолітніми дітьми. Найстаршому було 14-ть років, найменшому – один рочок. На смерть везли... І двоє моїх братиків од голоду і холоду померли. Комуністична партія все робила, щоби український народ знищити» (Володимир Салабай, м.Червоноград).

Таких документів у книзі наведено безліч. Проте наведемо ще два, що стосуються безпосередньо нашого краю. Теодозія Соляник повідомляє, що «22 червня під тиском німецької армії почався відступ більшовиків. 24 червня 1941 року завантажили арештованих людей у машини і з Підбужа виїхали у напрямку до Дрогобича. Мети ніхто не знав, бо слідства не було. У полі між с.Уріж і Нагуєвичами більшовики розстріляли 14-ть чоловік. Серед загиблих були: Соляник В.К. (мій чоловік), Андрій Юринець – директор Підбузької середньої школи (до речі, дід журналіста часопису «Нафтовик Борислава» Ігоря Юринця. – А.Г.), К.Камінський пенсіонер, колишній директор школи с. Підбужа, М.Дрогобицький – директор Нагуєвицької СШ, С.Дум'як-Хруник та інші мешканці Нагуєвичів... У 1941 році арештували С.Дуба в с. Опака, і, не довівши до тюрми НКВС у Підбужі, по дорозі розстріляли. Це був мій батько...»

Ось лише одна із «Справок по выселению семей участников банд УПА и движению дел на эти семьи, вычисленных до решения Особового Совещания по их делах (по состоянию на 15 мая 1947года)»: лише з Дрогобицької області, до якої, до речі, входив і Борислав, було виселено українських «бандитів» УПА за період 1944-1946 роки 5272 сім'ї. Таких документів у книзі є безліч. Про масові розстріли галичан, а також про методи колгоспівського закріпачення українських селян.

«Чорна книга України» – це страшний документ XX століття, який, без сумніву, дає повне право притягти комуністичну партію колишнього союзу та їхніх спадкоємців до другого Нюрнберзького процесу. Якщо це зможемо зробити, то буде краще для українського народу.

Залишається лише пошкодувати, що «Чорна книга України» вийшла як на Україну малим тиражем, через що вона не може потрапити в руки багатьом читачам.

«Нафтовик Борислава»

11 грудня 1998р.

 

 

СТЕЖКИ-ДОРОГИ ІВАНА ГНАТЮКА

Досі український читач знав бориславця Івана Гнатюка як талановитого поета. Нині митець перед своїми шанувальниками постає в новій іпостасі – як прозаїк. Завжди чесний, правдивий, безкомпромісний, а коли треба – й суворий. У творчості. Таким І.Гнатюк був і в побуті – у школі, серед студентства, на Колимі і в роботі. До нього завжди горнулися люди. Свої і чужі. За добрим словом, порадою і просто так – погомоніти... Часом, бувало, зозла вибухав, як вулкан, проте зразу ж гасив себе, бо нікому не бажав зла.

Власне таким постає І.Гнатюк у своїй новій книзі – «Стежки-дороги», виданій торік (1998 рік. – А.Г.) Дрогобицькою видавничою фірмою «Відродження». Спогади, як і багато його поезій, біографічного плану. Головний персонаж твору – сам Іван Федорович. Зі своїми радощами і тривогами, гнівом і болями. За свою долю, долю людей, України і всього світу. Однак вартісність спогадів не в їхній біографічності, а, мабуть, у тім, що митець правдиво і точно відобразив ту складну і суперечливу історичну епоху, позначену жорстоким комуно-російським тоталітаризмом, суцільним безбожництвом, національним та соціальним безправ’ям. Крізь призму свого власного життя, почутого, баченого і пережитого, автор, проте, їдко розвінчує пороки комуно-московської антилюдської моралі, змальовує яскраві типи своїх сучасників, глибоко індивідуалізовані портрети своїх побратимів по боротьбі і неволі.

Коротка анотація до книги дає повний зміст спогадів Івана Гнатюка – учасника національно-визвольних змагань сорокових років, довголітнього в’язня сталінських тюрем і спецтаборів, цькованого і переслідуваного в часи брежнєвського застою та його русифікаторської політики. У книзі художніми засобами правдиво розповідається про важку долю й незламну вдачу І.Гнатюка й тієї історичної епохи, в якій йому було призначено жити і боротися... «Господи, допоможи мені перейти у споминах ті самі стежки й дороги, які перейшов я в житті, гнаний вітрами часу і зогріваний світлом рідного сонця; дай силу ще раз пережити їх серцем і словом. Нехай те прохання стане моєю молитвою і допоможе мені сповнити мій давній задум та настирливі прохання моїх рідних і друзів»... Такими словами розпочинає Іван Гнатюк першу частину своєї книги.

Безпросвітне дитинство, голод, холод, облави і масові розстріли, непомірні податки, насильницька колективізація, масові висилки до Сибіру – все те відчув він, автор книги, на собі, ще будучи хлопчаком. Звичайно, його село Дзвиняча не було винятком. Як скрізь, воно було обпалене не одною війною, скроплене невинною кров’ю рідних і близьких йому людей, сповнене лютою ненавистю до окупанта, нестримним бажанням протесту і помсти. Живучи ще в селі і пізніше, Іван Гнатюк ніколи не зраджував своїх поглядів, не йшов на компроміси зі своєю совістю. Либонь, через це його, студента-педагога, заарештовують і відправляють у далекі сибірські мерзлоти.

Позаяк, надмірна сила волі, нестримне почуття обов'язку перед собою, Богом і Україною зміцнюють і до того сильний характер Івана Гнатюка. Він, політкаторжанин, не може миритися з антилюдськими порядками, що їх завели московські совєти на рідних землях і чужині. Навіть тяжка хвороба, яку нелегко переносив І.Гнатюк, не могла пригасити його розуміння порядності й гуманізму. Ні гражданє-начальники, ні «суки», ні карцери, ані тортури не могли зламати великого українця. Там, у Гулазі, він познайомився із дівчиною-патріоткою із Борислава Галиною Капустяк, що вже була звільнена із Берлагу. Вона і тільки вона стала хлопцеві з Тернопілля вірною дружиною, а згодом і матір"ю двох їхніх дітей – Володимира та Люби. Власне через неї доля закинула письменника до Бойківського підгір’я.

Однак життя Івана Федоровича і після звільнення було безрадісним і сумним. Важка хвороба, постійні нестатки, наруга, цькування зі сторони влади і нишпорок-кагебістів – все те ще більше неволило вільний дух безправного громадянина «збільшовиченого» Борислава. Тримала на силі поезія – глибоко народна, філософська, інтелектуальна; поезія болю, правди і боротьби. І то не дивно, адже поет свою власну особу розумів, як частку того народу, серед якого він жив, як частку природи, з якою весь час спілкувався. Вся його творчість була невід'ємною ланкою людського буття, його безрадісного існування. Природній бунт, що вибухав у душі поета, поглиблював конфлікт митця з жорстокою дійсністю, через що І.Гнатюк мав немало неприємностей.

Значне місце у книзі відведено також і письменницькому середовищу, зокрема тим, що вийшли з народних низів і які вірно їм служать, для яких правда творчості дорожча від особистого благополуччя. Це, по суті, основне кредо автора спогадів, що випливає від прочитання книги.

Правда, подекуди автор з неприхованою іронією говорить про своїх побратимів по перу, котрі не здатні були щось гідне робити, окрім продавати себе...

Ціла галерея образів – друзів дитинства, концтаборів, письменників-спілчан, державних мужів – природно вплітаються у канву твору. Нічого не замовчуючи, І.Гнатюк чесно і правдиво називає речі своїми іменами, в житті відводить їм те, що собі заслужили. З особливою любов’ю описує він свою дружбу з колишнім священнослужителем Космацької парафії, а згодом Патріархом Української православної церкви Київського патріархату Володимиром (в миру Василем Романюком).

Не обійшов увагою письменник і теперішніх соціально-політичних процесів, які, не на користь народу, протікають в Україні. Він, українець і патріот, по-справжньому переживає за долю рідного краю, за свій народ, з гущі якого вийшов.

Щоразу на мовчазному цвинтарі, де покоїться мати поета, І. Гнатюк молиться за Неї, за Україну:

Як страсна ніч, –

ця тиша безгомінна.

Лише хрести й могили

навкруги.

Була у мене мати

й Україна

Дві іпостасі болю і снаги.

Вони в мені зійшлися,

як рамена

Хреста,  – тепер же матері

нема, –

На тім хресті залишилась

у мене

Лиш Україна – страдниця

німа…

Так, іменем Бога розпочинав свою гірку сповідь Іван Федорович Гнатюк, іменем Господа Бога книгу і закінчує. А втім, інакше й бути не могло. Бо тільки Мати, Бог і Україна його, письменника, явили світові – порядну людину, сильну особистість, талановитого співця рідного краю.

«Нафтовик Борислава»

12 лютого 1999р.

 

 

СОНЦЕ І ТІНІ ПОЕЗІЙ РОМАНА ПАСТУХА

Талант журналіста Романа Пастуха вельми багатогранний: він і публіцист, і краєзнавець, і фольклорист, і народознавець, і етнограф, і прозаїк, а отже, й автор багатьох оригінальних книг.

В останній рік другого тисячоліття він постав перед читачем нової гранню свого обдарування – як поет, видавши книжку «Сонце і тіні» (Видавнича фірма «Відродження», м.Дрогобич, 2000р., 172 стор.).

Тепле слово про нього сказав член Національної спілки письменників України Михайло Левицький. Автор передової зазначає, що «спектр його (Р.Пастуха. – А.Г.) поетичної творчості розмаїтий: політичні декларації, філософські роздуми, звеличення отчого краю, глибокі медитації. Про те чи не найбільш виразними є політичні вірші – актуальні, наступальні, наскрізь патріотичні». М.Левицький наводить кілька яскравих прикладів. Ось вони:

Коли ти внук чи внучка

українців,

Не забувай стежок до їх

могил,

Бо пращури для тебе від

чужинців

Оборонили рідний

небосхил.

(«Заповіт українцям»)

Або:

Чи в тебе година тривожна.

Чи радістю серце цвіте,

Миритися з рабством не

можна

Ніколи, ніяк і ніде!

(«Воля»)

Справді, нова книжка Р.Пастуха цікава. Вона складається із семи розділів: «Вихід України», «Знамена слави», «Чаша життя», «Почуття невипитого цвіт», «Земний рай», «Типи, типки і антипки», «Епіграми».

Розпочинається книга «Молитвою» – віршем значної духовно-патріотичної сили:

Україно, як матір, єдина,

Чайко у небі з підбитим

крилом!

Твердь земна хай того

поглине,

Хто до тебе приходить зі

злом.

На розпуттях всесвітньої

долі

Ти стогнала між двох

половин –

Рабства дикого й вільної

волі,

Мов за всіх нас розіпнутий

Син...

...В час тривожний і

в радісну днину

Я тобі, наче Богу, молюсь,

А душею до Нього полину –

Тлінним тілом з тобою

Зіллюсь.

Глибоким патріотизмом сповнені слова поезії «Слід», у якій автор зображує «сонця» і «тіні» України – її справжніх героїв та лжепророків:

Маю в серці страдницьку

Вкраїну –

І стару,  в  рубцях  від канчуків,

І нову, мов пісню солов’їну,

У вінку зі слави козаків.

Різні були в неї патріоти:

Хтось пролив за неї в битвах

кров,

А хтось інший, виждавши

нагоди,

Її тіло різав і колов...

У цьому розділі знаменним є й вірш «Заповіт українцям». Це, може, найпатріотичніша річ, яку можна було десь прочитати в останні 5-6 років. Звертаючись до українця та українки, синів, доньок та онуків, автор просить «не пошкодувати для України ні сили, ні любові, аби зійти їй до верховіть».

«Воля» – вірш, присвячений нашому видатному краянину, поету, лауреату Шевченківської премії Іванові Гнатюку. За патріотизмом, глибиною філософських узагальнень, дзвінкістю строф, поетичним синтаксисом він співзвучний із поезіями І.Гнатюка.

У віршах інтимного плану відчувається справжня ніжність почуттів, чистота любові. Дозволю собі процитувати один вірш, можливо, написаний у дні авторової юності.

О, як зустрічей маки червоні

В серці шалом кохання

зійдуть!

Дві гарячі – долоня в долоні,

Почуттів молода каламуть.

Тихо падають зорі, як мрії,

Потривоживши сонну росу,

І в черемсі, що ген лебедіє,

Я твою одкриваю красу.

Облетять пелюстками

розлуки,

Розцвітуть поцілунків вогні,

І весільних вогнів перегуки

Подарують кохану мені…

Як бачимо, динамічність, емоційна наснаженість вірша вказує на щирість авторового почуття, пропагують вірність в коханні, зачаровують можливостями молодих літ. Треба зазначити, що Р.Пастухові властиве активне утвердження ідеалів нашого народу, обстоювання їх перед лицем байдужого споглядання, тупої пихатості, нерозумного чванства і невиправданого самолюбства.

Досить прочитати такі вірші, як «Герой», «Вічний герць», «Совість», «Вето», «Завойовникові», «Запрошення на суд», «Величальна урядові», «Змінюй владу», аби відчути масштабність поетичного узагальнення, де вістря сатири автора спрямоване на розвінчування політичного невігластва, національної зради, а також висміювання вад окремих людей. У цьому плані особливо прикметний розділ «Типи, типки і антипки», зокрема такі вірші, як «Друг», «Прозріння», «Голі королі», «Будівничий», «Патріотичні збори», «Лакей», «Політикан» та інші.

Ліричний герой автора – людина з тонким відчуттям реальності, з чистою вірою у велике майбутнє нашого народу та вірою у розквіт національної культури.

Майже всі вірші циклу «Чаша життя» присвячені нашій духовності – церкві («Різдво», «Великдень», «Дорога з церкви»), освіті («Рідна школа»), національним традиціям («Вечорниці»). Цікавими з цього розділу є вірші «Дитинство», «Життя», «Елегія», «Три дари» та «Журба».

Багато поезій Р.Пастуха можуть бути піснями милозвучними, патріотичними, довгоживучими. Приміром, «Пісня про козаків». Є в ній гірке минуле, історична перспектива, народно-пісенна ліричність. У цьому можемо переконатися із наведених тут лише двох строф:

Білий кінь, сідло червоне.

Поза хату – шлях.

Гей ішли у бій загони

На семи вітрах!

Козаченьків у стременах –

Матінко моя!

На малинових знаменах –

Воленьки ім'я.

Завершується збірка одинадцятьма епіграмами, реальні особи яких легко себе впізнають, особливо ті, для котрих власне життя – витівки хамелеона, зрадництва, вислужництва, просування по службовій драбині, любителів державного «корита». Наводимо три епіграми, найбільш типових і, може, найдошкульніших.

Коритник

В політику попер, як миша

несита,

Щоб вилізти на керівну

драбину

І з неї притягнути до корита

Державного усю свою

родину.

Зануда

Постійно наріка, що чується

Сізіфом

Навпіл з Атлантом од

важкого труду.

Одні ці скарги називають

міфом,

А інші в ньому пізнають

зануду.

Хамелеон

Обличчям – Ганнібал, на

зріст – Наполеон,

Устами – Демосфен, душею

– одаліска,

В політиці – бридкий

хамелеон,

На службі – між тупих

уламків тріска.

Так, творчий набуток Романа Пастуха поповнився новим виданням – поетичним. І це добре! Тепер ми, читачі, матимемо нагоду радіти кожній появі авторової книги – талановитої, чесної, патріотичної. То ж побажаймо журналісту і письменнику, аби «сонця» його поезій утверджували добро, а «тіні» розвінчували зло, яке ще, на жаль, до нас, як реп'ях, чіпляється...

«Нафтовик Борислава»

20 січня 2001р.

 

 

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Прадавнє село Волоща, як історико-географічна та етнографічна одиниця – частина України, а як точніше – Галичини. Як кожен населений пункт – місто, село, хутір, Волоща має свою давню історію розвитку, матеріальну та духовну культуру, побут, певні світоглядні та християнські традиції. Землі села формують єдиний етнографічний простір України, одну-єдину спільність – український народ.

Так уже склалося, що моє село, як і вся Україна, упродовж багатьох століть входило до складу чужих держав – Польщі, Австро-Угорщини, Росії. Як скрізь, над волощанцями чинився геноцид, етноцид, спольщення та зросійщення. Правда, село – не місто, воно менше піддавалося денаціоналізації. Їх, волощан, знищували фізично, духовно, позбавляли власних домівок, розсівали серед чужого етносу, піддавали мовнокультурній асиміляції. Особливо жорстокими щодо цього були Річ Посполита та Росія – царська та більшовицька.

Вивчення етнографічних та історико-географічних особливостей наших земель, як правило, не велося. Краєзнавчих праць з питань села, по суті, нема, окрім хіба що деяких скупих відомостей в енциклопеди­чних словниках та окремих довідниках, у яких знаходимо дуже не­значні дані про історико-етнографічний характер села, господарську діяльність, народне мистецтво, духовну та матеріальну культуру.

Чимало документів періоду панування Польщі та Австро-Угорщини, з яких можна б було почерпнути певні історичні відомості про Волощу були недоступні не те що читацькому загалу, але й науковцям – історикам, фольклористам та краєзнавцям. А ті документи, з яких згодом окупаційними властями був знятий гриф секретності, мертвим вантажем лежали в архівах... У відділенні каталогів Львівського державного історичного архіву мною виявлено тридцять реєстрів оригінальних документів про Волощу. Уся складність їх в тім, що більшість з них писані від руки, латинкою, старонімецькою (ґотикою), польською мовами, прочитання яких вимагає довготривалого часу та значних коштів.

Окремі публікації що невідь-коли з’являлися у місцевій пресі суціль не вирішують краєзнавчої проблеми села, тим більше часів більшовицького лихоліття... Можливо, праця, започаткована мною, спонукає інших дослідників глибше пізнати минуле етнографічної землі, якою є Волоща, зацікавить їх побут селян, традиції та їхнє віковічне прагнення волі і незалежності.

Звичайно, було би незле, якби подібні краєзнавчі праці з’явилися про усі села нашої Батьківщини. Вони, звісно, були б неоціненним ска­рбом з історії виникнення і розвитку унікального слов'янського етно­су, яким є український народ, зокрема галичани. Правда, такі праці подекуди вже є: Богдан Пасічник – «Віжомля», Іван Волчко-Кульчииький – «Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів», Роман Пастух –«Уголна – моє село», Василь Лаба – «Історія села Дроговиж», «Істо­рія села Баківці», Зіновій Ярмолюк – «Історія села Соловичі», о.Олекса Копистинський – «Село на семи горбах», Ганна Гром «Нагусвичі – батьківщина Івана Франка» та ін. Однак їх ще надто мало, аби цілі­сно охопити історико-географічні процеси розвитку нашої держави, сумлінного поцінування фактологічного матеріалу, дати об’єктивну наукову та пізнавальну оцінку самобутньої української людності.

На жаль, нині молодь Волощі мало що знає про справжню істо­рію рідного краю. Багато чого не відає про це й середнє, себто моє, покоління. Не багато відомостей знають про давньоминулі часи і ме­шканці навколишніх сіл. До того ж, з кожним відходом старших лю­дей в інший світ у селі забуваються історичні події і факти, які впо­довж століть мали тут місце.

Все це, власне, і спонукало мене, чиє родове дерево зросло у Волощі, задокументувати на письмі все те, що знаю, чув, записав і прочи­тав про рідне село, яке дало мені щастя тут народитися, жити і працювати для України, для свого народу.

Сподіваюся, книга буде корисною жителям Волощі, краєзнавцям, історикам, фольклористам, народознавцям, усім, хто цікавиться да­вньою історією нашого благословенного краю. Вона, без сумніву, змо­же послужити певним імпульсом до написання більш повної історії Волощі, історико-етнографічних нарисів інших сіл, яких так багато на Дрогобиччині. Певен, що моя скромна праця поверне старшому та середньому поколінню людей радість прожитих років, а молодим моїм краянам – теперішнім і майбутнім – додасть почуття високої гордо­сті за своїх предків, отчий край, зокрема село Волощу...

Із книжки

«Волоща – отча земля»

 («Відродження», Дрогобич,

2001р. – 456с.)

 

 

ДУМКИ ДУШЕВНИХ сховищ

Бути раптовим приходьком у чиїсь робітні, а ще ритися, мов у старій скрині, в несвоїх творах - не завжди вдячна справа. Особливо тоді, коли людину давно знаєш, з ким часто зустрічаєшся. Втім, і мовчати не можна, коли бачиш, як твій знайомий Богдан Башак весь час у пошуках і творчому зростанні.

Так з Б.Башаком наші дороги давно переплелися - десь у шістдесяті роки минулого століття. Молодий, енергійний, іноді трохи запальний, він, хто його знав, дивував завзяттям, не завжди «рівною» поведінкою, а ще неординарним мисленням. Будучи романтиком, часто закохувався... Мабуть через це і вірші писав. Трохи для себе, а трохи для альбомів своїх коханих.

Майбутній поет у душі страху ніколи не мав, бо, либонь, розумів, що страхопуд ніколи не може стати чиїмсь соратником під час звитяг у досягненні волі. Як знав і те, що істину ніколи не можна ні вигадати, ні купити, ані заборонити. Тому в собі поєднав дві взаємообумовлені риси характеру - борця і творця.

Башака - борця проти комуно-московського режиму наприкінці вісімдеся­тих років дрогобичани ще пам'ятають. Як тур, кидався у вир політичних подій, короткими, але влучними словами, розвінчував злочинний тоталітарний режим, хвилював людські серця, закликав боротися за Українську державу - вільну со­борну і незалежну. До того ж, ніколи, як інші, здалеку тротуарами за жовто-блакитними прапорами не плівся, а з національним стягом у руках завше був у перших рядах - вільно і незалежно! Правда, за це він, як член Української Гельсінської Спілки, поборник українського національного відродження, мав чимало неприємностей - від комуністичної місцевої влади та стражів із бастіону «желєзного Фелікса», а також від «друзів народу» (були й такі!), котрі його нераз продавшш.

Було Б.Башаку тоді важко - на мітингах, які часто сам організовував, у колі сім'ї, а то й просто на вулиці. Але він не здавався, до обраної мети йшов достойно і чесно, на повен зріст! Башак-поет (він ним є!), може, як ніхто інший, вдало поєднав у собі два благородні начала: боротьбу за Україну та її розбудову.

Колишній борець за Незалежну Україну, Б.Башак нині, на жаль, безробітний, позбавлений будь-яких засобів для існування, не зі своєї вини не може поділитися набутим державотворчим досвідом. Як-не-як, а колись він був депутатом першого демократичного скликання Дрогобицької міської ради.

Нині славний дрогобичанин обрав собі інщий шлях боротьби - гостре перо, яке, як колись прапор, мужньо тримає в руках. Він - автор трьох поетичних книжок: «А над усе любов», «Апостол», «Альтруїзм», усі підготовлені видавничою фірмою «Відродження» і видруковані у поліграфічній фірмі «Коло». Проте зупинюся на одній із них – на «Апостолі». Не тому, що ця книга, може, найбільш визначальна, а тому, що в ній - весь характер автора, його тривоги і біль за рідний народ, палка любов до воскреслої України.

Анотація до книги коротка - як стежка додому: «Пропонована збірка Богдана Башака свідчить про те, як пристрасно б'ється жагуче серце поета, співця рідної землі, відданого і мужнього патріота України... Автор не обминає гострих проблем сучасності, підносить голос протесту проти свавілля і зрадників України». Сказано - як відрубано: ні додати, ні відняти...

У поезії «Апостол», що є програмною у книзі, автор просить Спасителя благословити все, що дороге серцю кожного українця:

Благослови мою родину.

Благослови мою сім'ю,

Благослови святу калину,

Благослови, благослови.

Благослови мою Вкраїну,

Коли ні світла, ні зорі.

Благослови, Небесний Сину,

Благослови, благослови...

Поета все хвилює: чужий біль, кривда, брехня, несправедливість та фальш, І то не дивно, адже він, котрий пережив у житті немало драматичних ситуацій, як ніхто інший, розуміється на проблемах нашої держави та бідах свого народу. Автор збірки вдало поєднує типові риси свого покоління із рисами теперіш­нього, досягаючи цим глибокого символічного узагальнення:

Ми вірим друзям і коханим.

Вірність у святість нас несе.

Ми вірим всім, та віра в Бога -

Є найсвятіша над усе!

(«Правда віри»)

Анатомія зради й брехні, якими, на жаль, ще позначене наше сьогодення, непокоїть чутливу до правди душу поета:

Політична параноя -

Компартійна квота.

Депутатська партитура -

Гра по чужих нотах...

(«Блюзнірство»)

Болять автору книги й міжконфесійні чвари, зокрема ті, що провокують служителі православної церкви московського патріархату:

Ідуть у рясах шовіністи

На Україну неспроста...

Тут релігійні терористи -

Торгують вірою Христа!

(«Демарш»)

У вірші «Агресія», наче в об'єктиві знимкового апарата, сфокусоване сучасне політичне життя України.

На тлі злиденного життя.

Демократичної сваволі.

Воює в залі сатана -

Співавтор бойні світової...

 

Як тонкий аналітик, Богдан Башак добре розуміється на «братській дружбі», яка методично декларується політцентром Росії котра сміховинно називає себе «третім Римом»:

У Думі московській -

Діє думка єдина:

їм Криму не треба,

А вся Україна...

(«Інтернаціоналісти»)

Вдаються автору вірші-мініатюри. Образи, виведені в них, свіжі, несподівані, повні чистоти почуттів і неповторних вражень:

Переживем і зло, і скруту:

Те, що посієм - те пожнем!

Переживем свою покуту -

Переживем, переживем!

(«Євангеліна»)

Або:

Моя ти леді, мем і пані -

Різдвяних мрій мажорний рій.

Пасьянс любові - у коханні.

Останній шанс моїх надій.

(«Коханій»)

А ще:

Коханням світиться душа,

А серце мовить мимоволі:

Чому сьогодні ти чужа,

Чому не молишся до волі?!

(«Спокуса»)

У поезії, що є останньою в збірці, автор доволі легко розв'язує «вузол» не­гараздів, які, на жаль, руйнують нашу державність:

Не піду до лівих, тату.

Ні до правих, мамо.

Коли сварка у державі -

Мені треба прямо!

(«Синочок»)

Поетові властиве активне втручання в життя, утвердження народних ідеалів, рішуче обстоювання їх перед лицем байдужості, неправди, блудослів'я та інертності. Досить прочитати такі твори, як «Фаталізм», «Двовладдя», «Торнадо», «Відчай», «Блазні», щоб відчути масштабність поетичного узагальнення, де слова-стріли не тільки влучно поціляють у людські вади, але й викривають злочинний анахронізм окремих чиновників, для яких влада - джерело власного збагачення, а Україна - одна із губерній Росії...

Можна було б ще й далі наводити уривки віршів із книги, але, певен, і тих досить, аби переконатися, що полум'яні авторові рядки потрібні людям, особли­во тим, для кого українська земля - не мачуха, а таки рідна мати! Потрібні, бо вони, за словами Б.Башака, - «думки душевних сховищ». А коли так, то вони когось, звісно, схвилюють.

І наостанок. Чи є в автора книги знахідки? Так, є: «відкомунякали на Сході», «доки сонце зійде - Росія очі виїсть», «дядьки» отєчєства чужого», «чужої матері сини», обкрадають Україну червоні барони», «допоможе кремлівська куфайка», «джиґуни у кратері духовного рабства», «душа молитвою затихла», «розум корчиться у рабстві», «гріх коханій відпустив...» та інші.

А прорахунки? їх не буває у тих, хто ніколи нічого не творить!

«Галицька Зоря»,

5 жовтня 2001 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СВІТ ПОЗНАЧЕНИЙ ЛЮБОВ’Ю І ДОБРОМ

Так уже повелося, що дехто із талановитих поетів свої перші книжки називає метафорично – рідкісними, а то й милими серцю поняттями. До тих «дехто» належить і талановитий поет з Борислава Євген Титикайло. Його перша поетична збірка,  що в задушливі тоталітарні часи нелегко вибиралася із шухляди, зачарувала усіх напрочуд приємною назвою – «Крайка». Євген Юркович ще тоді усіх читачів подивував глибоким ліризмом, філософською мудрістю і, головне, непідкупним патріотизмом. Не опускав рівня цієї «планки» поет і в наступних своїх книжках, у яких він світ сприймав у триєдності – минулого, сучасного і майбутнього, малюючи  дійсність  не абстрактно, а узагальнено. Правда, з-поміж його узагальнення завжди було видно сходи конкретики.

Найважливіші події і факти нашого народу, а то й окремої людини, з її болями і тривогами, з її прагненням звільнити себе від пут чиєїсь сваволі, непереборного бажання переосмислити себе, щоб бути собою, не забуваючи, проте, про своє етнічне коріння. Либонь, тому Є.Титикайло, як митець і громадянин, ніколи не забував про головні запити епохи, в якій жив, весь час думаючи про свій народ, який, як і він, знаходився під важенним пресом комуно-російської сваволі.

Ніщо – ні голодні дні, ні тривожні ночі, ані зрадливо-брехливі доноси «землячків»-нишпорок не змогли похитнути патріотичні переконання та поривання справжнього українця. Євген завжди був таким, якими були його пращури – ті, що віддавали життя за те, що волею зветься. Для України, звичайно.

Багатьох із тих, що заради ласого куска хліба йому шкодили, забрала «та, що з косою» а він, хоч і добряче пошматований долею, має нині поважне і чесне ім’я і, головне, пошанівок у таких добрих людей, як і він сам. І так буде й надалі – навіть в історії, до якої він, митець, суттєво причетний…

І ще одну важливу особливість він має: де б не був, і що б не робив, але пам'ятає про тих, з ким знався, пам'ятає й ті події і факти, які бачив і про які чув. Мабуть, тому сторінки його книг ними заповнені. Сам він, як колись казав, народився у Бориславі, про який вже достоту написав, а виховувала його Волинь, яка у його серці теж знайшла приємний відгомін. То чи дивним є те, що нова книжка поета має таку вельми почуттєво-приземлену назву – «Дні і ночі Волині» (Дрогобич, «Відродження», 2001р., 53 стор., художнє оформлення та ілюстрації бориславського художника Романа Лабанціва). Як зізнається автор у передмові до збірки, йому давно «хотілося написати цикл віршів про Волинь – мою другу батьківщину після рідного Борислава. Там минуло моє дитинство, там я прийняв сувору школу життя...». «Волинь для мене, – пише далі автор, – не лише екзотичний куток поліського краю. Вона ще й колиска волі нашої, живе втілення героїки і самопожертви нескореного українського народу».

І це справді так. На Волині зародився Український повстанський рух, там сільські хлопці й дівчата, пише автор збірки, «з доброї волі лишали хату й родину і йшли до лісу, аби боронити свій край, землю свою квітучу». Правда, багато з тих, кого знав Євген, загинули смертю Героїв. «Тож нехай їм (за автором) хоч ця книжечка буде скромним пам'ятником – вони варті того!»

Розпочинається книжка віршем «Заспів», який, по суті, є спогадом не завжди веселого його життя-буття, підсумком зробленого. Кожне слово тут, кожен рядок – це історія рідного краю, який зайди, як хотіли, неволили, плюндрували. Та попри неволю у нашого народу ніколи не згасав вогонь Прометея, він ще міцніше брався за зброю, аби Батьківщину й себе захистити від осоружного окупанта:

Ті, що зі сходу, й ті, із

Берліна,

Ставити брались люд на

коліна.

Тільки забули, що на

Волині

Волю шанують здавна й

понині.

(«Гей, на Волині…»)

Ворог, незалежно якої масті – коричневої чи червоної – не лише вбивав, але спалював хатній прихисток людей. Наприклад, навесні 1943 року волинські села Завидів і Деречин німецькі танки дощенту розстріляли і спалили:

Все пішло з полум'ям та

димом,

Все у попіл обернулось

вмить.

Тільки ворон чорним

пілігримом

Над селом закряче й

полетить...

("Дума про спалене село")

Така ж сама доля спіткала й інше село – Підбереззя, у «якому – ні хат, ні беріз: лютий подих війни все із димом по світу розніс» («Погорільці»).

Війна забрала хату й у родини Королів:

Горіли села і міста,

Ставало більш могил,

І диму пелена густа

Пливла за небосхил.

Тоді, наївне ще маля,

Я надививсь пожеж:

Згоріла хата в Короля,

І в Харитона – теж...

("Королі")

Поету болить не лише доля українця, але й доля того радянського солдата, котрий волею «вождя» (Сталіна. – А.Г.) рвався у нерівний бій із колишніми своїми союзниками німцями і тими,  хто захищав волю, тобто упівцями: «Та він був у Кремлі, а гинули солдати...» 3 якої б сторони вони,  воїни,  не були – ошукані більшовизмом чи  натхненні Ідеєю й Чином – все одно їх жаль поету. Це, з його сторони, справжня любов до людини, котру, ті чи інші обставини заставили бути «гвинтиком» чиїхось агресивно примарних інтересів.

Аби себе якось порятувати, збідоване село вдало використовувало воєнні трофеї: «Тоді ще з німецької каски курчата пили у нас воду. І порох ставав у нагоді, коли не було сірників…» Позбавлені своїх гнізд, горобці кублилися у люках танків, а тітка Орядна у рядна ворожі кості збирала і засипала у ями, бо, як казала: «Нехай воно, людоньки, й ворог, і в нього – душа жива…» («Спогад про війну»).

Євген Титикайло згадує, як повоєнної осені 1944 року навпроти батьківської хати часто простоював бусол із підстреленою ногою, якого зграя не взяла із собою у вирій. То треба мати велике серце, аби через стільки літ пригадати цей випадок і написати вірша про цю благородну птицю!

…І гнізда немає,

і рідні нема,

А на білих конях

поспіша зима.

Хто ж тебе прикриє

від лихих завій,

Буслику мій, бусле,

одноногий мій?

Як істинний патріот, автор книжки вболіває й за долю близького до нас народу – білорусів:

Заблукані чужинці,

яких і так доволі,

І дивна їхня мова –

співуча і м'яка...

Вони ішли додому

з німецької неволі,

Вмістивши весь набуток

собі до клумака.

Була між тим манаттям

одна-єдина книга.

Що звалася «Азбучнік»

по-нашому – «Буквар».

«Азбучнік» білорусам весь час нагадував рідну мову.

Євген Титикайло у своїй творчості тяжіє до баладних та ліро-епічних форм. Це зумовлено способом його аналітичного мислення, настроєвістю, інтонаційними можливостями. Це, зокрема, видно у таких поезіях, як «Монолог пам'яті», присвячений Домні Яйчук-Куль та її братові – воїнові УПА Трохимові Кулю, «Завидівський ліс», «Повстанська балада», «Марина», «Івахова хата», «Балада про дядька Корнія», «Землянка в Деречині» та інших.

Є в поетовій збірці й інші добротні поезії, однак про них мало писати – їх треба читати. Книжка «Дні і ночі Волині» – вагомий набуток не лише автора, але й усієї української хрестоматійної літератури. Переконаний, що поетова збірка заслуговує літературної премії імені Лесі Українки, яка на Волині кожного року присуджується визначним творам українського письменства.

«Нафтовик Борислава»

12 жовтня 2001р.

 

 

ГЕНІЙ НАРОДУ, ПРАПОР НАЦІЇ

(До 188-річчя від дня народження Т.Шевченка)

Як відомо, письмен­ник живе у своїх творах. І не головне, скільки він написав, а те, про що і як писав, чим збагатив ду­ховну скарбницю нації, а то й ціле людство. Кожен справді мистецький твір має бути національним – і за формою, і за ідейним змістом. Світ образів, ду­мок, почувань, ідеалів та прагнень – це те мірило, яке робить художній твір досконалим, глибоко на­родним.

На такі твори був зда­тен Тарас Григорович Шевченко – справді украї­нський, справді народний поет. Його титанічна по­стать, творча та громадсь­ка діяльність – гідні по­диву. Навіть тоді, якби він опублікував, лише «Кобзар», його мистецька зірка ніколи не згасла б на небосхилі всесвітньої історії часу. Крім поезії, наш Геній написав чима­ло повістей – українською і російською мовами. До того ж, неоціненне зна­чення має для нас «Що­денник», а також авто­біографія, у яких правди­во і точно відтворено яви­ща та факти тодішнього громадсько-політичного і літературно-мистецького життя в Україні та Росії. Світовими шедеврами є і Шевченкові художні кар­тини, у яких правдиво змальовано життя та зви­чаї тогочасної імперії.

Спекулюючи на тво­рах, написаних російсь­кою мовою, деякі мос­ковські шовіністи прагну­ли «залучити» Великого поета у свій російськомов­ний табір, як це було, на­приклад, із Гоголем, Короленком, Островським, Ахматовою, іншими ук­раїнськими письменника­ми. Не вийшло! Чому? А тому, що Т.Шевченко не міг служити тим, хто гно­бить його рідний народ, не дає право бути госпо­дарем у своїй хаті. Тому й став він на прю із «тюр­мою народів», якою була Росія, з чиєї жорстокої волі Україна ще й досі не може вирватися з її двоглавих пазурів...

Десять років, відірва­них від Батьківщини, поет глибоко переживає за долю рідного краю. На той час у нього було заго­стрене патріотичне і со­ціальне почуття. Перша його поезія, написана на засланні, – «Сон» («Гори мої високії...») – це над­звичайної сили рядки, розпачливі і пристрасні:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого

Бога,

За неї душу погублю!

Тарас Шевченко, люто покараний царською сатрапією, ніколи не схиляв голови, навпаки, він з новою силою закликав українців не зрікатися своїх переконань, не втра­чати волі до перемоги. Він розвінчує російське само­державство, хижацьку природу московського шовінізму:

Бодай кати їж постинали,

Отих царів, катів людських!

(«Царі»)

Т.Шевченко – не тільки поет-трибун, він – і поет-громадянин. Але його роман­тизм не має і тіні песиміз­му, навпаки, він вірить у кращу долю свого народу:

    ...Слава не поляже,

Не поляже, а розкаже,

    Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда і

    чиї ми діти.

Ми не можемо не по­мітити близькості рефрен­них рядків Шевченка із Державним славнем «Ще не вмерла Україна», автором якого є Павло Чубинський. Та ж форма, той же біль, ті ж засоби самовираження і, голов­не, – бажання бути госпо­дарем на рідній землі.

Крилаті слова Кобзаря «Борітеся – поборете!» не тільки політично-гро­мадське гасло, але й нам усім заповіт – на нині і на прийдешні віки. Мабуть, через це і наш великий краянин Іван Франко у своїй «Присвяті» проголо­сив знамениті слова на честь нашого Пророка: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шля­хи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою ро­сійської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій...»

Ми лише нині, ставши нарешті державним наро­дом, можемо осягнути глибину Шевченка-націоналіста, Шевченка-громадянина і Шевченка-будівничого. Ніхто ще й досі не може певно сказати, що, якби, скажімо, не було Шевченка, а перед ним – Івана Котляревсько­го, по ньому – Івана Фран­ка, Лесі Українки, інших славних синів та дочок нашого народу, чи жила б наша нація, наша мова, наша культура, зрештою, і наша держава?..

Великий поет, на жаль, мало жив серед нас, українців, але він вічно житиме, аж доки житиме наша нація. Житиме свої­ми творами, чесними по­мислами, святою любов'ю до нас та України.

«Нафтовик Борислава»

08 березня 2002р.

 

 

ЖИТТЯ – ЯК РОЗБИТА ПИСАНКА

Чи може зацікавити книга, у якій лише шістдесят одна сторінка? Виявляється, може. Таку книжку написав історик-краєзнавець, заслужений вчитель України Петро Сов’як («Коло», 2003р., редактор  Роман Пастух).

 У збірочку ввійшло одинад­цять оповідань – різнопланових і багатопроблемних. Як зазначено в анотації, усі вони «з життя франкового Підгір'я в часи «розвинутого соці­алізму». Лаконічно, з іронією, змальовує ав­тор його (життя. – А.Г.) в різних проявах, іноді з незвичного боку».

У деяких оповіданнях П.Сов'яку вдалося орга­нічно поєднати доку­ментальність із елементами художньої нари­совості («Діти на бульбі», «Колгоспна весна», «Сі­льський бовван», «Татусько»). Героями книги є прості люди – зі своїм традиційним укладом життя, зі своїми звич­ками і уподобаннями. Розмовляють як у житті носії їхні – розкуто і точно, використовуючи «моцні» слівця, місцеві прислів'я та вислови.

Петро Сов'як, як історик, знає ціну фак­там, які не тільки вміє знайти, але й осмис­лити. Подає він їх цікаво і в доступній формі. Сюжетика творів прос­та, тому й кожному зрозуміла. Така ж і мова. Приємне вражен­ня справляють такі оповідання, як «Вуйко Василь», «Передміщанин», «Французький саксофон», «Підземне радіо», «Чоботиська», «Баба», «Слабий на голову».

У деяких оповіданнях побут людей тісно переплетений з політичними подіями. У «Передміщанині» показана сумна доля злидаря Петра Мака – любителя голубів та витівника. Збагнувши, що він бідака з бідак, нікого вже не боїться – ні кулі, ні сибірів: «Тепер я пролетаріат і вас не боюся! Як мене займете, то я вас, москалів, у гноївці втоплю!» На знак незгоди із совєцькими порядками, «обліпив свою хату марками, дерева – агітаційними гаслами, а голубівник – обліга­ціями державної позики: «Якщо грошей мені не приносять, то хоч шпари голубам позатикаю!"

Бідує дід-пролетарій, пали­цею підпирається, але живе! Та ось нове лихо: совєти гроші за облігації повертають... Що тепер йому, бідоласі, робити? Облігацій від дошок не повідривати... І тут передміщанин Дрогобича знайшов вихід: двері, обклеєні цін­ними паперами, припер до ощадкаси. А як ощадківці з нього посміялися, то «післав їх туди, звідки ноги ростуть...». Хильнув­ши трохи оковитої, загорланив: «Най живе совіцька влада! Най живйот расєйській про­летаріат! Най жівут колгоспи і радгоспи!» Кричав, хоч знав, що владу ту колись шляк трафить, бо «з тими комуністами, як з їхніми облігаціями та гаслами, ніякої фірманки не вийде», бо життя при них, як розбита писанка…

«Вуйко Василь» – страшне звинувачення комуно-московському суспільству, яке сплоди­ло «пропащу силу» – пияків і неробів. Правда, Василь Лупак, хоч і пив, а його в селі таки за героя мали. Чому? Бо «по війні москалів бив...» Бив не тільки їх, але і німців. За що бив? «Бо така була  моя робота...», – зізнається якось. А як насправді, то бив за Україну, за її волю...

Можна було б детально розглянути й інші оповідання, але й тих достатньо, аби пересвідчитися, що перша прозова книжка Петра Сов'яка знайде свого читача. Знайде, бо вона правдиво написана і кличе нас усіх «на чисті води, на ясні зорі». Правда, деякі сюжети та взаємини персонажів оповідань вимагають детальнішого опра­цювання, але, гадаю, надалі автор врахує це у   своїй творчості.

«Мій Дрогобич»

03 вересня 2003р.

 

 

ЧУЖА ХАТА – НЕ СВОЯ

Віктор (Віталій) Романюк як поет відомий давно: його потужний талант «вибухнув» ще у шістдесятих роках минулого століття. Вже тоді критика потвердила, що українська література збагатилася новим ім'ям – ім'ям чесним і безкомпромісним. Тоді й тепер поет не старався за будь-яку ціну «голосно» заявити про себе – як експериментуванням у формі, так і «на-ура» виражальними засобами. Він писав так, як підказувало йому серце, як сприймав світ власною сутністю; писав трохи для друку, а ще – до шухляди. До шухляди – чому? Бо розумів: висока поезія йде від правди життя, непідкупної істини, безмежного болю. А такі твори, як відомо, аж ніяк не вкладалися у «прокрустове ложе» соцреалізму.

В.Романюк не тільки талановитий поет, але й публіцист, есеїст, перекладач, пошуковець, видавець-редактор, громадсько-політичний діяч, зрештою – порядна і чесна людина. І в цьому ми переконалися впродовж його творчості, а також у період всеукраїнської «оксамитової» революції. Прекрасний організатор, безстрашний трибун, він став улюбленцем українства, котре щойно (не без його участі, звісно!) спиналось на ноги, аби в рідній хаті була «своя й правда, і сила, і воля…»

Торік побачила світ нова книжка поета – «Чужа хата» (Львів, Каменяр, 141 с). Як зазначено в анотації, поетова книга – це своєрідний погляд на нинішню суспільну ситуацію в Україні. Вона складається з п'яти розділів: «Житній квіт» – громадянська сповідь поета; «Чужа хата» – вірші про національне падіння українців; «Золоті кайдани» – інтимна лірика; «Присвяти» – рядки з нагоди ювілеїв відомих особистостей, друзів; «Поеми» – твори про Україну, про сенс життя. Автор засуджує запроданство, холуйство, здирство. Чужа хата – не своя – такий основний лейтмотив усієї збірки.

Нова книга поезій, як і попередні, теж сповнена розмаїттям тем, інтонацій, барв. У ній органічно поєднуються образи із тим глибоким змістом, що за своєю сутністю є міцним сплавом художньої довер­шеності. Лірика поета – прозора і чиста, як скло. У ній – правда життя, людські радощі й болі, власні пе­реживання. Вона зворушлива своєю патріотичністю та романтизмом. У кожному рядку «захована» особиста доля поета, доля народу, доля Батьківщини.

Так, тема народу і Батьківщини наскрізь пронизує книжку. Це видно із тих рядків, у яких автор закликає нас, українців, звестися нарешті на повен зріст і стати господарем в отчій хаті. У згаданих розділах книги Віктор Романюк постає поетом великого громадянсь­кого звучання, значущої естетичної чистоти, морально-етичної наснаги. У творах немає умовних красивостей, штучних умовиводів; мова поета чиста і лаконічна, не позбавлена філософських узагальнень.  Своєрідні історичні паралелі, екскурс у минуле – це той художній прийом, що збагачує творчу палітру автора. Він, мистець, своєю вірою змушує і нас повірити в краще майбутнє нашого знедоленого краю:

Я знаю, я вірю: встане       

держава,   

І мова збратає людей       

і краї –

Козацька, стрілецька,

повстанська слава –

Потужні і вічні джерела її.

("Джерела")

Так, поет вірить. Чому? Бо:

Скину камінь із душі

тривожної –

Як зоря, зійде душа моя.

За велінням долі, з ласки

Божої –

Українець, українець я!

Як справжній патріот України, В. Романюк будить нас від довгої сплячки, зміцнює нашу національну свідомість, кличе до вселюдського ідеалу:

Хто ми такі: хохли

чи малороси?

Хто задає національний

тон?

Хто свого хліба

сам у зайдів просить –

Абориген, тубілець,

автохтон?

А зайдам що? Вони на те

і зайди,

Щоб в чужий край

підступно увійти,

Посіять зерна

братовбивства й зради

І жебраків у ньому

розвести.

Іще напередодні Україн­ської державності поет свято вірив, що більшовицька політична система, яка, наче стіна, відгородила нас від прогресивних держав, таки розсиплеться:

Стоїть стіна – немов

лиха сторожа.

Здається, що й не тріскає

ніде,

Але вона, неначе кара

Божа,

На голови когорті упаде...

("Стіна")

Книга поета – це, по суті, політична, громадянська та інтимна лірика. У більшості творів відчувається подих минулих часів, розбудови нашої держави, колорит рідного краю.

Поема-строфа «Україна» – шедевр: своєю оригінальністю, багаторазовим римуванням до слова «Україна», злиттям форми із побутовими озна­ками. Ось кілька прикладів:

Прийде на землю

переміна –

Доля задзвонить, немов

ручай

Доки є на світі Україна —

Доти в серці Бог

і рідний край.

Вояка нема без карабіна,

Як провідника –

без боротьби.

Доки є на світі Україна,

Доти ми – борці,

а не раби,

В ім'я Духа, і Отця, і Сина

Сотворенний Всесвіт,

рух і час.

Доки є на світі Україна,

Доти Бог

провадитиме нас...

Воістину так може сказати лише той, хто увірував у Бога, чиє родове коріння глибоко в українській землі, а справжнього патріотизму набрався від матері-породіллі і Батьківщини-матері.

Заслуговують на увагу й інші поеми – «Криниця», «Рута», «Десять заповідей». Вони – міцний сплав філософії буття та християнської моралі. Читаєш їх – і відчуваєш, як слово наче втрачає свою первісну суть, натомість всього тебе наповнює розмір космічного простору, всепланетарного Розуму, всевічного буття нашого. Все це, мабуть, іде від повноти психологічних штрихів, точності рим, почуттєвих емоцій, любові.

У кожній поемі постійно присутні Творець світобу­дови, Україна-мати і наш національний Пророк – Тарас Шевченко, інші світочі рідного краю. Вони не тільки присутні, але й вартові нашої, української долі, вони наше сумління і честь:

Криницю

для спраглих

копай у собі,

Купай в ній зорю

з небозводу

І випроси людям

в щоденній мольбі

Живої води

на безсмертя

і вроду.

(«Криниця»)

 

Прийшла в Україну воля.

І впали додолу пута.

Нехай би зросла тополя,

А то уродила рута.

(«Рута»)

 

І любов у тобі навіть

з мертвих воскресне,

І осиплеться з неї гріховна

іржа,

Тільки тому судилося

Царство Небесне,

В кого в злагоді розум,

і тіло, й душа.

(«Десять заповідей»)

Вірші-присвяти – теж яскраве тло сучасного галицького життя, позначене визначними особистостями, а також друзями поета. Друзів теперішніх і з далекої юності. Поет радіє, що його доля звела з ними, бо щоб він без них робив у цьому наскрізь зідеологізованому і водночас зматеріалізованому світі?

Зоря життя вже майже

у зеніті,

А нам ще сняться

юності сліди.

Спасибі вам, що ви були

у світі,

Що нині є і будете завжди.

В. Романюк талановито «перебирає» струни кохання. Його інтимна лірика – чисто людська, високоморальна, всеохоплююча:

Моя любове, грішна

і свята,

Благословенна Господом

любове,

Яка в тобі глибінь

і висота!

І цілий світ довкіл тобою

повен.

Про органічну спорідне­ність поетової музи з отчою землею засвідчують й інші вірші збірки, але й досить наведених, аби переко­натися, що «Чужа хата» – вагоме слово в літературі Незалежної України. Слово це – не тільки відповідальне, а й суціль патріотичне.

«Гомін волі»

03 квітня 2003р.

 

 

ПІСЛЯМОВА ДО КНИЖКИ «ДОЛЯ»

Три істини є… Перша – Це Господь Бог. Друга – то Батьківщина.  Третя – Народ. Вони – три Долі наші. Для нас, землян, що тут, на Землі відробляєм свою життєву програму.

Господь Бог дав нам не тільки життя, але й щасливу здатність – спілкуватися. Словами, що вплетені в речення

Словами – чому? Бо Слово – Сам Господь! Всесильний і милосердний. Він нас створив, любить, веде – до життя вічного і благодаті. Так, Господь любить нас, інакше не створив би на подобу Свою.

Тож дякуймо Богу – за щастя народитися, за життя, за нашу мову. Молімось і каймося – за гріхи. Свої, чужі, нашого роду. Бо то – наш обов'язок. Перед собою, нашими предками, Спасителем. Без нас їх, гріхів, нам ніхто не відмолить...

Так, Україна – теж наша доля. Ми в ній народилися, живемо, тут маємо вмерти... Вона – Батьківщина, як батько і мати. А Батьківщина – що Храм Божий: і любить нас, і очищає. Без нас вона – наче самотня верба, обшарпана злою негодою. Любов до Батьківщини – природня потреба. Не так зовнішня, як внутрішня.

Народ – теж наша доля. Сумна, радісна, загадкова. Як безкрила птаха, що прагне злету, – такий мій народ... Знедолений, окрадений, зневірений. Пам'ятаймо: людина не тільки взірець природи, але і її руйнівник.

Я – теж той народ. Бо належу до нього. Ділом словом і кров’ю... Український народ має Пророка – Тараса Шевченка. Він, Кобзар, не тільки Пророк і Рятівник нації, але й Безсмертя і Вартовий волі. А коли так, то народ наш – незнищенний і вічний!

Маєм, звичайно, й інших достойників, світочів нації. Їх в   нас багато – в Україні і поза нею. Маєм і зрадників… Зраджують все: Господа Бога, Вітчизну, батька-матір, нас і, буває, самих себе... Зрадник, який би не був, – що завойовник, але набагато підступніший. Він, правда, теж знемагає – від думки, що вже непотрібний.

Звичайно, жити серед людей і Людиною бути – нелегко, бо то, кажуть, солодка мрія і гірка реальність... Хрест, що несу, це і Хрест мого народу. Я з ним – у горі і в радості, при святі і в буднях.

Тому і творю – як можу. Бо творчість – постійний пошук прописних істин. А ще – потреба душі. Яка вона, моя творчість, скажуть вже інші. І доброзичливці, і вороги, і, може, заздрісники.

Книга оця – як вода: текла, відтекла,.. До людей, у сучасне, в майбутнє... Так, у моїй «Долі» – три долі: Бог, Батьківщина, Народ. І – добре!

Я маю душу одну, а мушу віддати Тобі, Господи, тобі, Батьківщино, і вам, українці. Усім – порівну.

Боже, дай мені сили й снаги – праведно жити і легко вмерти. Боже, якщо я і оступився колись, то прости. Може, не відав я, що робив...

Батьківщино моя, підтримуй мене, щоб не впав. Аби прямо ішов, не манівцями, не хатокрайньо...

Народе мій, прости блудному синові, якщо колись таким був... Повір: без тебе я себе не уявляю.

Любімо Творця – всім серцем своїм, усією душею, всіма помислами.

Будуймо свою Україну! Всією громадою і щодня. І не лише для теперішніх поколінь, але й майбутніх.

Народе мій, не даймо себе ошукати – з ворогами не раз вже були. Тримаймося рідної хати, аби в ній чужі не жили.

Слава Україні! Героям Слава! З Богом вас, люди! Комусь кажу – до побачення, а комусь – прощай. Ще комусь – тебе я не знаю…

Тож іду до вас, люди. З книгою йду. Приймете, ні?

«Доля»

 «Коло», Дрогобич, 2003р.

 

 

ВИСПІВАВ СЕБЕ ДО ОСТАНКУ

Витоки творчости кожного пись­менника слід шукати в українській літературній традиції, яка живила багатьох представників національної культури. Живила вона і Віктора Романюка, чий голос вперше було почуто майже півстоліття тому.

Народившись на Рівненщині, він, проте, глибоко пустив своє життє­ве коріння на Бойківщині. Трохи стриянин (живе-бо в Стрию), тро­хи дрогобичанин (навчався у педі­нституті ім.Івана Франка), В.Романюк, де б не був, завжди – наш: світлим розумом, патріотизмом, добрим і щирим серцем. Таким був він у тоталітарні часи, таким є і за­раз. Окрім поезії, публіцистики, перекладів, видавничої справи, письменник заявив про себе, як науковець, пошуковець, державно-політичний діяч. У цьому ми переконалися упродовж довгих років його творчости, а також під час відновлення та становлення Украї­нської державності. Він, поет, зав­жди з народом, попереду нього – з прапором у руці, перший на три­буні. В горі і радості, в будні і свя­та. І таким буде завжди – доки в його грудях пломенить серце украї­нського Прометея, серце великого патріота, серце порядної і чесної Людини.

«З уст Месії» (Стрий, «Щедрик», 56с, ред. – Іван Гнатюк) – нова книга поета. За жанром – це духов­на поема. Як зазначено в анотації, написана вона за мотивами Єван­гельських віршів. Автор сповідує християнство як всесвітню опору віри, моралі, честі, любові, гумані­зму, покаяння, що є духовною ос­новою і джерелом сучасної євро­пейської та світової культури. На­став час відродження духу народу, його віри і пам'яті. Про це глаголять уста Господа нашого – Ісуса Христа.

У книзі є сорок дев'ять віршів, зітканих з тонких образів-осяянь, образів-символів, з цікавих мета­фор, які підкреслюють велику по­тенцію формотворення та авторсь­ких виражальних засобів. До кож­ного вірша є певні висловлювання – цитати з «Біблії», видатних філо­софів і полководців, з джерел ук­раїнської культури.

Розпочинається поема, як і «Біблія», «Словом»:

І слово «Бог», і Боже слово –

Уже із правіку-повік,

Як нашого життя основа,

Де вперше Богочоловік

У час людської деспотії

У Слово вклав Господній зміст-

І пролунало з вуст Месії

Те Боже слово – Благовіст.

Правда – це теж категорія біблійна. Казав-бо Ісус: «Я – прав­да, йдіть услід за мною...» Слова­ми Спасителя поет звертається до кожного, кому «Благословенна кож­на п'ядь» рідної землі і вічності:

Єдина у людей спромога

У вічне перейти буття...

Я – Правда, Світло і Дорога,

Я – Воскресіння і Життя.

Світло – теж дане світу Господом. Мабуть, через це в поета за­гострене відчуття плинності часу, краси цього світу:

На світі Божому є темрява і світло,

І світло – правда є, а темрява – брехня.

У царсті Божому воно повік зак­вітло,

Аби не жити нам на світі навман­ня.

Велич кожної людини – у єдності з долею свого народу, із долею Батьківщини. Цю головну ідею Віктор Романюк розкриває силою художніх засобів у віршах «Учень», «Милосердя», «Пророки», «Апосто­ли», «Заборона», «Чужа мова» «Суд», «Воскресна перемога», «Віруєм» та ін. Ця поезія – це сув'­язь першопочатку і мирського жит­тя тих, для кого найвище мірило побутування Віра, Надія, Любов – оті найвищі атрибути християнської моралі. Поет вміє «ліпити» малюнок, в якому реальність буття тісно пе­реплітається із філософією вищого Розуму вічності. «Хто чинить гріх, той раб свого гріха», «Благословен, хто скупаний в добрі», «Найтяжчий гріх – не вірити в Отця», «Безцінний скарб – це людське благочестя», «Утвердь і Бога, і себе в палкій любові» – це ті вічні істини для тих, в кого «Бог є Любов, Любов – у серці Гос­подь Бог». Такі рядки одухотворюють, вчать філософії жити за зако­нами єдності, любити усе суще, в якому краса і багатство співіснування.

Так, В.Романюк і тут, як і в по­передніх поезіях, виспівав себе до останку, віддаючи людям благосло­венне слово, яким почалося Боже і людське життя. І це прекрасно! Бо слово – вічне, як і наша Україна, що була створена Словом Господа.

«Галицька зоря»

16 червня 2004р.

«Гомін волі»

31 липня 2004р.

 

 

«ЧОТИРИКНИЖЖЯ» ЛЮБОВІ ТА БОЛЮ

Ім'я Романа Пастуха до­сить відоме. Не тільки в Укра­їні, але й за її межами. Він – талановитий журналіст, крає­знавець, історик, фолькло­рист, письменник. Твори, що виходять з-під його пера, не модерні, а суціль традиційні – такі, які легко сприймають­ся. І серцем, і душею.

Його публіцистка, поезія, проза – завжди наступальні, повні сарказму, а також болю. Болю за свій народ, за Україну. А це, які відомо, – найвище мі­рило творчої зрілості автора, відтак і його популярності. Пташине «цвірінькання», полюбовне «ахання», «охання», дешева еротика – не для нього. Він – реаліст. Суворий, вимогливий і правдивий.

У цьому можна переконати­ся, читаючи дотеперішню творчість автора, передусім його книги про місто Юрія Котермака-Дрогобича. Бо хто, скажіть, так близько переймався істори­чною долею цього міста, як Ро­ман Пастух? Так, були спроби й інших авторів щодо цього, але лише йому вдалося «розкопати» такі пласти, які іншим виявилися не під силу. Таки не інші, а, власне, він є сучасним «дрогобицьким звіздарем». І за це йому, уродженцю Стрийщини, подяка від дрогобичан, за це він посяде гідне місце в історії.

Нинішній рік, як ніколи, сприятливий для Романа Пастуха. Одночасно у Дрогобицькому видавництві «Коло» побачили світ одразу чотири книги його поезій – «Встане день», «Предвічне слово», «На прощу», «Молімся своєю». Принагідно прошу звернути увагу на їх дуже промовисті й символічні назви. Втім, це не єдині його поетичні книги: до них були збірки «Со­нце й тіні» та «Думи волі», віршований роман «Грім». Якщо скласти докупи перелічені й не названі книги Р.Пастуха, то назбирається вже чотирнадцять. А на виході – п'ятнадцята.

 Як і в попередніх книгах, автор вірний своїй темі – пробуджувати історичну пам'ять, розвінчувати паразитичну суть нелюдського режиму, виховувати генетичну гідність рідного народу, закликати до національної єдності в ім'я нашої Батьківщини. В цьому і полягає покликання справжнього митця.

Я щасливий, що я –

українець

І живу на праотчій землі.

Паном – я  тут, а не злий

чужинець,

Я притороченим псом

при сідлі, –

такий лейтмотив збірки «Вста­не день». Поетові, як і багатьом українцям, болить сумна доля заробітчан, які, щоб якось вижити, мусять тинятися по чужих задвірках. Він теж хоче туди, але не надовго:

Я тільки гляну і вернусь,

Бо ні за що не проміняю

Свою п’янку Вкраїну-Русь

У передзвонах водограю.

(«Вернусь»)

Так, автора хвилює тема на­родної долі, непокоїть також внутрішній світ людини, її міс­це в житті й політиці. Та чи не найбільше йому болить гірка доля Вітчизни, знедоленої та окраденої. Тому він і виливає із серця:

Повстань, Україно,

не жди.

Зійшовши з хреста

на стежину,

Аби спадкоємці орди

Вернули тебе в домовину!

(«Повстань, Україно!»)

Творчість Романа Пастуха має цінну якість – схильність до ліричної сюжетики, вміння стисло малювати образ, знахо­дити відповідну форму живо­писання. При цьому він вико­ристовує такі художні деталі, побутові подробиці, які під­креслюють спільність та інди­відуальність рис характеру ге­роїв. А це, звісно, поезія жит­тєвої правди та вірогідності.

Трохи забігаючи наперед, признаюся, що згадані книги приємно рецензувати. Вони справляють враження цілісної ліричної оповіді, одна одну тематично продовжують і доповнюють. Бо вони – про себе, людей, Батьківщину.

У «Предвічному слові», як і в попередній, поетові болить Україна, яка, немов сирітка, шукає правду і не знаходить – через підлі вчинки ницих лю­дей, зраду інтересів рідного народу, «хатокрайню» байду­жість.

То справді хочем, українці,

Зробитись нацією ми,

Чи будем скніти при

гостинці

Під європейськими дверми?

(«Тільки ми»)

Отак яскраво й просто поет формулює наш майбутній по­ступ – до національного самоутвердження, кращої долі та справедливості.

У третій збірці – «На прощу» – Р.Пастух ще більше торка­ється нашої історії, змальовує життя відновленої України-Руси, нагадує звичаї й тради­ції предків. Краса кохання, природи – провідні мотиви збірки.

Може, цвітом нагадаю

Про любовні сни.

Ось чому його роняю

Кожної весни.

(«Білий цвіт»)

Як бачимо, у ліричного ге­роя «оживає» нерозділена лю­бов, що хвилює його, повер­таючись спогадом до часів неповторної юності.

Для Р.Пастуха улюблена форма – класичний римова­ний вірш, хоча образи його творів – нерідко ексцентрич­ні, свіжі й несподівані. Вони вражають читача, хвилюють чистотою висновків та почут­тів. Іншими словами, такі тво­ри можна назвати поезією болю й любові, яка дорога тим, для кого Україна – не лише територія, але й Батькі­вщина.

«Молімся своєю» – книга, що будить серце «прозорістю і правдою». Вірші, вміщені тут, дихають нашим часом, утверджують потреби нації і, зокрема, кожної особи:

Молімся, співаймо своєю,

 Інакше тупий азіат

Віддасть нас колись

до музею,

            Немов викопний експонат.

(«Молімся своєю»)

Брак газетної площі не дає мені можливості глибше і всебічніше прорецензувати вагомий творчий доробок поета за останні роки, що склав майже півтисячі віршів та поем, вказати на окремі прорахунки тощо, без яких по­просту немислима нічия і ніяка творчість, що є справою дуже особистою й суб'єктив­ною. Однак вони, прорахунки, не настіль­ки помітні, аби його «чотирикнижжя» зали­шилось не помічене і не сприйняте любителями поезії, української – насамперед. Ві­зьму на себе сміливість напророчити, що в майбутньому найкраще з його доробку залишиться у нев'янучому фонді літератури нашого краю.

«Рідне поле»

26 жовтня 2004р.

 «Мій Дрогобич»

28 жовтня 2004р.

 

 

СВІЧКИ СВІТИТИ

Про багатогранну тво­рчість Віктора Романюка мовлено-перемовлено, зокрема, у рецензіях, на­укових працях, у дипло­мних проектах. Якщо по­етична творчість його більш-менш досліджена, то публіцистика чекає ще своєї пильної уваги – від дослідників-науковців і від читачів.

Віктор Романюк не тільки видатний поет, але й ві­домий громадсько-політичний діяч. Його могутній голос пам’ятають «невольничі» майдани 1989-1991 років, а також стіни Верховної Ради України (1990-1994). Про побачене й пережите письменник розповів у досить об’ємній (654 сторінки) книзі «Не вмерла і не вмре». Вона складається з п'яти розді­лів. Як зазначено в анота­ції, «ця книга про тисячо­літню історію становлення української нації та кількавікову русифікаторську політику Москви, про національне пробудження українського народу, про його важкий і святий шлях до правової демократичної держави, здобутки його митців».

Кожного, хто не байду­жий до своєї історії, схви­лює стаття «Московізація» – про окупаційну політику північної сусідки щодо України впродовж усієї іс­торії Московії. Ще в нашій пам'яті полум'яні промови автора з парламентської трибуни (їх було 53!), які теж увійшли до цієї книги. Цікава в автора і полі­тична трибуна, зокрема, доповіді та виступи на конференціях Товариства української мови імені Та­раса Шевченка. З великим зацікавленням читаються виступи й промови Вікто­ра Романюка на відкритті пам'ятників Тарасові Шевче­нку, Іванові Франкові, Лесі Українці, Степану Бандері, а також виступи з наго­ди річниць нашої Незале­жності та інших пам'ятних заходів, що проводились впродовж 1989-1996рр. Не був байдужим він і до тво­рчості своїх колег по перу, а також творчого доробку членів літературно-мисте­цького об'єднання «Хвилі Стрия», у якому здобули значний мистецький гарт такі відомі нині письмен­ники, як Михайло Левицький, Мирон Нестерчук, Анатолій Сергієнко, Леся Павлів, Микола Кондратенко, Роман Пастух, Воло­димир Пішко, Любомир Франків та інші.

«Свою свічку світити» – нова публіцистична книга Віктора Романюка (видавни­цтво «Щедрик», Стрий, 2004). У ній вміщені доповіді, статті, виступи останніх ро­ків. Голос автора, як і в по­передній книжці, чесний, пристрасний і виважений. Йому, як і раніше, болить доля нашої України, доля знедоленого люду, котрий через кучмівсько-злодійський режим змушений тиня­тися по чужих світах. Знаходимо в книжці і такі іме­на, як Михайло Шалата – науковець із Дрогобича, Мирон Нестерчук – стрийський поет, прозаїк, художник та перекладач, Микола Колесса – лауреат Державної премії України імені Та­раса Шевченка, композитор і диригент, Віктор Рафальський – поет, багатолітній в'язень комуністичних концтаборів, Михайло Мандрик – педагог, літописець стрийського Підгір'я, Роман Никифорів – диригент, композитор,педагог та інші. Опубліковано тут слово-звернення до всечесних отців, котрі, як і літератори, дба­ють про духовний розквіт нашої нації.

Звичайно, переказати зміст згаданих книг просто неможливо. У книгах все важливе – від малої статті до розгорнутої констатації су­часних та історичних фак­тів. Багатий матеріал, опублікований автором, це той визначальний «визвольний» пласт, який стане підґрунтям сучасної історичної публі­цистики.

У книгах тісно перепле­лися документальність із ху­дожністю. Відчуваємо та­кож глибоке осмислення подій і фактів, а про громадянську енергію слова – годі й казати! Вона – як уся наша українська душа, що завжди прагне самовира­ження, злету й волі. Так пи­сати може лише шляхетна людина, що має високе по­чуття любові до своєї Вітчи­зни, має високе почуття українського патріотизму. Традиційна строфа, дзвінка рима, тонке відчуття слова та глибока логіка переко­нань – це ті вагомі ознаки, які притаманні митцю.

Так, Віктор Романюк свою свічу для нас засвітив – яск­раву і чисту. Нам, читачам, лишилось й свої свічки засві­тити... Звісно, це буде нам легше зробити, бо попереду нас палає-горить свіча талановитого стрийського письменника, ім'я якого відоме не лише в Україні, але й да­леко за її межами.

«Мій Дрогобич»

10 лютого 2005р.

«Гомін волі»

26 березня 2005р.

 

 

БАГАТТЯ ДУШІ

Микола Іванóвич належить до тих поетів, які не «агітують» за себе. Він просто робить те, що вміє. У нього, як у багатьох, є особиста точка зору – на інтим і громадсько-політичні справи. Його вірші – короткі, експресивні, образи – живі, колоритні. Особливо це помітно у третій збірці поета, яка має милозвучну назву – «Золота купальниця» (видавництво «Щедрик», Стрий, редактор Мирон Нестерчук).

Уже перші книги «Запалити свічу», «Сколихнуті плеса» засвідчили, що М.Іванóвич вдумливий і чесний поет. Правда, у них він не зовсім давав собі раду зі строфою. Хоч рідко, але траплялися вірші, які, на жаль, не завжди глибоко осмислені, а в чомусь банальні («Готові в путь...», «Праця», «Липень», «Куди пропали ті літа»). Цього аж ніяк не скажеш про останню книжку – інтимного, публіцистичного та філософського плану. З першої сторінки помітно, що М.Іванóвич успішно знаходить факти й деталі, які легко «вплітаються» у канву власних узагальнень. Суспільно-політичних і філософських. Так, використовуючи історичні факти, автор збірки метафорично відгукується про нинішній час. Наводячи відомі рядки Тараса Шевченка «Та не однаково мені...», він говорить:

О ні! Та не однаково й мені,

Що буде в Україні

після мене.

Чи згинеш з світу,

пропадеш в вогні,

Моя Вітчизно,

безталанна нене.

Триптих «Стрий» – вірш, на перший погляд, публі­цистичного плану. Але якщо уважно вчитатися, то не можна не помітити тісного переплетіння сучасного із минулим, де людина й природа – одне ціле. Ні, йдеться не про місто, а про річку Стрий, яка «лишає гори, Спішить, гримить об валуни-пороги, Із Синьовидного виходить на простори Між села, не позбавлені тривоги».

«Зав'язує» цей вірш епілог:

Магнолії – диво, що в

нашому місті.

Красунь екзотичних нам

виплекав пан.

Щорічно, коли ще дерева

безлисті,

Мов пір’я фламінго,

милують стриян.

У вірші «На скрижалях часу» поет «будить» нас від сну байдужості, закликає до праці в ім'я Вітчизни:

Берись до праці і твори,

Бо ти – Творцю творіння

та подоба.

Ясною свічкою гори

Аж до самого гробу.

Багаттям душевного тепла, пружністю думки про природу і долю людини сповнені вірші «Стихія», «Помста», «Татарська могила»! «Балада про криївку», «Дзвони». Теплий заряд людських помислів, праця на благо  рідної землі – основний лейтмотив віршів книги.

Катрени, як відомо, складна віршова форма. Микола Іванович і тут дав собі раду. У чотирирядкових поезіях передано діяльність людського роду, щедрість, любов, душу. Як приклад, наводимо один з катренів:

Відходить рік в скрижалі

пам'яті.

Листок останній залишає

календар.

Ховає сніг останнє

сіре рам'я,

Звізду Різдва запалює

Звіздар.

Не поминув поет своєю увагою і стрийських творчих особистостей – зокрема В.Романюка, М.Нестерчука, Б.Януша, В.Кепича, А.Сергієнка, М.Пуги, М.Кондратенка, Т.Савчинської-Латик, Л.Павлів, Л.Франківа. Їм присвятив цілий цикл – «Стрийський Парнас». Більша частина «парнасівців» стали членами творчих спілок України, їхні твори відомі не лише в Україні, але й поза нею.

Є в М.Іванóвича певні художні відкриття, породжені любов'ю поетичного серця, є, на жаль, і певні творчі прорахунки. Не завжди поет осягає значну, масштабну тему, подибуємо строфи, позначені абстракцією, яка не несе смислового наван­таження. Але ці недоліки не є визначальними у взагалі цікавій книжці. Попри все, третя книга поета – це вагома прелюдія подальших успіхів автора зі Стрия.

«Гомін волі»

04 червня 2005р.

 

 

ЕПОПЕЯ УКРАЇНИ В ЛЮДСЬКИХ ДУШАХ

Творча доля Романа Пастуха видалась сприятливою. Видав 16 краєзнавчих і поетичних книг. Торік прийнятий до Націо­нальної Спілки пись­менників України. Його ім'я знають не тільки в нас, але й поза межами рідної землі. Напередодні Дня незалежності 2005р. у видавництві «Коло» побачила світ нова книга автора «Корона Данила Галицького» – найбіль­ша за обсягом з усіх попередніх.

У передмові до його першої поетичної збірки «Сонце і тіні» відомий український поет Михайло Левицький назвав творчість Р.Пастуха «музою любові і гніву». Назвав – і не помилив­ся! Бо таким і є весь доробок письменника й журналіста. У чомусь – чесного та справедливого, а в чомусь – і непримиренного, уїдливого. І це добре. Адже будь-яка творчість має відображати реалії, має ста­ти частиною історії.

Нова книга складається з десятьох розділів. До них увійшли вибрані статті, нари­си, інтерв'ю, рецензії, есеї, написані й опубліковані сво­го часу в періодиці. Точніше, протягом 1988-2004рр. «Ця книга фактологічної історико-краєзнавчої публіцистики, яка підсумовує лише один з етапів його творчості. У ній віддзеркалена вся творча на­тура автора: опроміненість ідеєю національної гідності, легкість викладу, уважність до дрібних деталей, уміння тво­рити інтригу розповіді, май­стерна гра семантичним і образним багатством українського слова» – таку оцінку творчості Р.Пастуха дав дрогобицький вчений Олег Баган у передмові до цієї книги. Втім, вона стосується всієї твор­чості мого побратима по перу.

У першому розділі «Історії немеркнучі скрижалі» висвіт­люються більш-менш мало­відомі широкому загалові фа­кти з життя й діяльності Да­нила Галицького, Марусі Чурай, Петра Дорошенка, Івана Піддубного, Мирослава Січинського, Павла Скоропадсь­кого, Кирила Осьмака, Воло­димира Ільницького, братів Коссаків, Осипа Думина та інших відомих осіб нашої минувшини. Автор книги на рівні професійного науково­го дослідження повернув їх читачам, за що йому треба дякувати.

«Дорога до храму» – назва другого розділу. Матеріали розповідають про церковно-релігійне життя. З них дізна­ємося про давно неіснуючу Маріїнську церкву в Дрого­бичі, дар І.Мазепи Єрусалим­ському храму, відроджені свя­тині отців Василіян, Пратулинських мучеників, Кальварію Пацлавську, унікальну драму мощей Блаженного єпископа Й.Коциловського, долю митропо­личого жезлу А.Шептицького, руйнування церков комуно-російським режимом та їх відновлення після його падіння.

Степан Бандера, Мирослав Сочинський, Микола Лемик, Григорій Мацейко, Ярослав Мельник-«Роберт», Роман Різняк-«Макомацький», Василь Галаса-«Орлан», Юлія Ганущак-«Галичанка», Кузьма Дасів та інші. Це славні діячі національно-визвольної боро­тьби, зібрані автором у роз­ділі «Зірками стали їхні імена». Його продовжує і доповнює розділ біографій повстансь­ких пісень. Скажімо, кожно­му, хто досліджує цю тему, цікаво і треба знати, де, як і коли народилась одна з найвідоміших пісень «Лента» пе­ріоду боротьби УПА. До цих розділів тісно прилягає ще один – «Пам'ять рукотворна». У ньому розповідається про відкриття монументів на честь наших героїв далекої і близької минувшини, про які довелось писати авторові в пресі.

Як кожний серйозний до­слідник, котрий живе на те­ренах Франкового Підгір'я, Р.Пастух не може обійти теми життя й діяльності Івана Фра­нка. У своїй новій книзі автор зібрав найпосутніше з неї. Варто виокремити в розділі «Під кронами титана» його найцікавішу знахідку. Йдеть­ся про невідоме, хоч і без вза­ємності, кохання великого поета до доньки священика з с.Добрівлян біля Дрогобича Наталії Чапельської, наразі засвідчене двома незалежни­ми письмовими джерелами. Крім того, краєзнавець зафі­ксував історію повернення історичної назви рідному селу І.Франка, ініціатором чого він був, останній приїзд до Нагуєвич Олеся Гончара та ін.

Ще два розділи – «Діла земні» та «Долі, спресовані часом» – взаємно доповню­ють один одного тематикою, хоча в більшості вона сто­сується періоду виборюван­ня волі й незалежності за часів окупації краю. Там, зокрема, є й такі статті, за якими можна писати і зніма­ти фільми, ставити вистави, здатні сколихнути найпотаємніші струни в душі гляда­чів.

Прикінцеві розділи «Ска­рби у шатах невмирущих» та «Слово про слово» теж близькі за тематикою, хоч в одному йдеться про митців і мистецькі скарби, а в дру­гому рецензуються книги інших авторів. Наприклад, чи багатьом з нас відома історія знаменитої картини Миколи Івасюка «В'їзд Бог­дана Хмельницького в Київ» або хто планував напасти першим – більшовицька Мо­сква чи нацистська Німеччи­на? Напала друга на першу, але з рецензії на книгу «Боч­ка і обручі» неспростовно випливає друге.

Як на мене, вдало проілю­струвала окремим рисунком кожен розділ книги випуск­ниця Дрогобицької худож­ньої школи 2005р. Марта Мартин. Це дебют і її як ху­дожниці, і учнів школи назагал у техніці книжкової ілюстрації. За умови наполе­гливої праці над собою юна здібна дівчина обіцяє виро­сти в художника з власним творчим почерком широко­го діапазону тематики і мистецької техніки.

Що ще додати до сказаного і що побажати? Та наступних успішних мандрів у світ високого натхнення під українськими вітрилами без­межних шукань!

P.S. Презентація книги відбулась на свято По­крови і День українського війська 14 жовтня 2005р. в читальному залі Дрогобиць­кої міської бібліотеки ім. В.Чорновола. Її працівники влаштували виставку книг Р.Пастуха. Багато добрих слів і побажань висловили йому завідувач кафедри все­світньої історії педуніверситету, професор Леонід Тимошенко, Ан­дрій Грущак, професор Михайло Шалата, директор му­зею «Дрогобиччина» Зино­вій Бервецький.

Виступили також дирек­тор художньої школи Ігор Шимко, директор бібліоте­ки Людмила Литвин, а також автор книги та її художниця-ілюстратор. Принагідно І. Шимко вручив учням школи нагороди за участь у між­народному конкурсі в Польщі. Нехай усім їм доб­ре пишеться і твориться на благо свого народу!

«Мій Дрогобич»

20 жовтня 2005р.

 

 

ГАЛАНІВСЬКЕ «ЗОЛОТЕ ПЕРО» СИНЬО-ЖОВТИМ НЕ СТАНЕ

Останнім часом укра­їнська література поповнилася новими книгами відомих і маловідомих авторів. До неї певним чином долучилася й книга «Ба­рабський міст» («Кобзар», Львів, 2005»).

Автор її – Роман Соловчук, відомий у Борис­лаві журналіст, редактор часопису «Нафтовик Борисла­ва», переможець кількох обла­сних газетярських конкурсів, володар, як сам зізнається у біографічній довідці, «Золото­го пера». Уточнюємо: галанівського «золотого пера», про що автор книги чомусь скром­но замовчує…

Про що, власне, книга? Про героїчну боротьбу українсько­го народу за своє соціальне та національне визволення. Сю­жет простий – як палиця. В ос­новному, два брати – Іван та Павло Любимціви – виборюють Україні волю. Правда, обидва вони носії різних політичних ідеологій: перший – комуністи­чної, другий – націоналістич­ної. Ні умовляння родини, ні рідна кров їх ніяк не помирить. Чому? Бо «перед читачем по­стає галицьке місто нафтовиків (Борислав. – А.Г.) у середині тридцятих років двадцятого століття, коли зіткнулися різні ідеології, різні політичні сили, по-своєму відстоюючи україн­ську ідею...» – це із анотації до «Барабського мосту».

Так-так, українську ідею... Хіба?! Хто відстоював – кому­ністи? Авжеж, комуністи! – стверджує автор. Послухаймо: «Згуртувалися представники рі­зних політичних партій – кому­ністи і націоналісти. Й одні, і другі виборювали волю своєму народові, хіба різними шляха­ми йшли до неї», – такий «далекобійний» пасаж Р.Соловчука.

Ох, ті комуністи! Невже ав­тор книги не знає, що вони зав­жди (як їх попередники, до речі) були провідниками чужої Україні ідеї, зокрема промосковської? Вони, комуністи, ні­коли не переймалися долею України, а лиш прагнули влади, слави, ситого «корита»... А націоналісти? За що боро­лись вони? Справді, вони боро­лися за Україну. Вільну! Неза­лежну! Соборну! Колись і тепер. А тепер щодо ідейно-тема­тичної основи книги. Тема, сюжет – не нові, звісно. Вони досить добре розроблені у та­ких романах, як «Чотири шаблі» Ю.Яновського, «Віхола» Є.Куртяка, у творах Є.Маланюка. Там і там – трагедія укра­їнської родини: воює брат про­ти брата. Один – за свої інте­реси, інший – за чужі. Ну, а про які «інтереси» воюють у «Барабському мості» – окрема розмо­ва.

Ідея твору Р.Соловчука – наскрізь хибна, антиукраїнська. Тому, що він, журналіст, «за вуха» витягує комуністичну пар­тію Західної України, яка ніби боролася за самостійну держа­ву. Та ні, не боролася вона за неї – зраджувала! Яскравим ви­разником західноукраїнського комунізму у романі Романа Соловчука є Федір Сивокіп (про­образ – Іван Сивохіп, родом із Добрівлян, член КПЗУ з 1926р., колишній секретар Дрогобиць­кого нафтового окружкому КПЗУ. – А.Г.). Так ось якої собі бажав України комуніст Іван Сивохіп: «Прой­шло сорок два роки з того часу, як здійснилося те, про що ми мріяли, за що боролися, – воз­з'єднання Західної України в єдиній радянській сім'ї. Ми, колишні члени КПЗУ, щасливі, що кожний з нас вніс свою ча­стку у справу торжества ленін­ської політики Комуністичної партії.» (Стаття «Як боролися з Іменем Леніна», «Нафтовик Бо­рислава», №114 від 22.09.1981).

Отакої бажали собі комуністи України, товаришу письменнику, – чужої і підневільної. Правда, у «Барабському мості Федір Сивокіп – не Каїн і не Юда, а спра­вжнісінький ангел… Святий і непорочний. З книги: «Ще до того, як Іван (Любимців. – А.Г.) потрапив до цієї катівні (до львівських «Бриґіток». – А.Г.), керував невидимим фронтом політв'язнів Федір Сивокіп. Згуртувалися (навколо нього. – А.Г.) представники різних партій – комуністи і націоналісти...» Бачите? Сивокіп усіх поєднав! Словом, за автором, він скрізь свій.

Чому поєднав? Бо «націона­лісти й комуністи говорять по­між себе й поміж люду, що дій­де до крісів, дійде». Це рядки з роману. Еге, переконливо, зна­чить...

Є в романі й інші відомі імена: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Броніслав Пєрацький, Григорій Коссак, Юрій Дрогобич (Котермак), Богдан Лепкий, Іван Стебельський (у книзі – Іванко Стеблівський), Трифон Янів, Василь Коцко  (в романі – В.Котик) та ін.

З усіма іменами автор наро­бив нам і собі добрячого лиха: переплутав усе, що можна було переплутати. Наробив лиха не тільки з іменами, але й з подія­ми і фактами, які були в нашій історії. Наприклад, Б. Пєрацького вбили не у Львові, а у Вар­шаві 15 червня 1934р. Викона­вець атентату Григорій Мацейко; Г.Коссак старшиною в ЧУГА ніколи не був, а видат­ним політичним діячем, отама­ном УСС. До того ж, був роз­стріляний у 1939році, а не у 1930; В.Білас і Д.Данилишин були членами УВО, а не ОУН. УВО трансформувалася в ОУН у кінці 1934р.; Б.Лепкий ніколи не перебував у Січових Стріль­цях, а під час Першої світової війни проводив культурно-просвітницьку роботу у таборах полонених українців (м. Весляр); Ю.Дрогобич (Котермак) був ректором Болонського університету, а не академії, якої тоді, як такої, взагалі не було; І.Чмола був полковником СС, а не УГА; Іван Франко був не професором, а доктором... Т.Янів не народився у Борис­лаві (він там працював в шибі «Меланія»), а в селі Демня (збі­рник УСС «За волю», Нью-Йорк, 1967р.).

Далі. Не було «Народної школи», а «Рідна школа». Фортеця «Тустань» ні­коли не була здобута ворогом. У Галичині ставили символічні хрести на честь знесення пан­щини, а не кріпаччини. Члени ОУН про свою роботу ніколи не говорили – ні вдома, ні се­ред знайомих. Вони навіть уникали знимкуватися: була ж конспірація! В УСС не карабі­нери, а таки стрільці, вояки. Карабінери – в Італії. Річка Тисмениця не пишеться із «ь». До міста Стрия не 30 верств, а 30 кілометрів.

А русизмів у книжці стільки – не злічити! Не кажу ото вже за стиль: він – наскрізь газетярський і сірий, суто учнівський. За браком місця наведемо лиш кілька русизмів: мразь, приход (треба плебанія, парохія), обочина (узбіччя, край, узбочина), змиваємося (тікаємо, біжимо, даєм ходу), зарвемо, як бідний у торбу, огріло по ребрах... А ще «неовислови» типу: бачив, як комар сикав; мовчи, як тото в корчи... Їх, висловів таких, немало – шкода місця.

Є ще одна заковика, брато­ве. А вона така: як зізнається автор, попередня назва рома­ну «Барабський міст» – «Грім­ниця», над яким розпочато пра­цю ще на початку вісімдесятих років. Ох, і лукавить автор, лукавить: не роман, знаєте, це був, а повість «Грімниця», уривки з якої було надрукова­но у «Нафтовику Борислава» (№ 109 – 122, вересень – жов­тень 1982р.).

Чому цю повість автор за­мовчує, га? Ні, ніяк не здога­даєтеся! А тому, що у «Грім­ниці» – повісті, і в «Барабському мості» – романі майже ті ж самі герої, але... події не ті, фактики різні. Ось як «афішуєть­ся» автором надрукована повість: «По­вість «Грімниця» – це багато­планова розповідь про боро­тьбу бориславських пролетарів за соціальне і національне ви­зволення, за возз'єднання у великій братерській сім'ї ра­дянських народів. Події роз­гортаються в середині тридця­тих років, коли в тодішній буржуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало двоборство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі старим.

В образі Гриня Турчина ви­ведено образ робітника, кот­рий прагнув бути осторонь класової боротьби. Але самі життєві круговерті, соціальна несправедливість приводить його в ряди активних борців за світлу днину». Ця ж, вла­сне, дійсність фетишизується і в романі «Барабський міст». Послухайте: «Тримаймося, Гриню! Наш день прийде! – розкотився відлунням Павлів голос... Враз понад самими горами зблиснула грімниця, пролетіла над містом, десь на далекій околиці розсипала розкотистий луск. Добра озна­ка: урожай буде!»

Урожай? Кому і коли? Ні, про це не сказав автор. Як і не сказав про інше… Про свою повість «Грімницю», боячись, мабуть, аби читач не порівняв її із романом. А є що порівня­ти, є! Приміром, у «Грімниці» немає однієї дійової особи – Павла Любимціва. У «Барабському мості» він є. Павло – український січовий стрілець, Україні волю виборює... У по­вісті його не було. Чому? А, либонь, тому, що у 70-х роках, коли писалася повість, Українські Січові Стрільці були ворогами... А ще, мабуть, тому, що відродженням Укра­їни й не пахло тоді...

Ще одна дрібничка... У «Грі­мниці» зображена палка любов пораненого українського бійця-комуніста Івана Любимціва (ну, просто як у «Прапороносцях» О.Гончара, згадайте. – А.Г.) до медсестри Маші. Любов ця – жагуча, мрія – висока: «Машо, Машо, білявко з Волги. Ти в мене єдина. На цілісінький світ...» – Іван клянеться тоді, коли в Україні на нього Юльця чекає... Що ж, най чекає, най: вона йому зараз не пара, лише спогад дитинства... тепер, «як при­йдуть сили, то ще раз міцно обніму тебе... Ще не раз і не два стрінемо тихі ночі разом. Будемо шукати щасливу зірку. І співатимемо. Ти мені – ро­сійські, волжанські, а я тобі – наші, галичанські». Хіба це не злегка завуальована дружба «старшого» і «меншого» братів? Га?

А ще, мліючи, Іван мріє: «Гей, як настане куца година отій смертельній круговерті, то оженюся з Машею. І поїдемо до Борислава. Там так само ко­нче буде народна влада. Війсь­ка Будьонного вже під Львовом. До Борислава – палицею доки­неш...». Іван просить, аби Маша його поцілувала, що вона й на­тхненно зробила. А чому ні: просить українець, брат... мусіла цілувати, бо Україна й Ро­сія – разом. Навіки!..

Є у «Грімниці» іще один пе­рсонаж, як і Маша, цікавий… Це – Соколов Дімка… Ось ряд­ки із «Грімниці»: «А Дімка?... – знову спробував піднестися Іван. – Де Дімка?» – питає, не допитає в Маші. Соколов? Чому Соколов? А міг би бути й Воронцов – із згаданих вже «Прапо­роносців». Міг би бути, ага: комуністи – герої, війна – вітчизняна ж, дружба – братерська...

Ще є невеличка відмінність між творами Р.Соловчука – себто між романом і повістю. Це те, що у «Барабському мості» немає пісень (у «Грім­ниці» – є!) типу: «Ой у полі, у полі Там літають соко­ли», «Повстаньте, гнані і голо­дні», «Чуєш, сурми заграли, Час розплати настав...» Автор, звісно, радіє співу: «Співали всі, як уміли. Плуталися, з'єд­нувалися воєдино українська, польська, єврейська мови». Що ж, у «Грімниці» співають аж луна гуде! Немає тих більшо­вицьких пісень у «Барабському мості», натомість є інші – стрілецькі. Не дотелепалися до роману і гасла з «Грімниці» на кшталт: «Най живе Радянський Союз і його клас робітничий!», «Най жи­вуть пролетарі цілого світу!», інші. Так, не дотяглися до «Барабського мосту», бо, мабуть, в автора ідеологічних милиць у новітні часи забракло...

Як бачимо, рецензований твір дуже шкутильгає – геть на обидві ноги. Не «вилікують» його ні нові часи, ні стрілецькі та колискові пісні, ні бойківські говори, ані Пролог Франково­го «Мойсея». Та ж письменник, за визначенням покійного «ба­тька народів» – Сталіна, – інже­нер людських душ! Донедавна Р.Соловчук, як журналіст, хо­див у підручних «керівної і спрямовуючої». Тепер йому би й «інженером» стати – письмен­ницького цеху, тобто. І тим, і тим він наче вже є. Вйо! Вйо! – до Національної Спілки письменників України. Що ж, і то можна: книжка-бо є. Пора, товаришу Романе, пора!.. Слугував одній владі, слугуватимеш й іншій!.. Ти ото вмієш!

...Отже, про Соловчука-письменника ми вже дещо зна­ємо, та чи знаємо ми Соловчука – журналіста? Який він, який? А такий:

«Впевнено ступаємо в завт­рашній день, власними руками творимо історію рідного Борислава, куємо своє щастя» – стаття «Такі дві різні долі» («Нафтовик Борислава», 06. 10. 1979р.); «Атеїстична робота – складна і багатогранна справа, яка не терпить ніяких зол – ні формалізму, ні примітивізму. До неї треба максимум уваги і відповідальності» – ст. «Поду­мати є над чим» («Н.Б.», 22.01.1980); «В українських бу­ржуазних націоналістів і тепер нема нічого святого. За три­дцять срібняків готові вони слу­жити по-іудиному. І виють у рупори закордонних радіоста­нцій. Дуже вже вболівають за «права» людей, яких вони не встигли повісити, розстріляти, за немовлят, яких вони не всти­гли втопити у криниці або за­морозити...» – ст. «Нехай і слід згорить ваш у вогні!» («Н.Б.», 26.12.1978); «Самі верхнянці повикурювали з нір фашистсь­ких покидьків. Хто поніс заслу­жену кару, хто дременув через гори за кордон і тепер, через десятки літ, клянеться в любові до України, яку він тер­зав, мордував, різав ножем, палив вогнем» – ст. «В союзі молота й серпа» («Н.Б.» 16.04.1984); «Наша влада пови­нна бути страшною» – так по­вчав вас, вампірів своїх, Бандера, і всі ви зі шкіри лізли, по-холуйськи прислужуючи гітле­рівцям» – ст. «Вампіри в... «обо­ронцях» («Н.Б.» 27.02.1986); «На другому поверсі досить часто збирався всілякий націоналістично-фольксдойчерівський збрід» – ст. «Пан Іван в «оборонцях» – про Івана Стебельського («Н.Б.» 26.02.1981); «У Мельника відразу ліва рука засвербіла. За прикметою визнано точно: буде свіжа копійка» – ст. «Церковний «букет» – про о. Михайла Мельника («Н.Б.» 28.09.1978 ); «Отак бан­дерівці, їм подібні відщепенці будували так звану «самостійну Україну», а насправді хотіли б розіп'яти її, потопити в крові весь народ, якби не короткими були руки...» – ст. «Із когорти мужніх» («Н.Б.» 20.07.1985).

Ой, може, вже досить... Та­ких статей Романа Соловчука набереться з півсотні. Наскрізь викривальних, наступальних, по-галанівськи бойових.

Що ж, може, Р.Соловчук-Леньків-Карпінський щось схоче заперечи­ти? Ні, не захоче! Чому? Бо, кажуть, факти – вперта річ, а ще коли вони чорним по біло­му написані... За діяння своє, за зраду кожен мусить відпові­сти. І перед Господом Богом, і перед рідним народом, і перед Вічністю! До того ж, галанівське, тобто антиукраїнське за ду­хом, «Золоте перо» неспромо­жне перевтілитись у синьо-жо­вте. Ніколи!

«Мій Дрогобич»,

№50, 15-27 грудня 2005р.

«Золотоперий підголосок»,

«Пόсвіт», Дрогобич, 2007р.

 

 

 

 

ЦВІРІНЬКАЮТЬ «ГОРОБЦІ», А ТИ, ХЛОПЧЕ, ВІР…

(Фейлетон)

Ой, правдиве, куме, народне прислів'я: «Не мала баба клопоту, то си купила пацьи...» Ну, чи не суща то правда, куме, га?

Не мав би си клопоту і редактор газети «Нафтовик Борислава» Роман Соловчук, якби си той «гісторичний» роман не встругнув – «Барабський міст» називає-сі. Правда, до того його ж «дітищами» були, кумцю, аж дві «Грімниці»: повість та роман. Уривочки з повісті «Грімниця» були «напечатані» у «кишеньковій» газетці редактора. Ну, в тому ж таки «Нафтовику Борислава», – так (№№ 109-122, вересень-жовтень 1982р.).

Згодом «Грімниця», але вже як роман, мав, кумцю, вийти у 1992 році у видавництві «Радянський письменник». І слава Богу, що не вийшов, а то би прогримів і автор, і той роман. Не вийшов, хоч Р.Соловчук добру половину гонорару все-таки хапнув.

Не вийшов, бо про «золотий вересень – 39-го» він, знаєш... Видавці, мабуть, чуби собі добре чухали, аби не пустити книгу в світ! Безбарвна книга оця, антинародна... І добре зробили. Гадали: може, пан Роман колись ще щось гідне напише і моцним письменником стане... Подумали, кумцю, отак, і «Грімницю»-роман зразу – під ніж! Зарізали. Як когута, знаєш.

Дак ні, у Романа Івановича, знаєш, характер не той: ніяк не заспо­коїться на досягнутому. Переробив, значить, «Грімницю»-роман на «Барабський міст» – теж роман. Довго переробляв: кажуть, двадцять літ старався... Тепер «Барабський міст» не просто роман, а ще й «гісторичний», хоч, правда, там справжньою історією і не пахне.

У тому ж таки «Нафтовику Борислава» (№79 від 14 жовтня 2005р.) появився уривок з нового, тепер вже «історичного» роману «Барабсь­кий міст» – на дві сторінки: третю і четверту. Що ж, читайте, люди добрі, читайте! Твір добротний, якщо не геніальний. Читайте! Про Борислав писав і Іван Франко, і Стефан Ковалів, пишу і я, Роман Соловчук. А як пишу – порівняйте. Може, не так пишу, але майже так. Як ті ж Франко і Ковалів. Я – класик, гей! Де ще такого знайти, як я?..

І порівняли люди – хто як. Одні, знаєш, куме, в писанині уздріли краплю таланту (все ж «капає» чоловік...), інші, звиняй, куме, навсібіч плювалися... Як чому? Бо роман цей, як жид, –  неправдивий, з багать­ма неточностями і перекрученими фактами. А щодо стилю, мови – то вже мовчу, куме. Сам прочитай, якщо зможеш. Марудно і сіро написа­ний. По-школярськи, ага. Аж нудить...

Хе, питаєш, а де його, той роман, взьити? Скажу: хіба що, куме, у двох провідних журналістів – із Дрогобича. Але і від них, куме, манни не жди, бо роман не покажуть. Бо нащо їм, бідолахам, у судах лавки витирати? Споднями, ага.

Так-от, куме, «Барабський міст» таки світ ввидів. Ні,не у Львівсь­кому видавництві «Кобзар», а у редакції таки народного часопису «Нафтовик Борислава». Гой, добре, куме, що робота тота у Бориславі робилася: набір тексту, складання – робота дружини автора книги, ко­ректура – дочки, а от анотація, зміст - то вже робота самого пана Ро­мана, звісно. «Кобзар» – лиш для форми!

Ага, забув сказати, що надрукована книженція ся на редакційному цифровому дуплікаторі «Duplo». Із видавництва «Кобзар», куме, автор роману хіба ISBN та ББК взьив – все! Нічого більше!

Може, вже досить, куме, га? О, якщо хочеш слухати – слухай Ось той же, куме, «Нафтовик Борислава» – №96 за 14 грудня 2005р. У ньому, знаєш, великий «анонс»: «Барабський міст» читають і оцінюють у Львові". Знаю, спитаєш, а чому лиш у Львові? Не поспішай! Далі читаю: «Минулої п'ятниці у Львові, у приміщенні актової зали облас­ної організації Спілки письменників України, відбулася презентація історичного роману бориславця Романа Соловчука «Барабський міст...» І так далі. Наприкінці – дрібненький підпис: «власна інформа­ція».

Ге, прочитав я, знаєш, куме, сю «власну інформацію» (Соловчука, себто) – і за голову взьивсі: чому ж то тов. Соловчук не згадав за застіль­ну «імпрезу», яка перед тим відбувалася у редакції рідної йому газети? Була ж вона, була – із пишною радістю, скромним самохвальством, ріжними напоями.

Куме, та зачекай трохи. Чекай. Ось читачеві, мов грім на голову, нова писанина. У тій же газеті (№98 від 21 грудня 2005р.). І, бач, той самий заголовок «Барабський міст» читають і оцінюють у Львові». Знову спитаєш: чому у Львові? А тому, куме, що ні у Бориславі, ні у Дрогобичі, ані у Трускавці і Стебнику «Барабського мосту» зі свічкою не знайти. Кажуть. його можна придбати на різних там підприємствах.

Хочеш – маєш, із підписом автора, але за «двадцятку». Подейкують, що навіть не показав свого роману п. Соловчук ні бібліотекам, ні кни­гарням, ані поважним міщанам. Лише у торбі показує. Отій, що до «кумів» ходив...

Знаєш, отакі-то справи, мій куме. А ти як гадав? Га? Ото письмен­ник! Ото роман! До речі, із тої ж газети дізнаємося, що всі, хто був на «імпрезі» у Львові, «Барабський міст» (ну, і автора – теж) трохи хвали­ли. Хто як, але хвалили.

Оден, читаю, професор журналістики зізнається: «Я цей роман уважно передивився. Навіть прочитав декілька десятків сторінок...» Чуєш? Недочитав, значить... Мабуть, зрозумів, що щось в тому романі не те, куме, не те... Далі слухай: «... Я більше буду говорити не стіль­ки про роман, як про Романа Соловчука. Його добре знаю. Знаю чудо­во, як порядного журналіста (ого, куме, ого: порядного!). Хоча ці два слова – «журналіст» і «порядний» – не завжди стикуються.» Ой, правда це: не стикуються... А чому – знаєш? Куме, ти слухаєш, ні? Ось: «Що­до роману скажу таке: наскільки я пробіг очима... «Барабський міст», я назвав би його соціально-побутовим романом.» Чув, куме, га? Пробіг очима... І, значить, не гісторичний він, той роман, а соціально-побутовий.

Інший професор того ж таки університету (однокурсник Р.Соловчука) підказав романісту, що Клим Гутковський «очолив не товариство «Січ», а власне Січових Стрільців». Його, професора, при­кінцеві слова такі: «Сподіваюся, що Роман подивує нас ще одним тво­ром». Чуєш, куме: подивує... Але, знай, дива – різні бувають! Досить одного дива!..

А от один прозаїк і собі встругнув. Так, так, куме, таки встругнув. Ось слова його: «Я схильний бачити українського письменника більше не як майстра (мабуть, у романі «майстра» так і не побачив), а як... громадянина, сина своєї нації, який думає, як свій народ, свою націю захистити». Отак-то, куме, отак: захистити... І «захищав» свою націю п. Роман: коли – підлим словом на партзборах, коли – галанівським «золотим пером». А ще міг би, може, й «сокирою»... Були ж у його памфлетах «головорізи», «сокирники», «бандерівське охвістя».

І далі, куме. Слухай: «Я написав рекомендацію Р.Соловчуку у Спі­лку письменників України. І не покривив душею – він цього заслуго­вує...» – отаке-то каже відомий прозаїк. Ну, як ти, куме, на це, га ? А я-си га­даю, що не «дотягає» роман Соловчука до Спілки – ні змістом, ні те­мою, ба навіть мовою. Правда, і там, він собі своїх «коришів» має!

А от один найчільніший в області журналіст Р.Соловчуку ось що проспівав: «І ось сьогодні для одного нашого «бойового штика» (чуєш, куме: «бойового штика» – як у Галана) закінчується ера журналістська і розпочалася письменницька: віднині Р.Соловчук споживатиме хіба письменницький хліб...»

І далі той журналіст каже: «На превеликий жаль, письменником Р.Соловчук буде за сумісництвом, бо сьогодні від літературної праці на хліб не заробиш»... Отакої втнув, куме. Тепер-бо, куме, знаєш, який хліб їстиме п. Роман? Він вміє не тільки їсти, але й заробити на ньо­го...

Ага, ще одно, куме. Порівняв один пан зі Львова «Барабський міст» із «переношеною» дитиною, яка «завше має більшу вагу, ніж інші ді­ти». І далі: «І ми можемо потвердити: «переношений» роман Соловчука має велику художню вартість». Так, так, роман таки «переношений» – аж на двадцять років... Сюжет кілька разів перемотаний...

Йой, куме, як у воду дивився той пан. Бо роман свій писав п. Ро­ман майже чверть століття! Теперішній «Барабський міст» мав собі, правда, посестру – «Грімницю», яка теж, знаєш, «переношена»... Оту, що на роман перемотана...

А один львівський поет змотовилив таке: «Барабський міст» напи­саний у кращих традиціях нашого реалізму». Ну, куме, він просто під­тягує Р.Соловчука до І.Франка та, знаєш, і до С.Коваліва, тобто до кла­сиків. Ще й закликає новоспеченого романіста «боротися за українську душу, за українське слово». І...боровся п. Соловчук, ой, боровся – і за слово, і за душу... Майже сокирою... І все проти «мізантропів», знаєш, проти українських буржуазних... І – проти Бога!..

Одна симпатична леді теж хвалить роман: «Дуже гарно виписано епоху, середовище». А чому б ні? Мав же святу можливість Р.Соловчук той Борислав, як «галицький Вавілон», вивчити – ну, у ге­ніальних творах Франка і Коваліва. Далі пані поетеса робить далеко­сяжні висновки: «Пропоную керівництву відзначити Р.Соловчука пре­мією... (не Шевченківською часом? – А.Г.). Ну і, само собою, Р.Соловчука треба прийняти у Спілку». А ти, куме, як гадаєш: вартий той «Барабський міст» Спілки? Га?

Інша пані заперечила згаданому нами пану-професору: «Барабський міст» не «соціально-побутовий», а «соціально-політичний». Як на мене, куме, він, роман цей, і не той, і не той, тим більш не «історичний». Він – хвора уява автора... і несусвітня плутанина, яку світ не видів.

Ага, забув. Згаданий раніше мною прозаїк рекомендує «Барабський міст» передати керівництву Київської Спілки: «Зробити все для того, аби роман Р.Соловчука могли придбати на сході України. Таку книжку прочитають – і не один задумається...» Над чим, куме, задумається – хоч знаєш? Можливо, куме, над тим, що навколо керівника «невиди­мого фронту» політв'язнів Федора Сивокіпа «згуртувалися представ­ники різних партій – комуністи і націоналісти. Й одні, і другі виборювали волю своєму народові. Хіба різними шляхами йшли до неї…» Ой, файна то, куме, була би історія для дітей Сходу. Далебі, файніша за «Історію України» Михайла Грушевського, наприклад.

І – на «закуску». Тобі і собі, куме. Лише один пан про книгу Р.Соловчука сущу правду сказав: «Перше – у деяких місцях поглибити письмо, аби воно було густіше зроблено. Друге – потрібно подумати про те, що сьогодні читає молодь». Далі: «Треба писати більш модер­но, аби молодь зацікавити». Свята правда, куме, можна б і модерно, але для того Божий талант треба мати! Ще далі: «Ну і в епізодах про усусів, зокрема про бої на Маківці, виписати об'ємніше ті історичні події.» Боже, як «виписати», коли Р.Соловчука ще тоді й на світі не було, до того ж, він і в боях не брав участі... Може, і в подружньому плані не був...

Ой, біда, куме, біда: Р.Соловчук у своїм романі усе грішне з праве­дним переплутав. І як, скажи, куме, можна ще «об'ємніше» писати, коли він, роман, і так вже занадто об'ємний – аж на 356 сторінок! Великими буквами і на товстім папері – щоб об’ємнішим був! Куди йому, грішному, більше? Куме, гей, ти мене слухаєш? Ні?!

Ні, немає кума – пішов. Не витримав, мабуть. Наприкінці статті «власна інформація» інформує про «складний шлях народження рома­ну «Барабський міст», про нові творчі задуми Р.Соловчука.

Куме, гей! Ой, нема кума, нема. Ага, про Соловчукові «нові творчі задуми»... Чи не мав часом на думці автор другий том «Барабського мосту»? Та ні, пане Романе, одного «Барабського мосту» нам досить! Може б, «Карпатською Брамою» нову книгу назвали – як ото радить один бориславський фільозоф – ну, той, що на Карпатській Брамі жиє... Бігме, файна була би то назва, ой, файна!

Що, куме, не віриш? Йой, я й запімнув, що мій кум на Барабський міст пішов – на той самий, де колись либаки з бідаками збиралисі. Аби не мовчати...

Ади, куме, гой, де ти? Ой, нема кума, нема. Піду – пошукаю. Може, ще щось послухає. Про «Барабський міст» послухає…

«Брама»

22 грудня 2005р.

«Золотоперий підголосок»,

«Пόсвіт», Дрогобич, 2007р.

 

 

«СТРИЯНИ» – ЛІТОПИС СТРИЙЩИНИ

Наприкінці минулого року Віктор Романюк приємно здивував своїх шанувальників новою книжкою, тепер уже художньо-публіцистичною – «Стрияни» (видавництво «Щедрик», Стрий, 2006, 318с). Як зазначено в анотації, нова книга поета – «це розповіді про визначних уродженців Стрийщини, про членів Національної спілки письменників України та літературно-мистецького об'єднання «Хвилі Стрия», інших відомих особистостей, з якими випала доля зустрітися автору на життєвому шляху».

Книга містить 29 худож­ньо-публіцистичних статей та 38 віршів. І ті, й ті – цікава форма спілкування пись­менника зі своїми читачами. Але по порядку. Про що художні оповідки? Зокрема, про столицю Підгір'я. Сто­лицю – чому? Бо, як пише В.Романюк, «місто Стрий над Стриєм-рікою ще з доби Київської держави і Галицько-Волинського королівства славиться великими здо­бутками у різних сферах національного і культурного життя». Автор книги у цьому має абсолютну рацію, бо славу місту (Стрию. – А. Г.) принесли «Просвіта», му­зично-хорове товариство «Стрийський Боян». Щоб краще організувати націо­нально-суспільне та куль­турне життя, у Стрию в 1901 році було збудовано На­родний дім. Автор книги перелічує сподвижників національно-культурного розвою. Це визначні діячі свого часу: священик, гро­мадський діяч Остап Нижанківський, адвокат Євген Олесницький, письменник Олекса Бобикевич, академік Філарет Колесса та ін.

Не оминув своєю увагою автор і Українське Стрі­лецтво, витоки якого почи­наються зі Стрия. Видатні діячі національно-визволь­ного руху – Степан Бандера, Степан Охримович, Олекса Гасин, Лев Ребет, Зеновій Красівський – теж поціновані автором.

Згадав Віктор Романюк і про літературно-мистецьке об'єднання «Хвилі Стрия», яке було створене у 1964 році, а також про альманах під такою ж назвою. До речі, альманаху «Хвилі Стрия» передував альманах «Ват­ра» (1886р.), який високо оцінив Іван Франко. У місті в 1988р. було створено суспільно-політичний клуб «Аргумент», що став на прю з тодішньою компартійною системою.

Об'єднання «Хвилі Стрия» налічує нині близько ста членів. Одинадцять з них стали членами Національної спілки письменників України. Це – Б.Загорулько, В.Романюк, М.Левицький, М.Нестерчук, Л.Франків, А.Сергієнко, Л.Павлів, М.Кондратенко, К.Михайлюк, Т.Савчинська-Латик, Б.Януш. Згадуються в книжці й інші імена літераторів Стрия, які успішно видають свої книжки, їх багато, кожного з них стрияни знають.

Зібрані в книзі й статті В.Романюка про відомих митців України, дотично чи опо­середковано пов'язаних зі Стрийщиною, – Філарета Колессу, Петра Обаля, Романа Савицького, Осипа Величка, Михайла Бумбу, Остапа Оброцу, Івана Венгриновича, Ірину Ольшанську, котрі, на жаль, уже відійшли в інший світ.

Розповідає книга і про молодших митців, які успішно працюють у царині націо­нальної культури. Про Зеновія Куйбіду, Мирона Нестерчука, Романа Пастуха, Михайла Мандрика, Мирона Парцея, Михайла Пугу, Роксолану Благу, Романа Никифоріва, інших.

«Співці зеленого Підгір'я», «Просвітницькі традиції», «Славний просвітянин» (про Олексу Бобикевича), «Будьмо світлом для світу», «Слухай, моя Україно» (про Віктора Рафальського), «Біла сорочка і чисте сумління» (про себе і побратимів отчого краю) – статті, які схвилюють кожного, хто не байдужий до нашої історії.

Вірші-присвяти, уміщені в книзі, вигідно доповнюють художньо-публіцистичні вірші. Вони написані з нагоди різноманітних подій – побудови Народного дому, голодомору 1932-1933рр., меморіально-скульп­турного комплексу Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Лесі Українці, з приводу підняття національного прапора над міською радою, перезахоронения праху Нестора Нижанківського, інших пам'ятних дат та подій. Є в книзі чимало присвят відомим людям Стрийщини.

Свою національну та громадсько-політичну по­зицію Віктор Романюк висловив чотирирядковим віршем:

Якщо серця глухі,

як стіни,

То ти, козаче, не тужи, –

А що зробив для України,

Собі і Богові скажи!

Ці рядки – позиція громадянина і українського
поета Віктора Романюка, чий потужний талант розвинувся
саме на благодатній Стрийщині.   

«Гомін волі»

15 травня 2007р.

 

 

ЖИТТЄВІ ПЕРЕХРЕСТЯ ОРЕСТА ЮРИНЦЯ

Література Бойківського краю поповнилася ще одною книгою – «Життєві перехрестя» (ВО «Котермак», Дрогобич, 2007). Автор – Орест Юринець, сільський вчитель з Підбужа.

У книзі спогадів автор, як у дзеркалі, зумів відбити трагізм української нації за часів двох окупацій – німецької та більшовицької. Вже самі заголовки говорять за себе. «Перша зустріч з «визволителями», – це потужний вияв людської доброти до рідної України, свого народу. Це і потужний потік ненависті до тих, хто забаг стати господарем не на своїй землі. «Як виховував мене батько» – теж промовистий заголовок. «Ми, – згадує автор, – робили зарядку за батьковим військовим сценарієм, а потім купалися, змагалися в перебіжках і силі». У розділі під заголовком «Моя сім'я – моя фортеця»
Орест Юринець «знімає капелюха» перед великим щастям, що випало на його долю, перед дружиною і матір'ю його дітей, Валентиною Трохимець, з якою прожив довгих 36 років...

Як відомо, час змінював окупанта. Один тікав, інший приходив. Про це документально точно і психологічно правдиво пише автор книги. «Над селом запала гнітюча тиша. Ніби перед бурею. Люди добре знали, які то «визволителі» поверталися на нашу землю. Бо чи можна було забути тисячі і тисячі замордованих у тюрмах НКВД... Таке не забувається.

Так, не забувається. Як і те, що сотні підбужан були розстріляні або заслані у вічні мерзлоти Сибіру. Автор книги чи не вперше розповів про один із кривавих злочинів 1946 року. На Буковиці його мати знайшла тіло молодого хлопця. На обличчі та тілі були сліди нелюдських знущань. Ризикуючи життям, вона насипала над хлопцем могилу. Це був Степан Сокіл, родом із Залокотя. Жорстоко познущалися «сталінські соколи» й над батьком Ореста Юринця, Андрієм – викладачем топоніміки і директором школи, колишнім січовим стрільцем. Поглумившись над ним, енкаведисти розчленували тіло на частини, яке лежало у полі під спекотним сонцем цілих три дні.

Є в книзі вислід щодо походження родини Юринців. Рід цей – давній, козацький. Пояснює він назви окремих топонімів, зокрема назв Буковище, Магура, Гать, Саджавка. Є в нього й вислід щодо походження рідного села Підбуж. А назагал, про книгу Ореста Юринця можна говорити і говорити. Та ще краще – взяти і прочитати.

«Вільне слово»

07 червня 2007р.

 

 

ПОЕТ СОВІСТІ І ПРАВДИ

Ім'я Василя Сторонського давно відоме на Дрогобиччині. Він – педагог, композитор, поет. Майже усе своє трудове життя працював художнім керівником гуртків при Будинку школяра. Останнім часом опікувався гур­тком «Молоді Галичини».

Працюючи з дітьми, В.Сто­ронський повсякчас займався творчістю. Багато віршів украї­нських поетів поклав на музи­ку. Пісні його – оригінальні, милозвучні, професійно вива­жені, кожна пісня, написана ним, вражає досконалістю му­зично-художньої форми, прав­дивістю та багатством людських настроїв та почуттів.

Проте мова піде нині про ще одну грань творчого обдарування композитора – про поезію із чергової його книги «Іду до тебе» («Просвіт», Дрогобич, 2007). Нову книгу поета високо оцінив доктор філології Дрого­бицького педуніверситету імені Івана Франка Петро Іванишин. У передмові він пише: «Черго­ва збірка Василя Сторонського, відомого дрогобицького музи­канта і талановитого педагога, не будучи феноменом власне поетичним, художньо-лірич­ним, може бути зате добрим прикладом отого бажання по­етизувати, репортажувати світ, виражаючи власне світобачен­ня... Перед нами власне екзистенційний (життєвий) репор­таж, своїм прожитим автор хоче поділитися з нами».

Із цими словами науковця не можна не погодитися. А щодо двох попередніх поетич­них книг В.Сторонського «Два крила» (у співавторстві з Орес­том Стронським) та «Чекаю тебе» я б не був таким катего­ричним, як П.Іванишин. Щодо художньо-лірич­ної оцінки, у них є і чиста лірика, і особисте, і звісно, громадське.

Та перейдемо до нової збірки поета. Читаючи, що найбільше нас, читачів, хвилює? Які асоціації виникають? До чого, власне, нас автор книги закликає? Щоб відповісти на ті запитання, звернімося до тек­сту. Передовсім, що впадає в очі – це те,  що у новій  книзі художнє слово – містке і бага­тогранне. Поет уміє зосереди­ти нашу увагу над визначаль­ним – долею людини, України:

Найперше Мову в нас взяли,

Хоча й пройшли тисячоліття.

Та ми постали із золи

І будем мати довголіття.

(«Не нарікаю на життя»)

Крім ліричних віршів, у збірці є твори публіцистичного скла­ду, де через факти та деталі автор досягає вагомих узагальнень:

Відчумались трохи від диму

Й поклавши Хреста на чоло,

Приїхали чемно додому,

Немовби нічо не було...

(«Автобус»)

Досить цікаві вірші, присвя­чені Помаранчевій революції. Тактовно, переконливо автор відтворює у нашій пам'яті незабутні сторінки всенародного здвигу. Вірші ці зігріті вогнем любові до рідного народу, до нашої Батьківщини. Індивіду­альне художнє осягання поета – це спосіб дослідження дійсності:

Довго правда в нас блукала.

Влада Правду заховала.

Била нас і зліва, й справа, –

Бідна в нас була держава...

(«Богиня»)

Вдаються В.Сторонському так звані акровірші. У них «захо­вані» імена та прізвища друзів автора, творчі особистості, ус­танови та підприємства:

Я буду тебе пам'ятати,

Хоч спогад пече, як вогонь, –

Неначе проводжу до хати.

І потиск гарячих долонь...

Вже стільки всього відболіло.

Гадалося, все вже забув.

Аж раптом – сьогодні зус­трілось.

Лишилося все наяву!

Я знову Тобою живу...

«Вірші до Бога» – особливий цикл у книзі. Тут і святість, і клятва, і каяття – як філософсь­ка категорія. Стержнем у кож­ного з них – «Всевишній, бо, як пише автор, «я звінчаний з Богом – така вже стезя ...» Від «Різдва» в поета – і радість, і сум:

Народився сьогодні Свят-­вечір,

Незворушно в лікарні лежу.

Скрізь надворі Колядки малечі,

А я жду, чи перейду Межу?..

(«Свят-вечір»)

У таких віршах поет прагне осмислити своє і наше життя, утвердити ідеали, якими послу­говується людство, через реаль­не звіряє національне, яке є суттєвим компонентом твор­чості.

Природно, виникає запитан­ня: чи є в збірці вади? Звичай­но, є. Немає у тих, хто нічого не пише. До сказаного додам ще таке: Василь Сторонський і у музиці, і в поезії був і буде со­вістю і правдою рідного наро­ду.

«Галицька зоря»

09 липня 2007р.

 

 

СТАНОВЛЕННЯ – ТВОРЧЕ І НАПОЛЕГЛИВЕ

Українську дитячу літературу збагатила ще одна книжка – «Обід від Зайця». ЇЇ автор – Роман Синюта-Романюк, учень п'ятого класу Стрийської СШ №4. Цікаво, що писати Роман почав ще у шестирічному віці. У його творчому доробку – вірші, оповідання, казки.

Природно, виникає запи­тання: звідки такий хист у малолітнього хлопця? Як правило, дітей цікавлять різноманітні байки, всілякі забавки та ігри... Либонь, за поясненням далеко ходити не треба: від діда той хист, від діда.

Так, письменнику Віктору Романюку є ким гордитися: талановитий внук його письменницьку справу гідно продовжить! Продовжить, бо обдарованість хлопця по­мітили і оцінили – і похвалою, і нагородою. Його оповідання «Чарівний комп'ютер» відзначило журі молодіжного літературного конкурсу «Велеско». До речі, воно й було надруковане у книзі «Велеско» (Видавничий дім, Львів, 2006).

Сюжет, як на неповнолітнього хлопця, непростий. Біла Фея із золотими крильцями взяла Тома за руку і вони полетіли. Куди? У замок, що переповнений привидами. Там він, хлопець, зможе придбати собі новий комп'ютер. На комп'ютері Білого чарівника, що гостює у свого брата-чарівника у його Чорному замку. Том має віднайти ключ до чарівної програми, щоб зайти в неї. Звісно, страшно було (ану повернеться Білий чарівник!..), але ключ хлопець таки знайшов – і на екрані спалахнуло бажане слово «вірити». Том увійшов у програму, і на його очах комп’ютер перетворився на… ракету.

Правда, все це Тому наснилося. Але не зовсім, бо на столі він побачив справжній комп’ютер – подарунок від тата і матері.

Це казкове оповідання і за задумом, і за арсеналом зображальних засобів, і за поетикою абсолютно «до­росле». Можна без пере­більшення потвердити, що «доросла» розважність Р.Синюти-Романюка пов'язана із вступом у першу пору творчої зрілості. Це підтверджують й інші оповідання та казки, зокрема «Хитрий їжак», «Як Лисиця обхитрила Ведмедя», «Цар звірів», «Заячий обід», «Новий рік», «Маленьке Кенгуру та Лев», «Пригоди Лесика і динозавриків».

Цікава за своїм сюжетом й казка «Цар звірів». Є в ній щось і від оповідань Івана Франка, і від народних казок. Проте автор книги традиційну тему трактує по-своєму – прав­диво і переконливо. А ще настільки, що читач не помічає, як стає очевидцем описуваного. Мимоволі ра­дієш за звірів, які Лева обрали собі за царя, і за Лева, котрий задумав згуртувати навколо себе тих, хто йому доручив свою долю.

Виявом громадянської солідарності пройняте оповідання «Новий рік». До нього усі готувалися: Вовк роздобув м'яса, Заєць прикрасив ялинку, Лисиця роздавала кожушки, Ведмідь ділився своїми запасами – малиною, суницями, медом. А от їжак з Білочкою зварили смачну грибну юшку. У лісі, отже, навдивовижу вийшов гарний Новий рік.

Солідарно і мирно жили собі маленьке Кенгуру і Лев. Мишко часто приносив здо­ровенного дуба – аби менше до лісу ходити. На біду по­бачив у лісі Чудовисько: ні, більше він туди не піде – боїться... Кенгуру нічого не залишалося, як щось при­думати. І придумало – віз, до якого приладнало двигун, руль і сідло. Словом, він став звичайнісіньким автомобілем. І Лев, і Кенгуру тішилися ви­находом. Відтепер жили ще дружніше.

Тема, звичайно, не нова, але подана своєрідно і промовисто. Дітям це буде і наукою, і радістю – тепер і у майбутньому.

«Джміль» – це один-єдиний вірш, уміщений в книзі. Втім, він нас переконує, до у малолітнього хлопця є значне поетичне обдарування. Вірш цей має точну адресу – дітям. Поезія відзначається конкретністю, логічністю та життєвістю. Переконаймося:

Загордився чорний

джміль,

Йдуть до нього

звідусіль –

 Оси, бджоли,

навіть міль –

І несуть смачний

кисіль.

Що переважить у творчості юнака – проза чи вірші – покаже час. Але без пере­більшення можна сказати, що становлення Романа Синюти-Романюка йде напо­легливо і творчо.

Принагідно зазначу, що твори книжки вигідно доповнюють прекрасні малюнки молодої художниці Олек­сандри Абельчакової. Вони – яскраві, лаконічні і цілком «дитячі».

«Гомін волі»

17 липня 2007р.

 

 

«МАЙЖЕ ВЕСЬ ФРАНКО» НАШОГО ЗЕМЛЯКА

Знаю мого колегу, приятеля, друга по журналістському та письменницькому цеху Романа Пастуха давно і вважаю його неординарною осо­бистістю. Він скрупульоз­ний, сумлінний і точний журналіст, публіцист, поет, прозаїк, есеїст, краєзна­вець, етнограф, фолькло­рист, дослідник, літератур­ний критик, редактор багатьох видань, а ще колекціонер і навіть па­літурник – в одній особі. Втім, при потребі він зуміє так вправно полагодити взуття, ба навіть вив'язати кошик, що навіть може дати фору професіоналам.

Значущі починання на Дрогобиччині та рідній Стрийщині вже давно не обходяться без його ак­тивної участі. Все актуальне і важливе для широкого загалу його завжди хвилює, а що робиться не так, йому завше болить. Злободенні питання – соціальні, куль­турні, політичні, громадські – сміливо порушує в кабінетах чиновників, на вічах, у пресі. Позицію громади він відстоює переконливо і пристрасно.

Тому люди йому вірять і йдуть за ним. А це, погодьмося, є визнанням і його багатосторонньої творчості, і його слушних та корисних діянь.

Однак далі піде мова про гейби «іншого» Романа Пастуха, а саме як про дослідника й популяриза­тора. Ще точніше – про його нову книгу «Франкова доля» (Дрогобич, Коло, 2006). Її склали вісім розділів: «У долині село лежить», «Тут засвітилася зоря», «Вогонь в одежі слова», «Супутниця великого життя», «Квіти славетного кореня», «Оселя звершень і страждань», «Пристанище юної ліри», «Герої в зеленому шумі». Кожен розділ відкриває його власний вірш, у якому поетичними засобами подано їх зміст: відповідно історія рідного Франкового села Нагуєвичі на Дро­гобиччині; батьківського обійстя Великого Каменя­ра; титанічне важке життя і творчість світоча; життя поетової дружини; доля їх чотирьох дітей; оселя сім'ї Франків, а тепер літера­турно-меморіальний музей у Львові; музей і Стежка поета в Нагуєвичах. Зав­дяки художньому редакто­рові Євгенії Кузьмич па­літурка книги максимально точно передає її зміст. На червоно-чорному тлі вмі­щено світлину нашого світоча-страдника останніх і найтяжчих років його життя, а з глибини ледь-ледь проглядають малень­кі світлини дружини і дітей.

Щоб написати книгу «Франкова доля», Роман Пастух опрацював близько сорока різних вітчизняних і діаспорних видань – спо­гадів, путівників, пресових публікацій, документів, зібрав усні спогади про поета, котрі ще побутують у Нагуєвичах і навколишніх селах. Відомий франко­знавець, професор Дрогобицького педагогічного університету ім. І.Франка, автор передмови Зенон Гузар високо оцінив книгу: «Гаряче рекомендую її читачеві і зичу їй успіху – хай щастить автору і його творінню».

Як на мене, та й сам Роман цього не приховує, він написав «Франкову долю» з насущної потреби широкого читацького за­галу дізнатися про великого поета, його сім'ю, життя й побут, близьке оточення, стосунки з відомими дія­чами, державними й приватними інституціями тощо. Тобто «втиснути» ней­мовірно талановитого, фантастично працьовитого і творчо плідного, але дуже складного й суперечливого в житті «майже усього Франка» менш як у 200 сторінок книги звичайного формату, включаючи 120 документальних світлин і вказівник прізвищ. При­гадайте: так колись робив сам наш національний Мойсей, прагнучи дати своєму народові якомога більше творів художньої літератури, праць з різних галузей науки і знань, бо почувався покликаним до цього «собачого обов'язку» своїм селянським поход­женням, вихованням і відповідальністю.

Великого й водночас цілковито земного світоча в цікавих, маловідомих і почасти не відомих навіть франкознавцям фактах і деталях цей загал прак­тично не знає. Універси­тетські ж мужі, обтяжені вченими званнями та посадами, пишуть про нього переважно задля таких самих мужів і високої науки. А хто має дати строго наукове і водночас популярне чтиво про ґенія нації? В нашому випадку Роман Пастух продовжив традицію І.Франка і сміливо взяв цю відповідальність на себе. При цьому він ніде не перейшов межі при­стойності, делікатності, ні не впав у вульгаризатор­ське чи, тим паче, очорнювальне змалювання пос­таті поета. За це йому треба лише подякувати.

І дарма дехто ревниво вбачає в авторові конку­рента на ниві франкознав­ства, а дехто дорікає, ніби писати про поета «так», себто як про геніальну і звичайну земну людину, навіть з її фізичними та душевними болями, поми­лками тощо, «не можна». Хочу запитати цих критиків: а чому, власне, не можна? Тому, що в їх свідомості на підставі ще радянських стереотипів склався інший, я б сказав, ґлянцево-іконний образ нашого світоча? Але ж вони не можуть заперечити біблійного: пізнайте правду, і правда визволить вас. Не бажаючи пізнати її, вони, отже, хочуть і цього духовного визволення. Це аксіома.

Точна деталь, вичерпні характеристики, наукове підґрунтя, цікаві та вмоти­вовані припущення, кілька­сот прізвищ – це ті ін­струменти, якими автор книги дуже виразно відтво­рив життя Великого Каме­няра й тодішньої суспільної дійсності. Тому не випад­ково «Франкова доля» при­несла Романові Пастухові визнання сумлінного й непересічного дослідника літератури. Книга про сві­точа вчить краще розуміти його світову велич, його невмирущий подвиг і його особисту трагічну долю. З певними доповненнями, уточненнями, а ще як із паралельним перекладом на сусідні мови «Франкова доля» Романа Пастуха обіцяє залишитися конку­рентоздатною на книжко­вому ринку франкіани тривалий час.

«Рідне поле»

14 серпня 2007р.

 

 

ПЯТИТОМНИК ЯК ВІДКРИТТЯ

Кожного разу, коли зна­йомишся з новою книгою Віктора Романюка, радієш його відкриттям, разом з поетом сприймаєш світ іншими очима, відчуваєш раніше незвідане. І завше хочеться щось добре сказати про нього – невтомного працелюба, письменника, громадянина. Письменника – талановитого і неповторного, громадянина – чесного і безстрашного. Таким він завше був – у творчості, у громадських починаннях, під час роботи в Парламенті. Таким є і нині: українцем-патріотом, вірним приятелем і просто Людиною.

Усі його твори пішли межи люди, їх радо зустріли, ними захоплюються. Певен, при­хильно сприймуть і п'ятитом­ник – майже усе, що встиг на сьогодні створити В.Романюк. Цікаво, що кожен том має назву: «Сузір'я калини», «Квітень», «Блакитні вежі», «Орда у Храмі», «На пере­хрестях долі». Усе, що у них, не будемо аналізувати, адже потужно зробив це Мирон Парцей – поет, публіцист, редактор творів Віктора Романюка.

Про що перший том? Як зазначено в анотації, сюди увійшли вірші різних років (крім інтимної лірики та поем) з книг: «Тривожні зіниці» (1969), «Калинові коні» (1973), «Крила буднів» (1978), «Високосний вік» (1982), «Голосом зернини» (1987), «Вічний верховинець» (1989), «Горинь» (1991), «Пора милосердя» (1993), «Сузір'я калини» (1996), «Чужа хата» (2002), «Одинадцята заповідь» (2005).

У цих поезіях є й одвічна мрія українців, снага рідної землі, незнищенність нашої нації, любов і безсмертя народу-борця.

Другий том – інтимна лірика з уже згаданих книг, а також вірші, покладені на музику, та листи любові.

Двадцять і одна поема становлять третій том. Твори ці пройняті тривогою за долю рідної землі.

Четвертий том – літе­ратурна публіцистика. Влуч­на і наступальна. Це своє­рідна відповідь Українця тим шовіністично налаштованим політикам і вченим, котрі завжди, де тільки можуть, фальшують наші здобутки і нашу історію. У цих унікальних творах переконливо показано, що історично коріння українців сягає дуже давніх часів. І вони є носіями багатої національної куль­тури.

Цікавий за задумом і подачею матеріалу п'ятий том. Тут є уривки з не­завершеного роману «Ру­салчин перстень», є спогади про пережите автором за шість десятиліть творчого життя, а також публі­цистичний доробок. Можна прочитати тут і полум'яні виступи В.Романюка з трибуни Верховної Ради України та виступи на велелюдних мітингах у часи національного відродження (1988-1991). Подаються й доповіді на конференціях Товариства ім. Тараса Шевченка та Народного Руху України. Прочитаємо й рецензії автора на книги сучасних літераторів та дослідницькі статті про творчий доробок членів літературно-мистецького об'єднання «Хвилі Стрия». Крім того, останній том містить чимало світлин – родини поета, приятелів, творчих людей, котрі жили і живуть з Україною в серці. Цікаво, що кожен том су­проводжують фахові пе­редмови: «Слово, що стало долею» – Мирона Парцея, «Імперативи серця» – Тараса Салиги, «Із вірою, надією і любов'ю» – Романа Кудлика, «Книга про Україну та українство» – Мирона Пар­цея, «Емоційно і переконливо» – Богдана Стель­маха. Усі автори дали високу оцінку літературній творчості Віктора Романюка.

Отже, цей п'ятитомник – не тільки потужний творчий ужинок, але й відкриття. А ще – гідний собі (і нам!) по­дарунок до свого сімдесяти­річчя, яке припадає на 2008 рік.

Тож з роси і води Тобі, наш дорогий побратиме! Haй легко дихається, а ще легше пишеться!

«Гомін волі»

01 вересня 2007р.

 

 

І ЗАПОВІДЬ, І ПОСЛАННЯ

До велетенського моря сучасної української літератури долучився й творчий потік Віктора Романюка. Потік цей потужний – як бурхлива гірська вода, яскравий – наче вранішня зірниця. А починався він з першої поетичної збірки «Тривожні зіниці» (1969). Згодом були «Калинові коні» (1973), «Крила буднів» (1978), «Високосний вік» (1982), «Голосом зернини» (1987), «Вічний верховинець» (1989), інші книги. Тепер їх вже у В.Романюка понад двадцять п'ять.

Читаючи книги автора, легко простежити еволюцію його мислення, його творче зростання, письменницьку зрілість. Він, автор, ніколи не шукав привалів, аби відпочити, а день-у-день, крок за кроком простував нелегкою, а подекуди й тернистою дорогою до свого зеніту, до визнання. Бувало, що й спотикався (через власні сумніви, через «послуги» недоброзичливців), але не падав, а далі йшов. До мети йшов, яку йому вказав Господь Бог. Чесно йшов, болісно, але завжди впевнено. Йому, як і Василеві Стусу, Ліні Костенко, Євгенові Титикайлу, завше боліли болі народу, непокоїла сумна доля України. Він, наче барометр, відчував ворога – московського, німецького чи доморощеного...

Першу збірку поета можна порівняти зі спалахом зірки – зірки могутньої і осяйної. Тогочасна критика свідчила, що у літературу входить непересічний поет, зі своє­рідним, лише йому при­таманним, баченням світу. Ці передбачення здійснилися. Віктор Романюк нині завершує випуск п'ятитомного видання своїх творів. Лише торік вийшли у світ дві його нові книги: «На перехрестях долі» та «Одинадцята заповідь». На останній коротко зупинюся.

Забігаючи наперед, скажу таке: за ритмомелодикою поезія В.Романюка – то наче пісня. Милозвучна, проста. Він, як поет, ніколи не тяжів до занадто несподіваних порівнянь (хоч вони в нього є), не тяжів до метафорично ускладнених образів, не тяжів до складних віршових форм (сонетів, наприклад), а тяжів до сфокусованого бачення навколишнього світу, до буття  простої людини. Правда, йому аж ніяк не можна заперечити у філософському вирішенні теми, у просторових та часових узагальненнях. І тому твори автора емоційні, привабливі і щирі. Вони – і про час, у якому живемо ми, і час, у якому живе й сам автор.

«Одинадцята заповідь» – це не просто книга, це крик душі поета-борця. Він, творець і патріот, окрім десяти Заповідей Божих, вказує нам на ще одну – одинадцяту, Всеукраїнську:

Одинадцята заповідь –

Вільна в віках Україна,

Боже сяйво блакиті

І мова ланів золота.

Лише чотири рядки, а яка сила духу, патріотизму, який вибух національних почуттів, яке одкровення любові! Поет глибоко переконаний, що Україна буде завжди вільною, буде й стяг жовто-блакитний. І так справді буде!

В автора, як і в читача, є своя емоційна пам'ять. Пам'ять серця – до свого народу, до своєї історії, до своєї Батьківщини. Либонь, тому кожного читача схви­люють рядки, присвячені біблійній та світській темі. Це, зокрема, такі вірші, як «Біблійне», «Земля», «За межами Всесвіту», «Меч Христа», «Душа», «Божест­венне», «Безсмертя», «Правда й вічність» та ін. Ці твори позначені особистим перед­чуттям, переживаннями, багатющим досвідом, вра­жаючою творчою уявою. Ці вірші – наш біль, наша слава:

І проросте добра зернина,

Як в серці віру розів'єм.

Сім літер в слові «Україна»,

Сім літер в слові

«Вифлеєм»...

(«Біблійне»)

В останніх двох рядках закладена одвічна аналогія: Україна – Вифлеєм... Хіба це не символічно? Хіба ми не давні? Хіба ми не вічні? Нам, українцям, понад п'ять тисячоліть – тому радіймо з цього, пишаймося! «Два слова й кожне з семи літер: «Христос Воскрес», – пише автор. Так, Христос воскрес, воскресла Україна! – мовимо ми. Не вмре Україна, як не вмре й наша мова:

Геть набік чепіги

і мольберти:

Слово гине – даймо

відкоша!

Стогне слово, та йому

не вмерти,

Бо воно безсмертне,

як душа.

Відображені в книзі й такі віковічні категорії, як Віра, Надія, Любов. Віра – це Господь Бог; Надія – це Україна; Любов – це Народ. Проілюструємо це:

Хто бачив нашу землю

звіддаля –

Вона як в українськім полі

сонях.

У галактичнім всесвіті

земля –

Як Божа квітка

в ангельських долонях.

Нова книга, читаємо в анотації, «це твори про рідний край і душевний спокій, біль і гнів за сплюндровану землю, родину і друзів, інтимні почуття». Рідна земля, зневажена ворогом, – це особливий біль письменника. Цей біль не тільки його, але й того народу, до якого він кров'ю належить.

Бог скарав деспотичний

едем,

Край настав людським

болям і ранам, –

Цар московський,

що звався вождем,

Був насправді тираном.

(«Тиран»)

Автор показав нам трьох тиранів-катів: російських царів, Гітлера, Сталіна, завданням котрих було одне фізично знищити нас, українців, як націю.

Інтимна лірика поета повчальна і хвилююча. У ній домінують експресивність думки, радість перших почут­тів, тривога за розбите кохання:

І вітру вітровіння –

Як щастя міражі.

Кохання – це коріння

Безсмертної душі.

Є в книзі й особливий розділ «Три поеми»: «Кавказ», «Обереги», «Трава життя». Вони – трагедії, символи, болі. Наші, чужі. Теперішніх і майбутніх поколінь. Тематично поеми між собою тісно переплетені – як усе життя наше.

З великою силою трагізму показує поет людський поступ у жахливих умовах комуно-московського терору, в умовах нещадної неволі. Письменник, як і вчитель, сіє розумне, добре і вічне. Сіє динамічно, емоційно, хвилююче:

В Україні пісню заведи –

Й радість душу сповнює

по вінця –

Як і пісня, мова назавжди

Кров'ю стала

в тілі українця.

(«Мова»)

Треба відзначити, що книга проілюстрована прекрасними картинами стрийського пись­менника, перекладача і художника Мирона Нестерчука. І В.Романюку, і М.Нестерчуку творча сув'язь лише на користь! Дай, Боже, й так надалі!

Так, зі своїм завданням, покладеним собі ще в юні літа, Віктор Романюк блискуче справився. «Одинадцята заповідь» це не звичайна книга, це і заповідь, і, водночас, послання. Не тільки сучас­никам, але й майбутньому поколінню українців. І в цьому, власне, краса і сила пре­красної авторової книги!

«Гомін волі»

20 червня 2006р.

М. Парцей. Ну що б,

здавалося, слова.

Стрий, «Щедрик», 2008р.

 

 

ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО КНИЖКИ «ІСТОРІЯ ВОЛОЩІ»

Дорогі діти! Цю книжку я написав спеціально для вас, моїх односельчан. Правда, при написанні її мене досить суттєво виручала моя колишня педагогічна діяльність – у школі, в педінституті та в учили­щі. Я виконав обіцянку, дану колись вчителям села Волощі, написати загальний шкільний підручник з історії села.

Про що ця книжка? Про мою і вашу малу батьківщину – Волощу.

Писав я її з великою любов'ю до вас, мої любі друзі, до рідного села, до нашої України. Так, так з великою любов'ю... Бо кого тоді у житті любити, як не село, в якому вперше побачив світ Божий, як не людей, серед яких жив, як не Батьківщину, якою треба завжди дорожити. На жаль, нині молодь Волощі мало що знає про справжню історію отчого краю. Багато чого не відає про це й середнє, тобто моє, поко­ління. Небагато відомостей знають про давноминулі часи і мешканці навколишніх січ. До того ж з кожним відходом старших людей в ін­ший світ у селі забуваються історичні події і факти, які впродовж століть мали тут місце. Все це, власне, і спонукало мене, чиє родове дерево зросло у Волощі, задокументувати на письмі все те, що знаю, чув і прочитав про рідне село, яке дало мені щастя тут народитись, жити і працювати для України і для власного народу. Тож читайте її, книгу, вивчайте і пишайтеся своїм селом, краянами, батьками, набутком предків, котрі жили у набагато складніших умовах, ніж ми нині. Сподіваюся, що серед вас колись знайдуться такі, які доповнять мою скромну історико-краєзнавчу працю, напишуть чимало нових сторінок історії рідної нам Волощі А для того вам, учням, треба не тільки успішно вчитися, але й цікавитись своїм давнім минулим. Пам'ятайте: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього – таке гасло кожного українця, який себе поважає, котрий пам’ятає, якого він роду.

Так що в дорогу, мої співвітчизники! За знаннями, у пошуки за одкровеннями. З роси і води вам, дорогі мої діти! З Богом вас і з Україною!

«Історія Волощі»

посібник для учнів.

Дрогобич, «Пóсвіт», 2007р.

 

 

ВОГНЕННЕ КОЛО УКРАЇНИ

Місто Стрий завжди було багате на уславлені імена. Колись це були Є.Олесницький, Р.Кирчів, Г.Куйбіда, О.Бобикевич, Б.Дружинець, Н.Мілян, О.Нижанківський, Н.Нижанківський, Ф.Колесса, І.Колесса, Т.Микитка, О.Бачинська, Ю.Корчинський, О.Заяць, З.Дашак, О.Оброца. Тепер у ньому живе нове покоління письменників, краєзнавців, художників, скульпторів, композиторів, співаків. Серед них – Р.Романюк, М.Нестерчук, А.Сергієнко, Л.Павлів, М.Кондратенко, Т.Савчинська-Латик, Л.Франків, М.Мандрик, З.Куйбіда, І.Завозін, З.Сиротюк, А.Андріїв, Р.Никифорів, М.Золотуха, Л.Бебешко і багато інших.

Нині мова піде про Мирона Нестерчука – талановитого письменника, художника, перекладача. Так сталося, що наші життєві стежки-дороги перетнулися наприкінці 70-х років минулого століття. Зустріч нам улаш­тував поет і художник Михайло Левицький – у стрийському профтехучилищі, де М.Не­стерчук працював художником-оформлювачем.

Тоді ми, мрійники, були молоді і гойні, з великими планами на майбутнє. Мирона Матвійовича пам'ятаю ставним, енер­гійним, допитливим. Був дуже доброю людиною. Його очі так і світились довірою і теплом. А ще одержимістю. Мав чуйне серце і щирий порив душі. Він ознайомив нас не лише із своїми полотнами, графічними малюнками, але й з рукописом майбутньої поетичної книги «Джерела». Нині таких книг у письменника понад десять. Зокрема його переклади з вірменської отримали високу оцінку. Нестерчук-художник має персональні виставки в Україні та за її межами. Не раз отримував престижні нагороди.

Мабуть, увагу кожного читача приверне поема «Вогненне коло», видана цьогоріч у стрийському видавництві «Щедрик». За обсягом – це 18 сторінок, за змістом – ціла епоха. Як зазначено в анотації, поема присвячена «великому синові України Тарасові Шевченку та його нащадкам – нашим сучасникам, які приречені жити, любити, боротися, творити на обпаленій Чорнобилем землі».

У вступному слові до читача М.Нестерчук зізнається, що написана поема через 10 років після Чорнобильського лиха, тобто у 1996 році. Чому так пізно? Зрозуміло, чому. Не побачила б вона раніше світу, бо тоталітарний прес – і політичний, й ідеологічний – тяжів над вільним словом, над українською правдою. Автор із сумом відзначає, що Чорнобиль різко змінив наші долі, та не зробив більшості з нас мудрішими. Він запитує: чи довго так буде? І відповідає: не знаю, але вірю в краще майбутнє. України, звісно.

А тепер про саму поему. Складається вона із семи розділів. Правда, трохи різних за розміром. Вона не лише про Шевченка, але й про нас, теперішніх. Основний її зміст – геній Шевченка крізь призму Чор­нобильської трагедії. Головна ідея твору – Україна. Поет вміє «поєднувати» епохи – колишнє і сучасне. Читаєш поему – і серце переповнюється Кобзарем, душа – Бать­ківщиною, ім'я якій Україна.

Якось зайшов Т. Шевченко у теперішній музей і:

Тут на нього цитькнули враз:

– Ви, напевно, в Народному Русі,

Але так не приходять до нас

В шапці-кучмі й старому кожусі.

Боже! Його, Шевченка, прийняли за бомжа, що «з-попідтиння», а тут, «про­бачте, музей», а тут, «даруйте, святиня!» Святиня?

Дивувався поет і не знав,

Чи радіти, чи злитися слід було.

Хай вам всячина! Вже й із нас,

Із живих поробили ідолів...

Кого ще побачив у музеї Шевченко? Борзописців, політиків, суддів, повій – безсоромних, ницих, продажних. Тих, які «прапори поміняли» і «Слава-а!» гукали власному ситому імені... Куди вони йдуть? До України, так? Аж ні, ідуть «куда следует...» Як і раніше, «навіки разом з Росією»... Бо:

Пожинає лаври і чини,

Влад з вождями карбує кроки.

Вже отримує ордени,

Вже щось меле з трибун високих.

Поету болить, що дехто «спроможен при кожній владі Буть попереду». Противні йому і заклики: «Будь потрібним завжди і скрізь Будь-якого кольору владі. В вушко голки і в... теє влізь, Знай – де славити, де – бичувати...» Ой і

Смутно глянув поет з-під чола:

У камінній пущі незвикло

Качка дика перепливла

Либідь, й в київськім небі зникла.

Зустрів якось поет земляка, а той каже: «Мова Шевченка нам ні к чему, Язик Гоголя, – каже – лекчей нам».

Як і Шевченко, у російських казематах перебував й інший світоч нації – наш сучасник. «Людина у сірій військовій шинелі» (Й.Сталін. – А.Г.) рявкнула: «ЗАКЛЮЧЕННЬІЙ ВАСИЛИЙ СТУС! ВЫХОДИТЕ НА ПЕРЕКЛИЧКА!»

Та ось надійшов той час, коли «виростав над Вкраїною гриб – Велетенська бліда поганка...» Це ще один із злочинів комуно-російської імперії зла. Цю Чорнобильську трагедію можна подолати за допомогою Господа Бога. Бог поучає: «Пам'ятайте: ПЛІЧ-О-ПЛІЧ! СІМ! НЕ ЗРОБИТИ НІЧОГО ОДНОМУ!» Тобто – у єдності сила!

І поет Т.Шевченко, і поет М.Нестерчук говорять одним голосом:

Бачу я з усіх перехресть

Божий світ страшний і прекрасний.

Знаю: доки ми сходим на хрест –

Доти сонце в небі не згасне.

Справжні поети нас, українців, не полишають, а рятують:

Хрест все ближчав: ясний силует.

Німб і терня – в чолі й навколо.

Я за вами! – сказав Поет,

І ступив у вогненне коло.

Так персоніфіковано і правдиво передає нашу дійсність прекрасний письменник зі Стрия, якого не тільки шанують, але й читають.

«Рідне поле»

15 вересня 2007р.

 

 

ДЕ НЕ ПОСІЙ – ТАМ І ВРОДИТЬСЯ

Редактор газети «Нафто­вик Борислава» пануньо Роман Соловчук має вагому причину знову потішити своє честолюбство: його лихо­вісний роман «Барабський міст» «відзначили», знаєте. Але лише згадкою... І де б ви думали? Ні, не повірите: у самім Нью-Йорку. Бігме, на конкурсі українського Фонду Воляників-Швабінських. Власне, про це повідомили дві «товсті» газети – Урядовий кур'єр (№20-21, 31.Х.2007) та «Літературна Україна» (№ 43, 8.11.2007).

Помпезно роздула цю інформацію і «сімейна рептилька», якою є нині газета «Нафтовик Борислава» (№ 89, 9.11.2007р.), гейби від імені журналістського колективу. Цікаво, якого-такого колективу – отого залишкового? Як відомо, провідні журналісти від нього, Соловчука себто, наче чорт від ладану, давно порозбігалися...

Так, так, «Барабський міст» (і не публіка це, га?!) відзначено... Ого-го! Відзначено... А чому його, прецінь, не премійовано? Що, романчик той не дотягує? Так? Либонь, через свою антинародність і через антиісторичність? Певен, і не відзначили б, якби в Р.Соловчука у журі конкурсу не було своїх давніх «коришів»... До речі, журналісти з «Літературної України» навіть не відають що Р.Соловчук мешкає у місті Стефана Коваліва, а не у Львові. Може, тому, що пан Роман ще не Почесний громадянин Борислава, га?

Схоже, що члени журі твір Романа Соловчука хіба що помацали. Бо якби читали, то б, може, обома руками відхрестилися б од такої «історичної» єресі і тої омани, які несе у собі цей горезвісний роман.

Отож, має чим гордитися Р.Соловчук, має. Вимучивши своє кололітературне чтиво на редакційному цифровому дублікаті «Duplo», через якихось півроку Роман Іванович стає членом НСПУ – посто так, з першого пострілу... А тепер, бач, ще й «відзначили»... Нічого собі! Тож треба так вміти, гой! В Америці відзначили, у Києві...

Що ж, вітаю! В обидвох випадках вітаю! А як, скажіть, не вітати, коли він, тов. Соловчук, належить до таких, де не посій – там і вродиться. Він, чолобитний, до всіх влад захожий...

Але... Але цікаво-таки, хто йому, галанівському підголоску, ревно так повсякчас помагає? За комуни, тепер. Можливо, отой «подпольний обком», що для нього, червоного, ще й досі щось значить, чи, може, оті «бдітєльниє» костоломи, кумиром яких був (і є!) «желєзний» Фелікс?

А мо', й не вони! О, якби то знати!..

Тож хто тоді, хто?!

«Тустань»

4-10 грудня.2007р.

 

 

З РОСИ І ВОДИ ТОБІ, ПОБРАТИМЕ

А ти до лав сміливих став би,

Щоб право вибороть своє?

Не всяка сила йде за правду,

Та правда силою стає!..

7 вересня 2007 року в Центральній міській бібліотеці м. Борислава проводився творчий вечір письменника Євгена Титикайла. З невідомих причин Андрій Грущак не зміг там виступити. Ось текст невиголошеного виступу.

Дорогий Євгене, мій вірний приятелю! Я не буду нині співати Тобі дифірамбів. Я скажу інше – те, що Тобі й мені наболіло. Пам'ятаєш, часто-густо при зустрічах ми завдавали собі одні і ті ж запитання: «Чи варто писати?», «Для кого писати?», «Кому потрібні ми і наша творчість?» Звісно, наші відповіді були різними, однак сходились в одному: так, писати – варто! Ну, хоча б на зло ворогам.

Правда, наші твори в Україні, здається, нікому вже й не потрібні, за винятком, може, Борислава і трохи Дрогобича. Їх не пропагують, їх не купують, їх не читають. Подаруєш – і то, буває, порохом припадають. Переконаний, не потрібні вони й сучасним «мискоборцям» (вислів Ліни Костенко), не потрібні тим, що куферки битком напихають чужоземною валютою, тим, хто ховає подвір'я котеджів за щільні паркани, тим, хто грішить із повіями у затемнених лімузинах, тим, кому в «кабаках» приросли крісла до сідниць, і тим, хто рабує і споює націю. Словом, тим, хто допомагає ворогу нищити свій народ – перевертням, лакузам, яничарам, котрі зломились від страху за своє існування.

Прикро, але такі є. Навіть у нашому місті. І ще одне. Прикро, дуже прикро, що про Твій 70-літній ювілей і словом не обмовилась рідна Тобі газета «Нафтовик Борислава», яку Ти відновлював, яку Ти відстоював, якій Ти віддав чимало років свого творчого життя, у якій Ти працював із сьогоднішнім Твоїм гостем, видатним українським письменником: поетом-ліриком, поетом-борцем і поетом-сатириком – Миколою Сомом.

Так, твоя газета – і не привітала... Чому так сталося? Може, це прикра помилка? Ні, не помилка. Бо газету очолює «золотоперий» галанівець, бо вона, газета, стала кишеньковою рептилькою, у якій засів «сімейний підряд» «соловія перебудови», котрий навіть міський Барабський міст «приватизував» для назви свого антиукраїнського, антинародного, антиісторичного псевдороману.

Псевдороману? Чому? Бо хіба у 30-40-х роках XXст. КПЗУ, на відміну від ОУН, виборювала Україні волю і незалежність? Вона, КПЗУ, була агентурою Москви для боротьби із власним народом і з Польщею. А потім розстріляна. Тією ж Москвою розстріляна.

(Така правда, товаришу Р.Соловчук! І не треба нас, дорослих і молодь, дурити ще й другим своїм томищем «Барабського мосту», який, кажуть, як і перший, пишеться червоним атраментом...)

Так, галанівці безсоромно випхали Тебе з газети на самовиживання – бути довгі роки безробітним, згодом – землекопом, комунальником, взуттєвиком. І то тоді, коли Твоя мати (царство їй небесне!) на довгі роки була розбита паралічем, коли у кожен куток Твого помешкання заглядали злидні. Тоді, коли якась (тепер Тобі відома!) Л.Суничка на шпальтах того ж «Нафтовика...», роблячи з Тебе (і не один раз!..) т.зв. «тунеядця», намагалась запхати за ґрати... Від цього Тебе вберіг Господь Бог. Він і тільки Він!

Але, як видиш, Ти все перебув, вистояв, вижив. Нині Ти – визначний український письменник: поет, прозаїк, публіцист, літературний критик. На зло своїм ворогам вижив, на зло своїм ворогам пишеш. Твої твори будуть вічно жити – аж доти, доки житиме наш стражденний народ, доки житиме наша знедолена Україна.

Я вдячний долі, що нас звела – воєдино і творчо. Не було б Тебе, Євгене, не було б, може,й мене – як журналіста і як письменника. Може, і українця не було б... Дякую!

Тож бажаю Тобі, мій дорогий Вчителю, щастя, здоров'я, довгих років життя і, головне, нових вистраданих книг. Обнімаю і цілую Тебе. З роси і води Тобі, мій побратиме!

«Тустань»

 13-19 листопада 2007р.

 

 

«БОРИСЛАВСЬКИЙ ІЗМАРАГД» – У МОГИЛІ

Ім'я редактора газети «Нафтовик Борислава» більш-менш відоме – у Бориславі, Дрогобичі, Львові і трішечки у Києві. Окрім того, воно, це ім'я, «зависло» і в Інтернеті – книгою «Золотоперий» підголосок». На жаль, журналістська та видавнича діяльність Романа Соловчука абсолютно непередбачувана: часто-густо ставить перед нами безліч тупикових запитань, на які не завжди знайдеш адекватну відповідь.

Ось одне з них. Наприклад, шість років тому побачив світ літературно-мистецький збірник «Бориславський ізмарагд» («Відродження», Дрогобич, 2002), Боже милий, а галасу скільки було, а хвальби якої – світ такого не видів! Про Соловчука як упорядника голосили майже усі засоби масової інформації. Скрізь анонсувалося лише одне-єдине прізвище: Соловчук! Соловчук! Соловчук! (Та й то зрозуміло, адже має чоловік не просте, а галанівське «золоте перо»...). Він, Соловчук, і редактор, він, Соловчук, і упорядник, він, Соловчук, і біограф! Про ще одного упорядника, співавтора та біографа, Івана Шведа, ніде – ані слова! Чому? Бо імідж був потрібен лише Романові Івановичу, аби міг утвердитись як видатний письменник сучасної України.

Природно, виникає цілком закономірне запитання: а де ж наступні номери згаданого збірника? Мали б, звісно, бути, адже, кажуть, що з цього ніби були непогані прибутки... Бо навіть співавтори збірника мусили випорожнити свої кишені, аби собі його купити. У редактора, звісно. Отого коло літературного прихвосня.

Так-так, не появились інші номери. Чому? Адже Р.Соловчук обіцяв, що вони обов'язково будуть! До того ж, більш об'ємні та якісно кращі, ніж попередній. Що ж, то були, як з'ясувалось, обіцянки-цяцянки. Схоже, віз ентузіазму, на якому їхав тов. Соловчук, загальмував... Чому? Оте «чому», власне, і є для багатьох загадкою.

Звичайно, таємницю невиходу подальших номерів «Бориславського ізмарагду» Р.Соловчук сам, звичайно, ніколи не пояснить – не такий він чоловік. А коли так, то мусимо із тим самі собі дати раду. А як? Хіба що певними припущеннями.

Перше. Либонь, не вийшло тому, що у наступних номерах мали би бути твори трьох «опальних» літераторів – Євгена Титикайла, В’ячеслава Літописця (Цвєткова) та Андрія Грущака, з якими редактор «Нафтовика Борислава» давно побив горшки чисто людських взаємин. До речі, яких підступно і хвацько викидав, як і свого колишнього шефа Адама Єзерського, із міської газети. Як, прецінь, виживав Івана Шведа, Тетяну Шеремету, Богдана Британа – журналістів провідних і обдарованих. Кажуть, тепер затіяв непримиренну війну із Ніною Чернишовою та Петром Магуром. Останньому прямо сказав: «Не подобається – пиши заяву!»... Чому такий тиск на журналістів? Мабуть, тому, аби у штаті редакції зберегти свою дочку, професія якої вчитель музики, хоч усім бреше, що вона філолог… Отакий хитромудрий волоцюга, знаєте...

Друге. А, може, вихідець із Гуцульщини не мав чогось суттєвого, крім «Барабського мосту», запропонувати до наступного номера, га? Та ні, наче мав... Колись-бо один журналіст, показавши мені Соловчукові оповідання, просив, щоби я, як літературний критик, дав їм фахову оцінку. І що б ви думали? Обидва ми зробили один і той же висновок: твори – сірі, нудні, штубацькі!

Тоді-то Роман Соловчук замість оповідань «закапав» уривочком зі свого «знаменитого» роману «Барабський міст». Правда, у збірнику появилась ще одна бутафорна побрехенька «Первісток» – із циклу «Сокровенне». Напевне, ця побрехенька мала би підсилити моцні здібності автора.

На жаль, чимало творчих людей Борислава через «бредові» примхи Соловчука-упорядника не потрапили до збірника. Це, зокрема, Володимир Копись, Роман Тарнавський, Олег Микулич, Анастасія Закидальська, Ігор Мельник, Віра Каморіна-Штих, Валерій Євстєхєєв та інші. Не представлений і гурт «Барабський міст» та інші співаки. Журналісти редакції намагалися переконати Р.Соловчука, що не гоже так поступати. Проте він вперся, як віл: ні і ні! Мовляв, їхні твори безбарвні, сирі, поверхневі... Зате редактор газети «засвітив» себе у кількох іпостасях – як літератор, як біограф, як мистецтвознавець... До того ж, його авторство у змісті збірника зазначене аж тричі! Хочеш-не хочеш, а постає запитання: хто дав йому право позбавляти людей про себе творчо заявити тих, хто немало прислужився історії, краєзнавству, культурі рідного міста?

Так, є ще кілька здогадок щодо невиходу збірника «Бориславський ізмарагд». Можливо, цифровий дублікат «Duplo», друкуючи заробітчанську продукцію, не витримує надмірного перевантаження. А, може, така діяльність вже замало приносить прибутків?.. Хто його зна – може.

Та якби там не було, але з усього видно, що «Бориславський ізмарагд» нині вже не над могилою, а давно у ній... І навряд чи колись «воскресне»... А навіщо? Адже журналіст Роман Соловчук, як спритний ділок письменником став – бодай у відділі кадрів та у Довіднику Спілки.

А ще «Нафтовик Борислава» (є таке побоювання!) може бути закритий – як редактор вийде на пенсію. Натомість на повну потужність запрацює Соловчуківське видавництво «Карпатська Брама». На міськрадівській оргтехніці запрацює. Досвід уже є, адже на ній надруковано понад десять книжок. І різних авторів.

Так що будуть і гроші, буде і слава, буде і пиха – геть усе для однієї особи чи, пак, однієї сім'ї. Сім'ї з-під Коломиї, що давненько звела собі тепленьке кубельце у благородному Бориславі.

«Тустань»

21-27 жовтня 2008р.

 

 

СИМФОНІЯ ЛЮБОВІ

Леся Павлів – одна з провідних поетес Стрийщини, авторка багатьох поетичних книг, член Національної спілки письменників України. Крім літературної роботи, активно займається громадсько-політичною діяльністю: була актрисою народного театру, членом першої ради відродженої стрииської «Просвіти», делегатом І Всеукраїнського з’їзду Союзу Українок, делегатом IV-го та V-го з'їздів НСПУ. Географія її творів – Україна, Канада, США, інші країни.

«Не покидай мене, любове» (1990р.) – перша книжка Л.Павлів, яка досить тепло була зустрінута читачами та критикою. У ній оспівувалась одвічна тема любові – до коханого, до людини, до України. Вже тоді поетеса засвідчила, що у літературу вона йде не заради слави чи якихось примх, а задля утвердження себе, свого знедоленого люду, який виборює право мати свою державу – Соборну і Незалежну.

Дві останні книги – «Під крилом долі» та «Симфонія Чорного моря» – засвідчують: їх авторка і психологічно, і почуттєво глибоко розкриває зміст сутності людини, при­роди, суспільства. Поезія у них коротка, вражаюча. Якщо, скажімо, у першій книжці, як зазначено в анотації, «тонко передаються вистраждані почуття», то в другій «вірші пронизані душевними переживаннями, сповнені щирих експресій від пізнання незвіданих глибин життя».

Назва останньої книжки глибоко символічна. Чорне море, як і Червона калина – одвічні символи України, географічні і філософські. «Нам моря улито до крові» – перший розділ збірки. Вода у Чорному морі – це кров нашої нації.

Я у розпуці

Лічу зорі,

Розлуку пережить не можу.

О дай снаги,

Мій милий Боже,

Сил зачерпнути

В Чорнім морі.

(«Гірка печаль...»)

Вірші відзначаються точ­ністю, конкретністю, поетеса думає про минуще і вічне. Вірність матері та Вітчизні не декларує, а живе нею, її відстоює, за неї страждає:

Мені доля болить,

Україно кохана,

Не згубити би скарб

В роздоріжжі доріг,

Подорожник любові

Прикладаю до рани,

Українець щоб кожен

До коріння свого

Повернутися зміг.

(«На вівтар мого дня»)

Переконливо показуючи суспільно-політичну значу­щість явища, Л.Павлів гли­боко розкриває не тільки його зміст, але й суть. Чорне море для неї не тільки краса України, а й смисл життя кожного українця:

А я у безтямі спішу

до прибою,

Напитися спокою,

сил,

Народжує ранок

з імли голубої

Симфонію долі

й краси.

(«А я у безтямі...»)

Досить виразним у збірці є розділ «Мініатюри». Здавалось би, звичайні рядки, але які глибокі за тональністю, експресією і змістом: «Чорніють ряд­ки тривогою днів», «Спустошений день обіймає мене», «Розгуб­лена доля страждає у болях гіркої розлуки»... І за формою, і за силою думки вони, без сумніву, співзвучні з японськими хокку, а почасти з рубаями. У кількох рядках закладена «вибухівка» – долі, життя, високих помислів.

Розділ «Заболіли слова» – це сповідь тривог і почуттів поетеси. Тут чи не в кожному вірші присутній крик душі – як образ пам'яті: «Я кладу поцілунок на ваші уста», «У ваших обіймах згораю до дна», «Бо в буднях моїх Вічне благання до Бога», «Загорівся цілунок в листопадовій стужі», «Я діждусь-дочекаюсь від любові гінця», «Приходив ти щоразу і цілував мої надії»... Короткі віршовані форми – це той інструмент, яким авторка гранує більші за обсягом твори. Тканина вірша насичена рельєфними обра­зами. Л.Павлів створює пов­нокровну картину зображу­ваного. Поетичні образи ненав'язливі, органічні, свіжі. Приємне враження справ­ляють вірші «Моя солодка Україна», «На вівтар мого дня», «Які переливи у хвилях грайливих», «Чи ж це Украї­на?», «Болюча пам'ять» та ін. Це поезія, яка розкриває одвічну тему людського поступу, тему справжнього щастя.

Останній розділ збірки – «Пам'ять» – про Івана Франка та Олену Телігу. Вони видатні постаті нашого народу.

Хтось може запитати, чи все бездоганно у книзі? Ні, не все. Є незначні погрішності. Вони є і в поетів-класиків. Немає їх у тих, хто нічого не пише...

Насамкінець скажу таке: ув'язавши в одне ціле болі і тривоги нашого народу, Леся Павлів дарує нам симфонію Чорного моря, яке – як вічний символ любові до України.

«Гомін волі»

15 липня 2008р.

 

 

«АБИ САМИМ СОБОЮ БІЛЬШ НЕ БУТИ…»

Що не кажіть, а плагіат живучий. Іще Іван Котляревський ганьбив тих, хто «чужеє отдає в печать…»

Любить чуже привласнювати і стриянин Климентій Михайлюк – рядки, строфи, а то й цілі вірші. Дожився до того, що навіть став членом Національної спілки письменників України!..

Цей ганебний «хист» К.Михайлюка чи не першим помітив лауреат Шевченківської премії Іван Гнатюк, назвавши його вірші «чорним плагіатом». Чи мав І.Гнатюк ра­цію? А таки мав! Ось книжка К.Михайлюка «Правда кличе» (Дрогобич, «Відродження», 1996). На с.34 подибуємо такі рядки:  

У темних мурах стрийської тюрми

Під гук моторів сталінські садисти

 Кривавий глум чинили над людьми...

Поблідли враз кати-енкаведисти,

Відчувши, що й над ними буде Суд.

(«У темних мурах…»)

Є такі рядки й у книжці Віктора Романюка «Пора милосердя» (Київ, «Український письменник», 1993, с.82):

Поблідли враз кати і супостати.

Побачивши, що йде над ними суд.

У темних мурах стрийської тюрми

Під гук моторів з вишколом садистів

Кривавий глум чинили над людьми.

(«Народний дім»)

 У К.Михайлюка (с.102):

Відчули ми, що встали із колін,

У місті благодатному живем,

А місто, наче другий Вифлеєм,

Нас пригортає до своїх рамен,

Бо вперше на Вкраїні прапор волі

Вознісся сяйвом Божим над Стриєм.

Летить у вічність голубим конем,

Безсмертям він над нами палахкоче,

Той прапор, що вознісся над Стриєм.

(«Слава тому дневі»)

У В.Романюка (с.6-7):

Як ми відчули, що з колін встаєм...

А місто наче другий Вифлеєм...

Що в місті благодатному живем,

Що вперше в Україні прапор волі

Вознісся, наче сонце, над Стриєм.

Летить у вічність голубим конем

Той прапор, що знесли ми над Стриєм.

(«Прапор»)

У книжці К.Михайлюка «Сповідь» (Дро­гобич, «Відродження», 1995, с.22):

До краю наші душі зубожіли

Рубаєм корінь рідного народу...

Аби самим собою більш не бути,

Ця масова жадоба до лакейства.

Двомовні. Ми давно уже дволикі:

Двоїться нам і совість, і душа.

(«До краю наші душі зубожіли»)

У Ольги Яворської – книжка «Зелений зарінок» (Дрогобич, «Бойківщина», 1993, с.10):

Ця масова жадоба до лакейства...

Аби самим собою більш не бути...

 Рубаймо корінь рідного народу.

Двомовні ми! Бо ж давно уже дволикі:

Двоїться нам у совісті й душі...

(«Ввійде в історію..»)

Заявив про себе К.Михайлюк і в пісенній творчості...  «Ода Україні» – пісня, яку вмістив Михайло Золотуха в «Пісенному вернісажі» (Стрий, «Щедрик», 2007). На жаль, і тут плагіат...

У К.Михайлюка (с. 12):

Державна незалежність України

Безсмертя Гімну й Тризуба-Герба.

Могутній спів «Червоної калини»,

Бо Україна більше не раба.

Це слава синьо-жовтого знамена.

Зоря стрілецьких і повстанських літ.

З колін підняв нас на свої рамена

Шевченків невмирущий заповіт.

(«Ода Україні»)

У В.Романюка – книжка «Сузір'я кали­ни» (Стрий, «Щедрик», 1996, с.4-5):

Шевченків невмирущий заповіт...

Державна незалежність України –

Зоря стрілецьких і повстанських літ.

Могутній спів «Червоної калини»...

У сяйві тім розпростуймо рамена

За славу синьо-жовтого знамена,

Безсмертя Гімну й Тризуба-герба.

(«Незалежність»)

Спромігся Климентій Михайлюк і на пісенник на «свої» слова – «Голос серця» (Дрогобич, «Відродження», 1998). І в ньому вподобав поезію В.Романюка «Неза­лежність» (с.21).

Отакої встругнув К.Михайлюк! Досить переставити рядки, доточити крадений ря­док своїм словом, замінити малу букву великою – і вірш уже твій!..

Є ще одна неприємна для крадія обстави­на: розділ публіцистики в його збірці «Правда кличе» і у книжці-фальшивці з та­кою самою назвою майже цілком «запози­чено» з діаспорної газети «Союз Українок».

У книжці Володимира Дуба «Правда кли­че» (Торонто, «Політика», 1981), подаро­ваній В.Романюку, є відбиток «Климентій Михайлюк» над прізвищем В.Дуба – як свідчення авторства... А на кількох сторін­ках ще й такий відбиток – «Лікар Михай­люк Климентій Іванович». В автобіографічній довідці К.Михайлюк стверджує, що закінчив Донецький медінститут і за­хистив дисертацію на здобуття вченого сту­пеня кандидата медичних наук. Проте в його рідному селі, Угільні на Стрийщині, старожили мають сумнів, чи К.Михайлюк бодай «семирічку» подужав... Крім того, він собі й «віку вкоротив» – майже на п'ять років...

Виявляється, К.Михайлюк не лише поет, прозаїк, публіцист, а й художник. Майже в усіх його збірках «художнє оформлення ав­тора». У книжці-фальшивці «Правда кли­че» він привласнив собі й малюнок худож­ника А.Базилевича.

...На цьому можна би поставити крапку, але є ще одна прикра деталь. Дивно, що та­кий досвідчений і популярний в Україні по­ет, яким є Віктор Степанович Романюк, не виявив крадія своїх творів. Ба більше – дав йому рекомендацію для вступу в члени НСПУ...

«Чорний плагіат» збірник

Дрогобич, «Пóсвіт», 2008р.

«Літературна Україна»

1 квітня 2010р.

 

 

ЄВГЕН ТИТИКАЙЛО:

СЕРЦЕ ДЛЯ ДОБРА ВІДКРИТЕ

Євген Титикайло – багатогранна особистість: поет, прозаїк, публіцист, перекладач, художник. За фахом – педагог, за покликанням – письменник.

Кожен рядок його поезії, вистражданий ним. відповідає реальним фактам та обставинам, які супроводжують наше життя. Художнім чуттям він виокремлює у повсякденні головне, найактуальніше. Тому його поезія наче камертон, що відгукується у серцях сучасників болем за рідну землю, за свій народ. Як справжній мистець Є.Титикайло завжди на передньому краї літератури, він тонко відчуває настрої людей, багатство та красу нашої мови.

Як починався поет? Пробував свої сили ще у шкільні роки на Волині, опинившись там з мамою, що, рятуючись від голоду, разом з дітьми мусила на певний час попрощатися з Бориславом. Євгенко був ущерть переповнений несправедливістю, яку несла українському народові злочинна військова машина – незалежно, з якого боку вона насувалася. Масові вбивства невинних людей, пожежі, плачі і стогони глибоко запали у вразливу душу хлопця. Вже тоді у ньому виробився внутрішній протест проти неволі й несправедливости, спротив насильству і злу.

Повернувшись до Борислава, з головою поринув у чарівний світ літератури. Читав українську і чужу, чи не найбільше польську, класику. Душею збагнув, що його покликання – поезія. Смілива і мужня, наступальна і правдива. З кожною публікацією поет виходив більш збагаченим і оновленим. Його творам ніколи не були властиві прислужництво, декларативність та художня недосконалість. Це зосібна зауважив знаний літератор Анатолій Макаров даючи високу оцінку творчости молодого поета: «Дивний він артистизмом і логічністю використання прийомів традиційної народної символіки... Тут (у вірші «Похорон Богдана». – А.Г.) красномовний кожний штрих (А. Макаров Розмаїття тенденцій. – Київ, 1969).

Втім, сам Є.Титикайло вважає, що його хресним батьком у великій літературі був Платон Воронько, який 53 роки тому зауважив невідомого тоді ще поета: «Якою свіжістю і молодою чистотою дихнуло від цих ранніх творів! Скільки пристрасті у кожному рядку. Я побачив перед собою безперечно обдарованого поета, який ще багато скаже в нашій літературі» (Воронько П. Перше знайомство // «Молодь України». – 22.05.1956).

П. Воронько не помилився: Євген Титикайло нині один із знаних поетів України, автор книжок «Крайка» (1968), «Тривожні громи» (1986), «Пролог» (1991). «Дні і ночі Волині» (2001). «Одкронення» (2004), «Сто сонетів і один» (2005), «Трагічні пам'ятники» (2007), «Сонети» (2008), «Часослов» (2008).

На обласній літературній афіші «'Відкриття золотого сезону»' (15 лютого 1961 р.) з Дрогобиччини зазначене лише одне ім'я – Євген Титикайло. Молодий поет уже тоді регулярно друкувався в місцевих та республіканських виданнях. А перший вірш під назвою «Батькові» був надрукований ще 1954 р. в «Нафтовику Борислава» з легкої руки завідувача відділу культури цієї газети Миколи Кабаненка. Підтримував поета-початківція і редактор Іван Стариков.

Але з виданням першої книжки своїх віршів «Крайка» Є.Титикайло мав чималу мороку. Зі збірки, що готувалася до друку, а заодно з її автора жорстоко поглумився кололітературний писака, кагебістський цензор Борислав Степанюк. Побачивши автора книжки, він скорчив неприємну гримасу і вигукнув: «Титикайло? З Борислава? Так це ви такі «стишки» пописуєте?» Знайшовши «недоліки», наказав книжку повернути на доопрацювання. «Доопрацювали», але так, що найкращі рядки або й цілі строфи змінили до невпізнання, зате в дусі комуністичної партійности. Були б ще більше «пересипали», але втрутився редактор Володимир Підпалий. На свій страх і ризик він багато віршів поновив у первісному варіянті. Та й сам автор добряче напрацювався, переробляючи «Крайку», аби вона побачила світ. Коли ж збірка таки стала надбанням читачів, над нею замахнувся ідеологічною сокирою ще один критик – тепер уже львівський – Тарас Салига. У журнальній статті він закинув авторові ідеологічні огріхи. Після такої рецензії над автором «Крайки» збиралися чорні хмари. Врятував ситуацію львівський поет Володимир Лучук – надрукував у київському виданні об'єктивну рецензію.

Крім Степанюка і Салиги, буди й інші «доброзичливці», які прагнули познущатися з чесного і талановитого поета. їхня «більшовицька пильність» змусила С.Титикайла замовкнути на довгих 18 років! Жив журналістикою і перекладами, випадковими заробітками. Мав проблеми і зі вступом до Спілки письменників України (1986). Бездарні, заздрісні чиновники від літератури робили все, аби він, свідомий українець, не став членом письменницької організації. Якби не тверда позиція Ліни Костенко, то не знати, чи вийшло б усе це на добре. На відміну від столичної чиновницької сірости, вона фахово розгледіла небуденний талант поета із провінційного Борислава. До слова, і в рідному місті у Євгена було чимало «любих друзів» та кагебістських посіпак, які заважали йому нормально жити і творити. Один із них – Роман Соловчук, що, заробляючи на галанівське «золоте перо», брутально випхав безпартійного Є.Титикайла з газети «Нафтовик Борислава». І це тоді, коли мати поета, уродженка с.Ластівки (Турківщина), на довгі роки була прикута до ліжка. А ще якась Л.Суничка двічі жорстоко познущалась над поетом у «Нафтовику Борислава», звинувачуючи його у «тунеядстві», до цюпи пхала... Для українського літератора настала темна пора: без роботи і будь-яких засобів до існування. Шукав роботу – всюди відмовляли. Правда, згодом дозволили бути землекопом, взуттєвиком, навіть комунальником...

Про національну і мистецьку значущість творчости Є. Титикайла говорять самі його книжки. Їх варто прочитати, бо, вони – як справжня поезія – порятунок для душі. Поезія починається там, де є творчий пошук, що провадить до художніх відкриттів, до мистецької досконалости. Творчість Є.Титикайла – це постійний пошук свого «я». Хоч би про що він писав, любов до Батьківщини завше вибухає з поетового серця. Для прикладу наведемо вірш «Молитва українця»:

Дажбоже наш і предків наших тату,

Що нас вберіг од скверни й суєти

І дав єси нам землю так багату.

Що рівню їй під сонцем не знайти.

 

І плуг до рук і пісню цю крилату.

Якій до десь дивуються світи.

Бо стільки в ній добра і красоти,

Що звеселять і душу вам і хату!

 

Дав роду знак – Трисуття, три надії,

Та познущались з нього лиходії.

Принісши в кров забарвлену зорю,

 

І нашим трупом застелили бруки, –

Твої лежать тут діти і онуки.

Це я тобі, наш Боже, говорю!

Любов із глибин поетового серця, вкарбована в поетичні образи, входить у нашу свідомість й у наше життя. Він змушує читача разом із поетом роздумувати над вічними для українців питаннями:

Шановна громадо! І сестри, і браття,

Хто свого не зрікся в найтяжчу годину.

Завіщо над нами нависло прокляття?

Чи нам це прокляття нести до загину?

Є.Титикайло часто звертається до народних, насамперед бойківських, джерел, аби повно і точно висловити те, що найбільш відповідає станові його душі. Книжкам поета властива бойовитість і водночас переконливість аргументів. У гострій полеміці з продажними душами він незрідка користується формою сонета. Цей доступний не всякому, хто пише вірші, жанр дає можливість висловлювати думки коротко й афористично:

Нам оборонців, Господи, подай,

Мужів шляхетних, створених для чину

Щоб захистити і себе, і край

Від тих, хто «братню» надягнув личину,

 

Хто обіцяв нам не життя, а рай,

А сам шукав то привід, то причину

Щоб здерти з нас останню сорочину,

А нам натомість – куля та нагай.

 

Тих доброчинців знаєм не віднині:

Спустілий край, поругані святині

І та юрба – безпомічна, німа...

 

Щоб протистати зайді-бузувіру,

У власні сили виплекаймо віру,

А не шукаймо того, що нема!

На особливу увагу заслуговують Титикайлові вінки сонетів, притчі, бувальщини, образки. Цікавим з погляду багатства матеріялу є цикл «Трагедія поета» про Івана Франка. Вражає завершальний вірш «Франко: в останню дорогу»:

 

От лежить він – «нації окраса»

І просто так: убогий чоловік...

Чоло високе й мудре, як в Тараса,

І як в Тараса, вистражданий вік.

 

Пуста господа. Книг лише до фраса,

Хоч їх бери й клади йому під бік.

Нового ж лаха не знайдеш на лік –

Усе старе, немов у свинопаса.

 

Зате ховали пишно й гонорово –

Не так поета, як правдиве слово,

В чужого люду визичивши гріб.

 

Були промови... І були розмови:

Хотів суспільства зрушити основи,

Чому ж добра хоч трохи не нагріб?

У попередніх п'ятьох сонетах: «Франко: 1905 рік», «Франко: сотворення світу», «Франко: під час хвороби», «Франко: із сином Андрієм», «Франко: відмова від сповіді» – лаконічно, в яскравих образах описано активне і водночас страдницьке життя великого сина України, затавровано тих людців, які поширювали про нього всілякі вигадки.

Став Титикайло і на захист свого побратима Миколи Холодного, про якого брехливі борзописці-заздрісники й сексоти розпускали негідні чутки. «То був борець, а не плазун-лакиза, /Бунтарський дух різьбив його чоло/. Йому служила українська муза /Усім продажним книжникам назло».

Страшною силою правди сповнений сонет «Косовиця», присвячений багатолітньому в'язневі сумління, авторові книжки «Дуби не хиляться», Іванові Хоменку, й темі нищення української еліти:

Пішли у Вічність тихо і не в пору

Ті, що плекали горду непокору

Лишивши нам свій біль та імена.

 

І поки ми гриземось, наче оси,

А той косар нові кладе покоси.

І добре тне – нічого не мина...

Позаторік Є.Титикайло видав книжку прози «Трагічні пам'ятники» – оповідання, нариси, памфлети, спогади, переспіви, репліки. Майже кожна прозова річ має свій поетичний супровід. Один із них – до памфлета «Нагорода за прислужництво:

Недавно він іще кричав з трибуни,

що «Боґа – нєт!», «Релігія – дурман».

А нині, бач, уже до храму суне,

Такий святий – хоч прикладай до ран.

Жилось йому не кепсько за комуни,

Коли моливсь на Марксовий коран...

То був товариш, а зробився – пан,

І вже на інші налягає струни.

 

Ах, лицеміре!.. Знаю твою вдачу:

Для тебе совість – то порожній звук.

Ти б світ загріб і потягнув на дачу,

 

Та пан Біг дав тобі лиш пару рук.

Живеш в достатку, а душа убога.

Людей одуриш – не одуриш Бога!

В оповіданнях збірки відбиті сторінки нашої недавньої історії. Зокрема в них показано боротьбу українських патріотів на два фронти – проти німців і проти москалів. «Мама кажуть, що то в Заторові наші з німаком зчепились і б'ються. Як зчепились, то вже розійтися годі. Від ранку до вечора – все «тур» та «гур», наче молотками в кузні. Не легко, напевне, нашим хлопцям встояти проти ворога. У них же ні гармат, ні літаків, хіба кріси та автомати. А дивись – б'ються як завзято, ніби заворожені».

Переклади та переспіви – теж важливий аспект творчости Євгена Титикайла, його словесної майстерности, яка особливо помітна у перекладах з польських авторів Л.Стаффа й А. Асника. Це здебільшого також сонети, близькі творчому духові перекладача. Окремі з них друкувалися в журналі ''Жовтень". Їх, може, було б значно більше, якби не одна прикра подія. Д.Павличко, тоді редактор журналу «Всесвіт», прочитавши переклади Є.Титикайла з польської, пообіцяв видрукувати цілий цикл. Але за советською звичкою «забув» це зробити. Це вразило душу поета, і він на тривалий час утратив потяг до перекладацької роботи.

На відміну від багатьох, а може, й більшости літераторів Є.Титикайло ніколи не був замовним автором, не спокушався на гонорари, почесті і славу, хоч має неабиякий талант – «не позичений, а власний». У нього є слова «Поетове серце для добра відкрите». Це таки його, Євгена Титикайла, серце. Серце талановитої Людини, поета-патріота, наділеного даром слова. Цей дар він вкладає у мистецькі форми і передає на духовний пожиток своєму краєві, рідній Україні.

«Літопис Бойківщини», ч.2/77

ЗСА-Канада-Україна, 2009 р.

 

 

ПОВСТАНСЬКА ПІСНЯ

            Село Волоща у межиріччі Бистриці і Дністра здавна знане патріотизмом мешканців. Ніщо не могло зламати їхню волю бути господарями на своїй землі, служити своїх країні. Сільські інтелігенти, прості хлопці й дівчата вступали  до лав борців за Україну. Йшли з піснею на вустах. Такий уже поетичний характер українців – висловлювати свої почуття, своє ставлення до історичних подій у піснях, баладах, думах.

Є така пісня й у Волощі – про місцевого повстаня Миколу Стебельського (Кухарового), який поліг 1947р. у Вивозі – урочищі між селами Грушів і Добрівляни на Дрогобиччині. З ним загинула і Катерина Яцків-«Рукодаєва». Поховані у спільній могилі в с.Літня.

Пісню складено зо ритмомелодикою іншої – широко відомої повстанської пісні – і з однаковим із нею початком:

            Україно, Україно,

            Я тебе ся не діждав.

            Перемучився три роки –

            За Грушевом вбитий впав.

            Коли м йшов із Волощі,

            Жаль і смуток полонив,

 

Вчорній хмарі згасло сонце,

Може, тому, щоб не жив…

Як москальські стріли били,

Один із них мене ранив.

Хоч лишали мене сили,

Я катів трьох положив.

 

Ще граната залишилась –

Сам себе я нею вбив.

Побратими закричали:

«Кухар» вже життя скінчив!»

Вишліть вістку до Сибіру,

Знайдіть батька Василя.

 

Нехай чує, нехай знає:

Його сина вже нема.

Вишліть вістку по Вкраїні –

Десь там є моя сестра.

Нехай чує, нехай знає:

Її брата вже нема.

 

Вишліть звістку до Волощі –

Там є донечка сумна.

Нехай чує, нехай знає:

В неї тата вже нема.

(варіант: Могила в Літині моя)

            У книжці «Історія Волощі» (2005р.) я писав про цю пісню: «Хто її автор – невідомо. Можливо, хтось із односельців чи бойових друзів». Правда один волощанин, падкий до слави (Бенедьо Рудиків. – А.Г.), твердить, що то він її автор, у чому є всі підстави сумніватися. Тому авторство пісні не давало мені спокою. Згодом у Літині я довідався, що її текст уклала подруга «Рукодаєвої», з якою вони навчалися у Дрогобицькій ґімназії. Її ім’я поки що встановити не вдалося. 

«Літопис Бойківщини»

ЗСА-КАНАДА-Україна

Ч.1/80, 2011р.

 

 

ПАМ’ЯТКА ДЛЯ НАЩАДКІВ

 

Останнім часом все частіше з’являються книги про культурно-мистецьке життя в Україні та за її межами. Явила світу книгу і бориславка Ольга Кульчицька-Швед-«Усе починалося з «Просвіти» («Коло», Дрогобич, 2011, 284-ст.).

Зі всупного слова довідуємося, що Ольга –Олена Швед із патріотичного роду Кульчицьких-Колодчак. Батько Микола був свідомим українцем, активним просвітянином, чимало зусиль доклав для створення і побудови читальні «Просвіта» на Гуковій горі /у Бориславі.-Авт./. Сприяв відкриттю українського кооперативу, крамниці «Злука», що містилася у родинному будинку. Як чесна і порядна людина, був членом «Української щадниці» в Тустановичах. Мати, Петрунеля, -з дому Бира. Вона, як і її чоловік, виховувала дітей у націоналістичному дусі, дбала, аби вони берегли і примножували українські звичаї і традиції, брали активну участь у громадсько-ґосподарчому житті.

У вступному слові О.Кульчицька-Швед пише: «Нам потрібно виховувати молоде покоління в дусі українського патріотизму, в дусі Івана Мазепи, провідника ОУН-Степана Бандери, на традиціях усіх борців за незалежність України». Власне, такі засади сповідувала «Просвіта» з 1868р. з часу свого заснування. Вона виховала цілі покоління борців за незалежність України від – «Січі», «Пласту» до Українських Січовив Стрільців, від вояків  УГА до вояків УПА».

Авторка за фахом економіст. Проте літературного та дослідницького хисту їй не позичати. Системність викладу, аналітичний розум, патріотичне начало авторки  присутнє на кожній сторінці твору. Зберегти в пам’яті все, що бачила, про що чула, мабуть, не багатьом удасться. Палітра її розповіді широка – наче гірська вода, правдива – як мале дитя. Її кожному слову віриш, оповідками захоплюєшся, дякуєш за цікаву розповідь про давні й сучасні буремні роки.

У книзі є вісімдесят статей найрізноманітнішої тематики: про Товариства «Просвіти» у Галицькому краї, на Закарпатті, на Буковині, на Волині, на інших українських теренах, а також у діаспорі. Згадується «Просвіта» і за часів польської окупації.

Із книги можна довідатись і про зловісний москвофільський рух, про Андрея Шептицького, Василя Стефаника, Івана Чепігу, Івана Пулюя, Мар’яна Панчишина, Маркіяна Шашкевича, Юрія  Федьковича, інших світочів нашої культури. Подаються імена видатних постатей просвітницького руху – священників та цивільних осіб. Багато цікавого розповідається про патріотизм українських жінок – зокрема Настю Лісовську, Лесю Українку, Наталю Кобринську, Марію Білецьку, Наталію Будзиновську, Дарію Старосольську. Повідується про роки боротьби з комуно-московським режимом інших славних жінок України: Надію Суровцеву, Катерину Зарицьку, Галину Дидик, Дарію Гусяк,інші.Марія Підгірянка, Слава Стецько, Олена Теліга, Ольга Дучимінська-теж зі славної когорти, «добровольча сила яких, як мовить авторка, могутніша за атомну енергію»...

Подається у книзі розгорнута інформація про найвищий законодавчий орган «Просвіти»- від часу зародження аж до наших днів. Згадуються найпочесніші імена просвітян, котрі вірно і чесно слугували освітній ниві, виховуючи молоде покоління українців.

У книзі докладно описуються події, пов’язані із славою і трагедією кобзарів, зокрема про харківську трагедію. Їхнє життя  гідне великої пам’яті, бо вони – це багатовікова боротьба за нашу волю і незалежність. Комуно-бандитське НКВД жорстоко знищувало українських кобзарів – через масові розстріли, а то й через жахливі муки. Оця більшовицька сатрапія знищувала їхні інструменти, себто кобзи. Сама назва «кобзар» вважалася великим злом  для апологетів» нового життя». Преса, що була оплотом здичавілих комуністів, рясніла такими-от публікаціями: «Проти кобзи – радіо Дніпрельстану», «Пильніше контролюйте кобзаря», «Кобза – музична соха», Кудєсніца-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас» і таке інше.

Розповідається у книзі і про жахливі наслідки т. зв. «Золотого вересня-39», пов’язаного із щоденними розстрілами галичан, депортаціями, голодоморами. Не замовчується знищення західноукраїнської інтелігенції, закриття прогресивних творчих та ґосподарчих спілок. З великим сумом згадуються ті, хто був причетний колись до створення ЗУНР, УСС, УГА, і ті, що, повіривши брехливій більшовицькій пропаганді, переїхали на Велику Україну, аби навіки попрощатись із найціннішим, що було в них, – із життям і Україною.

Читачі довідаються і про перший монастир у Бориславі, що був заснований 15 грудня 1911р., а також про сестер-жалібниць Пречистої Діви Марії. У домі, що був власністю міської управи, сестри-жалібниці утримували сиротинець, у якому було 42 дитини. Ще один був монастир у Бориславі – на Волянці, дата заснування якого – 6листопада 1918р. Як згадує  авторка, «при монастирі була захоронка  на 60 дітей та публічна каплиця, де Богослужіння відправляв о.Ю.Андріянович».

Не проминула О.Кульчицька-Швед і про український Славень «Ще не вмерла Україна» та його творців – Павла Чубинського та О.Михайла Вербицького, а також про український жіночий рух.

Подається Правильник самоосвітнього гуртка читальні «Просвіта» – про завдання, про членство, про обов»язки, про досягнення, про вступ або видалення, про провід та діяльність. Цікаві є методичні вказівки: про методу дискусійного читання, методу дискусій, методу льосованих рефератів, шкільні методи, коротких відповідей, анкет, активізації та заочної освіти. Є  тут зразок спису членів і денник праці гуртка «Усе починалось з «Просвіти» – це книга, яка нагадує нам усім (особливо молоді) про титанічну працю активних освітян на шляху виховання свідомих патріотів України. Ця книга буде,  так би мовити, доброю пам’яткою для нащадків про тих славетних освітян, які творили і працювали в «Просвіті».

Так, пишучи книгу, О.Кульчицька-Швед проявила велику відповідальність перед собою  і перед своїм народом. Інакше й бути не могло, бо вона, як ми вже згадували, зростала і виховувалась у давній патріотичній сім’ї. А коли так, то мала право бути правдивою і лаконічною, а ще відповідальною перед часом  і простором, у якім живе і творить. Можливо, авторка спроможеться на ще одну книгу – цікаву і неординарну. Читачі сприйматимуть її радо і неупереджено. Бо те, про що пише вона, весь час треба пам’ятати і пропагувати. Особливо молоді – ровесникам відновленої Української державності.

Насамкінець О.Кульчицька-Швед дякує Тетяні Шереметі, Володимиру Демківу, Надії Онисько та Ніні Чернишовій за підготовку та впорядкування матеріалів до книги.

А ми, читачі, вельми вдячні авторці за її неоціненну працю, яку вона подарувала українській  громаді. Тож натхнення Вам, Ольго Миколаївно!

З роси і води, Вам, українська трудівнице!

 

 

Іван Швед

СВОЇ ПОЕМИ АНДРІЙ ГРУЩАК НЕ ДРУКУЄ З ОБАЧНОСТІ, БО ВВАЖАЄ, ЩО НЕ ТАК ПОТРАКТУЮТЬ

(Інтерв’ю)

            Андрій Грущак – журналіст, публіцист, краєзнавець, письменник, педагог. Багато сил та енергії віддав національній справі – від початку становлення Української державності аж дотепер. Уся його творчість наступальна і самобутня. Він – автор одинадцяти книг та збірників: новел, повістей, романів, поезій, пісень, історико-етнографічних нарисів.

– Анрію, знаю тебе понад двадцять років – з часу нашої спільної журналістської діяльності. Разом працювали у народному часописі «Нафтовик Борислава», багато років ділили один кабінет, немало спілкувалися, творчо збагачуючи один одного. Як оцінюєш роки, віддані газеті?

– О, таке питаєш? Це, Іване, були чи не найкращі мої роки! Газета мене дисциплінувала, формувала мій «розбурханий» світогляд, зміцнювала віру в себе, у свої можливості. І, зрештою, газета була, так би мовити, перехідним містком до письменницької творчості.

Пам'ятаю твої вірші, новели, нариси. Їм були притаманні глибокий психологізм, висока культура мови, вагоме осмислення дійсності і, звичайно, досконале знання теми дослідження. Читаєш їх (твори. – І.Ш.) і перед тобою наша трагічна історія, наш знедолений народ, наша багатостраждальна Україна. Звідки це в тебе?

– Звідки? А хіба знаю? Либонь, таким народився. Я ж – із села, з молоком матері всотав рідне слово, зазнав усі «принади» комуно-колгоспного раю... А якщо без іронії – усе це мені дала моя сім'я, школа, інститут, самоосвіта. У молоді роки перечитав силу-силенну книжок найрізноманітнішого змісту. Любив класику – українську, російську, білоруську, польську. У п'ять років я вже самостійно читав і непогано малював (цьому мати навчила), а батько вкладав у мою спраглу голову казки та байки, яких знав чимало.

Чи пам’ятаєш свої перші твори? Маю на увазі письменницькі. Де друкувався?

– Першого вірша надрукувала газета «Зірка», оповідання – журнал «Барвінок». Чимало моїх творів з'являлося у шкільних стіннівках, які формував – і як видавець, і як художник. Так було у Волощі, так було і в Грушові, де навчався.

– Пам’ятаю той день, як ти захоплювався краєзнавством, зокрема своїм рідним селом. Що за причина цьому була?

– Це передовсім, рукописна книга о. Ізидора Фока «Хроніка греко-католицької парохії Волощі». У ній я знайшов Андрія Грущака – свого діда по батьковій лінії. Там було чимало подій і фактів, які мене спонукали до подальшої дослідницької роботи. Крім того, цікавим було обопільне спілкування із старожилами. Все це було могутнім поштовхом для більш серйозної творчости. Та ще й дослідницьке начало весь час не давало мені спокою.

– Я уже перечитав майже усі твої твори. Вони збагачують нашу історичну пам'ять, пробуджують наш народ до національної самосвідомості, вчать цінувати і зберігати свою етнічну самобутність. Правда, дехто із моїх знайомих, каже, що те, про що пише Грущак, застаріле… Може б тобі писати щось про сучасне – екстравагантне і еротичне…

– Най каже собі. Чого? То – його справа! У мене є немало сучасного – у новелах, в поезіях, у публіцистиці. Я пишу про те, що мені найбільше болить, і тоді, коли маю злість. У мене є твори й на релігійну тематику – гадаю, вони добрий приклад духовного та морального очищення особистості. Втім, я ніколи не писав задля грошей, ніколи мискоборцем не був. Особисте збагачення та матеріальне начало для мене ніколи не існувало. Еротичте хай пишуть заробітчани. І гріхомани...

– Поділися секретом: як і коли у тебе виникає потреба писати? Будуєш різні сюжетні конструкції, плануєш тематику, чи як?

– Нічого я не конструюю і не планую. Усе йде само собою – десь згори, мабуть. Де беруться слова, теми, ідеї – не можу сказати. Прозу пишу за столом, поезію – під час сну і «на ногах»... Моє завдання – усе записати. Ну й, звісно, художньо доопрацювати. Щоб, як кажуть, руки-ноги мало.

– Критики вважають (я – теж!), що твоя проза – вагомий внесок у сучасну українську літературу. Романи «Над прірвою», «Знак орди», досить примітні. Поясни читачам, про що вонии?

– Про національно-визвольну боротьбу вояків УПА, котрі, виборюючи Україні волю, віддавали найважливіше, що мали, – життя! Хоч їхня героїчна боротьба не увінчалася успіхом, проте вони, лицарі Ідеї та Чину, будуть вічно жити в пам'яті народу, у нашій історії. Обидва романи вводять нас у вир напружених і драматичних подій, які довелося пережити українцям на своїй, Богом даній, землі.

– Торік ти видав книгу поезій «Перевесло». У ній є кілька сотень поезій, а також переклади і переспіви з інших лутератур. Є в ній і пісенні тексти. Що можеш сказати про цю свою книгу?

– А що я нове про неї скажу? Вона вийшла, хто прочитає най сам собі зробить висновок. Її гарно сприйняли письменники Петро Засенко, Михайло Косів, Віктор Романюк, Мирон Нестерчук, Ігор Юринець, Богдан Британ, Микола Сон. Останній назвав її «поетичним щоденником» – либонь, через те, що кожен вірш має дату і місце написання. Схвально сприйняв її і ти, Іване.

            – Деякі скептики крутять носом: мовляв, багато тем збитих і не на часі…

–  Я не погоджуюсь: залежно що і як читати. Розділ «Чужа хата» наскрізь сучасний та актуальний. Кажуть, що подекуди допущені окремі художні огріхи. Може. Але я пишу – як умію. Пишу про те, що на серце лягло. Я не проти, аби ті, кого щось моє не влаштовує, написали краще. З Богом, Парасю!

            – Андрію, ти завжди товариський, серйозний, демократичний. Набув чималого письменницького досвіду – чому ніде не викладаєш? Маю на увазі літературу.

            – Чого, я колись її викладав. У школі, наприклад, трохи в інституті. Міг би й надалі передавати свій досвід, знання, якби... Якби мене, правдолюба, не позбавили цього. І то тоді, коли моя кандидатська дисертація – «Творчість Наталі Забіли і проблеми дитячої літератури» – була майже готова. А моя дружина тоді була невиліковно хворою...

            – Хто позбавив? Назви кілька осіб.

            – То були дрімучі кар'єристи, а також ті, що своєї тіні боялися. Імен не назву – із-за етичних міркувань.

            – Що видаватимеш? Назбирав спонсорів?

            – Планую видати сім дитячих книг: чотири – поетичні, три – прозові. А ще «Трафунки» – життєві оповідки, «Краплі»  – поезії малих форм. А як завершу роман про голод у Галичині (1946-1948рр.), то видам. Іване, ти питаєш, чи назбирав
спонсорів? Скажи, а де їх знайти? Обіцяйликів чимало. А як дати якусь копійчину – голови відвертають. Правда, є в мене ті, для кого українська книга, наче молитва, потрібна. Власне, такі люди посильно допомагають. Це – Ніна та Сергій Усатови (м.Павлоград, Дніпропетровщина), Микола Пінчак (голова ТзОВ «Перше травня», с.Волоща), Орест Луцик (директор школи мого села), Євген Хомик (архітектор, м. Дрогобич), Кирило Лях (інженер, м.Борислав), Володимир Павловський (інженер, м.Борислав), Іван Сніданко (адвокат, м.Дрогобич). І це, мабуть, усі. Щоб видати книгу, суттєво свої власні кишені випорожнюю...

– Краєчком вуха чув, що у твоїй шухляді лежать «скандальні» поеми… Якщо пам'ять не зраджує – це «Салата», «Лист Президенту», «Юдеї»… То правда?

Так, правда. Вони, як мовиш, не скандальні, а правдиві. Поки що не друкую, бо вважаю, що не так мене потрактують. Не хочу переходити на особистості, а також міжнаціональну ворожнечу розпалювати... А ще колись близьких мені людей їхньою зрадою зворохобити.

– І на самкінець – трохи політики. Знаю, що ти колись був активним учасником нашого Відродження, був співзасновником і співавтором трьох номерів підпільного альманаху «Тустань» (1989-1990рр.), укладав та заготовляв заклики та прокламації, які мали в людей значний суспільно-політичний резонанс. Скажи, що буде з Україною?

Україна буде! Яка і чия – то інше питання. А що вона не в наших, себто в українських, руках, то, можливо, знов, як колись, існуватиме в географічних межах... І щонайтрагічніше: титульна нація в Україні на грані зникнення! До речі, в сучасній «демократичній» Росії Україну не треба знов завойовувати силою зброї, її, як і Білорусь, треба поглинути – через одну-єдину мову (звісно, російську!) через контроль з єдиного центру (звичайно, з Москви) усіх засобів масової інформації, через однакові (о, Боже) уявлення про наше «спільне історичне минуле», через імперську поп-музику (наче своєї не маємо...), через (то треба таке придумати?!) «колиску трьох братніх народів»…

Маховик повного поглинання України Росією успішно запущений. Допомагають цьому, крім владоможців, й наші доморощені чухраїнці, для яких безжурне і сите життя вартніше за долю знеславленої та окраденої України. Схоже, нас порятує лише цілковитий розпад Росії. І чим скоріше, тим краще – для мене, для тебе, для тих, хто з Україною в серці...

– Андрію, бачу ти у політиці радикальний чоловік.

– Авжеж, радикальний. Український дух у моєму творчому полі завжди зі мною!

– Дякую, Андрію. За цікаву розмову дякую. Рости тобі і діяти, – як казав колись один класик літератури.

– І тобі дякую, друже.

«Вільне слово»

24 лютого – 03 березня 2011р.

 

 

Ігор Юринець

ЛІТОПИС СТАРОДАВНЬОГО СЕЛА

Звичайно, давніх сіл на Дрогобиччині вистарчає. І кожне з них має свою історію, свою назву, своїх видатних людей, свої традиції. Однак все це кане у небуття, коли не знайдеться людини, котра б увічнила у слові минуле – далеке і недалеке, сьогодення, увічнила б тих, хто творив і те минуле, і нинішній день. Що ж, селу Волоща вельми поталанило. Бо народився у нім Андрій Грущак, який не тільки доско­нало освоїв мистецтво відтворити минуле і майбутнє, але й загорів­ся бажанням озвучити словом усе, що стосується його родинного гнізда – села Волоща. І це в наш нелегкий чає, коли кожен більше ду­має про те, як заробити собі на хліб насущний, аніж про історію рідного краю, культуру та літературу...

Власне, завдяки ентузіазму А.Грущака маємо досить виважену історико-краєзнавчу працю «Волоща – отча земля». Скільки потріб­но було зусиль та наснаги, аби цю ідею втілити у життя, може вам розповісти тільки сам автор. Однак він зробив усе, аби виконати за­думане. Не рахувався ані з часом, ані із власними інтересами. Реалізуючи свою ідею, Андрій Грущак втілив її в цікаву книгу. Цікаву, перш за все, тим, що вона розповідає про коріння його роду і родовід його села – села, де народився, виріс, формувався як особистість. Автор не тільки наводить історичні факти, але при тім окреслює і узагальнює найбільш цікаві культурологічні моменти чи феномени усього нашого Бойківського краю.

Що ж, радіючи за свого колегу-журналіста, певен, що книга, без­перечно, приверне увагу односельців Андрія Грущака та й мешканців усього нашого Підкарпаття, усіх тих, кому не байдужа рідна земля та її багата історія. 

Вступна стаття до книги

«Волоща – отча земля»

(«Відродження»,

Дрогобич, 2001р.)

 

 

Тарас Русин

ВОЛОЩА ОТЧА ЗАМЛЯ

(Презентація нового видання)

У видавництві «Відродження» побачила світ книга «Волоща – отча земля» нашого колеги-журналіста, з часопису «Нафтовик Борислава» Андрія Грущака. А допомогли авторові спонсори: ТзОВ «Перше травня» (голова Микола Пінчак), спільне українсько-італійське підприємство (директор Володимир Шумада), СП «Карпати-МАЗ-сервіс» (керівник Нестор Земан), парафіяни греко-католицької церкви Св. Івана Хрестителя с.Волоща, священик о. Мирослав Хом'як, агроном ТзОВ «Перше травня» Бенедикт Стецишин.

Історико-етнографічний нарис Андрія Грущака – про його рідне село. На основі писемних джерел і логічних припущень він пояснює походження назви і час заснування      поселення, розповідає про призабуті історичні події і факти, про
матеріальну й духовну культуру своїх земляків. Як стверджує
сам автор, під час написання книги він послуговувався,
здебільшого, архівними матеріалами, публікаціями в періодиці, спогадами старожилів, давніми переказами і легендами та
власними спостереженнями. В книзі «Волоща – отча земля»
вміщена і його мала проза та поезія, зокрема, інтимна та
пісенно-лірична. А ще для дітей та майбутніх школярів
автор подав цікаві сторіночки з дотепними казками,
бувальщинами, загадками. 8 листопада в школі с.Волоща
відбулася презентація краєзнавчого видання, в якій взяли участь вчителі, сільський голова, голова агрогосподарства, колеги-краєзнавці, автори музики пісень на слова А. Грущака.

«Вільне слово»

21-28 листопада 2002р.

 

 

Євген Титикайло

ВІРНІСТЬ ОТЧІЙ ЗЕМЛІ

Є мова піль, озер і неба –

Та ходить мова та німа.

Є українців більш, ніж треба,

А України все нема…

Микола Холодний

Андрій Грущак не належить до тих галасливих «патріотів», які, зробивши щось на копійчину, готові кричати про це мало що не на всіх перехрестях, вдаючи із себе новітніх героїв. Він скромно робить те, що належало б робити кожному українцеві, якщо це українство у нього не показне, не вдаване, а йде від душі, від серця. Так, тихо й непомітно трудився він над дослідженням історії рідного села Волощі, сумлінно поєднуючи працю журналіста з працею науковця-дослідника. В результаті цього з’явилася досить таки об'ємна (бо аж на 450 сторінок) книга під назвою «Волоща – отча земля».

Кажу «з'явилася», бо звідки пересічному читачеві знати, скільки праці, нервів і часу вкладено автором у це видання. А ще ж були «ходіння по муках», себто візити до ділових людей, аби по копійчині зібрати певну суму для оплати праці видавців та на поліграфічні витрати. На щастя, знайшлися добрі люди, які вміють цінити вартість друкованого слова, вони й посприяли виходові книжки у світ. Правда, він і свою кишеню добре-таки спорожнив... Ну, а які статки у нинішнього пересічного українця – це кожен знає! Сьогодні Грущакову монографію про Волощу читають не лише його краяни – нею починають цікавитися і за рубежем, там, де є українська діаспора.

А тим часом А.Грущака захопила нова ідея: зібрати докупи написане ним у різні роки і видати окремою книжкою. Писати ж він починав ще будучи студентом Франкового вузу – здебільшого новели, короткі оповідання, нариси. Писав так, як бачилося йому життя чи диктувала реальна дійсність, – щось там для друку, а решту, як то стало звичним казати, до шухляди. Бо куди поткнешся із своєю правдою, коли вона не прикрашена, не прилизана, не притягнена за вушка до відповідної норми, що звалася на той час соціалістичним реалізмом?

Свою нову книжку автор назвав просто й безпретензійно – «Доля». Декому ця назва може видатися надто буденною і не оригінальною. Та це лише на перший погляд. Бо коли вчитаєшся в кожну новелу, в кожен рядок цієї книжки – скрізь проглядаються долі людські: одні – світлі і радісні, інші – темні й заплутані, як лісові путівці. Авторові не було потреби вигадувати своїх героїв – з ними він зустрічався в житті, чув про них від своїх односельців, мав змогу спостерігати за ними, аби реально оцінити їхні вчинки, їх поведінку. Тонкий психолог та добрий оповідач, Андрій Грущак уміє заінтригувати читача, спонукати його до роздумів, до самоаналізу. Кожна новела у нього по-своєму цікава і неповторна, а його персонажі – живі й колоритні

Письменник Левко Різник про творчість автора книги сказав, зокрема, так: «Добре враження залишають новели Андрія Грущака. Незважаючи на потужний духовний тиск на авторів Карпатського краю творів Василя Стефаника чи Марка Черемшини, Андрій Грущак зумів уникнути тиску цього силового поля, хоч і барви краю зберіг, шукає самобутню стежину в прозі – і це йому вдається» (Бориславський ізмарагд, Дрогобич, ВФ «Відродження», 2002).

Отже, дебют Андрія Грущака як новеліста, можна сказати, відбувся. Може, трохи й запізно, та винен у цьому не автор, а ті обставини, що склалися навколо нього. Мене ж тішить те, що свою вірність отчій землі він щоразу підкріплює конкретними справами, глибоко розуміючи тісний зв'язок між ідеєю та чином. А цього якраз і бракує нині багатьом нашим краянам.

Вступна стаття  до книги

А. Грущака «Доля»

(Дрогобич,

«Пóсвіт», 2003р.)

 

 

Іван Швед

«ДОЛЯ» АНДРІЯ ГРУЩАКА

Андрій Грущак хоч і не фаталіст, але в долю вірить. Його «Доля» сама напросилася на титульну сторінку книги, сигнальний номер якої нещодавно побачив світ у видавництві «Коло».

Якби дожила до цих днів покійна його дружина Наталка, вона безмежно раділа б успіхові свого чоловіка. Але доля склалася так, що вона вимушена була покинути цей чарівний світ, залишивши своєму коханому Андрієві маленьку донечку Олю, для якої він став і батьком, і матір'ю одночасно. Можна було б уявити, як донька зараз кидається на шию батькові, щоб першою привітати його з черговою книжкою. Та ба, колишнє маленьке янголятко давно перетворилося на жінку, яка волею тої ж долі вийшла заміж у Польщі. Разом зі своїм синочком вона сама чекає-не дочекається на батька і дідуся. Та й його кращий друг, поет і письменник Ігор Юринець, хіба по   телефону привітав свого колегу. Доля закинула його в Іспанію, де він заробляє на хліб не поетичним образом, а звичайною кельнею. Але коли ця книга потрапить до його рук на чужині, щось обов'язково защемить у його серці. Бо долі наші переплітаються. Бо це книга про нас. Про наші мрії, надії і тривоги. Про патріотизм і безпам'ятство, про віру і безбожність. Про все те,  що визначає нашу долю і долю держави. І вся ця багатогранність проблематики спресована у коротких новелах.

«Вільне слово»

13 травня 2003р.

 

 

Роман Пастух

«ДОЛЯ» НАША – МОВ «КОЛОСКИ НА СТЕРНІ»

У будь-якого автора чи не кожен його твір так чи інакше несе в собі частку його власного життя, досвіду і спостережень. Це стосується й Андрія Грущака – вихідця з с.Волощі на Дрогобиччині, раніше більше знаного як педагога, органі­затора спортивного життя, журналіста, а віднедавна – і як краєзнавця та письменни­ка малої прози. Хоча він та­кож пише й вірші і добре малює, особливо полюбляю­чи графіку.

Подібно до творчої долі багатьох колег, А.Грущак від­бувся як краєзнавець і пись­менник тільки після проголо­шення Української держави, якій немало прислужився ще від початку національного відродження. Творчі сили, приглушені старим компар­тійним режимом, немов забили з його чутливої душі потужним і чистим струме­нем рідного слова. Закумулювавши їх, Андрій Федоро­вич нібито за один присяд написав і власноруч проілю­стрував об'ємну книгу «Волоща – отча земля». Її залюбки читають не лише в його рід­ному селі, звідки він пішов у світ напівсиротою через ран­ню смерть матері та при інвалідові-батьку, але й скрізь, куди вона потрапила. Пояснюється це кількома причинами: типовістю волощанської історії для інших галицьких сіл, майстерністю слова і жвавістю та експре­сивністю викладу фактів.

Після першої книги А.Грущакові неначе розв'я­зався творчий мішок. За ко­роткий час автор видав кни­гу художньої прози під про­мовистою назвою «Доля». До неї увійшли однойменна по­вість у новелах і з півсотні інших новел, не пов'язаних спільним сюжетом або геро­ями, але пов'язаних долею України. Домінуючою темою збірки стало життя народу в образах його звичайних представників, зокрема під час національно-визвольних змагань за волю і незалеж­ність, а також складна доля самого автора. Ця книга за­свідчила прихід у прозу вже фактично зрілого прозаїка із власним стилем письма, ко­лом улюблених тем і худож­ніх зображальних засобів. Читачі виокремили в його «Долі» добру в'язанку новел високого літературного рів­ня, а декотрі сміливо поста­вили їх у ряд з класичними новелами Василя Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Михайла Яцківа. Кого з письменників не окри­лила б така оцінка?

Отож А.Грущак ще більше роздмухав творчий вогонь у своїй душі. З нього народи­лася третя його книга «Колос­ки на стерні», як і перші дві, теж ілюстрована ним. Подібно до попередніх, вона зма­льовує нелегке життя нашого народу, передусім на Франко­вій землі, колись і тепер, в селі і в місті. До збірки увійшли переважно нові твори, яку він доповнив кількома з попере­дньої книги, загалом 25 новел. Автор за допомогою власти­вих його творчому почерку художньо-зображальних засо­бів та прийомів письма гли­боко заглядає в обрані ним для змалювання пласти мину­вшини і сьогодення та душу героїв новел, ніде не залиша­ючись байдужим до їх почут­тів і переживань. Водночас він не обминає новонародже­ної соціальної нерівності, не спрощує морально-етичних суперечностей і конфліктів, палко захищає чистоту жит­тєвих устоїв народу та особи­стих людських взаємин. А в кі­лькох новелах, зокрема в «По­маранчі», він наблизив істо­ричні рамки змалювання дій­сності буквально до незабут­ніх днів Помаранчевої рево­люції листопада-грудня 2004р.

Можна й не читати нової книги А.Грущака, аби легко зрозуміти її зміст. На обкла­динці він помістив свій лапідарно-скуний, але дивови­жно співзвучний її змісту рисунок. Внизу бачимо сте­рню, а поверх неї – три ко­лоски: один ще красується ваговитістю своїх зерен, другий – обламаний, а тре­тій – майже лежить. Чи не такою ж була й часто є досі наша доля? Як, скажімо, в новелі «Нова хата»? В ній син, вихованець без рано померлого батька брежнєвсько-щербицької засті­льної епохи, тому без тве­рдих національних переко­нань, лише з голим, навіть дещо цинічним практици­змом будує собі простору кам'яницю з білої цегли, а ось Шевченко, Біблія, вла­сна історія для нього – «не головне». Через це його старенька мати не знахо­дить у синові справжнього однодумця та спадкоємця своїх звичаїв і традицій, вирішивши доживати віку в старій хаті, де все для неї дороге і рідне. Конфлікт поколінь? Протистояння старого й нового? Ідеалізм і прагматизм? Мабуть, у цій новелі є всього потро­ху, і її головні персонажі виростають до символів.

Навіть з цих коротких рядків про нову книгу но­вел А.Грущака напрошуєть­ся висновок: наш краянин перебуває нині в повняві творчих сил та енергії. Тож сподіваємося невдовзі по­бачити його прізвище у всеукраїнській письменни­цькій спільноті, а на столі – нові добротні книги. Для сьогодення і для вічності.

«Мій Дрогобич»

16 червня 2005р.

 

 

Роман Пастух

СТОРІНКИ ТРАГІЧНОЇ ДОЛІ

Перед нами нова книга Андрія Грущана – роман «Над прірвою». Без сумніву, книга яскрава й багатогранна. У ній зображені трагічні події 40-50-х років XX сто­ліття – зокрема, насильницька колективізація у Галичині, а також пере­біг національно-визво­льної боротьби проти большевицько-московського окупанта.

Тема, звісно, цікава й на часі. Головне – як ця тема пода­на? А подана вона достатньо реалістично – із залученням пра­вдивих подій і фактів, які мали мі­сце у нашій недавній історії. Вони, події і факти, викривають нелюд­ську систему комуно-фашистської влади, яку утверджували заво­йовники після так званого «золо­того вересня» – 39-го... Українсь­ка Повстанська Армія була тою єдиною силою, що виборювала Україні волю. Народ їй вірив і весь час підтримував.

Роман, в основному, має дві сюжетні лінії, які тісно переплетені між собою. Перша – це утвер­дження жорстокого суспільно-по­літичного режиму; друга – боро­тьба галичан за свою національну державу. В обох випадках автор книги успішно впорався.

Головний герой твору – Олена Довжик. Мужня, незламна жінка, котра знаходить у собі сили стати на прю із злочинною системою, за що поплатилася найдорожчим – життям. Є в романі й інші яскраві постаті. Це – брат Олени Микола Довжик, надрайоновий Олесь Хмара-«Грізний», повстанці Богдан Недоля-«Пугач» та Славко Коцюба-«Вихор», отець Ізидор Дуб, со­тенний Петро Засіка-«Діброва», піонервожата Ніна Павлюченко, сільський «фільозоф» Данило Апос­тол, Фросина Дідущин, пастух Іван Алілуя, поляк Ясь Касперко та інші.

З великою силою сарказму змальовані й вороги та їхні посіпаки: Єфім Колбаса, Вася Ведринський, енкаведисти Льоня Смульсон, Вася Багіров, Янкель Фрідман, Ваня Гризлов, лектор Рости­слав Солопух, Кирило Федека, Анеля Касперко, інші.

Так, у романі чимало дійових осіб. Усі вони – живі люди. Як па­тріоти, так і вороги. Проте всі вони мають власні риси харак­теру, відмінні від інших. Це доказ того, що вони, персонажі, при­родні, а не штучні. І в цьому сила твору! Є в книжці й цінні узагаль­нення і призабуті факти історії суспільно-політичних відносин.

Книга читається легко і з за­доволенням. Читаєш її – і зайвий раз переконуєшся, як багато ва­жить для письменника реалісти­чна життєва деталь, вихоплена з самої гущі життя, а не вигадана чи в когось запозичена. Захоп­люючий сюжет, сила-силенна образів, лапідарні замальовки природи, і, головне, м'яка бой­ківська говірка – це те, що робить твір правдивим і читабельним.

Книга приваблює насамперед своєю правдивістю, достовірністю зображених подій, фактів, характерів. І авторові, і його героям віриш. У всьому віриш. А це, пого­дьмося, головне у творчості.

У передньому слові до книги А.Грущака «Доля» письменник Євген Титикайло писав: «Тонкий психолог та добрий оповідач, Ан­дрій Грущак уміє заінтригувати читача, спонукати його до роздумів, до самоаналізу. Кожна новела у нього по-своєму цікава і неповто­рна, а його персонажі – живі й ко­лоритні». Воістину, справедлива оцінка! Мені залишається одне – приєднатися до цих теплих слів, мовлених видатним поетом сучас­ної України Є.Титикайлом.

Насамкінець хочу додати таке: роман «Над прірвою» – це сумні сторінки трагічної долі усього на­шого народу, котрий наприкінці минулого століття спромігся таки на свою державу.

«Мій Дрогобич

№23, 9 червня 2006р.

 

 

Петро Сов'як

ЛІТОПИС ДЛЯ УЧНІВ

Ім'я Андрія Грущака давно відоме в Бойківському краї. Як письменник, він формувався через поезію, прозу, літературну критику. Краєзнавство – нова галузь у його творчій біографії. Шість років тому видав чималу за обсягом історико-етнографічну працю – «Волоща – отча земля». Книга ця зразу привернула увагу його односельчан, отримала схвальну оцінку науковців та краєзнавців.

Здавалося, про своє рідне село він уже все сказав. Аж ні! Ви­являється, має стільки напрацьованого матеріалу, що можна б іще один том написати. Так, він таки написав нову книгу, але цього разу посібник для учнів – «Історія Волощі».

Про що ця книжка? Звісно, про Волощу. Зокрема, про час за­снування села, про походження назви, про матеріальну та духо­вну культуру. Правда, книжка ця трохи відмінна од попередньої. Бо писана для школярів різного віку. Це, по суті, загальний літопис для учнів.

Завдання, яке постало перед автором, було, звісно, не легке. Головне, про що і як писати? З подачею значної кількості подій та фактів чи незначної? З цим А.Грущак успішно впорався! Обрав перший шлях, а там... най вчитель відбирає те, що конче потрібне учням його класу. Та й учень, читаючи, зорієнтується у тому, що йому найбільш необхідне. Переконаний, такий підхід заставить його, учня, творчо мислити, а також засвоїти пев­ний обсяг знань.

Цікаво, що розділи книги мають ті ж самі назви, що і в по­передній. Правда, вони значно оновлені, а деякі події і факти «перенесені» з книги «Волоща – отча земля». Я повністю погоджуюся із журналістом, письменником Ігорем Юринцем, котрий у вступнім слові до першої книги писав: «Автор не тільки наводить історичні факти, але при тім окреслює і узагальнює найбільш цікаві культурологічні моменти усього нашого бойківського краю». Подібне сказав і письменник Роман Пастух – після виходу попередньої книжки.

Від себе додам таке: Андрій Грущак ще, мабуть, не усвідом­лює, як він неоціненно прислужився рідному селу і рідній школі. Ці обидві книги будуть довго жити, особливо в селі, де він народився і виріс. Книги читаються легко, захоплююче, надовго запам'ятовуються, а весь обсяг дає чітку, повнокровну картину села – від найдавніших часів аж до наших днів. Деякі описи подані емоційно та експресивно, з точним чи опосередкованим викладом подій та фактів. І головне: автору вдалося досягти органічного поєднання досконалості та   чіткої ідейно-патріотичної спрямованості.

Книга А.Грущака сприяє поглибленому вивченню рідного краю, підсумовує часові та життєві віхи нелегкої української історії. Достатня увага присвячена й висвітленню теми нашої духовності – церкви, освіти, просвіти. Живе відчуття життя та людини у багатьох світлинах зігріті щирим авторським почуттям. Вони, світлини, досить повно розкривають творчий задум автора книги. До того ж, індивідуальні особливості образної мови та авторського світовідчуття вдало проявляються у смішних чи комічних оповідках, слушно вплетених у канву тек­сту.

Без перебільшення зазначу, що нова книга Андрія Грущака стане в пригоді не лише учням, вчителям, але й тим, хто залюблений у рідний край. Вона чи не перша «педагогічна» історико-красзнавча праця у нашому регіоні. Так що честь і хвала автору – за його невтомну та корисну працю!

«Історія Волощі»

(Дрогобич,

«Пóсвіт», 2007р.)

 

 

Роман Пастух

У ВОЛОЩУ – ЯК НА ПРОЩУ

Згадалися крилаті поетичні рядки великого сина дрогобицької землі: «...Той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить». Вони якнайточніше говорять про автора Андрія Грущака і його історико-краєзнавчу книгу «Історія Волощі» – посібник для учнів.

Хто такий автор? Журналіст, публіцист, краєзнавець, прозаїк, поет і художник-графік – в одній особі. Можна сказати про нього й інакше: щирий патріот своєї малої батьківщини – села Волощі, «що у Франковій стороні», і великої Батьківщини – України, який немало причинився до її відродження та здобуття незалежності в зоряні роки, починаючи від кінця 1980-х.

А тепер – про його «дивнії перли», себто про книжку. Якщо хтось вважає, нібито «Волоща» цікава тільки її родакам і жителям, той поми­ляється. Видання настільки жваво написане, пересипане стількома фактами, історіями, легендами, бувальщинами, випадками і т.ін., що захоплює читача, неначе водокрут, і не відпускає його увагу до останньої сторінки. Тут можна знайти все: дослідження з локальної топоніміки села, починаючи від походження його назви (найімовірніше від назви волохів, або предків сучасного населення Румунії, які нібито дали початок селу), історії розвитку, традиційних занять волощанців, духовного й культурного життя тощо аж до звичаїв, традицій, побуту, що вже поступово відходять у минуле.

Всю цю інформацію подано на тлі галицької та загальноукраїнської історії від давнини до наших днів, завдяки чому створюється колорит панорамності, всеохопності і типовості описуваного для інших населених пунктів краю. Грущакова «Історія Волощі» «населена» ще й кількома сотнями людей, які або народилися в селі, або мешкали чи мешкають, або бували в ньому і залишили певний слід у його минувшині, або відіграли свою роль в описуваних автором подіях як у селі, так і в регіоні і ще дальше. Тому вона є ще й своєрідним симбіозом багатьох поколінь волощанців і галичан у широкому значенні слова, а отже, цікавіша й цінніша для читачів.

Поринемо на кілька хвилин у це захоплююче чтиво. Згідно з леген­дами та переказами (скрупульозно досліджує автор) на місці нинішньої Волощі у сиву давнину знаходилось містечко Коритко, є і документальні докази.

У селі побутує передання, нібито його заснував «господар» Петрило Волох, командир військового загону чи навіть волоського війська який служив при дворі князя Данила Галицького, за що князь надав йому в довічне користування землі між річками Дністром і Бистрицею.

Від імені цього команднра-волоха гейби утворилась назва Волоща. На факт волоської колонізації Прикарпаття і Карпат у Х-ХІІ ст. вказують сучасні дослідники, на яких посилається А.Грущак.

Далі він веде читача лабіринтами наступної історії села і краю, в якій було всього: і драматичного, і трагічного, але так мало світлого, оптимістичного й радісного. Воно й не дивно: наші багаті землі дуже приваблювали захланних сусідів-загарбників. Одні з них окуповували наші землі довше, інші коротше, та однаково всі вони залишили на них свої колоніальні карби. Волощанці й галичани ніколи не корилися забродам, піднімались на боротьбу і віддавали життя «за свій рідний край, за стрілецький звичай», «йшли у бій за свою перемогу». Тих поколінь, як пише автор книжки, перейшло через кін минулих століть десятки, та пам'ять і документи зберегли для нащадків лише окремі прізвища.

Через відсутність власної держави місцеве населення мусило пра­цювати на панщині, пізніше дуже потерпало від малоземелля, визис­кування чужоземних поневолювачів і їх п'явок-лихварів, однак зуміло зберегти свою національну ідентичність, плекало національну свідомість і неповторну духовність, а через неї – нові когорти борців за волю. Найповніше вдалося А.Грущакові відтворити боротьбу народу за державність у XX ст., а ще точніше, в 30-50-х рр., бо сам пам'ятає трошки ці події і на час написання книжки ще жило чимало учасників та свідків героїчного змагу ОУН-УПА, від яких він устиг записати спогади. Підкріплені численними архівними документами, найстаріші з яких походять із XVII ст., церковними шематизмами, довідковими та енциклопедичними виданнями, публікаціями в періодиці, метричними книгами народжень, шлюбів і похоронів, словниками тощо, ці частини й розділи «Історії Волощі», яких є аж дванадцять, читаються ще з більшою увагою і користю, несуть у собі могутній заряд патріотизму, любові до свого краю і народу, виховують молоде покоління на славних традиціях попередників.

Такі б книги кожному нашому селу, місту, школі – і можна бути цілком певним: справжня історія невдовзі виховає, викує, немов у горнилі, нашу соборну націю. Тоді ніякі чужоземні зайди не зможуть і більше ніколи накинути нам на шию ненависне ярмо. Бо вільна думка, вільне слово, вільна пісня породжують тільки вільну людину!

«Історія Волощі»

(Дрогобич,

«Пóсвіт», 2007р.)

 

 

Віктор Маців

ТВОРИ ОДНОСЕЛЬЧАНИНА АНДРІЯ ГРУЩАКА У ТЕМАТИЧНИХ УРОКАХ

Побувати на відкритому уроці української літератури в 6 класі мене спонукала його тема «Література рідного краю». Хоча зваблювали не менш цікаві уроки у 2 класі про вірші-діалоги М.Підгорянка «Розмова про сонце», загадки Т.Коломієць, дитячі доробки В.Лучка «Жолудь», Є.Гуцала «Без дороги», 3 класі розвиток зв'язного мовлення «Птахи в зимку. Опис синички», 5 класі «Чарівний світ казок», 7 класі «Тиск твердих тіл, рідин і газів», математичні уроки. Однак обрав саме 6 клас, оскільки, дізнавшись, що там піде мова про мого колегу – журналіста, а ще письменника Андрія Грущака. Саме на його творчості побудувала свій урок вчителька Софія Данилівна Нечипір.

Андрій Грущак родом з Волощі. Саме тут він написав багато свох творів. У селі народились теми збірок «Отча земля», «Колоски на стерні», «Доля», «Над прірвою», «Подарунок мамі». Останню досконало розглянули на уроці.

Ще хлопчиком Андрій Грущак залишився без матері, рано пішла з життя й дружина. Свій біль душі, переживання він прозаїчно передав через життя дівчинки, назвавши її іменем доньки Олі. У творі підчас уроку діти писали привітання своїм мамам. Не маючи мами, яка померла, Оля звернулась з привітанням до батька: «3 весною тебе, татку!». У новелі багато риторичних запитань, діалогів. Автор, як підкреслили учні і вчителька Софія Нечипір, тонко розкриває пригнічений стан дівчинки, яка маленькою втратила матір, її помисли, пов'язані лише з батьком.

Шестикласники розкрили внутрішній світ Андрія Грущака, відзначивши такі його риси як наполегливість, працьовитість, скромність та інші, виконали сценку з твору «Мати Марія». Незабаром з друку вийдуть нові прозові і ліричні доробки Андрія Грущака.

Високу оцінку уроку Софії Нечипір дали директори. Головний спеціаліст відділу освіти Іван Стецко відзначив правильність побудови уроку, цікавість теми, використання допоміжних матералів – фотографій, магнітофонних записів, високоемоційність переданого матеріалу, його послідовність викладення.

Логічним продовженням семінару став фольклорний вечір «Пісня – душа народу». Учні демонстрували співочу майстерність, виконуючи колядки, народні пісні. Заступник начальника відділу освіти Степан Прима підсумовуючи, сказав, що у школі проводиться цілеспрямована робота, аби учні не тільки здобували необхідні знання, але й розвивали свої творчі здібності. Учень – не посудина, яку треба наповнити знаннями, а факел, котрий треба запалити, резюмував завідувач методкабінетом Володимир Штокайло.

«Вільне Слово»

22 березня 2007р.

 

 

Богдан Британ

ЩЕ ОДНА КНИГА АНДРІЯ ГРУЩАКА

У Дрогобицькому видавництві «Пόсвіт» вийшла друком п’ята книга Андрія Грущака «Берег Любові».

Цього разу пан Грущак порадував читачів піснями, точніше пісенними текстами, музику до яких написали наші краяни Василь Сторонський, Василь Лялюк, Володимир Салій і Микола Моїсеєнко. До збірника увійшли вірші про кохання, любов до України. Тематика, як бачимо, вічно жива і завжди хвилююча.

З художньо-поетичної позиції автору вдалося віднайти відповідні поетичні образи, співзвучні нашому часу і нашим сучасникам. Вірші прості і прозорі, легко запам'ятовуються і тому легко лягли на музику. Про музичну якість збірки говорити поки що не будемо, час покаже, чи вдалося композиторам проникнути у пісенні тексти і своїми засобами підсилити їх, надати їм нового звучання. Щоб там не вийшло, вітаємо нашого колегу-журналіста з черговою літературною вершиною. Написати і видати книжку, хоча й невиличку за обсягом (всього 18 пісень), не так просто, як декому здається...

«Вільне Слово»

12-18 липня 2007р.

 

 

Анна Луців

НОВА КНИГА АНДРІЯ ГРУЩАКА

Журналіст Андрій Грущак – автор шести книг. Остання «Історія Волощі», яку видрукувало видавництво «Пόсвіт».

Про що вона? Про його рідне село на Дрогобиччині. У 2001 році побачила світ його книга «Волоща – отча земля» (Дрогобич, «Відродження», пр. – 300, с. – 456). Теперішня – посібник для учнів. Як і в попередній, на основі конкретних джерел і припущень пояснюються назви і час заснування села, висвітлюються призабуті історичні події і факти, матеріальна та духовна культура.

Відомий історик, Заслужений вчитель України Петро Сов'як у передмові пише: «Історія Волощі» – чи не перша «педагогічна» історико-краєзнавча праця у нашому регіоні». А от дрогобицький письменник Роман Пастух у післямові зазначає: «Такі б книги кожному нашому селу, місту, школі – можна бути певним: справжня історія невдовзі викує, немов у горнилі, нашу соборну націю. Тоді ніякі чужоземці-зайди не зможуть більше ніколи накинути нам на шию ненависне ярмо. Бо вільна думка, вільне слово, вільна пісня породжують тільки вільну людину!»

«Вільне Слово»

06-12 вересня 2007р.

 

 

Богдан Британ

НА ОСНОВІ ТВОРЧОСТІ АНДРІЯ ГРУЩАКА

(І учні, і вчителі вчаться)

Минулого тижня на базі загально-освітньої школи села Волощі відбувся семінар вчителів української мови та літератури Дрогобицького району. Тема семінару – «розвиток творчого потенціалу учня в умовах особистісно-орієнтованого уроку»

Відкриті уроки відбулися у 6-9 класах Волощанської ЗОШ, їх проводили вчителі Олександра Калямон, Софія Нечипор і Оксана Прит.

Принагідно відзначимо, що на семінарі розглядали також тему «Загальні та власні назви у творчості Андрія Грущака». Це тим більш приємно, що пан Андрій – наш колега, журналіст і письменник, автор багатьох книг з історії Волощі.

Як відзначили вчителі-учасники семінару, захід пройшов на високому рівні, постаралися волощанські педагоги та учні.

Після семінару відбулося обговорення останньої книги А.Грущака «Берег Любові». Творчим успіхом автора радів його вчитель і колишній директор Волощанської школи Степан Добрянський. Член спілки письменників України Роман Пастух побажав, щоб такі заходи у школах району проходили частіше.

Високу оцінку семінару дали методист райвідділу освіти Віра Лавринець та голова методичного об'єднання вчителів української мови і літератури Дрогобицького району Ірина Глинка. Директор школи Орест Луцик подякував присутнім за високу оцінку проведеного заходу, а пан Грущак – за теплі слова на його адресу та скромного творчого доробку.

«Вільне Слово»

13-19 грудня 2007р.

 

 

Валерій Марітчак

НА ОДИН ДЕНЬ ПІДРУЧНИКАМИ ДЛЯ ДІТЕЙ СТАЛИ ТВОРИ АНДРІЯ ГРУЩАКА

(Семінар у Волощі)

            Волоща досить відоме у Франковому краю – своїми людьми, господаркою, досягненнями.

            Нещодавно тут відбувся районний семінар вчителів української мови та літератури. Тема – «Розвиток творчого потенціалу учня в умовах особиснісно-орієнтованого уроку». Семінар проходив у формі відкритих уроків у 6, 8 і 9 класах.

            Два уроки були присвячені книзі Андрія Грущака «Доля». У 6 класі – «Іменники – істоти і неістоти. Загальні і власні назви у творчості А.Грущака» (вчитель першої категорії Олександра Калямон), у 8 класі – «Література рідного краю у повісті А.Грущака «Доля» (вчитель вищої кваліфікації Софія Нечипор). У 9 класі тема уроку була іншою – «Складно-підрядні речення – обставинні. Український рушник» (вчитель першої категорії Оксана Прит).

            Відкриті уроки високо оцінили вчителі інших шкіл району. Дуже схвально відгукнулися член Національної Спілки письменників України Роман Пастух, колишній директор школи Степан Добрянський та теперішній – Орест Луцик, голова методоб’єднання вчителів-мовників району – Ірина Глинка, методист районного відділу народної освіти Віра Лавринець.

            Семінар сподобався всім.  

«Високий замок

плюс Дрогобиччина»

10 січня 2008р.

 

 

Петро Кукицяк

ГОЛОС – ПОТУЖНИЙ, ЩИРИЙ, ПРАВДИВИЙ

Андрія Грущака знаю давно – ще із 60-х років XX ст. Він, як і я, був учнем Дрогобицької торговельно-кооперативної школи. Зійшлися ми зразу – характерами, духовними за­питами. Пам'ятаю, тоді я придбав томик раніше заборо­неного Сергія Єсеніна. Своєю радістю поділився з Андрієм. Він, натомість, показав мені «Кобзаря» Тараса Шевченка, з яким рідко коли розлучався. А що «Кобзаря» у мене тоді не було, то помінялись книжками. За якийсь час я знав Шев­ченка майже усього напам'ять, а Андрій Грущак – багато творів Єсеніна.

Згодом наші зустрічі переросли у щиру дружбу, яка й досі триває. Ні з мене, ні з нього торгаша, звичайно, не вийш­ло – зачесні були... Заочно я навчався на політехніці, згодом на фізматі педінституту – у Дрогобичі. А він – на українсь­кій філології того ж інституту. Здається, Дрогобич мале місто, але ми у ньому ні разу не зустрілися. Через 25 років наші стежки-дороги знову перетнулися. І він, і я завше тя­гнулись до цікавих людей – духовно багатих, самобутніх і цілеспрямованих. Либонь, через те й виробили у собі такі риси характеру, як чесність, порядність, вимогливість.

Дивно, йшли ми одною дорогою, але наші шляхи розійшлися: Андрій став журналістом, а я – вчителем. Нехай і так, але щось нас і досі єднає. Це любов до книги, до свого народу, до рідної України.

Андрій Грущак рідко, але приїжджав до мене в Карпати. Ми бродили плаями, зворами, лісами, говорили про все, що наболіло. Говорили багато, бо нікого не боялись – ні «любих друзів», ні КГБ. Та чи не найбільше йшла мова про одвічне і чисте – мистецтво, яке, як відомо, вічна загадка. Вже тоді ми писали вірші, короткі новели, нариси. Першими читача­ми (і редакторами, звісно) були ми самі. Дещо з того, що мали, десь друкували, а левову частку – у шухляди ховали...

Нині мій друг є автором восьми оригінальних книг та збірок: двох історико-краєзнавчих, решту – художніх. Лише цього року, крім книги «Житя як свіча», завершив роман «Знак орди» – полотно багатогранне й значуще.

Але повернуся до книги новел. Не тільки зміст, але й самі назви новел говорять самі за себе. Майже у кожній – свята наша правда, біль народу, тривога за Батьківщину. Автору болить усе, що руйнує наші устої, наші традиції, наш поступ – до кращого життя, до справжньої Незалежності.

Звичайно, новели його усі гожі, але чи не найбільше вдалися такі: «Щаслива», «Зарόбки», «Генерал», «Не життя –пекло», «Цуд Божий», «Серце – не камінь», «Життя як свіча», «Колгоспи», «Україна буде», «Іван Ворона», «Вмер», «Пекло», «Віддячили», «Віддав», «Сива-сива голубка», інші.

У своїх нових творах автор піднімає морально-етичні проблеми, які є актуальними і для дорослих, і для молоді. Письменник виступає проти неправди, користолюбства, егоїзму – власне, усього того, що заважає нам у житті бу­ти порядними і щасливими.

Усі персонажі узяті з життя. У них є і певні достоїнст­ва, і недоліки. Характери повні і колоритні. У всьому відчу­вається Стефаниківська школа – в сюжетиці, у ліпленні образів, в ощадливості слова. Це помітили відомі письмен­ники – Левко Різник, Євген Титикайло, Ігор Юринець та Ро­ман Пастух.

Можу з впевненістю сказати, що Андрій Грущак має власний творчий голос, який гармонійно вплітається у багатоголосся сучасної української літератури. Цей голос – потужний, щирий, правдивий.

«Життя як свіча»

(Дрогобич,

«Пóсвіт», 2008р.)

 

 

ПРО СЕБЕ

Давно вже нема мами, нема вже і тата, лишилась лиш стежка одна – до рідної хати. Правда, не в ній народився, а хіба що зростав.

У житті – як на ниві. Довгій, важкій. Усього було – і квітів, і хобти... Та чи не найбільше лихоліть різних – голодних, холодних. Проте якось вистояв, не зламався.

Звідки сили черпав? Либонь, од віри у Господа Бога і від землі рідної, що Батьківщиною зветься. Жив бідно і скром­но, зате повнокровно. Жив болями народу і своїми болями. Не раз, було, гнули додолу (свої і чужі), та завжди, опираю­чись, випростовувався. Зайди кликали до себе, щоби їм служити, – ніколи не слухав! Дослуховувався до власного серця, аби не схибити. Ні у великому, ні у малому. Мав своє Щастя, та ненадовго – доньку і мене чомусь полишило...

Педагогічна праця, журналістика, література – моє покликання. Дочитався і дописався до того, що вже вісім книг та збірників видав: «Волоща – отча земля» (2001), «Доля» (2003), «Колоски на стерні» (2005), «Над прірвою» (2006), «Іс­торія Волощі» (2007), «Берег любові» (2007), «Золотоперий» підголосок» (2008), «Чорний плагіат» (2008). «Життя як сві­ча» – то дев'ята. Незабаром десята буде – «Перевесло», книга поезій. А там – «Знак орди», роман. Чи будуть ще книги? Так, будуть! Вони вже написані – лиш свого часу че­кають. Маю вічну проблему: де грошей взяти? Де?!

Але нічого, нічого – якось воно буде. Бог добрий – допомо­же! Головне, аби годочки-роки мене не дуже спішили. За потойбічну Межу, де уже – спокій. Вічний, сумний...

«Життя як свіча»

(Дрогобич,

«Пóсвіт», 2008р.)

 

 

Віктор Романюк

СПІВЕЦЬ БОЙКІВСЬКОГО КРАЮ

Андрій Грущак – відомий поет, прозаїк, пуб­ліцист, краєзнавець, фольклорист, мистецтво­знавець, педагог, журналіст, художник-графік.

Світ Божий побачив у селі Волощі на Дрогобиччині – у дідовій хаті під стріхою. Тут, у селі, і немалих злиднів зазнав, і, як кажуть, пуд солі з'їв... Батько, Федір Андрійович, мати, Ганна Андріївна, з роду Грущаків – брат і сестра у третьому поколінні. Через хворобу мати не працювала, батько – теж: був інвалідом. Як вони виживали – одному Господу Богу відомо. Мабуть, з отих двадцяти п'яти соток, що їм колгосп виділив. Мали, правда, корову, та здохла – на ящур. За яйця, що три курки несли, можна хіба що було хлібину-дві купити. А ще треба було якось й непосильні податки платити.

Батько і мати А.Грущака у 30-х роках минулого століття були активними членами «Просвіти». Мати зіграла кілька провідних ролей на сільській сцені. В родині були члени ОУН-УПА, за що їх жорстоко покарано – кулями і тюрмами.

З малим Андрусем батьки мороки не мали. Був фізично здоровим, чемним, слухняним. А ще до науки не треба було його заганяти. У школі добре вчився, багато читав. Оцю його здатність помітив батько. Якось другій дружині (перша померла. – В.Р.) сказав: «Знаєш, виджу, що з нашого Андруся ґосподар не вийде. Він добре вчиться – то най! Може, то справді його...» Так, батько Андрія як у воду дивився.

Скінчивши Грушівську середню школу, хло­пець через свою бідність – ні взуття, ані одягу – про вищий навчальний заклад і не мріяв: пороги йому були зависокі... У Дрогобицькій торгово-кооперативній школі набув спеціальність «зав­мага продпромтоварів широкого профілю». Мав скерування у м. Комарно, але місця для нього там не знайшлося. Направили у с. Повергів – завмагом. Поїхав туди й одразу назад з нічим повернувся. Батькові сказав: «Тату, туди не піду. У крамниці інвалід на двох милицях – не буду ж йому я хліб відбирати...» Батько на це відповів: «Ти – файна, Андрусю, дитина».

Згодом влаштувався у Дрогобичі продавцем хлібного магазину. А що мав потяг до знань, то у 1963р. вступив на українську філологію Дрогобицького педінституту ім. Івана Франка. Вчився недовго – у листопаді призвали до совєцької армії. Служив майже три роки – у місті Калінковичі Гомельської області. Там і закінчив студії військової журналістики. Писав українською та російською мовами. Друкувався в Україні та у військових газетах – «Воздушный часовой» та «Во славу Родины», дещо писав до шухляди...

По армії – знову інститут. Його однокашники були вже на четвертому курсі, а він, звісно на першому. Навчаючись, заприятелював із Ми­хайлом Левицьким, Геннадієм Морозом, Григо­рієм Штонем – тепер відомими письменниками України. Був активним учасником студентсь­кого літературно-мистецького об'єднання «Пер­воцвіт», яке заснував викладач педінституту, нині професор Михайло Шалата. Відтоді Андрій Грущак часто друкується у місцевій та республіканській пресі.

Понад два роки працював вчителем у Звірській восьмирічній школі, що на Самбірщині. Згодом – у вузі, в якому навчався. Як була вже на викінченні кандидатська дисертація «Творчість Наталі Забіли та проблеми дитячої літератури», тяжко захворіла дружина, Наталя. У цей важкий для нього період його «випихають» з інституту – і «любі друзі» з числа лякливих викладачів – пристосуванців, і «єрусалимські козаки»... Особливу роль тут зіграло і КГБ!

Його не приймають на педагогічну роботу. Цілком випадково влаштувався інструктором­-методистом Добровільно-спортивного товари­ства профспілок «Спартак». Згодом очолив його та інші реформовані спортивні об'єднання. Спорту віддав понад 16 років. Працюючи там, водночас вчителював у с. Долішній Лужок, вик­ладав у ПТУ-54. Короткий час був директором Стебницької СШ-7.3 1990р. – завідувач відділу національного відродження народного часопису «Нафтовик Борислава». Тепер – на творчій роботі.

У молодому віці А.Грущак пережив сімейну трагедію: відійшла у вічність дружина. На його руках залишилася трирічна донечка, для якої був і батьком, і матір'ю. Усе це і змусило його замислитися над своїм нелегким життям та життям свого зневаженого народу, до якого він має щастя належати.

Андрій Грущак – автор кількох тисяч статей, нарисів, репортажів, есеїв, низки прозових тво­рів, поезій, пісень, рецензій, мистецьких оглядів. Був співзасновником та співавтором трьох номе­рів підпільного часопису «Тустань» (Дрогобич; Трускавець, 1989-90рр.). Видав вісім книг та збірників: «Волоща – отча земля» – історико-етнографічні нариси (2007), «Доля» – новели, повість (2003), «Колоски на стерні» – новели (2005), «Над прірвою» – роман (2006), «Берег любові» – пісенник (2007), «Історія Волощі» – ­посібник для учнів (2007), «Золотоперий підго­лосок» – упорядник, співавтори А.Грущак, Є.Титикайло, Р.Пастух (2007), «Чорний плагіат» – літературно-критичне видання (2008).

Підготував до друку: роман «Знак орди», по­вість «Стежка», книгу новел «Життя як свіча», збірники для дітей «Я квіточка-лелітечка», «Ди­тині – при лямпині», «Дванадцять місяців», «Абетка відгадок», «Чотири пори року» – пое­тичні; «Андрійко-говорійко», «Подарунок», «Колоски» – прозові. Тепер готує книжку спо­гадів – про час, у якому жив, і про людей, серед яких перебував. Поможи йому в цьому, Господи!

Андрій Грущак – член Львівської обласної організації Національної спілки письменників України, член Всеукраїнського об'єднання «Письменники Бойківщини», учасник Першого Світового конгресу бойків, лауреат IX літературно-мистецького конкурсу ім. Мирона Утриска. Він поіменований достойником «Золотого фонду Бойківщини».

Письменник немало прислужився відрод­женню нашої Незалежності. Його викривальні статті були «громом і молнієй» для компартапаратників та пристосуванців. Значний розго­лос мали його публікації про розкопки жертв НКВД у Дрогобичі. Через це мав значні неприємності – моральні приниження та цькування з боку компартійних функціонерів. Йому загрожували тюрмою, а то й фізичним знищенням. Однак це його не злякало. Він часто виїжджав у різні міста з метою утвердження української самостійної ідеї. Разом з Михайлом Левицьким (тодішнім головою Тернопільського НРУ) організовував мітинги, писав протести до компартійної влади. Авторову книгу «Доля» високо оцінив відомий український поет із Борислава Євген Титикайло: «Тонкий психолог та добрий оповідач, Андрій Грущак уміє заінтригувати читача, спонукати його до роздумів, до самоаналізу. Кожна новела у нього по-своєму цікава і непов­торна, а його персонажі – живі й колоритні».

Письменник зі Львова Левко Різник про його творчість сказав, зокрема, так: «Добре враження залишають новели Андрія Грущака. Незва­жаючи на потужний духовний тиск на авторів Карпатського краю творів Василя Стефаника чи Марка Черемшини, А.Грущак зумів уникнути тиску силового поля, хоч і барви краю зберіг, шукає самобутню стежину в прозі – і це йому вдається» («Бориславський ізмарагд», Дрого­бич, ВФ «Відродження», 2002).

Не обійшли увагою творчості Андрія Грущака й інші відомі люди – зокрема письменники Роман Пастух та Ігор Юринець, журналіст Іван Швед. А професор Дрогобицького педуніверситету Михайло Шалата сказав, що захоплений його новелами: він, автор, з нічого робить щось, – це стосовно сюжетики. Високу оцінку авторській мові дали доцент того ж універ­ситету Іван Кунець та проректор Іванна Уздиган.

Я, як автор цієї статті, теж хочу дещо додати до сказаного. Познайомилися ми в далекі 70-ті роки XX ст. – у редакції студентської багатоти­ражки «Радянський педагог» (м. Дрогобич). І одразу заприязнилися. Я там друкувався, а Андрій був постійним дописувачем до газети. Скріпив нашу дружбу поет Михайло Левицький – уже в Стрию. Ця дружба триває і досі.

Ще у ті неповторні роки я бачив перед собою порядну і чесну людину, якій можна у всьому довіритися. Його приваблювала моя творчість, якою згодом, як критик, зацікавився. Я вдячний йому за ті рецензії, які він написав на мої книги. Вони – фахові, аналітичні, виважені. А щодо його творів, то вони глибоко національні, реалістичні. Це – твори болю. Болю його і болю нашого стражденного народу. Більш ширші по­лотна – повість «Доля», роман «Над прірвою» – написані вправною рукою, позначені любов'ю і правдою. А це, звісно, вагоме у творчості будь-якого письменника. Твори А.Грущака нам близькі, бо передають чистоту людських почуттів, бунтарський дух та сподівання нашого народу. У його творах відображено історичні події в Україні, зокрема, національно-визвольні змагання у повоєнний період, картини сучасного життя, образи природи.

Я був приємно вражений поезією андрія Грущака. Досі знав його як талановитого прозаїка, тепер – як поета. Підготовлена ним поетична книга «Перевесло» – вагоме слово в літературі. Простота фрази, метафоричність, емоційна напруга, лаконічність – це ті складові, які підтверджують значну майстерність автора. Непогано заявив про себе поет і як перекладач авторів інших літератур – зокрема з російської, білоруської, литовської, молдавської, польської та німецької.

Насамкінець хочу побажати співцю Бойків­ського краю міцного здоров'я, великого людсь­кого щастя, видати усі свої суціль вистраждані твори!

«Крик журавля»,

(Стрий,

«Щедрик», 2008р.

«Літопис Бойківщини»,

Ч.   200  р. ЗСА-Канада-Україна

 

 

Іван Ковальчин

САМ СОБІ ВИНЕН

Читаючи статтю письменника Бойківського краю Андрія Грущака, я, знаєте, за голову взявся: вона незвичайна! Ні, не яки­мись там повчаннями, а аналізом фактів. Воістину, подібного у житті і в літературі я ще не зустрічав – щоб так низько падала людина...

Справді, плагіат – ганебне явище. А ще тоді, коли він, як за­значено в заголовку статті автора, чорний! Дивно: дорослий вже чоловік, а так страмно себе знеславив. Чому? Слави захо­тів, так?! Звичайно, мати славу – діло природне, але на це тре­ба, мабуть, кебету мати. І, як сказав Іван Франко, необхідно пацювать, працювать і в праці сконать. А ще, без сумніву, тре­ба бути порядним і чесним – у житті і в творчості.

Як бачимо, Климентію Михайлюку такі риси характеру не притаманні. Для нього, члена Національної спілки письменників України, легше, як злодію, вкрасти і за своє видати. До речі, він себе і у віці омолодив – скинув майже п 'ять років. І, знай, професійно підняв: виявляється, він – і лікар, і кандидат медичних наук... І то тоді, коли, кажуть, що він заледве «семирічку» скінчив. Все це, звісно, і смішно, і грішно, якщо не трагічно...

Дивно ще й інше: К.Михайлюк, як член Об'єднання «Хвилі Стрия», у Віктора Романюка немало творів «передер»... А міг би іще в когось іншого – того, хто не мешкає у Стрию. Правда, й інших «пошанував»: книгу «Зелений зарінок» Ольги Яворської, що вчителює у селі Тур'є на Старосамбірщині, майже усю «тво­рчо» опрацював. І, мабуть, не лише її книгу, але й інших авторів. В кого ще – в одної людини, щоб доказати, просто руки не дохо­дять. А треба, аби ще хтось інший, крім А.Грущака, за це взявся. Є чимало професійних літературознавців, котрі б могли фахово це зробити. Приміром, у Дрогобичі, Львові. Є, але мовчать. Не цікаво, чи що? Гадаю, вчені мужі не повинні заспокоїтись лише повними кишенями чи захистом дисертації – кандидатської чи докторської...

Ну, що ще сказати? Либонь, того, що сказав Андрій Грущак, досить. Тепер К.Михайлюка членства НСПУ таки позбавлять! А за все інше хай сам несе відповідальність – і перед власним сумлінням, і перед Господом Богом.

Що ж, хай несе, адже сам собі винен!

«Чорний плагіат»

(Дрогобич,

«Пóсвіт», 2008р.)

 

 

Анатолій Власюк

ЛЮДИНА БЕЗ МАЙБУТНЬОГО, АБО СПРАВЖНЄ ІМ’Я РОМАНА СОЛОВЧУКА

З ініціативи Андрія Грущака у дрогобицькому видавництві «Пóсвіт» вийшла збірка «Золотоперий» підголосок».

У ній вміщені статті самого Андрія Грущака, а також Романа Пастуха та Євгена Титикайла, опубліковані свого часу в газетах «Мій Дрогобич», «Брама» і «Тустань» Стосуються вони однієї людини – редактора газети «Нафтовик Борислава» Романа Соловчука.

В анотації до видання сказано:

«Золотоперий» підголосок» збірка, у якій правдиво і чесно простежується творчий шлях ревного прислужника колишнього комуно-большевицького режиму Романа Соловчука. Заради ситого і безжурного життя він добровільно вислужувався перед нашим одвічним ворогом. Як колись перевертень Ярослав Галан...

Таких «галанівців» безбатченків, зрадників, руйнівників було, на жаль, чимало. Але тих, у кого існувала непохитна віра у найвищу мету мати свою державу, було незрівнянно більше. Вони на своїх натруджених раменах тримають нашу вистраждану Незалежність».

Окрім статей цих авторів, у збірці вміщені матеріали самого Романа Соловчука, опубліковані в радянський час на шпальтах «Нафтовика Борислава». Читач має можливість самостійно оцінити «творчий» доробок «золотоперого» галанівця.

Видання унікальне тим, що чи не вперше в історії новітньої української журналістики дана справедлива оцінка людині, для якої нема нічого святого. Дивує лише той факт, що так довго бориславська громада терпить ідейного перекінчика, який ганьбив так званих «українських буржуазних націоналістів», а нині виступає мало не в перших лавах борців за незалежність України. Ніхто не вимагає судової (хоча здалось би!) чи фізичної (агов, націоналісти, де ваші буки?) розправи над колишнім і теперішнім головним бориславським ідеологом, але заборона на професію, а тим більше – на обіймання посади редактора часопису, як це є у цивілізованих країнах, мала би існувати.

Злочин, здійснений Романом Соловчуком у радянські часи, не має терміну давності і не повинен нині видаватись аж таким безневинним. За ним стоять скалічені душі й поламані долі багатьох людей. Підлабузництво, лакейство і улесливість допомогли Романові Соловчуку зберегти посаду й за нинішніх демократично обраних міських голів Борислава. Це своєрідний феномен, який потребує глибокого вивчення з метою недопущення подібного у майбутньому.

Автори «Золотоперого» підголоска» дають багату поживу для роздумів. Так, Євген Титикайло, колишній працівник «Нафтовика Борислава», на собі пізнав підступність і підлість Романа Соловчука. І мова не йде про помсту, що взагалі не притаманне інтелігентному поетові, а про справедливість, яка має запанувати ще на цьому світі.

Доволі прикметною у характеристиці Р. Соловчука є його ставлення до відомої нашим краянам постаті Івана Стебельського. У радянські часи для «золотоперого» галанівця це був поліцай, український буржуазний націоналіст, душогуб, а в часи незалежності став патріотом, меценатом, великим українцем. І жодного слова каяття не злетіло з вуст редактора «Нафтовика Борислава» за свої минулі гріхи. Ніби й не було тисяч обдурених ним читачів. Р.Соловчук сповна скористався тим, що наші люди терплячі, богобоязні й прощають своїм ворогам.

Осібно слід сказати про соловчуків роман «Барабський міст». Завдяки цьому низькопробному в художньому вимірі чтиву він став членом Національної Спілки письменників України й навіть мав нахабство стверджувати, що це «ще одна спроба продовжити відому в українській літературі бориславську тематику». Зрозуміли натяк на Івана Франка? Літературний пігмей поставив себе поруч із генієм Слова!

Бездарність й антиісторичність роману, що став перелицюванням повісті Романа Соловчука «Грімниця», написаній й опублікованій на початку 80-х років минулого століття, висвітлює Роман Пастух у статті «Лжеісторія на героїчних котурнах», уміщеній у збірці. Автор наївно сподівається, що у есе це стане серйозним уроком для Р.Соловчука. Не стане, бо у таких людей просто немає майбутнього. А ще й серця не має...

«Тустань»

26 лютого-3 березня 2008р.

 

 

Роман Пастух

НАШ КОЛЕГА ПОПОВНИВ ПИСЬМЕННИЦЬКУ СПІЛКУ

Ідеться про Андрія Грущака. За освітою – педагог-філолог, журналіст, за довголітньою працею – вчитель, керівник спортивних товариств, газетяр, а за покликанням – краєзнавець і письменник, він усюди проявив свої най­кращі риси характеру і таланту. Хоча його перші нарисові та прозові книги «Волоща – отча земля», «Доля», «Ко­лоски на стерні», «Над прірвою» та інші вийшли на початку третього ти­сячоліття, Андрій Федорович писав і друкувався в періодиці та альмана­хах ще кілька десятиліть тому. Отож він давно не новачок у публіцистиці та красному письменстві.

У наступні роки наш краянин розвинув успіх, видавши кілька нових прозових книг, а також збірку пісень на свої вірші «Берег любові». Нині в його виданому доробку є новели, повісті, романи, пісенні тек­сти. Ще низка книг, і серед них збірка віршів різних років, вірші для дітей тощо чекають спонсорів, аби прийти до читача. Андрій Грущак поповнив Всеукраїнське об’єднання «Письменники Бойківщини», бере участь у світових конгресах бойків, став лауреатом літературно-краєзнавчого конкурсу їм. Мирона Утриска, мас інші нагороди за краєзнавчу та письменницьку творчість, презентував свої книги в рідному селі Волощі, Дрогобичі та Бориславі, де живе.

Шість років тому письменника прийняли до Львівської обласної організації Національної спілки письменників України. Зібравши всі належні документи і примірни­ки книг, він надіслав їх до Києва на розгляд керівництва НСПУ. Звідти нарешті надійшла приємна й довгоочікувана новина. Канди­датура і творчий ужинок Андрія Грущака пройшли серйозне обгово­рення в приймальній комісії, суво­рий кількаразовий відбір із таєм­ним голосуванням, і його прийнято в члени НСПУ. 3 чим і вітаємо на­шого колегу! А 14 жовтня 2010р. газета  «Літературна   Україна» вмістила коротку інформацію та фо­тографії про кожного з 17 нових членів НСПУ. Є там інформація про Андрія Грущака і його знимка.

Відтепер письменницької гвардії на Дрогобиччині прибуло ще на одну особу – Андрія Грущака. Раніше чле­нами НСПУ стали Євген Титикайло, Ігор Нижник, Іван Гнатюк, Ігор Флюнт, Михайло Шалата, Ігор Юринець, Ольга Сидорак, Руслан Щуплакевич, Роман Пастух, Мико­ла Зимомря, інші. Не­вдовзі їх число можуть поповнити ще кілька чоловік із Франкового Підгір'я. Загалом же в НСПУ не набереться й двох тисяч майстрів красного пись­менства. Тільки найвища і місцева влада ніяк не навчаться шанувати творчих людей, бо, відвер­то кажучи, не хочуть підтримувати їх матеріально, передусім у виданні книг, розрахованих на широкий загал. Дарма що добрі приклади є. Наприклад, у Стрию, де щороку в міський бюджет закладають на видрук книг тамтешніх письменників по кількадесят тисяч гри­вень, залежно від можливостей. Невже це так важко робити в Дрогобичі, Бориславі, Трускавці, Стебнику?

«Галицька зоря»

05 листопада 2010р.

 

 

Анатолій Власюк

«ПЕРЕВЕСЛО» АНДРІЯ ГРУЩАКА

Побачила світ одинадцята – цього разу поетична – книжка нашого краянина Андрія Груща­ка.

Назву їй дав однойменний вірш, написаний автором далеко­го вже 1957 року на свій день на­родження:

В'язало все: снопи і волю

У час кріпацької доби,

Та не могло зв'язати болю,

Що знемагав від боротьби.

Отого болю, що за волю

Мільйони падали не раз,

Щоб Україні – кращу долю, –

Століттями будив наказ...

«Перевесло» – це фактично пое­тичний підсумок життя Андрія Грущака. Це поезія високої про­би, в яку автор вклав душу й сер­це.

Умовно книжку можна поділити на два розділи: патріотичний та інтимний. Втім, вони взаємно пе­реплітаються, бо любов до Украї­ни, тривога за її майбутнє нероз­ривні від кохання, туги за найдо­рожчою людиною.

Поет не боїться приймати як аксіому твердження великих й на усе має свою думку:

«У нас нема неправдиза собою...»

(Тарас Шевченко)

Була неправда, ще й яка!

Коли нас, як бур'ян, косили,

Коли на свого свояка

Доноси ворогу строчили.

 

Була неправда – Чорна Рада

Із року в рік – завжди!

Була й гетьманів підла зрада,

Бо все робили «не туди»...

 

Хоч був Шевченко поміж нами,

Та не усі із ним були.

Тому і ми, раби, віками

В ярмі неволі, мов воли...

Чимало поетичних рядків у кни­жці присвячено рідному селу автора – Волощі:

Немало сіл на Україні,

Лише одне із них – моє.

Волоща – серця Батьківщина,

Моє коріння вікове...

 

Тут рідне слово мовив вперше,

Що згодом «мама» написав.

Село зціляло моє серце,

Щоб українцем я зростав!

 

Бувало, що скитався світом.

Але села я не забув, –

Воно мені – неначе літо.

Яке я змалечку відчув.

 

Тут все моє: і небо, й зорі,

Старенька церква, ясени,

Поля, родючі, неозорі,

І лісу смуток восени.

 

Тут все було: і вірність,

й зрада,

Тугий сувій моїх думок,

І перший гріх, і перша знада

Моїх достоїнств й помилок.

 

Тут жив, любив – усе завчасу,

І я Волощею горджусь:

Як дочекаюсь свого часу –

Навік спочити повернусь!

 

Ніяк не вивітрюються з пам'яті спогади про кохану дружину, яка померла молодою:

 

Зацвіте небо весною,

Заспівають пташки, як завжди.

Я не буду вже більше з тобою,

Бо між нами – одні холоди..

 

Ти далеко нині від мене –

Не дотягнеться більше рука.

Поміж нами – горе зелене,

Поміж нами – вічна ріка.

 

І зарадити цьому не можна.

Як зла мачуха, доля у нас:

Ти в Безмежжі. Сумна і тривожна.

Я чекаю свій час...

 

А ще в «Перевеслі» є чимало пе­рекладів, віршів для дітей. Друзям, колегам, знайомим Андрій Грущак присвятив свої поезії, щиро ділячись своїм надбанням з ін­шими.

Нині Андрій Грущак працює над новим романом – «Мор». Це буде розповідь про голод в Україні 1946-1948-х рр. Хочеться побажати автору плідної праці й успішного завершення унікального роману, який обіцяє стати явищем в сучасній літературі.

«Тустань»

28 грудня 2010р.-17 січня 2011р.

«Галицька зоря»

28 січня 2011р.

 

 

ЛИСТИ МИКОЛИ ХОЛОДНОГО

Лист перший

Андрію Грущакові, Борислав

Слава Ісусу Христу, пане Андрію!

            Від всієї душі дякую за «Долю» і за епіграф*. Це справді сюрприз. І дещо більше.

            Вразили мене новели «Повстанська кров» (є у ній щось шекспірівське), «Кошикар» дещо в іншій тональності, – «Подарунок», повість в новелах «Доля» та ін.

            У «Кошикареві» ті ж психологічні колізії, що і в новелі про чоловіка, котрий завдяки кацапам позбувся на чехах ноги, потрапив до Сибіру як дезертир. Мого вуйка, материної сестри чоловіка будьонівці силоміць «мобілізували» до свого банд формування, посадили на коня, ткнули в руку шаблю, якої він ніколи не тримав; у першому ж бою під Корестенем він полетів з коня, і йому ампутували ногу. Після Другої світової він вилив у кузні з металобрухту дві алюмінієві ложки, і загримів до Коростеня … за ґрати.

            Можливо б не дуже акцентував на алкогольній темі, дарма що це соціальна й духовна трагедія нашого народу. Наступну книгу я, на Вашому місці, побудував би виключно на повстанських новелах. Потрібна моральна підтримка воякам УПА в боротьбі за право називатися ветеранами війни. Хоч, як розібратися, то якось наче й принизливо – просити цього права із рук ворогів…

Чи Ви знайомі, пане Андрію, з моїми книжками «Чорновіл», «Крути», дрогобицьким виданням збірки «Пам’яті 29-ти», документальною повістю про Йосипа Сліпого «Великдень за колючим дротом»? Ці речі має Бенедьо Грущак у Волощі.

В університеті в Дрогобичі я побіжно знайомився з вашим краєзнавчим нарисом «Волоща». Був у волощанській церкві на День Незалежності. Включив до «Великдня…» Грущакові спогади про табірні зустрічі із Сліпим. Друкував Бенедеві вірші у тутешніх демократичних виданнях.

Тепер таке. Зараз після мого ознайомлення з верстками «Коло» готує збірку моїх поезій «Сто перший кілометр: з неопублікованого» та монографію Юлії Шкляр «Поетична творчість Миколи Холодного». За раз я їх не заберу. Чи міг би я покласти тираж (це по 100 примірників обох видань) у вас, а потім забрати їх на трускавецьку електричку або потяг до Києва? Був би вам безмежно вдячний. 30 липня – мій 65-річний ювілей, і не виключено, що якісь події у вузькому колі з цього приводу матимуть місце у ваших краях, очевидно, в Дрогобичі. Там я мав дві зустрічі, в різні роки, зі студентами університету ім. І.Франка, виступав із професором Шалатою на Чорноволовому вечорі.

Нині студентка університету Оксана Кебусь пише дипломну «Естетика героїчного в поемах Миколи Холодного». За об’єкт обрала три поеми – «Крути», «Пам’яті 29-ти», «Чорновіл». Приїду на захист.

Сам ювілей відбудеться, мабуть, 30 липня у Києві, в товаристві політв’язнів і репресованих. Я є його членом.

У Бориславі хотілося б зустрітися з молоддю, українською громадою, пройти Франковими стежинами. 1968 року я захистив у Одеському університеті ім. Іллі Мечникова дипломну «Збірка Івана Франка «Зів’яле листя». Десь передав панові Шалаті для Франкового збірника мої спогади «Мої взаємини з родиною Франків у Києві».

У мене змінився номер телефону на 3-16-88. Код (04646).

СЛАВА УКРАЇНІ!                          

Ваш Микола Холодний

                        Остерське гетто 2004р.

 

* Епіграф з книжки А. Грущака «Доля», Дрогобич, «Коло», 2003р.:

Є мова піль, озер і неба –

Та ходить мова та німа.

Є українців більш, ніж треба,

А України все нема…

Микола Холодний

 

 

Лист другий

Андрію Грущакові, Борислав

Дорогий Андрію!

            Дякую за блискучу книжку новел («Колоски на стерні». – А.Г.). Коли читав першу – «Радість» – пригадалося оповідання Леся Мартовича чи то Марка Черемшини «Село вигибає». Найбільше враження отримав від новели «Шашлики». Оригінально передано дитячу психологію в «Андрійкові». Останні пасажі воскресили в душі тезу Екзюпері: «Важливо в житті – зберегти в собі дитину». Але Ваше «– Думай, Андрійку, думай…» не має нічого спільного з сентименталізмом вашого французького «попередника». Добряче поцілили Ви в сонячне сплетіння псевдодухівників у «Панотці». Мороз пішов поза шкірою від епізоду з садистською розправою енкаведистів з вояками УПА, що обладнали криївку в колодязі («Свята вечеря»). Я чув колись про криївку в криниці, але щоб сталінські кати залили її нафтою і підпалили, то хотілося б Вас як автора запитати: справді мав місце такий факт? Аби без побоювань при потребі на нього послатися, спершися на Вашу новелу і, звичайно ж, на Ваші коментарі до цього епізоду. Молодець, що дали волю прикарпатській мовній стихії. Свого часу я на цю тему мав розмову з Петром Скунцем.

            З В’ячеславом Умновим познайомився ще, коли він був заврайвно. Він мені надав можливість виступити перед вчителями району. Виступав я і в його школі в Трускавці, де він був за директора.

Тепер таке. Я маю ще не надруковані спогади на кілька сторінок «Мої взаємини з родиною Франків». Не запропонувати б їх «Нафтовику Борислава»? Я, Тарас, Зіновія Тарасівна, її сестра Віра поширювали самвидав і самі його виготовляли.

1966р. за прочитаний мною 28 травня вірш «Монолог Франка» біля пам’ятника Каменяреві в Києві мене на 15 днів кинули до Лук'янівської буцегарні і виписали з Києва. Ухвалу Ленінського суду скасували аж 1999 року. Поновити в Києві не поновили.

Підготував до видання на 55 сторінок збірку «Танці на мінному полі». Був би Вам і Вашим друзям безмежно вдячним, якби ви допомогли мені знайти видавця (за винятком «Кола»), щоб випустити цю річ накладом аби 50-100 примірників. Кошти я маю. На такий скромний тираж. Все одно ніхто не купує й не читає поезії. Всі кинулися в бізнес.

Можливість приїхати реальна в межах Нового Року. Надішліть, а ще краще – передайте по телефону номер Вашого контактного телефону, аби я раптом не приїхав, коли Ви попрямуєте до дітей в Польщу. Мої телефони такі. Мобільний 097-490-93-08, звичайний (04646) 3-16-88.

Панові Титикайлу дякую за привітання. Радий буду із ним зазнайомитися.  Взагалі було б цікаво зустрітися з літературним корпусом Борислава. Заодно дам Вам рекомендацію до НСПУ, якщо є така необхідність.

Ще забув сказати, що 1968 року в Одеському університеті ім. Мечнікова я успішно захистив дипломну роботу «Збірка Івана Франка «Зів’яле листя». У грудні мене потурили із КДУ, і я закінчував навчання в Одесі. Такі «мої університети».

Новини у мене такі. З моєю передмовою «Кіносценарій Ореста Гавриліва або смертний вирок кострумбризму» вийшов кіносценарій Гавриліва за повістю Гоголя «Тарас Бульба». У капітальній книзі спогадів про Тичину «З любов’ю і болем» (упорядник Марина Павленко) побачили світ і мої спогади про поета. Вміщено мою рецензію у книзі Григорія Гусейнова «Господні зерна». Підсумкове видання до багатотомної епопеї.

Вашу книга «Волоща – отча земля» читав у кабінеті франкознавства Дрогобицького університету ім. І.Франка. Люблю краєзнавство!

А от з «Тустанню»[1] не знайомий. На жаль. Сам колись був співвидавцем львівського підпільного часопису «Скриня».

Чи маєте ви мої книжки «101-й кілометр», «Страшний суд» та монографію Юлії Шкляр «Поетична творчість Миколи Холодного»? Якщо ні, то привезу.

Стосовно здоров’я, то місяць тому лікувався в кардіологічному санаторії. Настрій, проте, оптимістичний.

До зустрічі! Слава Україні! 

На Миколая. Ваш М. Холодний.

19.12.2005р.

            Коментар:

            Микола Холодний помиляється: В’ячеслав Умнов був завідувачем Дрогобицького міськвно. Директором школи у Трускавці теж не був…

            P.S. Миколі Холодному я надіслав був книгу «Волоща – отча земля». На жаль, він її не отримав. Бандероль повернули. На конверті був такий напис: «Адресат умер…» Жаль, великого Українця не стало!..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПІСЛЯМОВА

            Нарешті впорядкував свої твори – рецензії та публіцистику. Правда, їх могло би бути набагато більше, якби усе те, на що спромігся, збереглося. Щоб десь щось шукати – у мене на це вже часу немає. Були публікації не тільки у місцевій періодиці, але й у всеукраїнській. Дещо друкувалося у військових виданнях, оскільки я працював у двох газетах – «Воздушний часовой» та «Во славу Родіни» (Бяларусь). Крім того, чимало публікацій було у збірниках та альманахах.

            Щодо літературно-крититних статей, то не вважаю їх глибоко аналітичниим, скоріше – інформаційно-аналітичними. Вони писались задля того, аби сповістити громаду про «народження» нового імені чи появи нової книжки. Моє завдання – більш-менш допомогти читачеві осягнути багатство рідної мови, дати можливість глибшого проникнення у таємницю літературних творів, краще сприйняти єдність ідейного змісту і художньої форми. Наскільки мені це вдалося – не мені судити, а тим, хто зацікавиться моїми писаннями.

            Публіцистика – це плід моїх творчих шукань – журналістських і чисто людських. Писав тоді, коли вимагала висповідатись зболена душа і коли непокоїла пекуча злість. За деякі статті ходив по лезі життя і смерті. Мені, було, не раз загрожували фізичною розправою – ті, хто вважав, що імперія зла буде вічною, і ті, для кого кар’єра, владне «корито» було найвищим атрибутом їхнього споживацького життя. А також  ті, для кого розгульне і безжурне життя було набагато вартніше, аніж Господь, знедолений народ, знеславлена і обкрадена Україна.

            Публіцистика була для мене, так би мовити, перехідним містком до більш серйозної творчості – письменницької. Більше того, вона, публіцистика, додала мені духу й снаги, щоб правдиво зображувати напружені і драматичні події, які довелося пережити українцям на даній їм Богом землі під час ординських навал захланних сусідів.

            Якщо, скажімо, публіцистику писав задля хліба насущного, то художні твори – заради порожніх кишень… На жаль, письменники у, здавалось би, незалежній Україні – мов ті жебраки: ні поваги, ані достатку. Кинуті, як весь народ, на самовиживання. Чужорідний елемент, що узурпував владу, по-хижацьки розправляється з усім українським – з мовою, з історією, з піснею, з музикою, з театром, з кіно, з церквою. Залишилось ще «прихватизувати» нашу – не свою землю… А заодно знищити нашу Державність…

            До того все йде. Росії не треба нас, українців, тепер завойовувати силою зброї, а лиш поглинути – через єдиний інформаційний простір та через ліквідацію усіх атрибутів державної незалежності – через спільну мову, спільну історію, наше «спільне» історичне минуле, чужу пісню, музику, «спорідненість» «старшого»  та «молодшого» брата…

            Тоді-то нам, українцям, залишиться одне-єдине: якщо не ножі і пістолі, то смерть і вигнання! Смерть на рідній етнічній землі, вигнання – у далекі світи. Чужі і небезпечні. Або повністю розчинитись ув чужім тілі завойовника…

            Сподіваюсь, цього не станеться! Ми-бо козацького роду, ні?!

13 березня 2011р.

Борислав

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРО АВТОРА

            Побачив світ Божий у с. Волощі на Дрогобиччині, там же виколисався. Рано лишився без матері. Скінчив Грушівську середню школу, українську філологію Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка та студії військової журналістики (Мінськ).

            Вчителював у селах Зворі та Долішньому Лужку (Львівщина). Деякий час працював у вузі, в якому навчався, а також у ПТУ-54. Короткий час був директором Стебницької СШ № 7, шістнадцять років пропрацював у добровільно-спортивних товариствах профспілок міста Дрогобича, понад шість років очолював їх.

            У молодому віці пережив сімейну трагедію: померла дружина, залишивши трирічну донечку, для якої був і батьком, і матір'ю. З 1990 року – завідувач відділів національного відродження, правового виховання народного часопису "Нафтовик Борислава". Автор кількох тисяч статей, нарисів, репортажів, низки прозових творів, поезій, пісень. Був співзасновником та співавтором трьох номерів підпільного альманаху «Тустань» (1989-1990рр.). Видав одинадцять книг та збірників: «Волоща – отча земля» – історико-етнографічний нарис (2001р.), «Доля» – новели, повість (2003р.), «Колоски на стерні» – новели (2005р.), «Над прірвою» – роман (2007р.), «Берег любові» – пісні з нотами (2007р.), «Золотоперий підголосок» – у співавторстві (2008р.), «Чорний плагіат» – літературно-критичне видання (2008р.), «Життя як свіча» – новели (2008р.), «Знак орди» – роман (2009р.), «Перевесло» – поезії (2010р.)

            Член Національних спілок України – письменницької та журналіської, член Всеукраїнського Об’єднання «Письменники Бойківщини». Учасник Першого і Другого світового Конгресу бойків (2005р., 2010р.), лауреат і двічі Дипломант літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска (2005р., 2008р., 2009р.), занесенинй у книгу «Золотий фонд Бойківщини» (2008р.).

Співавтор багатьох літературно-мистецьких збірників, антологій та альманахів, редактор численних книг поезій та монографій. Автор близько сотні літературно-критичних рецензій та багатьох мистецьких оглядів.



[1] «Тустань» – альманах (1989-1990 рр.)



Обновлен 17 янв 2013. Создан 16 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником